Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Закінчується період концептуальної невизначеності. Політична “еліта” і президент не вважають за потрібне навіть запитати: чи бажає український народ жити за моделями західного життєустрою. Без цього буцімто неможливо перейти на “цивілізований” шлях розвитку, який пов’язується з утвердженням принципів так званих загальнолюдських цінностей і з входженням відтак у європейський дім. Для себе вони визначились. Альтернатив немає. Європейський вибір і НАТО. Іншого не дано — вважає влада. Зробити елементарний аналіз того, що відбувається у світі, нікому. Незалежних аналітичних центрів немає, академічні інститути не здатні виконати елементарного геополітичного аналізу або навмисне цього не роблять.

Але ж усе не так просто, й західний вибір не вирішує проблеми поліпшення нашого життя. Аналіз суспільного ладу більшості західних країн свідчить, що їх не можна називати цивілізованими чи справді правовими, бо вони не забезпечують навіть природного, невід’ємного права людини на працю.

Проблема входження українства в соціальний конгломерат “нового світового порядку” нині вже не актуальна, бо, мовляв, через свою “нестандартність” і “примітивність” ми не склали іспиту навіть на роль рабів системи, яку нав’язує народам світу Фінансовий Інтернаціонал. Тепер очевидно, що комунізм не був єдиною перешкодою на шляху зближення із Заходом. Православ’я, колективізм, інша трудова етика, інший історичний досвід, менталітет, відмінний від західного, відмінність поглядів еліти й народних мас — усе це викликало сумнів навіть у стовідсоткових “західників”, які побачили труднощі побудови раціонального капіталізму в “нераціональному” суспільстві, вільного ринку в атмосфері вакууму влади й осередок працьовитості в умовах відсутності конкурентної етики. Закони, прийняті в процесі переходу до системи “загальнолюдських цінностей”, не працюють, тому побудувати “правову” державу на теренах України навряд чи й реально. Нашу територію слід звільнити від тих людей, які не відповідають світовим “стандартам”, що успішно й здійснюється протягом епохи “демократичних реформ, яким немає альтернативи”. Триває депопуляція населення України. На нинішньому історичному етапі розвитку в українського народу є дві можливості: фізично зникнути чи вижити, розпочавши послуговуватися власним розумом, а не розумом “західних учителів”. Аби вижити, необхідно визначитися з державною ідеологією, концептуальною владою і наддержавним управлінням, що дасть можливість активно протистояти неолібералізму й подальшій неоколонізації України.

Руйнування СРСР стало однією з найбільших геополітичних подій світової історії XX століття. Кардинально змінилася військово-політична конфігурація світу, посилилися процеси глобалізації. Понад одинадцять років, що минули відтоді, показали, що держави пострадянського простору не визначилися у своєму розвитку, засвідчили їх цілковиту залежність від зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних впливів. Розпад єдиної могутньої держави — СРСР — на окремі країни значно послабив безпеку кожної з них. Особливо вразливою стала Україна, яку її “п’ята колона” фактично обеззброїла, знищивши потужний арсенал ядерної зброї.

Чому так важливо мати сильну державу в сучасному світі, що глобалізується? Чому Україна, ставши незалежною державою, обрала шлях неоколонізації? І яка роль в цьому української політичної еліти? На ці питання ми й спробуємо дати відповіді.

3.1. Глобальне суспільство

Сучасне трактування глобалізації незрідка наповнюється словесною мішурою й міфами, аби приховати те, що насправді відбувається у світовому співтоваристві. Але, попри це, останніми роками дедалі чіткіше прозирає справжнє обличчя глобалізації, яка відбувається за диктатом західного світу, включаючи і США.

Глобальним суспільством більшість дослідників вважають об’єднання людства в єдине ціле, за аналогією з національними державами, — з єдиним світовим урядом та іншими інституціями, притаманними сучасній державі, але значно масштабнішими.

Чим обґрунтовується необхідність створення світового соціального монстра — цього гігантського чудовиська, що охоплюватиме понад шість мільярдів людей? Передовсім — стрімким розвитком засобів комунікації, інформаційних технологій і формуванням глобальних засобів масової інформації; початками єдиної, хоча й примітивізованої світової культури; створенням світової глобальної економіки, зокрема, транснаціональних компаній, що вийшли за межі національних держав; існуванням мережі міжнародних організацій, які об’єднують людство в єдине ціле, тощо.

Усе це так. Але... Більшість популяризаторів глобалізації зовсім ігнорують той факт, що ідея глобального суспільства не є загальносвітовою, а виходить із Заходу. В основі її, як пише російський письменник і філософ Олександр Зінов’єв у книзі “Глобальное сверхобщество и Россия” (Мінськ.: Харвест, М.: ACT, 2000), “.. .лежить не прагнення різних країн і народів до об’єднання, таке бажання з’являється рідко, а прагнення певних сил Заходу зайняти панівне становище на планеті”.

Якщо йдеться про світову економіку, про світовий інформаційний простір і некомерційні міжнародні організації, то слід зауважити, що ТНК, ЗМІ й усі наддержавні організації контролюються, підтримуються й використовуються силами Заходу, причому у своїх власних інтересах, а не в інтересах народу.

“Світовий інформаційний порядок — це порядок, що встановлюється країнами Заходу, насамперед США, — пише далі Зінов’єв. — Фірми й уряд США здійснюють контроль глобальної комунікації. Західні медіа мають у світі пріоритет. Світова культура насамперед є американізацією культури народів планети. Одним словом, ідея “глобального суспільства” — лише ідеологічно замаскована установка західного світу, очолюваного США, спрямована на підкорення всієї планети і встановлення свого панування над рештою людства”.

На наших очах світ поділяється на дві нерівні частини: світові гегемони й ті, хто здійснює їх політику на місцях (колоніальна адміністрація), з одного боку, з іншого — більшість світової периферії, яку заганяють у нове гетто з порушенням усіх людських прав, включаючи й право на життя.

Але ж яким має бути людство?

Проблема глобалізації в історичній динаміці полягає в становленні єдиного взаємопов’язаного світу, в якому держави не відділені між собою звичними протекціоністськими перепонами й кордонами, що водночас охороняють їх від несанкціонованих зовнішніх впливів. Проблема в тому, що до нової системи відкритого, глобалізуючого світу різні держави й народи підійшли по-різному підготовленими, значно відрізняючись своїм економічним, військово-стратегічним та інформаційним потенціалами. Об’єднання країн з різними потенціалами призведе до нових світових потрясінь і колізій. Звісно, про жодну рівноправність не може йтися. Західна частина вже певного мірою панує над незахідною і має тенденцію до цілковитого світового панування.

