У черзі за святою водою

Еротичний сонет

Тече по грудях радісне пиття,

І піниться у нім солодке зілля.

Без свідків і музик шумить весілля,

Гуде на цілий світ серцебиття.

Та раптом стало мукою злиття,

Зробилися даремними зусилля,

Вже на хмільних губах гірчить похмілля,

І руки заблукали без пуття.

І знову злет, надривний і високий,

І знову захлинається неспокій,

Коли в напруженні щасливих сил

Панує млосна влада упокорень,

І вірний ритм несамовитих тіл,

І неповторна новина повторень.

Еротика та український побут

Писати про еротику в культурі цнотливих українців ви­дається справою надзвичайно складною. Інша справа кухня — столи накривають при всіх, а ліжка стелять подалі від людських очей. Втім, еротика й кухня згадані поряд не випадково: їхній зв’язок в українській культурі очевидний. Одним щедрим пензлем виписано життєлюбні сцени «Енеїди» Котляревського — як застільні, так і любасні:

Українське народне прислів’я пов’язує радощі кохання і смак до їжі: «Несолоне їсти — як з немилим цілуватися». А є й про перевагу кохання над повноцінним харчуванням: «Хай борщ без сала, аби душа пристала». «Хоч хліба ні куса, аби до чорного вуса». Але сьогодні частіше почуєш про те, що шлях до серця чоловіка йде через його шлунок. «Без гарячих млинців нема залицяння», — співає народна пісня. Або: «Як густа юшка, то й милая душка».

Що ж важливіше для українця — кохання чи їжа? Якщо переглянути великий масив українських прислів’їв і фра­зеологізмів, харчових образів бачимо значно більше, ніж еротичних.

Здавна поставало питання: те, що відбувається між чоловіком і жінкою, коли вони наодинці, є проявом сил добра чи зла? Різні релігії в історії людства відповідали на це питання по-різному. Леля, свого бога кохання, давні слов’яни шанували. На честь його плелися вінки й палали вогнища. Християнська церква відповідає на це питання рішуче і недвозначно: любов тілесна — від диявола, а ніяк не від Бога. «Тіло не для pозпусти, але для Господа»[3]. Єдине виправдання статевого кохання з погляду християнства — це продовження роду. Втім, досить зневажливе ставлення Євангелія і до їжі: «Все те, що входить до уст, вступає в живіт, та й назовні виходить»[4]. Проте заповіді Христа не заважали життєлюбним християнським народам віддаватися обжерству, та й іншим гріховним радощам життя. Давні слов’янські дохристиянські традиції, панівна християнська мораль, природній темперамент наклалися, переплелися й визначили еротичні обличчя українця й українки.

Як відомо, світом керують любов і голод. На прикладі того, як задовольняються ці два основні людські інстинкти, найяскравіше видно дотикання природи та культури. Їсти, бо голодний — це природа. Їсти з миски — то вже культура. І навіть підстелити газет­ку — то теж прояв культури (хтось назве її низькою). Задовольняти нездоланний інстинкт продовження роду — то природа. Кохатися з тим (тією), до кого серце лежить — окультурене задоволення природного інстинкту. «Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою». Не­дарма давня мудрість мало не кожного народу схвалює вибірковість у задоволенні цих двох могутніх інстинктів: краще голодувати, ніж їсти перше-ліпше, краще будь сам, ніж разом бозна з ким.

На початку «перебудови» безіменна радянська жінка здобула мало не світову славу тим, що на модному в ті часи телемості зі Сполученими Штатами твердо заявила, що «в СССР секса нет». Звичайно, та жінка не мала на увазі, ніби в СРСР відсутні інтимні стосунки як такі. Вона, мабуть, хотіла сказати, що в Радянському Союзі немає порнографії, проституції, статевих збочень тощо, себто всіх явищ, які радянський офіціоз таврував як ганебні. Одначе слова тієї жінки стали сприйматися ширше, масштабніше. Справді, якщо судити про радянську дійсність за сукупністю зовнішніх ознак, могло скластися враження, що в СРСР статеві стосунки якщо не відсутні, то зведені до мінімуму, необхідного для продовження роду. В аптеках не було елементарних засобів контрацепції. Дітей у містах України народжувалось небагато, та й на селі багатодітні сім’ї ставали рідкістю.

Статеве питання в СРСР належало до сором’язливо за­мов­чуваних, його можна було порівняти з єврейським: та сама спроба обійти мовчанкою, а якщо все-таки треба щось сказати, вживали найзагальніші слова.

У радянських літературі та мистецтві існувало табу на зо­браження фізичних міжстатевих стосунків. Іноземні кінофільми потрапляли в радянський прокат після того, як з них було видалено епізоди, які, на думку радянської цензури, могли розбестити радянську молодь, зневажити чисті почуття ветеранів війни та праці. Не існувало чіт­кої межі між мистецькою еротикою та забороненою за­коном порнографією. Отже, до порнографії, траплялося, зараховували твори світової класики — до останніх років існування СРСР існувала і кримінальна відповідальність за розповсюдження, наприклад, «Лоліти» В.Hабокова. Класичні твори В.Винниченка, дуже популярні у 20-ті роки, де, зокрема, є й поглиблений інтерес до питань статі, не перевидавалися; з ними були ознайомлені лише дуже вузькі кола української інтелігенції. Здавалося, все було зроблено, аби в радянських громадян не виникало грішних сексуальних думок. На місце українських радянських Ромео і Джульєтти офіціоз висував солодкавих Брянського та Шуру Ясногорську із хрестоматійного роману Олеся Гончара «Прапороносці». Український радянський двієчник неусвідомлено схопив саму сутність проблеми, коли у шкільному творі, цитату з якого наводив гумористичний журнал «Перець», написав: «Шура Ясногоpська настільки морально чиста, що ніхто з бійців не наважувався навіть ущипнути її».

