Україна та Росія. Як брати горщики побили

Розділ VI
Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії

Колонія. Білі коркові шоломи, крижане віскі, свист нагая та чорні спини нещасних невільників, котрих цей нагай шмагає. Прекрасні невільниці- мулатки та інші романтичні принади. Чи не через цей підсвідомий смисловий ряд чимало серйозних дослідників дотепер вперто називають колоніями ті території, які ніяк «не вкладаються» в це визначення? Про шкільні підручники й говорити нічого — там уся історія розписана так, ніби в ній все давним — давно зрозуміла Проте, як ми пам’ятаємо, Андреас Каппелер, зі слів котрого ми дозволили собі розпочати вступ до цієї книжки, вважає історію україно — російських зв’язків недостатньо вивченою навіть сьогодні. Причому це твердження, на його думку, особливо стосується періоду XIX століття.

Так — так, таке відносно недавнє (як для історії) XIX століття виявляється, на думку одного з провідних фахівців з даної проблематики, недостатньою мірою вивченим саме під кутом зору україно — російських взаємин. Здавалося б, ну що там невивченого? Взявши до рук типового сучасного підручника з української історії, вузівського чи шкільного, читаємо про українські землі у складі Російської та Австрійської імперій, їхній колоніальний статус, соціальне й національне гноблення і національне ж відродження українців… А насправді подумати є над чим: це і царська політика стосовно українців та України й реакція на неї, і взаємини українського та російською суспільств і культур у рамках загальноімперської спільноти — «російського народу», контакти й конфлікти, сприйняття росіянами українців тощо. Саме ці питання спробуємо обговорити в цьому розділі.

Як слушно зазначає вже відомий читачеві А. Каппелер, коли в історичних працях іде мова про російсько — українські взаємини в XIX столітті, найчастіше мають на увазі політику уряду Російської імперії щодо України та українців (наша перша тема для обговорення), при цьому найчастіше не враховується те, що ця політика зазнавала змін і загалом не може бути охарактеризована самим лише загальним поняттям «русифікація». Як відомо, у XVII і XVIII століттях царська влада спочатку не змінювала адміністративний, соціальний і культурний лад в Україні, а згодом здійснила поступові, але рішучі зміни «тихою сапою». Водночас українська старшинська еліта була прийнята до складу загальноімперської (що 1785 року підтвердила знаменита жалувана грамота Катерини II дворянству імперії), її не дискримінували, вважаючи досить лояльною щодо імперії. Схоже, це ставлення походило від традиції сприймати землі Давньої Русі як такий собі імперській центр, ядро, осердя нової європеїзованої Російської імперії, навколо котрого вона формувалась, об'єднуючи так званих «інородців». Приналежність українців до «центру» на противагу неслов'янським «окраїнам» імперії не можна однозначно оцінити як «позитивний» чи «негативний» для них чинник — вона мала свою ціну, адже саме дискримінація національних еліт дозволила зберегти значну національну окремішність полякам, грузинам тощо. Натомість українська еліта зазнавала надзвичайно сильного впливу російської культури. Специфічні козацькі привілеї, що їх російський уряд розглядав як надані ним з його власної волі, поступово втратили значення і були скасовані, а Лівобережна Україна стала звичайною провінцією Росії. Майже одночасно такими самим провінціями стало Правобережжя, що перейшло під скіпетр Романових після поділу Речі Посполитої, та нинішній український Південь — спадок зниклого завдяки Росії наприкінці XVIII століття Кримського ханства.

Утім, нерідко можна почути таке: «Ну і що лихого в тому, що Україна стала провінцією могутньої імперії? Але ж українцям як таким непогано жилося в тій імперії, поза сумнівом краще, ніж «нині диким тунгусам» і «друзям степів калмикам», як досить зверхньо охарактеризував тих-таки «інородців» російський геній! Вони мали доступ до посад, навіть високих (граф Олексій Безбородько був канцлером Російської імперії в першій половині XIX століття, куди вже вище?!), і ніхто їх не пригноблював — так само, як і за часів СРСР, коли правляча партійна верхівка в післясталінські часи була пов'язана з Україною». У відповідь часто можемо почути не менш категоричне: «Царська Росія була тюрмою народів, де заборонялась українська мова і культура, провадилася активна русифікація, а всі українці, хто досягав високих посад, робили це ціною зради власного народу!» То хто ж має рацію в цій суперечці?

Виявляється, не все так просто. Обидві позиції справедливі й несправедливі водночас. Справедливі — бо в XIX столітті дійсно мало місце те, про що говорять і перші, і другі. Несправедливі — бо різні тенденції досить химерно перепліталися. Почнімо з того, що протягом XIX століття царська політика щодо України суттєво змінювалася (цього, на жаль, наш читач не знайде в більшості вітчизняних підручників та загальних праць з української історії). У першій третині XIX століття вона, як уважає більшість серйозних дослідників проблеми (зокрема І. Лисяк — Рудницький, Я. Грицак та А. Каппелер), не була аж надто репресивною — скоріше її можна назвати цілком поміркованою. У цей період не було видано ЖОДНОЇ заборони на друк українською мовою будь — яких книжок, а мода на все українське, започаткована ще в попередні століття, час від часу прокидалася, що засвідчує той-таки успіх Тараса Шевченка у російської читацької публіки. Адже від верто примітивні українофобські висловлювання Віссаріона Бєлінського про твори Тараса і його самого («я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал, что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и, глупы… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше»), звісно, не відображали ставлення до українського генія більшості освічених росіян. Українська культура розвивалася без помітних перешкод з боку імперського уряду, хоча була відсутня, наприклад, українська мова в системі освіти. Натомість у другій половині того-таки століття відбулися просто разючі зміни на гірше у ставленні владних кіл Російської імперії до української справи — низка заборон на українське книгодрукування (сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року), завзята боротьба з «українофільством» тощо. У цих майже абсолютних заборонах української мови імперія пі- ціла навіть далі, ніж у репресивній політиці стосовно завжди нелояльних до неї поляків (але, як відзначає А. Каппелер, такі заходи в Росії не були винятком, вони вживались і проти білорусів, литовців та молдаван). Доволі скромні початки українського національного руху зазнали серйозних утисків. За іронією долі (чи не тільки через ту іронію, як матиме змогу переконатись наш читач), найпотужніша хвиля гонінь на «українство» розпочалася за царювання імператора, котрий започаткував еру Великих реформ у Російській імперії — Олександра II.

Що ж трапилося? Хто змінився, імперія чи українці? І перша, і другі. Спочатку щодо імперії. Річ у тому, що наявність якихось не до кінця зрозумілих імперським чиновникам етнічних спільнот з підозріло схожою на російську, але все ж нібито іншою мовою, культурними зразками та уявленнями про себе вже по—іншому сприймались освіченою верхівкою імперії саме в добу її прискореної модернізації. Російський уряд Олександра II намагався «модернізувати всю імперію, що означало систематизувати і гомогенізувати [зробити більш однорідною. — Д. Ж.] її за західним зразком. Мовна політика Росії в другій половині XIX століття принципово не відрізнялася від політики західноєвропейських держав і русифікаційні заходи щодо української мови мають паралелі, наприклад, у Франції (щодо окситанців [мешканців французького Півдня. — Д. Ж.]) чи у Великобританії (щодо ірландців). Проте здавалося, що в Російській імперії заходи були більш репресивними, бо в протилежності до західноєвропейських держав вони були породжені політичною системою, що не гарантувала основних громадянських прав, не мала конституції та політичного представництва й була втіленням економічної відсталості» (А. Каппелер). Дозволимо собі не погодитись ось у чому: російський уряд, котрий приймав заборони на друк котроюсь мовою, був нічим не гірший за європейських колег — наприклад, за уряд британський, який не тільки дискримінував ірландців у їх власній країні, а й ухвалив 1746 року закон, за яким шотландським горцям, названими в цій постанові просто «мешканцями тієї частини Британії, що зветься Шотландія», під страхом суворого покарання і навіть заслання до колоній імперії (Австралія, Тасманія) заборонялось носити будь- який традиційний одяг (включно з пледами та знаменитими кілтами — «спідничками»). Чомусь авторові здається, що російський уряд міг би ще «повчитися» поводженню зі своїми нетитульними народами у цілком «цивілізованих» тогочасних британців.

Різні історики по — різному ведуть відлік того часу, коли сталися докорінні зміни у свідомості владних кіл Російської імперії, проте вважають, що найдужче останніх налякали навіть не українські діячі та українське національне відродження, а скоріше перше в XIX столітті польське повстання 1830–1831 років, а згодом друге таке саме повстання — 1863 року. Російські діячі 1830–х років просто не могли зрозуміти: чого треба тим полякам, які й так мали таку собі «Конгресівку» («Конгресову Польщу», утворену за рішенням Віденського конгресу 1815 року, після закінчення наполеонівських воєн), тобто справжнє автономне утворення. Просто імперія Романових уперше зіткнулася з політичним організмом, який не став частиною її власного гігантського організму, і жити з цим чужорідним тілом, ніби не помічаючи його, було неможливо. Рівень національної свідомості поляків (власне — польської шляхти, яка і вважала себе тоді «нацією») був надто високий, аби вони спокійно змирилися з такою недавньою втратою державності. І жодні поступки з боку імперії, ніякі ласі шматки, кинуті окремим діячам з польського табору, не могли тут усерйоз нічого змінити. Після придушення першого і наймасштабнішого в XIX столітті польського повстання 1830–1831 років царський уряд фактично ліквідував автономні права «Конгресової Польщі» (Царства Польського). Більше того — Микола І серйозно задумався над тим, яким чином об'єднати державу, щоб такі виступи стали неможливими і в майбутньому. Раніше (з часів Петра І) зовсім не конче потрібно було бути росіянином, аби просуватися по службі чи досягати успіху в інших сферах. Громадянин імперії мав бути вірним цареві та виконувати свої обов'язки, тим паче що найбільш поширеною при царському дворі та взагалі в середовищі освічених громадян імперії мовою була французька, а зовсім не російська. Як відомо, серед еліти імперії було чимало німців, траплялись і представники багатьох інших національностей. Проте тепер головною ідеєю, навколо котрої мали об’єднатися громадяни імперії, стала знаменита тріада «православ'я — самодержавство — народність», яку віднині мусили засвоювати з дитинства піддані царя.

