Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Починаючи ознайомлення з останнім розділом книги, звиклий до традиційної періодизації читач мимоволі очікує побачити поділ міжвоєнного періоду на два етапи, які узагальнено можна означити як «запровадження непу» та «радянська модернізація». Зрозуміло, що назви цих етапів можуть різнитися залежно від дослідницьких завдань чи уподобань, але хронологічна розбивка ще з радянських часів є сталою. Умовний «неп» — це 1921—1928 рр., «радянська модернізація» — 1929—1938 рр.

Якби головною темою нашої книги був соціально-економічний розвиток України, то такий поділ справді був би доречний. Однак для розуміння сутності українського радянського проекту та тих ілюзій і очікувань, що у зв'язку з ним існували як у влади, так і в суспільстві, питання національно-культурної політики та відносин УСРР із Кремлем не менш важливі, ніж соціально-економічні. А зміни більшовицької політики у цих напрямках не були синхронними.

Досвід 1919 р. навчив більшовиків уважніше відслідковувати настрої мас та зважати на них у здійсненні своїх планів. Принцип «усе й відразу», незалежно від того, чи то стосувалося наступу, чи поступок, був відкинутий раз і назавжди. Уже 1920 р., залишивши поки що незмінними підходи до фундаменту комунізму — ліквідації ринкового господарства, централізації виробництва і розподілу, компартійне керівництво було змушене зробити в Україні істотні поступки в національно-культурному та земельному питаннях. Такі кроки частково поновили ілюзії українського суспільства щодо національних та соціальних завдань більшовицької влади, значною мірою повернули їй проукраїнський імідж.

Поступки кінця 1919 — початку 1920 р. зіграли ключову роль у збереженні більшовицької влади в Україні, зокрема під час війни з українсько-польськими військами, але їх було замало не те що для початку запланованої індустріалізації, а навіть для певної стабілізації соціально-економічного становища. Не вщухав і повстанський рух, який спалахнув з новою силою восени 1920 р. при поновленні продрозкладки. Наприкінці 1920 р. у Кремлі наважилися на ще одну поступку — передачу українському субцентру влади частини управлінських повноважень в Україні. Але це хоч і послабило напругу, врятувати ситуацію не могло.

Наприкінці 1920 р. більшовицьким керманичам ставало зрозуміло, що комунізм, принаймні у тому вигляді, в якому він вбачався у попередні роки, найближчим часом не має перспектив. Після поразки Червоної армії в серпні 1920 р. під Варшавою та підписання у жовтні перемир'я з Польщею остаточно зникли сподівання на близьку «світову революцію». Важливість цієї обставини важко переоцінити, адже, з огляду на економічну та технічну відсталість Росії, теза про близьку і неминучу «світову революцію», внаслідок якої Росія отримає допомогу від «європейського пролетаріату», була однією з ключових в ідеологічному обґрунтуванні Жовтневого перевороту та початку комуністичного будівництва навесні 1918 р.

Ілюзії щодо комунізму в народних мас умить зникли під час спроби втілити його на практиці. Після невдалого досвіду 1919 р. в українському селі намагалися менше говорити про «комунію». Більшовицькі керманичі зрозуміли, що задля збереження влади треба поширювати в масах уже не ілюзію комунізму, а ілюзію «народності» більшовицької влади. При цьому у світогляді самої більшовицької номенклатури істотних змін не відбулося, тобто своє майбутнє вона пов'язувала винятково з комунізмом.

У книзі провідного більшовицького теоретика М. Бухаріна «Економіка перехідного періоду», що побачила світ наприкінці 1920 р., йшлося про принципове заперечення свободи праці, яка, на думку автора, не узгоджується з правильно організованим плановим господарством і таким же розподілом робітничих сил. Безтоварне господарство, яке спирається на централізований план, вважалося у Кремлі безумовним ідеалом. Цілий розділ книги присвячено актуальності позаекономічного примусу, виправдання якого чітко відобразилося у такому твердженні: «В умовах пролетарської диктатури вперше примусовість справді є знаряддям більшості в інтересах цієї більшості».

Такі погляди були властиві значній частині компартійно-радянських керманичів. Тому на початку 1921 р. при ухваленні рішення про відмову від комуністичного штурму про економічну безглуздість заснованих на примусі заходів у внутрішньопартійному дискурсі не йшлося. Головну причину такої відмови чітко окреслив очільник Промбюро України (з 31 грудня 1920 р. — Українська рада народного господарства — УРНГ) Влас Чубар на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р.: «Об'єктивні умови життя в Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати повною мірою внаслідок нестачі сил примусу».

Погоджуючись на тимчасовий відступ, компартійна влада, однак, не відмовлялася від комунізму. Її поступки мали не лінійний, а синусоїдний характер. Зрозумівши згубність принципу «все й відразу», компартійні керманичі варіювали поступки і наступи, а відступивши в одному, нерідко відігравали в іншому. Зокрема, під час другого комуністичного штурму (1929—1932 рр.) свого максимуму сягнула українізація, тобто помилки 1919 р. з характерним для цього року зневажливим ставленням до всього національно-українського вже не повторювалися.

Комуністична теорія vs практичні потреби: до обставин запровадження і наслідків нового економічного курсу

На початку 1921 р. економіка країни рад опинилася у вкрай важкому становищі. Були вже проїдені запаси та резерви дореволюційного періоду, витрачено золото та інші банківські цінності, емісія давала дедалі менше зиску, основний капітал зношувався і не відновлювався. Створення несприятливих для сільськогосподарського виробництва умов заганяло країну у глухий кут і згадані в попередньому розділі посівкоми врятувати ситуацію не могли — сил примусу не вистачало. Мобілізаційна модель економічної політики вичерпала себе. З наявною ресурсною базою, та ще й без допомоги «європейського пролетаріату», про перехід до індустріалізації, що було одним із символів майбутнього комунізму, годі було й мріяти. Для нового застосування усіх можливостей мобілізаційної моделі економіки, орієнтованої тепер вже переважно на внутрішні джерела, потрібно було знову накопичити певні ресурси. Нагальною стала потреба зміни економічної політики.

Небезпеки поточної ситуації у компартійному керівництві розуміли, мабуть, усі. Однак перемоги на фронтах ввели в оману більшість із них. Комуністичні засади у 1918—1920 рр. допомогли Кремлю сконцентрувати ресурси і виграти війну, а тому їх ефективність здавалася перевіреною часом. Тому й активний спротив селянства («бандитизм» у більшовицькому лексиконі) влада спочатку зробила спробу подолати винятково збройним шляхом. Не склалося.

На небезпечних масштабах такого «бандитизму» наголосив у своїй доповіді на V Всеукраїнському з'їзді рад (25 лютого — 3 березня 1921 р.) нарком продовольства М. Владимиров. Бадьоро визнавши, що «немає нічого ненависнішого на селі, аніж наші агенти» (тобто збирачі продрозкладки), він констатував: «Лише починаючи з другої половини січня, не рахуючи тих масових убивств, які сталися тепер, ми втратили близько тисячі ста продагентів, які були вбиті місцевими куркульськими бандами». Однак на той час такі втрати не спонукали ні його, ні інших промовців до думок про потребу зміни політики на селі. Навпаки — ставка робилася на примус. Нарком запропонував змінити принцип розподілу навіть тієї незначної кількості продукції, яку надсилали на село. Якщо раніше хоча б на словах застосовувався принцип передачі цієї продукції в першу чергу тим, хто виконав продрозкладку, то тепер пропонувалося надсилати її по селах незалежно від цього, а на місцях розподілом мали зайнятися комітети незаможних селян. Такий засіб, звичайно, не міг стимулювати виробництво на селі, але це й не було його метою. Головним було ще дужче розколоти село, знайти надійних спільників для державного насилля.

У той самий час, коли в Харкові робили ставку на посилення примусу, тобто в лютому 1921 р., у Кремлі вже усвідомили потребу реальної зміни основних засад в організації господарювання. Творець комуністичної доктрини довго зважував межі майбутнього відступу. Важливим було також завдання обґрунтувати такий відступ перед партійцями та запевнити їх, що комуністична перспектива не постраждає.

Новий курс складався із низки заходів, не відчутних спочатку, але таких, що виростали один з одного. Він став неминучим після ухвалення ключового рішення — заміни продрозкладки продподатком, тобто здавання заздалегідь визначеної частки продукції. Уся система господарювання трималася на продрозкладці, а тому її скасування вимагало кардинальної перебудови виробничих відносин не лише на селі, а й у націоналізованій промисловості. Щоправда, спочатку-коли у Кремлі переконували партійців у потребі заміни продрозкладки продподатком, про масштаби змін не йшлося.

Про потребу заміни продрозкладки продподатком уперше публічно було заявлено 4 лютого 1921 р. у Москві на конференції металістів. То була резолюція на доповідь Леніна, яку сам Ленін і написав, але зовні виглядало так, що це пропозиція «робітничих мас». Уже 8 лютого на політбюро ЦК РКП(б) було вирішено створити комісію у складі Валерія Осинського, Льва Каменева та Олександра Цюрупи, якій В. Ленін передав «Попередній, чорновий начерк тез відносно селянства». Саме в цьому документі вперше беззаперечно пролунала ленінська директива: «Задовольнити бажання безпартійного селянства про заміну розкладки (в розумінні вилучення лишків) хлібним податком». 19 лютого комісія звітувала перед політбюро ЦК РКП(б) документом із назвою «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який було ухвалено розіслати всім членам ЦК для обговорення.

У Харкові до таких змін не були підготовлені. На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 27 лютого, тобто під час роботи V Всеукраїнського з'їзду рад, було ухвалено рішення вважати недоцільною заміну продрозкладки продподатком у всеросійському масштабі, а для України таке рішення взагалі було визнане неприйнятним. Однак (і в цьому разі відіграла свою роль централізаторська суть більшовицької партії) ще одним пунктом, який було ухвалено незначною більшістю голосів, було відзначено, що в разі ухвалення такого рішення в межах РСФРР все-таки застосувати його і в Україні. Таким чином, перша реакція компартійного керівництва УСРР на пропозицію відступитися від уже впроваджених засад комунізму була відверто негативною. Цікаво, що це рішення, так само як рішення пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р. про відносини УСРР та РСФРР, не оприлюднювалися у радянських збірниках документів: це ламало радянську схему історії.

Новий економічний курс отримав схвалення X з'їзду РКП(б), тож українським функціонерам не залишалося нічого іншого, як узяти на озброєння нові гасла, що стали офіційними. Щоправда, під час підготовки резолюції цього з'їзду її автори не знали, як дати раду тій продукції, що лишалася після сплати натурального податку. Їх страшенно лякало відродження ринкових відносин між містом і селом. Легалізація торгівлі означала смертний вирок для комуністичної системи виробництва і розподілу. Мало того, реальною була небезпека світоглядної кризи більшовизму. Адже твердження із виданої наприкінці 1920 р. більшовицької книги-листівки про те, що «велика заслуга радянської влади в тому, що вона знищила вільну торгівлю і ввела на все державну монополію» була аксіомою для активних більшовиків. Раптова відмова від цього постулату по суті засвідчувала хибність тих ідеалів, за які вони так затято боролися в попередні роки.

Шок від зміни курсу був певним чином пом'якшений остаточним варіантом постанови X з'їзду РКП(б) про натуральний продовольчий податок, де було використано невизначене формулювання про те, що селяни мають право використовувати лишки своєї продукції «у місцевому господарському обороті».

Уже після ухвал X з'їзду компартійно-радянська номенклатура поступово дозрівала до думки, що селянам треба забезпечити свободу торгівлі продукцією, яка залишалася після сплати податку. Водночас постало завдання контролю держави над торгівлею. З огляду на те, що велика промисловість залишалася у власності держави, у більшовицькому лексиконі з'явилося і таке поняття, як «державна торгівля». Держава приділила чимало уваги розвитку торговельних функцій кооперації, а також організації синдикатів, товарних бірж, ярмарків. У липні 1921 р. усі охочі дістали можливість взяти ліцензію на торгівлю будь-якими товарами або предметами. Новий економічний курс набирав оборотів. Комунізм зникав.

Щоб переконати партійців у необхідності нового і згубності старого курсів, було зроблено талановитий «хід конем». Для цього вдалися до зміни оцінки минулої діяльності. На позначення попередніх років комуністичного режиму (в Росії — 1918—1920 рр., в Україні — 1919—1920 рр.) почали вживати новий термін — «воєнний комунізм». Цей неологізм мав запевнити всіх, що більшовики, оголосивши 1918 р. курс на комуністичне будівництво та ухваливши 1919 р. програму РКП(б), зовсім не збиралися її одразу виконувати. Цей крок став дієвим засобом впливу як на самих партійців (не було, мовляв, ніяких помилок), так і на селян (так то, мовляв, були вимушені тимчасові заходи, тож вибачайте!).

Цікаво, що в обох названих групах у результаті запровадження Кремлем такого неологізму формувалися сприятливі для іміджу компартійної верхівки ілюзії. У перших виникла ілюзія того, що «справжній» комунізм не за горами, треба лише накопичити сили, і він незабаром настане. У других — знаходила підтвердження ілюзія, яка виникла ще 1917 р. — мовляв, більшовицька влада є владою народу.

Ініціатором уведення в широкий вжиток поняття «воєнний комунізм» став Ленін, який у плані промови про заміну продрозкладки податком, підготовленому в першій половині березня 1921 р., зазначав: «Надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений „комунізм“ наш викликався війною і неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики». Бачимо, що термін «комунізм» взято в лапки, що вказує на таку собі його «несправжність», а причиною його запровадження була названа війна. Таким чином відводилася тінь від «справжнього» комунізму, який, втім, уявлявся-таки не за горами і до запровадження якого потрібно ретельніше підготуватися. Але головним було інше. Вимушена відмова від комуністичного штурму в публічному дискурсі підмінялася твердженням про вимушеність самого штурму умовами війни.

У промові на X з'їзді РКП(б) Ленін ще не наважився використати сюжет із «комунізмом» у лапках. Але вже у квітні 1921 р. він чітко відмежувався від попередньої економічної політики (у брошурі «Про продовольчий податок»): «Така політика була б дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують таку політику, неминуче зазнають краху».

У цій брошурі термін «воєнний комунізм» з'явився уперше і був ужитий п'ять разів. Чотири рази він брався в лапки, а в заключній частині брошури вже подавався без лапок. Словосполучення «воєнний комунізм» могло вживатися без лапок, бо сам прикметник «воєнний» віддаляв його від теоретичного, «справжнього» комунізму. Прикметник маскував невдалий комуністичний штурм, тому що відгороджував невдачу трирічного експерименту від комунізму, який, мовляв, попереду. Комуністична ідея залишалася незаплямованою.

Запровадження непу означало припинення спроб негайно побудувати комунізм у країні з переважно селянським населенням. Партія зупинила комуністичне будівництво не з власної волі. Це визнавав і В. Ленін, але суть альтернативи, яка стояла на початку 1921 р., набагато чіткіше, ніж у його працях, була висловлена в позбавленій дипломатичних тонкощів резолюції Всеукраїнської наради КП(б)У від 2 травня 1921 р.: «Перед пролетарською партією стояла двоякого роду можливість: або, не чекаючи допомоги західноєвропейського пролетаріату, в обстановці тимчасової міжнародної ізольованості російської революції, піти на відкриту громадянську війну з масою селянства і покласти весь тягар російської революції на плечі кількісно ослаблого, фізично виснаженого, знекровленого трирічною війною російського пролетаріату, або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцнити шляхом угоди з ним соціальну основу радянської влади і революції».

Популяризаторську (для партійних мас) роль знову, як і у випадку з пропагандою комунізму, доручили грати М. Бухаріну. Тобто яскравий пропагандист позаекономічних методів господарювання і, зокрема, примусової праці, тепер мав доводити зворотне. Зі своєї місією він упорався — видав на-гора брошуру «Новий курс економічної політики».

У перших рядках праці Бухарін чітко визначив її основне завдання — з'ясувати завдання та значення непу «в загальній перспективі розвитку нашого господарства до комунізму». Будівництво комунізму він пов'язав з успіхами у розвитку великої промисловості. А далі наголосив: «Для підняття великої промисловості потрібно збільшити кількість продуктів, чого б це не коштувало і будь-якими засобами». Саме потребами великої промисловості він обґрунтовував застосування економічних стимулів і, відповідно, розвитку тих форм господарювання, які змістовно суперечили комуністичним настановам — одноосібних селянських господарств, дрібної промисловості, оренди та концесій промислових підприємств тощо.

Для переконання партійців у правильності обраного курсу аргументів на кшталт демонстрації економічної безперспективності комуністичних реквізицій було замало. Тому неп був представлений як «стратегічна операція пролетаріату на господарчому фронті». Але будь-яка операція, як відомо, має свій початок і кінець. Для аналогії Бухарін використав Брестський мирний договір зразка 1918 р. з Німеччиною. Мовляв, як тоді німецький імперіалізм, так і сьогодні господарська розруха є загрозою для комуністичного будівництва. Якщо 1918 р. завершення «стратегічної операції» стало можливим після будівництва Червоної армії, то тепер таке завершення мало настати після того, як буде «побудована на основі використання додаткової кількості продукції велика соціалізована промисловість». І лише після цього, так само як це було в листопаді 1918 р. з Брестською угодою, «можна повертати руля в іншу сторону», тобто ліквідовувати ті форми господарювання, які не відповідали комуністичним засадам.

Таким чином, неп, подібно до Брестської угоди, розглядався як такий собі «перепочинок», після якого, накопичивши сили, слід знову взятися за комуністичне будівництво. З часом термінологія дещо змінилася і слово «перепочинок» за ініціативою Леніна стало замінюватися терміном «змичка з селянством». І хоча новий термін, здавалося б, мав би свідчити про неп ледь не як про стратегічну (на довгі роки) політику, не лише в товщі партії, а й серед керівництва РКП(б) новий курс і надалі сприймався як тимчасовий.

Характерним підтвердженням такого підходу є вислів Льва Троцького на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (квітень 1923 р.). Характеризуючи обставини запровадження непу, він зауважував: «Так, зміна, казали ми, і серйозна зміна, але вона може бути вичерпана в один, два-три роки, залежно від того, як складуться події [...]. Виявилося, що це не просто перепочинок, а велика історична пауза, яка перетворилася на цілу епоху». При цьому тривалість цієї «епохи» оцінювалася насправді невеликим терміном: «Якби мене запитали роки чи місяці, то я відповів би, знову-таки додам ще раз у дужках: гадати не можна, — але якщо місяці, то їх буде, ймовірно, багато, якщо роки, то їх, ймовірно, не так багато (сміх)». Тому цілком закономірно, що комунізм і надалі бачився і привселюдно пропагувався як недалеке майбутнє, для якого потрібно створити необхідні передумови.

Звичайно, у публічному пропагандистському словнику 1920-х рр. не йшлося про те, що незабаром селян примусом буде позбавлено землі та засобів виробництва. У вже згаданій брошурі М. Бухарін, характеризуючи майбутній «поворот керма», писав про поступовість процесу ліквідації дрібнотоварного виробництва, про те, що «втягування в усуспільнене господарство» буде відбуватися не засобами позаекономічного примусу, які, нагадаємо, сам Бухарін активно рекламував ще за півроку до написання брошури, а «тими господарчими вигодами, котрі він буде отримувати від трактора, електричної лампочки, сільськогосподарських машин і т. ін.». Слід зазначити, що Бухарін став одним із тих, хто згодом відстоював неп як довготривалу перспективу. 1925 р., розуміючи економічні вигоди від збільшення дрібнотоварного виробництва в країні, він навіть кинув гасло: «Збагачуйтеся, нагромаджуйте, розвивайте своє господарство!» Однак як у товщі партії, так і серед її керівництва панівними були зовсім інші, антиселянські, антинепівські, антинепманські настрої та бачення. Тому це гасло майже відразу було ідеологічно дезавуйоване. Практичне згортання непу почалося 1928 р. Бухарін спочатку спробував чинити цьому спротив, але не довго.

Неп, тобто «нова економічна політика» або «новий етап політики» більшовиків, як це, за словами Троцького, пояснювалося за кордоном, допоміг виконати нагальні економічні завдання: відбудувати промисловість та сільське господарство. Однак деклароване Бухаріним непримусове усуспільнення селянського господарства насправді не розглядалося як реальна перспектива. Адже для цього, навіть за марксистськими канонами, потрібно було досягти значно більшого розвитку продуктивних сил на селі та підняття промисловості.

Важливим був також ідеологічний фактор. З початку запровадження нового курсу ті верстви суспільства, завдяки приватній ініціативі яких значною мірою і відбувалося відродження економіки, в масовій пропаганді та агітації показувалися переважно як зло, з яким певний час «народ і влада» вимушені миритися. Симптоматично, що спільнокореневе з назвою нового курсу поняття «непман» (ним позначали приватних підприємців (див. вклейку, рис. XIII)) у радянській пропаганді взагалі було символом усього негативного. Важлива деталь — приватні підприємці не мали виборчих прав.

З перших днів запровадження непу, у тому числі й у цитованій нами брошурі Бухаріна, однією з головних засторог називалася небезпека «переродження партії», під якої розумілася можлива зміна точки зору на застосовану в 1918—1920 рр. на практиці комуністичну доктрину і, зокрема, перегляд ставлення до приватної власності та торгівлі. Ініціатори та провідники непу повсюдно і привселюдно заявляли, що за жодних обставин вони не допустять такого переродження.

Іронія долі полягає у тому, що саме основоположник курсу на комуністичне будівництво (В. Ленін) та один із його найпалкіших пропагандистів (М. Бухарін) справді переглянули свої погляди на комуністичну доктрину. Спочатку для Леніна неп і соціалізм були речами несумісними. Неп він розглядав як інструмент для підготовки передумов соціалістичного (комуністичного) будівництва, але не більше. Зокрема, 20 листопада 1922 р. вождь заявив: «З Росії непівської буде Росія соціалістична» (див. вклейку, рис. XIV). Тобто, доки тривав неп, про соціалізм говорити не доводилося, бо існувала приватна власність і торгівля. Ці слова Леніна згодом була активно використані у комуністичній пропаганді і в масовій свідомості ототожнювалися з ленінською позицією. Але на початку січня 1923 р. у статті В. Леніна «Про кооперацію» йшлося вже про зовсім інше: «Кооперувати достатньою мірою широко і глибоко російське населення при пануванні непу є все, що нам потрібно, бо тепер ми знайшли ту міру поєднання приватного інтересу, приватного торгового інтересу, перевірки і контролю його державою, міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів». Зміна точки зору на кооперацію, яку він раніше визнавав за торгашеську, а отже, ворожу соціалізму, а тепер назвав важливою складовою соціалістичного (комуністичного) будівництва, означила важливий переворот у поглядах на майбутнє. Власне, на цьому зауважив і сам Ленін: «Тепер ми маємо право сказати, що просте зростання кооперації для нас тотожне... із зростанням соціалізму, і разом із цим ми змушені визнати докорінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм».

