Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Аналіз уявлень та гасел більшовизму в «довладний» (тобто до жовтня 1917 р.) період є вельми важливим для розуміння сутності радянської влади. Саме в цей час у більшовицьких керманичів сформувався той образ майбутнього, який вони намагалися втілити після «Жовтневого» перевороту 1917 р. При цьому необхідно розмежувати час, коли влада для більшовиків була лише далекою перспективою, з тими насиченими подіями місяцями, старт яким дала Російська («Лютнева») революція.

До лютого 1917 р. більшовицьке керівництво віддавало перевагу пропаганді стратегічного бачення майбутнього. У цей період характерною для означення діяльності більшовицької партії є датована 1911 р. заувага Леніна: «Чесність у політиці — це результат сили, лицемірство — результат слабості». Інакше кажучи, демонструвалося переважно реальне ставлення більшовицьких керманичів до тих чи інших проблем, зокрема й певна нечіткість та невизначеність їхньої позиції щодо шляхів вирішення національного питання.

Натомість після повалення самодержавства основним стало прагнення захопити владу. Тому публічні гасла більшовиків були відчутно скориговані та з часом відображали не стільки реальне бачення, скільки були спробою сподобатися збуреному війною та революцією суспільству.

Врахування європейського досвіду та спостереження за настроями суспільства спонукало більшовицьких керманичів ще до повалення самодержавства виробити такі підходи до питання про майбутній державний устрій, які б враховували потенційну силу національно-визвольного руху. При цьому, звичайно, у риториці більшовиків зберігалися марксистські постулати. Аксіоматичним для більшовиків було таке твердження Леніна: «Марксисти, звичайно, ставляться вороже до федералізації і децентралізації — з тієї простої причини, що капіталізм вимагає для свого розвитку якомога більших і якомога централізованіших держав».

Пастка для інтелектуалів: «науковість» та модернізаційні принади комунізму

Наприкінці XIX — на початку XX ст. перед Росією постали серйозні виклики. Аби не опинитися на периферії світової політики, їй потрібно наздоганяти провідні країни Заходу, або, інакше кажучи, прискореними темпами здійснити модернізацію. Ключовою була потреба економічного «стрибка» і насамперед збільшення промислового виробництва. Низка реформ, здійснених у Росії в другій половині XIX ст., сприяла зростанню промисловості. По суті на початку XX ст. Росія перебувала на стадії перед останнім «стрибком» від аграрного до індустріального суспільства. Порівнюючи хід модернізації з роботою паротяга, знаний британський історик Норман Дейвіс образно наголосив: «Є довгий період готування, коли казан нагрівається і пара набирається тиску; далі йде критична мить виходу, коли пара тисне на поршні й починають обертатися колеса, після неї — фаза утвердження, коли двигун набирає обертів серед маси рипів та вібрацій, і, нарешті, переможний стан руху, коли паротяг лагідно хурчить уздовж рейок з максимальною швидкістю та ефективністю». У Росії на початку XX ст. двигун лише починав набирати обертів.

Неминучим результатом економічного прискорення мали стати зміни в суспільно-політичному устрої держави. Час самодержавних монархій у Європі вже минув. Країна потребувала реформування політичної системи, невід'ємною складовою якої було вирішення національного питання. Але необхідність змін у цьому сегменті царський уряд заперечував і тому намагався законсервувати наявний стан речей.

Одночасно в російському позавладному політикумі зростало усвідомлення потреби не лише економічних, а й політичних змін, в тому числі — у сфері національних відносин. Серед категоричних прихильників індустріалізму та політичних змін було й керівництво більшовиків — Російської соціал-демократичної партії (більшовиків), РСДРП(б). Партія з такою назвою та характерним означенням «більшовики» виникла після розколу 1903 р. РСДРП на «більшовиків» та «меншовиків». Очолювана Володимиром Леніним РСДРП(б) до 1917 р. була професійно організованою, але не дуже впливовою партією, формальним теоретичним/науковим підґрунтям існування якої, втім, як і меншовиків, стало вчення Карла Маркса.

Загалом наприкінці XIX — на початку XX ст. марксизм у європейських країнах здобув велику популярність. Демонстраційна «науковість» цієї теорії, яка не лише дала, здавалося б, ґрунтовне й закономірне пояснення сучасного та минулого, а й претендувала на те, що може спланувати чи спрогнозувати майбутнє, стала важливою передумовою її успіху. І хоча, як виявилося згодом, претензії щодо майбутнього не мали під собою реальних підстав, логічне пояснення минулого давало підстави вважати, що Марксу вдалося відкрити всесвітні закономірності людського розвитку. Багатьом молодим інтелектуалам здавалося, що комунізм, головною ознакою якого визначалася ліквідація приватної власності, є не просто об'єктивно зумовленим, а й неминучим наслідком розвитку людства.

Потреба ліквідації приватної власності була теоретично обґрунтована основоположниками марксизму. У своїй головній праці «Капітал» Карл Маркс так змалював уже недалеке, як йому тоді здавалося, майбутнє: заради збільшення прибутку капіталісти посилюють тиск на пролетаріат, в результаті чого «зростає маса злиднів, гноблення, рабства, виродження, експлуатація, але разом з тим зростає обурення робітничого класу, який постійно збільшується кількісно... Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва й усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними із їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють». Щоправда, шлях та терміни втілення в життя цих передбачень прихильники марксизму бачили по-різному.

У провідних європейських країнах переважна частина соціал-демократів (цією назвою, як правило, почали називатися прихильники Марксової теорії) незабаром дійшла висновку про можливість накопичення елементів соціалізму в рамках власне капіталістичного поступу, тобто про необов'язковість примусової ліквідації приватної власності на засоби виробництва. В умовах загального виборчого права з'явилася можливість законодавчим шляхом поліпшувати умови праці робітників і надавати підтримку слабозахищеним. Європейські соціал-демократи вирішили використати ці важелі впливу. Схожу позицію займала й частина російських соціал-демократів — меншовики. Ці політичні сили вирішили максимально використати наявні можливості для узгодження інтересів праці та капіталу, а тому заклик до примусової ліквідація приватної власності для них ставав неактуальним. Натомість Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) в основу своєї програми поклала іншу «істину» — мовляв, насильницька ліквідація приватної власності є об'єктивною необхідністю подальшого розвитку людства. Положення про нездоланні суперечності між капіталом і працею, які лише посилюються з розвитком капіталізму, було аксіомою для більшовицьких керманичів. Тому вони робили все, щоб поляризувати відносини між працею та капіталом.

Більшовицькі керманичі, втім, як і інші марксисти, вважали свої підходи правильними і науково обґрунтованими. Серед принципових покращувачів життя то був загальний тренд. Науково-технічний прогрес, найпалкішими прихильниками якого були й більшовики, сприяв поширенню серед активної частини суспільства ідеї про необхідність наукового (тобто такого, коли певні дії обов'язково принесуть прогнозований результат) підходу до формування нового суспільства. Британсько-американський учений Роберт Конквест, наголосивши на давньому існуванні ідеї про можливість побудувати утопію на Землі, відзначив, що її прихильники «у XVIII столітті перейшли на говірку Розуму, а в XIX — на жаргон Науки. Завдяки цим двом останнім ми здобули ілюзію, нібито наше знання людського суспільства наскільки повне, що ми спроможні винайти його заново, у відповідності з отриманими таким чином формулами, й нібито людські справи є, по суті, цілком зрозумілими та керованими».

Цілковито вписувалися у цей тренд і дії більшовицьких керманичів. Пропагований ними марксизм став тим науковоподібним обґрунтуванням утопії, який обіцяв швидку побудову нового суспільства і наголошував на тому, що знає, як це зробити. Такі «наукові» аргументи здавалися переконливими багатьом діячам, які й визначали обличчя тієї епохи. Пролетаріат, якому нічого було втрачати, вбачався тією рушійною силою, яка допоможе перебудувати світ. Причому комуністичним діячам було притаманне аксіоматичне переконання в тому, що їм інтереси пролетаріату відомі краще за самих робітників. Це допомагало подолати сумніви, які виникали під час спротиву робітників діям комуністичної влади.

Слова Роберта Конквеста про жаргон науки підтверджуються численними «марксистсько-ленінськими» працями, у яких увесь час робився наголос на «науковості» цього вчення та неминучій перемозі комунізму. В одній із них, датованій 1928 р., підкреслювалося, що завдяки впровадженню Марксом та Енгельсом «матеріалістичного розуміння суспільства» віднині «1) ...Раз і назавжди покінчено з поглядом на історичний процес як на хаос та сваволю. Соціальний процес постав перед нами як природно-історичний процес самого людства, в основі якого лежить певна закономірність — закономірність розвитку матеріальних виробничих сил... 3) Революції, в тому числі й комуністична, оголошені не як рецепт від „несправедливості“, а як природно-історичний результат суспільного розвитку». У тих випадках, коли практичні події фактично заперечували попереднє розуміння Марксової теорії, ця теорія коригувалася з огляду на «діалектичний підхід» чи нові обставини. Так, зокрема, сталося згодом із, здавалося б, непорушним концептом «світової революції». Однак постулат про потребу примусової ліквідації приватної власності залишався незмінним.

Марксизм навіть у його більшовицькій оболонці не виглядав якимсь чужорідним тілом на тлі тогочасної прогресивної суспільно-політичної думки. Адже неідеологічна складова в обґрунтуванні планованого більшовиками майбутнього була універсальною і характерною для всіх прихильників індустріалізму. Американський учений Елвін Тоффлер, аналізуючи закономірності й особливості переходу від аграрного («Перша хвиля») до індустріального («Друга хвиля») суспільства, так визначив притаманну пропагандистам індустріалізму систему поглядів: «У цивілізації Другої хвилі три ключові концепції: війна з природою, важливість еволюції та принцип прогресу — надали агентам індустріалізму ті аргументи, якими вони пояснювали й виправдовували його перед світом».

Названі три концепції найбільш безпосередньо використовувалися більшовицьким керманичами. Згодом їм вдалося настільки міцно пов'язати у свідомості мас комуністичну ідею з перемогою індустріалізму та науковим прогресом, що до цього часу поширеним виправданням комунізму є щось на кшталт «Сталін прийняв країну із сохою, а залишив із атомною зброєю». Ототожненню комунізму та прогресу сприяло й те, що прямо на очах відбувалися разючі зміни в повсякденності, які найбільше впливали на формування картини світу широких мас.

Однією з головних переваг майбутнього світового комунізму (до 1918 р. у пропаганді вживався термін «соціалізм») вбачалася можливість кинути всі зусилля на боротьбу з природою. Відомий більшовицький діяч, теоретик та популяризатор комунізму Микола Бухарін в опублікованій 1916 р. праці «Що таке соціалізм?» відзначав: «Соціалізм, якого робітничий клас зможе добитися лише наполегливою працею, знищить класи, зробить зайвою боротьбу між людьми і всі людські сили підуть на боротьбу з ворожими силами природи, на завоювання її». 1918 р., вже після перейменування РДСРП(б) та РКП(б), той самий Бухарін у праці «Програма комуністів (більшовиків)» так описував переваги комуністичного ладу: «Рід людський не розподілений на ворогуючі табори: він об'єднаний тут спільною працею і спільною боротьбою із зовнішніми силами природи».