Здавалося, пересічна (та й непересічна) радянська лю­дина сформувалася з адекватним радянському офіціозові ставленням до еротичних проблем. Було враження, ніби панував народницький погляд на кохання — його залишки можна й сьогодні спостерігати у старшого покоління. Секс у коханні (навіть шлюбному!) є річчю малопристойною, про яку не говорять. Це є, але не в цьому суть. Порядна людина, особливо порядна жінка, насолоди в ліжку не шукатиме. Це не головне. А головне — це духовна єдність закоханих. Якщо у хлопця й дівчини спільні улюблені письменники й композитори, то, коли вони одружаться, сексуальні проблеми вирішаться в них самі собою. А вершина сімейного кохання — це коли дружина не тягає тяжких торб із базару, не витрушує килими, коли чоловік вчасно приходить з роботи й віддає дружині всю зарплатню. Коли чоловік ходить випраний, відпрасований і регулярно споживає свої улюблені страви.

У СРСР сформувався ідеал кохання, де сексуальним стосункам відводилося дуже скромне місце. На це спря­мовували і офіційна радянська настанова, і народ­ницькі традиції української та російської інтелігенції, і традиції української класичної літератури, і святенницька православна мораль, окремі положення якої стали догмами моралі радянської. Цьому об’єктивно сприяли також побутові умови радянських людей. Відомий радянський письменник і журналіст Л.Жуховицький у діалозі зі швед­ським письменником Л.Гансеном казав: «Для поколения моих pодителей любящая женщина — это та, котоpая пять лет ждет с войны и десять лет — из тюpьмы... В такой системе ценностей секс занимать главное место пpосто не мог». Ще трагічніше оцінює радянську еротичну ситуацію українська письменниця О.Забужко. На її думку, українську патріархальну етнокультуру «майже одразу катапультовано в тоталітаризм, у «світ без любові». Повноцінне кохання, за О.Забужко, в радянській і пострадянській Україні неможливе за визначенням тоталітарного суспільства.

І все-таки, чи була еротична ситуація в Радянському Союзі і, зокрема, в Радянській Україні такою, як це зобразив Джордж Орвел у фантастичному романі «1984»? Оpвела згадано не випадково — саме за ним нерідко судять про радянське суспільство за кордоном, та й наші співвітчизники молодшого покоління. Чи могла КПРС підпорядковувати інтимне життя радянських громадян, і чи мала партія такі наміри? Чи справді радянські українці практикували лише те, що оpвелівською новомовою зветься «добpосекс»? Навряд. Якщо, за Оpвелом, «вдалий статевий акт — то вже повстання», то такі «повстання» в українських радянських ліжках відбувалися регулярно.

Радянський і, відповідно, український Ерос спотворювався не стільки ідеологічним пресингом, скільки побутовими умовами. Житлова проблема була, без перебільшення, найголовнішою побутовою проблемою в СРСР. Більшість молодят змушені були мешкати в одній квартирі, а часом навіть в одній кімнаті з батьками. Траплялося, що в одній кімнаті гуртожитку тулилося по два молодих подружжя (мимоволі станеш «свінгерами»). Наймати квартиру в молодої сім’ї часто не було коштів. Отже, інтимне життя подружжя мимоволі «контролювалося», але не стільки ке­­рівними радянськими органами, скільки сусідами по гуртожитку чи власними батьками.

Житлова проблема позбавила мільйони людей багатьох природних радощів життя. Звісно, в такому стані справ була винна бездарна економічна політика КПРС. Але в дужках зауважмо, ніяк не виправдовуючи КПРС, що у традиційній українській хаті, де, за твердженнями сучасних прихильників патріархального способу життя, панував здоровий Ерос, в одному приміщенні з подружжям спали і дрібні діти, і старі батьки на печі. Для здорового Еросу залишалися хіба що клуні, скирти й галявини з високою травою, але все це — лише влітку.

Дефіцит «житлоплощ» так само обмежував і спотворював дошлюбні та позашлюбні інтимні стосунки. Те, що в багатьох країнах елементарно вирішується в готелі або мотелі, в СРСР було трагікомічною проблемою. Ключ від квартири самотнього друга, поки той на роботі, ставав золотим ключиком від райської брами.

Ще одна сторінка радянського еротичного святенниц­тва — радянські готелі. В окремий готельний номер чоловіка й жінку селили лише за пред’явленням свідоцтва про шлюб. Якщо ж, скажімо, жінка завітає до чоловіка в готель, їй дозволять лишатися в номері лише до 23.00. «Громадянський шлюб у нас лише до двадцять третьої», — цитата з попу­лярного радянського кінофільму. Втім, усі готельні еротичні проблеми вирішувалися за хабар черговій.

Та ні статевий інстинкт, ні статеву цікавість у радянських українцях знищено не було. Офіціоз існував якось ніби окремо, а народне життя ішло переважно іншими шляхами. Звісно, була певна кількість громадян, які настільки пройнялися офіційною мораллю, що зробили її принципом свого життя. Були й такі, хто намагався говорити вголос про замовчуване, — їх позбавляли слова. Але більшість приймала правила гри, добре усвідомлюючи, де треба мовчати, а де можна й поговорити. Весело й задьористо лунали непристойні анекдоти — цей сороміцький фольклор радянської доби, і щоб усе зрозуміти й розсміятися, іноді треба бути добре обізнаними з еротичними тонкощами. Непристойні анекдоти посідали в народі почесне друге місце після політичних. За кадром офіціозу були не лише анекдоти. Тільки-но між людьми однієї статі виникала довірлива дружня атмосфера, відразу могли розпочатися відверті розмови «про те саме». Були місця, де особливо активно обговорювалося те, про що «не говорять», — наприклад, палати лікарень, де навіть викладачки наукового комунізму розповідали, як ото кохалися з чоловіком на розкладному ліжку і як воно поламалося. «Чули б мене мої студенти», — сміялася партійна дама, яку потягло на відвертість.