Якщо осмислити сказане Леніна в контексті ставлення до приватної власності та ринку, то випливає такий висновок: висловлена у статті «Про кооперацію» концепція «кооперативного соціалізму» означала відмову від комуністичної доктрини, принаймні у тому її вигляді, у йому вона була відома більшовикам. Але отримати партійне схвалення такої лінії було неможливо. Адже двома роками раніше, коли йшлося лише про тимчасову відмову від політики комуністичного будівництва, було дуже важко довести потребу такого кроку.

1921 р., щоб переконати партійців у необхідності непу, модератори такої зміни неодноразово наголошували на суворій незмінності й незамінності комуністичної доктрини. Але навіть такі аргументи у той час Леніну довелося активно підкріплювати величезним особистим авторитетом. Лише сукупність усіх факторів зробила можливим організований поворот до непу 1921 р. Тепер же йшлося про зміну комуністичної доктрини, тобто того чинника, гарантована незмінність якого 1921 р. спонукала значну частину компартійно-радянського апарату погодитися на неп. Сказати про це своїм однопартійцям прямо Ленін не наважився. На наш погляд, для такої застороги були вагомі підстави, бо нові аргументи мало б хто зміг сприйняти.

На час вказаної публікації Ленін був уже фізично немічним, а новий удар хвороби в березні 1923 р. зробив його зовсім недієздатним. Отже, він не отримав можливості навіть спробувати переконати хоча б частину партійної верхівки в необхідності впровадження тих засад будівництва нового суспільства, які тепер визнав за необхідні, а раніше затято заперечував. А Бухарін, який загалом схилявся до підтримки нової ленінської концепції, не мав ані механізму, ані авторитету, ані сили внутрішнього переконання, щоб до кінця відстоювати свої нові (і, слід визнати, не остаточно сформовані) погляди.

Величезний авторитет Леніна в партії врешті-решт сприяв широкому обговоренню і навіть формальній підтримці компартійно-радянським апаратом ідеї кооперації селянства. Однак при цьому була вихолощена суть запропонованої вождем ідеї. Інакше кажучи, його однопартійці вчинили з його ідеєю так само, як він свого часу обійшовся з популярними в суспільстві ідеями та гаслами. Так, як, наприклад, у 1917—1918 рр. це сталося з концептом федералізму, коли «федерацією» було названо надцентралізовану радянську Росію, або з формальним визнанням національних прав України, коли ті права здебільшого були знехтувані. Після смерті Леніна про відмову чи хоча б корекцію комуністичної доктрини насправді ніколи не йшлося. Програма РКП(б) зразка 1919 р. залишалася тим дороговказом, від втілення в життя якого партійна верхівка, попри всі внутрішні чвари, відмовлятися не збиралася.

Отже, запроваджений 1921 р. неп допоміг відбудувати економіку і накопичити певні ресурси. Але успіхи на цьому шляху, як і зміна більшовицьким вождем своєї точки зору на соціалізм, не стали тими чинниками, які б змусили компартійне керівництво переглянути заплановані раніше шляхи до комунізму. Економічна політика доби непу з її дозволом на приватну власність і вільну торгівлю в уявленнях керівних кіл СРСР залишилася несумісною з комуністичним майбутнім.

Від часу запровадження непу прихильники комунізму бачили в ньому тимчасову поступку, від якої невдовзі збиралися відмовитися. Власне, саме ця визначена тимчасовість і спонукала їх доволі лояльно ставитися до непу. Водночас селяни, одержавши 1920 р. (в Україні) землю і з 1921 р. крок за кроком отримуючи більше свободи у своїй економічній діяльності, до 1928 р. теж мали вагомі підстави вважати радянську владу «народною», тобто зберігали ілюзії щодо її завдань. Тим більше, що більшовицькі керманичі час від часу запевняли, що повернення до масового насильства більше не буде. Економічно більш-менш стерпні умови для існування було створено навіть приватним підприємцям, але, з огляду на панівну в державі ідеологію, майбутнього в них не було. З переходом до індустріалізації накопичені в часи непу ресурси мали поступово реквізуватися державою — інші шляхи у владній верхівці навіть не розглядалися. Наявна рівновага станом на кінець 1927 р. не мала жодних шансів зберегтися. Чиїсь ілюзії мали бути зруйновані. І в першу чергу це стосувалося тих, у кого не було владних повноважень.

Від суб'єкта до об'єкта: відносини між УСРР та РСФРР/СРСР у міжвоєнний період

У російсько-українському договорі від 28 грудня 1920 р. радянська Росія юридично вперше визнала незалежність УСРР. Вже в березні 1921 р. було проголошено неп. Нові умови передбачали інші правила збору та розподілу ресурсів. У зв'язку з частковим поверненням ринку постали завдання створення місцевого, республіканського та, як тоді казали, загальнофедеративного бюджету. Для їх наповнення потрібно було не лише формально, а й фактично визначити права та обов'язки різних управлінських гілок. Нова економічна політика вперше змусила все підраховувати. Вона призвела до того, що, як, зауважив у травні 1922 р. Володимир Ксандров, Наркомфін «з органу постачання перетворюється в орган господарчий». Українські урядовці дедалі виразніше бачили зиск України. Оскільки саме на них Кремль покладав відповідальність за становище в Україні, то вони почали вимагати прав та повноважень.

У більшовицькій пропаганді в Україні вже не йшлося про близьку «світову революцію», як це було 1919 р. Основною стала теза проте, що «радянська влада для України спеціально щасливо збігається з національними її інтересами. Україна як державна одиниця може перемогти лише як радянська республіка, тобто лише в союзі з іншими радянськими республіками, зокрема з Радянською Росією». Іншими словами, відбулася радикальна зміна парадигми. Ця зміна була вимушеною і віддаляла реалізацію стратегічного для комунізму завдання «злиття націй», але вона дала бажаний результат. Оформлення СРСР як союзу рівноправних республік цілковито вписувалися в цю нову парадигму.

Втім, усі права республік більшістю компартійного апарату теж розглядалися як тимчасова (до накопичення ресурсів та сил примусу) поступка. У понятійному словнику тогочасної партійно-державної номенклатури, та й серед прихильників комунізму взагалі, синонімічним до поняття «комунізм» залишався термін «централізація», тож перехід до безпосереднього комуністичного будівництва мав відповідним чином відобразитися і на взаєминах України з центром. Але то було в майбутньому.

Більшу половину 1921 р. можна визначити як час, коли питання статусу УСРР та її відносин із Кремлем не набуло чітких обрисів. Радянські республіки лише приходили в себе після спустошливого комуністичного штурму. Цього року українське керівництво остаточно упевнилося (і провело це в законодавчому порядку) в потребі пріоритету власних законодавчих органів над «загальнофедеративними». Це було логічно як формально (УСРР — незалежна держава), так і практично: ухвалені в Москві рішення, як правило, не враховували української специфіки. Та вже наприкінці жовтня — листопаді 1921 р. виник «казус Штернберга», який своє остаточне розв'язання отримав лише в лютому 1922 р. Проблема полягала в тому, що виконувача обов'язків наркома робітничо-селянської інспекції УСРР Бориса Штернберга у Кремлі затаврували як прихильника до українського націоналізму лише за те, що він намагався діяти в рамках чинного в УСРР законодавства та наполягав на тому, що Наркомат РСІ має право інспектувати всі підприємства, розташовані на території УСРР.

Основне протистояння з питання статусу УСРР розгорнулося з початком 1922 р. Не рахуючи вже вказаного «казусу Штернберга», остаточну оцінку якому ЦК РКП(б) дало на початку лютого 1922 р., першим дзвінком стало звернення наркома закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна до Молотова з приводу майбутньої міжнародної конференції в Генуї, куди була запрошена Росія. Під приводом уникнення у майбутньому юридичних складнощів у відносинах із Заходом, Чичерін запропонував вирішити питання «про включення братніх республік до складу РСФРР до початку конференції». Він вважав, що це рішення обійдеться без серйозних міжнародних наслідків.

Схожої думки був і Сталін, який у тому ж таки січні 1922 р. заявив, що підтримує ідею «об'єднання усіх незалежних республік із РСФРР на засадах автономії», однак підкреслив, що для ухвалення такого рішення потрібен більш тривалий термін його підготовки. Натомість X. Раковський категорично відкинув запропоноване Г. Чичеріним рішення, назвавши в листі до Молотова його можливе прийняття «величезною політичною помилкою». Він зазначив на порушенні у разі схвалення пропозиції Чичеріна конституційних основ існування радянських республік та наголосив: «Чи вигідно нам саме напередодні Генуезької конференції дати всій націоналістичній братії України, Грузії тощо такий козир у руки?!»

Протягом січня—лютого сталася ще низка непорозумінь у відносинах України з Кремлем. Нарком'юст РСФРР подав проект рішення, за яким постанови об'єднаних наркоматів РСФРР в Україні мали поширюватися автоматично, а необ'єднаних — після відповідної реєстрації в УСРР. Адміністративна комісія ВЦВК без будь-яких узгоджень з ВУЦВК збиралася подати на затвердження нову сітку губерній в УСРР, Держплан РСФРР вирішив поділити Україну на дві частини за економічним принципом, центр цілковито ігнорував Всеукраїнську кооперативну спілку тощо. Непорозуміння потрібно було якось владнати.

В описі процесів формального створення СРСР увага істориків зосереджується в першу чергу на сталінському плані «автономізації». Недостатньо враховується та обставина, що весь 1922 р., а не лише його друга половина, був періодом пошуків такої форми організації відносин, яка не суперечила б їх змісту. Напрацьований до серпня 1922 р. досвід у договірному оформленні відносин УСРР та РСФРР частіше за все лишається поза увагою.

Ідеться насамперед про причини утворення та роботу українсько-російської комісії, яку очолював М. Фрунзе. Про необхідність створення такої комісії керівництво радянської України заговорило ще на початку 1922 р., офіційне рішення про необхідність створення комісії з «членів ЦК РКП і ЦК КПУ» політбюро ЦК КП(б)У ухвалило 11 березня, а діяла вона у травні—липні 1922 р. Основною її метою було конституювання порядку відносин між УСРР та РСФРР, причому увага зверталася передусім на господарські наркомати. На початку травня 1922 р. для вирішення цього питання до Москви було відряджено заступника голови Раднаркому М. Фрунзе та наркома землеробства і першого секретаря ЦК КП(б)У Д. Мануїльского. 11 травня 1922 р. політбюро ЦК РКП(б) з питання «Про українські справи» ухвалило рішення «створити комісію в складі: Сталін (зазначено без ініціалів у джерелі. —Авт.) Л. Б. Каменєв, М. В. Фрунзе, М. О. Скрипник, Д. 3. Мануїльський для врегулювання відносин між УСРР та РСФРР». Комісію зобов'язали через два тижні розіслати письмове повідомлення про попередні результати її роботи. Закінчити роботу вона мала за місяць, а її скликання було за М. Фрунзе. Як засаднича для її роботи наголошувалася така теза: «Жодної зміни у ставленні РСФРР до УСРР у розумінні ліквідації чи зменшення незалежності Української Республіки і взагалі в розумінні перегляду основних конституційних положень Української Республіки, не сталося». Це й було основним лейтмотивом роботи комісії.

Керівники УСРР були налаштовані оптимістично. Здавалося б, вдалося зламати суворий централізм Кремля. Мало того, українцям пощастило заручитися особистою підтримкою Леніна в цьому питанні, про що М. Фрунзе повідомляв членів політбюро ЦК КП(б)У: «Приватною угодою з Іллічем ухвалено рішення про офіційний виступ при найближчій зручній нагоді в дусі намічених рішень і для розсіювання несприятливої для України атмосфери».

Настрій, який панував у Кремлі, спонукав Фрунзе та Мануїльського телеграфувати до Харкова: «Вважайте наші непорозуміння зовсім розвіяними». Здавалося б, з огляду на засади створення комісії, результати її роботи мали бути однозначно на користь України. Формально так воно й було. Однак далеко не всі очікування справдилися, а більшість результатів так і не була втілена в життя. Цілком можливо, що ситуація склалася б по-іншому, якби не перший напад хвороби Леніна, який стався 25 травня 1922 р. Вождь не встиг виступити на офіційному зібранні з обіцяною підтримкою України.

Сталіну вдалося відстрочити затвердження результатів роботи комісії на вищому компартійному рівні: політбюро ЦК РКП(б) схвалило результати її роботи лише 10 серпня 1922 р., а вже наступного дня була створена нова комісія — тепер уже оргбюро ЦК РКП(б) на чолі з Й. Сталіним зі встановлення взаємовідносин між РСФРР та радянськими республіками, діяльність якої мала протилежний вектор спрямування.

Попри вагомі суперечності, позиція українського керівництва та Й. Сталіна мала одну спільну рису: обидві сторони намагалися зблизити зміст і форму взаємин між УСРР та більшовицьким центром. Суть плану генерального секретаря ЦК РКП(б) та наркома РСФРР у справах національностей Й. Сталіна, відомого під назвою «автономізація» незалежних республік, полягала передусім у приведенні формального статусу тогочасних «договірних республік» до існуючих реалій. У ньому зближення форми і змісту таких відносин передбачалося у сенсі зміни форми. Натомість українська сторона намагалася змінити зміст взаємовідносин і «підтягти» його до наявної «незалежницької» форми. У результаті знову вийшло «ні вашим, ні нашим». Не аналізуючи цю проблему детально, відзначимо, що після часткового одужання В. Леніна за його наполяганням у роботі над питання про взаємини з «незалежними» республіками постійно враховувалася необхідність формального збереження за республіками державного статусу і знову-таки формального надання їм однакових із Росією державних прав. Цим можна пояснити включення до Договору про створення СРСР права виходу кожної із союзних республік із його складу.

Попри поширену в історіографії та в сучасній історичній пам'яті дату 30 грудня 1922 р. як день утворення СРСР, у реаліях 1920-х рр. вона такою не була. На той час офіційною датою заснування СРСР (до речі, офіційним святом) називалося 6 липня 1923 р. Що ж відбулося 30 грудня 1922 р.?

Того дня, незважаючи на заклик Й. Сталіна негайно ухвалити зачитані декларацію та договір про створення СРСР «з властивою комуністам одностайністю», такого рішення затверджено не було. Депутати Й. Сталіна не підтримали. Натомість була затверджена постанова, запропонована представником УСРР М. Фрунзе, за якою декларація і союзний договір були ухвалені лише в основному та передавалися на обговорення до республік. Набути ж чинності названі документи повинні були лише на наступній сесії ЦВК СРСР. Вона мала відбутися після внесення поправок, запропонованих республіками та узгодження всіх спірних питань.

Депутати дослухалися до М. Фрунзе зовсім не тому, що той як оратор був переконливішим. Просто його пропозиція повторювала резолюцію пленуму ЦК РКП(б) про союзне будівництво від 18 грудня 1922 р. У виступі Фрунзе таке перенесення мотивувалося необхідністю того, щоб створення СРСР було «дійсно актом, що встановлює безпомилково основи нових міцних взаємовідносин, які дають можливість кожній державі, що входить у Союз, проявити в інтересах спільної справи максимум енергії і самодіяльності». Українська сторона незабаром взялася до серйозної переробки проекту договору.

Керівництво УСРР не влаштовувала проста заміна вивіски (тобто назви держави), але водночас це вважалася природним для Кремля. Можна сказати, що представники України намагалися діяти відповідно до проголошених гасел, а представники центру — згідно з усталеними й запровадженими ними нормами у відносинах з національними республіками. Тенденції до збереження формального державного статусу та реального збільшення прав національних республік знайшли відображення в рішеннях XII з'їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.). У резолюціях з'їзду було вказано на необхідність надання управлінських повноважень поступок національним республікам. Зокрема, у пункті 10 резолюції з'їзду з національного питання наголошувалося на необхідності надати республікам «достатньо широкі фінансові, і, зокрема, бюджетні права, що забезпечать можливість їх власної державно-адміністративної, господарської та культурної ініціативи».

Українське керівництво сприйняло настанови XII з'їзду РКП(б) як керівництво до дії. Після наполегливої роботи остаточна позиція української сторони була зафіксована на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР 23 травня 1923 р. На ньому всі попередні резолюції і пропозиції були об'єднані в один документ — проект Конституції СРСР, що за формою був тотожним проекту договору про утворення СРСР. Про серйозність підходу свідчили наміри українських урядовців домагатися того, щоб Наркомати закордонних справ та зовнішньої торгівлі перейшли з категорії злитих до директивних, тобто були створені у кожній із республік, але при цьому узгоджували свою діяльність із відповідним загальносоюзним наркоматом. Українське керівництво наполягало також на тому, щоб Наркомати праці, продовольства і робітничо-селянської інспекції були необ'єднаними, тобто щоб загальносоюзних таких наркоматів не існувало. Серед вимог було також надання ініціативи в залізничному будівництві та право на формування тарифів на залізничні перевезення тощо. Наведені дані свідчать, що економічна та управлінська складові майбутнього союзу з Харкова бачилися інакше, ніж з Москви.

Справа юридичного оформлення реально існуючої централізованої держави з початку 1923 р. набула широкого розголосу. Багато не лише керівних республіканських діячів, але й низових активістів сприйняли ілюзію за чисту монету і вважали, що майбутній СРСР може стати справді рівноправним і добровільним союзом народів. Їхні ілюзії, здавалося б, знайшли відгук у рішеннях XII з'їзду РКП(б) з національного питання. Рівність і сприяння національним республікам залишалися також офіційними гаслами радянської агітації та пропаганди, хоча на практиці їх реалізація була неможливою. Компартійне керівництво намагалося пояснити все це браком часу для вироблення необхідних законодавчих актів. Мовляв, трохи зачекайте, далі все буде гаразд. Оскільки гасла залишалися, то в УСРР щоразу з'являлися нові державні діячі, які вимагали дій, відповідних до гасел.

Рішення XII з'їзду РКП(б), а разом з ними і пропагандистські заходи із зображення майбутнього СРСР як гарантії державності й суверенності України, сприяли активній співпраці з радянською владою широких верств української інтелігенції. Саме друга половина 1923 р. стала переломною у настроях українського вчительства, яке в основній своїй масі лише після початку політики коренізації перейшла на бік радянської влади. Таким чином, у Кремлі усвідомлювали, що змінювати пропагандистські гасла в національних республіках було недоцільно.

Надавати реальні повноваження республікам у господарській сфері сталінське керівництво не збиралося. Можна навіть сказати, що така пропозиція всерйоз навіть не розглядалася. Адже невідповідність форми (агітаційних гасел, пропаганди, іноді — зовнішніх атрибутів) та змісту (реальних дій) була правилом комуністичної політики. Змістовно з проголошенням Радянського Союзу відносини України з Кремлем принципово не змінилися. Однак спроби українського компартійного керівництва, вхопившись за формальності, не стільки зберегти (зберігати було нічого), скільки підвищити фактичний статус і економічний суверенітет УСРР на той час зрештою виявилися невдалими, але й вони мали далекосяжні наслідки.

Після створення СРСР і до початку нового комуністичного штурму 1928 р. керівництво УСРР намагалося відстоювати економічні пріоритети УСРР та власні управлінські повноваження. Іноді це навіть вдавалося. У Кремлі під час планування індустріалізації основні капіталовкладення під різними приводами збиралися спрямувати за межі України. Українське керівництво не задовольняв той факт, що «з 45 заводів, які збираються побудувати, лише три заводи будуть розміщені в Україні». Натомість українські урядовці економічно обґрунтовували першочерговий промисловий розвиток УСРР з тим, щоб до 1929/1930 р. частка української промисловості у загальносоюзній становила 38 %.

Обґрунтовуючи 1925 р. необхідність пріоритетного розвитку України, тогочасний голова Держплану УСРР Г. Гринько писав: «Через специфічні умови свого географічного положення (близькість європейських та близькосхідних ринків та наявність незамерзаючих портів), а також внаслідок специфічних рис своєї економіки (виробництво експортних товарів, видобуток найважливіших корисних копалин і концентроване розташування найголовніших галузей промисловості) вкладення капіталів в українське народне господарство має призвести до найбільш стрімкого народногосподарського ефекту для всього СРСР». Логічним (але не зовсім «комуністичним») був і висновок: «Не може бути зрівняльного підходу». Подібна точка зору була поширеною серед керівництва України, і воно відстоювало її перед Кремлем.

У другій половині 1920-х рр. ЦК РКП(б) нерідко прислуховувався до Харкова. Однією з таких перемог стало рішення про будівництво Дніпрогесу. У березні 1927 р Л. Каганович так характеризував це досягнення: «Ми їздили спеціально до Москви, ми ставили там завзято це питання. Я мушу зауважити особливу ролю у відношенні Дніпрельстану тов. Чубаря, що він вивчав, поглиблював, розробляв це питання, й ми досягли того, що Дніпрельстан будується».

На ухвалення таких рішень впливала і внутрішньопартійна ситуація. У період боротьби з «опозиціями», які були в РКП(б) (з 1925 — Всесоюзна комуністична партія (більшовиків), або ВКП(б)), московське компартійне керівництво уважно прислухалося до думок представників української компартійної еліти. І досить часто декларувало згоду.

Формально у Кремля не викликало заперечення ухвалене ЦК КП(б)У в червні 1926 р. рішення про те, що «партія буде вести дальшу роботу в справі зміцнення СРСР на базі існуючої Конституції при забезпеченні самодіяльності та розгортання державного будівництва УСРР». Однак надавати реальну самостійність українському субцентру влади хоча б у чітко визначених межах Кремль не бажав. Українські економісти не мали змоги планувати діяльність урядових структур та розвиток народного господарства на наступний рік.

Такий стан речей викликав гостре незадоволення в Харкові. Це відобразилося у роботі та рішеннях об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся наприкінці лютого — на початку березня 1927 р. Питання бюджетних взаємовідносин та економічного розвитку народного господарства було на ньому основним. Невдоволення діями Кремля знайшло відображення в резолюції, де, з огляду на висловлені зауваги, було наголошено: «Визнаючи незадовільним існуючий закон про бюджетні права республік, вважати за необхідне подальше уточнення цього закону в напрямку забезпечення виконання директив XII з'їзду про бюджети національних республік». Тобто українські компартійні та радянські діячі вкотре вимагали перейти від декларації рівноправності до її реального наповнення. Однак період поступок Кремля вже минув. На часі знову постало завдання комуністичного будівництва, а це означало неминуче посилення централізаційних процесів.

