Українська мала проза XX століття

Павло Архипович Загребельний народився у 1924 році. Рік народження, як це часто буває, обумовив трагічні сторінки біографії майбутнього письменника: одразу по закінченні школи пішов на фронт, кілька поранень, концтабори, робота у радянській воєнній місії… І тільки після цього — навчання на філфаці, робота в обласній дніпропетровській газеті й журналі «Вітчизна». Час визначив долю письменника, відбився у його творах, але у кращих із них не підпорядкував собі творчість Павла Архиповича, так само як не обмежив її й подальший досвід писання у жорстких рамках української радянської літератури.

Сьогодні Загребельного називають «єдиним живим класиком», і таким він є уже для кількох поколінь. Але для кожного з цих поколінь він, автор понад тридцяти прозових творів, різний. Для читачів 1960—1970-х років — автор гостросоціальних романів, які відображають актуальну для них дійсність («Дума про невмирущого», «Розгін», «З погляду вічності»), проникаючи у психологічні механізми буття людини радянської. Мабуть, всіма без винятку Павло Архипович знаний як автор історичних романів. Для когось «Диво» одразу по виході стало відкриттям, приголомшливою подією, яка вплинула на сприйняття літератури загалом і ставлення до української історичної прози зокрема. Школярі 1990-х, яким увели в програму «Роксолану» та «Євпраксію», зачитували ці книжки як першу в своєму житті еротичну літературу. Молоді науковці XXI століття досліджують творчість Загребельного із сучасних методологічних засад — як зразок одної з двох основних (друга — Валерія Шевчука) наративних моделей української історичної прози кінця XX століття.

Для багатьох пересічних читачів саме історичні романи Загребельного стали найцікавішим, а відтак — чи не єдиним джерелом знань про українську історію. Можна говорити про те, що Павло Загребельний не тільки відтворює історію культури України, але й впливає на її творення — як один із небагатьох визнаних усіма літературознавчими таборами представників канону української літератури.

Крім тематичного розмаїття творчості Загребельного, варто згадати ще й різноманітність форм, якими він послуговується. Це не тільки романи, епопеї, але й повісті, і, звичайно ж, оповідання. Часом у найменшій прозі вміщено водночас і аромат доби, й філософські роздуми, й іронію, і цікаві психологічні замальовки… Не обов’язково читати епопею на тисячі сторінок, аби познайомитися з письменником, чия творчість є неуникною складовою української літератури XX століття. Досить вирушити у подорож із автором, його товаришами-письменниками та їхнім загадковим супутником Тризе, а тоді вирішувати — може, із таким Гомером варто податися й далі, у глиб віків.

© Олена Шарговська, літературознавець (Київ)

Тризе

Поїхати до Ялти! Не влітку, не для купання в морі, а ранньої-переранньої весни, коли щойно зацвітає мигдаль і коли мовби для вас лунає крізь безнадію минулих літ сумний голос Антона Павловича Чехова: «Когда же в Ялту? Здесь уже пахнет весной. На набережной торгуют цветами, в Мисхоре видели перелетных гусей, в садах кричат птички… Буду ожидать вашего приезда с нетерпением. Буду день и ночь сидеть на пристани и ожидать парохода с вами.

…Приезжайте, сделайте такую милость!»

Немає Чехова.

І Марієтти Шагінян немає, і Сергія Смирнова, і Тихона Сьомушкіна, з якими фотографувалися ми тої весни на східцях ялтинського Будинку творчості, і тепер той знімок лежить десь у чорному конверті, і яскраве кримське сонце на знімку, і білі колони Будинку творчості, і ми горнемося до мудрої «Шагінянші», а скільки нас зосталося живих?

Та це буде згодом, а тим часом ми ще тільки їхали до Ялти, щоб застати там ранню весну, вклонитися Чехову, посидіти місяць-другий в літфондівському Будинку творчості і, може, щось написати.

Ми — це Василь, Микола і я, давні друзі, поєднані спільною долею, війною, літературою і Києвом, їхати вирішили поїздом до Сімферополя, а далі — на таксі, бо пароплавом до Ялти в такий час не доберешся (Дніпро ще під кригою), літаками Василь не користався (так само, як метро, трамваєм і тролейбусом), автобусом не хотілося нікому. Отож поїзд. Щоб у дорозі ніхто нам не заважав вести свої професійні розмови, я купив чотири квитки, тобто ціле купе м’якого вагона, ми спакували свої валізи, взяли чималий запас паперу, розпрощалися з рідними — і гайда!

Коли я показав вагонній провідниці наші квитки, вона повертіла їх у руках, глянула знизу вгору на трьох нас по черзі (ми всі виявилися набагато вищі за неї), тоді спитала досить занудливим голосом:

— А де четвертий?

Квитки були в мене, а дивилася тепер провідниця тільки на Василя. Нічого дивного. Ми вже звикли, що Василь, хоч де б він був, хоч у якому добірному, вишуканому товаристві, збирає завжди найбільше поглядів, захватів, зітхань і розчулень. Так колись у візантійських храмах над найбарвистішими зображеннями ангелів і архангелів, богородиць і апостолів, дів-мироносиць, великомучеників, над усім воїнством земним і небесним завжди неподільно, всевладно і всемогутньо панувало зображення Пантократора під найвищим склепінням, у красі й величі. Василь навіть зовнішністю своєю нагадував візантійського Пантократора: могутніми ударами тесана голова, чорна лев’яча грива, проткана, ніби срібним дротом, сивизною; величезні сині очі, повні мудрого смутку і неземної печалі, і на поєднання непоєднуваного — різьблені соковиті уста, спраглі життя, радощів, надій.

Чи ж мали ми дивуватися, що провідниця нашого вагона лиш ковзнула поглядом по мені й Миколі, а тоді вся її увага зосередилася тільки на Василеві? Але не зачарованістю світився погляд провідниці. Справді, жінки закохувалися в Василя одразу, зльоту, ніби кинуті до нього незримою вибуховою хвилею ніжності й самозабуття, та все то були жінки високі на зріст, щедрі добротою, наділені особливою чутливістю, яка помагала їм угадати, яка лагідна і лінива душа у Василя і як охоче може вона приймати добровільні й чесні дари. Провідниця ж нашого вагона була маленька. А маленькі жінки не захоплюються і не закохуються з першого погляду. Вони занадто заклопотані проблемами статі і намаганням будь-що відплатити природі й світові за те, що відміряно їм усього набагато менше, ніж іншим. Може, тому маленькі жінки часто ставали імператрицями, королевами, славетними фаворитками, великими авантюристками. Досить лиш згадати Катерину Другу, Роксолану, мадам Помпадур, афінську гетеру Таїс, міжнародну шпигунку Мату Харі. Ясна річ, вагонна провідниця не Катерина Друга і не Мата Харі, та кров тобі може попсувати аж он як, бо дорога далека, з вагона не вистрибнеш, а влада в провідниці неабияка.

— Четвертий де? — тепер звертаючись тільки до Василя, бгаючи злі губи, перепитала провідниця.

Найнетерплячіший з нас Микола одразу спалахнув і хотів відповісти щось різке, може, й глумливе, але Василь обережно доторкнувся до його плеча і, виграючи своїм рокітливим-воркітливим голосом, сказав провідниці:

— Голубонько, четвертий — це-е… знаєте, хто?

— А хто ж? — норовисто смикнулася та головою, і стало видно її жилаву шию, що в молодих жінок ніколи не віщує добра.

— Ми не можемо вам достоту розповісти про цього товариша, — загадково усміхнувся Василь. — Але ви самі його побачите.

— То де ж він, де? — доскіпувалася провідниця.

— Він уже там, — показав Василь на вагон.

— Та я нікого ще не впускала!

— Його не треба впускати — він сам опиняється там, де йому треба, — поважно пояснив Василь, не пояснюючи цим, власне, нічого. Тоді несподівано запропонував нам:

— Зрештою, може, покуримо трохи? А може, хай їде сам четвертий, а ми вернемося додому?

Спантеличена провідниця тільки провела нас поглядом, ще раз перелічуючи, поки ми входили до вагона, але вже мовчала.

Зате заговорив у купе Микола.

— Що ти навигадував! — гримнув він на Василя. — Нащо оці байки про четвертого! Тобі потрібен зайвий клопіт?

— Миколю, — посвітив його дитячим усміхом Василь, — коли людині хочеться щось почути, то чому б і не сказати їй те чи те?

Я спробував заспокоїти Миколу:

— Всядемось, рушимо, вона й забуде про все.

— Про що ти кажеш! — напав тепер на мене Микола. — Побачиш, якої вона заспіває!