Були й місця, де не лише точилися балачки, а й провадилися практичні заняття — наприклад, будинки відпочинку й санаторії, де навіть шістдесятилітні старі діви могли втра­тити цноту. Звичайно, загальна курортна розпуста — то ще один із радянських міфів, але для витворення його було чимало підстав.

Уявлення пpо українське село як про царство суворої моралі також має міфологічний характер. Український публіцист кінця ХІХ століття Сергій Подолинський писав про українських дівчат, що сезонно працювали на буряках у південних областях України: «... Вони тікають, біжать на плянтації, тягаються там місяць або два, навчаються пияцтва, розпусти, і вертаються нарешті додому без грошей, обірвані, заморені, нерідко заражені сифілісом». Звичайно, описані явища почалися від кінця того століття, коли внаслідок розвитку аграрного капіталізму патріархальні відносини в українському селі почали руйнуватися.

Отже, еротичну мораль українського суспільства радян­ської доби можна схаpактеpизувати радше як святенницьку, а не, умовно кажучи, «оpвелівську». В часи «перебудови» почали з’являтися публікації про те, що сексуальна насолода є цінністю для чоловіка і жінки. Та для багатьох чоловіків і жінок у радянських сім’ях чи поза ними сексуальні пе­реживання були цінністю ще до того, як про це заговорили друковані органи.

Хоч би якою святенницькою, брехливою, а часом і ко­мічною була радянська еротика, та кохання і в радянські часи вважалося безсумнівною цінністю, головною підставою для створення міцної радянської сім’ї. Звісно, траплялося всяке: заради кар’єри (своєї чи чоловікової) жінки йшли на інтимні зв’язки з тими, хто обіймали високі посади; існувала прихована проституція, «комплексне» обслуговування високих партійців та урядовців, траплялася й «безпартійна» розпуста — підпільні притони та борделі. Але всепереможне кохання залишалося безсумнівною цінністю, і не лише в юному віці. В радянській Україні майже не траплялося шлюбів із розрахунку. Звичайно, до певної міри це було зумовлено тим, що в СРСР майже не існувало багатих людей, з якими можна було би вигідно одружитися. Привілейовані мистецькі, наукові, а особливо номенклатурні кола до­тримувалися певної кастовості в укладанні шлюбів, дівчат і хлопців «із вулиці» намагалися до свого кола не пускати.

А представники «середніх» радянських прошарків зако­хувались і одружувались переважно без розрахунку. Щоправда, чи не єдиним радянським «посагом» була прописка у великих містах, тож дівчата і хлопці із сіл або маленьких містечок, які намучилися, живучи в гуртожитках, справді шукали шлюбу з мешканцями великих міст, щоби разом із матримоніальною вирішити й житлову проблему.

Але все це було дрібницею поряд із великим коханням, у яке вірили. Через невлаштований побут у хлопцеві роботящі руки цінували більше, ніж уміння заробляти гроші — в радянських умовах великих грошей усе одно не заробиш. Тож навіть низькооплачувані радянські женихи були в ціні. Втім, шлюб у радянські часи чомусь уважався значно більшою цінністю для жінок, ніж для чоловіків. Дівчата поспішали вийти заміж якомога раніше, ніби боячись, що не трапиться більше на їхньому шляху жоден інженер із зарплатнею «120 ре без прогресу».

Нині, в перехідний період, за болісного просування ринкових реформ, з’являється новий клас місцевих багатіїв, і відповідно виростають у ціні жінки — не як особистості, а як еротичні об’єкти. «Жінка в наші дні — це також професія», — пише га­зета «Бульвар». Часописи друкують інтерв’ю з повіями, які розповідають про особливості своєї нелегкої роботи. Відкрито кордони, українські дівчата мають умови для пошуку заможних іноземців — і як клієнтів, і як чоловіків. Для молодих жінок 20–30 років відкрилися можливості вигідно продати себе, і багато хто поспішає скористатися з цієї нагоди.

Колишній радянський, а нині американський кінорежисер і письменник Ефроїм Савела в одному з інтерв’ю говорив про переваги радянських жінок над західними — мовляв, радянська жінка жертвує собою заради коханого чоловіка, любить його безкорисливо, не кидає, коли він раптом втрачає свій добробут. Однак є підстави вважати, що покоління молодих пострадянських українок буде іншим.

Західні соціологи, досліджуючи еротику в суспільствах із розвиненими ринковими стосунками, описують, зокрема, тип взаємин між цілком рівноправними чоловіком і жінкою, які однаково забезпечують себе, посідають рівнозначні місця в суспільстві. Зародки таких стосунків також намічаються в сучасній Україні. Якщо хлопець і дівчина матеріально незалежні від батьків, вони намагаються винаймати окреме житло, живуть разом, не поспішаючи реєструвати шлюб. Не поспішають і народжувати дитину. А зважуються створити сім’ю, лише переконавшись як у статевій гармонії, так і в гармонії характерів — основній передумові співіснування двох рівних цивілізованих громадян. Але все-таки на сьогодні в Україні серед тих, кому 20–30, набувають поши­рення еротичні стосунки «дикого капіталізму», коли жінка свідомо погоджується терпіти будь-чий характер та будь-чий секс, аби забезпечити собі добробут. А чоловіки, нездатні такий добробут забезпечити, мають певні проблеми з одруженням. Молоді, гарні, розумні, дотепні й незаможні хлопці вже не є такими бажаними нареченими, як іще десять років тому.

Дівоча цнота як культурний феномен

Здавна анатомічна особливість жіночого організму, яка дає можливість визначити, чи були в дівчини статеві контакти, від­­і­гравала істотну роль не лише в еротичних стосунках, а й у майнових і соціальних відносинах та в релігійному житті (згадаймо безгрішне зачаття). У багатьох народів збережена дівочість була дуже бажаною, а то й необхідною умовою шлюбу. Це стосувалось і шлюбів у нижчих верствах суспільств, і шлюбних союзів, що мали політичне значення — між представниками монарших родин.