Безконфліктний комуністичний лад розглядався як неминучий результат тривалої еволюції людства. Але прискоренню прогресу мали посприяти комуністичні (робітничі) партії. У картині майбутнього, якою її подавали більшовицькі керманичі масам, чітко відображалася та сукупність правил, яку пізніше Е. Тоффлер назвав кодексом цивілізації Другої хвилі. За твердженням ученого, цей кодекс «складався з шістьох взаємопов'язаних принципів, які програмували життя мільйонів: стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максималізація, централізація».

Майбутня реалізація цих принципів, іноді навіть у гіперболізованому вигляді, подавалася як один із головних запроектованих результатів побудови комуністичного суспільства. Уже перші кроки більшовиків після захоплення влади засвідчували їх прихильність до цього кодексу: було змінено відповідно до європейських стандартів календар, модифіковано правопис, заявлено про початок переходу до метричної системи мір та ваги тощо. Додамо також, що до початку 1930-х рр. як реальний у близькій перспективі розглядався варіант переходу російського правопису на латинську абетку.

М. Бухарін так пропагував переваги майбутнього комунізму: «Підрахує центральне статистичне (рахункове) відомство, що за рік потрібно виробити стільки-то і стільки-то чобіт, штанів, ковбаси, вакси, пшениці, полотна і таке інше; підрахує воно, що для цього на полях має працювати така-то кількість товаришів, на ковбасних заводах така-то, у великих швацьких суспільних майстернях — така-то, і відповідним чином розподіляються робочі руки. Все виробництво ведеться за суворо прорахованим, зваженим планом, на основі точного обліку всіх машин та знарядь, усієї сировини, усіх робочих рук суспільства». Далі підкреслювалося: «Для того, щоб посунути виробництво вперед, потрібно не лише не дробити того великого виробництва, яке вже залишилось нам у спадок від капіталізму. Навпаки, його ще більше слід укрупнити... Чим більше воно буде централізоване, тим краще».

Досвід передових країн Заходу свідчив, що науково-технічні досягнення, вкупі із запровадженням вказаних принципів індустріалізму в організацію виробництва та збуту, дозволяли в рази підвищити продуктивність праці. Це, як здавалося багатьом, давало підстави вважати, що утопію («щасливі всі») можна побудувати. Але для якнайшвидшого будівництва нового суспільства вказані принципи індустріалізму потрібно перенести на гуманітарну сферу, національні відносини, регулювання поведінки людей та формування їх мислення. Якщо говорити вживаною сьогодні термінологією, то можна висловитися так: більшовики мали вигляд партії неминуче переможного індустріалізму, котра всі його (індустріалізму) переваги збиралася використати на благо суспільства.

Основною соціальною групою, на яку спиралися більшовики, був індустріальний пролетаріат, який на власному досвіді постійно переконувався не лише в реальних виробничих перевагах запроваджуваного у великому промисловому виробництві кодексу цивілізації Другої хвилі, а й потерпав від нерівномірного розподілу матеріальних благ, що було одним із неминучих наслідків бурхливого індустріального розвитку. Більшовицькі керманичі були найбільш послідовними адептами такого кодексу і, зокрема, централізації. В. Ленін 1913 р. зауважував: «Централізована велика держава є величезним історичним кроком вперед від середньовічної роздробленості до майбутньої соціалістичної єдності всього світу, й інакше, як через таку державу (нерозривно зв'язану з капіталізмом), нема і бути не може шляху до соціалізму».

Наведені приклади пропаганди модернізаційної суті майбутнього комунізму приваблювали багатьох українських інтелектуалів, які добре розуміли об'єктивну неминучість індустріальних перетворень. При цьому залишалася поза увагою ціна таких перетворень. Відсутність подібної «широти» поглядів у програмових засадах і агітаційних гаслах українських партій спонукала частину української інтелігенції лояльніше ставитися до мальованих більшовиками перспектив. Принагідно зауважимо, що українські прихильники комунізму вважали (і, що важливо, переконували в цьому своїх опонентів), що національне питання в період комуністичного будівництва буде справедливо вирішене само собою, оскільки буде знищене будь-яке гноблення, у тому числі й національне.

Під цим кутом зору слід оцінювати рядки з допису Павла Попова, члена тієї групи українських соціал-демократів, які одразу після Жовтневого перевороту перейшли на бік більшовиків, а в липні 1918 р. стали співзасновниками Комуністичної партії (більшовиків) України. Повернувшись у жовтні 1919 р. із контрольованих Українською Народною Республікою (УНР) територій, він повідомляв партійне керівництво: «Вчителі, кооператори, артисти, студенти — усі потягнулися в Кам'янець (тимчасовий центр УНР, нині — Кам'янець-Подільський. — Лет.). У Києві більшість із них працювала в радянських установах. І тепер, потрапивши в установи укр. республіки, вони просто задихаються в тій мертвій, болотній атмосфері, яка панує там. І найбільш відверті ненависники більшовиків вимушені зізнаватися, що працювати з ними набагато краще, ніж з ким то не було б іншим». У датованій 1926 р. статті на цю тему П. Попов висловився більш чітко: «Навіть будучи нам ворожою по суті, вона (за текстом — „петлюрівська інтелігенція“. — Авт.) не могла не визнати широчінь задумів нашого будівництва, не могла не віддати належне сміливості й послідовності наших заходів».

Пропагована масштабність поставлених завдань та універсальність комуністичної ідеології, за якої радянські республіки виглядали своєрідними першопрохідцями прогресивних змін, які згодом обов'язково повторить за ними пролетаріат інших держав, зіграли важливу роль в опануванні більшовиками України. Особливе значення мало вирішення на інституційному рівні національного питання, адже у випадку дій, протилежних задекларованим, значною частиною суспільства ці дії розцінювалися як «помилки місцевих органів» і авторитет більшовицьких верхів та комуністичної ідеології суттєво не знижувався. Характеризуючи більшовицьку ідеологію, всесвітньо відомий американський політолог Самуель Гантінгтон зазначив: «Слов'янофіли та прихильники вестернізації дискутували, чи може Росія відрізнятися від Заходу і при цьому не бути у порівнянні з ним відсталою. Комунізм блискуче розв'язав цю проблему: Росія зовсім відмінна від Заходу і засадничо протистоїть йому, тому що набагато випередила його. Вона вела перед у пролетарській революції, яка врешті-решт мала охопити цілий світ. Росія втілила собою зовсім не відстале азійське минуле, а прогресивне радянське майбутнє. По суті, революція дала змогу Росії стрибком випередити Захід, відділяючись від нього не тому, що „ви інакші, а ми ніколи не будемо такі, як ви“, як наполягали слов'янофіли, а тому, що „ми інакші, а ви врешті-решт станете такими, як ми“, як говорилося в комуністичному Інтернаціоналі». Відзначена Гантінгтоном ідеологема найширше застосувалася при вирішенні національного питання.

Жорстка централізація vs «соціалістичний принцип визволення народів»: національне питання у стратегії й тактиці більшовиків до 1917 р.

Розвиток капіталізму, перехід до індустріалізму зумовлював і тенденцію до пробудження національного життя, яка поширювалася дедалі серед більшої кількості людей. Однією з основних передумов запровадження кодексу цивілізації Другої хвилі була ліквідація неписьменності та втягування широких народних мас у загальні перетворення. Нагальним ставало завдання масовізації освіти й культури. Якщо раніше для селянина було зовсім необов'язковим уміння читати й писати, бо сільськогосподарську роботу він міг виконати і без цього, то в добу переходу до індустріального суспільства це вміння стає обов'язковим. А рідна мова і національна школа ставали найбільш ефективним засобом отримання таких конче потрібних знань. При цьому викристалізовувалися неактуальні раніше відмінності між різними етносами/народами. Ці потреби не усвідомлювала чи вперто ігнорувала владна верхівка Російської імперії, яка всіляко протистояла змінам у національно-культурній політиці. Не поспішали відстоювати права гноблених націй і російські марксисти, оскільки реалізація таких прав насправді суперечила їх баченню майбутнього. Як цілком слушно зазначав перший офіційний історик КП(б)У Мойсей Равич-Черкаський, «говорити про національне питання серед марксистів вважалося ознакою поганого тону, „вузьким“, „дрібнобуржуазним“ і порушувати такі питання вважалося негожим». Однак більшовицьке керівництво усвідомлювало основні закономірності «розвитку капіталізму».

Реальні потреби індустріалізму неминуче виносили на порядок денний національне питання та зумовлювали піднесення національно-визвольного руху. Більшовицький вождь це добре розумів. Тому він «тримав руку на пульсі», щоб у випадку розвитку такого насправді небажаного національно-визвольного руху використати його у своїх цілях. Ленін так визначив вплив народжуваного індустріалізму на національне питання: «Капіталізм, що розвивається, знає дві історичні тенденції в національному питанні. Перша: пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту, створення національних держав. Друга: розвиток і частішання всіляких відносин між націями, ламання національних перегородок, створення інтернаціональної єдності капіталу, економічного життя взагалі, політики, науки тощо. Обидві тенденції є світовим законом капіталізму. Перша переважає на початку його розвитку, друга характеризує зрілий капіталізм, який іде до свого перетворення в соціалістичне суспільство». Саме розвитку другої тенденції і потрібно було всіляко сприяти, адже вона, за Леніним, «становить один із найбільших рушіїв, що перетворюють капіталізм на соціалізм».

Ігнорувати національно-визвольний рух більшовики не могли. Втім, це не означало, що національне питання вплинуло на формування програмових засад цієї партії. Воно залишалося другорядним. Ленін з цього приводу зауважував: «Робітничий клас менш за все може створити собі фетиш з національного питання, бо розвиток капіталізму не обов'язково пробуджує до самостійного життя всі нації (курсив наш. — Авт.)». Однак більшовики використовували цей рух у власних цілях. Адже, за словами того ж таки Леніна, такий підхід був органічним для марксистів: «У порівнянні з „робітничим питанням“ підпорядковане значення національного питання не підлягає сумніву для Маркса. Але від ігнорування національних рухів його теорія далека, як небо від землі».

Потреба використання національного руху була врахована ще в програмі РСДРП 1903 р. У ній відзначалося, що «РСДРП ставить своїм найближчим завданням повалення царського самодержавства та зміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечила б...» Далі називалися 14 головних характерних рис конституції демократичної республіки, серед яких була й така: «9. Право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави». У роз'ясненні свого бачення програми російських соціал-демократів у національному питанні, яке Ленін написав напередодні з'їзду, він зауважував: «Соціал-демократія, як партія пролетаріату, ставить своїм позитивним головним завданням сприяння самовизначенню не народів та націй, а пролетаріату в кожній національності». Якщо врахувати, що навіть на українській етнічний території серед робітників українці становили меншість, то стає зрозумілим суто декларативне значення такого «права на самовизначення».

