Українська мала проза XX століття

«Він шукав Україну в Європі».

Мало того: він її там знайшов.

Бодай тому, що не мав іншої ради.

Бодай тому, що ніде інде її вже не було — принаймні для нього…

Було — інше.

Була культура. Європейська культура, глибоко органічна для нащадка шляхетного українського роду Юрія Косача. Усмоктана з молоком матері точнісінько так само, як і власна усвідомлено горда українськість. «Щоб не плакать, я сміялась», — надарма саме так написала свого часу його, Косачева, тітка…

Поєдналося це все в ньому по-бароковому химерно. Інакше не могло й бути! Адже український прояв європейської культури, український розквіт європейської культури, українська вершина європейської культури — це і є бароко.

І в цій культурі він чувся, як у раю. Навіть коли довкола було пекло…

Тим паче, коли довкола було пекло!

Бо що йому все те, що довкола — насправді ж бо він не там, насправді ж він — ось, погляньте! — заходить до розкішної зали, щедро й химерно освітленої канделябрами, і церемонно розкланявшись із давніми й хорошими знайомцями, заводить із ними прецікаві розмови про тонкощі дипломатії, про філософські віяння, про прем’єру нової симфонії знаменитого композитора, про життя справжнє, насичене й наснажене, а зовсім не довколишнє… І ось господар, неодмінно мудрий і неодмінно посвячений у всі можливі тонкощі й тайнощі, раптом немов прокидається з довгого розмислу і заводить отієї «України в Європі», від котрої щему душевного стільки ж, як і щастя духовного:

І гість — той самий знаменитий композитор (трохи, щоправда, глухуватий) — пізнає «Україну в Європі» з його голосу, і чує її мов напливами, то голосніше, то тихше, то знову голосніше накочує…

І він, Косач, спілкується з ними. Стає ними. Він творить із ними свої дивовижні барокові слова, котрих не існує в жодній мові світу, крім його, Косачевої, мови. Він щедро оздоблює ці слова барвистою бароковою пунктуацією… Саме так твориться Україна в Європі!

…«Він шукав Україну в Європі», — сказав про Юрія Косача Юрій Шевельов.

Він знайшов Україну в Європі.

І тепер ми точно знаємо, що вона там є.

І колись, може, навіть із нею зустрінемося…

© Іван Андрусяк, поет (Київ)

Вечір у Розумовського

Провесна року, що почався у Відні під знаком Керубінієвих «Анакреонтів», кепських паперових грошей і урядових богослужб за спокій душ короля Людовика й Марії Антуанети, була мжичиста й вітряна. Криги на Дунаю давно пішли, у парках Шенбруну й садах Монтекукулів несміливо показалися зелені бруньки, а проте чорногузи, вірні свому святому Йосифу, мерзли на луках за Пратером. Берлінський гість, винахідник Яків Деґен, мусив відложити свої покази летючих бальонів з уваги на негіддя, про що оповіщали «Тижневі надзвичайні і звичайні вісті» разом із згадкою про нову оперу абата Фоглєра «Somari», написану нарочито для бурґтеатру, та про наділення орденом Золотого Руна ґрафа Стадіона. Модні чепуруни боялися вдягати на мжичку останню паризьку новинку, презентовану Лікурґом кафе Фраскаті Тієррі, — високі капелюхи, звані циліндрами.

В один із мжичастих вечорів тієї провесни, 21 марта 1804 року, по Ліндштрассе вгору йшов непоказний чоловік. Непоказний, бо темний, трохи зношений сурдут і капелюх, злегка насунений на голову, нічим не вирізняли його в юрбі, що, незважаючи на сльоту й вітер, не спішила до господ, а вешталася по вулиці. Вона розглядала карети й берліни, значені коронами й гербами, які з ліхтарями й величавими велетнями-льокаями на приступках їхали шпарко, одна за одною. Добрі коні порскали од вогкости, брязчали сріблом збруї й гулко цокали підковами по бруку. Бризки грязюки, вилітаючи з-під коліс, потрапляли на одію[105] й щоки роззявам, що силкувалися відрізнити арденів[106] князя Ліхновського від арабів[107] ґрафа Естергазі, карабаса принцеси Фефе Пальмі від лянда ґрафині Красінської. Та даремно було б шукати в очах юрби тих зловійних і зловорожих огників, що, не так давно ще, були роздмухані в заграви під Бастилією й Тюїльрі. Очі віденських гапіїв були сумирні, добрячі й зовсім не зловорожі.

Чоловік у темному сурдуті презирливо оминав їх, а коли йому надокучило штовхатися в натовпі, перейшов на другий бік, де не було так глітно[108].

— …Дурниці, страшні дурниці… глупе місто… темні люди… фабриканти цукрової води… доки віденці мають вуршти[109] й пиво, ніколи не будуть бунтувати… тиша, благовійна тиша його апостольської величности… — міг почути кожний, хто прислухався б, бо чоловік говорив про себе не дуже стиха, йшов не занадто швидко, ані не спроквола, стукав кийком із срібною головкою й не звертав жодної уваги на карети, ані на форайтрів, що за доброю, давньою модою гукали «gare!»[110]

Нараз біля ліхтарні, що сліпала жовтим оком наоливленого ґноту, його перестрів чорнявий чоловічок, обвантажений шкуратяними торбами й чересами[111].

— Пане раднику, з вашого дозволу, — вийняв він люльку з рота — штихи, мідерити[112] в великім виборі, прецизійної[113] роботи, кращих мистців…

Невідомо чому мандрівному крамареві дереворитів[114] упало на думку спинити якраз цю людину, ще й назвати її радником. Ані в одягу, ні в обличчі не було в нього грошовитої статочности й бажання прикрасити шановні стіни свого дому образами. Проте чоловік у темному сурдуті спинився й спочатку не збагнув, чого від нього хочуть. Крамар, імовірно, був моравець або венеціянин, говорив із кепськими наголосами, а його покупець — приглухуватий. Взявши свою паличку під паху, він висунув трохи нижню губу й короткими, волохатими пальцями перебирав образи до вбогого світла ліхтарні. Крамар збив капелюха на чорні, мов смола, кучері й оглядав пана бистрими, як розпечені вуглики, оченятами. А оглядати було що. Пан у темному сурдуті, з жовтими ґудзиками справді був предивний. Рожева косинка, недбало зав'язана, закривала комір сорочки. Оксамитний сурдут брунатного кольору був скроєний достоту зле, трохи завузький, як на кремезнаву, похилу постать його власника. «Який злющий пан», — подумав крамар. В обличчі крилося щось звіряче, потворне, але притягаюче. Було й добре, й жаске.

Лев, справжній лев. Широкий приплащений ніс, різкі уста, зморшки на підборідді, важкі щелепи, щоки, зриті віспою. Бронзова левова паща, сердита й розлючена левова голова. Крамар не бачив ніколи такої дивної людини. Він і не радий був, що її зачепив. Але не мав сили рушитися. Люлька погасла. Хотілося стояти й дивитися без кінця, хотілося мимохіть зняти шапку й ловити кожне дригнення брів, кожний блиск глибоко схованих очей. Було в тім щось несамовите, й крамар чув, як мурашва поповзла йому від п'ят. Коли б цей пан сказав йому йти за собою в безвість, ішов би й не задумувався. Але той стояв усе ще, закопиливши губу, й презирливо перекидав образки: там були віденські й зальцбурзькі перспективи, краєвиди з луками, водопадами, руїнами, кілька мідеритів принца Євгена, цісаря Лєопольда, бій під Льойтен, під Гогенфрідберґом, турецька облога Відня, здобуття Білгороду…

— Ні, — промовив пан, — для мене тут нема нічого…

— А може, щось модного, добродію, — гукнув аж крамар, злякавшися, що той відійде, — забавні образки останньої італійської роботи…

Перший забавний образок зображав проект нападу Франції на Анґлію, зладжений дотепним штукарем із великою фантазією. Громогка артилерія перекочувалася тунелем, виконаним під каналом. На морі роз’юшені кораблики з люттю атакували анґлійські фреґати й бомбардували Дувр. Кораблики ті нагадували тарганів і стоніг, пихкали димом з гарматок, як навіжені. Війна точилася й у повітрі. Кількадесять бальонів, на зразок моделю братів Монґольф’є, кружляли над Льондоном. І загин остров’ян був би певний, перемога яскрава, коли б не те, що цілий лєґіон хвостатих чортів тягнув бідолашного масійського Бонапарта в Тартар, де для нього готові були казани зо смолою. Справедливість Божа тріюмфувала.

Але левова голова з гиддю жбурнула цей образок.

— Нікчемність! Що ще є? Певно, такі самі дурниці!..

Другий образок жартівливо змальовував снідання першого консуля й міністра Пітта. Перед ними на полумиску лежала, мов каплун[115] або порося, дебела темна куля, й вони завзято ділили її поміж себе різаками, притримуючи здоровенними вилками. Перший консуль відкраяв чималий шмат Европи й добирався вже до Індії та до Китаю, а міністр спокійнесенько відчімхував голубий холодець океанів. Бонапарта змальовано дуже досадно: велетенські пера на капелюсі, скуйовджені вітром, чинили його схожим на малого, роздратованого півня.

— Пощо він носить ці дурниці! — гукнув чоловік у темному сурдуті. — Не має нічого іншого до роботи?

— Хто він? — очманів крамар.

— Він, він! — ткнув чоловік пальцем у зелену камізельку крамаря, а той аж відсахнувся: очі панові блискали, якби ними стугоніло сто грізних ночей.

— Хай він у цю ж мить кине це сміття! — глухо гукнув чоловік і тупнув ногою. Здавалося, що капелюх на його голові піднісся, немов волосся стало дубом. Крамар задеревів і схолов від жаху.

— Сатана! — майнуло йому в думці. — Єзус, Марія! — вереснув не своїм голосом, аж зглянулися мимохідці, і, схопивши торби, чкурнув, мов заєць, навтеки.

А чоловік у сурдуті погрозив йому паличкою, постояв, поворушивши губами, й почимчикував далі. Мжичка змагалася. Краплі рясно падали з капелюха. І чоловік придав ходи. А з ходою, здавалося, гнів минав так швидко, як і прийшов. Обличчя заспокоїлося — лев ставав рахманний[116]. Та все ж в очах видно було проміття гроз, що ніколи не минають. Чоловік ішов, і шепіт його клаптями губився в мжичці, думки летіли пасмами клекотливих струмів. Одна переганяла другу, перебігала їй дорогу, спалахувала й вмирала, не встигнувши згоріти вщерть, не встигнувши заціпніти важким, ґранітним згустком. Щось спиняло рвучкий її біг до кінця, щось не дозволяло кипучому клекотові вогненного сплаву перекипіти й застигнути в цупких гранях твердої, тільки що знайденої форми. А водночас щось штовхало цей залізний потік думки вперед, ні на мить не переставало гнати його гребені з іскрястою гнівливою піною. В тому був неспокій, напруження кожного зав’язку волі, що велетенським, кігтятим птахом билася в тісній кліті, шарпала шпуги[117] й кривавила в їх іржі свої пазурі. Було б цікаво стежити за обличчям тієї людини. Воно нагально змінялося: то заспокоювалося, на мить прояснене, то хмурніло, заволочене хмарами, то застигало кам’яною маскою, то палало роздерте, немов пошарпане палючими, гострими вітрами. Було в тому щось із руху величавих стихій, із їх змагань у безкраїх просторах космосу.

Але ніхто не цікавився цією людиною. Юрба гапіїв стояла, заклавши руки в кишені, навпроти нового пишного, але трохи холодного зо своїми гордими фронтонами й спокійними кольонами будинку. Чавунна брама й кам’яна огорожа заковували його стрункими, певними лініями. Карети без упину заїздили під ґанок, і довгий їх вуж витягався далеко аж до задуманого парку, що пригортав лункі викрики форайтрів і дзвін підков до свого вологого, недавно розбудженого лона.

Лямпіони й ліхтарі кидали довгі стежки світел, а цілий дім стояв у вогнях вікон, наче сяйний фаєрверк. Карети й коні виростали в цій світляній зливі на позолочених, почервонених почвар, герби на дверцятах і брузументи[118] на лівреях льокаїв мигтіли, переливалися, посріблені мжичкою. Вечірня темінь відступила й чатувала здалека, не сміючи змагатися зо світлом.

І чоловік у темному сурдуті, напричуд юрбі, спокійно ввійшов і собі в повідь вогнів, минув лівреї челяди, минав мантилі й киреї, з-під яких іноді й знехотя запалювалися діямантові й рубінові зап’ястя й звізди, еполети й ефеси шпад, не поспішаючи йшов по сходах у надру будинку.

Два кремезні льокаї в блакитних каптанах схилилися перед ним біля дверей, а огрядний метушливий панок — чи не дворецький — розплився в люб’язнім поспіху.

— Добривечір, пане ван Бетговен. Зволіть до кабінету ексцелєнції.

— Добрий вечір, Herr Kudrjawsky[119]. — посміхнувся чоловік у сурдуті й собі. Краплі з його капелюха засріблилися на шахівниці долівки вестибюлю, коли прямував у покої.

