Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Придушення корніловського заколоту та активна участь у цьому більшовиків мали істотний вплив на суспільно-політичну ситуацію в Росії. Популярність більшовицької партії, керівники якої напередодні заколоту взяли на озброєння популістські, «радянські» за своїм змістом гасла, стрімко зросла. У вересні — жовтні 1917 р. до більшовиків перейшло керівництво у багатьох радах, але переважного впливу в радах на теренах усієї Росії їм досягти не вдалося. Ці обставини були враховані при захопленні влади. З метою здобути перевагу на II Всеросійському з'їзді рад робітничих і солдатських депутатів більшовики вдалися до певних маніпуляцій, завдяки чому вони отримали більшість депутатських мандатів. Заручившись підтримкою лівих есерів, більшовицькі керманичі саме на цьому з'їзді, який відкрився увечері 7 листопада (25 жовтня), оголосили про перехід влади до рад. Це сталося після взяття червоногвардійцями урядового Зимового палацу. Жовтневий переворот здійснився.

Захоплену в Петрограді владу потрібно було не лише зберегти, а й поширити на інші регіони. Цій меті слугувала низка перших декретів радянської влади, які мали суто пропагандистський характер. Насамперед слід згадати ухвалені з'їздом «Декрет про мир» та «Декрет про землю», а також затверджені невдовзі Раднаркомом «Декрет про повноту влади рад», «Декрет про введення восьмигодинного робочого дня» та «Положення про робітничий контроль». По суті це було повторенням на законодавчому рівні найпопулярніших у суспільстві гасел «Мир народам!», «Земля — селянам!», «Влада — радам!», «Фабрики — робітникам!»

На той час більшовицький провід робив максимум можливого для створення ілюзії про втілення вимог народу в життя. Метою такого заглибленого відступу від власних програмових завдань було захоплення влади на всій території Росії. Взяття більшовикам під контроль переважної частини країни дістало урочисту назву: «тріумфальна хода Радянської влади». Такий «тріумф» став можливим завдяки саме тому, що більшовицькі керманичі в очах широких мас населення виглядали як вожді тієї політичної сили, що турбується про простий народ та втілює в життя його справедливі вимоги.

Радянізація значної частини колишньої Російської імперії спершу не означала взяття цих територій під безпосередній контроль ленінського Раднаркому. Влучну характеристику цьому періоду дав згодом М. Скрипник: «Радянське будівництво на Україні, як і в Росії, тоді йшло під гаслом так званої „всієї влади Рад на місцях“. Це були окремі самостійні ради, комуни на місцях, що вони виникали майже без будь-якого зв'язку з іншими і з центром, організуючи, як могли, силу працюючих». Інакше кажучи, про наявність централізованої вертикалі влади на той час можна було лише мріяти.

Знаряддям російського Раднаркому в перші тижні та місяці його існування були передусім пропаганда й агітація, вагомих збройних сил він не мав. Втім, як і його опоненти: колишня армія вже була розкладена, солдати від війни надзвичайно втомилася, і мало хто бажав її продовжувати. Селяни в солдатських шинелях поспішали додому, щоб встигнути на розподіл землі. Армія стрімко розвалювалася. Збройні формування російських червоногвардійців, які використовувалися під час встановлення радянської влади в Україні, не були наскільки численними, щоб говорити про окупацію. Це більше було схоже на розбійницький напад. Брати під пильний контроль ради більшовики почали вже тоді, коли стихійне поширення радянської влади вже досягло верхньої межі.

В опануванні України, окрім популярних і в Росії «соціальних» декретів, вагому роль відіграла проголошена 15 (2) листопада «Декларація прав народів Росії». У ній, зокрема, наголошувалося: «Рада Народних Комісарів вирішила покласти в основу своєї діяльності з питання про національності Росії такі засади: 1) Рівність і суверенність народів Росії. 2) Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і створення самостійної держави».

Інакше кажучи, партійне гасло про право націй на самовизначення було перетворено на урядовий документ. Однак цей документ був лише декларацією про наміри. Так само, як і у випадку з уже згаданими «соціальними» гаслами, його ухвалення мало винятково агітаційно-пропагандистську мету. В українському контексті ця декларація була засобом впливу насамперед на українізовані частини російської армії. Вона зіграла також вагому роль у розколі табору прихильників українського руху. Водночас у цьому рішенні Раднаркому не містилося вказівок чи пропозицій щодо практичних змін у державному устрої.

Жовтневий переворот не міг не змінити ставлення більшовицької верхівки до українського питання: партія, що бореться за владу, і партія, що її здобула, мають різні завдання і засоби впливу. Тим більше, що після Жовтневого перевороту на теренах України найголовнішим суперником більшовиків у боротьбі за владу стала саме Центральна Рада, що до того була їхнім союзником у боротьбі з Тимчасовим урядом. З огляду на активне використання гасла про «право на відокремлення» у передвладний період, просто відмовитися від своїх гасел/обіцянок більшовицькі керманичі не могли. До того ж у них не було дієвих і надійних сил примусу. Керуючись уже згаданою вище настановою («З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“), новостворений Раднарком Росії і проголосив „Декларацію прав народів Росії“». Насправді можлива втрата України як прийнятний варіант подальшого розвитку подій не розглядалася.

Ленінська тактика в національному питанні як чинник утримання влади після Жовтневого перевороту

У перші дні після Жовтневого перевороту, коли доля більшовицької влади у самому Петрограді висіла на волосині і згадані вище соціальні декрети розглядалися значною мірою і як плацдарм для повернення до влади у випадку її втрати, союз між українськими соціалістами (що становили ядро УЦР) та більшовиками лише зміцнився. Першою реакцією на події в Петрограді стало створення вночі з 7 на 8 листопада (з 25 на 26 жовтня) Крайового комітету з охорони революції в Україні, до складу якого увійшли й троє більшовиків — Г. П'ятаков (від Центральної Ради), І. Крейсберг (від КРРД) та В. Затонський (від РСДРП(б) як партії). Комітет був створений Центральною Радою. Наступного дня причиною входження до нього більшовиків Затонський назвав те, що Центральна Рада, на відміну від Київської міської думи, зайняла нейтральну позицію щодо подій у Петрограді: «Вчора на засіданні Ради говорилося якщо не про підтримку руху більшовиків, то про те, що Центральна Рада не буде чинити йому перепон». Він також зазначив, що Центральна Рада фактично брала на себе зобов'язання прийняти всі можливі заходи, щоб війська з України не надсилалися для придушення повстання в Петрограді.

Співробітництво не минуло дарма. Незважаючи на те що 8 листопада (26 жовтня) ввечері Центральна Рада врешті ухвалила резолюцію з несхваленням дій більшовиків у Петрограді, вона не засудила Жовтневого перевороту так рішуче, як того вимагали від неї представники інших загально-російських партій та загальноросійського з'їзду козацтва, що в той час відбувався в Києві. І хоча більшовики після такої резолюції відмовилися надалі брати участь у роботі Малої Ради, але рвати рішуче з українськими партіями не стали. Покидаючи засідання, П'ятаков зробив заяву, яку присутні зустріли оплесками: «Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках».

Наступного дня на об'єднаному міському засіданні робітничих та солдатських депутатів П'ятаков фактично повторив свої слова: «Якщо ради будуть роздавлені, якщо Керенський у крові втопить повстання петроградських робітників та солдатів, то український народ надовго має забути про право на самовизначення». Ця промова не лишилась не поміченою, адже небезпека такого роду репресій з боку Тимчасового уряду була реальною.

Така позиція більшовицьких провідників Києва сприяла тому, що українські сили не стали на бік Тимчасового уряду. Делегати III Всеукраїнського військового з'їзду, що розпочав свою роботу наприкінці жовтня (за старим стилем) 1917 р. у Києві й рішення якого мали вирішальний вплив на Центральну Раду, завадили відрядженню збройних частин до Петрограда. Тимчасовий уряд і пов'язані з ними сили здавалися учасникам з'їзду небезпечнішими для України. У резолюції згаданого з'їзду наголошувалося: «З'їзд вважає, що центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі й заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антидемократичним. І вжиємо всіх заходів, щоб військо з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилалися для боротьби з представниками інтересів трудового народу». Пізніше, посилаючись на це рішення, С. Диманштейн резонно зауважував: «Наша правильна національна в національному питанні в період між лютим та жовтнем 1917 р. була одним із серйозних чинників, що забезпечили перемогу пролетарської революції та її зміцнення в наступні роки».

Центральна Рада 20 (7) листопада видала III Універсал, у якому йшлося про створення УНР. Його національно-державна складова не суперечила згаданій вище «Декларації прав народів Росії». Однак в Універсалі, як і в попередніх рішеннях УЦР, не визнавалася законність більшовицького перевороту. Ситуація оцінювалася таким чином: «На півночі в столицях іде міжусобна і кривава боротьба. Центрального уряду нема, і по державі шириться безвладдя, безлад і руїна».

