Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Перший прихід радянської влади в Україну припав саме на час максимальних поступок із боку більшовиків, в тому числі й у національному питанні. На програмні (не декларативні) засади більшовизму навіть цілком освічені діячі з-поміж їхніх опонентів не звертали уваги. Тому більшовики здобули симпатії частини суспільства, а багато прихильників Української революції вбачали в них менше зло. Характерними в цьому сенсі є висловлювання відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка. Навіть після згадування усіх жахів, що творили більшовики в Києві під час захоплення міста в січні 1918 р., у червні цього ж року він писав у своєму щоденнику: «Тепер все це забулось, і грішним ділом, коли допечуть німці, часом думаєш, що, може, лучче було за большевиків, що, може, якось пережили б ту хворобу і таки Україна була б, а тепер хто його знає, що ще буде?» З часом подібні настрої зміцнилися. У серпні 1918 р. він майже позбувся сумнівів щодо доцільності лояльного ставлення до Кремля: «Дякуючи большевицькому перевороту, повстала самостійна Україна; можливо, що зо смертю в Московщині совітського уряду загине й Українська Держава».

На час другого наступу більшовиків на Україну як внутрішньоросійська, так і українська, а також міжнародна політична ситуація відчутно змінилася. У Росії зміцнилася влада більшовицької партії, керівництво якої вже цілковито опанувало державний апарат, розпочало перехід до комуністичних методів управління економікою і створило численну армію. Головним чинником міжнародного впливу стала поразка Німеччини та сподівання на швидку революцію у країнах Західної Європи. Внаслідок цьоґо більшовики перетворювалися з «оборонців», якими, за висловом В. Леніна, вони були на початку 1918 р., на «нападників»: «світова революція» здавалася недалеким майбутнім, а стрімке втілення на практиці комунізму — своєчасним. Але не меншою мірою на обрання нової лінії поведінки щодо України вплинула оцінка Кремлем внутрішньоукраїнської ситуації.

На погляд компартійного центру, однією з найбільш разючих змін в Україні стало послаблення взаємозв'язку між національним та соціальним при пріоритетній цінності останнього. Результатом запрошення Центральною Радою Німеччини та Австро-Угорщини до України стало відновлення поміщицького землеволодіння й ліквідація радянської влади, яка тоді ще була непідконтрольна більшовицькому центру. Відновлення старих порядків викликало обурення селян, яке, звичайно ж, мало соціальний характер, оскільки українська державність зберігалася. Промовистою характеристикою суті цих змін в уявленнях більшовицького керівництва є слова В. Леніна з виступу на VIII з'їзді РКП(б) (березень 1919 р.): «Україна відокремлена була від Росії винятковими умовами, і національний рух не пустив там коріння глибоко. Наскільки він проявився, німці вибили його. Це факт, але факт винятковий».

На початку 1919 р. більшовиків в Україні часто зустрічали як визволителів. Характеризуючи успіхи своєї партії періоду січня—лютого 1919 р., член ЦК КП(б)У Олексій Іванов у березні 1919 р. образно відзначив: «Куди приходить червоноармієць із штиком, там селянин стає більшовиком». На той час в очах широких мас більшовики уособлювали єдність національного і соціального, тому оволодіти Україною їм вдалося досить просто, без залучення значних військових сил.

Другий період більшовицького панування в Україні був тривалішим від першого — близько восьми місяців. Підхід до розв'язання знакових проблем цього разу істотно відрізнявся від використовуваного наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Перебіг подій засвідчив, що в Україні свої ключові наміри 1919 р. більшовикам реалізувати не вдалося. При цьому власне український чинник, який спочатку був украй сприятливим для них, зрештою став на заваді поширенню «світової революції» та спричинив втрату України. Ключову роль у цьому відіграло суспільство, насамперед селянство. Що сталося в Україні 1919 р.?

Вплив сформованих уявлень про більшовизм: стрімке захоплення України «червоними» та формування владної вертикалі (січень—березень 1919 р.)

Як ЦК РКП(б), так і ЦК КП(б)У восени 1918 р. бачили майбутнє України лише в складі Росії. З огляду на те, що хоч і з допомогою Німеччини, але саме під національними гаслами відбувалося вигнання більшовиків з України навесні 1918 р., пересторога переважної більшості компартійних діячів до всього національно-українського посилилася. Однак у питанні про доцільність повстанської боротьби такої одностайності не існувало, що стало основним пунктом суперечностей між «лівими» та «правими» в КП(б)У від часу її організаційного оформлення (липень 1918 р.). «Праві» всі свої сподівання покладали на зміну міжнародної ситуації та збройну підтримку російської Червоної армії. Натомість «ліві», які здобули невелику перевагу на І з'їзді КП(б)У, вважали ситуацію в Україні вибухонебезпечною й відстоювали вимогу якомога швидше підняти повстання. Саме представники «лівих» очолили як ЦК КП(б)У (див. вклейка, рис. VI) (Г. П'ятаков), так і Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК, А. Бубнов), який мав керувати повстанням.

Розпочатий у липні 1918 р. загальний страйк залізничників в Україні прискорив офіційне оголошення початку повстання, рішення про яке 5 серпня 1918 р. ухвалив ВЦВРК. Але повстання зазнало поразки і влада в КП(б)У перейшла до «правих». На II з'їзді КП(б)У, що відбувся у Москві 17— 22 жовтня 1918 р., було ухвалено резолюцію, у якій відзначалося: «Партія рішуче і категорично висловлюється проти такої партизанської війни, особливо в прикордонній смузі, яка могла б втягти робітників України та Росії в несвоєчасний загальний виступ або полегшити німецькому командуванню внести в окупаційні війська озлобленість і згуртованість проти Радянської Росії». Наголошуючи на необхідності підпільної боротьби, загальним завданням якої «є об'єднання Радянської України з Радянською Росією», з'їзд водночас констатував: «В усій цій підготовчій роботі партія повинна, спираючись на сили пролетарської Росії, координувати і підпорядковувати свої дії ЦК РКП, і тільки у згоді з ним вибрати момент загального виступу».

З резолюцій II з'їзду КП(б)У можна зробити висновок, що більшовицькі керманичі вже й не думали відроджувати ілюзію української державності, а національне питання вважали «зжитим». Але ситуація в Україні розвивалася непередбачувано для Кремля та більшості керівників КП(б)У Як зауважував у написаній 15 грудня 1918 р. передмові до своєї книги «Революция на Украйне» В. Шахрай, який був народним секретарем військових справ у першому уряді радянської України, більшовики в Україні «піднімали повстання тоді, коли воно закінчилося „пшиком“, незважаючи на запевнення, що чекати більше не можна ні хвилини (серпень); 2) повстання спалахнуло тоді, коли його менш за все очікували, підняте тими, кого давно вже проголосили політичними мерцями. Довелося заднім число надолужити втрачене».

Отримуючи різні дані про ситуацію в Україні, ЦК РКП(б) певний час вважав за доцільне утриматися від прямого втручання в українські справи. Водночас із підтримкою позиції правих у КП(б)У більшовицькі керманичі вели перемовини з представниками Українського національного союзу, на базі якого 14 листопада 1918 р. було створено Директорію УНР. Сприяючи плеканню сподівань на невтручання в українські справи, Кремль почав підготовку збройних сил для наступу на Україну. 23 жовтня 1918 р. було ухвалено наказ про створення Резервної армії в складі трьох дивізій на кордоні з Україною. Вона мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандувачеві військових сил РСФРР Інгвару Вацетісу. Мета створення цієї армії остаточно була визначена 9 листопада 1918 р. — після передавання до її складу двох українських дивізій. У свою чергу ці українські дивізії за наказом ВЦВРК від 22 вересня 1918 р. були створені з повстанських загонів, що перебували на нейтральній території на кордоні Росії та України.

11 листопада, за твердженням В. Антонова-Овсієнка, Раднарком РСФРР дав Реввійськраді РСФРР директиву в десятиденний строк «почати наступ для підтримки робітників та селян України, які повстали проти гетьмана». Але аналіз співвідношення сил, зроблений командуванням Червоної армії на спільному засіданні з представниками КП(б)У (І. Вацетіс, Й. Сталін, М. Скрипник, Я. Епштейн (Яковлєв), В. Затонський, В. Антонов-Овсієнко), що відбулося того ж дня, виявив досить невтішну для більшовиків картину. За результатами обговорення головнокомандувач збройних сил РСФРР І. Вацетіс дав зрозуміти, що вважає активні дії в Україні несвоєчасними. Однак директива про підготовку походу на Україну не скасовувалася. 17 листопада, як відзначав у листі до В. Леніна В. Антонов-Овсієнко, на території Росії «сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський». Головнокомандувачем військ Курського напрямку став В. Антонов-Овсієнко. 18 листопада за підписом І. Вацетіса була надіслана директива керівництву Південного фронту, в якій, зокрема, зазначалося: «Політичне становище владно потребує нашого енергійного просування в найближчі дні на Україну в харківському напрямку, для цієї мети створюється південніше Курська загін під керівництвом Володимира Олександровича Антонова».

13 листопада 1918 р., після того, як Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й там відбулася революція, Всеросійський ЦВК видав постанову про анулювання Брест-Литовського договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов'язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними». Разом із цим зазначалося: «За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими усіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Всі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано за трудящими націй усіх народів». Зазначимо, що в цій постанові знову акцентувалася увага на принципі, який на той час уже не був популярним серед більшовиків щодо України, а саме — на праві націй на самовизначення. Таким чином, з огляду на реалії, в більшовицький дискурс була повернена ідея української радянської державності.

Водночас з цими міжнародними подіями активізувалася діяльність «лівих» з керівництва КП(б)У. Вони бажали терміново долучитися до боротьби за оволодіння повстанською масою. Адже по суті справджувалася оцінка Г. П'ятакова, висловлена ним на вересневому 1918 р. пленумі ЦК КП(б)У: «Селянство налаштоване нині так революційно, як ніколи, і готове зі зброєю в руках битися за радянську владу, яка вже дала йому землю: воно не завойовує нового, а захищає ту землю, яку вже отримало». Щоправда, захищати національну державність у вересні 1918 р. ще не було потреби, тому національні гасла тоді ще були не на часі.

Після проголошення 14 листопада курсу Української Держави на федерацію з небільшовицькою Росією національно-державний чинник знову став актуальним. Поновлення в Україні свого радянського центру створювало б у народних мас ілюзію про визнання і підтримку більшовиками органічної для українців єдності національного і соціального. Тому в датованій другою половиною листопада 1918 р. доповідній записці до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше В. Затонський, ймовірно, «був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною», йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого «дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом». Після аналізу ситуації в Україні у цій же записці підкреслював: «За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки всіх політичних питань. Совітський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням».

Близький на той час за поглядами до П'ятакова та Затонського В. Антонов-Овсієнко у зверненні до В. Леніна від 22 листопада 1918 р. зауважував: «Я вирішив іти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом». Як згадував Затонський, Сталін у відповідь на такі звернення якось сказав: «Та заспокойтеся ви там: старий (тобто Ленін. — Авт.) сердиться». Однак Кремль таки прислухався до цих звернень. Щоправда, з огляду на політичну ситуацію та настрої мас, для опанування України йому знову довелося відновити українську радянську державність.

В Україні на той час уже вирувало повстання під проводом Директорії. Більшовицькі керманичі усвідомили, що наміри «правих» захопити Україну «в слушний момент» військами російської Червоної армії можуть виявитися нездійсненними, оскільки силою втихомирити українську повстанську стихію не здавалося можливим. Директорія ж, незважаючи на всю її «лівизну» та спроби домовитися, не була підконтрольна і могла бути лише зовнішнім союзником, що не влаштовувало Кремль. Зважаючи на те, що значна частина гасел повстанського руху, які підтримувала й Директорія, була близькою до більшовицько-радянського зразка початку 1918 р., існував лише один вихід з такого становища — використати повстанський рух для опанування України.

Щоб знівелювати національну складову повстання під проводом Директорії, Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який з дозволу Кремля було створено у Курську 28 листопада 1919 р. Очолив цей уряд Г. П'ятаков, а його місцеперебуванням було призначено місто Суджа, яке на той час формально перебувало у складі України. 30 листопада на засіданні уряду було створено військовий відділ на чолі з Артемом (Ф. Сергєєвим) і того ж дня було видано декрет про створення Революційної військової ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем, В. Затонський та В. Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Реввійськраду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися «усі збройні сили, які діють на території України».