Про сакральність дівочої цноти в певні епохи свідчить, на­приклад, якщо не факт, то міф, що Жанні д’Аpк довірили військо, лише переконавшись, що вона й справді діва. В Україні ставлення до незайманості було різним у різні епохи і в різних регіонах. Були періоди досить вільної дошлюбної поведінки молоді. Були й часи, коли цнота нареченої мала суттєве значення.

Французький мандрівник і етнограф Гійом Левассеp де Бо­план досить детально описує мало не прилюдну дефлорацію як кульмінаційний момент українського весілля. Згодом цей звичай відійшов у минуле, але спогади про нього довго лишались у весільних піснях:

Український фольклор поетизував дошлюбну цноту. А обійми, цілунки, «любі зітхання», стояння закоханих під вербою до пізньої ночі були природними в період дівування-парубкування. і досі фаянсова статуетка із закоханими у вишиванках, де дівчина з косою схилилася козакові на плече, прикрашає малоросійські серванти і «стінки».

Українські дівчата, принаймні поза Галичиною, не знали засобів запобігання вагітності, і якщо траплялася нецнота, нерідко народжувалися позашлюбні діти. Це обурювало патрі­архальний соціум; тих, хто не беріг дівочості, жорстоко карали. Руйнування патріархального ладу привело до поступової зміни шлюбних та еротичних традицій, змінило ставлення до дівочої незайманості.

У радянські часи не існувало кримінальних чи адміні­стративних переслідувань за втрату дівочої цноти, але цінність її під­тримувалася і лекціями на теми моралі, і брошурами про культуру статевого життя, і всіма табу на зображення еротики в мистецтві, про які ми вже згадували. І далі вважалося, що кожен хлопець мріє одружитися з незайманою дівчиною.

Але про святенництво радянської моралі вже сказано чимало. До того ж за брежнєвської доби неузгодженість теорії та практики стала особливо кричущою. Незайманість упала в ціні і стала від’ємною вартістю. Її відсутність аж ніяк не була перешкодою для шлюбу. Дівчина, що мала дошлюбний статевий досвід, у товаристві ровесників зовсім не вважалася «гнилим товаром». Фізична незайманість по­сту­пово перестала асоціюватися з моральною чистотою жінки. Дівчині так само, як і хлопцеві, громадська мораль дозволила право на пошук супутника життя, визнаючи, що цей шлях може бути і непрямим. Сьогодні український еротичний журнал «Лель» друкує матеріали про те, як мають поводитися хлопець і дівчина, щоб звести до мінімуму неприємності дефлорації та зробити перший сексуальний досвід дівчини незабутнім.

Український еротичний вокабуляр

Як уже говорилося, еротика в українській культурі — це те, про що не говорять, або говорять дуже обережно. Багато понять, так чи інаке пов’язаних з інтимним життям, в український мові не мають словесного вираження. Йдеться не про наукові терміни іноземного походження, так чи інакше пов’язані зі статевим життям, як-от геніталії чи еякуляція. Також не варто скаржитися на брак пестливих слів, якими українці називають одне одного у хвилини ніжності — такі слова увійшли до народних пісень, їхня питома вага чи не більша, ніж в інших мовах. Йдеться про ідіоматичні вирази типу англійських dry day або wrong door тощо. В англійській мові таких ідіом дуже багато, їх багато у французькій та навіть у німецькій мові, якою Ломоносов радив говорити з ворогом, а ніяк не з жінкою. До речі, в російській мові, яка, за тим-таки Ломоносовим, має об’єднати в собі надбання всіх європейських мов, цих понять значно менше. Звісно, і в українській, і в російській мовах дуже багато евфемізмів для позначення статевих органів, статевого акту, мастурбації тощо, але це слова з арсеналу «ненормативної лексики», які мають не стільки еротичне, скільки лайливо-образливе забарвлення. А розмовних, але не грубих, часом жартівливих словесних позначень сексуальних понять практично не вироблено. Можливо, вони існують як надбання певного подружжя, але не як надбання мови. До українського фольклору та класичної літератури еротика пробивається в невеликих дозах, у дуже завуальованому вигляді. Якщо геній англійської літератури В.Шекспіp, за твердженнями текстознавців, увів до розмовної англійської мови 1,5 тис. еротичних термінів, які знає пересічний англофон, забувши про їхнє шекспірівське походження, то українські генії, які дуже багато зробили для піднесення української мови, не збагатили її, одначе, відповідними словами та ідіомами. Це не означає, що українці не знають самих понять, влучно охрещених в інших народів, але ті поняття існують у сфері, про яку «не треба говорити». Постійно виникають проблеми під час перекладу як класичної іноземної літе­ратури (Г.Лоуpенса, наприклад), так і сучасних західних фільмів. Навіть коли відповідні слова в українській мові є, у відтворенні еротичних епізодів західної літератури пе­рекладачі часом намагаються «оцнотливлювати» їх, дотримуючись націо­нальної традиції. О.Забужко, аналізуючи українські та російські переклади 130-го сонета Шекспіра, відзначає українську схильність до «впоєних у кров правил: що пристало, а що не пристало говорити на людях».

Еротичний стереотип українців

Ми вже звикли до того, що досягнень України в будь-якій галузі світ або не знає взагалі, або приписує Росії. В ан­глійському словнику The Wordіworth Dіctіonary of Sex, який нараховує до 5 тисяч гасел, де завдяки їхнім досягненням у сфері еротичної теорії та практики згадуються французи, японці, китайці, іудеї, абхазці, якути тощо, українців нема. А й справді, чим, окрім кривавих шлюбних сорочок, встигли ми здивувати світ? Безіменні козаки, «жагуче любі до безтями рук», не лишили в піснях та баладах оповідей про еротичні пригоди. Навпаки, із сивої давнини прийшли розповіді про те, як жінку поміняли на тютюн та люльку, і що найвірнішою подругою козака була його гола шабля. Якщо десь і існує еротичний стереотип українця, то це в найближчих наших сусідів. Українці вважаються тем­пераментнішими, ніж буцімто вічно п’яні росіяни чи мляві «прибалти». А українки — вибагливіші до чоловіків, ніж терплячі росіян­ки. Звісно, цей стереотип досить умов­ний, можна знайти чимало спростувань — але нас тут цікавлять не стільки медичні факти, скільки саме культурні стереотипи.

