Україна та Росія. Як брати горщики побили

Розділ III
Козацька булава і шапка Мономаха

До часів Богдана Хмельницького українських козаків найчастіше представляли як ворогів Московської держави, такого собі кепсько прогнозованого і небезпечного її сусіда. І в самих козаків усвідомлення спільного етнічного походження з «москалями», як правило, поступалося бажанню взяти здобич на території Московського царства, устрій котрого був вельми далеким від політичних ідеалів запорожців. Проте, як ми вже казали, в 1950–х роках у вітчизняній історичній науці була офіційно прийнята теорія про возз’єднання України та Росії, яка одразу стала «єдино правильною».

Через це в усій довгій і непростій історії україно-російських взаємин (представлених у XVI–XVII століттях на міждержавному рівні — стосунками Великих князівств Литовського та Московського, а згодом останнього — з Річчю Посполитою, а крім того, і відносинами козаків та їхніх лідерів з московськими владними колами. Саме про останній тип відносин піде мова в цьому розділі) українські радянські історики почали посилений пошук осіб та подій, які свідчили б про давнє прагнення українців покінчити з власною історією і «розчинитися в російському морі». За будь — яку ціну мала бути доведена теза про те, що й до Богдана Хмельницького чимало козацьких ватажків (особливо лідерів «козацько — селянських повстань») прагнули «возз'єднання» з Москвою, котра буцімто одна могла забезпечити братам — українцям вільний розвиток і щасливе майбутнє. Звісно, всі епізоди, які свідчили не на користь декларованій тезі, підлягали повному замовчуванню або сильному викривленню. Тому в радянських історичних працях та науково-популярній, рівно як і художній, літературі починаючи з повоєнного періоду, читач не знайшов би ні участі українських козаків та аристократів у подіях грізного Смутного часу початку XVII століття, ні походу Сагайдачного на Москву 1618 року, ні інших суперечливих епізодів україно — російського минулого. Водночас після розпаду радянської тоталітарної системи і послаблення контролю над історичною наукою чимало українських авторів спробували відновити лакуни в історичному минулому українців, активно взявшись за популяризацію історії заледве не самих лишень україно — російських конфліктів і суперечностей.

Далі ми спробуємо хоча б схематично розглянути, як складалися стосунки між українським козацтвом і його елітою — старшиною— та Московським царством у XVI — першій половині XVII століття. Наша «мандрівка» почнеться з початку. З тієї далекої епохи, коли в неозорих українських степах з'явилися ватаги погано оплачуваного, ніким офіційно не визнаного, але напрочуд активного козацтва (як українського, так і російського, з помітним тюркським впливом). Було воно водночас як головним болем місцевих річпосполитських та московських урядовців, так і єдиною справжньою силою, здатною захистити величезне степове й лісостепове прикордоння від татарського набігу чи допомогти тим-таки урядовцям пошарпати сусідські землі. Звістки про «своїх» козаків (донських або волзьких), а то і про козаків «чужих» — «литовских людей черкас, хохлы имущих на главах», усе частіше починають надходити до Білокам'яної. Звістки ці не завжди були втішними: так, козаки нерідко шарпали купців та навіть посольства, з них же набиралися загони охочих рушити походом на прикордонні московські міста — чого — чого, а прикордонних конфліктів, так само як і великих воєн між Московською державою та Великим князівством Литовським, у XVI столітті не бракувало. Так, уже один з перших «гетьманів» українського козацтва, Євстафій (Остафій, Остап) Дашкович, бувши черкаським та канівським старостою, зарекомендував себе як невгамовний прикордонний вояк, покровитель козацьких загонів, організатор походів на татар і турецькі міста, а також на Москву та зайняту московськими військами Сіверщину (1520–1530–ті роки).

Але водночас почала вимальовуватися й інша конфігурація, що передбачала спільні дії московського війська й козаків проти татар, — запорожцям, підданим іншої держави, «ненав'язливо» пропонувалися царські гроші за певні послуги, що полягали у наданні розвідданих, допомозі в охороні кордонів тощо. Частина козаків навіть погоджувалась переселятися за московсько — литовський кордон, офіційно вступаючи на московську службу — царю були дуже потрібні ратні люди на прикордонні. На думку сучасних українських і російських дослідників, перші серйозні спроби співпраці царського уряду й козаків пов'язані з іменем славетного українського князя, ватажка запорожців Дмитра Байди — Вишневецького, а саме з тим епізодом його біографії, котрий має стосунок до служби князя Іванові Грозному в 1558–1561 роках. Саме тоді московські війська вперше вирушили далеко в степ проти татар і, разом з українськими козаками та черкесами, вчинили цілу низку нападів на турецькі міста в Північному Причорномор'ї. Проте, як відомо, співпраця князя Дмитра і царя невдовзі скінчилася, химерна доля повела Вишневецького до його трагічного апофеозу в Стамбулі, а козаки набули цінного досвіду. Протягом наступного десятиліття не один козацький лідер із числа українських князів чи звичайних степових добичників у той чи той спосіб став відомий цареві та його слугам — так, з войовничим князем Богданом Ружинським московські урядовці намагалися встановити контакти для спільних дій проти Криму, також якийсь час служили Москві такі собі козацькі ватажки Онишко й Гаврило, котрі згодом повернулись до Великого князівства Литовського. На те були причини — Іван Грозний оголосив війну Литві (котра вступилася за Лівонський орден, розгромлений царем у ході так званої Лівонської війни 1558–1583 років).