Таким чином, Кремль повертався до апробованого досвіду створення радянських урядів у національній оболонці. Причини такого «прихильного» ставлення до національної форми стають зрозумілими після ознайомлення з телеграмою В. Леніна на адресу І. Вацетіса від 29 листопада 1918 р., зміст якої значною мірою був зумовлений аналізом ситуації в Україні: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».

На підтвердження прихильності до права націй на самовизначення РНК РСФРР визнав незалежність Естонії (7 грудня 1918 р.), Латвії та Литви (22 грудня). Ці декрети були затверджені постановою ВЦВК від 24 грудня 1918 р. Аналогічне рішення щодо Білорусії було ухвалене Президією ВЦВК 5 лютого 1919 р. Як бачимо, в цьому переліку немає України, хоч керівництво УСРР очікувало цього. Можливо, причиною такого «невизнання» були побоювання реального відокремлення радянської України від Росії, бо до цього все йшло. Але це зовсім не означало ненадання радянській Україні тих формальних прав, які визнавалися за перерахованими вище радянськими республіками. Така оцінка підтверджується й тим, що надалі в постановах керівництва РСФРР Україна згадувалася в одному ряду із вказаними «незалежними» республіками. І саме завдяки такій формальній державності керівники багатьох повстанських загонів охоче йшли на контакт з більшовиками, які таким чином і поширювали свій вплив.

Опанування України з допомогою української форми радянської державності сприяли поліпшенню іміджу більшовицької влади. Мало хто замислювався над реальністю таких декларацій. Більшовики для багатьох повстанців були тією силою, що зберегла органічну єдність національного і соціального. Успіху більшовиків сприяла й фактична некерованість повстанським рухом з боку Директорії УНР, відсутність чітко визначених цілей та першочергових завдань її існування, розбрат серед її керівництва. Окрім того, Директорія УНР була спадкоємицею Центральної Ради, яка, власне, й запросила Німеччину на допомогу. Ця обставина була однією з ключових у більшовицькій пропаганді, яка намагалася «самостийность» (так звучало російською мовою) ототожнити з «буржуазно-поміщицьким» впливом і намірами «імперіалістів» загарбати Україну.

Успішна агітаційно-пропагандистська робота велася не лише в лавах повстанців, а й серед тих німецьких військових, яких ще не встигли вивести з України. Саме з їх допомогою більшовикам вдалося опанувати Харків. У записці керівників більшовицького повстання у Харкові зазначалося: «1 січня починаємо виступ. Повідомте ваші ресурси та наміри. Німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал. Дійте рішуче, напролом. Українські війська дуже ненадійні, перед сміливістю відступають». У датованому 2 січня 1919 р. донесенні І. Вацетісу з підписами В. Антонова та В. Затонського зазначалося: «Реввійськрада постановила почати рішучий наступ на Харків».

Наступ був вдалим, результативними виявилися й наслідки агітаційно-пропагандистської роботи. 4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР постановила «створити єдиний Український фронт, відносно якого партизанські українські загони становили б складову його частину. Для керівництва Українським фронтом створюється Реввійськрада в складі командувача Антонова та членів Реввійськради — за призначенням українського уряду». У директиві І. Вацетіса від 6 січня 1919 р. з приводу складу та завдань Українського фронту окремим пунктом визначалося: «На всій території України мають бути широко використані дії партизанських загонів та політична робота». Ця настанова була виконана на повну силу. Найбільшими військовими об'єднаннями, які перейшли на бік Червоної армії, стали загони під проводом Нестора Махна та Ничипора Григор'єва. Перший із названих отаманів був прихильником анархізму, а другий перебував під впливом українських соціалістів-революціонерів (боротьбистів).

Важлива деталь: «українська» назва спочатку армії, а потім і фронту зовсім не означала українського, тобто підпорядкованого українським органам влади і такого, що відстоює інтереси УСРР, змісту цих формувань. Про це відверто писав наприкінці січня 1919 р. у зверненні до ЦК РКП(б) X. Раковський: «ТРСУУ (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. — Авт.), не будучи по суті самостійним (мовою оригіналу — „самостоятельным“. — Авт.), не створював і не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Групи Курського напрямку „Реввійськрадою Української] Ч[ервоної] армії“ виключно для того, щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжили ту політику, яка була розпочата створенням ТРСУУ. Це перейменування жодним чином не означало і не означає зміни по суті, тим більше, що особистий склад цієї Реввійськради призначений не нами, а центральними установами РСФРР і негласно він є тією ж Реввійськрадою Групи військ Курського напрямку».

Протягом січня—лютого 1919 р. більша частина України була зайнята Червоною армією. Головним чинником стрімкого опанування України стала та обставина, що політично активні низи сприймали більшовиків як носіїв тієї форми радянської влади, яка вміщалася в гасло «Вся влада місцевим радам!» У пам'яті залишалося значною мірою реалізоване в Росії гасло «Землю — селянам!» та прихильність Кремля до права націй на самовизначення вкупі з лояльним ставленням до розвитку національних культур. Так було на початку опанування більшовиками України.

1919 р. як міжнародна, так і внутрішньоросійська ситуація порівняно з початком 1918 р. відчутно змінилася. Більшовицьке керівництво не мало наміру повторювати в Україні весь пройдений у Росії шлях становлення своєї влади. Натомість воно намагалося механічно перенести існуючі на початок 1919 р. правила гри в Україну. В деяких питаннях, насамперед земельному, була спроба піти далі того, що було вже зроблено в Росії. До того ж наміри Кремля не обмежувалися Україною, а перспективи здавалися райдужними. У промові на конференції залізничників 16 квітня 1919 р. Ленін відзначав: «Із завоюванням України і зміцненням радянської влади на Дону наша сила міцнішає». Здавалося, настав час подумати про поширення своєї влади за межі колишньої Російської імперії.

Участь мас у владній вертикалі: особливості 1919 р.

Більшовики в Росії тільки навесні 1918 р. почали власну революцію — комуністичну. Україна тоді перебувала за межею їхнього безпосереднього впливу. Поставлене завдання Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично — державною) власністю, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства.

На відміну від періоду кінця 1917 — початку 1918 р., коли більшовицьке керівництво, щоб отримати контроль над радами, перехоплювало народні гасла і демонструвало спроби їх втілення в життя, з початку 1919 р. воно намагалося керувати масовим рухом, спрямовуючи його в потрібне русло. Більшовицькі керманичі цього разу мали конкретні плани щодо управління Україною. Їх виникненню сприяв досвід, здобутий у Росії. Вони були впевнені в популярності радянської влади, під якою на той час розуміли систему рад як форму свого контролю над суспільством. Тому без застережень експортували її в Україну. Місцеві ради визнавалися більшовиками лише в тому випадку, коли ними керували комуністи чи вони перебували під комуністичним впливом.

Ставлення до рад як до підлеглих компартійному керівництву органів (а не як до багатоступінчастої форми представницької демократії, якими вони були до початку комуністичної революції) було сформоване керівниками КП(б)У ще в липні 1918 р. на І з'їзді КП(б)У. У резолюції «Про ставлення до так Званих „Совітів“» наголошувалося, що «в нинішніх умовах такі органи легально існувати не можуть, а тому всяка установа, що існує легально і називає себе Совітом, неминуче дискредитувала саму ідею совіта депутатів». Суспільству нав'язувалася думка про те, що терміни «совіцький» і «більшовицький» є синонімами.

Владна вертикаль у вигляді системи рад за своєю формою передбачала виборність радянських органів знизу вгору. Однак, розуміючи, що в умовах реального вибору більшовики не здобудуть контролю над селом і загалом над Україною, на початку 1919 р. ЦК РКП(б) ініціював інший шлях легалізації своєї влади. До опанування села вибори низових рад відкладалися на майбутнє, а реальна влада на місцях передавалася революційним комітетам (ревкомам) та комітетам бідноти (комбідам). У законодавчих актах, як і в більшовицькій пропаганді, не проводилося різниці між поняттями «радянський» і «комуністичний». Приміром, в ухваленому у грудні 1918 р. декреті «Про організацію влади на місцях» зазначалося, що ревкоми створюються із «безумовних прихильників совітської влади». А там, де вже діяли «партійні організації комуністів», вони брали на себе організацію місцевого ревкому. Водночас відділ внутрішніх справ мав право як призначати потрібних людей до будь-яких ревкомів, так і в будь-яку мить змінювати склад ревкому. Тобто більшовицька влада, яка вперто називала себе «радянською» навіть за відсутності рад, була відверто диктаторською. Однак на словах вона залишалася «народною».

Керувати діяльністю рад компартійному керівництву допомагали силові органи. Уперше під назвою «Всеукраїнська надзвичайна комісія» (ВУНК, але з огляду на склад і фактичну підпорядкованість цього органу Кремлю видається більш доречним вживання абревіатури за російськомовною назвою, тобто ВУЧК — Всеукраинская чрезвычайная комиссия. — Лет.) органи державної безпеки були організовані декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р., тобто ще до реального захоплення території України. Однак диктатура системи «РКП(б) — ради» базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді.

Більшовики добре розуміли важливість суспільних настроїв для зміцнення влади, тим більше, що нові кадри вони вишукували саме в радах. Вплив на маси, переконування їх — такими були основні завдання відділів агітації та пропаганди партійних комітетів та окремого Наркомату радянської пропаганди. У декреті про утворення останнього відзначалося: «Для керівництва й об'єднання загальної пропаганди, скерованої на розвиток і за фіксування в свідомості працюючих мас ідей революційно-комуністичного будівництва, а надто — ідеї радянської влади, в складі робітничо-селянського уряду УСРР утворюється Народній Комісаріат радянської пропаганди, що межі його компетенції і влади докладно визначає особливе положення» (україномовний переклад 1925 р.).

До компетенції цього потужного наркомату в «галузі словесної пропаганди» входила організація мітингів і лекцій, збирання відомостей економічного та політичного характеру з місць, «погляд за протирадянською агітацією й пропагандою та боротьбу з останньою шляхом загальнополітичної пропаганди й агітації», організація спеціальних курсів тощо. Під його контроль передавалися органи, що керували друком в Україні. Та це була лише видима частина айсберга.

У таємній (не для друку) частині ухваленого 27 лютого 1919 р. положення про Наркомат радянської пропаганди, зазначалося: «Отримуючи політичні директиви безпосередньо від Центрального комітету Комуністичної партії України, Наркомат радянської пропаганди з іншими наркоматами підпорядкований РНК УСРР. Внаслідок виконання значної частини роботи, що належить до відання Комуністичної партії, Наркомат радянської пропаганди всією мережею своїх установ та відділів, як у центрі, так і на місцях, перебуває у найтіснішому співробітництві з відповідними комітетами комуністичної партії, що виражається у тому, що керівниками установ і відділів рад. пропаганди в центрі та на місцях є члени партійних комітетів». Таким чином, поняття «комуністичний» чи то навіть «належний до КП(б)У», бо комуністами незабаром почали називати себе і боротьбисти, прирівнювалося у розумінні більшовицької верхівки до «радянського».

Врахування настроїв мас спонукало до збереження формальної виборності при створенні вищих органів радянської влади. За прикладом РСФРР вищим органом влади в УСРР проголошувався Всеукраїнський з'їзд рад, а органами влади на місцях — з'їзди рад відповідного рівня. Влада рад декларувалася як неподільна.

На відміну від низових органів влади, де навіть формально влада рад лише проектувалася, але не існувала фактично, ігнорувати виборність рад найвищого рівня компартійне керівництво не наважилося. Воно усвідомлювало нелегітимність уряду радянської України, адже свого часу навіть В. Ленін під час захоплення влади спирався на II Всеросійський з'їзд рад. Тому в опублікованій 28 січня 1919 р. «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України» наголошувалося, що незабаром збереться III Всеукраїнський з'їзд рад, якому уряд поступиться владою і який остаточно сконструює радянську владу в Україні.

