Україна та Росія. Як брати горщики побили

Розділ І
Довге життя старих назв

«Та ніякої України немає і не було, є Малоросія» — можна нерідко почути ще і сьогодні в Україні та Росії від прихильників ідеї єдиної та неподільної Великої Росії. «Ні, справжні українці існують, а малороси — це ті зрадники, котрі ладні лизати п’яти Москві!» — гнівно відповідають на такі закиди їхні ідейні опоненти. Цікаво, що ні перші, ні другі, скоріш за все, зовсім не зважають на той факт, що ці активно вживані ними терміни пройшли тривалий і звивистий історичний шлях. Сподіваюся, наш невеличкий філологічний екскурс не буде для читачів аж надто нудним, адже він, можливо, допоможе дещо по—іншому поглянути на деякі важливі проблеми, пов’язані з формуванням національної свідомості росіян та українців.

А почалося все, схоже, з тих часів, коли повноводими річками Східної Європи плавали кораблі зі зміїними та драконячими головами. їхні борти прикрашали круглі щити, а весла пінили воду, врізаючись у неї в єдиному ритмі. На палубі цих кораблів сиділи могутні чолов'яги, відомі європейцям західним як нормани та вікінги, а східним як варяги. Усі ці слова означали загалом те саме — воїна з півночі, що пішов у похід заради безсмертної слави й багатства. Фіни ж називали своїх германо — скандинавських сусідів просто веслярами, гребцями — «руотсі», натякаючи на ті самі весла, без яких варязькі кораблі не змогли б подолати тисячокілометрових маршрутів річковою сіткою Східної Європи. Варяги торгували з місцевим населенням, часом грабували його, а іноді й осідали на вигідних перехрестях водних шляхів, створюючи такі собі бази, перевантажні пункти. Ці пункти ставали центрами значних територій, заселених слов'янськими та фінно — угорськими племенами, декотрі з яких уже були на півдорозі до заснування власних напівдержавних чи державних утворень. Скоріш за все, так виникла Русь. Просто Русь, бо епітети «Давня» чи «Київська» приклали до цієї держави набагато пізніше — аби відрізняти давню вже тоді епоху домінування Києва від доби Московської Русі. Поняття «Русь» і тисячу років тому мало не одне значення — це була і назва народу (за найбільш розповсюдженою і найпереконливішою версією, хоч би що там писали деякі публіцисти й сьогодні, слово «Русь» є похідним від уже знайомого читачеві «руотсі» й означає гребців-варягів, скандинавів), і назва території—причому як у широкому сенсі (усі землі, підвладні Києву часів розквіту держави Рюриковичів), так і у вузькому — як зазначав іще М. Грушевський, Руссю найчастіше називали Київщину і Переяславщину, тобто серце держави, Середнє Подніпров'я, де, схоже, і осіла варязька дружина Рюриковичів. Тому не варто дивуватися, читаючи літописні згадки про переміщення з Суздаля чи Полоцька на Русь, рівно як і з Візантії на Русь. Точніше, в останньому випадку говорилося «приїхати на Русь із греків» — тогочасні люди називали держави майже виключно за назвою пануючої тут еліти, а не народу, який становив більшість населення на котрійсь території. Саме тому кельто — римська Галлія стала Францією завдяки не надто чисельній, проте панівній франкській верхівці, а Русь — Руссю, попри переважно неварязьке — слов'янське, фінно — угорське, згодом частково тюркське населення, 3 часом, після хрещення киян Володимиром, Русь стала назвою, що стосувалася ще й усіх вірних Київської митрополії — величезної за територією та населенням, її парафії простяглися від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до лісів за Окою та Волгою, охоплюючи територію, на якій ішло формування кількох східнослов'янських етносів. Об'єднана на якийсь час у сенсі політичної та церковної організації, Русь не була єдиною в культурному й етнічному плані — сьогодні більшість учених відмовилася від надто спрощеного погляду на її населення як на «єдиний давньоруський народ», тим більше народ виключно слов'янський за своєю суттю. «Імперія Рюриковичів» була державою поліетнічною, причому не лише в сенсі формування етносів українців, росіян і білорусів, а й цілком імовірного іншого етносу на території пізнішої Росії (із центром у Новгороді, який так і не визрів через несприятливі зовнішні обставини), не кажучи вже про волзьких булгар, тюрків Подніпров'я (зокрема, так званих «чорних клобуків»), фінно — угорські племена тощо. Тож розмови про єдиний народ, який волею злої історичної долі був розділений на три частини, але завжди відчував себе єдиним цілим, навряд чи мають серйозне історичне підґрунтя (хоча аж дотепер і є важливою складовою міфу про єдину російську історичну спадщину).