Не можна сказати, що запорожці відзначались якимось аж надто яскраво вираженим патріотизмом щодо Литви чи згодом (після Люблінської унії 1569 року) — Польщі та загалом Речі Посполитої, але переважна більшість із них у разі конфлікту між Вільно і Москвою таки ставали на бік першого, особливо враховуючи принадну можливість підзаробити грошей на королівській службі після затвердження перших козацьких реєстрів Сигізмундом II Августом та Стефаном Баторієм. Справа в тому, що про козаків річпосполитські можновладці згадували здебільшого під час військових конфліктів, періодично «забуваючи» про них, тільки-но встановлювався мир. Як вислід, низові лицарі мали виявляти неабияку гнучкість, аби здобути свій «козацький хліб». У 1570–1580–х роках це їм удавалося непогано — козацькі підрозділи брали участь у багатьох боях і облогах Лівонської війни на боці Речі Посполитої (під Полоцьком, Псковом, Великими Луками, Веліжем, Усвятом тощо). Козаки займалися звичною для себе справою — розвідкою, нападами на невеличкі московські загони, рейдовою війною. Водночас окремі козацькі ватажки (як, наприклад, такий собі Михайло Черкашенін — черкасами тоді нерідко називали українських козаків) брали участь у Лівонській війні на боці Московського царства, а деякі козацькі загони дедалі частіше з'являлися на території майбутньої Слобожанщини — на Дінці та його притоках. Поки що йшлося не про масштабне переселення, а скоріше про полювання в степу на дичину, купців і дрібні татарські загони та про заробляння «царського жалування». Утім, такі випадки ще були не надто частими, хоча в майбутньому царський уряд намагатиметься якомога частіше згадувати про козаків, приваблюючи їх перспективою служби Москві й дипломатично замовчуючи те, що більшість чубатих низовиків воювали проти московських стрільців під час Лівонської війни, чимало- таки допомігши армії Речі Посполитої в нелегкій справі здобуття перемоги. Схоже на те, що Московська держава в той час сприймалася козаками не як якийсь заклятий ворог, але, втім, і не як могутній «захисник» або «старший брат». Радше служба Москві чи набіги на її землі були непоганим способом захопити здобич, а принагідно і відбити татарський набіг. Уся справа в тому, що ідея якоїсь етнічної схожості чи єдності «православної Русі» в цей період не надто турбувала православне населення Речі Посполитої, котре жило за інших політичних та культурних умов, аніж населення Московського царства, від котрого українці та білоруси чітко себе відрізняли (називаючи себе і свої землі «Руссю» на відміну від «Московії»; те саме стосується, наприклад, турецьких джерел XVI століття — там поняття «Rus» та «Moskof» теж ніколи не підміняють одне одного). Але намагання останніх царів з династії Рюриковичів і перших Романових допомогти переселенцям на степовому прикордонні не залишалося непоміченим очільниками деяких козацьких загонів, і «московський вектор» у досить туманній «зовнішньополітичній орієнтації українського козацтва» в тій чи тій формі був-таки присутній. Не забуваймо, що тодішнє козацтво — це сукупність окремих загонів, надзвичайно строкатих за складом. Тому московські прикордонні воєводи завжди могли розраховувати, що котрийсь козацький «польовий командир» погодиться піти бодай тимчасово на царську службу і боронитиме кордон від татар і власне добичників — козаків, яких у разі їхнього протистояння з місцевою московською владою називали «ворами — черкасами» або «черкасским воровством». Зауважмо, що слово «вор» у тогочасній російській мові мало скорше значення «політичний злочинець», «злочинець, що виступає проти государя» (не важливо, просто не сплачуючи податків, зірвавши бунт, як «вор Стенька Разін», або ставши на шлях жахливого для Москви самозванства, як «вор Гришка Отрепьев» чи «враноподобный Тушинский вор», тобто Лжедмитрій ІІ). Для звичайних кримінальних злодіїв уживали старе руське «тать».