Слід визнати, що Російська соціал-демократична робітнича партія (причому обидва її крила — як більшовицьке, так і меншовицьке), проголошуючи право на самовизначення за усіма націями, що входять до складу держави, бачила його в «широкому місцевому самоуправлінні для тих місцевостей, котрі відрізняються особливими побутовими умовами та складом населення». Схожі настанови, у яких теж ішлося про потребу врахування «місцевих особливостей» чи надання «культурної автономії», тією чи іншою мірою були наявні в політичних програмах багатьох партій. Це зайвий раз свідчить про актуальність у тогочасному суспільстві, насамперед на «окраїнах» Російської імперії, національного питання. Його вага в протестному рухові не знизилася і після поразки революції 1905—1907 рр. Бажаючи виділитися серед інших загальноросійських політичних партій більшовицьке керівництво за ініціативою Леніна вирішило означити свою особливу позицію в цьому питанні.

Улітку 1913 р. Ленін написав «Тези з національного питання», ключовим у яких було таке положення: «§ нашої програми (самовизначення націй) не можна тлумачити по-іншому, окрім як у розумінні політичного самовизначення, тобто права на відокремлення і створення самостійної держави». Потребу розширеного тлумачення цього пункту зумовив, за словами Леніна, як «грубо войовничий та чорносотенний націоналізм царської монархії», так і «пожвавлення буржуазного націоналізму — і великоруського (П. Струве, „Русская Молва“, „прогресисти“ тощо), і українського, і польського (антисемітизм народової „демократії“), і грузинського, і вірменського і т. ін.». Інакше кажучи, теза про «право на відокремлення» у більшовицьких програмових документах виникла через усвідомлення (перш за все Леніним) потреби належним чином відреагувати на втягування дедалі ширших верств суспільства в національно-визвольний рух та на спроби царату силовими методами запобігти його розвитку. Ця пропозиція Леніна була реалізована в так званій «Серпневій (літній) 1913 р. нараді ЦК РДСРП з партійними робітниками», яку було так названо для конспірації, оскільки реально вона відбулася 6—14 жовтня (23 вересня — 1 жовтня) 1913 р. в селі Пороніно, де на той час жив Ленін.

У праці «Про право націй на самовизначення», написаній у лютому—травні 1914 р., Ленін заднім числом, але доволі аргументовано переконував своїх прихильників та опонентів, що «право на відокремлення» було наявним і в програмі 1903 р. Імовірно, через не схоже із ленінським розуміння положення про «право націй на самовизначення» іншими більшовиками, теза про перманентну наявність у програмі РСДРП «права на відокремлення» не закріпилася. Навіть у ранній радянській історіографії визнавалася принципова новизна рішення 1913 р. Так, приміром, характеризуючи його 1930 р. відомий партійний та державний функціонер Семен (Шимон) Диманштейн відзначав: «Довоєнний період завершився цілковитим обґрунтуванням нами наших розбіжностей у національному питанні з меншовиками, яке отримало своє відображення у формулюванні нового програмного пункту з національного питання (курсив наш. — Авт.): до старого формулювання пункту програми 1903 р. про право націй на самовизначення було додано, що під цим розуміється право на відокремлення та утворення самостійної держави, — положення, що рішуче заперечувалося меншовиками». Це положення не зазнало змін у працях радянських істориків при подальших змінах в описі минулого. Приміром, укладачі повного зібрання творів В. Леніна (це вже брежнєвський період історії СРСР) теж зазначали, що «друга частина гасла була вперше сформульована в партійному документі» саме 1913 р.

Публічне визнання більшовиками «права на відокремлення» не означало, як це не парадоксально звучить, визнання можливості чи хоча б нейтрального ставлення до практичного втілення цього права. У резолюції тієї ж поронінської наради 1913 р. відзначалося, що політичні, професійні, кооперативно-просвітницькі та інші організації в інтересах «пролетаріату» мають бути єдиними для усієї держави, тобто Російської імперії. Інакше кажучи, заперечувалося «право на існування» таких об'єднань, які, власне кажучи, гіпотетично могли б стати організаційною силою в реалізації «права на відокремлення». У тій же резолюції відверто наголошувалося: «Питання про відокремлення неприпустимо змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації».

У датованому 6 грудня 1913 р. листі до свого соратника по більшовицькій партії Степана Шаумяна Ленін так роз'яснив причини появи цього пункту в програмі: «Право на самовизначення є виняток з нашої загальної настанови централізму. Виняток цей безумовно необхідний перед обличчям чорносотенного великоруського націоналізму [...]. Але виняток не можна тлумачити розширено. Нічого, абсолютно нічого окрім права на відокремлення тут немає і бути не може». Тобто право на відокремлення стало не метою, а лише засобом зміцнення власних позицій у політичних баталіях, стимулятором революційного процесу в країні, інструментом боротьби з іншими політичними силами.

Обґрунтовуючи згодом рішення наради, Ленін підкреслював: «З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“». «Право на відокремлення» Ленін бачив як одне із загальнодемократичних прав «буржуазної» республіки. Наявність (але не реалізацію!) такого права він називав необхідною передумовою такої бажаної для більшовиків централізації: «Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто свободи відокремлення не тому, що ми мріяли про господарське роздроблення чи про ідеал дрібних держав, а навпаки — тому, що ми хочемо великих держав і зближення, навіть злиття націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, що немислима без свободи відокремлення». Щоправда, це було сказано в запалі боротьби із супротивниками «права на відокремлення». До того ж, за Леніним, такого права могли вимагати лише «соціал-демократи гноблячої нації, особливо так званих великих держав».

Невдовзі після внесення у програмні документи більшовиків «права на відокремлення» В. Ленін у низці статей, спрямованих, як висловився М. Фрунзе 1923 р., «проти бундівців та українських націонал-соціалістів», категорично відстоював єдність соціал-демократичної партії в Росії та роз'яснював причини відсутності реальних кроків з боку більшовиків, направлених на сприяння національно-культурному розвитку невеликоросів.

Готуючись до реферату «Імперіалізм та право націй на самовизначення», який він прочитав у Женеві 28 (15) жовтня 1915 р., Ленін занотував положення, яке фіксувало, так би мовити, ідеальні підходи соціал-демократів (у майбутньому таке вимагалося від комуністів) пригнобленої нації до цього питання. Вони повинні були вимагати «найбільш повного, у тому числі й організаційного, злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації». Однак питання про те, кого «вождь світового пролетаріату» мав на увазі під «соціал-демократами пригноблених націй», було не до кінця зрозумілим. Адже ті, хто відстоював існування, приміром, організаційно відокремленої УСДРП, в його очах були представниками «дрібнобуржуазних» партій і епітетів для них Ленін не шкодував. Так, у листі до Інесси Арманд від 1 квітня 1914 р. він схарактеризував українського соціал-демократа Льва Юркевича як «паршивого, поганого націоналістичного міщанина, який під прапором марксизму проповідує розділення робітників за національністю, особливу національну організацію українських робітників». Тобто, якщо взяти до уваги застосовану В. Леніним логіку, справжніх (не «буржуазних») соціал-демократів «пригноблених націй» в Росії не було і не могло бути.

Звернімо увагу на ще одну характерну деталь, розгляд якої сприятиме розумінню причин «нечіткості» позиції більшовиків у національній проблематиці. Йдеться про національну ідентифікацію самої РСДРП. У праці «Про право націй на самовизначення» В. Ленін, аналізуючи проблему характерної для доби капіталізму національної держави, відзначав: «Створення самостійної незалежної національної держави лишається поки що в Росії привілеєм однієї тільки великоруської нації». Водночас у тій же праці він розглядав РСДРП як партію «марксистів усіх національностей Росії». Але таке визначення партії не було сталим. Так, в одній із праць Ленін пише: «Спробуємо і ми, великоруські соціал-демократи [...]. Нам, представникам, великодержавної нації крайнього сходу Європи і доброї частини Азії...» Такий різнобій в означеннях був не поодинокий: те чи інше тлумачення основних організаційних засад РСДРП надавалося залежно від обставин. І зумовлене воно, на наш погляд, було не лише тактичними міркуваннями, але й відсутністю сталого бачення російської/великоросійської національної ідентичності в Російській імперії загалом. Причиною цього, за слушним зауваженням Романа Шпорлюка, було те, що «росіяни створили імперію тоді, коли ще не завершився (можливо, навіть не розпочався. — Авт.) процес побудови їхньої власної національної держави. Внаслідок цього росіянам було важко розрізняти „російське“ та ті імперські надбання царів, які не були „російськими“ за своєю суттю».

Таким чином, визнане більшовицькими плановиками «право на відокремлення» вбачалося ними винятково як гасло, використання якого допоможе збільшити популярність партії на окраїнах Російської імперії. Не лише про сприяння, а й про нейтральне ставлення до практичного втілення того гасла в життя не могло бути й мови. Мало того, В. Ленін навіть гіпотетично не припускав можливості надати реальні управлінські повноваження тим «обласним автономіям», доцільність утворення яких у межах єдиної централізованої держави визнавав. Зокрема, він усіляко шельмував прихильників федералізації Росії. Позиція вождя образно була сформована у вже згаданому листі до С. Шаумяна: «Ми в принципі проти федерації — вона послаблює економічний зв'язок, вона непридатний тип для однієї держави. Хочеш відокремитися? Іди геть до диявола, якщо можеш порвати економічний зв'язок або, точніше, якщо гноблення і тертя „співжиття“ такі, що вони псують та занапащають справу економічного зв'язку. Не хочеш відокремлюватися? Тоді вибач, за мене не вирішуй, не думай, що ти маєш „право“ на федерацію».

Поняття «федерація» на той час розумілося Леніним як «союз рівних, союз, що потребує загальної згоди». «Зрівнюватися» з тією ж Польщею, Фінляндією чи Україною, обласна автономія яких у рамках єдиної Росії вбачалася вождем як «загальний, універсальний принцип демократичної держави зі строкатим національним складом, з різкою відмінністю географічних та ін. умов», він не мав наміру. Та й загалом до лютого 1917 р., тобто в період, коли про реальні перспективи захоплення влади ще не йшлося, більшовицькі керманичі не наважувалися наближатися із запаленими смолоскипами до порохового льоху російської унітарної державності. Однак масові настрої вони уважно відслідковували й у своїй пропаганді та діяльності завжди враховували поточні психосоціальні уявлення суспільства, «вчилися у мас», як згодом говорив В. Ленін.

Власне кажучи, поява положення про «право на відокремлення» і була сама одним із перших таких вивчених «уроків». Адже то була реакція на поширення національно-визвольного руху, і насамперед українського. Недарма Ленін фактично у кожній праці з національного питання згадував про Україну, а, приміром, при підготовці вже згаданого реферату «Імперіалізм та право націй на самовизначення» занотовував: «Пробудження національних рухів на Сході Європи (Україні після 1905)». Інакше кажучи, то була не лише реакція на наявні суспільні настрої, а й спроба скласти програму дій з урахуванням можливого їх розвитку.