За словами відомого вітчизняного історика Київської Русі Петра Толочка, «у другій половині XIII століття "Руська земля" виступає як конкретне географічне і політичне поняття, аналогічне назвам сусідніх земель: Литовська, Угорська, Лядська, Чеська.

1262 року Данило Галицький, зустрівшись із польським князем Болеславом, "положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську". Про Русь як країну говориться в літописній статті 1284 року, де йдеться про страшний мор худоби. "Тое же зимы не токмо й во одиной Роуси бысть гневь Божий, моромъ, но и в Ляхохь и в Татарехь".

Як відомо, в XIV столітті більшість південних і західних руських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського й Руського. Галичина у складній політичній боротьбі потрапила в залежність від Польщі. Літописи, повідомляючи про військові напади сусідів, в усіх випадках говорять, що вони чинились на Руську землю. 1340 року польський король Казимир "собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его". Під 1399 роком літописи повідомляють про військовий похід хана Темір — Кутлука (сплутаного тут з Тамерланом) на Русь: "В лето 6907 Тамерланг царь татарский, пойде на Рускую землю, изыйде же противу его Витольт со всею силою своєю… й снійдеся с Тамерланом на Ворскле".

Літописні повідомлення засвідчують збереження історичної назви "Русь" за південноруським регіоном і окреслюють межі пізньосередньовічної Русі. На заході вона включала землі Львівщини, на сход і — Київщину й Чернігівщину. Більш чітке уявлення про територіальні межі Русі XV століття у сприйнятті тогочасних українців дає літописне повідомлення 1415 року, у якому йдеться про обрання київського митрополита: "Князь великий Витовтумыслив по своєму хотению собрал єпископи Роускии во области его живущих Феодосия Полоцькыи Гречин, Исакеи Черниговскии, Деонисеи Луцький, Харитонь Володимерьскии, Еуфимеи Туровский". Фактично згадана вся Південна і Західна Русь без Галичини (що була під владою Польщі). У багатьох літописних статтях перераховані вище землі з XV століття згадуються під збірною назвою "вся Руская земля", яка є не просто географічним поняттям, а й, до певної міри, етнополітичною структурою, складовою частиною Великого князівства Литовського і Руського. Під 1431 роком західноруський літописець відзначав, що" Витовт бя- ше же ему дрьжаще великое княжение Литовское й Роуское, иныи многи земли, спроста реку вся Роус- ская земля". Продовжували називати Руссю і Галичину з Холмщиною, котрі відійшли до Польщі, — у тексті угоди польського короля Казимгіра Великого (XIV століття) з Литвою землі, що належали Казимирові, називалися "Русь, яка слухається короля", а землі, які залишились у складі Литви, — "Русь, яка слухається Литви". Згодом у писемних джерелах з'явилися поняття "Польська Русь" і "Литовська Русь". Галичина згодом дістане назву Руського воєводства. Відомий мандрівник XVI століття Сигізмунд Герберштейн у своїй праці "Записки про Московию" писав, що "Руссією володіють нині три державці, більша її частина належить (великому) князю московському, другим є великий князь литовський, третій — король польський, який нині володіє як Польщею, і Литвою".

Отже, з просто Руссю ситуація більш — менш зрозуміла. Але коли і як вона перетворилася на Росію, та ще й у кількох варіантах? Річ у тому, що у XIII столітті, особливо в добу після приходу монголів, слово "Русь" інколи починає вживатися в грецькому та латинському варіантах написання — "Русія", "Росіа", "Росія", означаючи абсолютно те саме, що й Русь. Найпоширеніша версія походження слова — грецька, але сучасний німецький дослідник Г. Роте стверджує, що власне це слово" винайшли" польські й українські історики та філологи, причому останні й поширили його в самій Росії. Наймогутніші князі Русі починають уживати титул князя або короля (галицько-волинська династія після Данила Галицького) "всієї Русії". А 1301 року сталася важлива подія в церковному житті Русі: митрополит Максим переніс митрополичу кафедру до міста Володимира — на-Клязьмі, не залишив у Києві навіть єпископа. Спадкоємець Максима, митрополит Петро, 1325 року переніс митрополичу кафедру до Москви, де вона і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль у піднесенні Москви. Однак перебуваючи в Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці надалі вважалися митрополитами Київськими й усієї Русі (пізніше Київськими і Московськими і всієї Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький та латинський лад, Російською.