Штафети до Скт. Петербурга йшли тепер щодня, а то й двічі на день. Чеським мужикам і галицьким жидам доводилося наслухатися двічі, як звичайно, мерзенної лайки од фельд’єґерів амбасади, що, забрьохані по уха, по орли на киверах березневою грязюкою, скакали у відталь поштових трактів, заганяючи коней на смерть. Подія в Еттенгаймі докучила не тільки хлопам, жидам і курієрам, вона передовсім міцно псувала настрій ґрафу й амбасадорові Андрею Кириловичеві Розумовському. Ситуація щодня змінялася, гіршала й затемнювалася. Тільки-но вчора амбасадор у реляції[120] князеві Чарторийському про розмову з віцеканцлєром похвалився, що його деклямація «dérangea visiblement la contenance du vicechancelier»[121], a сьогодні вранці всі попередні успіхи були перекреслені. На ранній авдієнції дипльоматичному корпусові в бурґу імператор Франц, чемно побалакавши з Розумовським про провісне негіддя, підійшов до амбасадора Шампаньї й привітав його зо щасливим вирятуванням першого консуля від злочинного замаху змовників Жоржа Кадудаля й ґрафа Артуа.

«…Cette félicitation inconcevable fût entendue par un de membres du corps diplomatique, qui était à côté de l’ambasadeur. Elle est presque généralement connue. C’est avec un sentiment pénible que l’on fait de semblables découvertes surtout quand l’expérience a démontré, qu’il ne faudrait qu’une impulsion différente pour tourner dans le maître en force contraire cette faiblesse qui est devenue la force de son cabinet…»[122] — обурено й схвильовано писав ґраф Андрей вже не Чарторийському, а імператору Олександрові. Росії могли не любити, не довіряти їй, але таке іґнорування подій, що нарушує balance politique, аж занадто свідчило про перфідність[123] віденського двору. Нечуване порушення права народів, замах на мир у Европі: триста драґунів зо штрасбурзького ґарнізону в білий день переходить Рейн, вступає на територію суверенного, незалежного князівства й пориває, сливе на очах, принца крови, спорідненого з першими тронами, з цим же віденським двором! І це все віцеканцлєр Кобенцель збуває знизанням рамен: «Vous voyez, comte, que nous sommes à la bouche du canon et que nous serons anéantis avant que vous puissiez nous sécourir[124]…»

— À la bouche du canon![125] — посміхнувся ґраф і кинув перо, щоб посипати піском сторінку. — Хай же нарешті загримлять ті гирла гармат і положать край безглуздим піжмуркам із цією лисячою пикою! Або Корсиканин скрутить нам усім в’язи, або ми скрутимо йому. Бо вкінці положення стає двозначне — не можна бути певним, чи сьогодні вже не ходять шифри від Кольоредо й Кобенцля до Талєйрана. Гарна коаліція, до чорта! А втім, кожний робить, що може, для своєї шкури…

Пригадав собі ґраф віршу безіменного піїти, переписану цього року на Різдво в Батурині від старого Іллі Безбородька. Хоч дотепний віршун і висмівав прозоро цілу коаліцію — Пархима, Панаса, Харка й Овдія, що їх пошив у дурні голова, проте ґраф власноручно переписав його твір і сховав у шкатулу, де зберігав усі свої малоросійські сувеніри. Ця вірша настирливо нагадувала йому чиєсь знайоме, запашне перо, але ні, це не могло бути воно…

Ще позаторік батько амбасадора, старий гетьман, прислав нарочитим післанцем у Штокгольм чепурну книжечку в сап’яновій оправі. І з того часу ґраф возив її з собою завжди у верхніх куфрах[126]. Ще й сьогодні лежала вона із розпочатим «Генієм християнства» пана секретаря амбасади, першого консуля в Римі, тут на столику. Ґраф посміхнувся, простяг мимохіть руку по цю маленьку книжечку, щоб розкрити її навмання й прочитати перші рядки, які попадуть на очі:

І що далі читав ґраф Андрей, то більше забував про Еттенгайм, про Кобенцля й штафети, а сміх його, дрібний та легкий, бився крильцями в холодні стіни кабінету. Льокай, пробігаючи у передпокій, побачив, як срібні льокони ґрафової перуки затряслися й плечі підплигували, немов їх пан заходився у пропасниці. Льокай збентежено підбіг до крісла, і Андрей Кирилович спіймав зляканий його погляд.

— Дурню! Чого тобі?..

Кинув книжку й взявся знову за перо. Непотрібно схвилювався, але льокай нагадав йому про штафету, що ждала на реляцію. І роздовбуючи шифр, в якому ніколи не був справний, заскрипів пером. Докінчував секретну нотатку про двох людців, якими цікавився Чарторийський… «Celui, qui se trouve sub littera A, est mr. Gentz, littérateur distingué dans la langue allemande et dont la plume, s’étant exercée souvent en français est capable de quelque énergie dans cette langue. Le second sub littera В est mr. Pozzo di Borgo. Ce dernier est de nation corse, il a rempli dans sa patrie des postes importants lors de troubles que l’ont agitée…»[127]

— Кавалєр Поццо ді Борґо! — лунко впав нараз голос льокая в кабінет, що поринав уже в сутінках. Ґраф швидко прикрив листа пісочницею й кивнув головою. Кавалєр ді Борґо мав завжди вхід до кабінету, так само, як Ґенц і Бетговен. Але два перші належали тільки до категорії «amis de balance politique»[128], a Бетговен, за висловом ґрафа, був «ami de coeur et de l’élévation de l’âme»[129].

— Слушний час розкусити нарешті цю штучку, — подумав Розумовський. Презентував кавалєра Чарторийському як певного конфідента[130], проте достоту не знав, чим дише. Якраз легкою ходою пройшов кабінетом стрункий красунь, притримуючи шпаду. Оливкове обличчя відразу виявляло його походження. Un chevalier accompli[131] — називано у Відні цього ад’ютанта генерала Паолі, завжди чемного, елєґантного молодика з тихим улесливим голосом і очима змії. Зміїне було не тільки в очах, воно таїлося в цілій гнучкій постаті, ніжних, але міцних руках, у плавкій ході.

— Добрий вечір, кавалєре! Я радий вас бачити!

Корсиканин потиснув пальці ґрафа й сів на краєць крісла в тінь, дарма, що ґраф хотів посадити його проти вікна. Нахилив трохи стан, підобгав ноги й чемно мовчав, чекав на ґрафів почин.

«Цей не може служити Анґлії, — подумав ґраф. — У нього, здається, чесне обличчя». І сказав:

— Що ж нового, кавалєре?

— Нічого, ексцелєнціє, більше як нічого. Всі нетерпляче чекають розв’язки справи бідолашного принца д’Анґієн. Узурпатор, я гадаю, не буде настільки сміливий, щоб простягати руку по його голову. Узурпатор задоволиться Пішеґрю й Моро…

— Нема сумніву, — повагом рік амбасадор. — З хвилини на хвилину чекаю депеші про звільнення принца. Французький уряд знає дуже добре, що цим учинком перекреслив усі симпатії, які (щоправда це дуже сумнівне) все ж були у декого. Тим більше поспішить направити свою необачну помилку. А що Ґенц, кавалєре?

Змія їдко посміхнулася й тихо засичала:

— Пан Ґенц студіює фінанси й буліст[132]. Вчора програв 1000 фльоренів. Взагалі останніми часами він живе рішуче понад бюджет. Куафери[133], перфуми, вино… Можна було б подумати, що має відкритий рахунок англійського короля…

Амбасадор посміхнувся й собі. Він зрозумів добре натяк ді Борґа. Але, граючися шарніром табакерки, сказав розважно й впевнено, як завжди:

— Пан фон Ґенц, безумовно, дуже добрий літератор. Вся європейська політика, ввесь європейський баланс замкнений у вістрі його пера. Він це знає й продає його всім державам, всім кабінетам, з тим однак, що пише завжди проти Франції й революції. А це найголовніше. Ми дивимося тому на багато речей крізь пальці. Відкривання Відню очей на якобінську небезпеку більше ніж потрібне… Пан фон Ґенц виконує поки що своє завдання бездоганно, й ми задоволені…

— А однак ця людина служить Анґлії, — подумав ґраф і продовжував далі, тепер жартівливо. — До речі, ваш земляк, кавалєре, ґенерал Наполеон Буонапарте, переживає тепер гарячі дні. Кажуть, Меневаль не встигає писати під його диктат. Трудно відмовити йому подивугідної впертости й витривалости. Є в тім щось диявольськи великого…

Поццо ді Борґо зчорнів од люти. Змія прокинулася з роздратованим сичанням.

— Прошу Вас, ексцелєнціє, не називати моїм земляком цього підлого ренеґата! На один звук його ймення я тремчу від ненависти…

«Цей міг би шпигнути стилетом і не здригнувся б, — подумав амбасадор, — він і тепер, мабуть, має стилет із собою…» Йому пригадався Неаполь, королева Марія Кароліна, спогади минулих любих днів молодости. Він посміхнувся й слухав Поццо ді Борґа, що говорив із несхованим запалом. Дійсно, ім’я першого консуля призвело його до тремтіння.

Змія вже не ховалася у прірвах очей, а підвелася, блискаючи отруйними, розлюченими зіницями.

— Комедіянт, шарлятан, жалюгідний кар’єрист, авантюрник і шальвіра[134]! В часі революції спекулює з Бур’єном на домах зґільотинованих аристократів, ходить у латанім мундирі, вдає раз поміркованого, раз якобіна, носить трьохкольорову кокарду, підлабузнюється до Робесп’єра, пише потайки улесливі листи до Паолі, змовляється з Сальцеті, нібито хоче визволити батьківщину, в рішучий момент її зраджує й бомбардує своє рідне місто — вірний конвентові і Франції, революційній Франції — щоб незабаром розігнати картачами ту саму юрбу, яка його так палко зустрічала, підсаджує до влади Барраса, щоб потім його підступно знищити й самому усадовитися на теплім місці у Тюїльрі… Ексцелєнціє, чи є в тім щось велике, в тім ланцюгу зради, підступу й підлоти? І зважте, що це ще далеко не повний ланцюг! Згадайте Бернадотта, нещасного Туссена Лювертюра, Моро, а тепер цей нечуваний, бандитський наскок на Еттенгайм! Його щастя, що має біля себе таких самих, як він: Ожеро, Массена, Ней, Лян, Мюрат, Даву — самі волоцюги, злодії, бандити, різники, пекарські челядники, пастухи… Ні, ексцелєнціє, це один із шарлятанів, що на них багатий наш вік. Це жаба, ексцелєнціє, й вона трісне раніш, ніж встигне надутися.

— Ваш запал — шляхетний, кавалєре ді Борґо, — посміхнувся Розумовський, — бо випливає з патріотизму. Одначе, коли б так було, амбасадори могли б спокійно сидіти в своїх амбасадах і чекати на тріснення жаби. Але, на жаль, так не є. Ґенерал Буонапарте — це революція, це загроза старому, доброму ладові. Революція, кавалєре, не жаба. Це кентавр. І великість Буонапарте в тім, що він осідлав кентавра — революцію. Будемо ж, кавалєре, — зітхнув ґраф, — робити все, що в нашій силі, щоб спинити скажений біг кентавра…

— Я слухаю, ексцелєнціє, — нагнув голову Поццо ді Борґо. А ґраф, ударяючи пальцями по мозаїковій тахлі[135], заговорив сухо й діловито:

— Стоїмо перед новою рішальною війною. Імператор Олександер готовий розвіяти всі упередження Европи щодо Росії й добуде меча, щоб остаточно й раз назавжди зрубати голову революційній гидрі. В новій коаліції Росія буде непередбаченою для Франції силою. Друга потуга — це адмірали Анґлії. Щодо Австрії, то поховання левів Венеції й приборкання Ґенуї дасть Габсбурґам грізні остороги, й вони не відважуться вже втретє на Альпи. Особливо після Маренґо й Гогенліндену. Віденський двір це знає й тому грають із нами в піжмурки. Отож, цього разу треба шукати вирішального пункту в Німеччині. Вона скаже в новій війні останнє слово. Не шкодуючи гроша, ані часу, будете ласкаві, кавалєре, звернути увагу на побачення аґентів його величности короля Прусії з аґентами Бурбонів. Будете ласкаві ствердити за всяку ціну наші припущення щодо розмов ґрафа Стадіона в Берліні. І вкінці цікаво було б знати що-небудь про реформи армії ґенерала Шарнгорста… Це було б усе…

Сірі ґрафові очі ховзнулися на мить по гарячих очах кавалєра. Вони впивалися розпеченими вугликами. «Коли він справді служить Анґлії, як каже Малія, я нічого не трачу», — подумав ґраф і підвівся. За ним устав і кавалєр ді Борґо.

— Не забувайте, кавалєре, — живо додав ґраф, — що скоріше будемо рухатися, то краще для нас. Французька армія розташована на півночі, готова кожної хвилі до десанту в Анґлії, може перейти Рейн та Дунай скоріше, ніж ми отримаємо про це повідомлення. Буонапарте — це блискавиця.

Кавалєр, потиснувши холодні пальці амбасадора, тихо скрадався до дверей.

— Не зостанете на вечір? Сьогодні Шупанціґ грає новий твір пана Бетговена…

Поццо ді Борґо мовчки вклонився й розвів руками.

«Льорд Мінто», — подумав Розумовський. Але змія вже виховзнулася з кабінету.

Кліо Канови меркла в куті імлистою, блідою брилою. Книги в шафах із-за шкляних заборол мовчазно вилискували золотими хребтами. Кох, Штілєр, Фюґер і Райнгард зчорніли в рамах. В кабінеті давно вже зсутеніло. Грані й кути стін злилися, заокруглилися у мороці, що навис над кімнатою крилами чудної, пелехатої птахи, черкав високе вікно й снувався довкруги свого господаря, пестився до нього, наче пес. Господар сидів за столиком, відкинув срібну голову на подушки фотелю, заворожений думками. Був сам, як чаклун, владар цілого зборища привидів, що билися, мов кажани в вікно, або застигали мовчазні, ув’язнені в компатурках книг, у мармурі статуй, у легкій, як повів вітерця, порцеляні статуеток, у важкім золоті рам, у кружальцях мініятур майстра Ізабе.