Цікаву характеристику сучасним процесам глобалізації дав Папа Іоанн Павло II. Він, зокрема, заявив: “Позаяк глобалізація керується лише законами ринку в інтересах найбільш могутніх держав, її наслідки можуть бути тільки негативними. Такими, наприклад, є підхід до економіки як до абсолютної цінності, безробіття, занепад соціальних служб, знищення навколишнього середовища, зростання розриву між бідними й багатими, несправедлива конкуренція, що змушує бідні нації все більше принижуватися...” (Этос глобального мира. — М.: Горбачев-фонд, 1999. — С. 12).

А що очікує незахідну частину людства? На це запитання вичерпну відповідь дає концепція, яка отримала назву “золотого мільярда”.

3.2. Концепція “золотого мільярда”

За твердженнями глобалістів, для ефективного функціонування сучасного індустріально-інформаційного суспільства достатньо двадцяти відсотків найкваліфікованіших працівників, учених і спеціалістів планети. Нині вони упереваж інтегровані країнами “золотого мільярда”. А як же населення інших країн світу (80 %), зокрема й України? Відповіді на це запитання архітектори глобалізації не дають. У кращому разі йдеться про надання благодійної допомоги відсталим країнам з боку країн “золотого мільярда”. А ця допомога, як показує життя, безпосередньо залежить від лояльності її отримувачів до встановленого Заходом нового світового порядку.

Дедалі частіше концепцію “золотого мільярда”, яка нині домінує не тільки серед багатих людей Заходу, а й серед “нових українців”, називають расизмом у глобальному масштабі. Ще 1875 року англіканський священик Мальтус розрахував максимально можливу кількість населення Землі. Він стверджував, що для підтримки комфортного рівня життя окремої людини населення планети повинно становити 1 млрд 400 млн чоловік. Сучасні послідовники Мальтуса скоротили цю цифру до одного мільярда, який назвали “золотим”.

В чому ж полягає суть цієї концепції?

Термін “золотий мільярд” з’явився як синтез двох великих ідей сучасної західної культури. Одна ідея пов’язана з уявленням про “золоту еру” прогресу й благополуччя, інша — з песимістичним визнанням обмеженості ресурсів Землі й неможливості поширення цього благополуччя на все населення планети. Безумовно, цей термін не вживається в офіційних документах, де його замінюють таким набором понять і визначень, що зміст стає зрозумілим з контексту. На Заході цей термін означує населення країн (“першого світу”), що входять до Організації економічного співробітництва та розвитку, тобто населення 24 країн Європи й світу.

Що ж криється за цим терміном?

Ще за часів СРСР публіцист А. Кузьмич пов’язував термін “золотий мільярд” з ідеями скорочення населення Землі. Цей термін, вважає він, визначає певну цілісну геополітичну, економічну та культурну концепцію. Суть її полягає в тому, що розвинені країни, зберігаючи для свого населення високий рівень споживання, намагатимуться військовими й економічними засобами утримувати решту світу в промислово нерозвиненому стані (як сировинний придаток і зону скидання шкідливих відходів). Населення цих “заморожених” країн в умовах бідності деградуватиме і жодної функціональної цінності не являтиме для “першого світу”, створюючи разом з тим глобальні соціальні проблеми. Це населення повинно бути скорочене за допомогою цілої системи нових соціальних технологій.

У газеті “Воскресенье” в статті “Россия и рынок в свете советского и международного права” А. Кузьмич писав: “Наша перебудова — частина всесвітньої перебудови. Перший етап світової перебудови, що розпочався після енергетичної кризи 1973 року, наочно показав розвиненим країнам з ринковою економікою, чим загрожує брак сировини й енергії. За даними ООН, сировини й енергії вистачить (при оптимальному використанні) лише на 1 млрд чоловік. Станом на 1 січня 1990 року на Землі проживало 5,5 млрд чоловік..., на 2000 рік очікується понад 7 млрд. Не випадково, що до золотого фонду “одного мільярда” належать такі країни, як СІНА, Японія, країни ЄЕС та ін., в той час як 4/5 населення Землі з Азії, Африки, СРСР, Латинської Америки, що володіють основною масою сировини й енергії, витіснені з “місця під сонцем” і насправді є сировинними колоніями зазначених країн. Ось чому в 90-х роках XX ст. з'явилася й утверджується нова теорія так званої інтернаціоналізації та взаємозв’язку держав. Суть її — створення світового центру з єдиним централізованим розподілом капіталів, товарів і робочої сили, а зрештою й сировини, де “залізна гвардія” міжнародних збройних сил транснаціональних корпорацій створюватиме “світовий правопорядок і стабільність”. Глобалізатори не пробачили А. Кузьмичу відвертого викриття їхніх цілей. Він загинув за нез’ясованих обставин.

Західні корпорації та фінансові олігархи мають далекосяжну мету: зберегти контроль над природними ресурсами Землі в руках промислово-фінансової еліти світу. Не випадково програма ООН з економічного та соціального розвитку на 1990-ті роки не має установок на безумовний суверенітет народів над їх природними ресурсами, які були досить популярними в документах 6070-х років. Як кажуть дипломати, слід уникнути ризику “розбазарювання сировини за національними квартирами...”

На порядок денний поставлено штучне скорочення населення Азії, Африки, Східної Європи зокрема й України. У документах ООН (Комітети з народонаселення і сировинних ресурсів) усе населення Землі поділено на основне (забезпечене сировиною, 1 млрд), напівосновне (майже 1 млрд) і допоміжне народонаселення, яке нерентабельне в умовах індустріалізації, воно не окупає вкладених у нього коштів для виробництва і для життя. Вдумаймося в ці слова!

Протягом тривалого часу здійснюється наукова й культурна підготовка західного суспільства до прийняття концепції “золотого мільярда”. Моделі вирішення глобальних проблем на Заході розробляються відкрито, як це робить, наприклад. Римський клуб, і таємно — в рамках Тристоронньої комісії під керівництвом різних аналітичних центрів, спецслужб держав і корпорацій.

Так, у 1970 р. Римський клуб замовив групі Д. Медоуза в Массачусетському технологічному університеті (СІНА) провести дослідження, матеріали яких через два роки ввійшли до книги “Межа зростання”. Авторитет університету. Римського клубу й потужна реклама зробили свою справу. Книга стала справжньою сенсацією. В ній, зокрема, наголошується, що наступне покоління людства досягне межі демографічної та екологічної експансії. Все це призведе систему загалом до непідконтрольної кризи й краху... Завдання “зводиться до того, щоб виявити катастрофічні наслідки існуючих тенденцій і стимулювати політичні зміни, які допоможуть їх уникнути”. Висновок доповіді: “Необхідно вжити заходів, аби забезпечити раціоналізацію всієї системи виробництва й передислокацію промисловості в межах планети”. Методи досягнення цієї мети не пропонувалися.