Цей вчинок найвищого ієрарха Русі наочно продемонстрував, куди тепер перемістився центр політичної сили і чийого захисту прагнула церква. Проте південно — західні руські князівства недовго лишалися без власного митрополита (багато хто розцінював учинок митрополита як відверту зраду). Особливо наполягав на тому, щоб мати власного митрополита, могутній галицько — волинський князь Юрій Львович, онук Данила Галицького (помер 1308 року), котрий писав себе на печатках "королем всієї Русі" чи "королем усієї Руської землі” (вживаючи саме слово rex — "цар, король", а не традиційне dux — "князь"). При цьому малась на увазі, звісно, зовсім не та формула "цар Великої, Малої та Білої Русі", яка буде створена московськими інтелектуалами власне для московських правителів значно пізніше. А титул Юрія засвідчував його владу над усією Галичиною й Волинню — "Руссю", "Руською землею" початку

XIV століття (раніше, за часів відносної політичної єдності Київської Русі, Галичина мала назву" Червона Русь", тобто гарна, красива Русь). Але для далекого константинопольського патріарха, котрому писали Юрій та митрополит Петро, було необхідно якось розрізняти ту Русь, яку представляв перший, і ту, куди подався в пошуках захисту й безпеки другий. Як наслідок, чи то глянувши на карту і переконавшись, що сама лише Галичина з Волинню менша за неозорі простори Русі Володимиро — Суздальської, чи ще з якоїсь причини, Константинопольський патріарх Афанасій або хтось із його канцелярії вирішив надалі йменувати землі короля Юрія "мала Русія", а північно — східну Русь — "велика Русія". Цікаво, що митрополію в Галичі патріарх таки дозволив створити (вона проіснувала майже півстоліття, частково її наступницею стала так звана литовська митрополія), і з того часу розвиток українського й російського православ'я відбувався різними шляхами аж до 1670–х років, коли Київська митрополія внаслідок майже детективної історії перейшла з юрисдикції Константинополя до юрисдикції Москви. Ми не пишемо історію української церкви, але зауважмо, що боротьба між "митрополитом Київським і всієї Русі", котрий після 1320 року мешкав аж ніяк не в Києві, а в Москві, та "литовським митрополитом" точилася довго з перемінним успіхом, причому і той архієрей, що сидів у Києві ("литовський"), і той, що в Москві, іменували себе однаково — "митрополитом Київським і всієї Русі". 1458 року в зв'язку з відомою невдалою спробою об'єднання вселенського православ'я та католицтва (Флорентійською унією) Московська митрополія вийшла зі складу Київської і північний митрополит став називатися Московським і всієї Русі (!), тоді як Київський залишився з тим самим титулом і всіма українськими та білоруськими єпархіями. У XVI столітті Москва добилася від Константинопольського патріарха автокефалії, і було створено Московський патріархат, глава котрого й далі вважав себе главою церкви "всієї Русі". Проте лише після Переяслава і згодом — після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1670–х роках київський митрополит був змушений змінити свій титул і не вживати в ньому після слів" митрополит Київський" ще й "і всієї Русі".

Цікаво, що з суто церковної сфери поняття" Мала Русь" досить швидко перейшла до сфери політичної — вже останній князь Галицько — Волинської Русі, що за жіночою лінією походив з династії Даниловичів, Юрій — Болеслав Тройденович (правив у 1325–1340 роках), титулував себе "князем усієї Малої Русі" (але інколи і просто "князем усієї Русі")».

Проте, може запитати наш читач, чи не образливо було для могутнього галицького князя називати себе володарем Русі Малої, визнаючи факт існування якоїсь іншої, Великої, Русі? Це питання дотепер не має однозначної відповіді — недарма відомий сучасний український дослідник Зенон Когут уважає, що й досі лишається загадкою, чому було обрано саме цю не надто поширену на той час назву. Можливо, в чомусь слушним є суто «географічне» припущення (див. вище) або кількість єпархій митрополита Галицького і митрополита Київського (читай — Московського) — останній мав їх більше. По — своєму красивою видається стара гіпотеза українського історика межі XIX–XX століть Олексія Стороженка про те, що за грецькою традицією Малою називали країну — осердя якогось колонізаційного процесу, а Великою — її новоосвоєні землі (класичний приклад — античні Мала і Велика Греція, де Мала Греція — власне материкова Еллада, а Велика — це щонайперше грецькі міста — держави на півдні Італії на чолі з Тарентом). Греки — ромеї Візантії дійсно могли «сконструювати» «Малу» і «Велику» Русі—Росії за подібним зразком, хоча довести це непросто. Головне — що поняття «Мала» не мало для носіїв цього титулу якогось образливого значення, так само як і поняття «Україна», яке теж уживалось (але це окрема тема). Чого — чого, а свідомості «меншого брата», що тулиться до старшого, у галицьких князів запідозрити важко — з огляду на їхню незалежну політику і цілком «західну» орієнтацію. Загалом схоже, що тоді, на ранньому етапі свого існування, назва «Мала Русь» не набула поширення, що може пояснити подальші пригоди цього терміна.