«Черкасское воровство» являло собою загони уходників — сезонних мисливців та рибалок, які зрозуміли, що вигіднішим є грабунок міст та сіл на прикордонні Московської держави. Царські воєводи повідомляли в Москву, що черкаси «приходят беспрестанно военым извычаем на все порубежные города, бьют и грабят, и до смерти побивают и станичников, на Донец приходя из Киева, и из Черкасс, и из Переяслава, грабят и до смерти побивают». Добряче далися взнаки гарнізонам міст Брянщини та Воронежчини отамани Білик, Баран, Гусак, Денис Солепський. Останній 1590 року вдав, ніби збирається служити царю і разом із загоном козаків прийшов до Воронежа. Вночі «вори» підпалили місто, вбили воєводу і багатьох його людей і пограбували мешканців. Є дані, що козаки часто діяли з відома річпосполитської адміністрації, з котрою ділилися награбованим. Тому неважко зрозуміти, чому московські воєводи надзвичайно обережно ставилися до козаків, котрі з'являлись на підконтрольній їм території. Хто — хто, а ці воєводи дуже здивувалися б, якби хтось сказав їм, що черкаси і тогочасні росіяни — це те саме…

На початку 1590–х років значна частина запорожців узяла участь у приватній війні Криштофа Косинського проти князя Василя Острозького, і їхній тиск на прикордоння з Московською державою знизився. Проте цікаво, що й Косинський був добре відомий у Москві: на початку 1592 року він відправляв туди посольство, пропонуючи свої послуги Борисові Годунову в боротьбі проти татар за умов відповідної плати. Фактично пан Криштоф став першим козацьким гетьманом, котрий розпочав переговори з московським урядом і направив послів до Москви. У відповідь Годунов прислав козацькому гетьманові та його соратникам Яковицькому, Бистрицькому, Саську, Федоровичу, Кизиму, Косовському, Холмському і Федорову (останній, можливо, був росіянином) грамоту з пропозицією здійснювати для нього сторожову службу в степах, за що козакам було обіцяно царське жалування (певна річ, що мова йшла не про російське підданство для запорожців, хоча якісь політичні плани у Косинського, схоже, зародилися саме тоді). Адже одночасно козацьке посольство відбуло на захід — до Золотої Праги, столиці Священної Римської імперії германської нації, де козаки так і не дістали від імператора конкретної відповіді на пропозицію йти служити проти турків до Угорщини. Зрозуміло, лише дуже заангажований історик став би вбачати у цих діях Косинського «пошук зовнішньополітичних орієнтирів» — це був традиційний для козаків того часу пошук «козацького хліба», причому в ситуації, коли уряд Речі Посполитої припинив їх фінансувати.

Після поразки під П'яткою взимку 1593 року Косинський, за словами його головного недруга — старости канівського і черкаського князя Вишневецького, мав на думці справді грандіозні плани «вивернути до ґрунту все пограниччя і нас усіх побити», для чого уклав угоду… одночасно з кримським ханом і московським царем. Татари мали разом із запорожцями йти походом на українські землі, а Годунов нібито надіслав низовикам гроші та сукно на жупани і почав писатися не багато не мало як «царем запорозьким, черкаським і низовським». Останній пункт давно спростував М. Грушевський, звернувши увагу на те, що з часів Івана Грозного російські монархи називали себе царями черкеськими (через відомий шлюб Грозного з черкешенкою Марією Темрюковою) та низовськими (малося на увазі пониззя Волги, а не Дніпра). Проте нічого неймовірного у самому факті переговорів Косинського з сусідніми державами немає, хоча незалежних підтверджень цьому бракує. Зрештою, те, що описав Вишневецький, лише за якихось півстоліття по тому дійсно стане одним з варіантів зовнішньої політики українських гетьманів…

Ще один лідер козацьких воєн кінця XVI століття, Семерій (за старою традицією — Северин) Наливайко, схоже, також підтримував якісь контакти з Москвою. Принаймні рух повсталих козаків 1596 року на схід, за Дніпро, деякими істориками трактувався як бажання перетнути кордон і піти на територію Московської держави. Можливо, так воно і було, хоча зрештою останній ривок повсталих наливайківців, у котрих «земля під ногами горіла», на схід був скоріше жестом відчаю, а не «геополітичним вибором». Утім, як відомо, до московського кордону повсталі не дійшли, а були розгромлені коронним військом під Солоницею, про що пильні прикордонні воєводи одразу повідомили цареві.