Таким чином, УЦР не визнала посталий у результаті Жовтневого перевороту ленінський Раднарком загальноросійським урядом. Окрім III Універсалу, це зазначалося у низці інших рішень кінця 1917 р. Зокрема, у ноті українського уряду від 11 грудня 1917 р. до всіх воюючих та нейтральних держав: «Влада Ради Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, а в тім числі не поширюється й на Українську Народну Республіку». Керівництво більшовиків, яке використало національне питання під час захоплення та зміцнення своєї влади, не мало формальних підстав заперечувати такий підхід хоча б тому, що в ухваленій ленінським Раднаркомом 15 (2) листопада Декларації прав народів Росії йшлося про «Право народів на самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави».

Визначеної у III Універсалі позиції щодо радянської Росії УЦР дотримувалася аж до проголошення IV Універсалом у січні 1918 р. незалежності України. Позначаючи Україну частиною федеративної Росії та залишаючись прихильником створення загальноросійського уряду, керівництво УНР ніколи, навіть гіпотетично, не вважало себе підвладним більшовицькому уряду. Саме через це Центральна Рада послала окрему делегацію до Бреста на перемовини з країнами Четверного союзу та пропонувала це зробити урядам «усіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії». Мало того, делегація радянської Росії на цих переговорах, яку очолював Л. Троцький, 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р.) офіційно визнала повноваження української делегації, тим самим погодившись із визначенням себе як одного з кількох урядів Росії. І лише наступом на Україну радянська Росія змусила УЦР проголосити незалежність України. Ідея створення загальноросійського уряду померла, так і не втілившись у життя. Її поховала агресія радянської Росії.

Оскільки більшовики були єдиною загальноросійською політичною силою, яка до Жовтневого перевороту підтримувала прохання-вимоги Центральної Ради про якомога швидше надання автономії Україні, та з огляду на те, що саму Центральну Раду представники партій, які входили до поваленого Тимчасового уряду, звинувачували в «ленінстві в національному питанні» саме за ці наміри, відверте небажання визнати більшовиків новою центральною владою з боку УЦР виглядає не зовсім логічним.

Самим лише прагненням дотримуватися законності обґрунтувати таку позицію Центральної Ради неможливо. Як тут не згадати виступ В. Леніна на захист вимог Української Центральної Ради, надрукований у газеті «Правда» від 30 (17) червня 1917 р.: «Ніде в Росії немає і не може бути — і ніколи не бувало в революційні моменти подібного роду — „гарантій правильності“; всі це розуміють, ніхто не вимагає, всі усвідомлюють неминучість цього. Тільки для України „ми“ вимагаємо „гарантій правильності“!» Тож більшовицькі керманичі мали підстави сподіватися, що на «гарантії правильності» при визнанні новоствореного Раднаркому не буде зважати й Центральна Рада. Однак на її позицію впливали не стільки формально-юридичні моменти, скільки внутрішнє становище в самій Україні та недооцінка можливостей новоутвореної більшовицької влади. Це, у свою чергу, мало вагомий вплив на ставлення більшовиків до УНР.

Наприкінці жовтня (за старим стилем), невдовзі після Жовтневого перевороту, більшовики спробували перебрати владу в Києві. У суперечці, що виникла між більшовиками та симпатиками Тимчасового уряду, переможцем виявилася третя сила — Центральна Рада. Вирішальне значення мала підтримка українізованих частин армії. У подальшому вістря більшовицької агітаційної роботи в Україні спрямовувалося на солдатські маси, які й визначили долю революції. Тому вихід більшовиків зі складу Малої Ради не свідчив про їхню непримиренну позицію щодо Центральної Ради, адже це могло лише зашкодити поширенню більшовицького впливу в Україні. Уже 16 (3) листопада 1917 р. на об'єднаному засіданні виконкомів робітничих та солдатських депутатів Г. П'ятаков виступив із заявою від фракції більшовиків, у якій висловив згоду на визнання Центральної Ради крайовою владою з умовою, що на місцях вона «має діяти через Ради робітничих депутатів і селянських депутатів, які є органами влади на місцях». Разом із цим почалася посилена агітація серед солдат, головною метою якої була демонстрація тотожності більшовицьких прагнень з народними. Національне питання при цьому використовувалося на повну силу.

Про методи агітації розповідав В. Затонський, який у січні 1918 р. став представником радянської України в Раднаркомі Росії. Він підкреслював, що успішність більшовицької пропаганди чимало залежала від мови, якою висловлювався агітатор: «Тут увесь секрет був у тому, щоб перекричати галас і на цілу горлянку, що є сили вигукнути декілька українських фраз. Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася».

Для здобуття авторитету та підтримки серед полкових частин, що переважно складалися з селян, більшовики не цуралися відвертого обману. Той самий Затонський, вихваляючись своєю винахідливістю, розповідав, як він навчив Леоніда П'ятакова, старшого брата Георгія (Юрія), декількох фраз українською, а далі агітація зазвичай відбувалася так: «Після моєї промови виступав П'ятаков, причому починав українською, говорив заздалегідь вивчені фрази, що він також українець, та довгий час був у москалях, забув говорити по-свойому й легше йому говорити мовою російською. Якщо така воля зборів, він говоритиме так, як йому зручніше». Завершувався виступ проголошенням тих гасел, які насправді суперечили більшовицькій програмі, але допомогли здолати Українську Центральну Раду: «А програма наша була тоді дуже проста: „Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!“ Центральна Рада якраз із землею зволікала. Тут позиції були безумовно виграшні». Настрої суспільства більшовики використовували на повну силу.

Позиції більшовиків і справді були виграшними: Центральна Рада не проголошувала тих гасел, які не збиралася виконувати і тим більше не оформлювала їх у законодавчі акти. Однією з причин була неоднорідність партійного складу УЦР, та й структура українських політичних партій істотно відрізнялася від РСДРП(б), методи керівництва якою та можливі наслідки організаційної побудови образно змалював 1904 р. тоді ще не більшовик Л. Троцький: «...партійна організація „заміщає“ собою партію, ЦК заміщає партійну організацію і, нарешті, „диктатор“ заміщає собою ЦК». Централізм РСДРП(б) (з березня 1918 р.) — РКП(б) став одним із чинників успіху при виході з того владного хаосу, що був зумовлений втіленням у життя гасла «Вся влада місцевим радам!» Повною мірою це стосується й опанування України.

Українські експерименти Раднаркому

Немає підстав стверджувати, що в ленінському Раднаркомі існував чіткий і заздалегідь обдуманий план поглинання України. Порядок дій формувався залежно від ситуації. Однак перемога більшовиків над Центральною Радою не була б можливою без демонстрації відсутності незгоди з нею в національному питанні та без зведення усіх проблем до соціальних суперечностей. Однією з важливих і збурливих проблем у відносинах із Тимчасовим урядом було питання про кордони України. Подією, яка змінила невизначену до того часу позицію більшовиків (до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Україну як єдине ціле), стало проголошення III Універсалу Центральної Ради та, відповідно, утворення УНР.

Необхідність боротьби з Центральною Радою і одночасно усвідомлена потреба позбавитися національної складової такої боротьби змусила В. Леніна (спочатку — в радянському порядку, тобто через радянську вертикаль влади, а згодом, з утворенням КП(б)У, і через компартійну) визначити своє ставлення до територіальної проблеми й, по суті, визнати Україну у проголошених III Універсалом межах. Кордони України в ньому були визначені так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів» (див. вклейку, рис. II).

З переходом до активної фази боротьби з Центральною Радою «Україна» у баченні більшовиків складалася з дев'яти губерній колишньої Російської імперії. Із визначеними III Універсалом кордонами України Раднарком де-факто погодився вже через 10 днів після його ухвалення. Нарком у справах національностей радянської Росії Й. Сталін у розмові з представником Київської організації більшовиків Сергієм Бакинським заявив про потребу скликати Всеукраїнський з'їзд рад, при цьому підкресливши: «Взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно, з Центральною Українською Радою».

У низці інших дописів та повідомлень цього періоду представники ленінського Раднаркому підтверджували проголошені III Універсалом межі України. Наприклад, 11 січня 1918 р. (29 грудня 1917 р.) у розмові з секретарем російської делегації на переговорах з країнами Четверного союзу в Бресті Л. Караханом Й. Сталін наголошував: «У руках ЦВК уся Харківська, Катеринославська, дві третини Полтавської, увесь Донецький басейн, уся Чернігівська, майже вся Херсонська з Одесою та Миколаєвом і всі прибережні міста, за винятком Ростова й Таганрога, що входять до складу Донської області». Зазначимо, що ЦВК, тобто Центральний виконавчий комітет рад України — це формально вищий виконавчий орган влади радянської УНР, який 30 (17) грудня 1917 р. сформував уряд — Народний секретаріат. Про радянську УНР ще піде мова далі.

