Улісс

Епізод 1

Статечний^{1}, огрядний Красень Мулліган вийшов сходами на горішній майданчик вежі. В руках у нього була мисочка з мильною піною, а на ній лежали навхрест люстерко і бритва. Його жовтий, не підперезаний халат злегка надувався позаду від подихів ранкового вітерця. Він підніс догори мисочку і загугнявив^{2}:

— Introibo ad altare Dei[1].

Спинившися, зазирнув униз у темний колодязь із гвинтовими сходами і погукав грубим голосом:

— Виходь же, Кінчику! Виходь, богобоязливий єзуїте!

Урочисто він рушив до круглої гарматної платформи і ступив на неї. Потім озирнувся навколо і поважно тричі благословив вежу, весь навколишній обшир і гори, що прокидалися від сну. Тоді, угледівши Стівена Дедала, нахилився до нього і став швидко хрестити повітря, харчачи і хитаючи головою. Стівен Дедал, невдоволений та заспаний, сперся ліктями на верхній східець і холодно дивився на довге коняче обличчя, що, благословляючи його, хиталося і харчало, на білявий без тонзури чуб, наче пофарбований під колір світлого дуба.

Красень Мулліган зазирнув під люстерко і зразу ж прикрив ним мисочку.

— Марш у казарму! — скомандував він.

І додав голосом пастора:

— Тому що се, любі мої, є достеменна христина, тіло і душа, і кров, і все інше. Музику, прошу, повільніше. Заплющте очі, панове. Хвилинку. Щось там не так із білими кров’яними тільцями. Всім помовчати.

Він позирнув скоса вгору і заклично засвистів тривалим свистом, тоді завмер, пильно дослухаючись, а його рівні білі зуби яскріли золотими блискітками. Златоуст. І в тиші на відповідь йому пролунали два пронизливі свистки.

— Дякую, друзяко, — зразу ж озвався він. — Все вийшло, як треба. Вимикай струм.

Він скочив із платформи й поважно подивився на свого глядача, збираючи біля ніг складки широкого халата. Пухке затінене обличчя і масивне овальне підборіддя робили його схожим на середньовічного прелата^{3} — з тих, що опікуються мистецтвами. Губи його вигнулися в задоволеній усмішці.

— Смішна штуковина, — сказав він весело. — Твоє нісенітне прізвище, наче у давнього грека.

Грайливим жестом тицьнув у того пальцем і, посміюючись, пішов до парапету. Стівен Дедал піднявся зі сходів на майданчик і стомлено рушив слідом за ним, та не дійшов — сів на край платформи і став спостерігати, як той прилаштовує на парапеті люстерко, намочує в піні помазок і намилює щоки та шию.

А Красень Мулліган вів своєї веселим голосом.

— Моє ім’я теж нісенітне — Мáлакай Мýлліган, два дактилі. Але звучить воно як еллінське, хіба ні? Щось стрімке і веселе, як біг красеня бика. Нам із тобою конче треба побувати в Атенах. Поїдеш, якщо я вимантачу в тітоньки двадцять фунтів?

Він поклав помазок і захоплено вигукнув:

— Та хіба він поїде? Кволий єзуїт.

І урвавши свою мову, став старанно голитися.

— Послухай-но, Муллігане, — стиха промовив Стівен.

— Слухаю, мій любий друже?

— Чи довго ще Гейнс житиме в цій нашій вежі?

Красень Мулліган повернув голову, показуючи над правим плечем свіжовиголену щоку.

— Господи, до чого занудний тип, правда? — озвався він імпульсивно. — Природний занудний сакс. Він вважає, що ти не джентльмен. Господи, до чого вони кляті, ці англійці! У кожного повна кишеня грошей і нестравлення шлунку. Він, куди твоє діло, з Оксфорда! А до твого відома, Дедале, справжнє оксфордське мислення саме у тебе. Він не може тебе розчолопати. Та найкраще ймення для тебе придумав я: Кінчик, — гостряк, кінець ножа.

Він старанно голив підборіддя.

— Цілу ніч Гейнс марив про якусь чорну пантеру, — сказав Стівен. — Де тут у нього рушниця?

— Хлопець зсунувся з глузду, — завважив Мулліган. — А ти, мабуть, нажахався?

— Авжеж, — відповів Стівен, запалюючись пережитим страхом. — Лежати тут у темряві поряд із незнайомцем, який стогне і марить, що треба застрелити чорну пантеру. Ти рятував потопельників^{4}. А от я не герой. Якщо він залишиться, мене тут не буде.

Красень Мулліган насуплено розглядав бритву, вкриту мильною піною. Тоді скочив з підвищення і став квапливо порпатися в кишенях штанів.

— Щез! — зрештою буркнув він.

Підступивши до платформи, він застромив руку в Стівенову верхню кишеню і сказав:

— Дозвольте нам позичити ваш носовик, щоб витерти мою бритву.

Стівен не заперечував, і Мулліган витягнув та й розгорнув, тримаючи за ріжок, зіжмакану несвіжу носову хустку. Він ретельно витер лезо. По тому, розглядаючи хустку, сказав:

— Ось носовик барда. Він додає нової барви в кольори нашої ірландської поезії, сопливо-зеленої. Здається, можна відчути її на смак, хіба ні?

Він знову став на приступку парапету й обвів поглядом затоку. Його русявий, під колір світлого дуба, чуб ледь ворушився від подиху вітерця.

— Господи! — озвався він стиха. — Адже море саме таке, як його влучно назвав Алджі: лагідна сива мати. Хіба ні? Сопливо-зелене море. Мошонко-підтягуюче море. Епі ойнопа понтон[2]^{5}. Греки це греки, Дедале. Треба мені тебе просвітити. Слід тобі прочитати їх в оригіналі. Талатта! Талатта[3]^{6}! Наша велика лагідна мати^{7}. Ось підійди поглянь.

Стівен підвівся й підійшов до парапету. Сперся на нього і подивився вниз на воду і на пакетбот, що виходив з гавані Кінгстауна.

— Наша могутня мати, — сказав Красень Мулліган.

Він ураз одвів свій зосереджений погляд від моря і допитливо подивився в очі Стівенові.

— Моя тітка вважає, що ти вбив свою матір, — сказав він. — І тому вона не хоче, щоб я з тобою знався будь-яким чином.

— Хтось її та вбив, — похмуро відмовив Стівен^{8}.

— Невже ти, бісової віри Кінчику, не міг стати навколішки, коли просить твоя умируща мати? — дорікнув Красень Мулліган. — Я теж гіпербореєць^{9}, такий самий, як і ти. Та подумати тільки: твоя мати, конаючи, благає тебе стати навколішки^{10} і помолитися за неї. А ти відмовляєшся. От же є в тобі щось лиховісне…

Він урвав мову і ще раз злегка намилив іншу щоку. Губи його вигнулися у поблажливій посмішці.

— Але який чудовий лицедій, — промимрив він сам до себе. — Кінчик — найчудовіший з усіх лицедіїв.

Він голився зосереджено й мовчки, водячи бритву розміреними обережними рухами.

А Стівен, поставивши лікоть на нерівний граніт парапету, підпер долонею чоло і дивився на обстріпані лискучі краї рукава свого чорного піджака. Його серце щеміло від болю, який, проте, не був болем любови. Безмовна, вона була з’явилася йому вві сні після смерти, її змарніле тіло в просторому брунатному погребному вбранні пахтіло воском і палісандровим деревом, а коли вона, німотно йому докоряючи, схилилася над ним, то дихнула на нього вологим подихом могильної ями. З-поза потертої манжети він бачив море, яке поруч славив, називаючи великою ласкавою матір’ю, угодований голос. Кільце затоки й обрію заповнила зеленкувата рідина. Вазу білої порцеляни коло її смертельної постелі заповнювала зелена густа жовч, що вивергалася з її гнилої печінки в блювотних нападах, супроводжуваних гучними стогонами.

Красень Мулліган знову витер бритву.

— Ох, бідолашний ти трудівнику, — співчутливо промовив він. — Треба подарувати тобі якусь сорочину та кілька носовичків. А як ті штанці, що ми купили на руках?

— Наче якраз, — відповів Стівен.

Красень Мулліган підчистив видолинок під спідньою губою.

— Ну просто сміховина, — сказав він задоволено. — Сказати точніше — на чиїхось ногах. Один Господь знає, який заразний урка їх носив. У мене є чудова пара сірих із тонкою смужкою. Виглядатимеш ти в них — ляля. Я не жартую, Кінчику. Коли ти вберешся пристойно, на тебе задивлятимуться.

— Дякую, — відмовив Стівен. — Якщо вони сірі, носити їх я не можу^{11}.

— Він, бач, не може їх носити, — сказав Красень Мулліган своєму відображенню в люстерку. — Етикет це етикет. Він убив свою матір, а от носити сірі штани — то нізащо.

Дбайливо склав свою бритву і пучками пальців помацав гладенько виголену шкіру обличчя.

Стівен перевів свій погляд із моря на пухке обличчя з синьо-вибляклими очима, що бігали.

— Той хлопець, з яким я сидів учора в «Кораблі», — сказав Красень Мулліган, — він вважає, що у тебе п.п.н. Працює в дурдомі з Коннолі Норманом. Прогресуючий параліч з недоумкуватістю.

Він махнув люстерком, описавши півколо, і послав цю звістку в широкий світ на сонячних променях, які вже грали на морі. Його вигнуті поголені губи сміялися разом із кінчиками білих блискучих зубів. Усе його дуже, міцно збите тіло трусилося од сміху.

— Поглянь-но на себе, — сказав він, — заклятий поете.

Стівен нахилився і поглянув у простягнуте люстерко з кривою тріщиною: чуб стирчить. Отак бачить мене він, і бачать інші^{12}. Хто вибрав для мене це обличчя? Собачий писок, щоб вишкрібати з нього паразитів. І воно ж мене ще й питає.

— Я його поцупив із кімнати нашої служниці, — пояснив Красень Мулліган. — Воно якраз для неї. Моя тітонька завжди наймає негарних для Малахія. Не введи у спокусу. І звати її ж бо Урсула^{13}.

І знову засміявшися, він забрав з очей Стівена люстерко, в яке той пильно вдивлявся.

— Лють Калібана^{14}, який не побачив у люстерку свого відображення, — зауважив він. — От якби Оскар Вайлд дожив і побачив тебе!

Стівен відступив і, показуючи на люстерко, сказав з гіркотою:

— Оце і є символ ірландського мистецтва. Тріснуте люстерко^{15} служниці.

Красень Мулліган рвучко схопив Стівена під руку і повів навколо майданчика, а бритва та люстерко бряжчали в його кишені, куди він їх поклав.

— Негарно так тебе дражнити, Кінчику, правда ж? — мовив він лагідно. — Бог відає, у тебе більше клею в голові, ніж у будь-кого з них.

Знову позадкував. Він боїться мого митецького ланцета так само, як я його леза, лікарського. Холодної криці пера.

— Тріснуте люстерко служниці. Скажи ж бо це нашому гостю, оксфордському мудрагелю, і хай розколеться на гінею. Грошей у нього по саму зав’язку, і він, бач, вважає, що ти не джентльмен. Його татусь, не бійсь, загріб тисячі, продаючи африканським тубільцям проносне, або ще на якихось оборудках. Повір мені, Кінчику, якби ми з тобою взялись за це діло гуртом, то спромоглися б дещо зробити для нашого острова. Ми б його еллінізували^{16}.

Рука Кренлі^{17}. Його рука.

— І подумати тільки, тобі доводиться просити милостиню у цієї свиноти. Лише я один знаю, яка ти людина. Чом ти мені так не довіряєш? Щось затаїв у душі? Може, це від Гейнса? Хай він скаже хоч півслова, я зразу гукну Сеймура, і ми дамо йому такого гарту, якого не дісталося Клайву Кемпторпу.

Ревище грошовитих молодиків у помешканні Клайва Кемпторпа. Блідолиці: вони беруться за боки, знемагаючи від реготу, хапаються один за одного. Ой, не можу! Обрі, сповісти її делікатно! З пацьорками покраяної сорочки, які метляються в повітрі, він плигає навколо столу, штани у нього спустилися до самого долу, а за ним ганяється з кравецькими ножицями Ейдс із коледжу Магдалини. Писок переляканого теляти, позолочений джемом. Не треба здирати з мене штани! Годі вам казитися!^{18}

Крики з відчиненого вікна лякають вечірню тишу в дворі коледжу. Глухий садівник у фартуху, достеменний Метью Арнольд із лиця, стриже темний газон косаркою, пильно стежачи, як танцюють гуртом скошені травинки.

Тільки нам… нове язичництво… омфал[4]^{19}.

— Та хай залишається, — сказав Стівен. — Нічого лихого в ньому немає — ото хіба що вночі.

— То в чім тоді річ? — нетерпляче доскіпувався Мулліган. — Вихаркай із нутра! Я ж бо цілком відверто з тобою. Щось ти там затаїв у душі проти мене?

Вони зупинилися, задивившись туди, де тупий носяра мису Брей-Гед спочивав на воді, мов морда заснулого кита. Стівен обережно вивільнив руку.

— Ти справді хочеш, щоб я сказав тобі? — запитав він.

— Авжеж! Що там таке? — не відступався Мулліган. — Бо я нічогісінько не пригадую.

Кажучи це, він пильно дивився в обличчя Стівенові. Легіт пройшовся по його обличчю, лагідно куйовдячи йому світлу непричесану чуприну й роздмухуючи срібні цяточки стурбованости в очах.

Стівен, бридячись власним голосом, видавив:

— Чи ти пригадуєш той перший день, коли я прийшов до тебе додому, якраз після материної смерти?

Красень Мулліган умить набурмосився й заторохтів скоромовкою:

— Що-що? Де? Ну нічогісінько не згадаю! В пам’яті у мене самі лишень ідеї та відчуття. То й що? Що там такого бозна-чого скоїлося?

— Ти готував чай, — провадив Стівен, — а я вийшов до кухні — принести ще окропу. Із вітальні вийшли твоя мати й хтось із гостей. Вона спитала, хто то прийшов до тебе.

— Ну? — вимогливо нукнув Мулліган. — І що ж я сказав? Убий — не згадаю!

— Ось що ти сказав, — відчикрижив Стівен: — «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина!»

Красень Мулліган спаленів, від чого здався молодшим і привабливішим.

— Я таке бовкнув? — перепитав він. — Ну то й що? Що кривдного у цих словах?

І нервовим посмиком струснув збентеження з себе.

— І що ж воно таке смерть? — поспитав він. — Твоєї матері, чи твоя, чи й, скажімо, моя смерть? Ти бачив тільки смерть твоєї матері. А я набачився, як що день Божий вони спускають дух і в Скорботній Матері, і в Ричмонді та як їх потім кришать на тельбушки-потрошки в анатомічці. Оце й називається скотство, коли здихаєш скотина скотиною, тільки це, а більш — нічого. Просто все воно пусте-пустісіньке. Ось ти не зволив упасти на колінця й помолитись за свою матінку, як вона на смертельній постелі тебе просила. І чого б то? А того, що в тобі пульсує отой клятий єзуїтський струмінь, тільки впорснуто його тобі не так, як слід. А для мене все це — чистісіньке знущання і скотство. От не функціонують лобні частки її мозку. Вона називає лікаря «сер Пітер Тізл^{20}» і хапається нарвати жовтецю на своїй ковдрі. То ти вже потурай їй, бо все ось-ось і скінчиться. Ти сам перекреслив останнє її передсмертне бажання і все-таки дмешся на мене, бо я, бач, не поскиглив, мов найманий голосільник-німак від Лалуета. Безглуздя! Припустімо, я й справді так висловився тоді. Але я зовсім не хотів спаплюжити пам’ять по твоїй матері.

Отак розбалакавшись, він осмілів. А Стівен, аби захистити розверсті рани, пороблені йому в серці тими Муллігановими словами, зронив вельми холодно:

— Я думаю не про кривду, завдану моїй матері.

— А про що ж тоді? — поцікавився Красень Мулліган.

— Про кривду, завдану мені, — відказав Стівен.

Красень Мулліган аж обкрутнувся на п’ятах.

— От неможлива людина! — вигукнув він.

І шпарко закрокував геть, огинаючи парапет. Стівен лишився на місці, задивившись на тихе плесо затоки в напрямку мису. Ось море й мис затягло серпанком. В очах пульсувала кров, затуманюючи Стівенові зір, і він відчував, як пашать щоки.

Хтось на весь голос загукав із вежі:

— Муллігане! Ви там, нагорі?

— Я вже йду, — відгукнувся Красень Мулліган.

А тоді ще обернувся до Стівена й сказав:

— Он глянь на море. Що йому до всіх кривд? Зацурай Лойолу^{21}, Кінчику, та рухайся вниз, до нас. Наш сакс уже бажає свого ранкового бекону.

Голова його затрималася на мить над східцями, якраз на рівні з дахом.

— І не кисни цілий день у цій зажурі, — ще порадив він. — Я такий розсмиканий. Начхай на ті скорботні думи.

Голова його щезла, але голос, хоч скільки опускався, знай бумкав, вибухаючи зі сходового отвору:

Тіні лісів безшелесно пропливали крізь мирний ранковий супокій, від сходів до моря — туди, куди він задивився. Біля берега й далі гладеньке плесо біліло слідами взутих у світло легких квапливих ніг. Білі груди моря млистого. Попарні сплети наголосів. Рука, торкаючи струни арфи, породжує сплети акордів. Білопінних поєднаних слів мерехтіння в припливі імлавому.

Хмара поволі наповзала на сонце, тінню затоку в темнішу зелень занурюючи. Вона лежала за спиною в нього, чаша гірких вод. Фергусова пісня. Я співав її самотою в домі, притлумлюючи довгі темні акорди. Двері до неї були відчинені, вона хотіла слухати мій спів. Безмовно, шанобливо і з болем у серці, я підступив до її ложа. Вона плакала на своєму злиденному ліжку. Над цими словами, Стівене: про гірку таємницю любови.

А де тепер?

Її секрети^{22}: в замкненій шухляді старі пір’ясті віяла, напахчені мускусом блокнотики з китичками для запису черги партнерів на танцях, бурштинове намисто. Змалечку на вікні у неї на осонні висіла клітка з пташкою. Вона ходила на різдвяні вистави пантоміми «Лютий турок» за участю старого Ройса і разом з усіма сміялася, коли він співав:

Примарні радощі, складені стосами, напахчені мускусом.

Складені стосами в пам’яті природи^{24} разом із її іграшками. Його пам’ять обтяжена сумними спогадами. Її склянка води з крану в кухні, коли вона збиралася йти причащатися. Яблуко з вирізаним осердям, начинене брунатним цукром-сирцем, печеться для неї на поличці в каміні, а надворі темний осінній вечір. Її гарні нігті закривавлені від роздушених вошей із дитячих сорочок.

Уві сні привиділася вона йому безмовна, її висхле тіло в просторих погребних шатах пахтіло воском і червоною деревиною, в її подиху, коли вона схилилася над ним, нечутно вимовляючи якісь потаємні слова, вчувався вогкий дух могильної ями.

Її осклілі очі вдивлялися з-за порога смерті, щоб уразити й пригнобити мою душу. Саме на мене. Примарна свічка висвічує її передсмертні муки. Примарне світло падає на спотворене судомою обличчя. Хрипіння умирущої жахає, всі стали навколішки і моляться. Її погляд на мені, хоче мене вразити в саме серце. Liliata rutilantium te confessorum turma circumdet: iubilantium te virginum chorus excipiat[6].

— Вампір! Трупожер^{25}!

— Hi, мамо. He займай мене і дай мені жити.

— Агов, Кінчику!

Співучий голос Красеня Муллігана долинув із долу вежі. Потім пролунав ближче, зі сходів. Стівен, усе ще з тремтінням слухаючи поклик своєї душі, відчув теплий промінь сонячного світла, і в повітрі позаду дружні слова.

— Дедале, ходи-но до хати, любий хлопчику. Сніданок на столі. Гейнс вибачається за те, що будив нас уночі. Все гаразд.

— Іду, — озвався Стівен, повертаючись.

— То йди ж, ради Христа, — спонукав Красень Мулліган. — Заради мене і заради всіх нас.

Його голова щезла і знову вигулькнула.

— Я йому розповів про твій символ ірландського мистецтва. Він каже, що дуже влучно. Натякни, хай би розщедрився на фунт, га? Тобто на гінею.

— Сьогодні у мене зарплата, — сказав Стівен.

— У шкільній конторі? — запитав Мулліган. — І скільки дадуть? Чотири фунти? Позич нам один.

— Ну, якщо хочеш, — погодився Стівен.

— Чотири золоті соверени! — захоплено вигукнув Красень Мулліган. — Ото вже погуляємо, набражимося так, що всі друїди будуть дивом дивуватися. Чотири потужні соверени.

Він підняв догори руки і потупотів униз кам’яними сходами, фальшиво виспівуючи з лондонсько-кокнійською вимовою:

Промені сонця вигравали над морем. Забута нікелева мисочка для гоління блищала на парапеті. Чому я маю її забирати? Може, залишити її тут до вечора, на знак забутої дружби?

Він підступив до мисочки, потримав хвилину в руках, відчуваючи її прохолоду, вдихаючи запах клейкої піни, в якій стирчав помазок. Саме так я носив тоді у Клонгоусі курильницю. Тепер я вже інший, а проте той самий. Знову служка. Прислужник слуги^{26}.

У похмурій склепінчастій житловій кімнаті вежі постать Красеня Муллігана у халаті шастала біля печі, то затуляючи, то відкриваючи її жовті спалахи. З високих вікон на вимощену плитами підлогу падали два стовпи блідого денного світла; і, заходячи в них, плавали, перекидаючись, клуби диму від вугілля та паленого жиру.

— Ми можемо учадіти, — озвався Красень Мулліган. — Гейнсе, відчиніть-но, прошу, оті двері.

Стівен поставив мисочку для гоління на шафку. Довготелесий хлопець, що сидів на підвісній койці, пішов до порога і відчинив внутрішні двері.

— Ключ у вас є? — пролунав голос.

— Він у Дедала, — відповів Красень Мулліган. — Ой гину, я задихаюся. — І, не відводячи погляду від печі, заволав:

— Кінчику!

— Він у дверях, — відгукнувся, підходячи, Стівен.

Ключ заскрипів, повертаючися двічі, масивні двері розчинилися навстіж, і в кімнату ринули сподівані світло і свіже повітря. Гейнс стояв на порозі, визираючи надвір. Стівен підсунув до столу свою валізу, поставлену сторч, і сів, чекаючи. Красень Мулліган кинув смаженю на таріль біля себе. Тоді поніс таріль і великий чайник на стіл, гупнув ними, ставлячи, й зітхнув полегшено.

— Я тану, — мовив він, — як сказала свічка, коли… Та годі. Далі про це ані слова. Кінчику, прокинься. Хліб, масло, мед. Гейнсе, просимо. Харч на столі. Благослови нас, о Господи, і ці твої дари. А де цукор? Отуди к бісу! Немає ж молока!

Стівен приніс із шафки булку, горнятко з медом і масло. Красень Мулліган сів і враз скипів з раптової досади.

— Хіба це не чортзна-що? — вигукнув він. — Я ж їй сказав прийти зразу після восьмої.

— Чай можна і без молока, — обізвався Стівен. — У шафці є лимон.

— Іди ти, знаєш куди, зі своїми паризькими забаганками, — одрізав Красень Мулліган. — Я хочу нашого молока з Сендікоува.

Гейнс підійшов від порога і спокійно повідомив:

— Вона вже йде з молоком.

— Хай Бог благословить вас, — вигукнув Красень Мулліган, скочивши із стільця. — Сідайте. Наливайте чай. Цукор у кульку. І мені вже набридло морочитися з цією клятою яєшнею.

Він розшматував смаженю на тарелі й розкидав шматки по тарілках, проголошуючи:

— In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti[7].

Гейнс сів і заходився розливати чай.

— Кладу кожному по дві грудки, — повідомив він. — Знаєте, Муллігане, чай ви робите дуже міцний. Правда ж?

Красень Мулліган, батуючи булку на великі скиби, запищав улесливим баб’ячим голосом:

— Коли я роблю чай, то це таки чай, як казала стара матінка Гроган^{27}. А коли відливаю воду, то це таки вода.

— Та ні, це таки чай, — запевнив Гейнс.

Красень Мулліган, батуючи булку, продовжив тим самим пискучим голосом:

— Отак я роблю, місіс Кагілл, — каже вона. А місіс Кагілл на те їй відказує: Добре, пані. Але боронь Боже, щоб ви робили і те, й те в одну посудину.

Кожному з присутніх за столом він простягнув на кінці ножа товсту скибку.

— Це ж народна творчість, — сказав він дуже поважно. — Якраз для вашої книжки, Гейнсе. П’ять рядків тексту і десять сторінок коментарів щодо фольклору та рибоподібних богів Дандрама. Видано віщими сестрами в рік великого буревію^{28}.

Він повернувся до Стівена і, підвівши брови, запитав тоном людини, спантеличеної складним питанням:

— Чи не можете нагадати мені, колего, де саме згадується посудина матінки Гроган для чаю і води, в «Мабіногіоні» чи в «Упанішадах»^{29}?

— Сумніваюся, що там чи там, — серйозно відповів Стівен.

— Та невже? — запитав Красень Мулліган таким самим тоном. — А на якій підставі, якщо ваша ласка?

— Я гадаю, — відповів Стівен, жуючи, — її не згадано ні в «Мабіногіоні», ні в будь-яких інших джерелах. Матінка Гроган, можна вважати, родичка Мері Енн.

Красень Мулліган радісно засяяв.

— Пречудово, — сказав він манірно солоденьким голоском, виставляючи напоказ свої білі зуби й задоволено мружачи очі. — Ви такої думки? Просто пречудово.

Потім, ураз суворо насупившися, він знову заходився щосили батувати скибки й заголосив хрипким голосом:

Потім, набравши повен рот яєчні, лише жував і мурчав.

На порозі, затуливши світло, постала новоприбула постать.

— Молоко, сер.

— Заходьте, пані, — озвався Мулліган. — Кінчику, дістань кухля.

Старенька жінка зайшла і спинилася поруч із Стівеном.

— Гарний сьогодні ранок, — сказала вона. — Слава Богу.

— Кому? — запитав Мулліган, позирнувши на неї. — А так, авжеж.

Стівен потягнувся до шафки позаду й дістав звідтіля кухоль на молоко.

— Наші остров’яни, — зауважив, ніби між іншим, Мулліган Гейнсові, — часто споминають збирача крайньої плоті^{30}.

— Скільки, сер? — запитала старенька.

— Кварту, — відповів Стівен.

Він спостерігав, як вона наливає в мірку, а звідти в кухоль густе біле молоко, не своє власне. Старі зморхлі груди. Потім налила ще одну мірку й ще трохи, з походом. Прадавня і потаємна, вона з’явилася з ранкового світу, можливо, як вісниця. Виливаючи молоко в кухоль, вона його вихваляла. Рано вранці на зеленому лузі вона присіла була біля терплячої корови, відьма на мухоморі, її зморщені пальці вправно стали видоювати повне коров’яче вим’я. Весь гурт корів, шовковистих і в росі, стрічав її привітним муканням. Шовковиста корівка і бідолашна бабуня^{31} — так її називали здавна. Бездомна старчиха, найнижчий різновид безсмертних, що прислужується своєму завойовнику і своєму розвеселому ошуканцеві, зраджена обома, провісниця таємниці ранку. Служити їй? Чи засуджувати її? Він не знав, проте вважав принизливим для себе шукати її приязні.

— Воно й справді чудове, пані, — схвалив молоко Красень Мулліган, наливаючи його в чашки.

— А ви скуштуйте, сер, — запропонувала вона.

На її прохання він сьорбнув.

— От якби ми могли споживати такі здорові продукти, як цей, — проголосив він гучно, — у нашій країні не було б стільки гнилих зубів і гнилих нутрощів. Бо живемо на болотах, їмо дешевий харч, а вулиці вимощені брудом, кінським гноєм і плювками сухотників.

— А ви, сер, студент медицини?

— Так, пані.

Стівен сидів мовчки, зневажливо слухав. Звернений до неї гучний голос сповнює її пошаною до свого костоправа, цілителя; я ж для неї ніщо. Голос того, хто відпустить їй гріхи, помаже миром її мертве тіло, крім її жіночих нечистих частин, створених з чоловічого тіла не за подобою Божою, а на поживу змію. І гучний голос, чуючи який, вона замовкає, і слухає, не розуміючи, кліпаючи очима.

— Ви розумієте, що він каже? — звернувся до неї Стівен.

— Це ви французькою, сер? — запитала старенька Гейнса.

Гейнс озвався до неї ще довшою фразою, без запинки.

— Ірландською, — пояснив Красень Мулліган. — А ви гельську розумієте?

— Я так і думала, що це ірландська, — за її звучанням. А ви, мабуть, із заходу^{32}, сер?

— Я англієць, — відповів Гейнс.

— Він англієць, — підтвердив Красень Мулліган, — і він вважає, що ми в Ірландії повинні розмовляти ірландською мовою.

— Авжеж, повинні, — погодилася старенька, — мені самій соромно, що я не вмію по-нашому. Знаючі люди кажуть, що мова велика.

— Велика це не те слово, — зауважив Красень Мулліган. — Вона вся пречудова. Налий нам іще чайку, Кінчику. Пані, може, ви теж вип’єте чашечку?

— Ні, дякую, сер, — відповіла старенька, чіпляючи на руку дужку бідона і збираючись іти.

Гейнс запитав її:

— У вас є розрахунки? Муллігане, мабуть, треба заплатити, правда ж?

Стівен знову налив повні чашки.

— Розрахунки, сер? — перепитала вона невпевнено. — То це так: сім днів щоранку по пінті за два пенси, значить, два на сім буде шилінг і два пенси, та ці три дні щоранку по кварті за чотири пенси буде три кварти, тобто шилінг, та ще той шилінг, і буде два, всього два і два, сер.

Красень Мулліган зітхнув і, поклавши в рот окраєць, густо намащений маслом з обох боків, простягнув ноги і став копатися в кишенях штанів.

— Борги платити слід із привітним виразом обличчя, — сказав, усміхаючись, Гейнс.

Стівен наповнив третю чашку, і ложечка чаю трохи забарвила густе жирне молоко. Красень Мулліган видобув флорин, покрутив його в пальцях і вигукнув:

— Ну й диво!

Він посунув його по столу до старенької, оголошуючи:

— Щастя моє, нічого більше не проси. Що маю я, то все тобі віддав.

Стівен поклав монету в її невимогливу руку.

— За нами два пенси, — нагадав він.

— Нічого, сер, устигнеться, — сказала вона, беручи монету. — Ще встигнеться. Доброго дня вам, сер.

Вона зробила реверанс і вийшла, а Красень Мулліган промовляв їй услід ніжні слова:

Він обернувся до Стівена і сказав:

— Без жартів, Дедале. У мене порожньо в кишені. Збігай у ту свою шкільну контору і принеси нам хоч трохи грошей. Сьогодні бардам належить пити й гуляти. Ірландія чекає^{34}, що цього дня кожен виконає свій обов’язок.

— До речі, — озвався Гейнс, підводячись, — я згадав, що сьогодні маю відвідати вашу Національну бібліотеку.

— Спочатку поплаваємо, — застеріг Красень Мулліган.

Він обернувся до Стівена й запитав його поштивим тоном:

— Чи не сьогодні саме той день, Кінчику, коли ти раз на місяць миєшся?

І пояснив Гейнсові:

— Цей нечистий бард узяв собі за правило митися щомісячно один раз.

— Вся Ірландія обмивається Гольфстрімом, — зауважив Стівен, поливаючи скибку цівкою меду.

Гейнс звернувся до Стівена з кутка, де пов’язував під відкритий комірець своєї теніски нашийну хустку. Він сказав:

— Я хочу зібрати ваші вислови, якщо ви дозволите.

Сказано мені. Вони миються, купаються і відшкрібаються. Докори сумління. Совість. А пляма лишається.

— Дуже влучний той ваш про тріснуте люстерко служниці як символ ірландського мистецтва.

Красень Мулліган штовхнув Стівена ногою під столом і мовив підвищеним тоном:

— Пождіть, Гейнсе, от ви ще почуєте, що він каже про Гамлета.

— Так, справді хочу, — запевнив Гейнс, звертаючися до Стівена. — Я саме думав про це, коли прийшло те старе Боже створіння.

— А гроші мені з цього будуть? — запитав Стівен.

Гейнс засміявся і, знімаючи свого м’якого сірого капелюха з гачка, на якому висіла койка, відповів:

— Сказати чесно, не знаю.

Звільна він рушив до дверей. Красень Мулліган перехилився до Стівена і засичав із грубим запалом:

— Знову ти лізеш не в своє діло. Навіщо ти йому таке кажеш?

— Ну й що? — відказав Стівен. — Нам же треба розжитися на гроші. У кого? У молочниці чи в нього. Хочеш, кинемо жеребок.

— Я стільки наговорив йому про тебе, — вів своєї Красень Мулліган, — а ти приходиш і ну хизуватися, пускаючи свої єхидні кпини і демонструючи зразки пласких єзуїтських дотепів.

— По-моєму, немає чого сподіватися — хоч від нього, хоч від неї, — сказав Стівен.

Красень Мулліган зітхнув трагічно і поклав руку йому на плече.

— Тільки від мене, Кінчику, — запевнив він.

І, враз змінивши тон, додав:

— Сказати щиру правду, я вважаю — ти маєш слушність. До біса все інше, чим вони славляться. Чом ти не забиваєш їм баків так, як я? Під три чорти їх усіх. Нумо тікати з цього закамарка.

Він підвівся, поважно розв’язав поясок, скинув халат і мовив приречено:

— І зняли з Муллігана його одяг…

Тоді спорожнив кишені й виклав усе на стіл.

— Ось твій шмаркальник, — сказав він Стівенові.

І надягаючи жорсткий комірець та неслухняну краватку, він звертався до них, докоряючи їм, а також і ланцюжкові годинника, який метлявся туди-сюди. Його руки поринули в глибини валізи і порпалися там, а він вимагав чистої носової хусточки. Докори сумління. Господи, ми просто зобов’язані причепуритися. Я хочу рукавички вишневого кольору й зелені черевики. Суперечність. Я сам собі суперечу? Нічого не вдієш, значить, я сам собі суперечу. Мінливий Малахій. Його красномовні руки викинули щось чорне, м’яке.

— А ось твій капелюх за модою Латинського кварталу, — сказав він.

Стівен спіймав його і надягнув на голову. Гейнс погукав їх із порога:

— Товариство, ви вже йдете?

— Я готовий, — озвався Красень Мулліган, рушаючи до дверей. — Ходімо, Кінчику. Ти вже, мабуть, доїв усе, що лишалося на столі.

Він вийшов, упокорившися своїй долі, поважною ходою, з поважними словами на вустах і виголосив з майже справдешнім сумом:

— Він з дому вийшов і Масничку здибав.

Стівен узяв свій ясеновий ціпок, притулений біля порога, і вийшов слідом за ними. Вони рушили вниз крутими сходами, а він притягнув важкі залізні двері й замкнув їх. Здоровезного ключа поклав у внутрішню кишеню.

Внизу Красень Мулліган запитав:

— А ключа ти взяв?

— Так, він у мене, — відповів Стівен і рушив попереду.

Він ішов перший. Чув, як позаду Красень Мулліган збиває своїм важким купальним рушником вершечки папороті чи трав.

— Навколішки, сер! Як ви смієте, сер!

Гейнс запитав:

— А ви оренду за цю вежу платите?

— Дванадцять фунтів, — відповів Красень Мулліган.

— Воєнному міністрові, — докинув Стівен через плече.

Вони спинилися, бо Гейнс розглядав вежу. Зрештою він мовив:

— Узимку вона, гадаю, справляє гнітюче враження. То як ви її називаєте, Мартелло?

— Спорудили їх за розпорядженням Біллі Піта^{35}, — пояснив Красень Мулліган, — коли з моря могли напасти французи. Але наша — це омфал.

— А які у вас ідеї щодо Гамлета? — запитав Гейнс Стівена.

— Ні, ні! — з болем у голосі вигукнув Красень Мулліган. — Я ж не Тома Аквінський, який навів п’ятдесят п’ять доказів на підтвердження свого постулату. Спочатку мені треба вихилити кілька кухлів.

Він повернувся до Стівена і запитав, обсмикуючи краї свого лимонного жилета:

— Адже тобі, Кінчику, для цього треба не менше трьох, правда?

— Чекаю такої нагоди вже давно, — спроквола відповів Стівен. — Можу почекати ще трохи.

— Ви розпалюєте мою цікавість, — заявив приязним тоном Гейнс. — Це що, якийсь парадокс?

— Та ні! — вигукнув Красень Мулліган. — Ми вже переросли Вайльда і парадокси. Це дуже просто. Він доводить алгебраїчним способом, що онук Гамлета став дідом Шекспіра і що він сам — привид свого батька.

— Що-що? — перепитав Гейнс і показав на Стівена. — Він сам?

Красень Мулліган накинув рушник собі на шию, наче єпитрахиль, і, знемагаючи зо сміху, прошепотів на вухо Стівену:

— О, тінь батька Кінчика! Яфет у пошуках свого батька^{36}!

— Зранку ми завжди стомлені, — пояснив Гейнсові Стівен. — І розповісти усе це — довге діло.

Красень Мулліган, він знову рушив уперед, випростав догори руки.

— Священний кухоль, лиш він один може відкрити уста Дедалові, — оголосив він.

— Я хочу сказати, — розпочав Гейнс, пояснюючи Стівенові, коли вони йшли слідом за Мулліганом, — що ця вежа і ці скелі нагадують мені чимось Ельсинор, «кручу, що лячним верхів’ям звисає понад хвилями морськими»^{37}, хіба ні?

Красень Мулліган враз обернувся на мить до Стівена, але не сказав ні слова. В одну цю ясну безмовну мить Стівен побачив себе в своєму дешевому запилюженому жалобному одязі серед їхнього гарного вбрання.

— Це дивовижна історія, — озвався Гейнс, знову їх зупиняючи.

Очі світлі як море, освіжене вітром, світліші, тверді й сторожкі. Правитель морів, він дивився на південь через порожній простір затоки, за якою лиш удалині на тлі ясного неба виднів блідий димок пакетбота, та біля банки Маглінс лавірував вітрильник.

— Я десь читав цікаве богословське тлумачення, — сказав він, наморщивши лоба. — Щодо ідеї Батька і Сина. Син прагне примиритися з Батьком.

Красень Мулліган відразу оскалився блаженною усмішкою. Він подивився на них, радісно роззявивши свого гарного рота, а його очі, враз позбувшися виразу здорового глузду, моргали з безтямною втіхою. Він похитав головою, наче лялька, струшуючи широкими крисами свого капелюха-панами, і заспівав веселенько-блазенським голосом:

Тут він застережливо підняв палець:

Буцімто прощаючись, він швидко посіпав Стівенів ясеновий ціпок і побіг до краю урвища, махаючи руками, як плавцями чи крильми, наче збирався злетіти, і співаючи далі:

Пританцьовуючи перед ними, він прямував до сорокафутової кручі, вимахував крилоподібними руками, легко підстрибував, і його капелюх, схожий на головний убір Меркурія, дрижав на свіжому вітрі, що доносив до них його пронизливі вигуки, схожі на крики птахів.

Гейнс, який ішов поряд із Стівеном, посміювався на те стримано, а тоді сказав:

— Я вважаю, нам не слід сміятися. Блюзнить він трохи занадто. Сам я, так би мовити, не належу до віруючих. А проте його веселощі певним чином згладжують дошкульність цих дотепів, правда ж? І як він назвав цю річ? «Йосип-тесля»?

— «Балада про Ісуса-жартуна», — відповів Стівен.

— Ага, — здивувався Гейнс, — то ви вже її чули?

— Тричі на день після їди, — сухо відповів Стівен.

— Але ж ви не віруючий, правда? — допитувався Гейнс. — Тобто, віруючий у вузькому значенні цього слова? Творення з нічого, і чудеса, і Бог як особа.

— Мені здається, — сказав Стівен, — це слово має одне-єдине значення.

Гейнс зупинився і видобув гладенький срібний портсигар; на покришці його яскрів зелений камінець. Натиснув на нього великим пальцем і, розкривши портсигар, простягнув Стівену.

Стівен подякував і взяв цигарку.

Гейнс узяв і собі й закрив портсигар. Поклав його назад у бічну кишеню і витягнув із кишені жилета нікелеву трутову запальничку, розкрив її таким самим робом, і, припаливши свою цигарку, простяг вогник, прикриваючи долонею, Стівенові.

— Так, звичайно, — продовжив він, коли вони рушили далі, — ви або вірите, або ні, правда? Особисто я не спромігся перетравити ідею Бога як особи. Гадаю, ви її не обстоюєте?

— Ви бачите в мені, — відповів Стівен з похмурим невдоволеним виразом, — приклад жахливого вільнодумства.

Він ішов, чекаючи репліки співрозмовника, тягнучи за собою збоку ясеновий ціпок. Його гостряк легко ковзав по стежці, повискуючи біля ніг. Мій товариш, він за мною, гукає Стііііііііі-вен. Хвиляста лінія уздовж стежки. Вони йтимуть нею ввечері, повертаючися смерком. Йому потрібен ключ. Ключ мій, за помешкання плачу я. Але ж я їм його солоний хліб, не свій[8]. Віддай йому і ключ. І все. Він його попросить. Видно було по очах.