Але невдовзі по тому козаки знову нагадали про себе Білокам'яній у надзвичайно промовистий спосіб. Адже з 1603 року на східних кордонах Речі Посполитої розпочалася знаменита епопея самозванців, які ходили на Москву за активної підтримки річпосполитських магнатів та донських і запорозьких козаків. Магнатами (серед яких були українські князі Ружинські, Вишневецькі, Тишкевичі, литовці Сапіги, поляки Мнішки тощо) рухали політичні амбіції, бажання слави і багатств, козаками — можливість добре «підзаробити», а також намагання заслужити собі гідне місце в соціальній структурі Речі Посполитої — мачухи «українського» козацтва (так уважають, наприклад, сучасні українські історики В. Брехуненко та С. Леп'явко). Не відлякнула запорожців і трагічна загибель Дмитрія 11605 року — вони підтримали «царевича Петра», а згодом Дмитрія II («Тушинського вора»), який 1608 року взяв Москву в справжню блокаду. Деякий час у нього під командуванням було до 13 тисяч козаків — запорожців («запорог» або «черкас», як їх називають російські джерела). Фактично вперше покозачення українського населення набуло таких колосальних масштабів — настільки привабливою була перспектива захопити здобич на землях північно — східного сусіда. Багато загонів козаків діяло на свій страх і ризик. Проте дехто збирав великі ватаги на допомогу тому ж таки Дмитрію II («царику», як його називали в Україні) або річпосполитським магнатам, котрі зав'язли у нескінченній війні.

1609 року Річ Посполита офіційно почала війну проти Московського царства, котре вступило в союзницькі відносини з давнім ворогом польського короля Сигізмунда III — його дядьком Карлом IX Шведським. Опріч того, війна проти ослабленого внутрішньою смутою Московського царства надавала змогу відвоювати колись утрачені Литвою Смоленськ та Сіверську землю. Загалом удала для Польщі та Литви війна велася значною мірою силами козаків — їхня кількість перевищує будь — які доти відомі цифри. Так, учасник тривалої облоги Сигізмундом III Смоленська польський шляхтич Самуель Маскевич, автор цікавого щоденника, писав: «С третьей стороны [Смоленська. — Д. Ж.], на восток, где был стан королевский, вверх по Днепру, при монастыре Св. Духа, расположились казаки; их считалось до 10000; иногда же более, а иногда менее, смотря по тому, сколько их отправлялось за съестными припасами. Гетманом у них был казак деятельный, по имени Зборовский, так названный от местечка Зборова… Великое множество Запорожцев находилось и в других местах Московского государства: считали их более 40000; с каждым днем число их умножалось и едва ли не весь кош их выступил из Запорожья. Они оказали королю большие услуги своими набегами на Русские крепости, которых множество опустошили в короткое время, как то: Путивль, Чернигов, Почеп, Брянск, Козельск, Масальск, Мещерск, Вязьму, Дорогобуж, и многие другие»[1]. Козаки зрештою допомогли-таки королю Сигізмундові взяти Смоленськ 1611 року.

Великий гетьман коронний Станіслав Жолкевський згадував у своїх листах про ще одного подібного гетьмана запорожців — такого собі Олев- ченка, котрий прийшов на допомогу полякам під Смоленськ із просто фантастичним 30–тисячним військом (попри вагання М. Грушевського в цьому питанні, ми схильні вважати названу цифру помилкою або дещо перебільшеною, так само як і 40 тисяч козаків у Маскевича).

Московсько — польська війна тимчасово припинилася 1613 року внаслідок обопільного виснаження ворогуючих сторін. Її безпосереднім результатом для українського козацтва можна вважати перш за все велике чисельне зростання людей, котрі професійно «козакували» й у відносно мирний час не могли знайти собі гідних занять. Походи у складі армій «царика» Дмитрія та короля Сигізмунда дали козакам, окрім великої здобичі, ще дещо більше — усвідомлення власної сили. Давні козацькі ідеї, аби козацький стан було повноцінно «вписано» в соціальну структуру Речі Посполитої, відродилися з новою силою. Водночас українські козаки, беручи велику здобич на території Московської держави й активно допомагаючи військам Речі Посполитої, не відмовляються й від окремих послуг московському цареві, виконуючи інколи функції прикордонної сторожі (за відповідну плату) навіть у Смутні часи. Схоже, запорожці дійсно були зацікавлені в затягуванні громадянської війни в Росії, розуміючи, що вдруге такий шанс іще нескоро випаде. Загони січовиків доходили до Архангельська та Вологди, нещадно палячи, нищачи, грабуючи так само, як вони робили це в Малій Азії чи Криму, і не відчуваючи особливих сантиментів щодо віросповідання місцевого (православного, як і вони самі) населення.

Якоюсь мірою новим етапом у відносинах українського козацтва та Москви стала діяльність знаменитого гетьмана Петра Конашевича — Сагайдачного.