Спочатку основним наміром більшовиків було опанування «зсередини» Центральної Ради, а через неї і всієї України. Суть такого поглинання полягала у встановленні контролю над Центральною Радою шляхом її переобрання на І Всеукраїнському з'їзді рад. Однак, на відміну від есерів та меншовиків напередодні II Всеросійського з'їзду рад, діячі Центральної Ради зрозуміли наміри більшовиків і мобілізували своїх прихильників. У результаті, як визнав М. Скрипник в інтерв'ю кореспонденту «Известий» на початку квітня 1918 р., «Перший з'їзд совітів України дав більшість прихильникам Центральної Ради».

Поразка на київському з'їзді рад не поставила крапку в намірах більшовиків контролювати Україну за допомогою Центральної Ради. Цікавим підтвердженням «радівському», а не «совітському» баченню опанування України є публікація в «Известиях» від 29 (16) грудня 1917 р., тобто вже після утворення харківського субцентру більшовицької влади в Україні. У повідомленні про його створення наголошувалося: «Створилася нова Українська Рада (мовою оригіналу — „Украинская Рада“. — Авт.) на противагу Центральній Раді в Києві. Вона склалася з представників українських полків та робітників-шахтарів. ...І з кожним днем Київська Рада втрачає авторитет в очах маси».

Іншим підтвердженням тези про «радівське», а не «совітське» бачення майбутнього України є вітальна телеграма представників з'їзду військових частин Московського військового округу українському народу, відіслана до Харкова у відповідь на повідомлення про харківський І Всеукраїнський з'їзд рад України. У цій телеграмі віталася «нова українська Центральна рада» — саме так був охрещений Центральний виконавчий комітет рад України, обраний на цьому з'їзді. Цікаво, що більшовики, які діяли в Україні, семантично відокремлювали поняття «рада» і «совіт». Щодо підконтрольних їм органів влади вони вживали україномовний термін «совіт», «совіти», а не «рада», «ради». Тому в цитатах 1917—1919 рр., включно з ухваленою в грудні 1919 р. резолюцією ЦК РКП(б) «Про Совітську владу на Україні» (таким був перший переклад), у цитатах більшовицьких діячів, за винятком цитат із джерел, які були перекладені українською мовою раніше, ми вживаємо термін «совіт», «совітський». Натомість у власному тексті — звичніше для сучасного читача «рада», «радянський».

Швидкоплинні події зумовлювали іноді різне бачення майбутнього України місцевими більшовиками та їхнім керівним центром у Петрограді. Після того як наприкінці листопада українізовані військові частини роззброїли очолювані більшовиками загони росіян, що готували збройний переворот у Києві, частина керівників більшовицької партії в Україні вже не приховувала ворожого ставлення не лише до Центральної Ради, а й до самої ідеї українського національного визволення. На першій крайовій (іноді її називають «всеукраїнською», бо були такі наміри) конференції більшовиків Південно-Західного краю, що відбулася 16—18 (3—5 грудня) 1917 р. у Києві напередодні І (Київського) Всеукраїнського з'їзду рад, одна з керівників київських більшовиків Євгенія Бош критикувала Леніна за його «надмірну» увагу до національного питання: «Відповідаючи на національне питання „правом націй на самовизначення“, ми штовхаємо пролетаріат в обійми імперіалістичної буржуазії». Володимир Аусем висловився на цьому зібранні ще відвертіше: «Національна проблема стає контрреволюційною».

Про те, що це не було випадковістю, свідчить ставлення до всього національно-українського з боку зрусифікованих робітничих мас, які на той час значною мірою вже перейнялися більшовицьким впливом. Характеризуючи їхню роль в утворенні першої української радянської державності, Володимир Затонський на пленумі ЦК КП(б)У, присвяченому українізації, наголошував у червні 1926 р.: «Хоча маса пролетарська і була настроєна рішуче проти всякої України, але, фактично, хто тую Радянську Україну збив, хто її організував? Безумовно, на кістках, на крові тих пролетарів, що ненавиділи навіть мову українську, бо вважали її за буржуазну».

Однак насправді зовсім не «маса пролетарська» визначала питання про владу. Головною силою була сформована переважно із селянства регулярна армія, де національна проблема не втратила актуальності. Частина українізованих збройних загонів перебувала на території Росії. У такій ситуації публічна зневага до національних прав України не лише прирекла б спроби більшовиків захопити Україну на невдачу, а й могла б коштувати їм влади в Петрограді. Це добре розуміло центральне керівництво більшовиків і тому намагалося використати український чинник для збереження влади. У складеному 16 (3) грудня 1917 р. «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» було перш за все наголошено на тому, що Раднарком визнає право України на самовизначення і навіть відокремлення, але виступає категорично проти її «буржуазної» політики.

Своє незадоволення протидією з боку Центральної Ради економічній централізації та експлуатації України, що виявилася насамперед у її відмові допускати більшовицьких комісарів до банків та в ухваленні рішення про друк власних грошових знаків після відмови більшовиків платити за постачене продовольство, Раднарком сформулював у «класових» категоріях. Водночас ті рядки з ультиматуму, де згадувалися посилання Центральної Ради «на автономні нібито права „Дону і Кубані“», свідчили про те, що можливості самовизначення для цих регіонів Ленін не припускав навіть теоретично. Виконання вимог ультиматуму означало для Центральної Ради оголошення війни донському козацтву, права якого для неї не були порожнім звуком. Є також підстави стверджувати, що, свого часу погодившись на безперешкодне просування козацьких полків на Дон, Центральна Рада утримала їх від втручання в українські справи, тобто це була ще й практична необхідність.

Ультиматум Раднаркому спочатку мав зворотний ефект. Це було закономірним явищем, оскільки широкі масі не сприймали більшовицьку владу як загальноросійську. Приміром, Євген Неронович, який належав до лівого крила українських соціал-демократів, що тісно співпрацювали з більшовиками, виступаючи на засіданні Малої Ради 2 грудня (19 листопада) 1917 р., зазначив: «Народні комісари — влада великоросійська. Ми можемо з ними погоджуватися як із владою великоросійською, а не загальноросійською». Київські більшовики були змушені якоюсь мірою нівелювати войовничий тон цього звернення Раднаркому. Виступаючи 5 грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, В. Шахрай відзначив: «Цей ультиматум, на нашу думку, є непорозумінням, яке мусимо ліквідувати без пролиття крові». І далі, добре розуміючи, що цей документ негативно позначиться на іміджі більшовицької партії, додав: «Не треба розпалювати національне почуття, як отутечки робиться». Втім, першопричиною конфлікту він таки назвав дії українських сил: «Роззброєння великоруських частин було гіркою образою для великоруських солдат і тим клином, що вбитий нині між українською і неукраїнською демократією. Це вина тієї політики, що провадила Центральна Рада».

Відповідь Генерального секретаріату на ультиматум була відіслана 5 грудня і в ній було цілком логічно продемонстровано безпідставність більшовицьких вимог та надані пропозиції української сторони щодо виходу з конфліктної ситуації. Ще недостатньо обізнаний із ситуацією в Києві та настроями у війську Раднарком зреагував миттєво: «Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами». Того ж дня було вирішено відправити Володимира Антонова-Овсієнка до Ставки, яку на той час очолював уже більшовик Микола Криленко, з метою «чіткого з'ясування організації і складу бойового центру, діючого проти контрреволюції, міжвідомчих взаємин між цим бойовим центром і Главковерхом (верховним головнокомандувачем Росії в Першій світовій війні. — Авт.). Прямим же завданням тов. Антонова має бути організація боротьби та бойових дій з Радою» (курсив наш. — Авт.) У цій цитаті йдеться саме про В. Антонова-Овсієнка, який був одним із членів першого Раднаркому Росії, де разом з М. Криленком та П. Дибенком входив до складу комітету з військових та морських справ. Зазначимо, що надалі настільки відверто завдання Антонова як керівника підпорядкованих Раднаркому і спрямованих на війну з Центральною Радою військ, вже не повторювалися, але саме цей діяч став головним радянським військовиком в Україні з січня 1918 до травня 1919 р.

Уже наступного дня, тобто 19 (6) грудня, більшовики почали усвідомлювати передчасність відвертого декларування війни з Центральною Радою. Другим питанням порядку денного засідання Раднаркому стало повідомлення Л. Троцького «про отримання на ім'я Совіту Народних Комісарів пропозиції від Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради» (мовою оригіналу — «на имя Совета Народных Комиссаров предложения от Украинского революционного штаба Петроградской краевой войсковой рады», граматика речення збережена. — Авт.) про мирне врегулювання конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, зробленої «за уповноваженням Уряду Української Народної Республіки». Дванадцятим пунктом порядку денного того ж таки засідання визначено було питання «Про відхід матросів Балтійського флоту-українців у зв'язку з конфліктом з Радою (12,5 тисяч із флоту і 10 тисяч з Фінляндії)». Тому вимоги Раднаркому до Ради істотно зменшилися — залишалася відмова від підтримки «калединського заколоту і контрреволюційної змови кадетської буржуазії».