Вперше ці постулати озвучив міністр народної освіти імперії граф Сергій Уваров. Розумний імперський політик намагався чесно виконати покладену на нього нелегку місію за допомогою найнадійнішого способу русифікації — системи освіти. З викладацьких посад почали звільняти неблагонадійних учителів та викладачів, особливо іноземців, замінюючи їх на росіян — і українців, адже останніх розглядали як такий собі різновид росіян. Парадокс, але імперія, зовсім не бажаючи того, створювала об'єктивні умови для розвитку української культури, відкриваючи в Україні освітні заклади, — такі як Харківський (1805 року) та Київський (1834 року) університети. Останній, власне, створювався з чіткою метою — не для розвитку української свідомості, а для протистояння польським впливам, особливо сильним на Правобережжі, де польська еліта все ще була потужною навіть після репресій початку 1830-х років, і для русифікації непокірних поляків. Підтримка імперським урядом власної культури означала, за словами Я. Грицака, й опосередковану підтримку української культури. У росіян і українців у XIX столітті паралельно і майже одночасно формувалася національна свідомість, літературна мова, нова світська література тощо. Проте, чим далі розвивалися ці дві культури, тим гострішим ставало питання про те, що означає бути росіянином чи бути українцем. Інтерес до історії привів до спроб визначити, чим був той чи той період в українській та російській історії, чим була зокрема Київська Русь. Як не дивно, одним з результатів реформ Уварова, спрямованих на формування все більш національно окресленої Російської імперії, було оформлення української свідомості. Перше покоління діячів з новим рівнем української свідомості стало для подальших зразком служіння своєму народові: це були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Тож, змінювалась імперія, змінювалися й українці — і значення кирило — мефодіївців полягало передусім у тому, що вони стали передвісниками нової епохи в україно — російських взаєминах усередині імперії, котра мала тепер жити відповідно до об'єднавчих принципів «православ'я, самодержавства і народності».

Розгляньмо всі три складники. Отже, що означало «православ'я» з «магічної формули» графа Уварова у стосунку до різних народів Російської імперії, зосібна щодо українців? Значення православ'я як опори державної політики було неоднаковим протягом XIX століття. За Миколи І та Олександра III воно особливо зростало. Важливим було, насамперед, загальне протиставлення «християни — нехристияни» (так звані іновірці). У першій половині XVIII століття проводилася навіть фактично насильницька християнізація деяких народів, однак за царювання Катерини II нехристиян, котрі мешкали в Російській імперії (за винятком євреїв), у широких масштабах більше не чіпали. Урядом було гарантовано відправлення нехристиянських культів, проте нехристиянам і навіть християнам, але не православним, було заборонено вести місіонерську діяльність. Держава намагалася контролювати іновірців, створюючи офіційні заклади.

Ближчими до центру імперії вважались неправославні християни. Як ми вже казали, офіційно царська Росія гарантувала вільне існування інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Проте православна церква інколи намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн — рідше серед народів із власною землеробською або міською елітою (вірмен — григоріанців), поляків — католиків і фінів та прибалтійських, так званих остзейських, німців — лютеран), частіше серед «селянських» народів (про це поняття — далі) — естонців, латвійців, литовців, білоруських католиків. Своєрід ним було ставленя до уніатів (греко — католиків), українських і білоруських. Вони взагалі не визнавалися католиками, попри офіційні зв’язки з Ватиканом, а вважалися фактично єретиками, що відпали від православ'я. Зрештою їхню церковну організацію було розпущено 1839 року, а 1875 — остаточно заборонено. Воістину дивовижно незбагненним було блискуче, насичене категоріями освіти та прогресу імперське XIX століття, зокрема і щодо поводження з національними й конфесійними меншинами!

Починаючи з шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження і щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських народів, після чого частково перейшов і до мовної асиміляційної політики (докладніше про це далі). Насамперед це зачепило поляків і литовців — після повстання 1863 року. А наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті дискримінаційні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у прибалтійських провінціях, а частково й щодо вірменської церкви та пов'язаної з нею системи освіти. Русифікація та поширення православ'я, які йшли в цьому випадку пліч-о-пліч, були сприченені перш за все намаганням зробити згадані народи більш відданими імперії.

Внутрішнім колом, ядром народів Російської імперії за конфесійною ознакою вважалися православні. Проте вони теж були різні — існувала розбіжності у сприйнятті православних неслов'ян (грузин, молдаван, охрещених у свій час православними місіонерами народів Поволжя і Сибіру), і православних східних слов'ян. За словами А. Каппелера, «конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано" провідною й правлячою" в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 року суворо заборонявся під загрозою кримінально — правового переслідування… В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні. Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XVII століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцнити їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян».

Нарешті, власне осердям був так званий російський народ, що, на думку офіційних царських ідеологів, складався з трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Уважаючи українську і білоруську мови звичайними говірками, не визнаючи права українців на повноцінну «високу» літературу, правлячі кола імперії водночас цілком спокійно дивились на спроби «малоросів» писати літературні твори на кшталт «Енеїди» — це сьогодні ми вважаємо талановиту переробку Іваном Котляревським античної класики шедевром української літератури, а тоді багато хто сприймав її як милу малоросійську пародію, що зайвий раз доводить, якою смішною може бути говірка кумедних малоросів. Проте тільки — но українці почали оформлюватись як свідома спільнота, хай спочатку невеличка й така, що складалась лише з інтелігенції, але така, що в майбутньому загрожувала розколом самого осердя «російського» народу й усієї імперії, ставлення до таких речей різко змінилось. Якоюсь мірою глибинною причиною всіх Валуєвських циркулярів і Емських указів було побоювання імперських інтелектуалів, що «малороси» можуть колись у майбутньому піти шляхом поляків — тобто фактично стати нацією й розколоти єдність «російської нації». Якщо ця «російська нація» об'єднувала всіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності згаданої «російської нації». Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мови і культури, що знайшло своє відображення у заборонах щодо мови 1863 та 1876 років. Утім, вони були значною мірою ситуативними, ті заборони, і щільно пов'язаними з загальною ситуацією в імперії після польського повстання 1863 року. Проте складається враження, що тогочасна російська імперська інтелектуальна еліта до кінця не вірила в те, що самі «малороси» спроможні утнути таку неприємну для імперії штуку, як її утнули поляки; інша справа, що вони можуть піддатися польській інтризі (з часом з'явиться ідея ще й про австрійську інтригу як рушійну силу українського політичного руху). За словами А. Каппелера, в Російській імперії «незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів. Якщо з Малоросії виходила небезпека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців».

Проте у перебуванні в самому осерді імперського гурта народів були й свої переваги — парадокс, але попри те, що їхні народи піддавались фактично репресіям (а як інакше розцінити мовні заборони тощо?), українці й білоруси мали, либонь, найкращі, крім росіян, можливості реалізувати себе як окремих особистостей у рамках Російської імперії. Українці, що володіли російською мовою, нічим не вирізнялись із загальноросійського гурту і не дискримінувались. Однак майбутнє української нації було під великим питанням, адже за таких умов українці могли перетворитися просто на котрусь етнографічну групу росіян. Отож, чим віддаленішим від осердя, «православного російського центру» був народ в імперії, тим дужче дискримінували його представників і водночас тим кращі шанси вони діставали, аби зберегти свої особливості як окремого народу. (Ситуація трохи схожа на життя північноамериканських індіанців, яких дискримінували, але не асимілювали через надто велику несхожість. Припинення дискримінації відкрило шлях для значно сильнішої асиміляції.) Тож українцям у цьому плані особливо пощастило — чи ні, залежно від того, як на це подивитися.

Тепер про «самодержавство». Вірність (лояльність) підданих державі та правлячій династії самодержців завжди являла собою основну будь — якої імперії, зокрема, Російської. Безпека і політична стабільність були пріоритетами для центру, тому вірність неросійського населення окраїн мала для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище етносів у неофіційній ієрархії народів імперії залежало від міри їхньої лояльності. Так, наприклад, більшість кочових народів (зокрема, калмики, кримські татари), горці Північного Кавказу, а після польських повстань — поляки, а також євреї, вважалися ненадійними підданими, проміжне становище займали, наприклад, грузини, а ось прибалтійські німці, фіни та вірмени до середини XIX століття вважалися за вірних слуг царя (поки процеси націєтворення у цих народів не зайшли так далеко, що їх стали сприймати як не таких уже відданих царських слуг).

А що ж українці? Як знає читач, історія україно- російських взаємин була вельми непростою, і про це пам’ятали імперські діячі XIX століття. Українців за різними стереотипами сприймали то як сумнівних і зрадливих, то як вірних і трохи кумедних. На

XIX століття, як відомо, найбільшого поширення набуло сприйняття їх як колоритних, але відданих царю та імперії малоросів. Проте і їх не оминули процеси націєтворення, і українці «знову спустилися по щаблях ієрархічної драбини» (А. Каппелер) внаслідок перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом (кирило — мефодіївцями, громадами тощо). Відігравав свою роль і той факт, що українофільський рух часто розглядався в щільному зв'язку з польським рухом, який однозначно трактували як зрадницький щодо імперії. Тому попри вірність багатьох українців престолу, до народу як такого почали ставитися з деякою підозрою, фактично частково відродився давній стереотип зрадників — «мазепинців». Довести свою відданість імперії в другій половині XIX століття українцям можна було, повністю прийнявши російські культурні зразки і мову, відкинувши ідею існування українського народу як чогось окремішнього.

Отже, протягом XIX століття російська влада спочатку була толерантною до культурного відродження українців і навіть нерідко симпатизувала йому, але в другій половині століття національний рух набув політичного значення. Оскільки «малороси» сприймались як частина російської нації, будь — яке віддалення від російської мови та культури означало небезпеку для єдності російської нації і мусило бути подоланим.

Адже третім складником тріади Уварова була так звана народність. Це також досить непросте поняття. Якщо перші два — православ'я і самодержавство — були для імперії досить звичними, то народність являла собою безперечну новацію, засновану, однак, частково на дуже давніх традиціях. А саме: вона ґрунтувалась на думці про те, що взаємозв'язок монарха і народу в Росії не такий, як у Західній Європі, — цар є не просто головою держави, він є батьком нації, власне, батьком усіх народів імперії, і ці народи мають відчувати до свого повелителя щось більше, ніж звичайну повагу. Піддані царя мусили любити свого монарха, так само, як він (в ідеалі) любив їх і піклувався про кожного. Ліпше за будь — яких ідеологів, висловилася в годину краху цього (і за іронією долі, в годину зародження нового, але дуже подібного) погляду на відносини влади і людини Марина Цветаева:

В Європі ж, на думку Уварова та російських слов'янофілів, народ і монарх не відчували такого глибокого емоційного зв'язку, що й було ґрунтовною причиною революцій та інших катаклізмів.

Проте народність означала ще й фактичну побудову імперії на засадах панування культури одного, «головного», народу. Таким народом, як уже знаємо, взагалі вважали триєдиний за своєю суттю православний російський народ, що складавася з великоросіян, малоросіян та білорусів. Однак фактично домінувати мала великоросійська мова і культура, адже дві інші вважалися цікавими, але не самостійними й далеко не рівними російській мові та культурі місцевими різновидами, які не варті того, щоб їх плекати, тим паче, на шкоду першій. Фактично після Кримської війни 1853–1855 років та польського повстання 1863 року в Росії оформився справжній російський націоналізм (ми вживаємо цей термін як цілком нейтральний, не надаючи позитивного чи негативного змісту самому по собі поняттю), котрий, як націоналізм панівної нації, став боротися з такими самим національними спрямуваннями інших народів імперії. На озброєння російські націоналісти взяли філософські постулати відомого німецького мислителя Геґеля, котрий, як відомо, ділив усі нації на великі (творці історії) і так звані «неісторичні», роль яких в історії незначна і які мають асимілюватися великими, у чому Геґель убачав безсумнівний прогрес. Звісно, доба войовничих націоналізмів у великих європейських країнах потребувала такого вчення, і воно, як ми бачимо, з'явилося. Відродження практично «померлих», «неісторичних» націй прихильники Геґеля вважали непотрібною, навіть шкідливою справою. Не дивно, що частина російської інтелігенції теж із захватом сприйняла згадану теорію, застосувавши її до реалій Російської імперії.

