Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Розділ 1 Що ж відбувається з нами?

Нині чи не кожен, хто живе в Україні, замислюється над тим, чому 280 млн громадян у колишньому СРСР дали можливість західним проповідникам нового міфу, тепер уже лібералізму, а також власним корпоратистам знов ошукати себе. Чому розвіявся старий міф західних ідеалістів, “комунізм” Л. Брежнєва? Колись життя було значно кращим, будувалися нові квартири, люди купували телевізори, мали можливість відпочивати на морі, могли збирати гроші на автомобілі або мали їх.

Чому всі нові ідеологічні міфи випробовуються на теренах Східної Європи, причому — такими американськими геополітиками єврейського походження, як Збігнєв Бжезинський чи Мадлен Олбрайт, котрі, до речі, навіть з власного вірою й національністю не можуть визначитися?

Чому люди з таким ентузіазмом почали руйнувати своє усталене життя, свій вистражданий і досить пристойний дім? І що ж тепер чекає нас у майбутньому? До чого призведе катастрофічне старіння основних фондів нашої промисловості? Песимісти стверджують, що до 2010 року науково-промисловий потенціал України буде остаточно зруйновано. А це означає, що ідеологію технологічного лідерства у сфері технічної політики вже сьогодні потрібно міняти на ідеологію технічних залучень.

Однак і це ще далеко не все. Газета “Голос України” у номері від 31 травня 2000 року зазначає: “За оцінками експертних досліджень, організована злочинність контролює 85 відсотків банків і 40-50 відсотків підприємств”. Там же опублікована заява фракції “Батьківщина”, де зокрема констатується: “В Україні і за кордоном відомо, що реальне безробіття у нас досягло катастрофічного рівня — майже 33 % і стало національним лихом. Урядові структури — Держкомстат і Міністерство соціальної політики — вперто применшують або навіть приховують реальні дані про безробіття”. Заробітна плата заморожена, а ціни постійно підвищуються: на проїзд у міському транспорті, на хліб, електроенергію, комунальні послуги, оплату житла, нафтопродукти ...

Як жити в таких умовах?

Нині інженери, вчені, викладачі вузів, учителі підробляють, торгуючи цигарками, китайськими, турецькими та іншими товарами, виконуючи роботу, яку на Заході виконують переважно безграмотні й безпритульні. Міста України перетворилися на базари, де все купується й продається. Скажімо, харківський Барабашівський ринок щоденно дає величезні прибутки президентові концерну “АВЕК” та його покровителям.

Чому і хто перетворив науковий і промисловий центр України — місто Харків — на сумнозвісну “барахолку”?

Чому люди, які стоять при владі, нічого не роблять для розвою промисловості й науки?

Чому доктори й кандидати наук повинні заробляти гроші торгівлею?

Чому депопуляція українства досягла катастрофічних розмірів, валовий внутрішній продукт на душу населення становить трохи більше 700 доларів. За класифікацією ООН, це — рівень малорозвинених країн.

Необхідно усвідомити і діяти, а не чекати, поки компрадорська й гендлярсько-лихварська політична “еліта” продасть і землю України, а ми станемо рабами у власній “незалежній” державі.

Прикметну рису масової свідомості радянської людини визначили демократи кінця 80-х років — розслабленість, розманіженість. Через те, що, мовляв, в СРСР надійний соціальний захист. Адже майже два покоління радянських людей виросли за відсутності загроз і небезпек. А відтак вони звикли до того, що життя може тільки покращуватись, а всі тодішні соціальні гарантії здавалися природними, як повітря, були частиною суспільної атмосфери. Безробіття, бідність, хвороби, характерні для західного світу, які загартовували їхню волю, нам здавалися надуманими.

Уже понад десятиліття спостерігаємо явище, яке суперечить здоровому глуздові: в Україні існує режим, що не користується авторитетом і повагою у жодній соціальній групі населення. Проте він стійкий і не подає жодних ознак власної загибелі — що б там не говорили лідери опозиції, з огляду на логіку і здоровий глузд. Для більшості українського народу очевидний факт, що нинішній режим, м’яко кажучи, не заслуговує на подяку — досить переглянути пресу.

