Україна та Росія. Як брати горщики побили

Розділ II
У складі двох Великих князівств

На початку цього розділу автор має відразу зізнатися в одному маленькому шахрайстві. Протягом XIV–XVI століть політичних відносин між Україною та Росією не існувало і не могло бути. Проте виявити україно — російські сюжети можна спробувати. Адже українці та росіяни мешкали у двох сусідніх великих князівствах (Литовському і Московському), далеко не в усьому схожих за політичним устроєм та культурою. Якщо росіяни були для свого Великого князівства, мовити б, титульною нацією, то українці у Великому князівстві Литовському знали різні часи стосовно їхньої ролі в житті «не їхньої їхньої» країни. Утім, почнімо — спочатку.

XIII століття було для всієї Східної Європи неспокійним часом. З далеких східних степів прийшли непереможні жахливі завойовники — одні називали їх монголами, інші татарами, а були й такі, хто вважав, що правильне ім'я цих кочовиків дуже символічне — «тартари», тобто «пекельнілюди», «люди з Тартару» (відоме малоприємне місце з давньогрецької міфології). Монголи не просто пустили шкереберть усталену політичну структуру Східної Європи — вони спромоглися заснувати власну доволі міцну імперію, одним з улусів котрої став північний улус Джучі, який все частіше називали Золотою Ордою, зі столицею в місті Сарай у пониззі великої річки Ітиль (Волги). І якщо Польща та Угорщина зуміли оговтатись і зберегти політичний суверенітет, то над князями роздробленої Русі запанував хан Золотої Орди. Запанував як верховний володар і сюзерен, і саме його руські літописи стали називати терміном «цар» — видозмінене грецьке «кир», тобто «кесар», від імені «Цезар», котре вже давно перетворилося на титул, що означав найвищу імперську світську владу (звідси, дивні для нас сьогодні літописні згадки про «доброго царя Джанібека» чи «суворого царя Узбека», котрі означали золото- ординських ханів). Сьогодні існують різні погляди щодо того, наскільки тяжким було «іго татарське» для земель Русі, проте так чи інак воно було досить обтяжливим для тих князів, котрі намагалися вести самостійну політику, — це стосується обох нових політичних центрів руських земель, як Галицько-Волинської, так і Володимиро — Суздальської Русі. І якщо перша через закінчення династії Даниловичів фактично розпалася, то друга стала ядром для так званої Залесської Русі, згодом — Московського князівства. Але святе місце порожнім не буде — замість могутньої Галицько — Волинської держави постало інше державне утворення, сформоване, здавалося б, найбільш занедбаним європейським етносом, «останніми язичниками Європи» — литовцями. Потужний зовнішній чинник у формі тиску з боку як Русі, так і Тевтонського ордену, під патронатом котрого відбувалася активна німецька колонізація Балтії, змусила окремі литовські союзи племен (аукштайтів, жемайтів, курземе, земгалів) об'єднатись і створити цілком життєздатну державу. Сталося це вже в середині XIII століття, за князя Міндовга — супротивника, а інколи і союзника Данила Галицького. Після зникнення Галицько — Волинської Русі в 1340–х роках її землі, так само як і землі інших південно — західних та західних руських князівств, навдивовижу швидко увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Ми практично не маємо даних про якесь серйозне литовсько — руське військове протистояння: ресурси Литви не дозволяли вести справжню широкомасштабну війну на кількох напрямках (тим більше проти все ще небезпечного південно — східного сусіда — татарських орд, що почали виокремлюватися зі складу Золотої Орди). Утім, вигідну зовнішньополітичну кон'юнктуру на півдні та сході (роздробленість Русі, і згодом — у XIV столітті — роздробленість Золотої Орди) дуже вчасно доповнила виважена політика литовських князів, котру, зазвичай, скорочено формулюють як «ми старого не змінюємо, нового не запроваджуємо». Як писав Михайло Грушевський, «рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіяльний зріст. Сей напрям [на південь. — Д. Ж.] був подиктований принципом найменшого спротивлення або найменшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросійських треба було більше сил і більше енергії». Справа в тому, що українські князі стали почуватися невпевнено з початком явного розпаду Золотої Орди, коли ярлики на княжіння вже не гарантували, як раніше, безпеки ані їм, ані їхнім підданим, адже хани в Сараї почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю, і кожен хотів подарунків за ярлик, а у випадку «ставки не на ту конячку» в цій боротьбі за ханський престол доля нещасливого князя могла бути не надто доброю. Литовські ж князі пропонували захист і політичну стабільність. Тому не дивним є те, що починається ланцюгова реакція приєднання дрібних руських князівств до Литви. Ба більше, дрібні князі—Рюриковичі цілком могли розраховувати на те, що вони залишаться при владі у своїх князівствах, тоді як більші князі часто — густо все ж таки мали що втрачати — тому, наприклад, київські Рюриковичі пробували вчинити опір литовцям князя Ольгерда в 1360–х роках, покликавши на допомогу татар (кульмінацією протистояння стала знаменита битва на Синіх Водах і перехід Київщини й Поділля під владу Литви). Але такі випадки були рідкістю, і нащадки великого князя Литовського Гедиміна поступово посіли князівські столи в більшості південних руських (українських) значних міст. Дрібніші князівства (а їх, наприклад, тільки на Чернігово — Сіверщині були в цей час десятки) залишилися при колишніх власниках. Просування литовців на південь і схід вражало за швидкістю та масштабами — в останні десятиріччя XIV століття верховенство Литви визнали князі не тільки Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, а й Сіверщини, Смоленщини, навіть Брянська і Калуги.

Стали на якийсь час литовськими васалами князі Новосильські, Таруські й Оболенські (ті самі, що були предками відомого декабриста та безсмертного пісенного «корнета»). Проте саме на сході Литва стикнулася з найсерйознішим суперником у справі «збирання руських земель». Спочатку поширення литовського впливу зіштовхнулося зі спротивом Рязанського князівства, яке посилилось під владою талановитого князя Олега (помер 1402 року) Так, Олег відбив у литовців Єлець і Козельськ (той самий, що колись заслужив у монголів Батия славу «злого города» за відчайдушний опір) і намагався відвоювати Брянськ, але зазнав невдачі, а після смерті Олега Рязань перетворилась на бойовище між Литвою і Москвою, навіть на якийсь час ставши литовським васалом. Більш небезпечним для Литви виявилось суперництво з Московським князівством, котре набрало сили за князювання Дмитрія Донського. Москва була не слабшим центром тяжіння для дрібних руських князівств за Литву, до того ж усі невдоволені політикою великих литовських князів могли знайти тут захист і допомогу. Постійні «від'їзди» невдоволених князів і бояр то «на Москву», то на «на Литву» були цілком звичайним явищем — цим займалися навіть члени правлячої в Литві династії Гедиміновичів, зокрема сини великого князя Ольгерда. З погляду старого феодального права князів на вільну зміну сюзерена, який не виконує обов'язків щодо васала, такі князі мали право «на від'їзд», хоча великі князі (і литовські, і московські), усвідомлюючи небезпеку, намагалися зашкодити таким діям своїх васалів. Інша справа, що так буває завжди: «той, хто утік до нас, — людина, яка зробила вільний вибір, а від нас — підлий зрадник». Коротше, «у нас» є доблесні розвідники, а «в них» — підлі шпигуни. Тих, хто цікавиться цим моментом, відсилаємо до знаменитого листування Івана Грозного з відомим «емігрантом» з Московського царства, князем Андрієм Курбським, де Курбський саме обстоює право на свободу вибору для князя, а Грозний — абсолютну владу царя над підданими, зокрема й князями.