— Зрештою… — розпочав Гейнс.

Стівен повернувся до нього і побачив, що холодний погляд, який зміряв його, зовсім не ворожий.

— Зрештою, гадаю, ви спроможні звільнити себе. Мені здається, ви сам собі пан.

— Я слуга двох панів, — заявив Стівен, — англійського та італійського.

— Італійського? — перепитав Гейнс.

Причинна королева, стара і ревнива. Ану, навколішки переді мною…

— А є й третій, — додав Стівен. — Це той, хто дає мені сяку-таку роботу.

— Італійського? — повторив Гейнс. — Кого ви маєте на увазі?

— Британської імперії, — пояснив Стівен, паленіючи, — і святої Римської католицької апостольської церкви.

Гейнс зняв крихти тютюну, що пристали до спідньої губи, і заговорив.

— Усе це я добре розумію, — сказав він спокійно. — Мабуть, я б сказав, ірландець має думати саме так. Ми в Англії усвідомлюємо, що повелися з вами негарно. Але, мабуть, завинила в цьому історія.

Горді, сповнені потужної сили титули прозвучали в пам’яті Стівена, наче переможний гук мідних дзвонів: et unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam[9]: — поступове творення і переміна обрядів та догматів, як і його власних добірних думок; це те, що творить зірки. Апостольський символ у месі папи Марцеллія^{39}, голоси зливаються докупи в єдиному гучному пориві ствердження, а під їхні співи невсипущий ангел войовничої церкви роззброював її єресіархів і гнав їх геть. Юрми єресей кинулися тікати світ заочі, митри у них скособочилися: Фотій і гурт насмішників, серед котрих і Мулліган, Арій, що довіку воював з єдиносутністю Сина й Отця, Валентин, який відринув земне тіло Христа, і хитромудрий африканський єресіарх Савеллій, який твердив, що Отець був Своїм власним Сином^{40}. Слова, які Мулліган щойно для сміху проказав перед чужинцем. Дурний сміх. Тих, що тчуть вітер^{41}, їх усіх, напевно, чекає порожнеча: переляканих їх обеззброять і розженуть бойові лави ангелів церкви, військо архистратига Михаїла, яке в скрутну хвилину завжди стає, зі списами й щитами, на її захист.

Чудово сказано! Тривалі оплески. Zut! Nom de Dieu[10]!

— Само собою, я британець, — продовжував Гейнсів голос, — і міркую відповідно до цього. І я не хочу стати свідком того, як моя країна попаде в руки німецьких євреїв. Боюся, що зараз саме це є нашою національною проблемою.

На краю скелі стояли, спостерігаючи, двоє — купець і човняр.

— Прямує до Буллока.

Човняр якось несхвально кивнув головою, вказуючи на північний бік затоки.

— Там глибина буде сажнів п’ять^{42}, — сказав він. — От у тих місцях він і випливе, коли о першій розпочнеться приплив. Сьогодні дев’ятий день.

Шукають потопельника. Вітрильник кружляє по пустельній затоці, чекаючи, доки випливе розбухлий лантух і поверне до сонця своє одутле, вибілене сіллю обличчя. Я тут.

Покрученою стежкою вони зійшли до води. На березі бухти, на камені, стояв Красень Мулліган: уже без піджака, в сорочці, його відкріплену краватку вітер завіяв через плече. А біля його ніг, у густій глибочині морської води, юнак повільно водив по-жаб’ячому зеленими ногами, тримаючися за прискалок.

— Де твій брат, Малахію? З тобою?

— Ні, він у Вестміті. У Беннонів.

— І досі там? Беннон прислав мені листівку. Каже, познайомився з юнкою. Називає її фотодівчинка.

— Чи не клацнув її, га? З короткою витримкою.

Красень Мулліган сів розв’язати шнурки черевиків. З-за прискалка випливло червоне задихане обличчя літнього чоловіка. Він виліз, ступаючи по каменях, вода блищала на його лисині і на торочці сивого волосся, вода стікала з грудей і з черева, струменіла з чорних обвислих трусів.

Красень Мулліган відсунувся, пропускаючи його, і, позирнувши на Гейнса та Стівена, побожно перехрестив нігтем великого пальця собі чоло, уста й груди.

— Сеймур уже повернувся. Він у місті, — сказав юнак, знову хапаючися за прискалок. — Кидає медицину і йде до війська.

— Та ти що! — здивувався Красень Мулліган.

— Наступного тижня в казарму. Ти знаєш ту руду дівчину з Карлайла, Ділі?

— Знаю.

— Цілувалася з ним учора ввечері на пірсі. У батька грошей кури не клюють.

— Вона, мабуть, уже теє?

— Запитай краще Сеймура.

— Сеймур — офіцер-кровопускач, — зазначив Красень Мулліган.

Стягаючи штани, він кивнув сам до себе, випростався й виголосив заяложену сентенцію:

— Руді жінки блудливі як кози.

Він урвав свою мову, стривожено мацаючи свій бік під сорочкою, яку роздув вітер.

— Моє дванадцяте ребро щезло! — зарепетував він. — Я вже Uebermensch[11]^{43}. Ми удвох із беззубим Кінчиком супермени.

Він вивільнився з сорочки й кинув її позад себе, на купу одягу.

— Ти заходиш у воду тут, Малахію?

— Так. Посунься в ліжку.

Юнак відштовхнувся назад і двома дужими вправними вимахами руки виплив на середину малої бухти. Гейнс, курячи, сів на камінь.

— А ви не хочете? — запитав Красень Мулліган.

— Згодом, — відповів Гейнс. — Не зразу після сніданку.

Стівен зрушив з місця.

— Ну, я пішов, Муллігане, — сказав він.

— Дай же той ключ, Кінчику, — нагадав Красень Мулліган, — приважити мою сорочину.

Стівен вручив йому ключ. Красень Мулліган поклав його на купу одягу.

— І два пенси, — додав він, — на пінту. Кинь туди.

Стівен кинув монету на м’яку купу. Одягаються, роздягаються. Красень Мулліган випростався, склав докупи долоні й урочисто проголосив:

— Той, хто краде у бідного, позичає Господу^{44}. Так казав Заратустра.

Його гладке тіло поринуло у воду бухти.

— До зустрічі, — сказав Гейнс, обернувшися до Стівена, що рушив угору стежкою, і посміхаючися з того, які шалені ці ірландці.

Рогів бика, копит коня й усмішки сакса^{45}.

— У «Кораблі», — крикнув Красень Мулліган. — О пів на першу.

— Гаразд, — озвався Стівен.

Він ішов стежкою, що круто звивалася вгору.

Сивий німб священика в закутку, де він усамітнився, щоб одягнутися не привселюдно. Тут сьогодні я не ночуватиму. І додому не можу піти.

Чийсь голос, мелодійний, тягучий, погукав його з моря. Повертаючи за виступ скелі, він помахав рукою. Голос погукав знову. Лискуча брунатна голова, тюленяча, ген далі, за бухтою, кругла.

Загарбник.

Епізод 2

— Кокрейне, скажи ти. Яке місто його покликало^{46}?

— Тарент, сер.

— Добре. Ну?

— Була битва, сер.

— Добре. Де саме?

Хлопець порожнім поглядом утупився в порожній простір вікна.

Байки, задумані дочками пам’яті. А проте якось і не схоже, щоб їх створила пам’ять. Тоді ця фраза, котру сказано зопалу, це лопотіння Блейкових крил^{47} надміру. Я чую, як розпадається весь простір, як трощиться скло і кришаться стіни, а час палахкотить буряковим полум’ям. То що ж нам залишається?

— Я забув де, сер. 279 року до нашої ери.

— Під Аскулумом, — підказав Стівен, піддивившися назву й дату в підручнику, який побував у бувальцях.

— Так, сер. І він сказав: Іще одна така перемога, і нам кінець.

Оцю фразу світ таки запам’ятав. Спочинок для недалекого розуму. Стоячи на горбі й споглядаючи рівнину, всіяну мертвими тілами, генерал, спираючись на спис, каже своїм офіцерам. Будь-який генерал своїм офіцерам. А ті слухають.

— Тепер ти, Армстронгу, — звернувся до іншого хлопця Стівен. — Який був кінець Пірра?

— Кінець Пірра, сер?

— Я знаю, сер. Запитайте мене, сер, — озвався Комін.

— Постривай. Скажи ти, Армстронгу. Ти знаєш що-небудь про Пірра?

В Армстронговому ранці зручно лежав кульок із фігами. Час від часу він крутив між долонями фігу і нишком клав її в рот. До губи пристали кришки. У хлопця підсолоджений подих. Заможні батьки, пишаються, що їхній старший син у флоті. Вайко-роуд, Далкі.

— Пірр, сер? Пірр — це пірс.

Усі засміялися. Невеселим пронизливим злостивим сміхом. Армстронг озирнув клас, у профіль дурнувата усмішка. Ще мить — і вони зарегочуть, знаючи, що я їх не зможу втримати в руках і що їхні татусі сплатили за навчання.

— Ну то скажи мені, — звернувся до хлопця Стівен, торкаючи його плече книжкою, — що таке пірс.

— Пірс, сер, — почав Армстронг, — це така штука над хвилями. Щось наче міст. Кінгстаунський пірс, сер.

Дехто засміявся знову: невесело, проте багатозначно. Двоє на задній парті почали перешіптуватися. Так. Вони знають: хто не пізнав, той ніколи не був невинний. Усі. Заздрісно він дивився на їхні обличчя. Едіт, Етель, Герті, Лілі. І подібні до них: їхній подих теж підсолоджений чаєм із варенням, їхні браслети бряжчать, коли вони заводяться одна з одною.

— Кінгстаунський пірс, — промовив Стівен. — Так, несправний міст.

Ці слова насторожили їхній погляд.

— Тобто як, сер? — запитав Комін. — Адже міст буває через річку.

Для Гейнса в його записник. А їм цього не поясниш. Увечері в запалі пиятики і балачок простромити блискучий обладунок його мостивого розуму. І що ж тоді? Блазень при дворі свого володаря, наближений та нешанований, домігся милостивої панської ласки. Чому всі вони пішли цією стежкою? Не зовсім тому, що чекали добра і привіту. Бо для них теж історія була просто байкою, однією з тих, які вони часто чули, а їхня країна — чимсь на взір ломбарду.

Хіба Пірр не загинув ув Арґосі від руки старої баби^{48}, а Юлія Цезаря хіба не закололи кинджалом? Їх уже не можна забути. Час посвідчив їхнє існування, і, скуті ним, вони опинилися там, де досі купчилися видалені їхньою появою незліченні можливості. Але чи були ті можливості дійсні, якщо вони так і не здійснилися? Чи вони були можливі тільки тоді, коли відбулися? Вітру ткач, ткачи його, ткачи!

— Розкажіть нам що-небудь, сер.

— Так, будь ласка, сер, про привидів.

— На чому ми закінчили тут? — запитав Стівен, розгортаючи іншу книжку.

— Спини свій плач^{49}, — підказав Комін.

— То читай далі, Толботе.

— А історія, сер?

— Потім, — відповів Стівен. — Читай далі, Толботе.

Смаглявий хлопець розгорнув книжку і зручно прилаштував її за своїм ранцем. Вірш він декламував із паузами й раз по раз піддивлявся у книжці:

Якщо так, тоді це має бути рухом, здійсненням можливого, що є можливим за своєю власною суттю. Арістотелева фраза, яка виникла під акомпанемент монотонної декламації вірша, повела в студійну тишу бібліотеки Святої Женев’єви, де він кожнісінького вечора сидів і читав у захистку, недоступному для гріховних спокус Парижа. Поруч із ним тендітний сіамець прів над підручником стратегії. Навколо мене і ті, чиї голови насичені знаннями, і ті, хто свої ще насичують, сидять, як пришиті, під лампами, і їхні мацаки поволі ворушаться; а в темряві мого розуму підземна почвара лінощів, млява, що боїться світла, злегка вигинає свій укритий лускою драконоподібний хвіст. Думка це думка про думку. Супокійна ясність. Душа це, в певному розумінні, все, що існує: душа це форма форм^{50}. Супокій настає раптово, він просторий і променистий: форма форм.

Толбот повторив:

— Перегорни сторінку, — стиха звелів Стівен. — Я нічого не бачу.

— Що, сер? — запитав, не розуміючи, Толбот і нахилився вперед.

Його рука перегорнула сторінку. Він одхилився і, «пригадавши», декламував вірш далі. Про того, хто йшов по водах. Також і тут лежить його тінь на цих боязких серцях і на серцях тих, що не вірять у святощі, і на їхніх устах і на моїх. Лежить і на уїдливих поглядах тих, хто показав йому монету, що мала піти на податок для кесаря. Кесареве кесареві, а Богові Боже. Довгий погляд темних очей, загадкове речення, яке безнастанно ткатимуть на кроснах церкви. Атож.

Толбот закрив книжку і сховав у ранець.

— Докінчив? — запитав Стівен.

— Так, сер. О десятій хокей, сер.

— Короткий день, сер. Четвер.

— Хто відгадає загадку? — запитав Стівен.

Вони вкладали книжки, збирали олівці, шелестіли сторінками. Гуртуючись, затягували ремені на ранцях і защібали пряжки. І всі весело заторохтіли:

— Загадку, сер? Дозвольте я, сер.

— От я, сер.

— Важку, сер.

— Ось таку, — сказав Стівен:

— Що це таке?

— Що, сер?

— Ще раз, сер. Ми не розчули.

Послухавши повторно, вони широко розплющили очі. Хвилину мовчали, потім озвався Кокрейн:

— Що це таке, сер? Ми здаємося.

У Стівена дерло в горлі; кашлянувши, він пояснив:

— Це лис ховає під кущем свою упокоєну бабусю.

Він підвівся і зайшовся нервовим сміхом, на відповідь пролунали збентежені вигуки учнів.

У двері класу постукали палицею, і з коридору почувся голос:

— Хокей!

Гурт став розходитися, хлопці протискалися з-за парт, перескакували через них. Скоро клас спорожнів, і в шкільній підсобці заторохтіли ключки, загупали черевики й залунали голоси.

У класі залишився сам Сарджент; він підступив до столу, тримаючи в руці розгорнутий зошит. Його закошлана чуприна та худа шия свідчили про явну його нетямущість, а ще й благальний погляд його підсліпуватих очей крізь запітнілі окуляри. На щоці у нього, жовтявій, безкровній, була чорнильна ляпка, що формою скидалася на фінік, свіжа і вогка, як слід слимака.

Він простягнув зошит. У першому рядку виведено заголовок: Задачі. Нижче рядки заповнено нахиленими цифрами, а внизу незграбний підпис із закарлючками й чорнильна ляпка. Сирил Сарджент: власноруч і його печатка.

— Містер Дізі загадав мені розв’язати їх наново геть усі, — сказав він, — і показати вам, сер.

Стівен помацав краї зошита. Не буде пуття.

— Тепер ти знаєш, як їх розв’язувати? — запитав.

— Задачі від одинадцятої до п’ятнадцятої, — відповів Сарджент. — Містер Дізі сказав, що треба було списати їх із дошки, сер.

— А сам тепер ти можеш їх зробити?

— Ні, сер.

Негарний і непутящий: худа шия, закошлана чуприна і чорнильна ляпка, слід слимака. Проте якась жінка його ж любила, носила на руках і тулила до серця. Якби не вона, то світ розтоптав би його на місиво, як слимака. Вона ж бо любила його ріденьку кволу кров, якою наділила сама ж, від своєї. Невже це справжня суть? Єдина правдива сила, що творить життя? Святий Колумбан^{52} у своєму благочестивому запалі переступив через тіло своєї матері, яке лежало долі. Вона вже пішла з життя: тремтливий обрис гілки, обсмаленої вогнем, дух червоного дерева і сирої могили. Вона заступила його, не дала, щоб його розтоптали, і пішла, наче її й не було. Бідолашна душа пішла на небо, а на вересовому пустищі під зоряним мерехтінням лис із червоним хижим полиском свого хутра, з безжальним блиском в очах рив землю, дослухався, відкидав землю, дослухався, рив і рив.

Сидячи поряд із ним, Стівен розв’язував задачу. Він із допомогою алгебри висновує, що привид Шекспіра доводиться Гамлетові дідом. Сарджент дивився збоку крізь скошені окуляри. В підсобці торохтіли ключки; з поля долинали лункі удари по м’ячу і крики.

Літери і цифри рухалися по сторінці в поважному мавританському танці^{53}, вбрані в маскарадні одіння, у химерних шапочках квадратів і кубів. Подайте руку, поверніться, поклоніться дамі: отак-о: пустотливі фантазії маврів. Пішли з цього світу також Аверроес і Мойсей Маймонід, мудреці, темні і своїм обличчям, і своїми мудрощами, чиї оманливі люстра показують незбагненну душу світу й темряву, яка сяє у світлі, але світло не спроможне її збагнути.

— Ну як, тепер ти розумієш? Зможеш сам розв’язати другу?

— Так, сер.

Невпевнено виводячи розгонистим почерком, Сарджент списав умову. Його рука, постійно чекаючи підказки, ретельно виписувала хитливі літери і цифри, а легкий рум’янець сорому пожвавив його сіре обличчя. Amor matris[12]: родовий відмінок підмета і додатка. Вона вигодувала його своєю кволою кров’ю і зсілим молоком, ховаючи його пелюшки, щоб ніхто не побачив.

Я був такий, як і він, такі самі згорблені плечі, така ж незграбна постава. Моє дитинство стоїть, похнюпившися, поряд зі мною. Та не сягну його рукою я здаля, хоч раз, і не торкнусь, хай навіть злегка. Моє далеко, а його утаємничене, як погляд наших очей. Таємниці, безмовні, скам’янілі, ховаються в темних палатах обох наших сердець; таємниці, які стомилися тримати в собі тягар тиранства; тирани, які прагнуть, щоб їх позбавили влади.

Задачу розв’язано.

— Все дуже просто, — сказав, підводячися, Стівен.

— Так, сер. Дякую, — відповів Сарджент.

Він промокнув сторінку промокачкою й одніс зошит до своєї парти.

— То бери свою ключку і біжи до гурту, — сказав Стівен, рушаючи до дверей слідом за незграбним недолітком.

— Так, сер.

У коридорі почув — хлопця гукають із поля.

— Сардженте!

— То біжи, — підігнав його Стівен. — Містер Дізі тебе кличе.

Він зупинився на ґанку і дивився, як той незграба тюпає на сяк-так облаштоване поле, де сперечаються сердиті голоси. Їх щойно розділили на дві команди, і містер Дізі повертався, переступаючи ногами у гетрах через вологі трави. Коли вчитель наблизився до будинку школи, його погукали голоси, що ніяк не могли дійти згоди. Він повернувся до них своїми сердитими сивими вусами.

— Що там іще? — крикнув він кілька разів, не чекаючи відповіді.

— Кокрейн і Геллідей попали в одну команду, сер, — крикнув йому Стівен.

— Будь ласка, почекайте в моєму кабінеті, доки я наведу там лад, — попросив містер Дізі.

І рішучим кроком він рушив назад через поле, сердито вигукуючи старечим голосом:

— У чому річ? Що там іще?

Їхні пронизливі голоси залящали навколо нього зусібіч; їхні постаті щільно його оточили; гаряче сонце знебарвлювало медовий колір його кепсько пофарбованого волосся.

У кабінеті стояв затхлий дух тютюнового диму вкупі з запахом шкіри потертих темножовтих крісел. Як і того першого дня, коли ми з ним тут домовлялися про мою роботу. Як було спочатку, так і зараз. У шафі виставлена колекція монет Стюарта^{54}, ось він, скарб нашого болота: так він і буде довіку. І в коробці для ложок, вимощеній вицвілим пурпуровим плюшем, зручно вмостилися дванадцять апостолів, які проповідували всім поганам: вік-віків.

Квапливі кроки по кам’яній підлозі ґанку і в коридорі. Роздмухуючи свої рідкі вуса, містер Дізі спинився біля столу.

— Передовсім наші дрібні фінансові розрахунки, — оголосив він.

З кишені свого сурдута він видобув капшук, перев’язаний ремінцем, відкрив його і витяг дві банкноти, одну зі склеєних половинок, і поклав їх акуратно на стіл.

— Два, — сказав він, зав’язуючи капшука ремінцем і ховаючи в кишеню.

А тепер у скарбницю, де зберігається його золотий запас. Стівенова рука нерішуче водила по купі мушель, які лежали в холодній кам’яній ступі: трубороги і вампуми, каурі й леопардові мушлі; й ось ця, закручена, мов тюрбан еміра, і ця, що називається «гребінець святого Якова». Набуток старого прочанина, копійчаний скарб, порожні черепашки.

На м’який ворс скатертини впав соверен, блискучий, новенький.

— Три, — сказав містер Дізі, крутячи в руках свою скарбничку. — Дуже корисна річ. Ось бачите. Тут для соверенів. Тут для шилінгів, шестипенсовиків, півкрон. А тут для крон. Бачите.

Він витрусив зі скарбнички дві крони і два шилінги.

— Три дванадцять, — підсумував він. — Гадаю, все точно.

— Дякую, сер, — відповів Стівен, сором’язливо збираючи гроші й поспіхом запихаючи їх жужмом у кишеню штанів.

— Немає за що, — озвався містер Дізі. — Ви їх заробили.

Рука Стівена, знову вільна, повернулася до порожніх мушель. Символи також краси і сили. Купа грошей у мене в кишені. Символи, забруднені жадобою і злиднями.

— Не треба їх так ховати, — порадив містер Дізі. — Ви їх десь випадково витягнете, і вони випадуть. То краще купіть ось таку річ. Побачите, вона дуже зручна.

Треба що-небудь відповісти.

— У мене вона часто буде порожня, — відмовив він.

Ті ж самі кімната й година, та сама мудрість: і я той самий. Тепер уже тричі. Тут на мені три зашморги. Та я можу їх умить розірвати, якщо схочу.

— Тому що ви не відкладаєте, — пояснив містер Дізі, піднявши вказівний палець. — Ви ще не знаєте, що таке гроші. Гроші — це сила, самі побачите, коли доживете до мого. Я ж бо знаю. Знаю. А що каже Шекспір із цього приводу? Збери грошей, скільки зможеш.

— Яго, — промурмотів Стівен.

Він підвів погляд від пустопорожніх мушлів до очей поважного принципала.

— Він знав, що таке гроші, — пояснив містер Дізі. — Він їх заробляв. Поет, але водночас і англієць. А знаєте, чим пишаються англійці? Знаєте, що саме англієць проголошує з великою гордістю?

Володар морів. Холодним, як море, поглядом озирає порожню затоку; так історично склалося: тут я і мої слова, з розумінням.

— Що над його імперією, — відповів Стівен, — ніколи не заходить сонце.

— Та ні! — вигукнув містер Дізі. — Це не англієць. Це сказав французький кельт^{55}. — І він постукав своєю скарбничкою об ніготь великого пальця.

— Я вам скажу, — промовив він урочисто, — чим він найбільше пишається. Я живу на свій кошт.

От який молодець.

— Я живу на свій кошт. Зроду я не позичив ні в кого жодного шилінга. Ви можете сказати таке про себе? Я нікому нічого не винен. Можете?

Мулліганові — дев’ять фунтів, три пари шкарпеток, пару черевиків, краватки, Керренові —десять гіней, МакКеннові одну гінею, Фредові Раяну два шилінги, Темплеві два сніданки, Расселові одну гінею, Казинсові десять шилінгів, Бобові Рейнольдсу півгінеї, Кохлеру три гінеї, місіс МакКернан за пансіон, п’ять тижнів… Та купа грошей, що у мене, то дріб’язок.

— Саме зараз не можу, — відповів Стівен.

Містер Дізі засміявся із щирою втіхою, ховаючи свою скарбничку.

— Я знав, що не можете, — сказав він весело. — Та згодом колись ви зрозумієте, що так треба. Ми народ поблажливий, проте доводиться бути й справедливими.

— Я боюся таких багатозначних слів, — відмовив Стівен, — бо для нас вони небезпечні.

Хвилину містер Дізі насуплено вдивлявся в портрет над каміном, зображення особи з величною поставою, вбраною в картату шотландську спідницю, — Альберта Едварда, принца Уельського.

— Ви вважаєте мене заплішеним консерватором, затятим торі, — озвався його замислений голос. — З часів О’Коннелла я бачив три покоління. Я пам’ятаю голод. А чи знаєте ви, що ложі оранжистів виступали за скасування унії ще за двадцять років до того, як за це почав агітувати О’Коннелл і достойники вашої церкви затаврували його як демагога? Ви, фенії, схильні забувати деякі речі^{56}.

Яка глибока, побожна і вічна пам’ять. Діамантова ложа в Армі, преславному місті, з повішеними папістами. Зборище озброєних плантаторів у масках, хрипкі голоси. Чорна північ і щиро протестантська Біблія. Принишкніть, стрижені^{57}.

Стівен спромігся лиш на жест.

— Серед моїх предків були й бунтарі, — заявив містер Дізі. — По материнській лінії. Але по батьківській лінії мій предок — сер Джон Блеквуд^{58}, а він голосував за унію. Ми всі ірландці, всі з королівського поріддя^{59}.

— Та ба, — зауважив Стівен.

— Per vias rectas[13] — твердо проголосив містер Дізі і пояснив: — Такий був девіз на гербі його титулованого роду. Він був за унію і, щоб проголосувати за неї, узув свої ботфорти і з Адса, що в графстві Даун, помчав верхи до Дубліна.

Старосвітський сквайр скаче верхи в лискучих ботфортах. Чудовий день, сер Джон. Чудовий день, ваша честь… День… День… Два ботфорти звисають, тюпають у Дублін. Цок-і-цок, цок-цок, цок-і-цок..

— До речі, я згадав ось яку річ, — сказав містер Дізі. — Ви, містере Дедале, можете зробити мені послугу, маючи знайомих літераторів. Я тут написав листа в газету. Посидьте хвилинку, поки я додрукую закінчення.

Він пішов до письмового столу біля вікна, двічі відсунув стілець і прочитав кілька слів із аркуша в друкарській машинці.

— Сядьте. Я прошу пробачення, — сказав він через плече. — …вимоги здорового глузду… Хвилинку.

Він вдивлявся з-під кошлатих брів у рукописний текст біля свого ліктя, і, мурмочучи, раз по раз натискав на тугі клавіші машинки повільно, часом пихкаючи, коли доводилося крутити назад прокрутку, щоб виправити помилку.

Стівен тихо сів у монаршій присутності. На стінах вишикувався почесний ряд обрамлених зображень слухняних коней із задертими головами, які вже давно пішли в небуття: Опір лорда Гастінгса, Стріляний герцоґа Вестмінстерського, Цейлон герцоґа Бофортського, 1866 року взяв Паризький приз. На них сиділи легенькі вершники, напружено чекаючи сигналу. Він стежив за їхнім бігом, поставивши на кольори королівського прапора, і його вигуки зливалися з вигуками глядачів, які вже давно пішли в небуття.

— Крапка, — скомандував містер Дізі клавішам. — Проте негайне обговорення цієї важливої справи…

Куди Кренлі привів мене, щоб загріб купу грошей, вишукуючи можливих переможців, лазячи поміж заляпаних грязюкою станків, де підковують коней, букмекерів, які горлали щодуху за своїми стойками, та запахів харчівні, місячи багнюку. На Бунтівного Красеня — рівні ставки, на інших коней — десять до одного. Повз азартних гравців і шулерів ми поспішали слідом за кіньми, за картузами та куртками і повз м’ясолику даму, різникову любку, яка жадібно висмоктувала дольку помаранча.

З поля долинули пронизливі крики і сюрчок судді.

Ще один гол. Я серед них, борюкаюся разом із ними, змагаюся в турнірі за життя (за місце під сонцем). Ви маєте на увазі того матусиного синка, у якого вигляд такий, наче у нього трохи негаразд із кендюхом? Турніри. Час б’є рикошетом, б’є раз за разом. Турніри, багнюка і ревище битв, захолола передсмертна блювотина вбитих, зойк списів, на які настромились закривавлені людські кишки.

— Ну все, — промовив, підводячись, містер Дізі.

Він підступив до столу, скріплюючи аркуші надрукованого тексту. Стівен підвівся.

— Суть цієї справи я виклав дуже стисло, — пояснив містер Дізі. — Йдеться про ящур. Ось прогляньте-но, як я написав. Тут не може бути ніяких сумнівів.

Дозвольте мені втрутитися в сторінки вашої шановної праці. Ця доктрина необмеженої свободи підприємництва, яка так часто в нашій історії… Ось наша торгівля скотом. Те ж саме сталося з усіми нашими давніми промислами. Ліверпульська шатія, яка зірвала задум створити порт^{60} у Галвеї. Вибухова ситуація в Європі. Перевіз зерна через вузькі місця протоки. Незворушність департаменту сільського господарства. Можна вдатися і до класичних алюзій. Касандра. Від жінки, що не вирізнялася чеснотою^{61}. Перейти до суті справи.

— Я все сказав прямо, правда ж? — запитав містер Дізі Стівена, що пробігав очима написане.

Лікувати ящур. Відомий як препарат Коха. Сироватка і вірус. Відсоток вакцинованих коней. Коров’яча чума. Імператорські стайні в Мюрцтегу в нижній Австрії. Дипломовані ветеринари. Містер Генрі Блеквуд Прайс. З ласкавої згоди чесно перевірити наслідки. Веління здорового глузду. Вкрай важливе питання. Взяти бика за роги і в буквальному значенні. Дякую за те, що люб’язно дозволили опублікувати.

— Я хочу, щоб цей лист надрукували й прочитали, — зазначив містер Дізі. — От побачите: коли знову спалахне епідемія, вони накладуть ембарго на ірландський скот. А хворобу можна вилікувати. Її лікують. Мій кузен, Блеквуд Прайс, пише мені, що в Австрії тамтешні ветеринари постійно борються з цією хворобою і вміють її долати. Вони згодні приїхати сюди. Я намагаюся вийти на впливових людей у департаменті. Тепер хочу звернутися до громадськости через пресу. Хоч куди кинь, скрізь суцільні перепони… скрізь інтриги… закулісні підступи… скрізь…

Він підняв указівний палець і, перш ніж продовжити свою промову, помахав ним застережливо за старечим звичаєм.

— Запам’ятайте мої слова, містере Дедале, — сказав він. — Англія опинилася в полоні у євреїв. Вони на всіх найвищих посадах: володіють фінансами, пресою. І це свідчить про занепад нації. Скрізь, де вони скупчуються, там вони глушать життєву силу нації. Я не раз пересвідчився в цьому за останні роки. Та це ж і сліпий бачить, що єврейські торгівці вже взялися робити свою руїнницьку справу. Споконвічна Англія гине.

Містер Дізі враз відступив на крок, на нього впав промінь сонця, і його очі заяскріли синім кольором. Він озирнувся навколо і знову подивився на Стівена.

— Гине, — повторив він, — а, може, вже й загинула.

Очі його широко розплющилися, прозираючи твердим поглядом видіння майбутнього крізь сонячний промінь, у якому він стояв.

— Але ж кожен торгівець прагне купити дешево і продати дорого, — зауважив Стівен, — чи то єврей, чи не єврей, хіба ні?

— Вони согрішили супроти світла, — проголосив містер Дізі. — І ви можете побачити темряву в їхніх очах. І саме тому вони блукають по цій землі, як неприкаяні.

На сходах паризької біржі золотошкірі чоловіки показують курс на пальцях, прикрашених коштовними перснями. Ґелґіт гусячий. Галасливі, нечепурні, юрмилися вони біля свого храму, і в їхніх головах під недоладними шовковими циліндрами замислювалися хитрі оборудки. Запозичене в них усе — їхні одіж, мова, жести. Млявий погляд цього волоокого люду не пов’язувався з манерою балакати, жести жваві, але не войовничі, хоч вони й знали, що ставлення до них вороже, і знали, що їхні зусилля марні. Назбирувати багатство — то марна річ. Із часом воно все розвіється на порох. Багатство, сховане при дорозі, — його розкрадуть, і піде воно бозна куди. Їхні очі знали роки мандрів і знали, смиренні, про безчестя їхньої плоті.

— А хто ні? — запитав Стівен.

— Що ви маєте на увазі? — запитав у свою чергу містер Дізі.

Він ступив крок і став біля столу. Його рот спантеличено перекривився. То це і є мудрість старості? Він чекає, щоб я йому пояснив.

— Історія, — відмовив Стівен, — це нічне страхіття^{63}, з якого я силкуюся прокинутись.

На полі знову зарепетували хлопці. Ось пролунав і сюрчок — гол. А що, коли це страхіття візьме та й заб’є тобі гол відплатний?

— Дороги Господа для нас незбагненні, — сказав містер Дізі. — Вся історія рухається до однієї великої мети — явити Бога.

Стівен показав пальцем у вікно і промовив:

— Ось він, Бог.

Ура! Ага! Давай-давай!

— Тобто? — не зрозумів містер Дізі.

— Крики на вулиці^{64}, — пояснив Стівен, знизавши плечима.

Містер Дізі опустив погляд і хвилину стискав двома пальцями свій ніс. Потім підвів очі й відпустив ніс.

— Я щасливіший вас, — мовив він. — Ми припустилися багатьох помилок, скоїли чимало гріхів. Гріх у цей світ принесла жінка. Через жінку, яка знехтувала приписи доброчесности, через Єлену, зрадливу дружину Менелая, греки воювали з троянцями аж десять років. Уперше привела чужинців на наш берег жінка, віроломна дружина МакМурровга і її коханець О’Рурк, принц Брефнійський^{65}. Та й Парнелла^{66} занапастила жінка. Багато помилок, багато прорахунків, крім одного єдиного гріха. На схилі літ своїх я все ще стою на полі бою. І за правду я буду боротися до останнього подиху.

Стівен підняв руку з аркушами листа.

— То що ж, сер… — почав він.

— На мою думку, — урвав його містер Дізі, — тут у нас ви не затримаєтеся надовго. Гадаю, ви не вродились учителем. Хоч, може, я й помиляюся.

— Я швидше учень, — відповів на те Стівен.

А чого ще ти міг би навчитися тут?

Містер Дізі похитав головою.

— Хто знає? — сказав він із сумнівом. — Учень має бути покірним. Але життя, воно великий учитель.

Стівен знову зашелестів аркушами.

— Що ж до цього… — почав він.

— Авжеж, — урвав його містер Дізі. — Маєте два примірники. Постарайтеся, щоб їх надрукували негайно.

Телеграф, Айриш Гоумстед.

— Спробую, — відповів Стівен, — і повідомлю вас завтра. Я трохи знайомий із двома редакторами.

— От і чудово, — жваво погодився містер Дізі. — Учора ввечері я написав містерові Філду, Ч. П[14]. Сьогодні в готелі «Сіті Армс» відбуваються збори Асоціації скотопромисловців. Я попросив його ознайомити учасників із моїм листом. Добре, якби ви помістили його у ваші дві газети. А які?

— Івнінг Телеграф…

— От і чудово, — погодився містер Дізі. — Тож не будемо марнувати часу. Тепер мені треба відписати моєму родичу.

— До побачення, сер, — сказав Стівен, ховаючи в кишеню аркуші. — Дякую.

— Немає за що, — відповів містер Дізі, порпаючися в паперах на своєму столі. — Хоч я й старий, та мені подобається заводити з вами словесні баталії.

— До побачення, сер, — повторив Стівен, кланяючися його зігнутій спині.

Він вийшов на ґанок і рушив попід деревами доріжкою, посипаною ґравієм, а до нього долинали з поля гучні голоси і стукіт ключок. Він пройшов у ворота, обабіч на постаментах лежать леви — беззубі страховидла. Хай уже, посприяю йому в цій його кампанії. А Мулліган нагородить мене новим прізвиськом: бард-биколюб.

— Містере Дедале!

Біжить за мною. Невже з іще одним листом!

— Одну хвилинку.

— Так, сер, — одізвався Стівен, повертаючися до воріт.

Містер Дізі спинився, тяжко дихаючи і відсапуючись.

— Я тільки хотів сказати ось що, — пояснив він. — Запевняють, буцімто Ірландія може пишатися тим, що вона — єдина країна, де ніколи не переслідували євреїв. Ви це знаєте? Ні. А знаєте, чому?

Він невдоволено примружився від яскравого світла.

— І чому ж, сер? — запитав Стівен із посмішкою.

— А тому, що їх ніколи сюди не пускали^{67}, — урочисто повідомив містер Дізі.

Він хрипко закашлявся від сміху, і з горла йому пирснув тягучий струмінь мокротиння. І зразу ж він рушив назад, кашляючи, сміючися, піднявши руки та вимахуючи ними.

— Їх ніколи сюди не пускали, — знову вигукнув він крізь сміх, крокуючи по ґравію доріжки ногами в гетрах. — Ось чому.

Крізь плетиво листя сонце сипало на його премудрі плечі золоті блискітки і монетки, що весело там танцювали.

Епізод 3

Неодмінна модальність видимого: принаймні її, якщо не дещо більше, прозирають мої очі. Признаки всіх речей я тут читаю, — морських мальків, морських водорослин, припливу й он того іржавого черевика. Сопливо-зелений, синьо-сріблястий, іржавий: кольорові ознаки. Межі прозорости. Але він додає: у тілах. Отож те, що тіла, він збагнув раніше, ніж що кольорові. Яким чином? Та, звичайно ж, тим, що торохнувся об них своєю головешкою. Треба бути обережнішим. Лисий він був і мільйонер, maestro di color che sanno[15]. Межа. Прозорости у. Чому у? Прозоре, непрозоре. Якщо можна просунути всі п’ять пальців, це ворота, якщо ж ні — це двері^{68}. Заплющ же очі і дивись.

Стівен заплющив очі і слухав, як хрускають під його ногами крихкі водорослини і мушлі. То що ж, доводиться йти. І я іду, ступаючи крок за кроком. За дуже короткий час, дуже коротка відстань. П’ять, шість: це nacheinander[16]. Саме так, і в цьому полягає неодмінна модальність чутного. Розплющ же очі. Ні. О, Боже! Якщо я впаду з кручі, що височить над морем, то неодмінно впаду крізь nebeneinander[17]^{69}. Я непогано орієнтуюся в темряві. Ясенова шпага висить при боці. Постукуй нею: так вони роблять. Мої ноги в його черевиках і в його ногавицях, nebeneinander. Звучить солідно: викуваний молотом Los Demiurgos[18]^{70}. Чи не у вічність^{71} іду я берегом Сендімаунта? Хрусь-хрясь-трісь-трісь. У південних морях це гроші. Домінус Дізі на них добре знається.

Як бачите, тут є ритм. Я чую. Усічений тетраметр, ямби йдуть маршем. Ні, скачуть галопом: делен-кобилко.

Тепер розплющ очі. Розплющу. Але постривай хвильку. Чи не зникло все відтоді, як я їх заплющив? Що, коли я розплющу й опинюся назавжди в непрозорому мороку? Та ні! Очі бачать — я й побачу.

То дивися. Воно там увесь час і без тебе, і буде завжди, на віки віків, скільки стоятиме світ.

Вони, обережно ступаючи, зійшли сходинами з тераси Ліхі, Frauenzimmer[19], і пішли схилом до берега, незграбно човгаючи ногами по засміченому піску. Як я, як Елджі, прагнули до нашої могутньої матері. Та, що під номером один, помахувала лурдно акушерською сумкою, друга тикала в пісок великим парасолем. Зробили собі вихідний день, подихати свіжим повітрям. Місіс Флоренс Маккейб, удовиця покійного Патка Маккейба з Брайд-стрит, за яким тужить безутішно. Одна з її посестер витягла мене на світ Божий, хоч я й репетував щосили. Творення з нічого. Що там у неї в сумці? Викидень із пуповиною, загорнений у руду шматину. Пуповини всіх нас тягнуться в минуле, водночас сповиваючи і скріплюючи всю плоть. Ось чому містики стають ченцями^{72}. Чи будете ви як боги^{73}? Вдивляйся у свій пуп. Алло. Це говорить Кінчик. Сполучіть мене з Райгородом. Алеф, альфа: нуль, нуль, один^{74}.

Дружина і підсобниця Адама Кадмона^{75}: Гева, оголена Єва. Пупа у неї не було. Вдивляйся. Живіт чистенький, без жодних вад, випнутий, пружний, критий пергаменом щит, ні, купа білого борошна з пшениці^{76} східної, безсмертної, родить від віку й до віку. Лоно гріха.

Я теж перебував там, у темряві гріховного лона, створений, але не народжений^{77}. Ними, чоловіком із моїм голосом та моїми очима і привидом жінки з віддихом, що тхне могилою. Вони притискалися і розтискалися за велінням того, хто творить поєднання. З давніх давен Він побажав мене, і нині не може побажати, щоб мене не було ніколи. З ним лишається lex eterna[20]. То чи це і є та сама божественна сутність, в якій Отець і Син суть єдиносутні? Де ж бідолашний розумаха Арій, який міг би висловити свої резони з цього приводу? Все життя провоював він із трансмагніфікантноєврейськостукгрюксутністю. Невдатний єресіарх. Кінець свій він спіткав у грецькому нужнику^{78}: евтаназія. В оздобленій самоцвітами митрі і з єпископською патерицею сидів на престолі, вдовець удової єпархії, задерши омофор, із непідтертим задом.

Навколо заграв вітерець, свіжий, кусючий. Ось і вони, хвилі. Білогриві морські коні, гризуть удила, мчать, осідлані вітром румаки.