Керівники РКП(б) декілька раз «перестрахувалися» від небезпеки отримати небажаний склад цього з'їзду. Солдати Червоної армії мали десятикратну перевагу над робітниками та селянами України у виборі делегатів до нього. Ще одним заходом уникнення небезпеки небажаного складу Всеукраїнського з'їзду рад стало запровадження постановою РНК УСРР від 19 лютого 1919 р. «„Про вибори на III з'їзд рад робітничих, селянських та селянських депутатів“ позбавлення виборчих прав представників експлуататорських класів, служителів церкви та колишніх поліціянтів та жандармів». У березні вказаний у цій постанові перелік позбавлених виборчих прав осіб став частиною Конституції УСРР, а відтак повсякденною нормою виборчого процесу й надалі.

Окрім адміністративної заборони вибирати та бути обраними особам, що в минулому визначали продукційну міць держави та її духовну опору, існувала ще не одна перепона для виборів на Всеукраїнський з'їзд рад опонентів Кремля. По-перше, не існувало прямої системи виборів, тобто рядові виборці на селі обирали не делегата на Всеукраїнський з'їзд рад, а свого представника на волосний з'їзд, а у місті — в Раду депутатів міста. Але навіть такої багатоступінчастої системи вибору в переважній більшості губерній волосні з'їзди не мали: до часу зміцнення «радянської» (тобто більшовицької) влади саме комбіди та ревкоми складали список делегатів на волосний «з'їзд» рад. Оскільки склад комбідів та ревкомів мав право змінити у будь-який час наркомат внутрішніх справ, то говорити про вибори делегатів III Всеукраїнського з'їзду рад від волосних з'їздів рад не доводиться.

На додаток ще й провадилася шалена пропаганда проти всіх інших прихильних до радянської форми влади партій. Певне уявлення про хід виборчої кампанії, яка завершилася скликанням III Всеукраїнського з'їзду рад, дає лист одного з керівників українських есерів-боротьбистів М. Полоза до Сталіна. Цей документ написаний від руки на шести аркушах з учнівського зошита і має вхідний штамп управління справами Тимчасового робітничо-селянського ряду України з датуванням 23 лютого 1919 р. Можливо, він навіть не дійшов до адресата, але цінність свідчень, які в ньому є, цілком безперечна. «Політика на Україні, — писав М. Полоз, — здійснюється врозріз всьому, про що говорилося між нами... Надсилаються накази місцевим органам влади про те, що на з'їзд треба обирати тільки комуністів. З'їзди проводять в атмосфері військового терору. Вибори на з'їздах проводяться за мажоритарною системою, тобто штучним створенням більшості в декілька голосів значна меншість позбавляється всякого представництва, хоча ця меншість стоїть цілковито на радянській платформі». Успіху такої пропаганди сприяло і те, що пропорційну систему виборів, яку самі більшовики ще в грудні 1917 визнавали «більш демократичною, аніж мажоритарна», вони замінили на згадану в листі Полоза мажоритарну. Інакше кажучи, робилися усі можливі фальсифікації народного волевиявлення.

У результаті таких «виборів» члени КП(б)У становили абсолютну більшість делегатів III Всеукраїнського з'їзду рад — 1435 із загальної кількості 1787 депутатів. Українські соціалісти-революціонери (боротьбисти) отримали 150 мандатів.

Таким чином, більшовикам вдалося досягти абсолютної переваги на з'їзді, що давало їм формальні підстави мало зважати на позицію боротьбистів чи лівих есерів. Тому у сформованих вищих органах державної влади УСРР були лише більшовики, причому значна їх частина до 1919 р. не мала жодного стосунку до України (див. вклейка, рис. VII).

Але насправді склад депутатів III Всеукраїнського з'їзду рад не відображав волі навіть найбіднішого селянства, не кажучи вже про все українське суспільство. Система сформованої більшовиками місцевої влади з її завданням беззастережно виконувати накази Кремля виявилася занадто далекою від народу. Це руйнувало поширені в Україні ілюзії щодо народності компартійно-радянської влади. Однак основну провину населення формально покладало не на «більшовиків», а саме на «комуністів». Тому й своє незадоволення селянські маси спрямовувало не на «радянську» («совітську») владу, котра, як їм здавалося, відповідно набутого на початку 1918 р. досвіду полягала саме в широкому місцевому самоуправлінні, а на «комуну». Однією з підстав для такої плутанини стало перейменування у березні 1918 р. РСДРП(б) на Російську комуністичну партію (більшовиків) — РКП(б).

Оскільки рішення комуністів-більшовиків досить часто суперечили вимогам народних мас, то незабаром в Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який нерідко проходив під радянськими гаслами. Адже сама по собі радянська влада в її «чистому» вигляді, що начебто передбачав справжню підконтрольність і підзвітність влади виборцям, подобалася активній частині суспільства. Керівництво КП(б)У щосили намагалося залишити за собою «радянський бренд». У резолюції пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся на початку квітня 1919 р., визнавалося: «Тепер куркульська контрреволюція проходить злісно-демагогічну політику механічного поєднання контрреволюційних гасел із радянськими, прикриваючи свою куркульську погромно-шовіністичну суть більшовицькою фразеологією („Ми українські більшовики“, „Ми за владу Рад“, „За самостійну Україну“)». Це зайвий раз свідчить про позитивний для встановлення більшовицької влади вплив досвіду 1917 — початку 1918 р., коли більшовики своїм авторитетом легалізували найбільш популярні вимоги активної частини низів українського суспільства. Але й відмова втілювати ті гасла в життя не могла минути безслідно.

Широкий повстанський рух змусив керівництво УСРР таки дослухатися до настанов Кремля і залучити до найвищих владних структур боротьбистів, які мали вплив на українське село. У квітні 1919 р. до складу Президії ВУЦВК було введено Михайла Полоза — основного переговорника між ЦК РКП(б) та боротьбистами у лютому—березні 1919 р. Однак введення представників цієї партії до складу уряду зависло у повітрі. Це й не дивно, оскільки більшовики ставилися до боротьбистів як до своїх конкурентів.

Декілька слів про партію, яку 1919 р. позначали різними назвами: «українські есери», «комуністи-боротьбисти», «боротьбисти» тощо. Протягом кінця грудня 1918 — березня 1920 р. партія боротьбистів, яка в березні 1919 р. до своєї назви додала слово «комуністи» (УПСР (комуністи-боротьбисти)), а в серпні 1919 р., після об'єднання з частиною колишньої УСДРП (УСРДП (незалежні-ліві)), перетворилася на Українську комуністичну партію (боротьбистів), була союзником і конкурентом більшовиків в Україні. Союзником тому, що в обох партій збігалися програмові засади організації соціально-економічного та політичного устрою. Як більшовики, так і боротьбисти, були беззастережним прихильниками радянської форми організації влади, сподівалися на «світову революцію» та вірили в прогресивність і науковість комуністичних ідей. Зауважимо, що ідейна близькість була наскільки очевидною, що вже на початку 1919 р. як реальний розглядався сценарій «злиття» обох партій і навіть Київська організація боротьбистів усім своїм складом вирішила вступити до лав КП(б)У Щоправда, в лавах КП(б)У в березні 1919 р. взяла гору позиція заборони вступу до лав партії цілими організаціями. Конкурентами для більшовиків боротьбисти стали тому, що були популярнішими в українському селі й мали з більшовиками низку суперечностей щодо форм і методів комуністичного будівництва, вирішення яких і зумовило сутність українського радянського проекту.

У травні 1919 р., одразу після початку повстання під проводом Ничипора Григор'єва, на якого раніше мали вплив боротьбисти, більшовики активізували перемовини і після рішучого засудження цього повстання керівництвом боротьбистів погодилися за зміни в урядових структурах. Уже 11 травня X. Раковський телеграфував до Кремля: «З есерами зговорилися. Вони погодилися на три місця: освіти, фінансів, юстиції. Останнім часом вони були intraitables[1]». Наступного дня, 12 травня, це рішення на засіданні ВУЦВК було проведено в радянському порядку. Михайла Лебединця було призначено наркомом юстиції, Миколу Литвиненка наркомом фінансів, Гната Михайличенка (вже в червні його замінив Олександр Шумський) — наркомом освіти, Корнія Тараненка — заступником голови УРНГ, Кудрю — другим заступником наркома продовольства, а Михайла Панченка — другим заступником наркома внутрішніх справ. Цього ж дня до ВУЦВК було введено трьох представників українських лівих есерів-меншості (УЛСР(м), в майбутньому — «борбисти», прізвищ не було зазначено) та одного представника Бунду — Мойсея Рафеса. 14 червня 1919 р. до ВУЦВК було кооптовано трьох представників УСДРП незалежних-лівих — тієї частини УСДРП (незалежних), яка відмовилася від повстанської боротьби проти більшовиків та оформилася в окрему партію. Ці кроки дещо зміцнили влада вертикаль, яка вже готова була впасти, але ліквідувати повстанських рух та істотно покращити сприйняття влади в суспільстві вже не змогли. Тим більше, що реальних змін у більшовицькій політиці не відбулося.

«У період 1919 р. було певне підозріння навіть до української мови»: мовне питання

Стрімке опанування України, успіхи на інших фронтах давали більшовицькому керівництву підстави сподіватися на «світову революцію». Тоді багатьом здавалося, що комунізм — справа близького майбутнього, а отже, настав час втілювати його програмові засади в життя. Форма і зміст, гасла і реальні завдання національної політики виявилися максимально наближеними одне до одного. Тому звернення до мовної політики більшовиків у радянській Україні 1919 р. допомагає з'ясувати не лише особливості цього періоду, а й стратегічне бачення цієї проблеми більшовицькими управлінцями.

Питання української мови в дореволюційний період більшовицькі ідеологи оминали. Але після зведення нанівець, як здавалося Кремлю, українського національно-визвольного руху 1918 р., на початку 1919 р. вони вже не приховували свого ставлення до української мови як до чогось зайвого чи як до перешкоди на шляху комуністичного будівництва. У березні 1919 р. на VIII з'їзді РКП(б) В. Ленін навіть висловив сумнів у її існуванні: «Там навіть з мовою справа так стоїть, що невідомо стало: чи масова українська мова чи ні?»

Під час ейфорії, що охопила більшовиків після перемог початку 1919 р. і насамперед внаслідок стрімкого опанування України, їм було не до аналізу причин таких успіхів. Поза їхньою увагою залишився й один із ключових чинників масової підтримки Червоної армії українцями — публічне визнання та підтримка більшовицьким центром наприкінці 1917—початку 1918 р. національно-культурних та державних прав України. Сам факт створення уряду радянської України наприкінці 1918 р. начебто свідчив про продовження такого курсу 1919 р. Це здавалося незаперечним і тогочасним українським прорадянським силам, передусім українським есерам-боротьбистам, під ідеологічним впливом яких перебувало чимало повстанських загонів. Однак у більшовицьких керманичів була інша думка.

У лютому 1919 р. у перемовинах з більшовиками щодо майбутнього устрою радянської України боротьбисти порушили питання про українську мову, статус якої в Україні був одним із трьох питань (поряд із земельним та ставленням до державності радянської України), з яких між більшовиками та боротьбистам існували серйозні розбіжності. З'ясувалося, що, незважаючи на українську форму радянської державності, про підвищення статусу української мови більшовики насправді навіть не замислювалися, що й було зафіксовано на засіданні ЦК КП(б)У 20 лютого 1919 р. І це попри те, що, виконуючи доручення ЦК РКП(б) про потребу знайти спільну мову з боротьбистами, Й. Сталін у розмові з Раковським порадив дозволити обидві мови — російську та українську — як державні, а питання про взаємини з Росією вирішити на майбутньому з'їзді рад, попередньо, звичайно, обговоривши його в уряді. Через тиждень, 27 лютого, ЦК КП(б)У підтвердило попередню ухвалу: «В питанні про мову, відносини між Росією та Україною і т. ін. жодних поступок у.с.р. (тобто „українським есерам“, так тоді позначали більшовики боротьбистів. — Авт.) за жодних обставин не робити».

Незабаром з'ясувалися і деякі підстави для такої непоступливості. Справа в тому, що надіслані Кремлем до України компартійні діячі на такі національні особливості, як мова, побут, культура, зважати не збиралися і, відповідно, поступки боротьбистам у цих питаннях вважали зайвими. Причому висловлювалися вони з цього приводу доволі відверто. Так, голова Ради Народних Комісарів УСРР X. Раковський на III Всеукраїнському з'їзді (6—10 березня 1919 р.) рад зазначив: «Ми покінчили з національними відмінностями, ми висунули на авансцену світової історії велику класову відмінність, поділ Європи на держави вже зникає в мороці минулого, тепер поділ проходить не за кордонами, а за класами».