Хоча, мабуть, не варто шукати у вчинках цього заслуженого політика і воїна ні «угодовства щодо поляків», ані бажання «возз'єднатись із братньою Московською державою», як це робили деякі радянські історики. Дати своїм козакам підзаробити на службі у царя та трохи пошантажувати свого короля можливістю масового переходу на московську службу, аби він став поступливішим і щедрішим, любив не тільки гетьман Сагайдачний, але саме він робив це справді віртуозно. Нам здається, не варто робити завеликий наголос на значній реальній важливості моменту «священної війни» з ворогами православ'я чи єднанні на основі тієї—таки конфесійної близькості в цей період. Адже наголосімо: православні українські козаки поводились у православній Московії 1618 року так само, як у мусульманських містах, що не виключає можливості активного використання їхніми лідерами релігійних моментів у пропаганді.

До речі, знаменитий похід Сагайдачного на допомогу королевичу Володиславу (той, покликаний частиною боярства, 1618 року спробував здобути собі московський вінець і опинився в скрутній ситуації з невеликим коронним військом серед ворожої йому країни, неподалік такого бажаного призу — ворожої столиці), варто розцінювати не як прояв якоїсь «ненависті» до Москви чи «угодовства» щодо Речі Посполитої, а як прояв вищезгаданої політичної лінії і шанс для 20 тисяч козаків підзаробити коштом річпосполитської скарбниці, а також мешканців міст і сіл Московського царства. Козаки влітку — восени 1618 року кількома загонами вихором пройшлись по землям східного сусіда Речі Посполитої, взявши і страшенно спустошивши Лівни, Єлець (тут козаки взяли 30 тисяч карбованців данини, котру за наказом царя саме везли кримському ханові), Стародуб, Шацьк, чимало міст Сіверщини, Рязанщини, Підмосков'я. Невдала для козаків облога містечка Михайлова, що виросла під пером місцевого літописця до масштабу мало не облоги Трої, була дрібним епізодом кампанії, в котрій Сагайдачний виявив неабиякий військовий талант — його козаки брали місто за містом, кіннота здійснювала далекі рейди, а гетьман проявив себе як грізний, небезпечний для ворога полководець. На початку вересня він легко розбив московських ратників на переправах через Оку, а вдруге стрільців, дворян і ополченців царя Михайла Федоровича «взяв страх, і вони не посміли виступити» проти «жахливого Сагайдачного». До речі, не може не вражати безпорадність московських польових військ протягом цієї кампанії — певною проблемою для Сагайдачного стали лишень облоги міст. За літописною традицією, козацький гетьман прибув до табору королевича Володислава під Москву десь на початку жовтня, а генеральний штурм було призначено на Покрову. Те, чому козаки таки не взяли Москву 1618 року, історики намагаються пояснити багатьма причинами — від малоправдоподібного раптового «усвідомлення ними гріховності пролиття крові православних братів — росіян» та таємних переговорів Сагайдачного з царем з метою майбутньої співпраці (як колись твердили українські історики XIX століття М. Максимович та І. Каманін) до суто військових причин. Серед останніх завжди називають утому після швидкого маршу з багатьма облогами, ймовірні великі втрати під час штурму, «нечесну» позицію поляків, котрі, мовляв, поставили козаків у перші лави штурмовиків. Логічнішим нам здається припущення, що Сагайдачний добре розумів: узяти Москву загалом можна, а ось утримати величезне місто буде важко (він не міг не пам'ятати нещодавню історію взяття і подальшого утримання Москви в 1610–1612 роках, коли врешті—решт польсько — український гарнізон опинився в облозі в Кремлі та Китай — городі й після тривалої оборони був змушений капітулювати. Та головне — гетьман дійсно міг не бути зацікавленим у геополітичному «добиванні» ослабленої Московської держави (до речі, потенційного «роботодавця» для нереєстрових козаків), з царем котрої він згодом (у 1619–1620 роках) спробував установити певні взаємовигідні й не обтяжливі для обох сторін дипломатичні контакти. Тож, схоже, козаки цілком могли дістати наказ просто «відбувати номер» — не взявши одразу Арбатські ворота, вони навдивовижу швидко відступили. Королевич Володислав самотужки захопити ворожу столицю не міг, і облогу було знято. До речі, вже після зняття облоги Москви гетьман з військом здійснив рейд на південний захід від російської столиці, узявши і зруйнувавши Калугу. Причому через козацького полковника Путивльця гетьман радив Володиславу «з Московської землі не виходити» (що давало змогу козакам набрати побільше здобичі, водночас ослабивши коронне військо чужими руками та зробивши батька Володислава, короля Сигізмунда, і річпосполитський сейм поступливішими щодо козацьких вимог щодо реєстру, плати тощо). Проте складна ситуація, у якій опинилося коронне військо напередодні зими, а також політичні ускладнення в зв'язку з московською війною у самій Речі Посполитій спонукали королевича піти на укладення 1 грудня 1618 року Деулінського перемир'я між Москвою і Варшавою терміном на чотирнадцять з половиною років. За його умовами до Польщі переходила Смоленщина і частина Чернігівщини та Сіверщини. Козаки тріумфально повернулись додому з великими трофеями, на шляху назад Сагайдачний не став брати Курськ як жест доброї волі у бік царя.