Навіть у церковному значенні межі «Малої Русі» як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 року литовську митрополію з центром у старій столиці Великого князівства Литовського — місті Новогрудок (сьогодні — на території Білорусії). Тож, як бачимо, здійснений у XIV столітті термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно — політичне підґрунтя. Інколи константинопольські патріархи то ототожнювали «Малу Русь» із Волинню, то розуміли під нею Київ і Смоленськ, не надто орієнтуючись у тогочасних географічних реаліях.

Так, дотепер не зовсім зрозумілим є поділ руських земель на «верхні» та «нижні», відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі «верхньоземськими» названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов), а автором антикатолицького твору, написаного 1511 року на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича, був Василь Никольський «от Долнєє Руси» (тобто Нижньої Русі). Як «Понизовьє» згадується Наддніпрянщина в листі Сигізмунда — Августа (1558 рік). Наприкінці XVI століття «Нижньою Руссю» називав Подніпров'я київський католицький єпископ Йосип Верещинський. Цей термін фігурує і в подорожніх нотатках венеціанця Амброзіо Контаріні (1474 рік); щоправда, за його твердженням, Київ був розташований поза межами «Нижньої Русі», до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород (Акерман).

Схоже, що з усією тією географічною плутаниною у XV столітті термін «Мала Русь» трапляється надзвичайно рідко. Українські та білоруські землі у складі Литви й Польщі називалися своїми мешканцями та сусідами просто Руссю, хоча, що цікаво, стосовно них інколи вживався і латинізований термін «Росія».

А та країна, котра сьогодні є Росією, називалася в Європі найчастіше Московією, її населення — московитами. У XVI–XVII століттях ситуація дещо змінилась: освічені європейці, особливо мандрівники, почали чимраз частіше називати цей народ росіянами (хоча не без винятків — Сигізмунд Герберпггейн у XVI столітті називає країну лише Московією, а мешканців — тільки московитами), хоча в народній етимології (спробі пояснення походження слів) значення слова «Росія» («Расєя») доволі міцно забулося — його, змінивши наголос, навіть почали виводити від «рассеяния», тобто розселення, черезсмужного проживання слов'ян і неслов'ян.

Тим часом поляки та литовці, а також самі українці й далі йменували себе Руссю (або русинами, чи, на латинський лад, рутенами) — на противагу полякам — «ляхам» і росіянам — «московитам». Певну роль у стійкості терміна відіграла давня слов'янська легенда про братів Леха, Чеха і Руса, уперше викладена, на думку відомої сучасної дослідниці Н. Яковенко, у «Пролозі до Великопольської хроніки» (XIV — початок XV століття). Тут Рус є засновником держави Русі, так само як Лех (Лях) — Польщі, а Чех — Чехії. Народ Руса зветься латиномовними польськими хроністами «ruthenorum», що можна перекласти як «рутени» чи «русини». Від легендарного Руса почали виводити генеалогію не тільки Рюрика і Рюриковичів доби Київської Русі, а й князів XV–XVII століть (зокрема, Острозьких, Заславських та ін.). Водночас українські літератори цієї доби нерідко виводять своїх сусідів — московитів від зовсім іншого першопредка — Мосока (Мосоха), проте, частково вписуючи їх до історії Русі як такої (так, польський історик століття Мацей Стрийковський у своїй хроніці робить Мосоха наймолодшим з — поміж уже чотирьох братів, додаючи його до Леха, Чеха та Руса). Правда, наприклад, невідомий автор поеми «Дніпрові камені» (1620 рік) знає про існування «Північної Русі» («Russia Borealis») на противагу «Русі Південній» («Russia Australis», тобто Україні, серцю Київської держави Рюриковичів), але не надто багато про неї згадує, вважаючи її краєм віддаленим і диким. Ця Русь Південна окреслюється авторами XVI–XVII століть як територія від Львова до Києва, вона заселена «народом руським» або «росським» (до нього звертаються у своїх творах, наприклад, Мелетій Смотрицький та Захарія Копистенський). За часів митрополита Петра Могили активно вживається термін «Россія» (з наголосом то на перший, то на другий склад), але щодо українських і білоруських земель. Той-таки Могила в панегіриках названий «митрополитом Київським, Галицьким і всієї Росії», що свідчить лише про те, що всі розмови про цілковите ототожнення тогочасними освіченими українцями себе зі своїми північно — східними сусідами є елементарним підтасуванням: звісно, про що — що, а про існування патріарха Московського в Україні середини XVII століття знали чудово. Утім, як писав у свій час М. Грушевський, «коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу», їм «незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм" правительством", вони в листах до московського уряду починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії"».