Наступного дня Сталін і Троцький прийняли делегацію від Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради, яка була уповноважена від імені Центральної Ради вести переговори. Вони повідомили їй про рішення Раднаркому з цього питання. 22 (9) грудня на знак доброї волі більшовицької влади і на прохання члена української фракції ЦВК Василюка сім затриманих членів цього штабу було звільнено із в'язниць. Це стало одним із кроків більшовицького керівництва в реалізації пропагандистського наступу на Центральну Раду, посиленого після отримання звістки про негативну реакцію УЦР на ультиматум. Від прямої війни Раднарком визнав за доцільне утриматися. Напад на УНР було здійснено під прапором радянської України.

Надалі спроби Раднаркому усунути «національну» складову в конфлікті з Центральною Радою та продемонструвати його «класову» суть були продовжені. Основні зусилля були зосереджені у військових частинах, але ними не обмежувалися. Лише з 25 до 30 (12 до 17) грудня в центральній російській пресі було опубліковано три статті російського наркома у справах національностей Й. Сталіна з питань взаємин із Радою. Найбільш змістовною стала публікація в газеті «Известия» від 30(17) грудня його виступу на засіданні Всеросійського Центрального виконавчого комітету (ВЦВК) від 27 (14) грудня 1917 р. Доводячи відсутність національної складової в конфлікті з Центральною Радою, він цілком слушно зауважив: «Кажуть, що конфлікт зародився на ґрунті питання про самовизначення. Але це не так. Рада пропонує встановити в Росії федеративний лад. Совіт же Народних Комісарів іде далі Ради, аж до права на відокремлення». Подібні аргументи були вагомими у боротьбі за вплив на народні маси загалом і на національно орієнтовані українські політичні сили зокрема. Центральна Рада питання про незалежність тоді ще не порушувала.

Більшовицьке керівництво розуміло, що потрібно продемонструвати свою готовність домовитися з Центральною Радою — в такому випадку питання про російську агресію можна було б зняти з порядку денного. Тим більше, що в самій Росії багато хто не розумів причин ворожого ставлення до українського уряду. Після доповіді Проша, Прошьяна, який очолював делегацію, що за дорученням II Всеросійського з'їзду селянських депутатів (9—23 грудня (26 листопада — 10 грудня)) вела перемовини з Центральною Радою, Раднарком 1 січня 1918 (19 грудня 1917) ухвалив проект, а наступного дня, після повідомлення Сталіна про перемовини з харківським ЦВК рад України, затвердив остаточно резолюцію про початок та умови перемовин з Центральною Радою. Проект і затверджена резолюція мали істотні відмінності: до суперечливого, але такого, у якому вже можна було дійти певної згоди, пункту про визнання контрреволюційності влади О. Каледіна на Дону було додано неприйнятне для Центральної Ради твердження про те, «що лише Совіти (мовою оригіналу — „Советы“. — Авт.) української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій зіткнення між братськими народами будуть неможливими».

Реальною метою такого рішення було зволікання перемовин: потрібно було ретельніше підготувати збройне повалення або внутрішній розпад УЦР. Про далеко не мирні наміри Раднаркому свідчить, зокрема, його рішення від 11 січня 1918 (29 грудня 1917) р. про визнання «особливо важливим» питання про роззброєння Першого польського революційного полку, який відмовився виконати наказ Раднаркому про виступ проти Центральної Ради. Наркомам Сталіну та Подвойському було доручено створити комісію для з'ясування обставин цієї відмови: подібні дії загрожували крахом більшовицьких намірів.

Відповідь української сторони на пропозицію Раднаркома була закономірною: «Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки не признає буржуазність і контрреволюційність за всяким, хто не належить до більшовицького напрямку й не похвалює політики народних комісарів». Оскільки протягом місяця ситуація для більшовиків змінилася на краще, то Раднарком уже мав можливість діяти жорсткіше. Відповідь Ради була названа «наскільки невизначеною та ухильною, що вона межує зі знущанням». Раднарком Росії заявив, що це «зриває розпочаті нами мирні переговори та покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни».

Незважаючи на фактичне схвалення воєнних дій, прямого оголошення війни проти УНР ленінський Раднарком не зробив. Більшовицькі керманичі усвідомлювали, що реакція українців на таке могла бути ще більш антибільшовицькою, ніж на ультиматум. Та й нагальної потреби у прямій війні не було: з одного боку, тривав процес внутрішнього розкладу Центральної Ради, де ліві есери готували переворот, а з іншого — воювати з УНР можна було без оголошення війни, оскільки на той час уже існував радянський сурогат української державності.

«Совітська» УНР як новий засіб поглинання України

Після невдалої спроби захопити владу на І Всеукраїнському з'їзді рад та спричиненому ультиматумом до Центральної Ради антибільшовицькому єднанню різних політичних сил в Україні ленінський Раднарком вирішив змінити тактику дій. Довести свою послідовність у національному питанні та звести до соціальних суперечностей протистояння з Центральною Радою було вирішено іншим шляхом. У Харкові було створено радянську Українську Народну Республіку (УНР, траплялися й інші назви) — територіальне радянське утворення з деякими національними ознаками. Вживана у нашій праці назва — УНР — була зазначена в центральному періодичному виданні радянської України — «Вістнику УНР», а отже, публічно вживалася найчастіше. Окрім «УНР» уживалися ще й назви «Українська робітничо-селянська республіка», «Українська радянська республіка», до яких після II Всеукраїнського з'їзду рад у березні 1918 р. додавалося слово «федеративна». Слід відзначити, що певний час ленінський Раднарком залишав за собою шлях для відступу — паралельно з вітаннями радянської УНР велися переговори Раднаркому із Центральною Радою, що формувало ілюзії в «лівого» її крила щодо можливості порозуміння з більшовиками.

Відразу після київського провалу пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з'їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об'єднаний з'їзд відбувся 24—25 (11—12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» І Всеукраїнським з'їздом рад. Щодо взаємин України з Росією підкреслювалося: «І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер». Цікаво, що радянська Росія на той час ще не була проголошена федеративною республікою — ленінський Раднарком перебував у пошуку прийнятної форми державного устрою Росії. Цим рішенням пробільшовицька УНР ставила воза поперед коня, оскільки ленінський Раднарком, який цим рішенням визнавався центральним урядом Росії, з формою державного устрою Росії ще не визначився. Про незалежність радянської України (втім, як на той час і УНР Центральної Ради) у рішенні з'їзду, звичайно, не йшлося.

Обраний на з'їзді вищий орган радянської влади між Всеукраїнськими з'їздами рад було названо Центральним виконавчим комітетом рад України (ЦВК рад України). У більшовицькому сленгу часто використовувалася назва «Цикука» — від російськомовного «ЦИК советов Украины». Першим рішенням, що ухвалила новоутворена Цикука на засіданні від 26 (13) грудня 1917 р., стало затвердження тексту телеграми до Раднаркому. Сам факт того, що першим стало звернення до Раднаркому Росії, свідчить про «походження» радянської влади в Україні. У цій телеграмі звітувалося про готовність членів ЦВК України сприяти виконанню ленінської дореволюційної настанови про перетворення світової війни на громадянську: «Якщо проллється на Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із Радою». Цим самим більшовики, що працювали в Україні, намагалися зняти з радянської Росії провину за війну з УНР.

На перших засіданнях ЦВК рад України були обрані інші керівні органи. 27 (14) грудня дня було розглянуто питання «про офіційну назву міністерств» і вирішено затвердити таку назву — «Народний секретаріат Української робітничо-селянської республіки» та окремих секретарів «Народний секретар ... справ». 28 (15) та 30 (17) грудня відбувалися вибори персонального складу президії ЦВК рад України та народних секретарів. Дві дати виборів пов'язані з тим, що на першому засіданні не було кворуму і його визнали недійсним. У результаті було сформовано президію ЦВК рад України, до якої входило 5 осіб на чолі з лівим українським соціал-демократом Ю. Медведєвим (інші були більшовиками) та уряд радянської України — Народний секретаріат. Лівих українських соціал-демократів почали позначати як «українських більшовиків». І недарма, бо в липні 1918 р. вони увійшли до складу новоствореної Комуністичної партії більшовиків України — обласної організації РКП(б).