Та чи багатьох наших співвітчизників вразив небувалий в історії держави і права факт, підкріплений жахливою статистичною “обґрунтованістю” — геноцид проти власного народу? Як же треба не любити його, країну, де ти побачив світ і виховувався, своїх односельців, які живуть за межею бідності, аби лише утримати владу. І все це заради збагачення свого оточення, яке створило “короля”. Населення України зменшилося більш як на 4 мли; а скільки людей змушені жити за межею бідності — завдяки так званим “демократичним реформам, яким немає альтернативи”?!

Що ж відбувається?

Напевно, ми входимо в новий період історії. Виникають режими, що утримуються на невідомому підґрунті, відкидаючи звичайні, багатовікові норми права й порядності, демонстративно ігноруючи бажання завоювати повагу громадян. Це “підґрунтя” неможливо підірвати, викриваючи гріхи й злочини режиму: він їх не приховує. А своїх прибічників цементує не високими ідеалами й цінностями, а круговою порукою злочинів та пороків, перетворюючи суспільство в натовп.

Є чимало ознак, що це процес світовий. Перебудова суспільної та політичної моралі відбувається скрізь. Справа Клінтона й Левінські, яку так смакувало телебачення, ігнорування міжнародних норм, що призвело до бомбардувань Іраку та Югославії, свідчать про знецінення, а то й виродження важливого в минулому явища — суспільної думки. До того ж, по суті, зникає саме суспільство, бо моральні й етичні норми різних людей стають настільки полярними, несумісними, що втрачається можливість діалогу.

За оцінками експертів Світового економічного форуму в Давосі, Україна — одна з найнестабільніших країн. Виникає досить резонне запитання: чому режим, який поставив країну на грань катастрофи, спроможний утримувати в країні примарну рівновагу? Скидається на те, що лише в такому стані нестабільності цей режим і може існувати. Перехід до стійкого порядку, вихід країни з трансу означатиме загибель для нього.

Найдієвішим способом, що паралізував волю українства, було швидке й різке зубожіння більшості — водночас із таким же різким і нічим не обґрунтованим збагаченням меншості населення. Це призвело до того, що більшість людей в Україні не мають духовних і фізичних сил думати про щось інше, крім повсякденного забезпечення своїх родин найнеобхіднішим для виживання.

Політично найактивніший середній клас — основа демократії, є для нинішнього режиму його могильником. І тому він, режим, його найбільше боїться й робить усе (інфляції, високі податки й орендні ставки) для його знищення.

На відміну від сільського, житель міський переважно не має автономного життєзабезпечення, і зубожіння, аж до загрози голоду, — потужний засіб контролю його поведінки. Значна частина української людності безнадійно паралізована злигоднями долі.

Різке зниження соціальних запитів населення — це наслідок поступового звикання до бідності, втрати сподівань на повернення колишнього добробуту. Режим постійно й нахабно шантажує населення неухильним падінням рівня життя. Ліквідація колективних господарств, введення високих податків на виробництво сільськогосподарської продукції дає можливість шантажувати голодом. Енергетичний комплекс зруйновано настільки, що навіть при спадові виробництва в 3-5 разів він не забезпечує енергетичних потреб населення цілих областей. Про це свідчать ті ж таки відключення теплої води навіть у пологових будинках у Рівному, електроенергії і газу в Харкові...

Режим повинен усвідомити, що шантаж — це не акт миру й злагоди, це — акт початку війни.

Інша технологія — збайдужілість, душевна апатія населення. Це — втома від злиднів, спустошеності й зневіри, які спричиняються й нагнітаються найвульгарнішими методами. Скажіть, де, в якій країні ще так цинічно принижують людську гідність, змушуючи працювати важче, ніж рабів (рабів хоч годують), не виплачуючи навіть тієї мізерної платні, яку встановлюють для висококваліфікованих спеціалістів із числа туземного населення (350— 450 доларів на рік), не індексуючи її за величезної прихованої інфляції. Це новий винахід влади. Як і у випадку матеріального зубожіння й залякування, душевна втома людей з’являється через те, що режим жорстоко гнобить їх.

Все, що відбувається в Україні, все, що ми бачимо і чуємо останніми роками, переконує: ці нелюдські способи використовуються системно, як новітні технології гноблення власного народу. Якщо це так, то опозиція, котра звинувачує режим у “некомпетентності”, дуже помиляється.