Як писав Михайло Грушевський, Литва поступово почала програвати боротьбу за серця й душі, а також за земельні володіння дрібних руських князів Москві через свої менші ресурси і «несистематичність» просування на схід. Хоча якась концепція щодо цього просування у литовських правителів була — так, великий князь Ольгерд (Альгірдас, правив у 1345–1377 роках) якось заявив представникам Тевтонського ордену, що «вся Русь має належати до Литви». Це викликає сильну підозру, що литовські правителі сприймали себе не як учорашніх «варварів — язичників» (хоча той таки Ольгерд був іще напів'язичником, на чому неодноразово наголошувала московська пропаганда — хоча є дані і про його хрещення у православ'я,), а як законних спадкоємців князів Київської Русі, котрі «збирають руські землі». Щось подібне мав на увазі й великий князь Литовський Вітовт (Вітаутас, правив у 1392–1430 роках), коли обіцяв своєму союзникові, вигнаному з батьківщини хану Золотої Орди Тохтамишу посадити його знову на ханський престол, натомість сподіваючись із його допомогою «сісти по всій Руській землі» (проте, як відомо, цим планам завадила програна Вітовтом і Тохтамишем грандіозна битва на Ворсклі 1399 року, коли від рук татар темника Єдігея і хана Темір — Кутлука загинули десятки українських, білоруських та власне литовських представників княжої еліти).

Утім, якщо в XV столітті темпи просування литовської влади на схід і уповільнились, то принаймні

величезні території українських і білоруських, а частково й російських земель вже були об'єднані ідеєю служіння великому князеві Литовському. Важливо, що він, цей великий князь, почав сприйматися не як чужоземний володар, а фактично як свій. «Останні язичники Європи» почали швидко змінюватися, засвоюючи більш розвинені форми державного устрою від своїх васалів. Так, із семи відомих нам синів засновника правлячої литовської династії князя Гедимінатроє стали православними, діставши на додачу до язичницьких литовських іще й руські імена (Наримунт став також Глібом, Коріат — Михайлом, а Любарт — Дмитром). А з дванадцяти синів Ольгерда (онуків Гедиміна) православними були вже аж десять, серед них, скоріш за все, і Ягайло, котрий згодом став католиком і заснував знамениту династію Ягеллонів. Навіть язичницькі імена князівським синам дають дедалі рідше, представники династії Гедиміновичів стають усе більш «руськими». Норми руського судочинства беруться за основу литовської судової системи (знамениті Литовські статути багато в чому наслідують «Руську правду» Ярослава Мудрого), старобілоруська (чи все ж староукраїнська — розрізнити їх у цей час непросто) мова стає офіційною мовою Великого князівства Литовського настільки міцно, що документів, написаних власне литовською, не збереглося взагалі. Єдиним слабко «обрусілим» регіоном князівства якийсь час лишалася Жемайтія (Жмудь), але особливої політичної ролі вона не відігравала вже починаючи з XV століття. Аристократія Литовської держави складалась як з литовсько — руських, так і з питомо руських родів — причому і князівських, і боярських. Як мінімум двічі руська (україно — білоруська по суті) еліта князівства зазнавала страшних утрат — у програних битвах на Ворсклі (12 серпня 1399 року) та на річці Швентої під містечком Вількомир (1 вересня 1435 року), коли число вбитих лише самих князів вираховувалося десятками; проте це не підірвало її позицій, сильних аж до самої Люблінської унії 1569 року й початку домінування польських політичних і культурних впливів у Великому князівстві (цьому не завадили династійні Кревська та Городельска унії 1385 та 1413 років відповідно, за якими Польща і Литва отримували єдиного короля, проте лишались окремими державами). Навіть на початку XVII століття невідомий нам патріот «Литовської Русі» написав на звороті одного з аркушів Литовського статуту 1588 року цікавий віршик (цит. за М. Грушевським):

Усе ж розширення Великого князівства Литовського не було безмежним — край йому поклали принаймні дві обставини. Першою була експансія Великого князівства Московського на захід, другою — зміна позиції багатьох руських князів, які раніше вітали прихід литовців. Проте спочатку трохи про те, як і чому звернули свій погляд на захід московські князі. Як ми вже згадували, поки литовські князі Гедимін та Ольгерд об'єднували білоруські й українські землі навколо Вільни, на північному сході виріс осередок, який почав об'єднувати навколо себе північно — східні князівства Русі. Цим осередком став спершу Володимир — на — Клязьмі, а з початку XIV століття — Москва (протягом XIV–XIV століть держава московських князів називалася Великим князівством Московським). Ліквідуючи один по одному уділи та приєднуючи їх, звільняючись від татарської влади (вирішальним тут стала навіть не знаменита Куликовська битва, а відоме «стояння на річці Угрі» 1480 року, бо великий князь Іван III не платив ханові данини ще з 1476 року), московські князі встигли на кінець XV століття створити потужну, досить централізовану державу. Вони приєднали Твер, Рязань, Новгород і почали приєднувати сіверські князівства, де й зіткнулися з Литвою.

Об'єднавши майже всі землі «Великої Русі» (див. розділ про терміни), великий князь Іван III починає претендувати на землі білоруські та українські, як на історичну спадщину дому Рюриковичів, бо титулує себе «Государем усієї Русі». Тут була своя суто династійна логіка, але не тільки вона. Пригадаймо, що ще 29 травня 1453 року турки — османи взяли Константинополь, поклавши край існуванню Великої Візантійської імперії. У Московській державі цю сумну для всього православного світу звістку сприйняли зі змішаними почуттями — як трагічний доказ того, що Бог залишив Константинополь, котрий відступив від істинного православ'я, пішовши на об'єднання з католиками (малася на увазі знаменита

Флорентійська унія). Московські правителі почали сприймати себе як справжніх лідерів православного світу, що ніби посіли місце візантійських імператорів. 1658 року Московський митрополит писав: «Константинополь упав, адже відступив від істинної православної віри. Але на Русі ця віра ще жива — Віра Семи Соборів, яку Константинополь передав її Великому князеві Володимиру. На землі існує тільки одна істинна Церква — Церква Руська». Зрештою це глибоке переконання московських книжників висловив 1512 року чернець Філофей у зверненні до великого князя Московського Василія III: «християнські імперії впали, замість них стоїть лише держава нашого володаря. Два Рими впали, але третій стоїть, а четвертому не бути ніколи… Ти — єдиний християнський государ у світі, володар усіх істинних вірних християн». Додаткове обґрунтування такого статусу Московського князя полягало в тому, що 1472 року Папа Римський Сікст IV улаштував шлюб Івана III з Зоєю (Софією) Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора, Константина XI, героїчно загиблого під час штурму його столиці турками 1453 року. Відтоді до Москви потрапили не тільки візантійський герб, відомий чорний двоголовий орел та бібліотека Софії Палеолог, а й колосальні амбіції щодо вселенського статусу світової держави.

Зростання війскової могутності Московської держави та формування наприкінці XV століття її нової ідеології (коротко названої «Москва — Третій Рим», тобто третій за часом після Давнього Риму і Константинополя, де малося на увазі не просто місто, а Держава, Імперія), на тлі не такої потужної великокнязівської влади у Великому князівстві Литовському та послабленні його військової могутності, неминуче наближало часи відкритої боротьби за право вважатися спадкоємцем Київської Русі. Спочатку інтереси двох східноєвропейських «наддержав» зіткнулися на «нейтральній території» — у питаннях панування над Твер'ю, Новгородом та Рязанню. Перший раунд протистояння Литва програла повільно, але повністю — фактично «здала» Новгород, котрий був готовий стати її васалом (1478 року Іван III приєднав Новгородську республіку до Великого князівства Московського), була змушена спостерігати, як ліквідовують незалежність Тверського (1485 рік) та Рязанського (фактично — в 1480–х роках, формально — аж 1521 року) князівств. Унаслідок такої «політики замирення агресора» війська Московської держави вийшли на кордон з Литвою, цілком приєднавши «нейтральний пояс». Далі ситуація для Литви не поліпшилася.