В умовах розпочатого 1928 р. нового комуністичного штурму сподіватися на можливість посилити право республіканського керівництва на господарську ініціативу було марною справою. Основа індустріалізації — важка промисловість — фактично вся була виведена з-під контролю українського уряду. Формально кінцевим акордом стало ухвалене «відповідно до постанов ЦК ВКП(б), президії ЦВК СРСР та РНК СРСР» рішення політбюро ЦК КП(б)У від 19 січня 1932 р. «Про перетворення ВРНГ УСРР на Наркомат легкої промисловості УСРР». Відтепер навіть формально головний колись центр економічного життя в Україні було ліквідовано. Говорити про «відносини» між Кремлем та республіканським субцентром влади більше не доводилося, оскільки останній втратив функції суб'єкта таких відносин. Однак, незважаючи на поразку спроб українського керівництва відгравати важливу роль у господарському управлінні Україною, говорити про їхню цілковиту неефективність не варто. Приміром, капіталовкладення в українську промисловість у цей час відчутно збільшилися. Так, якщо до 1928 р. вони становили 18,6 %, то в роки першої п'ятирічки — 20,6 %. Щоправда, потім розпочався зворотний процес — у роки другої п'ятирічки частка капіталовкладень в Україну становила 18,5 %, за три з половиною роки третьої — 14,9 %. Україна остаточно стала об'єктом. Втім, у пропаганді про «незалежність» УСРР говорилося і пізніше, наприклад 1937 р. Але то вже не мало жодного стосунку до реалій.

Горизонтальні зв'язки як небезпека для комунізму та «корінна зміна політики від українізації до радянізації» (1920—1922 рр.)

У першому підрозділі зверталася увага на ленінську концепцію кооперації 1923 р. Відзначалося, що, незважаючи на її формальну підтримку компартійним керівництвом, шансів бути втіленою у неї не було. Уявлення більшості партійців про комунізм/соціалізм не могли прийняти пропонованого тією концепцією примирення з існуванням приватної власності. Окрім названої причини, була також інша: добровільна кооперація неминуче спричинила б поширення місцевих ініціатив та розвиток горизонтальних зв'язків в українському суспільстві, контролювати які влада не мала б змоги. Згідно з комуністичними настановами всі горизонтальні структури громадянської самоорганізації, які забезпечують незалежне від влади волевиявлення населення, мусили трансформуватися в залежні від неї вертикальні структури.

Потреба негайної ліквідації будь-яких виявів громадянської самоорганізації в Україні була усвідомлена більшовиками ще в роки першого комуністичного штурму. Така самоорганізація на місцях, яка мала переважно національний характер, стала однією з причин нездоланого спротиву українського суспільства, який не стихав навіть після збройної перемоги над українськими державними утвореннями. Саме це було причиною стійкості українського національного руху, характеризуючи який В. Затонський на початку 1921 р. визнавав: «Багато разів бита Петлюрівщина виявляється живучішою, аніж Денікін, Колчак та Врангель разом узяті». Зауважимо, що з 1919 р. поняття «петлюрівщина» у більшовицькому словнику означало саме український національний рух, представники якого, зрозуміло, мали геть інші завдання, аніж компартійно-радянські керманичі.

Навчений гірким досвідом втрати України голова РНК УСРР X. Раковський у листопаді 1919 р. визнавав, що рух за незалежність України «спирається на українську інтелігенцію, особливо на вчительську спілку (Всеукраїнська учительська спілка, або ВУУС. — Авт.), що має понад 20 000 членів, та на Український союз кооперативів, який є міцною економічною організацією, що охопила своєю мережею всю Україну, особливо правобережну». Ці люди формували процес непідконтрольної більшовицьким керманичам самоорганізації суспільства в Україні. Отже, були ворогом Кремля.

Публічно декларована зміна національної політики взагалі і насамперед мовної її частини 1920 р. знизили напругу у відносинах влади з представниками громадянського суспільства в Україні. Однак наявність серед опонентів організованих освітян дуже непокоїла більшовицьких плановиків. Адже ВУУС була ініційована вчительськими низами, вона стала справді народною і на тривалий час «зв'язала свою долю з долею петлюрівщини, вважала її перемоги своїми перемогами, а її поразки — своїми поразкам». Масовість та народність спілки, поряд з усвідомленням значення учительства як такого для планованого в майбутньому переходу до індустріального комуністичного суспільства, змушувало владу задумуватися над формуванням таких відносин із вчительством, які б дали змогу залучити його до комуністичного будівництва.

Виходячи із власного досвіду ліквідації ще у грудні 1918 р. Всеросійської учительської спілки (ВУС) та усвідомлюючи небезпеку осередків громадянського суспільства для комуністичного будівництва, В. Ленін у складених 21 листопада 1919 р. тезах з українського питання наполягав: «Учительську спілку, кооперативи и подібні дрібнобуржуазні організації в Україні під особливий нагляд, і особливі заходи для її розкладу, виділення комуністичного елемента і таке інше». Цю думку Ленін повторив у заключному слові на VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. (текст його основної доповіді залишився невідомим): «Ми повинні вимагати, щоб боротьбисти розігнали спілку вчителів, хоч і на українській мові, хоч і з українською державною печаткою, але в ім'я тих же принципів пролетарської комуністичної політики, в ім'я яких ми свою ВУС, Всеросійську учительську спілку, розігнали, бо вона не проводила принципів пролетарської диктатури, а захищала інтереси і проводила політику дрібної буржуазії». Інакше кажучи, Ленін хотів загребти жар чужими руками. Однак боротьбисти застосували власний сценарій.

У січні 1920 р. ВУУС, на яку вагомий вплив мали боротьбисти, «саморозпустилася». Одночасно з цим було обрано «організаційний Комітет Всеукраїнської спілки робітників освіти й соціалістичної культури» (Орком ВСРОСК, або просто Орком. — Авт.). Боротьбисти сподівалися саме контрольований ними Орком зробити центром нового, «заснованого на класовій підвалині об'єднання» вчителів. Його планувалося будувати з урахуванням прагнень хоча б частини вчительства, і, відповідно, це мало б нагадувати професійну спілку. З урахуванням того, що очолював Наркомат освіти саме боротьбист Григорій Гринько, який проводив лінію на масовізацію, а отже, й українізацію освіти, можна сказати, що певним чином цей намір було реалізовано. Цьому не завадила й та обставина, що самі боротьбисти незабаром зникли як явище — у березні 1920 р. вони «влилися» до КП(б)У, адже Гринько залишився наркомом освіти. Завдяки цьому нова спілка вчителів значною мірою мала проукраїнський характер.

Створення нової спілки відбувалося шляхом «згори». 27 лютого 1920 р. була опублікована Тимчасова інструкція Наркомату освіти УСРР «Про практичну роботу з освіти», яка прямо вказувала на потребу взяти професійні спілки вчителів під пильний контроль з метою перетворення вчительства на прихильників радянської влади. У цьому документі нарком освіти закликав до розколу наявний учительських організацій: «Сколихніть і спонукайте до діяльності академічне та вчительське середовище. Розколюйте всі наявні вчительські організації і з дійсно революційних елементів створюйте єдиний Всеукраїнський союз працівників освіти і соціалістичної культури, здатний здійснювати нашу радянську політику. Від чужого нам вчительства скоріше позбавляйте школу, для чого влаштовуйте перевибори вчителів не лише на папері, але й насправді».

Як визнав 1924 р. тодішній керівник спілки робітників світи України М. Долинко, «народилася вона в стінах наросвіти, де тоді сконцентрувалася комуністична і краща частина безпартійних вчителів». По суті це був державний, а не громадсько-професійний орган. Ця спілка перший час не мала широкої популярності серед учителів. Приміром, 1920 р. із 7000 учителів, що на території Одеської губернії раніше входили до складу «Всеукраїнської учительської спілки», до прокомуністичної організації увійшло лише 1 200 осіб. Однак було б перебільшенням стверджувати, що влада вже 1920 р. взяла нову вчительську спілку під цілковитий контроль. Про опанування вчительства загалом і говорити не доводиться.

Попри ліквідацію ВУУС, яка зовні все-таки нагадувала реорганізацію, 1920 р. у стосунках із саморганізованими українцями влада частіше застосовувала пряник, ніж батіг. Підставою для цього був величезний вплив низової української інтелігенції на суспільство. Акцент на репресивних заходах в умовах війни з петлюрівсько-польськими військами міг збурити українське суспільство і призвести до нової поразки більшовиків. У написаному на початку червня 1920 р. листі тодішнього головного кремлівського куратора України Й. Сталіна до Троцького від 11 червня 1920 зазначалося: «Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними центрами середнього та крупного селянства проти революції та „кацапів“. Апарати Петлюри: незліченна кількість кооперативів та відділів „Просвіти“, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами, що ніким не контролюються, з чудово працюючими підприємствами. „Просвіта“ постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи продуктами, причому частина прибутку кооперативів безсумнівно йде в казну Петлюри, агенти якого чудово переховуються в цих „легальних“ установах. У порівнянні з цими суто державними організаціями наші ради слабкі до неподобства».

Навіть згадані у зверненні «Просвіти», громадські культурно-освітні установи, які значно поширилися на українських теренах колишньої Російської імперії після повалення самодержавств, 1920 р. не були заборонені. Керуючись правилом: не можеш побороти — спробуй очолити, більшовики спробували зсередини захопити «Просвіту». Цього року на терені УСРР діяв 1541 осередок «Просвіти», причому більшість із них була на державному утриманні.

У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіти», який визначив, здавалося б, прокомуністичний характер її діяльності. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіти». По суті йшлося про завдання перетворити осередки «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання та «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У циркулярі від 23 липня 1920 р. окремим пунктом відзначалося: «Ті „Просвіти“, котрі уперто стоятимуть на шляху контрреволюції й бойового націоналізму, не піддаючись впливу відділів народної освіти, треба поступово, але рішуче ліквідувати». Але взяти під цілковитий контроль держави «Просвіту» не вдалося. А після взяття навесні 1921 р. курсу на зміну національно-культурної політики влада стала на шлях цілковитої ліквідації осередків «Просвіт» у радянській Україні.

Спроба відмовитися від курсу на сприяння розвитку української мови та культури сталася після впровадження непу та укладення у березні 1921 р. миру з Польщею, «українська» складова війни з якою (УНР Петлюри була союзником Польщі) відігравала вагому роль у мовній політиці більшовицької влади в Україні 1920 р. Чимало представників компартійно-радянської номенклатури вирішили, що грати в лояльність чи повагу до української мови та культури вже немає потреби, тобто від зробленої наприкінці 1919 р. поступки (визнання української мови) слід відмовитися. Мовляв, селяни і так отримали послаблення, а УНР Петлюри вже жодної небезпеки не несе. Те роздратування українізацією школи та поширенням української мови у видавничій справі, яке раніше приховувалося, тепер уже не стримувалося.

Знакове «з'ясування стосунків» відбулося на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2—4 травня 1921 р. Участь у ній взяло 106 осіб, з них 39 з вирішальним голосом і 67 із дорадчим. У промовах декого з учасників при обговоренні національного питання йшлося про «націоналістичні тенденції» і під цим розумілися саме дії, спрямовані на впровадження української мови в сфері освіти та видавничої справи. Нервова атмосфера не сприяла виробленню зваженої резолюції. Тому, за пропозицією Д. Мануільського, було ухвалено рішення «про неухильне впровадження в життя резолюції пленуму ЦК РКП(б) від грудня 1919 р.». У кінцевій резолюції наради було передруковано частину затвердженої VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 р. постанови і підкреслено в ній ту частину, де говорилося про прагнення «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Окремо пояснювалося, чому не можна використовувати жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі й донині, не скасована ні одним з'їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна впроваджуватись партією з усією рішучістю в життя». Яскравим показником реальних настроїв більшості учасників конференції стала заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму». Таким чином, саме не скасоване партійне рішення стало тим бар'єром, який не зважилися переступити більшовицькі функціонери в Україні.

Логічним наслідком такої атмосфери на нараді стали подані Григорієм Гриньком та Антоном Приходьком заяви про відставку зі своїх посад. Обидва діячі — колишні боротьбисти, перший із яких на той час очолював Наркомат освіти, а другий був одним із заступників наркома освіти й очолював Всеукраїнське видавництво (Всевидав). Політбюро ЦК КП(б)У 10 травня 1921 р. ці заяви відхилило. Але з огляду на те, що керований Г. Гриньком Наркомат освіти не міг суворо дотримуватися директив з узяття під політичний контроль учительства (це б неминуче спричинило скорочення кількості вчителів, що в свою чергу зупинило б курс на масовізацію освіти), поняття «українізація» в уявленнях переважної більшості компартійно-радянської номенклатури набувало антикомуністичного та антирадянського змісту. І, на відміну від 1920 р., тепер про це Гриньку постійно нагадували.

Реальне ставлення більшовицької номенклатури до таких діячів, як і загалом до питання про національно-культурний розвиток українців, відбито в датованому листопадом 1921 р. доносі члена колегії Всевидава Мойсея Равича до політбюро ЦК КП(б)У У ньому він зазначав, що Приходько більше відданий «українському націоналізму, аніж комунізму», а «Всевидав став центром тяжіння для всіх різновидів і течій української інтелігенції. Потрібно розрядити атмосферу, наскрізь просякнуту українським націоналістичним духом, що є ворожий комунізму». Цей «націоналістичний дух» полягав насамперед у вживанні української мови в поточній роботі та повсякденному спілкуванні. Подібні твердження протягом 1921—1922 рр. були поширеним явищем і стосовно очолюваного Г. Гриньком Наркомату освіти загалом.

Після бурхливого з'ясування стосунків у січні 1922 р. Г. Гринько знову подав у відставку. Своє рішення він обґрунтував так: «Вся постановка питання на цьому засіданні, особливо формула т. Раковського, який вимагав корінної зміни політики від українізації до радянізації, продиктована глибоким нерозумінням процесу культурного будівництва на Україні за останні два роки». Гринька й цього разу залишили на посаді, а питання національної політики було розглянуто на лютневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У Хоча остаточного рішення ухвалено не було і в проміжному варіанті про потребу відмови від «українізації» не згадувалося, на практиці цькування «українізаторства» посилилося.

Проблема знову активізувалася наприкінці літа 1922 р. А вже 20 вересня Гринька, з огляду на недостатнє виконання партійних директив, було звільнено з посади й надано «місячну відпустку для виконання наукових робіт». Другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебедь у жовтні 1922 р. так схарактеризував ситуацію: «Т. Гринько постанови ЦК у частині радянізації шкіл і політосвіти, якщо не можна сказати, що саботував, то виходило так, що не виконував».

Таким чином, напередодні жовтневого (1922 р.) пленуму ЦК КП(б)У термін «українізація» в уявленнях компартійної номенклатури ставав синонімом понять як «петлюризація», «націоналізм». Загальну позицію ЦК КП(б)У в той час влучно описав заступник голови РНК УСРР М. Фрунзе: «По суті здебільшого він (ЦК КП(б)У. — Авт.) не погоджувався з цим (з грудневими 1919 р. директивами ЦК РКП(б) з національно-культурного питання в Україні. — Авт.) і мовчки розраховував, що врешті-решт обставини зміняться і розмови про українську культуру відійдуть убік». Тиск на здійснювану Г. Гриньком політику масовізації школи, який супроводжувався пошуками українських націоналістів серед учителів, поряд із голодом 1922 р. призвів до істотного скорочення кількості вчительства. Так, за даними довідника 1925 р., на початок 1921/1922 навчального року в Україні було близько 85 тис. учителів, а на початок 1923/1924 менш ніж 48 тис., тобто близько 57 % від того, що було 1921 р. Такий вектор розвитку аж ніяк не узгоджувався із модернізаційними планами більшовиків, тому незабаром вони були змушені перемінити своє ставлення до українізації.

Наприкінці вересня 1922 р. частина компартійного керівництва УСРР вирішила формалізувати курс на боротьбу з українізацією. Зі зняттям Г. Гринька це питання вважалося узгодженим. Однак ці наміри не були втілені в життя. Адже, як підкреслювалося на одному з вересневих засідань політбюро ЦК КП(б)Х ситуація в республіці на той час характеризувалася «посиленням політичного та кримінального бандитизму, посиленням активності серед націоналістів та петлюрівців, так само як і церковного руху», що розглядалося як «надзвичайно серйозна небезпека». Наступ на українську мову міг стати вагомим чинником активізації спротиву радянській владі, яка й без того була не досить міцною. Зі складної ситуації у жовтні 1922 р. ЦК КП(б)У було знайдено інший вихід, який з поширенням подібної практики на всі контрольовані Кремлем території дістав назву «політики коренізації».

Отже, слід визнати, що загалом компартійно-радянському керівництву протягом 1921—1922 рр. шляхом винищення осередків громадянських структур українського суспільства вдалося організаційно знешкодити український національний рух. Окрім згаданих вище ліквідації ВУУС, «Просвіти» та тиску на вчительство, які призвели до істотного зменшення кількості освітян, можна назвати також і показовий судовий процес над членами ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, репресії в середовищі священиків автокефальної церкви тощо. У наступні роки непу було остаточно підчищено «хвости». Саме тоді й відбулося остаточне руйнування тих елементарних частинок громадянського суспільства, які встигли народитися в умовах самодержавної Росії і які виявилися вагомою завадою на шляху Кремля при першому комуністичному штурмі. До другого штурму, який розпочався наприкінці 1920-х рр., ця проблема була вирішена.

«Українізація шляхом радянізації»: причина повороту та особливості впровадження (1922—1928 рр.)

На відміну від усталених в історичній пам'яті поглядів на минуле, насправді поворот до українізаційної риторики в Україні відбувся на жовтневому (16—17 жовтня 1922 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Саме на ньому та частина керівництва УСРР, яку уособлював другий секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь, зробила спробу «узаконити» фактично вже здійснюваний курс на нищення «насильницької українізації». Ці наміри були засуджені. Прагматичні більшовицькі діячі, найвпливовішими серед яких були голова РНК УСРР X. Раковський та його заступник М. Фрунзе, розуміли, що такий поворот не лише викличе незадоволення активної частини українського суспільства та створить додаткові труднощі радянській владі, а ще вкрай ускладнить виконання модернізаційних завдань.

Питання про зміну ставлення до українізації було вирішено «діалектично». М. Фрунзе був змушений визнати, що «наразі українська мова є зброєю боротьби з нами», але наголосив, що більшовики мають оволодіти цією зброєю. Зокрема, він запропонував в усіх радянських партійних школах «обов'язково ввести викладання української мови і випускати лише тих, хто розуміє її і може нею розмовляти». X. Раковський, який раніше протиставляв українізацію радянізації, тепер наголосив на потребі здійснити «українізацію шляхом радянізації». Таким чином, термін «українізація» перетворювався з негативного для більшості компартійців кліше на позитивне гасло.

У рішеннях пленуму була підкреслена неспроможність сподівань на «нову лінію» (антиукраїнську) в національно-культурному питанні: «Про жодне ухилення від попередньої (тобто ініційованої рішеннями VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. — Авт.) партійної лінії в питанні розвитку національно-української культури не може бути й мови». Яскравим свідченням того, що саме цей пленум став тим рубежем, після якого почався осмислений рух у бік українізації-радянізації, стало задоволене згодом Кремлем прохання пленуму до ЦК РКП(б) залишити в Україні палкого прихильника українізації Миколу Скрипника, з приводу якого на той час було ухвалене рішення про переведення його за межі УСРР. Мотивація цього прохання зрозуміла: «розбіжності (з національного питання. — Авт.) вичерпані, й у зв'язку з лінією ЦК він може працювати». Під час обговорення цього питання лунала навіть пропозиція додати до рішення слова про те, «що його зняття може тлумачитися як репресія у боротьбі проти української культури», але її відхилили як зайву деталізацію.

Таким чином, саме в жовтні 1922 р. керівництво КП(б)У вперше концептуально заперечило поширене серед компартійно-радянської номенклатури протиставлення українізації та радянізації. Натомість було ухвалено рішення про курс на радянську українізацію. Цей курс викликав чимало дискусій. Зокрема, Д. Лебедь у березні—квітні 1923 р. зробив усе можливо, щоб його знівелювати. Для цього ще в березні він поставив на публічне обговорення теорію боротьби двох культур — російської пролетарської та української селянської. А на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) своє нігілістично-зневажливе ставлення до української мови Лебедь обґрунтував начебто вже здійсненим стрибком у майбутнє, завдяки якому підпорядкована Кремлю держава вже подолала більшу частину капіталістичного етапу розвитку суспільних відносин: «Перегородки між двома культурами — це гарна і можлива річ для Заходу, а ми вже давно відійшли від цього. Ми перебуваємо в іншій історичній стадії розвитку... Там ще зароджуються нації, а в нас іде зародження нової економіки». Однак наполягти на своєму Д. Лебедю не вдалося, його позиція була піддана жорсткій критиці більшістю промовців і не знайшла підтримки в резолюціях конференції.

VII Всеукраїнська конференція КП(б)У концептуально підтвердила узятий на жовтневому 1922 р. пленумі курс на мовну українізацію. Остаточно він був оформлений на XII з'їзді РКП(б), де було проголошено перехід до політики коренізації в усіх підконтрольних Кремлю державних утвореннях, які 6 липня 1923 р. формально об'єдналися в єдину державу — СРСР. Антиукраїнський публічний дискурс у владних коридорах зник як явище — заперечувати доцільність поширення української мови в радянській Україні після рішень XII з'їзду РКП(б) ніхто з представників компартійно-радянської номенклатури не наважувався.

Натомість актуалізувалася потреба мовної українізації в середовищі компартійного та державного апарату. Наявні проблеми значною мірою були зумовлені обставинами його формування. М. Фрунзе у квітні 1923 р. констатував: «Наш радянський апарат на Україні побудований майже виключно з осіб, що не говорять українською мовою, бо нам довелося користуватися старим матеріалом, який припав нам у спадщину від царизму». Щодо партійного апарату, то, звичайно, це був не «старий апарат», але проблема була та сама, адже, за наведеними на жовтневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У даними, лише 11,3 % членів КП(б)У володіли українською мовою. Водночас згідно звіту ЦК КП(б)У станом на квітень 1923 р. серед членів КП(б)У було 23,7 % українців, 53,4 % великоросів (саме так тоді називали росіян) та 13,5 % євреїв. Партійний перепис 1922 р. у всеросійському масштабі з'ясував, що частка українців-членів компартії у рази менша від інших європейських народностей на підвладних більшовикам територіях. Ставало зрозуміло, що треба терміново робити владу ближчою до народу, на що й спрямувалася політика коренізації.