Українці в усі епохи намагалися виглядати цнотливими. Нині полюбляють пронизані патріархальною мораллю мексиканські серіали так само палко, як у радянські часи любили індійські фільми: адже в них ідеалізуються жінки, що вірно люблять одного-єдиного мужчину, а якщо трапляється нецнота, жінка карається тим усе життя. Обурюються су­часною «сексуальною революцією» — мовляв, таки краще було, коли все це забороняли. Не бажають вести розмови на ці теми із малознайомими людьми.

А насправді інтерес до предмета такий самісінький, як і в інших народів. Якщо пересічні французи підтримують свій імідж найеротичнішої у світі нації фотографіями оголеної дружини на каміні та манерою вести відверті розмови про засоби запобігання вагітності так просто, як українки розповідають рецепти приготування пирога, то пересічні українці й далі оберігають свій імідж найцнотливішої у світі нації.

Чому чоловічі гріхи не такі тяжкі?

Знайдете чимало чоловіків і жінок, які не припускалися неподобств, пов’язаних із послабленням позицій тради­ційної моралі. Тих, хто засуджує і випадкові зв’язки, і по­дружні зради, і громадянський шлюб. Або громадянський шлюб прийняти можуть, але подружні зради засуджують однозначно. А хтось твердо переконаний, що для чоловіка подружні зради і випадкові зв’язки є річчю цілком нормаль­ною, а для жінки — ні. Боротьба за традиційну мораль в Україні ще й досі є актуальною. А також актуальним є пи­тання, так би мовити, ґендерної моралі. Тобто, чому чоловікові «можна» значно більше, ніж жінці.

Подвійна мораль щодо чоловіка й жінки здавна непо­коїть людство, особливо жінок. Дошлюбні зв’язки для чоловіка завжди були нормою і ніколи не засуджувалися суспільством — мужик є мужик. Для дівчини дошлюбні зв’язки завжди створювали ряд проблем, міра серйозності яких залежала від епохи. Француженки, згідно із соціо­логічними опитуваннями, вважають запровадження засо­бів контрацепції епохальним досягненням на шляху до звільнення жінки від облудної подвійної моралі. До речі, якщо мова зайшла про Францію, варто згадати: 1975 року тут було скасовано останній закон, що дискримінує жінку. Згідно з тим законом чоловік міг вимагати забрати дитину у дружини в разі розлучення, якщо його причиною стала невірність дружини. Нещодавно популярний французький часопис «Нувель обсер­ватер» опублікував результати соціо­логічного опитування про те, яку модель сексуальної поведінки молоді француженки вважають найкращою для себе. Молоді дівчата відповіли, що всі вони хотіли би вийти заміж. Але, крім чоловіка, мати ще й постійного друга, бо це збагачує життя. А також усі вони хотіли би на додачу мати й випадкові зв’язки, які надають життю додатковий вимір. Результати опитування шокували навіть традиційно терпиме до фривольних ідей французьке суспільство. Ось вони, плоди емансипації! Коли жінок стримувало законодавство, молоді дівчата мріяли про романтичне кохання і щасливий шлюб. Коли закони нічим не обмежують жіночої вродженої неморальності, до чого дійшли жінки!.. Але чоловіки всіх країн і культур не тільки мріють, вони переважно втілюють у своє життя оту модель сексуальної поведінки, яку змалювали молоді француженки!

Традиційно вважалося, що жінці за розпусту завжди буде тяжка розплата у вигляді абортів і поганих хвороб. Але грамотне застосування засобів контрацепції унеможливлює появу дошлюбних дітей та дає змогу уникнути переривання вагітності, якими ще й досі лякають молодих дівчат на світанку їхнього статевого життя. А хвороби, що передаються статевим шляхом, може принести жінці не тільки випадковий партнер, а й законний чоловік, з яким вона вінчалася в церкві. Цнота вже давно не є ціннісною передумовою щасливого шлюбу. Щоправда, нині вона знову в моді, особливо коли шлюб бере заможний чоловік. Тому й відновлення цноти пропонує за помірну платню майже кожна приватна жіноча клініка — попит завжди породжує пропозицію. А також деякі молоді неодружені дівчата, сподіваючись на шлюб із «новим», бережуть цноту, але в дуже оригінальний спосіб, практикуючи, поки не зустрівся наречений, оральний, ману­альний та анальний секс.

І, попри всі безодні розпусти, в якій, якщо дивитись із православної дзвіниці, перебувають сучасні чоловіки й жінки, все одно жінці НЕ МОЖНА того, що можна чоловікові. Чому? Варіантів відповіді багато. По-перше, — це дівчата переважно чують від мам: мужчини — то брудні свині, якими їх зробила сама природа. Жінка покликана ошляхетнювати цих свиней, ставити їх із чотирьох кінцівок на дві. По-друге, що ж це буде, якщо жінка загуляє так само, як чоловік? По-третє, жінка подає кепський приклад дітям. Тобто, якщо тато прийшов додому, пропахлий чужими парфумами, це нічого. А от якщо мама запахла чужими цигарками, це справді жахливо. На виправдання подвійної моралі кличуть саму природу. Мовляв, жіночий організм не витримає такої надмірної експлуатації, яку витримує чоловічий. Від подружніх зрад і випадкових зв’язків жінка швидше старіє, перестає бути привабливою, втрачає жіночність.