Хоч би не забути про його лист до газет. А тоді? У «Корабель» о пів на першу. До речі, з грошима — не попускай собі віжок, наче юний вітрогон. Таки не треба.

Він пішов повільніше. Ось. Може, зайти до тітоньки Сари, чи ні? Голос мого єдиносутнього отця. Чи не стрічався тобі, часом, твій брат, художник Стівен? Ні? А чи він, часом, не у своєї тітоньки Саллі на Страсбурґ-террас? То що, невже не міг злетіти хоч трохи вище? А ще, а ще, а ще, Стівене, скажи нам, як там дядечко Сай? О, Боже милий у сльозах: із ким же це я поріднився! Хлопці качаються в сіні. Він же клацає на рахівниці та знай зазирає в чарку, а брат його грає на трубі. Вельмишановні гондольєри^{79}. А косоокий Волтер іменує свого батька не інакше як сером. Сер. Так, сер. Ні, сер. І закапали сльози Ісусові. Та й не дивно, присягаюся Христом-Богом.

Я сіпаю деренчливий дзвінок на дверях їхнього будинку з зачиненими віконницями. Чекаю. Вони ж бояться, що це кредитор, дивляться у щілину.

— Це Стівен, сер.

— То впусти його. Впусти Стівена.

Засув відсовують, і Волтер мене вітає гостинно.

— А ми думали, що це хтось чужий.

На просторому ліжку дядечко Ричі^{80}, на подушках і під ковдрою, виставляє над горбом колін свої дужі рамена. Груди чисті. Помився вище пояса.

— Здоров був, небоже.

Він знімає з колін дощечку, на якій підраховував свої витрати для містера Підрахуй і містера Швидкуй-денді, складає позови, протести, пише повістки Duces Tecum[21]. Над його лисою головою в рамці з мореного дуба Requiescat[22] Оскара Вайльда. Дає оманливий сигнал свистком, і Волтер повертається до кімнати.

— Слухаю, сер?

— Нашої домашньої для Ричі й Стівена, скажи матері. Де вона там?

— Купає Кріссі, сер.

Мала весь день товчеться у татусевому ліжку. Він же її так любить.

— Не треба, дядечку Ричі…

— Кажи на мене просто Ричі. К бісу твою зельтерську. Пити її — це ж ганьба. В’їскі!

— Дядечку Ричі, розумієте…

— Та сядь же ти, ради Бога. Бо я стусону тебе так, що ти ляжеш.

Волтер марно роззирається і не бачить стільця.

— Йому немає на що сісти, сер.

— Йому немає змоги вмоститися, дурню. Неси сюди наш чіпендейлівський стілець. Хочеш перекусити? Тут у нас тобі нема чого маніжитися. Може, добрий шмат бекону, підсмажений з оселедцем? Ти певен, що ні? Ну, тим краще. В хаті саме ані крихти, тільки піґулки від прострілу.

All’erta [23] ^{81} !

Він мугикає мелодію aria di sortita[24] Феррандо. Це най-най арія всієї опери, Стівене. Ось послухай.

Знову та ж сама мелодія, він її насвистує уміло, змінюючи тональність, час від часу видихаючи повітря, а п’ястуки відбивають ритм на прикритих ковдрою колінах.

Тепер вітер приємніший.

У домівках розлад, у моїй, у його, у всіх. У Клонгоузі ти розказував однокласникам — панським синкам, що в тебе один дядько суддя, а другий генерал. Цур їм, Стівене. Краса не там. І не в стоячому затоні бібліотеки Марша, де ти читав пожовклі сторінки пророцтва абата Йоахима. Для кого? Стоголова юрба простолюду в соборі поряд. Ненависник людського роду тікав від нього, щоб сховатися в гущавині божевілля, його грива у місячному сяйві здіймалася, мов піна, а очі світилися, як зорі. Гуїгнгнм із конячими ніздрями. Видовжені кінські обличчя. Темпл, Красень Мулліган, Кемпбел-Лис. Вилицюватий. Панотець, несамовитий декан, яка ураза? Ox! Descende, calve, ut ne nimium decalveris[25]. Віночок сивого волосся на його голові, над якою нависла анатема, я бачу, коли він, коли я спускаюся (descende) крутими сходами, стискаючи в руках дароносицю, а очі як у василиска. Злізай, лиса довбешко! Хор повторює луною загрозу, проголошену біля наріжного кута жертівника хрипкою латиною попиками, які величаються у своїх стихарях при своїх тонзурах, помащені й вихолощені, поживлені такою поживною пшеницею, як лій на нирках.

А може, саме зараз поблизу священик підіймає дароносицю. Дзень-дзень! А за дві вулиці далі інший замикає її в дарохоронильниці. Дзень-дзінь! А ще інший у вівтарі Богородиці споживає причастя сам один. Дзень-дзень! Вниз, угору, вперед, назад. Високоповажний Оккам^{82} міркував над цим, непереможний доктор. Туманного англійського ранку грайливі бісики полоскотали його розум. Опускаючи тіло Христове і стаючи навколішки, він чув, як другий дзвоник його дзвіночка зливається з першим дзвоником у нефі (він підносить угору свою гостію) і, підводячись, чув (тепер я підношу вгору свою), як обидва їхні дзвоники звучать дифтонгом.

Кузене Стівене, ви ніколи не станете святим. Острів святих^{83}. Ви ж були таким святенником, що далі нікуди, хіба ні? Ви молилися Пресвятій Діві, щоб ніс не червонів так дуже. Ви молилися дияволу, йдучи по Серпентайн-авеню, щоб повненька удовиця, яка простувала попереду, підняла ще вище поділ сукні, переступаючи калюжі. О si, certo[26]! Продай за це свою душу, продай за фарбовані ганчірки, в які завинулася ця жіночка. Розкажи мені ще, розкажи більше! На майданчику трамвая, що йде в Гаут, надворі дощ, а він горлає: голі жінки! Ну, що про це скажеш, га?

А власне, про що? Хіба їх вигадали для чогось іншого?

Читав же щовечора по дві сторінки із семи книжок, хіба ні? Я був юний. Ти кланявся самому собі в дзеркалі, щиро вважав, що заслуговуєш на оплески, бо такий ти чудовий хлопець. Слава заплішеному дурню! Слава! Ніхто не бачив — нікому не кажи. Збирався написати книжки і кожну з них назвати якоюсь літерою. А ви читали його «Ф»? Авжеж, але я вважаю, що «К» краща. Так, але «В» просто чудова. О, «В» без сумніву. Пам’ятаєш свої епіфанії на зелених овальних аркушах, глибокі-преглибокі, а на той випадок, коли ти помреш, копії послати в усі визначні бібліотеки світу, ну, і в Александрійську? Хтось мав би прочитати їх там через кілька тисяч років, наприкінці магаманвантари^{84}. Так само, як Піко делла Мірандола^{85}. Так, достеменно, як риба-кит. Коли читаєш сторінку за сторінкою цього дивного витвору, автор якого вже давно пішов у інший світ, відчуваєш, що ти заодно з тим, хто разом із тим спіткався з тим, що колись…

Ось уже він ступає не по крупному піску. Черевики знову топчуть вогкі хрумкі водорослини, скойки, слизьку рінь, що простягається купами й купами, уламки дерева, поточені шашелем, залишки Армади^{86}. Болотяні калюжки в піску прагнули просочити підошви його черевиків і тхнули затхлим сопухом. Він обходив їх обережно. У мокрому піщаному місиві, загрузнувши по пояс, стирчала пивна пляшка. Вартовий: острів нестерпної спраги^{87}. На самому березі поламані обручі; далі від води купа рибальських сіток, потемнілих, безнадійно заплутаних-переплутаних, ще далі задні двері, на яких крейдою виведено якісь кривулі, а вище мотузка білизняна з двома розіп’ятими на ній сорочками. Рінгсенд: вігвами засмаглих стерничих та шкіперів. Людські черепашки.

Він зупинився. Я вже минув доріжку до тітки Сари. То, значить, до неї не йду? Виходить, ні. Навколо нікого. Він повернув на північний захід і по твердішому там піску рушив до Голубника^{88}.

— Qui vous a mis dans cette fichue position?

— C’est le pigeon, Joseph[27]^{89}.

Патріс, коли прибув на відпустку з війська, хлебтав разом зі мною тепле молоко у барі Мак Магона. Син дикого гусака^{90}, Кевіна Ігена Паризького. Мій батько був птахом, хлебтав lait chaud[28] рожевим молодим язичком, писок пухкий, як у трусика. Хлебчи, lapin[29]. Сподівається зірвати куш у gros lot[30]. Про жіночу натуру він читав у Мішле. Та хай пришле мені La vie de Jesus[31]. Лео Таксіля. Позичив якомусь знайомому.

— C’est tordant, vous savez. Mois, je suis socialiste. Je ne crois pas en l’existence de Dieu. Faut pas le dire à mon père.

— Il croit?

— Mon père, oui[32].

Schluss[33]. Хлепче.

Мій капелюх з латинського кварталу. Господи, адже одяг має відповідати нашому статусу. От мені треба брунатні рукавички. Ти ж навчався в університеті, правда? А що ти там, з бісового батька, вивчав? Ф.Х.П. Тобто фізику, хімію і природничі науки. Ага! Обідав за гріш, сьорбав mou en civet[34], казани, як ото колись у Єгипті, повні м’яса^{91}, поруч із візниками, що гучно ригали. Скажи-но недбалим тоном: коли я був у Парижі, знаєте, буль. Міш.^{92}, то частенько це робив. Так, частенько зберігав закомпостований квиток, щоб засвідчити своє алібі на той випадок, коли б мене звинуватили в якомусь убивстві. Правочинність. Вночі сімнадцятого лютого 1904 року звинуваченого бачили два свідки. Це зробив хтось інший. Інший я. Капелюх, краватка, пальто, ніс. Lui, с’est moi[35]. Здається, тобі велося непогано.

Гордовито ступаючи. Кого ж ти наслідував, отак ступаючи? Забудь: злидень. Мати переказала гроші, вісім шилінгів, а служник захряснув двері пошти перед самим твоїм носом. Голодний, аж шкіра болить. Encore deux minutes[36]. Гляньте на годинник. Треба отримати. Fermé[37]. От собака! Взяти б дробовик та шарахнути, щоб його криваві клоччя розмазалися по стіні разом з його блискучими мідними ґудзиками. Потім усі клоччя — пурррх! — і назад на місце. Не болить? Та ні, все гаразд. Потиснули руки. Ти зрозумів, до чого це я, зрозумів? Так, усе гаразд. Знову тиснули-потиснули. Та все, ну, все гаразд.

Ти ж начебто збирався творити чудеса? Місіонером у Європу за прикладом полум’яного Колумбана. Та Фіакр із Скотом^{93} на небесах, сидячи на ослонах, розлягалися від гучнолатинного сміху так, що розплескали з кухлів те, що було в них налито: Euge! Euge[38]! Розмовляючи ламаною англійською мовою, сам пер свою валізу, носій три пенси, по слизькому причалу в Нью-гейвені. Comment[39]? Нівроку, привіз чимало цінних здобутків: Le Tutu[40], п’ять пошарпаних чисел Pantalon Blanc et Culotte Rouge[41], синя французька телеграма, показати для інтересу:

«Мати помирає повертайся додому батько».

Тітка вважає, що ти вбив свою матір. І тому вона не бажає.

Несподівано його ноги пішли по піщаних улоговинах, у гордому ритмі уздовж південної стіни, складеної з валунів. Він дивився на них згорда, на сторчаки каменюк, що скидалися на черепи мамонтів. Золотом світиться море, пісок, світяться валуни. Тут і сонце, й стрункі деревця, і лимонні хатки.

Париж прокидається неохоче; його лимонні вулиці заливає сліпуче сонце. В повітрі витає вогкий дух вівсяних коржиків, жаб’ячо-зеленої полинівки, пахощі ладану від заутрені у поблизькій церкві. Гульвіса встає з ліжка дружини коханця своєї дружини, уже на ногах домогосподарка, запнулася хустинкою, і в руках у неї блюдце з оцтовою кислотою. У Родо Івонна з Мадленою наводять марафет на свої прив’ялі принади, трощачи золотими зубами chaussons[42], роти у них пожовкли від pus de flan breton[43]. А за вікном мелькають обличчя паризьких чоловіків, так добре обласкавлених пошуковувачів їхньої ласки, завитих конкістадорів.

Опівденна дрімота. Кевін Іген скручує начинені порохом цигарки, сьорбаючи своє зелене питво, як Патріс своє біле; пальці в нього вимазані друкарською фарбою. Навколо нас любителі попоїсти завзято глитають наперчену квасолю. Un demi setier[44]! З блискучої кавоварки струменіє пара. Він показує на мене, і вона підходить. Il est irlandais. Hollandais? Non fromage. Deux irlandais, nous, Irlande, vous savez? Ah oui[45]! Вона думала, ти хочеш сиру hollandais, голландського. Пообідньої закуски, ти знаєш це слово? Пообідній. Я знав одного хлопця в Барселоні, чудного, з дивацтвами, то він називав сир своєю пообідньою закускою. Ну що ж, slainte[46]! Над мармуровими столами винний дух, до якого долучаються гучні утробні бурчання. Його дихання шириться над нашими тарілками, вимазаними підливою, виходячи з його уст, зеленуватих від полинівки. Про Ірландію, про далькассіїв^{95}, про сподівання, змовників і про теперішню позицію Артура Гріффіта. Аби впрягти мене в один із ним запряг, наших кримінальних дій, нашої спільної справи. Ти ж бо син свого батька. Я впізнаю голос. Його фланелева сорочка, прикрашена багряно червоними квітами, її іспанські китиці тремтять, чуючи його таємниці. Мсьє Дрюмон, славетний журналіст, так от ти знаєш, як цей Дрюмон назвав королеву Вікторію? Старою жовтозубою відьмою. Vieille ogresse із dents jaunes[47]. Мод Гонн, жінка дивовижної вроди, La Patrie[48], мсьє Мільвуа, Фелікс Фор, знаєш, як він помер? Ласолюби — вони є. Фрокен, bonne à tout fairer[49], яка тре-мне голизну чоловікам у лазні в Упсалі. Moi faire, каже вона. Tous les messieurs[50]. Але не цьому чоловіку, кажу я. Вкрай соромітний звичай. Митися — справа приватна. Я не дозволив би брату, навіть рідному братові, розпуста — далі вже нікуди. Зелені очі, бачу вас. Абсент-полинівка, його я відчуваю. Розпусники.

Гніт горить смертоносним синім вогником між долонями і горить ясно. Спалахують розпушені волокна тютюну: наш куток осяяний полум’ям і їдким димом. Під його картузом ольстерського волонтера круті вилиці. Як утікав із в’язниці головний центр, ось достеменна версія. Перебрався нареченою, фата, флердоранж, і каретою в Малагайд. Саме так і втік, чесно. Про вождів, що пішли в небуття, про тих, кого зрадили, про відважні втечі. Вони перевдягалися, їх ловили, вони щезали, і вони вже не з нами.

Знехтуваний закоханець. У той час я був здоровий молодий селюк, можете повірити, принагідно покажу фотографію. Кажу чесно. Закоханий, щоб здобути її прихильність, він з полковником Річардом Берком, таном свого клану, пробрався до мурів Кленкервельської в’язниці і, притиснувшись до землі, побачив у тумані, як полум’я відплати рвонуло їх і висадило дощенту. Скалки скла і купа розтрощеного каміння. У веселому місті Парижі ховається він, Іген Паризький, якого не розшукує ніхто, крім мене. Його денні квартири — це задрипана друкарня, три його забігайлівки та хата на Монмартрі, де він досипає короткі ночі, на вулиці Гутт-д’Ор, стіни якої прикрашені мухозасидженими фотографіями тих, кого вже немає на світі. Без любови, без рідної землі, без дружини. А вона живе-поживає собі в теплі та добрі без свого чоловіка-вигнанця, живе мадама на вулиці Жі-ле-Кер з канаркою і двома красенями квартирантами. Щічки як персик, смугаста спідниця, моторна, як дівчисько. Зневажений і безжурний. Скажи Петові, що ти мене бачив, добре? Я пробував був підшукати йому, бідоласі, роботу. Mon fils[51], солдат Франції. Я навчав його співати. Ой ви, хлопці-кілкеннійці — ревучі ножі! Знаєш цю давню пісню? Я навчив Патріса співати її. Давній Кілкенні: святий Каніс^{96}, замок Стронгбоу на річці Норі. Співається так: Ой ви… І Неппер Тенді бере мене за руку^{97}.

Слабенька худенька рука на моїй руці. Вони забули Кевіна Ігена, але він їх ні. Пам’ятаю про тебе, о Сіоне.

Він підступив ближче до води, і черевики вгрузли у вогкий пісок. Його привітав свіжий подув пружного вітру, загравши на напружених, як струни, нервах; вітру, насиченого сонячними променями. Стривай-но, хіба я збирався брьохати аж до маяка Кіша? Він ураз спинився, і його ноги стали поринати у мокву. Вертайся.

Вертаючись, він озирнув берег до південного рогу, і ноги знову стали поринати в нові западини. А у вежі під склепіннями холодна кімната чекає. З вежі безнастанно рухаються промені світла, рухаються безнастанно і повільно, як грузнуть мої ноги; повзуть, спрямовуючись на сутінки по циферблату підлоги. Сині сутінки — то вечір, а темно-сині — це ніч. У темряві склепіння вони чекають, їхні відсунуті стільці з моєю валізою-обеліском навколо столу з неприбраними тарілками. Хто їх помиє? Ключ у нього. Я не спатиму там цієї ночі. За зачиненими дверима мовчазної вежі спочивають їхні сліпі тіла — мисливця на пантер та його пойнтера. Гукнеш — відповіді не буде. Він вивільнив засмоктані моквою ноги і рушив назад понад дамбою з валунів. Усе бери й нічого не віддавай. Моя душа іде зі мною поряд, форма форм. На чатах на нічних край скель сріблясто-чорних я крокую і чую Ельсинора спокусливий приплив.

Приплив іде за мною слідом. Чудово можу його бачити звідціля. Тож повернися по Пулбег-роуд до тамтешнього пляжу. Він рушив угору схилом по слизьких водорослинах та через зарості осоки й сів на прискалок, устромивши свій ціпок у щілину між каменями.

На морській траві лежав роздутий труп собаки. Попереду планшир човна, що поринув у пісок. Un coche ensablé[52], так Луї Вейо^{98} назвав прозу Ґотьє. Ці піщані кучугури — то мова, яку приніс сюди приплив разом із вітром. А там купи каміння, що їх залишили колись давно вже мертві будівельники, там поробили собі нори ласки. Ховайте там золото. Спробуйте-но. У вас воно ж є. Піски і каміння. Тягар минулого. Цяцьки сера Лаута. Дивись мені, а то затоплю у вухо. Я лютий велетень, здорові валуни валяю і по них, як по кістках, ступаю. Фі-фай-фо-фут. Щось ірландцем пахне тут.

Цятка, бачу, більшає, то живий пес, мчить щодуху по піщаному березі. Боже, це він на мене? Шануй його свободу. Не станеш ані чиїмсь паном, ані чиїмсь рабом. У мене ціпок. Сиди, не рухайся. Ген там двоє, простують, брьохають до берега із хвиль припливу. Дві марії^{99}. Надійно заховали його в очереті. Ку-ку. Я тебе бачу. Ні, пса. Він біжить назад, до них. Хто ж то?

Тут приставали до берега човни лохланнів^{100}, прагнучи грабунку, їхні криваводзьобі прови низько поринали в прибій кольору розтопленого олива. А у вікінгів з Данії на грудях висіли топірці з блискучої криці, тоді коли Малахій повісив собі на шию золоту гривню^{101}. У розпалі літа опівдні сюди приплив косяк китів^{102} і опинився на мілкому, пускаючи струмені й силкуючись вибратися на глибоке. І тоді з голодного міста юрба карликів у шкіряних куртках, мої краяни з шкуродерськими ножаками, прибігла та й ну краяти шматки зеленого жирного китового м’яса. Голод, чума і різанина. Їхня кров струменіє у мені, їхні пристрасті на мене хвилями. Я ходив серед них по замерзлій Ліффі, підмінений, поміж вогнищ, які плювалися смолою. Не розмовляв ні з ким, і ніхто зі мною.

Пес біг до нього з гавкотом, зупинився, побіг назад. Пес мого ворога. А я стояв нерухомо, блідий, зацькований. Terribilia medians[53]. Жовтавий камзол^{103}, ловець удачі^{104}, посміювався над моїм страхом. Невже тебе вабить оце — гавкіт їхніх оплесків? Самозванці: прожити їхні життя. Брат Брюса, Томас Фіцджеральд, шовковий лицар, Перкін Ворбек йоркської династії в біло-рожевих шовкових штанях, одноденне диво, і Лемберт Сімнел із почтом карлів і маркітанток, коронований кухарчук^{105}. Усі діти вінценосного батька. Рай для самозванців, тоді і тепер. Він рятував тонучих, а ти лякаєшся, коли на тебе гавкне якийсь собацюра. Але двораки, що глузували з Гвідо^{106} Ор-сан-Мікеле, були у себе вдома. В домі… Не потрібна нам твоя середньовічна абракадабра. А ти б учинив так, як він? Поряд був би човен, рятівне коло. Natürlich[54], саме для тебе. Вчинив би чи ні? Той чоловік, який дев’ять днів тому втопився під урвищем, що біля Мейден-Рок. Оце зараз чекають, що він випливе. То скажи відверто. От я б хотів. Я б спробував. Плаваю я не дуже. Вода холоднувата. Коли я занурив обличчя в таз у Клонгоузі. Нічого не бачу! Хто там позаду? Тікай же, швидше, швидше! Ти бачиш, як швидко обступає зусібіч вода припливу, як швидко заливає піщані низини кольору лушпиння какаового насіння? Коли б то я стояв на твердому ґрунті. Проте я хочу, щоб він жив своїм життям, а я — своїм. Потопельник. Його людські очі волають до мене з глибинного жаху його смерти. Я… Разом із ним у глибочінь… Врятувати її я б не зміг. Води: гірка смерть: пропав.

Жінка і чоловік. Я бачу її спіднички. Напевно ж, підтикала їх.

Їхній пес^{107} гасав піщаним берегом, який дедалі затоплювали хвильки припливу, шастав, нюшачи все навколо. Наче шукав щось таке, що пропало в його минулому житті. І враз він помчав, мов заєць, вуха метлялися позаду, женучися за тінню чайки, що низько тут пролетіла. Пронизливий свист чоловіка насторожив його обвислі вуха. Він повернув і помчав назад, а коли наблизився, потюпав дрібними кроками. На червленому полі олень біжить, природного кольору, комолий. На краю отороченого шумом припливу він спинився, спершися на передні копита й нашорошивши вуха до моря. Підвів писок та й ну гавкати на гомінкі хвилі, на гурти моржів. А вони підповзали до його ніг, закручуючись і звиваючись, чимало здіймали запінений гребінь, кожна дев’ята, бурхали, розплескуючись, із далини, з далеких просторів, хвилі за хвилями.

Збирачі мушель. Вони зайшли у воду, нахилившись, занурили свої торби, витягли і вийшли на берег. Пес підбіг до них, гавкаючи, скочив на них передніми лапами, знову став на чотирьох, потім знову на них скочив, німотно, по-ведмежому, засвідчуючи їм свою відданість. Зрозумівши, що взаємности йому не дочекатися, він подався слідом за ними на сухий пісок, і його язик звисав із захеканої пащі, ніби червоний клапоть. Плямистий його тулуб випередив їх, тюпаючи розміреною ходою, а тоді враз помчав телячим вистрибом. Попереду лежав труп собаки. Він спинився, нюхнув, обійшов навколо, свій брат, принюхався ближче, ще раз обійшов, швидко обнюхав за собачим звичаєм усю брудну шкуру мертвого пса. Собачий череп, собачий нюх, втупився додолу, поспішає до однієї великої мети. Ох, бідолашний ти пес-трудяга. Тут лежить тіло бідолашного трудяги-пса.

— Дертий! Марш сюди, паршивцю.

Сердитий окрик змусив його покірно позадкувати до хазяїна, і той босою ногою відкинув його, зіщуленого, через купу піску. Він рушив ув обхід. Мене він не бачить. На краю дамби він потупцяв, затримався, понюхав каменюку, підняв задню ногу й пустив струмінь. Потюпав далі, задер ногу і швидко пирснув на каменюку, якої не обнюхав. Прості радощі злидарів. Потім його задні лапи стали розкидати пісок; потім передні — ну рити-копати. Щось він хоче поховати тут, свою бабусю. Він заглиблювався у пісок, рив-копав, зупинявся, до чогось дослухаючись, знову запально поглиблював яму гострими кігтями, та скоро охолов, леопард-дружок, пантера, плід перелюбу, живиться мерлятиною.

Після того, як він розбудив мене цієї ночі, той самий сон чи що то було? Постривай-но. Двері відчинені, заходь. Вулиця червоних ліхтарів. Згадай. Гарун-аль-Рашид. Я майже-майженько. Той чоловік повів мене, говорив. Я не боявся. Він ніс диню, підніс її мені до носа. Усміхнувся: пахне як фрукти з вершками. Це таке правило, сказав. Сюди. Заходь. Розстелено червоний килим. Побачиш, хто^{108}.

Закинувши на плечі мішки, вони почвалали, червоношкірі єгиптяни-цигани^{109}. Його посинілі ноги у підкачаних штанах тюпали по липкому піску, неголена шия туго замотана брунатним шарфом. Вона ступала слідом за ним жіночою ходою: бандит і його любаска. За спиною гойдається її здобуток. Її голі ноги обліплені піском і уламками мушель. Обвітрене обличчя, і навколо мають пасма волосся. За володарем його помічниця, пропаще створіння, прямує в наш Рим. Коли ніч приховає вади її тіла, вона напинає брунатну шаль і кличе з підворіття, де собачий послід. Її кавалір частує двох своїх друзів із Дублінського стрілецького полку в «О’Лохліна», що в Блекпітсі. А вона ж бо, як то кажуть злодійською говіркою, розгуляй малина. Білина чортиці під її смердючими лахами. Провулок Фамбелі-лейн тієї ночі: дух шкіряного заводу.

Безвідрадною втіхою^{111} називає такі речі череватий Тома Аквінський, frate porcospino[55]. Адам безгрішний злягався, та не для плотської втіхи. Тож хай собі виспівує пелюсток цмачнющу річ. Мова анітрохи не гірша, ніж у нього. Балачка ченців, на поясах у них цокочуть чотки: злодійські слівця, у кишенях їхніх дзвякають зливки золота.

Проходять повз мене.

Зиркнули скоса на мій Гамлетів капелюх. А якби раптом я сидів тут голий? Та я ж не голий. Через піски^{112} усього світу на захід прямують вони — у той край, де панує вечір, а за ними полум’яний меч сонця. Вона волочиться, плентається, плуганиться, тарабаниться, тарганить свою ношу. І приплив слідом за нею, на захід, тягне його місяць. У неї всередині припливи, міріади островів, кров не моя, ойнопа понтон. Виннобарвне море. Ось служниця місяця. Уві сні вологий знак будить її, каже: пора вставати. Шлюбна постіль, дитяча постіль, смертна постіль у примарному сяйві свічок. Omnis caro ad te veniet[56]^{113}. Ось він летить, блідий вампір, його очі прозирають крізь бурю, його кажанячі крила кривавлять море, уста до її уст у поцілунку.

Ну от. То як, може, пришиємо цього хлопа? Де мій записник^{114}. Уста до її поцілунку. Ні. Треба, щоб були двоє. Добре їх склеїти. Уста до її уст у поцілунку.

Його губи жадібно припадали до безтілесних губ повітря: уста до її лона. Лоно-оно-оно-но, а від лона до могили ми прямуємо все ’дно. Його уста розтулилися, та з них ані звука, лиш дихають: ооііаа: планети падають одна за одною з гуркотом, кулясті, розжарені гуркочуть далідалідалі. Паперу. Паперові гроші — к бісу їх. Лист шановного Дізі. Оце воно. Дякую за можливість одірвати чистий клапоть. Повернувшися спиною до сонця, він нахилився до плаского каменя і став писати. Оце вже вдруге забув узяти в бібліотеці бланки замовлень.

Його тінь лежала на камені, над яким він схилився, дописуючи. А чом вона не безкінечна, аж до найдальшої зірки? Темні вони там, сховані за цим світлом, темрява яскріє у сяйві, дельта Кассіопеї, світи. Моя особа сидить тут зі своїм ясеновим жезлом жерця-віщуна у позичених сандалях удень на березі мертвотно-сірого моря, а в бузковій темряві ночі, ніким не бачена, мандрує, керована веліннями незнаних звізд. Я кидаю від себе цю недалекосяжну тінь, особливі для кожного обриси фігури, і кличу її назад до себе. А будь вона нескінченна, чи була б вона моя, формою моєї форми? Хто бачить мене тут? Хто де-небудь, коли-небудь прочитає те, що я оце написав? Знаки на білому полі. Десь комусь твоїм наймилозвучнішим голосом. Добрий єпископ Клойнський^{115} видобув запону свого храму зі свого капелюха священнослужителя англіканської церкви: запону простору з кольоровими емблемами, помережаними на його крисах. Постривай-но. Кольорові на пласкому: атож, саме так. Пласке я бачу. Потім думаю про відстань, близько, далеко, пласке я бачу, на схід, назад. Ага, тепер розумію. Враз падає і заклякає в стереоскопі. Клац — і готово. Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні? Милозвучніша. Наші душі, вражені гріхами нашими, горнуться до нас іще щільніше, так, як горнеться жінка до свого коханого — щільніше й щільніше.

Вона мені довіряє, рука у неї ніжна, очі з довгими віями. Але ж куди, скажіть на милість Божу, поведу я її за тією запоною? У неминучу модальність неминучого бачення. Вона, вона, вона. Хто ж вона така? Панна, яка у понеділок озирала вітрину книгарні Годжеса Фіггіса^{116}, шукаючи якусь із тих алфавітних книжок, що їх ти збирався написати. Ти прикипів до неї очима. Парасоля звисала у неї з руки на плетеній петлі, настромленій на зап’ясток. Вона живе в Лісон-парку, терплячи свої незлагоди і тішачись своїми забаганками; закохана в літературу. Не забивай нам баки, Стіві: просто повія. Закладаюся, на споді у неї цей дурнячий пояс, а жовті панчохи заштопані грубими вовняними нитками. Поговори про яблука в тісті, piuttosto[57]. Де твоя тяма?

Торкни мене. Ніжний погляд очей. Ніжний ніжний ніжний дотик рук. Я тут самотній. О, торкни мене швидше, зараз. Що це за слово, яке знають усі чоловіки? Тихо я сиджу тут сам один. І сумую. Торкни ж бо, торкни мене.

Він простягнувся горілиць на гострих каменюках, засунувши в кишеню пописаний клапоть паперу та олівець і насунувши на очі капелюха. Саме так робить Кевін Іген, коли лягає покимарити у священний час, призначений для відпочинку. Et vidit Deus. Et erant valde bona[58]. Алло! Bonjour[59], я вас вітаю, як квітку в маю^{117}. Лежачи у своєму затінку, він дивився на південний плин сонця крізь вії, що смикалися, мов пір’їни у хвості павича. Я тут увесь у цьому палахтінні. Година Пана, опівденний спочинок фавна. Серед змієподібних рослин, що сочаться смолою, плодів, з яких точиться молоко, де на жовтавих водах колихається широке листя лілей. Біль десь далеко.

Він тужливо поглянув на свої черевики з широкими носаками, недоноски Красеня nebeneinander. Полічив складки на пожолобленій шкірі взувачки, в якій чиясь чужа нога почувалася зручно. Нога, що ступала визначені літургією три кроки, нога, що мені осоружна. Але ж ти радів, коли тобі підійшов черевичок Естер Освальт, знайомої дівчини в Парижі. Hens, quel petit pied[60]! Щирий друг, братня душа: Вайльдове кохання, яке не зважувалося назвати себе^{118}. Тепер він мене покине. А хто винен? Я такий, як є. Я такий, як є. Все або нічого^{119}.

З озера Кок тече повноводий ручай, звиваючися широкими петлями і наповнюючи вщерть зелено-золоті, оторочені піском лагуни. Тож мій ціпок може попливти туди. Ну, почекаю. Ні, тече вбік, течія наражається на каменюки, вирує, і вбік. Та годі вже про це. Послухай-но: ось чотирислівна мова хвиль: сіісуу, грсс, рсіісс, уусс. Палкий подих вод звідти, де морські змії, здиблені коні та скелі. Вони хлюпотять у заглибинах скель: плесь, плюсь, плись: приплюснуті у бочках. І виснажившися, їхня мова змовкає. А вони шумлять, розпливаючися довкола, пирскаючи піною, що вибухає так, неначе то розпукуються пелюстки квітів.

Стежачи за рухом припливу, він бачив, як вихиляються водорослини, поволі підводячись і мляво розправляючи руки, піднімаючи подоли спідниць, і погойдуючись у шепотливому плині прибулої води, простягають догори свої боязкі сріблясті пагони. День у день, ніч у ніч: підводяться разом з водою, а потім знову хиляться. Боже, вони стомилися: і чуючи шепіт припливного плину, вони зітхають. Святий Амвросій^{120} чув це, чув зітхання листя і хвиль, які чекають і не можуть дочекатися, коли настане їхня година, diebus ас noctibus iniurias patiens ingemiscit[61]. Зібрані невідомо для чого, а потім невідомо чому розпущені, то нахиляються туди, то відхиляються сюди: ткацький верстат місяця. Він теж знеможений, як і вони, знемагає, мов оголена красуня у своїх осяйних палатах під ласими поглядами коханців, він-бо тягне вагу всіх вод.

Глибина там сажнів п’ять. Пірнув на сажнів п’ять, мабуть, твій батько. Сказали: о першій годині. Потопельника виявили. На Дублінській мілині саме пік припливу. Суне перед собою купи ріні, зграї риб, уламки черепашок. І тут із глибин виринає труп, аж білий від соли і, погойдуючись, рушає до берега, крок за кроком, скоком-боком. Ось він. Зачепи його швидше. І вже не сховатися йому під гладінню морських вод. Він у нашій обладі. Отепер поволі.

Лантух трупних газів, з якого плющить смердюча гноївка. Зграйка верховодок, що ласували досхочу розм’яклою плоттю, притьмом вихоплюється крізь щілини його защебнутої ширіньки. Бог стає людиною стає рибою стає гускою стає купою пір’я^{121}, яким напихають перину. Подихом мертвих дихаю я живий, ступаю по порохах мертвих, поглинаю тельбухи, просочені сечею всіх мертвих. Ось його тіло перекинули через облавок, і воно поширює сморід своєї зеленої могили, а його провалена, наче проказою, дірка носа хрипить, звертаючись до сонця.

Морське диво: карі очі від соли посиніли. Морська смерть, найлегша з усіх смертей, доступних для людини^{122}. Старезний батько Океан^{123}. Prix de Paris[62]: бережіться підробок. Перевірте, щоб без претензій. Задоволення ми отримали величезне.

Стривай. Я пити хочу. Нахмарилося^{124}. Але ж хмар немає, правда? Гроза. І ось вона у всій своїй красі, горда блискавка розуму. Lucifer, dico, qui nescit occasum[63]. Hi. Мій капелюх і ціпок, і його, а чи мої, взувачки. Тепер куди? Та у вечірній край. Там вечір знайде себе сам.

Він узяв ціпок за держак, ширнув ним злегка, як шпагою, ніби граючись. Атож, вечір знайде себе в мені, знайде без мене. Кожний день доходить свого кінця. До речі, як там цей день наступного тижня? Вівторок буде найдовшим днем року. З новим роком, мамо, щастя прийде^{125} швидким кроком, скоком, боком. До Лаун-Теннісона, шляхетного поета. Già[64]. До старої відьми з жовтими зубами. І до мсьє Дрюмона, благородного журналіста. Già. А мої зуби — далі вже нікуди. Цікаво, чому? Помацати. І цей хитається. Шкаралупи. Чи можна сходити до дантиста з цими грішми? І цей. Беззубий Кінчик, надлюдина. Цікаво, чому це так, або, може, тут криється якась причинна причина-притичина?

Моя хустинка. Він її кинув. Пригадую. А чи я підібрав її?

Його рука марно обшукувала кишені. Ні, не підібрав. Краще куплю нову.

Він дбайливо поклав на прискалок суху козу, виколупану з носа. Хай дивляться, кому цікаво.

Позаду. Здається, там хтось стоїть.

Він озирнувся через плече, поглянув назад. Високо несучи рангоути своїх трьох щогл, із вітрилами на гітових салінга, у гавань проти течії безмовно плинучи додому, безмовний корабель.

Епізод 4

Містеру Леопольду Блумові смакували нутрощі тварин і птахів. Він любив густий суп з гусячих потрухів, пупки, що відгонили горіхами, тушковане смалене серце, нарізану скибочками печінку, спряжену з хлібними кришками, смажену тріскову ікру. А над усе він любив смажені баранячі нирки, які залишали в роті тонкий, ледь відчутний запах сечі.

Нирки не сходили йому з думки, коли він тихенько сновигав по кухні, збираючи їй снідання на тацю з нерівним дном. У кухні було холодне світло й повітря, а надворі — тихий літній ранок. І йому закортіло чого-небудь перехопити.

Вугілля шаріло.

Ще одну скибку з маслом; три, чотири: досить. Вона не любила, щоб тарілка з верхом. Досить. Він повернувся, зняв з камінної полиці чайник і поставив його збоку біля вогню. Чайник стояв, похмурий гладкий коротун, виставивши носика. Скоро буде чай. Добре. Пересохло в роті.

Кішка напружено кружляла навколо ніжки стола, задерши вгору хвоста.

— Няв!

— О, і ти тут, мовив містер Блум, повертаючись од вогню.

Кішка на відповідь нявкнула і знову напружено подибала, нявкаючи, навколо ніжки. Точнісінько так вона дибає по моєму письмовому столі. Мурр. Почухай мені голову. Мурр.

Містер Блум цікаво й доброзичливо споглядав гнучку чорну звірину. Чистенька, гладка, лискуче хутро, біла плямка під ріпицею, зелені іскристі очі. Він нахилився до неї, сперши руки на коліна.

— Кицьки хочуть молока, — мовив він.

— Мрняв! — заволала кішка.

А їх називають дурними. Вони краще розуміють нашу мову, аніж ми їхню. Вона розуміє все, що їй треба. До того ж і мстива. Цікаво, який я їй здаюся. Заввишки з вежу? Ні, вона може на мене стрибнути.

— Киця боїться курчаток, — мовив він жартівливо. — Боїться ціпоньок. Зроду ще не бачив такої дурненької кицьки.

Жорстока. Від природи. Дивно, що миші ніколи не пищать. Їм наче подобається.

— Мрняв! — нявкнула кішка.

Вона бликнула своїми жадібними безсоромними очима і жалібно протягло нявкнула, показавши свої молочно-білі зуби. Він спостеріг, як звузилися від жадоби темні зіниці й очі стали наче зелені камінці. Потому він підійшов до полиці, взяв кухоль, який щойно наповнив Генлонів молочар, налив у блюдце тепло-пінявого молока і поставив повагом на підлогу.

— Мр-рав! — заволала кішка, підбігаючи до блюдця.

Вона тричі ткнулася носом і лизнула молоко; він спостеріг, що її вуса блищать у напівсутінках, наче дротини. Чи правда, що коли їх обрізати, коти не можуть ловити мишей? Чому? Мабуть, вони світяться в темряві, кінчики. Або, може, правлять у темряві за мацаки.

Він слухав, як вона хлепче. Яєшню з шинкою, ні. У таку посуху немає добрих яєць. Потрібна чиста свіжа вода. Четвер; сьогодні баранячих нирок у Барклі навряд чи дістанеш. Засмажити на маслі, трохи перчиком потрусити. Краще свинячі нирки у Длугача. Поки закипить чайник. Вона хлебтала повільніше, потім начисто вилизала блюдце. Чому з них такі шорсткі язики? Щоб краще хлебтати, суцільно пористі. Вона нічого не з’їсть? Він озирнувся навколо. Ні.

Тихенько порипуючи черевиками, він побрався угору сходами в хол, спинився під дверима спочивальні. Може, вона схоче чогось смачного. Тоненькі скибочки хліба з маслом вона зранку любить. А проте хтозна; може, цього разу.

Він мовив тихо у порожньому холі:

— Я вискочу на хвилину. За мить вернуся, — і, почувши себе, додав:

— Може, купити тобі чогось на сніданок?

Сонний голос стиха мугикнув на відповідь:

— Мне.

Ні. Вона не хоче нічого. Потому він почув ще тихіше тепле важке зітхання; вона повернулася на ліжку, і поламані пружини задеренчали. Пора їх уже направити. Шкода. Аж з Ґібралтару. Забула й те, що знала з іспанської. Цікаво, скільки дав за нього її батько. Старосвітські манери. О так, звичайно. Купив його на аукціоні у губернатора. Узяв за безцінь. Коли йдеться про купівлю, старому Твіді пальця в рот не клади. Атож, сер. Це було під Плевною. Я вислужився з солдатів, сер, і тим пишаюся. Проте йому вистачило кебети задля гендлю купити ті марки. Завбачливий був чоловік.