Наступна доповідь Римського клубу “Людство на роздоріжжі” з’явилася друком у 1974 році; у ній використано теорію, створену для аналізу й розрахунків складних систем. Світ було поділено на 10 регіональних підсистем: це давало можливість теоретично вирішувати проблеми одних регіонів за рахунок інших. У доповіді зазначена й головна суперечність епохи: “Два провалля, що постійно розширюються, характеризують сучасну кризу людства: провалля між людиною й природою, між Північчю й Півднем, між багатими й бідними”. Звідси висновок: причина міжнародних криз — нестача життєво важливих ресурсів.

Відтоді в практичну політику вводиться теорія “надлюдини” і “недолюдини”, згідно з якою комфортність проживання “золотого мільярда” “надлюдей” повинна забезпечуватися досить незначною кількістю “недолюдей”. При цьому всі сфери життя суспільства мають бути максимально автоматизовані. “Недолюдині” в такій суспільній формації відводиться роль біоробота з чітко визначеними функціями суспільного та біологічного характеру. Відповідно на планеті встановлюється однорідний політичний режим у межах єдиної планетарної держави з ефективними поліцейськими силами та системою всебічного контролю життєдіяльності людського співтовариства в цілому і кожного індивідуума зокрема. Ось для чого потрібний індивідуальний ідентифікаційний код!..

Для представників “золотого мільярда” — кращі музеї, театри, концерти, персональні бібліотеки.

Для “туземного населення” — телебачення, де спеціально підготовлені “клоуни” ведуть розважально-сексуальні програми, переповнені сценами насильства й жахів. Це ж треба було підготувати стільки бездарних ведучих, чи, точніше, — талановитих на “бездарність” ведучих і режисерів, щоб з ранку до вечора заполонити екрани телевізорів такою кількістю реклами й низькопробних програм. Бібліотеки для “туземного населення” не потрібні, тому й фінансуються вони на рівні прожиткового мінімуму і без нових надходжень поступово зникають.

Для представників “золотого мільярда” — різноманітні “закриті” клуби на зразок “Ротарі”, а для “вибраних” — латентні ложі на кшталт масонських: розенкрейцерів, тамплієрів, Великого Сходу України, а також прийоми й презентації в дорогих і престижних ресторанах, в Андріївскій церкві Растреллі. Графи, барони, шевальє... — все це і є “золотий мільярд”.

Для “туземного населення”: казино, кафе з “однорукими бандитами”, бари, борделі з дешевими повіями, СНІДом, наркотиками, коньяками, горілками, винами, пивами... Розважайся, запивайся, заливайся, а прокинувшись, знову пий до краю. Партії, свобода, демократія, права людини, демократичні реформи — все це знову ж таки для “туземного люду”. А ще — можливість мітингувати, кричати, висловлювати опозиційні думки. Проте — на стадіоні й бажано десь за містом, а найкраще в полі чи лісі.

Як же так сталося, що на словах ніби все для народу, а насправді — проти нього. Все випливає з теорії “золотого мільярда”, куди компрадорська й гендлярсько-лихварська політична еліта Україна дуже бажає потрапити.

Суть світової політики сьогодні будується на одному примітивному постулаті — прагненні вписатися в цей самий горезвісний “золотий мільярд” щасливчиків, яким забезпечуються райські умови життя на Землі.

Звичайно, є й активно діє “кваліфікаційна комісія”, яка виносить остаточний вердикт стосовно етносів. Нині вже однозначно можна стверджувати, що заповітні квитки до “суспільства обраних” закінчилися. Залишилися тільки жетони на право тваринного існування з тавром “недолюдини”, а тих, хто їх не отримав, чекає фізичне знищення. Тому бійка за жетони точиться не на жарт. Міжнародні поліцейські сили змушені докладати величезних зусиль, аби утримати в керованому режимі відкинуті нації. Іншими словами — відбувається неоколонізація.

Концепція “золотого мільярда”, що передбачає штучне виокремлення з людства нового “вибраного народу”, безумовно, утопічна. Ця утопія — наслідок загальної кризи індустріалізму й індустріальної цивілізації. Філософське підґрунтя цієї утопії — песимістичний індивідуалізм, розрив общинних зв’язків людської солідарності, відмова від етики релігійного братерства й колективного спасіння. Та частина населення, яка зараховує себе до “золотого мільярда”, дедалі відчутніше почувається у фортеці, оточеній натовпом голодних і обурених бідних людей. Утопія “золотого мільярда”, яку в принципі неможливо реалізувати, водночас породжує агресивність, спочатку в ідеології та культурі, а потім у політичній і військовій сферах. Уже помітні ознаки консолідації нової, глобальної нацистської ідеології, що може спричинити руйнівні дії. Сприймати чи не сприймати саму ідею “золотого мільярда”, ідею безумовно антихристиянську, а також антиісламську і антибуддійську, — це справа морального й релігійного вибору. Проте на хвилі неоліберальної та євроцентристської ідеології в Україні частина політичної “еліти” потрапила в тенета цієї ідеї і є її радикальним пропагандистом. Ця частина впливає і на українську правлячу верхівку. Бо чим іще можна пояснити прагнення більшості можновладців увійти до таємних товариств, наприклад. Ордену Святого Станіслава; членами його стали високі посадові особи, зокрема й керівник гуманітарної політики України.

Проте є чимало ознак того, що та частина світової еліти, яка визначає економічну й військову політику і забезпечує контроль ЗМІ, не вважає слов’янські народи такими, що мають шанс потрапити на корабель “золотого мільярда”.

3.3. Концептуальна влада

Соціально-економічні процеси завжди управляються з єдиного центру, який реалізує ту чи іншу концепцію. Концептуальна влада має розпізнати фактори, що впливають на суспільство і формування векторів управління. Вона — найвища з усіх видів можливої влади. Концептуальна влада незрима для невтаємничених; більшість людей взагалі вважають, що такої влади зовсім не існує. Проте вона завжди є в кожному суспільстві. Стороння концептуальна влада — зброя агресії в державі, що придушує вітчизняну концептуальну владу. А якщо є влада таємна? Вона завжди виявляється і втілюється як домінуюча ідеологія, нав’язувана окремими партіями, засобами масової інформації, художньою літературою й іншими видами мистецтва. Вона реалізується через прийняття в державі відповідних законів — зокрема тих, що формують систему управління економікою. Якщо керівництво державою та її інтелектуальна еліта не уявляють, що таке концептуальна влада чи роблять вигляд, ніби не розуміють, що відбувається, — вони мимоволі керуються чужоземною концептуальною владою. І хто відтак вона, якщо не “п’ята колона” чи бодай зібрання “агентів впливу” в цій державі. Хіба, погодьтесь, вона не виконує функції “колоніальної адміністрації”?