Одним із перших українських документів, де цей термін ужито після тривалої перерви, вважають лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича (сина Івана Грозного) з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви та лікарні (1592 рік). Чотири роки по тому знаменитий український православний письменник — полеміст Іван Вишенський звернувся з посланням «ко всем православним христианам Малое Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому», а одне зі своїх послань він адресував «христианам Малой России — братству Львовскому й Виленскому». В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах. Проте, на думку сучасної української дослідниці Олени Русиної, було б помилкою ототожнювати «Малу Русь» межі XVI–XVII століть із більш пізнім поняттям «Малоросія» (про нього мова піде нижче), оскільки перше поняття охоплювало не лишень українські, а й білоруські та частково навіть литовські землі — тобто територію київської митрополії. Процитуємо О. Русину: «На відміну від" Малої Русі"XIV століття, у XVII століття цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі"… відповідав перехідний тип етносу — білорусько — українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII століття звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской".

Очевидно, пошуки в Московській державі терміна на позначення східних слов'ян, що мешкали на території Речі Посполитої, були непростими і спричинили спочатку появу терміна «білорусці». Надамо слово сучасному російському дослідникові проблеми Борису Флорі: «Поява в російських джерелах першої половини XVII століття таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов'яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу». Зауважмо — при всій схожості східнослов'янських мов листи і грамоти, писані «білоруською» мовою, в Москві не розуміли і були змушені перекладати.

Цікаво, що по різні боки московсько — литовського кордону в поняття «Біла Русь» вкладали зовсім різний етногеографічний зміст — європейці (зокрема, італійці) інколи використовували цю назву саме щодо Північно — Східної Русі (!), нарівні з терміном «Велика Русь» та «Московія». На початку

XVI століття польські й литовські джерела називають «Білою Руссю» вже землі навколо Полоцька, Вітебська, Орші та Могильова (сучасна Східна Білорусь).

Аякже називали себе самі північно — східні сусіди українців? До XV століття вони найчастіше теж називали свою землю просто «Руссю», без жодних епітетів. Згодом починає вживатися термін «Велика Русь», який у XVI столітті закріплюється й починає виходити за межі земель, підвладних цареві. Він уживається, зокрема, вже згаданим Іваном Вишенським, а в грудні 1622 року український православний ієрарх Ісайя Копинський звертається до батька царя Михайла, патріарха Філарета (Федора Романова) як до «преосвященного патріарха Великої та Малої Росії і до останніх Великого Океану» (вочевидь, гучний титул ще аж ніяк не означав жодну реальну владу патріарха над усіма «руськими» єпархіями). Назви «Велика Росія» та «Мала Росія» активно вживали Захарія Копистенський і Памво Беринда (останній називав мешканців Московського царства цікавим терміном «великоросії»). Водночас інші сусіди називали росіян по — різному (навіть терміном «Чорна Русь» — як це робив італієць Алессандро Гваньїні, який твердив, що «Русь є троїстою — перша Біла, друга — Чорна, третя — Червона. Біла знаходиться біля Києва, Мозера, Мстиславля, Вітебська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі й віддавна належить Великому князівству Литовському. Чорна знаходиться в Московській землі біля Білозера і далі в Азію. Червона знаходиться біля гір, які називаються Бескиди і нею править польський король [Червона Русь — Галичина. — Д. Ж.]»), але найчастіше московитами, що з якогось моменту стало досить неприємним для самих носіїв цієї назви. Французький найманець на службі у московських царів доби Смутного часу, Жак Маржерет, очевидно, зі слів самих росіян записав, що їх стали називати московитами за назвою їхнього головного міста, а це, мовляв, так само безглуздо, як називати французів парижанами. «Отже помилково називати їх московітами, а не росіянами, як це робимо не тільки ми, а й їхні найближчі сусіди». Терміни «Росія» та «Велика Росія» («Велика Русь») утверджувалися непросто, і певний час на європейських географічних картах панувала плутанина з цими поняттями — тут можна було зустріти і Білу Русь (підкреслюємо — не там, де сьогодні розташовується Білорусія!), і Велику Русь, і Московію. 1672 року швейцарець Йоганн Якоб Гофман, знавець історії, географії та філології, спокійно підсумовував: «країна московітів зараз називається Велика Русь», хоча навіть у XVIII столітті Петро І буде затверджувати «Росію» як офіційну назву своєї держави (з 1721 року вона стане Російською імперією). Парадоксально, але назву «Московія», похідну від цілком офіційного «царствующий град Москва», «Велике князівство Московське», із часом самі ж росіяни почнуть сприймати практично як образливу, якщо її вживатимуть іноземці, — разюча паралель до історії терміна «Мала Росія» в українському слововжитку, але значно пізніших часів (кінця XIX–XX століть).