Рука його зняла капелюха, що висів на кілочку над товстосуконним пальтом з ініціалами і плащем, який він придбав у бюро знахідок. Марки; клейкі картинки. Мабуть, багато офіцерів знаються на цьому ділі. Авжеж знаються. Розмитий від поту напис на денці капелюха промовив йому безгучно: найвищого ґатунку Пластові капе… Він швиденько позирнув за шкіряну бинду. Білий папірець. Схований безпечно.

Ступивши через поріг, він застромив руку в кишеню штанів, шукаючи ключа. Немає. У тих штанях, що я скинув. Треба його забрати. Картопля^{126} є. Шафа скрипить. Не варто її турбувати. Вона перевернулася уві сні. Він тихо-тихенько причинив за собою двері, так що стулка зайшла за поріг, ледача ляда. Буцімто зачинені. Нічого, перебуде, доки я вернуся.

Він подався на сонячний бік, обійшовши нещільно прикритий люк біля сімдесят п’ятого номера. Сонце замалим не сягало шпиля церкви святого Ґеорга. Удень, мабуть, буде спека. А надто в чорному вбранні. Чорний колір править за провідника, рефлектора (чи то рефрактора?) тепла. Але ж не гоже з’явитись у тому світлому костюмі. Вирядився, наче на пікнік. Він ішов, раз по раз спроквола заплющуючи повіки, тішачися теплом. Хлібний фургон Боланда доправляє на лотках наш насущний, але вона віддає перевагу вчорашньому буханцю, пирогам з хрумкою гарячою скоринкою. Почуваєш себе молодим. Десь на сході, на світанку; вийти удосвіта, мандрувати навколо землі поперед сонця, випередити його на день. Так іти роками, не старіючи формально ні на день. Простувати понад берегом, чужим краєм, дійти до міської брами, там вартовий, теж старий вояка, з пишними вусами, як у старого Твіді, схилився на довгий спис. Блукати вулицями, де над вікнами понапинані тенти. Повз тебе обличчя в тюрбанах. Темні печери килимових крамниць, здоровань, лютий турок сидить по-турецькому і курить люльку зі скрученим цибухом. На вулицях волають торговці. Пити воду, засмачену солодким укропом, шербетом. Блукати цілісінький день. Може, стріну й одного-двох розбійників. Ну що ж, зустріну. Сонце схиляється до заходу. Між колонами тінь мечеті: мулли з сувоєм. Дрож дерев, сигнал, вечірній вітер. Я проходжу. Тьмяніє золоте небо. На порозі стоїть мати, дивиться. Гукає додому дітей незрозумілою мовою. Висока стіна; за нею бринькають струни. На нічному небі місяць, фіялковий, кольору нових підв’язок Моллі. Струни. Слухай. Дівчина грає на інструменті, як це він зветься: цимбали. Я йду далі.

А насправді, мабуть, зовсім інакше. На зразок того, що пишуть у книжках: слідом за сонцем. Променисте сонце на титульній сторінці. Він усміхнувся, тішачись. Артур Ґріфіт сказав про заставку до передової статті у «Фрімені»: сонце гомрулу встає на північному заході з провулка, що за Ірландським банком. Він затримав задоволену усмішку. Типова манера Айкі: сонце гомрулу сходить на північному заході.

Він підійшов до Леррі О’Руркової корчми. Із заґратованого льоху ледь пахнуло портером. Крізь розчинені двері бару долинає дух імбирового пива, чайного листя, кришеного печива. Проте корчма вигідна: якраз біля кінцевої зупинки. От корчма М’Олі в нікудишньому місці. Звичайно, якщо по Північній окружній проведуть трамвай од скотного ринку до набережної, їй тоді ціни не складеш.

Лиса голова з-над фіранки. Хитрий старий лис. На оголошення його не підіб’єш ніяким робом. Але діло своє знає таки-так. Звичайно це він, мій хоробрий Леррі, стоїть без піджака, спершися на ящики з-під цукру, і дивиться, як убраний у фартух служник миє шваброю підлогу. Саймон Дедалус чудово його передражнює, примруживши очі. Ви знаєте, що я вам скажу? А що, містере О’Рурку? Знаєте що? Росіяни — вони такі слабкі, що японцям їх і на один зуб не стане.

Спинитися й озватися: може, сказати про похорон, Сердешний Дігнем, містере О’Рурку; не повелося йому, бідоласі.

Звернувши на вулицю Дорсет, він бадьоро привітався, гукнувши в двері:

— Добрий день, містере О’Рурку!

— Добридень вам.

— Чудова погода, сер.

— Ваша правда.

Де в них беруться гроші? Приїздить такий собі рудий офіціант з якогось там Лейтрима, миє посуд, і виливиє недопитки у підвалі. А потім, не встигнеш огледітися, уже він багатий, як Адам Файндлейтер або Ден Телонс. Хоч конкурентів до біса. П’ють геть усі. Добра була б розвага: пройдіть через Дублін так, щоб обминути шинки. Багато не заощадиш. Може, з пияків. Вкладеш три, а прибутку п’ять. А що хіба? Шилінг тут, шилінг там, зрештою і накапає. Може, на оптових замовленнях? Шахери-махери з комівояжерами. Владнай з хазяїном, а гроші пополам, га?

Скільки всього за місяць можна заробити на портері? Скажімо, десять бочок. Скажімо, він отримає десять відсотків. Ні, більше. Десять, п’ятнадцать. Він минув Святого Йосифа, народну школу. Галасують шибеники. Вікна одчинені. Свіже повітря відживляє пам’ять. Або пісенька. Абеве гедеже коломене поросята уфеха цешаща юя. Чи вони хлопці? Так, Айніштерк, Айнішарк, Айнішбофін[65]. Мордуються. Мій. Гори Блум[66]^{127}.

Він спинився перед Длугачевою вітриною, видивляючись на в’язки сосисок, ковбас, чорних і білих, п’ятдесят помножити на. Цифри зблідли у голові, не даючи здобутку: невдоволений, він полишив їх блякнути. Блискучі сосиски, напхані фаршем, живили його погляд, і він заспокоєно вдихав теплуваті духмяні пахощі смаженої свинячої крови.

З нирки точилася кров на таріль, помережану вербовими гілочками: остання. Він стояв біля прилавка за сусідською служницею. Чи вона її купить, вичитавши зі списку на клаптикові паперу, який тримала у руці. Потріскалась: пральна сода. І півтора фунти сосисок Денні. Його очі спинилися на її міцних стегнах. Вудз його прізвище. Цікаво, що він витворяє. Жінка підстаркувата. Свіжа кров. Кавалерам туди зась. Дужі руки. Гамселить килим на шворці. Вона добряче його гамселить, чортова дівка. Як за кожним разом погойдується й закручується її спідниця.

Різник з тхорячими очима склав сосиски, що їх відірвав од в’язки брудними пальцями, сосисково-рожевими. Добре м’ясо, наче з вигодованої у стійлі телиці.

Він узяв аркуш з купи накраяного паперу. Зразкова ферма в Кіннереті на березі Тиверіадського озера. Може правити за ідеальний зимовий санаторій. Мойсей Монтефіоре^{128}. Так я й думав. Будинок ферми, навколо стіни, невиразні обриси корів, що пасуться. Він одставив далі аркуш: цікаво; приставив ближче, невиразні обриси корів, шелестить аркуш. Молода біла телиця. Ранками на скотному ринку скот реве у загородах, тавровані вівці, ляпають, падаючи, кізяки, скотарі у цвяхованих чоботях походжають по соломі, поляскують долонею ситі зади, оце гарна, у руках необдерті, з корою лозини. Він терпляче тримав навскоси аркуш, стримуючи себе і свої почуття, його слухняний безвільний погляд спочивав. Спідниця погойдувалась, закручуючися, раз, раз, раз.

Різник схопив два аркуші з купи, загорнув її чудові сосиски й скривив червону пику.

— Ну, люба міс, — сказав він.

Вона подала монету, сміливо усміхаючись, показуючи товстий зап’ясток.

— Дякую, міс. Шилінг три пенси решти. Що вам, прошу?

Містер Блум швидко показав. Наздогнати і йти позад неї, вона ж дрібцюватиме поволі, за її рухливими стегнами. Приємно подивитися зранку. Швидше-бо, клята душа. Куй залізо, поки гаряче. Вона спинилася на сонці за порогом крамниці й неквапно подалася праворуч. Він зітхнув: вони ніколи не розуміють. Потріскані від соди руки. Та ще й загрубілі нігті на ногах. Брунатні наплічники подерлися, захищають її подвійно. Образа від зневаги трохи його потішила. До того ж, констебль після варти обіймав її на Еклз-лейн. Люблять, щоб здоровий. Гарна сосиска. Ой, містере полісмене, я заблудилася.

— Три пенси, прошу.

Рука його взяла вогку м’яку залозу і поклала її в кишеню при боці. Потому вона витягла з кишені штанів три монети й поклала їх на гумові колючки. Вони полежали, їх швидко полічили й одну по одній швидко вкинули в касу.

— Дякую, сер. Іншим разом.

Іскорка жадібного вогню з лисячих очей йому подякувала. За мить він одвів погляд. Ні, краще ні, іншим разом.

— Бувайте здорові, — сказав він, відходячи.

— Бувайте здорові, сер.

Нема й сліду. Зникла. То й нехай.

Він пішов назад по Дорсет-стрит, уважно читаючи. Агендат Нетаїм^{129}; садівнича компанія. Закупити піщані обшири в турецького уряду й засадити евкаліптами. Дають чудову тінь, паливо й будівельний матеріал. Помаранчові гаї й неозорі баштани на північ од Яффи, Ви платите вісім марок, а вам засаджують дунам[67] землі оливами, помаранчами, мигдалем або цитронами. Оливи дешевші; помаранчі потребують штучного зрошення. Щороку вам посилають урожай. Ви будете зареєстровані як довічний власник у спілчанській книзі. Можете сплатити десять відразу, а решту доплачувати щорічними внесками. Блайтрештрассе 34, Берлін, В. 15.

Нічого не вийде. А проте, ідея непогана.

Він подивився на худобу, що невиразно маячіла крізь срібне марево спеки. Припорошені сріблом оливи. Спокійні довгі дні: підтинання гілок, дозрівання. Оливки, мабуть, кладуть у банки? У мене кілька лишилося від Ендрюса. Моллі їх випльовувала. Тепер добрала смаку. Помаранчі в тоненькому папері запаковані в ящики. Цитрони теж. Цікаво, чи ще живий старий Цитрон з бульвару святого Кевіна. І Мастянський зі старою лірою. Приємно ми тоді збавляли вечори. Моллі в Цитроновому плетеному кріслі. Гарно тримати прохолодний восковий плід, тримати в руці, піднести до ніздрів і вдихнути пахощі. Отак, важкі, солодкі, п’янкі пахощі. Одні й ті ж, рік за роком. Мойзел^{130} казав мені, що за них і ціну дають добру. Садиба «Арбутус»; Плезантс-стрит; любі давні часи. Мають бути без жодної вади, він казав. Привозять з такої далечини: Іспанія, Ґібралтар, Середземне море, Левант. Ящики виставлені вряд на набережній Яффи, чолов’яга відмічає їх у книзі, вантажники в засмальцьованих грубих штанях їх переносять. Ось, як це його в біса звати, виходить з. Як ся? Не бачить. Людина, що з нею тільки шапкусшея, трохи дратує. Спиною він схожий на того норвезького капітана^{131}. Цікаво, чи стріну я його сьогодні. Цистерна поливати вулиці. Щоб викликати дощ. І на небі, і на землі.

Хмара почала закривати сонце завоєм, поволі, завоєм. Сіра. Далеко.

Ні, не так. Гола земля, гола, безплідна. Вулканічне озеро, мертве море: нема риби, без водоростів, глибоко запало в землю. Ніякий вітер не підніме тих хвиль, сірих, металевих, отруйні затуманені води. Сірчаний дощ вони його назвали; міста рівнини; Содом, Гоморра, Едом. Усе мертві імена. Мертве море на мертвій землі, сірій і старій. Старій тепер. Вона породила найстарішу, найпершу расу. Скоцюрблена стара баба перейшла од Кессіді вулицю, затиснувши в руці шийку пляшки. Найстаріший народ. Помандрували геть по всьому світі, з полону в полон, розмножуючись, помираючи, народжуючися скрізь і всюди. А вона там лежить. Тепер вона більше вже не може родити. Мертва: старої баби: сіра запала манда світу.

Порожнеча.

Сивий жах обпік його тіло. Поклавши аркуш у кишеню, він повернув на Еклз-стрит, поспішаючи додому. Холодна олія поповзла у жилах, заморожуючи кров: старість покрила його тіло соляним панцирем. Ну, ось я вже й дома. Зранку в роті гидкий присмак, лихі видіння. Не на ту ногу встав. Треба знову робити вправи за Сендоу^{132}. На руках долілиць. Поцвілі цинамонові цегляні будинки. Восьмий номер ще й досі не винайнятий. Чому? Просять лише двадцять вісім. Тауерс Беттерсбай, Норт, Мак-Артур: вікна вітальні заліплені оголошеннями. Наліпка на хворе око. Вдихнути легенький дух чаю, чад підгорілого, пах масла, що шкварчить на пательні. Бути коло її розкішного нагрітого в постелі тіла. Так, так.

Швидкий теплий промінь сонця вибіг з Берклі-роуд, прудко, в легеньких сандалях по ясніючому пішоході. Біжить, вона біжить мені назустріч, дівчина з золотавим волоссям, що має на вітрі.

У холі лежали два листи та листівка. Він нахилився і взяв. Місіс Меріон Блум. Серце відразу забилося повільніше. Чітка рука. Місіс Меріон.

— Полді!

Зайшовши в спочивальню, він напівзаплющив очі й попрямував крізь теплі жовті сутінки до її розкошланої голови.

— Кому листи?

Він подивився на них. Маллінгар. Міллі.

— Один лист мені від Міллі, сказав він обережно, і листівка тобі. Й один лист тобі.

Він поклав її листівку й листа на саржеве покривало, там, де випиналися її коліна.

— Хочеш, я підніму штору?

Легенько посіпавши шворку, він підняв штору наполовину і помітив кутиком ока, як вона глянула на лист і сховала його під подушкою.

— Досить? — спитав він, повертаючись.

Вона читала листівку, спершися на лікоть.

— Вона одержала пакунок, — мовила вона.

Він почекав, доки вона відклала листівку й знову неквапно згорнулася калачиком, затишно зітхнувши.

— Швидше неси чай, — сказала вона. Я хочу пити.

— Чайник кипить, — відмовив він.

Але він затримався, щоб прибрати з стільця; її смугнаста нижня спідниця і складена жужмом брудна білизна, взяв усе в оберемок і поклав біля ніг на ліжко.

Коли він рушив сходами до кухні, вона гукнула:

— Полді!

— Що?

— Прошпар чайника.

Авжеж кипить: з носика струмінь пари. Він прошпарив і прополоскав чайника, всипав чотири повні ложки заварки, потому перехилив великий чайник і налив окропу. Заваривши чай, він зняв чайник, поставив пательню просто на присок і заходився спостерігати, як грудочка масла ковзнула й почала танути. Коли він розгорнув нирку, кішка жадібно нявкнула. Перегодуй її м’ясом, вона мишей ловити не схоче. Кажуть, коти не їдять свинини. Кошерне м’ясо. Ось тобі. Він кинув їй закривавлений папір і поклав нирку в киплячу масляну підливу. Перцю. Набрав його пучками з потрісканої яєчної підставки й посипав колом.

Потому, розірвавши свого листа, перебіг очима сторінку. Дякую; новий капелюшок; містер Коглін; пікнік на озері Оуел; молодий студент; дівчата-бережаночки^{133} Блейзеса Бойлана.

Чай настоявся. Він наповнив свою власну чайну філіжанку з напівзакритим верхом, підробку під коронну дарбійську порцеляну, усміхаючись. Подарунок на день народження від миленької Міллі. Тоді їй було всього п’ять років. Ні, постривай: чотири. Я подарував їй бурштинового кольору намисто, яке вона побила. Кидав для неї у поштову скриньку складені аркушики брунатного паперу. Він усміхнувся, наливаючи чай.

Бідолашний старий професор Гудвіл. Старість не радість. Одначе він був чемний стариган. Як він, бувало, по-старосвітському вклонявся Моллі, коли вона йшла зі сцени. А люстерко в циліндрі^{134}. Того вечора, коли Міллі принесла його у вітальню. Подивіться-но, що я знайшла в циліндрі професора Гудвіла! Усі ми сміялися. Жіноча стать себе ще з пелюшок виказує. Вона була зухвале дівчисько.

Він наколов нирку виделкою і перекинув, потому поставив на тацю чайник. Коли він підняв тацю, пожолоблене дно бамкнуло, випроставшися. Чи все є? Хліб з маслом — чотири, цукор, ложка, вершки. Так. Він поніс тацю нагору, зачепивши великим пальцем ручку чайника.

Штовхнувши двері коліном, він заніс її й поставив на стільці біля ліжка.

— Як ти довго, сказала вона.

Спершися ліктем на подушку, вона підвелася так рвучко, що задеренчали пружини. Він спокійно подивився на її розкішні форми й між великі м’які груди, які випиналися з-під сорочки, наче вим’я кози. Дух її теплого тіла змішався з пахощами чаю, що вона наливала собі в чашку.

Клапоть розірваного конверта визирав з-під зім’ятої подушки. Вже виходячи, він спинився, щоб поправити покривало.

— Від кого лист? — спитав він.

Чітка рука. Меріон.

— Від Бойлана, — мовила вона. — Він прислав програму.

— Що ти співаєш?

— La сі darem[69] з Дж. С. Дойлом^{135}, — сказала вона, — і «Давню любу пісню кохання»^{136}.

Її повні губи, сьорбаючи, всміхалися. Від того І ладану на другий день лишається затхлий дух. Наче від застояної води з-під квітів.

— Може, трохи відчинити вікно?

Вона склала вдвоє скибочку хліба, укинула її в рот і спитала:

— Коли похорон?

— Здається об одинадцятій, — відповів він. — Я не бачив газети.

Зауваживши, що вона вказує пальцем, він узяв її брудні труси, які лежали на ліжку. Ні? Потому скручену сіру підв’язку, зав’язану на панчосі: пом’ята, лискуча п’ятка.

— Ні: оту книжку.

Друга панчоха. Нижня спідниця.

— Мабуть, упала, — сказала вона.

Він понишпорив тут і там. Voglio е non vorrei[70]. Чи вона правильно вимовляє: voglio? На ліжку нема. Мабуть, ізсунулася додолу. Він нахилився й підняв покривало. Книжка упала і сперлася розгорнена на бокастий нічний горщик жовтогарячого кольору.

— Покажи-но, — мовила вона. Я там зробила позначку. Хотіла спитати тебе одне слово.

Вона ковтнула чаю з філіжанки, тримаючи її за неручку, і, швиденько витерши кінчики пальців об ковдру, почала водити по рядках шпилькою, поки зрештою знайшла те слово.

— Мете кого? — спитав він.

— Ось, — сказала вона. — Що це означає?

Він низько нахилився й прочитав біля полірованого нігтя великого пальця.

— Метемпсихоз?

— Так. Хто він такий?

— Метемпсихоз, — повторив він, насупившись. — Це грецьке слово: з грецької. Воно означає переселення душ.

— Туди к бісу! — мовила вона. — Поясни по-людськи.

Він усміхнувся, подивившися скоса на її глузливе око. Ті ж самі юні очі. Першого вечора після шарад. Долфінс Барн. Він перегорнув зашмульгані сторінки. «Рубі — гордощі рингу». Привіт. Ілюстрація. Лютий італієць з пугою. Напевне Рубі — гордощі долі голий. Хтось йому сердешному позичив простирадло. «Потвора Маффеї стримався й, вилаявшися, пошпурив од себе свою жертву». Жорстокість за цим усім. Задурманені тварини. Трапеція у Генглера. Не витримав, одвів погляд. А публіка дивиться, вилупивши очі. Порви собі жили, а ми животи порвемо зо сміху. Цілими родинами. Викручують їм суглоби змалечку, от і виходить метемпсихоз. Що ми живемо по смерті. Наші душі. Коли людина помре, її душа. Дігнемова душа…

— Ти її дочитала? — спитав він.

— Так, — сказала вона. — В ній немає нічого непристойного. Невже вона увесь час кохала того першого?

— Я її ніколи не читав. Принести іншу?

— Так. Дістань ще одну Поля де Кока^{137}. Гарне у нього ймення.

Вона налила собі ще чаю у філіжанку, стежачи збоку, як він ллється.

Треба продовжити ту книжку з бібліотеки на Кепел-стрит, а то вони напишуть Корні, моєму поручителеві. Перевтілення: ось воно як називається.

— Дехто вірить, — сказав він, — що ми житимемо в іншому тілі по смерті того, в якому ми жили досі. Вони називають це перевтіленням. Що всі ми жили колись на землі тисячі років тому або на якійсь іншій планеті. Вони кажуть, що ми це забули. Дехто каже, що пам’ятає своє минуле існування.

Вершки повільно закручувалися в чаї густими спіралями. Краще нагадати їй слово: метемпсихоз. Приклад був би кращий. Приклад?

Над ліжком «Купіль німфи». Доданий до великоднього числа «Фото біте»: справжній шедевр кольорової фотографії. Спочатку чай, а молоко потім. Трохи схожа на неї, коли волосся розпущене: тонша статура. Три з половиною шилінги я дав за рамку. Вона сказала, що над ліжком пасуватиме. Голі німфи; Греція; і, наприклад, усі люди, що жили тоді.

Він погортав сторінки.

— Метемпсихозом, — сказав він, — назвали це давні греки. Вони вірили, що можна перетворитися, скажімо, у тварину або в дерево. Так звані німфи, наприклад.

Її ложка перестала розмішувати цукор. Вона втупилася перед себе і принюхалася, роздуваючи ніздрі.

— Смердить паленим, — мовила вона. — Ти нічого на вогні не залишив?

— Нирка! — нараз скрикнув він.

Він устромив прожогом книжку у внутрішню кишеню і, вдарившися носком об поламаний комод, помчав туди, звідки йшов сморід, цибаючи сходами, наче потривожений бусол. Їдкий дим бухав сердитим струменем із одного боку пательні. Штрикнувши виделкою під нирку, він одідрав її і перекинув на другий бік. Трохи пригоріла. Він викинув її з пательні на тарілку й злив на неї рештки рудої підливи.

Тепер чашку чаю. Він сів, одкраяв від хлібини скибку й намастив маслом. Зішкрябав горіле й кинув кішці. Потому наколов шмат виделкою, поклав у рот і заходився по-знавецькому жувати смаковите м’яке м’ясо. Підсмажене якраз до міри. Ковтнути чаю. Далі він нарізав квадратовими кавалочками хліб, умочив один у підливу і вкинув у рот. Що там писалося про молодого студента й пікнік? Він розіслав біля себе листа і поволі читав його, жуючи, вмокнувши ще один кавалок у підливу і підносячи його до рота.

П’ятнадцять учора. Дивний збіг, і число п’ятнадцяте. Перший день народження не вдома. Розлука. Пригадую той літній ранок, коли вона народилася, прибіг до місіс Торнтон на Дензіл-стрит і постукав у двері. Добряча стара. Багацько, мабуть, дітей допомогла привести на світ Божий. Вона відразу збагнула, що бідолашний малий Рубі не виживе. Що ж, сер, Бог милостивий. Вона збагнула відразу, якби він жив, йому було б зараз одинадцять років.

Він утупився невидющими очима на постскриптум. Вибач, що писала недбало. Поспішаю. Унизу на піаніно. Вилуплюється з лялечки. Посварився був з нею в «XL» кав’ярні за браслетку. Не хотіла ані тістечко їсти, ані розмовляти, ані дивитися. Зухвале дівчисько. Він повмочав інші шматочки хліба в підливу й заходився їсти кусник за кусником нирку. Дванадцять з половиною шилінгів на тиждень. Не багато. Проте могло їй випасти й гірше. Хористкою в мюзик-холі. Молодий студент. Він ковтнув охололого чаю, щоб запити снідання. Потому прочитав листа знову; двічі.

Дарма; вона вміє себе пильнувати. А якщо ні? Та нічого ж не сталося. Звичайно, могло б і статися. В усякому разі, почекай, доки станеться. Норовисте дівча. Її тоненькі ноги біжать угору сходами. Доля. Стає на порі. Марнославна; дуже.

Він усміхнувся до кухонного вікна стурбовано й ніжно. Колись я застукав її на вулиці — щипала собі щоки, аби вони почервоніли. Трохи анемічна. Пізно відлучили. На «Ерін’с Кінг^{138}» того дня навкруг Кіша. Чортова стара посудина страшенно хиталася на хвилях. Анітрохи не злякалася. Її ясно-блакитний шарф майорів на вітрі разом з волоссям.

Дівчата-бережаночки. Розірваний конверт. Руки в кишенях штанів, у візника вільний день, гуляє виспівуючи. Друг родини. Розтрівожились, саме так вимовляє він. Освітлений мол, літній вечір, оркестр.

Міллі теж. Молоді поцілунки; перші. Давно, тепер минулося. Місіс Меріон. Читає зараз, лежачи, перебирає пасма кіс, усміхається, заплітає.

Легенький дрож поплинув уздовж хребта, дедалі дужчаючи. Буває, так. Попередити. Марно: нічого не вдію. Солодкі дівочі вуста. Теж буває. Він відчув, як жаль заповнює його вщерть. Марно тепер рушати. Вуста ціловані, цілуючи ціловані. Повні клейкі жіночі вуста.

Краще їй бути там, де вона є зараз; далі від домівки. Нехай свого діла пильнує. Хотіла собаку, щоб бавити час. Можна було б туди поїхати. Серпнева відпустка, лише два з половиною шилінги туди й назад. Та чекати ще шість тижнів. Може, дістану кореспондентський квиток. Або через Мак’Коя.

Вилизавши шерсть, кішка вернулася до замазаного м’ясом паперу, нюхнула його і подалася до дверей. Вона озирнулася на нього, нявкнула. Хоче вийти. Чекатиме перед дверима, рано чи пізно вони відчиняться. Хай чекає. Неспокійна. Електрика, Відчуває грозу. До того ж умивалася спиною до вогню.

Шлунок був важкий, переповнений: потому кишки почали скорочуватися. Він устав, розстебнувши на штанях ґудзик. Кішка до нього нявкнула.

— Няв! — сказав він їй на відповідь. — Постривай-но, доки я зберуся.

Важко: день буде спекотливий. Йти нагору забагато труду.

Газета. Він любив читати, сидячи у вбиральні. Сподіваюся, ніяка лиха личина не почне туди добиватися, саме коли я.

У шухляді столу він знайшов старе число «Тіт-бітс». Склав його, затиснув під пахвою і одчинив двері. Кішка побігла вгору нечутними стрибками. Ага, хотіла податися в горішню кімнату, згорнутися клубочком на ліжку.

Прислухавшись, він почув її голос:

— Киць-киць. Іди-но сюди, кицю.

Він вийшов через кухню в сад: став і прислухався, що робиться в сусідському саду. Ані звуку. Мабуть, вішає сушитися білизну. Служниця гуляла в саду[71]. Гарний ранок.

Він нахилився, придивляючись до хирлявої м’яти, що росла біля муру. Зробити тут альтанку. Вогняні боби. Дикий виноград. Треба добрива. Бідний ґрунт. Сірчаний шар. Усякий ґрунт такий, коли його не угноювати. Кухонні помиї. Жирна глина, що воно таке? Кури в сусідському саду: їхній послід дуже добра додача. А найкраще коров’ячий кізяк, особливо коли їх годувати макухою. Солома з гноєм. Найкращий засіб чистити жіночі лайкові рукавички. Бруд чистить. Попіл теж. Дати землі лад. В отому кутку посадити горох. Салата. Тоді завжди буде свіжа зелень. Одначе город має свої вади. Ота бджола чи зелена муха на Зелені свята в понеділок.

Він простував далі. До речі, де мій капелюх? Мабуть, повісив його назад на кілочок. Або залишив унизу. Дивно, але не пам’ятаю. На стояку в холі немає місця. Чотири парасольки, її плащ. Піднімав листи. У крамниці Драго задзвонив дзвоник. Дивно, що я саме думав тієї миті. Каштанове помащене брильянтином волосся над коміром. Щойно змив і зачесав. Чи матиму я вранці час покупатися? Тара-стрит. Утік касир тамтешньої театральної каси, кажуть, Джеме Стівенс. О’Браєн.

Низький голос у того Длугача. Агенда… як воно? Ну, люба міс. Ентузіаст.

Він одчинив ногою розхитані двері вбиральні. Треба обережно, щоб не забруднити штани, і на похорон. Зайшов, нахиливши голову, щоб не зачепитися за низький одвірок. Залишивши двері прочинені, він одстебнув шлейки серед смороду затхлого хлорного вапна і старого павутиння. Перш ніж сісти, визирнув у щілину на сусідські вікна. Король сидів у скарбниці. Нікого.

Присівши на помості, він розгорнув газету, гортаючи сторінки на оголених колінах. Що-небудь нове й легеньке. Не дуже поспішай. Стримайся хвилину. Перша премія. «Метчемів спритний хід». Написав містер Філіп Б’юфой, Плей-гоуерс клуб, Лондон. Авторові сплачено з розрахунку по гінеї за шпальту. Три з половиною. Три фунти три. Три фунти тринадцять шилінгів і шість пенсів.

Спокійно прочитав він першу шпальту, відтак, поступаючись, але ще притримуючи, почав другу. Посередині, остаточно поступившись, він дав кишечнику випорожнитися вільно, продовжуючи сумирно, спроквола читати, учорашнього легкого закрепу як і не бувало. Либонь не надто товстим, геморой знову не розійдеться. Аж ні, оце саме воно. Ага. Ухх! Для тих, кого діймає закреп: одна пігулка святої кори. Чого в житті не буває. Воно його не розчулило й не зворушило, але написано було вправно. Тепер друкують усе. Дурна пора. Він читав далі, спокійно сидячи. Авжеж вправно. «Метчем часто думає про спритний хід, за допомогою якого він завоював смішливу чарівницю, що нині». Починається й закінчується у згоді з мораллю: «Рука в руку»^{139}. Хвацько. Він знову перебіг очима прочитане і, відчуваючи спокійний тік рідини, доброзичливо позаздрив містерові Б’юфоєві, котрий це написав і котрому сплатили три фунти тринадцять шилінгів і шість пенсів.

Спромігся б на скетч. Написали містер і місіс Л. М. Блум. Вигадати оповідання на прикладі якої-небудь приказки, якої? Колись я пробував був записувати на вилозі, що вона казала, одягаючись. Не люблю вдягатися разом. Порізався, голячись. Кусала спідню губу, застібаючи спідницю. Занотовую час, 9.15. Чи Робертс тобі вже заплатив? 9.20. Як була вбрана Ґрета Конрой^{140}? 9. 23. Якого біса я купила цей гребінець? 9.24. Роздуло живіт після тієї капусти. Порошинка на її лакованому черевикові.

Натирала вправно ранти об свою панчоху. Зранку після танців на благодійницькому балі, коли оркестр Мея грав танець годинників^{141} Понкієллі. Пояснити, що то вранішні години, полудень, потім надходить вечір, потім нічні години. Чистила зуби. То було першого вечора. Похитувала головою. Клацали планки віяла. Чи той Бойлан багатий? Він мас гроші. Чому? Я помітив, що в нього приємно пахло з рота, коли він танцював. Не треба наспівувати мелодію. Натякнути на це. Дивна музика того останнього вечора. Свічадо було в тіні. Вона швиденько потерла своє люстерко об вовняну кофту проти повних грудей, що колихалися. Зазирнула в нього. Миготіло в очах. Однаково нічого не видно.

Вечірні години, дівчата в сірих газових сукнях, Потому нічні години, в чорному, з кинджалами й вузенькими масками. Поетична ідея: рожеве, потім золоте, потім сіре, потім чорне. Одначе правдива картина. День, потім ніч.

Він рвучко оддер половину призового оповідання, Потому швидко підтягнув штани, застебнув підтяжки й ґудзики. Смикнув хисткі двері вбиральні і вийшов із сутінок на світло.

На ясному світлі, відчуваючи полегкість і прохолоду, він уважно оглянув свої чорні штани, колоші внизу, на колінах і ззаду. О котрій похорон? Треба подивитися в газеті.

Високо вгорі зарипіло й похмуро задеренчало, Дзвони церкви святого Ґеорга. Вони вибивали години; гучне похмуре залізо.

За чверть. Ось знову: за звуком долинає обертон. Терція.

Бідолаха Дігнем!

Епізод 5

Повз вантажні вози, що стояли на набережній сера Джона Роджерсона, простував містер Блум розміреним кроком: він минув Віндмілл-лейн, олійницю Ліска, поштово-телеграфну філію. Можна було дати й цю адресу. І притулок для моряків-перестарків. Він звернув із сповненої ранковими гуками набережної на Лайм-стрит. Біля котеджів Брейді стояв хлопець-сміттяр з відром напоготові й курив жований недопалок. Меншенька дівчинка із слідами екземи на лобі витріщалася на нього, байдуже притуливши до себе викривлений обруч. Сказати йому: не кури, а то не виростеш. Та нехай собі! Живеться йому аж ніяк не солодко! Чекати біля шинку, щоб забрати татуся додому. Ну ходімо вже, тату, там мама жде. Зараз тут порожньо: наплив розпочнеться пізніше. Він перейшов Таунсенд-стрит, проминув насуплений фасад Бетеля^{142}. Ель, так: дім: Алеф, Бет. І похоронне бюро Ніколса. Об одинадцятій. Час іще є. Напевно ж цю справу накинув О’Нілові ніхто інший як Корні Келлегер. Співає з заплющеними очима. Корні. Я зустрів її в гайочку. У затишному куточку. Є де сісти на горбочку. Поліційна нишпорка. Все сказала — і як звати й де живе, а я їй свої трень-та-брень, треньки-бреньки, дзень-та-дзень. Та певно ж, саме він накинув. Поховайте його дешевою ціною там, де-самі-знаєте. З моїми трень-та-брень, трень-та-брень, трень-та-брень, трень-та-брень.

На Вестленд Роу він зупинився перед вітриною Белфастської та Східної компанії чаю і прочитав наліпки на фользі пакунків: добірна суміш, найвища якість, для щоденного вжитку. Зовсім тепло. Чай. Треба буде купити у Тома Кернана^{143}. Але ж звертатися до нього на похороні незручно. Його очі знай собі читали, а він тим часом статечно зняв капелюха, вдихаючи пахощі брильянтину, і правою рукою повільно провів по чолі і по чубу. Жаркий нівроку ранок. Його очі з-під прижмурених повік розгледіли виступ на внутрішньому шкіряному паску капелюха. Саме тут. Права рука сягнула в наголовок. Пальці швидко намацали сховану за паском картку й переклали її в кишеньку жилета.

Так жарко. Права рука ще раз, іще повільніше провела там-таки: добірна суміш, із найкращих цейлонських сортів. Це ж Далекий Схід. Напевно, райська містина: всесвітній сад, широчезне латаття, на ньому ставай і пливи, кактуси, навколо килими квітів, ліани, яких називають зміїними деревами. Цікаво, чи так воно насправді. Сингали лежать, вигріваючись на сонечку, тішачися dolce far niente[72]. За цілий день палець об палець не вдарять. Шість місяців на рік вони сплять. Сваритися в таку спеку просто неможливо. Впливає клімат. Летаргія. Плоди безділля. В основному живить повітря. Азот. Теплиця в ботанічному саду. Чутливі рослини^{144}. Водяні лілеї. Пелюстки такі ніжні, що. В повітрі сонна хвороба. Ступаєш по трояндових пелюстках. Спробуй-но наїдатися хляками та яловичим холодцем. Де був той чоловік, якого я бачив десь на картинці? Ага, на Мертвому морі, лежить на воді горілиць, читає книжку, тримаючи від сонця парасолю. Хоч би й хотів, не потонеш: така насичена сіллю. Тому що вага води, ні, вага тіла у воді дорівнює вазі… Чи то обсяг дорівнює вазі? Тут існує якийсь закон. У школі Венс викладав нам і при цьому клацав пальцями. За шкільною програмою. Клацав за програмою. Ось ми кажемо вага, а що таке вага насправді? Тридцять два фути за секунду, за секунду. Закон падіння тіл: за секунду, за секунду. Всі вони падають додолу. Земля. Вага це, власне, сила земного тяжіння.

Він повернувся і рушив повільною ходою через вулицю. Як вона ступала тоді з сосисками? Десь саме так. Простуючи, він витяг із бокової кишені складений «Фрімен», розгорнув його, скрутив по довжині трубкою і ляскав по штанині за кожним повільним кроком. Вигляд безтурботний: зазирнув знічев’я. За секунду, за секунду. За секунду, це означає — кожної секунди. Ступивши на хідник, він кинув гострий погляд у відчинені двері пошти. Скринька для екстрених листів. Кидайте сюди. Ні душі. Зайду.

Він простягнув свою картку крізь латунну решітку.

— Чи немає для мене листів? — запитав.

Поки поштарка шукала в скриньці, він роздивлявся плакат із закликом записуватися до війська: солдати всіх родів зброї на параді, і тримав кінець газетної трубки біля ніздрів, вдихаючи свіжий запах друкарської фарби. Мабуть, не відповіла. Останнього разу дозволив собі зайвого.

Поштарка простягнула крізь решітку його картку разом із листом. Він подякував і швидко глянув на конверт із адресою, надрукованою на машинці:

Генрі Квітові, есквайру

Поштове відділення Вестленд Роу

Дублін

Все ж таки відповіла. Картку з листом він засунув у бокову кишеню і знову став розглядати солдатів на параді. А де ж полк нашого рідного Твіді? Уже ветеран. Ось його полк: ведмежі шапки з плюмажем. Е, ні, він же гренадер. Гострі манжети. Ось вони: королівські дублінські стрільці. Мундири у них червоні. Дуже вабливі. Саме тому жінки до них липнуть. Однострій. Легше вербувати і муштрувати. Мод Гонн^{145} написала листа, вимагаючи, щоб їм заборонили вигулюватися вечорами по О’Коннелл-стрит, це ж бо ганьба для столиці Ірландії. Про те ж саме волає і газета Ґріфітса: армія всуціль заражена венеричними хворобами: імперія Венерія^{146}! Емпіреї Гонореї! У них наче не всі дома, чи, може, їх зурочили. Струнко! Кроком руш! Раз-два! Три-чотири! На квартири, на квартири! Полк Його Величности. Проте він ніколи не надягає однострою ані пожежника, ані полісмена^{147}. Вбрання масона — так.

Він вийшов із пошти легкою ходою і повернув праворуч. Говорили-балакали: наче можна щось змінити балаканиною. Рука його полізла в кишеню, вказівний палець просунувся під клапан конверта і розкрив його, сіпнувши кілька разів. Навряд чи жінки дуже зважають на такі речі. Пальці витягли аркуш із листом і зіжмакали в кишені конверт. Щось там пришпилено: може, фото. Волосся? Ні.

МакКой. Швидше його спекатися. Узявся тут на мою голову. Саме зараз, коли мені так.

— Привіт, Блуме. Куди це ви прямуєте?

— Привіт, МакКою. Та просто ходжу.

— Як почуваєтесь?

— Непогано. А ви як?

— Більш-менш нічого, — відповів МакКой.

Угледівши чорний костюм і краватку, він запитав стиха з пошаною:

— А що там у вас… сподіваюся, нічого не сталося? Я бачу, що ви…

— Та ні, — відповів Блум. — Це, ви ж знаєте, бідолаха Дігнем. Сьогодні ховають.

— Авжеж, не повезло йому. Така біда. А о котрій годині?

Ні, це не фото. Може, якийсь значок.

— Об о… одинадцятій, — відказав Блум.

— Я спробую прийти, — сказав МакКой. — Об одинадцятій, ви кажете? Я довідався тільки вчора увечері. Хто мені сказав? Гологан. Ви ж знаєте Стрибунця^{148}?

— Знаю.

Містер Блум дивився на той бік вулиці — там біля під’їзду готелю «Гросвенор» зупинилася бричка. Швейцар приніс валізу і поставив туди всередину. Жінка стояла, чекаючи, а він, чоловік чи брат, схожий на неї, шукав у кишенях дрібні гроші. Куртка моднячого фасону з круглим коміром, занадто тепла для такої погоди, видно, з грубої тканини. Стоїть із недбалим виглядом, застромивши руки в ці теперішні накладні кишені. Саме так, як та пихата жаба, коли ми дивилися гру в поло. Всі жінки задирають носа, аж доки ти виявиш, чого вони варті. З краси не пити роси. Набивають собі ціну. Достойна пані, і Брут, ми знаємо, достойний муж. Всього лиш раз ти її теє, і вона й перестане викаблучуватися.

— Я сидів із Бобом Дореном^{149}, він саме знову загуляв, і з цим, як його в біса, Бентамом Лайонсом^{150}. Ось ми тут і сиділи, осьдечки у Конвея.

Дорен, Лайонс у Конвея. Вона підняла до волосся руку в рукавичці. А тут заходить Стрибунець. Напідпитку. Відкинув назад голову і, вдивляючись удалину з-під приплющених повік, бачив, як вилискує на сонці жовтогаряча шкіра. Сьогодні видимість чудова. Може тому, що висока вологість. Балакає про се й про те. Рука леді. З якого ж боку вона сяде?