Слід зауважити таку цікаву деталь: публічні більшовицькі гасла з національного питання не суперечили загальній настанові Михайла Грушевського з передмови до збірника праць «Освобождение России и украинский вопрос» (1907 р.): «Проблема сучасного історичного моменту — звільнення Росії від кайданів старого режиму й перетворення її у вільну і упорядковану державу — не вичерпується створенням умов вільного громадянського існування, ні навіть перебудовою, точніше сказати — покращенням її соціально-економічного ладу [...], без перетворення Росії у вільний союз народів немислиме повне оновлення її, повне звільнення від похмурих пережитків минулого». Однак деякі конкретні кроки з вирішення національного питання, що їх пропонував Грушевський, прямо суперечили як ленінському, так і загалом марксистському баченню майбутнього. Насамперед це стосується обстоюваної Грушевським тези про необхідність «широкої децентралізації, проведеної щодо всіх областей, усіх народностей Росії». Виходячи з марксистських настанов, до ідеї децентралізації/федерації Ленін ставився вороже, і цього у дореволюційний час не приховував. Втім, формально опонентом Грушевського Ленін тоді не був, оскільки кола їхнього спілкування не перетиналися.

Попри відсутність активних дій зі сприяння національному рухові та певні суперечки з представниками української соціал-демократії з національного питання, більшовикам у дореволюційний період вдалося створити собі ореол політичної сили, що з-поміж інших загальноросійських партій найбільш лояльно ставиться до національних прагнень українців. Відомий український соціал-демократ, член Центральної Ради Микола Галаган схарактеризував цю ситуацію такими словами: «На фоні „єдиного протинаціонального фронту“, в якому об'єднались ріжні московські партії, починаючи від чорносотенних і кінчаючи найлівішим крилом демократії включно аж до соціалістичних партій, більшовики відрізнялись начебто від усього цього протинаціонального московського конгломерату тією позицією, яку вони займали щодо права націй на самовизначення. Переконання в тому, що большевики, в противність до решти московських партій, ведуть правильну національну політику та переводять у життя соціалістичний принцип визволення народів (курсив наш. — Авт.), перекинуло деяку, правда невелику, частину українців у табір „смєновєховцов“». Виділення в попередньому реченні слів про «соціалістичний принцип визволення народів» зумовлене тією обставиною, що поєднання ідеї «соціалізму» з «національним визволенням» було типовим як для провідних українських політичних сил, так і загалом в українському суспільстві. Саме таке поєднання згодом зумовило як початковий успіх, так і подальшу поразку Центральної Ради та перемогу більшовиків в Україні.

Зростанню активності народних мас, як і усвідомленню представниками різних етносів своєї національної окремішності, сприяла Перша світова війна. Для характеристики змін, що відбувалися в думках солдатів, буде доречним визначення, яке дав Елвін Тоффлер впливу на маси цивілізації Другої хвилі. Вона, за словами вченого, «рішуче змінила спосіб сприймання людством довколишнього світу і їхньої повсякденної поведінки», докорінно змінила спосіб життя простої людини.

За слушним зауваженням Станіслава Кульчицького, «правлячі кола імперії, самі того не бажаючи, об'єднали селян у великі колективи, а на додаток вклали їм у руки гвинтівки з набоями і навчили ними користуватися». Та головне значення цього явища полягало в тому, що величезна маса людей одночасно і не заплановано вирвалася за вузькі межі свого сільського оточення і побачила новий, індустріальний світ. Колишні селяни в лавах армії, як під час перебування на передовій, так і особливо в дні підготовки до фронту, за короткий проміжок часу отримували таку масу інформації, яку за інших обставин могли не отримати і за все своє життя. Надзвичайно важливим є сам факт таких великих скупчень людей, які за інших умов були б обов'язково розрізнені. Побачене на власні очі й одночасна пропаганда різних політичних сил допомагала солдатським (переважно недавнім селянським) масам не стільки зрозуміти переваги нового суспільства (бо то були лише уявлення), скільки усвідомити недоліки старого. Тим більше, коли в руках сотень тисяч людей, що по-новому відкривали для себе світ, була зброя і ці люди були організовані у певні групи.

Варто наголосити, що в умовах поступального розвитку суспільства така можливість впливати на великі маси людей була б досягнута не відразу. Так, як зауважував Е. Тоффлер, індустріалізованому суспільству «потрібні були, — і не дивно, що вони винайдені! — потужні засоби для того, щоб послати одне повідомлення багатьом людям водночас дешево, швидко й надійно». Але для цього був потрібен час.

До Першої світової війни в Російській імперії ще не було вагомих успіхів у розповсюдженні кіно та радіо, а наклади газет не стали масовими, передусім внаслідок низької грамотності населення. Відтак розраховувати на пресу як на джерело одночасної передачі тієї чи іншої інформації широким масам населення було неможливо. Однак війна, створивши величезні об'єднання компактно зібраних і в силу своєї специфіки активних людей з усіх куточків імперії, не лише зародила передумови для переростання війни в селянську революцію, а й сформувала новий канал одночасної передачі інформації великим масам населення, що, власне, й стало однією з причин краху імперії Романових. Причому інформація могла розповсюджуватися як організовано (у вигляді пропаганди тих чи інших ідей), так і стихійно, передусім як незадоволення існуючою владою. А коли, як зауважив С. Кульчицький, «траплялося щось неординарне, вони (маси солдатів. — Авт.) починали поводитися однаковим чином без будь-якого організаційного впливу ззовні». Крім того, більшість солдатів (недавніх селян) почали дедалі більше усвідомлювати свою національну самобутність, що, зокрема, сприяло процесам українізації в російському війську вже після повалення самодержавства.

Самодержавна машина не збагнула повною мірою цих реальностей і не виробила адекватної щодо обставин лінії пропагандистської роботи. Пізніше саме демобілізовані солдати, точніше принесені ними з фронту ідеї разом із вагомими аргументами у вигляді зброї, стали важливим чинником революційних подій. А оскільки саме більшовики, своєчасно зрозумівши народні прагнення, зробили їх своїми гаслами (націям — право на самовизначення/відокремлення, земля — селянам, фабрики й заводи — робітникам, мир — народам тощо), то на місця пішло чимало прихильників більшовизму. У тому числі й з-поміж тих українців, яким війна допомогла усвідомити свою «українськість», від якої вони вже не відмовлялися. Симпатія до більшовиків, які перехоплювали і привласнювали народні гасла, такому усвідомленню не заважала.

Таким чином у країні, де перехід до індустріального суспільства був на початковій стадії, під час війни склалася така унікальна ситуація, коли ту чи іншу інформацію можна було швидко донести представникам усіх куточків величезної імперії. Цей фактор, характерний для пізніших етапів модернізації, надавав змогу всім охочим, що не володіли ще достатньою мірою засобами одночасного розповсюдження інформації, ознайомити зі своїми ідеями широкі кола суспільства.

Пасивність більшовицьких керманичів у питанні вибору шляхів національно-державного будівництва досить стрімко змінилася активністю після початку Російської революції, коли вони побачили можливість реальної боротьби за владу. А менш ніж через рік, у січні 1918 р., радянська Росія була проголошена федеративною республікою. То що ж змінилося у більшовицькій доктрині під впливом суспільства, а що лишилося незмінним?

«Розкріпачення народів» після Російської революції: більшовицькі ігри з питанням про майбутній державний устрій

Напередодні Російської («Лютневої») революції більшовики не були представлені у правовому полі Російської імперії. Можливо, саме це спричиняло ту обставину, що під час вироблення плану практичних дій вони більш уважно прислухалися до суспільних настроїв, причому не лише «центральних», а й «окраїнних». Підтримка суспільства чи найбільш активних представників його верств була потрібна для того, щоб захопити владу. Більшовики були вимушені формально підтримувати популярні вимоги та виступати в авангарді боротьби за народні прагнення. Самою лише наукоподібною теорією у практичній роботі обійтися було неможливо.

Через низку причин, на частину яких ми звернули увагу раніше, з початком світової війни в Російській імперії актуалізувалося «українське питання». Політичні аспекти цього питання, як зовнішньо-, так і внутрішньополітичні, аналізувалися в історіографії неодноразово. Їх, зокрема, узагальнено у книзі «Нариси Української революції», що вийшла друком у 2011 р. Слід відзначити, що якби не масовий національно-визвольний рух, якби не національно орієнтована реакція на Російську революцію українських народних мас і насамперед тієї їх частини, що була в солдатських шинелях, то про врахування більшовиками прагнень українських політичних сил не могло бути й мови. Відомий науковець Іван Лисяк-Рудницький схарактеризував тогочасну ситуацію такими словами: «1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх „малоросів“ мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних „сепаратистів“».

Сплеск національно-визвольного руху в Україні після Російської революції яскравими фарбами змалював знаний дослідник української революції Владислав Верстюк: «Як великі та малі ріки України після сніжної зими 1917 р. зірвалися повінню, так і національна проблема, загнана старою владою під час Першої світової війни в глухий кут заборон і переслідувань, після падіння самодержавства перетворилася на могутній національно-визвольний рух». До такої оцінки його спонукав ретельний аналіз українських реакцій на Російську революцію: «Документи свідчать, що українське громадянство, його ініціативні групи та організації з перших днів революції, вітаючи її перемогу і підтримуючи загальнодемократичні гасла Тимчасового уряду, наголошували на необхідності негайного вирішення національного питання та розгорнули організаційну діяльність. Місцем зосередження виявилися не далекі глухі села, в яких не відчувалося конкуренції з боку загальноросійських сил, а найбільші промислові та культурні центри країни». Так, зокрема, вже 15 (2) березня 1917 р. була написана відозва Петроградського українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів у Петрограді». Впливовість проголошених ним закликів продемонструвала владній верхівці 20-тисячна демонстрація, що відбувалася в Петрограді 25 (12) березня на заклик цього комітету. Українські організації розгорнули активну діяльність також у Москві та в головних містах України. Однак безумовним центром українського руху став Київ.

Майже всі представники загальноросійських політичних сил після першої ейфорії, викликаної поваленням самодержавства, почали вбачати в українському рухові загрозу. Партії, що увійшли до Тимчасового уряду, виявилися не готовими йти далі скасування особистих національно-культурних і релігійних обмежень. Для них була не лише альфою, але й омегою змін у підходах до розв'язання національного питання постанова Тимчасового уряду від 2 квітня (20 березня) 1917 р.. «Про відміну віросповідних та національних обмежень». Цим документом скасовувалися усілякі обмеження громадян, зумовлені національним походженням та вірою, та дозволялося вживати «інші, окрім російської, мови й говори в діловодстві приватних товариств, при викладанні в приватних навчальних закладах різного роду та при веденні торгових книг».