Уперше великий князь Московський Іван III поставив перед Вільно вимогу про передачу «руських міст Смоленська, Вітебська та Полоцька» ще 1478 року (тобто навіть до офіційного скинення залежності від Орди!) Майже одночасно з цим московські війська почали займати прикордонні міста сусідньої держави. Після смерті великого князя Литовського (і короля польського) Казимира IV Ягеллончика (який, за легендою, говорив своїм боярам, що з Москвою воювати не варто, бо вона сильна, а на руські князівства у складі Литви надія слабка — очевидно, стосунки литовських і білоруських та українських підданих князя на цей момент уже були не ті, що раніше) 1492 року Москва розпочала першу відкриту війну за так звану отчину, хоча «дивна війна» на прикордонні тривала ще з 1480–х років.

Особливості цій війні додавала та обставина, що на прикордонних з Московською державою південних руських (зокрема, і майбутніх українських) землях великі князі литовські традиційно залишали або заново селили представників династії Рюриковичів, зосібна тих князів, що тікали від влади (за середньовічними мірками, тиранії) московських правителів. Райони на півночі Чернігово — Сіверщини у XV столітті являли собою своєрідну «нейтральну смуту» дрібних так званих Верховських князівств (Бельовське, Новосильське, Мезецьке, Трубецьке, Воротинське, Одоєвське та інші, якими володіли чернігівські Рюриковичі. Під час суперництва Москви й Литви ці князі неодноразово змінювали верховного сюзерена, переходячи зі своїми землями під зверхність то московського, то литовського князя, залежно від того, хто перемагав. Окрім того, велику роль у зміні їхніх настроїв відіграла рішуча політика великого князя Казимира, спрямована на ліквідацію князівств у Литві (у 1470–х роках було ліквідовано Київське князівство, а спроба українських князів Михайла Олельковича, Федора Бельського й Івана Ольшанського 1481 року влаштувати проти великого князя змову була викрита, і двоє змовників поплатилися своїми головами; Бєльський же втік до Москви і став родоначальником відомої княжої династії Бєльських — не перший, не останній…).

Зрештою представники родин Воротинських, Єврейських, Можайських, Мезецьких, Мосальських, Одоєвських, Трубецьких, Шемячичів та ін. один по одному визнали владу великого князя Московського Івана III, внаслідок чого під його контролем опинилася значна частина Чернігово — Сіверщини (сподівання тих князів на більш лояльне ставлення московського володаря до окремішнього існування їхніх уділів, звісно, було помилкою, і вони це згодом відчули).

Аби якось стримати швидку експансію східного сусіда, молодший син померлого Казимира IV Олександр Казимирович, проголошений 30 липня 1492 року великим князем Литовським, направив до Москви скаргу щодо порушення миру між державами, намагаючись виграти час для створення антимосковської коаліції у складі Литви, Польщі (де королював його брат Ян — Ольбрахт), Заволзької Орди та Кримського ханства (яке нещодавно вийшло зі складу агонізуючої Золотої, чи то пак уже просто Великої, Орди).

Політика компромісів призвела до того, що в січні 1493 року вперше в практиці литовсько — московських взаємин великий Московський князь був названий «государем усієї Русі». У відповідь на заперечення такого титулування з боку литовської сторони, московські політики заявили, що нічого нового тут немає, оскільки йдеться лише про те, чим «Івана III Васильовича Бог обдарував, адже він з діда — прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі». Простуючи далі шляхом компромісів, великий князь Литовський Олександр 1494 року уклав з Іваном III мирний договір, за яким литовці йшли на територіальні поступки. Щоб міцніше скріпити мир між двома державами, великий князь Литовський навіть одружився з дочкою Івана III та Софії Палеолог Оленою.

Однак великий князь Московський і далі провадив свою лінію на «збирання руських земель». Грабунки порубіжних литовських земель московськими ратними людьми не припинилися навіть після укладання мирної угоди між Москвою та Вільно. Навіть перебування княжни Олени у Вільно використовувалося з метою збору інформації про стан справ у Великому князівстві Литовському. Гірше того — великий князь Московський Іван III уклав союзи з молдавським господарем Стефаном та кримським ханом Менглі—Гіреєм, спрямовані головним чином саме проти Литви. Наслідком дії останнього були ініційовані Іваном III численні вторгнення кримських орд на українські й білоруські землі на межі XV–XVI століть. Кримське ханство, що після виокремлення з Золотої Орди спочатку перебувало у васальній залежності від Литви, за часів першого кримського хана Хаджі—Гірея було оборонцем українських земель від заволзьких татар. Проте політика ханства змінилася з появою в Причорномор'ї турків. 1475 року турецький флот зайняв генуезькі володіння в Криму і змусив хана Менглі—Гірея стати васалом османського султана. Це мало фатальні наслідки для України і для всього Великого князівства Литовського. Менглі—Гірей вступив у союз із Москвою. На прохання свого московського союзника 1484 року Менглі—Гірей здійснив великий напад на українські землі. Київ було зруйновано і спалено, а золотий церковний посуд із собору Святої Софії хан надіслав до Москви в дар своєму союзникові. Сильно постраждала вся Київщина, її населення було почасти знищене, почасти забране в ясир. 1485 року було спустошено Поділля, 1488 року знову постраждала Київщина, а 1490 — Волинь і Холмщина; надалі нищівні татарські походи повторювалися майже щороку. Татари стали частими гостями навіть на Волині й Поліссі.

Утім, автор не хотів би, щоб у читача склалося враження, ніби татари завжди виступали з Великим князівством Московським єдиним фронтом. Вони діяли передовсім у своїх інтересах і нерідко укладали угоди і з Литвою — так, великий князь Литовський Сигізмунд ініціював і фактично оплатив 1515 року похід хана Мехмет — Гірея на Сіверщину, у містах якої міцно закріпилося московське військо. Туди ж вирушили і загони литовських козаків, щоправда, ця кампанія не увінчалася поверненням земель під литовську владу. Об'єднавшись 1521 року з кримськими татарами, українські козаки на чолі з відомим прикордонним старостою Остафієм Дашковичем завдали потужного удару по Москві. До коаліції прилучилися ще й казанські татари. Великий князь Московський Василій III (правив у 1505–1533 роках) після поразки на річці Оці втік у Волоцькі ліси, відкупившись великою даниною татарам. З'єднане військо відійшло у нейтральне Рязанське князівство, яке теж трохи спустошили. Кримський хан Мехмет — Гірей та казанський Сагіб — Гірей своє дістали, і подальша доля кампанії їх уже не хвилювала, а надто посилювати Литву на противагу Москві їм було зовсім не потрібно.

Проте ми забігли дещо наперед. За згаданих непростих умов великий князь Литовський Олександр Казимирович, обраний фактично без узгодження з офіційним Краковом і не пов'язаний з Польщею жодними зобов'язаннями, намагався зміцнити стосунки двох держав, воліючи вдихнути життя в нечинну наразі Городельську унію. Крім того, прагнучи досягти внутрішньої консолідації своєї держави, великий князь замислив об'єднати всіх своїх підданих у межах однієї конфесії, тобто зробив спробу реанімувати ідею церковної унії.

Дії Олександра Казимировича в царині міжконфесійних відносин, а також зменшення ролі «руських» (україно — білоруських) князів та бояр у керівництві Литовською державою спровокували їхнє невдоволення. Звичним явищем стають «від'їзди» до великого князя Московського представників згаданих вище родів. Щоб уникнути нової війни, Олександр Казимирович навіть наказав іменувати свого тестя Івана III «государем усієї Русі». Але й це не допомогло.