— І він каже: Сумна новина про нашого бідолашного друзяку Педді! Про якого Педді? Це я питаю. Про бідолашку Педді Дігнема, це він каже.

Збираються за місто: може, у Бродстоун. Високі брунатні черевики з шнурками, що звисають. Гарна ніжка. Чого він дляється, шукаючи той гріш? А вона бачить, що я дивлюся. Їх тішить, що хтось іще поклав на них око. Хай буде ще один. Про всяк випадок.

— А в чому річ? Це я питаю. Що там із ним скоїлося? — питаю.

Гордовита: багата: панчохи шовкові.

— Атож, — сказав містер Блум.

Він відхилився трохи вбік від балакучої голови МакКоя. Зараз сідатиме.

— Що з ним скоїлося? — він перепитує. А те, що він помер, — каже він. І зразу ж, повірте, наливає собі. Хто, Педді Дігнем? Це кажу я. І я зразу не міг повірити у те, що почув. Ми ж із ним гуляли ще минулої п’ятниці чи, може, в четвер, сиділи у «Веселці». Так, каже він. Не стало його. Помер у понеділок, бідолаха.

Дивись! Дивись! Сяйнув шовк, панчохи білі, дорогі. Дивись!

Здоровецький вагон трамваю задзеленчав, проїжджаючи, і затулив.

Зникла. Тьху на тебе, голосистий кирпаню! Почуваєшся так, наче вихопили з-під самого носа. Рай і пері^{151}. Завжди так буває. Саме коли хочеш побачити. Дівчина в під’їзді на Юстас-стрит. У понеділок це було, підтягувала панчоху. А її подруга затуляла демонстрацію. Esprit de corps[73]. Ну чого ти баньки вирячив?

— Так, так, — озвався містер Блум, сумно зітхнувши. — Ще один пішов від нас.

— Один із найкращих, — докинув МакКой.

Трамвай проїхав. А вони вже мчали до Окружного мосту, її рука в дорогій рукавичці на сталевому бильці. Блись-блись, яскріли блискітки на її капелюшку, блись-блись.

— Як там дружина? Сподіваюся, все гаразд? — запитав МакКой уже іншим тоном.

— Авжеж, — відповів містер Блум. — Дякую, пречудово.

Він знічев’я розгорнув скручену в рурку газету і знічев’я прочитав:

— Моя половина щойно отримала запрошення виступити. Хоч іще й не підтверджене.

Знову йому, бач, кортить та валіза. Ну й нехай. Мені це не до шмиги.

Містер Блум неквапливо і приязно звернув на нього свої очі з важкими повіками.

— Моя дружина теж, — сказав він. — Вона співатиме двадцять п’ятого на урочистому концерті в Ольстер-холі у Белфасті.

— Справді? — запитав МакКой. — Радий це чути, друже. А хто вставив її виступ?

Місіс Меріон Блум. Вона ще не встала. Королева в спальні хліб із варенням. Без книжки. Зашмульгані фігурні карти, покладені в ряд по семеро уздовж стегна. Темна королева і світлий король. Кицьки чорний пухнастий клубок. Одірвана смужка конверта.

— Розумієте, це щось на взір гастрольної мандрівки, — став пояснювати містер Блум. — Солодка пісня. Утворили комітет. Видатки й прибутки ділитимуть порівно.

МакКой кивнув, мацаючи щетину вусиків.

— Цікаво, — сказав він. — Добра новина.

Він ступив крок, щоб іти.

— Ну що ж, радий був бачити вас живим-здоровим, — сказав він. — Та ми ще з вами зустрінемось.

— Авжеж, — погодився містер Блум.

— Ще одна річ, — додав МакКой. — Чи не могли б ви вставити й моє прізвище у список присутніх на похороні? Я б і хотів піти, та, може, у мене й не вийде. У Сендікоуві утопився чоловік, і якщо тіло знайдуть, мені доведеться податися туди разом із слідчим. А ви просто впишіть моє прізвище, якщо мене не буде, добре?

— Я це зроблю, — запевнив містер Блум, рушаючи. — Все буде гаразд.

— От і добре, — жваво озвався МакКой. — Дякую, друже. Може, я ще й прийду. Тим часом, бувайте. Просто Ч. П. МакКой — цього буде досить.

— Зроблю неодмінно, — твердо пообіцяв містер Блум.

Хотів обвести мене навкруг пальця. Не вийшло. Не на того напав. Пошукай когось іншого. Що ж до валізи, я просто її уподобав. Шкіра. Металеві косинці, заклепані крайки, замок із запобіжником і подвійною заскочкою. Минулого року Боб Каулі позичив йому свою на час концерту, що мав відбутися на регаті у Віклоу й відтоді цю валізу — шукай вітра в полі.

Містер Блум чимчикував до Брансвік-стрит. Ішов посміхаючись. Моя половина щойно отримала. Пискляве сопрано в ластовинні. Кирпатий носик. По-своєму нічогенька: для невеликої балади. Та немає запалу. Ми з вами, хіба не знаєте? В одній купі. Лащиться. Аж гидко. Невже він не чує різниці? Здається, він трохи теє. Таке мені не до шмиги. Я так і думав, що на Белфаст він клюне. Сподіваюся, що справи з віспою там не погіршилися. А то, може, вона й не схоче знову робити щеплення. Ваша дружина і моя дружина.

А чи не стежить він, часом, за мною?

Містер Блум стояв на розі й роздивлявся різнобарвні плакати, оголошення на рекламній тумбі. Імбирний ель фірми Кантрел і Кокрейн (ароматизований). Літній розпродаж у Клері. Ні, пішов прямо. Бувай. Сьогодні Лія^{152}: місіс Бендмен Палмер. Хотілося б іще раз побачити її в цій ролі. Вчора вона грала в Гамлеті. Чоловічу роль. А може він був жінка^{153}. Чи не тому-то Офелія наклала на себе руки? Бідолашний тато! Як часто він розповідав про Кейт Бейтмен у цій ролі! Простояв цілісінький день біля театру Адельфі в Лондоні і таки втрапив. За рік до мого народження: у шістдесят п’ятому. А Рісторі у Відні. Як же вона називається? Ця річ Мозенталя. Чи не Рахіль? Ні. Завжди розповідав про ту сцену, в якій сліпий від старості Авраам упізнає голос і мацає його обличчя пальцями.

— Натанів голос! Голос його сина! Я чую голос Натана, який залишив свого батька помирати з горя та злиднів на моїх руках, залишив батьківський дім і залишив Бога батьків своїх.

Так, Леопольде, кожне з цих слів сповнене глибокого значення.

Бідолашний тато! Бідолаха! Добре, що я не пішов у кімнату й не побачив його обличчя. Того дня! Боже! Боже! Ет! Може, для нього так було краще.

Містер Блум повернув за ріг, де стоянка візників, шкапини стояли, понуривши голови. Годі думати про це, не варто. Час уткнутися в шаньку з вівсом. І треба ж було здибати цього МакКоя.

Підійшов ближче і почув, як хрумтить золотавий овес, тихо хрупають зуби коней. Вони, волоокі, стежили за ним, а він проходив мимо, вдихаючи солодкуватий дух вівсяної кінської сечі. Їхнє Ельдорадо. Бідолашні чотирикопитні! Байдуже їм до всього, нічого вони не знають, ні про що не дбають, їм аби увіпхнути свої довгі морди в шаньку з вівсом. А ті шаньки такі повні, що нема про що й говорити. Тож нагодовані вони і дах над головою мають. І вихолощені: чорне, наче ґумове, дрантя звисає між їхніх задніх ніг. Може, вони й щасливі такі, які є. Як подивишся, такі ж вони гарні й симпатичні коники. А от коли заіржуть, то хоч вуха затуляй.

Він витягнув із кишені листа і вклав його в газету, яку тримав у руці. А раптом тут і вона назустріч! У провулку буде безпечніше.

Ось пройшов повз заклад, що правив візникам за притулок. Дивне життя у візників, завжди вони в русі, за будь-якої погоди, в усі боки, або рахують час, або в один кінець, і завжди за чужим велінням. Voglio е non. Буває частую їх залюбки цигаркою. Товариські. Проїжджаючи повз вас, щось вигукують. Блум замугикав:

Потім звернув на Камберленд-стрит і, пройшовши кілька кроків, зупинився під стіною станції. Ні душі. Склад лісоматеріалів Міда. Стоси колод. Руїни і хатини. Обережно переступив накреслені крейдою на асфальті класи, де лежав забутий камінець. Не попав у вищий клас. Біля складу сидів навпочіпки хлопчина, грав сам із собою в кульки, ляскав кульку великим пальцем. Смугаста мудра кішка, сфінкс, що моргає очима, стежила, сидячи на теплому підвіконні. Шкода їх турбувати. Магомет відрізав клапоть свого плаща, щоб її не розбудити. Розкрити його. Я теж грав у кульки, коли ходив у школу тієї старої дами. Вона любила резеду. Місіс Елліс. А містер? Він розпечатав конверта, не виймаючи з газети.

Квіточка. Либонь, воно. Жовта квіточка із сплюснутими пелюстками. Тож, видно, не розсердилася. Що ж вона там пише?

Він зосереджено відокремив від листа пришпилену до нього квітку, принюхався, чи пахне, вже майже вивітрилось, і засунув у нагрудну кишеню. Їм вона подобається, бо її ніхто не почує. Або отруєний букет, щоб укоротити йому віку. Потім, спроквола рушивши далі, він перечитував листа, промовляючи упівголоса окремі слова. Тюльпани сердиті на тебе любий мій чоловічий цвіт покарає твій кактус якщо ти не будь ласка покарай бідолашну незабудку як я хочу фіалки любий троянди коли ми скоро анемон зустрінемо всі вредний нічна стеблина дружина Мартині парфуми^{154}. Прочитавши лист, він витяг його з газети і знову поклав у бічну кишеню.

Тихо зрадів він, і його уста відкрилися. В цьому листі співає вже іншої. Цікаво, чи сама писала? А удавала з себе ображену: я ж дівчина з порядної родини і вихована доброчесно. Можна б зустрітися якось у неділю після служби. Дякую: не маю такого бажання. Звичайна любовна сварка. Потім кожне у свою шкаралупу. Як ми з Моллі, коли погиркаємось. Сиґара заспокоює. Наркотик. Наступного разу крок далі. Вредний хлопчисько: наб’ю: звичайно ж, боїться таких слів. Брутальні, ну то й що? Треба пробувати. Раз за разом.

Мацаючи лист у кишені, витяг із нього шпильку. Просто шпилька, чи може? Кинув її додолу. Мабуть, із її одежі: щось пришпилювала. Дивно, скільки у них в одязі шпильок. Троянд без шпичаків не буває.

І в голові йому загорлали незграйні дублінські голоси. Тієї ночі в Кумі дві дівки співали, обнявшися під дощем.

Шпильку? Штуку. Так болить голова. Мабуть, у неї гості. Або ж увесь день клацала на машинці. Перевтома очей розладнує нерви шлунку. Якими духами душиться твоя дружина. Ну як можна таке зрозуміти?

Марта, Мері. Десь я бачив цю картину, вже забув, чи старого майстра чи просто підробку. Він сидить у їхньому домі, розповідає. Таємне. Ті дві дівки з Кума теж слухали б залюбки.

Приємно почуваєшся увечері. Походив увесь день і досить. Тож спочинь: тихий присмерк: а всі інші хай собі казяться. Забудь. Розкажи про місця, де ти був, про тамтешні звичаї. Інша, що зі жбаном на голові, кухторила вечерю: фрукти, оливки, чудова на смак прохолодна вода з колодязя, холодно-кам’яного, як отвір у стіні в Ештауні^{155}. Коли наступного разу піду на перегони, треба буде взяти з собою паперовий стаканчик. Вона слухає, дивлячись на мене великими карими лагідними очима. Розказуй же: ще і ще: геть усе. Потім зітхання: мовчанка. Довгий довгий довгий спочинок.

Проходячи попід залізничним мостом, він витяг конверта, швидко подер його на дрібні клапті й розкидав їх над бруківкою. Білі клаптики розвіялися, падаючи у вогкому повітрі: і всі попадали.

Г. Квіт. Так само можна порвати і чек на сто фунтів. Простий папірець. Лорд Айві якось прийшов ув Ірландський банк із чеком на семизначну суму, і йому тут-таки видали мільйон фунтів. От які гроші можна видобути з портеру. А його співбрат лорд Ардилон, кажуть, за день міняє сорочку аж чотири рази. Щоб, часом, не завелися воші чи ще які паразити. Мільйон фунтів, ану хвилинку. За пінту два пенси, за кварту чотири пенси, за галон портеру вісім пенсів, та ні — за галон портеру шилінг і чотири пенси. Двадцять поділити на один і чотири: приблизно п’ятнадцять. Ні, точно, п’ятнадцять мільйонів барилець портеру.

Що я кажу? Не барилець, а галонів. Та однаково — близько мільйона барилець.

Поїзд, що прямував до вокзалу, прогуркотів, брязкаючи, над його головою, вагон за вагоном. У голові буцалися барильця: в них плюскався і пінився тьмяний портер. Ураз чопи з барилець вискочили, і ринув із них могутній тьмяний потік, розплився по намуленій рівнині, кружляючи, вируючи, утворюючи калабані, заповнені хмільним напоєм, несучи широколисті квітки його піни.

Він підійшов до відчинених задніх дверей церкви Всіх Святих. Зійшовши на ґанок, скинув капелюха, дістав із кишені візитну картку й застромив за капелюшну шкіряну стрічку. От досада! Міг же випробувати МакКоя щодо безплатного квитка в Муллінгар.

На дверях те ж саме оголошення, що й минулого разу. Проповідь високопреподобного Джона Конмі^{156} Т.І.[74] про святого Пітера Клавера^{157} та африканську місію. Врятуймо мільйони китайців. Цікаво, як вони пояснять це китайцям-язичникам. Ті воліли б унцію опію. Мешканці Піднебесної. Для них це гидотна єресь. За навернення Гладстона^{158} молилися навіть тоді, коли він, умирущий, уже втрачав свідомість. Протестанти тим самим миром мазані. Навернути доктора Вільяма Дж. Волша, доктора богослів’я, в істинну віру. Їхній бог Будда лежить на боці в музеї. Підпер долонею щоку і спочиває. А йому курять ладан. Не так як Ессе Homo[75]. Терновий вінок і хрест. Цікава ідея: святий Патрик^{159} і трилисник. Їдять паличками? Конмі: Мартін Каннінгем^{160} його знає: вельми поважний вигляд. Шкода, що я не звернувся до нього, коли влаштовував Моллі у хор, а пішов до того отця Фарлі, що здавався дурником, хоча, виявляється, ні. Їх так навчають. Хто-хто, а він не зважиться помандрувати в Африку в окулярах із блакитними скельцями, щоб хрестити там негрів, заливаючися потом. А негри витріщалися б на нього, приваблені блиском скелець. Уявляю це видовище: сидять кружалом, роззявивши роти з товстелезними губами і захоплено слухають. Натюрморт. Хлебчуть, як кошеня молоко.

Його вабив запах холодних священних каменів. Вичовганими сходами він зійшов на ґанок, штовхнув обертові двері й тихо зайшов досередини.

Щось тут відбувається: зібралася якась громада. Шкода, що церква така порожня. Таке зручне місце, щоб стати поряд із гарненькою дівчиною. Хто мій ближній? Годинами слухати повільну музику. Та жінка на вечірній месі. На сьомому небі. Жінки стали навколішки біля своїх лав. На шиї у кожної ясно-червоні стьожки, опустили голови. Кілька уклякли перед олтарною огорожею. Панотець став їх обходити, мурмотів, тримаючи в руках цю річ. Зупинявся біля кожної, діставав причастя, струшував одну-дві краплі (то воно рідке?) і виваженим рухом клав їй у рот. Капелюшок і голова схилялися нижче. Тепер наступна: старенька жіночка. Панотець нахилився покласти їй у рот, мурмочучи безперестану. Латина. Наступна. Заплющ очі, розкрий рота. Що? Corpus. Тобто тіло. Труп. Латиною — це добра вигадка. Зразу їх заворожує. Хоспіс для умирущих. Здається, вони його не жують; просто ковтають. Химерна ідея: їсти кавалки трупа — ось чому в дикунів така пристрасть до людожерства.

Він стояв осторонь, дивився, як їхні сліпі маски вертаються одна за одною по проходу, шукають свої місця. Підступив до лавки й сів у кутку, поклавши на коліна капелюх та газету. Доводиться носити такі горщики. Кожен капелюх треба шити по формі голови його власника. Вони посідали навколо нього, тут і там, голови й досі похнюплені над ясночервоними стьожками, чекають, поки воно перетравиться в їхніх шлунках. Наче маца: теж хлібний виріб; хліб прісний, показний. А вигляд у них. Видно, що переповнені щастям. Льодяник. Ущерть. Недаремно воно називається хлібом янголів^{161}. За цим ховається велика ідея: ти відчуваєш, що в тебе вселилося Царство Боже. Той, хто вперше отримав причастя. За пенні льодяників жменю. Після цього почуваються членами однієї сім’ї, що вони на одній ниві, що в усьому вони заодно. Авжеж. Я цього певен. Вже не такі самотні. Створили співдружність. Тоді виникає гарячкове бажання діяти. Скинути зайву енергію. Якщо ти віриш по-справжньому, то так воно і є. Зцілення в Лурді, води забуття, ява Богоматері у Ноку^{162}, кровоточиві статуї. Старий заснув біля сповідальні. Ось чому чути хропіння. Сліпа віра. Місце в майбутньому царстві мені забезпечено. Утишує всі болі. Розбудіть мене о цій годині наступного року.

Він побачив, як панотець одніс кудись туди чашу з причастям, ставши перед нею на хвилину навколішки, і при цьому з-під його мереживної сутани вистромилася велика сіра підметка. А що коли й у нього випала б там шпилька? Він не знав би, як тримати спідні. Позаду лисина. На спині літери І.Н.Ц.І.^{163}? Ні: І.Х.С. Моллі пояснила мені, якось я її запитав. Істинно християнська святість. Чи то пак ні. Істинно християнський страдник, ось так. А ті інші? Іде небесне царство істини.

Зустрітися в неділю після служби. Не відмов на моє прохання. Прийди під вуаллю і з чорною сумочкою. У присмерку і проти світла. Вона могла б появитися тут із стьожкою на шиї і потайки робити свої справи. Це для них характерно. Цей хлоп, який став давати свідчення проти непереможних^{164}, він щоранку, його звали Кері, ходив говіти. У цю саму церкву. Пітер Кері. Ні, це я сплутав його з Пітером Клейвером. Деніс Кері. Тільки уявити собі таке. Була у нього дружина і шестеро дітей. А він весь час лаштував це вбивство. Ці святенники, для них підходить саме це слово, вони видаються якимись верткими. Та й людськими діла їх теж назвати не можна. Та ні, її тут немає: квітка: ні, ні. До речі, чи пошматував я конверт? Так: під мостом.

Панотець сполоснув чашу; потім ураз вихилив рештки. Вино. Його пити аристократичніше, ніж те, що, скажімо, п’ють усі: портер Гіннеса чи якийсь безалкогольний напій: Вітлі, дублінське гірке на хмелю, або імбирний ель (ароматизований) Кантрелла і Кокрейна. Цього їм не дають: їм — показне вино: тільки воно. Слабенька втіха. Свята брехня, але правильно: інакше б усі п’янички посходилися і випрохували. Якась дивна атмосфера в. Правильно. Цілком правильно.

Містер Блум озирнувся на хори. Музики не буде ніякої. Шкода. Цікаво, хто в них грає на органі. От старий Глінн, той умів примусити інструмент говорити, вібрато: кажуть, на Гардинер-стрит йому платили за рік п’ятдесят фунтів. Того дня голос у Моллі був на висоті, Stabat Mater[76]^{165} Россіні. Спочатку проповідь отця Бернарда Воена^{166}. Христос чи Пілат? Христос, але не мори нас цілий вечір. Публіка хотіла музики. Перестали човгати ногами. Було б чути, як упаде голка. Я сказав їй, хай спрямує голос у той куток. Атмосфера сповнилася чеканням, напруженим, люди підвели голови:

Деякі речі у старовинній церковній музиці — вони просто чудові. Меркаданте: Семеро останніх слів^{167}. Дванадцята меса Моцарта: у ній Gloria. Папи, що посідали престол за тих давніх часів, обожнювали музику, мистецтво, збирали статуї і всілякі картини. Палестрина теж може правити за приклад. Гарно їм жилося тоді. І здорові були, бо співи, розмірений спосіб життя, і готували лікери. Бенедиктин. Зелений шартрез. Проте набирати в хор кастратів це вже занадто. А які в них голоси? Мабуть, дивно їх чути після своїх власних дужих басів. Знавці. Гадаю, потім вони нічого не відчувають. Якісь безжурні. Нічим не переймаються. Гладшають, а чом ні? Жеруть донесхочу, високі, довгоногі. Хто знає? Існує ще й такий спосіб.

Він побачив, як панотець нахилився і поцілував олтар, тоді окрутнувся і поблагословив усіх присутніх. Парафіяни перехрестилися і підвелися. Містер Блум озирнувся довкола і підвівся й собі, дивлячися понад капелюхами тих, що підвелися попереду. Підводяться, ясна річ, на знак пошани до Євангелія. Потім усі знову уклякли навколішки, а він сів собі на лавку. Панотець зійшов із олтаря, тримаючи перед собою ту штуку, і став латиною перемовлятися із служкою. По тому він уклякнув і став читати з картки:

— Господи, ти захисток наш і сила наша…

Містер Блум витягнув шию, силкуючись розчути слова. Англійською. Кидають їм кістку. Дещо я пригадую. Коли був на службі Божій востаннє? Слава у вишніх Богу і Непорочна Діва. Чоловік її Йосип. Петро і Павло. Цікавіше, коли ти розумієш, що тут діється і до чого воно. Ну просто досконало все злагоджено, іде як годинник. Сповідь. Хоче кожен. Тож я скажу вам по правді геть усе. Каяття. Прошу, покарайте мене. У їхніх руках могутня зброя. Могутніша, ніж у лікаря чи адвоката. Жінка ладна на все, аби тільки. А я тень-тень-тень. А ви бринь-бринь-бринь? Чому ж ви так? Погляньте на її перстень і зрозумієте, яка тут притичина. У ґалереї, де кожен шепіт лунає гучно, стіни мають вуха. Чоловік може несподівано довідатися. Господь пожартував для сміху. Тоді виходить на кін вона. Удавано кається. Картинно вибачається. Молиться біля олтаря. Богородице, радуйся, і дякую тобі, Свята Діво. Квіти, ладан, свічки, що спливають воском. Приховує збентеження. Спроба мавпувати Армію порятунку. На зборах виступить розкаяна повія. Як я знайшла Господа. Ці хитромудрі хлопці сидять, певно, у Римі, правують цією оборудкою і відповідно гребуть собі чималі гроші. Заповідаю нашому панотцеві тим часом на його власний розсуд. Відправи за упокій моєї душі публічно з відчиненими дверима. Чернечим обителям, чоловічим і жіночим. Священик дає свідчення у справі заповіту, оскарженого в суді графства Ферна. Його не зіб’єш із пантелику. Він ладен відповісти на будь-яке запитання. Свобода й піднесення нашої святої матері церкви. Батьки церкви: вони для цього придумали цілу теологічну систему.

Панотець молився:

— Михайле, святий наш архангеле, заступи нас у час знегоди. Будь нашим охоронцем від усього лихого і підступів диявола (покірно просимо Господа, хай упокорить лукавого) і ти, о, предводителю небесного воїнства, силою Божої помочі звергни Сатану в пекло і вкупі з ним інших нечестивих духів, які никають світами, жадаючи погибелі душ людських.

Панотець із служкою підвелися і вийшли. Службу закінчено. Жінки лишилися: подякувати Господу.

Пора забиратися звідси. Брат із довгою рукою. Підійде, простягне таріль. Плати за великодню службу.

Він підвівся. Овва. Що, невже ці два ґудзики на жилеті були розстебнені весь час? Жінки в захваті, коли трапляється щось подібне. Вони сердяться, коли ти не. Хіба не можна було сказати раніше? Ніколи тобі не скажуть. А от ми. Даруйте, міс, ось тут у вас (фф!) маленька (фф!) пушинка. Або на спідниці позаду розщебнувся гаплик. У сяйві місяця непевнім. Подобається їм, коли щось у тебе не до ладу. Добре, що тут, а не далі на південь. Він рушив до виходу, приховано защібаючи ґудзики, і вийшов з головних дверей на світло. Хвилину стояв, зажмурившись, біля холодної чаші з чорного мармуру, а перед ним і позаду дві жінки боязко вмочали пальці в мілку калюжку святої води. Трамваї: хура Прескоттової фарбарні: вдовиця в жалобі. Зауважив її, бо сам у жалобі. Він надягнув капелюха. Як там із часом? Чверть на. Ще трохи є. Встигну замовити лосьйон. А де ж саме? Ага, там, де й минулого разу. Свені на Лінкольн-плейс. Аптекарі рідко переїжджають. Їхні бутлі, зелені й золоті, такі важкі, що їх спробуй-но зрушити. Аптека Гамільтона Лонга, заснована в рік повені. Там недалеко цвинтар гугенотів. Коли-небудь треба буде зайти.

Він рушив на південь по Вестленд-роу. Але ж рецепт у інших штанях. А ще я залишив у них і ключ. Біда з цим похороном. Та ба: бідолаха покійник у цьому не винен. Коли я замовив ліки цього разу? Стривай-но. Пригадую, я розміняв соверен. Напевно, першого червня або другого. Та можна подивитися в журналі замовлень.

Аптекар гортав назад сторінку за сторінкою. Здавалося, від нього пахло чимось піщаним, засушеним. Голий череп. І сам старий. Пошуки філософського каменя. Алхімік. Ліки бадьорять вас, а потім старять. Тоді летаргія. Чому? Реакція. Ціле життя за одну ніч. Твій характер поступово змінюється. Весь день серед трав, мастей, дезінфектантів. Усі ці алебастрові горщики. Ступка і товкач. Aq. Dist. Fol. Laur. Те Virid[78]. Навіть сам запах майже виліковує, наче коли подзвониш у двері до зубного лікаря. А наш медикус. Хай би краще полікував себе. Лікувальна кашка або емульсія. Той, хто перший назбирав трави, щоб зарадити своїй болячці, був відчайдух. Лікувальне зілля. З ним треба обережно. Тут його стільки, що можна заснути, як під хлороформом. Перевірити: синій лакмусовий папірець червоніє. Завелика доза опію. Снодійне. Приворот-зілля. Болетамувальний маковий сироп, шкідливий, коли кашель. Затискає пори і не пускає мокроти. Отрута — це єдині ліки. Рятунок, якого ти ніяк не сподівався. Подарунок мудрої природи.

— Тижнів зо два тому, сер?

— Так, — підтвердив містер Блум.

Він чекав біля прилавка. В ніс йому бив різкий запах ліків, а від губок та луфи йшов сухий дух порохні. Про свої немочі і болячки коротко не розкажеш.

— Мигдалева олія, бензойна тинктура, — пояснив містер Блум, — а ще настоянка з помаранчевого цвіту…

Від цього лосьйону її шкіра стає ніжна й біла як віск.

— І також білий віск, — додав він.

Відтіняє колір її чорних очей. Дивилася на мене, натягнувши простирадло під самі очі, іспанські, нюхала себе, коли я тим часом уставляв запонки в манжети сорочки. Ці домашні засоби часто виявляються найкращими: полуниця для зубів, кропива і дощова вода; вимочена в сколотинах вівсянка. Живить шкіру. У одного з синів старої королеви — чи не в герцоґа Олбені? — була тільки одна шкіра^{168}. Так, у Леопольда. А у нас їх три. Та ще бородавки, нарости, прищі. А тобі ще треба й парфумів. Якими духами твоя? Peau d’Espagne[79]. Той помаранчевий цвіт. Чисте ядрове мило. У воді така свіжість. Гарно пахне це мило. Ще є час помитися в лазні, вона тут за рогом. Хаммам. Турецька. Масаж. У пупку вже повно лепу. Краще коли б це зробила гарненька дівчина. Я також гадаю, що я. Так, я. Зроблю це в лазні. Дивно, що мені кортить. Вода до води. Сполучати діло з утіхами. Шкода, що не встигну масаж. Потім цілий день ти свіжий. Похорон то справа невесела.

— Так, сер, — озвався аптекар. — Коштувало це два і дев’ять. Посуд ви принесли?

— Ні, — відповів містер Блум. — Приготуйте, коли ваша ласка. Я зайду наприкінці дня, а зараз візьму мило. Скільки воно?

— Чотири пенси, сер.

Містер Блум підніс брусок до носа і понюхав. Солодко пахло лимоном.

— Я візьму оцей, — сказав він. — Разом буде три і пенні.

— Так, сер, — підтвердив аптекар. — Ви можете заплатити за все разом, коли повернетесь.

— Гаразд, — погодився містер Блум.

Він вийшов з аптеки, тримаючи під пахвою скручену руркою газету, а в лівій руці мило в прохолодній обгортці.

І тут біля його пахви почулися голос і рука Бентама Лайонса, які сказали:

— Привіт, Блуме, що там пишуть? Це у вас сьогоднішня? Покажіть-но її на хвилинку.

Ти ба! Знову зголив собі вуса. Довга холодна верхня губа. Щоб видаватися молодшим. А виглядає придуркуватим. Він молодший за мене.

Пальці Бентама Лайонса, жовті, з нечищеними чорними нігтями, розгорнули рурку газети. Йому теж слід би помитися. Змити хоч верхній шар бруду. Доброго ранку! Чи ви вже помилися милом Пірса? На плечах лупа. Треба змащувати шкіру голови лікувальними оливами.

— Я хочу зважити шанси французького коника, що біжить сьогодні,— пояснив Бентам Лайонс. — Де він тут у бісового батька?

Він гортав скручені аркуші, зачіпаючи підборіддям стоячий комірець. Може викликати сикоз. Через тісний комірець випаде волосся. Краще віддати газету, і хай собі йде.

— Забирайте її, — сказав містер Блум.

— Аскот. Золотий кубок. Зачекайте, — мимрив Бентам Лайонс. — Хвилинку. Максимум другий.

— Я збирався її геть к бісу, — пояснив містер Блум.

Бентам Лайонс враз підвів на нього погляд і хитрувато посміхнувся.

— Тобто як саме? — різко запитав він.

— Я кажу, що можете її забрати, — відповів містер Блум. — Я вже зібрався кинути її геть к бісу.

Бентам Лайонс постояв хвилину, вагаючись, із тією самою посмішкою; тоді простягнув, повертаючи, містерові Блуму розгорнені аркуші газети.

— Ну все, ризикну, — сказав він. — Ось, дякую.

І швидким кроком рушив до рогу Конвею. Ну що ж. Боже поможи!

Містер Блум, посміхнувшися, склав докупи аркуші газети в прямокутник і поклав усередину брусок мила. Верзе чоловік бозна-що, не збагнеш. Грає на кінських перегонах. Останнім часом у нас це просто зараза. Посильні хлопчаки ладні вкрасти, щоб поставити шість пенсів. Оголошують лотерею, приз — велика ніжна індичка. Обід на Різдво за три пенси. Джек Флемінг грав на присвоєні з каси гроші, потім дременув до Америки. Тепер у нього там готель. Такі ніколи не повертаються. Казани з м’ясом, якого було вдосталь у Єгипті.

Він бадьоро простував до мечеті з лазнями. Нагадує мечеть, з червоної цегли, мінарети. Бачу, в університеті сьогодні спортивні змагання. Подивився на афішу у формі підкови над ворітьми університетського парку: велосипедист зігнувся в три дуги. Нікудишня афіша. Треба було зробити круглу як колесо. А в ньому на спицях: вело, вело, вело, і посередині великими: університет. Отоді вона б відразу впадала в очі.

А ось і Горнбловер стоїть біля входу. Треба з ним дружити: може пустити туди й задурно. Як ся маєте, містере Горнбловере? Як ви ся маєте, сер?

Погода на диво чудова. От якби вона тривала така до кінця наших днів. Погода для крикету. Сидять собі під накриттям. Шість кидків і ще раз шість кидків. Аут. Гра у них тут не ладиться. У бетсмена нічого не вийшло. Капітан Буллер був ударив із лівого краю і розбив вікно в клубі на Кілдер-стрит. Такій команді грати хіба що на ярмарку в Доннібруку. Ось скуштуєте ви перцю^{169}, як на поле вийде Мак. Спекота. Вона мине. Безнастанний потік життя — і в цім потоці погляд наш шукає те, що нам найлюбіше.

А тепер насолодимося купіллю: чиста, наповнена водою ванна, прохолодна емаль, приємний тепленький струмінь. Це тіло моє.

Він тішився наперед тим, що його бліде тіло, намащене запашним розм’якшеним милом і ніжно обмите, повністю порине оголене в лоно тепла. Бачив, як його тулуб і кінцівки зависли під пожмуреною поверхнею води і стали поволі підійматися вгору, лимонно-жовті: його пуп, брунька плоті; і бачив, як колихаються темні волоски його розкошланого заросту, гойдаються у струмені навколо обвислого батька тисяч^{170}, навколо квітки, що гойдається мляво.

Епізод 6

Мартін Каннінгем перший устромив голову з нап’ятим циліндром у скрипучу карету і, спритно вскочивши, сів. Містер Пауер ступив слідом за ним, обережно зігнувши своє довготелесе тіло.

— Сідайте, Саймоне.

— Прошу, я за вами, — сказав містер Блум.

Містер Дедалус швиденько насадив циліндр і скочив у карету, мовивши:

— Гаразд, гаразд.

— Ну що, всі вже? — спитав Мартін Каннінгем. — Сідайте, Блуме.

Містер Блум зайшов і вмостився на вільному місці. Він потягнув за собою дверцята, щоб вони причинилися щільно. Потім засунув руку в ремінну петлю і поважно визирнув у відчинене вікно карети на спущені штори авеню. Одну відхилено: якась стара визирає. Приплюснула до шибки носа. Дякує долі, що не її черга… Аж дивно, як вони мертвяками цікавляться. Радіють, що ми йдемо з цього світу адже, з’являючись, ми їм таких мук завдаємо. Мабуть, люблять це діло. Тишкуються по кутках. Тихо тупцяють у виступцях, аби він не прокинувся. Потому беруться до покійника. Споряджають його. Моллі з місіс Флемінг прибирають постіль^{171}. Потягни трохи до себе. Наш саван. Навіть гадки не маєш, хто тебе мертвого торкатиметься. І скупають, і голову змиють. Мабуть, зрізають нігті й стрижуть. Щось кладуть у конверт на згадку. Все одно потім виросте. Нечиста робота.

Всі чекали. Ні пари з уст. Мабуть, виносять вінки. Я сиджу на чомусь твердому. Ага, це мило в задній кишені. Краще його вийняти. Почекаю нагоди.

Всі чекали. Аж ось попереду зарипіли колеса; потім ближче; потім копита зацокали. Сіпнуло. Карета зрушила з місця, порипуючи й погойдуючись. Позаду зацокали інші копита, заскрипіли колеса. За вікном попливли штори і номер дев’ять, молоток завинений у креп, двері прочинені. Їхали ступою.

Вони все ще чекали, їхні коліна підскакували, аж поки карета звернула і поїхала трамвайною лінією. Трайтонвіл-роуд. Швидше. Колеса застукотіли по брукові, у дверях несамовито забряжчали шибки.

— Кудою він нас везе? — спитав містер Пауер, визираючи на обидва боки.

— Через Айріштаун, — відповів Мартін Каннінгем. Рінгсенд. Брунсвік-стрит.

Містер Дедалус хитнув головою, дивлячись у вікно.

— Чудовий давній звичай^{172}, — сказав він. — Приємно, що він ще існує.

Деякий час усі дивилися крізь вікна, як перехожі знімають шапки й капелюхи. Шана. Карета звернула з трамвайної лінії на рівнішу дорогу за Уотері-лейн. Містер Блум здивовано побачив юнака гнучкої статури, вбраного у жалобний стрій, капелюх з широкими крисами.

— Он ми проминули вашого приятеля, Дедалусе, — сказав він.

— Якого?

— Вашого сина і спадкоємця.

— Де він? — спитав містер Дедалус, перехиляючись через сидіння.

Карета, проїхавши повз розриті труби й насипи перекопаної дороги перед житловими будинками, нахилилася, повертаючи за ріг, знову звернула на трамвайну колію й покотилася далі, стукочучи колесами. Містер Дедалус ізнову відкинувся, питаючи:

— А цей поганець Мулліген теж був з ним? Його fidus Achates[80]^{173}?

— Ні, — відповів містер Блум. — Він був сам.

— Мабуть, живе на околиці у своєї тітоньки Селлі, — сказав містер Дедалус, — Гулдінгівське поріддя, п’яний куций рахівник і Кріссі, таткова улюблена бурулька, мудра дитина, що знає свого батька.

Містер Блум усміхнувся безрадісно до Рінгсєнд-роуд. Брати Уоллес, завод скляної тари. Доддерський міст.

Річі Гулдінг і правничий фах. Гулдінг, Колліс і Уорд, так він називає свою фірму. Від його жартів уже трохи цвіллю тхне. А був хлопець зух. У неділю вранці вальсував було на Стеймер-стрит з Ігнаціусом Галлахером^{174}, нап’явши на голову два капелюшки своєї господині. Гуляє, бувало, по місту до самого світа. Мабуть, тепер починає взнаки даватися: отой його біль у спині. Дружина прасує йому спину. Думає, що вилікується піґулками. Всі вони з хлібної м’якушки. Відсотків шістсот зиску.

— Він з усяким непотребом знається, — бурчав містер Дедалус. — Той гаспидський Мулліген, з усього висновуючи, геть зіпсований запеклий негідник. Його ймення смердить на весь Дублін. Та з поміччю Всевишнього і його пресвятої матері я докладу рук до цього діла і напишу коли-небудь такого листа його матері чи тітці, чи ким вона йому там доводиться, що їй очі рогом повилазять. Я доведу його до згуби, можете мені повірити.

Він підвищив голос, силкуючись перекричати торохкотіння коліс.

— Я не дозволю, щоб її племінник-виродок звів з пуття мого сина. Прикажчиків синок. Продавав тасьму у мого кузена Пітера Поля МакСвайні^{175}. Ні в якому разі.

Він змовк. Містер Блум перевів погляд з його сердитих вусів на лагідне обличчя містера Пауера і на очі Мартіна Каннінгема та його бороду, що поважно погойдувалася. Галасливий самодур. За сином світа не бачить. Він має слушність. Є що залишити після себе. От якби маленький Рубі вижив. Побачити, як він росте. Почути його голос у домі. Іде поруч Моллі в ітонському костюмчику[81]. Мій син. Я в його очах. Мабуть, дивне почуття. Від мене. Чистий випадок. Очевидячки, того ранку на Реймонд-террас, коли вона стояла біля вікна, дивлячись на пару собак, що робили це діло під стіною, годі грішити. А поліційний сержант вищирив зуби. Вона була в тому кремовому халаті з діркою, яку ніяк не могла залатати. Давай побавимося, Полді. Боже милий, мені кортить до смерти. Як зароджується життя.

Потому завагітніла. Довелося відмовитись од Грейстоунського концерту. Мій син усередині. Я допоміг би йому вийти в люди. Допоміг би. Поставив би його на ноги. І німецької б навчився.

— Ми не запізнюємося? — спитав містер Пауер.

— На десять хвилин, — відповів Мартін Каннінгем, позирнувши на годинника.

Моллі. Міллі. Те ж саме, тільки водою розбавлене. Лається, як той хлопчисько. Юхтовий Юпітер! Боги й боженята! Проте любе дівча. Скоро буде жінка. Маллінгар. Любенький татусику. Молодий студент. Так, так: теж жінка. Життя. Життя.

Карета гойднулася туди й назад, їхні чотири тулуби хитнулись.

— Корні міг би дати нам просторіший повіз, — мовив містер Пауер.

— Міг би, — сказав містер Дедалус, та його косі очі не туди дивилися. — Розумієте мене?

Він заплющив ліве око. Мартін Каннінгем заходився вимітати з-під литок сухі крихти.

— Боже милостивий, що воно таке? Крихти?

— Хтось, мабуть, пікнік тут улаштовував, — сказав містер Пауер.

Усі попіднімали ноги й невдоволено оглянули цвілу з пообриваними ґудзиками шкіру сидінь. Містер Дедалус зморщив носа, насуплено подивився вниз і сказав:

— Навряд, чи я дуже помиляюся. Як ви гадаєте, Мартіне?

— Я й сам так вважаю, — сказав Мартін Каннінгем.

Містер Блум знову опустив свою литку. Добре, що я скупався. Ноги, відчувається, зовсім чисті. От якби ще місіс Флемінг ці шкарпетки краще зацерувала.

Містер Дедалус покірно зітхнув.

— Зрештою, — мовив він, — це найприродніша річ у світі.

— Чи Том Кернан прийшов? — спитав Мартін Каннінгем, легенько покручуючи кінчик бороди.

— Так, — відповів містер Блум. Він позаду з Недом Лембертом і Гайнзом^{176}.

— А сам Корні Келлегер? — спитав містер Пауер.

— На цвинтарі, — відповів Мартін Каннінгем.

— Зранку я стрів МакКоя, — мовив містер Блум. — Він сказав, що прийде, коли буде змога.

Карета враз спинилася.