У новій, етнічно визначеній російській нації другої половини XIX століття більше не залишалось місця для «малоросійської» мови та культури. Національно-культурні прагнення українців тепер відкидала переважна більшість наляканого польським повстанням 1863 року російського суспільства, оскільки ці прагнення ставили під сумнів єдність «російської» нації, яка охоплювала велико-, мало- та білоросів. Так українське питання стало однією із ключових проблем імперії, хоча ще кілька десятиліть тому про це важко було навіть подумати.

Отже, з моменту формулювання графом Уваровим своїх знаменитих трьох постулатів і до того часу, коли вони почали реально втілюватись у життя (практично в повному обсязі) минуло чимало часу. Протягом цього часу виникла і була розгромлена перша на українських землях у складі Російської імперії організація, яка ставила перед собою політичну мету (Кирило — Мефодіївське братство), змінилося покоління українських діячів, сформувалось те, що ми називаємо українофільством, і українські, неполітичні по своїй суті, організації — громади, а також відбулося польське повстання 1863 року.

Загалом дуже спокусливо назвати саме 1863 рік роком перелому в ставленні імперських чиновників і водночас багатьох громадян Російської імперії до українського питання. Початок «великих реформ» в імперії, звільнення селян, лібералізація внутрішнього устрою, допущення звичайних громадян до владних важелів (у формі земської та міської реформ) — усе це вилилось у те, що реакцію суспільства стало важче контролювати. Російські радикали та ліберали вітали реформи, але першим вони здавались надто обмеженими, звичайною кісткою, кинутою для заспокоєння громадян. Не забуваймо про селянське невдоволення (за результатами реформи 1861 року багато селян утратили частину землі через так звані відрізки), виступи студентів, підпали, у яких звинувачували «нігілістів», чутки про велику війну з європейськими країнами через польське питання, інформація про підготовку котрого періодично потрапляла до російської преси, і стане зрозуміло, що в такій наелектризованій атмосфері могли зародитися й ідеї «українського політичного сепаратизму» — не в головах українських діячів, але в головах імперських чиновників, зокрема далеко не дурних і вельми високого рангу. Наслідком стала перша в XIX столітті заборона на друк книжок українською мовою — сумнозвісний Валуєвський циркуляр від 20 червня 1863 року. Кілька слів про автора цього документа: граф Петро Валуєв протягом 1861–1868 років був міністром внутрішніх справ імперії, курирував проведення земської та міської реформ, а згодом, у 1879–1881 роках навіть був головою кабінету міністрів. Валуєв ніколи не належав до числа реакціонерів і архіконсерваторів, скоріше його погляди були помірковано — консервативними (ми маємо чудовий особистий щоденник Валуєва, цінне джерело з історії Російської імперії другої половини XIX століття), подекуди він добре знаходив спільну мову з так званими ліберальними бюрократами (гуртком російських політиків, пов'язаних з великими князем Костянтином Павловичем). Через виняткову важливість Валуєвського циркуляра в історії становлення україно — російських відносин у XIX столітті, а також через суперечки щодо його характеру сьогодні, ми наводимо повний текст документа (мовою оригіналу):

«Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.

Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.

В С.-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых издании, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии.

Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков, и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступавшим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал — губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета.

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер — прокурором Св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжениє, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения».

Навколо Валуєвського циркуляра дотепер існує чимало міфів, створюваних прихильниками найрізноманітніших переконань — від версії, що цей документ забороняв українську мову взагалі, до думки, за якої він не був репресивним актом щодо української культури. Як може пересвідчитись наш читач, документ не забороняв говорити українською чи друкувати нею художні твори (подібні ганебні заборони, наприклад, знає історія Великої Британії щодо ірландської мови). Проте для тогочасних реалій Російської імперії це був документ небачений — жодна інша мова не піддавалась у сфері книгодрукування таким репресіям і бюрократичним обмеженням. Чому цього першими «удостоїлись» українці, ми вже говорили вище. З тексту циркуляра видно, що найдужче міністра внутрішніх справ і його команду турбували не стільки явно фантастичні чутки, що українці ладні здійняти повстання і створити власний гетьманат, а довготермінова перспектива — поширення книжок для народу, його освіта мала привести поступово до того, що маленькі гуртки інтелігентів — українофілів (самі по собі не надто небезпечні) могли «розбудити», чи то пак «створити», щось окремішнє, український народ і згодом навіть українську націю. Тому, мовляв, панове українофіли, хочете гратися в українство — грайтесь у вузькому колі, а псувати українськими ідеями вірних селян — «малоросів», котрі говорять майже чистою російською (а не зіпсованою поляками мовою, яку вважають якоюсь «українською») вам зась! До речі, пропагандистські трюки зі сприйняттям однієї мови як «зіпсованої» іншої та заходи проти неї під маркою її «виправлення» є не рідкість також у сьогоднішньому світі — так, іще донедавна турецька влада фактично не визнавала існування курдської мови, вважаючи курдів «здичавілими гірськими турками, які забули правильну турецьку мову». Воістину немає нічого нового під сонцем!

Валуєвський циркуляр добряче налякав українську інтелігенцію. Як писав 1871 року Микола Костомаров, стараннями імперської цензури українська література перестала існувати в межах імперії. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870–х років, коли заборону було послаблено. Не забуваймо також, що до Російської імперії добре пасує і знаменита характеристика щодо її західної сусідки, імперії Австрійської — «абсолютизм, котрий пом'якшується недбалістю».

Отже, український рух, хоч і підірваний заборонами, й далі існував. Проте його сильним конкурентом в Україні став у цей період значно динамічніший, російський за суттю, народницький революційний рух, який приваблював молодих талановитих радикально налаштованих українців найрізноманітнішого походження. Загальновідомо, що серед народників, членів «Землі і волі», «Народної волі» та «Чорного переділу» було багато українців — українське коріння мали Микола Кибальчич, Софія Перовська, Дмитро Лизогуб, Яків Стефанович, в Україні народився Андрій Желябов, який підтримував непогані зв'язки з Михайлом Драгомановим та Володимиром Антоновичем, хоча останні й не поділяли методів політичної боротьби народників… Активна участь українців у загальноросійському народницькому революційному русі — окрема цікава тема, проте ми все ж подамо кілька цікавих фактів, які, може, декому видадуться несподіваними.

Так, син українського священика з містечка Короп на Чернігівщині, Микола Кибальчич (1853–1881), був, мабуть, найкращим у Російській імперії хіміком — практиком, його здібності та чималий винахідницький талант були поставлені на службу революції й терору. Микола, навчившись виробляти в домашніх умовах нітрогліцерин та динаміт, удосконалив їх, зробивши ліпшими за силою вибуху, ніж динаміт Нобеля — знаного шведського винахідника цієї вибухівки. Кибальчич також створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців. Не був чужий народникові—українцю і хист публіциста — 1881 року він написав програмову для народників статтю «Політична революція та економічне питання». Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів на царя і вирішив створити бомбу нового типу, фактично — прообраз потужної осколочної гранати, яка й вирішила долю царя 1 березня 1881 року і почасти визначила подальшу політичну ситуацію в імперії. Після свого арешту в березні того-таки року, за кілька днів до страти Кибальчич, як відомо, розробив проект першого у світі цілком працездатного реактивного літального апарата, проте креслення «бомбіста — терориста» були покладені чиновниками «під сукно». Показовим щодо того, ким уважав себе Микола Кибальчич, українець із походження, є його запис у «Деле о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр ІІ: «Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність — син священика, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення». Проте за вчинок «росіянина» Кибальчича поплатились його земляки — «малороси»: рідним «царевбивці» було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися (нерідкісна практика в Російській імперії — подібне сталося з родичами відомого Григорія Отреп'єва, а на початку XIX століття, такий собі полковник Пугачевський навіть сам порушив клопотання з метою змінити прізвище, яке, на його думку, нагадувало про «бунтівника Пугачова»). Сім’я терориста зазнала репресій — усіх юнаків виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння й переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом Олександра III, сина вбитого царя, було заборонено розбудову містечка Короп, а його мешканцям наказано звести церкву і все життя замолювати гріх земляка — своєрідний відголосок сивої давнини в «модернізованій» Російській імперії, чи не так?

Не менш несподіваною є доля іншої видатної особи з числа народовольців — Софії Перовської (1853–1881). Вона була не мало не багато правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського (рід Перовських походить від позашлюбних онуків гетьмана, синів Олексія Кириловича Розумовського, які дістали прізвище Перовський від назви села Перове, де колись таємно вінчалися брат гетьмана, Олексій, та імператриця Єлизавета Петрівна, і графський титул). Рід Перовських дав імперії кількох визначних політиків та військових — дядько Софії, генерал Василь Перовський, був генерал — губернатором Оренбурга (про нього дуже недоброзичливо свого часу відгукнувся Шевченко, засланий до оренбурзьких степів: «бездушний сатрап і наперсник царя»). Батько Софії, Лев Перовський, сам був не без революційного «гріха» — замолоду співчував декабристам, проте згодом відійшов від цього руху і на Сенатську площу 1825 року не ходив, зате протягом 1841–1852 років був міністром внутрішніх справ Російської імперії, очолював міністерство уділів, а в 1865–1867 роках обіймав посаду петербурзького генерал — губернатора. Також Лев Перовський керував роботою Комісії для дослідження старожитностей, брав участь у розкопках у Криму і Новгороді, зібравши велику нумізматичну колекцію, яка згодом поповнить Ермітаж. Іще один дядько революціонерки, Олексій Перовський, був людиною більш мирною — його знають під псевдонімом Антон Погорельський і як автора кількох книжок, зокрема відомої повісті—казки «Чорна курка, або підземні жителі» (1829). Цей Перовський не забував і про своє українське коріння — його перу належить збірка повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в Малоросії» (1828).

