Українська мала проза XX століття

На самому початку третього тисячоліття помер останній великий музика моїх Карпат, моєї Гуцульщини. Пишу «моїх» і «моєї», бо нерозумно, мабуть, вважати, що в цих горах більше не буде великих музикантів. Але таких, як скрипаль Моґур, не буде. Будуть хлопці після консерваторії, будуть різні хлопці, напевно, як і нинішні, часом гратимуть на сільських весіллях, але в Моґура інша гра. Яка? Щоби хоч приблизно уявити, треба прочитати ранню новелу Василя Портяка «Мицьо і Вовчур», написану чверть століття тому. Вона увійшла до першої книжки «Крислачі», виданої у 1984 році. Письменник не творив життєпис Моґура, але його найдужче цікавив нерв Моґура, а це визначало дуже багато. Це визначило майже все. Йшлося, звісно, не тільки про мистецтво, про творче обдарування. Герої новел запам’яталися, і не тільки тому, що це були живі люди, — живописати може багато хто. Відчувався нерв.

Між першою і другою книгами Портяка — 22 роки. За цей час автора «Крислачів» могли сто разів забути. Тим більше — кінець століття і тисячоліття, і всі ті зміни в Україні, які виявилися не такими, як ми їх означили в особистих роздумах та хором на мітингах і пізніше на Майдані. Герої Портяка вистояли, насамперед не як герої чину, а як люди з плоті і крові, люди його оповідань. Нерв Моґура.

Отож, друга і на сьогодні остання книга Василя Портяка «У снігах» вийшла у 2006 році. Книга з 8-ми новел. У короткій післямові до неї я поставив число під знаком оклику, але врешті і це не головне. Навіть жорсткою самовимогливістю давно нікого не здивуєш — видав же свого часу Селінджер книжку під назвою «Дев’ять новел». До того ж, якраз ці 22 роки були віддані роботі в кіно. Навіть при нинішньому страхітливому становищі українського кінематографа окремі з тої жменьки фільмів створені за сценаріями Портяка. Починається в Портяка кінотема УПА. За його авторством з’явилися фільми: «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня».

Аж ніяк не міг обминути він цю тему. Ще за «перших совітів» у 1940 його родину по батькові вислали в Сибір. Однак одному з татових братів все-таки вдалося втекти. Брат Дмитро, пізніше — легендарний сотник Хмара. І вже коли стане Хмарою, коли прийдуть «другі совіти», до нього із Сибіру дивним дивом добереться брат Василь і будуть воювати пліч-о-пліч, і псевдо молодшого буде Сибіряк.

Взагалі, ця історія просто вимагає втілення всіма на світі виражальними засобами. Таж чітко на світлині зафіксовано, як на засніжену гору піднімаються упівці, і Сибіряк із кулеметом Дегтярьова через плече несе на плечах ведмедя, який, як відомо, взимку впадає в сплячку. Якось упівці підібрали в лісі ведмежа, і Сибіряк годував його молоком з пляшки, а пізніше, за порадою брата, «провадив вишкіл». Одне слово, мали ще одного «бійця»… У рік смерті Сталіна Хмару розстріляють у Києві, а роком раніше, прикриваючи брата з товаришами, загине Сибіряк. У 1952 році народився Василь Портяк. У рік смерті свого батька.

До 65-річчя УПА ту світлину надрукують у книзі і в газетах, розкажуть ту історію, а я нагадав її не з метою наголосити про ЩО не написав Василь Портяк, а ЩО допомогло йому створити ті вісім новел. Таких вісім новел, тільки вісім новел. Думаю, що їх не забудуть через двадцять два роки. Бо цей автор доводив теорему, яку довів і дехто до нього: людину можна вбити, але не можна перемогти. Не перемогти нерв Моґура.