Щоб утриматися при владі та охопити своїм впливом якомога ширші кола суспільства, потрібно було демонструвати «народність» і «українськість» радянської влади. Але серед більшовиків України не вистачало лідерів, які могли б, формально не заперечуючи права українців на самовизначення, провадити потрібну партійному центру політику. Тому й було здійснено низку кадрових призначень, які мали сприяти поліпшенню ситуації. З Петрограда до України були відряджені такі знакові фігури, як Микола Скрипник, Юрій Коцюбинський (син відомого українського письменника Михайла Коцюбинського), Віталій Примаков. Обраний у Харкові 30 (17) грудня 1917 р. народним секретарем праці радянської України, Скрипник відряджався для цієї роботи з Петрограда 4 січня 1918 р. (22 грудня 1917 р.) Центральним комітетом РСДРП(б) «як агент ЦК». Ленін особисто наполіг на тому, щоб відправити М. Скрипника в Україну, адже він, за спогадами дружини, спочатку не бажав туди їхати. Поряд із цим на провідні посади висувалися діячі з «українським прізвищами» (В. Шахрай, Г Лапчинський тощо).

Але сталося не зовсім так, як того бажав більшовицький центр. Народні секретарі першої каденції українського (етнічно або територіально) походження, насамперед В. Шахрай, Г. Лапчинський, М. Скрипник, стали найпершими та найпослідовнішими українськими націонал-комуністами. Відзначимо, що всі вони на час Жовтневого перевороту були більшовиками. Це важливо, оскільки переважна більшість тих, кого пізніше відносили до націонал-комуністів, були все-таки вихідцями з українських соціалістичних партій. Уявлення названих народних секретарів та їхніх однодумців про майбутнє як України, так і комуністичної партії на її території згодом істотно розійшлися з планами більшовицького керівництва. Адже Україна для них перетворилася на реальну цінність, що стало важливим уроком для Кремля. У подальшому такої «однорідності» компартійно-радянського керівництва, як на початку 1918 р. (етнічні українці, вихідці з України чи ті, що раніше тривалий час працювали на її території), Ленін більше не допускав.

Однією з перших ухвал ЦВК рад України, засідання якого спочатку відбувалися досить часто, став протест проти спроб російського Раднаркому налагодити відносини з Центральною Радою. За пропозицією Георгія Лапчинського 12 січня 1918 р. (30 грудня 1917 р.) було ухвалено резолюцію, в якій наголошувалося на необхідності для уряду Росії «з усіх питань, що стосуються Української Республіки, діяти виключно у згоді з Народним секретаріатом і через Народний секретаріат». Це була лише перша ластівка — незважаючи на визнання федеративного зв'язку з Росією, надалі державницька риторика Народного секретаріату лише посилювалася. Це непокоїло більшовицький центр. Втім, у «харківський період» існування радянської УНР такі погляди її керівників не становили практичної незручності для ленінського Раднаркому, оскільки, за свідченням її керівників, у той час «Всеукраїнський уряд являв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили».

Новоутворена радянська УНР відразу здобула безумовну публічну підтримку ленінського Раднаркому, що було вже продемонстровано на прикладі з визнанням її кордонів. У свою чергу, радянська УНР з початку свого існування претендувала на ті території, які визнала українськими Центральна Рада. І часом навіть ішла далі. Приміром, у III Універсалі йшлося про включення у майбутньому до складу України частин «суміжних губерен і областей, де більшість населення українське». І хоча УЦР таке рішення пропонувала ухвалити «по згоді організованої волі народів», керівництво радянської України часом розглядало території суміжних регіонів з українською більшістю населення як свої. На сході це насамперед стосувалося Таганрозької округи, куди наприкінці березня 1918 р. переїхав Народний секретаріат — уряд тогочасної радянської України. Зокрема, у ноті Народного секретаріату від 6 квітня 1918 р. підкреслювалося: «Стосовно вимог наркома Сталіна, щоб Народний секретаріат залишив Таганрог, ми лише вкажемо, що Таганрог є частиною Української народної Республіки і лише населення цієї території може заявити, до якої Радянської Федерації воно бажає належати, до Російської чи Української».

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму, керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР, керівництво якої регулярно надсилало настанови до Криму. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV Універсалів, тобто в тому числі й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки».

Народний секретаріат уже конфліктував з усталеною в Харкові радянською владою. Протистояння між двома радянсько-більшовицькими (харківською та загальноукраїнською) силами було настільки значним, що, як зауважував 1918 р. В. Шахрай, «під час перебування ЦВК і Народного секретаріату в Харкові стосунки між ним і місцевою Радою та більшовиками були надзвичайно зіпсовані, і під час від'їзду справа ледь не дійшла до збройного протистояння». До того додалася ще одна автономна радянсько-більшовицька сила — надіслані з Росії червоногвардійці за загальним керівництвом згаданого вище В. Антонова-Овсієнка. Цей діяч отримував директиви безпосередньо з більшовицького центру й теж намагався командувати усіма компартійно-радянськими структурами в Україні.

З'їзд рад, на якому було проголошено радянську Україну, навіть у радянському полі був недостатньо представницьким. Адже участь у ньому взяли представники лише 82 рад із наявних на той час в Україні 240 рад. Причому більшість із тих рад, делегати яких узяли участь у з'їзді (46) представляли Донецько-Криворізький басейн. Самі учасники з'їзду визнавали, що в ньому брала участь лише «частина селянських депутатів». Щоб долучити представників селянства до складу вищих владних структур у січні 1918 р. було вирішено скликати Всеукраїнський з'їзд селянських депутатів. Через недостатнє представництво (замість запланованих 300 прибуло лише 78 делегатів) зібрання селянських депутатів, яке відбулося 2—4 лютого (20—22 січня), було оголошено конференцією. Рішенням конференції було схвалено діяльність Народного секретаріату та до складу ЦВК рад України дообрано 20 депутатів.

Щоб остаточно зняти питання про легітимність радянської УНР було вирішено скликати II Всеукраїнський з'їзд рад. Його планували провести у Києві — столиці України. Описуючи ті події, М. Скрипник згодом відзначав: «Нарешті, після багатьох битв пролетарська червона гвардія наблизилася до Києва. Чудову столицю України... було здобуто не зразу. Коли радянські війська визволили столицю України, ВУЦВК і Народній секретаріат 8 лютого переїхали до Києва». Загалом Київ як природна національна столиця України ні в кого не викликав сумніву, а Народний секретаріат у телеграмі до РНК Росії від 10 лютого (28 січня) підкреслював: «Робітничо-селянська радянська влада правитиме з Києва».

Однією з цілей переїзду уряду до Києва була спроба більшовиків перебити українсько-німецькі переговори у Бресті. Завадити підписанню мирного договору між Центральною Радою УНР та країнами Четверного союзу не вдалося: угоду було укладено 9 лютого (27 січня). Одним із пунктів цієї угоди була військова допомога Центральній Раді. Тому Народний секретаріат у Києві не затримався. Уже наприкінці лютого радянський уряд України був змушений покинути Київ і переїхати спочатку в Полтаву, а потім у Катеринослав, де 17—19 березня й відбувся II Всеукраїнський з'їзд рад.

Радянська влада в Києві проіснувала трохи більше двох тижнів. Через нетривалість перебування урядових структур радянської УНР у Києві детально зупинятися на цьому немає потреби. Хіба що зауважимо, що ставлення Київської ради робітничих депутатів до Народного секретаріату було прихильне, що дає підстави стверджувати, що більш-менш реальні важелі управління за урядом радянської УНР були визнані лише з цього часу. Це визнавали й самі тогочасні урядовці, зауважуючи, що саме після переїзду до Києва Народного секретаріату та президії ЦВК рад України вони «віднайшли, правда, на дуже короткий строк, справжню столицю, де відчували себе господарями становища».

Скликати такий бажаний для легітимізації радянської УНР II Всеукраїнський з'їзд рад вдалося лише 17—19 березня у Катеринославі (нині — Дніпро). Саме на цьому з'їзді була проголошена незалежність радянської УНР. Невдовзі після закінчення роботи з'їзду вищі урядові інстанції відбули до Таганрога, який і став останнім їхнім притулком аж до самоліквідації. Але говорити про реальне владарювання обраних на цьому з'їзді органів влади радянської України не доводиться: територію України вони не контролювали.

Народний секретаріат був центральною владою переважно на папері. Він не мав важелів впливу на місцеві ради. Наведемо такий показовий приклад. У новообраному на II Всеукраїнському з'їзді рад ЦВК та його президії найбільш конфліктним виявилося питання обрання уряду — Народного секретаріату, який мав управляти радянською Україною. На відміну від ЦВК, до його складу не увійшли ліві есери. Після переїзду вищих органів влади до Таганрога уряд України складався з дев'яти більшовиків та двох українських соціал-демократів. Уперше до складу уряду увійшли такі знакові в майбутньому для України фігури, як Андрій Бубнов (народне господарство) та Станіслав Косіор (колегія Народного секретаріату фінансів). Однак легітимність цього уряду поставили під сумнів ліві есери. У зверненні до військового комісара Таганрога за підписами В. Кареліна та В. Качинського, датованому 26 березня, керівництво лівих есерів звинуватило більшовиків у привласненні евакуйованих із Катеринослава цінностей і водночас заявило, що «ніякого секретаріату не було організовано ЦВК, а був організований якийсь секретаріат від партії більшовиків».