Навесні 1500 року московські війська вступили на територію Чернігово — Сіверщини. Упродовж наступних кількох місяців владу великого князя Московського визнали князі Серпейська, Путивля, Стародуба, Любеча, Гомеля, Новгорода — Сіверського, Рильська та інших міст. Успіхам московських ратників значною мірою посприяли дії їхніх давніх союзників — кримських татар, котрі в цей таки час спустошили Волинь і Берестейщину. Східний союзник литовського великого князя — хан Заволзької Орди Шах — Ахмат (який колись «стояв на

Угрі», так і не давши бій Івану III), вирушивши на допомогу Олександру Казимировичу, був розгромлений кримськими ордами Менглі—Гірея. Лише 1503 року було укладено тяжке для Литви перемир'я на шість років. За ним до Московської держави відійшли величезні території Чернігівщини й Сіверщини (сьогодні це українські, білоруські та російські землі) з містами Чернігів, Стародуб, Гомель, Новгород — Сіверський, Рильськ, Любеч, Путивль, Брянськ тощо.

Мабуть, найбільшого розголосу протягом наступних років набула так звана «справа Михайла Глинського», представника відомого україно — литовсько — татарського роду (близько 1470–1534, походив з роду, заснованого онуком знаменитого темника Золотої Орди Мамая, таким собі Олексою Мамаєвичем, який виїхав з Орди до Литви). Князь Михайло Львович Глинський здобув чудову освіту, навчався в Західній Європі: у Нідерландах, Іспанії, Італії, німецьких князівствах. (Чудово обізнаний у литовсько — руських справах Сигізмунд Герберштейн називає Глинського і князя Острозького найвидатнішими «литовцями» свого часу, тому ми поговоримо про обох дещо докладніше, аби наочно проілюструвати, наскільки непростими і не зовсім звичними для нас сьогодні були етнічні та соціальні моменти в XVI столітті). Імператор Священної Римської імперії Максиміліан І Габсбург називав князя Михайла своїм вихованцем. Будучи людиною амбітною і не без авантюрної жилки, князь Михайло робить блискучу кар'єру при великому князеві Литовському Олександрі, стаючи в середині 1490–х років «маршалком дворовим» — тобто начальником великокнязівської гвардії і «міністром двору». Князеві Михайлу, «татарину з походження, русину за колом зв'язків, європейцеві за способом життя й освітою, пізніша традиція приписала роль останнього збройного символу в протистоянні "Литви" і "Русі", хоча насправді йшлося передусім про ображену княжу честь та непогамовані амбіції» — влучно зауважила Наталя Яковенко. Князь Михайло Глинський — «чоловік сміливий, визначних здібностей, тілом кріпкий, а в небезпеках відважний, великих можливостей і високої вдачі людина», добре пам'ятав про своє русько — татарське коріння і був не проти стати таким собі «знаменом» руських князів і бояр Великого князівства Литовського, невдоволених тим, що їх відтерли від влади власне литовці. Це, звісно, аж ніяк не робить князя Михайла «свідомим українським патріотом» на початку його відомого виступу чи «зрадником української справи» після невдачі повстання — навряд чи можна говорити про «українську свідомість» князя, як і будь — кого з його сучасників. Проте скористатись незадоволенням «русинів» князь дійсно намагався, інколи йому приписують і плани створення «Руського князівства» з українських та білоруських земель під протекцією великого князя Московського. Але про все по черзі. Кар'єра Глинського при дворі йшла по висхідній — влітку 1506 року під Кльоцьком (сьогодні в Білорусії) йому вдалося здобути першу визначну литовсько — руську перемогу над кримськими татарами, після чого Менглі-Гірей на деякий час став навіть союзником Великого князівства Литовського. Утім, після смерті покровителя Михайла Глинського, великого князя Литовського Олександра, того-таки 1506 року становище нащадка Мамая в Литві погіршилося — новим великими князем став другий син Казимира Ягеллончика — Сигізмунд (Жигимонт), за яким в історії утвердилося прізвисько Старий.

Після утвердження при владі Сигізмунд І Старий поставив перед тогочасним великим князем Московським Василієм Івановичем ультиматум — повернути захоплені в останній війні землі. Після відхилення Москвою цієї вимоги сейм Великого князівства Литовського ухвалив рішення розпочати підготовку до війни. Однак саме в той час, коли шляхетське ополчення було готове виступити на Чернігово — Сіверщину, московські війська першими вторглись на білоруські землі. А на початку 1508 року Михайло Глинський підняв повстання проти великого князя Литовського. Позбавлений Сигізмундом І Старим посади маршалка двору, Глинський від'їхав у свої туровські володіння. До того ж він ще 1503 року посварився з трокським воєводою Яном Заберезинським, від котрого вимагав сатисфакції — поєдинку. Позбавлений такого права новим великим князем, Глинський узимку 1508 року власноруч помстився — «наїхав» на маєток Заберезинського і наказав відрубати воєводі голову. Шляху назад уже не було — запальний князь вирішив підняти велике повстання, залучивши на свій бік боярство Київщини та частини Білорусі. Боярству Київщини (яке очолили брати князя Іван та Василій) Михайло Глинський навіть пообіцяв відновити удільне Київське князівство. Волиняни і білоруські князі та бояри нічим особливо Глинському не допомогли. Проти бунтівника вирушив великий гетьман Литви й Русі, представник православного роду (нагадаємо — Глинський був спочатку православним, згодом католиком, а у Москві знову прийняв православ'я) Костянтин Острозький (докладніше про нього далі), який розбив союзників Глинського — кримських татар і витіснив війська клану Глинських з Білорусії. Фактично широкомасштабне повстання «Русі проти Литви» не вдалося, справа звелась до виступу самого лише клану Глинських, хай і великого (шляхта та міщани виявились патріотами свого Великого князівства — про можливі причини цього див. далі). Шукаючи союзників, Глинський звертався не тільки до татар, а й до Москви, підписавши з представником великого князя Московського Василія III дяком Микитою Моклоковим домовленість про спільні дії супроти Великого князівства Литовського. Підґрунтям цієї співпраці стає домовленість сторін про передачу бунтівному князеві всіх земель, які він зуміє відвоювати у Вільно, за умови визнання ним підданства Василію III.

Коли Глинский підписав угоду та склав у травні 1508 року присягу на вірність великому князеві Василію III, йому на допомогу прийшло велике московське військо на чолі зі ще одним перебіжчиком з Литовської Русі — воєводою князем Василем Івановичем Щемячичем. Спільно з Глинським вони намагалися захопити Мінськ, Оршу, Друцьк, Слуцьк, стару литовську столицю Новогрудок та інші білоруські й литовські міста. Тривали бойові дії і на українських землях, де повсталі взяли в облогу Житомир і Овруч. Загалом заклики Глинського не знайшли підтримки місцевого руського населення, крім слуг самого князя, ні в Білорусії, ні в Україні. Проте втручання Василія III все ж дечим допомогло.

У вересні 1508 року результати війни були закріплені компромісним «вічним миром», що містив значні поступки з боку Великого князівства Литовського. За цим миром визнавалися правочинними кордони, що постали внаслідок війн Олександра Казимировича та Івана III, увесь родинний клан Глинських здобував право вільного виїзду до Москви. Слідом за власне Глинськими з Литви вийшли князівські родини Друцьких, Одинцевичів, Жижемських, бояри Козловські, Дрожджі, Хребтовичі, Іващенцевичі, Єльці, Келбовські (всього 11 князів і 18 бояр). Михайло Глинський сподівався отримати від великого князя Московського Смоленське князівство, але не для того Василій III ліквідовував залишки удільної системи в Московській державі, щоб віддати новопридбані території своєму новоявленому васалові. Глинський образився, не отримавши Смоленська, і спробував утекти назад до Литви, через що потрапив до московської в'язниці, де просидів до 1527 року, розмірковуючи над своїм непростим життям і набираючи вагу (не політичну, а в прямому сенсі — згодом московські бояри зватимуть князя не інакше як Михайло Львович Дородний). Здавалось, фортуна знову посміхнулася князеві, коли в його 16–річну племінницю Олену Василівну шалено закохався сам великий князь Московський Василій III, котрий на той час уже відправив свою першу і набридлу йому дружину, Со- ломонію Сабурову, до монастиря. 50–річний правитель Московської держави одружився з Оленою, незважаючи на глухий протест московських князів і бояр, і навіть зробив іще більш нечуване в московській практиці — поголив бороду на догоду юній дружині. На радощах з такого приводу дядька нової цариці, князя Михайла Глинського, не просто випустили з в'язниці, а й наблизили до великого князя. Він одружився з княжною з роду Оболенських (від неї мав сина Василя, зі смертю котрого 1565 року скінчилася ця гілка Глинських).