© Василь Герасим’юк, поет (Київ)

Гуцульський рік

Головосіки. Насварив сьогодні Настуню — або не рви яблука, бахуре пустий! Скільки то можна вчити?.. Ще би урвала маку, або, сохрань Боже, капусту на самі Головосіки врубала! Боже, таке на світі твориться, а цій дітві хоч кіл на голові теши.

Богородиця. Знову приходив Городов, забрав «Псалтир» і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже Біблію сте забрали, «Треба, — скривився, — із тєбя тєпєрь дьяк, што із… карабін. Поп твой сбєжал в банду, тєпєрь о церкві ми позаботімся». А солдати, псяюхи, вкрали тютюнець, що я насік і сушив на припічку. Прости їх, Господи!

Здвиження. Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати — нема перепочівку.

Вбили голову сільради в Зеленому, а з Красника вчительку з собою в ліс забрали. Кажуть, Заведія.

Покрова. Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах.

Прийшли діти зі школи, а Михайлик годину упослідь, забився в кут і плаче. Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому куфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка, і заказав то.

Луки. Забув сказати сьогодні Парасці, аби часник-лук посадила під зиму. Як бабі не напімни, то не здогадається до самого пришестя.

Найшли в Черетові сховок, але всі повтікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса — догнав її в чагарях, — то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу!

Дмитрія. Сьогодні капітан повіншував Дмитрика з іменинами. Перестрів коло школи й допитувався за отця Ординського. «Поп, каже, бандіт, отєц твой пріхвостєнь і ти бандеровскоє отродьє…»

Михайла. Таки прибув Михайло на білім коні — вчора Кострича забілілася, а сьогодні й у нас зима приймилася. Люд ще не весь буришку[174] впораїв, будуть тепер ватри на городах палити, лопатами ряди відкопувати. Біда.

Михайликові на свято купив куфаєчку, аби за тою не кривдував, та й решті п’ятьом щось мус було дати.

Пилипа. Буде й душі моїй піст, а не лиш тілу. Прийшов учора Заведія з трьома боївкарями, та й баба з ними. Бійтеся, кажу, Бога — до мене Городов, як у корчму, ходить, за «связі» з отцем допитує. А вони мені — не бійся, вже не буде, Ординський вмер у Космачі на тифус.

Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло — збрійно по лісах блавучити?

Андрія. Баба сидить у кутку й лиш очима світить, а ми в одно ворота дозираємо. Лиш би хто намкнувся — бабу під піл, у тьму єгипетську. Це ж бо смерть моя!

Вчора ще раз набігав один із тих боївкарів, приніс харчів для баби, автоматом помахав — дивись, дяче, впаде хоч волосок із голови старої!.. Ніби я без нього, йолупа, не розумію, що то є — мама Заведії.

Миколи. Забув сьогодні діточкам від святого Николая дарунки покласти.

Такий мені Заведія, Бог би ’му заплатив, дарунок залишив!

А вони, сарачата, попросиналися, мац кожне ручкою під подушку, та й… по яблучку в кожній! Вже мало я в дари Николая сам не повірив, коли дивлюся — баба із запічка тихонько беззубим ротом оскиряється.

І розтопився мені лід у грудях.

Різдво. Перший раз у життю не хотів пускати колядничків до хати, аби баба була не впросила. Таж, кажу, хоч на святу вечерю не лізьте у яму. А вона мені, — мой-мой, то вже послідний раз! Я собі буду відти слухати й гадати, що то мене віншують. Своїх не пустив з хати. У школі за коляду зицирують, а мені це тепер ні до чого.

Василія. Йванко і Михайлик просиділи цілий вечір коло вікна, хотіли видіти, як небо отворяється. Так, бідачата, на підвіконні й позасинали.

Маланок не було. Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі. Смертей багато, а псалми читати нема по кому, ото як умерла стара Васильчучка з осени, то більше мене й не кликано.