Концептуальна влада має чітко визначену ідеологію. Тому стаття 15 Конституції України, де сказано, що “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”, в українській державі не виконується.

Суб’єктивна мета концептуальної влади — реалізація двох полярних суспільних систем і відповідних їм систем управління соціально-економічними процесами.

Систему управління, яка дотримується своєрідного принципу еквівалентності під час обміну виробленими людьми засобами життя (їжа, одяг тощо), умовно можна назвати справедливою системою, а державу чи общину, яка живе за цим принципом, — суспільством соціальної справедливості.

Інша за метою концепція управління ґрунтується на порушенні принципу “еквівалентності”. Таку концепцію життєустрою та відповідну їй систему управління можна назвати системою егоїзму чи системою лихварства. Відомо, що 45 % сукупного доходу населення планети— у руках 358 лихварських банківських сімейних кланів, які утворюють Фінансовий Інтернаціонал. Страхітлива диспропорція доходів у світі продовжує набирати темпи. За даними ООН (Доповідь ООН “Показники світового розвитку в 2000 році”, квітень 2000 р.), на 57 % населення світу припадає лише 6 % світового доходу (близько 30 доларів щомісяця на людину). Це свідчить про те, що лихварська система життєустрою домінує на планеті.

Система лихварства набула форми наддержавної корпоративної фінансово-кредитної системи — своєрідної “ракової пухлини” планети. А диспропорція прибутків — справжня причина глобальної кризи цивілізації. Система лихварства визначається політекономічною парадигмою, що має назву неолібералізм і є ідеологією концептуального управління країнами “третього світу”, зокрема й Україною. Неолібералізм було розроблено як ідеологію неоколоніалізму, яка понад півстоліття панує на планеті, захоплюючи дедалі більше території й населення.

3.4. Неоколоніалізм

Прагнення Заходу панувати над світом зумовлено об’єктивними законами соціального буття. І він робить усе для того, аби встановити новий світовий порядок, який би відповідав його інтересам.

Під час “холодної війни” західною цивілізацією розроблено стратегію нового світового порядку — стратегію реалізації концепції “золотого мільярда”. Її суть полягає в нав’язуванні незахідним країнам соціального устрою, економіки, ідеології, політичної системи та способу життя, подібних до тих, що існують у західних країнах. Концептуально це скидається на гуманну, безкорисливу й визвольну місію Заходу, який при цьому зображується як осередок усіх можливих доброчинностей. І який ніби звертається до інших, незахідних народів: “Ми вільні, багаті й щасливі, хочемо допомогти і вам стати такими ж вільними, багатими й щасливими, як ми. Але для цього ви повинні виконувати всі наші поради”.

Та все це на словах. Насправді Захід має намір довести намічені “жертви” до такого стану, щоб вони втратили можливість самостійно існувати й розвиватися, включити їх у сферу впливу й експлуатації західних країн, приєднати до себе не в ролі рівноправних партнерів, а як зону колонізації. Ідеологічна обробка й система спокус роблять усе для того, аби “жертва” сама полізла в ярмо колонізації і при цьому була вдячна за те, що її колонізували. Не виключається й насильство, бо всередині країни може точитися боротьба між різними категоріями громадян, які не бажають жити в колонії.

Тактика, яку використовує Захід, різноманітна і добре розроблена під час “холодної війни”. Насамперед— це дискредитація всіх основних атрибутів суспільного устрою країни, що підлягає колонізації. Затим — дестабілізація її й сприяння кризовим явищам в економіці, державному управлінні, ідеології; розподіл населення країни на ворожі групи, партійні й релігійні осередки, підтримка опозиційних рухів, підкуп інтелектуальної еліти й привілейованого прошарку; пропаганда переваг західного способу життя, аби викликати в населення заздрощі до західного достатку і воднораз створити ілюзії, що цього достатку можна досягти у стислі терміни, якщо країна стане на шлях перетворень за західними зразками; перенесення соціальних хвороб західного суспільства, що подаються як прояв справжньої свободи особистості; надання такої допомоги колонізованій країні, щоб вона сприяла руйнуванню її економіки, породжувала паразитизм, ще й створюючи Заходові репутацію безкорисливого рятівника від “кошмарів” попереднього способу життя.

Однією з характерних рис колонізації є мирне вирішення проблем, точніше — примусово мирне. Захід має потужний економічний, ідеологічний і політичний потенціали, щоб примусити обрану країну йти шляхом, який він визначить. А якщо потрібно, як у випадку з Сербією чи Іраком, може застосувати й силу.

Глобалізація — це особлива форма колонізації, внаслідок якої в колонізованій країні примусово створюється соціально-політичний лад колоніальної демократії. Вона, вважає О. Зінов’єв, “...не є наслідком природної еволюції певної країни з огляду на внутрішні умови та закономірності її історично створеного соціально-політичного ладу. Це щось штучне, нав’язане країні ззовні і всупереч її історичним кореням і тенденціям еволюції. Глобалізація підтримується всією могуттю колоніалізму. До того ж колонізована країна втрачає її попередні міжнародні зв’язки. Через те, що руйнуються блоки країн, а також дезінтегруються великі країни, як у випадку з Радянським Союзом і Югославією. Інколи це робиться задля звільнення якогось народу (зокрема українського) від гніту інших народів. Але частіше ідея звільнення й національної незалежності є ідеологічним засобом маніпулювання людьми”.

За країною з обірваними колишніми зв’язками залишається видимість суверенітету. З нею встановлюються відносини як з рівноправним партнером, для більшості населення зберігаються попередні форми життя. Створюються осередки економіки західного типу під контролем західних банків і компаній. Зовнішні атрибути західної демократії використовуються як засоби для маніпуляції народом. При цьому вражає те, що експлуатація країни в інтересах Заходу здійснюється незначною частиною населення колонізованої країни (колоніальною адміністрацією). Ця частина, що становить компрадорську та гендлярсько-лихварську “еліту”, за рахунок виконання цієї функції має високі прибутки і життєвий стандарт, аналогічний вищим прошаркам населення Заходу.