Знадвору раз у раз цокали підкови, під’їздили карети, але Розумовський не спішив. Ґрафиня Єлисавета сама приймала в сальоні гостей і виправдувала його спішною працею, хоч штафета вже скакала, мабуть, по брюнській дорозі. Але ґрафиня знала, що сумерки — його улюблена пора l’heure de la reverie[136]. Давніше, коли ще ґраф грав на скрипці, це була година імпровізацій, година натхнення, але тепер (ґраф із сумом це спостерігав) сумерки ставали тільки «l’heure de la réminiscence»[137], безперечно — ознака старости, кволої старости, коли кругом тільки спогади, коли все в минулому, коли все найгарніше залишилося позаду. І ґраф посміхався — все ж, до біса, те, що зосталося в минулім, було сяйне, як сонце.

Всі дні були одним полум’яним фаєрверком, безжурними іграшками з долею. Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя, — гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Европі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав, знав усі секрети коронованих віталень і спалень, зривав посміхи найкращих жінок Европи, що про них і марити не могли славетніші й родовитіші від нього… — достоту, чудні й чудесні, але завжди невідомі, бувають шляхи людські… Відень, Неаполь, Штокгольм, Петербург, Варшава, Батурин, Льондон, Копенгаґа, Штральзунд… — Андреєві Кириловичеві знову спалахнула посмішка — Штральзунд: лязурове море й золотий день, яхта й принцеса Вільгельміна Гессендармштадтська біля нареченого, кирпатого, нарваного цісаревича Павла, майбутня імператорка російська… Одначе це було занадто по-юнацькому, так жорстоко обдурювати приятеля! Бідний Павло, бідний Павло! Він важко заплатив за батуринське заслання…

Батурин… Ось навсонні дім із величними фронтонами й кольонами, теплівські луги, гетьманські будинки, незліченні комори, стайні й льохи, а на ґанку старого флігеля рожеволиций дідок із паличкою, завжди напудрований і наперфумований, із срібною табакеркою в руці, тільки що від пасіянсу, від Бюффона, «Гельоїзи» Жан-Жака, від фарнейського фільософа «Історії Карла XII», від фараона із сварливою Апраксіною — Його Ясновельможність, гетьман обох боків Дніпра, фельдмаршал і ґраф Кирило Розумовський. «А що, Кудрявський, Ахметка знову лапу занозила? У лю-лю-лю-лю!..» Доїзжачі, псарі, ловчі з яструбами, хортами, гончаками, приятелі й знайомі з Дараганівки, Лялич, Пасіки, Бакланова… Гудовичі, Стрешинці, Дарагани… У лю-лю-лю! Ату його, ату його хвостатого!..

— Свириде, — несподівано гукнув ґраф, відкинувшися в кріслі. — Мабуть, у Почепі глухарі вже токують?..

Льокай, що навшпиньках проходив кабінетом і думав, що ґраф дрімає, став, і обличчя йому розплилося широким посміхом.

— Либонь, ще ні, Ваша світлосте. Так од Благовіщення почнуть…

— Але слонки[138] тягнуть…

— Авжеж тягнуть, нестеменно тягнуть.

От де вона, сьогоднішня, «l’heure de la reverie». Це ж справжня ностальґія, вперше по стількох роках, — коли батьківщиною були Неаполь, Венеція, Відень… Вперше забаглося побачити хоч на мить те Богом дане, зап’яте імлами, співними вітрами обвіяне старе, козацьке Задесення…

І ґраф Андрей підвівся, підійшов до заволоченого мжичкою вікна, й мимохіть, само собою, подалося високими стінами, повз поцуловатих амурів:

І Свирид, і козачки в блакитних козакинах[139] Розумовського, що їх Свирид поманив із передпокою, дружньо підхопили:

Знали, що не сердуватиме. Коли сам співає — безперечно добрий. А то ще таку пісню. І амбасадор кивнув їм, щоб підійшли ближче — підголосник парубоцький, перший і на вечорницях, і на нічлігах чабанських — дядько Олексій Розум озвався в нім, клапоть оксамитного голосу, що чарував колись принцесу Єлисавету, передав небожеві.

І вмить завернув старий Сойм од Десни в сіверські мряки, обняв Конотопські луки срібленним рукавом, попід греблями зашумів сизий. Стали сиві вали й сиві могили на кордонах гетьманщини. За Глухів, за Єсмань, за Стародуб подалися. Закурився шлях на Ромодан, на Запоріжжя. Полки компанійців рушали під Нечосу на Очаків. Забряжчали шаблі, замаяли бунчуки, заграли гривами коні, скрипіли налучники сап’яннії, ударилися дівчата-козачки. Пішла за компанійцями туга їхня повз верби тремкі на греблях, повз сизий Сойм в задуманих очеретах.

Якраз пан Кудрявський ввійшов із канделябром, готовий нагримати на козачків, що так довго не засвічують свічок. І золочені хребти замерехтіли, Кановова Кліо вирівнялася й стала мармуровими гранями в світлі, змеркла й порцелянова Амарілліс, а Кохові руїни випогодилися, зазеленіли муравою. Рами спалахнули, мов обняті полум’ям. І крісла, оббиті синім адамашком, витяглися попід стінами, статочно, нахмурено. В кабінеті пропав морок, і без нього стало холодніше, хоч чепурніше.

Ґраф, невдоволено жмурячись од тану свічок, обернувся: спертий на руб ватрану стояв чоловік у темному сурдуті.

— Пане ван Бетговен! — скрикнув Розумовський. — Ми так заспівалися, що й не спостерегли, коли ви ввійшли…

— Будьте ласкаві, співайте ще, ексцелєнціє, — промовив ван Бетговен.

— Це іграшки, маестро, патріотичний сантимент… Це одна з пісень моєї співучої батьківщини. Вона така багата на них…

— Знаю, — кивнув головою Бетговен. — Тому й хочу слухати… Я, крім вашого козака за Дунаєм, не чув нічого…

Але співу так і не вдалося продовжити. Козачки соромилися й шугнули в свій передпокій. Амбасадорова година мрії минула. Він знову став сухий і крижаний, застібнутий у собі. Проте обіцяв переписати цю пісню. Бетговен сів на канапу й поклав короткі руки з притупленими пальцями на коліна. Чуприна à la Titus[140], як густа скуйовджена грива спадала на чоло, що його слушно назвав хтось античним храмом. Воно було клясичне своїми простими й шляхетними лініями. Хмуре обличчя прояснювалося тільки частинно, мов гірський ланцюг, осяяний раптом сонцем, що простромило промінням темні хмари. Бетговен з кожним днем ставав усе похмурніший. Від побуту в Гайліґенштадті не щезала важка скиба зморщок край уст, а клапті бавовни, заткнені в вуха, виставали щораз більше. Проте він ще не був зовсім глухий. Зате ґраф амбасадор яснів. В модній паризькій краваті горів діямант. Діяманти горіли у зірках на грудях. Сніговий жабот відтіняла блакитна кавалєрія й шиття каптана палало золотими пелюстками. Проти своїх пятдесятьох років виглядав молодо. Дзеркало відбивало його срібну перуку (ґраф не терпів сучасного якобінства у куафюрах[141]), блідаве, холодне лице.

— Козаки — це українські флібустьєри? — спитав перегодом Бетговен. — У свій час, своїми набігами вони були, здається, погрозою Порти?

— О, ні, маестро. Козаки — це, скоріше, організація на зразок мальтійських кавалєрів, правда, — посміхнувся ґраф, — із симпатичним вам демократичним забарвленням. Не забувайте, маестро, що за сливе три віки запорозькі козаки були spiritus movens прямувань України до волі…

— Так, — задумано промовив Бетговен. — Що Україна завжди прагнула волі, це я знаю… Мене дивує, — стрепенувся він, і очі його вперлися гостро в ґрафові, — як ви, ексцелєнціє, будучи патріотом своєї країни, працюєте для імперії, що позбавила волі вашу батьківщину?..

Амбасадор оторопів, але за мить посміхнувся. Бетговен іноді бував шорсткий і говорив те, чого не слід було говорити.

— Політична неґоціяція, маестро, нічого більше. Козак Розумовський працює для імперії так само, як і поляк Чарторийський, себто і один, і другий дуже мало. Не уявляєте собі, як далеко ідуть і можуть піти застереження щодо мене в Скт. Петербурзі…

Бетговен уважно й довго глядів на ґрафа.

— Ви хочете сказати, ексцелєнціє, що посполу з Чарторийським, наче два Самсони, розвалюєте із нутра храм філістимлян?..

Амбасадор нічого на це не відповів. Щоб змінити розмову, спитав Бетговена, якому ще не зійшла з уст глумлива посмішка, що робиться в місті. Бетговен споважнів і зо справжнім невдоволенням пожалівся на тишу. Відень мовчить, неначе під час месси. В публічних місцях дуже мало розмовляють, імовірно боючися шпиків.

— Але зате говорить музика, — із властивою йому звичкою відводити розмови з критичних тем, перебив Розумовський. — Справжня месса композиторів. Відень стає наймузикальнішим містом під сонцем. У тавернах, на подвір’ях, на вулиці тільки музика, з кожного вікна музика! Це не шпики, а ви, панове композитори його апостольської величности римського імператора, змушуєте нас, смертних, мовчати…

— Дурниці! — гнівно сказав мистець. — Я вважаю себе людиною, що написала всього кілька тактів…

— Що ви, маестро? А ваша ораторія, а симфонія, а увертюра Фіделіо, сонати…

— Дурниці! — Бетговен нетерпляче поворушив губами. — Це так, як усі говорять про мою сонату cis-moll[142], а я нею зовсім не задоволений. Я нічим не задоволений, — різко підніс він голос, і в лиці його знову майнули блискавки; обличчя раз загорялося, раз потахало. — Теревені все це. Цукрова вода. Не тільки я — Мегюль, Ґаво, Керубіні — одна підсолоджена вода. Наш час вимагає таких творів, що належали б могутнім душам. Тільки вони затаврують злих, жалюгідних людців, зайнятих тільки власними, дрібними, підленькими справами. Наш час… наш час… На музику дивляться, як на осолоджування, а музика це — пасія… Невблагана, нещадна… Боротьба двох початків на наших очах. І ми нічого… Сталева форма — вогненний зміст. Родина чотирьох інструментів — мало… Фанфари, фаґоти, кітли, лісові роги… Обов’язково лісові роги… Бо бушування людських пристрастей — ліс. Жах і страждання. Велич і нікчемність… Слово-чин — блискавичні обидва, обидва рівні богам… І людина, що топче закони, ламає миршаві пута, виростає нова, зовсім нова… рве гаті, не раб, не раб… Герой, Антей, Прометей, Титан… Не раб…

В цю мить його різкий голос перервався. По чолі побігли хмарки. «Пощо це я йому говорю, — подумав Бетговен. — Він також має рабів і сам раб…» Сидів знову кам’яний і мовчазний. Хуртовина прийшла й, не прогримівши, сховалася за скелі. Сонця не було. Були тільки густі хмари, олов’яні, навантажені грозами, важкі. Розповзалися по обрії, заволікали його, привалювали, мов нетесані брили ґраніту, мов хребет базальтів. Форми ще не було. Був тільки зміст, могутній, що розсаджував простори, як у часах світотворіння. Хаос хмар шукав твердих кордонів форми. Чекав на іскру, на зударення первнів, щоб вибухнути сліпучою, заглушною пожежею-зливою й на оновленім, змитім обрії вирости потужньою, застиглою брилою, в новій формі, що хвилювала б гранями й лініями. Але хвилина народження її була тяжка. Первні ще не наблизилися.

Розумовський проходжувався по кабінеті, нахиливши голову. Закаблуки його нових черевиків із перламутровими пряжками рипіли. «Яка екзальтація, яка екзальтація, але вони мають її всі… ці з собачими вухами… Буря й натиск… Шіллєр… Ґете…»

— Маестро, чи українські пісні можуть вам придатися?

Бетговен кивнув головою. Йому подобалася їх мелянхолійна сумовитість, сполучена з дивною степовою очайдушністю.

— Але тепер не те… Тепер мене займає інше…

Амбасадор хотів спитати, що саме, але Рібоп’єр, приватний секретар ексцелєнції, просив іти вже до сальону. Бетговен байдуже підвівся. Ґраф глянув мимохіть у люстро і поправив кавалєрію.