Жителям України варто замислитися: що ж відбулося? Відновимо в пам’яті події так, аби всім стало зрозумілим, якими “чарами” нас переконали зробити все те, що ми й зробили власноруч. Визнаймо незаперечний факт: якась впливова й організована частина людності домоглася того, що наше суспільство, діючи за її алгоритмами, поділилася навпіл. Перша частина захопила величезні матеріальні ресурси, довівши цим до злиденного стану другу — більшість населення України. Державну систему змінено на зовсім протилежну, але при владі залишилися ті ж самі люди, котрі конвертували владу у власність.

З’явилися так звані нові українці, котрі не мають уявлення про такі поняття, як благо нації, національна гордість, гордість за державу, як добро і зло. Бридко дивитися, наприклад, як наші вищі посадові особи плазують перед емісарами МВФ та іншими західними фінансовими магнатами, випрошуючи доларову милостиню. Заможні “нові українці” переважно бачать і розуміють світ одноманітно, матеріально, у них своя ієрархія, свої закони.

Терени України дедалі відчутніш стають місцем можливих техногенних катастроф і хаосу, і на Заході дедалі частіше висловлюються про новий тягар Америки, про те, що, мовляв, цим простором їй треба ще й управляти, аби він не вибухнув, викликавши дестабілізацію світу.

Згідно з “Програмою розвитку України до 2010 року”, підготовленою експертами під керівництвом директора Інституту економічного прогнозування Національної академії наук академіка В. М. Геєця, старіння основних фондів призведе до техногенних катастроф, значні кошти підуть на їх ліквідацію. Тобто, розпочавши лібералізацію ринку й руйнування промисловості за підказками “західних учителів”, Україна тепер має загрозу не тільки від закопаних відходів хімічної й оборонної промисловості, ядерних реакторів, від застарілих ліфтів, а й від заводів, що вже давно не працюють.

Ті, хто стояв біля керма в Україні й розвалював СРСР, більш-менш щиро вважали, що вони готують країну до незалежності, демократії, цивілізованості, до становлення її як великої європейської держави. Проте сьогодні тільки сліпий не бачить, що компрадорська й гендлярсько-лихварська політична еліта готує країну на роль американського протекторату. До того ж США всіляко заохочує процеси хаосу в державі, аби потому люд наш охоче прийняв місію американського миротворення.

Нинішня ситуація в Україні дуже нагадує Росію після жовтневої (1917 р.) революції. Тільки-но сучасна “п’ята колона” захопила владу, як на доказ щирості своїх намірів Україна роззброїлась, проголосивши новий масонський лозунг “нейтралітету”, позаблоковості, без’ядерності”, а заодно й розсіяла своїх колишніх спільників. Втім, одразу стало зрозуміло, що “світова ліберальна революція” й “новий світовий порядок” не поспішають нам на допомогу, а переможці готові до віроломства.

Якщо невдовзі економічна ситуація в Україні не зміниться, а лідери правової держави не зможуть запропонувати духовних орієнтирів, політика може зайти в глухий кут.

Безвихідь — через те, що з політикою люди пов’язують сподівання поліпшити життя, побудувати суспільство, в якому вони будуть щасливими. Нинішні розчарування — через те, що політика країни не може задовольнити цих сподівань. Відтак — глибока криза, в якій опинилася наша демократія, наша “незалежна” держава. Люди втрачають довіру до політиків, котрих вони вибирали. Настає ерозія не тільки морально-релігійних основ, а й самих засад правової держави.

У багатьох незахідних країнах релігія повертається нині як політичний фактор, особливо іслам. Відхрещуватися від небезпеки ісламського екстремізму та міжнародного тероризму, вважати, що це не наші проблеми, для України було б дуже необачно. До того ж, певні “націоналістичні” кола розпалюють міжетнічну ворожнечу. Інакше чим пояснити, що колишній віце-прем’єр-міністр М. Жулинський на словах погоджується з тим, що від оподаткування слід звільнити всю вітчизняну видавничу продукцію, незалежно від того, якою мовою вона видана, а до Верховної Ради подає проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи”, де від оподаткування пропонує звільнити тільки видання українською мовою. Аналогічний проект Закону подає і депутат П. Мовчан. Невже обом не зрозуміло, що вони порушують статтю 24 Конституції України, де записано, що не може бути привілеїв чи обмежень за мовними ознаками.