— Що там таке?

— Ми стали.

— Де ми?

Містер Блум вистромив у вікно голову.

— Великий канал, — повідомив він.

Газовий завод. Кажуть, що лікує кашлюк. Міллі добре повелося — так і не захворіла. Бідолашні діти! Корчить їх так, що вони згинаються вдвоє і аж на лиці чорніють. Сором та й годі. Щодо хвороб, то вона відбулася порівняно легко. Тільки кір. Вариво з лляного сім’я. Епідемії скарлатини, інфлюенци. Реклама смерти. Не проминути цієї нагоди. Онде собачий притулок. Бідолашний старий Атос! Поводься добре з Атосом, Леопольде, це моє останнє бажання. Хай здійсниться твоя воля. Ми коримося їм, коли вони в могилі, Передсмертні закарлючки. Він узяв це до серця і сконав од туги. Спокійний пес. У старих людей собаки завжди спокійні.

На циліндр йому впала крапля дощу. Він сховав голову і побачив, як за мить покрилися крапками сірі плити. Навсібіч. Дивно. Наче крізь сито. Я так і думав, що піде дощ. Пригадую, у мене рипіли черевики.

— Погода змінюється, — мовив він спокійно.

— Шкода, що вона не потрималася, — озвався Мартін Каннінгем.

— Потрібний для села, — сказав містер Пауер. — Ось ізнову визирає сонце.

Містер Дедалус подивився на захмарене сонце крізь окуляри і кинув небесам німе прокляття.

— Погода непевна, як шлунок у дитини, — сказав він.

— Рушаймо.

Карета посунула на тугих колесах, і їхні тулуби легенько гойднулися. Мартін Каннінгем покрутив кінчик бороди.

— Том Кернан був учора ввечері просто розкішний, — сказав він. — А Педді Леонард^{177} передражнював його прямісінько в лице.

— Ну ж бо, Мартіне, скопіюйте його, — жваво мовив містер Пауер. — Ось послухайте, Саймоне, як він просторікує з приводу «Стриженого хлопця»^{178} у виконанні Бена Долларда.

— Розкішний, — пишномовно сказав Мартін Каннінгем. — «Виконуючи цю просту баладу, Мартіне, він дає їй таке барвисте тлумачення, якого я ще ніколи не чував за все своє свідоме життя».

— Барвисте, — повторив, сміючись, містер Пауер. — Вельми він полюбляє це слово. І ще ретроспективне аранжування.

— Ви читали промову Дена Доусона^{179}? — спитав Мартін Каннінгем.

— Ні, — сказав містер Дедалус. — А де вона?

— У вранішній газеті.

Містер Блум витяг газету з внутрішньої кишені. Книжка, що я повинен для неї поміняти.

— Ні, ні, — квапливо докинув містер Дедалус. — Згодом, будь ласка.

Погляд містера Блума помандрував краєм газети вниз, вивчаючи імена небіжчиків. Келлен, Коулмен, Дігнем, Фосет, Лоурі, Номен, Пік, який це Пік? чи це той, що був у Кросбі й Еллейна? ні, Секстон, Ербрайт. Друковані літери вмить вицвітають на висхлому ламкому папері. Спасибі Маленькій Квіточці^{180}. Сумуємо за. На невимовний смуток його. У віці 88 років після тривалої важкої хвороби. Місячна панахида по Квінланові. Хай змилується солодкий Ісус над його душею.

Я порвав конверт? Так. Де я дів її листа потому, як прочитав його у лазні? Він помацав кишеню жилета. Тут, усе гаразд. Любий Генрі. Доки мені стає терпіння.

Народна школа. Мідове подвір’я. Ризик. Тільки двоє лишилися. Куняють. Тлусті, як кліщі. Занадто неповороткі. Інші ганяють по місту з пасажирами. Годину тому я тут проходив. Візники попіднімали свої капелюхи.

Спина стрілочника випросталась ураз проти трамвайного роз'їзду біля вікна містера Блума. Невже не можна винайти якийсь автоматичний пристрій так, щоб колеса самі набагато зручніше? Але ж той чоловік залишиться тоді без роботи? Але ж тоді інший чоловік дістане роботу, виробляючи новий пристрій?

Антьєнтська концертна зала. Концерту немає. Чоловік у костюмі кольору буйволової шкури з креповим паском. Не дуже сумує. Неповна жалоба. Мабуть, жінчин родич.

Вони поминули непривітну катедру Святого Марка, під залізничним мостом, повз Театр Королеви: мовчки. Дошки з оголошеннями. Юджин Стреттон^{181}. Місіс Бендмен Палмер. Чи зможу я піти сьогодні ввечері на «Лію»? Я сказав, що я. Або на «Кілларнейську лілею^{182}»? Оперна трупа Елстера Граймза. Повна зміна програми. Вогкі яскраві афіші на наступний тиждень. «Бристольські забави^{183}». Мартін Каннінгем міг би дістати контрамарку в Гейті. Доведеться поставити йому випивку разів зо два. Вийде одне на одне.

Він прийде вдень. Її пісні.

Плестоу. Меморіальний фонтан сера Філіпа Кремптона з його погруддям. Хто він був такий?

— Як ся маєте? — мовив Мартін Каннінгем, підносячи до чола долоню на знак привітання.

— Він нас не бачить, — сказав містер Пауер. — Так, бачить. Як ся маєте?

— Хто? — спитав містер Дедалус.

— Блейзес Бойлен, — відповів містер Пауер. — Он він вийшов свіжим повітрям подихати.

Саме ту мить я думав.

Містер Дедалус нахилився до вікна привітатися. З порогу «Червоного банку» майнув на відповідь білий диск солом’яного бриля: минули.

Містер Блум роздивлявся нігті на лівій руці, потім на правій. Нігті — так. А що в ньому вони вона бачить іще? Принада. Найгірший мужчина в Дубліні. З того й живе. Часом вони відчувають, що за людина. Інстинкт. Але людину такого кшталту. Мої нігті. Я саме дивлюся на них: гарно підстрижені. А потім: подумати тільки. Тіло трохи м’якшає. Я помітив би це пригадуючи. Причина, гадаю, та, що шкіра не встигає скорочуватися, коли тіло спадає. Але форма залишається. Форма ще є й досі. Плечі. Рамена. Округлі. Увечері перед балом. Сорочка застряла між сідницями.

Він затиснув руки між колінами і, задоволений, обвів відсутнім поглядом їхні обличчя.

Містер Пауер спитав:

— Як справи з концертним турне, Блуме?

— О, дуже добре, — відповів містер Блум. — Я чую надзвичайно схвальні відгуки. Адже ідея чудова…

— А ви самі їдете?

— Та ні, — сказав містер Блум. — Річ у тім, що я маю поїхати в графство Клер в одній приватній справі. Вони, бачите, збираються виступати по головних містах. Якщо зазнають збитків у одному, то надолужать в іншому.

— Атож, — сказав Мартін Каннінгем. — Мері Андерсон^{184} зараз там.

— Маєте гарних артистів?

— Її імпресаріо Луїс Вернер, — відповів містер Блум. — О так, у нас будуть усі провідні. Дж. С. Дойл і, сподіваюся, Джон МакКормак^{185} і. Словом, найкращі.

— І Мадам, — докинув, усміхаючись, містер Пауер. — Аж ніяк не остання.

Містер Блум розвів руками на знак увічливого протесту і знову їх затиснув. Сміт О’Браєн. Хтось поклав квіти. Жінка. Мабуть, день його смерти. Вітаю з днем. Об’їжджаючи статую Феррела^{186}, карета безшумно зіткнула їхні розслаблені коліна.

Ки: убого вбраний старий край хідника пропонував свій товар, роззявивши рота: ки.

— Чотири шнурки за пені.

Цікаво, чому його викинули з адвокатської колегії. Мав власну контору на Г’юм-стрит. У тому ж самому будинку, що й тезко Моллі. Твіді, Уотерфордський присяжний повірений. Циліндр у нього ще з тих часів. Залишки колишньої доброзвичайности. Теж у жалобі. Пустився берега бідолаха! Як горох при дорозі: хто йде, той скубне. Не живе О’Келеген^{187} тільки дні тре.

А Мадам. Двадцять на дванадцяту. Встала. Місіс Флемінг прийшла прибирати. Чеше коси, мугикає: voglio е non vorrei. Ні: vorrei е non[82]. Дивиться на кінчики волосся, чи не січеться. Mi trema un poco il[83]. Гарно виходить у неї оте те: ридаючий тон. Дрізд. Слово «дрізд» — воно чудово це передає.

Його очі мимохідь озирнули гоже лице містера пера. Скроні сивіють. Мадам; усміхаючись. Я теж усміхнувся на відповідь. Усмішку можна по-різному тлумачити. Може, звичайна ввічливість. Гарна людина. Чи правда, що він утримує якусь жінку? Не дуже приємно для дружини. Проте кажуть, хто воно мені розповідав, що у них невинні стосунки. Така гра, бачиться, навряд чи довго тривала б. Так, це Крофтон^{188} зустрів його якось увечері, він ніс їй фунт вирізки. Хто вона була? Офіціантка у Джурі? Чи, може, у «Мойрі»?

Вони проїхали під статуєю Визволителя^{189} у широчезному плащі.

Мартін Каннінгем штовхнув ліктем містера Пауера.

— З коліна Рувимового, — сказав він.

Високий чорнобородий чоловік, спираючись на палицю, кульгав, повертаючи за ріг слонового будинку Елвері^{190}; його покручена рука була закладена за спину долонею догори.

— У всій своїй первісній красі, — мовив містер Пауер.

Містер Дедалус подивився услід кульгавій фігурі й сказав тихим голосом:

— Бодай тобі дідько в’язи звернув!

Містер Пауер, знемагаючи від сміху, затулив од вікна лице, коли карета минала пам’ятник Греєві.

— Всі ми там були, — толерантно мовив Мартін Каннінгем.

І стрівся очима з містером Блумом. Погладивши бороду, він додав:

— Або майже всі.

Містер Блум ураз забалакав жвавим тоном, розглядаючи обличчя своїх подорожніх.

— Люди розповідають пречудовий анекдот про Рувима Дж. та його сина.

— Про човняра? — запитав містер Пауер.

— Атож. Правда ж пречудовий?

— Що за анекдот? — спитав містер Дедалус. — Я його не чув.

— Він зв’язався з однією дівчиною, — почав містер Блум, — і батько вирішив послати його на острів Мен, далі від спокуси, та коли вони удвох…

— Що? — спитав містер Дедалус. — Ота тютя з полив’яним носом?

— Атож, — підтвердив містер Блум, — ішли вони удвох до пароплава, і він вирішив утопити…

— Утопити Вараву^{191}! — вигукнув містер Дедалус. — Їй-богу, хай би він його втопив!

Містер Пауер протягло чмихнув крізь затулені ніздрі.

— Ні, — сказав містер Блум, — син себе…

Мартін Каннінгем непоштиво урвав його мову.

— Рувим Дж. із сином простували набережною понад річкою до пароплава, що мав відпливати на острів Мен, і юний химерник нараз вирвався та й плигнув через парапет просто в Ліффі.

— Мати божа! — скрикнув злякано містер Дедалус. — І втопився?

— Втопився! — вигукнув Мартін Каннінгем. — Де там! Один човняр його виловив, зачепивши гаком за матню, і привіз батькові на набережну. Ледь живого. Туди півміста збіглося.

— Так, — мовив містер Блум. — Але найсмішніше те…

— А Рувим Дж., — сказав Мартін Каннінгем, — дав човнярові флорин за те, що той порятував сина.

З-під руки містера Пауера долинуло приглушене зітхання.

— Таки дав, — підтвердив Мартін Каннінгем. — Як справжній герой. Срібний флорин.

— Правда ж чудово? — запитав жваво містер Блум.

— Передав один шилінг вісім пенсів, — сухо сказав містер Дедалус.

У кареті залунав тихий здавлений сміх містера Пауера.

Нельсонова колона.

— Вісім слив на пенні! Вісім на пенні!

— Приберімо-но краще серйознішого вигляду, — мовив Мартін Каннінгем.

Містер Дедалус зітхнув.

— Навряд чи бідолаха Педді образився б на нас за те, що ми трохи посміялися. Він сам чимало хороших анекдотів розповів.

— Прости мене, Господи! — сказав містер Пауер, витираючи пальцями вологі очі. — Бідолашний Педді! Аж ніяк не думав минулого тижня, бачачи його востаннє, — а він був при доброму здоров’ї, — що так скоро його проводжатиму. Пішов він од нас.

— Такої порядної людини тепер на світі не знайдеш, — мовив містер Дедалус. Нагло він помер.

— Розрив серця, — сказав Мартін Каннінгем.

Він сумно постукав по грудях.

Червоне лице: пашить, як головешка. Перепивав браги. Засіб, щоб ніс не червонів. Доп’єшся до такого, що він стане, як аделіт. Багацько грошей витратив, його фарбуючи.

Містер Пауер, поринувши в тужливу задуму, дивився на будинки, що вони їх минали.

— Помер наглою смертю, неборака, — сказав він.

— Найкраща смерть, — озвався містер Блум. — Вони витріщилися на нього.

— Без страждань, — пояснив він. — Раз і вже. Наче смерть уві сні.

Ніхто нічого не сказав.

Мертвий цей бік вулиці. Удень тут порожньо, агентства по продажу землі, готель, де заборонені міцні напої, залізничне бюро Фалконера, коледж урядовців, Гілл, католицький клуб, трудове товариство сліпих. Чому? Є якась причина. Сонце або вітер. Увечері теж. Парубоцтво та служниці. За сприянням покійного отця Метью^{192}. Камінь на місці майбутнього пам’ятника Парнелові. Розрив. Серце.

Білі коні з білими трепітками на лобі вибігли скоком із-за Ротонди. Промайнула маленька труна. Ховають похапцем. Катафалк. Незаміжня. Чорні для заміжніх. Перісті для парубків. А черниці гніді коні молодці.

— Шкода, — сказав Мартін Каннінгем. — Дитина.

Обличчя карлика фіялкове і зморщене, як у маленького Руді. Тіло карлика, м’яке, як замазка, у сосновому ящику, оббитому білим. Платить допомогове похоронне товариство. Пенні на тиждень за шматок дерну. Наше. Любе. Маленя. Дитина. Ненароком. Помилка природи. Якщо здорове, то від матері. Якщо ні, від батька. Народите собі здоровішу.

— Бідолашне маля, — сказав містер Дедалус. — Одстраждалося.

Карета поїхала повільніше узвозом площею Ратленд-сквер. Дорога важка.

Могила чека. Хай торохтять. Кістки бідака^{193}.

— У розквіті сил, — сказав Мартін Каннінген.

— Але найстрашніше, — мовив містер Пауер, — коли людина накладає на себе руки.

Мартін Каннінгем витяг притьмом годинника, кахикнув і поклав його знову в кишеню.

— Для родичів це найбільша ганьба, — додав містер Пауер.

— Тимчасове потьмарення розуму, звичайно, — рішуче сказав Мартін Каннінгем. — Треба до таких людей милосердя мати.

— Кажуть, що на це здатний тільки боягуз, — озвався містер Дедалус.

— Не нам про це судити, — мовив містер Каннінгем.

Містер Блум хотів був щось сказати, але знову стулив губи. Великі очі Мартіна Каннінгема. Одвів погляд убік. Добряча людяна душа. Розумний. З обличчя схожий на Шекспіра. Завжди добре слово скаже. Тутешня людність не має жалю ані до них, ані до дітовбивць. Не дають ховати за християнським звичаєм. Колись, бувало, простромляли кілком серце в могилі. Наче воно й так не розбите. Та часом вони каються, коли вже пізно. Знаходять у річці, вчепився за очерет. Він глянув на мене. А жінка в нього страшенна п’яниця. Купує їй нову обставу в дім раз по раз, а вона чи не щосуботи закладає меблі під його ймення. Довела до такого життя, що й у пеклі гірше не буде. Та тут і святий не витримає. У понеділок зранку починай знову. Впрягайся у лямку. Мати Божа, ну й видовище було, мабуть, того вечора, коли Дедалус, казав мені, заходив. Упилася й пішла у Скоки з Мартіновою парасолькою:

Він одвів погляд. Він зна. Могила чека.

День, коли йшло слідство. Пляшка з червоною наліпкою на столі. Номер у готелі, картини зі сценами полювання. Задуха була. Сонце крізь щілини жалюзі. Вуха слідчого, здорові й волохаті. Бутс виступав із свідченням. Спочатку думав, що він спить. Потім побачив наче жовті смужки на обличчі. Сповз із ліжка. Висновок: надмірна доза. Нещасливий випадок. Лист. Моєму синові Леопольдові.

Вже ніякого болю. Не прокинешся. Кістки бідака.

Карета швиденько покотилася до Блессінгтон-стрит. Дорога важка.

— Здається, помчали алюром, — сказав Мартін Каннінгем.

— Ще, чого доброго, перекине нас посеред дороги, — озвався містер Пауер.

— Сподіваюся, що ні, — сказав Мартін Каннінгем. — Завтра в Німеччині будуть великі перегони. Гордон Беннет^{195}.

— Щира правда, — сказав містер Дедалус. — Цікаво було б подивитися.

Коли вони повернули на Берклі-стрит, шарманка біля басейну послала їм навздогін скрипучу хвацьку пісеньку. Чи бачив хто-небудь Келлі^{196}? Ка є два ел і. Похоронний марш із «Саула»^{197}. Він не кращий за старого Антоніо^{198}. Покинув мене безгріш-ноніо. Пірует! Mater Misericordiae[84]. Еклз-стрит. Там мій дім. Велика лікарня. Є відділ для невиліковно хворих. Дуже втішно. Шпиталь Божої Матері для вмираючих. Трупарня тут же внизу. Де померла стара місіс Райорден^{199}. У жінок страшний вигляд. Її годувальна чашка, і пхають у рот ложку. Потім заставляють ліжко ширмою, щоб помирала. Приємний хлопчина, той студент, що перев’язував мене, коли бджола вкусила. Кажуть, він перейшов у пологовий будинок. З одної крайности в іншу.

Карета завернула на повній швидкості за ріг; спинилася.

— Що там знову?

Поділений гурт клеймованої худоби сунув повз вікна, мукаючи, незграбно ступаючи розбитими копитами, поволі обмахуючи хвостами зашкарублі від гною, кістляві крупи. Збоку й поміж ними бігли рудаві вівці, бекаючи від страху.

— Еміґранти, — сказав містер Пауер.

— Гей! — лунав голос погонича, пуга цьвохала скотину по боках. — Гей! Куди пішла!

Ага, сьогодні ж четвер. Завтра ріжуть скот. Сьогорічні телята. Кафф продав їх фунтів по двадцять сім за голову. Мабуть, до Ліверпуля. Ростбіф для старої Англії^{200}. Скуповують усіх тлустих. А рештки пропадають: уся ця сировина, шкура, шерсть, роги. За рік це склало б великі гроші. Торгівля м’ясними залишками. Відходи різниць для чинбарень, на мило, маргарин. Цікаво, чи й досі гендлюють несвіжим м’ясом, скуповуючи його просто з поїзда в Клонсиллі.

Карета рушила крізь стадо.

— Не можу збагнути, чому муніципалітет не проведе трамвайної лінії від обори до пристані, — сказав містер Блум. — Можна було б перевозити худобу на платформах простісінько до пароплавів.

— Замість того, щоб загачувати вулиці, — додав Мартін Каннінгем. Ваша правда. Треба так і зробити.

— Атож, — сказав містер Блум, — а ще я часто думаю, що слід би завести муніципальні похоронні трамваї, знаєте, як у Мілані. Прокласти рейки до воріт цвинтаря і завести спеціальні трамваї, катафалк, карету і все таке інше. Ви мене розумієте!

— Це ви таке придумали, що й на голову не налазить, — озвався містер Дедалус. — Спальний вагон і вагон-ресторан.

— Сумна перспектива для Корні, — докинув містер Пауер.

— Чому? — запитав містер Блум, повертаючись до містера Дедалуса. — Адже це пристойніше, аніж гнатися вулицями в два ряди.

— Може, ви й маєте деяку слушність, — погодився містер Дедалус.

— До того ж, — озвався Мартін Каннінгем, — ми були б забезпечені від таких випадків, як той, коли катафалк перекинувся біля шинку Данфі і труна покотилася на брук.

— То був жах, — мовило шоковане обличчя містера Пауера, — і мрець випав на дорогу. Жах!

— Перший прийшов до шинку Данфі, — сказав, кивнувши, містер Дедалус. — Кубок Гордона Беннета.

— Слава тобі Господи! — побожно мовив Мартін Каннінгем.

Гах! Перекинувся. Труна хряснула на бруківку, Віко одлетіло. Педді Дігнем випав з труни і покотився задубілий у пилюку в завеликому для нього брунатному костюмі. Червоне лице: тепер сіре. Рот роззявився. Питає, що сталося. Правильно, що підв’язують щелепу. Страшно, коли роззявлений. До того ж нутрощі швидко розкладаються. Краще закрити всі отвори. Також і той. Воском. Відхідник розкривається. Запечатати все.

— Шинок Данфі, — оголосив містер Пауер, коли карета повернула праворуч.

Куток Данфі. Жалобні карети вишикувалися, топлять своє горе. Спочинок дорогою. Чудове місце для шинку. Сподіваюся, заїдемо сюди, вертаючи назад, щоб випити за його здоров’я. Гуртом утішитися. Еліксир життя.

А що, якби це й справді сталося. Чи потекла б кров, якби, скажімо, забиваючи труну, його штрикнули гвіздком? Може, потекла б, а може, й ні. Залежить від того, куди саме. Кровообіг припиняється. Проте з артерії, можливо, трохи плющатиме. Краще ховати їх у червоному: темно-червоному.

Мовчки їхали по Фібсборо-роуд, Повз них промчав порожній катафалк, вертаючися з цвинтаря: наче йому полегшало.

Кросганський міст: Королівський канал.

Вода шугала з ревом крізь ворота шлюзів. Чоловік стояв серед стосів торфу на своїй баржі, що осідала. На стежці уздовж каналу коняка на ослабленій кодолі. На облавку «Бугабу»^{201}.

Їхні очі стежили за ним. Повільним, зарослим водяним путівцем він проплив на своєму плоту через Ірландію аж до моря, кодола тягла його повз очерети, над мулом, набитими грязюкою пляшками, собачим падлом. Атлон, Маллінгар, Мойвеллі, можна піти вздовж каналу пішки, щоб дістатися до Міллі. Або поїхати велосипедом. Узяти напрокат якусь старизну. На аукціоні у Рена продавався днями один, але жіночий. Розвивати водні шляхи. Улюблена справа Джеймса МакКєнні^{202} перевозити мене човном через річку. Дешевший транспорт. Не поспішаючи. Плавучі будиночки. На лоні природи. І катафалки. На небеса водою. Може, приїхати без попередження. Несподіваний гість, Лейксліп, Клонсілла. З одного шлюза в другий до самісінького Дубліна. З торфом, викопаним на болотах у глибині острова. Привіт. Він підняв свого брунатного солом’яного бриля, віддаючи шану Педді Дігнемові.

Вони проїхали повз будинок Браєна Бороїмхе^{203}, Тепер близько.

— Цікаво, як поживає наш приятель Фогарті^{204}, — сказав містер Пауер.

— Краще спитайте Тома Кернана, — відмовив містер Дедалус.

— А як він? — спитав Мартін Каннінгем. — Мабуть залишили його в сльозах.

— Хоч з очей пішов, — сказав містер Дедалус, — а в думках витає^{205}.

Карета звернула ліворуч на Фінглас-роуд.

Праворуч майстерня надгробків. Останній шмат дороги. На невеличкому клаптикові землі скупчилися мовчазні постаті, білі, сумні, простягають тихі руки, уклякли в горі, вказують. Фрагменти фігур, вирізьблені. У білій мовчанці: волають. У найкращому виконанні. Тос. Г. Деннані, майстер надгробків і скульптор.

Минули.

Край пішоходу перед будинком Джіммі Гірі, сторожа цвинтаря, сидів старий волоцюга, буркочучи й витрушуючи пісок і камінці з свого величезного, рудого від куряви, порваного черевика. Кінець шляху земного.

Потому за вікном пішли один за одним похмурі сади; похмурі будинки.

Містер Пауер показав пальцем.

— Оце тут убили Чайлдза^{206}, — сказав він. — Останній будинок.

— Атож, — підтвердив містер Дедалус. — Страшна історія. Сеймур Буш його вирятував. Убив рідного брата. Принаймні так кажуть.

— Обвинувачення не мало доказів, — сказав містер Пауер.

— Тільки непрямі, — мовив Мартін Каннінгем. — Це засада закону. Краще звільнити дев’яносто дев’ять винних, аніж засудити одного невинного^{207}.

Вони подивилися. Садиба вбивці. Вона промайнула за вікном, похмура. Зачинені віконниці, безлюдний, порослий бур’яном сад. Зійшов маєток нанівець. Невинно засуджений. Убивство. Лице вбивці в зіницях убитого. Люди люблять про таке читати. У саду знайдено відрізану голову. Вбита була вбрана в… Як вона сконала. Останнє злочинство. Убійникова зброя. Душогубця й досі не спіймано. Речові докази. Шнурок черевика. Ексгумація тіла. Убійник не врятується від кари.

Тісно в цій кареті. Може, їй не сподобається, що я приїду без попередження. З жінками треба обережно. Спробуй-но застати їх в опущеному трико. Ніколи тобі не подарують. П’ятнадцять років.

В очах їм замиготіла висока огорожа цвинтаря. Темні тополі, подекуди білі постаті. Постаті частішають, білі фігури юрмляться серед дерев, білі постаті й уламки мовчки пропливають за вікнами, марно простягаючи руки.

Обід колеса черкнув об край пішохода: спинилися. Мартін Каннінгем вистромив руку і, крутнувши ручку, штовхнув дверцята коліном. Він вийшов з карети. Містер Пауер з містером Дедалусом вийшли слідом за ним.

Перекласти тепер теє мило. Рука містера Блума притьмом розстебнула задню кишеню і перенесла мило з папером, що приліпився, до внутрішньої кишені. Він вийшов з карети, знову поклавши в кишеню газету, котру й досі тримав у другій руці.

Бідний похорон: катафалк і три карети. Та то однаково. Почет, золоті вуздечки, реквієм, салют. Пишнота смерти. За останньою каретою стояв торговець біля свого візка з пиріжками й різними овочами. Пиріжки од Сімнела, позлипалися: пиріжки для мертвяків. Собачі галети. Хто їх їсть? Ті, що вертаються з похорону.

Він рушив за своїми супутниками. Містер Кернан і Нед Лемберт подалися слідом. Гейнз ішов за ними. Корні Келлегер спинився біля відкритого катафалка і взяв два вінки. Один він подав хлопцеві.

Де поділися ті, що везли ховати дитину?

З Фінглас-роуд виїхали запряжені коні, минули їх важкою ступою, тягнучи крізь похоронну тишу рипучу хуру, на якій лежала гранітна брила. Хурман, що йшов попереду, підняв капелюха.

Тепер труну. Хоч і мертвий, а дістався перед нами. Кінь на нього озирається, трепітка зсунулася на бік. Тьмяне око: хомут муляє шию, притискає судину абощо. Чи вони знають, що їм доводиться день у день сюди возити? Мабуть, ховають щодня по двадцять, по тридцять. А ще й Маунт Джером для протестантів. По всьому світі скрізь щохвилини похорони. Закопують їх возами, хутко. Тисячі щогодини. Забагато розвелося на світі.

З воріт вийшло двоє, що проводжали покійника: жінка й дівчина. Худолиця гарпія, до того ж така, що пальця в рот не клади, капелюшок зсунувся набік. Обличчя дівчинки заплакане, вимазане, тримає жінку за руку, дивиться на неї, чи треба плакати. Риб’яче обличчя, безкровне й безбарвне.

Носії взяли труну на плечі й понесли за ворота. Мертвий вантаж. Я теж відчув себе важчим, коли вийшов з купелі. Спершу мертвяк, потім мертвякові друзі. Корні Келлегер з хлопцем рушили слідом, несучи вінки. Хто це поряд з ними? Ага, шуряк.

Всі пішли за ними.

Мартін Каннінгем прошепотів:

— Я собі місця не знаходив, коли ви при Блумові завели мову про самогубців.

— Що? — прошепотів містер Пауер. — Як так?

— Його батько отруївся, — прошепотів Мартін Каннінгем. — Він держав у Еннісі «Готель королеви». Ви ж чули, як він казав, що виряджається до Клера. Роковини.

— Мати Божа! — прошепотів містер Пауер. — Уперше чую. Отруївся!

Він озирнувся на лице з темними задуманими очима, що йшло за ними до кардиналового мавзолею. Розмовляє.

— А він був застрахований? — запитав містер Блум.

— Здається, був, — відповів містер Кернан. — Але страховий поліс неодноразово заставлений. Мартін спробує влаштувати молодшого в Артейн^{208}.

— Скільки ж у нього дітей залишилося?

— П’ятеро. Нед Лемберт спробує влаштувати одну дівчину до Тодда^{209}.

— Сумна історія, — тихо мовив містер Блум. — П’ятеро малих діточок.

— Тяжка втрата для бідолашної дружини, — додав містер Кернан.

— І не кажіть, — підтвердив містер Блум. — Тепер вона як на світ народилася.

Він подивився на свої черевики, що їх помастив і почистив. Вона його пережила, втратила свого чоловіка. Для неї він мертвіший, аніж для мене. Хтось має пережити іншого. Кажуть розумні люди. Жінок у світі більше ніж чоловіків. Висловити їй своє співчуття. Ви зазнали страшної втрати. Сподіваюся, скоро підете слідом за ним. Тільки для індуських удів. Вона вийде заміж за іншого. За нього? Ні. А проте, хто знає? Залишатися вдовою вже не в звичаї, відколи померла стара королева. Везли на лафеті. Вікторія і Альберт. Роковини смерти відзначалися у Фрогморі^{210}. Але зрештою вона таки почепила собі на капелюшок кілька фіалок. Марнославна до глибини душі. Усе заради тіні. Навіть не король, а лише чоловік. Основа для неї був син. Щось нове, якесь сподівання, не схоже на минуле, яке вона прагнула оживити, якого чекала. Воно ніколи не вертається. Комусь доводиться йти першому; самотній під землею; і вже більше не ляже в її тепле ліжко.

— Як ся маєте, Саймоне? — тихо спитав Нед Лемберт, потискаючи йому руку. — Не бачив вас бозна-відколи.

— Чудово. Що нового в преславному місті Коркові?

— Я побував там у Великодній понеділок, їздив на верхогони, — сказав Нед Лемберт. — Як завжди шість шилінгів вісім пенсів. Зупинявся у Діка Тойві.

— Як там Дік, добряча душа?

— Між ним і небом нічого не лишилося, — відповів Нед Лемберт.

— Святі святителі! — здивовано вигукнув, притишивши голос, містер Дедалус. — Дік Тойві лисий?

— Мартін хоче влаштувати пожертву для малечі, — сказав, показуючи вперед, Нед Лемберт. — По кілька шилінгів з душі. Щоб вони якось перебули, доки зі страховим полісом з’ясується.

— Авжеж, авжеж, — невпевнено мовив містер Дедалус. — Ото попереду його старший хлопець?

— Так, — сказав Нед Лемберт, — з жінчиним братом. Джон Генрі Ментон іде позаду. Він підписався на фунт.

— Певна річ, — сказав містер Дедалус. — Я не раз казав бідолашному Педді, щоб він тримався за ту роботу. У світі є люди гірші за Джона Генрі.

— А як він її втратив? — спитав Нед Лемберт. — Пив чи що?

— Багатьом добрим людям воно вадить, — сказав, зітхнувши містер Дедалус.

Вони спинилися біля дверей каплиці. Містер Блум стояв позаду хлопця з вінком, дивлячись на його гладенько причесане волосся і тонку з ямкою шию в новенькому комірці. Бідолашний хлопчина! Чи він був там, коли батько? Обоє непритомні. Прийти до тями в останню хвилину і востаннє впізнати. Все, що він міг зробити. Я винен три шилінги О’Ґрейді. Чи він би зрозумів? Носії занесли труну до каплиці. З якого кінця голова?

За хвилину він увійшов слідом за іншими, мружачись у напівтемряві. Труна стояла на марах перед олтарем, чотири високі жовті свічки по кутках. Завжди перед нами. Корні Келлегер, кладучи по вінку біля передніх кутків, подав хлопцеві знак стати навколішки. Всі поставали навколішки тут і там біля підставок для молитовників. Містер Блум стояв позаду, біля купелі, а коли всі заклякли, висмикнув непомітно з кишені складену газету і сперся на неї правим коліном. Він обережно поклав на ліве коліно свого чорного капелюха і, тримаючи його за криси, побожно схилив голову.

З дверей вийшов прислужник з мідним відром, чимсь наповненим. За ним вийшов священик у білому, однією рукою пригладжуючи єпітрахиль, а другою притримуючи на жаб’ячому череві невеличку книжку. Хто читати митець? Я, сказав горобець.

Вони спинилися біля мар, і священик почав шпарко цвірінькати з книжки.

Отець Кофі[85]. Пам’ятав був, що схоже на труну. Dominenamine[86]. Пика в нього нахабна. Керує виставою, м’язистий християнин^{211}. Горе тому, хто погляне на нього зизим оком: священик. І ймення твоє буде Петро. Луснуть боки, як у вівці в конюшині, Дедалус каже, луснуть. Черево, як у отруєного щеняти. Смішні порівняння підбирає той хлопець. Гах: луснули боки.

— Non intres in judicium cum servo tuo, Domine[87].

Молитва латиною додає їм ваги. Реквієм. Крепові паски. Облямований чорним папір на листи. Запишуть на вічне поминання. Холодно тут. Потребує доброго харчу, сидячи тут увесь ранок у сутінках, нетерпляче чекаючи, заходьте, будь ласка. І очі в нього жаб’ячі. Чого це його так обдуло? Моллі обдуває після капусти. Може, тут таке повітря. Мабуть, повно газів. Напевне, тут до біса газів. Наприклад різники: вони схожі на сирі біфштекси. Хто пак мені розказував? Мервін Браун^{212}. У склепах Вербурзького^{213} абатства чудовий старий орган сто п’ятдесят років доводиться часом просвердлювати труни, щоб випустити й підпалити гази. Шугає з дірки: синім. Дихнеш раз, і по тобі.

Заболіло коліно. Ох. Так легше.

Священик вийняв з відра, що його тримав хлопець, палицю з потовщенням на кінці й струснув нею над труною. Потому пішов до протилежного краю і струснув ще раз. Потому вернувся назад і поклав її назад у відро. Який ти був до смерти. Це все зазначено: саме так він має робити.

— Et ne nos inducas in tentantionem[88].

Прислужник на відповідь виспівував дискантом. Я часто думав, що краще наймати хлопців. Років до п’ятнадцяти, звичайно…

Гадаю, то свята вода. Витрушує сон. Набридла йому, мабуть, ця робота, трусити тією ґирлиґою над усіма мерцями, яких сюди привозять. Хай би побачив те, над чим трусить, воно йому не зашкодить. Щодень Божий свіжий крам: літні чоловіки, там баби, діти, жінки, що померли від пологів, бородаті чоловіки, лисі бізнесмени, дівчата, що померли від сухот, вузькогруді, як курчата. Увесь рік він промовляє над ними ті самі слова і кропить зверху водою: спіте. Тепер на Дігнеама.

— In paradisum[89].

Сказав, що він піде в рай чи вже в раю. Каже це над кожним. Нудне діло. Та треба ж йому щось говорити.

Священик загорнув книжку і вийшов, а за ним і прислужник. Корні Келлегер одчинив бічні двері, зайшли грабарі, взяли труну, винесли і поставили на свій візок. Корні Келлегер дав один вінок хлопцеві, а другий шурякові. Всі повиходили за ними крізь бічні двері на тихе сіре повітря. Містер Блум вийшов останній, склавши свою газету і знову засунувши її в кишеню. Він похмуро дивився собі під ноги, поки візок завернув ліворуч. Металеві колеса, пронизливо скрегочучи, трощили гравій, і важкі черевики простували за візком уздовж шереги склепів.

Та-pi та-ра та-pi та-ра та-ру. Господи. Тут же не вільно співати.

— О’Коннелове коло, — сказав біля нього містер Дедалус.

Містер Пауер підвів свої лагідні очі на вершину високого обеліска.

— Він спочиває, — мовив він, — серед свого народу, старий О’Ден. Але серце його поховане в Римі^{214}. Скільки розбитих сердець поховано тут, Саймоне!

— Її могила он там-о, Джеку, — сказав містер Дедалус. — Скоро мене покладуть побіч неї. Нехай Господь забере мене, коли на те буде його воля.

Не стримавшись, він почав тихенько плакати і злегка спотикався, ідучи. Містер Пауер узяв його під руку.

— Їй краще там, де вона тепер, — мовив він лагідно.

— Напевно краще, — відмовив, злегка схлипнувши, містер Дедалус. — Напевно вона на небесах, якщо є небеса.

Корні Келлегер ступив убік і пропустив уперед інших.

— Сумна подія, — ввічливо почав містер Кернан.

Містер Блум заплющив очі й двічі сумно кивнув головою.

— Інші надягають капелюхи, — сказав містер Кернан. — Гадаю, ми теж можемо. Ми з самого заду. Це кладовище підступне місце.

Вони покрили голови.

— Превелебний отець занадто швидко прочитав молитву, правда ж? — сказав докірливо містер Кернан.

Містер Блум мовчки кивнув, позирнувши в меткі налиті кров’ю очі. Потайні очі, потайні цікаві очі. Мабуть, масон — невпевнений. Знову поряд із ним. Ми з самого заду. В одному коші. Сподіваюся, він скаже щось інше.

Містер Кернан додав:

— Повинен сказати, що відправа ірландської церкви^{215} на Маунт Джером простіша, промовистіша.

Містер Блум обережно погодився. Мова, звичайно, то річ осібна.

Містер Кернан сказав урочистим тоном:

— «Я є воскресіння й життя». Це сягає глибин людського серця.

— Атож, — сказав містер Блум.

Може, твого серця, але яке до того діло бідоласі, що лежить у дерев’яному кожусі розміром шість футів на два? Ніякого. Осередок любови. Розбите серце. Зрештою це помпа, щодня помпує тисячі галонів крови. Одного чудового дня воно затнеться, та і по тобі. Лежить їх тут сила-силенна: легені, серця, печінки. Старі та іржаві помпи: а то все бридня. Воскресіння й життя. Коли помреш, то вже мертвий. Або оця вигадка, Страшний суд. Викидають усіх із могил. Ходи сюди, Лазарю! А він ходив сюди й туди і втратив роботу. Вставай! Кінець світу! І вся громада починає шастати, шукаючи свої печінки, легені та інші нутрощі. Спробуй-но розшукати усе своє добро цього ранку. Двадцять чотири унції пороху в черепі. Дванадцять грамів. Тройська міра. Корні Келлегер пішов поряд з ними в ногу.

— Все йде пречудово, — сказав він. — Га?

Він позирнув на них своїми липучими очима. Плечі полісмена. Зі своїм там-тара-рам там-тара-рам.

— Як і належить, — сказав містер Кернан.

— Що? Га? — озвався Корні Келлегер.

Містер Кернан його заспокоїв.

— Хто той чолов’яга, позаду з Томом Кернаном? — запитав Джон Генрі Ментон. — Я десь його бачив.

Нед Лемберт озирнувся.

— Блум, — сказав він. — Була така Меріон Твіді, власне, вона й нині є, сопрано. То це його дружина.

— О, пам’ятаю, — мовив Джон Генрі Ментон. — Давно я її не бачив. Гарна була жінка. Я танцював з нею, — постривайте, літ п’ятнадцять-сімнадцять тому в Мета Діллона, в Раундтауні. Струнка була, як хвоїнка.

Він озирнувся, вдивляючись поміж тих, що йшли позад нього.

— Хто він такий? — запитав він. — Що він робить? Він, часом, не торгував канцелярським приладдям? Пригадую, я посварився з ним одного вечора, коли ми грали в кеглі.

Нед Лемберт усміхнувся.

— Атож, — сказав він, — він працював комівояжером у фірмі «Мудрість Гелі». Возив промокальний папір.

— Боже милий! — мовив Джон Генрі Ментон. — З якого дива вона віддалася за цього пройду? Вона ж була, як вогонь.

— І досі така, — сказав Нед Лемберт. — Він збирає оголошення для газет.

Джон Генрі Ментон утупився перед себе великими очима.

Візок звернув у бічну алею. Огрядний чоловік, що стояв, чекаючи, на моріжку, зняв капелюха, віддаючи шану. Грабарі торкнули свої картузи.

— Джон О’Коннел, — сказав задоволено містер Пауер. — Він ніколи не забуває друзів.

Містер О’Коннел мовчки потиснув усім руки. Містер Дедалус мовив:

— Знову я до вас завітав.

— Любий мій Саймоне, — упівголоса відповів цвинтарний доглядач. — Я зовсім не хочу вас мати за клієнта.

Привітавши Неда Лемберта і Джона Генрі Ментона, він пішов поряд з Мартіном Каннінгемом, заклавши руки за спину і крутячи два ключі.

— Ви чули анекдот, — спитав їх він, — про Малкегі з Кума?

— Я не чув, — сказав Мартін Каннінгем.