При затвердженні курсу на українізацію на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У М. Скрипник висловив сумніви щодо успішної реалізації ухвалених настанов, відзначивши: «Мало що-небудь визнавати, а потрібно сприйняти і втілювати в життя те, що визнається. А з національного питання у нас в Україні ми маємо приклад розбіжності цих явищ: розуміння сприйняття, визнання і втілення в життя». Він мав рацію. Через низку обставин, про які вже неодноразово згадували у своїх працях історики і коріння яких окреслено у вище висловлених заувагах М. Фрунзе та М. Скрипника, перші роки після ухвалення курсу на радянську українізацію в середовищі компартійного та державного апарату вона просувалася дуже мляво. Цей період дістав образну назву «декретна українізація»: лунали постійні наголоси на потребі українізації, навіть ухвалювалися відповідні рішення, але в життя вони не втілювалися.

Разом з цим із жовтня 1922 р. компартійне керівництво УСРР вже не перешкоджало, як це було в попередній період, мовній українізації в культурно-освітній царині. Завдяки цьому компартійній владі вдалося майже безболісно завершити ліквідацію органічної (бо то були форми самоорганізації) для українського суспільства мережі «Просвіт», унеможливити розвиток української кооперації, взяти під пильний контроль учительства тощо. Це стало можливим ще й тому, що то був період доволі ліберального ставлення до різних виявів культурно-мистецького життя в Україні. Загалом політикою коренізації влада вирішувала два важливі завдання: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства. Однак завдання розвитку національної культури і національної самосвідомості ніколи не були метою політики українізації. Мало того, поборювання цих насправді небезпечних для влади явищ і було одним із завдань коренізації. Треба було виховати не «національно», а «радянсько» свідому людину.

У квітні 1925 р. на посаду керівника КП(б)У було призначено Л. Кагановича. Характеризуючи основні проблеми керівництва Україною, у травні 1926 р. він відзначав: «Велетенська країна і надскладні умови з 28-мільйонним населенням, і всі труднощі загострені на селі й на національному питанні». Правильне втілення національної і насамперед мовної політики мало допомогти подолати ці труднощі. Основна її лінія за часи Л. Кагановича полягала в реальному перетворенні української мови на засіб радянізації та комуністичного виховання, що, власне, і було одним із головних завдань радянської українізації. Для цього довелося наполягти на ширшому вживанні української мови в середовищі компартійно-державного апарату. Крім того, застосовувалися і засоби адміністративного впливу, але основними були організаційні й агітаційно-пропагандистські заходи, серед яких переведення на роботу українською мовою інформаційного агентства РАТАУ та головної партійної газети «Комуніст».

Наведемо характерний для того часу приклад пропаганди та прихованої контрагітації. У квітні 1926 р. Л. Каганович робив доповідь на засіданні Харківського окружкому. Після її закінчення йому поставили питання: «А скільки ми витратили на українізацію?» з натяком на те, що ці витрати відволікають від виконання економічних завдань. У відповіді Л. Каганович наголосив: «Така постановка питання неправильна. Коли мова йде про господарство — тут треба різати. Коли ж ідеться про політику, керівництво масами, так ставити питання не можна. [...] Адже більшість населення у нас українці? Повинні ж ми дати права мові цього населення чи ми будемо примусово, за старим методом, нав'язувати йому іншу мову?!» Неабияке значення для просування мовної українізації мала також та обставина, що сам Л. Каганович нерідко промовляв українською мовою і, головне, з початку 1927 р. нею велася робота політбюро ЦК КП(б)У.

Вагомим підтвердженням визнання окремішності української мови стало затвердження її науково обґрунтованого правопису. У редакції правопису враховувалися мовні особливості як радянської, так і Західної України. Рішення про організацію Державної Комісії для впорядкування українського правопису за ініціативою М. Скрипника було ухвалено 23 липня 1925 р., тобто невдовзі після приїзду Л. Кагановича, який цю ініціативу підтримав. Вироблений комісією проект розглянула Всеукраїнська правописна конференція (26 травня — 6 червня 1927 р.) Після опрацювання результатів роботи конференції рішенням РНК УСРР від 4 вересня 1928 та за наказом Наркома освіти М. Скрипника від 6 вересня 1928 р. правопис був уведений у дію. Незабаром чинність цього правопису визнала ВУАН та Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Однак такі кроки, спрямовані, здавалося б, на поширення української мови та остаточне визнання її окремішності, стали лише завісою для нищення національного змісту української культури. Саме за час перебування Л. Кагановича на чолі КП(б)У були ініційовані ідеологічні кампанії проти так званих національних «ухилів» у лавах КП(б)У — «хвильовізму» (спроба відокремити українську культуру від російської), «шумськізму» (спроба сприяти висуненню українців на найвищі посади в УСРР та критика поширеного серед апарату зневажливого ставлення до українізації) та «волобуєвщини» (вказівка на економічне гноблення України в СРСР та потребу врахування економічних інтересів республіки). Спроба Скрипника засудити «лебедівщину» з її настановою про антипролетарськість української мови та культури, тобто ініціювати подібну кампанію проти «великодержавного шовінізму», наштовхнулась на жорстку протидію Л. Кагановича: «Абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції». Таким чином, «контрреволюційним», тобто по суті антирадянським, а отже, справді ворожим, визнавався ухил лише в бік «українського націоналізму». Такий підхід зайвий раз засвідчував, що метою політики коренізації була радянізація суспільства, фактично — його уніфікація за зразком російського як «революційного».

Попри реальну спрямованість на радянізацію, зовні політика коренізації мала певні ознаки (і багатьма так сприймалася) сприяння розвитку пригнічених раніше культур. До такого її розуміння була близькою і позиція тих представників компартійно-радянського апарату в Україні, яких зазвичай називають «націонал-комуністами». Зокрема, М. Скрипник на одному із засідань політбюро дав таке визначення: «Українізація це є більш-менш діяльність партії та радянської влади, що нею керуються, щоб до цього часу, до Жовтневої революції пригнічений і поневолений український народ, трудящі маси організувати в робітничо-селянську державність і цим самим виводити з минулого стану пригнічення і розвивати культуру, підносити її і рухатися далі шляхом соціалістичного будівництва».

Однак не лише у Кремлі, а й серед переважної частини більшовицької номенклатури в Україні завдання політики коренізації обмежувалися намірами активного використання мов неросійських народів (в Україні — насамперед української) у комуністичному будівництві та широкого залучення до цього процесу місцевих кадрів. Враховуючи стратегічну мету комунізму в національному питанні — єдина культура, все централізовано, уніфіковано і стандартизовано, єдина мова, від якої жодним чином не відмовлялися, — можна зробити висновок, що за задумом компартійної верхівки політика коренізації в УСРР мала сприяти поширенню українською мовою ідеї про необхідність знищення національних та мовних відмінностей. Така політика згодом цілком логічно призвела до поширення ідеї про необхідність «наближення» української мови до російської з метою їх подальшого «злиття».

Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції у квітні 1923 р. відверто визнав, що «було б легше будувати соціалізм, якби не було... різноманітності мов національних культур». Однак у Кремлі добре розуміли, що прямолінійна пропаганда ідеї «злиття націй» призводить до зворотного результату. Тому головною небезпекою в національному питанні був задекларований великодержавний шовінізму але не як такий взагалі, а як живлюще джерело для «місцевого націоналізму». Зокрема, у резолюції XII з'їзду РКП(б) про великодержавний шовінізм говорилося так: «Цей ухил шкідливий не тільки тому, що він, гальмуючи справу формування комуністичних кадрів з місцевих людей, які знають національну мову, створює небезпеку відриву партії від пролетарських мас національних республік, а й насамперед тому, що він живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму (до націоналізму місцевого. — Авт.), утруднюючи боротьбу з ним».

Загравання більшовицьких керманичів з українською інтелігенцією зумовлювалося не стільки впливом останньої на українське селянство, скільки нагальною потребою використати цю найосвіченішу верству українського суспільства для стрімкого і якісного підвищення культурно-освітнього рівня народних мас. Політикою коренізації влада вбивала двох зайців: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства.

Однак така політика потребувала теоретичного обґрунтування. Адже для адептів комунізму було засадничим бачення комуністичного/соціалістичного суспільства як наступної за капіталізмом ланки суспільного розвитку. Відповідно, вони не бажали сприяти поширенню тенденції щодо «пробудження національного життя і національних рухів», яка, за В. Леніним, була характерна для початкового етапу капіталізму. Таке ставлення до проблеми здавалося цілком логічним, адже весь капіталістичний етап загалом вважався подоланим революційним «стрибком». Тому політика коренізації/українізації багатьом комуністам здавалася гальмом соціалістичного будівництва. Щоб вона не виглядала як відступ від комуністичної мрії, варто було якось її обґрунтувати теоретично.

В Україні потреба в такому обґрунтуванні стала більш нагальною після приїзду Л. Кагановича та певного пришвидшення українізаційних процесів. Українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Звичайно, це викликало незадоволення тієї освіченої і досить впливової верстви суспільства в Україні, яка української мови не знала і знати не бажала. Частина українофобів, серед яких вагому частку становили відряджені в різні роки до України комуністи та комсомольці з Росії, обґрунтовувала таке своє ставлення завданням побудови комунізму. В Україні тією чи іншою мірою відсіч таким настроям давали, але далеко не для всіх незадоволених українські діячі були авторитетом. За виконання завдання теоретичного обґрунтування заходів зі сприяння розвитку національних мов у всесоюзному масштабі був змушений взятися генсек РКП(б) Й. Сталін. Про обставини та завдання такого обґрунтування мова піде далі.

Література і мистецтво: надії та негаразди доби непу

Проголошення радянським керівництвом нової економічної політики знаменувало поворот до мирного будівництва. Знекровлена країна стала на шлях відбудови народного господарства, а заразом і творення «пролетарської культури», яка мала гідно репрезентувати першу в світі країну диктатури пролетаріату.

Двоїста суть літературно-мистецької інтелігенції як суспільної верстви, що займається розумовою працею та водночас творить і зберігає духовні цінності, визначила фатальну неминучість її конфронтації з більшовицькими плановиками. Адже більшовики прагнули монополії в ідеологічній сфері, яка засадничо завжди була і залишається цариною інтелектуалів. 1922 р. в УСРР остаточного оформлення набуває радянський апарат контролю за культурними процесами, всі відгалуження якого підпорядковувалися Відділу агітації та пропаганди (Агітпроп) при ЦК КП(б)У Політика українізації давала надію на національно-культурне піднесення у духовній сфері. Саме в цей період, коли тоталітарні тенденції ще не встигли стати панівними в середовищі українських літераторів, розпочалися дискусії щодо вирішення низки літературно-мистецьких питань, спрямованих на пошук нових смислів і змісту творчості.

Українська інтелігенція мала низку внутрішніх суперечностей, які багато в чому визначали її поступ у нових умовах радянської державності. Мова йде про той інтелектуальний багаж, який становили дискусії початку XX ст. Напередодні падіння царизму в українському культурному середовищі існувало три групи інтелектуалів, які по-різному бачили майбутній розвиток України. Перша група сповідувала амбівалентну «малоросійську» або «гоголівську» свідомість і бачила себе частиною російської культури. Друга — виходила з драгоманівської традиції, що шукала можливості взаємодії з прогресивною російською ліберальною культурою. Третій напрям можна назвати культурницьким націоналізмом. Яскравими його представниками були письменник Борис Грінченко і літературознавець Сергій Єфремов, які вимагали повністю відмовитися від звички підпорядковувати Росії культурний розвиток України.

Останній напрям був найбільш дискусійним, адже якщо російська література втратить свою традиційну роль інтелектуального посередника, що через імперський центр ретранслює передові культурні здобутки Заходу, то хто має посісти її місце і де шукати орієнтирів? На це питання існувало дві відповіді. Традиціоналісти виступали за повернення до рідних коренів та заглиблення в народну традицію, яка дасть натхнення та можливість плекати стиль і мову, зрозумілу кожному селянинові. Інтелектуальна еліта, яка на зламі століть пристала до модерністських течій, звертала свої погляди на Захід і бачила орієнтири в європейській літературі. Українізація сприяла актуалізації напрямку «культурницького націоналізму», центральною темою якого був вибір між традицією та модернізмом. Саме цей напрям став трендом 1920-х рр., що й вилився в літературну дискусію.

Специфіка ствердження радянської влади в Україні призвела до того, що тут оформилися два потужні культурні центри — Київ і Харків. Перший виступав у консервативній ролі оборонця культурної спадщини, тоді як Харків прагнув струсити свій провінціалізм й утвердитися пролетарським центром України, символом нової індустріальної доби й найпередовішої політичної культури.

Фактично протягом 1920-х рр. Київ залишався форпостом тих літературних течій, які партійне керівництво визнало ідейно ворожими, пізніше затаврувавши як націонал-ухильництво. У засадах художньої політики Головполітпросвіти[3]від 1922 р. зазначалося: «З наявних напрямів у мистецтві категорично відкидаються такі, як, наприклад, футуризм у всіх його формах, як продукт ідеологічного розкладу буржуазного суспільства, а натуралізм розглядається як явище, що не цілком відповідає ері соціальної революції і відмираюче. Реалізм є найбільш відповідним для революції напрямом; не виключається й революційно-реалістичний символізм і революційний романтизм».

Проте жалюгідний стан економіки не дозволяв диктувати свої правила, культура переводилась на госпрозрахунок. Субсидії передбачалися виключно для підтримки «тільки серйозних починань бойового чи досвідного характеру, що мають важливе ідейне, теоретичне й художнє значення». Головним гаслом мистецької політики початку 1920-х рр. була «ідейна витриманість і художність починань у пролетарських та селянських масах; ідейна нешкідливість і достатня художність починань міщанських районів».

Оформлення творчих груп та колективів, в утворенні яких хоча б формально враховувалися вказані настанови, тривало у всіх галузях мистецтва. 1922 р. в Одесі виникло Товариство художників ім. К. Костанді. 1923 р. оформилася Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). Осередком її діяльності став Харків, а головним творчим методом — «героїчний реалізм». 1925 р. довкола Київського художнього інституту сформувалась Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). Провідне місце в ній посіли учні видатного українського художника-монументаліста Михайло Бойчука. 1927 р. молоді художники створили Об'єднання сучасних митців України (ОСМУ).

1921 р. було створено комітет пам'яті М. Леонтовича, на основі якого пізніше винило музичне Товариство ім. Леонтовича. Театральне мистецтво було представлено двома основними напрямками: народницьким та модерністським. Яскравим втіленням першого був київський театр ім. І. Франка (1920) під керівництвом Гната Юри, другий — представляв творчий колектив театру «Березіль» (1922) і його художній керівник Лесь Курбас. 1926 р. «Березіль» переїздить до Харкова. Загалом у 1920-х рр. діяло 40 літературно-художніх організацій, які об'єднували представників різних галузей мистецтва.

Українська кіногалузь була представлена вертикально-інтегрованою структурою — Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ). Утворене 1922 р. ВУФКУ швидко стало найбільшим кіновиробником СРСР. Українські фільми завоювали не тільки вітчизняний кіноринок, але й ішли на експорт. У 1920-х рр. сходить зірка класика світового кінематографа — українського режисера Олександра Довженка. 1928 р. світ побачив фільм «Звенигора», який приніс режисеру світове визнання.

На початку 1920-х рр. стала організаційно оформлюватися й молода українська література. Виникли спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та спілка робітничих письменників «Гарт» (1923). Також оформилися український авангардизм, найяскравішим представником якого став український футурист Михаль Семенко. 1921 р. він організував Асоціацію панфутуристів — «Аспанфут», яка ставила за мету порвати з традицією і встановити мистецтво майбутнього. Поряд з ними існували організації т. зв. «попутників» — митців класичної школи. Згідно з постановою ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 р. «Про українські художні угруповання» до «попутників» зарахували групу неокласиків на чолі з Миколою Зеровим та літературне об'єднання «Ланка», до складу якої входила ціла плеяда молодих і талановитих українських митців: Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Фальківській, Євген Плужник, Григорій Косинка, Борис Тенета та інші. Обидві ці групи — і неокласики, і «Ланка», мали київську «прописку». Попри те, що ярлик «попутництва» обмежував можливості літературної та громадської діяльності, він не ставив хрест на письменницькій кар'єрі.

Загальносоюзна організація Пролеткульт, що спиралася на теорію Олександра Богданова по «три шляхи розвитку революції»[4], претендувала на монополію в мистецтві, але так і не стала вагомим явищем в Україні. До того ж прагнення пролеткультівців монополізувати керівництво в галузі культури наштовхнулося на спротив більшовиків, які не толерували жодного ідеологічного конкурента. Щоправда, пізніше деякі її діячі стали на чолі Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), яка була організована 1927 р. на завершальному етапі літературної дискусії з метою об'єднати лояльних владі митців у боротьбі з «націонал-ухильництвом» у галузі літератури.

Попри всі успіхи українського культурного будівництва, центральною подією 1920-х рр. стала літературна дискусія. Вона виникла як реакція на «кризу росту» української літератури зокрема і культури в цілому.

Процес організаційного оформлення художніх угруповань часто набував гротескних форм. У харківському щотижневику «Театр, литература, музыка, балет, графика, живопись, кино» була навіть опублікована жартівлива інструкція «Як стати модним і талановитим письменником», яка відверто глузувала з мотивів, методів та загальноосвітнього рівня учасників таких літугруповань: «Коли вже проданий останній костюм, парасолька й калоші, коли єдиною золотою валютою є 2 золоті пломби й одна коронка, — доводиться починати думати про новий вид творчості. Геть старе! Для декого стимулом до цього є посилене скорочення штату в закладах і відсутність достатніх коштів для купівлі патенту на відкриття хоч би бакалійної лавки».

Цей фейлетон яскраво унаочнює проблему дилетантства, з якою зіштовхнулася молода пролетарська література і якої не зазнали представники «старої» школи та авангардисти. Перші — через те, що сповідували академізм (відповідно письменник розглядався як спеціаліст із широким світоглядом, гарною освітою і знанням мов). Авангардизм же як напрямок, по-перше, критикувався партією як шкідливий, по-друге, його новаторські підходи погано вкладалися в голові малоосвіченого робітника чи селянина, фактично також вимагаючи спеціальної освіти. А от спілки робітничих і селянських письменників не мали таких «фільтрів», тож не дивно, що літературна дискусія зародилася в надрах «Гарту» як реакція на «масовізм» та низьку якість художніх творів. Лінія розколу пролягла між «просвітянами» та «олімпійцями», які в листопаді 1925 р. покинули «Гарт» і створили свою організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Ідейним натхненником літературної дискусії став лідер ВАПЛІТЕ — Микола Хвильовий, який із низкою однодумців виступав за необхідність підвищення професійних стандартів української пролетарської літератури. Літературна дискусія розпочалася 30 квітня 1925 р. і була зосереджена довкола питання професійних стандартів. Але навесні 1926 р. вона почала переходити в політичну площину, набуваючи дедалі похмурішого і зловіснішого тону.

Політичне звучання мистецького маніфесту Хвильового — «геть від Москви», «за психологічну Європу» — було зумовлене не стільки бажанням самого автора, скільки логікою культурної емансипації українців, яка передбачала пошук власної ідентичності. Проблема ідентичності пов'язана з двома засадничими питаннями: хто ми є і куди йдемо? Тому й не дивно, що це питання постало не в літературному середовищі Києва, де домінували академізм неокласиків та футуризм М. Семенка, які визначилися з засадничими світоглядними питаннями та мистецьким кредо. Натомість Харків — столиця пролетарської України, осердя нової пролетарської культури — мала визначитися зі своєю ідентичністю, аби рухатися далі.

Пошук відповіді привів авангард українського пролетарського письменництва до «попутників», чия глибока освіта і професіоналізм стали для них дороговказом на шляху творення нового мистецтва. Цей союз, чи радше професійна симпатія і порозуміння, дуже налякав партійне керівництво, яке побачило в ньому ту саму надкласову змичку на ґрунті націоналізму, про яку писав Ленін у своїх працях з національного питання.

У «Матеріалах до українського національного питання» один із керманичів КП(б)У В. Затонський, якого призначили контролювати питання українізації, у дусі класового підходу виокремив «шовіністичні» прошарки, що підживлюють націонал-ухильництво в кожній українській соціальній групі: 1) куркульство; 2) українська буржуазія (непмани); 3) українські фахівці. Про українську інтелігенцію Затонський писав: «Вони фактично майже монополізували в своїх руках утворення нових цінностей в українській культурі (передавши поки що лікнеп ідеологам-хуторянам), вони готують у радянських вузах офіцерські та унтер-офіцерські кадри українського національного руху, вони через радянські видавництва та журнали сіють тонку отруту (в радянській обгортці) в маси, що жадають культурного розвитку. Своїм європеїзмом, ученістю, технікою слова та формальною лояльністю вони здатні, як виявилось, підкорити своєму впливові навіть декого з недосить витривалих членів партії, наприклад, тов. Хвильовий висловився в пресі про те, чого не ризикнули би сказати його надихачі та який не помітив сам того, що його марксизм не Плехановський, як він про це кричить, а особливий український струвізм, який вперто не бажає помічати, що він сам обертається на рупор войовничого українського націоналізму».

Фактично Затонський констатував, що українізація як суто культурницький проект дійшла своєї межі, за якою закономірно мали постати політичні вимоги незалежності. Це був певний сигнал, що період подальших загравань з національними почуттями українців становить небезпеку для радянської влади в Україні.

12 жовтня 1926 р. у відділі друку ЦК КП(б)У відбулася нарада. Хвильовий виступив із конкретними пропозиціями. По-перше, він констатував «велику переобтяженість письменників і взагалі митців-комуністів партійними обов'язками, які не дають їм можливості удосконалюватись у своїй галузі й розпорошують їхню енергію». По-друге, лідер ВАПЛІТЕ наголошував на необхідності створення нових організаційних форм літературно-мистецького життя, які б звільнили письменника від культурницької роботи. Оскільки «Гарт» і «Плуг» виконали свої першочергові завдання — становлення і розвитку молодого пролетарського письменництва, то перетворення їх на осередки мистецької самоосвіти, на думку Хвильового, було б найкращим рішенням. І нарешті, він виступив за покращення матеріального стану письменників шляхом оформлення останніх в окрему профспілку, створення державного фонду з матеріальної допомоги незабезпеченим письменникам та підвищення тарифів за оплату літературної праці.