Так розпалюється ворожнеча між різними етнічними групами. Хоча сучасна правляча еліта епохи пострадянської незалежності завжди вважала чи не найважливішим своїм досягненням саме низький рівень міжетнічного напруження. І справді: на тлі сусідніх держав Україна видається майже оазисом благополуччя і взірцем вирішення національних проблем. Принаймні на певному відрізку історії вдалося уникнути серйозних сутичок на міжнаціональному ґрунті. Проте вже сьогодні очевидно, що міжнаціональний мир — більше ілюзія, ніж реальність. Уже невдовзі може постати так зване російське питання і, на жаль, останнім часом в Україні здійснено чимало такого, аби цей момент наблизити. Концепція національної політики потребує перегляду — і не кулуарного, а з залученням представників щонайширших соціальних прошарків і зацікавлених сторін. Згода має бути досягнута в результаті суспільного діалогу і домовленостей.

Україна розпочала нове тисячоліття, маючи досить несприятливі соціально-демографічні показники. Швидкими темпами скорочується абсолютна кількість населення, відбувається його старіння. Однак непокоїть не тільки це. Небезпечна також люмпенізація та соціальна маргіналізація значної частини населення. Соціальна піраміда дедалі зриміше деформується — соціальний буфер (середній прошарок) між низами чи, точніше, соціальним дном і верхами дедалі тоншає. Цей негативний процес потребує не лише уваги, а й досить енергійних протидій. Високоосвічені люди в Україні не витримають принизливого зсування їх у прірву. Чи не станеться соціального вибуху? Про це слід пам’ятати компрадорській і гендлярсько-лихварській політичній “еліті”.

Зовнішньоекономічний аспект сучасної політичної ситуації в країні обумовлюється наявністю і впливом трьох потужних факторів: фінансової залежності країни від західних міжнародних організацій; енергетичної залежності від Росії та країн СНД; зацікавленості в просуванні української зброї на міжнародні ринки (включаючи країни “третього світу” і СНД).

Фінансова залежність України від західних міжнародних організацій змушує керівництво країни шукати шляхи входження в західні бюрократичні структури, військові організації та Європейський Союз (ЄСУЮднак існують об’єктивні обмеження орієнтації на ЄС і НАТО, і то — дедалі жорсткіші. Так, з майже 200 ділових пропозицій і проектів, що їх запропонували українські партнери, західні інвестори підтримали тільки 12-15 відсотків.

До того ж західні кредитори намагаються активно впливати не тільки на зовнішню, а й на внутрішню державну політику, вимагаючи від уряду України виконання навіть нереальних рішень. Взяти хоч би шантаж МВФ затримати надання чергового кредиту в розмірі 90 млн доларів, якщо уряд України введе податок на експорт соняшнику. Політика подвійних стандартів МВФ проявляється і в ситуації збільшення тарифів на комунальні послуги та житло до 100 відсотків реальної вартості при фактичному замороженні заробітної плати. І все це відбувається на тлі так званої боротьби Заходу за права людини. А коли людям не виплачують пенсії та заробітну плату, Захід зумисне мовчить про права людини, зобов’язуючи уряд збільшити тарифи на комунальні послуги і житло, створюючи соціальне напруження в суспільстві.

Можна констатувати, що заокеанські позички, здійснювані українським урядом, і життя за вказівками МВФ стимулювали в економіці України розвиток скоріше негативних, ніж позитивних процесів.

Тим часом фінансова залежність України від західного світу має довгостроковий характер, і ще довго обумовлюватиме позицію політичного істеблішменту держави при вирішенні як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних проблем.