Утім, ми забігли дещо наперед. Середина XVII століття стала багато в чому визначальною епохою для «життя» обох термінів, що розглядаються у цьому розділі. У ході Хмельниччини термін «Мала Русь» постійно фігурував у московських документах — звітах про зустрічі з Богданом Хмельницьким і його оточенням. «Да он же де, писарь [Виговський. — Д. Ж.], служа великому государю и желая всякого добра, говорит, чтоб и про то великому государю его царского величества ведомо было, что великий государь его царское величество конечно всю Малую Русь, их, православных християн, принять ныне изволил» — писав піддячий Григорій Богданов, повернувшись до Москви 7 серпня 1651 року. Вживав Богдан Хмельницький термін «Мала Русь» і на переговорах із назаретським митрополитом Григорієм. У листах до царя Олексія Михайловича від 1650–1651 років, київський митрополит Сильвестр Косов (аж ніяк не прибічник ідеї приєднання до російської церковної структури) титулував себе «митрополитом Київським і всія Малия Русі».

У переговорах московських послів на чолі з боярином Василем Бутурліним із Богданом Хмельницьким й Іваном Виговським, які передували Переяславу, останні виступають від імені Малої Русі як держави і постійно вживають у своїх промовах цю назву. Бутурлін писав до Москви: «Да гетман и писарь Иван Виговский говорили: милость де божия над нами, яко же древле при великом князе Владимире, же й ныне сродник, великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, всея Русии самодержец призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостию своєю». Як вважає відомий український історик Петро Толочко, «з усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави "Мала Русь" була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж XIV–XVII століть: спершу стосувалася Галицько — Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно — козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого — стверджувала народження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі. В контексті цієї державно — правової опозиційності стає зрозумілою увага до титулатури. Сильвестр Косів називає себе в одному випадку "митрополитом Київським і Галицьким і всієї Росії", в іншому — "митрополитом Київським і всія Малая Росії", Богдан Хмельницький в листі до патріарха Никона від 9 серпня 1653 року, незважаючи на офіційний титул ієрарха "всія Русії", називає його "патриарх царствующего града Москвы и всеа Великиа России". Аналогічно титулував Московського патріарха гетьман і в наступних листах, чим фактично не визнавав його всеруські духовні повноваження».

Зауважмо, що офіційною назвою держави, створеної Хмельницьким і успадкованої іншими гетьманами, було Військо Запорозьке, а «Мала Русь», «Україна козацької Русі», «Малоросійська Україна» та ін., що їх активно вживали автори другої половини століття, були назвами території, на якій ця своєрідна військова держава розміщувалася. Точне значення цих термінів не раз змінювалося (так, у XVII столітті Сіверщина нерідко не вважалася за частину «Малої Русі»), аж поки наприкінці існування Лівобережної козацької держави (Гетьманщини) назва «Мала Русь» не закріпилася саме за козацьким Лівобережжям, його десятьма військово — адміністративними одиницями — полками (Гадяцьким, Київським, Лубенським, Миргородським, Ніжинським, Переяславським, Полтавським, Прилуцьким, Стародубським, Чернігівським). Ця територія (тотожна, як уважали в Москві, давнім Київському та Чернігівському князівствам — про Переяславське, що розміщувалося майже на тій самій території, в XVII столітті вже, схоже, геть забули), котра після всіх подій доби Руїни все ж таки утримала свої автономні права під російською протекцією і дала право російському цареві йменувати себе «великим государем царем и великим князем… Великия и Малая России самодержцем» (уперше такий титул ужив Олексій Михайлович у лютому 1654 року, згодом він розширився до «и Белмя России», що підкреслювало роль царя як «збирача руських земель» та його претензії на землі Великого князівства Литовського).

Чималу роль у затвердженні терміна «Мала Росія» в другій половині XVII століття відіграли українські письменники з числа духовних осіб — такі, як анонімний автор загальновідомого «першого підручника з історії України» — «Синопсиса» (його авторство іноді приписують Інокентію Гізелю, архімандритові Києво — Печерської лаври). Загалом «Синопсис» є одним із найбільш промосковських творів української літератури взагалі, його ідеологія суцільно царистська, що унеможливлює якесь розуміння окремішності «Малої Русі». Чого вартий лише той факт, що про козацтво автор майже не згадує, докладно зупиняючись на «визволенні Малої Росії» царем-самодержцем (володарем «Великої, Малої та Білої Русі») з — під чужоземного панування. Саме історія династії Рюриковичів, а згодом Романових, цікавить автора твору, котрий приймає ідею «Москви — Третього Риму», а також думку про першість Москви як правонаступниці Київської Русі. Єдиний у своєму роді, автор винаходить навіть такий собі «Славяно-Російський народ», до складу котрого належать велико- і малоросіяни, розбіжність між котрими, на думку автора, є незначною. Складається враження, що майбутні ідеологи часів пізньої Російської імперії мали в авторі «Синопсиса» гідного попередника.