А ось Софія Перовська пішла іншим шляхом — навчаючись у 1869–1870 роках на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, вона познайомилася з радикально налаштованою студентською молоддю, що наприкінці 1870–х призвело до часткового розриву з родиною (найменша дитина в родині, Софія була улюбленицею матері, яка турбувалася про доньку аж до її трагічної загибелі). У1871-1872 роках правнучка українського гетьмана була серед організаторів гуртка народників — «чайковців», брала участь у загалом безуспішному «ходінні в народ» протягом 1872–1873 років, вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири, виявивши колосальні організаторські здібності та вірність революційним переконанням, що межувала з відвертим фанатизмом. У січні 1874 року Софія Перовська була заарештована і на шість місяців ув'язнена в Петропавлівській фортеці, в 1877–1878 роках була виправдана за судовим «процесом 193–х» (траплялись такі речі в оновленій судовій системі імперії!), влітку 1878 року знову зазнала арешту, але втекла із заслання і перейшла на нелегальне становище. Будучи з 1878 року членом організації «Земля і воля», а після її розколу 1879 року — членом виконкому радикально — терористичної «Народної Волі», Софія брала активну участь у всіх спробах замаху на царя Олександра II, сьомий з котрих, 1 березня 1881 року, 28–річна тендітна дівчина з коротким волоссям (типова зачіска емансипованих дівчат другої половини XIX століття) сама спланувала і здійснила після арешту свого коханого Андрія Желябова, разом з яким Перовська видавала «Робітничу газету». Саме завдяки залізній волі Перовської справу вдалося довести до кінця — царя вбили лише тоді, коли підпільну терористичну організацію вже фактично було розкрито і знешкоджено. Заарештована 10 березня 1881 року, Софія Перовська була повішена 3 квітня того самого року в Петербурзі разом із чотирма іншими організаторами вбивства царя — Желябовим, Михайловим, Кибальчичем та метальником першої бомби в царя під час замаху 1 березня — Рисаковим. За родиною Перовських було встановлено поліційний нагляд, брата Софії Перовської, Василя, заслано до Тобольська на п'ять років. Зрештою рід Перовських занепав…

Фактично єдиним серед усіх народників, хто спробував залучити до революційної боротьби селян (до того ж українських) був Яків Стефанович (1853–1915), котрий походив із Чернігівщини. 1877 року він намагався підняти повстання в селах Чигиринського повіту. Проте цікаво, що для того, аби збунтувати селян, Стефанович та його друзі—народники не вдалися до якихось спогадів про козацькі чи гайдамацькі часи, а звернулися до віри селян в батюшку — царя, фактично надуривши місцевих мешканців фальшивим «золотими грамотами», у яких цар закликав його вірних підданих — селян формувати «дружини» і йти бити панів, забираючи та ділячи їхню землю. До тисячі селян записались у ці таємні «дружини». Усе це дістало назву «Чигиринської змови», котра для селян скінчилась погано — більшість із них покарали батогами (навіть цар — реформатор не скасував тілесні покарання для селян Російської імперії, тоді як їх було заборонено для всіх інших станів). Стефановичу пощастило більше — він учасно втік, але потім таки був заарештований і відправлений на каторгу; з 1883 до 1890 року відбував своє покарання в Якутії, згодом повернувся на рідну Чернігівщину, проте політикою більше не займався.

Українські діячі, такі як М. Драгоманов та В. Антонович, сприйняли захоплення української освіченої молоді ідеями народницького соціалізму негативно, адже народницький рух сприяв відпливу потенційно цінних кадрів з українського руху, а також провокував репресії царського уряду щодо українських діячів. Окрім того, для Антоновича була неприйнятною тактикою терору, котру проповідували нігілісти. Він твердив, що українофіли на відміну від революціонерів — народників хочуть дати народові в руки не ніж чи сокиру, а освіту. Проте читач уже знає, що імперський уряд сприймав ці намагання не менш стурбовано, ніж народницькі теракти. Приводом для нової хвилі боротьби з українським сепаратизмом стали дії самих українських діячів. Як не прикро, одначе в популярній літературі рідко висвітлюється передісторія найповнішої, найганебнішої заборони на українську культуру — Емського указу, хоча сам указ завжди згадують як один із ключових моментів у відносинах українців та Російської імперії в другій половині XIX століття. Подальший виклад історії розробки та прийняття Емського указу ми подаємо за матеріалами досліджень сучасного російського історика Олексія Міллера.

Валуєвський циркуляр, розпад петербурзького гуртка українофілів (котрий існував навколо занепалого 1863 року через брак коштів журналу «Основа») та загальне посилення режиму після польського повстання 1863 року спричинили, за словами М. Драгоманова, антракт в історії українофільства. Новий період активізації українофільства припадає на першу половину 1870–х років, збігаючись із загальноімпер- ським суспільним пожвавленням, власне, становлячи один з його складників. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, перший ректор Київського університету, котрий запропонував проект організації «Київського товариства історії і старовини слов'яно — руської», і Михайло Юзефович, який був одним із членів — засновників Південно — Західного відділу Російського Імператорського географічного товариства та головою Київської археографічної комісії. Саме Юзефович, колишній приятель Драгоманова, Антоновича й Павла Чубинського, видатного етнографа і громадського діяча (сьогодні відомого широкій публіці здебільшого як автор слів українського гімну), значною мірою спричиниться до появи Емського указу. Вже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно — Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал — губернатора О. Дондукова — Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду. Його заступником став П. Чубинський, ділові якості котрого генерал — губернатор поважав, попри те, що 1863 року Чубинського відправляли на заслання через українофільство. Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської так званої «Старої громади», між ними Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, археолог та антрополог Федір Вовк, відомий композитор Микола Лисенко, спеціаліст зі статистики Олександр Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність — у його «Записках» публікувалося чимало історико — етнографічних та філологічних праць на українську тематику, думи й пісні бандуриста О. Вересая, матеріали Г. Купчанка про Буковину, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка (брата Панаса Мирного), збірник історичних пісень

В. Антоновича і М. Драгоманова (1874–1875) тощо. Заходами Товариства було підготовано видання українських народних переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876–1880). У березні 1874 року Товариство здійснило перепис населення Києва, результати та аналіз якого були опубліковані 1875 року, а в серпні 1874 з ініціативи Товариства відбувся Третій Археологічний з'їзд у Києві. Київські вчені—українофіли впенено вийшли на міжнародну арену — в березні 1875 року Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

Проте вже 1874 року проти керівництва Товариства почалося цькування з боку російської правої преси, котра обвинувала його учасників у «політичному українофільстві» та «неблагонадійності». Після вибору (у травні 1875) Володимира Антоновича на посаду голови і Павла Чубинського на його заступника ці переслідування посилилися. Як з'ясувалося згодом, першу скрипку в цій історії грав ніхто інший як ображений Юзефович. У серпні 1875 року він написав великий лист — донос на своїх колег — українофілів начальникові Третього відділення і шефу жандармів генерал — ад'ютанту О. Потапову. Отримавши лист, Потапов підписав такий цікавий документ: «Государь император ввиду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер — прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической [помилка жандармського генерала, мало бути Археографічної, тобто такої, що займається пошуком і дослідженням старовинних документів. — Д. Ж.] Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса». Шеф жандармів, очевидно, цілком поділяв погляди свого кореспондента і, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити Юзефовича до складу Наради, котра фактично мала взятися за «розслідування українофільства». Українськими справами в Російській імперії мали зайнятися «експерти». Протягом вересня 1875 року двоє експертів (перший анонімний, другий — Юзефович) підготували свої цікаві записки щодо стану речей в Україні.

Перша записка була подана вже 3 жовтня (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про «великороса»). У цій записці йшлося виключно про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалась із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення не розмовляла літературною французькою мовою. У записці підкреслювалося, що нефранкомовні мешканці Франції «далеко не составляют такого значительного процента в общем населении Франции, каким являются малоруссы в общем итоге Русского народа. Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка, 13–ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени». Далі розглядалася роль Малоросії в російсько-польському конфлікті, зокрема зазначалося, що Росія здобула перевагу над Польщею «вследствие, главнейше, того, что от Польши к ней отошла Малороссия: если последняя отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Русского государства будет поставлено на карту».

Чільний акцент у записці було зроблено на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії. Сепаратистська діяльність українофілів трактувалася крізь призму «польської інтриги», можливе відокремлення Малоросії від Росії сприймалось як перехід її на бік Польщі. У кінці записки сформульовано низку рекомендацій щодо обмеження видання книжок для народу українською мовою та заборони їх імпорту з-за кордону. Ці рекомендації згодом будуть ураховані.

Друга записка була підготовлена Михайлом Юзефовичем, котрий поширив і розвинув той текст, що у серпні він надсилав жандармам. М. Юзефович акцентує на концепції триєдиної російської нації (про неї вже йшлося вище). Свою записку він починає історичним екскурсом, у якому доводить, що «между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы — все у них общее… Их этнографические цвета сливаются как райдужные, неделимые между собой полосы… Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем, служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила». Українофільство Юзефович характеризує як «результат австро — польської інтриги». Метою, наприклад, історичних праць Миколи Костомарова, на думку Юзефовича, є «підірвати у Малоросіян співчуття до Російської Держави шляхом приниженням і зганьблення її історії». Схоже, малися на увазі спроби Костомарова критично підійти до трактування д жерел з історії Росії, зокрема його намагання розвінчати деякі міцно вкорінені традиційні російські історичні міфи — про Івана Сусаніна тощо. Далі наставала черга молодих українофілів — головною мішенню служила Київська «Стара громада» як організаційний центр українського руху, а також М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери, котрі змальовувалися найчорнішими фарбами, спеціально зауважувався їхній «дерзкий характер». Аби налякати російський уряд іще дужче, Юзефович передрікав «народний бунт у козацькому стилі» — процитуймо в оригіналі: «старания демократов оживить предания и старые буйные инстинкты в народе здешнем как будто начинают уже вызывать с его стороны отклики. Не я один здесь думаю, что разбойничьи шайки, вооруженные, в масках, появляющиеся в крае, суть не что иное, как зачатки зарождающейся в современных умах гайдаматчины». Проте пильні підлеглі жандармського шефа Потапова нічого такого не знайшли — єдиним, хто повідомив про більш — менш суттєву крамолу, був начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його донесенні розповідалося про діяльність такого собі Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості. Лободовський безкоштовно роздавав селянам українські книжки, котрі (154 примірники) були у тих селян жандармами відібрані. Список конфіскованих книг, більшість яких становили твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголів- ського «Тараса Бульби», у якому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь» (!), як задоволено писав Юзефович.

У квітні 1876 року Нарада розпочала укладання спеціального журналу та вироблення рішень. Юзефовича навмисне викликали до Петербурга, куди він і з'явився, не забувши поклопотатися про видачу йому «підйомних грошей» — свої срібняки пан Михайло, звісно ж, отримав. У журналі Наради був такий висновок: «цензурное ведомство давно уже обратило внимание на появление в печати значительного числа книг, издаваемых на малорусском наречии, не заключающих в себе по — видимому ничего политического и вращающихся единственно в сфере интересов чисто научных и художественных. Но следя с особым вниманием за направлением всех расплодившихся во множестве изданий для народа на малорусском наречии, нельзя было не прийти к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным и потому еще, что совпадает с однородными стремлениями и деятельностью украинофилов в Галиции, постоянно толкующих о 15–миллионном южно — русском народе, как о чем-то совершенно отдельном от великорусского племени. Такой взгляд рано или поздно бросит галицийских украинофилов, а затем и наших, в обьятия поляков, не без основания усматривающих в стремлениях украинофилов движение в высшей степени полезное для их личных политических целей. Несомненным доказательством этому служит поддержка, оказываемая Галицкому украинофильскому обществу «Просвита» сеймом, в котором преобладает и господствует польское влияние. В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с позволения цензуры, не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма. Очевидна и та конечная цель, к которой направлены усилия украинофилов, пытающихся ныне обособить малоруссов медленным, но до известной степени верным путем обособления малорусской речи и литературы. Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России. Относясь снисходительно к развивающемуся ныне поползновению обособить украинское наречие путем возведения его в степень языка литературного, правительство не имело бы никакого основания не допустить такого же обособления и д ля наречия Белоруссов, составляющих столь же значительное племя, как и Малороссы. Украина [Правобережжя. — Д. Ж.], Малороссия [Лівобережжя. — Д. Ж.] и Западная Россия, населенная Белоруссами, силою исторических событий и естественного тяготения окраин к соплеменному им великорусскому центру, составляют одно неразрывное и единое с Россией великое политическое тело».