Ґраф Андрей на своїх четвергових вечорах притримувався суворо етикети. Моднярі глузували з цієї примхи, але корилися їй. Пудра, що її давно вже закинено у куафюрах, була тут досі обов’язковою, й молоді шалапути, що встигали за один вечір відвідати кілька домів, після візити у Розумовського мусили на зламання шиї гнати додому й змивати цей ненависний додаток до кучерів. Тим більш обов’язкові були шпади, і зовсім необов’язкове, а навіть украй нешляхетне — курення. Ґрафиня Єлисавета для тих, що пам’ятали свободу дому Тунів, начебто потайки від ґрафа влаштовувала в суботу на своєму крилі вечори, де дозволялося курити й дамам, через що князь називав їх «курячими». Одначе тут ґрафиня у всьому потурала ґрафові й сидіти біля неї було вільно тільки принцесам, старшим у роді. Проте приписи ці, пильновані гостро паном Кудрявським, ще гетьманським церемоніймайстром, не відстрашували гостей, а навпаки, приваблювали, бо, як кожна новинка, так і мода на спрощення остогидала. А коли б і ні, то все ж сальон амбасадора, блискучого арбітра елєґанції, оселя муз і гострого дотепу, кузня політичного фехтунку й твердиня старого доброго ладу, варт був того уклону в бік старовини. Варт був хоч би й задля вина, якого не посоромився б пити й сам імператор, задля українських вишень, спроваджуваних у зимі з батуринських теплярень, задля ікри з Астрахані, що на один спогад про неї віденські старі й молоді ласуни замикали очі. Але не диво — при всьому бажанні ані Клям Мартінец, ані Ліхновський, ані Кінський не могли позволити собі на те, що цей український гетьманич, з маєтком двічі більшим від Саксонії, або Гессен Дармштадту. Коли Відень називано другим Парижем, то велика частина заслуги в тому належала амбасадорові. Тим більше, що куафером ґрафині Єлисавети був славний Леонард, придворний косметик і цирулик нещасливого Люї XVI. Справді, ґраф Андрей був вірнішим сторожем старого ладу, ніж його сусід — імператор Франц. Під час коли бурґ, а за ним і Відень, потопав у повені новинок Бульвару й кафе Фраскаті, за якими виразно проглядала розбештана пика санкюльота[143], в сальоні амбасадора якобінські фризури[144] à la Titus і Caracalla не могли виперти божественних роялістичних ailes de pigeon[145]. Давід викликав тут щире обурення. Мегюль — погірдливе знизання плечима. Шатобріян (від часу амнестії) — холодну мовчанку. Один Бетговен був толєрований з дивною поблажливістю. Його, зрештою, не знали.

Коли ґраф Андрей з маестро увійшов у сальон, їх роз’єднали, засліпили каскади, китяги шовків, перел, золота й світла. Віяла коливалися, віяла розгорталися веселкою барв, тюрбани à la Turque, à la Tippo Sahib[146] цвіли на головах, пелєринки, хустини, туніки шаруділи, звивалися вогняними зміями, спурхували, мов чарівні мотилі, притулювалися, мов пелюстки, до мармурових плечей красунь, обіймали їх лебедині шиї, цілували їх ніжні руки. У шклі паркетів відбивалися черевички з чорними биндами навхрест довкруги струнких ніг, плили й розпливалися у світлі подоли суконь довгих, рівних і суворо простих. Тут уже ніхто нічого не міг учинити — за модою глядів новий стиль, що слід у слід ішов за переломом століть. У млі минулого зоставалися тяжкі роби з фонтажами[147], ґроденаплями[148]. Обручі кринолінів ховали на горищах, забували про йовіяльний[149], витівкуватий, облесливий і нещирий вік майстра Ватто. У рівних і простих лініях ховалася шляхетна простота вояцьких політь, героїчних доріг крізь піски Доманґуру й Сирії, гвардійських кольон ґенерала Буонапарте…

Ґраф Андрей не бачив на собі докірливого погляду дружини — він стрепенувся, як кінь, що почув бойову сурму. Молодшав, яснів, посміхався. Йшов у вінку віденського сузір’я, поміж цвітом красунь Европи. Марія — принцеса Віртемберґу, поставна й висока, з чорними, як південна ніч, очима, сиділа біля доньок славетного принца де Лінь — принцеси Фефе Пальмі — смішливої, синьоокої білявки і Фльори — «богині квітів», як писали про неї у віршах венеційські поети; три польки, одна від одної красніша — ґрафині Красінська, Замойська й Лянцкоронська, що першого дня полонили Відень своїми сукнями найфантастичніших помислів і китягами дзвінкого сміху, який і тут, не дивлючися на етикету, стежив і чарував суворі статочні стіни; ґрафиня Ерделі, палюча, мов полум’я, з волоссям кольору кручого крила й малиновими устами — пишна мадярка, і струнка, блідава графиня Тереса Брунсвіґ, і цілий рій князівен і ґрафинь Кінських, Пірґенів, Клям-Мартінеців, Міхновських, Льобковіців; миленька артистка Вільман, зеленоока русалка Дорота Ертман, маленька ґрафиня Урґгайм, русява принцеса Меклєнбург-Стреліц, дебела й рум’янолиця принцеса Вітельбах, князівна Вальдштайн — усі вони, здавалося, зійшли із старих полотнищ Тіціяна, що висіли тут на стіні, безжурні, погожі й зальотні, запестріли, завертілися промінним виром в очах Розумовського. А із-за цього китягу квіття троянд, лілей і фіялок виглядали шиті золотом каптани, биті яхонтами[150] ґарди шпад, білі мундири уланів і пишні малинові куртки гусарів, жаботи й перуки дідків, снігові кравати молодиків. Чорнявий ґраф Микола Естергазі, прославлений шалапут своїми фантастичними орґіями й кавалькадами, велетенський Штаренберґ, хитроокий Кінський, смаглявий Чернін гуртувалися довкруги герцоґа Райнера, багрянолицого чвалая[151]. Літерат Ґенц з’їдливо посміхався й потайки позіхав, розмовляючи з превеселим директором бурґтеатру Шіканедером і дириґентом придворної капелі Салієрі. Грубенький маляр Фюґер забавляв дам оповіданнями про жінку першого консуля. У куті тулився непоказний теольоґ Амменда й доводив щось архитектові Монтуое, що не слухав його й дивився на сволоки недавно вибудованого ним дому. Анґлієць льорд Канвіллям і Карло Ліхновський, чоловіки сестер Розумовської, ґрафянок Тун, слухали уважно смаглявого стрункого кавалєра Джованні Баптісто Маллія — таємного доглядача амбасадора. Кавалєр д’Анстет — секретар амбасади, схилився над фотелем старого Льобковіца, що нюхав раз у раз із табакерки… Сальон ґрафа справді був сьогодні барвистий і блискучий, як ніколи, служив мозкові й серцеві Відня, квітові його надій, гостив найкращих і найзнаменитіших людей часу, був одним із таборів білої, статечної Европи.

І, засипаний зірками, осяяний лентами, господар — син чабана з Лемешів, гетьманич український — тут між ґрафами, князями, дюками, що губили свій родовід у похмурім мороці віків, стояв, неначе добродійний ґеній, оракул і пітія[152].

— Ґрафе амбасадоре, ексцелєнціє! На милість Бога, скажіть нам, що буде з бідолашним принцом д'Анґієн?..

Розумовський, з добре уданою розпукою, розвів руками.

— Хоч сьогодні без політики, панове… Я тільки що відложив її тягар і приходжу відпочити душею, а вона, виявляється, чигає на мене й осьде…

— Ви недобрий, ексцелєнціє, — підняла свою гарну голівку принцеса Марія. Ціла Европа живе нині з венсенським в’язнем і так близько приймає собі до серця його терпіння, а ви жартуєте… Невже й вам байдужа принцова доля…

Сукні, мундири й каптани оточили князя міцним кільцем. З розхвильованих облич і тиші він зрозумів, що справа принца таки справді живо цікавила всіх. Розумовський споважнів, уклонився в бік принцеси й урочисто промовив:

— Запевняю вас, що всі побоювання передчасні. Ані один волос не спаде з голови принца Люї Антуана Анрі. Перший консуль надто добре знає, що це йому коштуватиме. Напевно, в цій хвилині принц уже на волі…

Легке зітхнення пішло по сальоні. Впевнена мова амбасадора вкоїла всі щирі й нещирі журби. Ґрафиня Замойська з притаманним їй темпераментом защебетала:

— Ось бачите, панове, амбасадор є тієї ж думки, що і я. Це просто якесь непорозуміння…

Розумовський нахилив голову і з маленьким, неукритим глумом посміхнувся.

— Вами, ґрафине, промовляє перебільшений сантимент ваших земляків до ґенерала Буонапарте, але смію запевнити Вас, що підлість у політиці річ дуже відносна. Особливо на дорозі до утвердження, якою, якщо не помиляюся, йде наш маленький Аттиля.

Ґрафиня Замойська зашарілася й замовкла. Симпатії віденських поляків до першого консуля були дуже зле приховані. Не диво — багато з них мало свояків і знайомих у лєґіоні, і марш ґенерала Домбровського частенько, хоч дискретно[153], грали на клявікордах молоденькі ґрафянки з Галичини. Проте з Розумовським вони якось мирилися, може, через пам’ять про його колишні прислуги Тадеєві Косцюшкові.

— Як можна, як можна, — запихкотів товстенький Ліхновський, — мати тепер які-небудь симпатії й сантименти до цього авантюрника! Аттиля — добре сказав ексцелєнція, гун, удвічі грізніший, бо приправлений перчиками панів Вольтерів! Освічений гун у фриґійській шапці, спертий на порок Талєйрана й злочин Фуше, спертий на баґнети — ножі різників!.. І це в час, коли донька безталанного короля Люї тиняється без батьківщини… без симпатії!

Бідна ґрафиня Замойська сама не була рада, що дала привід для такого щирого обурення. Але про неї забули. Розмова зійшла на тему, яка всіх єднала і цікавила, якою всі дихали. Розумовський нетерпляче грався ланцюжком. Хотів звести розмову на щось інше, але не було змоги встрягти в неї.

— Навала, — гомонів Ліхновський. — Всі кажуть, навала однієї людини, однієї людини, панове! Хіба це не сором?..

— Не можна відмовити йому деякої… деякої… — сухо почав Штаренберґ і запнувся.

— Ґеніяльности, що? — хитро прижмурив око Ліхновський.

— Ну, це було б забагато. Кебети, я хотів сказати, маленького військового таланту… До того неймовірне щастя… Гра долі…

— Все дурниці, — сердито почервонів Ліхновський. — Ані кебета, ані талант, ані щастя… Авантюрник добре виспекулював не тільки на будинках Конде й принца Орлеанського, але й на революційній заверюсі. Він потребував її, вона його — як значка. Не навала Бонапарта, навала революції, себто хвиля пробуркання кривавих найнижчих інстинктів, навала якобінської, санкюльотської черні грозить нам, панове. Гидра сміливо піднесла голову в лиці Бонапарта. Нині принц д’Анґієн, завтра принц Баденський, позавтра король Прусії… caeterum censeo[154] — стоїмо перед найбільшою небезпекою в історії — переможного походу черні…

Розумовського, що так і не міг ухопити хвилі в багатословному потоці мови Ліхновського, взяв під руку шурин, льорд Канвіллям. Однак обличчя його, завжди крижане, виявляло тривогу. Вдвох вони відійшли до вікна.

— Ґрафе, — тихо промовив льорд. — Те, що ви сказали, я прийняв як звичайне втихомирення тривожних настроїв. Безперечно, не слід перебільшувати подій, а тим більше передбачувати їх наслідки в злому, аніж у доброму світлі, але скажіть мені щиро, чи ви певні, що принц буде звільнений?..

Його очі, барви ріки в дощ, уперлися в Розумовського. Той засміявся, але тільки на мить. Так само твердо глянув на шурина.

— Безумовно, я того не певний. Але не думаю, щоб Бонапарт осмілився на кару смерти. Це була б рукавиця правопорядкові Европи, перекреслення Люневілю й Амієну…

— Добре. Я задоволений. Я також так думав.

Льорд штивно[155] й повільно відійшов до гурту дам, що сиділи біля столика. Розумовський притьмом оглянувся за Бетговеном. Ця дивна людина займала його більше від усіх гостей. Йому здавалося, що Бетговен хотів сказати сьогодні більше, ніж сказав. Але, видно, роздумав. О, це не був Моцарт, ані Гайдн, ані Салієрі, ані Альберте Брехер! З тими почував себе ґраф вільно, навіть трактував їх згори, легко, сливе, як Кудрявського або Рібоп’єра. Рібоп’єр компонував добрі реляції й записки, вони компонували музику. А всі служили таким, як ґраф, так чи інакше, осолоджували їм життя, зміцнювали їх владу і становище. А Бетговен, здавалося, хотів, щоб йому служили. Розумовський часто ловив себе на дивнім почутті рабської ніяковости перед ним. Не тільки Розумовський — перед Бетговеном ніяковіли й інші. У Бетговені було щось владне, просте, що, однак, проймало до тремтіння, до жаху.

Він врешті побачив Бетговена, що відійшов у глибінь сальону і стояв біля фортепіяну, час від часу презирливо споглядаючи на гостей. Хотів підійти до нього, але князь Кінський знову захопив його в хвилю розмов. Тепер говорили проти звички про пана Шатобріяна, про його вроджену незалежність і про те, що він, безумовно, подасться до демісії[156] після події в Еттенгаймі. Цей мрійник, що так необачно дав захопити себе сходячою зорею малого Корсиканця, напевно пошкодує цього. Тиран і деспот відштовхне його від себе так, як голови, настромлені на спис, охолодили його революційний запал.

Д’Анстет тоді, облишивши старого Льобковіца, відійшов до Бетговена. Той посміхнувся доброзичливо: обидва секретарі амбасади, «кавалєр великий» — д’Анстет і «кавалєр малий» — Рібоп’єр, подобалися йому. Він стиха одним пальцем награвав мельодію пісні, що чув сьогодні в кабінеті. Чоло все ще було в тіні, іноді пробігали ним ясні дужки. Це щось далеко заховане, таємне, виривалося несподівано з надри думок і, не добігаючи до краю, потапало. Тоді сальон і гості були далеко, не існували зовсім. Тоді кублилися рої думок, сплетені, змотані в клубок і чекали блискавиці, щоб осяяла й перетяла нагальним ударом майстерні вузли їх сплетінь. Щось закуте в чолі настирливо рвалося на волю, палило й непокоїло.

— Чому ви самітні, маестро? — промовив д’Анстет. — Вас не цікавить товариство?