Звичайно, що ці цілком прагматичні і позбавлені політики пропозиції не були прийняті. Натомість резолюція відділу друку за результатами наради 12 жовтня 1926 р., з одного боку, сфокусувалась на проблемі класової боротьби і необхідності підтримки пролетарської культури, а з іншого — проголосила принцип невтручання та змагальності різних літературних угруповань. Одночасно було визнано за необхідне, щоб партія «заклопоталася ретельним добором осіб у ті заклади, що відають справами друку, аби забезпечити дійсно правильне, корисне і тактичне керівництво нашою літературою».

Стратегія партійного керівництва була простою: заручитися підтримкою молодих кадрів письменників, попередньо озброївши їх необхідною політичною риторикою, достатньою, аби завдати нищівного удару опонентам. При цьому партія завдяки цензурі в галузі друку могла скеровувати цей процес у потрібне для неї русло. Таким чином, залишаючись нібито над конфліктом, партійні функціонери використали старий імперський принцип «поділяй і володарюй».

Літературна дискусія була зумовлена політичними процесами національної емансипації, що стали наслідком розпаду континентальних імперій у ході Першої світової війни. Створення Радянського Союзу та політика коренізації стали наслідком компромісу більшовиків з елітами національних окраїн колишньої Російської імперії. Українізація пришвидшила розпочаті ще до революції деколонізаційні процеси. Літературна дискусія, яка розпочалася в середовищі пролетарських письменників як боротьба за професійні стандарти в мистецтві, досить швидко вийшла на засадничі проблеми української національної ідентичності. Її політизація була зумовлена тою небезпекою, яку вбачало партійне керівництво в українському національному питанні. Мистецький маніфест Хвильового «геть від Москви», не без допомоги більшовиків, набув політичного звучання і узалежнив відповідь на питання: хто ми є і куди йдемо від вибору «Росія чи Європа». До того ж на початок 1928 р. Сталін, який консолідував усю владу в своїх руках, розпочав підготовку до другого «комуністичного штурму», що вимагало ідеологічної монолітності. За цих умов розгром ВАПЛІТЕ і цькування Хвильового стало закономірним результатом курсу більшовиків на підпорядкування мистецтва ідеологічним завданням побудови комунізму.

Наука під більшовиками: рух по синусоїді

У радянській Україні звично було говорити про «розквіт української науки» після революції 1917 р., про великі досягнення «наших вчених», що їх «організувала та підтримала» керівна комуністична партія. Здавалось, що якби не партія, то і науки не було б або ж успіхи науковців були значно меншими. Натомість у пострадянській Україні, особливо у перші роки її незалежності, широка громадськість дізналась про численні репресії проти вчених та про погроми наукових шкіл, дослідницьких напрямків та цілих науково-дослідних установ. Стало зрозумілим, що українській науці в радянський час було завдано непоправної шкоди, що, навпаки, якби тієї «організуючої та направляючої» компартії не існувало, то й наукові здобутки були б, безперечно, вагомішими.

Наразі ж очевидно, що не варто спрощувати процес та уявляти розвиток української науки за радянських часів, особливо у період від революції 1917 р. до Другої Світової війни, у вигляді постійно висхідної чи, навпаки, постійно спадної кривої. Видається, що найкраще відображатиме події синусоїда — крива, що піднімається вгору та падає вниз, а потім знову піднімається і знову падає, і так багато разів.

Особливістю радянської України було те, що реформа вищої освіти та науки в республіці відбувалась в інший, ніж у радянській Росії, спосіб. Університети, які в Російській імперії вважались не лише вищими навчальними закладами, а й основними центрами науки, українським більшовицьким урядом 1920 р. були ліквідовані та перетворені на так звані інститути народної освіти. Головним обов'язком цих тепер уже педагогічних навчальних закладів стала підготовка викладачів для загальноосвітніх та професійних шкіл, а проведення наукових досліджень у їх стінах було визнано зайвим та непродуктивним. 1933 р. університети в Україні були формально відновлені, проте до початку Другої світової війни відновити свій науковий потенціал вони не змогли. Після революції місце університетів як наукових центрів в Україні фактично посіла нова інституція — Академія наук.

Лютнева революція 1917 р. принесла вченим непевність у їхньому стані та водночас відкрила нові перспективи. Університети та технічні інститути, які в Російській імперії були не лише освітніми, але й науковими центрами, далі працювали за інерцією. Їхнє фінансування стало нестабільним, та й загалом майбутнє виглядало невизначеним. Разом з тим щезли адміністративні перепони для діяльності українських наукових установ, передусім створеного 1907 р. у Києві Українського наукового товариства, що було об'єднанням академічного типу, але не державним, а громадським. З'явилась можливість організації нових науково-дослідних інституцій та вишів — і вже влітку 1917 р. був відкритий Український народний університет у Києві. Гостро постало питання про створення у Києві Національної академії наук, почалось обговорення її засадничих принципів, кілька вчених взялися за підготовку її статуту.

Втім, із зими 1917/1918 рр. ситуація значно ускладнилась військовими діями. Червоні війська М. Муравйова після захоплення Києва не обмежились гарматним обстрілом будинку голови Української Центральної Ради професора М. Грушевського, внаслідок якого будинок згорів разом із численними рукописами визначного українського історика, його архівом, бібліотекою та цінними мистецькими колекціями. Мали місце обшуки та масові примусові реквізиції одягу та продуктів, що були закамуфльовано названі «вилученням надлишків», непоодинокими були арешти та розстріли «багатіїв», до яких без розбору були зараховані й учені, говорити українською мовою було небезпечно. Дехто з науковців волів залишити захоплену більшовиками територію або принаймні виїхати за межі міст — у селах було спокійніше.

Повернення української влади, хай навіть і з німецькими військами, принесло науковцям більш спокійне та звичне життя. Не змінилось це і після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. Навпаки, до вже існуючих додались новостворені Катеринославський та Кам'янець-Подільський університети. З літа 1918 р. під проводом академіка Петербурзької Академії наук природознавця Володимира Вернадського, який у той час перебував в Україні, та за активної участі місцевих вчених енергійно запрацювала Комісія з організації Української академії наук. Взагалі в цей час Київ та Україна в цілому виглядали привабливими для російських вчених, що страждали від голоду в Петрограді та Москві, чимало з них переїхали до Києва та інших українських міст, де почали працювати в українських вишах та відновили свою наукову працю.

Копітка підготовча робота з організації Української академії наук завершилась у листопаді 1918 р. Саме тоді гетьман підписав спеціальний «Закон Української Держави про заснування Української академії наук у м. Києві» та видав наказ про призначення перших дванадцяти академіків.

Українська академія наук (скорочено — УАН[5]) була спроектована дуже широко та на далеку перспективу. Вона була проголошена найвищою науковою державною установою та підлягала державному фінансуванню. Водночас УАН фундувалась як самоврядна інституція, що мала діяти згідно з власним статутом. Академія охоплювала всі галузі науки та складалась із трьох відділів: історично-філологічного, фізично-математичного (сюди також входили природничі науки) та соціальних наук (включаючи науки юридичні та економічні). Структурними одиницями УАН стали постійні комісії та науково-дослідні інститути. Наприкінці листопада на першому Спільному зібранні УАН президентом Академії було обрано академіка В. Вернадського, неодмінним секретарем став сходознавець академік А. Кримський (див. вклейку, рис. XV, XVI).

В умовах неодноразової зміни влади та економічної руїни 1918—1920 рр. керівництву УАН, що принципово наголошувало на позаполітичному характері цього нового головного наукового центру України, вдалось зберегти Академію саме як найвищу наукову українську державну установу. Щоразу при зміні влади УАН всіма можливими засобами домагалася свого визнання (Академія офіційно не була визнана лише в період окупації Києва денікінськими військами), причому ініціативу завжди виявляли самі вчені.

Так сталось і після захоплення Києва більшовицькими військами 5 лютого 1919 р. Уже 10 лютого за наполяганням учених відбулася зустріч очільників УАН із наркомом освіти В. Затонським. Здається, на той час більшовики не дуже переймались Академією, тому досить легко погодились її підтримати як в організаційному, так і фінансовому й майновому планах. Наступного дня був оприлюднений наказ Наркомату про передавання у власність УАН приміщення та садиби колишнього пансіону графині Левашової (фактично ж ішлося про реквізицію будинку без жодного відшкодування власнику). Цей будинок перебуває у власності Національної академії наук України і досі — зараз тут розміщена Президія НАН України.

Згодом радянська влада використала дату публікації наказу — 11 лютого 1919 р. — як привід для приписування собі заслуги створення УАН. У радянській історіографії з кінця 1920-х рр. саме цей день вважався датою заснування Української академії наук. У численних виступах більшовицьких очільників, а згодом і в публікаціях наполегливо просувалась ідея про те, що начебто саме більшовики виявили, що наука в Україні перебуває в катастрофічному стані, і тому виступили ініціаторами створення в республіці нового потужного наукового центру.

На початку більшовики особливо не втручались у справи УАН як інституції та всіляко декларували її підтримку. Втім, здебільшого це мало ситуативний та демонстративний характер. Справжні цілі більшовиків та засоби їх досягнення були чітко окреслені у промові того-таки Затонського одразу після захоплення Києва. «Усі партії, що зберегли совість, знають, що немає іншої влади, крім совітів, — безапеляційно заявляв нарком освіти на другому засіданні Київської ради робітничих депутатів 9 лютого 1919 р. — Тепер треба тверда рука, лютий терор, як стосовно ворогів, так і стосовно своїх. Ті, хто був у німецькому університеті, не повинні хотіти французької академії. Хто не піде з нами, тих ми примусимо силою». Примітно, що виклад цієї промови Затонського був опублікований у тому самому числі газети «Киевский коммунист», що і його наказ про приміщення для УАН.

«Свого» наукового центру (на зразок російської Соціалістичної академії, що почала діяти в Москві у червні 1918 р. на противагу Російській академії наук) більшовики в Україні організовувати в цей час не намагались. РНК УСРР не контролювала академію та не переймалася ні офіційним затвердженням новообраних академіків, ані інституційною розбудовою Академії наук, хоча за статутом УАН уряд мав це робити. Цим попуском в УАН не проминули скористатись. Упродовж кількох місяців 1919 р. за більшовицької влади академіками були обрані 13 осіб, зокрема літературознавець Сергій Єфремов, ботанік Володимир Липський (див. вклейку, рис. XIX, XX), філолог та літературознавець Володимир Перетц, історик Костянтин Харлампович. До РНК УСРР жодні списки на затвердження не подавались.

Крім виборів академіків, на Спільному зібранні вчені самостійно вирішували, які нові установи при відділах мають бути створені та хто їх має очолити, а для приєднання до УАН тієї чи іншої інституції інколи достатньо було «згоди» наркома освіти.

Призначення наукових співробітників інститутів та комісій також затверджувались на Спільному зібранні без узгодження з Наркоматом освіти.

Водночас більшовики обіцяли академії фінансову підтримку, і керівництво УАН робило все можливе, щоб отримати бодай дещо. Лише з квітня 1919 р. із виділених більшовиками грошей почалась виплата місячної платні академікам та нечисленним штатним працівникам Академії наук, а також відпуск так званих операційних коштів (тобто на відрядження і експедиції) як окремим академікам, так і різним інституціям УАН. Звісно, виплати були невеликими, часто-густо кошти було важко отримати у банках, та й на базарах селяни відмовлялись брати паперові гроші, віддаючи перевагу натуральному обміну, тож учені не розкошували. У Політехнічному інституті навіть був організований спеціальний «Комітет для добування продуктів харчування» на чолі із енергійним професором Євгеном Патоном. Як згодом згадував академік Степан Тимошенко, одного разу Комітет «добув» багато пшениці й родина Тимошенків отримала цілий мішок зерна. Вони були надзвичайно щасливі, хоча пшениця була вологою та її довелось сушити на балконі й пильнувати від пташок.

Зрештою, незважаючи на всі труднощі, часто не завдяки, а всупереч УАН функціонувала та розвивалась. Кількість установ та працівників поступово зростала. Були започатковані серійні «Записки», «Труди» та «Матеріали» відділів й інституцій, надруковані кілька наукових студій та «Звідомлення» УАН. Однак надходження паперу не були регулярними. Інколи папір академіки не купували, а знов-таки «добували» завдяки особистим знайомствам із працівниками радянських установ.

З іншого боку, попри кошти, яких час від часу домагались вчені, вони відчували з боку більшовиків постійну небезпеку, сенс якої чітко висловив історик Дмитро Багалій: «Пережити б тільки...».

Учені, які стали до праці в академії, до революції зазвичай мали пристойні доходи та статки і через це ототожнювались із ворожою пролетаріату буржуазією, обходження з якою було відповідним. Після взяття Києва більшовиками без церемоній та зайвих розмов до зазвичай великих й ошатних будинків і квартир науковців ставали на постій червоноармійці. Постій часто супроводжувався насильством, грабунками та знищенням майна, а також домашніх бібліотек і лабораторій. Мали місце накладання контрибуцій та реквізиція житла.

Подібна масова практика більшовиків примусила УАН просити у влади так звані «охоронні листи» для всіх дійсних академіків і директорів академічних установ, а також для будинків УАН. Звернення за цими листами було постійним — академіки практично щомісяця принизливо прохали владу унеможливити реквізицію житла, бібліотек та наукових приладів.

Науковці привертали увагу більшовиків не лише через привабливу приватну власність, яку можна було реквізувати. Серед співробітників УАН було чимало громадських, політичних та державних діячів — колишніх членів Української Центральної Ради (УЦР), Генерального секретаріату УНР, Кабінету міністрів Гетьманату та Директорії УНР. Більшовики ставились до них однозначно вороже, непоодинокими були арешти вчених саме за їхню минулу роботу.

Зокрема, у березні 1919 р. чекістами були арештовані академік Сергій Єфремов (член УЦР, генеральний секретар міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР), член академічної комісії для складання біографічного словника діячів України Петро Стебницький (див. вклейку, рис. XVII) (член УЦР, міністр освіти в одному із урядів за часів Гетьманату), а також археолог Левко Чикаленко (член УЦР) та фізик професор Георгій Де-Метц, які в академії на той час не працювали. УАН одразу виступила на захист учених, однак її очільникам довелось неодноразово звертатись із клопотаннями до більшовицького уряду та споряджати депутації до Наркомату освіти, аби визволити науковців із тюрми.

Улітку 1919 р. із наступом Добровольчої армії Всеукраїнська ЧК активізувалась, арешти і навіть розстріли науковців почастішали. 7 липня 1919 р. був заарештований визначний український літературознавець, співробітник І відділу УАН Володимир Науменко (див. вклейку, рис. XVIII), у минулому — міністр освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Його «контрреволюційна діяльність», за визначенням чекістів, якраз і полягала у тому, що він «обіймав посаду міністра народної освіти при гетьмані». Незважаючи на те що Науменко винним себе не визнав, колегія ЧК 8 липня засудила його до розстрілу. Вирок був виконаний того ж дня. Щойно дізнавшись про арешт Науменка, 9 липня Вернадський та Кримський від імені УАН звернулись до більшовицьких керманичів із протестом проти свавілля влади, проте запізнились на один день.

Загалом з літа 1919 р. політика більшовиків стосовно УАН зазнає докорінних змін. Відмовляючись від прихильно-пасивного споглядання за діяльністю вчених, радянські урядовці переходять у наступ та намагаються взяти академію під свій контроль. Фактично саме тоді, влітку 1919 р., були закладені засади політики більшовиків щодо «ученого стану» України, що за доби непу набули виразних рис.

Із заняттям Києва військами Добровольчої армії Академія наук офіційно припинила свою діяльність, а фактично вчені щосили вели наукову працю далі. Із поверненням більшовиків до Києва у грудні 1919 р. УАН відновила регулярні засідання Спільного зібрання та мусила знову домагатись від більшовиків того самого мінімуму, що був наданий УАН у період їх попереднього владарювання. Надзвичайно гостро стояли питання фінансування Академії наук (його не було), видачі нових охоронних листів (старі були визнані недійсними), а також нових мандатів на приміщення та земельні ділянки для УАН (попередні були скасовані). Загальне ж ставлення більшовицької влади до вчених з літа 1919 р. не зазнало змін, їх, як і раніше, вважали потенційно небезпечними через соціальне походження, політичну діяльність (здебільшого йшлося про колишню політичну діяльність) та володіння фаховими знаннями.

Загалом, значна грошова скрута, відсутність відповідних приміщень, невизначеність із підпорядкуванням УАН, а також перенесення столиці до Харкова утруднювали відносини академії із владою. Разом з тим деяка віддаленість від центру мала певний позитив, бо давала можливість УАН далі самостійно розв'язувати свої внутрішні проблеми. Попри матеріальні труднощі, голод (так звані «академічні» пайки були виділені лише дійсним членам, всі інші науковці були їх позбавлені), арешти, від'їзд деяких її членів з України і, навпаки, неможливість деяких академіків повернутись до Києва з-за кордону, смерть кількох дійсних членів, УАН не лише вижила як інституція, а й розвивала структуру та напрямки досліджень, почала готувати до публікації наукові праці.

Зрозуміло, що самоорганізація та самостійність, які виявляла академія, непокоїли владу. Побудувати таке омріяне ними комуністичне суспільство більшовики без науки не могли, і вони це добре розуміли. Однак більшовикам, згідно з їхньою доктринальною лінією, від вчених потрібна була лише повністю контрольована наукова робота винятково в інтересах соціалістичного будівництва. Досягти цього можна було за рахунок «правильних» кадрів та «правильних» наукових установ. Але ані того, ані іншого у більшовиків після революції не було. Отже, перед ними постало двоєдине завдання. Потрібно було залучати так званих «старих буржуазних спеціалістів» (тобто осіб, які прийшли в науку до революції) і відповідно «перевиховувати» їх. Водночас ішлося про використання існуючих науково-дослідних інституцій і поступове перебирання контролю над ними. З іншого боку, за допомогою цих «старих спеціалістів» та під партійним наглядом треба було якнайшвидше готувати молодих «марксистських» науковців та створювати мережу нових «комуністичних» державних наукових осередків із планомірним та централізованим керівництвом.

Перший рішучий крок у напрямку підпорядкування собі академії більшовики зробили вже 1921 р. Справедливо вважаючи, що однією науковою установою керувати легше і простіше ніж кількома, як, зрештою, одну установу ефективніше контролювати, більшовицькі очільники зробили все можливе, щоб об'єднати УАН та Українське наукове товариство разом з його місцевими філіями та іншими науковими організаціями та установами України в «єдину всеукраїнську наукову організацію». Влада, позірно підтримуючи самоврядність УАН, всіляко квапила вчених, вимагаючи ухвалення нового статуту академії з наперед визначеними самою владою положеннями.

Тиск, який чинила на академію влада, захоплення у вчених не викликав. Однак оскільки від держави залежало фінансування академії, Спільне зібрання змушене було виконувати вказівки урядовців. Узгодження йшло непросто: комісія та підкомісії з розробки нового статуту збирались 14 разів, а нарком освіти Григорій Гринько мусив кілька разів приїздити до Києва для погодження положень статуту. Найбільш інтенсивно обмірковувались структура Академії наук та її господарсько-управлінських органів. Зрештою, 14 червня 1921 р. Раднарком УСРР спеціальною постановою ухвалив новий статут Академії.

Згідно зі статутом академія дістала назву Всеукраїнської та підтвердила свій статус вищої наукової установи УСРР. В іншому, здавалось, академія капітулювала. Права ВУАН були суттєво обмежені. Відтоді вона безпосередньо була підпорядкована Наркомату освіти УСРР. Представники Наркомату призначались до складу Ради (тобто Спільного зібрання) ВУАН без будь-якої на те згоди вчених або будь-якого обговорення кандидатур. Президія ВУАН — так званий «виконавчо-керівний орган», що складалась із президента, товариша президента (заступника) та ученого секретаря, затверджувалась Наркомосом, як і всі обрані на Раді академіки. Значні зміни були зафіксовані у структурі ВУАН: замість попередніх трьох відділів (історично-філологічного, фізично-математичного та соціальних наук) були організовані п'ять (природничо-математичних наук, суспільно-історичних, народного господарства, педагогіки та медицини) із секціями та бюро у складі відділів.

Незважаючи на затверджений статут, члени ВУАН намагались відстояти свої академічні свободи та зберегти незалежність як під час ухвалення рішень, так і навіть у діловодних дрібницях. Всупереч ухваленому статуту аж до початку 1930-х рр. відбувались не засідання Ради ВУАН, а, як і раніше, засідання Спільного зібрання. Два додаткові зафіксовані у статуті відділи (педагогіки та медицини), на необхідності яких наполягали урядовці, так ніколи і не були організовані. Були збережені навіть назви та порядкові номери утворених ще 1918 р. відділів.

По суті, ВУАН опиралась практично всім намаганням Наркомосу втрутитись у її наукове життя та регламентувати наукову діяльність, будь-які інструкції та розпорядження «згори» зустрічали спротив. Приміром, у відповідь на повідомлення Наркомосу про відносини ВУАН із закордоном винятково за посередництва свого спеціального підрозділу — так званого «Наукового комітету» — на Спільному зібранні було ухвалено відстоювати право академії безпосередньо спілкуватись із зарубіжними вченими та установами.

Наступним великим (після примусової розробки нового статуту) конфліктом Наркомосу з Академією наук став процес обрання та затвердження нового президента ВУАН. Після відмови Володимира Вернадського наприкінці квітня 1921 р. від головування в академії (вчений залишив Київ у грудні 1919 р. і з того часу обов'язки голови-президента виконував академік Орест Левицький), почалась підготовка до обрання нового президента. У липні 1921 р. більшістю голосів на президента ВУАН було обрано академіка Миколу Василенка.

Проте Наркомос це не влаштовувало. У новообраному президенті академії радянські керманичі бачили передусім «класового ворога». Василенку пригадали його членство в партії кадетів, виконання обов'язків голови та посаду міністра закордонних справ й освіти Ради міністрів Української Держави за гетьмана. Цього було достатньо, аби Раднарком, формально спираючись на норму нового статуту, кандидатуру Василенка не затвердив та наполіг на повторних виборах голови ВУАН. Академія погодилась на перевибори, але вчинила по-своєму. У жовтні 1921 р. знову таємним голосуванням на Спільному зібранні були підтверджені результати липневих виборів, причому навіть із більшою перевагою голосів.

Демарш академії не залишився непоміченим. Наркомос на результати виборів не зважив, затвердження не відбулось. Навпаки, у листопаді спеціальним листом до ВУАН нарком освіти Гринько прозоро натякнув, що академія не справляється із тими завданнями, які стоять перед нею в «добу великої революції», і що таке нехтування «бурхливим струменем життя працюючих мас» може позначитись на забезпеченні її положення як центральної науково-дослідної установи України. Нарком фактично погрожував непоступливим вченим. Ситуацію намагались розхитати і зсередини: в кулуарах активно велись розмови про Кримського як про можливого президента.