— Зрештою, Миколю, — займаючи п’ятнадцяте місце, заявив Василь, — ти побачиш, що це гарна людина.

— У тебе всі гарні! — кинув Микола.

Ми з Василем виявилися нікчемними психологами. Провідниця стала обходити купе, збирати квитки і гроші за постіль, дійшла й до нас, стала мовчки в дверях, я подав їй чотири картонні чотирикутнички і чотири карбованці, вона запхнула в тісну кишеньку службової своєї сумки один квиток, другий, третій, четвертий тримала в пучках і перебігала по наших обличчях швидким поглядом.

— Хто займає шістнадцяте місце?

Запитання ні до кого. Бо в Миколи тринадцяте, у мене чотирнадцяте (верхня полиця, щоб не так било мені в поранену спину), у Василя п’ятнадцяте, а шістнадцяте?

Василь узяв ту руку провідниці, що була з квиточком, і делікатно попровадив її до кишеньки з номером 16.

— Голубонько, — ласкаво мовив він, — там якраз отой товариш, про якого ви чули.

— Чула, чула! Нічого я не чула! — Провідниця майже вирвалася з м’яких Василевих рук. — Бригадира покличу, коли ви такі! Ми тут не допустимо!..

Ми мовчали. Микола зачинив двері купе.

— То що будемо робити? — пограв він жовнами.

— Миколю, — сказав Василь, — не треба нервуватися. Ти гарний чоловік, нащо тобі це?

— Що будемо робити, я питаю! — майже крикнув Микола. — Вона ж тепер не відчепиться до самого Сімферополя! Дихнути не дасть.

Я вирішив, що треба якось втручатися.

— Микола має слушність, — звернувся я до Василя. — Ця жінка не дасть нам спокою. Давайте щось вигадаємо, щоб вона заспокоїлася. Скажемо їй, що з нами їде… Ну, от для прикладу… У всіх у нас прізвища починаються на «З». Нас троє. Давайте четвертого так і назвемо: Три Зе. Товариш Тризе. З нами їде товариш Тризе. Де він? Десь ходить по вагонах, бо в нього особлива місія. Може, він з якихось контрольних органів чи там звідки.

— В цьому щось є, — заявив Микола. А Василь підняв палець і промовив з урочистою повільністю:

— Три-зе… Зрештою, а чому б справді ми не могли проїхатися отак аж до самої Ялти з товаришем Тризе? Павле, ти б не поклав на шістнадцяте місце отой свій кейз із чистим папером?

— Чом би й не покласти? — згодився я.

— Та коли є чоловік, то він повинен мати якусь біографію, — роздумливо вів далі Василь. — Миколю, ти б міг знайти якесь слівце для товариша Тризе?

— Про що ти говориш! — скипів Микола, який не терпів жодного примусу.

Я знав, що Микола перший розпочне цю нашу гру, але без тиску зовні, а залежно від обставин, коли самі собою створяться умови для вільної імпровізації, веселої вигадки, невинної містифікації. Скільки вже було таких випадків! У Казахстані під час декади нашої літератури Микола, попередивши всіх учасників декади, крім одного, розпочав саме при тому невтаємниченому чоловікові розмову то з одним, то з іншим про те, як той освоюватиме подаровану йому ділянку.

— Яку ділянку? Ким подаровану? — сполошився невтаємничений чоловік.

— А ти не знаєш? — здивувався Микола. — Всім учасникам декади уряд Казахстану подарував дачні ділянки в Боровому на озері Балхаш.

— Я вперше про це чую! — вигукнув той.

— Де ж ти був? — насмішкувато кинув Микола. — Вже все розподілено. Тепер іди в уряд, проси для себе. Може, й дадуть…

Той, звичайно, пішов і немало подивував казахських товаришів своїм наївним нахабством.

У Москві під час одного з письменницьких з’їздів Микола весело познущався ще з одного нашого товариша, страшенно охочого до орденів, премій, відзнак і всіляких почестей. Ми обідали з Миколою в ресторані готелю «Москва», коли підійшов той наш товариш.

— Біля вас не зайнято, хлопці? — спитав він.

— Сідай, — підсунув йому стільця Микола.

— А що ви їсте? — ще й не сівши, зазирнув той до наших тарілок.

— Черепаховий суп, — не кліпнувши оком, збрехав Микола.

— Та ну! Де ж він тут узявся?

— Для делегатів з’їзду привезли з Куби.

— Дорогий?

— А ти ж думав!

— Ну, я супу не їм, мені лікарі заборонили. Я котлетку та й боржомчик.

Микола лукаво підморгнув мені, штовхнув мене для певності під столом ногою, з удаваною стурбованістю спитав:

— Слухай, Павле, як же ти того чорта везтимеш додому?

— Кого? Що? — заздрісно підстрибнув наш сусід. — Що ви тут дістали, хлопці?

Ми з Миколою ні про що не домовлялися, але треба було підтримувати товариша, і я, не роздумуючи, бовкнув:

— Та-а, дрібниця! Срібний самовар на три відра!

— Срібний? — аж підскочив наш співбрат. — Та ви що, хлопці! Що ж ви мовчите? Де це? Як?

— А ти не знаєш? — хмикнув Микола. — Ти де живеш? У «Москві»? А в готелі «Росія» для делегатів з’їзду влаштовано виставку-продаж самоварів. Самовари від чотирнадцятого до двадцятого віку! Мідні, срібні, позолочені, різних видів і форм, самовари-чайники, самовари-півні, самовари-купчихи, самовари-гусари. У тебе, Павле, який? Борода Чорномора з «Руслана і Людмили»? А в мене Соловей-розбійник. Не срібний, правда, але теж штука.

— І де ж це воно, хлопці? — простогнав наш наївний земляк.

— Північне крило «Росії» знаєш? — спитав Микола. — Спитай, де дирекція, знайди директорський блок, але всі ті кабінети проминай, а йди вглибину, там побачиш такі широкі поліровані двері, то клуб готелю. Для працівників, але зараз там самовари для нас. Стукни тричі і скажи: «Делегат». Зрозумів?

— Зрозумів, — прошепотіла нещасна жертва.

Я зауважив тоді Миколі, що він без потреби почав родовід самоварів аж з XIV століття.

— Яка різниця? — знизав він плечима. — Для таких починай хоч від древніх греків — усе проковтнуть!

Ясна річ, легко грати на людській жадібності й захланності. Але на чому можна грати тут з оцим вигаданим Тризе під невблаганно пильним оком провідниці, з жилавою шиєю, і її начальства, яке могло щомиті впасти нам на голови?

Микола хапливо курив, Василь лаштувався варити каву, без якої не уявляв свого життя, мені випала роль каталізатора, громовідводу, барабана для биття — вічна доля всіх наймолодших. А настане той далеко не прекрасний день, коли ти вже не наймолодший, а найстарший, і тоді… Гай-гай! Не станемо зазирати в ту непривабливу далину і спробуємо вдовольнитися нинішнім.

Вдовольнитися не було чим, бо настирлива провідниця привела до нас свого бригадира. Двері нашого купе відчинила безцеремонно. Випхала поперед себе чоловіка в залізничній формі, сама стала позад нього, схрестила руки на грудях, напнула жили своєї тонкої шиї, мов семафорні дроти, — ніякого відступу.

Бригадир був з тих, хто не пригощається за свої. Семимильними кроками йшов до пенсії, тому був добровільним попихачем усіх, хто хотів його попихати. Такому чоловікові можна співчувати, але мати з ним справу?

— Ви щось хотіли? — виступив я перед бригадиром.

— Непорядок, — пробелькотів той. — Мені сказано, що…

— Ніякого непорядку! — рішуче заявив я. — У нас чотири квитки, нас четверо, ми їдемо до Сімферополя, — які тут можуть бути проблеми? Але до нас поставилися досить дивно. Нас це обурює. Коли так, то ми вимагаємо, щоб сюди прийшов начальник поїзда. Є тут начальник?

Цим я остаточно вбив і провідницю, і її бригадира. Та водночас і розбудив у їхніх душах найшаленіші адміністративні бурі і грози. Ах, ви хочете начальника поїзда? То ви матимете його! Ви все матимете, а ми ще подивимося!

І коли ми проїхали Фастів, Білу Церкву, Миронівку і наближалися до Знам’янки, провідниця подарувала нам начальника поїзда. У бригадира форма була чорна, в начальника поїзда — сіра. Мабуть, це свідчило про вищий ранг. Але ми в залізничних рангах не розбиралися. Досить нам було й літературних.