Зрештою 24 квітня 1876 року був ухвалений проект рішення, складений М. Юзефовичем. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам'яток і художньої літератури (і тільки з дозволу ГУД у кожному конкретному випадку). Особливо підкреслювалася заборона на «кулішівку» — запропонований Пантелеймоном Кулішем фонетичний правопис. Було зазначено, що слід дотримуватися «загальноросійської орфографії». Заборона на вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (четвертий пункт). Пункти 6,7 і 8 стосувалися міністерства народної освіти. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курс у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, своєю чергою, в інші округи (!). П'ятий пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській москвофільській газеті «Слово». Нарешті, пункти 9, 10 і 11 передбачали закриття газети «Київський телеграф», припинення на невизначений термін діяльності Південно — Захід- ного відділу і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував — настав час поквитатися з кривдниками за все. У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали чотири пункти проекту М. Юзефовича.

До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою й абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Явно нездійснений пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно — Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал — губернатор Дондуков — Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператорові Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію: «Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы его открытие вновь не могло состояться иначе, как с моего разрешения, по представлению министерства Внутренних Дел».

Остаточна версія висновків Нарад и від 18 травня 1876 року і дістала в літературі назву Емський указ (за місцем підписання царем журналу Наради). На основі цього журналу складалися потім таємні службові інструкції. Емський указ був дещо пом'якшений 1881 року (коли прем'єр Михайло Лоріс — Меліков зняв заборону на українські вистави, і це спричинило бурхливий розвиток українського театру — адже всі інші сфери українського культурного життя лишалися забороненими; саме в 1880–х роках виникла знаменита «трупа корифеїв» М. Кропивницького), проте 1884, 1892 та 1895 роках були видані нові доповнення до нього (на друк д итячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 року, коли внаслідок

революції обмеження на друк українською мовою було нарешті знято. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 року цензори пропустили лише близько ЗО % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив усупереч ініціаторам Емського указу.

До речі, ще один цікавий факт з історії україно-російських взаємин кінця XIX століття, пов'язаний з однією з дійових осіб попереднього сюжету. Іронія пані Кліо, музи історії, безмежна. Мало хто з киян і гостей української столиці знає, що окраса Софійського майдану Києва, пам'ятник Богданові Хмельницькому, був поставлений за ініціативою київської громадськості й насамперед… Михайла Юзефовича, який очолив комітет з його спорудження! Горда кінна статуя Хмельницького, створена білоруським скульптором Михайлом Микешиним і урочисто відкрита 1888 року, мала символізувати, звісно ж, єдність «російського народу», маючи на собі таблички «Волим все под царя восточного, православного. Богдану Хмельницкому — єдиная неделимая Россия» (Широку таблички прибрали). За початковим проектом, зрештою так і не реалізованим, кінь Богдана мусив топтати фігури єврея, поляка та єзуїта, а внизу на постаменті мали бути бронзові барельєфи з зображенням перемог Хмельницького, а також українця, білоруса й росіянина, котрі слухають кобзаря. Одначе і в спрощеному (через брак коштів) варіанті пам'ятника російські праві газети радо вбачали символ, котрий не надто тішитиме око київських «жидів та поляків». Неоднозначно сприймали монумент, котрий частково копіював відомого петербурзького «Мідного вершника», і деякі тогочасні українці — так, галицький письменник і поет Осип Маковей 1897 року без надто великої поваги писав:

Політика Російської імперії щодо українського руху до самої революції 1905–1907 років була витримана в дусі Емського указу. Імперські чиновники та російські праві діячі й надалі вважали, що мовні заборони були спрямовані проти тих небагатьох українських інтелектуалів, підбурених Польщею (згодом Австро- Угорщиною, тільки — но остання почала сприйматись як ворог Росії в майбутньому протистоянні у Східній Європі через зближення з Німеччиною), які намагалися з російських діалектів та регіональних культур штучно створити писемні мови та розвинені культури, щоб роздробити російську націю й дестабілізувати царську імперію. З погляду національно активних українців, у цьому випадку йшлося про агресивну політику русифікації. Утім, протягом останніх десятиліть існування Російської імперії політика її владних кіл щодо українців зазнала певних змін. Через ослаблення українського руху наприкінці XIX століття увага імперських чиновників надовго відволіклася на серйознішу, на їхній погляд, загрозу — євреїв, поляків та німців. Російські націоналісти і частково сама російська держава намагалися (інколи успішно) використовувати антисемітизм, антипольські й антинімецькі тенденції заради інтеграції всіх православних східних слов'ян у «єдину і неподільну Росію». Відомий російський публіцист українського походження А. Стороженко писав таке: «Закон 1876 года принес огромный вред русской власти, ибо вызвал раздражение в малорусских кружках, незараженных социализмом». Мовляв, заборона «малоруського патріотизма» в Росії виштовхнула його за кордон, де російська влада вже не могла контролювати його розвиток. «С 1876 года как малорусским патриотизмом так и украинским социализмом стали играть враги России: иудеи, масоны, немцы, поляки — в самых разнообразных комбинациях»[2]. Дійсно, коли охоплені національною ідеєю українці вдалися до протистояння процесу поглинення своєї культури і мови російськими мовою й культурою, союзниками українського національного руху могли стати саме євреї, поляки та німці. Втім, попри серйозні спроби співпраці, з такого співробітництва не вийшло того, чого так боялися російські публіцисти — через складне переплетіння інтересів згаданих націй у межах імперії.

Початком нової доби в стосунках українського руху та Російської імперії став 1905 рік. Розмови про скасування репресивних законів щодо української мови та культури велися вже давно (причому зауважмо — не тільки українськими громадськими діячами, а й імперськими чиновниками, які не розуміли, що за небезпека може йти від україномовних книжок і п'єс; навіть сам автор циркуляра 1863 року, граф Валуєв, сумнівався в ефективності політики суцільних заборон). Проте тільки 1904 року сталися певні зрушення в цьому напрямі — Святіший Синод Російської імперії дозволив надрукувати український переклад Біблії, а Рада міністрів звернулася до Академії наук та київського губернатора з запитом щодо можливості зняти заборони. Відповідь була цілком позитивною — зокрема, відомі філологи Федір Корш та Олексій Шахматов підтвердили, що українська мова є окремою слов'янською мовою, а отже, має право на існування як мова літературна.

Офіційно за царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року в Російській імперії було запроваджено свободу друку, але насправді місцеві чиновники нерідко й далі гальмували скасування Емського указу, посилаючись на брак інструкцій щодо нього (спеціальне розпорядження про скасування заборон на друк українською мовою вийшли аж у травні 1907 року). 1906 року в українських губерніях у склад і Російської імперії розгорнувся небачений за масштабами український культурницький рух — почали з'являтись україномовні газети («Хлібороб», «Громадська думка» тощо). Загалом наприкінці 1906 року вже виходило близько двох десятків українських періодичних видань, які друкувалися в 15 українських видавництвах. Проте чимало газет і журналів майже одразу зникали через брак коштів — за відсутності заможної, зацікавленої в українському русі вітчизняної буржуазії та бідності селянства на наявність широкого кола меценатів годі було сподіватися. Євген Чикаленко, відомий український діяч цього періоду й один з небагатьох меценатів українського руху, писав, що для того аби розвиватись, українська преса потребувала національно свідомого суспільства, а щоб таке суспільство виникло, потрібна була згадана преса. З'явилася ціла мережа товариств «Просвіта» (35 на середину 1907 року), почали відкриватись україномовні відділення в університетах Харкова й Одеси (в Києві це зробити не вдалося через протидію самої ж адміністрації університету). Активно розвивався кооперативний рух в українських селах, котрий давав змогу встановити тривалі зв'язки інтелігенції та селянства.

Більше того — вперше у своїй історії українці дістали можливість легально зайнятися політикою. Виниклі ще в перші роки XX століття партії лівого (соціалістичного) та лівоцентристського спрямування (за практично цілковитої відсутності правих партій) частково легалізувались і почали парламентську діяльність у Першій та Другій Державних Думах (діяли з травня 1905 по червень 1907 року) у складі так званої «Української думської громади». Головні питання, які ставили думські депутати, стосувалися розподілу поміщицьких земель та освіти, а й цього було досить, аби стурбувати уряд і російських правих, адже з думської трибуни українські діячі спробували порушити українське питання в рамках усієї імперії, популяризуючи його.

Д ля царських чиновників була справжнім шоком поява «майже нізвідки» якихось українців, інформація про котрих як про народ заполонила шпальти місцевих видань. Як було не побачити тут небезпечний сепаратизм, та ще й разом з небезпечними лівими, соціалістичними, ідеями? Адміністративний тиск на український рух не припинявся навіть протягом революції. Офіційних заборон тепер не було, однак чиновники різних рівнів, церковні ієрархи забороняли своїм підлеглим передплачувати і читати українські видання, про небезпеку з боку українського руху говорили священики на проповідях у церквах. Поліція постійно шукала приводів для закриття чи призупинення діяльності українських видавництв, газет та культосвітніх організацій. Репресії особливо посилилися після розгону Другої думи в червні 1907 року та ухвалення нового виборчого закону, котрий позбавляв права голосу більшість мешканців імперії, зокрема обмежуючи виборчі права робітників, селян та «інородців». Тому в Третій і Четвертій Думах (діялив 1907—1912та 1912–1917 роках) української громади не було, а в Україні активізувалися праві російські сили. У березні 1908 року за сприяння прем'єра Російської імперії Петра Столипіна в Києві було створено «Клуб русских националистов», який мав боротися проти «польського впливу та українофільства». Після поразки революцій 1905–1907 років російські праві спробували взяти широкомасштабний реванш. Центром цього руху став Київ, а головними дійовими особами — не лише росіяни, а й українці, які вважали себе малоросами, відданими громадянами імперії. Нерідко розкол проходив навіть у межах одного роду — надзвичайно показовою в цьому плані є історія роду Шульгиних (україномовні представники роду писали своє прізвище саме так, а російськомовні, коли їм доводилось писати своє прізвище українською, вживали підкреслено російський варіант «Шульгіни»), котрий мав козацьке походження (з Хорольського повіту Полтавської губернії). Шульгини мали родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Апостолами, Самойловичами). У цій історії як у краплині води відбилося непросте становлення національної ідентичності, того, що означало бути українцем чи росіянином наприкінці XIX — на початку XX століття.

Отже, знайомтеся.