Проте успішність кампанії 1618 року саме в тому сенсі, який був найважливішим для козаків, просто вражає — здобуто славу і величезні трофеї, та ще й Речі Посполитій зроблено дійсно велику послугу (адже козацьке втручання в перебіг війни зрештою так чи інак принесло Варшаві великі території, і Сагайдачний не раз нагадував про це польським можновладцям). Кампанія мала суттєво зміцнити репутацію гетьмана як непереможного воєначальника як серед козаків, так і серед громадськості Речі Посполитої. За словами Я. Собеського, козацький гетьман «вогнем і мечем спустошив… неприятельські землі… розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полоняники різного віку, статі і станів йшли за його колісницями». Не дивно, що у свідомості частини українців і сьогодні похід Сагайдачного 1618 року посідає таке саме почесне місце, як і відома Конотопська битва 1658 року, — обидві події є символами звитяги української зброї у боротьбі над північно — східним сусідом.

Проте є в діяльності Сагайдачного й моменти, які не можуть не імпонувати прибічникам україно-російського союзу. Так, наприкінці походу 1618 року невеликий загін козаків перейшов з польської служби на службу цареві (щоправда, ми не знаємо, чи з відома Сагайдачного, чи ні; останній варіант більш імовірний). А 1620 року козацький гетьман відрядив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем з метою чи то прийняття московського підданства, чи то традиційної військової служби проти татар за царські гроші. Перший Романов на московському престолі, Михайло Федорович, без особливого захвату відгукнувся на пропозиції козаків, які ще недавно нещадно ганяли його ратників по всіх російських усюдах, і справа заглухла. Тобто знов-таки, особливого братерського ентузіазму до єднання в діях Сагайдачного чи царя тут помітити важко, хоча якийсь обопільний інтерес простежується.

Якоюсь мірою позиція козаків та їхньої старшини щодо Москви коригувалася своєрідним ставленням до єдиновірного сусіда з боку вищого українського православного духівництва, а також східних патріархів. Останні їздили по Україні та Московській державі з подвійною метою — по — перше, заручитися підтримкою православних правителів та громад проти османської влади у разі відкритого протистояння православних і мусульман у державі Османів, а по — друге — зібрати трохи грошей, яких бракувало їм як пастирям їхніх доволі бідних східних патріархій (єрусалимської, олександрійської, антіохійськоїтощо). Якщо коротко, то українські православні ієрархи, попри всі складнощі існування православної конфесії в Речі Посполитій, інколи були схильні шукати порозуміння зі своєю державою (до речі, нерідко його досягаючи), рідше прохати про заступництво Москву (досить швидко розчаровуючись у тому заступництві). А ось східні патріархи вбачали свого природного союзника в московському цареві, часто намагаючись працювати над створенням єдиного «православного блоку» проти турків. Річпоспо- литські урядовці та громадська думка «схизматичних» патріархів — прохачів не любила, вважаючи їх підозрілими типами і турецькими та московськими шпигунами. Тому не дивно, що єрусалимський патріарх Феофан, котрий підтиском українського духівництва, братств і козацької верхівки на чолі з гетьманом Сагайдачним відновив 1620 року українську православну ієрархію, майже зниклу після Брестської унії, сприймався католицькими та уніатськими колами як сіяч розколу й агент Білокам'яної та Стамбула, зацікавлених у послабленні єдності Речі Посполитої. Феофан дійсно всіляко намагався виступити посередником між козаками і царем, навіть загрожуючи козакам своєю неласкою на випадок нової війни проти «православних братів». Одначе зрештою ніякого суттєвого результату козацько — московські переговори 1620 року не досягай, і Сагайдачний помер невдовзі після славнозвісної Хотинської війни в ореолі справжнього лицаря й рятівника Речі Посполитої від турків.