На цьому ж таки з'їзді рад надісланий Кремлем нарком продовольства — Олександр Шліхтер (виходець з України), в принципі, не заперечуючи існування української мови, відмовився... визнавати українську мову українською! Свою промову на з'їзді він почав такими словами: «Я хоч і розумію рідну мову, але я тільки шевченківську розумію, а не галицьку, а через те говоритиму по-російськи». У майбутньому таке розділення української мови на «шевченківську» та «галицьку» стане одним із улюблених прийомів супротивників коренізації/українізації, в тому числі й здійснюваної за межами УСРР. Наразі ж слід зауважити, що представників Галичини на з'їзді не було, тобто «галицькою» О. Шліхтер назвав мову тих українців — представників Наддніпрянщини, які на з'їзді говорили рідною мовою.

Найяскравішим відображенням більшовицької позиції — як з огляду на статус промовця, так і на зміст висловлювання, — стали слова наркома юстиції О. Хмельницького. Під час обговорення на Конституції УСРР він, як основний доповідач з цього питання, зробив декілька відвертих заяв. Український есер-боротьбист В. Еллан-Блакитний запропонував внести до Конституції положення про те, що влада «встановлює повну рівноправність всіх націй в Україні, відкидаючи всі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі та ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй, шляхом підняття національної культури, до найліпшого їх розвитку, до рівня безпосередньої і свідомої їх участі в соціалістичному будівництві». У цьому випадку йшлося насамперед про українську мову та культуру.

Ця пропозиція В. Еллана-Блакитного відповідала програмним засадам українських есерів, які з 11 березня 1919 р., після закінчення з'їзду своєї партії, стали називатися УПСР (комуністів). Пункт шостий затверджених на цьому з'їзді програмних тез звучав так: «При повному знищенні ріжниць правного стану національностей, національне питання мусить бути розв'язане шляхом найшвидшого піднесення культури недорозвинених націй до рівня безпосередньої їх участи з властивими націй національності ознаками в процесі всесвітнього поступування згідно з завданням інтернаціоналізму». Відмова О. Хмельницького була цілковито відвертою та відповідала баченню ситуації переважною більшістю ЦК КП(б)У: «Я думаю, що якщо ми будемо турбуватися про культуру кожної нації в окремості, то це буде нездорова національна відрижка (мовою оригіналу — „отрыжка“. — Авт.)». Зауважимо, під час роботи з'їзду неодноразово лунали вимоги щодо необхідності проголошувати промови російською мовою і лише завдяки президії з'їзду формально було дозволено висловлюватися українською, хоча вигуки про перехід на російську продовжували лунати.

У народній приказці говориться: «Пани сваряться, а в холопів чуби тріщать». У нашому випадку — якщо «нагорі» з ідейних мотивів лише відмовлялися ухвалювати рішення про сприяння розвитку української культури, то на місцях серед компартійної та радянської номенклатури було поширеним ставлення до української мови та культури як до буржуазної. Такому ставленню сприяла й та обставина, що насадження комунізму відбувалося за російським зразком і керували цим процесом переважно російськоцентричні діячі, які ототожнювали російську мову та культуру із революційною та пролетарською. Тому 1919 р., як визнавав Я. Яковлєв (Епштейн) на VIII конференції РПК(б), «зустрічалося презирливе ставлення до української мови. Таких випадків кожен працівник України згадає чимало».

Таке ставлення до української мови було закономірним результатом діяльності більшовицьких органів влади в Україні. Винятково російською мовою велися усі засідання і протоколи різного роду засідань вищих партійних органів влади — ЦК КП(б)У, політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У. У цьому випадку інакше й бути не могло, бо навіть серед «місцевих» більшовиків рідко хто знав українську мову, а про відряджених з Росії і говорити не доводилося. Та сама картина була і з Раднаркомом, у складі якого представники українських політичних партій з'явилися лише в травні 1919 р. Мало того, як правило, російською велися і засідання вищого (у період між з'їздами рад) органу влади в Україні — Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Щоправда, перше після обрання ВУЦВК та переїзду владних структур УСРР до Києва засідання голова В. Затонський вів українською, але після приїзду з більшовицької Росії Г. Петровського робота ВУЦВК велася переважно російською.

Українська мова нехтувалася і в публічному просторі. На відміну від першого періоду існування радянської влади в Україні, центральне радянське видання — «Известия Всеукраинского ЦИК Советов и Харьковского совета рабочих депутатов» та (з 22 березня 1919 р.) «Известия Всеукраинского ЦИК Советов и Киевского совета рабочих депутатов» — виходило лише російською мовою. Бачимо, що назва газети була майже ідентична, за винятком назви місцевої ради депутатів, яка залежала від того, де саме розміщувалася столиця України. Те саме було і з центральною газетою панівної в Україні КП(б)У — газета «Коммунист», незважаючи на наявність заголовка, окрім російської, ще й українською та єврейською (їдиш) мовами, була одномовно-російськомовна.

Низькому статусу української мови сприяв і той факт, що, з огляду на нестачу власних комуністичних сил і недовірливе ставлення до представників українських прорадянських партій, як до центрального, так і до місцевого управління в Україні, широко залучалися «прийшлі» працівники, переважну більшість яких Яковлєв визначав так: «Величезна маса працівників із Росії, не контрольована, не проціджена на місцях та в центрі, нахлинула, немов сарана, заповнюючи всі щілини радянського організму, і проводила великодержавницьку політику». Ці, як висловився у датованому 1 листопада 1919 р. «Листі до партії» Д. Мануїльський, «покидьки московського чиновництва, котрі прямували на південь, щоб від'їстися та нагуляти щоки», тобто відряджувані з Росії до України партійні та радянські працівники, нерідко ставилися до української мови зневажливо або й відверто вороже.

Серед такої «сарани» було правилом щось подібне до слів уповноваженого Липовецького повіткому з продовольства Климанова, який у відповідь на написане українською мовою звернення зазначив (з огляду на специфіку документа, цитується мовою оригіналу): «Бумажка разобрана мною быть не могла, ввиду непонимания галицийского языка, а посему дать определенного ответа на самостийныцкий язык не могу». Бачимо, що така відповідь перегукується зі словами Шліхтера на з'їзді рад. Та це ще були «квіточки». Як зауважував у листі до В. Леніна один із провідників боротьбистів Г. Клунний, «шайкою гастролерів з Росії» у м. Зінькові Полтавської губернії через свою заяву про українські симпатії «розстріляний, вірніше замучений т. Руденко, член місцевої групи КПУ, за постановою загальних зборів групи без усякого суду та слідства простим голосуванням через підняття рук».

Про те, що зневажливе ставлення до всього українського панувало навіть серед надісланих в Україну діячів РКП(б) більш високого рангу, свідчить, зокрема, і датований 24 жовтня 1919 р. запит екс-наркома пропаганди та агітації УСРР Олександри Коллонтай до оргбюро ЦК РКП(б), у якому вона прохала не відряджати Ларіна (імовірно, йшлося про Ларика, тобто Євгена Касьяненка. — Авт.) на Туркестанський фронт як лектора, який знав «малороссийский язык». Така зневага до української мови не могла сприяти посиленню більшовицького впливу на маси.

1920 р., тобто за свіжим слідом подій, М. Скрипник зауважував на списку «щось із 200 розпоряджень цього року (тобто 1919 р. — Авт.) з боку різних спеців, радбурів („радянська буржуазія“. — Авт.) і псевдокомуністів про заборону вживання української мови». Відомий приклад комбрига Червоної армії Василя Боженка, який, за словами Затонського, на прохання поставити україномовну п'єсу відповів так (з огляду на колорит, слова Боженка цитуються мовою оригіналу): «Пьесу розришаю (він до кінця життя не навчився добре володіти російською мовою. — Лет.), но заприщаю, как на контрреволюционном языке». Мовляв, грай лише російською мовою, а не контрреволюційною.

Навіть керманичі УСРР дозволяли собі публічні негативні або презирливі вислови про українську мову та культуру. Приміром, голова ВУЦВК Г. Петровський у пресі доволі необережно відзначив, що українство підтримується куркулями та пройдисвітами. Більш знаковим стало висловлювання голови РНК X. Раковського. На початку серпня 1919 р. на засіданні ВУВЦК один із лідерів боротьбистів, О. Шумський, який тоді обіймав посаду наркома освіти УСРР, у промові з приводу утворення Української комуністичної партії (боротьбистів) черговий раз виклав основні пункти різнобачень між боротьбистами і більшовиками: «У тактиці аграрної політики, в поглядах на відносини Радянських Республік.., у поглядах на розвиток української культури». X. Раковський відповів: «Нас звинувачують також у тому, що ми переслідуємо українську мову, але я на це скажу, що дурень той комуніст, котрий не використовує її для пропаганди... Українські елементи пролетаріату це потенційна сила, величезна потенційна сила, але поки що влада повинна належати міському пролетаріату, тому ми мусимо поставити і його мову, мову московську, на перше місце».

Специфіка перекладу («московська мова») пояснюється тим, що джерелом відомостей є звіт про роботу ВУЦВК, надрукований у газеті ЦК УКП(б) «Боротьба» за 8 серпня 1919 р. Ці слова X. Раковського дали підставу боротьбистам для формування заклику «раз і назавжди відмовитись від ідеї „диктатури російської культури“, яку проголосив т. Раковський». До цього гасла-заклику активно апелювали боротьбисти в протистоянні з більшовиками наприкінці 1919 — на початку 1920 р. Але то вже було пізніше.

Характеризуючи тогочасну ситуацію 1932 р., Володимир Затонський визнав: «Саме в період 1919 р. [...] було певне підозріння навіть до української мови. Такі настрої були поширені навіть у колах революційного пролетаріату і селянства безперечно пролетарського походження». Спрямовані проти української мови та культури гасла та дії, що стали наслідком такого «підозріння», стали могутнім призвідником антибільшовицького повстанського руху, у якому поєдналися національна та соціальна складові. У переданих В. Леніну 19 листопада 1919 р. «тезах з українського питання» X. Раковський визнав: «Гасло „самостійної української держави“ стало знову популярним і під ним пройшла вся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух».

Восени 1919 р., після тривалих консультацій із керівництвом УКП(б) та аналізу причин поразки комуністичного будівництва в Україні, у Кремлі вирішили звернути пильну увагу на мовно-культурне питання, яке до того часу видавалося другорядним чи таким, актуальність якого залишилася у минулому. Незважаючи на демонстроване протягом існування радянської влади в Україні 1919 р. зверхнє ставлення до української мови та культури з боку багатьох діячів РКП(б), диктатура російської культури не була самодостатньою метою більшовизму. З огляду на ймовірний злет мобілізаційного потенціалу антибільшовицького руху у випадку її насадження, вона могла завадити підкоренню України Кремлем. Один із керівників українських есерів центральної течії (не боротьбистів) Микита Шаповал 1923 р. з приводу мови образно зазначав: «Коли українську мову хтось переслідує, то щодо мови всі українці почувають себе солідаристично». Інакше кажучи, зневажливе ставлення до української мови стало каталізатором посилення антикомуністичного руху. Більшовицькі керманичі не могли допустити поширення цих тенденцій.

Безумовною перевагою більшовицького керівництва було його вміння чути і прислухатися до настроїв народних мас та впливових політичних сил. Як уже зауважувалося, популярні в Україні боротьбисти неодноразово критикували більшовиків за зневагу до української культури. Те саме стверджувала й та частина українських комуністів, що згуртувалася навколо української організації при Московському комітеті РКП(б), а після приєднання до неї Павла Попова, що прибув із підпілля, та формулювання ним основних вимог своїх однодумців означалася як «група Попова». На незадоволення українського селянства комуністичним штурмом, в тому числі і його мовно-культурною складовою, вказували і зведення з фронтів тощо. З огляду на злет повстанського руху в Україні, що 1919 р. став на заваді «світовій революції», у Кремлі вирішили у мовно-культурному питанні публічно поступитися.