Начальник поїзда, невисокий чоловік з пещеним, великим, як у акторів лицем, не ввійшов, а ніби вслизнув до нашого купе, сів поруч з Василем, показав очима провідниці, щоб щезла, глянув на мене, на Миколу, спитав добродушно й доброзичливо:

— В чім справа, товариші?

— А ні в чім! — подався до нього всім тілом Микола.

— Чого вам тут треба?

— Як то чого? Я — начальник поїзда!

— То й що?

— Мені сказали, що у вас вільне місце, а ви… У нас напружений стан з перевезенням пасажирів, ми не можемо допустити…

— Чого ви не можете допустити? — заграв жовнами Микола. — Про що ви говорите? Може, завернете поїзд до Києва, анулюєте наші квитки і посадите в це купе інших пасажирів?

— Миколю, — встругався розважливо Василь. — Ну, нащо ви так товариша начальника поїзда? Ви ж бачите, який це гарний чоловік. Може, він вип’є з нами кави, а тоді й поговоримо. Як вас звати, дорогий товаришу?

(Треба сказати, що Василь при сторонніх завжди називав нас з Миколою на «ви». Микола охрестив таке його поводження «козятинським політесом», бо Василь був родом з-під Козятина).

— Мене? — начальник поїзда розгубився від такого поводження. — Григорій Борисович.

— Як це прекрасно — Григорій Борисович! — підвівся Василь, пригнічуючи низькорослого начальника поїзда своєю величчю. — Для нас висока честь, що ви відвідали саме наше купе. Тут достойні люди, познайомтеся: ось Миколя, оце Павло, там товариш Тризе, який прийде згодом, а я — Василь. Ви п’єте каву, Григорію Борисовичу?

— В поїздах п’ють чай, — зробив останню спробу захиститися той.

— Зрештою! — засміявся Василь. — Чай у нас п’ють в поїздах од Бреста до Владивостока. А ми готуємо каву. Ось у мене спиртівка, ось таблетки сухого спирту, за кілька хвилин ви матимете божественний напій.

Начальник поїзда стежив за Василевими руками, за його чаклуванням на вагонному столику, — щось там мідно виблискувало, щось синьо горіло, якесь недозволене полум’я, непередбачене пригощання.

— Ви спалите мені поїзд!

— Хіба що ваш палець, коли ви необачливо підкладете під мою спиртівку, — посміявся Василь. — Ви мені скажіть, скільки років ви їздите начальником поїзда?

— Ну, — знітився той, — багато.

— Як це прекрасно: багато! А ви можете сьогодні сказати нам, чи пригощали вас коли-небудь у поїзді кавою?

Начальник поїзда зворухнувся туди й сюди, хотів, мабуть, видобутися на волю, на оперативний простір, але Василь досить добре знав, що таке ласкава диктатура, він упіймав Григорія Борисовича в могутні напівобійми так, що той не міг ні зворухнутися, ні стрепенутися, попхнув його до столика, добродушно оголосив:

— Зараз питимете каву. Ви знаєте, що таке кава?

— Розчинна? — мав необережність спитати начальник поїзда.

— Чоловіче! — зітхнув Василь. — Розчинна кава веде до розчинних думок. Я визнаю тільки зернята! Вони іноді такі тверді, що не бере їх ніякий млинок, тому я надаю перевагу мідній ступці. Ті перші три араби, які привезли каву з Аравії до Стамбула, не знали ще млинка, а тільки мідну ступку. Павле, ви не могли б сказати Григорію Борисовичу, коли саме прибули ті три араби до Стамбула з небаченим напоєм?

Я прекрасно розумів, що начальникові поїзда Київ — Сімферополь абсолютно байдуже, коли саме прибули до Стамбула ті три сірійці, які привезли до османської столиці дивний напій.

— Ну, — сказав я, — це було в часи султана Сулеймана Пишного, мусульманські священнослужителі й чути не хотіли про якийсь там баламутний напій, але на захист сірійців, які привезли до Стамбула каву, стала улюблена султанова жона Роксолана, до речі, наша землячка з Прикарпаття, — ось так і пішла по Європі кава.

Начальник поїзда булькато поблискував в тісному нашому купе, він, мабуть, безмірно дивувався нашим дурним балачкам про каву, про якогось султана та ще й про його жону, але до часу мовчав, а тільки котив на нас свої округлі, мов фарфорові ізолятори на пристанційних стовпах, очі.

— Ви серйозно про оцю — як її — каву? — нарешті здобувся він на слова.

— Чоловіче! — подаючи йому величезну глиняну чашку з каламутним напоєм, в якому плавали нерозтовчені зернята, проголосив Василь. — Беріть і пийте. Ви знаєте, що таке справжня кава? Я вам скажу, що коли навіть умру, то бодай раз на п’ять років виходитиму з могили, щоб попити каву, а тоді знов вертатимусь туди, звідки немає вороття. Ви це розумієте, зрештою?

— Так, я розумію, — пробелькотів начальник поїзда. — Я все, все… але я відповідаю за порядок… А тут мені доповіли, що ви займаєте… Так, так, вас троє, а займаєте на чотирьох, а четвертого чоловіка немає…

— Немає? — засміявся Василь. — Павле, ви могли б пояснити Григорію Борисовичу те, що нам і так ясно?

— З нами їде товариш Тризе, — сказав я.

— А хто це такий? Де він? — стрепенувся начальник поїзда.

— Миколю, — попросив Василь, — скажіть, хто такий товариш Тризе.

Микола відвернувся до вікна, пограв жовнами на смаглявому лиці, протарабанив, ніби театральний суфлер для нездарних артистів:

— Товариш Тризе іде до Ялти, щоб оглянути руїни мавританського палацу.

Начальник поїзда, який вважав, що вже чув усе можливе в своєму житті, отетерів од цих слів і ледь проворушив язиком:

— Мавританського?

— Саме так, — втрутився я, — і товариш Тризе має намір доручити нам відбудувати цей палац, бо йому потрібна вілла над морем.

— Дача, — пояснив Микола. — У Тризе вже є дачі скрізь, а біля моря ще немає.

Начальник поїзда ніяк не міг збагнути: сміються ці люди чи говорять серйозно.

— Хіба є такі люди, щоб дача і там, і там? — звернувся він до Василя, який колотив свою каву і не брав участі в пожвавленому обміні думками.

— Зрештою, — погмикав Василь. — Ви питаєте: хіба є? А я вас спитаю: а хіба нема? Миколю, скажіть цьому чоловікові, де у вас дачі.

— В різних областях! — не змигнувши оком, відповів Микола.

— Та як же це? — не повірив начальник поїзда.

— А так. Куди поїду, там і дача.

— Наймаєте?

— Ні, даром дають, ще й женуться, щоб узяв.

— А цей товариш Тризе — посада в нього яка?

— Посада? — Василеві тісно було в купе, він звик ходити, стояти, а вже коли й сидіти, то за столом, де вільно розташовується два або й три десятки людей, а тут — навіть лікті ні на що покласти, і те й знай, що піднось руки, як сонцепоклонник. Василь завмер з піднятими руками, тоді згадав про начальника поїзда і про його запитання. — Чоловіче, нащо вам якісь там посади! Товариш Тризе належить не посадам, а історії. Ви знаєте, скільки йому років?

— Старий?

— Хіба можна так казати про товариша Тризе? А чи відомо вам, що його запрошував до Ялти сам Антон Павлович Чехов? Павле, ви могли б згадати слова Чехова, щоб товариш почув і переконався?

Чехова я міг цитувати з заплющеними очима. І хто там знає, кого він запрошував: Горького, Буніна, свого редактора Вукола Лаврова, а чи й вигаданого нами Тризе?

Отож: «Приезжайте, сделайте такую милость…»

А Василь, лукаво усміхаючись, приготував на спиртівці ще жбаник кави і вилив її у такий самий череп’яний кухоль, як допіру дав начальникові поїзда, і відставив той кухоль до вікна з словами:

— Це кухлик для товариш Тризе. Його улюблений.

Начальник поїзда поволі посунувся до дверей. Куди це він попав, куди запровадила його дурна провідниця? Якісь незбагненні люди. Чи то фокусники, чи то спекулянти. Говорять один одному «ви», як одеські ошуканці в кінофільмах, десь з ними їде їхній компаньйон на прізвище Тризе, а де він — не показують, тільки плетуть про нього таке, що голова макітриться. Тут слід розібратися спокійно і не зважаючи…

Начальник поїзда досунувся нарешті до дверей, підвівся, обтрусився, сказав безвиразно:

— Значить, я пішов, бо служба. Претензій, я так розумію, не мається. Радий був познайомитися. Дякую за пригощення…

Василь зробив спробу делікатно затримати важливого гостя, але Микола сердито насупив брови: хай іде хоч і під три чорти!