Надалі протягом важливих для формування політичної позиції козацтва 1620–1630–х років Московське царство, схоже, все частіше відіграє роль такого собі «туза в рукаві» козацьких гравців у спілкуванні з Варшавою. Підчас відомих козацьких повстань 1625, 1630, 1635, 1637–1638 років, а також у ході переговорів з польськими комісарами козаки нерідко погрожують перейти «під царську руку» «разом з усіма українськими містами» або переселитись на московські землі. Ці погрози інколи справджувалися, проте вони були все ж доволі дієвим способом тиску на річпосполитське керівництво з метою скасування сеймових постанов проти козацтва чи щодо підвищення плати за службу, а зрештою — і для визнання легального статусу козаччини як такої. Як засіб шантажу влади власної держави, котра вперто не визнавала лицарського статусу козаків, переговори з Москвою були досить вагомим аргументом. До того ж царі були як і раніше зацікавлені у співпраці з козацтвом задля захисту кордонів від татар. Проте незаангажований розгляд тих небагатьох джерел, котрі ми маємо стосовно козацько — московських переговорів цього періоду, свідчить про обопільно прохолодне ставлення до тісної співпраці (на тлі спорадичних спалахів зацікавленості). Нерідко в цей період козацькі посланці до Москви вели мову про своєрідне страхування на випадок невдалої для козаків війни з річпосполитським військом (у формі переходу козаків на московську службу) чи про втручання Москви у внутрішнє протистояння православних, католиків та уніатів у Речі Посполитій. Утім, фактично жодного разу до втілення в життя таких варіантів не доходило, і це змушує запідозрити не надто велике бажання обох сторін реалізовувати туманні попередні домовленості. Єдиний відомий нам випадок, коли внаслідок війни українських козаків проти Речі Посполитої значний загін запорожців дійсно переселився в межі Московської держави, теж є надзвичайно неоднозначним.

Мова йде про переселення влітку 1638 року загону гетьмана Якова Остряниці (Острянина). На відміну від Наливайка 1596 року, Остряниці вдалося вивести на схід частину свого війська — власного сина Івана, 10 сотників та 1019 козаків. Новоприбулі дістали царський дозвіл оселитися на городищі в Чугуєві, фактично відбудувавши його і отримавши чималі земельні наділи для господарювання. Козаки Остряниці навіть кілька разів брали участь у боях з татарами. Проте ця серйозна спроба заселення того краю, що трохи згодом стане Слобідською Україною, закінчилася для козаків Остряниці загалом невдало, а для самого гетьмана й зовсім трагічно. В радянських працях учинок Остряниці, звісно ж, розцінювався як «бажання возз'єднатися з братнім російським народом», а масова втеча козаків екс-гетьмана на землі Речі Посполитої 1641 року — як результат «ворожої агітації» (яка, безперечно, мала місце). Проте, судячи з класичних досліджень Д. Баталія, справа була ще й у тому, що українські козаки просто не ужилися з московською воєводською системою управління. Кажучи зовсім просто, побори з боку московських «приказних людей» не викликали захоплення у волелюбних відчайдухів, які тікали світ за очі зовсім не для того, щоб їх знову хтось грабував. Найсумніше, що серед тих, хто викликав найбільше роздратування козаків, був і їхній гетьман Яків Остряниця. 26 квітня 1641 року козаки вбили його і масово подалися на захід, до володінь Речі Посполитої.

Водночас протягом 1620–1630–х років чимало козацьких загонів і далі промишляли на прикордонні недобрим для московських воєвод «черкаським воровством», інколи діючи навіть разом з татарами. Загалом же козаки лишаються при своїх надіях порозумітися з рідною для себе державою — так, під час удалої для Речі Посполитої війни проти Московського царства (1632–1634 роки, так звана Смоленська війна) великі козацькі загони взяли участь у боях на боці річпосполитського війська (зокрема, козаків очолювали, за деякими даними, відомі ватажки, як — от Тарас Трясило і той-таки Яків Остряниця, котрий тоді взяв російське місто Валуйки і штурмував Бєлгород, що не завадило йому згодом спробувати пошукати щастя на тих самих землях, які він нещодавно пустошив).

Доволі слушним, на нашу думку, є припущення сучасних українських істориків В. Брехуненкаі С. Леп'явка, що лише після 1638 року (придушення останнього козацького виступу перед Хмельниччиною) Москва почала уважніше придивлятися до козацького чинника, намагаючись привернути українських козаків на свій бік на випадок нової війни з Варшавою, а також створити їм умови для переселення на прикордоння. Ці спроби не залишились непоміченими польськими урядовцями — для них не було таємницею, що царський уряд виголошував наміри відібрати у «ляхів» українські та білоруські землі, а позиція козаків у такій ситуації могла виявитися вирішальною (зрештою, так воно і сталось в майбутньому). Але до Переяслава ще залишалося досить багато часу.

Коротка хроніка подій: козацькі посольства відвідували Москву в лютому та грудні 1625 року, взимку 1626–1627 років; 1631 року до козаків приїздив царський посланець, такий собі Гладкий, із царськими грамотами і закликами служити царю проти Речі Посполитої. Однак якщо московські дипломати розраховували на симпатію православного населення Речі Посполитої чи хоча б на його нейтралітет у Смоленській війні, вони сильно помилилися в розрахунках. Козаки, як ми вже зазначали, взяли в ній активну участь — на боці Речі Посполитої. Роздратування козацьких низів проти уряду було заспокоєне старшиною, і «московський вектор» козацької політики так і лишився нереалізованим на практиці.