— Нема нічого глупішого від сильних цього світу, — посміхнувся Бетговен. — Я задоволений, що не докучають мені своїми питаннями, зайняті чимось іншим. Про що це вони ввесь час? Принц д’Анґієн?

Д’Анстет кивнув головою й нашорошився. Бетговен, задумано дивлючися кудись поверх голів гостей, сказав:

— Багато шуму з нічого. Принц сам собою вкінці — нікчемність, малий чоловічок, але Бонапарт нищить у нім привид старого ладу.

— Ви думаєте, маестро, принц буде страчений?

— Сподіваюся, — відповів Бетговен. — Бонапарт вершить революцію…

— Чи пак? — посміхнувся д’Анстет. — А може, кінчить?

Бетговен гостро глянув на кевалєра. Далекі полум’яні блиски заграли в його очах, і д’Анстетові, як недавно мандрівному крамареві картин, стало моторошно. «Він якийсь одержимий, — подумав. — Чим я його, власне, вразив?» Бетговен гнівно заворушив губами, затиснув їх і хотів щось сказати ще, але в цю мить Шупанціґ, із скрипкою під пахвою, ґречно схилившися, спитав, чи не час починати. Амбасадор уже давав знак. Розмова про політику розтягалася в безкрай, а він хотів сьогодні слухати. Низький і кремезнавий Сіна строїв своє браччо[157], Вайс, делікатний і тоненький, у свому чорному каптані, всадовлявся з чельом[158]. Лінке — друга віоля, відкидав своє кучеряве каштанове волосся й посміхався, кланяючись гостям. В каптані його була квітка, що на сходах, немов знехотя, упустила артистка Вільман. Лінке їй сподобався, але був убогий. Воліла тому ґрафа Естергазі з його фантастичними бенкетами й товаришами, повбираними за турків і москалів.

А гості, почувши звуки строєних інструментів, разом стихли й поспішили всадовлятися. Дами шаруділи шовками пелеринок і шепотіли одна до одної із-за віял. Усім ще був свіжий у пам'яті вечір, коли маестро, розгніваний неспокоєм залі, перервав гру і сказав, що для таких свиней не буде грати. І було тоді в його голос щось, од чого гості заніміли, наче каміння й мурашва густо побігла їх плечима. Левина голова його сьогодні особливо була нахмурена. Принцеса Фефе Пальмі здригнулася й притулилася до сестри. Принцеса Марія гнівно зиркнула на польок, що все ще не могли втихнути. Якраз серед тиші Шупанціґ почав гру.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Три ґрації, як називано трьох ґрафянок Тун, тепер Ліхновську, Канвіллям і Розумовську, перші почали плескати. Бо довгу хвилину після кінця сальон мовчав, немов приголомшений, немов скам’янів, немов не міг збагнути, що вдіяно з ним. І коли спритомнів і заплескав, то стіни прийняли луну оплесків глухо, мовби вона не була їх. Стіни звикли до веселої, свавільної гри, до переливів трохи сумовитих, трохи зальотних. А звуки, які тільки що тут пролунали, були тривожні й ворожі, линули з якогось чужого, таємничого й владного світу, шарпали своєю нестримною, непогамованою пристрастю, своїм потужним, напівстихійним шалом. Так, звуки були з чужого світу. Це достоту відчули присутні. Тому й оплески були глухі й непевні. В сухім ляскоті їх немов сховалася щирість. Навіть більше — вони були ворожі, вони шкодували, що народилися. Бо той, кого оплескувано, був ворог. Це не був укоханий Моцарт, це не був привітний Гайдн, це не був ані мельодійний Ґретті, ані такий знайомий легкий і безжурний Керубіні, це був хтось, чия воля і талант покликали отсі, безперечно, страшні звуки, що розсаджували спокій і певність, що сіяли тривогу, нестримно вибухали пророцтвом ще незнаного, ще невідчутого, але вже страшного в своїй молодій, владній потузі нового життя. Ні, це не був їхній. Це був ворог!

Бетговен вугловато вклонився своєю скуйовдженою чуприною. Відійшов і, схрестивши руки на грудях, усе так само похмуро дивився кудись понад голови. Шупанціґ кланявся безупину, Лінке складав скрипку у футляр, Сіна вдивлявся в Бетговена, немов прагнув вичитати з чола його таємницю. Вайс соромливо хотів відійти, але не відважувався. Тримаючи чельо, все ще сидів на кріслі й паленів.

За амбасадором підводилися усі. Відсовували крісла, шаруділи сукнями й знову загойдалися віяла, неначе крила рябих південних птахів. Льокаї беззвучно, мов нетлі, сновигали з тацами, і в їх сріблі купалися язики свічок. Сальон знову загугонів, ожив, як відкритий вулик.

Льобковіц узяв амбасадора під руку й, дріботячи старечими, сухими ніжками, йшов до Бетговена. За ними подалися й інші, цікаві зблизька розглянути нового мистця. Бо, хоч про нього вже чули у Відні з нагоди його концертів та приватних вечорів, але його ще гаразд не знали.

— Пане ван Бетговен, — зашамшів беззубий Льобковіц. — Ви — перший композитор після Господа Бога…

Бетговен спершу вороже відсахнувся від цієї блискучої навали, що його оточила. Він завжди пробував у готовості прийняти удар і зараз же віддати його з подвійною дошкульністю. Тому не знав, чи старий князь жартує, чи говорить поважно.

— Дурниці…

— Ні, маестро, — промовив Розумовський. — Це лярґо[159] було справді божественне… Але воно було також і страшне, — промимрив він якось задумливо, з помітним зусиллям щось пригадати.

— Так, — сказав він знову, якось непевно розправляючи зморшки на чолі. — Я починаю розуміти. Музика це не розвага. Вона — частинка космосу. Вона несе нам дивні й далекі пророцтва. А втім, — він знову задумався, — мені таки тяжко збагнути усе… Я, правда, слухав уважно, але…

Розумовський посміхнувсь і зо звичайним, прикметним собі вмінням знайтися в кожнім положенні, вже напіввесело, напівжартівливо розвів руками.

Бетговен поволі повернув до нього своє важке лице. Було помітно, що воно оживилося.

— Лярґо? — промовив він. — Я радий, що ви його прослухали уважно. Це діяльоґ, ексцелєнціє. Боротьба двох початків, двох первнів… Коли я пишу, то уявляю собі картину… Так і тут: два принципи, дві моралі… Вода й вогонь… Життя й смерть… Одиниця і юрба.

— Матерії метафізичні й фільософічні, — перебив його князь Льобковіц. — Музика, маестро, не любить фільософування. Музика — це ясність, прозорість… От тому я вас гаразд і не розумію, хоча на музиці, здається, зуби з’їв… Я ж і Моцарта, і Гайдна випестив… — обернувся князь до гостей, і ті закивали головами.

«Осел! — подумав Бетговен. — Він ніколи не зрозуміє. Мене ніхто не розуміє. Мене зрозуміють пізніше, за сотні років…»

Він знову погас і, здавалося, дрімав. Усе із зложеними на грудях руками ліниво слухав розмови, мов сонний лев від мух, відганявся нетерпеливими кивками голови від питань. І один за одним гості його покидали, відходили до дам, знизуючи злегка раменами. Тільки Розумовський і Льобковіц ще були біля Бетговена.

— Нова музика, князю, — говорив Розумовський. — Цілком нова і нам незнана. Це справжня революція… Я ще її не розумію, як слід, я з нею змагаюся, але чую в ній щось могутнє… Я боюся вашої музики, маестро… Я тільки почав до неї звикати, а в тій сьогоднішній речі знову збився з пантелику… Що це таке?

— Це тільки пригравки до одного задуму, — посміхнувся Бетговен. — Я хотів би привітати нею початок XIX століття…

— задумано проказав князь Льобковіц. І в ту мить повз нарум’янені щоки, срібну перуку й сніговий жабот став невимовно старим, сливе трупом, а вся його пишність видалася вбогою пишністю Тріни, засудженої на тління…

— О, так, — докинув екстатично Розумовський. — Пан ван Бетговен справді «найспіліший син часу»… Це ми з вами, ексцелєнціє, — йовіяльно клепнув він Льобковіца по худім рамені, — це ми з вами — відламки вісімнадцятого…

— Блискучого вісімнадцятого, амбасадоре, — поспішив додати Льобковіц і, підвівшися мрійно, постояв, поворушив губами й, не відпускаючи від себе Розумовського, залишив Бетговена. Той остався знову самий і відводив їх кроки — дрібні Льобковіца й твердіші Розумовського презирливим поглядом.

— Мистець, мистець, — шепотів Льобковіц. — Чи він справді мистець, ексцелєнціє?

— Князю! — спинився Розумовський і докірливо, майже обурено глянув на дідка. — Якщо нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гри самого Бетговена…

Льобковіц знову задумався, і голова його на кволих сухих в'язах ще більш увійшла в плечі. Очиці його, обведені червоними дужками, холодні й погаслі, мов риб’ячі, закліпали.

— Так… так… Маєте слушність, амбасадоре… Треба йому визначити ренту… обов’язково ренту…

Розумовський ловив мимохіть скравки розмови, що точилася в сяйнім колі гостей.

— …Все ж надуживає педалі… шорсткість фрази… Якась жорстока манера гри… — говорив Кінський до Шіканедера, і той улесливо хитав головою.

— В його музиці поєдналися крокодили й голуби, — зітхнула гарненька принцеса Віртемберґ. — Страшна екзальтація…

— Справді, щось із сатани в ньому…

— Але його ораторія, — почав архикнязь Райнер і не докінчив фрази.

Розумовський знуджено обернувся, щоб пройти далі — до трьох ґрацій, що на канапі оживлено дебатували з пухкеньким, рожевим Салієрі.

— Як вам подобається, ґрафе? — долетів до Розумовського стишений, рипливий голос Ґенца.

— Признатися, волію сурмачів свого ескадрону! — так само тихо відповів хтось і голосно зареготався. Це був шалапут, ґраф Естергазі — полковник уланів. Стояв в свому пишному білому мундирі, спершися на важкого палаша. Князь устиг зловити їдку посмішку кавалєра Ґенца. Він забавлявся ґрафовим коштом.

— Так, ексцелєнціє! Як же буде з вашим мостом? Чи справді будуватимете? — спинив ґрафа Чернін із архитектом Монтуое. (Проект ґрафа ставити міст через Дунай, бо йому далеко й незручно було об’їздити містом для щоденної прогульки в Пратері, вже хвилював Відень. Було в цьому задумі щось із цісарського розмаху і добрим віденцям це подобалося.)

Про квартет уже забували. Принцеса Фере Пальмі розповідала про цьогорічний карнавал у Римі, Ліхновський розпитував Фюґера про його проект куртини[161] для театру, Фюґер слухав його, нахиливши голову, й ліниво відповідав, перебираючи грубенькими пальцями китицю при шпаді, та вдивлявся чомусь у туркус[162] на ґрафовій шпильці. Деінде ґрафиня Ерделі оповідала про свою подорож до Скт. Петербурга й про тамошню виставу нової опери Паезіелльо за її побуту. Проте часто, мов іскорка, спалахувало знов ім’я д’Анґієна, й тривога висіла над сальоном. І сам господар, ґраф Розумовський, був сьогодні не свій. Музика Бетговена ще шуміла йому в вухах, немов клекіт водопаду. Вона справді посіяла в його думках дивний неспокій.

«Яка страшна річ», — повторював про себе князь і силкувався ще раз відтворити в своїй пам’яті цю несамовиту бурю звуків, що в неї змусив його поринути ґеніяльний композитор. Проте треба було виконувати ролю господаря. Розумовський переміг себе і з вродженим шармом підійшов до одного гурта, щоб зараз його кинути, посміхався ввічливо дамам і покидав їх, з давньою вмілістю чемного й шляхетного господаря не залишав нікого без уваги, але чув, що це все не те, що дивний його настрій передається всім, що всі, як і він, почуваються чимсь збентежені, і кожний усміх, кожний дотеп падає мертвим, тупим блиском. Достоту здавалося, що між гістьми, під високими тахлями стін, блукає якась невидна змора[163]. Її з’їдливу й колючу, мов лезо, посмішку бачать усі і бояться сказати про це один одному. Її сутулу, зловорожу постать, її рівний сталевий віддих відчуває кожний, а проте силкується не чути. Впевнено, хоч беззвучно ступають її хижі кроки, велетнем росте аж під стелю її тінь і меркнуть від неї сяйні канделябри, нишкне ясність пишних покоїв. Грізно палають її очі, немов чатують у їх безодні шалені заграви.

І Розумовському мимохіть стало моторошно. Йому видалося, що волосся під перукою стає дубом. Стало в ту мить так лячно, як було хіба за дитячих років. Захотілося прожогом вибігти з цієї залі: на нього дивився Бетговен, перетятий дивною, нелюдською посмішкою заволочений увесь хмарами, самітний і жаский у своїй самітності. Зривалася буря, перша весняна буря.

Хтось торкнув ґрафа злегка за рам’я. Він опритомнів — бліде обличчя кавалєра д’Анстета вивело його з задуми і вразило своєю збентеженістю.

— Що сталося, кавалєре?..

— Штафета, ексцелєнціє… Здається, злі новини…

Розумовський притьмом вихопив депешу і розірвав печать.

Ґрафиня Єлисавета здалеку побачила його змінене лице й побігла через залю. Гості вмовкли, навіть Фефе Пальмі увірвала свій дзвінкий сміх.