Однак випадок, який знову підніс князя Михайла на гребінь успіху, зрештою і занапастив його остаточно. Після смерті Василія III 1533 року князь Глинський згідно з останньою волею правителя Москви став одним з регентів при Олені Глинській та трирічному спадкоємцеві престолу — майбутньому Іванові IV Грозному (великокнязівське подружжя мало ще одного сина, Андрія). Але молода темпераментна племінниця князя Михайла навдивовижу швидко після смерті чоловіка втішилася в обіймах князя Івана Овчини — Оболенського, родича дружини князя Михайла Глинського. Родинні зв'язки не завадили Івану Овчині виступити проти «емігранта з Литви», котрий почав намовляти свою племінницю розірвати зв'язок з її фаворитом і звинувачувати в «жорстокому правлінні» (як писав С. Герберштейн). Олена фактично взяла владу в Московській державі у свої руки, відправивши власного дядька до в'язниці — аби не набридав порадами і не надто втручався в боротьбу за владу. Там князь Михайло

Глинський, якого звинуватили в тому, що він отруїв Василія III і хотів «видати литовцям родину великого князя» (абсурдність цих звинувачень була очевидною і тоді, і тепер), і помер того-таки року, можливо, від голоду. Так Олена Глинська стала першою повноправною правителькою Московської держави, безжально розправившись із боярською опозицією і провівши важливі реформи. Зокрема, саме за її п’ятирічного правління було запроваджено до грошового обігу нову «конвертовану валюту» — знамениту копійку, новгородського зразка срібну монету, котра витіснила з обігу ранні московські «сабляниці», бо ті втратили довіру населення через численні підробки (на копійці був викарбуваний святий Георгій з «копієм», на сабляниці — вершник із шаблею). За відомостями тогочасного австрійського дипломата і знавця московських справ Сигізмунда Герберштейна, Олену Глинську зрештою отруїли бояри (хоча чимало істориків переконані, що її рання смерть була природною). Принаймні, вони страшенно раділи з приводу смерті правительки з чужої їм «Литви». Раділи, не помічаючи, що за цим уважно стежить маленький заплаканий хлопчик — онучатий племінник україно — литовсько — білорусько — татарського князя Михайла Глинського, Іван IV Васильович, який невдовзі круто змінить «професію». Рід Глинських переживе останній злет 1547 року, коли Іван стане царем, але того-таки року буде змушений накласти опалу на Глинських через народне повстання проти них — «чужаків — чаклунів» звинуватили в усіх гріхах і бідах, які випали того важкого, спекотного, сповненого пожеж літа на Московську землю. Глинські остаточно вигасли в Росії у XVIII столітті.

Утім, не всі українські та білоруські князі були раді перейти на бік Москви у її протистоянні з Вільно. У чорні для Литви роки зійшла яскрава зоря вже згаданого нами князя Костянтина Острозького (1460–1530), старости брацлавського і вінницького, воєводи трокського, а з 1497 року — великого гетьмана Литовського, фактичного головнокомандувача збройних сил великого князівства. Так, в епітафії А. Кальнофойського князя Костянтина Івановича іменували не інакше як «Руським Сципіоном», а папський легат у Польщі Пізоні писав 1514 року: «Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі бою… у бою він не поступається хоробрістю Ромулу». Польський хроніст XVI століття Мацей Стрийковський називав гетьмана «другим Ганнібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським… чоловіком святої пам’яті й надзвичайно прославленої діяльності».

Як і всі згадані полководці, князь Костянтин знав і гіркоту поразок — зокрема, 1500 року на берегах річки Ведрош він був поранений і взятий у полон московськими ратниками разом з майже всіма командувачами литовського війська, серед яких було чимало українських і білоруських князів та бояр. За даними сучасного дослідника князівських династій Л. Войтовича, полоненого князя Острозького відвезли у Вологду і стали примушувати до вступу на московську службу. Спочатку його тримали в кайданах, але незабаром Іван III помилував бранця і подарував йому землі та два міста. 1506 року князь висловив згоду прийняти московське підданство, за що дістав від нового великого князя Московського Василія III сан боярина, і дав «заручний запис» на вірність Москві. Князь Костянтин намагався втекти з полону, але тільки друга спроба, восени 1507 року, виявилася вдалою. 1507 року він утік на батьківщину і знову розпочав активну участь у війні Литви з Москвою. Російські літописці ніяк не могли пробачити йому цього вчинку, тож постійно називали його «ворогом Божиим» та іншими малоприємними іменами.

Війна Москви і Литви поновилась, але нова кампанія 1507–1508 років не визначила переможця. «Вічний мир» 1508 року насправді тривав недовго — вже восени 1512 року Московський князь Василій III Іванович, заручившись підтримкою великого магістра Тевтонського ордену Альбрехта Бранденбурзького та імператора Максиміліана І Габсбурга, розпочав черговий наступ на землі Великого князівства Литовського. Московські загони спустошили білоруські землі, намагаючись водночас оволодіти Смоленськом. Це їм удалося 1514 року. Падіння цієї потужної фортеці відкрило перед ратниками Василія III шлях углиб Литви, проте 8 вересня 1514 року між Оршею та Дубровною на річці Кропив'яній великому гетьманові Литовському Костянтинові Острозькому пощастило здобути блискучу перемогу над сильнішим супротивником. Військо, яким керував Костянтин Острозький, складалося з литовського феодального ополчення (зокрема, «повітових корогов» з українських, власне литовських і білоруських земель), польського шляхетського ополчення, найманців з Лівонії, Німеччині, Угорщини — за тогочасними джерелами, близько 30 тисяч людей. їм протистояло 80 тисяч ратників Василія III. Литовська кіннота вдаваною втечею навела росіян на гармати, внаслідок чого лівий фланг московського війська було притиснуто до болота і остаточно розгромлено. За литовськими даними, можливо, перебільшеними, втрати московської раті становили 30 тисяч людей, 380 воєвод і дворян потрапило в полон. Перемога князя Острозького під Оршею набула надзвичайно широкого розголосу в Литві та на Русі, де «славного і великоумного князя, котрий церкви Божі християнські і многих мужів і жон їх од насильства оборонив», порівнювали зі славетними полководцями Тиграном та Антіохом Великими, Пірром, Олександром Македонським (коротше, майже з усіма, про кого читали з популярного й досі Плутарха)… Відомості про перемогу литовців і русинів під Оршею ширились і Європою, сприяючи формуванню там бажаних для литовців настроїв громадської думки. Вміло організована великим князем Литовським Сигізмундом І Старим дипломатична гра, що проводилася на тлі поширення відомостей про тріумф Острозького (князь Костянтин дійсно справив два тріумфи, майже в стилі давніх римлян, від яких любили виводити свій міфічний родовід середньовічні литовські володарі), дозволила розладнати союз Василія III з Тевтонським орденом і Священною Римською імперією. Із цілком очевидних причин битва під Оршею донедавна не була популярною темою для авторів, котрі писали про україно — російські взаємини, — так само, як і перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом. Проте якщо остання зрештою не врятувала Виговського та Велике князівство Руське, то Орша стала певною межею, котра знаменувала собою кінець, здавалося, невпинного просування військ Московської держави на захід і нову надію для Великого князівства Литовського, яке врятувалося від катастрофи, хоча й ціною територіальних втрат. Звісно, і після Орші прикордонні сутички тривали, але мова про завоювання Литви вже не йшла.