Водохрестя. Хто по водичку свячену, а Юричко старий — у ліси, в Костричу. Забрали Василя Юричкового уночі на вчора, а дідо, сиротисько, спозаранку, як пес, сліди по снігу розпутував. Гай-гай, чи хто коли найшов, як вони до лісу взяли…

Баба чула нашу з жінкою бесіду й молилася від полудня до смерку, поклони била.

Трьох святих. У горах сніги, у снігах хати, а в хатах слабують і вмирають люде. Тифус таки вихопився з-поміж тих бідаків і шибнувся по селах. Умерли в нас Нявчук, та й Бедзюк, та й син його Дмитро вмер. Читав псалми, котрі вмію напам’ять, а хтось то Городову розказав. «Нєбось, дьячок, пєрєвіраєшь? Нєпорядок! — та бух на стіл мій „Псалтир“. — Дєржі свою кніжіцу!» А я — по хаті бігаю, та шемраюся, та «спасібо!» кричу як на ґвалт, та ніяк місця не нагрію… «Совсем, дурак, спятіл», — буркнув уже з порога, а я лиш собі сів, та й сидів так, без духу й без слова, аж доки баба з ями не вилізла.

«Ти, — кажу, — сліпото порохнява, не можеш тихо обернутися, таже в мене діти!» Баба в плач, Михайлик з Дмитром собі, жінка бідочиться — то я винна, відро з бураками лишила на приступці… А бий вас, сила Божа! Мені здавалося, що від гуркоту в ямі щось у мені самому вибухло. Як воно обійшлося?!

Власія. Так що мені до своїх шістьох іще одного дітвака підсунули. Тільки й того, що йому за вісімдесят.

Вертаюся рано зі стайні в хату — всі семеро труть буженицю. Мої м’ясо рвуть, як вовченята, а баба одним зубом поре та тішиться, на них позираючи. Агій! Таже най — малі, але старші добре знають, що на Власія м’ясо їсти — вірний спосіб на літо вовка до своїх овечок кликати. Ніколи того в моїй хаті не робилося.

Але! Ти їй толкуй, а вона: «Бійтеся Бога, ґаздику, через три дні піст, а діточки ростуть, м’яса хочеться…» Та й знову за новим шматком до своєї торби сягає. А в дітви очі блищать — ми вже другу зиму без свіжини — а, думаю собі, вже й так пропало. Лигнув слину й пішов із хати. «Один законодавець і Суддя, який може спасти й погубити». А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?

На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли.

Тифус помалу втихає.

Середопістя. Здулася чорна земля, де вчора ще сніг був утоптаний — буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Все потайне виявиться й наверху стане.

Баба просилася на призьбу — погрітися проти сонечка, але я не позволив. Ану ж якась біда здалеку заздрить? То вона дочекалася дітей із школи та й їх, видно, намовила, — давай гуртом за бабу жвиндіти. Пустив.

Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває.

Олекси. Таки тепла і рівна буде весна — рушилися жаби ще до Теплого Олекси. Добрий знак, можна вже город веснувати.

Боївкарі цілу ніч вартували хату, баба щось шепотіла і хлипала, а він лиш цілував і голубив мовчки стару, доки зазоріло.

«Пане, — кажу тоді, — Заведія…» — «Не пане, — відрубав, — друже!» — «Пане-друже», — кажу. Сміється. — «Чи довго ще?..» Бо приходив, оповідаю, старий Юричко та й казав мені, що якби міг просити когось, то лиш за одно: аби синове тіло подали йому. Не знаю, каже, сексот він чи хто, але то мій син. Отак сказав і пішов із шапкою в руках. І Петринючка приходила й бідочилася, що син її не винен, і коби знати, чи може зі сховку вийти на суд справедливий.

Подивився протяжно так: «Це недобре. Я скоро пришлю хлопців… А ти уважай, чуєш?!»

Вербна неділя. Чого ж не йдуть?! Юричко знову приходив, а Василиха прецінь же могла десь ближче муки позичити!..