Так ми нарешті зосталися самі. А вже проїхали й Знам’янку, і Долгінцеве, і, мабуть, наближалися до Запоріжжя.

Ніч без сну — це з Василем у нас було завжди. Він і вдома не лягав раніше четвертої ранку, а в дорозі — який там сон?

— Ось коли б я мав свою рожеву сорочечку та партизанський кожушок під боки, — мрійливо сказав Василь, — то, може, й поспав би трохи, але! Давайте ліпше поп’ємо кави та подумаємо про Тризе. Павле, чи не занадто коротке це прізвище?

— Коротке? — подивувався я. — Чому ж коротке? Для містифікацій завжди потрібне щось замашне. Згадайте тиняновського поручика Кіже.

— Але в назвиську Тризе є щось тужливе, — не здавався Василь.

— Тужливе, але не безнадійне, бо звук «з» дзвенить, як ота хрестоматійна струна в тумані.

— Який туман! — застогнав Микола. — Про що ви говорите?

А Василь уже мрійливо розмірковував про нашого вигаданого супутника:

— Хто він такий? Ніхто. Просто Тризе — і все. Він не знає страху, ніколи не стане рабом своїх бажань, чоловік достоту вільний і незалежний. А також любить пити каву з оцього череп’яного кухлика, який я завбачливо прихопив у дорогу. Давайте й ми поп'ємо трохи кави та покуримо.

І ми пили каву, замкнувшись од усього поїзного начальства. Микола й Василь запекло курили, дмухаючи один одному в обличчя, аж нарешті Микола не стерпів:

— Ти чого примусив мене про отой мавританський палац?

Звинувачення адресувалося Василеві, а я міг би заприсягнутися, що Василь ні сном ні духом не відав ні про який палац. Микола сам вигадав, а я підпрігся, до чого ж тут Василь? Але Василь мовби й не помітив нічого.

— Миколю, — добродушно промуркотів він. — А де ж може жити наш товариш Тризе, як не в мавританському палаці?

— Ти хоч бачив той палац? — скреготнув зубами Микола.

— Зрештою, хіба неодмінно треба бачити щось для того, щоб воно було на світі? Мавританський палац може існувати так само, як наш товариш Тризе.

— Ну, ти ще з ним наплачешся! — пообіцяв йому Микола.

— Миколю, — заспокоїв його Василь, — ніколи не треба хвилюватися занадто. Хай навіть увесь світ не вірить в існування товариша Тризе, але хіба ж не досить того, що віримо ми?

— Нам треба бути трохи стриманішими, — подав голос і я. — Ти, Миколю, трохи захоплюєшся в таких випадках. Пам’ятаєш, з самоварами? Я тоді змовчав, а ти ж замахнувся аж з XIV століття, коли ні самоварів, ні чаю в нас ще не було. Тепер от палац та ще й мавританський…

— Про що ти говориш! — накинувся на мене Микола. — Ви ж самі з Василем вигадали цього Тризе, а вже коли брехати, то на всю губу! Хто повірить у маленьку брехню? Ти бачив таких?

— Це не брехня, а таємниця, — урочисто промовив Василь. — А в таємницях завжди високе хвилювання і навіть поезія.

Я дотримувався трохи іншої думки, про що й сказав Василеві:

— Таємниці ніколи не допомагали людям, а тільки лякали їх.

— Та однаково ж ми невтомно творимо їх, — то смішні, аж до пустотливості, то бундючно-серйозні, а то й похмуро-трагічні, криваві, нелюдські. Що було б з древніми греками, коли б не мали вони елевсинських тайн? А що таке елевсинські тайни? Цього ніхто не знає, і це найпрекрасніше з того, що залишили нам древні греки, зрештою!

Василь любив отакі розмірковування, а ми любили його слухати в такі хвилини, але цього разу мені не хотілося здаватися.

— В таємниці вірять тільки посередні уми, — різко кинув я. — А посередність розуму неминуче веде за собою ницість душі. Невже тобі цього б хотілося для когось!

— Про що ви говорите! — сплеснув руками Микола. — Ми сьогодні будемо вечеряти чи не будемо?!

— Ніколи не треба поспішати, Миколю, — заспокоїв його Василь. — Ти тільки подумай, де оце ми зараз ідемо, може, саме десь біля Гуляйполя, а може, й перед Перекопом або Джанкоєм. І що там якась їжа поруч з такими назвами! Микола розкладав на столику наїдки з наших домашніх запасів.

— Поговори, поговори, Васю, — незлобиво бурчав він. — Те, що ти нам не даси спати, я знав ще з дому, але зоставити ще й без вечері — це в тебе не вийде! Ми з Павлом повечеряємо, нагодуємо й Тризе, а ти як хочеш!

— Ви повечеряйте, а я зварю вам кави, — став діставати з валізи мідну ступку Василь.

— Ти й ступку взяв? — не повірив Микола.

— Зрештою, письменник має чимось відрізнятися від усіх людей. Ось у поїзді всі їдуть без ступок, а я із ступкою.

— І ми з Павлом без ступок, то що ж — не письменники?

— Миколю, ти гарний чоловік, нащо тобі питати про таке? Ніхто не знає, де тепер письменники і чи вони десь є, зрештою. Це найбільша таємниця.

— А Тризе? — засміявся я.

— Може, Тризе і є справжній письменник, а ми — тільки інтролігатори його творів.

Микола скривився на «інтролігаторів».

— Сказав би вже: палітурники!

— Інтролігатори! — зі смаком повторив Василь. — Може, ви думаєте, ми вигадали товариша Тризе? То він нас вигадав!

— Ну, про що ти говориш! — застогнав Микола. — Ти мені скажи: свинячі реберця їстимеш? Дружина приготувала, бо знає, що ти любиш.

Але Василь ні їсти, ні спати. Всі його думки зосередилися тепер на випадковій нашій вигадці, він уже вдихнув життя в Тризе, тепер повільно роздумував, уголос про те, з якими церемоніями маємо ми везти Тризе з Сімферополя до Ялти, щоб належно дотримати таємниці, але водночас і зробити її видимою, що надасть їй вищого значення, важливості і загадковості.

До самого ранку ми панькалися з Тризе. Я приніс для «нього» постіль. Микола підкладав «йому» подушку, поправляв простирадло. Василь пропонував «йому» закурити, але Тризе виявився некурящий, зате був дуже гарним слухачем Василевих роздумувань.

Василь товк каву, дзвенів мідною ступкою, піднімав тяжкого товкача, ніби герольд, що має звіщати про волю вищих сил.

— Зрештою, чому людина, одержавши бодай найменшу владу, так неохоче розлучається з нею? Бо вона скуштувала смак таїни. Влада починається з обмежень втаємничування… Таціт сказав… Що він сказав, Павле?

— Коли вже про таємниці, то починай не з Таціта, — порадив я Василеві, — а від єгиптян, вавілонян, індійського царя Ашоки, який заснував «товариство дев’яти невідомих» для засекречування небезпечних для людей знань.

— Зрештою, наші предки були мудрі люди, — зітхнув Василь, — вони розуміли, що найбільше слід берегти дітей і знання. Як, Павле, греки називали таємні знання?

— Езотеричними.

— Яке прекрасне слово, зрештою, езотеричні!

— Ну, про що ви говорите цілу ніч! — припалюючи від недокуреної сигарети нову, застогнав Микола. — То Тризе, то Таціт. Воно вам треба!

— Миколю, — спробував походити в суточках купе, але облишив ці марні спроби й міцно всівся між нами Василь, — а хто достоту знає, що людині треба, а чого не треба?

Сімферополь зустрів нас досвітнім дощем. Дощ сіро падав з сірого неба і замерзав унизу. Ожеледиця. Все покривалося льодовою корою: перон, вокзал, стовпи, дерева, люди, здавалося, що й думки твої крижаніють отак нещасно й безпорадно, і невимовлені слова, і погляди, що так нікуди й не полетіли.

— Яка гарна погода для нашого Тризе! — вигукнув Василь.

— І для твого хустського капелюха, — підсік його Микола.

Ми з Миколою були по-зимовому в шапках і кожушках, а Василь справді вирядився в крислатого хустського капелюха і в цупкий шкіряний монгольський плащ, сподіваючись на кримську весну. Адже в Ялті вже цвіте мигдаль і в нічних небесах над південним берегом постогнують журавлі.

— Погибієш на зупинці таксі, то взнаєш, яка тут погода, — ще докинув Микола. Однак Василя ніщо не могло збити з оптимістичного настрою, з яким лаштувався з’являтися на перон.

— Зрештою, Миколю, — примирливо мовив він. — А чом би й не постояти з гарними людьми, покурити, подихати свіжим повітрям? Це небесний дощ, Миколю.