Слід особливо наголосити, що через несприятливу для України ситуацію на міжнародному ринку, а також у зв’язку зі значним падінням виробничого потенціалу української паливно-добувної та металопереробної промисловості традиційна зацікавленість компрадорів у просуванні на зовнішні ринки товарів продовольчої групи, а також продуктів виробництва чорної та кольорової металургії, вугільної й хімічної промисловості — явно знижується. Проте, дбаючи про власні інтереси, компрадори сподіваються вступити до Всесвітньої торговельної організації, плекаючи надію на пільгові умови торгівлі металом та іншою сировиною. Нічого з цього не вийде. Бо профспілки сталеливарної промисловості США та Західної Європи досить впливові й не дадуть можливості впроваджувати демпінгові ціни. Проте й вартість металу, після наведення ладу в паливно-енергетичному секторі, буде іншою, далекою від демпінгової й неконкурентоспроможною на світовому ринку. Залучаючи вихідців із Західної України, мало розвиненої в промисловому відношенні, на керівні посади в міністерствах і відомствах Лівобережної та Центральної частин країни, влада буцімто рятує єдність держави. Практично ж — руйнує економічний потенціал східних регіонів. Адже, не маючи досвіду управління промисловими підприємствами, пройшовши школу американського менеджменту, ці керівники далекі від реалій життя промислових районів і підприємств. їхні рішення спиралися на досвід чиновників міністерств і відомств, які відстоювали власні інтереси й набивали грошима свої кишені за надання різних ліцензій, квот тощо. Відсутність у міністрів відчуття реальності, хабарництво, компрадорство й віртуалізація економіки призвели до повного розвалу промисловості, безробіття і соціального напруження.

Необхідно також збагнути, що російська компрадорська еліта, однозначно орієнтована на експорт сировини з Росії на Захід, прямо й безпосередньо зацікавлена в подальшій руйнації економічного потенціалу Донбасу, Дніпропетровська, Запоріжжя та інших промислових районів, які ще й донині залишаються їхніми головними конкурентами. Технологічно дії російських олігархів сягають далеко за межі цінової політики щодо газу та нафти, аж до лобіювання інтересів українського націоналізму. Не випадково засоби масової інформації Росії, що фінансуються сировинниками й тісно пов’язаними з ними фінансовими олігархами, широко рекламують українських націоналістів, використовуючи їхні дії у своїх корисливих цілях. Дуже непросту позицію тут займають також українські ліві, які, організовуючи страйки й безладдя у східних регіонах, знову ж таки, фактично лобіюють інтереси російських компрадорів.

НАТО виявляє неабияку зацікавленість у використанні Яворівського полігону та інших військових об’єктів на українській території, у проведенні спільних військових навчань. Однак це не дає підстав увійти країні до євроатлантичного співтовариства. Загравання з НАТО заважатиме Україні розвивати власний військово-промисловий комплекс. Адже конкурентів на ринку зброї надто багато і поява тут ще однієї держави не вигідна ні США, ні Росії.

В цілому необхідно констатувати, що зовнішня, внутрішня та макроекономічна ситуація в Україні далеко не благополучна. Переважно — через невмілу, непродуману, недалекоглядну політику урядових кіл молодої держави.

Чи не єдино правильною позицією українського Президента й уряду нині є пошук оптимальних шляхів взаємодії з російською та білоруською політичними елітами.

Проте це добре розуміють наші “західні вчителі”. Зокрема, д-р Богдан Гаврилишин, радник Голови Верховної Ради і прем’єр-міністра України. Досить промовиста одна з його статей у газеті “Дзеркало тижня” (№ 38, 30 вересня 2000 р.).

Не дискутуватиму з Богданом Дмитровичем про переваги західного вибору й інтеграції в Європейський Союз (ЄС). Нас туди ніхто не запрошує. Згадаймо, як Клаус Шнайдер, заступник департаменту з відносин ЄС з Україною, Росією, Білоруссю та Молдовою Директорату європейської комісії, висловився з цього приводу: “Ми не стверджуємо, що Україна в разі виконання Копенгагенських критеріїв отримає шанс стати членом ЄС. Але це не означає, що ви не повинні прагнути виконання цих критеріїв”. Додати до цих слів нічого.

Проте цікаво знати, що, на думку пана Гаврилишина, може запропонувати Україна ЄС: високоосвічені кадри; мережу наукових інститутів; найродючішу в світі землю...

Сам Гаврилишин, як кажуть у народі, є перекотиполем, і тому, звісно, можна пропонувати чужу землю ЄС. Запитати б, чи давно був він у своєму селі, жителям якого пропонує нове ярмо? Не треба більше українському народові Ваших рецептів. Добре давати поради, якщо не думати, чим годувати дітей, утримувати сім’ю. Годі дослухатися людей, які покинули Україну. Зрадивши свій народ один раз, можна зраджувати його протягом усього життя.

Куди ж насправді рухається наше суспільство?