Живна середа. Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру, та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу.

Відвели її два солдати за потічок і — вертаються. «Попитка, — кажуть, — к бєгству».

Хотів я молитву прочитати, але Городов штурхнув: «Закапивай! Ти у мєня єщо помолішся…» Так і загріб її з тим коником.

О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх.

Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці — «продав!», а ті — «банду прячешь?»

Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!

Коли дуже йойкатись, то б’ють легше.

Велика п'ятниця. Діточки мої, — це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса…

28 травня. Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик.

1991 р.

«У неділю рано»

— Нико й Анно, ви ще? спите?

— Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося.

— Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася…

— Я чую-чую, старий безстиднику!

— О, видите…

— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.

— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!

— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.

— Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! — Готово! З днинкою Божою вас!

— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить…

— Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі…

— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі…

— Богородице Діво, радуйся…

— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока…

— …і сина, і Святого Духа — Амінь!

— Мете — світу не видко.

— Вітер? Із снігом?

— Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.

— Гм… Добре мете… Як думаєш?

— Думаю, сьогодні можна.

— Нико, я не позволю!

— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.

— Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші…

— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.

— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.

— Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру…

— …а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави…

— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.

— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку…

— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.

— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!

— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.

— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…

— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре — діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх…

— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…

— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!

— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили.

— На все Господня воля. Я не нарікаю…

— Агій, дурна бабо!

— ???

— Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.

— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? — Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко.

— А чуй, тепер таки йдуть!..

— …та й у Федевої хата згоріла.

— Йой! Таки геть?

— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.

— Недавно… А Грацунякова?

— Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали…

— …

— …

— …

— …

— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть…

— Голова дорожча. Ти як, Нико?

— Рихтик!

— Но…

— Але ноги, холєра би го…

— То й мої заціпли.

— Щот-ти!.. Роки наші…

— Йо…

— Вмучилися, бідаки…

— Що хочете, по чагарях та заметах.

— Та й до села кілький світ!

— Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.

— Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.

— Та й я тої…

— А про хлопців нічого…

— Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо…

— Ає, най посплять.

— Но, ціхо…

— Вже…

— Дмитрику, а котра вже година?

— За квандрас дванадцята.

— Уполудне чи д’опівночі?

— О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?

— Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює… То вже ніч, питаю?

— Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.

— Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо заплутаємось.

— Я си, Нико, не заплутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати…

— …

— Яка там вже, Дмитрику?

— Двадцять і третя днина падолиста.

— Боже!

— Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати.

— Як доти нам не заколядують…

— Анно!

— Та я що…

— А ото!.. приприся!

— Йо… напудив.

— Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!

— Та бо най не каркає!

— Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять.

— Вам ще, Євдо, до жартів…

— Гов, сусіди!

— Гов! Як спали, Дмитрику?!

— Добре, як ви?! З неділенькою вас!

— Дякувать і вас також!

— Чуєте, що мені снилося…

— Мой, ти знову?

— Не заважай стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло…

— Це на слабість.

— У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!

— Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке… І якась така тривога, така, чуєте… Євдошко, Доцьку, ти чого?

— Дмитрику-у-у!..

— Ади! Таже ти ще не дослухала…

— Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.

— Про мене… Світло світити?

— …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…

— Жди, псе, доки кобила здохне!

— Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…

— Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по Першій світовій…

— Тепер не той ряд…

— Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій. Уже є!

— Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.

— Отак, Нико, і тут тема свободи. Біда їх бери, давай карти.

— А-а… Я вже ними згидив.

— Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю…

— А след-то, судя по всему, вчерашний?

— Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник…

— На то и рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно…

— Разговорчики!

— «…бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить із своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої…»

— Дми, там наверху… Як би що хрупнуло.

— Тобі поздавалося, старенька. «Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть…»

— А может, все же, товарищ, капитан?..

— К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..

— Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!

— Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку…

1993 р.