Шульгин (Шульгін) Яків Миколайович (1851–1911) — український історик, громадсько — культурний діяч, педагог. Народився в Києві. 1874 року закінчив історико — філологічний факультет Київського університету. Учень В. Антоновича та М. Драгоманова. Викладав у київських і одеських гімназіях, був членом «Старої громад и». 1874 року за участь в українському національному русі пана Якова заарештували та вислали на чотири роки до Красноярська. Після повернення із заслання працював у банку в Єлисаветграді. 1899 року повернувся до Києва, де викладав історію в гімназіях, співпрацював у журналі «Київська старовина», був членом «Наукового товариства ім. Шевченка» у Львові, членом Історичного товариства Нестора — Літописця та секретарем Українського наукового товариства в Києві. Створив кілька праць з історії Лівобережної України другої половини XVII–XVIII століть. Особливим зацікавленням Якова Шульгина була Коліївщина.

Помітний слід в українській історії залишили і двоє синів Якова Шульгина — Олександр та Володимир. Обидва пішли шляхом батька, взявши активну участь в українському русі. Олександр теж став істориком і публіцистом, громадським і політичним діячем, дипломатом часів української революції 1917–1921 років. Закіничив історико — філологічний факультет Петербурзького університету, викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Був одним з активних діячів українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Центрального комітету Української радикально — демократичної партії (з 1917 року — Української партії соціалістів — федералістів, УПСФ). За часів української революції був членом Центральної ради та Генерального секретаріату, з липня 1917 до січня 1918 — генеральний секретар міжнаціональних справ. На цій посаді Олександр Шульгин сприяв порозумінню серед народів колишньої імперії, був ініціатором З'їзду народів Росії в Києві. Брав участь у підписанні 1918 року Брестського миру з Німеччиною та іншими країнами Четверного союзу, за гетьманування Павла Скоропадського був послом Української держави до Болгарії, згодом очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції, брав участь у роботі Ліги Націй. У 1929–1939 роках був очильником Головної Української еміграційної ради. На еміграції Олександр Шульгин не забував і про науку — він став засновником і головою Українського академічного товариства в Парижі, а також віце — президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі. Наукова діяльність сина дослідника Коліївщини була пов'язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії, але він є також автором цілої низки публіцистичних праць, присвячених історії українського національного руху. їхні назви говорять самі за себе — «Політика» (1917), «Україна і червоний кошмар» (1927; фр. мовою), «Україна проти Москви» (1935; фр. мовою), «Без території» (1934), «Державність чи Гайдамаччина» (1934).

Володимир Шульгин (1894–1918) не встиг стати видатним істориком чи політиком (хоча був активним діячем Української студентської громади). Просто не встиг, адже бувши студентом, узяв участь у трагічному бою під Кругами, де й загинув, не менш переконливо за батька і брата засвідчивши вірність своїм переконанням.

Проте «українські» Шульгини мали достатньо дивних, як могло б видатися на перший погляд, родичів. Мова йде про Віталія Яковича та його сина Василя Віталійовича Шульїїних, найзапекліших борців проти українофільства й сепаратизму в Києві другої половини XIX — початку XX століття.

Віталій Якович Шульгін (1822–1878) за освітою також був істориком, гарним лектором, автором непоганих підручників з російської історії, в котрих чільну увагу приділяв історичним особам та розвитку культури, професором Київського університету, а також редактором заснованої ним щоденної літературної і політичної газети — «Киевлянин», яка мала різко шовіністичний, антиукраїнський напрям, бо в ній Віталій Шульгін з колосальною впертістю пропагував фактично одну—єдину думку: «Південно — Західний край російський, російський, російський!»

Його син Василь Шульгін (1878–1976) — став відомим на всю Росію політичним і державним діячем, публіцистом. 1900 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Юрист за фахом, Василь Шульгін обирався до складу Третьої і Четвертої Державної думи від Волинської губернії (бо володів маєтками на Волині), а протягом 1911–1919 років (з перервами) видавав «Киевлянина» (а в 1918 року — подібного ж спрямування газету «Россия»). 2 (15) березня 1917 року Василь Шульгін разом з Олександром Гучковим прийняв зречення останнього російського царя Миколи II. У період гетьманату Скоропадського жив у Києві, увійшовши до складу «Київського національного центру», який виступав проти влади гетьмана П. Скоропадського, за відновлення «єдиної і неподільної Росії». Згодом Шульгін тісно співробітничав з генералами А. Денікіним і П. Врангелем, разом з військами останнього 1920 року емігрував. З 1920 мешкав у Югославії, Франції, Польщі. Василеві Шульгіну не можна відмовити в особистій відвазі — мало того, що він безліч разів важив життям підчас громадянської війни, в 1925–1926 роках він нелегально відвідав СРСР з фальшивим паспортом, побувавши в Ленінграді, Москві й Києві (написав 1927 року спогади про цю поїздку— «Три столицы»). 1945 року Василь Шульгін був заарештований радянськими спецслужбами, вивезений до Москви і засуджений до тюремного ув'язнення (був змушений каятись, «визнавати помилки»). Після звільнення 1956 року жив у Володимирі, де й помер, маючи 98 років. Василь Шульгін відомий перш за все як автор антиукраїнських і антиєврейських книжок, зокрема: «Что нам в них не нравится. Об антисемитизме в России», «Украинствующие и мы», а також цікавих, хоч і вельми тенденційних мемуарів «Дни», «Годы. Воспоминания бывшего члена Государственной Думы» та «1920–й год»[3]

Звісно, дуже спокусливо назвати «українських Шульгиних» героями, а «російських» — зрадниками (чи навпаки — залежно від політичних поглядів). Проте наважимося стверджувати, що тут усе не так просто: наявність глибоких ідейних розбіжностей серед етнічних українців, схоже, свідчить про те, що українська нація наприкінці XIX століття перебувала в процесі становлення, формування, активними учасниками котрого по — своєму були і перші, і другі Шульгини — Шульгіни. Адже саме посилення гонінь на український рух 1907–1917 роках значною мірою сприяло тому, що українським діячам доводилось робити вибір — з ким вони. Члени київського «Клубу російських націоналістів» оголосили себе «богданівцями», а своїх супротивників — українофілів — «мазепинцями». За сприяння Столипіна «богданцівці» добилися рішення думського комітету про заборону викладати українською мовою в школах (1909 рік). Сам прем'єр — реформатор 1910 року видав циркуляр від 20 січня, згідно з котрим в імперії заборонялося реєструвати будь — які видавництва, товариства, засновані «інородцями», зокрема українські та єврейські. Фактично це означало… визнання українців неросіянами! Українці як політична нація (представлена передовсім інтелігенцією) стрімко переставали сприйматись як лояльні громадяни імперії, тому на них сипалося чимраз більше заборон.

Значною мірою дії влади та поліції були спровоковані діяльністю російських правих кіл, зокрема виданнями цензора українських книжок, лікаря за професією Сергія Щоголєва, котрий активно займався політичною публіцистикою і вважався чи не головним експертом з питань «українського сепаратизму». Щоголєв є автором двох фундаментальних досліджень на цю тему, які читаються як довідник для поліції стосовно неблагонадійних людей, видань і «шкідливих» теорій: «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (Київ, 1912) та «Современное украинство. Его происхождение, рости задачи» (Київ, 1914).

Влада, як центральна, так і місцева, не могла не прислухатися до думок «експертів». 1914року були розігнані маніфестації з приводу заборони святкувати соту річницю від дня народження Тараса Шевченка, а київська міська влада затято відмовлялася ставити поетові пам'ятник у Києві, аргументуючи своє рішення дуже просто — «Шевченке в Киеве не бывать!» З початком Першої світової війни ці заборони сягнули свого логічного завершення — були закриті всі українські організації, зокрема «Просвіти», вкотре заборонено друк українських книжок (навіть дозволеного Синодом Євангелія), музичні вечори, концерти, фактично було розгромлено українські партії, більшість яких діяла після 1907 року нелегально. Проте українські діячі й далі працювали — через цілком легальні земства та кооперативні об'єднання, а також на еміграції. На початок Першої світової війни ставлення імперської влади до «свідомих українців» стало різко негативним, і ця нелюбов була обопільною.

Тепер кілька слів про економічний складник російської імперської політики щодо України в XIX століття. Дуже часто в науковій і особливо популярній літературі цю політику називають колоніальною, а Україну — колонією Російської імперії, причому непоодинокими є посилання на Леніна, чиїм визначенням України як «внутрішньої колонії» активно користувались українські економісти та історики 1920–х років М. Волобуєв, М. Слабченко та М. Яворський. Проте як матиме змогу переконатися читач, усе є не настільки однозначним.

Звісно, Росія мала справжні колонії (які були для неї сировинною базою та ринком збуту) — більшість азійських областей імперії (економічно, як Туркістан, або політично, як Сибір). З одного боку, народи, котрі проживали там, були на нижніх сходинках станової та культурної ієрархій імперії, велика територіальна й соціальна дистанція відокремлювала їх від російського імперського центру, «ядра». З другого боку, північно — західні окраїни імперії (Фінляндія, прибалтійські провінції та Польща) в економічному й культурному плані були набагато розвиненішими, ніж російський центр, і тому їх важко назвати колоніями. Як зазначає А. Каппелер, «важлива відмінність від колоніальних країн Заходу полягає в тому, що у структурованій за становим принципом Російській імперії не було поділу на імперський російський панівний шар та неросійські нижні шари. Правда, більшість політичної та військової еліти була російською або русифікованою, але перевага, що надавалася росіянам як народу, не була системою. Навпаки, порівняно з неросіянами їх нерідко утискали. Так, російські кріпаки та їхні нащадки були в гіршій правовій, економічній та соціальній ситуації порівняно з неросійськими державними селянами на сході або з фінськими, естонськими і польськими селянами на заході імперії. Ще 1897 року ступінь урбанізації і освіченості росіян був на середньому рівні, якщо зіставити їх з іншими етносами держави. Таким чином, у державного народу не було правових, економічних і соціальних привілеїв, що мало місце в західних колоніальних імперіях. Україна також не була класичною колонією Російської імперії. Не існувало як просторової, культурної та расової дистанції, так і правової дискримінації українців порівняно з росіянами».