Але з другого боку лунають прямо протилежні думки. Так зва­ні порядні жінки не живуть повноцінним життям, не користуються дарами природи, вони лишаються холодними в подружньому жит­ті або самотніми. І саме від самоти або від недолугих партнерів — дарма, що з ними укладено законний шлюб! — жінки старіють і втрачають вроду. А до того ж статева невдоволеність знижує на 70% продуктивність праці жінок (цікаво, хто її вимірював та якими методами).

На сьогодні українське суспільство більш або менш терпиме до моралі своїх громадян. Але в площині морального й неморального досить часто стаються особисті трагедії. Та мораль у цьому питанні — не суспільна, а глибоко індивідуальна категорія. У кожного є своє глибинне відчуття ЦЕ МАЄ БУТИ САМЕ ТАК.

Моральним є те, що збігається з особистим глибинним знан­ням. На захист своїх поглядів кличуть і Бога, і природу, і людський суд, і традицію. І хоча завжди можна знайти однодумців, але у кожного — своє глибинне, внутрішнє від­чуття добра і зла у питанні стосунків між статями. Воно залежить і від епохи, і від виховання, і від темпераменту. З позиції вічності, питання морального й неморального завжди лишатиметься відкритим.

Ерос у вишиванці

Сьогоднішні українці, які перебувають у тому віці, коли спілкування з Еросом є актуальним, здається, зовсім не звер­таються до порад традиції, а обертають свої погляди на Захід, копіюючи стереотипи поведінки, які прийшли звідти з їхньою масовою культурою, здебільшого з кіно. Але навіть зараз, коли, принаймні у великих містах України, ніхто не зважає на традиційну мораль, у медіа гучно лунають голоси, ніби дошлюбна цнота і зворушлива вірність до гроба, до могилоньки є ноу-хау саме нас, етнічних українців.

Тоді як жодна європейська традиційна селянська культура не благословляла ні громадянського шлюбу, ні полігамії. Просто в західноєвропейські країни індустріальна епоха з усіма відповідними наслідками прийшла значно раніше, ніж у Російську імперію, куди входила значна частина України. Тому й на українських землях значно довше панували патріархальні цінності, характерні для напівфеодального суспільства, яке почало активно руйнуватися на території України тільки наприкінці ХІХ століття.

Великі зміни відбуваються в зовнішньому світі, але світ міняється остаточно тоді, коли ці зміни відбуваються в душах людей. Якщо українці ще й досі, буває, обернені до патріархальних цінностей, це свідчить не про їхню вроджену цнотливість, а про те, що світ, який неухильно змінюється, ще не призвів до змін в українських душах. Так було не лише в Україні. Згадаймо хоча б трагедію англійської селянської дівчини Тес із роду д’Ербервіль, героїні однойменної повісті британського класика Томаса Гарді. Її вже не переслідує соціум, коли вона народжує нешлюбну дитину, їй щиро співчувають, коли дитя помирає. Але від неї відмовляється наречений, якого дівчина палко покохала, коли дізнається, що юна Тес не цнотлива. Неможливо уявити такий сюжет на теренах сучасної Англії. А колись же ж нинішні розкуті британці були цнотливіші за українців!

Чи відрізняється український Ерос від своїх колег в інших землях? Відомий український політик Микола Томенко свого часу притяг за вуха сумнівну теорію про те, що, коли кохаються українці, то духовна складова їхніх інтимних стосунків значно розвиненіша, ніж в інших народів. Мовляв, українка Ганна Павлівна Керн прагла духовного, а розбещений росіянин і поет Олександр Пушкін тяг цнот­ливу дамочку в койку — цікаво, хто б згадав сьогодні про першу, аби не вірші останнього? Шанованого політика хочеться спитати, чи провадив хтось об’єктивні дослідження про коефіцієнт духовного у загальнолюбовному, а також про національну специфіку цього коефіцієнта? Любовне листування всесвітньовідомих французів Елоїзи та Абеляра, яке й понині вражає людство, відбувалося, коли вона прийня­ла чернецтво, а його було кастровано.

А кохання великого італійця Франческо Петрарки до мадонни Лаури від початку було винятково духовним. Я вже не кажу про хрестоматійний феномен любові ще од­ного великого італійця, Данте Аліг’єрі, до метафоричної Беатріче, якій великий поет присвятив усю свою творчість. До речі, жоден українець не прославив жодної українки так масштабно, як це зробили згадані вище італійці. Але не будьмо заздрити ні Лаурі, ні Беатріче. Кохання до них є проявом стереотипного в тогочасній Західній Європі культу Прекрасної Дами, культу, якщо розібратися, вкрай еротично нездорового, в рамках якого треба було молитися одній жінці, яка, до речі, мала бути чужою дружиною, а інтимні стосунки мати з іншими жінками, що всі вони завзято й робили.

У культурі кожного народу можна вибрати кілька над­звичайно високодуховних і зворушливих історій кохання. Але пересічні чоловіки й жінки кожного народу кохаються, одружуються і живуть, як уміють, маючи одне до одного безліч претензій. Так само й пересічні українці живуть у повному відриві від любовного досвіду своїх найкращих синів і дочок. Але десь у глибинах душ, зокрема й українських, жевріє мрія про не зустрінутий ідеал. Жінки мріють про одне, чоловіки про інше...

Одні волають про цинізм і продажність сучасних жінок, інші — про їхню жертовність, самовідданість і терплячість. То про кого ж мріють вони, перш ніж вийти заміж за ординарного двоногого, який, як більшість тутешніх мужчин, має матеріально-житлові проблеми, черевце над ременем і лисину, яка виявляє тенденцію до збільшення? А про що ж мріялося навесні? Про гарного і заможного, який, як лунає з динаміків на базарах, «увезе за сто морів», одягне в шикарне шмаття і буде шикарно трахати? Чи не перевелися ще дівчата, яким, як ліричній героїні «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко, сняться «молоді й красиві ненабагато й старші до тебе буйночубі хлопці, ти мріяла про них, як ровесниці про кіноакторів, ось він вийде на волю, пошрамований і мужній, і ми зустрінемось»... Такий, за яким можна на край світу, бо він здатний туди вирушити? Про що мріє українка навесні? Про чужинця, який повезе у свій заможній спокійний світ? Чи про «нового українця», який забезпечить заможне життя тут, поблизу мами й подруг? Чи вона мріє відбутися сама, реалізуватись як особистість, а вже потім єднати свою долю з тим, хто прийме її такою, яка вона є? І про що мріє український чоловік? Адже весна вдарила в голову і йому?