Одначе згаданий підручник таки дещо випадає з числа творів XVII — першої половини XVIII століття, де вживається термін «Мала Росія», саме через свій занадто сильний «москвоцентризм». Про зовсім не стовідсоткове розповсюдження термінів «Мала» і «Велика» Русь свідчить те, що навіть деякі українські церковні діячі (наприклад, ігумен Феодосій Софонович, автор «Хроніки» — друга половина XVII століття) вживають щодо росіян виключно термін «Москва», «московський», не згадуючи про «Велику» і, відповідно, «Малу» Росії. Натомість більшість українських авторів цього часу, особливо ті з них, що належали до кола козацьких істориків (а не православних ієрархів), такі як Григорій Граб'янка, Самійло Величко, розробили своє бачення того, чим є «Мала Росія». Зрештою, як влучно зауважив Зенон Когут, українська козацька еліта дала конкретну назву конкретному народу, землям та політичній структурі. Ще раз зауважмо — ця назва у даний період стосувалася лише Лівобережжя і вживалася переважно в середовищі освіченої козацької еліти й духовенства. Назва «Мала Росія» стала центром того, що той-таки Зенон Когут називає «малоросійською національною свідомістю», котра багато в чому є перехідною ланкою до свідомості власне української. Осердям цієї свідомості було почуття наявності окремішньої Малої Росії, краю зі своїми правами і привілеями, ніким не завойованого, а такого, який сам приєднався до Росії, котра має шанувати згадані права (соціальні, політичні, релігійні тощо). На відміну від пізнішого сприйняття «малоросійства» як чогось меншовартісного, жалюгідного, діячі межі XVIII–XIX століть дуже здивувалися б, якби їм хтось сказав, що назва «Мала Росія» є принизливою. Паралельно зі згаданою назвою інші регіони сучасної України й далі називались Волинню, Поділлям, а Київщина нерідко позначена на тогочасних польських картах власне як «Україна» (до 1830–х років слово «Україна» існувало і в назві однієї з українських губерній — Слобідсько — Української, згодом перейменованої на Харківську. Доречно згадати хоча б номінанта нещодавнього конкурсу «Великі українці», мандрівного філософа Сковороду, якого сьогодні доводиться «ділити» Харківщині й Полтавщині і який називав Малоросію своєю «матір'ю», а Україну — Слобідську — своєю «тіткою»).

Носіями «малоросійської свідомості» була українська еліта — шляхта, що виросла після Хмельниччини, і для неї переяславський міф був наріжним каменем розуміння стосунків між Великою і Малою

Росією. Вельми показовим у цьому плані були як козацькі літописи, так і публіцистичні твори, серед яких відрізняється поема «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, перекладача генеральної військової канцелярії при останньому гетьмані Кирилі Розумовському, написана 1762 року у формі діалогу двох вищезгаданих дам. При цьому Великоросія виступає в ролі такої собі любительки цікавих історій про минуле, розпитуючи свою співбесідницю про те, чим та відома в історії. Малоросія (чиї розгорнуті відповіді займають більшу частину тексту поеми) докладно розповідає про себе та про подвиги своїх синів, а також про те, що її намагалися підкорити сусідні володарі, проте не змогли:

«Мала Росія» нагадує «Великій», що вона присягала не їй, а їхньому спільному цареві, твердячи, що фактично вони — дві різні країни, які об'єднує царська династія. Такий самий менталітет непідкореного, свідомого своїх прав народу наявний і в іншого автора цього часу — священика Київського Флорівського монастиря Максима Плиски, автора поетичного «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він, називаючи свою батьківщину водночас і Україною, і Малою Росією, твердить, що служба цареві була добровільним вибором «Хмельницького і Вкраїни». Подібні твори писалися заради «честі, слави й оборони усієї Малої Русі».

Подальша історія терміна «Мала Росія» добре відома. Після ліквідації урядом Російської імперії всіх ознак української козацької державності це поняття залишилося суто географічною назвою невеликого регіону, а «малоросійська свідомість» згодом поступилась новому усвідомленню своєї землі як «України». «Лебединою піснею» вживання терміна «Мала Русь» щодо автономної Малоросії виявились «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша — Каменського, «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, а надто ж знаменита «Історія Русів, або Малої Росії», створена ще десь на початку XIX століття. її анонімний автор різко нападає на тих, хто вживає неприємний і незрозумілий йому термін «Україна» замість гордого й наповненого історичним змістом «Мала Росія» (сьогодні для нефахівця з цих питань така заява прозвучала б вельми дивно), водночас не забуваючи нагадати читачеві, що «колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь від нас до них перейшло. Але тепер ми у них — яко притча воязиціях!»