Умови існування вищих органів влади України і в період, що передував цій заяві, й без того були не найкращими — в Таганрозі на них не чекали, і тому, наприклад, голова президії ЦВК рад України В. Затонський був змушений мешкати і працювати на залізничному вокзалі. А після заяви лівих есерів про привласнення коштів в того ж таки Затонського та в народного секретаря судових справ Лапчинського було проведено обшуки. Не менш принизливим для центральних органів влади було небажання коменданта Таганрога надавати вагон для урядової делегації, яка прямувала до Москви. Таке рішення комендант обґрунтовував... наказом Володимира Антонова-Овсієнка (в офіційному листуванні того часу задля демонстрації «українського обличчя» цього діяча він означався як Овсієнко-Антонов), який на той час формально був народним секретарем з військових справ в українському уряді. Це питання довелося вирішувати через Антонова-Овсієнка, авторитет якого для коменданта полягав саме в тому, що він був військовим начальником. Ці обставини зайвий раз підкреслюють безсилля центральної радянської влади в Україні. Однак, як виявилося згодом, навіть така діяльність мала неабиякий влив на суспільство.

«Вся влада місцевим радам!» (Владна система доби «перших совітів»)

Що ж становила собою «влада рад» у цей період і чи відповідала її форма баченню більшовицького керівництва? Пізніше реалізоване ленінське бачення підвладної більшовикам держави не мало нічого спільного із «владою рад» в її напіванархічній, позбавленій контролю з боку компартійних органів формі, якою вона була в перші місяці після Жовтневого перевороту. Сутність же наявної на початок 1918 р. системи радянської влади добре змалював перший народний секретар радянської України у військових справах В. Шахрай: «Була згода всіх товаришів більшовиків на створення Центрального виконавчого комітету й Народного секретаріату. Але як тільки справа доходила до того, що новий Совітський (мовою оригіналу — „Советский“. — Авт.) уряд хотів дійсно стати владою, отут і з'ясовувалося, що ці більшовицькі Совіти заперечували й посилалися на те, що вони вважають своїм урядом лише Совіт Народних Комісарів, що ніякого Українського виконавчого комітету вони й знати не хочуть. Кожен Совіт відстоював своє право на владу („вся влада місцевим Совітам“), от у цьому й полягало те важке положення Совітського уряду України, про яке я згадував раніше. Спиратися йому не було на кого, окрім Совітів, а Совіти, які ж самі й створили Центральний виконавчий комітет, не хотіли бути залежними від нього й не визнавали його». Власне кажучи, Шахрай саме із цієї причини на початку березня й відмовився від посади народного секретаря.

Інша справа, що саме таке «владне безсилля» Народного секретаріату парадоксальним чином сприяло зростанню популярності більшовиків у масах, або, говорячи іншими словами, вони не лише не позбавили, а й міцніше ствердили в українському суспільстві ілюзію народності радянської влади. Адже гасло «Вся влада радам!» перетворювалося на «Вся влада місцевим радам!» і освячувалося авторитетом більшовицької партії. Таке бачення радянської влади посилювали висловлювання більшовицьких керівників, на кшталт зроблених Сталіним на засіданні ВЦВК від 27 (14) грудня 1917 р.: «Зовсім неправильне також твердження Ради про централізм як пункт розходжень. Обласні центри, побудовані за типом Совітів Народних Комісарів (Сибір, Білорусія, Туркестан), зверталися в Совіт Народних Комісарів за директивами. Совіт Народних Комісарів відповів: ви самі — влада на місцях, самі повинні напрацювати директиви».

Для місцевих рад промовистим доказом прихильності більшовицького керівництва до гасла «Вся влада місцевим радам» стала постанова Раднаркому, у якій ішлося про податкові повноваження рад: «Совіт Народних Комісарів звертає увагу всіх місцевих рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на те, що вони, як влада на місцях, мають також і податкові права», і далі йшлося про можливість забезпечувати місцеві потреби «шляхом введення місцевих податків». На випадок саботажу місцевих підприємців, які, власне, і мали такі податки платити, РНК ухвалив постанову, у якій відзначалося: «Місцеві Совіти мають право вживати до таких підприємців усі заходи впливу аж до конфіскації належних їм підприємств». Надання таких повноважень було, здавалося б, яскравим свідченням реальної прихильності до гасла «Вся влада місцевим радам» і тому збільшувало авторитет більшовизму в активної частини суспільства.

Пропаганда цього гасла більшовиками допомагала їм витіснити з рад представників інших партій і, що було особливо важливим на тому етапі, вкупі з декларуванням ідеї про зрівняльний розподіл землі, збільшувала їхній авторитет серед селянства. Як висловився на VII (екстреному) з'їзді РКП(б) (березень 1918 р.) Давид Рязанов, такі «колосальні амплітуди, які описує політика ЦК», суперечили програмним засадам більшовизму. Сприймаючи, можливо, ленінську тактику як реальну зміну програмних засад, він цілком слушно зауважив: «Тов. Ленін та частина партії, яка йшла за ним, вирішила спиратися на селян... Толстой пропонував влаштувати Росію по-мужицьки, по-дурному, Ленін — по-мужицьки, по-солдатськи».

Однак, як показала практика, саме така тактика, а не традиційні для «пролетарської» партії сподівання на західноєвропейський пролетаріат, потребу чого пропагував й Д. Рязанов, дозволили більшовикам не лише зберегти владу в Росії, а згодом і захопити її в Україні. Адже в результаті реалізації гасла «Вся влада радам на місцях!» населення стало набагато ближче до реальної влади, що не могло не сподобатися його активній частині, яка й брала на себе владні функції. А це сприяло збільшенню впливу більшовицької партії. Спільний похід німецьких та українських військ, які ці повноваження безцеремонно забирали, а згодом і почали повертати поміщиків, лише посилював симпатії суспільства до більшовиків. Микола Скрипник мав рацію, коли, характеризуючи перспективи радянської влади в Україні на II Всеукраїнському з'їзді рад, зауважував: «Вона не загине тут, бо робітники і селяни на власному досвіді переконалися в необхідності для них совітської влади».

Нетривалість радянської влади 1918 р. і, відповідно, той факт, що непопулярні рішення з комуністичного будівництва навіть не починали впроваджувати в життя, а «народні» гасла, які взяли на озброєння більшовики, виглядали як їхні програмові засади, спричинилися до того, що авторитет радянської влади почав зростати навіть серед селян. Щоправда, в короткотерміновій перспективі більшовикам не вдалося заручитися широкою підтримкою народних мас. В. Шахрай зауважував: «Українські маси або були на боці ради, або залишалися на стороні, з підозрою поглядаючи на ті події, що творилися у них на очах». Причина цього проста: щоб продемонструвати себе у привабливому вигляді перед українськими селянами на початку 1918 р., у більшовиків не вистачило ані часу, ані засобів впливу. Але згодом, особливо з періоду гетьманського перевороту, ситуація почала змінюватися. Адже навіть селянам було добре відомо (а більшовики не забували про це нагадувати), що німецько-австрійська армія, яка сприяла поновленню поміщицького землеволодіння, прийшла до України на запрошення Центральної Ради.

Головним чинником поширення більшовицького впливу була демобілізація солдатів — вихідців з українського села. Саме вони несли інформацію про тотожність більшовицької програми народним устремлінням, чому сприяли як рішення ленінського Раднаркому з надання низам суспільства реальних прав (насамперед — на землю), так і їхнє реально вороже ставлення до «гнобителів». Це могло сприйматися навіть як послідовні дії у вирішенні національного питання, адже серед «гнобителів» фактично не було українців.

Більшовики намагалися довести (й почасти успішно), що вони органічну для українців єдність національного і соціального зберігають (не порушуючи національних прав, дбають про соціальні), тоді як «радівці» через свою «буржуазність» не лише не борються за соціальні права, а й фактично порушують національні (лякали відновленням влади російських поміщиків).