Один п’ятдесятирічний старий парубок на запитання, чому він ніяк не одружиться, відповів, що не зустрів жінки, яка була б однаково зграбною і на високому прийнятті, і в його мами на городі. У такий спосіб цей чоловік неусвідомлено сформулював жіночий ідеал у розумінні українця. Беатріче повинна не лише ширяти в захмарних емпіреях, а й пекти пироги і варити борщ.

Та проблема борщів постане потім. А в період залицяння ідеальна дівчина — це та, в якої карі очі, чорні брови, стрункий стан, духмяні перса-паляниці й незаймана дівочість. Що-о-о? звідки такий анахронізм? Адже вже почало старітися покоління чоловіків, які взагалі не знають, що воно таке. («Не мав честі позбавляти честі»). Але це в реальному світі. А ми зараз про світ ідеальний, омріяний.

А світ, поки там що, з постіндустріального стає інфор­маційним. Зародження індустріального суспільства розпо­чало руйнування патріархальних цінностей феодального сус­пільства, зокрема й еротичних. Постіндустріальна до­­ба «добила» патріархальні цінності, зруйнувавши їх у душах людей. А інформаційне суспільство дало людству вір­туальний світ замість ідеального, вищим проявом якого є порносайти й розважальні дощечки-гойдалки як приставки до комп’ютерів, на яких можна гойдатися, проглядаючи порносайт. До речі, цноту, якщо вона ще при тобі, за такого технічного оснащення можна залишити собі, нікому не дарувати. Все це є й в Україні. Кількість користувачів і користувачок збільшується...

Есей про оргазм

Київський епатажний філософ нещодавно прорік при­близно такий афоризм: жінка носить у собі безодню, чоловік пізнає безодню. Але ж насправді все навпаки! Із жінкою все зрозуміло. Вона і їжу варить, і в хаті прибирає, і світ пізнає. А безодню, наповнену страшними й цікавими таємницями, носить у собі чоловік. Життя не вистачить пізнати всі чоловічі безодні! На­приклад, про що думає чоловік під час статевого акту? Цікаво? Цікаво! Незбагненно? Незбагненно. Єдине, в чому можна бути певним, думає він не про те, як любить жінку, з якою зараз. Хоча й, можливо, загалом, непогано ставиться до неї. Але приходять хвилини нібито апофеозу любові, де є все що завгодно, тільки не любов. У кращому випадку, він вдячний їй за те, що вона надала йому можливість.

Що таке вдалий статевий акт? Про це написано безліч лі­те­ратури, дано безліч порад. Щоправда, ця проблематика розробляється або в медичному дискурсі, коли будова статевих органів — яєшників, матки, піхви — описується так прискіпливо, що бажання кохатися відбивало на п’ятирічку вперед, або в стилістиці жіночих романів: «Оргазм небувалої сили збурив їхні тіла й душі»...

А, так би мовити, гуманітарний, гуманістичний дискурс ніколи не наблизиться до проблеми. Сучасний російський перекладач і релігійний філософ на сторінках поважного видання авторитетно твердить, що статевий досвід взагалі не проговорюється, що було закладено за створення світу.

— Про це не можна говорити! Нік-коли нік-кому! Як можна розповідати про це? — стогне в розмові зі мною моя давня вчителька української мови й літератури, нині пенсіонерка.

— Навіщо цей дурний сентимент — спілкування зі старими вчительками? — питають мене колеги, — Воно тобі щось дає?

Дає. Коли життя стає аж занадто прісним і одноманітним, я знаю, що робити. Треба йти до старих вчительок і, вислухавши від них поради типу:

— Не йди на дешеві зв’язки!

— Хай все буде тільки красивим!

— Краще нічого, ніж отаке!

— Краще посидь вечір із мамою, ніж із сумнівним типом у барі!

піти і зробити все навпаки. Отримати могутній заряд про­тестної енергії проти тупого шкільництва, і, хоча стара учілка нічого не побачить, довести і їй, і собі: ти не затюкана відмінниця, а нормальна людина!

А нещодавно почута порада: «Не м-можна нік-кому розповідати про це! Ні за що в світі!!!» зініціювала написання цього есею.

То що ж таке вдалий статевий акт для жінки і чи буває таке? Чоловікові простіше. Він принаймні майже завжди досягає фізіологічного ефекту. Жінці складніше. Не з кожним і не завжди можна досягти отих сакральних пульсацій жіночого єства. І навіть коли все йшло до того. А втім, те, заради чого все нібито й робиться, — не більше, ніж фізіологічне відчуття, яке, зрештою, досягається не від того, хто з тобою, а від того, що в твоїй голові. Сакральність найсакральнішого єднання чоловіка й жінки пробуксовує саме в момент апофеозу. Давні еротичні досвіди або якісь ліві сороміцькі спогади вриваються до обох саме в ті хвилини, коли, іноді ціною надзусиль — якщо в процес втягнено й жінку — досягнуто нетривалої співпраці. Певне, саме про це велика російська поетеса писала: «Есть в близости людей заветная черта».

А інша велика російська поетеса писала десь таке: чо­ловік ніколи не є таким далеким від жінки, як у момент найбільшої близькості з нею. Хоч би які слова він їй казав, хоч би я присягався в коханні, хоч би яким щойно був ніжним і лагідним. Але настає мить, коли в ньому владно говорить не його духовність, а його стать, і він віддаляється від жінки, з якою кохається, «на сотни вёрст».