Зрештою, лише в лютому 1922 р. вдалось «продавити» рішення про переобрання голови-президента та президії ВУАН. Крапку в протистоянні поставив сам М. Василенко. Незважаючи на вмовляння присутніх, він оголосив про відмову від повноважень президента, підкресливши, що йде з посади не з власної волі.

Вибрати нового президента виявилося справою нелегкою. З одного боку, президентом мав стати авторитетний вчений і добрий організатор науки, з іншого — його кандидатура мала влаштувати владу. Втім, пристосовуючись до вимог влади, вчені, попри все, ретельно дотримувались демократичних принципів виборів голови-президента, докладно розписаних ще в статуті 1918 р. Зрештою, після кількох тижнів консультацій та обговорень із другої спроби наприкінці березня 1922 р. більшістю голосів на голову-президента було обрано академіка О. Левицького.

Головувати йому довелось недовго: у травні 1922 р. 73-річний О. Левицький помер. Навчені попередніми виборами, вчені цього разу дуже швидко дійшли згоди. Попри те, що були висунені кандидатами семеро осіб, шестеро з них балотуватись не погодились. У списку на голосування залишився один віце-президент ВУАН Володимир Липський, який і був обраний у червні 1922 р. та невдовзі благополучно затверджений Наркомосом. Липський перебував на посаді президента ВУАН до 1928 р., коли був змушений подати у відставку через тиск, який чинила на нього влада.

Із середини 1920-х рр. до певної міри покращилось матеріальне забезпечення науковців, нарешті більш-менш регулярно стали виходити академічні періодичні видання, з'явились нові науково-дослідні інституції. У цілому в Україні наукові дослідження інтенсифікувались. Бажаючи проводити наукову працю на батьківщині, до України із еміграції стали повертатись учені. У березні 1924 р. до роботи у ВУАН став академік Михайло Грушевський, який спромігся за короткий термін розбудувати Історичні установи ВУАН. Ці установи об'єднували півтора десятка комісій історичного профілю та науково-дослідну кафедру історії України, до них були залучені як постійні, так і нештатні співробітники, понад 200 осіб з усієї України. Переїжджали до радянської України й західноукраїнські науковці. Приміром, 1926 р. у Харкові одну з кафедр Геодезичного інституту очолив колишній професор Вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, видатний географ та картограф Степан Рудницький. Наступного року він організував та очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії, а 1929 р. був обраний академіком.

Водночас влада робила чергові кроки щодо контролю над ученими та їхніми контактами, передусім закордонними. Для того щоб виїхати за кордон у відрядження, потрібно було докласти чималих зусиль. Академічним працівникам, наприклад, крім підтримки Спільного зібрання ВУАН треба було домогтись дозволу Укрнауки (у віданні цього органу Наркомосу перебували всі науково-дослідні інституції УСРР). Дозвіл цей давався лише після розгляду питання у секретаріаті ЦК КП(б)У або навіть на політбюро ЦК, а це передбачало кількаразове відвідування урядових установ із відповідними клопотаннями. Навіть президент ВУАН академік В. Липський, попри свій статус, у травні 1925 р. писав, що не розраховує на закордонне відрядження, бо не може «49 разів бути в Наркомосвіті плюс 13 разів десь у другому місці, як зробив [акад.] Μ. М. К[рилов]», а без кількаразових відвідин Наркомосу в Харкові годі було й сподіватись на дозвіл.

До деяких українських учених (переважно гуманітаріїв) більшовики ставились із упередженням і дозволу на виїзд на давали, незважаючи на численні офіційні запрошення від закордонних поважних наукових інститутів та дослідників. Зокрема, було відмовлено у закордонному відрядженні для участі в VI Міжнародному конгресі істориків в Осло Академіку Михайлу Грушевському та професору Михайлу Слабченку — навіть попри те, що обидва були включені до складу радянської делегації на конгрес.

З іншого боку, приїзд закордонних учених до України також знаходився під контролем більшовиків. Саме урядовці визначали, хто і до кого може приїхати, а хто — ні, а під час візитів коло спілкування гостей намагалися всіляко обмежити. Приїзд однієї із таких делегацій яскраво описав у своєму щоденнику Сергій Єфремов. 2 вересня 1925 р. він занотував: «Огидна метушня із „закордонною делегацією“ все ще тягнеться. Вчора її возили до Преображення, в дім одпочинку. Делегації одинадцятеро чоловіка, а „почту“ десятків з п'ять. Пансіонерам з дому відпочинку наказано було не турбувати гостей зайвими запитаннями, взагалі не розпускати язика, навіть записочки роздано з питаннями, які можна ставити. Всі інші заборонено. Потім наїзжа сарана з'їла обід, приготований для аборигенів, і на автомобілях покотила собі до Києва».

Із осені 1924 р. знову актуалізувалось бажання уряду реформувати ВУАН, бо, мовляв, вона продовжувала своє існування «в рамках традиційної чистої науки, відокремленої від проблем сучасного економічного, соціального й політичного життя». Чергові перетворення мали бути проведені під гаслом «Наука є підпорою пролетаріату в боротьбі за визволення». Втім, запропоновані згори зміни ВУАН підтримувати не збиралась і, навпаки, висунула свої вимоги до уряду, чим вчергове роздратувала своєю непоступливістю більшовицьких керманичів. У хід пішли різні методи переконання, зокрема кулуарні. На фоні начебто публічних обговорень структурних реорганізацій ВУАН на пленумах Укрнауки мали місце напівтаємні обіцянки влади сприяти тому або тому вченому в обмін на певну поступливість та підтримку вигідних Наркомосу рішень, підбурювання одних науковців проти інших, зіштовхування їх між собою. Саме так було із роздмухуванням протистояння між академіками Агатангелом Кримським та Сергієм Єфремовим з одного боку та Михайлом Грушевським і Павлом Тутковським — з іншого.

У березні 1927 р. синусоїда тиску на вчених знов пішла вгору. На політбюро ЦК директивно було ухвалено реорганізувати ВУАН впродовж наступних трьох місяців. Форсування ухвалення нового статуту з боку Наркомосу, як і раніше, наштовхувалось на опір ВУАН, що принципово не бажала міняти кількість відділів та заперечувала проти розширення загальних зборів за рахунок представників Наркомату освіти і громадських організацій.

Натомість Наркомос у червні 1927 р. нагадав про обов'язкове затвердження ним членів Академії наук (раніше ВУАН ухилялась від цього) та зажадав, аби академія надала такі списки. У листопаді до ВУАН надійшла директива про обов'язкову присутність уповноваженого Укрнауки Наркомату освіти у Києві на засіданнях президії академії та її управи. Наприкінці грудня 1927 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У за участі секретаря ЦК ВКП(б) В'ячеслава Молотова були деталізовані дії Наркомосу щодо підпорядкування ВУАН. Ішлося про підтримку лояльних до більшовиків науковців та залучення їх до складу президії, відсторонення Єфремова і Кримського від керівництва Академією наук, висунення на пост президента ВУАН мікробіолога, етнічного українця Данила Заболотного, який на той час проживав у Ленінграді, та проведення перевиборів уже в січні 1928 р. Заохочувались дії Наркомосу щодо затвердження в званні членів академії лояльних науковців та, навпаки, незатвердження вчених, що висловлювали ворожі більшовикам погляди. Таємні голосування мали бути замінені відкритими. Єдиним легітимним керівним органом ВУАН визнавалась Рада ВУАН у складі затверджених Наркомосом дійсних членів ВУАН та представників Наркомосу.

У середині січня до ВУАН була надіслана сформована згідно з рішенням політбюро ЦК спеціальна комісія на чолі з головою Укрнауки Юрієм Озерським. Хоча формально її метою було начебто нейтральне «вивчення роботи» ВУАН, основне завдання комісії полягало у виявленні усіляких хиб у науковій, організаційній та господарській діяльності академії (причому за весь період її діяльності) для проведення подальшої радянізації ВУАН. Цю тенденцію, до речі, добре вловив Грушевський, який тоді ж у приватній розмові з Єфремовим зауважив, що «Російську академію починають комунізувати, а потім черга й за нами».

Наввипередки задумав грати колишній голова Укрнауки історик Матвій Яворський. На противагу ВУАН він запропонував створити другу, «радянську», Академію наук — у Харкові, і навіть знайшов прибічників цієї ідеї серед чільних академіків ВУАН. Проте його пропозиція підтримки в Наркомосі не знайшла — влада зосередилась на приведенні до бажаного їй стану ВУАН й уникала зайвих клопотів. «Що ж до нової академії, — зауважував нарком освіти УСРР М. Скрипник у січні 1928 р., — то в нас же є вже академія, і коли б ми й з нею дали якийсь лад, то й то було б добре. Двох академій наша держава не видержить. Ми повинні всі кошти і всі сили кинути на те, щоб хоч ту одну поставити на потрібну височінь та забезпечити їй можливість працювати».

Ситуацію із реформуванням ВУАН тримали на контролі і в Кремлі. ЦК ВКП(б) отримував докладні звіти про розв'язання питання з радянізацією ВУАН, що, за твердженням ЦК КП(б)У, мало не лише академічний характер, а й політичне значення. Серед іншого, у Москві розглядались і кандидатури на пост президента ВУАН.

Українські вчені, розуміючи очевидну невідворотність перевиборів в Академії, знову спробували протистояти партійно-радянському тиску. У численних кулуарних розмовах обговорювались різні варіанти конструювання президії ВУАН. Але все завершилось безсумнівною перемогою Наркомосу, на аргументи вчених геть не зважали. Академія де-факто втрачала свою самостійність. До складу Ради — найвищого органу ВУАН, що керував усіма академічними установами та господарськими справами — були включені не лише всі дійсні члени ВУАН, затверджені Наркоматом освіти, але й представники Наркомату освіти, причому кількість останніх не вказувалась. Був зафіксований безпрецедентний для Академії порядок виборів відкритим голосуванням — піднесенням рук. 47 раніше обраних академіків були визнані Наркомосом; взято до відома, що 15 померлих академіків вибули зі складу ВУАН; затвердження ще 14 осіб було відкладено — до отримання додаткових даних. Двох видатних вчених-істориків Костянтина Харламповича та Федора Міщенка Наркомосвіти не затвердив через, як було визначено, політичні й ідеологічні мотиви та начебто «недостатню кваліфікацію». Єфремов прокоментував ухвалені карколомно-трагічні рішення лаконічно: «finis Academiae».

Тим часом реформа ВУАН широко рекламувалась у пресі. У газетах зміни в академії подавались як піклування уряду та партії про розвиток науки в Україні, давались щедрі обіцянки зростання академічного бюджету. Із науковцями вели відповідну «роз'яснювальну» роботу. Більшовицькі керманичі на публіку доволі незграбно доводили, що реформа піднесе престиж академії, натомість у своєму колі відверто говорили про «приборкання» ВУАН. Незгодних із їхніми аргументами вчених урядовці без найменшого вагання звинувачували в опорі радянській владі та діях проти робітників і селян. Саме в такій атмосфері у травні 1928 р. відбулись вибори президента ВУАН, що були проведені відкритим голосуванням. Як і передбачалось, президентом ВУАН був обраний Данило Заболотний.

У червні 1929 р. під пильним партійним наглядом були проведені так звані вибори академіків. Уперше до складу членів ВУАН були введені комуністичні діячі. До святкування десятиліття ВУАН, що було призначено на 1930 рік, академія прийшла підкореною.

Проте як такого «святкування» не відбулось. 1929 р. Заболотний раптово помер, і 1930 р. академія знову змушена була проводити чергові вибори президента. Кандидатура його, як і попереднього разу, була накинута згори. Із Москви до Києва приїхав учений-патофізіолог Олександр Богомолець, якого щойно 1929 р. обрали академіком ВУАН. Йому випало керувати Академією наук у надзвичайно непростий час. За його президентства академія двічі була кардинально реформована — 1934 та 1936 р. Не оминули її й політичні репресії, накочуюсь хвилями у 1929—1930 (сумновідомий процес «Спілки визволення України»), 1932—1933, 1936— 1938 рр. Багато науковців — видатних академіків та звичайних наукових співробітників — були заарештовані та заслані до віддалених таборів ГУЛАГу, чимало з них загинули під час ув'язнення або навіть були розстріляні. Дехто із вчених, рятуючись від репресій, залишив науку, дехто виїхав з України, декотрим було заборонено повертатись до України після відбуття термінів заслання. Були знищені наукові школи гуманітаріїв та природознавців, представників фізико-математичних та технічних наук, зокрема, наприкінці 1930-х був практично ліквідований знаменитий на весь СРСР Український фізико-технічний інститут у Харкові, наукові співробітники якого 1932 р. першими в СРСР та другими у світі розщепили ядро атома літію.

Більшовицька держава для контролю над ученими застосовувала всі можливі засоби впливу — політичні, ідеологічні, організаційні, фінансові, каральні. Усе було підпорядковано тому, щоб «оволодіти наукою» відповідно до доктринального положення про можливість ефективного використання наукових досягнень у соціалістичному будівництві лише за умови державної мережі науково-дослідних установ та системи планомірного та централізованого керівництва ними. Представники наукової інтелігенції сприймались переважно як «вороги», і держава діяла в дусі ленінської заповіді «з ворогами ми поводитимемось як з ворогами...»

Підтримка національних ілюзій у добу другого комуністичного штурму (1928—1932 рр.)

Початок нового комуністичного штурму, більш відомого в історіографії як «великий перелом», традиційно датується 1929 р. і для цього є вагомі підстави. Однак позаекономічний примус у хлібозаготівлях, який свідчив про плани такого штурму, було відновлено на початку 1928 р. У липні цього ж року з України було відкликано Л. Кагановича, від'їзд якого ознаменував закінчення певного етапу в мовній політиці в Україні. Після цього керівництво нею в межах УСРР зосередилося в руках очолюваного М. Скрипником Наркомату освіти.

Курс на індустріалізацію, яка для більшовицького керівництва і була одним із символів комунізму, потребував величезних ресурсів. Єдиним їхнім джерелом було сільське господарство. Природний спротив селянства необгрунтованому збільшенню податків та адміністративним методам хлібозаготівель, які стали практикуватися з 1928 р., був цілковито передбачуваний, і до нього влада ретельно підготувалася.

Що далі просувалася індустріалізація, то більше потрібно було ресурсів. Компартійно-радянське керівництво не морочилося із пошуком шляхів отримання ресурсів, майже одразу перейшовши до апробованих у 1918—1920 рр. методів комуністичного будівництва. На селі фактично повернулася продрозкладка — влада забирала не якусь визначену частку врожаю, а стільки, скільки їй було потрібно. Зауважимо важливу деталь: з урожаїв 1929 та 1930 р. в Україні Кремль забрав непропорційно велику (у порівнянні з іншими регіонами СРСР) частку продукції. Згодом, коли нова продрозкладка вже не виконувалася, було ліквідовано залишки ринкових відносин між містом і селом. У Кремлі знову спробували повернутися до прямого продуктообміну. Пропаганда не могла зробити більшість селян прихильниками таких дій, тому в пошуках підтримки суспільства влада робила акцент на інших аспектах.

Одним із засобів, який мав послабити антибільшовицький спротив в Україні в добу другого комуністичного штурму, було посилення українізації у 1928—1932 рр. Ця сфера, як ми вже згадали вище, опинилася в руках М. Скрипника. Він був прихильником окремішності української мови та культури і всіляко відстоював свою точку зору. Зокрема, він вважав, що вплив політики на мовознавство має бути мінімальним. Завдяки цьому мовознавчі студії в Україні могли розвиватися автономно. З іншого боку, Наркомат освіти для компартійно-радянської номенклатури не був таким дороговказом, як генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, тому в її середовищі після зміни Л. Кагановича на добре відомого в Україні С. Косіора, дещо зменшилося використання української мови.

На національну політику Кремля в Україні мали вплив і міжнародні чинники. На той час ще не згасли, а з початком світової економічної кризи 1929 р. навіть посилилися сподівання на «світову революцію». Комунізм здавався ближчим, аніж це було на початку непу. На подальшу експансію комуністичного режиму орієнтувалася і мовна політика Кремля, який намагався підкреслити свою відмову від русифікаційної політики царизму. Для цього в СРСР тривалий час впроваджувалася латинізація мов. Протягом 1923—1935 рр. (переважна більшість — 1929—1932 рр.) на латинській основі було створено писемність для 31 народу, що не мав її до цього часу, перекладено 23 мови з арабською основою та 7 з інших. Латинізація навіть стосувалася низки мов, які раніше отримали алфавіти на кириличній основі. Один із керівників ділянки мовознавства в СРСР професор Микола Яковлєв наголошував: «При обговоренні питання латинізації східні національності свідомо обрали латинську абетку як таку, що не має у своїй історії якого-небудь присмаку русифікаторської політики та насильницької місіонерської діяльності».

Латинізація відбувалася і на території України. Приміром, 29 січня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило рішення про переведення молдавської абетки на латиницю, а 20 лютого 1932 р. було ухвалено постанову ВУЦВК про повний перехід на латинізовану абетку усіх випадків «писаного і друкованого вживання тюрксько-татарських мов». Втім, мовна політика щодо національних меншин в Україні мало впливала на мовну українізацію, там головну роль відігравали інші чинники.

З іншого боку, напередодні нового комуністичного штурму, який багатьма сприймався як відмова від вимушених поступок (в тому числі і мовних) і перехід до безпосереднього будівництва соціалізму/комунізму, в середовищі партійної номенклатури активізувалося питання про злиття мов. Насамперед це стосувалося України, де на той час українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Такі зміни викликали спротив компартійно-радянських діячів, особливо тих, хто не знав української мови. Своє небажання вивчати українську мову такі діячі аргументували «інтернаціоналістським» підходом та уявною близькістю комунізму. При цьому мовна українізація розглядалася ними як гальмо соціалістичного будівництва. Щоб стримати поширення таких поглядів та не отримати внаслідок нового комуністичного штурму подібний до 1919 р. результат, Кремлю потрібно було теоретично обґрунтувати потребу сприяння мов розвитку гноблених раніше націй в умовах соціалістичного наступу.

Аналіз архівних документів дозволяє стверджувати, що гостру потребу такого обґрунтування Й. Сталін усвідомив після аналізу листа з Харкова з підписом Євгена Тарана (насправді то виявився відряджений на партійну роботу до України з Росії Ілля Дубровін). Спираючись на цитати з дореволюційних праць В. Леніна, дописувач наполягав на тому, що «національні відмінності, в даному випадку відмінності мов, стають вже зараз завадою соціалістичного будівництва. Чимдалі ця завада, природно, буде відчуватися гостріше». Аргументуючи цю тезу, Є. Таран відзначав: «Соціалістична революція вперше розв'язала можливості будівництва і розвитку національних культур і цим виконала завдання буржуазно-демократичної революції. Але ця „весна“ національних культур аж ніяк не буде продовжуватися вічно (напроти написано рукою Й. Сталіна: „ось де собака закопана“. — Авт.)».

Зауваживши, що на шляху до соціалізму немає потреби зупинятися на «капіталістичних станціях», дописувач зробив такий висновок: «Оскільки соціалістична революція розвиває тенденції, що ведуть до асиміляції національних відмінностей, ці тенденції будуть переборювати національні елементи культури, не очікуючи, доки перші дозріють та наздоженуть у своєму розвитку ті національні культури, які їх обігнали». Й. Сталін напроти цих рядків написав: «справжні цілі російської культури».

На висловлені в листі Є. Тарана аргументи потрібно було якось відреагувати. У разі втілення в життя запропонованого (і популярного серед широкого кола партійців) дописувачем вектора розвитку мовної політики поставала загроза нового поєднання національного і соціального в антирадянських протестах і посилення відцентрових тенденцій у національних регіонах. І навіть якщо не враховувати цієї небезпеки, відмова від розвитку національних мов неминуче загальмувала б індустріалізацію. Тому Й. Сталін, обклавшись літературою з національного питання, підготував теоретичну відповідь. Основний її зміст відбито у такій тезі: «Суть національного питання при диктатурі пролетаріату полягає в соціалістичному перетворенні, в залученні до соціалістичного] будівництва і до соціалізму, до соціалістичного] господарства і культури раніше відсталих націй, які нині звільняються. А якою мовою можна долучити ці нації до господарського та культурного будівництва? Можливо, російською? Ні! Рідною! Але для цього потрібно розвивати культурно ці народи (загальна освіта) рідною мовою. Це і є соціалістична за змістом і національна за формою культура». Бачимо, що поняття «розвивати культурно» або «національна культура» Й. Сталіним ототожнювалося із веденням культурно-освітньої роботи рідною мовою.

Сформовану у відповіді Є. Тарану тезу Й. Сталін озвучив і на зустрічі з українськими літераторами 12 лютого 1929 р.: «Іншого засобу для підняття культурності мас, окрім рідної мови, в природі не існує». Він засудив позицію нейтральності «стосовно розвитку національної культури» (фактично — використання рідної мови. — Авт.), аргументувавши це модернізаційними завданнями: «Жодної серйозної індустрії розвинути ми не зможемо, не зробивши населення грамотним». Що ж до злиття мов, то Сталін підкреслив, що це буде «не російська мова і не французька» і її створення почнеться лише тоді, «коли соціалізм буде стверджуватися не в одній країні, а в усіх країнах». Напрямок мовної політики Кремля Й. Сталін чітко означив у написаному 22 лютого 1929 р. листі до В. Касаткіна. «Розквіт культур (і мов) у період диктатури пролетаріату з метою підготовки умов для відмирання та злиття їх в одну національну культуру (і, відповідно й одну спільну мову) в період перемоги соціалізму в усьому світі».

Звернення, подібні до тих, що їх написав Є. Таран, були не поодинокі. Відповідь комуністам, які вважали, що тактика «сприяння» розвитку національних культур заважає комуністичному/соціалістичному наступу, Й. Сталін публічно сформував у статті «Національне питання і ленінізм», написаній у березні 1929 р. У ній бачення Кремлем майбутнього різних націй та їхніх мов було представлено у вигляді теорії про три етапи процесу «злиття націй».