Якщо порівняти радянську владу початку 1918 р. з тією ж таки радянською владою більш пізнього періоду, то побачимо величезну різницю. Після опанування більшовиками ситуації головна риса радянської влади полягала в тому, що, попри часткове збереження своїх початкових форм, вона мала жорстко централізований характер і була побудована «згори донизу». Тоді як наприкінці 1917 — на початку 1918 р. було інакше: найактивніші діячі рад формували реальну владу на місцях, а центральна влада не була «обов'язковою». Як згодом образно зауважив з цього приводу один із керівників КП(б)У перших років її існування Емануїл Квірінг, «то був період, коли ми мали республік маже стільки, скільки було губернських міст». Втім, губернськими містами це не обмежувалося, тому слова М. Скрипника актуальні й для нашого дослідження: «Не будемо тут зупинятися на прикладах цієї ріжноманітности: на історії, напр., радвлади у Старобільську, де була власна Рада Народних Комісарів, чи у Сумах, що мали власний радянський Народній секретаріят».

Отже, на початку 1918 р. більшовицьке керівництво ще не встановило свого панування в радах, а лише було на шляху до цього. За допомогою взятих на озброєння народних гасел та збройних загонів із Росії (за великим рахунком, мешканців України один на одного нацькувати ще не вдалося) більшовики планомірно, в міру радикалізації суспільства, починали опановувати ради «зсередини». В Україні, яка з початком Російської революції вирізнялася потужністю національно-визвольного руху, однією з головних передумов була правильна тактика в національному питанні. Більшовицькі керманичі 1917 — початку 1918 р. врахували це повною мірою. Як цілком слушно відзначав М. Равич-Черкаський, «для тов. Леніна національне питання є містком, прокладеним від пролетаріату до сердець багатомільйонного селянства».

В Україні протягом цих місяців сягнула свого апогею руйнація колишньої системи влади, найпоказовішим прикладом якої в Росії став Жовтневий переворот. Така руйнація безпосередньо вплинула на падіння чи не останнього легітимізованого органу влади колишньої Росії — Української Центральної Ради та її уряду — Генерального секретаріату. Це стало результатом радикалізації вимог народних мас і насамперед стомлених війною солдатів.

Більшовики взяли на озброєння найпопулярніші та найрадикальніші гасла. Успішності й органічності такого «перехоплення гасел» сприяло те, що частина програмових засад більшовиків справді збігалася з народними вимогами. Перш за все це стосувалося ліквідації поміщицького землеволодіння та реквізиції великих промислових підприємств. Це був момент найвищої за весь період 1917—1920 рр. згоди між народними масами та більшовицьким керівництвом на території України. Якщо для перших реалізація названих вимог задовольнила головні їхні прагнення, то для інших це був лише перший крок до комуністичної революції. На території України другого кроку, тобто впровадження своєї справжньої програми дій, більшовики просто не встигли зробити — їх витіснила з України австро-німецька армія. Значна частина більшовицьких керманичів пов'язала свою поразку в Україні з «надмірною» увагою до національного питання та вирішила уникнути цього в майбутньому.

Казус Кривдонбасу: до обставин появи та зникнення ДКР (лютий—квітень 1918 р.)

У попередніх підрозділах зверталася увага на публічне використання та формальне втілення більшовицьким керівництвом не властивих програмним засадам більшовизму соціальних та національних гасел. Метою тих дій було захоплення, збереження і зміцнення влади. Було також проаналізовано уявлення більшовицьких плановиків про майбутній державний устрій, розглянуто специфіку системи рад наприкінці 1917 — на початку 1918 р., яка й зумовила збільшення авторитету більшовиків в українському суспільстві. У контексті теми нашої книги — «Ілюзії та катастрофи „комуністичного раю“» — висвітлення передумов та першого етапу формування більшовицької влади в Україні можна було б цим обмежити. Однак розпочата Росією 2014 р. збройна агресія проти України актуалізувала ще одну сторінку історії, яку міфологізували та активно використовують у своїх цілях російські окупанти та їхні прибічники з-поміж громадян України. Йдеться про короткотермінове існування Донецько-Криворізької республіки (ДКР). Нерідко застосовуються інші назви цього утворення — «Донецька республіка», Донецько-Криворізька радянська республіка (ДКРР), «Республіка рад Донецько-Криворізького басейну», «Донкривбас», «Кривдонбас». Остання назва широко використовувалася при описі цих подій у 1920-х рр.

У контексті визначеної нами теми фактор позанаціонального Кривдонбасу, як і інших радянських утворень, що були проголошені в Україні на початку 1918 рр., не відіграв якоїсь важливої ролі. Та й керівництво радянської УНР до таких утворень ставилося з розумінням, визначаючи їх як автономні частини України. Приміром, у рішенні II Всеукраїнського з'їзду рад від 18 березня 1918 р. ішлося про «вільні міста і республіки як автономні частини Української Радянської Федеративної Республіки».

Існування різноманітних позанаціональних радянських республік не було винятково українською особливістю. Радше навпаки — на початку 1918 р. це було характерною для тогочасної радянської системи рисою, своєрідною «хворобою зростання». Так, лише на Північному Кавказі 1918 р. у той чи інший час існували Донська, Кубанська, Чорноморська, Кубансько-Чорноморська, Північно-Кавказька радянські республіки, Терська народна радянська республіка та радянське Ставропілля. Сьогодні історія жодного з цих утворень не лише не використовується для сучасних політичних маніпуляцій, а й взагалі перебуває на далеких манівцях історичних досліджень. З Кривдонбасом з усіх сторін ситуація протилежна. Тому виникла потреба й нам звернути увагу на це питання.

Донецько-Криворізька республіка була створена 12 лютого (30 січня) 1918 р. на IV з'їзді рад Донецько-Криворізького басейну. Сам факт проведення вже IV з'їзду рад цього регіону свідчить про те, що це утворення з'явилося не на порожньому місці. Загалом ідея адміністративного виокремлення Донецького вугільного басейну та Криворізького рудного району в тому чи іншому вигляді виникла ще в царські часи. У її основі стояли економічні потреби. Радою з'їздів гірничопромисловців півдня Росії, центр якої був розташований у Харкові, такий крок розглядався як один із шляхів поліпшення умов для розвитку промисловості в цьому регіоні.

Поширенню ідеї виокремлення Донкривбасу сприяла ухвалена 4 серпня 1917 р. «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», згідно з якою «донкривбасівські» Катеринославська та Харківська губернії не входили до складу підпорядкованих Генеральному секретаріату територій, тобто не визнавалися частиною України. У тому ж таки серпні 1917 р. відбулася конференція більшовиків Донецько-Криворізького басейну, на якій було засновано регіональний комітет на чолі з Федором Сергєєвим (Артемом). Комітет мав спрямовувати діяльність більшовиків на українському Лівобережжі, яке, в тому числі й унаслідок впровадження «Тимчасової інструкції», Україною він не вважав. Після III Універсалу, за яким Катеринославська та Харківська губернії становили частину України, питання про виокремлення Донкривбасу актуалізувалося: визнання Центральною Радою нелегітимним Жовтневого перевороту не могло не викликати спротиву обласного комітету рад Донецько-Криворізького басейну, де більшовики на той час мали вже перевагу.

Пропозиції щодо виокремлення лунали на III обласному з'їзді рад, що відбувся у Харкові у грудні 1917 р. Однак тоді вони не були реалізовані. Натомість, як уже згадувалося вище, делегати обласного з'їзду, з'єднавшись із пробільшовицькими втікачами з київського Всеукраїнського з'їзду рад, оголосили про створення радянської України та обрали ЦВК рад України. Щоправда, безслідно намір виокремитися не зник. Окремим пунктом таки було ухвалене рішення «Про Донецько-Криворізький басейн», у якому йшлося про потребу адміністративної «єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки».

На IV з'їзді робітничих рад Донецько-Криворізького басейну 10—12 лютого (28—30 січня) 1918 р. роль першої скрипки знову відігравали більшовики. За півтора місяця, що минув від часу III з'їзду, політична ситуація змінилася. Перманенті й такі, що ледь не дійшли до серйозного збройного протистояння суперечки з ЦВК рад України далися взнаки. На IV з'їзді рад Донецько-Криворізького басейну було затверджено запропоновану більшовиками резолюцію про виділення Донецько-Криворізької Республіки, у якій, зокрема, наголошувалося: «У міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні. Донецький і Криворізький басейни як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують у басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської Республіки».

Під час роботи з'їзду йшлося про те, що утворювана республіка має бути складовою радянської Росії, але в резолюції про це не йшлося. Миколу Скрипника, який запропонував, щоб у рішенні з'їзду було зазначено про належність ДКР до України, затаврували як українського націоналіста. 14 (1) лютого на засіданні обласного комітету рад було формально уточнено відносини Донкривбасу з ленінським Раднаркомом та радянською УНР. Було відзначено, що РНК «Донецького та Криворізького басейнів зобов'язаний впроваджувати в життя декрети народних комісарів Російської Республіки». ЦВК рад України був означений як орган, що є паралельним до обласного комітету Донкривбасу. Така собі «децентралізація».