А що ж князь Острозький? Він відзначився ще і як успішний борець із татарами — так, 1508 року під Слуцьком, а 1512 року під Вишневцем і на Лопушні князь розгромив кримських татар. Друга перемога була особливо переконливою: наздогнавши орду з великою кількістю полонених, воїни князя звільнили 16 тисяч бранців і захопили 10 тисяч татар, яких князь розселив поблизу Острога для охорони (згодом цих «острозьких татар» згадуватимуть літописи; навіть за переписом 1895 року в місті й повіті було 470 мусульман і одна мечеть). Він уславився як ревний захисник «руського народу» і православної церкви, побудував багато нових церков (зокрема, храми в Турові, Дятлові, Смолевичах і два у Вільно). Деякі історики XIX століття навіть називали його часи «золотим віком українського православ'я». Великий князь Литовський (він же король польський) Сигізмунд доручав йому розбір суперечок між руськими князями й боярами. У приватному житті князь залишався досить скромним шляхтичем, на відміну від свого нащадка Василя — Костянтина, любителя розкошів. Припускають, що князь Костянтин міг сприяти друкарській і видавничій діяльності перших слов'янських друкарів Швайпольта Фіоля і Франциска Скорини. Похований у крипті Успенського собору Києво — Печерської Лаври. На жаль, чудовий мармуровий надгробок князя не зберігся: загинув разом із собором під час Другої світової війни.

1520 року розпочалися дворічні мирні переговори між двома великими князівствами. їхнім наслідком стала угода про перемир'я від 14 вересня 1522 року, відповідно до якої на п’ять років оголошувалося припинення війни між Москвою та Литвою. Вкрай важливим для Василія III стало включення офіційним Вільно до грамоти про перемир'я Смоленська — у числі тих земель, на які тепер мала поширюватися влада Московської держави. Недаремно Василій III Іванович увійшов в російську історіографію під промовистим прізвиськом «останній збирач Руської землі» (першим уважався Іван Калита). Справді, саме за роки його князювання до Москви було приєднано величезні терени, котрі колись входили до складу Київської Русі (так, лише за умовами перемир'я 1522 року під владу Московського князя було включено територію в 23 тисячі кв. км, на якій проживало близько 100 тисяч мешканців). Окрім того, завдяки послідовному курсу на ліквідацію удільної системи він назавжди покінчив з існуванням у Московській державі удільних князівств — зокрема, Волоцького, Углицького, Калузького, Рязанського.

Така сама доля чекала й руські землі, що відійшли до Москви від Великого князівства Литовського та насамперед через цю обставину якийсь час зберігали свою автономію. Зокрема 1518 року після смерті стародубського князя Василя Семеновича, його князівство було приєднано безпосередньо до Московської держави. У квітні 1523 року те саме сталося і з Новгород — Сіверським князівством. Скориставшись, як приводом, подіями дворічної давнини, коли новгород — сіверський князь Василій Іванович Шемячич не попередив Москву про похід кримського хана на московські землі, Василій III викликав свого могутнього васала до себе та наказав кинути його до в'язниці, де той і помер. Так його князівство увійшло до складу Московської держави.

Після закінчення терміну дії литовсько — московського перемир’я 1522 року його правочинність неодноразово підтверджували результати переговорів у Можайську (жовтень 1527) і в Москві (квітень 1532). Однак через гострі територіальні суперечності укласти «вічний мир» сторони так і не змогли. Зокрема, литовська делегація наполягала на поверненні Смоленська та Чернігово — Сіверщини, з чим не погоджувалася московська сторона. Проте перемир'я 1522 року, підтверджене актами 1527 та 1532 років, на деякий час угамувало литовсько — московське збройне протистояння, яке з новою силою спалахне вже з кінця 50–х — початку 60–х років XVI століття та спричинить надзвичайно важливі зрушення у структурі геополітичної рівноваги Центрально — Східної Європи, істотно позначившись на долі українських земель.

Утім, поки що зробімо відступ у нашому викладі подій і поміркуймо, а ким поставали у згаданих подіях українські й білоруські князі та бояри, а також шляхта й міщани, які брали в них надзвичайно активну участь, значною мірою вплинувши на саме таку, а не іншу конфігурацію кордонів двох великих князівств у XV–XVI століттях? Патріотами своїх державних утворень? Якоюсь мірою так. Прихильниками ідеї об’єднання всієї Русі під литовським чи московським скіпетром? Скоріше ні, хоча об'єктивно їхні дії могли сприяти і першому, і другому проекту. Захисниками ідеї української чи білоруської незалежності (особливо привабливим із цього погляду для частини сучасних істориків видається Михайло Глинський) від зазіхань Литви, Польщі або Москви? Навряд чи, адже важко знайти підтвердження того, що бодай — якісь елементи національної ідеї в більш — менш сучасному вигляді сформувалися в ті далекі часи. Захисниками старих прав і вольностей включно з правом переходу до того володаря, який їх більше влаштовує? Схоже на те. Героями і водночас авантюристами? Можливо. Але навіть не будучи «свідомими патріотами» українських чи білоруських земель, уважаючи себе за підданих великого князя Литовського, чимало діячів південно — західної і західної частини Русі значною мірою посприяли формуванню територіальних меж того, що зрештою стане Україною й Білоруссю; посприяли в постійному контакті — конфлікті з іншим великими князівством, Московським, яке зрештою припинило розширення на захід і звернулося до інших векторів, натрапивши на сильний опір саме з боку етнічно і конфесійно близьких, але все ж таки інших «руських людей», аніж ті, що збудували князівство (згодом царство) зі столицею в Білокам'яній.

Можливо, наш читач скаже: велика політика зостається великою політикою, але як у цей період сприймали в Росії українців, а в Україні — росіян.

Прихильники ідеї «одного народу» завжди стверджували і стверджують досі, що самі росіяни й українці не бачили ніякої або майже ніякої різниці між собою. Історичні джерела свідчать про інше: і росіяни, й українці, усвідомлюючи етнічну та мовну близькість і спорідненість, таки чітко розрізняли, хто є ким, сприймаючи одне одного як іноземців перш за все через приналежність до різних політичних спільнот.

Загалом виявити, як українці сприймали росіян у XV–XVII століттях, не так просто. З одного боку, твердження про давнє спільне коріння дійсно не є вигадками, і такий собі український «шантаж» литовської влади постійним нагадуванням про це міг мати місце (див. наступний розділ про козацько-російські відносини), так само як і усвідомлення певної етнічної і мовної близькості, з другого — більшість іноземних мандрівників розрізняли «русинів» (рутенів, русів) і «московитів» як народи, незважаючи на заплутану ситуацію з назвами (див. розділ І). Звісно, не всі вони відверто протиставляли звичаї перших поведінці других, як це робив, наприклад, Павло Алепський (середина XVII століття): «впродовж двох років нашого перебування в Московії наші серця були немов зачинені, думки зв'язані і придушені, оскільки в тому краї ніхто, крім, можливо, його корінних мешканців, не може почуватися хоч трохи вільним чи вдоволеним: кожен, як і ми, хоч би став і володарем усієї тієї країни, ніколи б не позбувся неспокою душі і тривоги у своєму серці. Зворотньо, край козаків був для нас ніби наш власний край, а його мешканці були нам сердечними приятелями». Проте й не всі вважали українців і росіян тієї епохи такими вже близькими один одному народами. Чітко розрізняють українців і білорусів, підданих Литви й Польщі (тобто «русинів») з одного боку, і росіян, або московитів, — з другого, італійці Альберто Кампензе та Амброзіо Контаріні (кінець XV–XVI століття), австрієць Сигізмунд Герберштейн, англієць Джайлс Флетчер (обидва — XVI століття), німець Якоб Доннерсмарк (писав на початку XVII століття), німець — опричник Генріх Штаден (його твір називається «Країна і правління московитів») та ін.