На першому етапі раніше гноблені нації мали посилено розвивати свою мову та культуру. На другому етапі повинна була виникнути необхідність поряд зі своєю національною мати одну загальну міжнаціональну мову. І лише на третьому етапі (вже після «перемоги соціалізму» у світовому масштабі) національні мови та відмінності почнуть відмирати, поступаючись місцем загальній для всіх світовій мові. Ця періодизація була ще раз обґрунтована 1930 р. у заключному слові Й. Сталіна з політичної доповіді ЦК ВКП(б) на XVI з'їзді ВКП(б). Щоправда, об'єктивні ознаки, за якими можна було визначити закінчення першого етапу і потребу переходу до другого, визначені не були. Це давало простір для корекції мовної політики у будь-який момент.

М. Скрипник використав цю теорію для посилення мовної українізації. Зусилля керованого ним Наркомату освіти були спрямовані як на УСРР, так і на заселені українцями території РСФРР. Особлива увага зверталася на те, щоб українська мова перестала бути другорядною серед промислових робітників Донбасу, серед яких етнічні українці на той час вже становили більшість. М. Скрипник наполягав: «Шлях свідомого пролетаря: щоб український селянин пішов за донбасівським пролетарем, у соціальному плані став на бік донбасівського пролетаря, треба, щоб донбасівський пролетар став на бік українського селянина в національному змісті. Українська культура є однією з передумов перемоги соціалізму на Україні».

Наркомат освіти УСРР видавав спрямовані на поширення української мови постанови аж до самого повороту в справі мовної українізації, який стався 14 грудня 1932 р. Приміром, постановою Наркомату освіти від 11 грудня 1932 р. було вирішено «перевірити до 15.01.1933 знання української мови службовців усіх установ і підприємств. Службовці, що не виявлять знань української мови, мусять вступити на ДКУ (державні курси українізації. — Авт.)». Осіб, які уникали цих курсів або вороже ставилися до українізації, вимагалося звільняти з роботи без попередження відповідно до постанови від 1927 р. «Про забезпечення рівноправності мов та сприяння розвитку української культури».

Здійснювана М. Скрипником мовна українізація нерідко виходила за межі проголошеної на XII з'їзді РКП(б) політики коренізації. Певний час на це не зважали у Кремлі, оскільки така українізація в роки другого комуністичного штурму стримувала поширення антирадянських настроїв, заважала єднанню соціального і національного в антирадянських протестах. Однак ліквідувати спротив українського суспільства комуністичному будівництву вона не змогла.

Сприяння розвитку освіти рідною мовою, як і намагання спиратися у республіках СРСР на місцеві кадри, вирішила ключову проблему — підвищила соціальну мобільність суспільства і спрямувала енергію мас у потрібне більшовицькому керівництву русло. Соціальне та національне походження було тепер для українців не перепоною, як раніше, а перевагою для просування щаблями влади. Однак національного відродження України Кремль не бажав, оскільки в такому разі Україна могла стати більш самостійною не лише в національно-культурній, айв управлінській та економічній сферах. Для керманичів ВКП(б) було надзвичайно важливо, щоб якомога більша частина українців вважала себе господарями в УСРР і водночас була активною і (бажано) добровільною виконавицею волі центру.

Здавалося, що Кремлю значною мірою вдалося виконати це завдання. Відсоток українців у КП(б)У невпинно зростав. Якщо на початку політики коренізації українців у КП(б)У було 23,4 %, то станом на квітень 1932 р. — 59,3 %, а серед кандидатів до лав КП(б)У — 62 %. У доповідній записці до ЦК КП(б)У «Про стан парткадрів на Україні», яка була складена навесні 1932 р., говорилося, що станом на кінець першого кварталу 1932 р. серед секретарів районних партійних комітетів партії налічувалося 57 % українців, а серед секретарів міських парткомів — 45 %. Це вважалося явно недостатньою цифрою, і партійне керівництво УСРР планувало «вжити відповідних заходів для підвищення кількості українців серед секретарського складу».

Кількість українців у партії збільшувалася настільки стрімко, що вище компартійне керівництво вже не могло впроваджувати суворого контролю за тими, хто вступав до партійних лав. До цього варто додати також те, що багато українців, які вступали до партії, вважали Україну дійсно рівноправною з Росією, а українців — з росіянами. Більше того, в Україні того часу була панівною думка про те, що саме українці є головним народом в УСРР, а росіяни складають лише національну меншину, яка має такі самі права в національно-культурному розвитку, як і інші нацменшини. І ЦК ВКП(б) протягом 1930—1932 рр. не реагував на подібні настрої. Отож все більше й більше членів КП(б)У вважали будівництво української державності метою своєї діяльності. А це суперечило планам Кремля.

Практика хлібозаготівель та колективізації 1928—1932 рр. довела, що, незважаючи на посилення українізації, в українському суспільстві зросли антимосковські настрої, що були орієнтовані перш за все на ідею відновлення УНР. Якою б потужною не була агітація та пропаганда (див. вклейку, рис. XXI), вона не могла приховати катастрофи на селі (див. вклейку, рис. XXII). Знову постала небезпека практичного поєднання національного і соціального в антибільшовицький рух, зарадити чому політика українізації змогла лише частково. До того ж серед комуністів України теж ширилися настрої, які образно передають рядки з листа делегатів XII Всеукраїнського з'їзду рад (лютий 1931 р.) до президії з'їзду: «З такою експлуатацією робітничий клас України та бідняцько-середняцькі верстви довго миритися не будуть».

Навіть пильний контроль (постійний моніторинг настроїв української інтелігенції, заборона будь-яких виявів самоорганізації суспільства) та превентивні репресії проти тих, хто гіпотетично міг ідейно чи організаційно очолити український рух (справи Спілки визволення України (СВУ), Українського національного центру (УНЦ), ліквідація автокефальної церкви тощо) не дали бажаних результатів. В останній повний рік комуністичного штурму (1932) Кремль дедалі дужче відчував, що він втрачає в Україні ґрунт під ногами. Наприклад, вивчивши доповідну записку керівництва «Союзспирту» про збройні напади голодного населення на комори заводів тресту, Сталін наприкінці квітня 1932 р. писав у листі до Косіора: «Схоже на те, що в деяких пунктах УСРР радянська влада перестала існувати». І хоча у знекровленому українському селі на той час існував лише пасивний спротив, генсек побоювався, що згодом масове незадоволення соціально-економічними діями влади може вилитися у селянський виступ проти більшовицького центру.

Тимчасове гальмування колективізації навесні 1930 р. послабило зростання антирадянських настроїв. Але на той час відступати від комуністичного будівництва Сталін ще не збирався. У Кремлі ще не усвідомили економічної безглуздості ідеї переходу до безтоварного обміну у відносинах між містом та селом. З продовженням комуністичного штурму незадоволення Кремлем поширювалося вже не лише серед селянства, а й серед представників компартійно-радянського апарату. Усвідомлення цих обставин і зумовило появу нині добре відомого (датованого серпнем 1932 р.) вислову Сталіна про те, що «Україну ми можемо втратити». Ще більш реальною була інша небезпека — Україна могла перетворитися на центр антисталінського руху в усьому СРСР. Адже сталінську модель побудови соціалізму вважали нереальною дедалі більше членів комуністичної партії.

«Гігантський розмах і нечуваний розворот української радянської культури й державності»: Голодомор та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.

Комуністичний штурм 1929—1932 рр. зазнав поразки. Більшовицький режим опинився на межі виживання. З'ясувалося, що, незважаючи на наявність достатніх сил для примусу, попри завчасну ліквідацію осередків громадянського суспільства, попри недопущення активного спротиву селян і наявність певної індустріальної бази, спроба запровадження комуністичної моделі господарювання знову, так само як і 1921 р., призвела до всеохопної кризи. Знову скрахувала ставка на продуктовий обмін — він призвів до катастрофи. Сподівання на закордонну експансію комунізму, які певною мірою відродилися 1929 р., теж не справдилися.

У Кремлі усвідомили безперспективність продовження комуністичного штурму. Потрібні були засадничі зміни. Тому 19 січня 1933 РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», якою Кремль був змушений визнати: вирощена в колгоспах продукція належить селянам, і влада може претендувати лише на заздалегідь визначену її частку. Як і введення продподатку 1921 р., це призвело до впровадження низки заходів, які були наслідком цього відступу. Відроджувалася матеріальна зацікавленість у результатах праці, у відносини між містом і селом поверталася торгівля, а Наркомат постачання у лютому 1935 р. перейменовується на Наркомат торгівлі. Тому період 1934—1936 рр. історики нерідко називають «неонепом».

Така політика суперечила усталеним серед комуністів уявленням про соціалізм/комунізм. Але і в цьому випадку Сталіну вдалося вивернутися. За слушним висновком Станіслава Кульчицького, «Кремль опинився перед вибором: або визнати неможливою побудову соціалізму в тому вигляді, як його уявляли К. Маркс і В. Ленін, або змінити точку зору на соціалізм, як це запропонував Ленін на схилі життя. Сталін обрав другий варіант і оголосив соціалізмом той штучний лад, який більшовики встигли створити за час проведення двох комуністичних штурмів 1919—1920 рр. і 1929—1932 рр.».

У Кремлі усвідомили, що реальні зусилля варто зосередити на індустріалізації та зміцненні влади. Та спочатку треба було подолати катастрофічні наслідки другого комуністичного штурму, і насамперед ті з них, які реально загрожували владі Сталіна. Йдеться про вже згадані антикремлівський настрої, в тому числі і в середовищі прорадянськи налаштованої частини суспільства, які загрожували перетворитися на рух проти Кремля. Не менш важливим було і подолання зневіри відданих справі комунізму діячів. Оскільки замовчувати катастрофу на селі, яка стала очевидною ще до Голодомору, було неможливо, то потрібно було знайти ще й цапа-відбувайла.

Власне, саме на ці завдання і було спрямоване конструювання Голодомору. Підстави його виникнення не мали нічого спільного із зумовленими природними обставинами голодуваннями дореволюційного періоду. Мало того, механізм виникнення Голодомору мав кардинальні відмінності від голоду весни 1932 р., коли, за оцінками демографів, від голодної смерті в Україні померло близько 200 тис. осіб. Але при цьому голод і смертність від нього самі по собі не були метою влади. Головним її завданням було здобуття необхідних ресурсів, а смертність від голоду була жахливим побічним наслідком. Про це свідчать, зокрема, дії влади після усвідомлення створеної ситуації голодної смерті — вона намагалася пом'якшити голод. Інакше кажучи, голод весни 1932 р. став наслідком комуністичних методів господарювання і, зокрема, провальної сільськогосподарської кампанії.

Механізм Голодомору був засадниче іншим. Примусові хлібозаготівлі, які, зрозуміло, здійснювалися і в другій половині 1932 р. були лише першим і вже доволі звичним для селян кроком влади. Головне було далі. На початку 1933 р., після датованої 1 січня телеграми Сталіна, у межах усієї України була здійснена спецоперація з вилучення у селян усього продовольства. Підкреслимо, усього, а не лише товарного продовольства, яке тим чи іншим чином могло бути спрямоване на задоволення потреб міста чи на експорт. Доходило до того, що в так званих «боржників», тобто селян з колгоспів, які не виконали плану, забирали кашу, яка варилася у горщику, вже не кажучи про сушені фрукти, буряки, гарбузи та іншу городину. Спеціальні бригади проводили подвірні обшуки, вишукували заховане продовольство і вилучали все до останньої зернини чи бурячини. Попереднє «тестування» такого виду репресій відбулося у низці населених пунктів України наприкінці листопада — у грудні 1932 р. Насамперед це стосувалося сіл, поставлених на «чорну дошку».

Щоб українські селяни не могли врятуватися у містах чи сусідніх республіках, було виставлено озброєні загони. Якщо комусь вдавалося прорватися за межі України і здобути продовольство, то його конфісковували на зворотному шляху на кордоні. Було заборонено будь-що повідомляти про голод. Інакше кажучи, була штучно створена ситуації масової смертності від голоду, тобто це була пряма каральна акція більшовицької влади.

Лише наприкінці лютого — на початку березня найбільш лояльних до влади та таких, що зберегли фізичну можливість працювати колгоспників почали підгодовувати — потрібно було думати про посівну кампанію. Враховуючи ту обставину, що провину за Голодомор Кремль звалив на «українських націоналістів», а також передісторію цього злочину, можна із впевненістю стверджувати, що Голодомор був спрямований на українську політичну націю. Це було попередження, виховання та покарання українського народу, акт помсти йому з боку Кремля.

Помста за «вбиту мрію» — дворазовий (у 1919—1920 та 1929—1932 рр.) крах сподівань на втілення комунізму/соціалізму та за вимушений дозвіл на функціонування товарних відносин між містом і селом.

Попередження можливого виступу республіки проти Сталіна та гіпотетично можливого відокремлення України від СРСР.

Виховання потрібного владі ставлення українського селянства до «праці на пана», тобто у радгоспах і фактично державних колгоспах.

Покарання частини компартійно-радянської номенклатури за вияви співчуття українському народу та сумніви у правильності політики Кремля.

Незворотні втрати від цього злочину комуністів, за зваженими оцінками демографів та істориків, становлять 3,9 млн осіб.

Щойно сталінська держава скоїла вбивство голодом, її вождь розпочав підготовку іншого — на кого б звалити провину за катастрофу. Сталін апріорі не був українофобом; але він був неперевершеним майстром превентивних репресій. Датовані 1933 — початком 1934 р. репресії проти національно налаштованих комуністів та формальне визнання (за особистою вказівкою генсека ВКП(б)) «українського націоналізму» головною небезпекою в національному питанні чітко продемонстрували, у кому та в чому Сталін вбачав на той час небезпеку для себе в Україні.

Відмова від намірів продовжити комуністичний штурм, що ознаменувалася вже згаданим рішенням ЦК ВКП(б) від 19 січня про фактичне повернення до фіксованого податку в сільськогосподарському виробництві, в Україні супроводжувалася потужною агітаційно-пропагандистською кампанією, у ході якої в усіх негараздах українського села були звинувачені «українські націоналісти». Це мало остаточно унеможливити поєднання національного та соціального у той час і звести до мінімуму появу такої можливості у майбутньому. Відбулася зміна і в національно-культурній політиці в Україні.

Зміна в ставленні до мовної українізації була формалізована постановами ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня. У цих документах наголошувалося на потребі ЦК КП(б)У та РНК УСРР звернути серйозну увагу на правильне втілення українізації, усунути механічне здійснення її в Україні, а українізація за межами радянської України скасовувалася. За безпосереднього наполягання Й. Сталіна українізація, в тому числі і мовна, була розділена на «петлюрівську» (ворожу) та «більшовицьку». Тобто, попри репресії проти української інтелігенції, зміну правопису, пошук «петлюрівських українізаторів» тощо, від мовної українізації як однієї із засад національної політики Кремль не відмовився. Далися взнаки модернізаційні завдання, які без виконання згаданої вище настанови Й. Сталіна «розвивати культурно» неросійські народи виконати було неможливо. Та й контроль навіть над частково знищеним селом формальна відмова від політики українізації відчутно послабила б.

Наскільки для ЦК ВКП(б) було важливо взяти під цілковитий контроль село, свідчить і те, що з кінця січня до 15 жовтня 1933 р., згідно зі звітом ЦК КП(б)У, у колгоспи УСРР було послано з міських та районних центрів, за неповними даними, 15 929 комуністів, причому 95 % їх використовувалося на посадах секретарів партосередків та парторгів колгоспів і бригад. Оскільки нові керівники приїжджали переважно з Росії або з великих промислових міст України, то навіть про розуміння ними української мови, не кажучи вже про вільне володіння нею чи шанування української культури, досить часто говорити не доводилося. Поширеною була ситуація, коли абсолютна більшість комуністів у партосередках були українці, але оскільки надісланий до них парторг не знав української мови, то вся робота велася російською мовою.

Процеси розстановки нових кадрів ішли паралельно з усуненням тих, хто не вписувався у нову схему. Так, протягом травня-грудня 1933 р. у результаті партійної чистки у чотирьох областях УСРР з 267 907 комуністів, що пройшли чистку, відсів становив 84 653 осіб. 48,1 % виключених з партії припадало на тих, хто вступив до лав КП(б)У в 1931—1932 рр. Усього ж, незважаючи на приїзд численної армії комуністів з-за меж УСРР, партійна організація республіки протягом 1933 р. скоротилася на 109 556 осіб.

Однак при всій цій масовій зміні кадрів компартійна верхівка пам'ятала, що без підтримки хоча б частини населення обійтися неможливо. Інакше кажучи, не можна зовсім ігнорувати настрої суспільства. Тому влада поставила за мету довести, що розгром націоналістів зовсім не є розгромом українізації. Мало того, незабаром саме «українських націоналістів» компартійне керівництво почало звинувачувати... у зриві українізації. Їм, як говорив другий секретар ЦК КП(б)У П. Постишев у жовтні 1934 р. у доповіді на пленумі Київського обкому КП(б)У, «вигідно зобразити цей розгром як відмову від українізації, як розгром української культури».

Партійна верхівка розуміла, що російський шовінізм може призвести до результатів, прямо протилежних запланованим. Тому для усталення своєї влади потрібно було, хоча б формально, демонструвати її «українськість», продовжувати українізацію. З цією метою у січні 1934 р. на XII з'їзді КП(б)У, вже після звершення розгрому «націоналістичного ухилу», ухвалюється рішення про переведення столиці України з Харкова до Києва. Саме задля цього Кремль і далі стежив за тим, щоб відсоток українців у КП(б) У суттєво не знижувався, щоб перевірені українські кадри висувалися на керівну партійну та радянську роботу. Вірний настановам з Кремля, поборник «українського націоналізму» Павло Постишев навіть полюбив з'являтися у вишиванці. Компартійне керівництво намагалося не допустити такого стану, як у роки громадянської війни, коли українці дивилися на комуністичну партію як на чужорідну силу. Це було б особливо небезпечним у роки майбутньої світової війни, бо за період радянської влади значно зріс відсоток українців у містах.

Керівництву більшовиків потрібно було виховати такі українські кадри, які б лише за національною ознакою були українцями, добре знали українську мову. Але українські традиції, особливості побуту, історичну пам'ять українців необхідно було ліквідувати. Покінчивши у 1933—1934 рр. з тими українцями, у яких була більш-менш розвинута національна самосвідомість, партійна еліта береться за продовження українізації. Зовні це виглядало логічно — адже 1933 р. основною ідеєю боротьби з «ухилом» Скрипника була ідея заміни «петлюрівської» українізації на «більшовицьку». А щоб у комуністів УСРР не було ніяких вагань щодо майбутньої політики в національному питанні, в резолюції листопадового 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У нагадали, що «для партії національна політика була й лишається знаряддям інтернаціоналізму, що кінцева мета її є встановлення комунізму та злиття націй».

Одночасно з цим у резолюції говорилося про те, що «пленум вважає за потрібне провести добір і висування кращих колгоспних працівників українців, і партійних, і позапартійних, на радянську роботу в республіканському, обласному і районному масштабі». У ній також ішлося про необхідність «посилити готування більшовицьких українських кадрів партійних працівників», для чого утворювалися в Харкові курси марксизму-ленінізму при ЦК КП(б)У на 150 осіб з півторарічним строком навчання. Під час прийому на ці курси компартійна верхівка стежила за тим, щоб переважну більшість слухачів становили українці. Так, у першому наборі цих курсів українці становили 61 %, а в другому — 73,6 %.

Про кадрову українізацію управління керівництво КП(б)У не забувало й надалі. Протягом 1935 р. воно розгорнуло активну діяльність з висування українських кадрів на керівні посади в державних органах влади. 26 лютого 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про висунення українських кадрів», у якій пропонувалося «відділу керівних парторганів разом з обкомами подати в секретаріат не менш як 120—150 українців для висунення на посади секретарів РПК (районних партійних комітетів. — Авт.) і 120 осіб на висунення голів РВК (районних виконавчих комітетів. — Авт.)». Крім того, говорилося про необхідність відбору з українських голів РПК та РВК кандидатів та обласну та центральну партійну й радянську роботу. Подібні дії наказувалося зробити і ЦК ЛКСМУ.

5 липня 1935 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У, згідно з якою представники різних наркоматів найближчим часом мали запропонувати свої плани стосовно збільшення відсотка українців у їхньому керівництві. Навесні 1936 р. партійне керівництво України почало підбивати підсумки щодо висунення українських кадрів. ЦК КП(б)У визнав задовільним стан з висування українців у центральному апараті Наркомату охорони здоров'я та Наркомату юстиції і наголосив на необхідності продовжувати цю справу в областях. А от станом справ у Наркоматі освіти, де раніше не існувало проблем з українськими кадрами, вони залишилися незадоволеними. Такий підхід зумовив ту обставину, що українське етнічне походження ставало однією з переваг у сходженні кар'єрними сходами. У той час навіть майбутній генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв записав себе в «українці» і таким залишався в 1940-ві рр. І хоча реальний стан речей середини 1920-х рр. свідчив про вагоме відставання кадрової українізації від показників 1932 р., «на людях» влада намагалася не показувати цього. У друкованих виданнях називалися лише ті цифри, які вигідно відображали національну політику партії.

Слід з натиском наголосити: політика українізацій ваговою складовою якої було входження етнічних українців у владні структури, не припинялася. Щоправда, у вищих ешелонах влади порівняно з нижчими відсоток українців залишався меншим. За даними перепису 1939 р. загальна кількість «керівників партійних організацій, державних, кооперативних та громадських установ та підприємств» становила 312 848 осіб, з яких 59,6 % становили українці. Разом з тим серед республіканської ланки із 8888 осіб лише 3744 (42,1) були українцями, а серед районної та міської ланки відповідно з 27 629 — 18 742 (67,8 %) українців. Більшим був відсоток українців серед голів та заступників голів сільрад: з 11 737 осіб — 10 401 (88,6 %).

На відміну від кадрової, питання про мовну українізацію знову постало на порядку денному лише 1935 р. 29 серпня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило резолюцію «Про українізацію в областях», у якій зазначалося, що «обкоми Донецький, Дніпропетровський і Одеський займаються справою українізації недостатньо». Проаналізувавши доповідні записки з трьох областей за результатами такої перевірки, представники відділу агітації і пропаганди зробили висновок: «Незважаючи на спеціальні вказівки ЦК, обкоми партії недооцінили політичного розуміння цих вказівок, не взялись ще як слід за їх реалізацію, не зробили ще належного перелому в кадрах наших партійних і радянських робітників... Все пронизано духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість... Окремі міськкоми, парткоми партії, керівники окремих підприємств не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом» (курсив наш. — Авт.) Тобто знову пропагувалася теза про те, що саме «українські націоналісти» та «націонал-ухильники» заважали культурному та державному розвитку українського народу.