Дійсно, складається враження, що протягом XIX— початку XX століття Російська імперія розглядала українські землі скоріше як регіон, приналежний до корінних російських провінцій, «ядра імперії». Звідси досить швидкі (інколи швидші за власне російські) темпи економічного, зокрема промислового розвитку в Україні, будівництво залізниць у другій половині XIX століття (спричинене військовими та економічними потребами). Наприкінці XIX століття дев'ять українських губерній стали основною житницею та одним з найважливіших промислових регіонів імперії. Водночас правдою є і те, що Україна несла непропорційно великий податковий тягар, до того ж прибутки, отримані з України, значною мірою не поверталися до неї. Будівництво промислових об'єктів та залізниць часто не враховувало інтересів населення українських губерній, могло збігатись, а могло і не збігатися з ними, бо здійснювалося, маючи на меті виключно імперські інтереси. Хибно також уважати, що українські губернії були повністю «вплетені в тканину економіки імперії» і нічим не відрізнялись від губерній Центральної Росії — в Україні була менш поширена земельна громада (община), не дивно, що тут на початку XX століття столипінська аграрна реформа мала найбільший успіх. Те, що в українській економіці другої половини XIX століття домінував російський і західноєвропейський капітал, не свідчить про колоніальний статус України — адже вона не була лише «сировинною базою та ринком збуту імперії», тут розвивалися чимало передових галузей промисловості й сільського господарства (кам'яновугільна, чавуноливарна, сільськогосподарче машинобудування та паровозобудування тощо). Загалом, якщо українські землі у складі Російської імперії і були колонією, то в усякому випадку, доволі нетиповою для епохи колоніалізму. Термін «внутрішня колонія» є досить слизьким і нечітким, радше таким, який б'є на ефект, і ми погодимося з А. Каппелером, котрий пропонує взагалі не називати українські губернії колонією, аби не плутати їх зі справжніми колоніями. Все це, звісно, не означає, що українські землі не зазнавали економічної експлуатації, а український народ не страждав від різноманітних обмежень і заборон — про них ми вже сказали чимало. Просто речі все ж таки варто називати своїми іменами…

Окремим цікавим питанням є те, як ставилися до українців взагалі та українського руху зокрема російська громадськість, а точніше — та її частина, що не солідаризувалась із державною політикою стосовно українців. Адже добре відомо, що в XIX столітті існували вельми щільні зв'язки між освіченими українцями та росіянами, особливо у великих містах України. За словами сучасного дослідника Девіда Сондерса, російська суспільна думка всіх без винятаку політичних таборів першої половини XIX століття ставилася здебільшого позитивно до України й українців. Цікавість до української мови («малороссийского наречия»), літератури та історії була великою, внесок України в загальноросійську та слов'янську культури — загальновизнаним. Як ми вже згадували, Шевченко був популярний не лише серед земляків, а й значною мірою серед російської освіченої публіки, надто ж — ліберальної орієнтації. Так само популярними були твори І. Котляревського, сентиментальні повісті Г. Квітки — Основ'яненка, оповідання та повісті М. Гоголя. Зміни почалися тоді, коли стала змінюватись і політика імперії щодо українців — наприкінці 1850–х років, щойно колишні кирило — мефодіївці повернулись із заслання і змогли публічно заявити про свої погляди. Стосовно кирило — мефодіївців обидва табори російських ліберальних інтелігентів, так звані «слов'янофіли» (виступали за пошук Росією своєрідного шляху розвитку, проголошуючи існування православної слов'янської цивілізації) та «західники» (закликали орієнтуватись на західноєвропейський шлях суспільно — політичного та економічного розвитку) мали не до кінця визначену позицію. Слов'янофіли скоріш виступили проти політизації українського руху, відомий діяч — слов'янофіл О. Хомяков назвав кирило-мефодіївців «малоросами, зараженими політичним безумством». Пантелеймон Куліш у листі до ще одного помітного представника цього самого табору, С. Аксакова, писав 1858 року: «Мы имеем протав себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков — недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа». Західники (Т. Грановський, О. Герцен) висловлювали певні симпатії до українських прагнень, проте для них проблеми українців не були аж надто важливими — вони прагнули пробудити від віковічної сплячки всі народи імперії, вказавши їм слушний, як їм здавалося, шлях до прогресу. Зокрема, Олександрові Герцену належить фраза про те, що якщо Росія зупиниться у своєму русі вперед, до поступу, «тоді не тільки Польщі, не тільки Україні не ‘слід лишатися з Росією, але слід їм об'єднатися, іти на Москву і розгромити цю велетенську будову рабства».

Російські ж радикали, зокрема народники, також не надавали особливого значення національному питанню, а саме боротьбі українських інтелігентів за визнання українців окремою нацією, однозначно віддаючи перевагу ідеї соціального визволення мешканців імперії з — під гніту самодержавства. «Народницький соціалізм» мав стати панацеєю від усіх негараздів, від яких потерпала царська Росія. Як ми вже згадували, серед народників було багато українців, вони підтримували певні контакти з українським рухом. Проте в цілому українофіли здавалися народникам надто поміркованими й аполітичними, а народники українофілам — вельми небезпечними і, можливо, навіть дещо аморальними, зважаючи на тактику терору. Крім того, українофільські діячі (наприклад, В. Антонович) звинувачували народників у тому, що ті підбурюють українську молодь на небезпечні й непродумані вчинки, себто фактично «крадуть кадри» для розбудови «української справи». Загалом українці, що брали участь у народницькому русі, поступово асимілювалися більш потужним російським середовищем.

Попри всі розходження соціалістів — народників і соціал — демократів 1890–х років — початку XX століття, їхнє ставлення до українського національного питання було навдивовижу схожим: найдужче важила солідарність на основі класових моментів, а національне питання мало бути розв'язане тільки після революційних перетворень у російському суспільстві. Зокрема, погляди ідеологів російської соціал-демократії до 1917 року на українське питання були плутаними, суттєво залежали від ситуації. Дехто з них схилявся до ідеї вільної федерації народів Російської імперії. Більшовики ніколи не втрачали шансу покритикувати імперський уряд за антиукраїнські заборони, як це робив Г. Петровський. Щоправда, Володимир Ленін мав свій, далеко не простий, погляд на національне питання. До 1917 року він уважав, що всі нації мають повне право на самовизначення аж до відокремлення, проте чим більше можливостей буде надано таким націям на практиці, тим менше вони мусять цього прагнути, адже в соціалістичній державі всі їхні права і так будуть захищені, а прагнення — враховані. Члени РСДРП твердили, що цілком законне відокремлення націй пригноблених від нації гноблячої (націоналістичні прояви з боку перших Ленін на словах розцінював позитивно — до певного часу) не означає прагнення до творення малих держав замість великих, де сконцентровано пролетаріат, який має стати вибухівкою для світової революції (і взагалі великі держави «більше служать інтересам мас і прогресу»). А будь — що, що розділяє пролетарів, соціал — демократи вважали безперечно шкідливим. Такі суперечливі погляди Леніна та інших більшовицьких лідерів дошкульно критикував у перші роки Першої світової війни український марксист Леонід Рибалка — Юркевич, котрий мешкав у Женеві, там само, де й майбутній вождь світового пролетаріату. Юркевич резонно питав у Леніна на сторінках своєї брошури «Русские социал — демократы и национальный вопрос»: то чи більшовики є прихильниками самовизначення народів, чи ні? Підозри (як показала історія, вельми слушні) у Юркевича викликали тези Леніна про «добровільну відмову націй від відокремлення (див. вище), ідея того, що демократична російська республіка надасть усім націям колишньої імперії всі необхідні права, а особливо — ленінська ідея «злиття націй» для подальшої боротьби проти соціального гноблення — те, що Ленін називав «пролетарським інтернаціоналізмом». Юркевич звинувачує Леніна в тому, що цією ідеєю той прикриває звичайну асиміляцію панівними націями націй пригноблених, а «визнання скінченності подальшого злиття націй» ніяк не можна узгодити з правом на самовизначення, тому ця теза є нічим іншим як гаслом войовничого імперіалізму. Слова Юркевича дуже скоро виявилися пророчими.

Проте поки що більшовики були невеликою і не надто впливовою радикальною партією. Інші російські партії лівого та крайнього лівого спрямування (есери, анархісти) так само не бачили потреби в «національній обмеженості», вважаючи все це вчорашнім днем і шкідливою для побудови їхніх утопій справою. Цікавішим було ставлення до українського питання налівоцентристських партій та організацій в імперії початку XX століття. Мова йде щонайперше про ліберальну «опозицію його величності» — кадетів, котрі мали багато прихильників в Україні та серед власне української інтелігенції, котру приваблювала поміркована кадетська програма, яка передбачала реформування імперії до чимдалі більшої демократизації. Лідери партії конституційних демократів (скорочено КД, кадетів), такі як Павло Мілюков та Петро Струве, визнавали наявність українського питання. Проте кадети були насамперед патріотами Великої Росії, хай і виступали за її демократизацію, тому прагнули зміцнити її шляхом поступок окремим народам, перш за все тим, що вже являли собою повноцінні нації, хоч і без державного статусу. Малися на увазі зосібна поляки та євреї — пом’якшити політику щодо них закликав Струве. Про українців, білорусів і литовців та їхні політичні права мова не йшла — це вважалося зайвим. Проте безглузді, на думку російських лібералів, заборони української мови мали бути скасовані, аби спрямувати український рух з небезпечного для імперії політичного річища в цілком мирне, культурницьке. Гадаючи, що насправді розбіжності між українцями та росіянами є мізерними, чимало російських лібералів уважали, що поступки в культурній сфері можуть навіть загалом зняти «українське питання» з порядку денного — мовляв, український рух існує лише поки його забороняють, як реакція на імперську політику (такий погляд на проблему дотепер трапляється у висловлюваннях окремих російських політиків, що претендують на аналіз подій сторічної давнини). Під тиском кадетів — українців лідери партії виступили на захист українських національно — культурних прав з думської трибуни — зокрема, 1909 року це зробив Павло Мілюков. А 1913 року проти антиукраїнських обмежень і заборон виступили як кадети, так і чимало найнесподіваніших осіб — більшовик Петровський (згодом відомий діяч Радянської України), близький до трудовиків Олександр Керенський, волинський єпископ Никон (останній, як і кадети, вважав, що ліпше дозволити українцям школу їхньою рідною мовою, ніж заборонами розпалювати «мазепинство»). У цілому ж варто погодитися з Т. Гунчаком та Я. Грицаком — українські діячі дореволюційного періоду мали чудову нагоду переконатися, що навзагал ліберальна російська інтелігенція, навіть опозиційно налаштована щодо царського режиму, не надто схильна до ідеї надання українцям якихось політичних прав, тим паче, якщо це загрожуватиме цілісності імперії. Натомість позиція радикалів теж була багато в чому схожою, хоча (як у випадку з більшовиками) і дещо більш невизначена. Згодом ці підозри вагомою мірою справдилися під час української революції.

Утім, можливо, читач запитає, як ставилась до українців та їхніх прагнень звичайна російська публіка, освічена і не дуже (просто в першої було значно більше шансів донести до нас свої думки у формі спогадів, щоденників тощо, ніжу другої)? Якими були стереотипи щодо українців в імперії в цей період? Як ми вже казали, для українців у другій половині XIX столітті існувало три основні терміни — малороси, хохли та мазепинці.

Термін «малороси» був найбільш нейтральним з усіх трьох, активно вживався протягом усього XIX століття. Твердження А. Каппелера про те, що так називали українців, що ступили на шлях сходження соціальною драбиною і прагнули влитись до російського суспільства, через що вважалися, попри деякі мовні й культурні особливості, частиною російського народу, в принципі є слушним для другої половини XIX століття, для першої — це слово скоріше позначало всіх українців загалом.