Загалом складається враження, що в цей період запорожці не сприймали московського царя як справжнього захисника їхніх інтересів (а скоріше як тимчасового роботодавця, а зв'язки з Москвою — як такий собі непоганий спосіб тиснути на власний уряд). Не допомагала в цьому й етнічна та мовна близькість українців і росіян (яка почасти перекреслювалася чималою кількістю великих і малих розбіжностей — чого вартий лише той факт, що сам зовнішній вигляд козаків — «запорогів» з їхніми чубами та відсутністю бороди сприймався багатьма мешканцями сусідньої держави як «блудоносный богомерзкий образ» — просто час, коли цар Петро почне власноруч стригти власних бояр, іще не настав). Про сприйняття українцями росіян і навпаки — див. попередній розділ.

Не все було просто і з тим чинником, який, на думку багатьох сучасних і деяких тогочасних діячів, мав найбільшою мірою об'єднувати козаків і підданих московського православного царя — себто з тією-таки православною вірою. Вже йшлося про те, що козаки (на відміну від деяких українських церковних діячів) у цей період загалом не бачили в царі природного захисника православної віри, тим паче такого, котрий мав би якийсь священний статус. Козацька військова демократія, хай би якою архаїчною вона була за своєю суттю, все-таки формувалася за умов «шляхетської демократії» Речі Посполитої, і тому служіння монархові (першому серед рівних) сприймалось як почесний, лицарський обов'язок; і саме в цьому значенні називали себе слугами (наприклад, царськими) українські козаки та їхні гетьмани вже наступної, після переяславської, доби, маючи на увазі те саме «збройне» служіння, достоту як «слугами» своїх володарів уважали себе горді європейські лицарі чи японські самураї. Водночас і ранні ватажки волелюбних низових відчайдухів, і гетьмани доби козацької державності, звісно, були вельми своєрідними «покірними слугами» і «найнижчими підніжками» різноманітних царських, королівських, ханських та султанських величностей. Принаймні в ситуації явного й невідворотного «конфлікту інтересів» держави-протектора і козацтва більшість козацьких лідерів діяли у чомусь схожим чином. Вони дбали не стільки про те, як би за будь — яку ціну догодити своєму коронованому панові (інколи без його фактичної наявності вони не мислили свого політичного буття як гетьмани Війська Запорозького), скільки про певні інтереси того-таки Війська Запорозького (ясно, не забуваючи при цьому й про себе особисто). Це, звісно, не робило їх ідеальними «слугами» (в будь-якому сенсі) жодної держави (може, було це і з причини тривалої відсутності повноцінної власної держави — тобто «козацької»). Так, не варто надміру ідеалізувати наших козацьких пращурів, проте й особливої схильності до справжнього лакейсько-холопського статусу і таких самих функцій за ними не спостерігалося.

Тому ставлення царя московського до своїх підданих (яке коротко сформулював Іван Грозний: «А миловать мы своих холопий вольны, и казнить вольны») не могло здатися козацькій спільноті аж надто привабливим, так само як і вшанування царськими підданими свого монарха як «богорівного», «с чрева матерна помазанного на царство». Тим більше, що самі ці козаки нерідко були свідками чи навіть безпосередніми учасниками знетронення або того-таки помазання на царство володарів Московської держави епохи Смутних часів. А звідси — і обережне ставлення до переходу «під царську руку» (що зовсім не виключало активного застосування цієї ідеї як погрози на адресу власного, річпосполитського, уряду). Утім, хочемо ми цього, чи ні, але саме козакам (і українським перш за все) належить чимала заслуга в тому, що у другій половині XVI — першій половині XVII століття державний кордон Речі Посполитої і Московського царства не став пролягати ближче до Варшави і Вільна, а просунувся на схід, у напрямку Москви.

Проте кілька десятиліть непростих козацько-московських стосунків перед початком Хмельниччини все ж дали певні зміни в сприйнятті українським козацтвом (і його лідерами) і московським урядом одне одного. Розпочавши з певних обопільних інтересів, викликаних потребою в захисті довжелезного степового кордону, володарі гетьманської булави та шапки Мономаха неодноразово ставали ситуативними союзниками. Водночас серйозних передумов для тривалої співпраці в XVI — першій половини XVII століття не виникало через навзаємну недовіру та зайнятість «на інших фронтах» — царі мали вдосталь клопоту, намагаючись поглинути і «перетравити» географічно ближчі автономії (зокрема, козацтва Волги, Дону), а українські козаки робили спроби вписатись у соціальну структуру Речі Посполитої. І якщо спроби перших зрештою виявились успішними, хоч і не одразу, то українські козацькі прагнення так і не були реалізовані, що створило ґрунт для подальшої політичної співпраці та культурних узаємодій з північно-східним сусідом — уже за доби Хмельниччини.