— Панове, — важко підвів голову Розумовський. — Сьогодні вранці на подвір’ю Венсену принца Люї Антуана Анрі д’Анґієна розстріляно за вироком військового суду…

Княжна Віртемберґ зойкнула й зомліла. Ґрафові Естергазі застигла в устах уланська лайка, князь Льобковіц затрясся, мов у пропасниці. Звідусіль до Розумовського тиснулися бліді, перелякані, покривлені обличчя. Мертва тиша залягла сальоном. Тільки невидна змора несамовито зареготалася й, схрестивши руки на грудях, стояла в куті, метнувши довжезну тінь на чола гостей.

Рібоп’єра, що пробігав із солями для принцеси, спинив Бетговен. Він не чув, що оповістив амбасадор.

— Що сталося, кавалєре?

— Корсиканський бандит розстріляв принца д’Анґієн! — крикнув йому Рібоп’єр до вуха й побіг далі.

Розумовський читав реляції про останні хвилини принца. Суворий вирок виконано з диявольським, блискавичним поспіхом. На запит голови суду, полковника Гелєна, чи принц бажав вступити до анґлійської служби, цей відповів: «Так, щоб визволити батьківщину». І вкінці: «Отже ви просили в Анґлії помочі, щоб підняти зброю проти Франції?» — «Конде може повернутись до своєї батьківщини тільки зо зброєю…»

«Богиня квітів» плакала. Естергазі гримів острогами. Гості спішно прощалися. Дами обіймали ґрафиню. Їх і не затримувано — ґраф стояв із роздертою депешею в руці, вражений украй.

— Що буде, що буде, ексцелєнціє? — промовила, прощаючись, князівна Вітельсбах.

— Nous sommes à la bouche du canon, Princesse[164], — посміхнувся амбасадор, відповідаючи їй словами Кобенцля.

— Карету принцеси Віртемберґ! — гукав із сходів пан Кудрявський. Карети заїздили, копита глухо цокотіли по розвезенім мжичкою бруці. Негода змагалася, хмура й непривітна. Сальон пустошів. Мовчки, притьмом, відходили гості, мов з дому, де був мертв’як, і спішили до своїх домів так, як би й там чекали на них похорони. Велетні льокаї застигли біля відчинених дверей, і останні карети шарпали темінь і сльоту окликами форайтрів.

Коли Розумовський нарешті зовсім спритомнів і, гнівний сам на себе за свою хвилеву кволість, оглянувся по пустім сальоні, побачив тільки Бетговена, що все ще стояв біля вікна. Лице його стало ясне, як день, змитий бурею, чоло — античний храм, просвітилося дивним блиском, немов одбивало соняшну позолоть, левина грива, буйно спадаючи з чола, видавалася почервоненою полум’яним маревом. Обличчя — гірський ланцюг, виринуло із хмар, стало напроти вітрів, величне в своїй сніговій мовчазності. Тільки віспяні сліди темніли, мов гранітні щілини й провалля. Первні зударилися, буря пройшла. Тепер усе було світле й ясне, тепер тільки бігли хмарки-думки, здоганяли одна одну в прозорім безкраї й розривалися, замінялися в акорди, могутні, як грім слави, як гуркіт гармат Австерліцу, Єни і Аверштету, у яких стояв, мов жаский Бог, той, хто повертав тепер до Европи своє обличчя-блискавицю, своє обличчя-сонце.

Йому присвячував Людвик ван Бетговен свою, тільки що народжену, «героїчну симфонію».

1937 р.

Голос здалека

У вітрі шпиталь св. Людвика виростав розпливчатою, сіравою хмарою, і нічні лямпки, позасвічувані на поверхах, мерехтіли спокійно та таємничо, сині, мов зорі. Була прикра осінь. Я прийшов дещо зарано і чекав до десятої в якійсь маленькій каварні. Приятель перебирав службу аж о 10-й. А ця історія взагалі мене непокоїла, я ні на мить не переставав думати про неї.

Приятель мій — в’юнкий і жартовливий швайцарець, що працював тут як практикант, так і не розповів мені до ладу всього. За останній час ми давно вже не стрівались. Я просиджував за актами Конвенту, а він складав якісь останні іспити, старався, щоб його перенесли до відділу прокажених, якими чомусь особливо цікавився. Аж учора, пізно ввечір, я, вертаючись із бібліотеки, зустрів його на сходах мого готелю. «Я саме хотів тебе бачити». Ми ввійшли до моєї діри і там він оповів мені справу, за якою прийшов.

Річ була в тому, що в його залі лежав від кількох днів чоловік, привезений з якогось більшого північного порту. Чоловік цей був безнадійно хворий, умирав. Швайцарець сказав, що смерть може наступити як не сьогодні, то завтра. Це була якась маловідома тропікальна недуга, від якої людина згоряла швидко, мов у вогні. Чоловік цей набавився її в кольоніях, де працював інжиніром. Але це не було суттєве. Коли мій приятель оглядав його, він, додумуючись, що це студент, запитав, чи не знає між товаришами якогось українця. Ясно, що приятелеві впав на думку передовсім я, і він сказав моє прізвище. «Чи ж можливо? — скрикнув недужий. — Я ношу це саме прізвище!» І справді, мій швайцарець глянув на табличку, що висіла над ліжком, як звичайно, прочитав моє прізвище, в тій самій транскрипції, з тим самим здвоєнням шелестівок. Але наскільки мені дописувала память і знання моєї, зрештою, не дуже численної рідні, розкиданої по різних закутинах Европи та Азії, я не міг собі пригадати родича з таким ім’ям, ані він, як розповідав приятель, не знав нікого із своєї родини з моїм іменем; до того говорив, що взагалі, не має ніде ні близьких, ні дальших по крові. Тим не менше, надзвичайно зацікавився мною і просив приятеля якомога скоріше привести мене до лічниці.

З уваги на те, що на другий день не було офіційних побачень, а стан мого іменника таки справді був загрозливий, приятель вирішив провести мене в залю ввечір під час свого дижуру, запевнившись мовчанням молоденьких доглядачок, з якими, як кожний молодий лікар, перебував у дружніх взаєминах та невинній солідарности супроти патрона. Інша річ, що мій швайцарець, людина безмежньо лагідна і напричуд філянтропійна, користувався у всіх особливою симпатією та довір’ям. Так що, якби навіть і нас зловили на переступленню правил, то він не мусив би суворо за це відпокутувати. На нього не можна було гніватися. Це взагалі був, мабуть, могіканин із племені тих добрих і тихих людей, що люблять робити людям послугу та приємність. Його гуманність не знала меж і часом просто дратувала. Побачивши, наприклад, на вулиці, десь у передмісті, людей, що мотлошилися, зараз біг їх розбороняти, переконував їх і не відходив доти, доки не розібрав усієї справи і не погодив ворогів, коли, ясна річ, не обірвав самий за втикування носа в чужі справи. Вичитавши в вечірній газеті якесь тенденційне справоздання репортера про практики якоїсь держави в якійсь кольонії, він ричав на все горло, він хотів перекидати світ, писав протести і збирав підписи всіх знайомих, доки його хтось не послав до чорта. Він не їв мяса, ані яєць, і милосердився над бездомними котами, так якби це були його найближчі родичі. Вся наша доба, ввесь світ наш із гарматами, газами, ґанґстерами, диктаторами, напоював його неймовірним жахом, але він свято вірив, що все це зміниться та епоха вандалізму безповоротно мине. В кожному випадку це був дуже услужливий і чесний хлопець.

Кілька хвилин перед 10-ю, стоячи під мокрим наметом якогось бару, на мокрім і холоднім вітрі, я побачив, як від собору щось котилось тротуаром, дрібне та швидке, мов дзиґа. Це був мій добрий приятель, що утулився у свій тоненький плащик, сліпав на світ крізь заімлені окуляри, обвантажений неймовірною текою, де ви могли найти все, часом зовсім несподіване в теці молодого лікаря. Разом із пінцетами ви побачили б там ґуму до катапульти для якогось хлопця-шибайголови із сусіднього подвір’я, медичний журнал, том Томи Аквінського для принагідного друга приватного теольоґа (причому мойому швайцарцеві було байдуже, на що служитиме цей дарунок: на оборону віри чи на вишукування слабих місць у ній), люльку для знайомого столяра, рисувальний зшиток для якоїсь панянки, в яку батьки вмовили талант до малярства. Все це ви могли найти в його торбі. Цей тип був абсолютно анахронізмом.

Ми перебігли маленьке подвір’я. Приятель мій мав щось сказати старому сторожеві при брамі. Потім ми шугнули під аркади коридорів і почали блукати в тому шпитальному лябіринті, де міг визнаватись тільки той, хто часто тут бував. По дорозі приятель мій показав на браму, за якою жили прокажені. Його найгарячіша мрія була дістатись туди. Мені ж стало моторошно: ця брама з невеликою статуєю Матері Божої Страдниці мала щось у собі таємниче та лиховісне. Мені видалось, що навіть на мене повіяло якимсь сопушним, смертоносним повітрям. Швайцарець весело зареготався, але його сміх зробив на мене вражіння сміху шибеника, бо ж і він нічим, крім обережности, не був би забезпечений, доглядаючи таких хворих, що до них Наполєон дотикався в Яффі рукою. Але на це міг дозволити собі тільки Наполєон.

Нарешті в цих будинках, поставлених господарською рукою інжинірів великого короля, ми дібрались до залі означеної «Схід С-5» — місця служби мого приятеля. Треба було стишити розмову.

Признаюсь, що я зближався до ліжка мого іменника, несподіваного родича чи земляка з деяким схвилюванням. Уже сама ця атмосфера шпиталю, того його відділу, звідки недужі мало мали надії вийти на світ Божий здоровими, понура праосіння пора, понуре нутро старовинної майже трьохсотлітньої лічниці, ті стіни її, що крили, мабуть, не одну таємницю вмираючих тут поколінь, цей морок залі, змішаний із тяжким, своєрідним повітрям, осяяний ледве-ледве синіми лямпочками — все це заздалегідь настроювало якось прикро, неспокійно. Мій приятель виринув біля мене в мороці вже зодягнений у білий халат, і його окуляри таємниче мерехтіли в теміні. Він вів мене і ввесь час шепотів, представляючи мені своїх хворих, що майоріли під стінами якісь білі, непорушні, застиглі.

Дехто, спершись на лікоть, тривожними очима нас відводив — я уявляв собі нудьгу безсонних ночей тих людей, що спрокволу стлівали. Доглядачки де-не-де схилялись над ліжками, мов привиди; якісь цвинтарні лярви, докучливі й химерні. Я довідався, що праворуч лежав якийсь капітан сенегальських стрільців, здоровенна людина, звалена вкушенням якоїсь дивної комахи, біля нього горів у нескінченній, невилічній фебрі[165] якийсь урядовець із Конґо, десь далі лежав ловець перел із Антилів, одержимий якоюсь назверх непомітною недугою, яку тільки по довгих роках відкрили: він потахав, заїджений на смерть маляйськими мікроскопійними хробачками, що вгризлись під шкіру і снували там своє смертельне павутиння, розкладаючи клітини. Були там поштовці з далеких станиць у Кохінхіні, з багонної области моїз, були осадчі з Камеруну, жандарми з Ґваяни — всі, хто впав під недобрим подихом ворожого клімату, у війні зо звірями, гадами та комашнею, які всі разом, немов змовившись, хижо відстоювали своє володіння від білого зайди.

Справді, тут можна було бачити відворотню сторону величі французької колоніяльної імперії — все страждання тих, які безіменно та самітньо гинули на своїх становищах на те, щоб триколірний прапор повівав над оселями африканських нетрів, над кордонами Індокитаю, над смажними пісками Сахари. Може, це був тільки один маленький клаптик тієї геройської епопеї поселенців, що три століття боролися за красу та добробут Франції. І може, не багатьом, хто подивляв на кольоніяльній виставі туземні скарби, хто оглядав у фойє Великої Опери перли на шиях паризьких красунь, хто захоплений стояв у залях Трокадеро (коли ця дещо дивовижна та примхувата пам’ятка розцвіту імперії не була ще зруйнована), пощастило бачити цю залю, тиху та лиховісну трупарню муралів[166] кольоніяльної величі. А втім, може, й не слід того бачити взагалі.

Швайцарець підвів мене до останнього ліжка в тій величезній залі. Я звик уже до теміні та міг розрізняти речі. Людина лежала обернена обличчям до стіни, прикрита білим покривалом і поривчасто віддихала. Цей віддих якось непомірно збільшувався на стіні, куди падала тінь. На столику синє світло грало в високім прозорім дзбані з водою і цокотів годинник. Було якось вбого та суворо в тому куті.

— Інжиніре, я вам привів добродія Ч…, — промовив приятель, схилившись над хворим. Він миттю обернувся до нас лицем — він не спав.

— А, це гарно, це гарно з вашого боку, докторе.

Я сів біля нього на крісло, подавши руку. Мій іменник довго тримав її у своїй, його долоня була гаряча, немов вийнята з жару. Він пильно дивився на мене.