Утім, епоха, коли терміном «Мала Росія» можна було пишатись як ознакою політичної окремішності, безповоротно йшла в минуле. Що ж лишалося? Малоросійське генерал — губернаторство, яке охоплювало українське Лівобережжя і складалося з Полтавської та Чернігівської губерній, але й та назва невдовзі зникла — надто вже неприємною вона здавалась імперському уряду, що ніби була живим нагадуванням про якусь «малоросійську окремішність». І імперська влада розробляє нову концепцію «малоросійства» — як частини триєдиної російської нації, що об'єднує росіян, малорусів і білорусів (значну роль тут відіграли праці видатного російського історика Миколи Устрялова та діяльність відомого міністра освіти часів імператора Миколи І Сергія Уварова). Ця концепція загальноруської нації мала стати офіційною і всеохопною, бо наголошувала на тих рисах, що об'єднували східних слов'ян, усіляко затушовуючи відмінності, котрі проголошувалися звичайною «зіпсованістю» українців і білорусів «польськими впливами». Як уважає сучасний російський історик Олексій Міллер, «деякі елементи малоруської (або, як ще писали, південноруської) специфіки могли викликати непідробний інтерес і навіть захоплення, але саме як однієї з версій російського життя. Малоруська ідентичність у рамках такої системи координат була ідентичністю регіональною і як така могла мирно співіснувати з загальноросійською ідентичністю». Зауважмо — малоросами, як слушно гадає Андреас Каппелер, у Російській імперії другої половини XIX — початку XX століття називали лише тих українців, що «ступили на шлях соціального сходження і певної інтеграції в російське суспільство», вважаючи їх… попри деякі мовні й культурні особливості, «частиною російського народу». Українське селянство зневажливо називали «хохлами», дурними і некультурними, а небезпечних для імперії «українців, які хотіли розвивати власну самобутню культуру і до того ж створювали національні спілки й партії — "українофілами" або "мазепинцями"».

Така малоросійська свідомість в очах будівничих нової української нації стала тепер гальмом на шляху розвитку української свідомості. В епоху розвитку тогочасної національної ідеології «малоросійство» почало сприйматись як щось архаїчне і шкідливе, проімперське. Неприйняття «малоросійства» з'явилося саме в другій половині ХЕХ століття — тоді, коли остаточно затвердились назви «Україна» й «українці». «Мала Росія», схоже, не подобалася творцям нової української нації саме через свою нібито «російськість». А в XX столітті «малорос» у слововжитку свідомих українців узагалі став синонімом «хохла», не свідомого своєї національної приналежності. Спрацьовувала елементарна «народна етимологія» — раз «Мала», значить менш вартісна, менша сестра тощо. Наш читач може собі уявити, як цей термін мав сприйматись авторами вже доби української незалежності, вихованими на одіозних радянських оповідях про старших і молодших «сестер» в СРСР…

Так досить швидко, як для історії, слово, котре було колись не надто приємним для прихильників імперської ідеології, стало жупелом і для палких українських борців із тією ідеологією. Інша доля спіткала поняття «Велика Росія», яке на XIX століття перетворилося у «Великоросія» (паралельно з тим, як «Мала Росія» стала «Малоросією»). Позначаючи в цей період тридцять власне російських губерній на противагу решті губерній імперії (зокрема і двом «малоросійським», а також білоруським тощо), термін став теж чимось більшим, аніж звичайна географічна назва, а саме вагомим поняттям російської ідентичності, назавжди набувши асоціацій з імперською величчю — і ось Володимир Ленін уже пише свій твір «О национальной гордости великороссов»…

Сьогодні ж обидва терміни фактично сприймаються цілком однозначно як прихильниками української національної ідеї (із числа як українців, так і росіян), так і її супротивниками. «Великоросія» — як синонім великої, могутньої імперії (російської, радянської тощо), «Малоросія» — як символ приниженості, неповноцінності, чи принаймні нижчого, підлеглого статусу. І нікому, здається, просто не хочеться згадувати, що історія цих двох цікавих термінів далеко не така проста і примітивна, як кортіло б деяким політикам та публіцистам, ба навіть історикам. На нашу думку, ліпше розуміння цієї історії як українцями, так і росіянами може допомогти зробити нарешті неактуальними слова Андреаса Каппелера про те, що «більшість росіян усе ще дивиться на українців як на малоросів, частину російської нації, і не розуміє, чому українці намагаються утвердити свою мову, свою культуру і власну державу». Адже дійсно справжня «дружба народів» можлива лише між «рівноцінними» націями…