Вони одностайно схилили свої циліндри, а Гайнз наставив вухо. Доглядач устромив великі пальці у кільця золотого годинникового ланцюжка і заходився поважно розповідати слухачам, а на їхніх обличчях грала неуважлива усмішка.

— Кажуть, — мовив він, — що двоє пияків прителющилися одного туманного вечора розшукати могилу свого приятеля. Вони спитали, де тут є Малкегі з Кума, і їх спровадили до його могили. Поблукавши в тумані, вони таки знайшли могилу. Один насилу прочитав напис: Теренс Малкегі. Другий придивлявся до статуї Спасителя, що її вдова поставила на могилі.

Доглядач придивився до нагробку, повз який вони саме проходили. Потому він провадив:

— Придивившись до святої фігури, «Анітрохи на нього не схоже, — він каже. — Ніякий це в біса не Малкегі, — він каже, — не знаю, хто його таким вирізьбив».

Винагороджений усмішками, він одстав і забалакав з Корні Келлегером, прийняв від нього квитанції, гортаючи їх і проглядаючи на ходу.

— Все це зроблено з наміром, — пояснив Мартін Каннінгем Гайнзові.

— Знаю, — сказав Гайнз, — я це знаю.

— Щоб розважити людину, — сказав Мартін Каннінгем. — Зі щирої доброти: і ніякої в біса іншої спонуки.

Містер Блум захоплено оглядав статечну опасисту доглядачеву фігуру. Всі хочуть бути з ним у добрих стосунках. Добряча душа, Джон О’Коннел, чудова людина. Ключі; як реклама фірми Кейз[90] гарантуємо, що ніхто не вийде, жодних перепусток. Habeat corpus[91]^{216}. Треба після похорону примістити те оголошення. Чи я написав Болсбрідж на конверті, яким прикрив листа Марті, коли вона мене застукала? Сподіваюся, він не попаде у відділ безадресових листів. Гарно, коли поголишся. Сива щетина. Коли волосся сивіє^{217} — і вдача стає дражлива, то перша ознака. Срібні нитки серед сивуватого волосся. Як то бути його дружиною. Дивно, як у нього вистачило сміливости зробити дівчині пропозицію. Виходь за мене, житимемо на цвинтарі. Привабити її такою перспективою. Спочатку, може, вона б і спокусилася. Зальоти смерти… Навколо панує нічний морок, і повсюди лежать мерці. Тіні могил, коли цвинтарі позіхають, і Денієл О’Коннел, напевно, потомок, хто це казав мені, що він був на диво плодючий і водночас щирий католик, наче здоровенний велетень у темряві. Мандрівний вогник. Могильний газ. Треба відвернути її думки, інакше вона не зможе зачати. Жінки надзвичайно вразливі. Присипляючи, розповісти їй про привидів. Чи тобі доводилося бачити привида? А я бачив. Темно було, хоч в око стрель. Дзиґарі показували дванадцяту. Однак вони цілувалися б за милу душу, аби їх відповідно налаштувати. Повії на турецьких кладовищах. Замолоду можна навчити чого завгодно. Тут можна й молоденьку вдовицю стрінути. Чоловіки це полюбляють. Кохання серед надгробків. Ромео. Гостріша насолода. В осередкові смерти буяє життя. Протилежності сходяться. Як то заздрісно бідолашним мерцям. Дух смажених біфштексів для голодних роздирає їм нутрощі. Бажання подратувати людей. Міллі кортіло зробити це біля вікна. Хай там що, він має восьмеро дітей.

Багацько їх позакопували, відколи він тут, лежать навколо нього поле за полем. Святі поля. Більше місця, якби їх ховали навстоячки. Сидячи або навколішки не можна. Навстоячки^{218}? Його голова ще чого доброго вигулькне з-під землі, коли буде зсув, рука вказує догори. Увесь ґрунт, мабуть, як стільник: довгасті чарунки. І дуже в нього тут охайно, підстрижена трава, бордюри. Його сад, майор Гембл^{219} називає Маунт Джером. Так воно й є. Мають бути квіти сну. Китайські кладовища з велетенськими маками дають найкращий опій, казав мені Мастянський. Ботанічний сад осьде, близенько. Кров, напоюючи землю, дає нове життя. Та ж сама ідея у тих євреїв, що, кажуть, убили хлопчика-християнина. У кожної людини своя ціна. Добре збережений гладкий труп джентльмена епікурейця, неоціненний для садка. Продається дешево. За тіло Вільяма Білкінсона, ревізора й бухгалтера, який щойно переставився, три фунти тринадцять з половиною шилінгів. З подякою.

Гадаю, ґрунт був би аж масний, коли його угноїти трупами, кістки, м’ясо, цвяхи, склепи. Страшно. Зеленіють і рожевіють, розкладаючись. Швидко гниють у вогкому ґрунті. Сухорляві старі довше. Потім як свічковий лій, як сир. Потім починають чорніти, плющить з них меляса. Потім висихають. Метелики мертва голова. Звичайно, клітини, чи як вони там звуться, живуть далі. Перетворюються. По суті, життя вічне. Нічим живитися, живиться собою.

Але на них, мабуть, заводиться до біса черв’яків. Мабуть, просто кишать у землі. Розтривожились думки. А вигляд у нього досить-таки бадьорий. Відчуває власну силу, бачачи, як інші лягають у могилу перед нього. Цікаво, як він дивиться на життя. Ще й анекдоти розповідає: щоб тепліше на серці було. Отой про зведення. Сперджен вирушив на небо о 4 г. ранку. 11 г. вечора (час зачиняти ворота). Ще не прибув. Петро. Мерцям теж, принаймні чоловікам, цікаво було б послухати анекдот, а жінкам довідатися, що тепер у моді. Соковита груша або жіночий пунш, гарячий, міцний і солодкий. Захищає від вогкости. Часом треба ж посміятися, то краще в такий спосіб. Грабарі у «Гамлеті». Виявляє глибоке знання людського серця. Не слід сміятися над покійними принаймні два роки. De mortuis nil nisi prius[92]. Спочатку хай скінчиться жалоба. Важко уявити його похорон. Скидається на анекдот. Кажуть, коли прочитаєш власний некролог, то довго житимеш. Наче друге дихання. Нова угода на життя.

— Скільки у вас завтра? — спитав доглядач.

— Двоє, — відповів Корні Келлегер. — Піводинадцятої і в одинадцять.

Доглядач поклав папери в кишеню. Візок зупинився. Гурт поділився надвоє, одні підійшли до ями з одного боку, інші з другого, обережно обходячи могили. Грабарі принесли труну і поставили головою на край, підклавши паси.

Ховаємо його. На Цезарів погреб ми прийшли. Його іди березневі чи червневі^{220}. Він не відає, хто тут, йому байдуже.

Ну хто той довготелесий здоровило у макінтоші? Ну хто він, цікаво, такий? Ну, багато б я дав, аби дізнатися, хто він. Завжди хто-небудь з’явиться, що про нього не маєш ніякого уявлення. Людина може прожити все життя, самотня, як палець. Авжеж може. Одначе хтось має її прикидати землею, хоч викопати могилу вона може сама. Усім нам доводиться. Лише людина ховає своїх мерців. Ні, мурашки теж. Перше, що спадає на думку. Ховати мерця. Кажуть, що Робінзон Крузо й справді жив на світі. То значить П’ятниця його поховав. Якщо поміркувати, кожна п’ятниця ховає четвер.

Бідолашний Дігнем! Востаннє лежить на землі у своїй скрині. Коли подумаєш про них усіх, шкода стає, що стільки дерева нанівець сходить. Усе поточене. Можна було б зробити гарні мари зі спеціальною панеллю, щоб спустити мерця поковзом. Так, але, чого доброго, не схочуть, бо з них уже ховали інших. Люди страшенно вибагливі. Поховайте мене в рідній землі^{222}. Жменька пороху зі святої землі. Тільки матір і мертвонароджену дитину ховають в одній труні. Розумію, навіщо це. Розумію. Щоб зберегти його якомога довше навіть у землі. Дім ірландця — це його труна^{223}. Набальзамовані трупи у катакомбах, мумія, та ж сама ідея.

Містер Блум стояв далеко позаду, тримаючи в руці циліндр, і лічив непокриті голови. Дванадцять. Я тринадцятий. Ні. Тринадцятий чолов’яга у макінтоші. Число смерти. Звідки він у дідька взявся? Його не було в каплиці, можу заприсягтися. Дурні забобони щодо тринадцяти.

У Неда Лемберта костюм з гарної м’якенької шерсті. Леліє пурпуром. У мене був схожий, коли ми жили на Ломбард-стрит Вест. Любив він колись прибиратися. Бувало, перевдягався тричі на день. Треба, щоб Месіас перелицював мій сірий костюм. Еге. Він же пофарбований. Хай би дружина я забув що він неодружений або хазяйка квартири випорола ті нитки.

Труна щезла з очей, пірнула у яму, опущена грабарями, що стояли, порозставлявши ноги на дерев’яних рамах. Вони повитягали паси; і всі з непокритими головами. Двадцять.

Мовчанка.

Якби ми всі враз перекинулися на когось іншого,

Десь удалині заревів осел. На дощ. Не такий він осел, щоб. Кажуть, ніколи не бачили мертвого. Соромляться смерти. Ховаються. Бідолашний тато теж відійшов.

Легенький лагідний вітрець овіяв їхні непокриті голови. Шепіт. Хлопець у головах могили тримав обома руками свій вінок, мовчки дивлячись у чорну роззявлену пащу. Містер Блум став за спиною огрядного доброго доглядача. Гарно пошитий сурдут, Зважує, мабуть, хто наступний. Авжеж, довгий спочинок. Уже нічого не відчуєш. Відчуваєш одну мить, Мабуть, з біса неприємно. Зразу й не повіриш. Мабуть, помилка; когось іншого. Запитайте в протилежному будинку… Зачекайте, я хотів, я ще не. Потім напівтемна камера смерти, їм потрібне світло. Шепочуться навколо. Погукати вам священика? Потім балакаєш казна-що, і думки плутаються. Мариш про все, що приховував протягом життя. Смертельні потуги. Його сон неприродний. Підніми нижнє повіко. Дивиться, чи загострився ніс, чи одвисла щелепа, чи пожовкли п’яти. Заберіть подушку, хай доходить долі^{224}, однаково він приречений. Сатана на тій І картинці смерть грішника показує йому жінку. В самій сорочці поривається її обійняти. Останній акт «Лючії». «Невже тебе я більше не побачу?^{225}» Бах! І переставився. Нарешті сконав. Люди трохи про тебе побалакають і забудуть. Не забудь за нього помолитися. Згадай його в своїх молитвах. Навіть Парнелл. День плюща відмирає^{226}. За ним і вони: падають у яму один по одному.

Тепер ми молимося за упокій душі. Сподіваємося, ви гараздуєте і до пекла не простуєте. Приємна зміна підсоння. З життєвого вогню та в полум’я чистилища.

Чи він коли думає про яму, що його самого чекає? Кажуть, це буває тоді, коли здригаєшся на сонці. Хтось її переступає. Ваш вихід. Біля тебе. Моя он там, до Фінгласа, купив місце. Мама, бідолашна мама і маленький Руді.

Грабарі побрали свої лопати й почали кидати важкі грудки глини на труну. Містер Блум одвернувся. А якщо він і досі живий? Ну й ну! Ото був би жах, хай йому лихо! Ні, ні: він, звичайно, мертвий. Звичайно, він мертвий. В понеділок умер. Хай би видали закон, щоб для певности простромлювали серце, або електричний дзвоник або телефон у труні і душник з парусовим клапаном. Сигнал біди. Три дні. Задовго для мерців улітку. Краще вже спекатися відразу, як пересвідчишся, що ні.

Глина падала глухіше. Почнуть забувати. Як з очей, так і з думки.

Доглядач одійшов кілька кроків і нап'яв циліндра. Досить з нього. Усі один по одному набиралися духу, покривали голови. Містер Блум надягнув циліндра і побачив, що статечна фігура уміло петляє, вибираючися з лабіринту могил. Спокійно, впевнено він перейшов поля скорботи.

Гайнз щось занотовував у своєму записникові, Ага, прізвища. Але він знає всіх. Ні: прямує до мене.

— Я записую присутніх, — сказав Гайнз упівголоса. — Як вас звати? Я призабув.

— Л, — відмовив містер Блум. — Леопольд. Запишіть і МакКоя. Він мене просив.

— Чарлі, — сказав, записуючи Гайнз. — Я знаю. Він колись працював у «Фрімені».

Атож, працював там, до того, як улаштувався в трупарні Луїса Берна. Добра ідея для лікарів робити розтин. Вишукують те, що буцімто знають. Він помер у вівторок. Гайнув. Забрав гроші за оголошення і щез. Чарлі, голубчику мій^{227}. Ось чому він мене попросив. А що мені до того. Я виконав обіцянку МакКою. Спасибі, друже; велика тобі дяка. Хай почуває, що він у боргу: мені це зовсім не важко.

— І скажіть, будь ласка, мовив Гайнз, — ви, часом, не знаєте того чоловіка вбраного в, чоловіка, що стояв там убраний у…

Він озирнувся.

— Макінтош. Так, я його бачив, — сказав містер Блум. — Де він подівся?

— Макінтош, — сказав Гайнз, занотовуючи. — Не знаю, хто він такий. То його звуть Макінтош?

Він пішов, оглядаючись.

— Ні, — почав був містер Блум, повертаючись. — Слухайте, Гайнзе!

Не чує. Що? Куди він щез? І сліду немає. Оце то. Чи хто-небудь бачив? Ка є два ел. Як у воду впав. Господи, що з ним сталося?

Сьомий грабар підійшов до містера Блума узяти лопату, що лежала поруч.

— Перепрошую!

Він швиденько відступив.

Глина, руда, вогка, виринула з ями. Вона здіймалася. От-от через край. Купа вогких грудок зростала й зростала, грабарі встромили в землю свої лопати. На кілька секунд усі знову поскидали головні убори. Хлопець притулив свій вінок до ріжка горбика, шуряк поклав свій зверху. Грабарі надягли картузи й понесли заліплені землею лопати до візка. Потому постукали злегка по дерну; чисті. Один нахилився, щоб зняти з держална довгий пучок трави. — Один одійшов від гурту й подався поволі, прихиливши до плеча зброю, що леліла синім полиском. Мовчки в головах могили другий змотував пас. Його пуповина. Шуряк, одвернувшися, поклав щось йому у вільну руку. Дякує мовчки. Вибачте, сер: клопіт. Похитав головою. Я знаю. Це вам.

Усі почимчикували поволі, хто куди, виткими стежками, спиняючись вряди-годи прочитати ймення на могилі.

— Ходімте кругом, повз проводиреву могилу^{228}, — сказав Гайнз.

— Ходімо, — погодився містер Пауер.

Вони звернули праворуч, слідом за своїми повільними думками.

Голос містера Пауера озвався побожно й збентежено:

— Дехто каже, що його в могилі немає. Що труна була напакована камінням. Що колись він ще вернеться.

Гайнз похитав головою.

— Парнелл ніколи не вернеться, — сказав він. — Він там, усе що було в ньому тлінного. Земля йому пером.

Містер Блум ішов самотній жолобком повз засмучених янголів, повз хрести, розбиті колони, сімейні склепи, кам’яні надії, що молилися, звівши до неба очі, серця і руки старої Ірландії. Доцільніше було б витратити ці гроші на добродійні справи для живих. Молітеся за упокій душі. Чи й справді хто-небудь? Укинути його та й по ньому. Ніби лотком, що через нього сиплють вугілля, і в одну купу, щоб заощадити час. Проводи. Двадцять сьомого я буду в нього на могилі. Десять шилінгів садівникові. Він виполює бур’ян. Сам уже старий. Зігнувся в три погибелі, стриже ножицями. Біля воріт смерти. Цей переставився. Той пішов з цього життя. Наче вони зробили це за власним бажанням. Випровадили геть усіх. Той врізав дуба. Цікавіше, аби вони розповіли, хто чим був. Такий-то, колісник. Я був комівояжер, продавав лінолеум. Я сплачував кредиторам п’ять шилінгів за фунт. Або подоба жінки з каструлею. Я пекла смачну ірландську печеню. Панегірик на сільському цвинтарі^{229} це, мабуть, вірш чий же він Вордсворта чи Томаса Кемпбелла. Знайшов спочинок, як кажуть протестанти. Могила старого доктора Маррена. Великий лікар погукав його до себе. Атож, для них це Божий лан. Гарна дача. Заново потинькована й пофарбована. Ідеальна місцина спокійно покурити й почитати «Церковні вісті». Шлюбні оголошення ніколи не прикрашають. Іржаві вінки на хвіртках, гірлянди бронзової сухозлітки. Все, що можна купити за гроші. Але квіти поетичніші. Металеві набридають, ніколи не в’януть. Зовсім не вражають. Імортелі.

Пташка сіла на гілку тополі, наче свійська. Схожа на опудало. Схожа на весільний подарунок, який дав нам олдермен Гупер. Киш! І не зрушилася. Знає, що з рогатки стріляти не будуть. Мертві тварини ще сумніші на вигляд. Миленька Міллі ховає мертву пташину в сірниковій коробці, що її взяла з кухні, віночок із стокроток і уривки гірлянди на могилі.

Серце Христове: показує. Поклади собі на свій рукав[93]. Треба примістити його збоку і пофарбувати в червоне, щоб було як справжнє. Ірландія була йому присвячена, чи як воно кажуть. Здається, не дуже вдоволений. Навіщо ця халепа? Чи прилетять тоді пташки й дзьобатимуть^{230} як хлопчика з кошиком плодів але він сказав ні бо вони певно злякаються хлопчика. Аполлон, маю на увазі.

Скільки їх! Усі вони колись ходили по Дубліну. Вірні, що пішли на спочинок. І ми колись були такі, як зараз ти.

До того ж, хіба всіх запам’ятаєш? Очі, ходу, голос. Ну, голос іще можна: грамофон. Поставити грамофон у кожній могилі, але можна тримати і вдома. По обіді в неділю. Постав бідолашного старого прадіда. Краараак! Аллоаллоалло страшеннорадий краак страшеннорадийпобачитисязнову аллоалло страшкопшс. Нагадує голос так, як фотографія нагадує обличчя. Інакше ніяк не згадаєш обличчя, скажімо, через п’ятнадцять років. Наприклад кого? Наприклад якого-небудь чоловіка, котрий помер, коли я працював у «Мудрості Гелі».

Шурр! Заторохтіли камінці. Стривай-но. Стій.

Він пильно вдивився у кам’яний склеп. Якась тварина. Стривай-но. Ось вона.

Гладкий сірий пацюк чимчикував попід склепом, шурхочучи камінцями. Давній мешканець; прапрадід; пройшов вогонь і воду. Сіре живе розпласталося під стіною, просилилося попід нею. Добре сховище для скарбу.

Хто тут мешкає? Спочивають останки Роберта Емері. Роберта Еммета[94]^{231} поховали тут при світлі смолоскипів, чи не так? Ходить дозором.

Хвіст уже зник.

Така тварюка хутко доконає бідолаху. Пообгризає кістки, не зважаючи, хто він і що він. Для них це просто м’ясо. Труп це зіпсоване м’ясо. Ну, а що таке сир? Труп молока. Я читав у тій книжці «Подорожі до Китаю», що китайці кажуть, буцімто від білих тхне мертвяком. Кремація краще. Священики категорично проти. Працюють на іншу фірму. Оптове спалювання й торгівля голландськими пічками. Під час чуми. Ями з негашеним вапном, яке враз їх пороз’їдає. Смертельна камера. Тлін у тлін. Або ховати у морі. Де це та вежа мовчання^{232} парсів? З’їдають птахи. Земля, вогонь, вода. Утопитися, кажуть, найприємніше. За мить пригадуєш усе своє життя. Але коли відкачують, хай йому грець. Та в повітрі ніяк не поховаєш. З літального апарату. Цікаво, чи шириться звістка, коли кладуть новака. Підземний зв’язок. Це ми від них запозичили. Я б не здивувався. Для них звичайнісінький харч. Мухи налітають, перш ніж він устигне сконати. Почули про Дігнема. Хай смердить. Їм байдуже. Біла, як сіль, розсипчата каша трупа: запах і смак, як у сирої білої ріпи.

Попереду замерехтіла брама: ще відчинена. Знов у світ. Доволі цвинтаря. Щоразу трохи ближче. Минулого разу я був тут на похороні місіс Сініко^{233}. І бідолашний тато теж. Любов, що вбиває. Навіть розкопують уночі з ліхтарем я читав про такий випадок щоб добутися до щойно похованих жінок або навіть до таких які вже порозкладалися з могильними виразками звідки плющить рідина. Як подумаєш, то волосся дибом стає. Я прийду до тебе по смерті. Ти побачиш мій привид по смерті. Мій привид слідкуватиме за тобою по смерті. Існує інший світ по смерті, що зветься пекло. Мені не подобається той інший світ, про який вона писала. Мені теж не подобається анітрохи. Багато ще можна буде і побачити, і почути, і відчути. Відчути біля себе живі теплі створіння. Хай собі сплять на своїх червивих ліжках. На цей раз мене їм не пощастить спіймати. Теплі ліжка: тепле повнокровне життя.

Мартін Каннінгем вийшов з бічної алеї, провадячи поважну розмову.

Здається, правник. Знайоме обличчя. Ментон. Джон Генрі, правник, стверджує свідчення, дані під присягою. Дігнем працював був у нього в конторі. Колись давно в Мета Діллона. Чудові вечори веселуна Мета. Холодна дичина, сиґари, танталова шафка. Серце щирого золота. Розсердився того вечора, коли ми грали на моріжку в кеглі, бо я влучив у нього м’ячем. Чиста випадковість: схил. Чому він так не вподобав мене. Ненависть з першого погляду. Моллі і Флої Діллон, сміючись, обійнялися під бузком. Чоловіки завжди такі дражливі при жінках.

З одного боку циліндр продавився. Мабуть у кареті.

— Пробачте, сер, — сказав містер Блум, порівнявшися з ними.

Вони спинилися.

— Ваш циліндр трохи пом’явся, — сказав містер Блум, указуючи пальцем.

Джон Генрі Ментон стояв одну мить непорушно, втупившись у нього очима.

— Осьде, — прийшов на допомогу Мартін Каннінгем, показуючи й собі.

Джон Генрі Ментон скинув циліндр, вирівняв продавлене місце і дбайливо пригладив ворсу об рукав піджака. Він знову нап’яв циліндр.

— Тепер усе гаразд, — сказав Мартін Каннінгем.

Джон Генрі Ментон кивнув головою на знак подяки.

— Дякую, — сказав він коротко.

Вони рушили до брами. Містер Блум, пригнічений, подався слідом за ними, відставши на кілька кроків, щоб не підслухувати. Мартін заявляє безапеляційно. Мартін обведе такого бевзя навколо пальця, а той і не помітить.

Очі, як устриці. Нічого. Згодом, може, й сам пожалкує, коли збагне. Отож мій буде верх.

Дякую. Які ми сьогодні величні.

Епізод 7

Перед колоною Нельсона^{234} трамваї збавляли швидкість, переїздили на іншу колію, переставляли дугу, вирушали іншим маршрутом, на Блекрок, Кінгстаун і Далкі, Клонскі, Ретгар і Тереньюр, Палмерстон-парк і Верхній Ретмайнс, Сендімаунт Ґрін, Ретмайнс, Рінгсенд і Сендімаунт Тауер, Геролдс-крос. Захриплий диспетчер Об’єднаної Дублінської трамвайної компанії горлав, закликаючи того чи того вагоновода:

— Ретгар і Тереньюр!

— Гайда, Сендімаунт Ґрін!

З брязкотом і ляскотом із відстою виїхали паралельними коліями два вагони — двоповерховий та одноповерховий, звернули на виїзну лінію і рушили паралельно.

— Рушай же, Пальмерстон-парк!

Біля головного входу в поштамт сиділи й закликали клієнтів чистильники взуття. Ясно-червоні Його Величности поштові карети, що стояли на Північній Принс-стрит з королівськими вензелями E.R.^{235}, завантажувалися мішками, які гупали, скинуті з поштамту, сповнені листами, листівками без конвертів і в конвертах, бандеролями простими і рекомендованими, що їх мали розіслати адресатам місцевим, у провінціях, у Британії і в заморських територіях.

Ломовики, взуті у грубі робочі черевики, викочували барила, що лунко при цьому бамкали, з підвалу на Принс-стрит і ставили їх на платформу хури броварні. На платформу хури броварні ставилися барила, які лунко бамкали, коли їх викочували ломовики, взуті в грубі робочі черевики, з підвалу на Принс-стрит.

— Ось воно, — сказав Рудий Меррі. — Александер Кейз — Алессандро Ключчі.

— Виріжте це місце, добре? — попросив містер Блум. — Я віднесу в редакцію «Телеграфа».

Двері кабінету Ратледжа знову зарипіли. Деві Стівенс, хлопчина у широчезному плащі й маленькому фетровому капелюсі, що вінчав його кучеряву чуприну, пройшов із сувоєм паперів під плащем, королівський посланець.

Довгі ножиці Рудого Меррі викраювали з газети оголошення, акуратно чикнувши чотири рази. Ножиці і клей.

— Зараз піду в друкарський цех, — сказав містер Блум, беручи квадратну вирізку.

— Звичайно, якщо він хоче ще й текстівку, ми можемо її дати, — запропонував Рудий Меррі з пером за вухом.

— Атож, — кивнув головою містер Блум. — Це я йому розтлумачу.

Ми.

Рудий Меррі торкнув ножицями рукав містера Блума і прошепотів:

— Брейден^{236}.

Містер Блум обернувся і побачив, як швейцар у лівреї підняв свого картуза з літерами, бо між дошками оголошень газет «Віклі фрімен енд нешнел прес» та «Фріменс джорнел енд нешнел прес» з’явилася статечна фігура. Барила від Гіннеса бамкали лунко. Фігура статечно ступала сходами, куди вказував її парасоль, з урочистим виразом облямованого бородою обличчя. З кожним її кроком спина, вбрана в тонке чорне сукно, підіймалася вище: спина. Саймон Дедал запевняє, що весь його мозок у потилиці. Позаду звисають верстви сала. На шиї жирні складки, жир, шия, жир, шия.

— Чи не здається вам, що з лиця він схожий на Спасителя? — пошепки запитав Рудий Меррі.

І двері кабінету Ратледжа прошепотіли: ри-и-п. Завжди встановлюють одні двері навпроти інших, щоб протяг. Дув сюди. Дув туди.

Спаситель: овал обличчя, облямований бородою, вечірня розмова, Марія з Мартою. За вказівкою парасоля-меча до рампи: Маріо, тенор^{237}.

— Чи на Маріо, — зауважив містер Блум.

— Еге ж, — погодився Рудий Меррі. — Адже завжди казали, що Маріо з лиця викапаний Спаситель.

Ісус Маріо з нарум’яненими лицями, в камзолі, і тонкі, як у журавля, ноги. Приклав до серця руку. У «Марті»^{238}.

— Його превелебність дзвонили цього ранку двічі, — шанобливо сказав Рудий Меррі.

Вони дивились, як зникають коліна, ноги, черевики. Шия.

Вскочив хлопець, розносить телеграми, кинув конверт на стойку, вискочив так само прожогом, кинувши одне слово:

— «Фрімен»!

Містер Блум повільно промовив:

— Адже він справді один із наших спасителів.

Сумирна усмішка супроводжувала його, коли він підіймав відкидну дошку стойки, і коли вийшов через бічні двері, й коли ступав нагору теплими темними сходами та йшов переходом, вимощеним дошками, які вже геть розхиталися. Та чи врятує ж він тираж газети? Стукіт-грюкіт друкарських машин.

Він штовхнув стулки скляних обертових дверей і зайшов, переступивши через купу пакувального паперу. Пройшовши поміж машинами, що ляскали-брязкали, він добувся до закутка, де за своїм столом сидів Наннетті^{239}.

Гайнс теж тут: мабуть, із повідомленням про похорон. Стук-грюк. Сьогодні зранку останки покійного містера Патрика Дігнема. Машини. Перетруть людину на атоми, якщо туди втрапить. Сьогодні керують світом. Його машинерія теж працює. Як і ці, робить усе свавільно: іде процес бродіння. Пішло-поїхало, рвонули чимдуж. А той сірий старий щур рветься залізти всередину.

Містер Блум стояв за спиною сухорлявого цехмейстера, захоплено споглядаючи його лискучу маківку.

Дивно, що він ніколи не бачив своєї справжньої батьківщини. Моя ж батьківщина — Ірландія. Член муніципалітету від Коледж Ґрін. Він із шкури ліз, виставляючи себе простим робочим хлопцем. Люди купують тижневик заради оголошень та різної пов’язаної з ними інформації, а не для того, щоб читати зачерствілі новини, вже опубліковані в офіційних газетах. Королева Анна померла. Урядове повідомлення тисяча такого-то року. Маєток міститься в окрузі Розеналліс, у баронських володіннях Тинначинч. Для всіх, кого це може цікавити, наводимо, у відповідності з правилами, дані про число мулів та коней іспанської породи, проданих на експорт із Балліни. Записки натураліста. Карикатури. Чергова оповідка Філа Блейка про Пета і бика. Сторінка дядечка Тобі — для малят. Селюк запитує. Пане шановний редактор, що краще приймати, коли здуває живіт? Із цього приводу мені б хотілося. Коли навчаєш, то й сам навчишся дечого. Приватні оголошення. М.Н.К. Милуйся нашою красою. Стрункі дівчата на золотому пляжі. Найбільша повітряна куля в світі. Дві сестри справляють разом своє весілля. Двоє женихів дивляться один на одного й регочуть. І Купрані, друкар, він теж. Більший ірландець, ніж уроджені ірландці.

Машини клацали за рахунком три-чотири. Лясь-лясь-брязь. А що, коли раптом його схопить грець, і ніхто не знає, як їх зупинити, то що, вони й далі клацатимуть і клацатимуть безперестану, друкуватимуть і друкуватимуть раз по раз? Як білка, що бігає в колесі. Тут треба добряче подумати.

— То поставте його у вечірній випуск, раднику, — попросив Гайнс.

Скоро стане йменувати його лордом-мером. Кажуть, Довгий Джон^{240} тягне за нього руку.

Не відповідаючи, цехмейстер надряпав на кутику аркуша друкувати й дав знак складальнику. Потім мовчки простягнув аркуш через брудну скляну перегородку.

— Дуже вам вдячний, — сказав Гайнс і крутнувся йти.

Містер Блум став йому на дорозі.

— Якщо бажаєте отримати гроші, то касир саме збирається на обід, — попередив він, указуючи назад великим пальцем.

— А ви отримали? — поцікавився Гайнс.

— Мм, — муркнув містер Блум. — Не баріться, і ви його застанете.

— Дякую, друже, — сказав Гайнс. — Я теж спробую його подоїти.

І він рішуче рушив до контори «Фріменс джорнел».

Три шилінги я позичив йому в Мігера. Три тижні тому. І втретє натякаю.

Містер Блум поклав свою вирізку на стіл перед містером Наннетті.

— Прошу пробачення, раднику, — сказав він. — Ви ж пам’ятаєте цю рекламу. Для Кейза — Ключчі.

Містер Наннетті подивився і кивнув головою.

— Він хоче, щоб вона з’явилася в липні, — пояснив містер Блум.

Не чує. Наннан. Залізні нерви.

Цехмейстер націлив на вирізку свій олівець.

— Ні, постривайте, — спинив його містер Блум. — Він хотів би дещо змінити. Розумієте — Ключчі. Він хоче, щоб угорі два ключі.

Ну й гуркіт тут — просто скажений! Може, він розуміє, що я.

Цехмейстер повернувся, ладен терпляче вислухати, і, піднявши лікоть, став поволі чухати під пахвою свого альпакового піджака.

— Ось так, — пояснив містер Блум, схрестивши вгорі вказівні пальці.

Нехай спочатку він збагне ідею.

Містер Блум, глянувши збоку і вище від зробленого хреста, побачив обличчя цехмейстера землистого кольору й подумав, чи в нього не жовтяниця, а далі слухняні барабани, які пожирали один за одним здоровецькі рулони паперу. Клац. Клац. Якби їх розмотати, стрічка простяглася б на милі. А куди він дінеться потім? Та хоч куди: загортатимуть м’ясо, пакуватимуть усе, що завгодно: тисяча способів ужитку, чи й більше.

Прудко вимовляючи кілька слів у перервах між клацанням, він притьмом заходився креслити на подряпаному столі.

— Ось бачите як. Два схрещені ключі. Коло. Потім його ім’я, Александер Кейз — Алесандро Ключчі, торгує чаєм, вином та міцними напоями. Та й усе інше.

У цій справі його, вченого, краще не вчити.

— Та ви самі знаєте, раднику, чого йому треба. А потім на шпонах по колу: д і м к л ю ч і в. Розумієте? Як ви вважаєте, це добра ідея?

Цехмейстер опустив руку і заходився мовчки чухати нижні ребра.

— Ідея полягає в тому, — продовжив містер Блум, — що це дім ключів. Ви ж знаєте, раднику, що парламент острова Мен. Натяк на гомруль. Туристи, знаєте, з острова Мен. Розумієте, впадає в очі. Чи можете ви це зробити?

Мабуть, я міг би його запитати, як вимовляється це voglio. Але якщо він не знає, то таким чином поставлю його в скрутне становище. Краще не треба.

— Це ми можемо, — відповів цехмейстер. — Ескіз у вас є?

— Ескіз я знайду, — пообіцяв містер Блум. — Його вже публікувала газета в Кілкенні. У нього й там є торговельний заклад. Зараз я збігаю і попрошу у нього. А ви зробіть це і додайте невеликий текст, до відома читачів. Ви ж знаєте, як завжди. Ліцензія на продаж спиртних напоїв, високий клас. Давно вже була потреба. І таке інше.

Цехмейстер подумав хвилину.

— Це ми можемо, — повторив він. — Тільки хай він продовжить термін угоди на три місяці.

Складач приніс йому свіжу сторінку верстки, і він заходився мовчки її правити. Містер Блум стояв поруч, слухаючи, як лунко стукає машинерія, і дивлячись на складачів, що мовчки ворожили над шрифткасами.

Правопис треба знати як свої п’ять пальців. Коректорська лихоманка. Мартін Каннінгем зранку забув продиктувати нам свій каверзний правописний диктант. Потішно було спостерігати за тим як збентеж далі е а не и ний вулич тут ч а не ш правда ж? ний торговець марно сил тут ку а не лу вався симетрично з одним ем а не з двома розполовинити очищену від шкурин а не скорин ки соковиту грушу. Здається, якась базгранина, хіба ні?

Міг же я щось сказати, коли він насаджував собі на голову свій циліндр. Дякую. Треба було сказати, що капелюх старий, чи ще щось подібне. Ні, міг би сказати. Тепер він наче новенький. От би було побачити його фізію.

Шурх. Нижній ярус фальцмашини висунув стіл із першим — шурх — стосиком сфальцьованих аркушів. Шурх. Чисто наче людина озивається, — шурхає, щоб привернути до себе увагу. Чимдуж силкується щось сказати. Й оті двері теж говорять — скриплять, просять, щоб їх зачинили. Все на світі говорить, кожне по-своєму. Шурх.

Раптом цехмейстер простягнув аркуш верстки і сказав:

— Стривай-но. А де той лист архієпископа? Його треба надрукувати і в «Телеграфі». Де цей самий, як його?

Він озирнув свої гучні машини, які проте не відповіли на його запитання.

— Монкс, сер? — озвався голос із словолитні.

— Так. Де Монкс?

— Монксе!

Містер Блум узяв свою вирізку. Пора йти.

— То я принесу ескіз, містере Наннетті, — сказав він, — і я певен, ви помістите це оголошення на пристойному місці.

— Монксе!

— Слухаю, сер.

Продовження контракту на три місяці. Спочатку треба поміркувати без зайвих емоцій. Добре, спробую. Проблема з серпнем; стоп — непогана ідея: це місяць кінної виставки. Болсбридж^{242}. На виставку приїдуть туристи.

Він пройшов через складальний цех повз згорбленого дідугана у фартусі й окулярах. Старий Монкс, староста денної зміни, «батько дня». Скільки всяких дурниць-марниць перейшло через ці руки за його довготривалу службу: некрологи, пивничні оголошення, промови, шлюборозлучні процеси, знайдено потопельника. А це вже й сам він наближається до кінця відміряного йому. Непитущий, поважний і з непоганим, гадаю, рахуночком у банку. Дружина чудово куховарить і пере. Донька швачкою в ательє. Проста дівчина, без божевільних витребеньок.

Він зупинився на мить подивитись, як уміло складальник верстає текст. Спочатку читає його справа наліво. А як швидко! менгіД киртаП. Бідолашний тато читає мені, бувало, свою Хаггаду справа наліво, водить пальцем по рядках. Песах. Наступного року в Єрусалимі. О Боженьку, Боже! Вся ця довга бувальщина про те, як ми вийшли з єгипетської землі і попали в дім неволі алілуя. Шема Ісраел Адонаї Елоїм. Ні, це вже інша. Потім про дванадцятеро братів, про синів Якова. А потім про ягня, і кішку, й собаку, і дрючок, і воду, й різника; а потім ангел смерти убиває різника, а той убиває бика, а собака убиває кішку. Здається якась базгранина, аж доки розшолопаєш. Говориться начебто про справедливість, а насправді про те, що кожний поїдає когось іншого. Зрештою в житті так воно й буває. І як швидко він робить своє діло. От що таке практика. Так ніби його пальці бачать, мов зором наділені.

Містер Блум вийшов із цієї атмосфери, сповненої гуркоту й брязкоту, і рушив ґалереєю до сходів. А тепер що, їхати до нього аж ген-ген на трамваї і, може, його й дома не буде? Краще спочатку зателефонувати. Номер? Такий, як номер Цитронового будинку. Двадцятьвісім. Двадцятьвісім і дві четвірки.

Він зійшов сходами вниз. І яка це бісова личина почиркала тут усі стіни сірниками? Наче об заклад побилися. В друкарнях завжди б’є в ніс дух мастила. А коли я працював у Тома, з сусідньої кімнати тхнуло завареним клеєм. Він витяг хусточку, щоб прикласти до носа. Цитроном-лимоном? Ага, я ж поклав туди мило. Може випасти звідти. Він поклав хусточку назад у кишеню, вийняв звідти мило, засунув його в кишеню штанів і защібнув її ґудзиком.

Якими духами душиться твоя дружина? Ще можу з’їздити додому, трамваєм: буцімто щось забув. Просто побачити, перш ніж вона прибереться. Ні. Тут. Ні.

Раптом із редакції «Івнінг телеграф» почувся верескливий регіт. Хто це — зрозуміло. Що там діється? Заскочу на мить, зателефоную. Це ніхто інший як Нед Ламберт.

Він зайшов тихенько.

— Заходить привид, — тихенько промурмотів, наповнивши печивом рота і звертаючись до запиленої шибки, професор МакГ’ю.

Містер Дедал, переводячи погляд із порожнього каміна на усміхнене обличчя Неда Ламберта, запитав його з кислою міною:

— Боже милий, та невже ця каламуть не спричинила вам печії в дупі?

А Нед Ламберт, сидячи на столі, читав далі:

— Чи, знов-таки, зауважимо вигини дзюркотливого струмка, який, долаючи кам’янисті перепони на своєму шляху, невтомно біжить до вируючих вод Нептунового синього царства поміж порослих мохом берегів, освіжений ніжними зефірами, розцяцькований золотистими сонячними блискітками або покритий затінком лісових велетнів, які розпростерли свої руки над його замисленим лоном. То що ви скажете, Саймоне? — запитав він, позираючи з-над газети. — Як вам цей високий стиль?

— Суміш різних напоїв, — сказав містер Дедал.

Нед Ламберт зареготав і, ляснувши себе по коліну газетою, повторив:

— Покритий затінком, замислене лоно. Не можу, хлопці! Не можу!

— І Ксенофонт дивився на Марафон, — озвався містер Дедал, дивлячись на камін і переводячи погляд на вікно, — а Марафон дивився на море.

— Годі про це, — гукнув від вікна професор МакГ’ю. — Ані слова більше про цю дурну нісенітницю.

Він саме прикінчив серпик несолодкого печива, яке гриз безперестану, і, зголоднівши, ладен був узятися за ще один, який уже тримав напоготові в другій руці.

Пишномовне галу-балу. Плещуть знічев’я язиками. А Нед Ламберт, бачу, влаштував собі вихідний. Авжеж, після похорону чоловік цілий день наче сам не свій. Кажуть, у нього впливові родичі. Старий Четтертон^{243}, віце-канцлер, доводиться йому двоюрідним чи то дідом, чи прадідом. Кажуть, йому під дев’яносто. В редакції уже давно, мабуть, лежить некролог для першої сторінки. А він на злість їм живе. Чого доброго, сам піде перший. Ану, Джоні, посунься для дідуся. Вельмишановного Геджеса Ейре Четтертона. Гадаю, раз на рік він виписує йому тремтячою рукою чек, а мо’ й два. Ото буде радощів, коли він уріже дуба. Алілуя.

— Ще один спазм, — сказав Нед Ламберт.

— А що це таке? — запитав містер Блум.

— Щойно віднайдений фрагмент Ціцерона, — урочисто оголосив професор МакГ’ю. — Наш милий край.

— Чий край? — простодушно перепитав містер Блум.

— Дуже доречне запитання, — зауважив професор, хрумаючи печивом. — Наголошуючи чий.