Якоюсь мірою можна спробувати визначити, як ставилися до своїх північно — східних сусідів українська шляхта й міщани, зважаючи на наявність джерельного матеріалу. Адже щодо більшості населення українських земель, селянства, можливі будь — які спекуляції — від тверджень про чітке усвідомлення ними єдності з московськими «братами» до тези про таке саме чітке заперечення ними цієї єдності та близькості. Наріжним каменем постає питання: ким себе усвідомлювали самі українські чи російські селяни в етнічному або навіть національному плані? Щодо перетворення «селян» на «націю» написано дуже багато, частина цієї літератури є в нашому списку, дещо докладніше про зазначену проблему — в останньому розділі.

На думку О. Русиної, «в XIV–XVI століття у межах східнослов'янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XIV–XV століття, однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов'ян… Ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько- латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, у якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації"[після Люблінської унії 1569 року свідомість української еліти дійсно часто описували формулою" людина русинського племені, польської нації". — Д. Ж.]. Серед православного духівництва (його представники 1476 року вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… великородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф [міф про походження етносу, народу. — Д. Ж.] про походження русів від Яфета [сина біблійного Ноя. — Д. Ж.], в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфето-Росского" племені), так і нові соціальні реалії».

За свідченням російського дослідника Бориса Флорі, «часу російсько — литовських воєн межі XV–XVI століття стосується низка свідчень, котрі говорять не лише про усвідомлення представниками суспільної еліти цих розбіжностей [між українцями і росіянами. — Д. Ж.], але непрямо і про те, що цей факт дуже суттєво вплинув на позицію східнослов'янської шляхти і міщан Великого князівства Литовського під час військового конфлікту між ним і Російською державою. В записці, поданій Сигізмунду 11514 року, вказувалося, що "жорстока тиранія "московських князів є причиною того, що "руські" у Великому князівстві Литовському не хочуть перейти під їхню владу. Про "тиранську владу" московських князів, у державі яких багатство і суспільне становище людини залежить від волі правителя, писав як про перешкоду для об'єднання східних слов'ян придворний хроніст Сигізмунда І Іост Людвіг Децій. Цього ж часу — перше десятиліття XVI століття — стосується поява в джерелах порівняння "московського" і "турецького" правлінь як двох схожих типів політичного устрою. Хоча ці висловлювання належать представникам польської еліти, як здається, в них запропоноване правильне пояснення політичного патріотизму шляхти і міщанства Великого князівства Литовського під час російсько — литовських воєн межі XV–XVI століть, і вони можуть розглядатись як певне відображення суспільних настроїв у цій державі. Одначе немає ніяких підстав уважати, що вже в той час дані відмінності соціально — політичного ладу усвідомлювались як ознаки приналежності до різних етнічних спільнот. Джерела, котрі ми маємо, говорять про інше. У вже цитованій записці 1514 року говориться про те, що у "руських" Литви і "московитів" спільна релігія, мова, і посилання на "тиранію" московських правителів в такому контексті слугує поясненням того, чому одна частина народу все ж не хоче приєднуватися до іншої. Для Матвія Меховського [польський публіцист та історик XV століття. — Д. Ж.], котрий писав у своєму трактаті "Про дві Сарматії", що "в державі московській, як і в землі турків, людей перекидають з місця на місце" [йдеться про переселення підданих царя, здійснюваних з його волі. — Д. Ж.], тим не менше було ясно, що мешканці Московії є рутенами…» Мовляв, у польській літературі XVI століття побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише «жорстока тиранія» московських володарів відлякує православне населення Литви від переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті польсько-литовського короля Сигізмунда-Августа (1572 рік) було висунуто ідею обрання королем Івана IV Грозного, польські автори — публіцисти твердили, що русини «труснуть рогами, отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа"», і що властиве московитам «варварство» не є нездоланним бар'єром на шляху до об'єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід «цивілізаторства»: «Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем'я».

У 20–х роках XVII століття ті самі речі декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як український православний митрополит Іов Борецький та уніатський — Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — «єдиноутробними» братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Рима лякав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів. Проте тут варто пам'ятати, що тому ж таки Борецькому чи Рутському було вигідно перебільшити міру «близькості» українців і росіян, хоч і з абсолютно протилежних міркувань.

Резюме Петра Толочка: «слід визнати, що в процесі тривалого співжиття з сусідніми народами, насамперед з польським і татарським, він збагатився рядом суттєвих етнокультурних елементів, які помітно вирізнили його з — поміж інших гілок східного слов'янства. З кінця XVI століття усвідомлення цього історичного явища відбувалось на рівні інтелектуальної, переважно духовно — православної еліти південноруського суспільства. Розпочалися пошуки для нього відповідної етнокультурної і політичної ніши. Пафос праць південноруських літописців і книжників кінця XVI — першої половини XV століття вкладався в формулу "нероздільності і незлитності". Нероздільності з іншими східнослов'янськими народами в спільності походження і праві на києворуську спадщину, незлитності з ними в конкретно—історичних формах державного життя. Ця формула стала фактично ідейним маніфестом національно — визвольних змагань козаччини у першій половині XVII століття і практикою діяльності гетьманських урядів з часів Богдана Хмельницького».

Ну, про Хмельницького й Переяслав ми ще поговоримо, а поки що спробуймо розібратися, як виглядали українці в очах росіян XV–XVII століть. Є чимало свідчень, що самі тогочасні росіяни скоріше сприймали українців якщо і як братів, то досить не схожих на них самих. Інколи їх навіть залічували до категорії «німців», тобто чужих, іноземців, від слова «німий», у сенсі, «той, хто не говорить російською» (англієць Джайлс Флетчер у XVI столітті писав про кілька тисяч найманців, яких росіяни звали «німцями» і серед яких було багато «черкас» — див. далі). Не забуваймо — у Москві обов'язково перекладали «грамоти білоруського письма», тобто листування старою книжною українською і білоруською мовами. Загалом же українці найчастіше називалися термінами «литва» (тим самим словом називали білорусів), «білорусці» (про це див. розділ І), «литовські» чи (після Люблінської унії 1569 року) «королівські» люди, а козаків ще й словами «запороги», «черкаси», «черкасці» (існує чимало недостатньо правдоподібних гіпотез, найпоширеніші — від назви міста Черкаси або від кавказьких черкесів), «хохлачі» (через особливу зачіску — оселедець) тощо. З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, оскільки вони говорили іншою, хай і близькою мовою (див. розділ І, про назви Велика і Мала Русь), і не служили цареві. Саме козаки як найактивніший елемент українського суспільства відіграли провідну роль у формуванні етнічного типу українця — «козакорусса», а назви, що вживалися спочатку щодо козаків (ті ж «черкаси» та «хохлачі», потім «хохли»), — згодом поширилися на всіх українців. Особливої довіри до «єдинокровних братів» російське політичне керівництво ніколи не відчувало — щодо українців та білорусів завжди виникали підозри, що вони, по — перше, є людьми «конфесійно зіпсованими», не до кінця православними (адже живуть з католиками й уніатами в одній країні, під їхньою владою і навіть родичаються — це в тогочасній Україні та Білорусі дійсно не було рідкістю, особливо в аристократичних родинах), а по — друге, чужими підданими, отже, потенційними шпигунами і зрадниками (в майбутньому «непевність» «єдинокровних братів» називалася «малороссийской шатостью»). За указом першого царя з династії Романових Михайла Федоровича від 1624 року всіх вихідців з українських та білоруських земель мали ретельно перевіряти місцеві воєводи, щоб запобігти «зраді», так само як і втікачів — росіян, що поверталися з литовського полону. Тоді ж князь Іван Голіцин (рід котрого, за іронією долі, був заснований вихідцями з Литви, Гедиміновичами) казав, що «русским людям служить вместе с королевскими нельзя ради их прелести [цікаве тогочасне російське слово зі значенням" спокуслива брехня". — Д. Ж.]: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто стар или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек». Тому ставлення до українців за часів існування двох великих князівств, про які йде мова в цьому розділі, було, м'яко скажемо, настороженим. З ними, проте, активно торгували, що не виключало зіткнень і в цій сфері: так, 1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем — причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» — у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація! Пригадаймо, що у Московській державі захід узагалі асоціювався зі стороною єресі, латинників, ворогів — звідти прийшов Лжедмитрій І, туди ж вистрілила гармата з його (чи знову не його?) прахом після знетронення 1606 року. Таким самим було і ставлення звичайних росіян до «латинської зарази» — як ми вже говорили, 1547 року родичів новопроголошеного царя Івана IV, Глинських, звинуватили в чаклунстві й бажанні занапастити святу Русь (ніби бабуся царя по материній лінії, Анна Глинська, перетворившись на сороку, літала над Москвою і підпалювала місто якоюсь чаклунською водою, отриманою з людських сердець — ну чим не магія вуду?). Не дарма 1650 року підчас переговорів з відомим російським церковним діячем Арсенієм Сухановим генеральний писар Хмельницького Іван Виговський вигукнув, що цар усіх українців не вважає православними, та Суханов, щоправда, одразу став це заперечувати. Дуже промовистими щодо наявності мовних, культурних та інших розбіжностей є спорадичні намагання московських правителів ліквідувати ці розбіжності, що надзвичайно яскраво ілюструє стаття 19 з відомих Коломацьких статей, підписаних гетьманом Мазепою під час його обрання 1687 року (див. розділ IV). Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалась основою державних україно — російських зносин.

Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII — у першій половині XVIII століття так і не стали загально-поширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу на початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби). Не були надто поширеними такі шлюби і в епоху, про яку йде мова у цьому розділі. Хоча такі випадки, безперечно, траплялися (згадаймо тих- таки Глинських), але результат часто був не надто веселим — культурні розбіжності давалися взнаки досить швидко і серед еліти (отже, Леся Українка писала свою «Бояриню» не на порожньому місці), і серед звичайних людей. (Як не пригадати один трагікомічний випадок із «Записок про Московію» Герберштейна про якогось німецького (з контексту не зовсім зрозуміло, з якої саме країни) коваля Йордана, що одружився з росіянкою, котра постійно скаржилася, що він її не кохає, адже ніколи не б'є, як заведено у її народу! Зрештою ковалеві це остаточно набридло, і він довів дружині силу свого кохання згаданим вище способом, що мало для неї, з огляду на специфіку професії чоловіка, вельми сумні наслідки.) А ось звістка німця — найманця Генріха Штадена, котрий близько 12 років прожив у Московській державі й навіть був опричником у Івана Грозного, про те, що під час розгрому царем Новгорода його людьми щонайперше були вбиті всі іноземці (насамперед «поляки» та «литовці» в широкому сенсі цих понять) і навіть ті росіяни, котрі одружилися з іноземними жінками (мались на увазі знову-таки здебільшого змішані шлюби з вихідцями з Великого князівства Литовського), є вже зовсім не смішною, будучи сумним свідченням вкоріненої в тогочасному російському суспільстві ксенофобії, зокрема, і стосовно тих-таки українців з Литви. Аби співвітчизникам автора не доводилося «червоніти» через те, що в цьому плані українці чимось «відставали» від росіян, нагадаємо, що 1668 року під час антиросійського повстання в містах Лівобережної козацької України мали місце такі самі ексцеси щодо росіян.

Утім, повернімося до подій політичної історії. Ми вже казали, що в середині XVI століття боротьба Литви і Москви за давньоруську спадщину відновилась. Якщо коротко, то ціле століття, до середини наступного, XVII століття, вона тривала скоріш успішніше для Литви, ніж для Москви, хоча ціна, яку перша заплатила за це, була для неї як для державного організму чималою (позитивом для Литви стало те, що вона відстояла свої землі від зазіхань Івана Грозного, і кордон на якийсь час знову стабілізувався). А саме — під час нового оберту протистояння, що став частиною так званої Лівонської війни Московського царства зі своїми сусідами, Литва, опинившись на межі військової поразки, пішла на посилення політичних зв'язків з Польщею й уклала відому Люблінську унію 1569 року, за якою держави об'єднувались у таку собі єдину монархічну шляхетську республіку, Річ Посполиту (як ми пам'ятаємо, раніше держави об'єднувала лише наявність спільного правителя, але не на всіх етапах литовської і польської історії). Більше того — укладення унії стало етапом для українців, до того ж сама унія була б неможливою без їхньої активної участі. На відомій картині генія польського живопису Яна Матейка «Люблінська унія» (написана до 300–річчя події 1869 року, сьогодні зберігається в музеї міста Люблін) представлено всіх основних учасників цього суперечливого дійства: короля Сигізмунда II Августа, котрий стоїть з розп'яттям у центрі картини, одного з лідерів литовських магнатів, палкого супротивника унії Миколу «Рудого» Радзивілла (у розпачі, на колінах, але стискаючи меч-чудовий символ, чи не так?), гурт польських та литовських вельмож, на обличчях яких — уся гама почуттів від радощів до розпачу, гніву і розгубленості. Є там і «некоронований король» українських земель, князь Василь — Костянтин Острозький (спадкоємець уже відомого читачеві переможця під Оршею). Він стоїть збоку і пильно стежить за тим, що відбувається, тримаючи за плечі хлопчика, свого сина Януша, спадкоємця величезних володінь роду Острозьких. Задоволення на обличчі князя не видно — він не був прихильником такої унії. Адже за результатом прямих переговорів між королем і польськими магнатами з одного боку, й українсько — литовською шляхтою Волині, Київщини і Поділля — з другого, ці землі цілком вільно та демократично переходили під владу польської частини Речі Посполитої, виходячи з — під влади Великого князівства Литовського (за котрим залишилась тільки частина Волині). Звичайних шляхтичів спокушали колосальні права і привілеї, які мали їхні колеги в Польщі, а от українські та литовські високі аристократи зовсім не були зацікавлені в такому розвитку подій — придбати вони не могли нічого, а от утрачати їм було що: зокрема, політичну вагу і вплив у державі, адже місце на вершині польського владного Олімпу вже було, звісно, зайняте. Деякі гіперпатріотично налаштовані українські історики навіть переконано твердять про «національну зраду» з боку української шляхти та «український патріотизм» представників княжих родин (щоправда, в багатьох виданнях про останніх гарним тоном є писати як про представників еліти, котрі «швидко денаціоналізувалися», ополячилися, покатоличились і взагалі були втрачені для української історії). Ми не схильні поділяти цей погляд, але «Люблін» дійсно став переломним пунктом не тільки для поляків і литовців, а і для українців, більшість яких тепер проживала у складі Польського королівства, що домінувало в об'єднаній Речі Посполитій (білоруси ж здебільшого залишились у складі Великого князівства Литовського, автономні права котрого різко зменшилися). Українці з часом стали «третім зайвим» у двоєдиній Речі Посполитій, при чому саме тоді, коли їхня національна свідомість пустила перші помітні паростки. Тому Люблін зрештою не став святом згоди — Річ Посполита від самого початку мала «слабку ланку».

Наявністю цієї «слабкої ланки» не могла не спробувати скористатись Москва — про це піде мова в наступному розділі. А тут ми констатуємо, що доба існування українців і росіян у складі двох великих князівств завершилась — адже Московське князівство зникло в XVI столітті, перетворившись на царство. (У середньовічному російському розумінні — практично аналог імперії, адже «цар» — це не король, а майже «імператор», правитель багатьох земель, населених різними народами. «И в те поры Божьим судом государя и великого князя Василья Ивановича не стало, а на Московском государстве и на всех государствах Российского царствия [курсив мій. — Д. Ж.] учинился государем сын его князь великий Иван Васильевич», — записав московський літописець під 1533 роком. Оформлення нового статусу відбулося 1547 року, після коронування Івана Грозного царською короною.) А Литовське князівство втратило більшість своїх українських підданих 1569 року — проблему міжконфесійних конфліктів та козаччини «успадкувала» польська частина Речі Посполитої.