Це рішення, яке більшовицький фахівець з національного питання С. Диманштейн згодом образно назвав скасуванням «зоологічної форми національного гноблення для окремих особистостей», було необхідним, але в тих умовах уже недостатнім. Адже, як цілком слушно відзначав Диманштейн, «національності в цілому прав не отримували». Воно не могло задовольнити український національний рух, що стрімко розширювався, і в тому числі охоплював армію. Більшовицьке керівництво, що уважно стежило за настроями суспільства, сповна використало їх для себе.

7 квітня (25 березня) 1917 р. газета «Правда» опублікувала статтю Й. Сталіна «Про скасування національних обмежень». У ній аналізувалася вказана постанова Тимчасового уряду та окреслювалося більшовицьке бачення подальших перспектив. Сталін відзначив: «Тимчасовий уряд, що його підганяла поширювана революція, мусив зробити цей перший крок до розкріпачення народів Росії, і він зробив його». Постанову Сталін схвалив, однак наголосив: «Було б неприпустимою помилкою думати, що цей декрет достатній для забезпечення національної свободи, що справа визволення від національного гніту доведена вже до кінця». Насамперед він розкритикував мовну обмеженість постанови, цілком слушно поставивши риторичне питання: «Хто не розуміє, що це означає узаконення нерівноправності націй щодо мови?»

Під наведеними Сталіним аргументами міг підписатися навіть радикальний представник українського національно-визвольного руху. Далі він зазначив: «Хто хоче встановити справжню національну рівноправність, той [...] повинен від скасування обмежень перейти до позитивного плану, який забезпечує знищення національного гніту». Щоб досягти національної рівноправності, на погляд Сталіна, потрібно насамперед проголосити «політичну автономію (не федерацію) областей, які складають цілісну господарську територію з особливим побутом і національним складом населення, з „діловодством“ та „викладанням“ своєю мовою». Другим пунктом він визнав «право на самовизначення для тих націй, які з тих чи інших причин не можуть залишитися в рамках державного цілого». Такі настанови були органічним продовженням лінії В. Леніна, спрямованої на публічну демонстрацію відсутності національних упереджень в програмових засадах РСДРП(б).

Бачимо, що Сталін на початку революції публічно ототожнив право націй на самовизначення з відокремленням від Росії, тобто із здобуттям незалежності. Важлива деталь: він фактично повторив ленінські настанови про обласну автономію як план державного устрою Росії і так само, як і Ленін, категорично виступив проти федерації. 10 квітня (28 березня) 1917 р. «Правда» навіть опублікувала окрему його статтю з цього приводу з промовистою назвою «Проти федералізму», висновок якої був однозначним: «Федералізм у Росії не розв'язує і не може розв'язати національного питання [...]. Федерація не задовольняє і не може задовольнити інтересів демократії».

Федерація на той час розумілася і публічно тлумачилася більшовиками як «союз рівних». При цьому децентралізація управління у державі, тобто передання вагомої частини владно-управлінських повноважень суб'єктам федерації, вважалася характерною рисою федерації. Таку форму державного устрою через місяць після повалення самодержавства більшовицькі керманичі ще категорично заперечували. Однак у суспільних настроях, насамперед в Україні, ідея федерації (у тому ж таки розумінні децентралізації) набувала популярності. До того ж у працях діячів українського національно-визвольного руху поняття «автономія» та «федерація» були синонімами. Тому невдовзі, щоб не протиставляти себе національно-визвольному рухові, тобто з огляду на настрої суспільства, більшовицькі керманичі почали остерігатися публічно критикувати ідею федералізму і здебільшого намагалися не порушувати цього питання. Так, уже в резолюціях з національної питання «квітневої» (7—12 травня (24— 29 квітня) 1917 р.) конференції РСДРП(б) проблема федеративного устрою була залишена поза увагою. Наполегливо демонструвати своє бачення, яке суперечило суспільним настроям (особливо за межами великоросійських регіонів), більшовицьке керівництво вважало недоречним, а нової позиції у цьому питанні воно ще не сформувало.

Натомість підтвердилася актуальність гасла про «право на відокремлення». Його декларування сприяло формуванню образу більшовиків як прихильників національної рівноправності і, головне, було дієвою зброєю у війні за зниження авторитету більш впливових на той час загальноросійських політичних сил — меншовиків та соціал-революціонерів. Відповідна платформа з національного питання, у якій «право на відокремлення» категорично підтверджувалося і навіть посилювалося, була запропонована Сталіним та Леніним на «квітневій» 1917 р. конференції РСДРП(б).

Частина делегатів, серед яких значну групу становили представники зросійщеного індустріального пролетаріату з національних регіонів і передусім з України, була налаштована проти підтвердження цього положення. Аргументуючи свою точку зору, Сталін прирівняв заперечення права націй на відокремлення до відмови «від тактики використання з метою знищення імперіалізму всяких революційних рухів у надрах пригноблених національностей». Це було неприпустимо, тому він зазначив: «Ми повинні підтримувати усілякий рух, спрямований проти імперіалізму».

Цю точку зору відстоював і В. Ленін. Його судження з проблеми нерідко були радикальнішими, ніж у представників національно-визвольного руху, які, власне, про відокремлення ще навіть не говорили. Зокрема, Ленін підкреслив: «Ми до сепаратистського руху ставимося байдуже, нейтрально. Якщо Польща, якщо Фінляндія, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст». Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми, зобов'язує) більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення.

Така позиція зустріла протидію значної частини партійців. Співдоповідач Сталіна з національного питання Георгій П'ятаков, який представляв київських більшовиків, виступив категорично проти того, щоб у партійній програмі залишалося «право націй на самовизначення». Він обґрунтував це так: «Соціал-демократи проголошують права, щоб так чи інакше їх здійснювати. Якщо ми кажемо, що здійснювати ці права шкідливо, то не зрозуміло, заради чого це право проголошується». Інакше кажучи, П'ятаков та його прихильники виступали за те, щоб демонструвати широкому загалу стратегічне (тобто таке, що не визначається суто тактичними міркуваннями, викликаними необхідністю захопити владу) бачення розвитку країни.

Думка про те, що відокремлення Польщі, Фінляндії чи України насправді суперечить більшовицьким планам на майбутнє, ніким на цій конференції не заперечувалася. Але справжні наміри РСДРП(б) щодо державного устрою (жорстка централізація) на той час були неприйнятні для більшості населення, і це добре усвідомлювала більшовицька верхівка. Тому за наполяганням В. Леніна та Й. Сталіна конференція відхилила пропозиції П'ятакова: боротьба з «відкритим забралом» могла завадити більшовикам здобути владу.

По суті П'ятаков у своєму запереченні права націй на самовизначення як аргумент повторив уже згадану нами (датовану 1911 р.) настанову Леніна: «Чесність у політиці є результатом сили, лицемірство — результатом слабості». Але в умовах реальної (а не гіпотетичної, як раніше) боротьби за владу було не до «чесності». Розпочинався період максимального підлаштування публічної політики під настрої мас, час формування серед широких верств населення ілюзій про тотожність народних вимог і комуністичної програми. Тому сподіватися на публічне декларування більшовиками своїх справжніх намірів не доводилося. Водночас слід підкреслити, що реальну, тобто комуністичну по своїй суті програму дій В. Ленін презентував приблизно в то же час — це друга частина добре відомих «квітневих тез», які він подав на розсуд своїх соратників одразу після повернення до Росії у квітні 1917 р. і про які далі в тексті йтиметься детальніше.

До захоплення влади в Петрограді РДСРП(б) була єдиною загальноросійською партією, керівництво якої не лише весь цей час публічно підтримувало прагнення України здобути автономію, а й постійно підкреслювало скромність українських вимог.

Наведемо такий приклад. У газеті «Правда» від 30 (17) червня 1917 р. Ленін назвав «найскромнішими і найзаконнішими» вимоги УЦР про надання автономії Україні, а відмову їх виконати — «нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім виявом політики великоруського „держиморди“». Основну критику у своїй статті він спрямував проти конкурентів більшовиків у радах — есерів та меншовиків, представники яких на той час уже з'явилися в Тимчасовому уряді. Слова Леніна були цілком зрозумілими і логічними. Це дало формальні підстави есерівській газеті «Дела народа» та меншовицькій «Рабочей газете» звинуватити Української Центральну Раду в «ленінстві в національному питанні». Така ленінська позиція та геть негативне ставлення до неї інших, навіть соціалістичних партій, зайвий раз підкреслює той факт, що ідею відокремлення України від Росії як цілком можливого і закономірного розвитку подій першими на загальноросійському рівні декларативно висловили (не вірячи у можливість її втілення) саме більшовицькі керівники.

Виникає питання: якщо більшовицькі вимоги щодо захисту прав гноблених націй були часом навіть радикальніші від вимог власне Центральної Ради, то чому ж РСДРП(б) 1917 р. не здобула значного впливу в Україні, поступаючись на її території саме українським, а не загальноросійським партіям? Одну з причин називає С. Диманштейн: «Показовим є той факт, що протягом 1917 р. до Жовтня ми майже не зустрічаємо в більшовицькій пресі — окрім центральної — яких-небудь серйозних статей та виступів з національного питання, неначе це не було одним із найвагоміших питань революції, неначе в цьому питанні в нас не було суперечок із нашими супротивниками, — якщо не рахувати деяких статей з приводу боротьби з буржуазним сепаратизмом, написаних швидше в дусі „лівих“, аніж у дусі ухваленої на конференції резолюції». Стосовно України можна зробити таке припущення: підкорившись волі свого партійного центру, місцеві більшовики публічно не виступали проти надання Україні автономії чи навіть права на відокремлення, але й не могли поширювати те, що суперечило їх світобаченню. Як образно зазначав згодом відомий більшовик Василь Шахрай, «теорія права націй на самовизначення була яскраво виправдана досвідом Російської революції, та от тільки практика партії не відповідала цій теорії». Наскільки це припущення відповідає дійсності і яким було ставлення до українського питання серед більшовиків в Україні, ми розберемося далі.

Право націй на самовизначення: «кіл у спину революційному руху» чи засіб реальної політики? Київський досвід 1917 р.

Показовою для характеристики діяльності місцевих більшовиків є позиція керівників київської організації РСДРП(б) щодо Всеукраїнського національного конгресу, або, як його називали тоді, українського національного з'їзду, який відбувся у Києві 19—21 (6—8) квітня 1917 р. Напередодні його скликання поширилися чутки про те, що це зібрання буде оголошене Українськими установчими зборами. Представники загальноросійських партій прирівняли це до сепаратизму, з яким були готові вести нещадну боротьбу. Центральна Рада отримала від Київської ради робітничих та солдатських депутатів, очолюваної есером Павлом Незлобіним, попередження: «Якщо український конгрес оголосить себе установчими зборами, то він буде розігнаний військовими багнетами».