Вивчення текстів, подорожніх записок російських мандрівників до України першої половини XIX століття довод ить, що у свідомості росіян різного соціального статусу в цей період часто існували схожі образи українців та України. Проте образ «малороса» теж зазнавав змін протягом XIX століття. Так, 1803 року росіянин П. Шаліков ось що писав у своїх записках «Путешествие в Малороссию» (тут і далі — цитати в перекладі з російського оригіналу): «Побачивши Малоросію, очі мої не могли намилуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок». Цікаві питання ставив собі П. Сумароков («Досуги крымского судьи», 1803): «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа Імперії? Чи не до іншої в'їжджаю держави?» Ще один мандрівник, А. Левшин, у своїх «Отрывках из писем о Малороссии» (1816) відзначав в українських селянах побожність, палку любов до батьківщини, войовничість, патріархальний родинний лад, чистоту звичаїв, розвинене почуття власності. Він також уважав, що українські жінки працьовитіші за своїх «лінивих чоловіків». Князь І. Долгорукий («Дневник путешествия в Киев в 1819 г.») зазначав, що в Малоросії іншими є не тільки мова і звичаї, а й вигляд полів, доріг, інша церковна архітектура, обряди та співи. Особливо князеві сподобалась… українська вимова латинських висловів, почута в Харківському колегіумі. Відомий історик та ідеолог у дусі офіційної народності графа Уварова Михайло Погодін (відомий зокрема тим, що винайшов теорію про запустіння Подніпров'я в період після приходу монголів, унаслідок чого нібито суто російські землі Київщини та Подніпров'я заселелили вихідці з карпатських гір — українці) писав 1842 року про те, що він любить малоросійські села, мешканці яких живуть у гармонії з природою, полюбляють вирощувати дерева (на відміну від росіян, для яких хата — лише місце для ночівлі). Українці, за Погодіним, не жадібні, і вони вдоволені тим, що мають, не прагнучи збагачення (це твердження можна частково пояснити помітною перевагою в українській торгівлі купців — неукраїнців). Зрештою, майбутній діяч слов'янофільського руху Іван Аксаков у своїх «Бесарабських листах» писав про власне перебування в Україні 1848 року та про сприйняття українців звичайними росіянами: «Проїхавши поза Харків, я відчув себе в Малоросії — у країні, де, здається, мало приязні до Русі; незважаючи на православ'я, на найближчий зв'язок, ви одначе не почуваєте себе вдома; однак це стосується нас [освічених росіян. — Д. Ж.], але російська людина [з числа «простого народу». — Д. Ж.] скрізь походжає без соромливості, хазяїном, і з надзвичайним почуттям поблажливості… Це властиве і моєму слузі Нікіті. Він… дурний, неписьменний, нездогадливий, сонний і дивиться як колода. Посмішка постійно тримається на його обличчі, щойно забачить хохлів… Якось побачивши одного старшину, котрого везли на возі парою волів, він реготав протягом цілого перегону на 25 верств; найкращим його заняттям було дратувати хохла — візника». Цікаву інформіцію щодо поводження в Україні російських солдатів (армія імперії була не тільки потужним військовим знарядд ям, а й своєрідним «плавильним котлом» національностей) подає той-таки Аксаков, котрий як офіцер ополчення 1855 року побував тут під час Кримської війни: «Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і під час нової зустрічі з ним мусить відчути те саме почуття образи й обурення, котре відчула колись. Наші вояки залишаються зовсім байдужі до цієї уваги [перед цим ідеться про українську гостинність щодо солдат і офіцерів, котрі йдуть на війну. — Д. Ж.], навпаки грубіянством і цинізмом жартів ображають українок, вимагають іще раз їжі від господині, що стільки клопоталася над гостиною, кепкують з «хахлов», наче ненажерливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепиваються і [сплять] п'яні до гиді; а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї багато гусей і курей покрадено й порізано… Відтоді як ми прийшли в Україну, наші люди почали більше пиячити і красти, ніж раніше… Окрім дешевої горілки та інших причин, здається мені, що тут існує почасти почуття своєї вищості у деякому сенсі, крім того тут він [російський солдат. — Д. Ж.] ніби в країні чужій, не в Росії і дивиться на мешканців, як на людей для нього цілком чужих».

Загалом неважко помітити, що і в першій, і в другій половині XIX століття більшість російських авторів підкреслювала приблизно ті самі риси українців, що дає змогу говорити про складання певного етнічного стереотипу. Проте цікаво, що в другій половині століття, очевидно, паралельно з процесом розгортання диікусій щодо того, ким є українці й чого вони хочуть, а також із розквітом українофільського руху, негативні чи підкреслено — карикатурні риси, «притаманні» українцям, поступово стали превалювати над наївною ідеалізацією тих-таки українців багатьма росіянами, на відміну від попередніх десятиліть, коли взагалі образ був позитивним.

Наслідком стало викшталтування десь у середині XIX століття специфічного образу так званого «хохла». Абсолютна більшість населення українських губерній, українські селяни, які й далі жили в традиційному україномовному світі, сприймались як доброзичливі, сумирні, колоритні, але загалом «некультурні», «дурні» «хохли» (походження терміна очевидне: вже в XVI столітті російські джерела називають українських козаків «хохлачами» через особливу зачіску — оселедець. Це слово досить рано стало сприйматись як позначення національності — так, один із соратників донського отамана Афанасія Булавіна, котрий 1707 року зчинив повстання проти Петра І за права і вольності Тихого Дону, мав прізвище-прізвисько «Хохлач», схоже, через своє українське походження). Як слушно вважає сучасний український дослідник Ігор Лосєв, чимало (якщо не більшість) росіян цього періоду були цілком щиро переконані, що всі відмінні від росіян риси українців (пов'язані з мовою, культурою, традиціями) є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати за умов міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських культурних формах. Звісно, це пов'язане насамперед з відносно швидкою русифікацією українських міст (не відверто насильницькою, як інколи можна прочитати, справа, либонь, в іншому — у престижності російської мови, котра поступово стала мовою освічених верств імперії саме в XIX столітті, витримавши серйозну конкуренцію з французькою) і тим, що українська мова збереглася практично всюди в сільській місцевості.

З цим першим стереотипом був пов'язаний і другий — стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності всього українського, його орієнтації на минуле. За тими уявленнями, надбання української культури (у широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. Якоюсь мірою такому сприйняттю сприяла діяльність декотрих українських діячів, що вважали за «єресь» проти української справи будь — який відхід від традиційних культурних зразків, перетворивши, наприклад, ту ж таки творчість Шевченка на культ. Утім, поступово талановита українська молодь насмілилася відійти від «свого собачого обов'язку бути просвітителями народу», ставши творцями мистецьких зразків справді високої якості. Українська культура, звісно ж, тільки збагатилася через появу в ній модерних течій, суголосних тогочасним європейським культурним тенденціям.

Із цього стереотипу архаїчності випливав стереотип, згідно з яким українська культура є виключно таким собі «фольклорним феноменом». Багатьом росіянам здавалося, що їхні сусіди чимось схожі на відомого персонажа Шельменка з драми Григорія Квітки — Основ'яненка про Шельменка — денщика. Як наслідок, укорінилося поблажливо—іронічне ставлення до українців, як до людей досить простих, елементарних до примітивності, незлих, але лукавих і доволі хитрих (проте ця хитрість не сприймалась як ознака розуму), із цілком одновимірним мисленням, таких собі «селян», «дітей природи» без особливих психологічних проблем і властивостей. Можливо, і на початку XX століття це було якоюсь мірою продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще першої половини XIX століття, коли в російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей і пляшущей Малоросии».

Коли часопис «Украинская жизнь», що видавався російською мовою в Москві з метою ознайомити росіян з Україною й українцями (редактором газети був ніхто інший як Симон Петлюра), здійснив анкетування російської читацької публіки, то лише двоє учасників анкетування були схильні вважати українців представниками іншого народу, ніж росіяни. Переконання більшості втілив анонім, який назвався просто «журналістом»: «Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки й фінляндці — народи з власною історією і культурою, а малороси, українці — етнічний різновид без помітного минулого»*. Так, видатний російський культуролог, філософ і публіцист цього періоду, професор князь Е. Н. Трубецькой, відповідаючи на анкету «Украинской жизни», навів такі цікаві аргументи: «…В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарними і "великоруський", і "українській" народ. Таких зовсім немає у світі». Цікава думка про те, як найчастіше зображують українця в російському красному письменстві другої половини XIX — на початку XX століть, належить Володимирові Винниченку. У своєму «Відкритому листі до російських письменників» Володимир Кирилович не без обурення писав таке: «…на сумну схильність до "хохляцьких" анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. "Хохол" неодмінно знайдеться у кожного белетриста…. Завжди і скрізь "хохол" — трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний. Про інші властивості людської психіки у "хохлів" з цих оповідань зовсім не чутно. Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка — зрідка це недалекий, сентиментальний, незлий телепень, на кшталт "хохла" М. Горького».

______

*К нашей анкете//Украинская жизнь. — 1913. — № 12.

Нарешті, мазепинцями наприкінці XIX століття стали називати тих українських діячів, котрих хотіли охарактеризувати як небезпечних сепаратистів, ворогів Російської імперії. Вони сприймались як агенти ворожих Росії держав, підбурювачі спокою «хохлів» і вороги вірних «малоросів». Зрештою, прихильники ідеї про єдину російську націю часто — густо називали українців навіть просто «росіянами» — як це робив, наприклад, уже відомий читачеві Василь Шульгін у своїх спогадах «Годы», пишучи про своїх волинських селян: «По национальности они были русские, или как тогда говорили, малороссияне, по нынешней терминологии украинцы» (нагадаємо: ця остання книга Шульгіна вийшла друком в СРСР у 1970–х роках, коли таке пояснення вже було необхідним).

«А що ж термін "українці"?» — може запитати читач? Ним найчастіше окреслювали тих людей, котрі намагались розвивати власну самобутню культуру, плекали рідну мову і до того ж створювали національні спілки та організації (тобто поняття буде тотожне термінові «українофіли»). У принципі, на думку багатьох росіян, зовсім невелика грань відокремлювала «українофільство» другої половини XIX століття від відвертого «мазепинства».

Так чи так, але росіяни XIX століття мали деякі етнічні стереотипи щодо українців, і це свідчить про певне розуміння інакшості останніх в очах перших. Утім, ця інакшість не сприймалась як аж така суттєва, щоб становити підґрунтя для визнання українців окремою нацією.

Загалом, як правильно завважував А. Каппелер, україно — російські стосунки в XIX столітті не визначалися ні лише «дружбою братніх» (як гадають і сьогодні декотрі історики та публіцисти), ані «ворожнечею діаметрально різних» (як не менш палко запевняють інші автори) народів; проте існувала множинність різних контактів на рівнях держави, освіченого суспільства та широких верств населення. Численні аспекти цих взаємин залишаються цілком недослідженими й дотепер — це насамперед міжетнічні контакти українців і росіян у містах та на селі, зокрема в прикордонних та змішаних місцевостях, змішані шлюби, взаємні запозичення українців і росіян у сфері мови, культури, обрядів та звичаїв (А. Каппелер). Отож — бо й у справі дослідження цієї, здавалося б, добре відомої тематики ще вистачить роботи багатьом поколінням істориків…