Колонізована країна доводиться до такого стану, що стає нездатною до самостійного існування. У військовому відношенні вона демілітаризується настільки, що про жоден опір не може бути й мови. Збройні сили виконують роль стримування протесту населення і придушення можливих бунтів. До жалюгідного стану опускається рівень національної культури, а на її місце приходить західна псевдокультура. Населенню подається сурогат демократії у вигляді розбещеності, послабленого контролю з боку влади; доступними стають розваги й системи цінностей, які звільняють людину від самовдосконалення та моральних обмежень.

Ми сьогодні добре знаємо, хто і як розпорядився можливостями, які відкрилися після падіння “тотального контролю” в пострадянському просторі. На руїнах тоталітаризму місцева “еліта” побудувала для себе особливу езотеричну демократію, яка означає ліквідацію державного, соціального, ідеологічного та морального контролю за діяльність привілейованих груп суспільства. Відсутність такого контролю дуже швидко призвела до криміналізації еліти, до вакханалій тіньових практик. Справа не в тому, яка частина кримінальних елементів увійшла до складу “демократичної еліти”. Справа в тому, що ця “демократія” за відсутності будь-яких загальнообов’язкових норм і контролю неминуче породжує криміналізацію.

3.5. Україна: погляд крізь роки

Напередодні минулорічного святкування Дня незалежності газета “Труд” надрукувала дві невеличкі замітки стосовно сьогоднішнього стану справ і перспектив українського народу. Замітка “По уровню жизни Украина на 80-м месте” досить ґрунтовно показала “досягнення” української владної “еліти” за 11 років правління. “У черговій доповіді стосовно розвитку людства, — пише газета, — співробітники Програми розвитку, що діє при ООН, зокрема наголошують на значному погіршенні умов життя в країнах колишнього Радянського Союзу. Серед 173 країн світу Україна посіла 80 місце, знизившись за роки незалежності приблизно на 20 позицій. Щоправда, Міністерство закордонних справ України вважає, що експерти недооцінили нашу країну й використали застарілі дані”. Список очолюють Норвегія, Швеція й Канада, США на 6 місці, а Великобританія на 13. Серед пострадянських республік: Естонія — 42 місце, Литва — 49, Латвія — 53, Росія — 60. З країн колишнього соціалістичного табору (після України) розмістилися Молдова — 105 місце і Таджикистан — 112.

Газета “Голос України” пише: “Ми серед світових лідерів. За корумпованістю”. Так називається стаття, в якій повідомляється: “За даними організації “Тренспересфі інтернешенл”, Україна у списку найкорумпованіших країн посідає 85-те місце із 102 (чим нижча позиція, тим вищий рівень корумпованості). Крім України, з індексом корумпованості 2,4 на 85-му місці — Грузія та В’єтнам”.

Ще одна стаття газети “Труд”: “Через 120 лет Украйна обезлюднеет”. Тут — інші дуже песимістичні статистичні відомості про Україну. Наведені дані просто вражають: “За перші шість місяців 2002 року кількість населення України скоротилася майже на 200 тисяч чоловік. Кількість померлих перевищує кількість народжених у всіх регіонах України, до того ж багато наших громадян емігрують. Якщо так триватиме й надалі, то через 120 років жити в нашій країні буде нікому”. Станом на 1 липня 2002 року, за даними Держкомстату, в Україні проживає 48,15 млн чоловік.

Факти будуть ще вражаючішими, якщо бодай стисло проаналізувати показники статистичної звітності щодо стану економіки за період 1990-2000 роки.

1. Промислове забезпечення сільського господарства. Зменшилося виробництво: тракторів у 26,3 раза; тракторних сівалок у 28,6; рядових жаток у 65,3; кормодробарок у 21,3; автонапувалок для великої рогатої худоби у 26,9; мінеральних добрив у 2,1; хімічних засобів захисту рослин у 45,9 раза.

2. Виробництво автомобілів знизилось у 6,1 раза; металорізальних верстатів у 28,1; ковальсько-пресових машин у 30,4; вугільних очисних комбайнів у 7,4; рудникових електровозів у 14,6; велосипедів у 148,1; мотоциклів у 567,3; фотоапаратів у 375 разів.

3. Виробництво радіоприймальних пристроїв зменшилось у 21,3 раза; телевізорів у 60,5; магнітофонів у 352; персональних комп’ютерів у 5,1 раза.

4. Виробництво бавовняних тканин знизилось у 15,3 раза; вовняних тканин у 11,1; лляних тканин у 29,8; шовкових у 41; панчішно-шкарпеткових виробів у 11,1; білизняного трикотажу в 37,3; верхнього трикотажу в 9,9; взуття в 14,6 раза.

5. Зменшилося виробництво м’яса в 6,8 раза; ковбасних виробів у 5,1; тваринного масла в 3,3; борошна в 2,5; продукції з незбираного молока в 9,2; жирних сирів у 2,7; цукру-піску в 3,8; крупів у 3,3; консервів у 3,8 раза.

6. Виробництво препаратів для лікування серцево-судинних захворювань зменшилося у 2,4 раза; протитуберкульозних препаратів у 5; вітамінних препаратів у 4,3 раза.

Останніми роками значно знизилося виробництво продукції машинобудування, металообробки, легкої промисловості, збільшилося — чорної металургії, паливної промисловості та електроенергетики. Тобто, згідно з планами колонізаторів, місцевий колоніальний уряд перетворив промисловість України з наукомісткої на переважно сировинну, зі спадом виробництва в усіх галузях. Якщо середньорічна кількість промислово-виробничого персоналу становила в 1990 році понад 7 млн чол., то в 1999 році — 3,9 млн чол., безробітними були 3,1 млн чол.

До цього додамо, що паралельно зі спадом виробництва відбувалося спрощення його структури, тобто почало різко скорочуватися виробництво продукції обробної промисловості та високотехнологічних виробництв у її складі. Ми бачимо, як в Україні здійснюється політика деіндустріалізації, руйнації наукомістких виробництв і відповідної інфраструктури, підрив самих основ суверенного існування і шансів на самостійний розвиток. Різко зріс борг України, який на сьогодні становить майже 14 млрд доларів. Неабияку роль відіграє також щорічне вивезення капіталу.

Ця статистика переконливо свідчить про руйнацію промисловості й демографічну катастрофу, які загрожують національній безпеці України.

Все це дає підстави для того, щоб говорити про наперед сплановані й підступно реалізовані колоніальною адміністрацією злочинні задуми західних колонізаторів.

3.6. Наддержавне управління Україною

Найрезультативнішим способом підкорення країн і народів є підкорення фінансове, що досягається психологічним та економічним тиском, інтелектуальною обробкою за допомогою багатьох чинників. Цілі держави й нації давно фінансово підкорені. Вони постійно платять данину, при цьому навіть не розуміючи, що потрапили в залежність. Не бачать сили, що тримає їх у своїх лабетах так уміло, що пригнічений навіть не відчуває тиску. Люди нібито мають право вільного висловлювання своїх думок, свободу слова, самі вибирають президентів, мерів, органи місцевої влади і не розуміють, що суспільство, в якому вони живуть, використовується для того, аби невидимими каналами перекидати багатства до рук гнобителів.