Подібне ставлення до майбутнього з'їзду проявилося і в більшовиків. 15 (2) квітня це питання під назвою «Про українців» обговорювалося на засіданні київського комітету РСДРП. Г. П'ятаков запропонував вступити в перемовини з українським соціал-демократами і «змусити їх, як с-д партію, протидіяти сепаратистським починанням. У випадку їх відмови почати наполегливий наступ на сепаратистський рух, бо він є кіл у спину революційному руху». Було ухвалено рішення на запланованій на 16 (3) квітня «міжпартійній конференції соціалістичних партій, які працюють в Україні» (саме так звучала назва. — Авт.) вступити в зносини з українськими соціал-демократами «з метою спільних дій проти української буржуазії», тобто Центральної Ради. На наступному засіданні комітету, з огляду на те, що українські соціал-демократи відмовилися бойкотувати національний конгрес та підтримали «буржуазну „Українську Центральну Раду“ в її намаганнях утворити федеративну українську республіку», київські більшовики ухвалили рішення «не вступати з українською с-д-тією в жодні блоки». Той же П'ятаков назвав українських соціал-демократів шовіністами, оскільки ця партія «стоїть за участь у буржуазному з'їзді і т. ін.». Виступ П'ятакова не був найбільш антиукраїнським на цьому засіданні київських більшовиків, він відбивав загальну позицію.

Оскільки в Україні ідея автономії/федерації поширювалася на дедалі ширші верстви населення, то пряме її заперечення означало втрату популярності. Навіть місцеві меншовики визнали це право за Україною, після чого були допущені до участі в установчому з'їзді Української соціал-демократичної партії (УСДРП), який відкрився 17 (4) квітня 1917 р. Тому місцеві більшовики відверто проти автономії виступати не могли. Тим більше, що гасло керівництва РСДРП(б) про «право націй на самовизначення» не давало прямої санкції на таку боротьбу.

На вже згаданій квітневій 1917 р. конференції РСДРП(б) П'ятаков зазначав: «Українські соціал-демократи розуміють цю формулу так, що вони можуть вести яку завгодно національну лінію. Партія пролетаріату, яка не може ставити жодного питання інакше, як у міжнародному масштабі, має дати директиви, як поводитися в кожному окремому випадку. Тут, у Петрограді, говорити, звичайно, легко, а коли нас починають питати — що ви вирішили стосовно України, — доводиться відповідати, що ми стоїмо за українську автономію. Програмного пункту з цього питання у нас немає».

Конференція теж не внесла достатньої ясності у питання про державний устрій. Чіткої відповіді на зауваження представника Грузії Філіп Махарадзе про те, що «добре проголошувати загальні гасла, але спочатку варто було б подумати про те, як їх втілювати в життя», делегати не отримали. Натомість, звертаючись до прикладу з Польщею, В. Ленін роздратовано відповів її представникові Феліксу Дзержинському, який був супротивником права на самовизначення: «Люди не хочуть розуміти, що для посилення інтернаціоналізму не потрібно повторювати тих самих слів, а потрібно в Росії наполягати на свободі відокремлення пригноблених націй, а в Польщі підкреслювати свободу об'єднання».

Київські більшовики відповідним чином і діяли: по можливості національного питання намагалися не торкатися, а при нагоді агітували за «свободу об'єднання». Небажання пропагувати потребу надання Україні національних та політичних прав уже згаданий П'ятаков обґрунтовував суто економічними чинниками. На початку червня 1917 р. на загальних зборах київської організації більшовиків він наголошував: «Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-то заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб (чорноземна смуга)» (курсив наш. — Авт.). Підкреслимо: цей відвертий виступ проти українського руху мав суто економічне забарвлення, але це був захист економічних інтересів Росії, а не України. Це цілком логічно, оскільки, як зазначав 1918 р. В. Шахрай, в Україні (як серед українців, так і серед більшовиків) було єдине бачення щодо того, що більшовики — це російська партія, а серед українців більшовиків немає.

Таким чином, причиною слабкої популярності більшовиків в Україні стала й та обставина, що вони сприймалась хоч і як дружня, але російська, а не українська партія. До цього слід додати, що єдиного центру РСДРП(б) в Україні на той час не існувало, що було наслідком як невизначеності питання про кордони, так і нігілістичного ставлення до українського руху розташованих переважно у зрусифікованих містах більшовицьких організацій України. Завдяки ж деклараціям у національному питанні, на які ми вже звернули увагу, більшовики, кажучи сучасною мовою, мали найменший анти-рейтинг серед інших загальноросійських партій.

На відміну від лівобережних організацій РСДРП(б) в Україні, київські більшовики (див. вклейку, рис. І) поступово усвідомлювали постійно зростаючу силу національно-визвольного руху і змушені були з ним рахуватися. Важливою спонукою до більш тісних взаємин з українськими партіями стала спільна боротьба з Тимчасовим урядом та есеро-меншовицьким впливом у місцевих органах влади. Приміром, незважаючи на цитований вище виступ Г. П'ятакова, наприкінці якого він заявив, що український національно-визвольний рух спрямований «проти соціальної революції» та на підтримку такої позиції значною частиною київського комітету РСДРП(б), публічна позиція київських більшовиків щодо рішень II Всеукраїнського військового з'їзду була іншою. 22 (9) червня 1917 р. на об'єднаному засіданні робітничих та солдатських рад Києва більшовики запропонували резолюцію, у якій говорилося: «Ми, зі свого боку, підтримуємо вимогу широкої обласної автономії України та вважаємо необхідною якнайшвидшу відміну нагляду зверху та відміну обов'язкової державної мови». Мало того, промова представника більшовиків М. Зарніцина виглядала ще більш проукраїнською: «Мы поддерживаем выдвигаемое украинцами захватное право на время революции». Коли стало зрозумілим, що більшістю голосів буде ухвалена резолюція із засудженням рішень II Всеукраїнського військового з'їзду, то більшовики разом із представниками української фракції ради солдатських депутатів, українськими есерами та українськими есдеками покинули це зібрання. За спогадами одного з тогочасних керівників Київської організації більшовиків Михайла Майорова, позиція більшовиків «знайшла співчуття в українських угрупованнях, вони вважали нас за друзів і підтримували наші принципи як правильні в боротьбі з Тимчасовим урядом».

Важко сказати, чи правильно розуміли київських більшовиків українські соціал-демократи та й національні сили взагалі. Мало того, ретельний аналіз джерел бази підводить до висновку, що в період між поваленням самодержавства та Жовтневим переворотом навіть самі більшовики не могли визначити, а отже, і зрозуміти власну тактику в національному питанні. Як зауважував В. Шахрай, «ми не спромоглися за весь час революції зайняти принципіальну, позитивну позицію відносно українського національного руху, а задовольнялися „применением к местности“, котре ніякого „применения“ не давало». Реально більшовиків з українським силами (до того ж переважно в Києві) поєднувала лише боротьба з Тимчасовим урядом. Таке співробітництво посилилося після відомих подій, які дістали назву «липневої реакції» 1917 р., що стали наслідком відставки частини Тимчасового уряду на чолі з його головою Г. Львовим та спроб більшовиків захопити владу в Петрограді.

Що ж до ставлення київських більшовиків до національного питання, то воно, як зауважував один із керівників київських більшовиків І. Кулик, ставилося «абстрактно, без застосування теоретичних положень у повсякденній практиці та орієнтації у виявах українського національного руху». Причому, за словами В. Шахрая, «ся абстракція була в головах партійних робітників на Вкраїні, що навіть не знали свого власного програму, що не шкодило їм вживати в політичній боротьбі сю „абстрактну формулу“» (право націй на самовизначення. — Авт.). Втім, вказана «абстрактна формула» вживалася у боротьбі не усіма і не завжди. Так, приміром, П'ятаков і надалі не погоджувався з основним більшовицьким гаслом у національному питанні. На початку липня відбулася чергова загальноміська конференція більшовиків, де він цілком резонно зауважував: «Кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відокремитися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в дурне становище».

З посиленням кризи в управлінні Росією шляхи більшовиків і провідних загальноросійських партій дедалі більше розходилися. Тому більшовики намагалися з максимальною вигодою для себе використовувати ті чи інші ситуативні союзи. Зокрема, у Києві вони дедалі більше рішень були змушені узгоджувати з українським партіями. Співробітництво більшовиків з УСДРП лише посилилося після обрання у вересні 1917 р. Г. П'ятакова головою виконкому Київської ради робітничих депутатів (КРРД).

Перевибори виконкому відбулися після корніловського заколоту (невдала спроба Верховного головнокомандувача військ Росії у вересні (серпні) 1917 р. встановити військову диктатуру) та спричиненої його поразкою зміни настроїв народних мас. Ініціаторами перевиборів стали українські соціал-демократи та більшовики. До президії новообраного виконавчого комітету КРРД увійшло троє більшовиків, один есер, двоє меншовиків та один український соціал-демократ. Після цього резолюції КРРД були здебільшого більшовицькі, які, втім, узгоджувалися з українськими соціал-демократами, а отже, вони були лояльні до Центральної Ради.

Співпраця між більшовиками та українськими есдеками в КРРД мала своє продовження в Центральній Раді. Київський комітет РСДРП(б) нарешті відмовився від ігнорування Центральної Ради і в серпні надіслав до неї своїх представників. 22 (9) серпня М. Лебедєв зачитав заяву більшовицької фракції, у якій ішлося про бачення більшовиками завдання революції і, зокрема, про таке: «Лише тоді, коли при владі буде робітництво та найбідніше селянство, не зацікавлене в національному насиллі на гнобленні, лише тоді зможе добитися народ України своїх прагнень, лише тоді зможе існувати справді вільна Україна». Невдовзі Г. П'ятакова та В. Затонського було делеговано до Малої Ради (своєрідна президія Українська Центральної Ради), де до того часу більшовики не були представлені. Пізніше М. Майоров пояснював участь більшовиків у роботі Центральної Ради тим, що на той час «конфлікт з центральним урядом не тілько не полагоджено, але він дедалі більше загострювався. Центральна Рада мала великі військові сили на румунському фронті, і Комітетові здавалося, що в боротьбі з Керенським можна буде використати сили Центральної Ради». Найвищої точки це співробітництво сягнуло у найперші дні після Жовтневого перевороту.

Повертаючись до еволюції більшовицьких настанов у національному питанні, зауважимо, що в період, коли головним опонентом більшовиків стали есери та меншовики, які мали на той час більшість у радах, більшовицькі керманичі утримувалися від нищівної критики федералізму. У запалі протистояння В. Ленін навіть визнавав раціональне зерно в цій ідеї. У промові, виголошеній на І Всеросійському з'їзді рад робітничих і солдатських депутатів, який відбувся 16 червня — 7 липня (3—24 червня) 1917 р., Ленін підкреслив: «І тут ближче до істини підходить навіть селянський з'їзд, який говорить про „федеративну“ республіку (І Всеросійський з'їзд селянських депутатів, що відбувся 17 травня — 10 червня (4—28 травня) 1917 р., ухвалив відповідне рішення про політичний устрій Росії. — Авт.) і тим висловлює думку, що російська республіка жодного народу ні по-новому, ні по-старому гнобити не хоче, ні з одним народом, ні з Фінляндією, ні з Україною [...] не хоче жити на засадах насилля». Але в цій же промові В. Ленін означив більшовиків як прихильників «єдиної і нероздільної республіки російської з твердою владою». Щоправда, далі, віддаючи належне національному питанню, підкреслив: «Але тверда влада дається добровільною згодою народів».