— А ти знаєш ще якийсь інший? — сказав Микола.

— Аби ж то тільки один! Існує безліч дощів, але з небесними їм не зрівнятися нізащо.

Біля нашого вагона вже зібралася, сказати б, перша порція «гарних людей»: обидві провідниці, їхній бригадир, начальник поїзда, якісь залізничні чини, два міліціонери.

— Доброго ранку, — зняв до них капелюха Василь, — як спалося?

Всі дивилися на нас і мовчали. Микола тим часом підкликав носія з візком, смикнув Василя за рукав, показуючи, що треба йти, але Василь через голови службових осіб набачив ще одного носія і поманив пальцем ще й того.

— Для товариша Тризе, — пояснив він ошелешеним мовчунам.

Ми склали свої речі на один візок, другий пустили поперед себе порожнім, так і рушили пероном, супроводжувані мовчазним подивом, обуренням і збентеженням.

Черга на таксі була, але не така страшна, як малювалося в нашій уяві. Ми достоялися, ще й не покрившись ожеледдю, водій, довідавшись, що їдемо до Ялти, вирішив обслужити нас за вищим класом і вийшов з машини, щоб власноручно покласти наші валізи до багажника. Але тут Василеві сяйнула нова ідея.

— Але! — проголосив він. — Ми повинні взяти ще одну машину. Для товариша Тризе!

— Ти можеш брати йому хоч три машини, — іронічно подивився на нього Микола. — Та тільки що тобі скажуть трудящі, які стоять за нами? А також оті два міліціонери, що йдуть назирці від самого вагона.

Василь не чув нічого. Схилився до водія, щось казав тому, а той кивав слухняно, бо не послухатися такого чоловіка, як Василь, не могла б жодна жива душа на світі.

Втрьох ми сіли в перше таксі, інше рушило за нами порожняком. Один з міліціонерів, які спостерігали нас біля перонної хвіртки, зірвався з місця і кудись побіг.

— Побіг дзвонити, — сказав Микола.

Я засміявся:

— Нема цікавіших людей за міліціонерів.

— Але ніхто не перевершить в цікавості нашого Тризе, — з відтінком гордості промовив Василь.

Від’їхали ми не дуже й далеко. За містом упоперек шосе стояла жовта міліцейська «Волга», а на узбіччях два мотоцикли з задубілими автоінспекторами на них.

Ми зупинилися. Закон є закон.

З «Волги» не вийшов ніхто. Мабуть, там були чини вищі.

До таксі наблизився один з автоінспекторів, козирнув, відрапортував:

— Інспектор дорожнього нагляду лейтенант Костенко. Дозвольте поцікавитися, куди їдемо?

Ми мовчали. За нас відповів шофер: «Ялта».

— Друга машина теж з вами?

Відповідати не було потреби: їхала за нами, як прив’язана, Стали ми — стала й вона.

— Хто в тій машині? — спитав лейтенант, хоч і бачив, що там, крім водія, нікого. Щоправда, Василь поклав туди мій кейзик з чистим папером, але цього автоінспектор знати не міг, та хіба це мало якесь значення.

— Чого ж ти мовчиш? — поглянув на Василя Микола. — Поясни лейтенантові! Скажи, хто там!

— По-моєму, це гарний чоловік, — спокійно мовив Василь. — Товаришу лейтенант, а не були б ви такі ласкаві самому подивитися, хто в тій машині.

Лейтенант пішов до того таксі, перекинувся двома-трьома словами з водієм, мабуть, помітив і мого кейза, повернувся до нас розгублений і роздратований водночас.

— Там нікого немає!

— А товариш Тризе? — добродушно поцікавився Василь. — Невже ви не помітили?

— Нікого не помітив, бо там нікого нема!

— Товариш Тризе некурящий, тому нам довелося брати для нього окрему машину, — спокійно пояснив Василь.

Лейтенант зробив рух у бік «Волги» з загадковим своїм начальством.

— Стривайте, чоловіче, — притримав його Василь. — Ви не поцікавилися, хто ми такі.

— Бачу й так, — з погрозою в голосі кинув лейтенант.

— Миколю, ви можете показати товаришеві лейтенанту якесь там посвідчення? А може, ви, Павле? Чи путівки до Будинку творчості.

Василь звертався до нас, бо в самого в кишенях ніколи не було жодного папірця. Він або ж губив, або взагалі забував навіть квиток, їдучи на вокзал.

Ми ощасливили автоінспектора цілою купою паперів, він довго й недовірливо шурхотів ними, ще не вірячи, окинув нас поглядом усіх одразу і кожного поодинці, повернув папери, сказав розчаровано:

— Так ви письменники?

— А ви думали контрабандисти — Янакі, Ставракі і папа Сатирос! — реготнув Микола.

— Нащо ви так, Миколю? — докірливо похитав головою Василь. — Товариш лейтенант гарний чоловік і хотів би дещо знати. Але! Ви могли б сказати нам, товаришу лейтенант, чи з великою радістю йдете щоранку на свою роботу?

— Та ви смієтесь? — вигукнув лейтенант. — Не бачите, яка це в мене радість?

— Чоловіче, — підняв пантократорського пальця Василь, — чому ж ви хочете, щоб ми з радістю їхали зі своєю роботою та ще й у тій самій машині? Хай та робота їде сама, а ми трохи перепочинемо.

— Але ж там тільки чистий папір?

— Ото й є наша робота. Може, щось напишеться на тім папері, а може, й не напишеться. Ніхто не знає. Є тільки один чоловік, який достоту може знати про це. Звуть його: товариш Тризе. Але то вже велика таємниця, до якої немає діла ні автоінспекції, ні будь-кому на світі. Тризе, або таємниця творчості. Найбільша таємниця людського життя, зрештою. А тому скажіть отим гарним людям, щоб вони звільнили нам дорогу.

Лейтенант мовчки козирнув. Задкував од Василя, мов Нобелівський лауреат од короля Швеції…

1987 р.

Рефлективне управління

— Ви стверджуєте, що в будинок ніхто не міг проникнути?

— Мені б хотілося так думати.

— Ви не могли випадково лишити двері незамкненими?

— Навряд. Я не можу поскаржитися на свою пам’ять. Досі вона була точна.

— Але в цей день, може, щось вас розхвилювало? Безсонна ніч. Якісь переживання. Знервованість.

— Все було, як завжди. Ми з дружиною спимо в різних кімнатах. Я прокинувся о сьомій. Щоб не будити її, тихо спустився вниз, прийняв душ, поголився, приготував собі сніданок (дуже простий: вівсянка і чай), тихо замкнув за собою двері, вивів машину з гаража і поїхав до міста на роботу.

— Ви не заходили до кімнати, де спала дружина?

— Я вже сказав: я хотів, щоб вона поспала. Це стало в нас своєрідним ритуалом.

— Як ви жили з дружиною?

— Це нікого не обходить.

Як може жити кактус з орхідеєю? Для кактуса досить двох крапель води, щоб існувати місяцями під спопеляючим сонцем. А орхідея? Вона вимагає тепла і вологи щомиті, для її беззахисної ніжності потрібна ласкавість і найвища щедрість небес і землі. В людині поєднуються кактус і орхідея, поєднання гармонійне, але тільки в ідеальному варіанті. А життя ніколи не дарує нам цих ідеальних варіантів. Тільки крайнощі, тільки ситуації, як прийнято сьогодні казати, екстремальні.

— Вашу дружину знайшли мертвою в її ліжку.

— «Знайшли» — це не зовсім точно. Я знайшов її.

— Експертиза не змогла встановити причини смерті.

— Очевидно, погана експертиза.

— Ця проблема не обговорюється.

— Я розумію.

— Йдеться про смерть вашої дружини.

— Ви могли б зайвий раз не нагадувати.

— Всі внутрішні органи в покійної виявилися неушкодженими.

— Так?

— Саме так. Отже, причиною смерті міг бути шок, переляк, якийсь кошмар — чи то вві сні, чи наяву. Спазм серця і смерть. Хтось чи щось злякало вашу дружину.

— Просто не можу собі уявити, що б це могло бути.

— Це могли бути ви.

— Не зрозумів.

— Ви могли злякати свою дружину і цим спричинити її смерть.

— Я? Налякати?