«За більшовиків проти комуністів»: (не)зруйновані ілюзії українського селянства

Після Жовтневого перевороту більшовики були змушені юридично затвердити ту стихійну експропріацію земель селянами, що вже відбувалася на території колишньої Російської імперії під впливом найпопулярнішого гасла: «Земля — селянам!» Вибору в них не було. Незважаючи на те, що змістовно ця вимога суперечила партійній програмі, більшовицькі керманичі добре розуміли, що її законодавче оформлення — необхідна умова втримання влади, або, в гіршому випадку, надійний плацдарм для її повернення у разі, якщо владою довелося б поступитися.

Після розгону в січні 1918 р. Всеросійських установчих зборів більшовики зміцнили свої позиці. Укладений з Німеччиною Брестський мир дав змогу на певний час позбутися життєво небезпечних зовнішньополітичних проблем. Уже навесні 1918 р. Кремль розпочав комуністичне будівництво в Росії, тобто почав втілювати в життя своє бачення майбутнього. Однак на той час Україна вже була відділена від Росії умовами Брестського мирного договору і тому «принад» нового курсу українці не відчули. Та й до одержавлення вже розібраних селянами поміщицьких земель у Росії справа не дійшла. Внаслідок цього в світоглядній картині значної частини українських селян відклалася теза про те, що більшовики — це ті, хто надав їм землю і взагалі втілює в життя народні прагнення.

Доволі несподіваною перевагою для більшовиків виявилося перейменування у березні 1918 р. РСДРП(б) на Російську комуністичну партію (більшовиків). Свого часу термін «більшовик» увійшов у вжиток з метою відокремлення двох «крил» колись єдиних соціал-демократів Росії, представники яких у багатьох питаннях мали схоже бачення. А 1917 р., до Жовтневого перевороту, у низці місць навіть існували об'єднані більшовицько-меншовицькі соціал-демократичні організації. Перейменування 1918 р. різко відмежувало меншовиків від більшовиків на семантичному рівні, а старт комуністичного будівництва назавжди розвів їхні політичні шляхи. Однак позначення «більшовик» було залишено і в новій назві партії. Оскільки в народній свідомості вже склався образ «більшовиків» як тієї політичної сили, що виконує народні прагнення, а комуністичні реформи їм не подобалися, то нерідко масові настрої серед українських селян були налаштовані «проти» комуністів, але «за» більшовиків. По суті це означало схвалення цими людьми діяльності більшовиків періоду кінця 1917 — початку 1918 р. і несприйняття 1919 р. Як і чому це сталося?

Друга спроба опанування України більшовиками збіглася в часі з рішучою активізацією комуністичного будівництва, здійснюваного в повній згоді із запропонованими в «Маніфесті комуністичної партії» принципами. Перед випуском «Маніфесту» першочергові заходи «пролетаріату» після захоплення ним влади були детально розписані Ф. Енгельсом у праці «Принципи комунізму». Деякі з пропозицій Енгельса, які більшовицька влада намагалася втілити, зображені на фотокопії з книги видання 1928 р. Маючи за плечима сприятливі результати перших кроків впровадження комунізму в РСФРР, 1919 р. більшовицьке керівництво вирішило форсувати комуністичну революцію як на підконтрольній території, так і в міжнародному масштабі. Зокрема, в березні 1919 р. було утворено Комуністичний Інтернаціонал та ухвалено програму РКП(б). Переважну більшість «принад» комунізму першою з країн відчула Україна.

Насильство і терор були одним з основних засобів комуністичного будівництва. Це добре усвідомлювало не лише керівництво більшовиків, а й українські політичні партії, які йшли у їхньому фарватері. Насамперед ідеться про такі партії, як УПСР (комуністів-боротьбистів) та УСДРП (незалежних), які стояли на радянській платформі. Керівництво цих партій схвально ставилося до ленінських намірів «по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей», тобто до комуністичної соціально-економічної програми дій, втілення якої визнавалося можливим лише із застосуванням примусу як постійного методу політики. Щоправда, невід'ємною частиною таких перетворень вони вважали також справжню рівність націй. Та й напрям і темпи комуністичних перетворень мали оцінювалися представниками цих партій інакше, ніж у більшовиків. Однак основні принципи комунізму вони цілковито схвалювали.

При виборі більшовицьким керівництвом моделі дій в українському селі важливу роль відігравало як внутрішнє становище в РСФРР, так і міжнародна ситуація. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні в Європі посилився революційний рух. Знаючи це, більшовицьке керівництво, як зауважував італійський вчений Андреа Граціозі, сподівалося, що «невдовзі відбудеться революція на Заході, яка a posteriori виправдає вчинок, здійснений у жовтні 1917 р.». Ідеться про те, що більшовики захопили владу в країні, яка за всіма марксистськими канонами ще не дозріла до соціалістичної революції. Відтак 1919 р., особливо у його першій половині, однією з основних цілей більшовицького керівництва було розпалювання «революційної пожежі» в Європі — без цього більшовики не бачили свого майбутнього. Про такі наміри відверто говорилося у «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України» від 26 січня 1919 р.: «Ми переконані, що нашою революцією ми надаємо суттєву допомогу нашим братам, російським робітникам і селянам, а також розпалюємо революцію на Балканському півострові, в Румунії, в Бессарабії, в Буковині, в Галичині, в Польщі та створюємо економічну опору для торжества пролетарської революції в Німеччині».

Для виконання поставленої мети перш за все потрібно було нагодувати «голодну Північ», що й визначало політику Кремля в українському селі. Одним із перших рішень радянського уряду України під керівництвом X. Раковського став декрет про надання продовольчої допомоги Росії з метою «якнайшвидшого і найповнішого постачання продовольством голодуючих робітників РСФРР». У ньому наголошувалося на такому плані дій:

«Рада Народних Комісарів України пропонує Народному комісаріату продовольства негайно видати інструкцію, яка б регулювала справу постачання продовольством Півночі, поклавши в основу таке:

1. На Комісаріат продовольства покладається організація і керівництво справою постачання Півночі продовольством.

2. До справи заготівлі й вивезення на Північ надлишків продовольства залучаються як українські, так і центральні кооперативні об'єднання РСФРР.

3. До справи організації постачання продовольством Півночі залучаються представники Всеросійської ради професійних спілок, Московського центрального робітничого кооперативу, продорганів Петрограда і Москви та Профцентру.

4. Розрізнене вивезення з України предметів продовольства окремим організаціями і особами забороняється».

Ще до березня 1919 р. «для укріплення продовольчого апарату України партійні організації пролетарських центрів Росії надіслали 2700 осіб членів партії та робітників-активістів». Це вже не беручи до уваги власні українські продовольчі загони.

Здобуття продовольства стало питанням виживання компартійно-радянської влади. 26 січня 1919 р. у газеті «Правда» була надрукована стаття Леніна, у якій він радо сповіщав: «Просто-таки величезними є надлишки хліба в Україні, і Совітський уряд України пропонує нам допомогу». Вождь 19 лютого 1919 р. у пропозиціях до постанови ЦК РКП(б) про продрозкладку в Україні писав: «Надлишок радимо визначити максимальний, наприклад 500 мільйонів пудів по всій Україні, а для розверстки взяти одну п'яту або одну десяту частину». Визначення «надлишку» в явно завищених розмірах давало своєрідні ідеологічні переваги у здійсненні продрозкладки: мовляв, дивіться, у вас хліба багато, а ми беремо лише невелику його частину. Перспективи здавалися Кремлю райдужними.

Мету приходу більшовиків в Україну виразно висвітлює постанова ЦК РКП(б) від 2 березня 1919 р. «Про продовольчу політику». У змісті постанови чітко простежується, що для більшовицького керівництва сфера економіки, особливо продовольча справа та все пов'язане з нею, були найбільш небажаними для будь-яких виявів самостійності УСРР. Жорсткі дії в царині «продовольчої політики» обґрунтовувалися реальною небезпекою того, що «порівняно багаті, але все ж обмежені продовольчі й товарні ресурси України швидко вичерпаються та зникнуть у канали спекуляції».

Якщо перевести це із мови агітаційно-пропагандистської на мову економічних показників, то ця ж думка виглядатиме так: реальна небезпека полягала в тому, що більшовицьке керівництво може втратити найвагоміший засіб контролю над «пролетарськими» центрами, якщо воно втратить можливість виключно зі своїх рук утримувати місто. А це могло статися, якби селяни свій хліб продали якимось заготівельникам, чи то приватним, чи то кооперативним, а не віддали його продзагонам під страхом примусу чи облудою економічного обману. Без жорстких засобів у заготівлі продовольства більшовики так і не отримали б його у своє розпорядження, оскільки пропонувати що-небудь українському селянину на обмін Кремль не мав наміру та можливості. У директиві з цього приводу відверто наголошувалося: «Заготівлю хліба для робітників та армії України та голодної півночі (курсив наш. — Авт.) можна здійснити лише при хлібній монополії /розкладка — метод/».

Досвід здійснення продрозкладки у Кремля справді вже був, і він намагався поширити його на Україну. Цими справами мав займатися український Народний комісаріат продовольства (компрод) України, що мав право скасовувати постанови місцевих органів влади та під страхом відповідальності перед судом революційного трибуналу вимагати безумовного виконання всіх своїх розпоряджень.

Слід зазначити, що більшовики примусові заходи у своїй діяльності почали застосовувати не відразу. На початку березня Шліхтер підкреслював: «Наркомпрод поки що ще не став на точку зору примусового вилучення хліба». Спочатку більшовики спробували діяти в Україні переважно «економічними» методами. Термін «економічні» взято в лапки недарма, оскільки реального товарного забезпечення для закупівлі хліба у Кремля не було. Реквізоване у «буржуазії» золото вони спрямовували на боротьбу за «світову революцію» у Західну Європу і для закупівлі хліба в селян використовувати такі цінності не мали наміру. Спроба застосувати товарообмін ні до чого позитивного призвести не могла, оскільки, як обережно визнавав навіть радянський історик Юрій Кондуфор, не було можливості «повністю заплатити за хліб товарами».

В українських селян під машкарою закупівлі просто забирали хліб, тобто шляхом обману робили з них цілком «добровільних» донорів більшовицької влади. Відразу переходити до примусової продрозкладки не було сенсу — набагато більше можна отримати шляхом друкування незабезпеченої товарами грошової маси. За оцінками середини 1920-х рр. вартість вилученого за допомогою емісії перевищувала отримане за допомогою продрозкладки трохи більше як у 4 рази. Такі дані підтверджуються і тим фактом, що офіційний перехід до політики примусового стягнення «надлишків урожаю 1918 р.» стався лише після публікації 12 квітня 1919 р. декрету РНК УСРР про продрозкладку. Згідно з цією постановою продрозкладка мала дати 140 млн пудів хліба. Це була лише половина від наявних, за визначенням українського керівництва, «надлишків» у розмірі 278 780 тис. пудів хліба.

Як економічний обман, так і примус у вилученні продовольства боляче вдарив по авторитету комуністичної партії. Не менш вразливим для нової влади стали її підходи до розподілу землі. І якщо викачування продовольства було справді нагальною потребою, то земельна політика стала більше виявом своєрідного запаморочення від успіху. На відміну від проведеного в Росії зрівняльного землерозподілу та затвердженого II Всеукраїнським з'їздом рад у березні 1918 р. «Тимчасового положення про соціалізацію землі», у якому відзначалося, що земля переходить у «користування всього трудового народу», 1919 р. в УСРР вона вже становила «єдиний державний фонд». У законі про землеустрій відзначалося, що для боротьби з буржуазією «потрібний перехід від індивідуальних форм землекористування до громадських. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види громадського землекористування є найкращими засобами досягнення згаданих цілей; тим-то всі види індивідуального землекористування треба розглядати як тимчасові і відживані».

Відповідно до таких настанов більшовики і здійснювали розподіл земель «нетрудового користування» — при найменшій можливості створити радгоспи або комуни вони відмовлялися від зрівняльного землерозподілу. Тим більше, що в законі всі конфісковані «нетрудові землі» розподілялися на дві категорії, перша з яких, категорія «а» — «землі спеціальної культури і промислового значення», — індивідуальному розподілу не підлягала. Одне з основних визначень віднесення до такої категорії вражає своєю простотою — це були «колишні землі нетрудового користування, на яких організуються радянські господарства, комуни або господарський обробіток землі».