І я не забуду ніколи цієї хвилини. Це була жахлива мить. Інжинір Ч… був страшенно подібний до мене. Мені не раз оповідали про це дивне вражіння: десь у трамваї чи в підземельній залізниці ви стрічаєте не раз людину — вашого двійника, ви дивитесь на нього, не можете відірвати очей, він дивиться на вас, думаючи в ту мить про те саме, ви жадібно дивитесь один на одного, вивчаєте — це ж, може, єдиний раз у житті вам вдається побачити себе. Гра природи, схожість типу, тотожність раси, що це? А може, якесь дивне, містичне споріднення у минулому, в якійсь страшній тайні, що її ви обидва не знаєте і не будете ніколи знати. Загадка. І завжди — як мені оповідали — вас умить опановує якась нудьга, якась незрозуміла ненависть, ви навіть не хотіли би познайомитись із своїм двійником, ви жалуєте, що його стрінули, і сердито обертаєтесь до нього плечима. Та свідомість, що десь у світі є людина (а може, є їх і більше) подібна до вас крихта в крихту, зовсім чужа вам, зовсім з іншого середовища, з іншими думками, з інших життєвих доріг (може, далеко щасливіша та вартніша в житті, ніж ви), та свідомість викликує лиш пересердя. Бо досі ви думали, що ви тільки один такий неповторний, єдиний. Це є маленьке ущерблення гордости, притаманної кожній людині, це, безумовно, великий погром особистости.

Переді мною лежав — я. Правда, може трохи худіший, більш лисий, не зовсім такий, як я. Чим більше я придивлявся, тим більше находив різниць — безумовно, вони були у всьому: у погляді, в усміху, в очах, у голосі, у рухах, повної тотожности між нами не було, але кожний, навіть найбільший скептик, сказав би, що подібність кольосальна. І хоч по кількох хвилинах я також заспокоївся і міг несхвильовано дивитись на нього, але те перше вражіння було заморозливе, вкрай неприємне. Чому мені нічого не сказав швайцарець? Правда, він був кепський фізіономіст, короткозорий, вічно заклопотаний і зосереджений зовсім на інших справах; цей факт схожости, без сумніву важний для цілої тієї історії, міг бути для нього непомітний.

Ми почали говорити по-французьки з огляду на швайцарця і ввесь час не переставали вже говорити цією мовою.

Людина, що лежала, як я сказав, була подібна до мене — себто мала той пересічний український тип худих довгоголових, чорнявих із невеличкою закраскою монгольських особливостей — майже непомітно виставні вилиці та трохи скісні очі. На запалих щоках і на чолі у нього виступали раз у раз червонясті плями, моторошний симптом саме тієї недуги з-під тропіків, очі його іскрились, немов наладовані[167] фосфором — нездорові, тяжкі очі.

Він, видно, також схвилювався цією зустріччю, втомився — тепер лежав горілиць, червоні плями заблимали сильніше. Швайцарець нахилився і зашепотів мені на вухо: «Довго не сиди, з ним зле, дуже зле». Потім він постояв ще трохи біля нас, але через те, що його наша розмова не дуже займала, відійшов зовсім.

А інжинір Ч… відпочив і повернув до мене своє гостре обличчя. В синьому сяйві, що бігло за глибинами його підборіддя, кістками щелеп, по яструбинім носі, це обличчя було мерлецьке.

— Ви українець?

— Так, мабуть, як і ви.

Він стурбовано помовчав.

— Я от не знаю, чи смію себе назвати українцем. І так, і ні — от який я українець! Це все дуже дивне. Але перше скажіть ви мені про себе, все скажіть…

Я здвигнув раменами. Що, властиво, «все»? Але я таки коротко розповів йому свій життєпис. З Чернігівщини, моєї батьківщини та дідизни, мій батько ґуберніяльний урядовець, повіз мене до Одеси, де в той надійний для України рік, 1918-й, мав відкритись морський кадетський корпус. Я мав бути моряком. Але події всі ці пляни перекинули шкереберть, і небавом батько мусив виїхати з українською місією за кордон. Тоді востаннє я бачив Україну. Після катастрофи настали еміґраційні роки, батько небавом умер, я опинявся з матір’ю по черзі в різних європейських столицях, мати старалася мені дати по змозі все, що належалось би мені за нормальних часів — у Швайцарії я скінчив ліцей, у Ґреноблі технічний інститут, опинився згодом у Парижі, знайшов посаду, стратив її і зайнявся знов студіями, на цей раз історією, що мене, зрештою, віддавна цікавила, навіть більше, ніж техніка. Мати моя живе в Білгороді, в Югославії, де має ще з перших років еміґрації посаду в великому магазині і тримається там завдяки давнім зв’язкам і до цієї пори. От і вся моя нескладна історія.

— Так значить, ви походите з тієї родини Ч…, з мазепинського почоту? — спитав він, пильно вислухавши мене.

— Навіть у найпрямішій лінії, коли хочете. Ви знаєте, що наші ліберальні батьки підо впливом течій свого часу не прив’язували до цього ніякої ваги. Мене ж, особливо в останні роки, ця справа зацікавила, і я взявся трохи до старих актів. Можу з гордістю сказати, що наші предки належали до найпередовіших людей своєї доби, були чесними патріотами, і без сумніву реставрована держава колись відновить їх память. Той час, коли я займався студіями над минулим нашого роду, дав мені багато задоволення.

— Ви щасливий, — промовив він з гіркавим посміхом, — я ніколи не мав змоги зайнятись цими речами, хоч дуже того прагнув. Я був завжди здалека від великих європейських міст з їх архівами та бібліотеками, де можна надибати книжки про Україну та українців. Оця справа роду мене останні часи попросту доводила до маніяцтва, до божевілля. Коли я вам все оповім, ви зрозумієте. Але це не була якась idèe fixe, якась влізлива примха — це був якийсь дивний голос. Ви розумієте? Я прокидався серед ночі, я холонув — той голос лунав у моїй свідомости, мов сурма, це був голос, що від нього волосся ставало дубом. Я метався, трясся, я ходив як п’яний, я дерся об стіну пазурами і вибігав у пущу, немов сновида. Цього не можна оповісти, це щось глибоке, підсвідоме, я навіть не міг би з’ясувати суті того стану…

— Може, звичайна ностальґія, — перебив я, — це трапляється…

— Ні, зовсім ні, ностальґія — це щось більше впіймальне, це туга за чимось матеріяльним, означеним — за так називаним «димом батьківщини», рідними місцями, домом, де минуло ваше дитинство, звідки ви винесли перші вражіння з довколишнього світу. У мене не було ніколи ностальґії, ніколи…

— Але ж ви також мали родинний дім, рідні місця — ті всі означені поняття, що згодом перетворюються в це імлисте почуття?

— Бачите, тут справа така (він підвівся на ліктю і дихнув на мене жаром свого схвилювання, що все наростало): моя батьківщина — це Вологодська губернія у північній Росії. Там я родився, зріс, там залишилось усе те, що може викликати ностальґію. Але все це мені таке байдуже, як байдужими є багато місць, де я перебував за свого життя. Нічого, абсолютно нічого, може, тільки якісь скравки блідих спогадів, все зникло…

— Чи не хочете тим сказати, що та батьківщина в Вологодській губернії була вам цілковито чужа?

— Саме це. Тільки не тут вага справи. Те почуття, про яке я вам говорив, не було ностальґією. Раніше вияснімо одну річ: коли наші дані зійдуться, може, ближче підійдемо до цілої проблєми.

— Я вас слухаю.

Він закурив цигарку, пристрасно засмоктав її і сповився запашним димом. Я звернув йому увагу — чи не шкодить він собі куренням. Він посміхнувся.

— Друже, я находжусь у такому стані, що мені вже нічого не може пошкодити. Ви не знаєте діяння таун-тсе, дагомейської язви, що зжирає людину роками і не полишає ніякої надії на виздоровлення… З т а у н-т с е я доживаю мої останні дні.

— А що ж таке т а у н-т с е?

— Це затроєна міріядами бацилів стояча вода в деяких околицях Дагоме. Я напився її, заки мене встиг попередити мій провідник табору. Це було шість років тому, і від тієї хвилини всі чорні дивились на мене, як на засудженого на смерть. Шість років таун-тсе згризало мені легені, шлунок, нирки. Тут, у Сен-Люї мені пробували застосувати якийсь серум[168], надіючись на додатній вислід[169]. Але европейська наука ще не вміє боротись із таун-тсе. Та це не належить до речі.

Інжинір знову замовк і лежав з відкритими олив’яними очима горілиць. У темряві тліла іскорка цигарки в його худих, довгих пальцях.

— Так от, — оживився він за хвилину, — Ч… були, як відомо, найближчими співробітниками гетьмана Мазепи. Що сталось із ними після полтавської баталії?

Він потрапив саме на мою слабість, і я живо йому відповів:

— Маю досить докладні дані про це. Перший і найстарший представник роду виїхав з родиною — дружиною та двома дочками на еміґрацію, де й умер. Дочки вийшли заміж за якихсь німецьких шляхтичів, і з ними зовсім згубилась ця гілка. Брат нашого предка-мазепинця залишився на Україні, і хоч участи в політичному житті не брав, усе ж був трохи потурбований і переслідуваний московитянами, після чого проживав до кінця життя в батьківському хуторі. З тієї лінії походжу саме я. Перед революцією це було досить знане в Чернігівщині і поширене прізвище тихих хуторян-українофілів, закоханих у козацьку старовину, добрих господарів, мисливих і пасічників, далеких від яких-небудь претензій на провідні ролі. Мушу сказати, що навіть батько мій, досить високий урядовець відновленої держави, скептично ставився до справи української самостійности, та його концепції не пішли далі якоїсь імлистої федерації з Росією.

— І це все, що ви знаєте про цей рід? — промовив інжинір.

— Ні, це не все, бо ж ми маємо ще третього брата Ч…, арештованого московитянами напередодні розриву гетьмана з Петром. Акти про ці справи говорять досить неясно: хоч третій брат був утаємничений у змову, однак незрозуміло, чому він так зволікав із виїздом до Мазепи, хоч уже міг бути певний арешту. Це або була якась фатальна помилка, або зрада. В усякому випадку в цілій кампанії він не брав участи, бо його вивезли у Московщину, де сидів, правдоподібно в кріпости, а потім засланий на Сибір. На цьому слід його губиться.

— Далі, ради Бога, говоріть далі, — майже вигукнув Ч…, — невже вам нічого більше не вдалося найти в актах?..

Я здригнувся. На мене дивилась людина одержима, якийсь нічвида. Вона тряслась і палала. Очі засвічувались тим загадковим, гострим відблиском, що притаманний поглядові людей у гарячковому стані. Він схопив мою руку, стиснув її обома своїми худими, він важко дихав. Було прикро дивитись на цю людину. І знов, як у першій хвилині, я побачив перед собою с е б е. Була в цій хвилині та схожість ясна, як день. Була брутальна, глумлива. І нараз мене немов осяяло.

— Стійте, — скрикнув і я собі, — слід третього Ч… не пропав. 1728 року, коли короновано Петра II, чимало української старшини, засланої в Сибір, амнестували; одні дістали дозвіл повернутись на Україну, а другим за тяжчі провини цього дозволу відмовили назавжди і наказали поселитись у північних губерніях Московщини — Костромській, Вятській, Архангельській…

— І Вологодській, — захрипів інжинір, — так чи ні…

Я обтер піт із чола. Я самий схвилювався.

— Не знаю, пане інжиніре… в актах сказано після тих ґуберній: «и прочих»… в актах також не названо багатьох імен, нема згадки про наше прізвище.

— Прокляття, — застогнав інжинір, — чом же не назвали?.. тоді це все лиш гіпотези…

— Ви не пам’ятаєте ніяких розмов удома, на отсі теми, не пригадуєте яких-небудь паперів? — спитав у свою чергу я, збагнувши більш-менш, про що йому йде.

— Ніколи цим я перше не цікавився. З дому виїхав змалку, до Петербургу, де вчився, готувався до політехнічного інституту, захоплювався марксизмом, мені ніколи не прийшло б до голови питатись про ці речі. І аж по літах знечев’я, я відчув… відчув потребу знати те щось, чого і нині не можу гаразд схопити… я вам говорив про той голос, той дивний, тривожний відгомін, що стрясав мною інколи, доводив до божевілля. Я можу вам означити тільки дуже недокладно це дивне почуття: це голос здалека. Ви спробуйте зрозуміти, вжитись у ті слова, які вкінці нічого не говорять.

Я перебив йому, сказавши, що, можливо, тут має місце вже нез’ясований як слід, замовчуваний наукою випадок мандрівки душ: окультист сказав би, що це заговорив той, чия душа, може, по трикратному перевтіленні знайшлася тепер у ньому. Але він це заперечив.

— Такі випадки безумовно можуть траплятися. Я чув про них. Ви нараз відчуваєте, що живете під владою фатальної істоти, яка втілила у нас свої бажання, звички, свою життєву долю. Ви обурюєтесь проти цього, бо ж чому ви маєте жити й думати так, як думав або жив якийсь асирійський раб чи кондотієр[170] з п’ятнадцятого сторіччя? Чому ви маєте наслідувати його пристрасті та нахили, відпокутувати його колишні злочини та гріхи? Первень ворохобні[171] тут суттєвий. Ні, я цього не відчував у собі. Я чув оцей голос іздалека, не як щось накинене, чуже мені, я не ворохобився проти нього, не заперечував його, бо, ви розумієте, я відчув, що без нього не можу жити, що я с а м и й с у г о л о с н и й йому, що він мені близький, рідний.

Я поволі починав розуміти, що хоче сказати ця людина. Вона створила собі якусь несамовиту, вперту концепцію для виправдання якогось важливого, тяжкого перелому, що трапився колись із нею.

— Отже — найти себе в минулому…

— Це найти свою рівновагу, своє призначення, своє місце в космосі, — додав він швидко. — Всі нещастя людства походять з того, що люди не так часто находять свій зв’язок із минулим. Звідси вічний бунт людей, вічна блуканина в хащах і темряві. Звідси всі звихнені існування. Бо зважте, що для історії всесвіту, для історії духа наш фізичний вік є лиш миттю. Історія духа думає ерами, яких зміст виповнюють життя духових одиниць і збірнот, ерами, що на наше обчислення часу виповнюються кількома сторіччями.