Я міг би прочитати цілу лекцію про те, як лякаються рослини. Термін «лякаються» вжито тут цілком умовно. Своєрідний антропоморфізм. Для зручності, а також через брак відповідних слів ми переносимо на світ рослин, тварин і мертвої природи всі ті поняття, які людство виробило впродовж тисячоліть для власного, тобто людського світу. Отож ми й кажемо, що рослини лякаються, як і люди. Одні лякаються сонця і зацвітають лише вночі, інші, навпаки, розпускаються лише на сонці, лякаються темряви. Одним подобається, щоб їх топтали (наш жилавий подорожник), інші жахаються одного-єдиного доторку, мало не вмираючи від нього. Але все це винятки, своєрідні маргіналії, далекі околиці рослинного світу. Переважна більшість рослин досить витривала. Як і люди. Принаймні рослини вміють глибоко приховувати свою вразливість. Як і люди, до речі.

— Вийшло так, що ви стали причиною двох смертей протягом того самого дня.

— Трагічний збіг.

— І в обох випадках причиною міг бути переляк.

— В обох випадках? Я не до кінця розумію хід вашої думки.

— Того ранку ви підвозили до Києва молоду жінку?

— Так.

— Ви могли б це пояснити?

— Пояснити? Десь на двадцятому кілометрі з лісу виходить самотня молода жінка і підіймає руку. Я зупиняю машину. Вона проситься до Києва. Будь ласка. Я люблю підвозити людей.

— Як її звали?

— Я не питав.

— Але вона сама могла сказати?

— Могла.

— То як її все-таки звали?

— Марія.

— Що ви їй говорили?

— Нічого.

— Але ви ж про щось говорили?

— Я люблю слухати.

— Все ж таки — ви могли їй щось сказати? Спробуйте пригадати.

— Я вже сказав, що не належу до балакучих.

— Ви помітили, що вона була п’яна?

— Не зовсім тактовно приглядатися до незнайомої молодої жінки, яку ти береш до своєї машини.

— І все ж таки: ви помітили, що вона була, скажімо, якась збуджена?

— Тільки несвідомо. Коли це справді могло статися, то тільки несвідомо.

— І, як старший, ви могли, бодай несвідомо, кинути їй докір чи щось таке?

— Я вже сказав, що навряд.

— Невже вас не обурило, що така гарна молода жінка, власне, дівчина, вже зранку п’яна? Не стало її шкода? Не було соромно за неї?

— Мені просто ніколи не доводилося зустрічати п’яних дівчат о восьмій годині ранку.

— Саме тому ви могли сказати їй щось докірливе або навіть пригрозити. І як наслідок — вона, вийшовши з вашої машини, буквально за чверть години потрапляє під автобус. І перед смертю згадує вас і вашу машину…

— Вона не могла згадувати хоч би тому, що не знала, хто я і як мене звуть.

— Однак щось її вразило. Надзвичайно вразило. Ви не могли б цього пояснити?

— Навряд.

Дві смерті того самого дня. І обидві падають на мене — чи не занадто? Від такого не порятуєшся навіть у байдужому світі рослин, в якому я завжди знаходив втечище від усього.

Рослини нікого не звинувачують. Вони мовчки живуть і мовчки вмирають. Деякі з них довготерпеливі, як земля. Деякі вразливіші за людей. Смерть рослини іноді страшніша, ніж людська смерть. Поясню: мільйони людей можуть умерти від понищення рослинності там чи там. Наприклад: багатолітня засуха в тому поясі Африки, який зветься Сахель. Мені б хотілося спитати: чи судили кого-небудь за вбивство (свідоме або несвідоме) рослини? Але я не маю права запитувати. Мій обов’язок — відповідати.

— Отже, повернемося до вашої дружини.

— Вам не здається, що слово «повернемося» не зовсім доречне?

— Поясніть.

— Бо повернення — це завжди радість. Як у Одіссея повернення на рідну Ітаку після багатолітніх мандрів і поневірянь. Одіссей повернувся до Пенелопи, яка його ждала. Взагалі повертаються до тих, хто жде. А хто жде мене тепер? Тому я не хотів слова «повертатися».

— Але смерть примушує нас знову й знову повертатися до неї.

— Не зовсім розумію слово «нас». Кого ви маєте на увазі?

— Нас, тобто представників правосуддя. Але й нас з вами.

— Дякую.

— Ваша дружина була молодша за вас?

— Ви це знаєте й без мене.

— Вам не здається, що різниця в двадцять п’ять років трохи завелика?

— Я пізно одружився.

— Вона була вашою асистенткою?

— Асистентки теж жінки, як і всі інші.

— Але вона була саме вашою асистенткою?

— Я закохався б у неї навіть тоді, коли б вона була асистенткою в Джуліана Сорелла Хакслі.

— Хто це такий?

— Прославлений британський біолог.

— Ви з ним підтримуєте зв’язок?

— На жаль, він уже вмер.

— Ви знали, що у вашої майбутньої дружини є донька?

— Знав.

— Доньці дванадцять років, дружині двадцять вісім. Вас не збентежили ці цифри?

— Я не звик доскіпуватися до чужого життя. До того ж я ботанік, я не бухгалтер.

— Ваша дружина зменшила собі вік на шість років. Ви знали про це?

— Не знав і не цікавився.

— Але це ж була ваша дружина?

— Її минуле належало тільки їй.

— І все ж таки — ви були подружжя. А в подружжя — все спільне. Так?

— У подружжя спільне тільки майбутнє, але не минуле.

— Вам не здається, що ви помиляєтесь?

— Цілком можливо.

Скільки разів він помилявся! Скільки помилялися вчені впродовж віків. Може, з помилок у науці народилося більше істин, ніж з точних дій і розмірковувань? Але перед наукою і перед кожним ученим — безкінечність, а тут ідеться про людське життя, жорстоко обмежене, трагічно кінечне, коротке, як відчай, перед безнадією вічності.

— Чого боялася ваша дружина?

— Вона була безстрашна.

— І все ж. Кожну людину переслідують якісь страхи. У жінок, як правило, таких страхів більше.

— Ви хочете сказати, що дружина могла боятися за свою доньку, а я навіть не здогадувався про це?

— Це я теж мав на увазі. Але могло бути й інше. Скажімо, занадто велика вразливість щодо свого здоров’я. Часто люди вигадують собі хвороби, а тоді бояться вмерти від цих хвороб.

— Моя дружина мала ідеальне здоров’я і гідну заздрості психіку. Щоправда, як усі жінки, вона боялася законів природи, тобто настання старості й утрати краси. Ви ж знаєте, як розполовинюється життя в наших жінок: перша половина — намагання поправитися і погарнішати, друга половина — безплідні спроби схуднути і повернути втрачену граційність. Моя дружина не була винятком. Вона, до вашого відома, навіть записалася в групу аеробіки і виступала по телебаченню щосуботи. Ви, мабуть, звернули увагу. В зеленому трико. Ідеальна фігура. Ідеальне володіння своїм тілом, їй нічого не загрожувало. Ніяких страхів вона не могла мати.

— А ця дівчина, яку ви підвозили…

— Ще й про її страхи? Але ж я вже сказав, що ні про що її не розпитував?

— Ви не так мене зрозуміли. Я хотів спитати: вона не була знайома з вашою дружиною?

— Марія?

— Так.

— Ніколи!

— Чому ви так вважаєте?

— Моя дружина і ця дівчина? Між ними не могло бути нічого спільного!

— Ви переконані?

— Абсолютно!

— А ви не помітили в тій телевізійній групі ритмічної гімнастики, де виступала ваша дружина, дівчини в сріблястому трико?

— В сріб..? Та ви смієтеся!

— На жаль, мені не до сміху. Худенька дівчина в сріблястому трико. Невже не помітили?

— Я звертав увагу тільки на власну дружину і хіба що на керівницю групи. Пурпурове трико з японським ієрогліфом здоров’я.

— Ви знаєте японську?

— Я знаю начертання ієрогліфів здоров’я і довговічності по-японськи і по-китайськи.

— Отже, ви не знали, що дівчина, яку ви підвозили до Києва своєю машиною вранці того трагічного дня, виступала в телевізійній групі аеробіки з вашою дружиною і, таким чином, була її знайомою?

— Виступати в тій самій групі ще не означає неодмінно бути знайомою! І взагалі, я не бачу тут ніякого зв’язку!

— Я теж поки що не бачу. Але мій обов’язок виявити всі можливі зв’язки.

— Моя дружина хотіла затримати молодість, а що мала затримувати ця дівчина? Тілиста матрона і худеньке пискля.

— Ця проблема не обговорюється. Ви припускаєте, що ваша дружина могла бути знайомою з Марією, яка загинула того самого дня?

— Не бачу тут ніякого зв’язку.

Могла бути знайомою? Так чи ні?

Коли ви наполягаєте, то можу припустити.

— А коли без наполягання? Виходячи з простої логіки можете припустити факт такого знайомства?

— Можу.