Насамперед сумніваюся, що воно зробило свій вибір, чи, точніше, — вибір на далеку перспективу. Вибір зробила компрадорська й гендлярсько-лихварська політична “еліта”. І то — лише на день сьогоднішній. Вона безоглядно віддає перевагу “золотому тельцю”. “Еліта” засліплена збагаченням, їй байдуже, до яких соціальних, політичних і військових наслідків воно призводить. Конкуренція між компрадорами й гонитва за прибутками роблять свою справу щоденно й щогодинно, і розум тут спить. їй важливо зміцнити матеріальні основи власного існування. А що потім? Як трансформуватимуться суспільні відносини? Невже така високоосвічена й культурна нація, як українська, лише спостерігатиме, як її національне багатство переходить до рук консорціумів та кланів, що перебувають при владі. А на черзі земля...

Зростає кількість безробітних серед інтелігенції, а компрадорам стає дедалі тяжче кидати їй подачки з бенкетного столу. До того ж це ще більше підкреслює злиденне становище людей, які отримують копійки за те, що не працюють. Коли раніше ми говорили, що багаті стають дедалі багатшими, а бідні — біднішими, то тепер можна сказати, що привілейовані стають дедалі привілейованішими, а обділені ще обділенішими. Це стосується не тільки розподілу прибутків, а й таких параметрів якості життя, як освіта, суспільний статус, участь в управлінні, моральне задоволення працею. Подальша гонитва за грошима лише посилить елітаризм суспільства й набуде драматичніших рис. І тоді ще гостріше постане необхідність радикально змінити всю суспільну структуру.

Як почуватиметься при цьому еліта? Наскільки відчуватиме невдоволення серед своїх антиподів? Які буферні рішення здійснюватиме для власного порятунку й збереження агонізуючої структури?

На всі ці запитання доведеться відповідати в найближчому майбутньому.

Нинішня Україна стала об’єктом широкої американізації. Спосіб життя, стиль поведінки, моральні засади української молоді значною мірою нагадують США 70-х років минулого століття. Вечорами натовпи юнаків і дівчат кочують столичними (і не тільки столичними) вулицями, заповнюють численні “кафешки”, зали з гральними автоматами, кінотеатри з американськими фільмами; отелі, в барах і ресторанах яких “працюють” стриптизерки і де за певну ціну можна отримати кімнату на будь-який час і цілком таємно. Чи доведеться Україні пройти через духовні випробування американців 60-70-х років?

Розвал економіки СРСР політики пояснюють наслідком правління КПРС, неповороткістю соціалізму, пасивністю народних мас. Інколи — діями лідерів: мовляв, захотіли розвалити і розвалили. Проте не варто забувати основний принцип поділу суспільства, що передбачає конкретні інтереси конкретних груп: окремих людей, сімей, корпорацій, держав, надсистем. Застосуймо системний підхід і розглянемо Радянський Союз як систему. А насамперед визначимо: який власне її елемент став головною причиною всіх “напастей”? Або ще точніше: хто ж тоді зрадники народу України?

Якщо погодитися з тим, що Захід веде політичну війну за життєвий простір України, то хіба не зрадники люди, які цьому сприяють? У своїй змові проти СРСР Захід хотів роз’єднати Союз, послуговуючись класичною формулою “поділяй і володарюй”. Для цього і нині до нас їдуть численні радники, інструктори й спеціалісти. Але якщо у верхах усі люди відомі, то охоплювати західним впливом широкі суспільні кола неможливо без низових структур.

Хто ж тоді зраджує? Той, хто боїться, чи той, хто заздрить? Утриматися при владі в корпоративному суспільстві можна, якщо... не мати влади взагалі або мати чиюсь дуже сильну підтримку. Перший варіант в Україні неможливий, а силові структури практично нейтральні.

Залишається корпоратизм. Він є не національною традицією, а хворобою; а ще — зброєю, за допомогою якої зовнішні сили експлуатують націю. І Заходові байдуже, якими методами править клан: тоталітарними чи демократичними. Так чи інакше клан йому допомагатиме. Захід зацікавлений у розстановці вигідних йому кланів на відповідних місцях. Безкорисливо він нікого не підтримує. Його інтереси — сировина і земля, а точніше, корисні копалини. Адже головна проблема, що стоїть нині перед Заходом, — паливо, енергія. Він споживає їх у величезній кількості — за фактичної відсутності власних ресурсів. Без палива Захід неможливий. Пригадайте недавні події у Великобританії чи в інших країнах Західної Європи, коли там страйкували водії.