У праці «Держава і революція», написаній у серпні—вересні 1917 р., ставлення до федералізму як до все-таки можливої (як перехідної) форми державного устрою було певною мірою обґрунтовано теоретично. Зокрема, Ленін, посилаючись на Маркса та Енгельса, зауважував: «Федеративну республіку він (Енгельс. — Авт.) розглядає або як виняток і перешкоду розвиткові, або як перехід від монархії до централістичної республіки, за „крок вперед“ за певних особливих умов. І серед цих особливих умов висувається національне питання... Навіть в Англії, де і географічні умови, і спільність мови, й історія багатьох сотень років, здавалося б, „покінчили“ з національним питанням окремих дрібних поділів Англії, навіть тут Енгельс враховує ясний факт, що національне питання ще не вижите, і тому визнає федеративну республіку „кроком вперед“. Звичайно, тут нема ні тіні відмови від критики хиб федеративної республіки і від найрішучішої пропаганди й боротьби за єдину, централістично-демократичну республіку». Вказана цитата підтверджує факт пошуку та обґрунтування адекватних реальності підходів до державного устрою Росії.

До таких пошуків спонукали не лише національно-визвольні рухи, а й еволюція поглядів найвпливовіших на той час конкурентів більшовиків — есерів. Так, на III з'їзді партії соціалістів-революціонерів 7—17 червня (25 травня — 4 червня) 1917 р. була ухвалена резолюція, у якій відзначалося: «З'їзд висловлюється в принципі для Росії за форму федеративної демократичної республіки з територіальною автономією у межах етнографічного розселення народностей із забезпеченням основними законами країни як прав національних меншостей у місцевостях зі змішаним складом населення, так і взагалі прав для всіх мов, якими розмовляють трудящі маси Росії».

Не меншою, а то й більшою потенційною небезпекою для впливу більшовиків на національні рухи були ті рядки резолюції цього з'їзду, де вказувалося, що «програму державного устрою Росії» партія есерів проводить, «спираючись на угоду зі спорідненими національними соціалістичними партіями», та «прагне до створення Російського Соціалістичного Інтернаціоналу на федеративних засадах». Більшовицькі керманичі на рівноправні «угоди» з національними соціал-демократичними організаціями не йшли і не збиралися йти принципово, вони вважали, що сама наявність таких організацій, не підпорядкованих більшовицькому центру, вже є ознакою дрібнобуржуазності. Мало того, до утворення радянської України ЦК РСДРП(б) вважав небажаними будь-які спроби виділення більшовиків в Україні в окрему партію чи хоча б єдину обласну організацію. Однак популярність запропонованої есерами форми співпраці національних і великоруських політичних сил зростала, і це теж змушувало більшовиків задуматися над тим, як бути далі.

Можливість безпосереднього переходу до побудови «централізованої демократичної республіки» танула на очах. Говорити відверто очільникам українського національно-визвольного руху, що вони не можуть вимагати «права на федерацію» і навіть думати про утворення національних партійних організацій на той час було доволі небезпечно. Така пропаганда могла змінити ставлення до більшовиків із позитивного чи нейтрально-позитивного на негативне. Тим більше, що до осені 1917 р. вже й Тимчасовий уряд (на той час — меншовицько-есерівський) начебто принципово погодився із федерацією/децентралізацією. 23 (10) вересня на одному із засідань скликаного в Києві на ініціативою Центральної Ради загальноросійського з'їзду народів 21—28 (8—15) вересня 1917 р. представник Тимчасового уряду М. Славинський заявив, що Керенський «доручив йому передати, що нова Росія не може бути централізованою, а тільки децентралізованою».

На практиці ситуація розвивалася в іншому напрямку. Конкретні дії російського політичного центру та урядового апарату не давали приводів для оптимізму. Показовим стало ставлення «демократичного центру» до позиції української сторони на Всеросійській демократичній нараді, що відбулася у Петрограді 27 вересня — 5 жовтня (14—22 вересня) 1917 р. Нарада була скликана для того, щоб визначити шляхи розвитку Росії після корніловського заколоту. Те, з якою настановою їхала туди українська делегація та з якими враженнями його залишила, образно змалював український історик Владислав Верстюк: «В наказі (українській делегації на демократичну нараду. — Авт.) ішлося про здійснення автономії України в повному обсязі, визнання за всіма націями нічим не обмеженого права на самовизначення, проведення крайових установчих зборів, передання в Україні влади в руки УЦР та Генерального секретаріату. Коли речник Української Центральної Ради намагався ознайомити демократичну нараду з цим наказом, йому влаштували обструкцію з вигуками: „В Якутский край его!“ М. Грушевський згадував, що після демократичної наради в українських колах більше, ніж будь-коли, виникло бажання відчепитися від усяких рахунків з нею (російської демократією. — Авт.) і йти своєю дорогою».

Публікації у пресі лише підвереджували такі побоювання. У газеті «Киевская мысль» від 19 жовтня відзначалося: «У колах, що близькі до уряду, вважають гострим стан справ на Україні. Особи, близькі до Керенського та Коновалова, заявляють вашому кореспонденту, що урядом, у випадку відмови Винниченка прибути до Петрограда, рада та секретаріат будуть негайно розпущені і командувачу військ будуть надані відповідні директиви. Відповідальний представник міністерства юстиції у бесіді з вашим кореспондентом заявив, що міністерство надіслало запит прокурору київської палати і пропозицію негайно призначити слідство над діями ради...» Так чи інакше ситуація була неспокійною, стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом загострювалися. На цьому тлі несприйняття більшовицькою верхівкою ідеї федералізму відходило на другий план, натомість задеклароване «право на відокремлення» зумовлювало сприятливе ставлення до більшовиків з боку українських соціалістичних партій, що становили ядро Центральної Ради. Більшовики мали вигляд більш дружньої до національного руху сили. І це чималою мірою зумовило те, що вони (більшовики) змогли втримати владу після Жовтневого перевороту.

Підсумовуючи питання про еволюцію ставлення більшовиків до українського національного питання з березня до жовтня 1917 р., відзначимо, що більшовицька верхівка зуміла не лише вчасно врахувати, але й передбачити основний тренд розвитку подій після початку Російської революції. Важливу роль відіграла вже згадана нами «Квітнева» конференція РСДРП(б). Цілком слушним, якщо не зважати на обов'язкову тоді ідеологічну складову, є датоване ще 1950 р. твердження дослідниці історії національних відносин у СРСР Катерини Песікіної: «Рішення Квітневої конференції з національного питання зіграло величезну роль у підготовці та проведенні соціалістичної революції в Росії. Більшовицьке гасло про право націй на самовизначення аж до відокремлення разом з іншими революційними гаслами — про владу рад, про мир, про землю і робітничий контроль — забезпечило революційному пролетаріату підтримку трудящих мас пригноблених національностей у боротьбі за повалення влади буржуазії та встановлення диктатури пролетаріату».

Підкреслимо таку важливу деталь: право «на відокремлення» було проголошене більшовиками раніше за інші привабливі для суспільства гасла. Підстави для цього були незаперечними: посилення національно-визвольного руху було закономірним наслідком перших кроків до індустріалізму, а Перша світова війна це питання лише загострила. Однак царизм знехтував це і спробував законсервувати становище. Після повалення самодержавства саме національний рух першим почав «виходити з берегів», на що оперативно зреагували вже готові до цього більшовицькі керманичі.

Одягнуті в селянські шинелі селяни стали головною рушійною силою революції. Війна сприяла усвідомленню ними національної ідентичності. Однак у масовій свідомості українців ідея національного визволення була нерозривно пов'язана з визволенням соціальним. Поширенню цієї ідеї сприяли не стільки більшовики, скільки представники українських політичних партій. Через тісний взаємозв'язок національного і соціального будь-яка зупинка у здійсненні соціальних вимог виливалася у загальну недовіру до влади, навіть якщо вона сприяла втіленню в життя національних прагнень. Те саме могла спричинити і спроба ігнорувати національні права українців при виконанні соціальних вимог організованих низів. Обидві тенденції дістали своє відображення після Жовтневого перевороту.

Комуністична стратегія та радянські гасла: симбіоз протилежностей (квітень—жовтень 1917 р.)

Перша світова війна вкрай загострила соціальні суперечності, які більшовицькі керманичі визначали як протистояння «праці та капіталу». Це додавало аргументів прихильникам примусової ліквідації приватної власності. Оцінюючи поточну ситуацію, В. Ленін ще у вересні 1917 р. наголошував на сприятливому для пролетарської революції впливі війни, яка, «надзвичайно прискоривши перетворення монополістичного капіталізму в державно-монополістичний капіталізм, тим самим надзвичайно наблизила людство до соціалізму».

Пройнятих революційним запалом діячів не зупиняла пересторога К. Маркса, висловлена ним у передмові до першого видання «Капіталу»: «Суспільство... не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами». Адже війна, як наголошував В. Ленін, сприяла формуванню передумов для комуністичних перетворень не лише завдяки централізації економіки, а й за іншими показниками: «Не було ще ніколи такої розрухи, таких кривавих страхіть, таких бідувань, такого краху всієї культури. Ні чиє б то не було нетерпіння, ні чия б не була пропаганда, а об'єктивні умови, небаченість цього краху всієї культури — ось що змушує переходити до контролю за виробництвом та розподілом, за банками, фабриками та ін.». Такий «крах» влаштовував більшовиків, оскільки лише завдяки йому соціальний вибух і, відповідно, перспектива ліквідації приватної власності видавалися реальними.

Можливість «пом'якшити муки народження» нового суспільства, на яку вказував у названій передмові К. Маркс, більшовицькі діячі не вважали за доцільне навіть розглядати: «пом'якшений» варіант будівництва нового суспільства не залишав їм шансів здобути владу. А саме таку мету одразу після повалення самодержавства поставив перед більшовиками їхній вождь.

19 (6) березня 1917 р., невдовзі після повалення самодержавства, В. Ленін написав директиву для однопартійців, які поверталися з еміграції до Росії. Запропоновану тактику дій більшовиків він висловив чітко й лаконічно: «Цілковита недовіра, жодної підтримки новому уряду; Керенського підозрюємо особливо; озброєння пролетаріату єдина гарантія; негайні вибори до Петроградської думи; жодного зближення з іншими партіями». Це означало, що більшовики в революції, що починалася, не повинні були допускати спільних дій з іншими політичними силами, навіть з меншовиками — своїми колишніми однопартійцями. Вождь ставив за мету захоплення влади і вважав, що більшовики не повинні були навіть планувати ділити її з ким-небудь. Він не покладався на можливість мирного переходу влади до більшовиків. Уже з квітня, у повній відповідності до названої директиви, у Петрограді, Москві, Одесі, Харкові та інших великих містах почали формуватися загони бойовиків-червоногвардійців.