— Тепер спробуйте пригадати, чи не сказали ви того ранку Марії чогось такого, що подіяло на неї так трагічно? Як учений, ви могли зробити зауваження про непотрібність або й шкідливість аеробіки для такої худенької дівчини.

— Але ж я вже сказав вам, що не маю звички говорити з незнайомими людьми!

— Ви їхали з Марією півгодини в машині. Це вже знайомство. Слово могло вирватися само собою. Скажімо, про раціональне харчування. Режим харчування.

— Я ніколи не займався проблемами харчування! Взагалі, я маю справу тільки з рослинами! Ви розумієте мене: тільки з рослинами!

— На жаль, нам з вами доводиться говорити не про смерть рослин, а про смерть людей. І ми повинні встановити істину.

Істину! Де тут істина і яка вона?

Що ж до проблем харчування, то я вже не раз шкодував, що не зайнявся ними свого часу. Тепер пізно перекваліфіковуватися, пізно перепрягати коней.

Тим часом мій власний організм міг би слугувати мені справжнім генератором ідей і дослідним полігоном. Тисячоліттями предки наші навпомацки виробляли ідеальні раціони харчування, й організм відповідно витворив у собі найчутливіші механізми, щоб регулювати всі потреби. Я успадкував од предків ідеальний у цьому відношенні організм. Він точно сигналізує, коли й що мені треба їсти. Я знаю, коли треба їсти солодке, коли м’ясо, коли молоко, коли квасолю, коли пшоно, коли більше, коли менше. Як літописці, що писали на полях літописів: «Капусти мя хочетца!»

Прислухайся до голосу тіла й укладай ідеальні рецепти харчування, пиши, повчай, прокладай шляхи в науці! Може, великі відкриття в ній роблять саме ті, хто має безліч наукових інтересів, як Вернадський, а не довбає, мов дятел, у ту саму точку? Я тільки дятел, а не райський птах багатобарвний. Хоч і доктор наук, і професор, але тільки дятел. Або ще так: музикант в оркестрі. Знаєш тільки свою партію. А все дано знати диригентові.

— У вас були неприємності на роботі?

— Коли все гаразд, тоді жди біди. Це принцип, який я сповідую. Може, вигадав його для самозаспокоєння. Бо ніколи не мав легкого життя. Ви можете сказати: професор, доктор наук, академічний інститут… Але ж мені вже шістдесят, а поряд зі мною сорокарічні — академіки, лауреати, Герої, у них блискучі відкриття, дерзання, слава… А я чорнороб. Віл науки. Несу ярмо… Тягну лямку…

— Ваша дружина знала все це?

— Ви ж самі питали мене, чи була вона моєю асистенткою. Я ніколи не скаржився їй, але вона все бачила й так.

— Останнім часом теж?

— Я б не сказав. Вона пішла з інституту три роки тому і не знала останніх подій.

— Яких саме?

— Ну, власне, це й не події, а так собі… Знаєте, колись модний був конфлікт у театрі й кіно: старий консерватор і молодий новатор. Молодий хоче дерзати, а старий гальмує. Щось таке. Тепер усе змінилося. А може, воно й тоді було так само, як тепер, тільки ото хтось вигадав той конфлікт. Бо як буває насправді? Нові шляхи можна прокладати, коли знаєш старі. А хто знає? Люди досвідчені, мудрі, озброєні знаннями і вмінням. То хто ж тоді найперше може бути новатором — молодий чи старий? Відповідь однозначна. І коли молодий учений людина чесна, він це знає і всі свої сили спрямовує на те, щоб збагатитися знаннями в сподіванні знайти в них для себе з часом і мудрість. А коли безчесний? Тоді єдина мета: всіма можливими способами знищити свого старшого, мудрішого партнера.

— Вас пробували знищити?

— Не зовсім. Але півнячі наскоки були.

— Дружина знала про це?

— Навряд. Принаймні я їй нічого не розповідав.

— А хтось інший?

— Не можу сказати. Хоч і не виключаю. Такі люди здатні на все.

— В чому суть вашого конфлікту?

— Смішно говорити, але все можна б визначити одним словом: тютюн.

— Тютюн? Ви селекціонували нові сорти?

— Зовсім не те. Я не займаюся селекцією. Взагалі наш відділ далекий від практичних проблем. Ми працюємо на грані кількох наук. Біологія. Хімія. Фізика. Ви ж чули такі терміни: біохімія, молекулярна біологія, генна інженерія? Людина замахується на те, що вважалося найбільшою таємницею: процеси творення. Новими сортами тепер нікого не здивуєш. Відродженням забутих злаків, як звичайна наша щириця, — так само. Але є інший напрямок: створення рослин, яких узагалі ніколи не було на землі. Сьогодні на земній кулі понад двісті п’ятдесят тисяч рослин. У найближчі десятиліття, десь до 2050 року, внаслідок технічної діяльності людини двадцять тисяч видів рослин щезнуть навіки. Врятувати їх не зможе ніхто і ніщо. Воскресити? Немає такої сили. Натомість ми хочемо створити рослини, яких не знала природа, наділивши їх властивостями, конче потрібними людині.

— Вам не здається, що ми надто віддаляємося від предмета нашої розмови?

— Це тільки здається.

— А тютюн? Ви почали щось про нього, а тоді…

— Так-так, саме тютюн. Родина пасльонових. Конструювати нові рослини з нічого не можна. А що можна? Створювати комбінації, яких не знала природа. І ось ми для такої комбінаторики вирішили використати тютюн. Чому тютюн, спитаєте ви? Бо це рослина з іншого материка. Вона за ті кілька віків, відколи привезена Колумбом з Америки, ще не встигла вступити у зв’язки, отже — нова й вільна для сполук, модифікацій і, сказати б, рослинних шлюбів. Се жених грядет в полунощи. Розумієте?

— І у вас неприємності з цими експериментами?

— Тютюн виявився просто незамінимим у наших зухвалих дослідах! Досить вам сказати, що в нашій лабораторії розвиваються вже десятки дивовижних рослин!

— То в чому ж справа?

— Але от збори, слово бере мій молодий колега, якому я, до речі, покровительствував усі ці роки, бере він слово і звинувачує мене — ви не повірите! — в нехтуванні минулим, у спробі зганьбити наших предків, у антипатріотизмі. Патріотизм і тютюн, можете уявити?

— Я не бачу зв’язку.

— Я теж не бачу. А цей мій колега з методизмом, якому позаздрили б самі інквізитори, викладає свої аргументи. Мовляв, наша гордість, наша слава, наше геройство з чим асоціюються в кожного українця? З козацтвом. А козацтво, це що? Шабля, самопал і люлька! Згадаємо, мовляв, Тараса Бульбу і так далі. То як же можна для сумнівних експериментів використовувати таку рослину, як тютюн, рослину, що мала б стати основою нашої геральдики, коли б ми культивували цю галузь людського духу. Ми не віддамо вам нашого тютюну! Ось такий виступ. Геркулесові стовпи демагогії і фарисейства. Сміятися тут чи плакати? Такий молодий і вже демагог.

— Можу вас заспокоїти: демагоги не діляться на молодих і старих. Вони не знають віку. Але вічні, на жаль.

— Від цього не стає легше.

— Можу вам поспівчувати.

— Дякую.

— Справді, трохи дивний виступ. Але моя професія не для дивувань. Як прізвище цього вашого молодого колеги?

— Прізвище в даному випадку не має значення.

— І все ж таки.

— Кандидат наук Оберемок.

— Марія, яку ви підвозили і яка так безглуздо загинула того самого дня, була близькою знайомою Оберемка.

— В це незмога повірити!

— На жаль, це факт.

— Якісь трагічні переплетіння!

— Згоден з вами.

— Отже, ви припускаєте, що Оберемок міг похвалитися Марії, як він потоптався по мені перед усіма працівниками відділу. Марія, зустрівшись на сеансі аеробіки з моєю дружиною, якимсь чином переповіла все це їй, і дружина не могла знести наруги наді мною…

— Припущення — не моя галузь. Я можу вибудовувати ті чи інші версії. Але й це згодом. Тим часом я збираю факти і відповідно їх згруповую. У вашої дружини було чутливе серце?

— Надчутливе!

— Вона вас любила?

— Цього я не можу сказати.

— Не можете чи не хочете?

— Ви не так мене зрозуміли. Просто я не знаю, що таке любов. Цим словом називають досить часто зовсім не те високе почуття, яке об'єднує чоловіка й жінку. Я вжив би словосполучення «злиття душ», але тут вчувається щось ірраціональне, містичне, проти чого протестує мій точний розум.

— Я згоден прийняти це словосполучення. Отже, злиття душ. Так?