У цьому пункті з більшовиками не погоджувалися боротьбисти. Після аналізу проекту закону О. Шумський у виступі на III Всеукраїнському з'їзді рад відзначив: «Коли придивитися, прочитати статті, то можна твердо сказати, що, можливо, якісь 5 % маєтків не будуть радянськими [господарствами], інші будуть радянськими... Адже в Україні немає маєтків, де не було б культурних починань, і тут ясно, що людина, яка писала закон, мала за приклад маєтки Великороси. Там культурних маєтків небагато... Така редакція неможлива. Вона лише заважає Совітській владі».

Так само боротьбисти витупали проти намірів за наказом зверху перейти до організації комун на селі. Той же О. Шумський, відзначивши, що, в принципі, він є прихильником «комуністичного порядку», зауважив: «Але ми не можемо сказати, щоб сьогодні-завтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією з форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства». Схожі перестороги висловлював Д. Гопнер, уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР, у листі до М. Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя за відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., може мати гасло сільськогосподарських комун або організації радянських господарств?» Але ЦК КП(б)У не дослухався до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків 1919 р. Разом із продрозкладкою це зумовило могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.

Наслідки комуністичного штурму на селі 1919 р. для більшовиків виявилися плачевними. Сукупність кадрових рішень більшовицького керівництва поряд із більш відвертим, ніж це було 1918 р., відображенням свого ставлення до селянства (пріоритет великих радянських господарств плюс продрозверстка та фактичне ігнорування національного питання) призвели до неочікуваного більшовиками ефекту. У масових настроях не відбулося відторгнення радянської влади, втім, дедалі популярнішими стають гасла: «Ради без комуністів!» Розгорнулася хвиля повстань, частину з яких збурював національний момент. Навіть така прорадянська партія, як УСДРП (незалежні), на початку квітня оголосила про початок антибільшовицького повстання та утворила в м. Сквира Всеукрревком. Це повстання розгорталося, як зазначав Ю. Мазуренко, «з пролетарськими лозунгами: диктатура пролетаріату і найбіднішого селянства, намагаючись спрямувати повстання не проти радянської влади як такої, не проти влади комуністичної, а проти влади існуючого уряду як окупаційної». Подібні випадки були не поодинокими.

Реакція комуністів-більшовиків на селянські повстання, які вони називали «куркульськими», нерідко була неадекватною і призводила лише до посилення спротиву. Президія ВУЦВК у складі Петровського, Косіора, Затонського та Ворошилова врахувала це на розгляді 16 квітня 1919 р. пункту п'ятого порядку денного «Про недопустимість спалювання сіл під час придушення куркульських повстань». Резолюція з цього приводу була сама по собі промовиста і вказувала на більшовицькі пріоритети: «З огляду на неодноразові випадки спалювання цілих сіл при придушенні куркульських повстань, що є абсолютно недоцільним і вкрай шкідливим для совітської влади, запропонувати Совнаркому в терміновому порядку видати всім відповідним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалювання сіл».

Бачимо, що немає й мови про «злочинність» спалювання як такого, а тим більше про антилюдську природу таких дій — у боротьбі заради перемоги над «класовим ворогом» (а таким вважалося ледь не все українське селянство) не існувало якихось моральних перепон. Спалювання наказувалося припинити лише через його неефективність. Більшовики спробували застосувати інші каральні засоби впливу. Приміром, 8 липня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У визнало правильним уживаний на практиці принцип «кругової поруки села за контрреволюційні виступи» та створення сформованих із надійних загонів неукраїнського походження військ внутрішньої охорони для боротьби з повстаннями. Але на той час шляхом терору проти власного народу зупинити антибільшовицький спротив було вже неможливо.

У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», здійснення якої могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та практично забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовицьке керівництво залишило поза увагою той факт, що в Україні вирішальним моментом є настрої села. 12 листопада 1919 р. справедливо зауважували у своєму листі до ЦК РКП(б) П. Попов, А. Зорін та Ларик: «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Совітська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом». Тож цілком логічно, що коли українські селяни, які спричинили повалення попередніх режимів, побачили, що їх сподівання на більшовиків не здійснюються, то повернули зброю проти своїх колишніх союзників. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча саме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький переворот у масових настроях.

Повсталі українські селяни завадили вже запланованому «визвольному походу» Червоної армії в Європу, насамперед у Румунію, в радянські Угорщину та Словаччину. Впровадження ідеї «експорту революції», що з допомогою радянської форми національної державності спочатку так вдало виявила себе в Україні, загальмувалося при першій же спробі втілення в життя її реальної мети — викачування ресурсів на теренах України, передусім сільськогосподарських. З економічного та політичного боку від цього виграла Європа, програла Україна. Адже масові селянські повстання в Україні врятували Європу від Червоної армії у критичний для самої Європи момент. Але, на жаль, у Кремля вистачило сил на те, щоб втримати у своїх руках Україну.

Антон Денікін виступив рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і зробили висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.

На відміну від своїх опонентів з «білого» табору, більшовицьке керівництво змогло усвідомити необхідність поновлення тактики національного та селянського лібералізму і зробило не так багато поступок, щоб потім не можна було все повернути «на круги своя». Згодом нестачу коштів на фінансування індустріалізації, які більшовики могли б отримати із Західної Європи у разі гіпотетичної (а більшовикам тоді здавалося — цілком реальної) перемоги «світової революції», Кремль значною мірою компенсував за рахунок України, перш за все — українського селянства. Але то вже інша історія.

«Крим, як і Україна, має увійти до складу єдиної Совітської Росії»: відносини УСРР із Кремлем

Із протоколів І та II з'їздів КП(б)У, які відбулися, відповідно, у липні та жовтні 1918 р., можна зробити висновок, що відновлення української державності в радянській оболонці більшовики вже не планували і мали намір «злити» Україну з Росією. Однак за тих обставин, що склалися наприкінці 1918 р., цю ідею довелося відкласти. Та вже перші кроки нової влади на опанованій території свідчили про те, що від централізації вона відмовлятися не збиралася. Формально не відкидаючи привабливих національних гасел, більшовики проводили протилежну політику. Це змусило в середині лютого одного з керівників боротьбистів М. Полоза звернутися із листом до наркома в справах національностей РСФРР Й. Сталіна: «Політика на Україні, здійснюється врозріз усьому, про що говорилося між нами. Якщо продовжиться такий курс, ви зможете утриматися (та й то навряд), тільки спираючись на чужонаціональну збройну силу. Вирішено створити „комуністичний“ з'їзд рад, який, очевидно, повинен вотувати злиття з Росією».

Головне побоювання Полоза не справдилося — III Всеукраїнський з'їзд, який відбувся 6—10 березня 1919 р. у Харкові, питання про «злиття» не підіймав. Натомість в ухваленій 10 березня з'їздом та затвердженій 14 березня ВУЦВК Конституції УСРР (стаття 4) відзначалася «тверда рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її появи», наголошувалося на «цілковитій солідарності» УСРР «з нині існуючими вже совітськими республіками» та підкреслювалося «вирішення вступити з ними в найміцніше об'єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції та в найміцніше співробітництво в царині комуністичного будівництва, можливого тільки в міжнародному масштабі». Ці рядки свідчать, що українські керманичі вбачали централізацію не в «приєднанні» до РСФРР чи «злитті» України, а в її «об'єднанні», тобто бачили себе тією чи іншою мірою рівноправною з РСФРР частиною майбутнього цілого.

На відміну від владного проводу УСРР, у Кремлі національна форма радянської державності в Україні сприймалася лише як зовнішня ширма, за якою немає жодного змісту. Зокрема, В. Ленін у заключній промові про програму РКП(б) на VIII з'їзді РКП(б) (18—23 березня 1919 р.) двічі проговорився, що нині «існує одна Совітська республіка». Ще більш чітко та промовисто віддзеркалилося ставлення Кремля до УСРР у промові члена Президії Всеросійського ЦВК Л. Сосновського, яку він виголосив на засіданні ВЦВК від 9 квітня 1919 р: «Товариші, ЦВК до цього часу доводилося працювати як єдиному законодавчому органу робітників і селян в усьому світі. Сьогоднішнє засідання ми щасливі відкрити, знаючи, що поряд з нами у Європі є два таких вогнища робітничої і селянської революції — в Угорщині та Баварії». Бачимо, що в Кремлі не вважали за якесь окреме, і тим більше — незалежне ціле ні Україну, ні інші радянські республіки (Естонія, Литва, Білорусія, Латвія), щодо визнання незалежності яких, як вже згадувалося раніше, були навіть ухвалені спеціальні юридичні акти.

Національна ширма певний час влаштовувала Кремль, оскільки допомогла опанувати Україну та деякі інші «національні окраїни». Додамо також, що економічним потребам більшовицького центру наявність такої ширми на перших порах нічим не заважала. Адже Українською радою народного господарства (УРНГ), яка й була головним економічним органом УСРР, керувала надіслана з Москви і підпорядкована (включно з особистим грошовим забезпеченням) безпосередньо ВРНГ РСФРР комісія на чолі з Андрієм Нікітіним. Результати роботи цієї комісії станом на березень 1919 р. влучно схарактеризував надісланий до України з перевіркою член президії ВРНГ Влас Чубар: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно й ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау». Тобто на той час викачувати промислові ресурси можна було й без формальної централізації управління економікою.

Таке становище задовольняло Кремль. Однак воно не могло тривати постійно: економічні ресурси України швидко вичерпувалися, а їх подальше невідшкодовуване викачування призводило до появи та посилення спротиву українських управлінців. Та й члени вказаної комісії, які серед своїх обов'язків мали й завдання налагоджувати економіку, з часом «українізувалися», тобто почали дбати про економічні інтереси УСРР. Після опанування більшовиками України, яке в основному завершилося у березні 1919 р., почали активніше відстоювати українські інтереси й керманичі УСРР. За часом це збіглося із затвердженням III Всеукраїнським з'їздом рад рішення про переїзд урядових структур із Харкова до Києва.

Серед рядових комуністів в Україні набували популярності ідеї, висловлені у своєрідному українському комуністичному маніфесті В. Шахрая та С. Мазлаха — книзі «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?» (Саратов, 1919). Сергій Мазлах у листі до дружини схарактеризував становище такими словами: «Україна повинна бути самостійною Совітською республікою. Цього вимагають інтереси українських трудящих й успіх світової революції. І це усвідомлюють робітники. Усвідомлюють навіть національно знеособлені елементи, що випередили історію». У Кремлі були вкрай стурбовані таким меседжем і поширенням цих ідей в Україні. Тому книгу заборонили, а авторів виключили з лав КП(б)У.

Усе назване вище: прагнення керівництва УСРР до економічної та політичної «самостийности», поширення в прокомуністичному сегменті українського суспільства ідеї існуванні реально окремішньої УСРР, до якого додалося бажання центру створити міцний «військовий кулак» для зміцнення своєї влади та експансію у Європу, — спричинило активацію ідеї «злиття». Її імпульс ішов із більшовицького центру. 8 квітня 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив постанову про необхідність єдності дій України та Росії як директиву для ЦК КП(б)У. У цьому документі йшлося насамперед про військову царину, транспорт та органи постачання. Ленін особисто наполіг на ухваленні та прискоренні передачі цієї директиви до України: «Пропоную зібрати підписи членів Політбюро ЦК і затвердити ці директиви Українській комуністичній партії та її ЦК для України. Дуже терміново».

Важливою спонукою до активації ідеї «злиття» стали продовольчі труднощі в Росії. 13 квітня на засіданні ЦК РКП(б) В. Ленін наголосив на тому, що «необхідно звернути особливу увагу на Україну, де немає ніякого продовольчого апарату». У Кремлі вважали за неможливе провести в достатній кількості реквізицію хліба в Україні без наявності такого апарату, який був би продовженням і частиною російського. Було ухвалено «персонально із ЦК» з метою заготівлі продовольства відправити в Україну члена політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменева з почтом. 23 квітня 1919 р. Каменєв уже доповідав на засіданні ВУЦВК. Саме він став головним централізатором у складі політбюро ЦК РКП(б) у цей період.