Якщо в країнах “третього світу” не буде демократії. Захід цього навіть не помітить. Це щодо питання пріоритету проблем. Але Заходу треба не просто паливо — йому потрібне дешеве паливо й ідеальний стан для нього — якомога більше постачальників і якомога менше споживачів. СРСР — це споживач, а Росія, Україна й Кувейт — постачальники.

Цим пояснюється величезна зацікавленість щодо Лівії й ніяковісінької — до Бірми; хоча остання більша за розмірами, але режими в обох країнах однакові. Тільки в Лівії є нафта, а в Бірмі її немає. І справа тут не в Каддафі.

Нині народ кожної країни відстоюватиме свій життєвий простір і без боротьби його нікому не віддасть. Ідеальний варіант завоювати його — знайти групу людей, які на певних умовах ладні передати завойовникові частину просторових ніш. І з їхньою допомогою піднести акцію окупації як благо для переможеного народу.

Окупація завжди вигідна окупантам. Окупація в геополітиці — це використання ресурсів захопленої країни. Не обов’язково вводити в країну чужі війська. Досить створити у цій країні групу людей для реалізації інтересів окупанта; привести їх до влади означає делегувати їм права, можливості й платню експедиційного корпусу. А колабораціоністи віддадуть переможцеві життєвий простір своєї країни за посередницький процент від угоди.

Кожна країна має змогу і повинна здійснювати незалежну політику. Якби не зрадницькі уряди та їхні напівкримінальні попихачі, а то й злодії, рівень життя в Україні мало б відрізнявся від добробуту тієї ж Америки чи Великобританії. Звідси й політичне замовлення Заходу на догідливих чи навіть ними підготовлених урядовців, що виконують усі його вимоги.

Західні кола зацікавлені в захопленні життєвого простору України. А її компрадорська й лихварсько-гендлярська політична псевдоеліта, об’єднавшися з корпораціями приблизно рівної сили, бореться за владу. Корпоратисти, що борються за спокусливе місце “біля корита”, перебувають у стані нестійкої рівноваги. Тож зовнішня підтримка у вигляді подачки МВФ або навіть обіцянки надати кредити має для них величезне значення. Іноземні олігархи пропонують угоду одній з корпорацій: підтримку в боротьбі за владу в обмін на надання українського життєвого простору, тобто простору українського народу. Корпорація отримує владу, а іноземні олігархи — доступ до ресурсів: сировини, робочої сили, права її експлуатувати. От вам й інвестиції, “альтернативи яким немає”. Окупантам більше нічого й не потрібно — все інше вони вже мають.

Правлячій корпорації пропонують створити систему, в якій прибутки її членів будуть на рівні справжніх мільйонерів. Якщо правляча корпорація не дає на це згоди — аналогічні умови пропонуються іншій разом із гарантіями сходження на владний олімп. До обіцянок додаються агенти впливу; якщо потрібно, шантаж; корпорації-конкуренти; західні консультанти.

Консультанти пропонують корпоратистам заробити живі гроші й покласти їх на свої рахунки до надійних західних банків, а також гарантії Заходу щодо підтримки їхньої влади. (Пригадайте серпень 1998 року, коли Захід підтримував корпоратиста Чубайса грошима МВФ і куди ці гроші в Росії поділися).

Після домовленостей — “демократичні” вибори і встановлення проамериканського режиму. Правляча корпорація відпрацьовує одержану владу, обдираючи до нитки свій народ і даючи змогу робити це транснаціональним компаніям (ТНК).

Після отримання так званої незалежності (від кого?) в Україну полізли різні фонди, утворилося безліч асоціацій, в назвах яких обов’язковими є слова “демократія” чи “демократичні ініціативи”, понад 150 партій, 1208 легалізованих об’єднань громадян, 22518 релігійних організацій (єпархії, громади, монастирі, місії, братства, духовні навчальні заклади); куди тут подітися бідному громадянинові, якого й назвали відповідно— “пересічним”. Програми, гранти, поїздки за кордон, семінари, конференції, фуршети й інша мішура забили памороки українській інтелігенції, “розчистили” шлях до так званого відкритого суспільства, яке насправді залишилося відкритим тільки для вивезення нашого надбання, ресурсів України. А шлях до європейського співтовариства — замкненим на величезний замок і відкритим хіба що для тих, хто є інтелектом нації.