Нова хвиля «українізаційної» риторики сягнула апогею на початку 1937 р. Саме недоліки в національному питанні стали основою звинувачень проти Постишева та зняття його з керівних посад в Україні. Під час роботи пленуму ЦК КП(б)У який відбувся 31 січня — 2 лютого 1937 р., неодноразово лунали критичні зауваження в бік Постишева, Попова, Косіора, які, мовляв, допустивши на відповідальні ідеологічні посади троцькістів, зумовили порушення правильного здійснення національної політики. Та й сам Постишев у своїй промові відзначив незадовільне керівництво будівництвом української культури: «Я взяв тягар не по плечу. Я кажу про своє керівництво, про свою участь у керівництві української радянської культури. На мій сором, я погано знаю історію українського народу — раз, я погано знаю його культуру — два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу — три. А ці якості — вони необхідні для кожного з нас». Українізаційна риторика широко використовувалася до середини 1937 р., коли Кремль ініціював нову кампанію боротьби з українським націоналізмом, жертвами якої стали вже колишній боротьбист і тогочасний голова РНК УСРР Панас Любченко, неодноразово згадані раніше Андрій Хвиля, Володимир Затонський та ін., в тому числі митці та освітяни.

Отже, аналіз подій 1933 та наступних років дозволяє зробити висновок, що основною метою прибуття Постишева в Україну не було виправлення важкого становища у сільському господарстві: цього при зміненій економічній політиці на селі та наявності тих матеріальних і людських ресурсів, які використав П. Постишев 1933 р., місцеві керівники могли добитися й без нього. Головним завданням була корекція курсу національної політики та очищення лав комуністичної партії від національно-свідомих елементів, а також від тих, хто іноді наважувався мати власну думку про розвиток тих чи інших подій.

Злиття націй і мов вбачалося у Кремлі органічним результатом комуністичного будівництва. Але обставини на користь такого повороту так і не склалися. Тому ні 1933 р., ні в 1937— 1938 рр. у Кремлі формально так не відмовилися від затвердженого у грудні 1919 р. (і знову-таки формального!) визнання української мови як рівноправної з російською, не припиняли і затвердженого у 1922—1923 рр. курсу на українізацію. Українська мова наприкінці міжвоєнного періоду була основною в культурно-освітньому процесі в УСРР, але майбутня тенденція вже була визначена — «зближення» з російською мовою.

Генеральний секретар ЦК ВКП(б), разом зі своїм оточенням, зумів віднайти надійний спосіб утримування під цілковитим контролем України, — міф про «український націоналізм» як вороже українському народу явище відтоді Кремль плекав як улюблене дитя та охороняв його від пропагандистських та ідеологічних посягань, наче дорогоцінний скарб. Вживлений за сталінських часів у народну свідомість страх перед голодом і жорстка прив'язка до нього як «зрадницьких» (в першу чергу — щодо українського народу) будь-яких спроб пошуку самостійного розвитку України і донині впливає на українське суспільство найбільше. Щоправда, після Другої світової війни роль основного жупела у цій пропаганді перейшла від Петлюри до Степана Бандери.

«Розстріляне відродження»: централізація літературно-мистецького життя репресії проти діячів культури в 1930-ті рр.

1926 р. на XV Всесоюзній конференції ВКП(б) Сталін виступив з програмною доповіддю, що поклала початок змінам у внутрішній і зовнішній політиці Радянського Союзу. Оголосивши війну внутрішньому ворогу і закликавши до боротьби з троцькістсько-зінов'євською опозицією, генсек сформулював тезу про постійно зростаючу зовнішню загрозу. Партійні керманичі відмовилися від теорії світової революції та взяли курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні. Для цього в суспільну свідомість починають активно впроваджувати ідею зовнішньої загрози та шпигуноманію.

Державне політичне управління (ДПУ) активно моніторило ситуацію. Зведення щодо настроїв у середовищі інтелігенції регулярно лягали на стіл партійних керманичів. У щотижневому зведенні секретного відділу ДПУ УСРР № 8/18 за 20—26 лютого 1927 р. повідомлялося: «Серед співробітників Наркомосу циркулюють настійливі чутки про неминучість війни у найближчому майбутньому. Ці чутки викликають вкрай нервові настрої. Деякі співробітники Наркомосу думають вже про те, куди влаштуватися на випадок війни аби уникнути мобілізації».

Отже, лояльність місцевого українського активу щодо СРСР залишала бажати кращого. Що вже й казати про стару інтелігенцію та «попутників». Брак лояльності та тотальна зневіра у спроможність більшовиків втриматися при владі вразі зовнішньої агресії були основною проблемою центрального керівництва.

Ситуація в Україні дуже непокоїла Сталіна, адже загрожувала остаточному утвердженню його одноосібної влади. По-перше, Україна була розділена між чотирма державами (Польща, Чехословаччина, Румунія, СРСР). Це означає, що українське питання завжди могло бути використане проти Радянського Союзу. По-друге, розквіт української мови і культури, який спостерігався в УСРР протягом 1920-х років, створював передумови до переформатування відносин між Москвою і союзними республіками та наповнення їх реальним федеративним змістом. По-третє, українські націонал-комуністи, які обійняли важливі посади в уряді республіки, трактували українізацію значно ширше, вбачаючи в ній не тільки культурницький аспект, але й реальну економічну автономію. На зламі 1920-х — 30-х рр., ставало все більш очевидним розходження щодо розуміння українізації між місцевими націонал-комуністами і центральним керівництвом країни та їхніми ставлениками в УСРР. Більшовики вже взяли курс на реставрацію старого імперського принципу керівництва у вигляді взаємовідносин «центр-периферія». По-четверте, основу української нації складало селянство, упокорення якого стало можливим тільки внаслідок компромісу більшовиків з місцевими українськими лівими. До того ж, за умови відсутності можливості отримати зовнішні позики, саме сільське господарство мало стати головним інвестором радянського проекту модернізації економіки. Більшовики були свідомі того, що селяни так просто своє не віддадуть. Отже, протистояння обіцяло бути жорстоким, але й ставки були високими. Упокорення України — другої за економічним і людським потенціалом республіки у складі Союзу — відкривало шлях Сталіну до утвердження своєї влади та побудови з СРСР держави-комуни, про яку він мріяв.

Першим сигналом зміни ідеологічного вектору і взяття державою курсу на ідеологічну уніфікацію став відкритий політичний процес над старою інтелігенцією. Для цього ДПУ сфабрикувало справу Спілки визволення України (СВУ) — організації, що нібито існувала в УСРР з 1926 р. і об'єднувала антирадянськи налаштовану інтелігенцію, духівництво та представників куркульства.

Слідство тривало з травня 1929 р. до лютого 1930 р. Головним фігурантом справи було призначено відомого українського літературознавця, віце-президента ВУАН, академіка Сергія Єфремова. Згідно з офіційною версією слідства СВУ була пов'язана з однойменною емігрантською організацією та петлюрівським закордонним центром УНР і мала наметі повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання та допомогою іноземних держав.

Процес СВУ відбувався в приміщенні Харківського оперного театру, аби вмістити всіх охочих. Цей «театр у театрі» та химерність звинувачень стали приводом для сумного жарту про «музику ДПУ, оперу СВУ» (див. вклейку, рис. XXIII). Сам судовий процес тривав з 19 березня до 9 квітня 1930 р. На лаві підсудних опинилося 45 осіб: академіки, професори, лікарі, священики, викладачі вишів, студенти, письменники і вчителі. Більшість з них у минулому була членами українських соціалістичних партій, які підтримували Центральну Раду і працювали в урядах Української Народної Республіки (УНР).

Показовий процес, що скидався на фарс, завершився абсолютно протиправним вироком. Четверо підсудних отримали по 10 років таборів, решта від 8 до 2 років або ж були засуджені до заслання за межі УСРР. 1989 р. всі жертви процесу «СВУ» були реабілітовані за відсутності складу злочину.

Другим резонансним процесом стала справа «Українського національного центру» (УНЦ), ініційована 1931 р. Ця справа започаткувала справжнє полювання на вихідців із Галичини, які, повіривши свого часу в щирість політики українізації, переїхали до УСРР. Цей процес було використано для посилення контрукраїнізаційних заходів.

Вирок у справі «УНЦ» був винесений у лютому 1932 р. в закритому порядку. Загалом за справою «УНЦ» було засуджено 50 осіб на строки ув'язнення від трьох до шести років. Більшість з них померли в таборах.

Влітку 1930 р. відбувся XVI з'їзд ВКП(б), який взяв курс на боротьбу з ухилами в національному питанні. На практиці це означало, що настала черга партійних чисток. Під ударом опинилася насамперед члени партії національних республік.

1930 р. ДПУ розпочинає тотальне стеження за Миколою Хвильовим. Попри тривале цькування, Хвильовий ще сподівався найти компроміс зі владою. Для цього було потрібне «каяття», яке письменник сприймав як вимушений крок, що дозволяв зберегти творчу свободу та захистити своїх однодумців. Власне, це було трете каяття Хвильового, але якщо перші два рази він каявся у власних «гріхах», то 1930 р., влада зажадала від письменниками не просто каяття, але вияву лояльності. Хвильовому доручили написати викривальні матеріали із засудженням «СВУ». Для цього він навіть отримав фрагменти щоденника С. Єфремова з критичними випадами щодо більшовицької політики перекладені російською мовою.

Хвильовий виконав завдання. Протягом березня 1930 р. у газеті «Харківський пролетар» було опубліковано дві статті «А хто ще сидить на лаві підсудних? (До процесу „Спілки визволення України“)» та «За щоденником С. О. Єфремова — вождя, академіка, „совісті землі української“, що палахкотить „великим полум'ям“».

Письменник та його оточення отримали на певний час індульгенцію від влади. 1932 р. навіть вийшов перший том вибраних творів Хвильового. Навесні 1933 р. він одержав відрядження у село. Гнітюче враження від вимореного голодом українського села лягло важким тягарем на серце письменника. Він ані на мить не сумнівався у штучному характері голоду, який мав покласти край українському питанню. Але останньою краплею для Хвильового став арешт близького друга і соратника Михайла Ялового.

13 травня 1933 р. стало останнім днем в житті письменника. Певним містичним збігом є дата, адже 13 було улюбленим числом Хвильового. Після арешту Ялового на квартирі письменника зібралася Микола Куліш та Олесь Досвітній, також була присутня його дружина. Вони обговорювали ситуацію довкола арешту Ялового. Розмова скінчилася рішенням звернутися до прокурора Верховного суду УСРР Л. Ахматова. Коли вже всі збиралися розходитися, Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати і почувся фатальний постріл. У передсмертній записці, яку він заготував заздалегідь, відчувався крик душі письменника: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!» (див. вклейку, рис. XXIV).

Смерть Хвильового сколихнула мистецькі середовища в Україні. Вона стала останнім маніфестом письменника.

Загострення політичної ситуації, спровоковане центральним керівництвом країни, зумовило спалах репресій в Україні 1933 р. Центральна влада розпочала «полювання на відьом» — боротьбу з потенційною, але насправді не існуючою опозицією. Насильство дедалі більше ставало нормою життя радянського суспільства.

Тотальний розгром інтелігенції розпочався з цькування колишнього наркома освіти УСРР М. Скрипника. Саме, його партія призначила відповідальним у потуранні націонал-ухильництву. 23 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення нового наркома освіти В. Затонського. Його першим заступником став Андрій Хвиля, який встиг себе зарекомендувати як ревний борець з націонал-ухильництвом під час літературної дискусії 1925—1927 рр.

У листопаді 1933 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У саме А. Хвиля виступив з розгромною промовою щодо «скрипниківщини», яка стала ще одним жупелом, вигаданим партійними функціонерами. Скрипника звинуватили у створенні перепон між російською і українською культурою; орієнтації розвитку української мови на буржуазну Польщу і Чехословаччину; підтримку націоналістичних організацій та угруповань, таких як: ВАПЛІТЕ, «Березіль», «Авангард»; примусовій українізації національних меншостей.

Насправді владі потрібен був привід аби розпочати масштабні чистки в системі Наркомату освіти та, відповідно, науці й культурі, якими він опікувався. Той же П. Постишев, призначений «смотрящим» від центру, на листопадовому об'єднаному пленумі повідомляв, що протягом останнього часу з системи Наркомосу було вигнано 2 тис. осіб націоналістичного елементу. Тільки протягом 1933 р. у обласних управліннях освіти за політичними мотивами замінило 100 % керівництва, у районних — 90 %.

Тотальної чистки зазнали видавництво «Української радянської енциклопедії», кіностудія (ВУФКУ), музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки (Всенародна бібліотека України), геодезичне управління, Державні курси українізації ім. К. Маркса, Інститут української культури ім. Д. І. Багалія, Інститут ім. Т. Г. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові та багато інших.

Але найбільш жорстко ця хвиля прокотилася по мистецькій інтелігенції. Зачистка «театрального фронту» обернулася забороною до постановки 200 «націоналістичних» творів і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. У грудні 1933 р. за звинуваченням в участі в «Український військовій організації», ще одній справі, сфабрикованій органами державної безпеки, був заарештований художній керівник театру «Березіль» Лесь Курбас. Слідчі ДПУ вибили з режисера потрібні свідчення. 9 квітня 1934 р. у Харкові відбувся суд, який засудив Курбаса до 5 років ув'язнення.

Самогубство Хвильового 1933 р. стало тим спусковим гачком, що дав старт початку арештів серед письменників. Масштаби погрому українського красного письменництва досягли такого розмаху, що 17 травня 1935 р. 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор звернувся до керівництва ДПУ з роз'ясненням, що всі арешти, обшуки, та інші види репресій можуть проводитися тільки з санкції секретарів ЦК КП(б)У.

Поряд із чистками та репресіями партія й надалі подовжувала політику накачування літературних організацій вихідцями з робітничого середовища. 1931 р. на заклик профспілок близько 2 тис. робітників-ударників влилося до літературних гуртків. З метою їхньої успішної інтеграції до лав письменників при літературних редакціях журналів було утворено спеціальні консультативні бюро, видавалися спеціальні посібники, як правильно писати романи, повісті та есе. Таким чином партія створювала в письменницькому середовищі соціальну базу, що стала б її оплотом у боротьбі з ідеологічними опонентами.

У квітні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», яка ознаменувала початок курсу на уніфікацію культурного життя. Директива центрального керівництва була відразу підхоплена на місцях. У червні 1934 р., під безпосереднім керівництвом ЦК КП(б)У розпочався І з'їзд письменників України. На ньому було створено Спілку радянських письменників України. Це стало сигналом для решти мистецької спільноти. Слідом за літераторами у спілки об'єдналися театральні діячі, художники та композитори. Таким чином, партійне керівництво домоглося свого, створивши ефективну модель управління над духовною творчістю. Приналежність до спілки відкривала митцям високі соціальні стандарти життя. В обмін на лояльність до влади митці отримували елітне житло, продовольство, медичне обслуговування. Водночас влада могла в один момент позбавити митця всіх цих благ.

Атмосфера тотального контролю та страху згубно впливала на творчість видатних майстрів слова. Блискучий поет Павло Тичина, автор відомої збірки «Сонячні кларнети», став офіційним визнаним радянським метром, але заплатив за це своїм талантом. Півроку в Лук'янівській тюрмі провів Максим Рильський за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Його арешт був відлунням процесу «СВУ», проте письменнику вдалося уникнути сумної долі своїх колег. Попри певний злам, який відбувся в творчості поета у 1930-х рр., Рильському вдалося зберегти свій талант.

Специфічною була ситуація в образотворчому мистецтві. На художній ниві партійне керівництво вдавалося протекціонізму певних митецьких груп. Влада обрала фаворитом Асоціацію художників Червоної України (АХЧУ), головний осередок якої знаходився у Харкові. Метод реалізму, які сповідували художники цього мистецького угруповання, більш імпонував більшовикам. Завдяки державній підтримці АХЧУ дедалі більше претендувала на монополію в мистецтві. Але в Україні існував ще один потужний культурний центр — Київ. Тут провідні позиції належали Асоціації революційного мистецтва України (АМРУ).

Осередком АМРУ був Київський художній інститут, де згуртувалися молоді учні школи монументального мистецтва Михайла Бойчука. В основі творчого методу мистецької школи М. Бойчука лежало вивчення староукраїнського та українського народного мистецтва. Він спирався на монументальну спадщину Київської Русі, яка мала прокласти місток до створення українського мистецтва нової доби. Здобувши освіту в кращих академіях мистецтв Західної Європи, М. Бойчук створив школу монументального живопису, яка мала великий вплив на розвиток європейського образотворчого мистецтва. Його манеру високо оцінили французький мистецтвознавці Гійом Аполлінер та Андре Сальмон. Є підстави говорити про вплив українського монументального живопису на творчість мексиканського художника Дієго Рівери, який відвідував СРСР у 1927—1928 рр. Бойчук не тільки видатним художником, але й талановитим вчителем, що підготував цілу плеяду учнів (Т. Бойчук, А. Іванова, С. Колос, І. Липківський, О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр).

Партійне керівництво завжди розглядало Київ як осідок «націоналістичної» інтелігенції і з підозрою ставилася до школи бойчукістів, вбачаючи в ній «буржуазні» впливи, але реальний наступ почався лише на початку 1930-х рр. Головним погромником АМРУ стали їхні опоненти з табору реалістів. 1931 р. виходить друком книга одного з лідерів АХЧУ — Антона Комашка «За пролетарську гегемонію в просторовому мистецтві», де він жорстко критикує бойчукістів як провідників «занепадницької лінії».

Початок цькування певного напрямку не обіцяв нічого доброго для його послідовників. Ситуація в образотворчому мистецтві не була винятком. 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями органів державної безпеки заарештували М. Бойчука та низку його учнів. Незабаром всіх їх розстріляли.

Репресії торкнулися і частини колишніх членів АХЧУ, що виділилися з організації 1929 р., заснувавши Українське мистецьке об'єднання.

Раніше за інші галузі мистецтва консолідаційних заходів зазнала кінематографія. Це було продиктовано початком ери звукового кіно, що висувало кіномистецтво в авангард ідеологічного фронту, а проблема сценарію віднині набувала нового ідеологічного значення.

Посилення контролю над кіно збігається в часі з процесом тотальної централізації суспільства. Не випадково саме 1928 р. — початок першої п'ятирічки — була скликана Всесоюзна кінонарада. Проте «індустріальне мистецтво» диктувало свої правила, з якими мала рахуватися держава. По-перше, кінематографісти, на відміну від решти галузей мистецтва, так і не були зігнані в творчий союз. По-друге, з часом кінорежисери все ж таки створять власний сценарний актив, виступаючи співавторами сценаріїв. Працівники кіноіндустрії меншою мірою були піддані репресіям чи відлучені від професійної діяльності, ніж решта митців, адже їх, на відміну від літераторів, не так просто було замінити вчорашніми лікнепівцями та висуванцями з робфаків. Кіноіндустрія вимагала тривалої професійної підготовки. Потрапляння в немилість для режисерів не означало кінець кар'єри та репресії. Період утисків та заборон змінювався на чергову милість від влади. Яскравим прикладом є доля українського режисера О. Довженка. 1932 р. у нього виник конфлікт з тодішнім нарком освіти М. Скрипником, який звинуватив режисера в фашизмі. Довженко поїхав у Москву шукати заступництва у Сталіна. Генсек усвідомлював, що творчий геній українського режисера може добре прислужитися радянській пропаганді. Ціною підтримки вождя став фільм «Щорс», який вийшов на екрани 1939 р. і мав великий успіх. За нього режисер навіть отримав премію 100 тис. рублів.

Поглинання Москвою національних кінематографів, як і решти галузей культури, тривало з 1930 до 1936 р. і завершилося створенням Всесоюзного комітету у справах мистецтв.

Фінальним акордом «хрестового походу» більшовиків проти української інтелігенції став 1937 р. Для більшості фігурантів сфабрикованих на початку 1930-х рр. справ термін ув'язнення добігав кінця. Але в плани центрального керівництва країни не входило їх повернення в Україну. Тим більше, що радянські керманичі не вірили, що табір допоміг у «перевихованні». Так виникла ідея «почистити» табори. Рішення про це було ухвалено на найвищому рівні у серпні 1937 р. Так виникли нові табірні справи, за якими і було повторно засуджено більшість української інтелігенції.

20 лютого 1937 р. провели «чистку» (Половецької тюрми особливого призначення ГУДБ НКВС СРСР. Вирок отримала велика кількість в'язнів (М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан-Баб'юк, С. Рудницький, М. Яворський та інші). Всі вони були розстріляні у листопаді 1937 р. в урочищі Сандормох, що стало сумним символом українського «розстріляного відродження».

Масштабні чистки інтелігенції супроводжувалися вливанням нових кадрів з числа висуванців з робітничого середовища. На перший погляд, ситуація виглядала: дещо парадоксально, попри репресії чисельність інтелігенції на кінець 1930-х рр. зростала. Кількість працівників у галузі мистецтва збільшилася у 4,2 раза. Лінія партії на перетворення інтелігенції на категорію службовців набирала виразних обрисів. Партійне керівництво поклало край всім інтелектуальним дискусіям 1920-х рр., які були покликані поставити молоду українську інтелігенцію в один ряд із західними інтелектуалами. На 1939 р. національний склад у галузі культури, науки та освіти суттєво змінився: українці становили 71,3 %, росіяни — 12,7 %, а євреї — 10,8 %. Проте формальні показники сухої статистики не відображали справжньої трагедії української культури. Попри збільшення питомої ваги української інтелігенції, що мала на меті продемонструвати успіхи політики українізації, відбулася уніфікація творчого і культурного життя. Український зміст було вихолощено з української культури, а сама вона була маргіналізована на довгі роки. У ході репресій 1930-х рр., було знищено цвіт української нації — письменників, художників і митців, які могли дати зразки творчості європейського рівня і стати окрасою світової культурної спадщини. Українська інтелігенція була повністю підпорядкована для виконання ідеологічного замовлення партійного керівництва країни і на тривалий час позбавлена своєї головної функції — творця духовних цінностей.

Проект 1920-х рр. із перетворення СРСР на державу рівних національностей, чи, як його ще називали, «національного вирівнювання», і подолання спадку «тюрми народів» виявився черговим фейком. Ослаблений центр використав політику коренізації як передишку, необхідну для відродження імперії. Внаслідок репресій і чисток на кінець 1930-х рр. Радянський Союз перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, а союзний центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією. СРСР остаточно набуває рис спадкоємця Російської імперії. Кульмінацію цього переходу стала Конституція 1936 р., що задекларувала відсутність експлуататорських класів у СРСР. Відбулося зміна підходів до класифікації радянських громадян від класового до національного. У ході цих перетворень частина національної еліти була знищена, решта пішла на службу Кремлю.