Спершу, до особистого прибуття В. Леніна ввечері 16 (3) квітня до Петрограда, ленінська пропозиція була не надто популярною серед інших більшовицьких ватажків. Так, член закордонної редакції «Правды» Л. Каменєв, член ЦК РСДРП(б) Й. Сталін і депутат Державної Думи Росії М. Муранов, які повернулися до Петрограда раніше за В. Леніна, усунули надто «ліву» редакцію центрального періодичного видання партії і з 28 (15) березня взяли газету в свої руки. У програмній статті нової редакції «Правды» відзначалося, що більшовики будуть рішуче підтримувати Тимчасовий уряд, «оскільки він бореться з реакцією або контрреволюцією». У питанні про війну позиція була не менш категоричною: поки німецька армія підкоряється своєму імператору, російський солдат повинен «стійко стояти на своєму посту, на кулю відповідати кулею і на снаряд — снарядом».

Ще більше сумнівів щодо директиви В. Леніна мало подружжя Г. П'ятакова та Є. Бош, які після повалення самодержавства приїхали до Росії зі Скандинавії. Обоє діячів раніше були керівниками київської організації більшовиків і до Києва вирішили повернутися. Їхня позиція щодо настанови В. Леніна збіглася з поглядами більшості членів київської організації. В ухваленій 19 (6) квітня загальними зборами київських більшовиків платформі відзначалося: «Ми вважаємо, що розвиток продуктивних сил і соціальна міць пролетаріату не досягли в Росії того рівня, за якого робітничий клас може здійснити соціалістичний переворот. Встановлення соціалістичного ладу є кінцевою метою всієї нашої діяльності, тому воно не входить до числа завдань, які стоять перед нами в ході революції, що здійснюється». Інакше кажучи, йшлося про заперечення ленінської тактики.

Поки в Києві пропозиції В. Леніна по суті засуджувалися, у Петрограді — з його поверненням — вони завойовували прихильність. Ленін умів переконувати. Його аж ніяк не задовольняло те, що більшовики поступово «сповзають» на позиції есеро-меншовицького блоку. Одразу після повернення він двічі виступив у Таврійському палаці — на зборах більшовиків і перед делегатами Всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. 20 квітня газета «Правда» надрукувала тези, які обґрунтовувалися у двох доповідях. Документ увійшов в історію як «Квітневі тези».

Ленін категорично засудив позицію есерів і меншовиків, які підтримували прагматичну політику Тимчасового уряду та тих більшовиків, які солідаризувалися з таким підходом. Надруковані в газеті «Правда» 10 тез стали одним із ключових документів більшовизму. Тези виключали тоді ще РСДРП(б) (з березня 1918 — Російська комуністична партія (більшовиків)) з табору революційної демократії і ставили їх на окреме місце у революції. Більшовики почали грати свою гру.

Саме в цьому документі було вперше заявлено про підготовку до комуністичних перетворень, або, якщо говорити словами самого вождя, до будівництва «держави-комуни». І там же було викладено їх зміст: конфіскація всіх поміщицьких маєтків та перетворення їх на радянські господарства «під контролем рад батрацьких депутатів і на громадський рахунок»; націоналізація всіх земель та «господарювання на спільних засадах, а господарювати повинні ради батрацьких депутатів»; запровадження контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів; злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк.

Для успішного здійснення запланованого Ленін вважав за доцільне якомога швидше формалізувати запропоновані зміни в партійних програмових документах. Для цього, на його думку, більшовикам треба перейменувати свою партію на комуністичну, прийняти нову, комуністичну за змістом програму, а для поширення комунізму в світі створити новий Інтернаціонал — комуністичний.

Реалізація видозмінених програмних засад потребувала необмежених владних повноважень. Тому головним поточним завданням більшовиків стала боротьба за владу. Одним із важелів у цій боротьбі стала особлива позиція у питанні про війну, з якого починалися тези. В. Ленін висунув гасло: «Ні найменшої поступки революційному оборонству». Для припинення війни, повчав він, треба розв'язати питання про владу. Не можна, мовляв, досягнути демократичного миру без повалення влади капіталу, без переходу державної влади в руки пролетаріату і біднішого селянства. Ленін відкидав парламентську республіку як уже віджилу форму влади. Такий підхід диктувався тверезою оцінкою перспектив більшовицької влади — на прямих і загальних виборах у переважно селянській країні шансів здобути владу, а тим більше таку, яка б передбачала диктаторські повноваження, у більшовиків не було.

Потреба переходу влади до рук «пролетаріату та біднішого селянства» становила основний зміст другої тези. Аналізуючи цю тезу та звернувши увагу на, здавалося б, нетипове для марксистів прагнення долучити селянство до панівного класу, український історик С. Кульчицький цілком слушно зауважив: «Твердження про „особливий шлях Росії“ і революційні потенції селянства Ленін запозичив у народників та їх спадкоємців — есерів. Різниця полягала лише в тому, що народники та есери, коли говорили про робітників, селян або трудову інтелігенцію, мали на увазі якраз робітників, селян і трудову інтелігенцію разом із вільно створюваними ними організаціями — радами, профспілками, фабзавкомами, кооперативами і селянськими союзами. Ленін, використовуючи ту саму термінологію, мав на увазі не класи і верстви російського суспільства разом з їхніми організаціями, а тільки власну партію — „авангард пролетаріату“. У суспільно-політичному житті він не знаходив місця для інших „авангардів пролетаріату“. Він дозволяв жити й діяти тільки тим радам, спілкам, комітетам або організаціям під іншими назвами, які перебували під впливом і контролем його партії. Щоб забезпечити такий вплив і контроль, у країні мала бути запроваджена диктатура ленінської партії, побудованої, як відомо, на засадах „демократичного централізму“, тобто з цілковитим підпорядкуванням нижчих інстанцій вищим. Щоб диктатура виглядала пристойно, її треба було відповідним чином назвати: демократична диктатура пролетаріату і селянства, а на етапі соціалістичної революції — диктатура пролетаріату. „Демократичний централізм“, „демократична диктатура“ — на таких оксиморонах трималася вся ленінська теорія революції».

Визначивши у «Квітневих тезах», що «своєрідність поточного моменту в Росії полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії... до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідніших верств селянства», вождь висунув гасло: «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові!» Це, однак, не означало негайного взяття курсу на його повалення, від якого навесні 1917 р. більшовикам ще не було б користі. Треба було підготувати якусь організацію, за допомогою якої можна було б захопити владу й управляти країною.

Важелем для здійснення своєї програми Ленін вбачав ради, в яких більшовики навесні 1917 р. ще не мали більшості, але сподівалися, що час та обставини змінять розстановку сил. Ленін зазначав: «Рада робітничих депутатів — єдино можливий уряд, уряд, ще не бачений у світі, окрім Комуни... Ніякого уряду, окрім Ради робітничих і батрацьких депутатів. Сказати про Комуну — не зрозуміють. Але сказати, що замість поліції — Рада робітничих і батрацьких депутатів, навчіться управляти — нам ніхто не перешкодить, це зрозуміють». Саме ради як єдиний і неподільний орган влади у разі контролю над ними могли дати більшовиками можливість здійснити грандіозні перетворення.

Національно-визвольний рух було значною мірою нейтралізовано проголошенням гасла про «право націй на відокремлення». Щоб завоювати ради, потрібно було досягти відповідності більшовицьких гасел прагненням активних народних низів. По суті ради, попри те, що вони, як правило, наповнювалися представниками тих чи інших політичних партій, протягом 1917 р. стали окремою політичною силою в революції. Радикалізм рад (що цілком природно) посилювався із продовженням війни і насамперед внаслідок поразок на фронті та невміння влади гідно відповісти на всі виклики. Із запропонованою В. Леніним програмою комуністичного будівництва прагнення рад не мали нічого спільного. Їх поєднувало лише несприйняття наявного стану речей, тобто прагнення зруйнувати старий лад.

Сама по собі критика дій Тимчасового уряду і навіть заклики до «демократичного миру» не могли дати більшовикам бажаної підтримки, якби поряд із цим ішла пропаганда справжньої програми комуністичних перетворень. Тому більшовицький провід вирішив зачекати з декларуванням своїх реальних намірів і взяв на озброєння народні гасла. У серпні 1917 р. були внесені суттєві корективи в площину більшовицької публічної політики в найбільш уразливих для широких верств населення питання — про мир та землю, а комуністичні гасла були приховані.

Перехоплене в есерів гасло «Землю — селянам!», помножене на обіцянку швидко втілити його в життя разом із вистражданим «Мир — народам!», тобто вимогою негайно завершити війну (із «забуттям» раніше проголошуваного гасла про перетворення імперіалістичної війни на громадянську) допомогло більшовикам завоювати прихильність насамперед тієї частини селянства, яка на той час була одягнута в солдатські шинелі. Ленін у вересні 1917 р. публічно всіляко відхрещувався від суті (але не форми!) власного ж програмного бачення розвитку села: «Навіть для революції соціалістичної аж ніяк не „потрібне зречення від усіх своїх майнових прав десятків мільйонів громадян“. Навіть для соціалізму (а контроль над банками і фабриками ще не є соціалізмом) нічого подібного не потрібно. Це — найбільший наклеп на соціалізм. Жоден соціаліст ніколи не пропонував забрати власність у „десятків мільйонів“, тобто у дрібних і середніх селян».

Разом із гаслами «Фабрики — робітникам!», в яке робітничі маси вкладали відмінний від більшовицького керівництва зміст, та пропагандою «права націй на самовизначення аж до відокремлення», яке було взяте на озброєння ще в березні—квітні 1917 р., нові гасла в питанні про мир та землю допомогли більшовикам опанувати ключові ради робітничих та солдатських депутатів і шляхом маніпуляцій отримати більшість на II Всеросійському з'їзді рад. Після Жовтневого перевороту вони були змушені видати низку законодавчих актів, якими втілювали обіцяні гасла в життя. Ленін добре розумів, що в жовтні 1917 р. час для власне комуністичних перетворень ще не настав. Ігнорування наданих раніше обіцянок в умовах ще не утвердженої влади могло призвести до її втрати.

Таким чином, взявши на озброєння популярні в народних низах гасла, більшовики створювали ілюзію того, що вони теж прагнуть їх втілення. І хоча ці гасла часом прямо суперечили комуністичному проекту, певний час більшовицькі керівники змушені були їх тим чи іншим чином втілювати навіть уже після захоплення влади. Найбільше поступок було зроблено в агарній та національній сферах. Завдяки цьому під вплив ілюзії підпала значна частина суспільства. Іншим важливим чинником успіху виявилася готовність до застосування масового насильства.