Вирішальні процеси відбуваються в кредитно-фінансовій сфері, через управління якою здійснюється наддержавне маніпулювання нашою країною. Чи знає про це народ? Адже утаємничено основний механізм управління країною через управління грошима країни, яке здійснює центральний банк, чи Національний банк України, який є периферійною структурою наддержавного управління. В умовах демократії зарубіжні емісари дозволяють робити все, що завгодно. Лише — не оперувати грошима країни. А тим часом механізм руйнування добре відпрацьований з наддержавного рівня управління. І він дивовижно діє незалежно від того, будують політики соціалізм, капіталізм чи лібералізм.

Цей механізм має назву паразитичного позичкового процента, який призвів до зубожіння половину населення планети. Мета його полягає в тому, щоб одна країна брала позичку в іншої, а не друкувала необхідну кількість своїх грошей. Це завдання виконує добре профінансована “п’ята колона” — Фінансовий Інтернаціонал. Вони переконують керівників держав, що, мовляв, якщо надрукувати вагон власних грошей, то це призведе до інфляції. А ось якщо привезти з-за кордону вагон зелених папірців, то інфляції не буде.

Наявність у фінансовій системі кожної держави іноземної валюти означає, що ця держава керована наддержавним центром управління. І звісно, про те, щоб забезпечити національні інтереси, вже не йдеться. Приховування цього істинного механізму управління державою і є тотальною дезінформацією народів.

В основі управління кредитно-фінансовою сферою лежить позичковий процент. Маніпуляціями його розмірів, пропорціями між власним та позичковим капіталом країни, схемами повернення боргів можна формувати різноманітні тенденції розвитку окремо взятої країни — від економічного краху до розквіту. Приховуванню цього, істинного, механізму управління і слугують розробки академічної науки, марксизму-ленінізму, демократів, “опозиційних сил”. І не випадково в Україні величезна кількість комерційних банків, понад півтори сотні. У їх створенні брали участь практично всі прем’єр-міністри, більшість віце-прем’єр міністрів, міністрів та депутатів усіх рівнів. Майже всі вони є позичковими установами, агентами Фінансового інтернаціоналу.

Нині кожна освічена людина розуміє, що США мають 60 відсотків прибутку від торгівлі зеленими папірцями. Це справді папірці, які не мають жодної цінності. Ці прибутки знову ж таки йдуть у кишені Фінансового Інтернаціоналу. І тисячу разів правий П’єр Жозеф Прудон, який ще в ХІХ столітті сказав, що основна причина сучасного злиденного становища народів — панування юдейських банкірів.

Який же вихід із ситуації? Як скинути доларовий зашморг з шиї українського народу? Рецепт простий. Для розвитку виробництва необхідно законодавчо заборонити лихварство і видачу грошей під процент. Відмовитися від усіх міжнародних запозичень під позичковий процент. Надати гривні статус єдиного засобу платежів на території України, як це й зазначено в Конституції України.

Для створення додаткових умов проти інфляції необхідно прийняти закон України про обов’язкову оплату експортних операцій у національній валюті. Тобто всі товари, що продаються Україною за кордон, оплачуються гривнями. Фінансовий Інтернаціонал боїться цього закону як чорт ладану, бо він унеможливлює доларове панування. До речі, такий закон прийняла Японія в 1948 році, після звільнення від американської окупації. Про японське економічне диво знають усі. В Японії ніколи не було вільного позичкового процента. І сьогодні він не перевищує 0,5% річних. Пам’ятаймо, що іноземний капітал не приніс жодній країні нічого, крім поступового й повного зубожіння, повної залежності від цього капіталу.

Фінансовий Інтернаціонал оголосив нам невидиму війну й веде Україну до неоколоніалізму. Адже система кредиту з інститутом позичкового процента викликає безповоротні втрати за статтею накладних витрат як у виробників, так і в рамках держбюджету, тобто є першим джерелом вартісної інфляції. Паперова грошова маса в Україні обмежується завдяки негласній установці (“золотого стандарту”), що вимагає забезпечення жорсткого прив’язування емісії гривні до наявних золотовалютних запасів країни, яку статистики називають грошовою базою. Так відбувається наддержавне управління вітчизняною фінансово-кредитною системою.

3.7. Колоніальна адміністрація України

Одним із наслідків загальноєвропейської емансипації й тріумфу демократичних ідей було те, що кожен фантазер міг почуватися призвідцем подій. Новий шлях до набуття ваги в суспільстві був занадто звабливим, щоб звертати увагу на життя людей і хибну політику. Це не може зупинити тих, хто женеться за званням “ліберала”, коли й саме повітря, здається, наелектризоване постійними розмовами про “реформи”. Потрібно було захищати “права людини”, а недоліки простіше знайти у віддалених народів. Це був час розквіту самовдоволення, рай для тих, хто кричав про благо інших, не думаючи про те, скільки зла вони могли наробити своєму народу. Цілі покоління таких благодійників створили нову сферу діяльності — парламентаризм, який, крім оплесків, приносив величезну вигоду.

Нині ця публіка, в ім’я свободи й демократії, прав людини заохочує й допомагає тим, хто пограбував і зробив жебраками власний народ. Політична Ялта, засідаючи у Верховній Раді, вважає, що робить корисну справу для держави, а депутати називають себе народними — напевно через те, що мають можливість робити “бізнес на депутатстві” за рахунок народу. Варто було б замислитися над тим, чому так поводиться політична еліта щодо власної країни і власного народу. Може виникнути й інше запитання: а чи не здійснюється політика так званої пустельної ідеології з метою нав’язати Україні неоколоніалізм?

Для наших співвітчизників не таємниця, що до влади прийшла компрадорська й гендлярсько-лихварська політична “еліта”. Слово еліта не випадково взято в лапки. Визначення сучасної еліти досить ґрунтовно подає в книзі “Искушение глобализмом” відомий російський філософ і політолог О. Панарін: “Сьогодні бути елітою й реалізувати себе як еліта означає поставити себе в незалежне становище від національних інтересів і національних сподівань”.