— Ви дійшли справді до цікавих гіпотез, — докинув я.

— Можливо, — байдуже відповів він і вмить спалахнув, — ви уявіть собі, яким безмежно іншим був би наш світ, якби кожна людина найшла свій зв’язок із минулим! Скільки відпало б малих, дрібних справ, яким величавим і багатим було б життя! На жаль, це ще перевищає спроможність людини. Одні мають щастя вродитись із цим почуттям минулого, але це винятки, це ґенії, другі — і тих більшість — ніколи його не збагнуть…

__ А чому саме?..

— Тому, що цього, повторюю, не може схопити людина занадто пригноблена своєю фізичною оболоною, зв’язаною оттим короткотривалим вирізком вічности, яким є наше життя. Бувають випадки, що вона прозріє і почує той г о л о с і з д а л е к а, але це ще страшніше, бо тоді людина ще більше відчуває свою неміч — вона вже х о ч е, але не м о ж е, вона б’ється між знайденою правдою, об’явленою дивно їй і своєю матеріяльною кволістю, вона горить і згоряє, навіть не освітливши ночі, вона стає зайва, смішна в цьому житті, а водночас вона не може перейти меж в і ч н о с т и…

— Чи трапилося таке теж із вами?..

Він не міг говорити без перерви. Недуга змушувала його час до часу спинятися, брати віддих і відпочивати. Але і в цих хвилинах, коли на його жовтому обличчі малиновіли ті страшні плями, зір не переставав огніти. Можливо, він перший раз оповідав другій людині те, що стільки літ таїв у собі.

— Але що ви, власне, розумієте під тим словом «іздалека»? — спитав я.

— Коли людина віднаходить себе у м и н у л о м у.

Його очі зайнялись знов таємничим сяйвом. Я все ж ще не цілком розумів його, вірніше, не міг зловити провідної нитки його думок.

— Себто вертаємось знов до справи мандрівки душ. Ви хочете тим сказати, що відчули своє сучасне існування як втілення с у г о л о с н о г о вам життя якогось колишнього єства.

— Ні, не так. Я відчув своє сучасне існування зв’язане з минулим, я почав жити в минулому.

Я посміхнувся.

— Вибачте мені, але це скоріше виглядає на якийсь калємбур, софізм.

— Чому? Запам’ятайте, що ми всі живемо більше в м и н у л о м у, ніж у сучасному. Ніякого поступу нема. Людина залишається завжди незмінна. Раз фізіольогічно вона не зміняється, то чому має змінятись психічно? І ось тому нічого на світі нема нового — все є повторення того, що колись уже говорили та робили. Те, що ми стрінулись з вами, — також нічого нового, ми повторяємо ті самі слова і ті самі рухи, що їх проробив хтось перед нами.

— Але хто? — спитав я все з недовірливою посмішкою.

— Ось тут суть справи. На мою гадку, кожна людина живе вічно, себто від хвилини народження аж до безконечности, вірніше до зужиття, до розпилення своєї індивідуальности, яку знов-таки не творить тіло, тільки дух. В буденному житті, звичайно, ви впродовж часу приймаєте різні тілесні інкарнації, але по суті ви живете ввесь час, живе вічно той дух, що народився колись неповторний, неподібний до інших, самобутній.

Він кволо кивнув головою і замовк. Був уже занадто ослаблений. Я подав йому води, він жадібно її випив, подякував поглядом і впав знов на подушку. Мій приятель дав мені мовчки знак відійти. Але я ще мусив залишитись, я мусив знати до кінця історію цієї людини. Я нетерпляче махнув рукою швайцарцеві і чекав, коли недужий поверне до сил, щоб говорити далі. Плями на його лиці виступали, мов вогненні язики, наливались, лиховісно багряніли. Виснажене вкрай тіло вже, здавалось, мертвіло. Здавалось на мить — він завмер у якомусь вирішальному напруженні, остовпів, западаючи в якийсь незбагненний стан, в якесь забуття.

Він відкрив очі.

— Так, ви мусите знати всю історію до кінця. Ви мусите її знати хоч би тому, що ви — перший українець, якого бачу нарешті за ввесь той час страждань.

— Чи не йде тут саме про пробудження голосом із далека вашої української свідомости? — несміло спитав я.

— Ви вгадали. Саме про те. Коли воно наступило, то я відчув його тільки як містичний голос. Інакшого вияснення не було й не могло бути. Зважте: я народився в московській родині, що з Україною не мала й не могла мати нічого спільного, хіба ім’я, зовсім випадкове. Де, скажіть, на півночі Росії, могло бути у пересічній московській сім’ї перед війною якесь поняття про Україну, коли в самій Україні на той час так мало було свідомих українців? Я так і жив, як кожна людина мого часу: скінчив у Вологді ґімназію, поїхав до Петербургу, вчився в політехнічному інституті, належав до соціял-демократичних гуртків, але цікавився революцією більше теоретично. Про Україну, ясна річ, ніколи, запевняю вас, і не думав. Звичайно, якесь загальне мрячне поняття в мене було, винесене з офіційного навчання, можливо, що я навіть міг бути на якомусь українському концерті, на театральній виставі, але це не вийшло абсолютно поза кілька загальних інформацій. Коли настала війна, я пішов на війну як кожний пересічний росіянин із того особливого імперського патріотизму, що багатьом у той час наказував забути про партійні програми та придбані з книжок погляди. Настала революція, і я знов опинився між тими росіянами, що сприйняли її в аспекті свободолюбних традицій дев’ятнадцятого століття: кінець самодержав’я, народовластя в дусі європейського республіканізму, визволення людини і тощо. Це, так сказати, офіційно. Внутрішньо я, як і багато інших, був просто втомлений війною, марив про спокійне, культурне життя, марив про поворот до Петербургу, і революція, здавалось, була заповіддю цього нового життя. Та, як відомо, події уложились інакше. Настала кривава громадянська війна, коли я опинився в таборі білих тому, що ані виховання, ані вдача, ані мій кабінетний соціялізм не спокушав мене висловитись за червоними. Два роки я воював у білих арміях на півночі та в Сибіру, остаточно не знаючи, за кого і за що. Конкретно бились ми, російські інтеліґенти і шляхта, з російськими мужиками, так нам не хотілось мінятись із ними ролями перших у державі. І от тоді, в тій північній армії, спомаганій під кінець анґлійцями, в архангельських борах скоїлось зо мною те, що я називаю віднайденням себе в минулому. Це тяжко розповісти в усіх деталях і у всій правді: такі речі взагалі невисловні. Ми, пам’ятаю, невеликим відділом вибивали червоних із якогось села. Я біг із рушницею в руках якось спереду, за мною бігли, щось вигукуючи, товариші. Це був ясний, наскільки може бути ясний на півночі, осінній ранок. Червоні відступали, ховаючись за високі деревляні хати, відстрілювались. І ось у цю мить, у хвилину тиші між двома пострілами зі мною щось скоїлось. Так якби мене освітила блискавиця — мені замайоріли спереду вояки у дивних шапках із трьома рогами, з дивними рушницями, із штиками, яких я ніколи не бачив, на грудях з поперечними ременями від ладівниць[172] вилискували бляхи… десь гупали гармати… десь ґальопом проїжджала кавалерія… піхота йшла крізь дим у глухий рокіт барабанів, справа здіймався якийсь хуртовинний гул… з диму виринули знамена та барвисті хоруговки… і в димі я побачив те знайоме з підручників історії, те страшне обличчя… ви знаєте з Пушкіна «л и к е г о у ж а с е н»… Я не потрібую називати його імені… я впав на землю і закрив голову руками, неначе б хоронив її від кінських копит…

Він замовк і розкурив цигарку. Мені видалось, що маячить.

— Звичайно, це була якась галюцинація…

— Можливо, називайте її, як хочете. Але я це бачив своїми очима, так як тепер бачу вас. Я опинився потім в анґлійському шпитальному кораблі по дорозі до Гамерфесту. Товариші не дали мені загинути там, у борах. Оповідали мені, що я півтора місяця находився у предивному стані — спав і, коли прокидався, не володів собою, безупину щось верз якоюсь зіпсутою російською мовою, маячив, мене мали за божевільного. Тепер, на цьому кораблі для мене стало все ясно. Я відчув в одну хвилину, що я — українець, що я мушу бути на Україні, мушу битись за українську справу. Нічого іншого я не хотів знати. Але зрозумійте, що з Гамерфесту, де я жадав, щоб мене висадили, дістатись на Україну не було так легко. Взагалі це було неможливо. Я дібрався до Стокгольму, звідти до Гельсінкі, але це вже була остання фаза війни. Все було в руках червоних. Юденіч відбитий від Петербургу, большевики під Варшавою. Мене згодом інтернували лотиші, потім я опинився в Прусії також у якихсь таборах, працював, щоб якось жити в якомусь маєтку і під кінець 21-го року опинився в Гамбурзі. І зважте, страшна фатальність: я рвався як тільки міг на Україну, шукав українців усюди, а ніколи не міг сповнити своїх бажань. На Україну їхати не було ніякої можливости, в моїх розшуках за українцями я ніколи не мав щастя, натрапляв по таборах і по портах на всі національності, крім української. В Гамбурзі мені суджено було другий раз пережити те м и н у л е…

Я перебив йому. Швейцарець давав нетерплячі знаки і показував на годинник. Дійсно, треба було кінчати побачення, доходила північ.

— Я кінчатиму, — кивнув він головою, — завтра ж вам приходити нема чого, бо завтра буде зі мною зовсім зле. Скажу коротко: в Гамбурзі найшли на мене тяжкі дні, я блукав містом без крихти хліба, без нічлігу, обдертий, як останній портовий щур. І от, однієї ночі, як пам’ятаю, була місячна ясна ніч, у дільниці старого порту мені довелось бути свідком дивної події. Ви не повірите: переді мною люди в одягах вісімнадцятого століття спинили кариту, точнісенько таку, як бачите на старовинних штихах[173] і гравюрах, зо шпадами в руках вивели з неї якусь людину, посадили її силоміць у другу кариту і вивезли над море. Я бачив і чув їх розмову, вони говорили по-російськи, згадували Мазепу, добродій боронився як тільки міг, кликав помочі, але нічого не міг зробити. Я поривався йому помогти, але мене вдарили міцно шпадою, і я стратив притомність… Ця ніч була якби продовженням тієї першої візи, так якби друга глава роману, вона в мені ще більше утвердила переконання, що я живу в минулому…

Мені вмить щось майнуло.

— Ви знаєте, що ви бачили, інжиніре? — спитав я.

— Ні, я відчуваю лише…

— Ви бачили дивно реконструйовану сцену арешту Войнаровського, що мав місце в Гамбурзі…

Він посміхнувся і легко кивнув головою. Він знов западав у забуття. Ця розмова виснажила його вкрай. Слова його ставали вривчасті, все менш зв’язкі, голос тихий-тихий.

— Потім мені вдалося… Я виїхав до Франції… В Тулюзі скінчив школу, подався в кольонії… Був в Індокитаю, в Порт-Саїді, в південній Африці, в Дагоме… Там я розбагатів… Там я зустрів таун-тсе… І завжди марив про Україну, шукав, писав, просив найти українців — ні душі не бачив, ніякої звістки… хотів уже їхати — спинила таун-тсе… все пропало… лишилось тільки божевілля… думка докучлива, страшна… я стлів з нею… а я навіть не вмію говорити по-українськи…

Приятель підійшов до мене і сердито взяв мене за руку.

— Слухай, негайно мусиш відійти. Твоя присутність скорочує йому життя.

Я підвівся. Справді, був останній час відходити. Але я не міг себе змусити відірватись од того обличчя, що гостро вирисовувалось у синявім сяйві, від того ледве чутного голосу людини, що вмирала тут самітньо, мов звір на пустелі. Чого він мене кликав? Хотів нарешті розповісти комусь, живому, ближчому, те, що ненастанно тліло в думці, те, що володіло всім його єством, всіми пориваннями й прагненнями. Це була фатальна людина. Мені було його невимовно шкода, та коротка розмова встигла мене прив’язати до нього, до його докучливої думки.

Він узяв мою долоню своєю синявою рукою. Тримав її довго, напричуд міцно.

— Ідіть, уже пора… мені було приємно, що я вас побачив, так дивно збіглись обставини… може, ви мій родич, може, у нас у жилах однакова кров… Коли шукатимете далі в актах, постарайтеся найти, що сталось із третім… нашим одноіменником.

— Неодмінно, — промимрив я.

— Поспішай, — торкнув мене приятель, — і так уже треба робити впорскнення…

А хворий ще не відпускав мене.

— Може, я спав двісті літ — чи правда?.. шкода мені… коли будете на Україні, згадайте мене… я так прагнув її бачити… у сні бачив лише… я нічого не знаю про Україну…

— Я прийду ще, розповім вам, — прошепотів я.

Він сумно хитнув головою і посміхнувся. Після того вже не сказав ні слова. Запав знов у темну, глуху прірву, замкнув тяжкі очі. Груди його важко підіймались, він хрипів. Його рука вже не мала сили тримати моєї, випустила її і безвладно впала на постіль. Ми тихо відійшли.

На другий день приятель сповістив мене, що інжинір Ч… тієї самої ночі над ранком минувся. Останнім словом була назва втраченої і віднайденої дивно батьківщини, та солодка і жорстока назва, що стільки літ ворохобила його душу.

Так умер нащадок мазепинця Ч…, засланого на віки в Вологодську губернію, може, найкращий у світі українець.

1937 р.