Певне, кожна жінка знає той відтинок часу, коли чо­ловік уже не робить для неї, а робить для себе. Відомий український прозаїк, висловлюючись від імені жінки, писав про такий стан: «Він не належав собі, а належав мені». Отже, можливе й таке потрактування проблеми — кому яке більше подобається і чиєму досвіду що більше відповідає.

Здавалось би, для того, щоб у мить найглибшого єднання не відбувалось би таке роз’єднання, чоловік повинен працювати над тим, щоби жінка не була стороннім спостерігачем. Щоби тоді, коли в чоловікові владно заговорила чоловіча стать, в жінці так само владно заговорила б жіноча. Що для цього треба? Як уже зазначалося, це нерідко буває варте надзусиль. Плюс надзусилля не завжди виправдовуються.

— Треба щоб усе було красиво, піднесено, щоби грала кла­сична музика і читалися вірші Лесі Українки! — зітхає стара вчителька, чий сексуальний досвід базується, як мені здається, винятково на «Кайдашевій сім’ї» та «Миколі Джері».

— У кожного свої уявлення про красу сексу...

Цього стара учілка второпати не може. Але ж мені відомо, скільки разів усе це було: і квіти пахнуть, і хрустять крохмальні простирадла, і чоловік вимовляє слова, які гідно прикрасили би не один мексиканський серіал. А жінка, ледь дочекавшись кінця, поспішає геть. І навіть не просить провести її до зупинки. Недарма в Росії кажуть: «Нє по хорошу міл, а по мілу хорош».

У світі дуже багато статевої самоти. Безліч людей прагнуть і не знаходять кохання, мріють про нього в найнедоречніші хвилини й мало не вмирають без нього. А ще більше у світі недолугого, незграбного сексу. Найбільше його у шлюбах, хоча й не тільки. Скільки жінок мріє засинати в обіймах чо­ловіка, а коли воно нарешті прийшло, усвідомлюють, як це незручно. Руки клякнуть, плечі німіють, боїшся зайвий раз поворушитися, щоби він не обматюкав спросоння. Як добре було спати самій і мріяти про нього! А як воно йому? Теж краще самому? Що він бачить уві сні? «Якби знала, мій миленький, що в тебе на серці, то взяла б і приробила склянії дверця!» А чи хоче жінка тих скляних дверець на своєму серці? Не хоче. Принципово не хоче. Не твоє діло! Не лізь, куди не просять! Не питай, чого в мене заплакані очі! Відчепися! В мене немає настрою! І ти не здатний його створити!

Але й у темному блювотинні пересипань просто так, від дурості, трахань по п’яні та відверто грубих зґвалтувань закон­ного шлюбу пролітають нечасті комети неймовірного чуттєвого досвіду. І не має значення, чи то шлюб, чи не шлюб, чи випадковий, чи тривалий зв’язок. Навіть не має значення, чи поєднує їх висока духовність.

— Ні! — вигукує головна героїня цього есею стара вчитель­ка, — Духовність — це неодмінно! А так буде, коли все буде красиво! Коли він спершу читає вірші, а вже потім...

— ...лізе під спідницю!

— Не треба так грубо! Ти ж не така! Навіщо ти хочеш виглядати такою, якою ти не є?

— Тому що завжди ненавиділа різдвяні казочки!

І продовжую шокувати стару вчительку. Є у сексуальній галактиці такий згубний метеор, як швидкий секс. Це коли дія відбувається в непристосованих для того умовах — на роботі, в парку, в гостях, поки хазяйка вийшла на кухню зварити каву. І, як свідчить сама назва, дія відбувається дуже швидко. Чоловікам це дуже корисно як профілактика всіх видів статевих розладнань. А жінка через свої психофізіологічні особливості просто не встигає навіть завестися. Тому швидкий секс — це те, що майже завжди подобається чоловікам і майже ніколи не подобається жінкам. Мов до непролитого унітазу нахилили.

Не можна закидати чоловікам, ніби вони неодмінно хочуть принизити жінку, схиляючи її до швидкого сексу. Скоріше в цьому виявляється їхній хуліганський виклик одноманітному благопристойному життю. Інтуїтивно використовуючи службову, емоційну або якусь іще залежність жінки, чоловік нерідко щиро вважає, ніби жінка відчула таке саме піднесення, як і він.

— То що будемо робити? Провадити роз’яснювальну роботу серед чоловіків?

— Ні! — вигукує стара вчителька, — краще провести роз’яс­нення серед жінок!

— Як завжди! З жінками працювати легше! Дівчата й вірші вчать краще, і зошити в них охайніші...

— Переконати їх, щоб вони ніколи не погоджувались на та­ке! — веде своє вчителька, — Хоч би як грала кров! Хоч би яка була любов! Якби всі жінки світу відмовляли негідним чоловікам, то вони би змінилися!

— А ви розумієте, що це нездійсненний проект?

— А от такого ніколи не кажи! Чоловіки повинні зрозуміти: якщо не будуть діяти красиво й духовно, то й нічого не матимуть від жінки! Краса кохання важливіше, ніж оце!..

Останнє слово учителька вимовляє з презирством, гидливо показуючи, що воно таке «оце», кілька разів стискаючи й розтискаючи кулак, як просить робити медсестра, коли міряє тиск. З імпульсивних рухів учілчиного п’ястука, та з останньої фрази, яка так безпосередньо вирвалася з її беззубого рота, роблю висновок, що певний статевий досвід у неї наявний. Не виключено, його їй дала мастурбація, а не конкретний мужик. Не сподобалось радянській педагогині те непристойне відчуття, яке вважається вершиною кохання! І вона, зрештою, права. Бо, зазвичай, це не вершина, і навіть не провалля. Це ще гірше. На початку цього есею ми згадували медичний дискурс, в річищі якого це є скорочення піхви. Бо ж навіть цей такий бажаний ефект іще не відкриває брами в ті краї, де чоловік і жінка, які кохаються, стають богами.

«Ти чекав на мене...»