23 квітня політбюро ЦК РКП(б) знову звернулося до «українського питання». Пункт другий порядку денного зазначений у протоколі лаконічно: «Україна». Нова ухвала вже не містила будь-якої можливості по-різному її тлумачити: «Запропонувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, коли і в якій формі може бути здійснено злиття України з Радянською Росією». Злиття остаточно було визнане нагальним завданням. Постало питання про методи його виконання.

Одну з головних спонук до такого злиття Ленін вбачав у необхідності жорсткої військової єдності. 24 квітня вождь писав Ефраїму Склянському, заступнику Л. Троцького в Реввійськраді РСФРР: «Т. Склянський! Це, до речі, якраз до того, що вчора вирішено. Треба спішно, негайно: 1) скласти текст директиви від ЦК до всіх „націоналів“ про єдність (злиття) військову». Завдання було швидко виконане. Уже 4 травня пленум ЦК РКП(б) схвалив «проект тов. Троцького про єдине командування над арміями як Росії, так і дружніх республік як директиву ЦК для усіх Цека Естляндії, Латвії, Литви і Білорусії і України та ін.». Щоправда, потім у підручники з історії, в тому числі й сучасні, цей документ, що став основою для подальших об'єднавчих рішень і який був підготовлений головою Реввійськради РСФРР Л. Троцьким, увійшов як такий, автором якого є В. Ленін.

Питання централізації було нагальним. Але навіть за стрімкого прямування до злиття, Кремль не забував, що публічна ініціатива мала виходити з України. У радянському порядку саме українська сторона першою задекларувала потребу «спільності боротьби та єдності керівництва» у боротьбі зі спільними ворогами. Щоб продемонструвати суспільну підтримку об'єднавчої ініціативи, 19 травня 1919 р. ВУЦВК разом із «Київською радою робітничих депутатів, повітовим з'їздом селянських депутатів і представниками Київських професійних спілок та фабрично-заводських комітетів» ухвалив постанову «Про об'єднання військових сил радянських республік». У ній, зокрема, проголошувалося: «Усі матеріальні засоби... мають бути зосереджені навколо спільного для всіх республік центру». В основу цього рішення було покладено згадану вище, розроблену Троцьким директиву. Тобто насправді це була ініціатива Кремля, а не української сторони.

Промовистим штрихом, що характеризує реалії ухвалення у Києві цієї об'єднавчої декларації, є той факт, що того ж таки 19 травня, як це зазначено у відповідному компартійному протоколі, перед засіданням ВУЦВК відбулася «нарада членів Центрального комітету РКП з членами Центрального комітету КПУ і деякими відповідальними працівниками», на якій, власне, і ухвалювалося виконання ініційованих центром «об'єднавчих» завдань. У нараді взяли участь два (з п'яти наявних на той час) члени політбюро ЦК РКП(б) — Л. Троцький та Л. Каменєв, а також заступник голови ВРНГ РСФРР Георгій Ломов. Таке представництво яскраво свідчить про важливу роль України у планах Кремля. Враховуючи централізм РКП(б), можна впевнено стверджувати, що мова йшла про необхідність виконувати директиву Кремля, затверджену пленумом ЦК РП(б) від 4 травня. Така теза підтверджується змістом ухваленої постанови. Ті рядки резолюції, у яких ішлося про рішення «погодитися з постановою ЦК РКП про ліквідацію українського фронту і безпосереднє підпорядкування військових округів Реввійськраді Республіки» та про потребу «провести через ЦВК рад України сьогодні ж директивну резолюцію про єдність фронту та єдність військової боротьби», виразно підтверджують нашу тезу про те, що згадана резолюція ЦВК рад України була ухвалена за наказом Кремля.

Той факт, що українські владні органи затвердили «об'єднавчу» директиву Кремля лише в присутності членів політбюро ЦК РКП(б), свідчить про її, скажімо так, недостатню популярність в УСРР. До того ж ЦК КП(б)У таки запропонував деякі доповнення до директиви Кремля, у яких ішлося про потребу формального збереження національної специфіки військових сил. Мова йде, зокрема, про такі рядки: «2. Усі військові частини, що формуються на території України, формуються як українська армія з відповідною назвою частин. [...] 4. Головнокомандування має відповідно (після остаточного затвердження рішення про „єдність“. — Авт.) змінити свою назву, щоб вийшло приблизно таке: „Головнокомандування всіма збройними силами радянських республік“. Довести про цю постанову через тт. Троцького та Каменева до відома ЦК РКП з проханням вжити заходів /стосується п. 2 та 4/».

Ці пропозиції, що вже справді були ініціативою українських керманичів і втілення яких могло б свідчити про намір надати майбутньому об'єднанню форми «радянської» (а не «російської») федерації, були проігноровані Кремлем. На відміну від позиції керівництва УСРР, яке, приміром, навіть у об'єднавчій декларації від 19 травня 1919 р. наголошувало на потребі об'єднання збройної боротьби «в усіх існуючих совітських республіках» та необхідності зосередження усіх матеріальних засобів «навколо спільного для всіх республік центру», у центрі таке об'єднання бачили як входження України до складу РСФРР.

Яскравим віддзеркаленням позиції Кремля стало інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда», яке він дав після повернення з України. У ньому Камєнев наголосив: «Мова йде не про створення української армії, а про те, щоб залучити всі українські партизанські загони в єдину Червону армію. Взагалі, потрібно злити Україну з Росією. Потрібно негайно приступити до об'єднання основних галузей управління та господарства. Це питання про повне злиття вже поставлено і вже вжиті заходи до практичного його вирішення (виділення у тексті в оригіналі, курсивом — наше. — Лет.). [...] Крим, як і Україна, має увійти до складу єдиної Совітської Росії».

З виділеними в цитаті твердженнями не могло погодитися керівництво УСРР. У Києві таке «злиття» на той час вбачалося політично недоцільним кроком. Врешті, у схвалюваних до того часу резолюціях, як і в уже згаданій статті 4 Конституції УСРР, йшлося про потребу створення «міжнародної соціалістичної радянської республіки», а не розширення «російської».

Позиція керівництва УСРР щодо відносин із РСФРР була чітко зафіксована у резолюції пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня. Її текст не можна відшукати у численних збірниках документів, немає його і в об'ємному виданні резолюцій і рішень з'їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, де мали б бути розміщені всі такі документи. Щоправда, у цьому збірнику згадується, що пленум ЦК КП(б)У від 27 травня «розглянув питання про відносини РСФРР і УСРР», але через невідповідність ухваленої з цього приводу резолюції ідеологічному курсу 1960—1980-х рр. вона не була опублікована. Аналіз цього документа дає змогу визначити особливості «українського погляду» на перспективи розвитку відносин України з Росією та державного статусу УСРР. Наводимо це рішення без купюр:

«1. Формальна самостійність УСРР має ще залишитися.

2. Діям деяких занадто старанних агентів РСФРР /особливо військових і продовольчих/, що не зважають на національні особливості Українського селянства, потрібно покласти край найрішучішим чином.

3. Та необхідна централізація, рішення про яку ухвалено постановою Політбюро ЦК КПУ за пропозицією ЦК РКП, має здійснюватися відкрито, у вигляді формальних постанов повноважних органів РСФРР та УСРР /ЦВК/. Зокрема, питання про централізацію військового командування, залізничної справи, Раднаргоспу та фінансів потрібно вирішити саме таким чином.

4. Безпосереднє розпорядження на місцях, минаючи Центр.[альні] Устан.[ови] Українських Республік (ймовірно, малось на увазі „Української Республіки“. — Авт.) безумовно неприпустиме.

5. Означені рішення довести до відома ЦК РКП, для чого делегувати до Москви т. Раковського, якому одночасно доручається провести перемовини про форми об'єднання обох республік».

Резолюція пленуму свідчить про те, що в керівництві КП(б)У до прагнення центру «злити» Україну поставилися критично. Українські керманичі не заперечували потреби тісного об'єднання, але категорично наполягали на тому, що єдиним розпорядником в Україні мають бути саме центральні органи влади УСРР. Це прямо суперечило намірам Кремля.

Після згаданого інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда» за намірами якомога швидше ліквідувати українську державність закріпилася назва «курс Каменева» або «каменєвський курс», з яким керівництво УСРР не погоджувалося. В. Затонський, який у той час намагався залагодити галицькі справи, у датованій 31 травня 1919 р. телефонограмі з Проскурова (нині — місто Хмельницький) відзначив ще один чинник, що мав спонукати до хоча б тимчасової відмови від курсу на «злиття»: «Тепер великою перепоною в роботі є поспішність москвичів, що квапляться приєднати Україну. Галичани-українці бажають об'єднуватися з нами, але з підозрою ставляться до русифікації, особливо коли читають „Правду“, московські „Известия“ і особливо останні номера „Боротьби“». І далі питав: «Чи справді взято каменєвський курс, яке ставлення нині до боротьбистів?»

Цю телефонограму негайно було передано Раковському, який на той час у Москві за дорученням пленуму ЦК КП(б)У вів перемовини про об'єднання. У Кремлі тоді вже були змушені рахуватися із доволі категоричною позицією КП(б)У, тому вирішили не форсувати оформлення «злиття». Це було враховано у відповіді X. Раковського: «Заяви Каменева, передані в інтерв'ю, не є думкою ні української, ні російської радянської влади». Здавалося б, перемогла точка зору Києва. Виглядало так, що Кремль визнав потребу створення міжнародної, а не розширення російської «федерації» радянських соціалістичних республік. Це знайшло відображення у публічному акті, що підсумував стан відносин між УСРР та РСФРР — об'єднавчій резолюції Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р.

У цьому документі, за яким в історіографії помилково закріпилося значення «договору про об'єднання», йшла мова про наміри створити «воєнний союз всіх згаданих радянських соціалістичних республік», який «повинен бути першою відповіддю на наступ спільних ворогів». Відзначалося: «Тому, стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму [...]», Всеросійський ЦВК «визнає необхідним провести тісне об'єднання: 1) військової організації і військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління і господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці Совітських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво вказаними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій. Об'єднання повинно бути проведено шляхом погодження з центральними виконавчими комітетами і совітами народних комісарів всіх зазначених совітських республік» (курсив наш. — Авт.). Виділені слова зайвий раз вказують на те, що таке об'єднання вбачалося як майбутній крок, а сама ця постанова була декларацією про наміри, яка підтверджувала і узагальнювала подібні декларації України та інших радянських республік.

5 червня вже в Києві X. Раковський дав інтерв'ю кореспонденту газети «Красная Армия» (Київського військового округу), у якому відзначив: «Центральний виконавчий комітет у Москві у відповідь на постанову Центрального виконавчого комітету України від 17 травня (так у тексті, насправді — 19 травня. — Авт.) вирішив ужити заходів до об'єднання тих комісаріатів, які обслуговують оборону Совітських Республік: військовий комісаріат, Рада народного господарства, комісаріати фінансів, шляхів сполучення і праці. З цією метою Російським Центральним виконавчим комітетом була обрана спеціальна комісія, куди входять товариші: Каменєв, Курський, Троцький, Красін, Сталін, Чичерін, Риков та Крестинський. [...] В основі усіх цих об'єднань лежить два принципи: з одного боку, визнання незалежності та свободи, а також самостійності (мовою оригіналу — „самостоятельности“. — Авт.) України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму, а з іншого боку — єдність революційного фронту [...]. На найближчому своєму засіданні Центральний виконавчий комітет України обере зі свого боку комісію, котра разом із комісіями інших Центральних виконавчих комітетів совітських республік знайде форму такого об'єднання». Зазначимо, що задекларовані в цьому інтерв'ю принципи майбутнього об'єднання цілковито узгоджувалися із рішенням пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня.

14 червня на засіданні ВУЦВК першим пунктом порядку денного була доповідь X. Раковського про об'єднання радянських республік. Боротьбисти запропонували свій проект резолюції, у якому, зокрема, йшлося про те, що формою такого об'єднання «є всесвітня федерація радянських республік», а не російська. Ця пропозиція була відхилена 26 голосами проти 15. «Проти» проекту боротьбистів голосували лише більшовики, представники інших партій були «за», але в них в усіх разом взятих була меншість голосів.