Вдумаймось у цей новий зміст поняття “еліта”. Раніше народи покладали на національну еліту свої найкращі сподівання. Еліта була квінтесенцією народного досвіду, вона висловлювала волю нації, була своєрідним провідником народу до кращого майбутнього. Все те, що обіцяли народам прогрес і просвітництво, втілювалося в діяннях національних еліт. “Тепер, в епоху глобалізму, — пише О. Панарін, — бути елітою означає, власне, членство в якомусь таємному інтернаціоналі, ніяк не пов’язаному з місцевими національними інтересами. Сучасні еліти являють собою щось на зразок замкнутого міжнародного клубу зі своєю корпоративною етикою, яка не має нічого спільного зі звичайною громадянською та політичною етикою, що зобов’язує служити своїй країні, своєму народу й державі”.

Досить влучне визначення О. Панаріним переважної частини української політичної “еліти”. Політична еліта приймає переважно рішення, які нічого спільного не мають із запитами національного життя. Компрадорська й гендлярсько-лихварська “еліта” поводиться так, ніби вона давно вже не зважає на місцеве населення як на фактор, здатний впливати на неї. З ким насправді рахується “еліта” — це Міжнародний валютний фонд. Рада Європи, “велика сімка”, місцеві олігархи й середовище, що лобіює інтереси ТНК.

Так звана демократична риторика має своїм завданням заглушити свідомість людей і приховати основний політичний факт — послідовну відмову влади від принципу демократичного суверенітету народу. У певному сенсі наша політична влада має не менший тіньовий характер, ніж влада економічна. Її основні рішення замовляються не електоратом, не легально заявленими народними інтересами, а паралельно існуючими латентними структурами, які мають значно ефективніші механізми впливу, аніж наша декоративна демократія.

Проте цього вкрай мало, аби передати реальну атмосферу суспільного життя української держави. Наше життя характеризується потворною інверсією: все те, що мало б існувати нелегально, приховувати свої злочинні й ганебні практики, дедалі частіше й демонстративніше виходить на сцену, набираючи форми панівної моди. Дедалі більше ідей Ніцше у так званій сфері генеалогії моралі, пов’язаних з протиставленням моралі язичництва панів і християнської моралі рабів, отримують статус реального принципу. Християнська мораль нині зазнає бойкоту як ознака людей знедолених, приречених на безправне існування і зрештою — на витіснення із сучасного соціуму.

Суспільне життя демонструє ознаки викривленого простору, в якому звичні очікування людини неминуче залишаються нездійсненними. Особливо у сфері політики. Наша політична еліта не тільки не соромиться, а й відверто хоче набути вигляду колоніальної адміністрації, яка щойно повернулася з-за кордону для інспекції місцевої еліти. Замість єдиного демократичного простору ми скрізь спостерігаємо дію подвійних підходів і стандартів. Мільйонам людей не виплачують заробітну плату або платять значно менше прожиткового мінімуму, прирікаючи їх на голод і деградацію. Однак ці факти жодного разу не стали приводом для владних дебатів і рішень. Проте щойно заходить мова про якісь дії тих чи інших меншин, від соціальних до сексуальних, усі гілки влади, й особливо “четверта”, одразу мобілізують усі наявні сили для того, аби, сказати б, приборкати сили “консерватизму й націоналізму”. Страйкарі-педагоги зі Львова не стали темою телевізійних дебатів, приводом для уважного погляду преси на проблеми виховання підростаючого покоління. Влада сприйняла це як інформацію, на яку не варто зважати. Проте тільки-но якийсь журналіст чи злочинний олігарх вступив у суто наукову дискусію стосовно сіонізму, як “четверта влада” одразу організувала тотальне інформаційне переслідування, а прокуратура, за поданням головного адміністратора колоніальної адміністрації, спричинила килимове бомбардування Міжрегіональної Академії управління персоналом.

І тут уже йдеться про щось значно більше, ніж непрезентативність ЗМІ та інших гілок влади, яка захищає інтереси меншості. Йдеться про справжню громадянську війну з більшістю. Інтуїція влади володіє загадковою безпомилковістю: вона приймає й реалізує рішення, протилежні очікуванням та інтересам більшості. Вся країна, прочитавши книгу Дмитра Чобота “Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука”, замислилась, а президент цієї ж країни, вочевидь, не сумніваючись у природі “нажитих ним капіталів”, демонстративно призначає його главою своєї адміністрації.

Уся країна начувана, що депутат Звягільський у 1994 році незаконно вивіз з України до Ізраїлю 300 млн доларів, проте й досі засідає в парламенті і, без докорів сумління отримуючи депутатську платню, ухвалює рішення від імені обікраденого ним народу.

Уся країна, добре запам’ятавши досвід руйнівної приватизації промисловості, що закінчилася її масовим демонтажем і перекиданням коштів за кордон, недвозначно визначилася щодо приватизації землі — останнього бастіону національної економіки. Але українська політична “еліта” неприховано прагне і його зруйнувати. Як зазначає з цього приводу О. Панарін, “демократична влада” довела, що вона послідовно виходить із презумпції провинності й відсталості народної більшості, у якої доведеться назавжди відбити бажання чинити опір. Відтворюється теза більшовизму, проголошена в розпалі світової війни: “Основний ворог — у своїй власній країні”. Але якщо більшовики при цьому опиралися на недовіру до “експлуататорської меншості”, то сучасні так звані демократи — на расову недовіру до туземної більшості. Відбулося те, що Е. Гіддес назвав “відкріпленням” соціально-політичних і владних структур: відрив від “локального контексту” на користь глобального.

Так в епоху глобалізації з’явилася політична “еліта”, яка від імені більшості відстоює власні інтереси, вважаючи себе глобальним гравцем, котрий цурається не тільки власного народу, а й країни, де він живе.

Не випадково чимало вищих посадових осіб є членами різних латентних товариств: клубу “Ротарі”, Ордену Великого Сходу України, Ордену Тамплієрів, лицарського Ордену Святого Станіслава, що є правонаступником ордену, заснованого в 1765 р. королем Польщі Станіславом II Августом Понятовським, та ін. Пограбувавши народ, ця “еліта” хоче бачити себе породистою. А є попит — є й пропозиції. “Кожного, хто бажає мати зображення свого родового герба... просимо звертатися до канцелярії Великого Пріорату Ордену Святого Станіслава в Україні...” — це вже пропозиція шевальє Ігоря Коптілова, Герольдмейстера Великого Пріорату.

Як бачимо, сучасна “еліта” України не хоче бути з народом, а навпаки: прагне виокремитися. Й оскільки народові це може не сподобатися, то на цей випадок існує “ідеологія” з подвійним дном. Зовні — штампи епохи модерну: прогрес, права людини, загальнодемократичні цінності, щастя людини. По суті — таємна мова еліти, зрозуміла лише втаємниченим. “Еліта” вважає, що за рівнем освіти, культури, а головне — за джерелами прибутків, вона належить до “золотого мільярда” і уже “звідти” спілкується з українським народом. Таким чином формується подвійна мораль зі специфічною “мовою” й поведінкою.

3.8. Момент істини для політичної “еліти”

Що чекає українську правлячу олігархію (колоніальну адміністрацію), яка ще зовсім недавно вважала себе стратегічним партнером США? Напевно, вона сподівається, що конвертація влади у власність дасть їй можливість отримати заповітний жетон до “золотого мільярда” чи бодай претендувати на місце біля нього? Досить чітко з цього приводу висловився О. Панарін: “Племінним вождям і князькам, грізним “батькам народів” надана можливість розгулятися доти, поки зберігається завдання забезпечувати руйнацію потенційно ворожих Заходу етнічних держав”. Проте вже сьогодні невдатливі кандидати у світову правлячу еліту, які чимало постраждали за членство в “золотому мільярді”, починають розуміти, що їх просто використали.

Злиденність нашої компрадорської та гендлярсько-лихварської “еліти” полягає в тому, що вона не знає інших стимулів для спільного соціального життя, крім таких “простих” і зрозумілих, як нажива і страх. Власне, останню дилему пропагує ліберальна ідеологія як вищий підсумок історичного й культурного досвіду. Насправді це дилема вихолощеної секуляризованої свідомості, в якій зруйновано духовно-релігійну складову. Нажива й страх — поняття, що лежать у площині інстинкту. Якщо їм і відповідає якась форма соціальності, то це соціальність кримінальних угруповань, активність яких “наснажується” наживою, а підпорядкованість “авторитетам” — страхом.

Свого часу більшовики затіяли авантюру соціалістичного перевороту, виношуючи ідею світової пролетарської революції. Вони перетворили “імперіалістичну війну” в громадянську, декларуючи, що пролетаріат не має Батьківщини, а патріотизм і захист Вітчизни — це фальшиві лозунги білогвардійців. Проте коли світова пролетарська революція не відбулася, перед більшовиками постала дилема: ганебно піти з політичної арени після кабального Брестського миру і розв’язання громадянської війни чи перетворитися на радянських патріотів та борців із західним імперіалізмом. Відомо, що правляча верхівка обрала останнє, провівши криваву чистку, знищивши інтернаціоналістів, виславши на Захід Л. Троцького і фізично знищивши його однодумців.

“Сьогодні історія повторюється, — пише О. Панарін. — Підпільники лібералізму, що взяли владу, виявили готовність перетворити зовнішню холодну війну на внутрішню, а за необхідності — і в запеклу громадянську війну, оголосивши, що цього разу найбільший ворог — у своїй власній країні. Аби швидше покінчити з ним, використовуючи підтримку Заходу, наші ліберали підписали свій “Брестський договір”, але ще більш кабальний і руйнівний у стратегічному сенсі. І все це робилося із розрахунком на новий світовий порядок і світову ліберальну революцію на Заході, яка повинна назавжди покінчити з самими поняттями війни. Вітчизни, національного суперництва й конфронтації”.

Зрадницька політична українська “еліта” пішла значно далі своїх російських “колег”. Вона обеззброїла країну, оголосивши себе без’ядерною державою. Але нині настав момент істини і для наших лібералів. Світова ліберальна революція на Заході не відбулася. Замість роззброєння, в ім’я тотального миру й демократичного світового порядку. Захід продовжує озброюватись, дедалі відвертіше демонструючи готовність підпорядкувати владу на планеті. А змовників ліберального перевороту в Україні, які так і не отримали подяки від західних “благодійників”, чекає доля Л. Троцького та його прибічників. Йдеться не про “звичайних” злодіїв і шпигунів — вони, як і в 1917 році, свою платню вже отримали від закордонних господарів.

Йдеться про тих, хто безвідповідально сприйняв нову політичну утопію й безоглядно почав руйнувати власну країну. Безумовно, сучасна утопія підкріплювалася досить реальними благами, пов’язаними з поділом державної власності, з протекціями і заохоченнями з боку різноманітних західних фондів і центрів. А сьогодні вже йдеться про останні, вищі гарантії новому прошарку правителів і власників, яким у цих гарантіях відмовлено. Нова хвиля мілітаризму НАТО, політика американського уряду щодо Югославії, Росії та України однозначно свідчать про крах українських лібералів.

Простежується цілковита аналогія з 1920-ми роками. Рухатися лібералам нікуди — на них “пудовими гирями” висить конвертована власність, яку вони не бажають втрачати. Особливо очевидним це стає після випадку з колишнім прем’єр-міністром П. Лазаренком. Зважаючи на таке віроломство американців, які розпочали свої викриття української олігархії, вони мають тільки одну перспективу: перетворитися з ліберальної компрадорської та гендлярсько-лихварської політичної “еліти” на патріотичну, яка вирішила більше не терпіти втручання Заходу у внутрішні справи.

Інтригу цього процесу ми спостерігаємо з березня 2002 року. Пропрезидентська партія могла б піти конституційним шляхом, на якому її очікувала б поразка на виборах і відхід від влади. Проте вона не здатна до компромісів і сповідує принцип “переможець отримує все”. Але той, хто не готовий поступитися опозиції — приречений здобути опозицію у власному таборі. Точніше — не звичайну опозицію, а новий курс, згідно із законами перетворення. Якщо час гендлярсько-лихварського лібералізму минув, то можливе одне з двох: або гендлярсько-лихварську правлячу “еліту” змінить опозиція, або вони народять майбутнього “могильника” у своїх власних рядах. “Могильником” революціонерів-троцькістів свого часу був Сталін. Більшовики, ліквідувавши демократичну багатопартійність, приречені були отримати свій термідор із власних лав. Сьогодні патологічно ревнива влада не здатна терпіти справжню опозицію і справжній плюралізм, й тому приречена отримати свого “могильника” з власного оточення. Той, кого нині готують на майбутнього президента, схоже, годиться на цю роль. Він стане “могильником” у настільки непередбачуваній формі, якої ніяк не можна було очікувати від ненависної владі опозиції, навіть соціалістичної.

Компрадорська і гендлярсько-лихварська “еліта” України зібралася йти в “золотий мільярд”, а український народ поступово вимирає і платить податки на утримання потрібної владі армії й масонських структур.

Однак не варто забувати, що після кожної революції настає контрреволюція. Всі учасники французької революції пішли на гільйотину, майже всі учасники революцій 1917 року також знищені чи репресовані. Чи не така ж доля очікує і на людей, які в 1990-х роках конвертували владу на власність, обікравши весь український народ?

Контрреволюція гряде?..