Не зайве буде підкреслити, що вказане рішення про утворення ДКР приймалося без участі селянських депутатів, тоді як саме сільське населення становило більшість у регіоні. Своєю чергою, серед сільського населення абсолютну більшість становили українці. Щоб у майбутньому легітимізувати радянську владу і своє керівництво краєм, учасники з'їзду одноголосно схвалили пропозицію про те, «щоб найближчий з'їзд був спільним із селянськими депутатами». 14 (1) лютого було обрано Раду Народних Комісарів ДКР, яку очолив Артем.

Керівники новоутвореної ДКР жили у світі своїх уявлень, які часом зовсім не відповідали дійсності. Серед них набула поширення думка про своєчасність виокремлення Донкривбасу від України з міжнародних причин. Як відзначалося у протоколі об'єднаного засідання Харківського губернського та Донецько-Криворізького обласного комітетів, нарком ДКР у справах управління Семен Васильченко вказував, що Брестський мир є «простим папірцем, який нікого ні до чого не зобов'язує. Щасливий фінал для місцевої радянської влади оратор бачить у тому, що нещодавно проголошено Донецьку республіку. Дія того пункту мирного договору, що стосується України, природно, не поширюється на Харків та Донецький басейн». Щоправда, незабаром риторика була змінена. Після того як стало зрозуміло, що такі фантазії жодним чином не співвідносяться з реальністю, той же Васильченко заявив, що «Брестський мир — це загибель революції». Втім, в обох випадках від його поглядів нічого не залежало.

Проголосивши ДКР, її керманичі мали певні уявлення про межі території, якою збиралися керувати. Щоправда, говорити про якісь реальні кордони Кривдонбасу було неможливо хоча б тому, що фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підпорядковувалися. Цілком слушно згодом зауважив М. Скрипник: «І ЦВИК Кривдонбасу, і його Раднарком лишилися тільки організаційними штабами, поруч з тим як Катеринослав, Луганськ та инші жили своїм окремим самостійним власним життям і майже не визнавали свого центру». Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. І навіть про умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною, в тому числі і ленінським Раднаркомом, мова не йшла.

Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрога і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов—Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки» (див. вклейка, рис. IV).

Таким чином, окрім українських губерній, керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. Це виглядало цілком логічно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний фактор за повної відмови від національного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова зі статті наркома юстиції Кривдонбасу Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Совітів — знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному».

У цій же статті Філов відзначав, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями. Інакше кажучи, В. Філов визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР такі підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.

Більшовицький центр інакше трактував марксизм і, відповідно, федералізм, з яким формально був вимушений погодитися. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через певні обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками III Всеросійського з'їзду рад з'їзду від 28 (15) січня відзначалося: «Всеросійський з'їзд рад робітничих, солдатських, і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на проведення в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії». Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з'їзду: «Російська Соціалістична Совітська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація совітських республік цих народів».

Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на III Всеросійському з'їзді рад вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові до з'їзду голова Раднаркому радянської Росії В. Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні [...] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об'єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію».

На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті рішень з'їзду містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Й. Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції Російської Федеративної Республіки». Інакше кажучи, суб'єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були безпечно визначені. Власне, саме через таку невизначеність, до якої додалося своєрідне трактування міжнародної політики, і стало можливим утворення ДКР.

Але Кривдонбасом за подальшої відсутності чіткого критерію утворення суб'єктів федерації справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб'єкта федерації (до березня 1918 столиця радянської Росії була в Петрограді). Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. схарактеризував ситуацію член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою III Всеросійського з'їзду рад Росія визнана Федеративною Совітською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з'їзду, ні тепер ця форма управління хоч якось ясно не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з'їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських совітів. Кожна губернія має свій Совітський уряд — Совіт Народних Комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Совітської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об'єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму».

ДКР як суб'єкт федерації мав такі ж самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «кривдонбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить схід України, у лютому — на початку березня 1918 р. зробив певну паузу у визначеннях території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.

Ситуація змінилася після укладення 3 березня 1918 р. Брестського мирного договору між Росією та країнами Четверного союзу. Однією з його умов було виведення російських військ із території України і укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Ф. Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена і незалежність радянської України. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована. Владні органи ДКР ще певний час існували і навіть 8 квітня переїхали з Харкова до Луганська, але формально вона тепер була частиною радянської України. Після II Всеукраїнського з'їзду рад зі складу Раднаркому ДКР вийшли непримиренні супротивники приєднання до радянської України Семен Васильченко, Віктор Філов та Михайло Жаков. Ті ж, що залишилися (див. вклейку, рис. V), вже після нового опанування більшовиками України наприкінці 1918 — на початку 1919 р. фактично всі увійшли до складу урядових структур радянської України.

Щоб зняти питання про засади для можливого федерування, нарком у справах національностей радянської Росії Й. Сталін дав інтерв'ю газеті «Правда», яке було опубліковане 3 та 4 квітня 1918 р. Він категорично заперечив як економічний, так і географічний федералізм, наголосивши, що це не має нічого спільного з рішеннями III Всеросійського з'їзду рад: «Очевидно, що суб'єктами федерації повинні бути і можуть бути не всякі ділянки й одиниці і не всяка географічна територія, а лише певні області, що природно поєднують у собі особливості побуту, своєрідність національного складу і деяку мінімальну цілісність економічної території. Такими є Польща, Україна, Фінляндія, Крим, Закавказзя (причому не виключена можливість, що Закавказзя розіб'ється на ряд певних національно-територіальних одиниць, на кшталт грузинської, вірменської, азербайджансько-татарської та ін.), Туркестан, Киргизький край, Татаро-Башкирська територія, Сибір і т. ін.».

Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на основі вільного союзу вільних націй, як федерація радянських національних республік».

Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р., не має підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбасу». «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними і кадровими справами, і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити у державному будівництві. Насправді у цьому рішенні йшлося про скасування скликання відповідної обласної партійної (навіть не радянської!) конференції, яка була запланована на 20 лютого. Більшовицька партія була побудована на засадах «демократичного централізму», її регіональні органи беззастережно підкорилися рішенню центру. До того ж, якщо повернутися до процитованого рішення, слід відзначити, що поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт) далеко не тотожні. Тобто мова йшла передусім про недопущення розмов про відновлення чогось подібного до ДКР, а не про її «ліквідацію».

Загалом, щоб щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками України. Це, звичайно, не означає, що не існувало ідеї поновлення ДКР. Відповіддю на такі наміри і були слова з адресованої Ізраїлю Кулику в Курськ телеграми Й. Сталіна, датованої 22 грудня 1918 р.: «Жодного Кривдонбасу не буде і не має бути. Час кинути займатися дурницями».

Таким чином, ДКР припинила своє існування навесні 1918 р. і більше не відновлювалася. Сама ідея існування Донкривбасу як суб'єкта федерації засадниче суперечила більшовицькому централізму.

Залишаючись прихильником жорсткого централізму, більшовицькі керманичі були змушені рахуватися з потужним національно-визвольним рухом. Тому вони змирилися з існуванням радянських утворень у національних формах. У формальний більшовицький дискурс було введено таке лайливе до революції поняття, як «федерація». Щоправда, реальний зміст цієї дефініції істотно змінився. Тепер він став тотожним тому поняттю, що раніше позначалося як «обласна автономія», можливість впровадження якої більшовицькі керманичі неодноразово відзначали. Інакше кажучи, були внесені зміни у форму планованого державного устрою, а його централізаторська сутність не зазнала змін.

Навіть при визнанні права на федерацію лише за національними одиницями нетривалий час (приблизно місяць) більшовицький центр не заперечував проти існування ДКР. Така невизначеність була викликана сподіваннями, що німецько-австрійське військо не буде займати Донкривбас. Ці сподівання виявилися марними. Ідея заснованого на економічних особливостях федералізму навіть з тактичної точки зору не виправдала себе і тому про повернення до неї не могло бути й мови. Донкривбас навіть у межах пропагованого більшовиками «комуністичного раю» не був ілюзією, оскільки виникнення подібних республік було незапланованим тимчасовим вивертом долі у період між породженою знищенням попереднього ладу анархією і першими кроками з будівництва комуністичної моделі.

У випадку з Донкривбасом вкотре виявилася та риса більшовицьких керманичів, яку знаний російський вчений О. Ахієзер означив як «найбільший секрет більшовизму». На думку науковця, цей секрет «полягає у тому, що більшовики, після того як вони стали керівною партією, вихоплюють із навколишньої дійсності та перетворюють на визначальні для себе різноманітні, а практично будь-які, а отже, і взаємовиключні ідеї, якщо вони забезпечують збереження державної влади». Слід хіба що уточнити, що зазначене вміння було їм властиве і перед захопленням влади.

У подальшому, у тому числі й під час усіляких відступів від комуністичного будівництва, питання про засновану на економічних засадах федерацію ніколи навіть не ставили на порядок денний.