Про результат засідання X. Раковський відзвітував 15 червня Калініну та Леніну таким повідомленням: «Учора Український ЦВК приєднався до ухваленої Російським ЦВКом резолюції 1 червня про об'єднання. Уесери (так означені боротьбисти. — Авт.), ліві есери меншості та ліві незалежники підтримали резолюцію уесерів, що не відрізнялася принципово від нашої, але передрішала конкретну форму об'єднання. Наші делегати в комісії (йшлося про комісію ВУЦВК з вироблення проекту „об'єднавчої“ угоди, аналогічну комісії ВЦВК від 1 червня. — Авт.) Затонський та Хмельницький. Третє місце залишено уесерам». Таким чином, 14 червня ВУЦВК прийняв пропозицію ВЦВК і формально погодився почати роботу в напрямку об'єднання п'яти комісаріатів.

Російська сторона активно працювала над формалізацією «злиття». Декларація від 1 червня передбачала об'єднання як результат спільних напрацювань між двома сторонами, але українська сторона не поспішала діяти в цьому напрямку. Тому в Кремлі вирішили здійснювати об'єднання кожного наркомату окремо, тобто без спільної угоди і без затвердження Всеукраїнським ЦВК.

Найбільш нагальною була потреба встановити сувору централізацію у військовій сфері. Вже 2 червня ЦК РКП(б) зафіксував основні принципи військового об'єднання: «Український фронт скасовується. Замість нього створюється армія, що діє в напрямі на схід і підпорядковується Південфронту (сучасна 2-га Українська армія) та 12-та армія, що діє в напрямі на Захід і підпорядкована безпосередньо Головкомандуванню». Ця настанова була легімітизована в Росії постановою Реввійськради РСФРР від 4 червня, у якій армія, що мала підпорядкуватися керівництву Південного фронту, отримала порядковий номер 14-й, а щодо 12-ї армії рішення було ухвалено таке: «Нинішні 1 та 3 Українські армії об'єднуються під загальним командуванням і створюють 12-ту армію РСФРР... 12-та армія у всіх відношеннях підпорядковується Реввійськраді Західного фронту». Бачимо також, що були цілковито проігноровані згадані вище прохання/пропозиції ЦК КП(б)У від 19 травня 1919 р., зокрема у частині «української» назви діючих на території УСРР формувань Червоної армії та «загальнорадянської», а не російської назви об'єднаних військових сил. Ні «українського» (хоча б за назвою) фронту, ні армії більше не існувало.

Не підкоритися такому рішенню українські компартійні керманичі, звичайно, не мали права. Однак і цілковито дублювати його в Україні було доволі небезпечно. Ідея ліквідації Української Червоної армії не була популярною. Компартійні керманичі УСРР були змушені зважати на такі настрої. Тому в УСРР рішення про ліквідацію Українського фронту було затверджене з доволі-таки тривалим запізненням і мало інший підтекст.

Таку постанову ВУЦВК ухвалив лише 21 червня. Формально вона обґрунтовувалася так: «На величезному просторі своєму робітнича і селянська Україна звільнена. Зрадницька спроба отамана Григор'єва відкинути Україну назад переможно розгромлена. Тим самим завдання Українського фронту як такого може вважатися завершеним». Відповідно до цього було оголошено «подяку робітників і селян українському командуванню в особі т. Антонова і його співробітників». Цікава деталь — до підняття повстання Григор'єв був одним із найшановніших військових командирів, а однією із причин ліквідації Українського фронту був намір усунути з керівних військових посад в Україні В. Антонова-Овсієнка, який свого часу знайшов спільну мову з Махном і з Григор'євим, а тепер вважався одним із основних винуватців поразок Червоної армії в боротьбі з денікінцями.

З огляду на те, що, як відзначалося у постанові, подальша військова боротьба «становить спільне, нероздільне завдання всіх збройних сил Совітської Республіки», у постанові відзначалося: «Віднині Український фронт зливається і зорганізується з фронтом усіх совітських республік під одним спільним командуванням Революційної Ради Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки». У тексті виділено особливості українського формулювання — контрольована більшовиками територія у постанові ВУЦВК називалася «радянською», а не «російською» республікою, а слово «російська» вжито було лише у власній назві. Таким чином компартійно-радянське керівництво УСРР намагалося продемонструвати «пролетарський» чи «загальнорадянський» характер цього об'єднання.

Слідом за військовим об'єднанням у Кремлі взялися за інші сфери. Наприкінці липня — на початку серпня відповідним російським наркоматам було підпорядковано Українську раду народного господарства, Наркомат військових справ, Наркомат шляхів сполучення. 20 травня, тобто ще до ухвалення Всеросійським ЦВК декларації про об'єднання, було оприлюднено спільне рішення Наркомпоштелів РСФРР, УСРР, Латвії, Туркестані та Криму про «організацію загального управління» вже й так «по суті централізованої» поштово-телеграфної, радіотелеграфної і телефонної справи. Але постанови про «злиття» очолюваного боротьбистом Литвиненком Наркомату фінансів, який входив до числа тих, які мали об'єднатися, так і не було ухвалено.

Сверблячка «злиття» виявилася заразною. Окрім тих наркоматів, об'єднання яких передбачалося декларацією від 1 червня, Кремль наполіг на безпосередньому підпорядкуванню собі двох наркоматів, які не згадувалися у тому переліку. Наприкінці липня, попри відчайдушний спротив українського субцентру, безпосередньо Кремлю було підпорядковано ВУЧК. Ще в червні таке сталося з Наркоматом продовольства. Але там позиція української сторони була геть іншою. Шляхом об'єднання українські урядовці сподівалися зупинити заготовчу вакханалію. Як зазначалося у телеграмі О. Шліхтера до Москви, «члени колегії (Наркомпроду УСРР. — Авт.) вважають надзвичайно необхідним найшвидше об'єднання Наркомпродів. Ми всі переконані, що лише за такої умови можна буде зламати анархо-міщанське втручання різних відомств у продовольчу справу». Тобто вважалося, що підпорядкування продовольчої справи безпосередньо Кремлю дасть можливість зупинити нескінченний вал усіляких посланців із «голодної півночі» для заготівлі тих чи інших продовольчих ресурсів. Схожі уявлення набули поширення в Україні. Зокрема, вони були суголосними тим думкам, які висловив В. Межлаук у телеграмі до Леніна від 5 квітня 1919 р. (актуальним це було і в червні): «Абсолютно неприпустимо дивитися на Україну як на обітовану країну (мовою оригіналу — „как на обетованную страну“. — Авт.), запаси якої невичерпні, яка абсолютно дезорганізована соціалістично. Необхідно в найкоротший термін зарахувати українські ресурси до загальноросійських і розпочати їх планомірне використання». Кроком до припинення хижацького викачування ресурсів з України в Києві бачили об'єднання наркомпродів.

Цікава деталь: навіть затяті централісти, яких Кремль спрямував працювати до України, на місці змінювали свою точку зору. Окрім уже згаданих Нікітіна та Раковського, слід звернути увагу на позицію Адольфа Йоффе, якого наприкінці квітня направили до України саме для «посилення централістичних тенденцій серед її керівництва».

Ще в червні А. Йоффе неодноразово висловлювався проти прискорення формальної централізації. А в листі до члена політбюро ЦК РКП(б) М. Крестинського від 15 липня він наголошував: «Чув я, що Ви зайняті тепер питанням розробки конкретних форм злиття Великороси з Україною. Дозвольте тому поділитися з вами своїми міркуваннями, заснованими на більш ніж двомісячному українському досвіді. Формально-юридично возз'єднання Великороси та України, тобто винайдення яких би то не було форм та норм федерації, на мій погляд, передчасно: по-перше, тому, що занадто ще велика внутрішня політична і соціально-економічна різниця між першою та другою, а по-друге, тому, що занадто ще велика кількість самостійних (мовою оригіналу — „самостийных“. — Авт.) партій, яким ці зовнішні форми дали б багатий матеріал для агітації проти українського „москвофільства“, і водночас анічогісінько не дали по суті. Те, що тут справді потрібно, так це фактичне підпорядкування України із збереженням формальної самостійності (мовою оригіналу — „самостоятельности“. — Авт.). Але для цього насамперед потрібен кращий зв'язок із Москвою». Далі теза про необхідність гарного зв'язку повторювалася ще декілька разів. Цікаво, що А. Йоффе наполягав на тому, що керівництво Київського військового округу «має для декоруму називатися Наркомвоєном».

Перманентний спротив настановам Кремля дратував більшовицький центр, який не бажав визнавати власні помилки. Винних у зриві комуністичного штурму шукали в Україні. У листі до Г. Зинов'єва від 1 серпня 1919 р. Ленін роздратовано відзначав: «Питання про Україну в ЦЕКа ставити смішно. Їхні „помилки“ не вилікувати. Вогнем та мечем денікінщини — інакше лікування немає таким „помилкам“».

В умовах тотального відступу червоних під натиском війська УНР, повстанських загонів та денікінців і з огляду на критику з боку Кремля, ЦК КП(б)У за результатами пленуму, який відбувся 1—2 серпня 1919 р., ухвалив спеціальне звернення до ЦК РКП(б). У ньому наголошувалося: «Досвід роботи ЦК КП(б)У за останній період та ті обставини, що склалися на Україні, ставлять перед нами питання про необхідність перетворення ЦК КПУ на обласний орган ЦК РКП шляхом встановлення з ЦК РКП більш тісного зв'язку і здійснення Вами більш безпосереднього керівництва роботою на Україні. Партійну роботу на Україні слід об'єднати з роботою РКП, систематично застосовуючи тут весь практичний досвід Росії».

Розглянувши питання про розпуск ЦК КПУ, вище керівництво РКП(б) вирішило піти дещо іншим шляхом і спочатку злити урядові органи УСРР з компартійними. 13 серпня від імені політбюро ЦК РКП(б) була надіслана телеграма до Раковського такого змісту: «Наполегливо рекомендуємо закрити всі комісаріати, окрім військового, продовольства та шляхів сполучення, мобілізувати всіх поголовно на військову роботу та поставити завданням протриматися небагато тижнів, зливши в одне Раднарком, Раду оборони, ЦВК та ЦК КПУ». Однак ці заходи вже не могли врятувати радянську Україну.

Наприкінці серпня урядові структури покинули Київ, який перейшов у руки УНР, а потім, майже відразу — до денікінців. У руках червоних залишався лише невеликий клаптик території України на півночі УСРР. Рішенням ЦК РКП(б) від 11 вересня 1919 р. залишки РНК УСРР, члени якого евакуювалися до Чернігова, було ліквідовано як окрему структуру. 21 вересня це рішення було уточнено. У постанові ЦК РКП(б) відзначалося, що формальне існування уряду УСРР та ЦК КПУ зберігається, а представниками України затверджувалася «трійця» у складі X. Раковського, Г. Петровського та А. Йоффе. Водночас ліквідовувався весь урядовий апарат, а від імені українського уряду «виступає, коли потрібно, Раковський, який переїжджає до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ». Інші працівники мали бути розподілені по російських губерніях. Незабаром це рішення було підтверджене в радянському порядку. В історії другого етапу радянської влади в України було поставлено крапку.

Отже, друга спроба опанування України більшовиками збіглася у часі з рішучою активізацією комуністичного будівництва. Комунізм формально поєднав, здавалося 6, непоєднуване: з одного боку — великодержавницькі по суті уявлення, а іншого — прагнення до національного визволення. Щоправда, кожну з цих складових вважали головною (і тому підтримували комуністів) різні верстви населення. Наднаціональною підставою для перших було визначення нової формації (етап переходу до комуністичного будівництва) як такої, що вже проминула етап націєтворення, а тепер, мовляв, настав час для єдності. Підставою для других — концепція про ліквідацію за комунізму будь-якого гноблення, в тому числі й національного. Саме таке балансування і дало змогу більшовикам утриматися в Україні.

Часткова демонстрація своїх справжніх намірів, деякі з яких (земельний розподіл, монопартійність, національно-культурний нігілізм) не зумовлювалися нагальними потребами й були радше невиваженими виявами комуністичної революції, ледь не коштувала більшовикам влади. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший — відступом з України.

Антон Денікін мимовільно став рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Спротив українського суспільства денікінській навалі був набагато сильнішим, аніж це було у випадку з більшовиками. У свою чергу, після короткого нашестя денікінців українці зрозуміли, що може бути ще гірше, і багато хто зробив висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками.