Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

У нашій країні все ще ідеалізуються демократія Заходу, сподівання на її благодійність, безкорисливість допомоги Україні, порядність, а головне — на щире бажання допомогти формуванню демократичної влади та ринкової економіки. Проте українська виконавча влада найяскравіше виявляє дитячу наївність саме стосовно прагнень Заходу нам допомогти, незважаючи на те, що більшість керівників виховані в дусі комуністичних ідеалів і загарбницької сутності капіталізму.

Ілюмінізм, анархізм, синдикалізм, комунізм, мондіалізм, лібералізм, глобалізм — “дарунки” Заходу. І кому, як не нам, зазнавши принад західного просвітництва у вигляді “комуністичного раю”, руйнівної сили мондіалізму, а сьогодні, відчувши “принади” лібералізму в його найагресивнішій суті — лібертаризмі, необхідно ретельно аналізувати нові доктрини західних учителів.

Академік Олександр Панарін у книзі “Искушение глобализмом” (М.: Русский Национальный Фонд, 2000) визначає політику західних ідеологій у XX столітті як “створення непередбачуваного майбутнього, що починається з ініціативи тих, хто вірив у його наукове передбачення — в історичні гарантії прогресу”. Це століття, як жодне інше, підтвердило принципову непередбачуваність майбутнього (востаннє — розвалом соціалістичної системи) і в цьому розумінні виявило неспроможність усіх “великих учень”. Однак надалі, після перемоги над комунізмом, лібералізм проголосив себе новим великим ученням, яке знає, що драма світової історії закінчиться перемогою західних порядків у всьому світі. Тут ми також маємо справу з новим міфом, який супроводжував політичну історію XX століття: перехід від стихійної ринкової політики націй-суперників до планової всесвітньої політики, або нового світового порядку, який розглядає глобальний світ з точки зору авантюрної місії: керувати людством на основі однополярної моделі, в рамках якої тільки Америці належить монополія на стратегічні рішення.

Багато відомих учених вважають думку про наявність центрів, що виношують ідеї світового панування, бездоказовою. Але... В російській “Независимой газете” за 7 вересня 2000 року з’явилася стаття генерального директора інформаційного аналітичного агентства при управлінні справами президента Російської Федерації (РФ) Олександра Ігнатова “Стратегия “глобализационного лидерства” для России. Первоочередные непрямые стратегические действия для обеспечения “национальной безопасности”. Йдеться в ній про існування та вплив Світового уряду на процеси глобалізації, які відбуваються у світі. “Ключовим фактором, що впливає на сучасні глобалізаційні процеси, — зазначає О. Ігнатов, — є діяльність Світового уряду. Не вдаючись у жахливі подробиці, можливі наслідки змови, потрібно визнати, що ця наддержавна структура цілком ефективно виконує роль штабу “Нового світового порядку”. Однак у своїй діяльності ця організація орієнтується на інтереси нечисленної еліти, об’єднаної етнічною родинністю й ініціюванням в ложах деструктивної спрямованості. Цю ситуацію — узурпацію влади в Світовому уряді хасидсько-парамасонською групою — треба якомога швидше змінити”.

2.1. Новий світовий порядок

Постановка проблеми створення єдиного світового уряду не нова. Однією з офіційних організацій, що підтримують цю концепцію, є орден Ілюмінатів, заснований 1 травня 1776 року Адамом Вейсгауптом, професором канонічного права в університеті Інгольдштадт у Баварії. Цей орден, як Фенікс із попелу, завжди відроджується в періоди активної фази світової революції під різними вивісками й новими ідеологічними міфами. Однак мета його завжди незмінна і професором Вейсгауптом визначена так: “Необхідно встановити універсальний режим та всесвітню імперію...”

Усі сучасні масонські організації спрямовують свою діяльність на досягнення цієї мети. Це всесвітнє братство має своїх членів в Америці, і вони також підтримують створення єдиного світового уряду. Про цю таємну організацію Пауль Фішер у своїй книжці “За дверима ложі” (Fischer Paul. Behind the Lodge Door. Published by Shield Publishing, Inc., Washington D.C. 1988) писав: “Масонство врешті-решт правитиме світом”.

Доктрина нового світового порядку розроблялась американськими геополітиками починаючи з 70-х років, і вперше була озвучена президентом Сполучених Штатів Америки (США) Джорджем Бушем у 1991 році. Після закінчення війни в Персидській затоці президент Джордж Буш і радник з національної безпеки генерал Брент Скаукрофт проголосили кінець війни як початок нового світового порядку. Фактично президент США публічно заявив, що загибель Кувейту — річ другорядна. А досягнення, єдине й суттєве, — пришестя нового світового порядку.

29 січня 1991 року президент Буш звернувся до свого народу і до конгресу США з такими словами: “На карту поставлено дуже багато й значно важливіше, ніж одна маленька країна. Це велика ідея нового світового порядку, в якому розрізнені нації з’єднаються воєдино, поставивши перед собою велику спільну мету: досягти головної мрії людства — миру й безпеки, свободи і справедливого закону. Такий мир вартий нашої боротьби, вартий майбутнього наших дітей”.

До цього американські геополітики розглядали два варіанти розвитку подій у “холодній війні” з Радянським Союзом. Перший передбачав повну перемогу Заходу в геополітичній дуелі зі Сходом, а другий — конвергенцію (злиття) двох ідеологічних супротивників у щось єдине і встановлення нового світового порядку й створення світового уряду.

2.2. Мондіалізм

Другий варіант концепції, що виникла задовго до остаточної перемоги Заходу в “холодній війні”, отримав назву “мондіалізму”. Зміст цієї концепції полягає в неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, народів, націй і культур до “уніформного світу”. Новий американський проект “світового уряду” назвали “мондіалізм” — від французького слова mond — світ. Новий світовий порядок і месіанство окремих націй, народів і є завуальованою формою ідеї створення світового уряду. Через те що засоби масової інформації контролюються представниками “обраного народу”, ці ідеї всіляко замовчуються, особливо в нашій країні.

Витоки цієї ідеї можна побачити в деяких утопічних та хіліастичних рухах, що беруть свій початок у Середньовіччі. В її основі лежить уявлення про те, що в певний кульмінаційний момент історії всі народи Землі об’єднаються в єдиному Царстві, де не буде суперечностей, трагедій, конфліктів і проблем, характерних для звичайної земної історії. Окрім суто містичної версії мондіалістської утопії, існували також її раціоналістичні версії, однією з яких можна вважати вчення про “Третю еру” позитивіста Огюста Конта (1798-1857) або гуманістичну есхатологію Готхольда Ефраїма Лессінга (1729-1781).

У 1852 році О. Конт стверджував: “...людство — це всесвітня вітчизна, покликана об’єднати, принаймні в майбутньому, всіх мешканців планети. Це спільнота здатних до асиміляції поколінь: як тих, що живуть нині, так і тих, що пішли зі сцени; й, нарешті, — поколінь прийдешніх; до нього, людства, не належать хіба що нерони, робесп’єри та бонапарти — одне слово, ті, хто порушує своїми діями людську гармонію; індивід сам по собі не існує, являючи тільки абстракцію... Людство є всесвітньою сім’єю; воно було б нею, якби люди були достатньою мірою братами, але насправді цього ще немає; ось чому вітчизна поки що нагадує собою величезну межу між індивідом і сім’єю”.

Ще раніше, в “Маніфесті комуністичної партії”, який з’явився на замовлення ордену Ілюмінатів, К. Маркс та Ф. Енгельс сформулювали подібні ідеї, явлені в таких гаслах, як, наприклад, “Пролетарі всіх країн, єднайтесь!”

Американці від давен плекають претензії на свою винятковість. Ще від перших поселенців-пуритан, які прибули на американський материк у XVII столітті й намагалися реалізувати біблійний заповіт “міста на пагорбі”, де всі поселенці рівні й вільні. Відтак експансія принципів свободи та демократії подається як вияв логіки божественного провидіння. Від цієї думки до ідеї призначення Америки реформувати увесь світ і вести його за собою — один крок. Уже в середині XIX століття деякі американські ідеологи стверджували, що невдовзі СІЛА стануть центром, навколо якого всі нації об’єднаються в єдиний народ, що СІЛА, подібно до сонця, зроблять “благотворний вплив на країни Європи, а далі й на азійські імперії”. Філософ Дж. Фіксе в 1895 р. стверджував, що незабаром усі країни світу стануть англійськими — мовою, релігією, своїми політичними звичаями й, значною мірою, за кров’ю народів, що їх населяють.

Отже, ідея провідної й керівної ролі СІЛА спочатку в Латинській Америці, а потім і в Західній Європі, сформульована в так званій доктрині Монро (1823 рік), до середини XX століття поширилась у світі.

Найчіткіше ці настанови проголошувалися в гаслі “американського століття”, який сформулював політолог Г. Льюїс у 1941 р.: “XX століття значною мірою має стати американським століттям”. Американські капіталісти, вчителі, лікарі, агрономи й інженери, підтримувані американською міццю, стверджував він, мають взяти на себе тягар білої людини, повсюди являючи “стабільність” і “прогрес” американського зразка.

Мондіалістські ідеї найчастіше сповідували помірні європейські, й особливо англійські, соціалісти (деякі з них були об’єднані в “Фабіанське товариство”). Про єдину світову державу говорили й комуністи.

3 іншого боку, починаючи з кінця XIX століття, аналогічні мондіалістські організації створювалися такими, наприклад, постатями у світовому бізнесі, як сер Сесіл Родс, що організував групу “Круглий стіл”, члени якої мали “сприяти утвердженню системи безперебійної торгівлі в усьому світі й створенню єдиного світового уряду”. Часто соціалістичні мотиви перепліталися з ліберал-капіталістичними, і комуністи в цих організаціях йшли пліч-о-пліч з представниками найбільшого фінансового капіталу. Усіх згуртовувала віра в утопічну ідею об’єднання планети.

Показово, що такі відомі організації, як Ліга націй, а пізніше Організація Об’єднаних Націй (ООН) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО) є продовженням саме мондіалістських організацій, які мали значний вплив на світову політику.

Протягом XX століття багато мондіалістських організацій, що уникли зайвої реклами й часто носили навіть таємний характер, змінили чимало своїх назв. Існував “Універсальний рух за світову конфедерацію” Гаррі Девіса, “Федеральний Союз” і навіть “Хрестовий похід за Світовий Уряд”, організований англійським парламентарієм Генрі Асборном у 1946 році. В майбутній Америці американські політики Д. Ейзенхауер, Г. Хемфрі, В. Рейган, Дж. Буш та Б. Клінтон бачили справжню столицю світу, базу керівництва ним. Ідея про призначення Америки керувати світом, врятувати “хворе людство” від небезпеки, що йому загрожувала, панувала в часи президента Рональда Рейгана та його адміністрації.

Поступово зосереджуючи всю концептуальну й стратегічну владу над Заходом, СЕНА стали головним штабом мондіалізму, представники якого утворили паралельну владі структуру з радниками, аналітиками, центрами стратегічних досліджень. У СІНА, крім інших, сформувалися три основні мондіалістські організації. Це — “Рада міжнародних відносин”, “Більдерберзький клуб” та “Тристороння комісія”; про існування деяких із них громадськість Заходу дізналася відносно недавно. На відміну від офіційних організацій, ці групи користувалися значно більшою свободою досліджень, оскільки вони були звільнені від формальних процедур, що регламентували діяльність комісій ООН.

З початку “перебудови” мондіалістські центри мали в Москві “своїх людей”. Серед них — директор Науково-дослідного інституту системних досліджень академік Д. Гвішіані, який з 1965 по 1985 рік був заступником голови Державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки, а в 1985-1986 роки — заступником голови Держплану СРСР.

Ідеологічною основою перебудови, на яку посилалися М. Горбачов та його радники, була мондіалістська теорія конвергенції — зближення капіталістичної та соціалістичної систем. Показово, що керівники “Тристоронньої комісії” (Девід Рокфеллер, тодішній голова Європейського відділення, Жорж Бертуан і Генрі Кіссінджер) у січні 1989 року побували в Москві, де їх приймав президент СРСР М. Горбачов, а Жак Атталі, радник президента Франції Франсуа Міттерана, підтримував особисті контакти з російським президентом Борисом Єльциним.

За кілька років до початку радянської перебудови аналогічний проект почав реалізовуватися в Китаї, з яким представники “Тристоронньої комісії” встановили тісні зв’язки ще наприкінці 70-х. Але геополітичні долі китайської та радянської “перебудов” відрізнялися. Китай наполягав на “справедливому” визначенні позицій у майбутньому об’єднанні, на відповідних ідеологічних поступках Заходу в бік соціалізму.

СРСР сам пішов шляхом поступок, і то — значно далі. Дотримуючись логіки американських мондіалістів, Горбачов розпочав структурне перетворення радянського простору в бік “демократизації” та “лібералізації”. Насамперед воно зачепило країни Варшавського договору, а потім і республіки Радянського Союзу. Почалося скорочення стратегічних озброєнь та ідеологічне зближення із Заходом.

Варто звернути увагу на те, що роки правління Горбачова припадають на час президентства в США крайніх республіканців — Рейгана та Буша. Причому Рейган був єдиним за останні роки президентом, що послідовно відмовлявся брати участь у всіх мондіалістських організаціях. За переконаннями він був жорсткий, послідовний та безкомпромісний атлантист, ліберал-ринковик, не схильний до жодних компромісів з “лівими” ідеологіями навіть найпоміркованішого демократичного чи соціал-демократичного зразка. Отже, кроки Москви, спрямовані на конвергенцію й створення світового уряду, зі значним переваженням в ньому представників Східного блоку, на протилежному полюсі мали жорсткі ідеологічні перепони. Атлантисти Рейган та Буш просто використали мондіалістські реформи Горбачова із суто утилітарною метою. Добровільні поступки керівників СРСР не супроводжувалися відповідними поступками з боку США; Захід не пішов ні на геополітичні, ні на ідеологічні компроміси з Радянським Союзом, що самоліквідовувався, ні з Євразією. НАТО не розпустили, його сили не залишили ні Європу, ні Азію. Ліберально-демократична ідеологія ще більше зміцнила свої позиції.

Критика ідеї світового уряду та провал планів його створення примусив ідеологів Заходу шукати нові завуальовані форми досягнення світового панування. Ці пошуки й знайшли свій вияв у глобалізації — становленні єдиного взаємопов’язаного світу, в якому немає кордонів та протекціоністських бар’єрів, що захищають країни від стихійних зовнішніх впливів.

2.3. Асиметричність глобалізації

Проблеми становлення єдиного світу важливо розглядати у зв’язку з принципом асиметричності глобалізації. Адже до нової системи відкритого світу, який глобалізується, різні народи та держави підійшли по-різному підготовленими, значно відрізняючись своїм культурним, економічним, інформаційним та воєнно-стратегічним потенціалом.

Зустріч їх у єдиному, відкритому світовому просторі “другого” й “третього” західного світу може викликати потрясіння й колізії.

Не випадково найпослідовнішими адептами глобального світу, що пропагують ідеї відкритого суспільства, є економічно розвинені держави, які вбачають у глобалізації нові можливості для своєї економічної, політичної та соціокультурної експансії. “.. .Ці ж держави, — зазначає О. Панарін, — тягнуться до соціал-дарвіністської інтерпретації глобального світу як простору нового природного відбору, покликаного розширити кордони проживання і можливості більш пристосованих за рахунок менш пристосованих, які мають потіснитися”.

Асиметричність стосунків різних країн в єдиному відкритому просторі глобального світу виявляється в дії різних трансферів — можливостей управління на відстані, минаючи державні кордони. Багато аналітиків відзначають появу в сучасному світі нових інформаційних, фінансово-економічних, політичних і військових технологій, які можуть підірвати національний суверенітет, життєві основи та безпеку держав.

Асиметричність глобалізму виявилася насамперед в інформаційному “імперіалізмові”, пов’язаному з нееквівалентним обміном інформацією між розвиненими державами й тими, що розвиваються. Щодо інформаційного простору України застосовується комплексна технологія інформаційного “імперіалізму”: заохочення публікацій, які пропагують гедонізм (задоволення), гроші як універсальний еквівалент цінності, фальсифікований західний спосіб життя, створення та фінансування різного роду “демократичних” інститутів і видань західних філософів та політиків, що підносять цінності західного світу; концентрація мас-медіа в руках олігархів, пов’язаних з парамасонськими ложами; використання податкових, митних та інших засобів тиску, спрямованих на знищення системи книговидання та книгорозповсюдження.

Людей обдурюють, підміняють “речизмом” загальнолюдські цінності й усталені моральні принципи.

Один із найбільших експериментів в історії людства пов’язаний з комунізмом, який хотів поєднати свободу й рівність. Цей експеримент, здійснюваний в СРСР, зазнав невдачі. Бо від самого початку передбачав викорінення буржуазної моралі (так її називали марксисти), і навіть історичні й етичні передумови цієї моралі. Мовляв, звільнившись від кайданів старої моралі, наче Фенікс із попелу, відродиться нова людина без споконвічного антагонізму між індивідуальними та суспільними інтересами. Для розуміння глибинних причин провалу цього експерименту треба згадати слова Г орбачова, який бачив істинну причину розвалу соціалістичної системи в кризі моралі. Тим самим підривається й основа економічного прогресу, оскільки ніхто не хотів приймати рішення й відповідати за них. Горбачов вважав, що з кризи моралі починається масовий алкоголізм і зростає злочинність.

Тому, перш ніж розглядати питання матеріального, технічного й організаційного характеру, нам варто було б подумати про духовні передумови ліберальної політики.

Принципом демократії Платон вважав свободу, вона й донині залишається найвищою людською цінністю. Якщо ж демократія вбачає під свободою свавілля, то вона хибно усвідомлює свій власний сенс.

Якщо кожен може робити все, що йому заманеться, демократія зазнає відчутної кризи. Причому — сама, а не зі злої волі ворогів демократії. Анархія стає нестерпною, і слідом за нею настає тиранія. Демократичне суспільство передбачає, за Платоном, право громадян обирати спосіб життя, який вони хочуть, а також свободу вибору — брати участь у політичному житті чи ні. Однак свавільне використання свободи, зловживання нею призводить до загибелі демократії. Демократія розвивається з олігархії, яка для Платона була тим, що ми сьогодні називаємо капіталістичним суспільством, де багаті панують над бідними. За олігархії нація втрачає єдність і розпадається на дві суспільні верстви: на багатих і бідних. Зважте на те, що за олігархії нема середнього класу, бо ворогом середнього класу є інфляція та високі податки.

Для вирішення проблеми глобалізму важлива єдність нації. Вона має доленосне значення не тільки для України, а й для майбутнього Європи, для всього світу. Від глобалістів ми чуємо запевнення, що епоха національних держав одійшла в минуле. Історія рухається далі, а найпрогресивнішими народами й державами треба вважати ті, які швидше, рішучіше й радикальніше звільняться від міфу національної держави.

Однак згадаймо, як в Америці після поразки у в’єтнамській війні панували відповідні настрої, а після війни в Перській затоці в тій же Америці вибухнула ейфорія націоналізму. Всі великі демократії черпають сили в єдності демократії з національною свідомістю.

Епоха Нового часу позначена протистоянням двох універсальних ідей. З одного боку, існувала ідея відмирання націй з остаточною перемогою соціалізму, а з другого — ідея подолання націй за допомогою встановлення капіталістичного, ліберально-демократичного світового порядку. Обидві вони зазнали краху. Переміг, зрештою, принцип, що тільки національна держава є вирішальним структурним елементом політики. Відмова від національної ідеї неможлива.

У всьому західному світі ліберальний універсалізм з’явився на історичній арені лише у зв’язку з націями й національними державами, тільки ступінь цього зв’язку був різним. Національна ідея є в усьому світі єдиним структурним елементом політики, що формує саму політику. Така перша причина, чому ми не можемо відмовитися від національної свідомості. З другого боку, в політичному відношенні немає іншого інструмента й іншої організаційної форми, окрім національної держави, який би дав змогу здійснити універсальну взаємодію, наднаціональні зв’язки. Відомий сучасний німецький філософ, професор університету Хоенхайм у Штутгарті Гюнтер Рормозер у книжці “Кризис либерализма” (М.: РАН, Інститут філософії. — 1996 р.), пише: “Можна створити європейську спільноту, але це не приведе до єдності Європи. Єдність Європи, що охоплює також Східну Європу і Росію, може бути створена тільки політично дієздатними й автономними національними державами. Якби якийсь всесвітній уряд, наділений монопольними повноваженнями на застосування військової сили, спробував установити мир у всьому світі й створити на свій розсуд спокій і порядок, це призвело б не до припинення війн, а, навпаки, до остаточного перетворення політики в терор. Спроба замінити міжнародну політику всесвітньою поліцією не створила б миру на землі. Наслідком було б лише перетворення традиційних війн у тероризм. Поліцейські акції не придатні для усунення політичних конфліктів. Вони ведуть до поширення тероризму”.

Цю тезу професора Рормозера підтверджують події в Югославії, Палестині, Іспанії, Чечні, Англії. Про це мають пам’ятати прихильники глобалізму й нового світового порядку.

Останній аргумент на користь утвердження національної ідеї стосується прав людини. Якщо немає національних держав, що добиваються визнання прав людини, тоді ці права залишаються лише деклараціями. Досвід ХІХ і XX століть свідчить, що захистити права окремої людини або меншин може тільки національна держава, яка усвідомлює себе державою правовою.

Нині історію України переписують по-новому. Проте цим переписувачам варто знати, що як тільки ми відмовляємось від історії, абстрактно ставимось до минулого, то розпадається внутрішній порядок у суспільстві, усі форми етносу, які пов’язують людей між собою і зумовлюють їхню спільність. Залишається тільки прагнення до задоволення індивідуальних інтересів і потреб. Деструктивні сили, які розділили слов’янський світ на частини і не шкодують засобів для того, аби відірвати Україну від Росії, а потім розділити й Україну на частини, мають на меті далекосяжні плани. “Якщо розпадаються духовні, моральні й релігійні сили, що єднають людей, з відмовою від історії, суспільство втрачає також і здатність до здійснення політики, — застерігає професор Рормозер. — Із розвитком цього процесу й розпаду інтегративних сил настає момент, коли вже стає неможливо формувати колективну політичну волю, оскільки відсутня необхідна для цього реальна спільнота”.

Сучасна демократія культивує свій основний міф про те, що начебто врешті-решт править і є сувереном сам народ. Тільки національна ідея (а не міф входження в європейський дім) робить сучасне суспільство здатним до здійснення політики й демократії. Передумовою утворення націй була спільна історична пам’ять, яку поділяли усі. Черпаючи життєву снагу в спільному досвіді, в пережитому, в спільній історії, нація згуртовується через відчуття спільної долі.

Нашим західним учителям і радникам важко зрозуміти, як багато спільного єднає український народ із російським: диктат і насильство над нашими народами “вибраного народу” після революції 1917 року; Друга світова війна і ПЕРЕМОГА в цій війні; відновлення господарства, соціальних гарантій і можливості працювати; спільні історичні корені й перспективи.

2.4. Один із західних “учителів-кочівників”

Щодо країн колишнього СРСР західні ідеологи й політики постійно застосовують політику подвійних стандартів. Що добре для Америки, те не пасує країнам Східної Європи. Один із останніх західних “учителів” доктор Богдан Гаврилишин, позаштатний радник Голови Верховної Ради України і прем’єр-міністра України, член Римського клубу, Національної академії наук України, Всесвітньої академії науки і мистецтва, в газеті “Зеркало недели” (№ 38, 30.09.2000 р.) друкує статтю “Україна між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем”. Тут він розглядає можливість входження України у Східний слов’янський союз (ССС) або Європейський Союз і зокрема зазначає: “Нині нерентабельно бути імперією. Краще домінувати над іншими країнами економічно, а не політично або територіально. Крім того, і це дуже важливий фактор, витрати на управління державою зростають у геометричній прогресії зі збільшенням географічного простору й культурної різноманітності. Це одне з пояснень, чому багато маленьких і гомогенних північноєвропейських держав досягли успішного економічного розвитку... Чи потрібно Росії до її проблем управління федерацією додавати труднощі управління ССС?”

Уже не дивуєшся думці західних “учителів” про низькі розумові здібності українського та російського народів, які навіть не запитують себе: “А чому це Америці можна бути імперією, а Росії ні? Чому Європа і Латинська Америка створюють союзи, а нам не можна?” Адже сам пан Гаврилишин дуже тонко спостеріг, що “логіка створення ССС ґрунтується на географічній близькості, культурній і мовній схожості, вельми взаємозв’язаній економіці та спільній історії”. Що іще потрібно для об’єднання? Гадаю, в Європейський Союз нас підштовхують з інших причин. Бо наведена Гаврилишиним аргументація не витримує критики.

Адже незримі керівники світу, що створили, до речі, й Римський клуб, членом якого є пан Гаврилишин, мріють про світове панування, і на їхньому шляху до однополярного світу завжди стояла і стоїть Росія. Ось про що писав ще в 1904 році закритий журнал “Акація” (L’Acacia. De janvier a juin 1904, с. 96-98), який відображав намір керівництва масонських лож Великої ложі й Великого Сходу Франції: “Справжня політика Західної Європи повинна полягати в розчленуванні цього колоса (Російської імперії), доки він ще не став надто небезпечним. Треба було б використати можливу революцію для відновлення Польщі як захисного валу Європи, а решту Росії розділити на три або чотири держави. Політика рівноваги сил до виникнення Сполучених Штатів Європи, якій Франція буде сприяти, залишається, зрештою, єдино придатною в даних умовах”. Ця ж політика залишалася в 1917 році й частково здійснювалася в 1991 році знову ж завдяки “п’ятій колоні”, створеній невидимими правителями. Тож кому служить пан Гаврилишин: Україні чи тим, хто зробив її громадян жебраками й продовжує далі депопуляцію українців?

“Тісні економічні відносини, — пише Гаврилишин, — з Росією бажані, враховуючи економічну взаємозалежність, і особливо залежність України від російських енергоносіїв. Проте політичний союз, найімовірніше, спричинив би катастрофічні наслідки. Україна була б приречена на економічну відсталість, політичну субординацію та громадянські конфлікти. Її позбавили б можливості збудувати по-справжньому вільне, демократичне суспільство з ефективною економікою, сильною колективною самоповагою, самосвідомістю і можливістю почуватися частиною прогресивного світового співтовариства”.

Отже, нам дали можливість будувати не справжнє “вільне, демократичне суспільство”? Раніше у своїх працях пан Гаврилишин говорив, що ми годуємо Росію, а тепер хочемо, щоб Росія давала нам енергоносії, а ми в цей час були б у Європейському Союзі, де ніхто нас не чекає і де ми нікому не потрібні. Він це добре розуміє, тому пише: “В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії... згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі бачення, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є виклик”. Очевидно, це є виклик самого пана Гаврилишина. А народ України має зрозуміти нарешті, хто довів його до зубожіння за останні десять років, хто лякає країну наступом десятиліття техногенних катастроф, чиї завдання виконують західні вчителі й консультанти. Пану Гаврилишину належало б залишити свої думки при собі, а Заходу не фінансувати тих, хто дає поради, які ведуть до обгороджування територій і вивільнення простору для “золотого мільярда” Френсіса Фукуями.

Усі ідеології беруть початок на Заході. Комунізм, мондіалізм, глобалізм і лібералізм — його “дари” українському народові. Серед них — і прогноз: фактор історії кожної нації з часом зникне, а разом з ним зникнуть і нації. Однак за весь період існування СРСР ні ідеологічний вплив, ні терор не змогли усунути націю як реальність. Саме завдяки їй народ зберігає історичну пам’ять. Саме історична свідомість, яку хочуть із нас витруїти, нагадує людям про ті джерела їхньої людяності й духовного життя, які зміліли у збіднений духовно час. Як ми визначаємо наше ставлення до історії — справа не лише істориків. Історія — це живі спогади, це пам’ять народу, пам’ять нації. Втрата історичної пам’яті загрожує народу божевіллям.

Професор Рормозер у своїй монографії про кризу лібералізму застерігає про небезпеку одностороннього лібералізму, який зазіхає на самостійне вирішення всіх проблем і заводить суспільство у глухий кут. Він полемізує з яскравим представником західних лібералів Френсісом Фукуямою, який у минулому очолював відділ в американському зовнішньополітичному відомстві й висловив у своїй книжці “Кінець історії” думку, що з кончиною соціалізму в історії залишається лише остання формація — лібералізм і що віднині лібералізмові нібито нема альтернативи. І якщо люди справді навчені гірким досвідом історії, то їм, так би мовити, ні до чого більше прагнути, крім лібералізму. Усі альтернативи лібералізму, нацистська, фашистська чи соціалістична, зазнали краху. Єдиним переможцем у цьому змаганні виявився лібералізм.

2.5. Чи приречене людство на лібералізм?

Згідно з Фукуямою, людство, сказати б, приречене на лібералізм самою історією. Мовляв, 200-річний процес епохи Нового часу показав, що єдиною дієздатною системою, яка зустрічає загальне схвалення й оптимально виражає права та потреби людей, є лібералізм.

“Однак якщо уважно придивитися до картини світу після падіння соціалізму, ми встановимо, — пише Рормозер, — що, на противагу твердженням Фукуями, про перемогу лібералізму в усіх країнах Східного блоку, насамперед колишнього Радянського Союзу, не може бути й мови. Більше того, там відбувається свого роду консервативна революція. Росія повертається до своєї власної суті, до своєї історичної самосвідомості, до спадковості національної самосвідомості, навіть православного християнства... Багато росіян мріють про відродження монархії, династії Романових. Як пояснити такі процеси?”

У Східній Європі й на території колишнього Радянського Союзу народи повертаються на арену історії, де борються за свою національну ідентичність. Сьогодні історичну силу, яка прокладає собі дорогу, являє собою не лібералізм і не соціалізм, а консерватизм. В Україні зростає національний соціалізм.

А що відбувається на Заході? Скептичне ставлення до маастрихтських договорів щодо економічного об’єднання Європи аж до відмови від цих договорів пов’язане з тим, що народи не хочуть, аби ними керувала надалі наднаціональна, централізована бюрократична система. Ця система відповідає логіці епохи Нового часу, але вона ігнорує ті життєві порядки, які склалися протягом багатьох поколінь.

Якщо згадати дебати щодо “Маастрихту” в Англії й Франції, то прибічники європейського проекту надихалися національними мотивами. Участь Франції в проекті необхідна, щоб забезпечити майбутню велич Франції, а участь британців в об’єднаній Європі має єдиний сенс — забезпечити національні інтереси Великобританії.

Однак глибинна проблема залишається — проблема бідності, величезного розриву в рівні життя між високорозвиненими і слаборозвиненими країнами. Апологетам лібералізму не варто забувати: у жахливому зубожінні населення “третього світу” винен Захід. Він практикував у країнах, що розвиваються, політику, яка виходила з моделі динамічного і високорозвиненого індустріального суспільства. Застосування цієї моделі в країнах “третього світу”, без урахування місцевих умов, призвело до занепаду національних культур, соціальних спільнот і життєвих форм, що склалися там історично. І винен у цьому був не комунізм, а насправді капіталізм, політика міжнародних фінансових організацій, насамперед — Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Світового банку. Сподівання принести прогрес у ці регіони, діючи за принципами капіталістичного мислення, виявились нереальними. Руйнування культури і природи в країнах “третього світу” набуло таких жахливих масштабів, що звідти хлинули потоки іммігрантів, яких ще не знала історія.

2.6. Неолібералізм

Поза межами частини академічного середовища й ділового співтовариства термін “неолібералізм” майже невідомий; його не вживає широка громадськість. У США неоліберальні ініціативи подаються як політика вільного ринку, що заохочує приватне підприємництво, особисту відповідальність і свободу вибору споживачами. За їхнім визначенням, ця політика протистоїть і руйнує безплідну діяльність некомпетентного, бюрократичного й паразитичного уряду. Він не може зробити нічого вартісного, навіть якщо має такі наміри, кричать послідовники неолібералізму. Завдяки зусиллям PR-спеціалістів, яких фінансують корпорації, такі погляди вважаються майже священними і не підлягають сумніву. З вражаючим красномовством прибічники неолібералізму доводять, що, здійснюючи політику від імені купки багатіїв, вони, мовляв, дарують неоціненні блага біднякам, оздоровлюють навколишнє середовище...

Проте чимало вчених і аналітиків мають іншу точку зору на неолібералізм. Один із них — Роберт Макчесні з Іллінойського університету (Урбана-Шампейн США). Він так визначає цю парадигму: “Неолібералізм — це політика, за допомогою якої порівняно нечисленна група людей, керуючись власними приватними інтересами, здатна поставити під свій контроль більшу частину соціального життя, до того ж вона використовує цей контроль з метою збільшення своєї особистої користі”.

Він стверджує, що протягом двох десятиліть неолібералізм виступає в ролі політико-економічної тенденції, що панує в світі і прийнята політичними партіями як традиційно лівих, так і правих сил. Ці партії та їх політика є виразниками інтересів не менш як тисячі корпорацій, які інвестують ці політичні партії.

Економічні наслідки такої політики скрізь виявились однаковими — такими їх і слід було очікувати: неоліберальна політика призвела до значного поглиблення соціальної та економічної нерівності, до помітного збільшення зубожіння найбідніших націй і народів світу, до катастрофи навколишнього середовища, нестійкого стану економіки в глобальному масштабі та безпрецедентного збагачення купки багатіїв. Побачивши наслідки неоліберальної політики, її апологети почали стверджувати, що заможно житимуть і широкі маси населення, якщо неоліберальній політиці, яка призвела до загострення зазначених проблем, не будуть ... заважати.

Чи не нагадує це нам, жителям України, обіцянки наших можновладців протягом останніх 11 років? Ось-ось запрацюють реформи, ось підуть інвестиції, тільки треба більше демократії, підвищити вартість на енергоносії, комунальні послуги — і тоді, мовляв, український народ буде вдячний першому й другому президентові, всім прем’єр-міністрам, міністрам і гендлярсько-лихварський еліті за щасливе життя.

Проте облишмо емоції й проаналізуймо економічні наслідки неоліберальної політики в окремих країнах, щоб показати “досягнення” неоліберальної доктрини, яку інтелектуал і провідний борець за демократію й супротивник неолібералізму Ноам Хомський[1] назвав Вашингтонським консенсусом.

У своїх працях Хомський з’ясовує, що неолібералізм — це не нова політика, а лите сучасний варіант боротьби купки багатіїв за обмеження політичних прав і громадянських можливостей більшості населення планети. А в глобальному масштабі — за підвищення рівня життя “золотого мільярда” і поступове знищення “туземного населення”, тобто населення країн, що не входять до “золотого мільярда”.

“Неоліберальний Ватингтонський консенсус — зазначає Хомський, — є політикою, що ґрунтується на окремих ринкових принципах і здійснюється урядом США. Цей курс часто подається у вигляді структурного корегування, підпорядкованого таким правилам: лібералізувати ціни й фінанси, дати ринку встановити (виправити) ціни, покінчити з інфляцією (“макроекономічна стабільність”), здійснити приватизацію. Ця політика “.. .здійснюється урядом США і значною мірою підконтрольними йому міжнародними фінансовими установами щодо більш вразливих суспільств”. Ці міжнародні фінансові установи ділова преса світу називає “фактичним світовим урядом нової імперської ери”. Ми дали їм назву Фінансового Інтернаціоналу.

Правила структурного корегування можуть бути дещо змінені, але їх суть залишається незмінною. Мета такого визначення полягає в тому, аби нагадати: владні державні інститути діють не самостійно, а відображають розподіл влади в суспільстві в більш глобальному масштабі. Ось чому ми називаємо нашу владу колоніальною адміністрацією.

“Головними архітекторами” неоліберального “Вашингтонського консенсусу”, пише Хомський, є господарі приватної економіки, переважно гігантські корпорації. Вони контролюють значну частину міжнародного господарства і мають кошти, які дають їм змогу визначати політику і формувати думки й погляди людей”. За твердженням історика дипломатії Джеральда Хейга, “після Другої світової війни Сполучені Штати заради власної користі взяли на себе відповідальність за благополуччя світової капіталістичної системи”.

По війні США посіли провідне становище в економіці світу, володіючи половиною світових багатств. Природно, що “головні архітектори” цієї політики мали намір використати цю могутність для створення глобальної системи, яка б відкривала дорогу до казкового збагачування.

Документи, складені у вищих ешелонах влади американської адміністрації, як найпершу загрозу інтересам США, зокрема, в Латинській Америці, розглядають “радикальні” й “націоналістичні режими”. Отож вони, мовляв, і несуть відповідальність за нав’язування народу політики, спрямованої на “негайне підвищення низького життєвого рівня мас”, на заохочення економічного розвитку, націленого на задоволення внутрішніх потреб країни. ці тенденції заходять у конфлікт з потребами “політичного й економічного клімату, сприятливого для приватних інвестицій”, який до того ж гарантує вивезення прибутків і “захист нашої сировини”, — нашої, навіть якщо її добувають в інших країнах. Через це впливовий розробник планів Джордж Кеннан порадив нам “припинити розмови стосовно невиразних і нереальних цілей щодо прав людини, підвищення життєвого рівня й демократизації” і “діяти за допомогою безпосередніх силових концепцій, не обтяжуючи себе ідеалістичними лозунгами” про “альтруїзм і благодійність світу”, — незважаючи на те, що такі лозунги є прийнятними й навіть обов’язковими у публічних промовах.

(Наша влада бажає інтегруватися в усі міжнародні організації незалежно від того, що вони собою являють і яка їх мета. Проте, знову ж таки, чому уряд, який існує на наші гроші, гроші платників податків, не запитує в українського народу: чи хоче він цієї інтеграції? І що вона дасть народові, а не купці багатіїв? Я ставлю запитання Анатолію Максимовичу Зленку: “Чи справді наше членство в НАТО було б великим кроком уперед?” (Голос України, № 165, с. 4). І відповідаю: я, українець, не зацікавлений бути членом НАТО. Більшість моїх знайомих — також. Бо ця організація є інструментом поневолення народів...)

Зазначені матеріали — частина доповіді, яка сьогодні доступна, але майже невідома широкому загалові.

“Радикальний націоналізм” нестерпний взагалі, але він являє “загрозу стабільності” і в ширшому сенсі. Коли Вашингтон готувався до повалення першого демократичного уряду Гватемали в 1954 році, Держдепартамент США офіційно попереджував, що Гватемала “перетворилась у зростаючу загрозу для стабільності Гондурасу й Сальвадору. Її аграрна реформа є потужною пропагандистською зброєю, її велична соціальна програма допомоги робітникам і селянам у переможній боротьбі проти пануючих класів та великих іноземних підприємств — надзвичайно приваблива для населення центральноамериканських сусідів, де переважають ті ж самі умови”. “Стабільність” означає безпеку для “пануючих класів і великих іноземних підприємств”, чиє благополуччя потрібно зберегти. Такі загрози “благополуччю світової капіталістичної системи” виправдовують терор і підривну діяльність заради відновлення “стабільності”. Але хіба не про таку “стабільність” говорить у своїх виступах наш президент?

Одним із найперших завдань ЦРУ була участь у широкомасштабних зусиллях, спрямованих на підрив демократії в Італії у 1948 році, де побоювалися “неправильних” результатів виборів. Проте якби підривна діяльність провалилася, планувалася пряма воєнна інтервенція проти Італії. Це подається як зусилля, спрямовані на “стабілізацію Італії”. Заради досягнення “стабільності” можна навіть “займатися дестабілізацією”. Так, редактор журналу “Форін афферз” пояснює, що Вашингтонові довелося “дестабілізувати “демократично” обраний марксистський уряд Чилі”, бо “ми були сповнені рішучості шукати стабільність”.

Націоналістичні режими, що загрожують стабільності, досить часто називають “вірусами”, здатними заражати інші держави. Італія 1948 року — тільки один приклад цього.

Двадцять п’ять років тому Генрі Кіссінджер описував Чилі як вірус, здатний поширити хибні уявлення щодо можливостей соціальних змін; що цей вірус вражає інших, ту ж Італію, все ще “нестабільну”, незважаючи на здійснення багаторічних програм ЦРУ, спрямованих на підрив італійської демократії. “Віруси” слід знищувати, захищаючи інші держави від інфекції: найдієвішим засобом вирішення цих завдань є насильство, яке залишає за собою огидний слід масових убивств, терору, тортур, руйнацій. І це насильство здійснює НАТО.

У таємному плануванні США кожній частині світу після Другої світової війни відводилася певна роль. Так, Південно-Східна Азія мала постачати сировину індустріальним країнам. Африку “експлуатуватиме” Європа. І так ... увесь світ.

Наслідки визиску Африки добре відомі. Сьогодні на 800-мільйонному континенті 300 млн голодуючих, 50 відсотків дітей вмирають, не доживши до 5 років. Із 30 млн хворих на СНІД у світі — 21 млн — африканці. В Зімбабве кожен десятий житель заражений. Середня тривалість життя в Африці внаслідок “найбільшого геноциду в історії людства” становить трохи більше 40 років. В африканських селах — ні світла, ні телефонних ліній. Із 300 млн користувачів “всесвітньої павутини” лише один мільйон — африканці. Впродовж останнього сорокаліття більш як у ста війнах загинуло понад 10 млн африканців. 47 громадянських війн в Африці впродовж 1967-2000 років, за даними Світового банку, були викликані боротьбою за контроль над мінеральними ресурсами. Французький президент Жак Ширак, звертаючись до своїх “чорних братів” на черговому франко-африканському саміті, емоційно зауважив: “Головне завдання людства — це вилікувати Африку”. Президент США Джордж Буш із дещо меншим емоційним запалом відзначав, що Африка лежить у зоні глобальних інтересів Америки. Але це не більше ніж дипломатична ввічливість. Насправді із західних берегів на Африку дивляться як на безнадійного утриманця. Америка витрачає на п’ятимільйонний Ізраїль 3 млрд доларів у рік, а вісімсотмільйонна Африка отримує близько 800 млн доларів, тобто один долар на одного “чорного брата”.

З іншого боку, колишній президент Заїру Мобуту володіє капіталом близько 7 млрд доларів, майже сто мільярдів доларів “крутяться” в сім’ї можновладців Нігерії. Для багатьох африканських правителів державна казна асоціюється з особистим банківським рахунком, поліція — з власною армією. Чимало з них уже давно перетворили свої країни в офшорні зони. Прикладом може слугувати Ліберія, яка була створена звільненими американськими рабами й понад сто років жила практично за американськими законами. Сьогодні правитель країни Чарльз Тейлор, згідно з декретом, який він сам і підписав, розпоряджається “усіма стратегічними предметами споживання”. У підсумку Ліберія — це фактично корпорація “Чарльз Тейлор інкорпорейтед”.

Африці необхідні інвестиції. Але її правителі не вкладають грошей в економіку своїх країн. Почуваючи себе тимчасовими правителями, вони витрачають вкрадені кошти на купівлю предметів розкоші чи інвестують їх в економіку Європи або США. А іноземці вкладати кошти в бідність і в корумповану владу не бажають.

“Функції”, відведені Латинській Америці, стали явними на конференції країн Західної півкулі в лютому 1945 року, де Вашингтон висунув “Економічну хартію обох Америк”, яка повинна була викорінювати економічний націоналізм у “всіх його формах”. Вашингтонські розробники планів розуміли, що нав’язати цей принцип буде важко. Документи держдепартаменту свідчили, що латиноамериканці віддають перевагу “політиці, спрямованій на значно ширший розподіл багатств і піднесення рівня життя мас”, що, мовляв, вони переконані: від розвитку ресурсів країни найбільше виграють жителі самої країни.

Ідея, явно неприйнятна для американців: від ресурсів цих країн “найбільшу користь повинні отримати” інвестори зі США, тоді як Латинській Америці належить виконати тільки службові функції, не дбаючи про свій “надзвичайно індустріальний розвиток”, який має зазіхнути на інтереси США.

В наступні роки позиція США взяла гору, хоча і не без проблем. Вона була утримана за допомогою засобів, які нема потреби перераховувати, вони й так добре відомі спеціалістам. Від часу заснування США майже 50 разів здійснювали збройні акції проти країн Центральної Америки, зокрема, 10 разів проти Нікарагуа. Від появи Рейгана в Білому домі традиційно експансіоністський курс США в Центральній Америці набув як ніколи войовничо-інтервенціоністського характеру. Там уперше дала про себе знати політика неоглобалізму, курс на збройну присутність у кожній точці світу, яка оголошувалася зоною інтересів США, на перетворення політичного конфлікту у воєнний та його інтернаціоналізацію. Ще ніколи у своїй історії США не здійснювали проти держави, зокрема, Нікарагуа, з якою вони підтримували дипломатичні відносини, такого всеохоплюючого інтервенціонізму — від економічної блокади до мінування портів.

Водночас Європа і Японія відновлювалися після воєнної руйнації, а світовий порядок пересувався до триполюсної моделі. США зберігали своє домінування, витримуючи східноазіатську конкуренцію в Південній Америці.

Найважливіші зміни відбулися три десятиліття тому, коли адміністрація Ніксона демонтувала післявоєнну глобальну економічну систему, в рамках якої Сполучені Штати насправді були всесвітнім банкіром і не могли більше впоратися з цією функцією. Цей односторонній акт, в якому брало участь багато держав, призвів до гігантського збільшення некерованих потоків капіталу.

В 1971 році 90 відсотків міжнародних фінансових угод стосувалися реальної економіки — торгівлі чи довготермінових інвестицій, а 10 — були спекулятивними. Проте через 20 років процентне відношення змінилося на протилежне, а на початок 1995 року майже 95 відсотків значно більших коштів були спекулятивними, зі щоденними потоками, які переважають загальні резерви для міжнародного обміну семи найбільших індустріальних країн майже на один трильйон доларів у день, і досить короткотерміновими: майже 80 відсотків коштів поверталися за тиждень чи навіть за кілька днів. Наприкінці 70-х років відомі економісти попереджали: цей процес може спричинити повільне зростання економіки з надзвичайно низькою заробітною платою. І пропонували заходи, які мали нейтралізувати ці негативні наслідки. Проте “головні архітектори” Вашингтонського консенсусу віддали перевагу високим прибуткам.

Так звані комуністичні країни розміщувалися за межами цієї глобальної системи. Проте в 60-ті роки, після грошової реформи, тут розпочалася стагнація економіки, і через 20 років регіон повернувся до свого звичного статусу — обслуговування західних країн. Після відомих подій кінця 80-х років влада залишилася в руках комуністичних бюрократів та кримінальних синдикатів. Ця модель досить відома країнам “третього світу”, і наслідки її також. Переважна частина населення живе за межею бідності, а колоніальна адміністрація отримала велетенські багатства. Це знову ж таки ситуація, досить характерна для країн, залежних від Заходу.

Відомі й наслідки широкомасштабного насильства, здійснюваного для забезпечення “благополуччя світової капіталістичної системи”. На недавній конференції єзуїтів у Сан-Сальвадорі наголошувалося, що з часом “культура терору приборкує очікування більшості”. Люди уже можуть навіть забути про альтернативи, які пропонуються тим, хто має владу, хто рекламує наявну систему як величезну перемогу свободи й демократії.

Такі контури глобального порядку, в рамках якого сформувався “Вашингтонський консенсус”.

А тепер погляньмо на неолібералізм ще з однієї точки зору. Як на нововведення. За відправний пункт візьмемо недавню статтю Пола Крагмена у виданні Королівського інституту закордонних справ у Лондоні. Погані ідеї, пише він, впроваджуються завдяки тому, що вони вигідні могутнім транснаціональним компаніям. У сучасну епоху здійснювалося багато експериментів з економічного розвитку, закономірностями яких не слід нехтувати. Одна з них полягає в тому, що архітектори реформ, як правило, мають успіхи, а ті, над ким експериментують, отримують тільки синці.

Вперше експеримент здійснили 200 років тому в Індії. “Кістки виробників бавовни й донині вибілюють рівнини Індії”. Цей значний експеримент став “поганою ідеєю” для тих, хто брав у ньому участь, тільки — не для тих, хто його спланував, і не для місцевої “еліти”. Це ми добре бачимо й сьогодні. Проте ця модель продовжує діяти: прибуток ставлять понад життя людини. Вражає стабільність жахливих для більшості населення результатів — не менше, ніж риторика, що вітає нову вітрину демократії й капіталізму як “економічне чудо”. Розглянемо, як це “економічне чудо” втілюється в окремих країнах.

Аргентина. Програма “структурної стабілізації” в найбільш чистому вигляді апробована в Аргентині. Внаслідок реформ у банківську сферу Аргентини було відкрито вільний доступ іноземному капіталу. Це призвело до того, що в 1999 році в Аргентині було відмито майже 15 млрд доларів, з них 6 млрд — наркодолари. Однак це ще не все. За даними на жовтень 1999 року, 83 відсотки акцій 1000 найбільших компаній Аргентини належали транснаціональним компаніям. Аргентина перетворилася в постачальника сировинної продукції.

Бразилія. Історія американізації Бразилії бере початок у 1945 році. Історик дипломатії й старший історик Центрального розвідувального управління (ЦРУ) Джеральд Хейнс пише, що СІЛА використовували Бразилію як “експериментальний майданчик для сучасних наукових методів індустріального розвитку, який цілковито базується на капіталізмі”. Експеримент здійснювали буцімто з найкращими намірами. Величезні прибутки отримали іноземні інвестори, але його розробники “щиро вважали”, що й народ Бразилії матиме користь. Зайве описувати, що отримали іноземні інвестори, водночас, за свідченням міжнародної ділової преси, під військовим правлінням Бразилія перетворилася в “латиноамериканського улюбленця міжнародної ділової спільноти”. За повідомленням Світового банку, дві третини населення Бразилії не мають харчування, необхідного для нормальної фізичної діяльності.

У 1989 році Хейнс описує “американську політику в Бразилії” як “надзвичайно успішну”, як “справжню американську щасливу історію”. 1989 рік був “золотим роком” з точки зору бізнесу, з потрійними прибутками порівняно з 1988 роком, тоді як зарплата в промисловості — і до того одна з найнижчих у світі — знизилася на 20 відсотків. Відтак “Звіти ООН з розвитку людства” поставили Бразилію після Албанії. Проте коли біда зачепила й багатих, “сучасні наукові методи, що базувалися на капіталізмі” (за визначенням Хейнса), враз перетворилися на докази негативної суті й атавізму соціалізму: ще одна зміна думки, коли це потрібно.

Для оцінки досягнень слід нагадати, що Бразилію вважали однією з найбагатших країн світу, країну, яку понад 50 років опікували Сполучені Штати (знову ж таки з “благородними” намірами). Ця опіка призвела до збагачення невеличкої купки колоніальної адміністрації, а переважну частину населення — до життя на межі бідності. Ось результати політики США в Бразилії.

Мексика. Нещодавно Мексику пропагували як взірець країни, що виконує правила Вашингтонського консенсусу і пропонували брати з неї приклад. І це тоді, коли заробітна плата в країні різко знижувалася, бідність зростала майже так само стрімко, як і кількість мільярдерів. Таким знайомим стало й руйнування цього міфу наприкінці 1994 року. Нині половина населення Мексики не може задовольнити своїх мінімальних потреб у їжі, а бізнесмена, що здійснює контроль за ринком кукурудзи, знайдете в переліку мексиканських мільярдерів.

США. Вашингтонський консенсус було застосовано і на його батьківщині. Для більшості американського населення прибутки постійно знижувалися протягом 15 років. Аналогічна ситуація склалася і з умовами праці. Все це відбувалося в період економічного буму. Нерівність у США досягла небувалих за останні 75 років масштабів. У США — найвищий рівень дитячої смертності серед розвинених країн. Прибутки залишаються вражаючими, але є одна сфера, за визнанням провідного ділового щомісячника “Бізнес уїк”, “де глобальні компанії розвивалися мало: виплати за платіжними відомостями”. Навіть у США відбулася трансформація суспільства й повне поневолення праці капіталом протягом останніх 20 років. Національні інвестори здійснюють контроль за 92 відсотками американського фондового ринку, при цьому 85 відсотків цінних паперів належить шести відсоткам інвесторів. За таких умов зростання вартості американських акцій збагачує насамперед багатіїв. Тому й не дивно, що один відсоток найбагатших громадян США контролює 40,5 відсотка національного багатства країни й привласнює 19,4 відсотка щорічного національного доходу.

Серед найпекучіших проблем Америки є насильство. За останні 40 років кількість злочинів із застосуванням сили збільшилася майже втричі. В 1999 році правоохоронні органи США виконали 14 млн арештів, у тому числі за злочини із застосуванням насильства — 644770. 17 відсотків заарештованих — підлітки, які не досягли 18 років; ще 28 відсотків — молоді люди віком 18-24 роки. Триста із кожних 100 тисяч підлітків віком від 10 до 17 років заарештовані за вбивства, зґвалтування, грабіжництво та інші злочини[2].

Росія. Із документів для внутрішнього користування відомо: до 60-х років XX ст. західні лідери боялися, що економічне зростання СРСР надихатиме “радикальний націоналізм” в інших країнах. Попри страшні руйнації часів Другої світової війни радянська система зуміла стати на рейки індустріалізації. Вона утворювала “другий світ”, а не частину третього (так було до 1989 року). Так визначали проблему комунізму дослідники з престижних аналітичних центрів СІЛА. Для “захисту благополуччя світової капіталістичної системи”, якій загрожували соціальні зміни в “обслуговуючих” регіонах, до СРСР було застосовано неоліберальну політику, або Вашингтонський консенсус. У роки реформ країна за рівнем соціально-економічного розвитку була відкинута назад на десятки років, а за окремими показниками — в дореволюційний період. Ніколи, навіть після гітлерівського нашестя, не спостерігалося такого падіння рівня виробництва майже в усіх галузях економіки Росії. Водночас у Росії є ціла плеяда мільярдерів і мільйонерів. Починаючи з 1992 року смертність у Росії переважила народжуваність. За час соціально-політичних реформ смертність виросла більше ніж у 1,5 раза. Протягом 1992-1994 років у Росії щорічно вмирало й гинуло в середньому 1 млн 600 тис. чоловік. Загалом тривалість життя за останні 10 років зменшилася з 70 до 64,2 року, а середня тривалість життя чоловіків становить 57-58 років.

Можна навести ще безліч прикладів застосування Вашингтонського консенсусу до різних країн світу з аналогічними наслідками.

2.7. “Дарунки” неолібералізму слов’янському світові

Аналогічна ситуація виникла сьогодні і в країнах колишньої соціалістичної співдружності. На рубежі третього тисячоліття слов’янський світ опинився в найнижчій точці свого розвитку. Ще ніколи в історії слов’янські народи не були настільки віддалені один від одного. Роз’єднання слов’янських держав призвело до розриву налагоджених торговельно-економічних і виробничих зв’язків, які десятиріччями складалися після Другої світової війни. На рубежі століть жодна зі слов’янських країн не досягла рівня 1989 року, коли починалися процеси розпаду й відторгнення.

За найновішими даними ООН, що охоплюють період до 1995 року, на слов’янські країни припадало лише 2,2 %, або 624,4 млрд дол., світового виробництва валового внутрішнього продукту (ВВП), який загалом сягає 28383 млрд дол. Населення слов’янських країн становило 295,6 млн, або 5,2 % від усього населення світу. Зіставлення цих даних свідчить про низьку суспільну продуктивність праці в слов’янському світі.

1995 року середньослов’янський рівень ВВП на душу населення становив 2112 дол., а середній західноєвропейський рівень — 23152 дол. Це означає, що на рубежі двох тисячоліть матеріальне становище середньостатистичного слов’янина в 10 разів гірше, ніж середнього західноєвропейця.

Серед слов’янських країн спостерігаємо таку картину ВВП на душу населення (в дол. на людину на рік): Словенія — 9612, Чехія — 4365, Хорватія — 4018, Словаччина — 3260, Польща — 3060, Росія — 2331, Болгарія — 1457, Македонія — 918, Україна — 715 (дані по Боснії і Герцеговині та Югославії в довіднику ООН відсутні). Найрозвиненіша країна слов’янського світу Словенія має показник ВВП на душу населення приблизно такий, як показник найменш розвиненої Португалії (9849 дол.) і в 2,5 рази нижчий, ніж середньоєвропейський рівень у розмірі 23152 дол. Світовим лідером у 1995 році була Швейцарія, ВВП якої на душу населення становив 42719 дол. (Дані взято із статті В. Гусарова «Чи ввійдуть слов’янські країни до “третього світу”?»; “Независимая газета”, 4 серпня 2000 року).

Україна, яка посідала останнє місце за ВВП на душу населення серед слов’янських країн, перебувала на одному рівні з латиноамериканською державою Гайана (717 дол.) і південноазійською — Шрі-Ланка (720 дол.).

За класифікацією ООН, у середині 80-х років країни, які мали ВВП на душу населення менший, ніж 350 дол., з низьким рівнем освіти — близько 30 %, з незначною питомою вагою обробної промисловості в створенні ВВП — близько 10 % — належали до категорії “найменш розвинених країн” (НРК).

Нині, за визначенням Міжнародного валютного фонду, поріг доходу на душу населення для НРК перевищив 700 дол. і вже дещо вищий, ніж середньоафриканський рівень, що становив 670,7 дол.

Безумовно, освіченість населення України перевищує 30 %, і питома вага обробної промисловості у створенні ВВП переважає 10 %. Однак за головним критерієм — ВВП на душу населення — Україна в 1999 році (з ВВП на душу населення 539 дол.) перебувала на рівні найменш розвинених країн. Отже, в 1999 році матеріальне становище середньостатистичного українця було у 40 разів гірше, ніж середнього західноєвропейця.

Відкриваючи празьку сесію МВФ і СБ, яка відбувалась в умовах потужної критики політики діяльності цих організацій та серйозних сутичок демонстрантів з поліцією, президент Чехії В. Гавел заявив, що “...МВФ і СБ повинні більше робити для подолання прірви між бідними й багатими...” У відповідь директор Світового банку говорив про те, що “глобалізація неминуча, а добробуту країн, що розвиваються, і “третього світу” можна досягнути відкриттям їх “економік” в цілому та лібералізацією фінансових ринків для міжнародного капіталу”. При цьому він жодним словом не обмовився про особисту відповідальність МВФ і СБ за ту бідність, яку фактично спровокували своєю політикою ці організації в країнах Азії, Латинської Америки, в Росії й Україні. І тоді як, за даними того ж СБ, середній річний дохід у найбагатших країнах сьогодні сягнув 25480 доларів на людину, то в 20 найбідніших — лише 520 доларів, і розрив продовжує зростати. А кількість людей, які живуть за межею бідності, в республіках колишнього Радянського Союзу менш як за 10 років збільшилася з 4 млн до 120 млн.

Це свідчить про те, що Україна належить до “третього світу”. Європейський Союз, про який так довго говорять і мріють наші західні вчителі на чолі з паном Гаврилишиним, нам не світить. Нема навіть найменшого натяку перетворити ці мрії на реальність.

Правда жорстока, але настав час сказати її народові України. Сенс проведеної на території України неоліберальної революції, за вказівкою МВФ і нових західних учителів, полягає в очищенні економіки нашої країни від державного регулювання для забезпечення вільного руху міжнародного капіталу і перетворення її господарства у вільний простір для транснаціональних монополій.

2.8. Провал неоліберальних реформ

Найяскравіший приклад — Аргентина, країна, де були перевірені всі рецепти МВФ у ході реформ колишнього міністра економіки цієї країни Домінго Кавалло. Зміст реформ Кавалло полягав у відмові від державного регулювання економіки. Натомість — повна лібералізація зовнішньої торгівлі, швидка приватизація, залучення іноземних інвестицій і кредитів, різке скорочення державних витрат.

Результати цих реформ виявилися плачевними для Аргентини. Штучно створена там неоліберальна система швидко зламалася, і до кінця 1998 року зовнішній борг підскочив до 144,2 млрд дол. У 1998 році кожен новонароджений аргентинець з’явився на світ з борговим векселем на 25 тис. дол.

Невже ми хочемо такого майбутнього своїм дітям?

Реальні важелі управління економічними процесами в Аргентині перемістилися за її межі й контролюються фактично Федеральною резервною системою США. Тотальна приватизація держвласності (за суттєвого зниження реальної вартості) призвела до того, що, за даними 1999 року, транснаціональні компанії володіють 83 % акцій найбільших підприємств Аргентини.

Винятково важливим наслідком відходу держави від управління економікою стала втрата в ході реформ малих підприємств, що породило в Аргентині гострі соціальні проблеми та підірвало внутрішній потенціал накопичення й розвитку. Сприятливий з точки зору лібералів інвестиційний клімат не дав помітного приросту прямих інвестицій у реальну економіку. Інвестори віддали перевагу операціям на фінансовому ринку. Спекулятивний капітал підім’яв під себе виробничий.

Аналогічна ситуація складається в Україні. Якщо відповідно до бюджету відбудеться приватизація найбільших підприємств, зовнішній борг повинен зменшитися. Однак досвід Аргентини засвідчує, що це тимчасовий успіх. Потрібно, щоб промисловість почала працювати. Досягти цього не дасть банківська система, яка продовжує свої спекуляції й розвиватиме віртуальну, а не виробничу економіку.

Лібералізація імпорту в Аргентині призвела до краху багатьох національних підприємств, звузивши тим самим потенційну експортну базу економіки. Різко зменшилися державні витрати на оборону, охорону здоров’я, науку. Пенсійне забезпечення й охорона здоров’я віддані на відкуп приватному капіталу. Успішні наукові розробки під тиском СІЛА згорнуто, рівень витрат на науку становить 0,3 % ВВП. Величезне безробіття і друге за півріччя скорочення державних витрат (зниження зарплати 140 тис. бюджетників) і підвищення податків у середньому майже до половини зарплати, здійснені на вимогу МВФ, переповнили чашу терпіння людей. Можна впевнено сказати, що контроль МВФ та іноземного капіталу над економікою й фінансами Аргентини призвів до втрати нею політичної самостійності.

Провал неоліберальних реформ Міжнародного валютного фонду, інших фінансових інститутів та зовнішньоекономічної політики США в країнах Латинської Америки і СНД викликає критику, адже їх підступність очевидна. Особливо промовиста відвертість професора Гарвардського університету Джеффрі Сакса, авторитетного серед запеклих прибічників неолібералізму, включаючи методи “шокової терапії” в латиноамериканських країнах. Аналізуючи причини й наслідки фінансових криз у Бразилії та Росії, він вважає головним винуватцем МВФ, який “занадто турбується про інтереси Уолл-стріту”. За його словами, “багато інвесторів готові тікати в паніці з Бразилії та інших країн Латинської Америки. Ніщо так не спровокує масовий вихід з регіону, як гучний провал політики, підтримуваної Вашингтоном”. Економічний протекціонізм для США й необмежена свобода торгівлі за межами країни — складова частина “кулачного права”, сповідуваного вашингтонськими керівниками. “Нині Сполучені Штати покликані відігравати керівну роль — бути організатором світу і прогресу”. Ці надвеликодержавні слова завершують підписану Клінтоном, екс-президентом США, передмову до опублікованого щорічного документа Білого дому, названого “Стратегія національної безпеки для нового сторіччя”.

Цей документ відзначається тим, що в ньому вперше пов’язуються проблеми СНД з латиноамериканськими і дуже часто згадується Україна. В самому документі є один пасаж: “Методи сприяння новим демократичним країнам такі ж різні, як і самі ці країни”. Пасаж цей безсоромно ілюструється “новим демократичним країнам — Росії, Україні та іншим державам СНД” “рішучими заходами на підтримку боротьби зі спробами згорнути демократію на Гаїті і в Парагваї”.

Дуже прозорий натяк: пишеться Гаїті й Парагвай — мається на увазі Росія й Україна. Тільки спробуйте звернути зі схваленого Вашингтоном курсу! Згадаймо політику великої палиці та дипломатичних канонерок, яку спізнали латиноамериканські й карибські держави і яка загрожує нашій країні. Але нам тепер загрожують і крилаті ракети під назвою “томагавк права”, апробовані американцями в Іраку та Югославії. Тут доречно зауважити, що США, претендуючи на роль цивілізованої нації, насправді є країною, яку можна назвати “імперією зла”. Вона єдина з країн світу, що застосувала ядерну зброю проти іншої нації, і це призвело до масової загибелі жителів Японії. То це було цивілізовано? Америка убила 2 млн людей у південно-східній Азії й останні 45 років підтримувала вбивства сотень тисяч людей від Гватемали до Східного Тимору. Це цивілізовано? Країна, яка наполягає на продовженні проти Іраку ембарго ООН, що виявилося вбивчим для 500 тис. дітей. Одному відсоткові населення країни належить 40 відсотків національного багатства. Це теж цивілізовано? Нині очевидно, що в локальних “миротворчих операціях” Сполучені Штати активно використовують один із найбільш варварських боєприпасів XX століття. “Під час операції “Буря в пустелі”, — пише Сергій Птичкін в “Российской газете” за 20 березня 2001 року, — вони забили в пустелі Кувейту й Іраку понад 300 тонн (!) уранових стержнів. Під час конфлікту в Боснії і Герцеговині ці слов’янські землі отримали не менше 3 тонн урану. Під час війни проти Югославії, за різними даними, від 10 до 30 тонн уранових болванок залишилось назавжди в Сербії і Косовському краї”. Відомо, що завантаження російського реактора ВВЕР-1000 становить шістдесят тонн урану і майже стільки ж — відходи од використаного палива.

Отже, США під виглядом боєприпасів просто викинули ядерні відходи кількох своїх атомних електростанцій. Таким чином, миротворча місія американців на захист мусульманського населення призвела до скидання величезної кількості ядерного бруду, що значно збільшило кількість захворювань на рак серед мусульманського населення Боснії та Косова. Це також цивілізовано? А де ж захисники екологічної чистоти “партії зелених” — зеленіють від доларових подачок і через те мовчать?

Україна та Росія, як і латиноамериканські країни, пожинаючи плоди спровокованої Вашингтоном політики неоглобалізму, самою логікою життя змушені будуть дедалі частіше залишати зайняті позиції, особливо в гострих кризових ситуаціях.

Ліберальні реформи, втілювані західними вчителями в країнах Східної Європи, призвели до лібертаризму, який у свій арсенал із класичного лібералізму залучає постулат про обмеження втручання держави в економічне і соціальне життя. Інші складові лібералізму — плюралізм, терпимість, консенсус — залишилися осторонь.

Не випадково сьогоднішньому наступові лібералізму сприяє відсутність соціальної програми і механізмів захисту населення перед загрозою наступу “економічної людини” з яскраво вираженими соціал-дарвіністськими інстинктами.

2.9. Різновиди неоліберальної доктрини

Доктрина вільного ринку має два різновиди. Перший — офіційна доктрина, нав’язана беззахисним. Ніби за прислів’ям: “На тобі, небоже, що мені негоже”. Другий — те, що ми можемо назвати “реальною доктриною вільного ринку”: ринкові порядки прийнятні для вас, але не для нас, — хіба що заради тимчасової користі. Саме “реальна доктрина” панувала починаючи з XVII ст., коли Британія стала найрозвиненішою державою в Європі, з високим рівнем податків та ефективним керівництвом, яке організовувало фіскальну та військову діяльність держави, що стала “найбільшим і єдиним гравцем в економіці” та в її глобальній експансії, як висловився британський історик Джон Бруер. До ліберального “інтернаціоналізму” Британія звернулася в 1846 році, після того як 150 років протекціонізму, насильства й державного контролю поставили її далеко попереду кожного конкурента.

Повчальна історія Індії. Наприкінці XVIII ст. вона виробляла сталі стільки ж, як і вся Європа. Британські інженери в 1820 році вивчали передові методи індійських сталеплавильних заводів, намагаючись подолати “технологічний розрив”. Коли розпочався залізничний бум, Бомбей споруджував паровози на конкурентоспроможному рівні. Але безжалісна доктрина вільного ринку зруйнувала ці сектори індійської промисловості. Так само як раніше вона зруйнувала текстильну промисловість, суднобудування та інші види індустрії, що на той час вважалися передовими. Проте СІНА і Японія уникнули європейського контролю й зуміли запозичити британську модель втручання держави в ринок.

Через століття після того як Англія звернулася до однієї з форм ліберального “інтернаціоналізму” тим же шляхом пішли й США. За 150-річний період протекціонізму та насильства США перетворилися в найбагатшу й наймогутнішу країну світу, подібно до Британії, вони стали гравцем на економічному просторі, де могли отримати перемогу над кожним конкурентом. Ці перемоги обумовлювалися тим, що, як раніше Англія, Вашингтон застосовував силу для придушення розвитку інших країн. У Латинській Америці, Єгипті, Південній Азії та в інших країнах світу такому розвиткові треба було стати “наздоганяючим”, а не “конкурентним”. Відбувалося також широкомасштабне державне втручання в торгівлю. Так, допомога за планом Маршалла пов’язувалася із закупівлею американських сільськогосподарських продуктів, що уможливило збільшення частки США у світовій торгівлі зерновими з менш як 10 відсотків до війни до понад 50 відсотків у 1950 році; водночас експорт зерна з Аргентини скоротився на дві третини. Американська допомога “Хліб для світу” також використовувалася для субсидій у сфері агробізнесу в США і поставок американського зерна; така політика відігравала роль одного із засобів боротьби з незалежним розвитком інших країн. Такими засобами фактично було зруйновано зернове господарство Колумбії, що стало одним із факторів зростання її наркоіндустрії.

І так повсюди. Текстильна промисловість Кенії зазнала краху в 1994 році. Тоді адміністрація Клінтона нав’язала їй квоту, і це перегородило країні шлях для розвитку. “Африканських реформаторів” попередили, що їм слід і далі рухатися шляхом “реформ вільного ринку”, здійснюючи політику в торгівлі й інвестиціях, що відповідала вимогам західних інвесторів.

І це тільки деякі з безлічі ілюстрацій.

Проте найбільші відхилення від доктрини вільного ринку в країнах, що успішно розвиваються, зокрема і в США, полягають в іншому. Один із основних постулатів теорії вільної торгівлі проголошує, що державні субсидії не допускаються. Так, після Другої світової війни лідери американського бізнесу вважали, що без державної підтримки американська економіка рухатиметься назад — просто депресуватиме. Вони наголошували на тому, що високорозвинена промисловість, зокрема авіаційна, “не може задовільно існувати в конкурентоспроможній економіці без субсидій, що ґрунтується лише на вільному підприємництві” і “уряд — єдино можливий її рятівник”.

Після війни провідні газети й журнали визнавали, що система Пентагону — найкращий спосіб перекласти витрати на суспільство. Вони розуміли, що соціальні витрати могли б відігравати й стимулюючу роль. Хоча це не прямі субсидії для корпоративного сектору, тому що вони є перерозподільними. Військовим витратам не властивий жоден із цих “недоліків”. Вироби військової промисловості також легко продавати. Секретар президента Трумена з військово-повітряних сил висловив це дуже просто: нам не слід вживати слово “субсидія”; ми повинні вживати слово “безпека”. Він переконаний, що військовий бюджет здатний задовольнити потреби авіаційної промисловості. Одним із наслідків цієї політики стало те, що авіація тепер є провідним сектором експорту США і джерелом найбільших прибутків.

Так само Клінтон підтримав “Боїнг”, назвавши його взірцем для компаній в усій Америці. Це призвело до того, що літакобудування в США належать переважно двом фірмам, “Боїнг-Макдональд” і “Ейрбас”, кожна з яких зобов’язана своїм існуванням та успіхам широкомасштабній державній підтримці. Така ж модель переважає у виробництві комп’ютерів і взагалі в електроніці, автоматиці, біотехнологіях, засобах комунікації, а фактично — майже в кожному секторі економіки, що динамічно розвивається.

Адміністрації Рейгана не потрібно було роз’яснювати доктрину “реально існуючого капіталізму вільного ринку”. Її співробітники — майстри своєї справи: звеличуючи перед бідними переваги ринку, вони вихваляються перед діловим світом тим, що Рейган “дав більше субсидій американській індустрії, ніж кожен з його попередників майже за півстоліття”. Більш ніж “скромне” твердження, позаяк ці субсидії переважили субсидії всіх попередників, разом узятих, коли ті “керували найбільшим зсувом у бік протекціонізму після 30-х років ХХ ст.”.

Такий коментар про рейганівське десятирічне правління опублікував журнал “Форін афферз”. Без цього та інших надзвичайних заходів державного втручання в ринок сталеливарна, автомобільна, верстато-інструментальна чи напівпровідникова галузі промисловості навряд чи впоралися б з японською конкуренцією і були здатні стати лідерами в нових технологіях, які мали важливі для всієї економіки наслідки. Цей досвід свідчить про подвійну мораль проповідників вільного ринку.

США, як і Японія, знову ж оголосили про нові важливі програми інвестицій у передові технології в авіаційній та напівпровідниковій галузях промисловості, щоб підтримати приватний індустріальний сектор державними субсидіями.

На доказ того, що є “реально існуюча теорія вільного ринку”, зазначимо й таке. “Фактично всі найбільші фірми світу мали визначальний вплив з боку урядової політики, яка стосувалася їх стратегії й конкурентоспроможності”; “понад 20 компаній зі 100 найбільш успішних впродовж 1993 року, за визнанням журналу “Форчун”, взагалі б не вижили, якби їх не врятували уряди країн, коли вони потрапили в біду”. Одна з них, компанія “Локхід”, була врятована гарантіями великих урядових позик. Урядове втручання, яке “було скоріше правилом, ніж винятком, протягом двох останніх століть... відіграло ключову роль у розвитку й поширенні безлічі новинок у продуктах і процесах виробництва, особливо в авіакосмічній та електронній промисловості, у сільському господарстві, технологіях виробництва матеріалів, енергетиці й транспортній технології”, а також у телекомунікаційній та інформаційній технологіях. Урядова політика “була й залишається рушійною силою у формуванні стратегій та конкурентоспроможності найбільших фірм світу”. Чимало досліджень підтверджують ці висновки.

Про все це можна ще довго розмірковувати. Але й так очевидно: санкціоновані доктрини вигідно придумуються й застосовуються заради влади і вигоди. Сучасні “експерименти” наслідують знайомі зразки, коли набирають форми “соціалізму для багатих” у рамках системи глобального корпоративного меркантилізму. А там, як відомо, “торгівля” полягає в значній кількості угод, що реалізуються в межах одних і тих же фірм під центральним керівництвом. А фірми ті — гігантські організації, взаємопов’язані зі своїми конкурентами стратегічними альянсами; всі вони тиранічні за своєю структурою, зорганізовані для того, щоб перешкоджати демократичному прийняттю рішень і оберігати господарів від ринкової дисципліни. Мається на увазі, що ці жорстокі і невблаганні доктрини мають осягнути бідні й беззахисні.

Ми можемо запитати: наскільки “глобальна” нині економіка і якою мірою вона може підлягати народному демократичному контролю? Якщо за відправний сегмент взяти торгівлю, фінансові потоки, то сьогодні економіка не глобальніша, ніж на початку XX ст. Мало того, ТНК значною мірою спираються на державні субсидії та внутрішні ринки, а свої міжнародні угоди укладають переважно в межах Європи, Японії і США, де політичні засоби ефективні, де немає загрози воєнних путчів тощо.

Чи, можливо, є особливі механізми, яких слід дотримуватися? Немає, якщо ми уважно проаналізуємо доктрини класичного лібералізму. Так, добре відомо, що Адам Сміт хвалив розподіл праці. Однак для багатьох залишається невідомим те, що він викривав його антигуманні наслідки, які перетворювали трудящих на об’єкти “настільки безглузді й неосвічені, наскільки це можливо для людської істоти”; а відтак, “у кожному цивілізованому суспільстві слід запобігати” урядовим діям, спрямованим на переборення руйнівної сили “незримої руки”. Не надто рекламується думка Сміта й про те, що урядове “регулювання на користь трудящих завжди справедливе й рівноправне”, але “коли воно на користь господарів”, то не є таким. Інші провідні представники класичної ліберальної традиції йдуть значно далі. Вільгельм фон Гумбольдт засуджував найману працю як таку. Він зазначав, зокрема, що коли робітник працює під наглядом, то “ми можемо захоплюватися тим, що він робить, але зневажати як особистість”. “Ремесло вдосконалюється, ремісник деградує”, — зазначив Алексіє де Токвіль.

Ми лише окреслили часом заплутані питання, які наштовхують на думку про те, що основні принципи класичного лібералізму природно й по-сучасному виявляються не в неоліберальній “релігії”, а в усвідомлених діях трудящих.

Належить обачливо оцінювати доктрини, що панують на інтелектуальній сцені, й ставитися уважно до аргументацій, фактів і уроків минулої та сучасної історії. Безглуздо запитувати, що “правильно” для конкретної країни, начебто ці країни мають спільні для всіх громадян інтереси й цінності. До того ж, що прийнятне для народу США, який має незрівнянні переваги, неприйнятне і навіть шкідливе для тих, хто має вужчий діапазон вибору. При цьому можна стверджувати: те, що корисно для людей усього світу, навряд чи відповідатиме планам “головних архітекторів”. І сьогодні підстав дозволяти цим “головним архітекторам” влаштовувати майбутнє в їхніх власних інтересах не більше, ніж це було раніше.

Проблема можновладців полягає в тому, що їм непросто прищепити народові доктрину, згідно з якою багаті повинні грабувати бідних. Ця проблема не вирішена донині.

Адміністрація Кеннеді намагалася вирішити цю проблему шляхом переорієнтації латиноамериканських військових від завдань “оборони півкулі” на забезпечення “внутрішньої безпеки”. Армію слід скорочувати, а внутрішні сили “правопорядку” збільшувати — для захисту багатих від бідних усередині країни.

Ще 1792 року американський мислитель Джеймс Медісон зауважував, що розвинена капіталістична держава “заміняла мотив суспільного обов’язку мотивом особистої користі”; це призвело до “реального панування меншості під прикриттям вигаданої свободи більшості”. Він засуджував “зухвалу розбещеність цього століття”, коли приватні власники “стають преторіанською бандою уряду — його засобами й тиранами одночасно, підкупивши його щедротами і вселивши йому побожний страх гучними протестами і змовами”. Вони кидають на суспільство тінь, яку ми називаємо “політикою”, — коментував це Джон Дьюї. Один із видатних філософів XX століття, він підкреслював: демократія практично позбавлена змісту, якщо життям країни керує великий бізнес, який контролює “засоби виробництва, обмін, рекламну справу, транспорт, зв’язок, якщо йому підпорядкована преса, журналісти і різні засоби реклами та пропаганди”. Він стверджував, що у вільному й демократичному суспільстві робітники повинні бути господарями своєї долі, а не наймитами своїх господарів.

2.10. Жити власним розумом

Пояснювати експеримент зі слов’янськими народами можна по-різному. А от результати його очевидні. Сьогодні все ще є чимало тих, хто бажає боротися за демократичні реформи, жити за вказівками західних учителів, витрачати сили на партійну політику. І президент, і всі партії хочуть як краще...

Проте історичні факти дають нам також інші уроки. Скажімо, у XVIII ст. відмінності між “першим” і “третім” світом були значно слабшими, ніж сьогодні. Тому постає запитання: які ж країни розвивалися? Відповідь однозначна: розвивалися ті країни, які уникли “експериментів”, що ґрунтуються на “поганих ідеях”. Останні були надзвичайно продуктивними для розробників і тих, хто з ними співпрацював.

Розвивалися країни, де втручання держави було дуже відчутним. Такий висновок руйнує апробовану доктрину вільного ринку.

Японія. Зовсім недавно група відомих японських економістів надрукувала багатотомний огляд японських програм економічного розвитку починаючи з Другої світової війни. Там зазначено, що Японія відхилила неоліберальні доктрини своїх американських радників, а натомість вибрала форму індустріальної політики, в якій переважала роль держави. Ринкові механізми запроваджувалися державною бюрократією і промислово-фінансовими корпораціями поступово, тією мірою, як зростали перспективи комерційного успіху. З цього випливає, що однією з умов “японського дива” стала відмова від ортодоксальних економічних настанов. Успіхи виявилися вражаючими. У 90-х роках XX ст., майже не маючи власних ресурсів, Японія розвинула найбільшу в світі економіку й стала провідним джерелом закордонних інвестицій у світі. При цьому записала на свій рахунок половину чистих заощаджень усього світу, ще й фінансувала дефіцити США.

Щодо колишніх японських колоній, то детальне наукове дослідження Місії американської допомоги на Тайвані з’ясувало, що американські радники та китайські планувальники знехтували принципи “англо-американської економіки” і розробили “державно-орієнтовану стратегію”, спираючись на “активну участь уряду в економічній діяльності на острові за допомогою продуманих планів та урядового контролю за їх виконанням”. Тим часом американська офіційна преса “рекламувала Тайвань як країну, що досягла успіхів завдяки приватному підприємництву”.

У Південній Кореї “підприємницька держава” функціонує інакше, але відіграє значну роль як складова, що спрямовує економіку. Вступ Південної Кореї до Організації з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до цього клубу багатіїв, було відкладено через небажання цієї країни покладатися на ринковоорієнтовану політику, наприклад, на передачу іноземним компаніям частини бізнесу і на вільний рух капіталу. Це нагадує політику Японії, яка також тривалий час не дозволяла експорт капіталу.

У “Доповіді ООН з економічного розвитку людства за 1996 рік” наголошується на життєвій важливості урядової політики, пов’язаної з “поширенням досвіду і задоволенням життєво важливих суспільних потреб”; у ній зазначається, що така політика є “трампліном для тривалого економічного зростання”. Неоліберальні ж доктрини, хоч би як ми до них ставилися, підривають освіту й охорону здоров’я, призводять до поглиблення нерівності й зменшують частку в прибутках. Це незаперечний факт.

Після того як економіці країн Азії було завдано тяжкого удару через фінансові кризи, Стігліц, тепер головний економіст Світового банку, зробив такий висновок (Щорічна конференція Світового банку з економіки розвитку, 1997; Світовий банк 1998; Щорічні лекції для широкої публіки 1998): “Нинішня криза у Східній Азії не є спростуванням східно-азіатського дива”. Залишаються незаперечні факти: у жодному регіоні земної кулі ніколи не було такого драматичного зростання доходів і визволення від бідності такої великої кількості людей протягом стислого проміжку часу”. “Дивовижні досягнення” ілюструються десятикратним зростанням доходів на душу населення в Південній Кореї впродовж трьох десятиріч. Це — безпрецедентний успіх “зі значними дозами урядового втручання”, з нехтуванням Вашингтонського консенсусу.

Вражає порівняння Східної Азії з Латинською Америкою. Латинська Америка має найгірші показники у світі з соціальної нерівності, а Східна Азія — одні з найкращих. Це ж стосується освіти, охорони здоров’я і загальних показників соціального благополуччя. Імпорт у Латинську Америку має значні перекоси в бік споживання для багатих, а в Східній Азії — у бік виробничих інвестицій. Відплив капіталів з Латинської Америки наближається до рівня її гігантських боргів. У Східній Азії він жорстко контролюється. В Латинській Америці багатії, як правило, звільнені від соціальних зобов’язань, зокрема — від податків. Як наголошує бразильський економіст Брессер Перейра, головна проблема Латинської Америки є “підпорядкування держави багатіям”. Східна Азія різко відрізняється від неї.

Економіка латиноамериканських країн значно відкритіша для іноземних інвестицій, ніж економіка східно азіатських країн. За даними аналітиків Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), закордонні мультинаціональні корпорації в Латинській Америці, починаючи з 1950 року, “здійснювали контроль значно більшої частки промислового виробництва”, ніж у країнах Східної Азії, що розвивалися набагато успішніше. Навіть Світовий банк допускає, що іноземні інвестиції й приватизація в Латинській Америці “мали тенденцію замінити інші потоки капіталів”, передаючи контроль іноземним країнам і відправляючи прибутки за кордон. Проте Світовий банк приховує той факт, що націоналізована міднодобувна промисловість Чилі є основним джерелом експортних прибутків, і це не єдиний приклад такого приховування.

Така відкритість міжнародній економіці дорого коштувала Латинській Америці. Так само, як і її нездатність взяти під контроль капітал багатіїв, а не лише ринок праці й бідних. Звісно, окремі категорії населення отримують користь, як у колоніальну епоху. І той факт, що вони так віддані неоліберальній доктрині, як іноземні інвестори, не варто вважати несподіваним.

Роль державного управління та державної ініціативи в країнах з економікою, що успішно розвивається, має стати загальновідомою.

Постає запитання: як “третій світ” став таким, яким він є нині? Це питання ґрунтовно вивчав відомий історик економіки Пол Бейроч. У своєму дослідженні він наголошує: “Поза сумнівом, економічний лібералізм, нав’язаний “третьому світові” в XIX ст., є найважливішою складовою для пояснення затримки його індустріалізації”. На прикладі Індії вчений пояснює “процес деіндустріалізації”, за допомогою якого світову промислову майстерню було перетворено в центр світової торгівлі, на глибоко зубожіле аграрне суспільство, яке страждає від різкого падіння реальної заробітної плати, недоспоживання продовольчих товарів та нестачі інших товарів споживання. “Індія стала першою жертвою у довжелезному списку”, — зазначає Бейроч. У ньому— “навіть політично незалежні країни “третього світу”, яких змусили відкрити свої ринки для західних продуктів”. Тим часом західні спільноти оберігали себе від ринкових порядків і розвивалися.

Американський журнал “Економіст” (The Ekonomist. — 1998. — груд. — С. 35) розмірковує: “Коли країна відчуває дефіцит у людях, в управлінні, здатному підтримувати основні процеси життєдіяльності, рано чи пізно вакуум починають заповнювати іноземці. Називається це колонізацією”.

Уникнути експериментів, що руйнують господарство і травмують населення, можуть лише обачність і відповідальність влади. Президентові та прем’єр-міністрові слід поглянути на промовисті цифри, придивитися до “колоди” своїх міністрів, зайнятих створенням первісних нагромаджень, західних і прозахідних радників, замислитися й зробити вибір: і надалі слухатися диктату МВФ чи взяти як вищий критерій долю народу своєї країни, мріяти про Європу і налагодити нормальні економічні та культурні зв’язки з Росією.

Яке ж місце Росії у світі після холодної війни? Безперечно одне. “Хоча Росія залишається важливою державою, — пише американський генерал Одом, — вона вже не здатна відігравати провідну роль. Вона не має внутрішньо поєднаного уряду, який міг би говорити від імені країни. Її вожді мало коли представляють інтереси Російської Федерації чи її громадян. Більшість із них ...просто бажають збагатитися... Мобуту в Заїрі, Абача в Нігерії, як і ряд інших вождів, стали багатими, в той час як населення їхніх країн зовсім зубожіло. Схожа доля чекає Росію — починаючи з 1991 року, вона взяла в борг 99 млрд дол., а за цей же час 103 млрд дол. пішли з країни. А проте олігархи й процвітаючі бізнесмени діють абсолютно раціонально у власних інтересах” (Хачатуров К. Латиноамериканские уроки для России. — М.: “Международные отношения”, 1999).

Росія, на думку західних спеціалістів, вражена синдромом постколоніальної слабкої держави, характерним для держав “третього світу”. “Цей стан не нормальний, не тимчасовий; він може тривати десятиріччями... Тривалість життя різко зменшилась, і загальна кількість населення постійно скорочується” (там само).

Колишній державний секретар Джордж Шульц зробив таке зізнання 18 вересня 1998 року під час слухань у Комітеті з міжнародних відносин: “Потрібно підтримувати ті країни, які розробляють програми під себе, а не намагатися нав’язувати їм наші ідеї. Ми помилилися, гадаючи, що росіяни нормально поставляться до роботи на умовах, висунутих МВФ. Адже ці умови асоціюються як американська програма. Люди повинні працювати над здійсненням російської програми. Якщо ж вони працюють у межах програми МВФ, то це майже образливо для їхнього політичного процесу. Що це за країна, якою керує МВФ? Ми повинні сказати їм: “Керуйте собою...”

Передвиборні президентські перегони в США розкрили нові подробиці політики американських консультантів щодо Росії. Так, у жовтні минулого року у Вашингтоні був оприлюднений 183-сторінковий звіт, складений відповідно до рекомендацій спікера конгресу Денніса Хастера. В ньому йдеться про політику США щодо Росії. Як пише М. Зазерін (“Підтримка реформ з наступним викриттям. Власті США знайшли у своїх рядах винуватців російських бід і мають намір закликати їх до відповіді; “Российская газета”. — № 193. — 6 жовтня. — 2000): “Автори документа... дійшли висновку, що діяльність адміністрації Клінтона у цій сфері “поглиблювала російські проблеми, знищуючи стимули для реформування й посилюючи урядову політику, грабіжницьку щодо російського народу”. Не відстала від законодавчої і виконавча влада. Міністерство юстиції США підготувало позов на 120 млн дол. до спеціалістів Гарвардського університету, колишніх консультантів російського уряду Андрія Шлейфера і Джонатана Хея. Першопрохідці реформ і соратники Анатолія Чубайса звинувачуються в тому, що, працюючи в Росії, вони використали своє службове становище в корисливих цілях. Володіючи конфіденційною інформацією, вони вигідно вкладали сотні тисяч доларів у російські цінні папери”.

Слід зазначити, що у США виходять цілі томи, присвячені згубності американського впливу на результати й характер перетворень у країнах колишнього СРСР. Так, Джанін Ведель у книжці “Змова і зіткнення” пише про те, що процес приватизації “сприяв створенню системи капіталізму магнатів, який існує заради збагачення корумпованої політичної олігархії, що привласнила західну допомогу, і розграбовані національні багатства на сотні мільйонів доларів”. Важко з цією думкою не погодитися.

Очевидно, наші сусіди й самі бачать, що західні учителі ведуть їх не в той бік і дотримуються поради авторів звіту: “Росія — велика країна і врешті-решт сама повинна вибирати собі дорогу”. Нині ситуація в Росії різко змінилася. І змінилася вона тому, що нове керівництво країною почало думати про долю російського народу і перестало жити розумом західних учителів. Про це свідчать підвищення розмірів пенсій, заробітної плати, збільшення золотовалютного резерву Росії.

Останньої і єдиної поради західних учителів слід дотриматися й урядові України. Послати до біса західних і прозахідних радників, а заодно і компрадорів, які присмокталися до бюджету, й починати жити своїм розумом, повернувшись обличчям до всіх слов’янських народів і, насамперед — до Росії.

2.11. Північна альтернатива

Глобалізація, як її розуміють професійні політики, фінансові надмагнати й королі інформаційної технології, — не панацея перед загрозою нових ризиків, а небезпека загальнонаціональним цінностям і правам людини, неповторності індивідуума й етносів. Не можна не чути тих сигналів тривоги, які посилають представники соціальних гетто своїм владним співгромадянам, ладним списати в “маргінали” мало не дві третини людства. Існує альтернатива так званому американському способу життя — “Північна альтернатива”. Це не просто гасло, а результат майже вікового розвитку країн Скандинавського півострова. Це виклик насамперед тим, хто вважає, що в епоху всесвітньої павутини людство приречене стати здобиччю біржових тузів, які прокручують щохвилини мільярди доларів, та яйцеголових, які пропонують до їхніх послуг одну інформаційну систему за іншою. Глобалізація — не божок, вартий поклоніння.

Досвід, нагромаджений країнами Північної Європи, — давно вже не експеримент, а життя багатьох мільйонів людей, які вірять і створюють його.

У політиці — це контроль демократичного парламенту над розвитком економіки, покликаної забезпечити повну зайнятість.

В економіці — повна, в межах демократичних законів, свобода підприємства, що приносить прибуток і виплачує борги.

У соціальній сфері — раціональна система поширеного соціального захисту кожного, починаючи від народження, а не борги МВФ (“загальнолюдські цінності”), які пропонує нам американська демократія.

Північна альтернатива кидає виклик і так званому американському способу життя, залишаючись у межах загальнолюдських цінностей, набутих Заходом. З фактами і цифрами в руках легко довести, що повсякденне життя корінних жителів та емігрантів на півночі Європи ще забезпеченіше, вільніше й змістовніше, ніж життя середнього північного американця, не кажучи вже про латиноамериканців чи жителів “третього світу”. Рівень бідності, наприклад у Скандинавії, дорівнює в середньому п’яти відсоткам, а в США— 20 відсоткам. Ув’язнені в тюрмах та інших місцях позбавлення волі в США становлять півтора відсотка від населення країни, тоді як у Скандинавії цей показник дорівнює одній десятій відсотка. Різниця у рівнях зарплати на крайніх полюсах в США у двадцять разів більша.

Професор Барселонського університету Єспін Андерсен подав свою доповідь “Держава загального благоденства у XXI столітті” Комісії Європейського Союзу. Об’єднана Європа повинна взяти на озброєння досвід Скандинавських країн щодо створення суспільства загального благоденства, а не намагатися деформувати його котком інструкцій, обмежень та уніфікацій, які надходять із штаб-квартири Європейського Союзу. Не особистість повинна адаптуватися до глобалізації, а глобалізація — до особистості.