Проте участь фондів у фінансуванні політичних операцій — це тільки одна з ланок розгалуженої системи обдурювання, організованих крадіжок, корупції й контролю. Адже існує безліч інших фондів, які за копійки одержують наші наукові розробки, організовують інформаційний контроль, впроваджуючи нові інформаційні технології, створюють політичні організації, що діють в інтересах західних олігархів, скуповують ліки, а під виглядом допомоги завозять натомість різний медичний непотріб.

Принцип “поділяй і володарюй” значно давніший, аніж римське право. Те, що Україна підневільна й поділена, розуміє нині чи не кожна мисляча людина. Україна поділена на сфери впливу. Були промисловці, були сировинники. Але сьогодні прибутки сировинників у 5-7 разів перевищують прибутки промисловців, тоді як у застійні роки вони були більші у 1,5-2 рази. Не діє закон переливання робочої сили й вирівнювання прибутків. Корпоративна система паралізує закон. Вона використовує диспропорції, що виникли в суспільстві. Проте така ситуація вигідна не тільки їй і сировинникам, які ту корпоративну систему очолюють.

Уважно переглянувши газети, можна зробити висновок, що гендлярсько-лихварська політична еліта України дійшла до краю. Жорсткий контроль за використанням російського газу, нафти, а також викриття фінансових махінацій колишнього прем’єра Назаренка фактично нейтралізували консорції, що займаються перепродажем цієї сировини. Ми бачимо, як замовкли деякі політичні діячі, бо втратили сенс не тільки займатися політикою, а й жити. Відлучення від газової та нафтової “соски” призвело до банкрутства не тільки посередницькі сировинні “фірми”, а й багатьох компрадорських чиновників і політиканів, яких водночас відлучили і від “соски” доларової.

Нема сировини — нема хабарів. А ще 31 травня 2001 року газета “Голос України” писала: “Річну суму хабарів в Україні експерти Світового банку оцінюють на рівні двомісячного товарообігу країни... За 9 місяців рівень хабарництва зріс у 2,6 рази... Найпоширеніше явище — нецільове використання бюджетних коштів. Лише минулого року не за призначенням використали півмільярда казенних грошей, що дорівнює річному бюджетові Черкаської області. А в першому кварталі нинішнього — 200 мільйонів гривень”. І далі: “За оцінкою експертних досліджень, організована злочинність контролює 85 відсотків банків і 40-50 відсотків приватних підприємств. ці дані вражають. Однак такі оцінки нагадують біг по колу, оскільки мало зафіксувати явище, з ним потрібно ще й боротися. Невідомо, щоправда, якими методами”.

Тут же наведено ще й такі дані: “Порівняно з 1994 роком, кількість працівників центральних органів виконавчої влади зросла на 34,8 тис. осіб... Так, бюджетні видатки на утримання органів влади зросли за останні три роки більш як удвічі — з 1,5 до 3,1 відсотка від загального обсягу видатків державного бюджету. Водночас в Україні налічується понад 1 млн сімей, де середній дохід на одну особу не досягає 50 грн. (менше як 10 дол. США) на місяць, а у більш як 100 тис. сімей — не перевищує 20 грн. (менше 4 дол. США). За різними оцінками, на межі бідності перебувають близько 70 відсотків громадян.”

Свідомість українців поступово зміщується з духовної площини в матеріальну. А основою нової суспільної свідомості стає байдужість до знедоленої меншості. І це в суспільстві, де кожний десятий — безробітний, а переважна частина (81 %) населення живе за межею бідності.

Засоби масової інформації нині сягнули досконалості в галузі маніпулювання свідомістю. А вони перебувають переважно в руках у гендлярсько-лихварської еліти і збільшують кількість хворих людей, змінюючи біологічні підвалини існування нації. Можна розігнати парламент, уряд, скинути президента, провести приватизацію чи націоналізацію, встановити демократичний або тоталітарний режими, ввести державну чи ринкову економіку, але є система, яка керує і має всі привілеї, система із яскраво вираженою біологічною аномалією, що народжує жахливих мутантів. Пам’ятаймо про це.