Про це треба б спитати ще й у моєї дружини. Але вона мертва і тепер уже нічого не скаже. А я не питав ніколи. Бо про таке не питають. Просто відчувають або ні. Я відчував. А вона? Я знаю, яка то складна річ — злиття. У жовтні сорок четвертого мені довелося брати участь у визволенні Бєлграда. Ми вибивали фашистів із катакомб під містом, а коли вийшли в фортецю Калемегдан на високому березі річки і я поглянув униз, то видовище, яке побачив, запам’яталося на все життя. Дві могутні ріки — Дунай і Сава — зливалися біля підніжжя старовинної фортеці, струмінь води темної, чистої, спокійної тік плавно і впевнено, а в нього зненацька вдаряв потік жовтої каламуті, що скочувався з далеких Боснійських гір у дикому вируванні й шаленому клекоті. І хоч як намагалася жовта каламуть продертися в пречисті струмені Дунаю, той з холодною впертістю відторгав її од себе, і два потоки води — темний і жовтий — так і пливли повз бєлградські береги, далі й далі, в невидимість і безвість. Навіть води не хочуть зливатися.

А хіба рослини, з якими він усе життя має справу, так легко й просто розкривають обійми одне одному? Чому досі не вдавалося поєднати рослин різних видів? Бо їхні клітини не могли злитися, щоб породити нову сполуку. Кожна клітина має оболонку, яка захищає її від сторонніх вторгнень, зберігає її індивідуальність, коли так можна сказати. Тільки зруйнувавши цю оболонку, ми примушуємо зливатися клітини тих рослих, що нам потрібні для наших дослідів. А людські душі? Хто спроможен знищувати оболонку на людських душах? Усі диктатори світу стають безрадними перед цією нездоланною перепоною. Можна знищити людину, але до її душі однаково не доберешся, коли не захоче вона до неї допустити. Сам Господь-Бог, коли б він справді існував, так само лишився б безсилий перед неприступністю людської душі. То як же він може свідчити про душу своєї дружини?

— Ви не відповідаєте на мої запитання.

— Даруйте, я трохи замріявся.

— Не зовсім вдало вибрано час для мріяння, вам не здається?

— Власне, це й не мріяння, а роздуми. Про людську душу. Хоча вас душа не цікавить.

— Помиляєтесь. Один великий письменник сказав, що вся світова історія — це битва між Богом і дияволом, тобто між силою світлою і темною, а поле цієї битви — душа людини. Призначення ж людей моєї професії — врятувати людські душі від дії темних сил.

— Коли це справді так, то чому ж ви терзаєте мене, знаючи, якої страшної втрати я зазнав? Після того, як вмерла найдорожча для мене людина на землі, я сам готовий умерти, а ви з холодним спокоєм допитуєтеся в мене про якісь дрібниці й дурниці. Хіба все це можна знести?

— Я хотів вам допомогти.

— Допомогти? Мені?

— Уявіть собі. Така вже доля юристів — допомагати навіть найзапеклішим злочинцям.

— То для вас я злочинець, до того ж — найзапекліший?

— Я цього не казав. Невже ви досі не помітили, що я намагався… Ну, як би висловитися точніше?.. Хочу допомогти вам виплутатися…

— Виплутатися? З чого ж? З якої павутини?

— Павутина розривається єдиним помахом руки. Вас обплутано набагато щільніше й міцніше. Дві нез’ясовані смерті того самого дня, і єдиний, хто так чи інакше причетний до них, — це ви.

— Але ж я ніякого відношення! І взагалі: я протестую проти таких…

— Не треба протестувати. Вас ще ніхто не звинувачує.

— Ага, ви не звинувачуєте, ви тільки намагаєтеся встановити істину? А що мені до всіх ваших істин, коли я втратив найдорожчу людину, втратив самого себе, втратив увесь світ! Ви дивитесь на мене і вважаєте, що перед вами такий-то і такий і ще он який? А насправді мене вже немає на цьому світі! Я не існую. Чому Орфей міг за своєю коханою кинутися у підземелля пекла, а ми позбавлені такого права?

— Я ще раз хочу нагадати вам, що покликаний захистити вас не тільки від підозр і марних звинувачень, але й для майбуття.

— Не розумію вас.

— Ви належите не тільки собі, а й суспільству, людям, нашим надіям. В отих ваших колбах і пробірках, може, має вирости новий світ. Не фантастичний, а цілком реальний, земний, добрий, приступний і потрібний для наших нащадків.

— Ви вірите, що в колбах можна виростити цілий світ?

— Я вірю у вашу наукову сумлінність і чесність.

— Чому ж ви терзаєте мене підозрами?

— Щоб захистити вас від непотрібних звинувачень. Хіба вам не досить того, що ви пережили останнім часом на роботі?

— Ви маєте на увазі Оберемка?

— Хоча б.

— Ніколи не думав, що правосуддя може дошукуватися правди навіть там, де немає відвертих злочинів.

— На жаль, тут ми справді безсилі. Але в даному випадку все так сплелося… Вашу дружину вбили чутки й пересуди. Вона вас любила надзвичайно — і от… Марія? Тут ще багато загадковостей. Оберемок? Я не маю права брати під сумнів його наміри. Чим він керувався, виступаючи проти вас?

Може, за ним стояли якісь сили, яким ви могли загрожувати своєю діяльністю?

— За Оберемком? Сили? Може, обійдемося без множини? Могла бути просто одноосібна сила, що втратила свою наукову силу і гарячково прагнула її віднайти будь-якою ціною. Але яке це має значення для нас? І чому треба все звести до цього Оберемка? Ніхто не стане дорікати глухим, що вони не Бетховени. Але коли глухий хоче видати себе за Бетховена тільки тому, що він глухий, то як ми маємо до цього ставитися? Ви мене питали — я відповідав. Тепер я спитаю вас: де моя дружина, і які сили зможуть повернути її до життя, і хто владен над життям і смертю, над конечністю людською і безмежністю нашого духу?

…Хтось уперто добирався до його свідомості, чиясь рука м’яко, але настирливо торсала його плече (поранене ще в сорок першому році на Соловйовій переправі через Дніпро), кликала в світ, з якого його викинуло найстрашніше горе, а тепер мало повернути туди, щоб він до кінця відчув усе, що мав відчути.

Він сидів у лікарні біля ліжка своєї мертвої дружини, тримав її охололу руку, не міг випустити, плакав і сам хотів умерти.

Медсестра ласкаво доторкувалася до його плеча (вона не могла знати, що воно поранене сорок чотири роки тому!), тихо промовляла:

— Я вас прошу… Ви вже три доби тут… Може б, вам спочити… Ваша дружина… Ви ж знаєте: проти цієї хвороби ще немає…

Він повернувся в цей світ, спитав медсестру:

— Скажіть, будь ласка, як вас звати?

— Марія.

— Ви не вмерли?

Вона відхитнулася від нього з острахом майже містичним.

— Вам би треба поспати. Ви вже три дні ось так… І весь час із кимось ніби говорите.

— Я прожив з дружиною майже сорок років. І не наговорився…

— Вам треба спочити…

— Ні, ні, ні!.. Ви мені скажіть: я вас підвозив машиною з двадцять четвертого кілометра?

— Про що це ви? Вам би треба…

— Дякую вам. Не турбуйтесь. Я сам подбаю. Мені тільки треба було… Але знайте: майбутнє — за тими рослинами, які визрівають у наших…

— Я вас не розумію. Які рослини?

— Вас звуть Марія?

— Марія.

— Якби ви знали, як мені тяжко і страшно. Може, я й не живу. Але я радий чути це ім’я.

— Сьогодні моє чергування. За дві години вже була б інша медсестра…

— Мою дружину, яка вмерла два дні тому з причин, і досі не з’ясованих, теж звали Марією. Марія, любов моя, горе моє і велика невідомість моя!

Примітка автора. Читачів може здивувати назва цього оповідання. Автора вона дивує не менше. Але що вдієш: у судочинство втручатися ніхто не має права. Автор міг тільки дбайливо записати процес одержання слідчим від допитуваного інформації. Самий термін «Рефлективне управління» має означати роздуми (в даному випадку — роздуми вголос), спрямовані на імітацію думок і дій підозрюваного в конкретній ситуації, поєднані з аналізом власних міркувань і висновків.

Надто заплутано? На жаль, життя й наука теж стають дедалі заплутанішими, в чому можна пересвідчитися, зазирнувши в книжку А. Р. Ратінова «Теория рефлексивных игр в приложении к следственной практике (Збірник «Правовая кибернетика», Москва, 1970 рік, стор. 191).

1987 р.