— Край Дена Доусона, — озвався містер Дедал.

— Це в його вчорашній промові? — запитав містер Блум.

Нед Ламберт кивнув ствердно.

— Та послухайте-но, — сказав він.

Двері відчинилися, і ручка штовхнула містера Блума в поперек.

— Вибачте, — сказав, заходячи, Дж. Дж. О’Моллой.

Містер Блум враз відступив.

— Це ви мене вибачте, — відмовив він.

— Добридень, Джеку.

— Заходьте, заходьте.

— Добридень.

— Як життя, Дедале?

— Непогано. А у вас?

Дж. Дж. О’Моллой сумно похитав головою.

Колись він був найздібніший з усіх молодих правників адвокатської колегії. Зійшов на пси, бідолаха. Он уже сухотний рум’янець, — видно, догоряє його свічка. Скоро йому капець. Що ж його сюди привело? Хоче грошей.

— А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися у піднебессі.

— Виглядаєте ви пречудово.

— А чи можна побачити редактора? — запитав Дж. Дж. О’Моллой, позираючи на двері кабінету.

— Авжеж можна, — озвався професор МакГ’ю. — І побачити його, і почути. Він у своєму святилищі спілкується з Ленеганом^{244}.

Дж. Дж. О’Моллой підступив до конторки і став гортати підшивку газети, її рожеві сторінки.

Клієнтів кіт наплакав. Слава в минулому. Пустився берега. Програвся на перегонах. Заборгував під чесне слово. Пожинає бурю. А колись був адвокатом у Д. і Т. Фіцджеральдів і отримував чималі гроші. Перуки засвідчували наявність сірої речовини. Мозок, виставлений напоказ, як серце у тієї статуї в Гласневіні. Здається, він щось там пише літературного для Експресу удвох із Габрієлем Конроєм^{245}. Начитаний хлопець. Майлс Кроуфорд починав у Індепенденті. Смішно спостерігати, як наші газетярі викручуються, коли відчувають, що вітер подув невтойбіч. Як флюгери. То туди, то сюди. Не знаєш, чому вірити. Одне тобі кажуть — наче й правда, почуєш друге — то вже й не віриш першому. Кидаються один на одного, мов скажені, на шпальтах своїх газет, а потім враз забувають про взаємні образи. Ще хвилина, і вони вже найліпші друзі.

— Та послухайте ж ви, заради Бога, — благав Нед Ламберт. — А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися в піднебессі…

— Пишномовний нуд! — роздратовано урвав його професор. — Годі нам лялякання цього балабона.

— В піднебессі, — провадив Нед Ламберт, — наче щоб обмити наші душі в горніх висотах…

— Хай би обмив свої губи, — докинув містер Дедал. — Господи, помилуй нас грішних! Га? А йому ще й гроші за це платять?

— У горніх висотах картиною незрівнянних красот Ірландії, які хоч і мають гучно прославлені аналоги в інших країнах, а проте мальовничістю своїх тінистих гаїв, хвилястими краєвидами, просторими пасовищами, порослими соковитими травами, які вечорами поринають у дивовижне світло наших оксамитних загадкових ірландських сутінків…

— Місяць, — зауважив професор МакГ’ю. — Він забув «Гамлета».

— Які запинають своїм серпанком усю навколишню панораму, чекаючи, доки випливе на небосхил чарівне місячне коло й осяє наш край сріблястими променями…

— Ox! — вигукнув містер Дедал, застогнавши з безнадії. — Ця писанина пахтить як цибуля в нужнику. Годі вже її, Неде. Життя і так коротке.

Він скинув циліндр і, нетерпляче роздмухуючи пишні вуса, причесався так, як це роблять валлійці, — рукою, розчепіривши пальці.

Нед Ламберт кинув газету на стіл, задоволено хихочучи. І тут за мить неголене, в темних окулярах, обличчя професора МакГ’ю затрусилося від хрипкого сміху.

— Здобний-воздобний Доу! — вигукнув він.

Авжеж тепер зубоскалити можна коли штука вийшла з друку проте люд наш розхапує її як гарячі пиріжки. Та він же сам із пекарів, хіба ні? Бо чого ж його власне називають Здобним Доу? Чи так, чи інак, але гніздечко він звив собі м’якеньке. У дочки наречений працює в податковій управі, його возять в автомобілі. Вдало його заарканила. Влаштовує бучні прийоми. Гуляють на всі боки. Везерап завжди так і казав. Хапай їх за шлунок.

Двері кабінету враз розчинилися, і на порозі постало обличчя з червоним дзьобом, а над чолом пучок волосся, що стирчало, наче пір’я. Нахабні сині очі озирнули товариство, і рипучий голос запитав:

— Що це тут діється?

— А ось появився і наш удаваний поміщик^{247}, — урочисто оголосив професор МакГ’ю.

— Ічоготобітутреба, вчена мавпо! — озвався редактор замість привітання.

— Ходімо, Неде, — сказав містер Дедал, надягаючи капелюха. — Після всього мені треба випити.

— Випити! — вигукнув редактор. — Спиртні напої дозволено тільки після служби Божої.

— Авжеж, це щира правда, — підтвердив, виходячи, містер Дедал. — Ходімо, Неде.

Нед Ламберт зсунувся зі стола. Роздивляючись навколо, сині очі редактора зупинилися на усміхненому обличчі містера Блума.

— Може, і ви теж із нами, Майлсе? — запропонував Нед Ламберт.

— Ополчення Північного Корку! — вигукнув редактор, прямуючи до каміна. — Ми завжди перемагали! Північний Корк й іспанські офіцери!

— А де ж воно було таке, Майлсе? — запитав Нед Ламберт, замислено споглядаючи носаки своїх черевиків.

— В Огайо! — гаркнув редактор.

— Авжеж, саме там воно й сталося, бий мене сила Божа, — погодився Нед Ламберт.

Виходячи, він пошепки сказав Дж. Дж. О’Моллою:

— У нього вже ум за розум починає заходити. Клінічний випадок.

— О-га-йо! — репетував редактор пронизливим дискантом, задерши догори бурякове обличчя. — Моє славне О-га-йо!

— Зразкова критська стопа^{248}! — зауважив професор. — Довгий склад, короткий і знову довгий.

Він видобув із кишеньки жилета котушку, одірвав дещицю нитки, що чистити зуби, і вправно просилив між двома парами своїх жовтих лунких зубів.

— Бринь-брень. Бринь-брень.

Містер Блум побачив, що шлях до телефону вільний, і рушив до дверей кабінету.

— На хвилинку, містере Кроуфорде, — пояснив він. — Треба лиш зателефонувати щодо одного оголошення.

Він зайшов.

— А як там із передовою у вечірньому випуску? — запитав професор МакГ’ю, підійшовши до редактора і твердо поклавши йому на плече руку.

— Там усе гаразд, — відповів редактор уже погіднішим тоном. — Будь спокійний. Привіт, Джеку. З цим ділом усе гаразд.

— Добрий день, Майлсе, — привітався Дж. Дж. О’Моллой, випустивши сторінки газети, які тримав, та так, що вони шурхнули просто в підшивку. — А як ота справа з канадським шахер-махером, вона що, сьогодні?

В кабінеті заторохкотів телефон.

— Двадцять вісім… Ні, двадцять… Чотири чотири… Так.

Із внутрішньої канцелярії з’явився Ленеган із аркушами спортивного додатку газети.

— Хто хоче знати переможця на Золотий кубок? — запитав він. — Скіпетр, жокей О’Медден.

Він кинув аркуші на стіл.

Вигуки і тупотіння босих ніг хлопців-газетярів у холі залунали ближче, і двері враз розчинилися.

— Цитьте, — озвався Ленеган. — Я чую чиїсь ступи-кроки.

Професор МакГ’ю перейшов через кімнату і схопив за комір зіщуленого хлопця, а інші тим часом дременули з холу сходами вниз. Підхоплені протягом аркуші пурхнули по кімнаті, виписуючи сині закрути, і полягали під столом.

— Це не я, сер… Це той здоровий заштовхнув мене сюди, сер.

— Геть його і зачини двері, — скомандував редактор. — Справжній буревій налетів.

Ленеган нахилився і, крекчучи, став збирати з підлоги аркуші.

— Ми чекали випуску про перегони, — сказав хлопець. — Це Пет Фаррел заштовхнув мене, сер.

Він показав на дві хлоп’ячі пики, що визирали з-за одвірка.

— Он він, сер.

— Ану гайда звідси, — сердито буркнув професор МакГ’ю.

Він випхнув хлопця з кімнати і захряснув двері.

Дж. Дж. О’Моллой гортав із шелестом підшивку і бурмотів, щось шукаючи:

— Продовження на сторінці шість, четверта колонка.

— Так… Це з редакції «Івнінг Телеграф», — говорив містер Блум, дзвонячи з редакторського телефону. — А чи хазяїн?.. Так, «Телеграф»… Куди? Ага! Який аукціон, яка кімната? Ага! Розумію… Гаразд. Я його знайду.

Коли він поклав слухавку, телефон заторохкотів знову. Він швидко вийшов і зіткнувся з Ленеганом, який саме тягнувся дістати ще один аркуш.

— Пардон, мсьє, — зойкнув Ленеган, учепившись за нього на мить і скорчивши болісну пику.

— Та це я маю вибачитися, — відповів містер Блум, терпляче чекаючи, поки той звільнить його із затиску своїх рук. — Чи я вас не вдарив? Мені треба бігти.

— Коліно, — простогнав Ленеган.

Він удавано скривився і заскімлив, потираючи коліно:

— Ой, дужчає наша ера з кожним роком.

— Вибачте, — сказав містер Блум.

Він підійшов до дверей і, розчинивши їх, затримався. Дж. Дж. О’Моллой згорнув докупи аркуші важкої підшивки. В порожньому вестибюлі лунко гучали голоси двох хлопців-газетярів, що сиділи на сходах і співали в супроводі губної гармоніки:

— Я помчав на Бечелорс-вок, — повідомив містер Блум, — щодо цієї реклами для Кейза. Хочу вирішити цю справу. Мені сказали, що він там поряд, у Діллона.

Хвилину він дивився на них, вагаючись. Редактор, який стояв, прихилившися до полиці каміна, й підпирав голову рукою, раптом рвучко простягнув руку наче спонукаючи його до дії.

— Рушай! — закликав він. — Перед тобою весь світ.

— Я повернуся за мить, — запевнив містер Блум і вибіг.

Дж. Дж. О’Моллой узяв у Ленегана аркуші й став їх читати, легенько подмухуючи, щоб відокремити один від одного, і не коментуючи прочитаного.

— Він таки прилаштує цю свою рекламу, — озвався професор, визираючи поверх фіранок на вулицю крізь окуляри в чорній оправі. — Погляньте-но, як ці шибеники до нього причепилися!

— Покажіть! Де? — скрикнув Ленеган, підбігаючи до вікна.

Обидва посміялися, дивлячись з-над фіранок на хлопців-газетярів, які пританцьовували низкою за містером Блумом, а до цього останнього був прив’язаний паперовий змій, що зиґзаґами метлявся на вітрі з білими бантиками на хвості.

— Ну й штукарі вони, ці пацани, — сказав Ленеган. — Подивишся й пузо порвеш од сміху. Підмітили, як він чалапає своїми плоскостопими клешнями. Пронозисті хлопці. Такі, що у мишачу дірку пролізуть.

І враз він рушив вистрибом через кімнату, карикатурно танцюючи мазурку і прямуючи повз камін до Дж. Дж. О’Моллоя, а той поклав аркуші в його простягнені долоні.

— Що тут діється? — озвався раптово Майлс Кроуфорд. — А де інші двоє?

— Хто? — запитав, повертаючись до нього, професор і пояснив. — Подалися в «Овал», закортіло випити. Там уже Педді Гупер із Джеком Голлом^{250}. Вони повернулися вчора увечері.

— Ну, тоді ходімо, — вирішив Майлс Кроуфорд. — Де мій капелюх?

І він подибав у кабінет, відхиляючи поли піджака й брязкаючи ключами в задній кишені. Потім ключі забряжчали в руці, тоді брязнули об дерево, коли він замикав шухляду.

— А він уже тепленький, — стиха промовив професор МакГ’ю.

— Здається, що так, — промимрив, розмірковуючи, Дж. Дж. О’Моллой і витяг свій портсигар. — Але ж те, що здається, не завжди є насправді таким. Хто багатий на сірники, признавайтеся.

Він простягнув цигарки професорові і сам узяв одну. Ленеган зразу ж запалив сірник і дав їм прикурити по черзі. Дж. Дж. О’Моллой знову відкрив портсигар і запропонував йому.

— Мерсю, — подякував Ленеган і взяв цигарку.

Редактор вийшов з кабінету в солом’яному брилі набакир. Суворо тикаючи пальцем у професора МакГ’ю, він продекламував співучим голосом:

Професор посміхнувся, не розтуляючи свої довгі губи.

— То як? Заодно зі своєю старою Римською Імперією? — шпигнув його Майлс Кроуфорд.

Він узяв цигарку з відкритого портсигара. Ленеган відразу ж послужливо підніс йому сірника й сказав:

— Увага! Послухайте мою найновішу загадку.

— Imperium Romanum, — стиха почав Дж. Дж. О’Моллой. — Назва звучить куди шляхетніше, ніж британська чи брикстонська^{252}. Вона чимось нагадує оливу, яку підливають у вогонь.

Майлс Кроуфорд спрямував у стелю потужний перший струмінь диму.

— Так воно і є, — озвався він. — Ми — олива. Я і ви це — олива у вогні. І надії уціліти у нас не більше, ніж у грудки снігу в пеклі.

— Постривайте-но хвилину, — озвався професор МакГ’ю, піднявши два пальці (два спокійні кігті). — Не слід зважати на слова, на те, як вони звучать. Ми думаємо про Рим імперський, імператорський, імперативний.

Він зробив ораторський жест, простягнув руки, вистромивши їх із обстріпаних брудних манжетів, і провадив:

— Яка була їхня цивілізація? Розкішна, згоден; але й грішна. Cloacae: стічні канави. Євреї десь у пустелі чи на вершині гори казали: Яке чудове місце. Поставмо тут жертівник Єгові. А от римлянин, як і англієць, що йшов слідом за ним, приносив на кожний новий берег, на який ступала його нога, (на наш берег вона ніколи не ступала^{253}) тільки одне: одержимість клоакою^{254}. Вбраний у свою тогу, він озирався навколо і казав: Яке чудове місце. Спорудимо тут ватерклозет.

— І його неодмінно споруджували, — докинув Ленеган. — Наші давні предки, як ми знаємо з першого розділу книги Гіннеса, полюбляли струмені вологи.

— Вони були вірними паладинами природи, — стиха додав Дж. Дж. О’Моллой. — Але ж ми отримали також римське право.

— Разом із його пророком Понтієм Пілатом, — озвався професор МакГ’ю.

— А ви знаєте історію з Пеллесом, головою суду при Державній скарбниці? — запитав Дж. Дж. О’Моллой. — Це сталося під час обіду в королівському університеті. Все йшло як по маслу.

— Спочатку відгадайте мою загадку, — урвав його Ленеган. — Ви готові?

І тут із вестибуля зайшов містер О’Медден Берк^{255}, високий чолов’яга в просторому сірому костюмі з донегальського твіду. А слідом за ним Стівен Дедал, скидаючи капелюха.

— Entrez, mez enfants[95]! — вигукнув Ленеган.

— Я привів суплікатора, — милозвучно повідомив містер О’Медден Берк. — Юність проваджена Досвідом хоче зустрітися з Розголосом.

— Вітаю вас, — сказав редактор, простягаючи руку. — Заходьте. Ваш батечко щойно пішов.

Ленеган гукнув до всіх:

— Тихо! Яка опера твердить, що дуру настав кінець? Думайте, міркуйте, гадайте, і кажіть.

Стівен простягнув аркуші, надруковані на друкарській машинці, і показав на заголовок та підпис.

— Хто? — запитав редактор.

А край аркуша одірвано.

— Містер Гаррет Дізі, — пояснив Стівен.

— Той старий котолуп, — сказав редактор. — А хто одірвав? Що, йому раптом закортіло в одне місце?

— Добрий день, Стівене, — привітався професор, підходячи і зазираючи через плече. — Ящур? Невже ви стали..?

Бардом-биколюбом.

— Добрий день, сер, — відповів Стівен, паленіючи. — Ні, це не мій лист. Це мене попросив містер Гаррет Дізі…

— Та я його знаю, — перебив його Майлс Кроуфорд. — Знав і його дружину. Такої відьми, як вона, ще не бачив білий світ. У кого-кого, а у неї, присягаюся Христом-Богом, ящур був напевно! Хто не пам’ятає, як одного вечора вона виплеснула суп просто в обличчя офіціантові в «Зірці й підв’язці». Отак-о!

Гріх у цей світ приніс не хто інший, як жінка. Це ж Єлена, яка втекла від Менелая, примусила греків десять років… О’Рурк, принц Бреффні.

— То він удовець? — запитав Стівен.

— Еге ж. Солом’яний, — відповів Майлс Кроуфорд, продивляючись машинописний текст. — Імператорські стайні. Габсбурґ. Ірландець урятував йому життя^{256} на міському валу Відня. Не треба про це забувати! Максиміліан Карл О’Доннелл, граф фон Тирконнелл ув Ірландії. Тепер він послав свого спадкоємця, і той привіз нашому королю титул австрійського фельдмаршала. Там можна чекати яких завгодно неладів. Дикі Гуси. Авжеж, постійно. Не забувайте цього!

— Питається, чи не забув цього він сам? — озвався стиха Дж. Дж. О’Моллой, крутячи в руках прес-пап’є у вигляді підкови. — Врятувати царську особу це послуга, за яку навряд чи подякують.

Професор МакГ’ю обернувся до нього.

— А що, коли ні? — запитав він.

— Я розкажу, як усе це було, — почав Майлс Кроуфорд. — Сталося так, що один угорець^{257}…

— Ми завжди шанували діла пропащі, — сказав професор. — Успіх для нас віщує смерть інтелекту і паралізує уяву. Ми ніколи не шанували успішних. Ми їм служили. Я викладаю набридливу латину. Я розмовляю мовою нації, вершина ментальности якої є прописна істина: час це гроші. Домінанта матеріального. Dominus! Латиною це володар — лорд або Господь. А де ж духовність? Господь Ісус! Лорд Солсбері. Канапа в клубі у Вест-енді. А от греки!

Світла усмішка заграла в його очах у темній оправі, ще дужче розтягнула губи.

— А греки! — повторив він. — Кіріос! Променисте слово! Голосівки, яких не знають ні семіти, ні сакси^{259}. Кіріє! Сяйво інтелекту. Мені слід би було викладати грецьку, мову розуму. Кіріє елейсон! Будівельники клозетів і клоак ніколи не будуть володарями нашого духу. Ми вірні паладини католицького лицарства Європи, яке згинуло в день Трафальгарської битви, та імперії духу (imperium — то зовсім інша річ), яка пішла на дно разом з атенським флотом у Егоспотамській битві. Так, так. Вони пішли на дно. Пірр, якого ввів в оману оракул, зробив останню спробу змінити долю Греції. Вірний справі, приреченій на загибель.

І він одійшов до вікна.

— На прю вони йшли без вагань, — промовив сумовито містер О’Медден Берк. — Але їх чекала загибель^{260}.

— Ой-ой-ой, — тихенько запхикав Ленеган. — Наприкінці вистави його гахнули цеглиною по голові. Бідний, бідний, бідний Пірр!

Потім він прошепотів Стівенові на вухо:

Поминає Саллюстія^{261}, як висловлюється Мулліган. У кого мати здохла, як скотина.

Майлс Кроуфорд сховав аркуші в кишеню.

— Годиться, — сказав він. — Решту прочитаю потім. Годиться.

Ленеган невдоволено розвів руками.

— А моя загадка! — запротестував він. — Яка опера твердить, що дуру настав край?

— Опера? — сфінксоподібне обличчя містера О’Медден Берка спантеличилося.

Ленеган розтлумачив йому задоволено:

— «Трубадур». Розумієте, в чому суть? Тут два слова: труба і дур. От як!

І він жартівливо ткнув містера О’Медден Берка пальцем під ребра. Містер О’Медден Берн картинно відхилився назад, спираючися на свій ціпок і вдаючи, що йому забило дух.

— Рятуйте! — насилу видавив він. — Я не можу.

Ленеган, ставши навшпиньки, одразу заходився обмахувати йому, з шелестом, обличчя аркушами спортивного випуску.

Професор, повертаючись од вікна повз підшивки, провів рукою по розв’язаних краватках Стівена та містера О’Медден Берка.

— Париж колись і тепер. Вигляд у вас ну чисто як у комунарів.

— Як у тих хлопців, що висадили в повітря Бастилію, — уточнив із легким посміхом Дж. Дж. О’Моллой. — А чи не ви, часом, застрелили царського намісника у Фінляндії? Скидається на те, що саме ви удвох це зробили. Генерала Бобрикова^{262}.

— Ми тільки збиралися, — відказав Стівен.

— Маємо тут усі таланти, — зауважив Майлс Кроуфорд. — Юриспруденція, класичні мови.

— Знавці коней, — докинув Ленеган.

— Література, журналістика.

— А якби тут був ще й Блум, — додав професор, — тоді й делікатне мистецтво реклами.

— І мадам Блум, — озвався містер О’Медден Берк. — Муза співу. Від неї в захваті весь Дублін.

Ленеган гучно кашлянув^{263}.

— Гм-гм! — кахикнув він уже тихше. — Так хотілося подихати свіжим повітрям! І застудився в парку. Ворота були відчинені.

Редактор поклав на плече Стівену свою знервовану руку.

— Хочу, щоб ви написали для мене щось колюче. Ви зможете. Це по вашому обличчю бачу. В лексиконі юности…^{264}

По вашому обличчю бачу. По ваших очах бачу. Нікчема, а хоче тебе запопасти.

— Ящур! — вигукнув редактор із викличною інвективою. — Ось щойно в Боррис-ін-Оссорі^{265} відбулося велике збіговисько націоналістів. Суцільна бридня! Забивають людям баки. А треба їх уколоти. І нас усіх покажіть, які ми є, трясця їхній матері. Отця і Сина і Святого Духа і задрипанця МакКарті^{266}.

— Ми всі можемо постачити поживу для розуму, — озвався містер О’Медден Берк.

Стівен підвів очі й зустрів сміливий, беззастережний погляд.

— Він хоче затягнути вас у гурт журналістської шатії-братії, — сказав Дж. Дж. О’Моллой.

— Ви зможете, — повторив Майлс Кроуфорд, демонстративно стискаючи пальці в кулак. — Постривайте-но. Ми ще паралізуємо Європу, як казав був Ігнатій Галлагер, коли він перебивався з хліба на воду і гибів, працюючи маркером у більярдній готелю «Кларенс». Галлагер — оце то був журналіст! Ото було перо! Знаєте, як він показав свій клас? Ось послухайте. Такого вмілого репортерського витвору ще не знала історія журналістики. Діялося це року вісімдесят першого^{267}, шостого травня, коли почалася справа «непереможних» і сталося вбивство у парку Фенікс; та вас тоді, мабуть, ще й на світі не було. Ось я вам покажу.

І він кинувся повз них до підшивок.

— Погляньте-но, — сказав він, повертаючись. — «Нью-Йорк Ворлд» прислав телеграму, попросив зробити матеріал про це спеціально для них. Пам’ятаєте?

Професор МакГ’ю ствердно кивнув головою.

— Так от «Нью-Йорк Ворлд», — провадив редактор, збуджено зсовуючи на потилицю свого солом’яного бриля. — Де це все відбувалося. Тім Келлі, тобто Каванаг, Джо Брейді та всі інші. Де Козолуп віз їх у своєму візку. Весь маршрут, розумієте?

— Козолуп, — повторив містер О’Медден Берк. — Фіцгарріс. Кажуть, він тепер тримає заїзд для візників біля Баттського мосту. Це я чув від Гологана. Ви Гологана знаєте?

— Це той, що його прозвали Хап-лап? — поцікавився Майлс Кроуфорд.

— І бідолаха Гумлей теж там по сусідству, повідомив він мені, стереже міську бруківку. Нічний сторож.

Стівен здивовано повернувся.

— Гумлей? — перепитав він. — Та невже? Той, що дружить із моїм батьком?

— Та годі вам про Гумлея, — сердито вигукнув Майлс Кроуфорд. — Хай Гумлей стереже бруківку, щоб вона не втекла. Погляньте-но сюди. Що ж зробив Ігнатій Галлахер? Скажу вам що. Геніальна ідея. Відразу послав туди телеграму. У вас є «Віклі Фрімен» за сімнадцяте березня? Чудово. А ось це бачите?

Він перегорнув підшивку і показав пальцем.

— Ось четверта сторінка, на ній, наприклад, реклама кави «Бренсом». Бачите? Чудово.

Заторохтів телефон.

— Я візьму слухавку, — сказав професор, рушаючи до кабінету.

— В — це ворота парку. Добре.

Його палець підскакував і дрижав, указуючи пункт за пунктом.

— Т — резиденція віце-короля. С — місце, де їх убили. К — це Кнокмарунські ворота.

Драглиста складка на його шиї колихалася як борідка у півня. Недокрохмалена манишка вистромилася з-під жилета, і він рвучко засунув її назад.

— Алло? Це «Івнінгтелеграф»… Алло?… Хто це?… Так… Так…

— Від Ф до П це пункти, що позначають дорогу, якою їхав Козолуп, щоб забезпечити алібі. Інчікор, Раундтаун, Вінді Арбор, Пальмерстон-парк, Ранелаг. Ф. А. В. П. Зрозуміли? X — це шинок Деві на Верхній Ліссон-стрит.

Професор постав на порозі кабінета.

— Це телефонує Блум, — повідомив він.

— Скажіть, хай іде під три чорти, — враз відказав редактор. — X — це шинок Берка. Утямили?

— Добре придумано, — зауважив Ленеган. — Дуже.

— Розжував і в рот їм поклав, — сказав редактор. — Усе про цю жахливу історію.

Страхіття, з якого ти ніколи не прокинешся.

— Я бачив усе це на власні очі, — з гордістю заявив редактор. — Я був присутній при цьому. Дік Адамс^{268}, щира душа, найдостойніший з усіх тих, хай їм біс, хто, за велінням Господа, народився в місті Корку, і я.

Ленеган уклонився якійсь уявній появі і звернувся до неї:

— Мадам, я Адам. Зараз тут ого-го баб.

— Про історію! — вигукнув Майлс Кроуфорд. — Першою там з’явилася бабця з Принс-стрит^{269}. Був там плач і скрегіт зубів. Через одне рекламне оголошення. Ескіз для нього зробив Ґреґор Ґрей. І зразу привернув до себе увагу. Потім Педді Гупер почав давити на Тей Пея^{270}, і той узяв його в свій «Стар». Тепер він працює у Блюменфельда^{271}. Ось як часом буває в пресі. Ось як часом ведеться талантові. Пайєтт^{272}! Він усім їм був як рідний тато.

— Батько сенсаційної журналістики, — підтвердив Ленеган. — І шуряк Кріса Каллінана^{273}.

— Алло?.. Ви слухаєте?.. Так, він іще тут. Приходьте, поговоріть самі.

— Де ви знайдете тепер такого газетяра, га? — вигукнув редактор. І згорнув підшивку.

— Мельви правнов, — зауважив, звертаючись до містера О’Медден Берка, Ленеган.

— Дуже вправно, — погодився містер О’Медден Берк.

Професор МакГ’ю вийшов з кабінету.

— Раз ми заговорили про непереможних, — розпочав він, — то чи знаєте ви, що кількох вуличних торговців притягнули до відповідальности…

— Авжеж, так, — жваво озвався Дж. Дж. О’Моллой. — Леді Дадлі^{274} поверталася додому, пішла через парк подивитися, як там дерева, повалені торішнім циклоном, і вирішила купити листівку з видом Дубліна. І виявилося, що ця листівка присвячена пам’яті чи то Джо Брейді, чи Найпершого, чи Козолупа. Біля самої резиденції намісника, можете собі уявити!

— А теперішні годні хіба що ґудзиками та гапликами торгувати, — провадив Майлс Кроуфорд. — Пхе! І преса, і суд. Чи знайдете ви де-небудь тепер такого адвоката, як ті хлопці, як Вайтсайд, як Айзек Батт, як срібноустий О’Гейган^{275}? Га? Ет, чорта з два! Хіба що бозна де.

Він замовк, а його губи все ще кривилися, здригаючись у нервовій зневажливій посмішці.

А чи зажадала б яка жінка поцілувати ції губи? Як ти можеш довідатися? То чому ти про це написав?

Губи, згуби. Чи губи якось ведуть до згуби? Чи згуби до губ? Певно, можуть якимсь чином. Зуби, куби, труби, зруби, клуби, крупи, груби. Рими: двоє людей одягнених однаково, виглядають однаково, два на два.

Він бачив, як вони, дівчата, наближаються по троє^{276}, в зеленому, в рожевому, в брунатному, сплітаючись, per l’aer perso[97], у фіолетовому, у пурпуровому, quella pacifica oriafiamma[98], в золоті орифлами, di rimirar fe piu ardenti[99]. А я старець, каюся, ноги як оливом налиті, у темрятині ночі; губи згуби; яма мама.

— Говоріть тільки за себе, — застеріг містер О’Медден Берк.

Дж. Дж. О’Моллой, посміхаючись блідою посмішкою, прийняв виклик.

— Любий мій Майлсе, — почав він, кинувши цигарку, — ви неправильно витлумачили мої слова. Поки-що мене ніхто не уповноважував захищати права третьої професії qua професії^{277}, проте хочу сказати, що ваш коркський темперамент^{278} породжує у вас надмірну категоричність. Чом ми не беремо до уваги ані Генрі Граттана, ані Флада, ані Демосфена, ані Едмунда Берка^{279}? Ми всі знаємо Ігнатія Галлагера і його шефа з Чейплізода, Гармсворта^{280}, який видавав копійчані газети, і його американського кузена, редактора жовтого журнальчика в стилі Бауері, не кажучи вже про «Новини від Педді Келлі^{281}», «Що бачив П’ю» і нашого невсипущого друга «Скіберинського орла». То ж навіщо тягнути сюди такого майстра судового красномовства, як Вайтсайд? І досить дневі газети своєї.

— Граттан із Фладом дописували до цієї ж таки газети, — вигукнув редактор йому в обличчя. — Ірландські добровольці. Де ви є тепер? Заснована 1763 року. Доктор Лукас^{282}. А чи є у вас тепер такий дописувач, якого можна порівняти з Джоном Філпотом Карреном^{283}? А дзуськи!

— Ну, чому ж, — відмовив Дж. Дж. О’Моллой. — От, наприклад, королівський адвокат Буш^{284}.

— Буш? — перепитав редактор. — Що ж, згоден. Буш, я згоден. У нього в жилах це є. Кендал Буш, чи, тобто, я хотів сказати Сеймур Буш.

— Він уже давно мав би засідати у верховному суді, — озвався професор, — якби не… Та про це не будемо.

Дж. Дж. О’Моллой повернувся до Стівена і сказав тихо й водночас виразно: 1 2 3

— Гадаю, один із найдовершеніших риторичних періодів, які мені довелося чути, прозвучав із уст Сеймура Буша. Розглядалася справа про братовбивство, відома всім справа Чайлдса. Буш виступав як його захисник.

До речі, як він про це довідався? Він же помер уві сні. Чи тут інша історія, про звіра з двома спинами?

— То який він був? — запитав професор.

— Він говорив про принцип свідчення, — сказав Дж. Дж. О’Моллой, — про те, як його витлумачено у римському праві на відміну від давнішого Мойсеевого закону, lex talionis[102].

І принагідно згадав Мойсея Мікеланджелового у Ватикані^{285}.

— Ага.

— Кілька вдало підібраних слів, — попередив Ленеган. — Тихо!

Пауза. Дж. Дж. О’Моллой видобув свій портсигар. Чекаємо марно. Якийсь пшик.

Оповісник замислено видобув сірники й закурив сиґару.

Згодом я часто думав, згадуючи минуле і ті дивні дні, чи, бува, не оця дріб’язкова дія, тривіальна сама по собі, це чиркання сірником визначило подальший напрям обох наших життєвих доріг.

Дж. Дж. О’Моллой знову заговорив, виразно вимовляючи кожне слово:

Він сказав про нього так: це кам’яна фігура, рогата і грізна, це музика, що застигла в мармурі, це вічний символ мудрости і ясновидіння, божественне в образі людини, гідне жити, якщо гідний жити витвір уяви або рук скульптора у мармурі, духовно перетвореного чи здатного духовно перетворювати.

Його зграбна рука хвилястими помахами позначала повтори і спад.

— Чудово! — відразу озвався Майлс Кроуфорд.

— Плід божественного натхнення, — сказав містер О’Медден Берн.

— Вам подобається? — запитав Стівена Дж. Дж. О’Моллой.

Стівен, його душа в полоні краси мови і жесту, спромігся тільки почервоніти. Він узяв цигарку з портсигара, і Дж. Дж. О’Моллой простягнув портсигар Майлсу Кроуфорду. Ленеган, знову ж таки, дав їм прикурити і, скориставшися нагодою, висловився по-своєму:

— Красненькус дякуємс.

— Професор Мадженніс^{286} говорив мені про вас, — сказав Стівену Дж. Дж. О’Моллой. — То щиро скажіть, яка ваша думка про цей гурт герметистів^{287}, поетів опалової мовчанки з їхнім містичним маестро А. Е.? Усе це розпочала відома дама Блаватська. Вона чудово вміла дурити людям голову. Даючи інтерв’ю якомусь янкі, А. Е. сказав, що ви завітали до нього мало не серед ночі, щоб запитати його думку про плани свідомости. Мадженніс вважає, що ви, певно, зробили це жартома, аби посміятися з А. Е. Він, Мадженніс, людина дуже високої моралі.

Говорив про мене. Що ж він сказав? Що ж він сказав? Що ж він сказав про мене? Ні, не спитаю.

— Ні, дякую, — сказав професор МакГ’ю, порухом руки відхиляючи запропонований портсигар. — Постривайте хвильку. Хочу сказати одну річ. Найкращий зразок красномовства, який мені довелося чути, була промова Джона Ф. Тейлора^{288} на засіданні історичного товариства нашого університету. Перший там виступив містер Фіцгіббон^{289}, теперішній голова апеляційного суду, а обговорювали вони нове на ті часи питання, есей, який обстоював відродження ірландської мови.

Він обернувся до Майлса Кроуфорда і сказав:

— Ви ж знаєте Джералда Фіцгіббона. То можете уявити собі стиль його промови.

— Кажуть, він засідає разом із Тімом Гілі^{290}, — озвався Дж. Дж. О’Моллой, — в господарській комісії коледжу Триніті.

— Він засідає разом із дитинкою в сорочечці, — сказав Майлс Кроуфорд.

— Ну, далі. То й що?

— Це була промова, — продовжував професор, — зважте, досвідченого оратора, сповнена поштивої гордовитости, яка з досконалою дикцією виливала, не скажу чашу гніву, але зверхнє презирство до нового руху. Тоді це був новий рух. Ми були слабкі і, відтак, неспроможні.

На мить він зціпив свої тонкі довгі губи, та, прагнучи продовжити розповідь, підніс розчепірені пальці до окулярів і торкнув великим та підмізинним оправу, щоб трохи підправити фокус.

Потім він звернувся до Дж. Дж. О’Моллоя зумисно тоном побутової балачки:

— А Тейлор, скажу я вам, прийшов туди геть хворий, устав із ліжка. Що він приготував свою промову заздалегідь, я не вірю, бо в залі не було жодної стенографістки. Обличчя змарніле, аж темне, обросло кошлатою бородою. Шия пов’язана хусткою, і, як подивишся, скидався він на умирущого (хоча, насправді, про смерть і не йшлося).

Відразу, хоч і повільно, його погляд звернувся від Дж. Дж. О’Моллоя до Стівенового обличчя, а потім відразу ж ковзнув донизу, наче щось шукаючи. На схиленій шиї відкрився ненакрохмалений комірець білої сорочки, засмальцьований пасмами рідкого чуба. Все ще шукаючи, він провадив:

— Коли Фіцгіббон закінчив свою промову, Джон Ф. Тейлор підвівся, щоб висловити свою думку. І ось коротко те, що я пригадую з його відповіді.

Він твердо випростав голову. В його очах знову світилося прагнення відтворити минуле. Бездумні молюски плавали в товстих лінзах туди й сюди, шукаючи виходу.

Він розпочав:

— Пане голово, леді і джентльмени! З великим захопленням я слухав зауваги, з якими мій учений друг щойно звернувся до ірландської молоді. Мені здалося, що я перемістився в чужоземну країну, далеку від нашої, і в добу далеку від сучасної, що буцімто я в стародавньому Єгипті і що слухаю мову котрогось із первосвящеників тієї землі, звернену до юного Мойсея.

Його слухачі стояли непорушно, тримаючи цигарки і слухаючи, а дим цигарок здіймався вгору тонкими стеблами, які розквітали наче разом із тривалістю розповіді. Нехай закучерявлені дими^{291}. Почуємо шляхетні слова. Готуймося. Чи, може, й собі спробувати?

— І здалося мені, що в голосі цього єгипетського первосвященика я чую пиху і погорду. Почув я слова його, і мені відкрилося значення їхнє.

Відкрилося мені, що добрим буває лиш те, що може стати поганим^{292}, а не може стати поганим лиш те, що є абсолютно добрим, або ж те, що не є добрим узагалі. Ет, хай йому абищо! Це ж із святого Авґустина…

— Чому це ви, євреї, не бажаєте прийняти нашої культури, нашої віри і нашої мови? Ви ж бо пастухи, кочове плем’я, а ми могутній народ. У вас немає міст і немає багатства, а наші міста заповнені товпищами люду, і наші галери, триреми й квадриреми, завантажені силою товарів, прямують в усі кінці відомого нам світу. Ви щойно виникли з первісного стану, а у нас є література, священики, тисячолітня історія і свій державний лад.

Ніл.

Дитина, чоловік, монумент.

На березі Ніла служниці стали навколішки, папірусова скринька: муж, удатний до бою; кам’янорогий, кам’янобородий, серце з каменю.

— Ви молитеся своєму, нікому невідомому ідолу, а в наших храмах, величних і таємничих, мешкають Ізіда й Озіріс, Гор і Амон Ра. Вам судилося жити в рабстві, страху та покорі, нам же судилося володіти громами і морями. Ізраїль слабкий, і синів має обмаль, а Єгипет — це полчище воїв, і страшна його збройна сила. Нетягами й батраками називають вас, а чуючи наше ім’я, тремтить увесь світ.

Урвавши свою мову, він безгучно відригнув повітря з голодного шлунку. І підвищивши голос, сміливо провадив:

— Проте, леді й джентльмени, якби молодик Мойсей послухався цієї мови і погодився з цим поглядом на життя, якби він схилив свою голову, схилив свою волю і схилив свій дух перед цією зверхньою настановою, то ніколи б не вивів обраного народу з дому рабства, не пішов би вдень за стовпом хмарним. Ніколи не розмовляв би він із Предковічним поміж блискавиць на вершині Синаю і не зійшов би з неї з обличчям, осяяним світлом натхнення, несучи скрижалі закону з письменами, вирізьбленими мовою голодранців.

Він замовк і поглянув на них, тішачися їхнім мовчанням.

Дж. Дж. О’Моллой озвався з жалем у голосі:

— А проте він помер, так і не ввійшовши в землю обітовану.

— Раптове — в — ту — мить — хоч — і — від — тривалої — недуги — часто — заздалегідь — припущене — сконання, — вирік Ленеган. — А з минулого його чекало велике майбутнє^{293}.

З вестибюля почувся тупіт босих ніг, які мчали вгору сходами.

— От що таке красномовство, — виголосив професор, і ніхто йому не спромігся заперечити.

Розвіяне вітром. Юрмища людей у Муллагмасті і в королівській Тарі. На цілі милі — суцільні вуха. Слова трибуна лунають, і враз вони розвіяні на чотири вітри. Народ прагнув сховатися в його голосі. Мертві звуки. Акаша — зібрання зображень геть усіх подій, що відбулися де-небудь і коли-небудь у цілім світі. Любіть його і хваліть, а мені вже годі.

У мене є гроші.

— Джентльмени, — озвався Стівен. — Наступним пунктом нашого порядку денного пропоную питання про те, щоб перенести збори в інше місце.

— Мені аж дух перехопило. Сподіваюся, це не просто пропозиція задля люб'язности, як то часто ведеться у французів? — запитав містер О’Медден Берк. — Здається мені, настав той час, коли, метафорично кажучи, кварта вельми доречна у вашій старовинній корчмі.

— Тож хай буде так, і вирішимо справу цю найрішучішим чином. Усі ми за, от і повна краса, — оголосив Ленеган. — Проти нема. Оголошую пропозицію прийнятою. В яку ж саме наливайку?.. Я голосую за Муні!

Він рушив перший, напучуючи:

— Ми категорично відмовляємося вживати міцні напої, хіба ні? Так, ми ні. Що ви! Ні в якому разі.

Містер О’Медден Берк, який рушив зразу за ним, замахнувся на знак солідарности парасолею і вигукнув:

— Макдуфе, починай!

— Який батько, такий син! — гучно озвався редактор, поплескавши по плечі Стівена. — Ходімо. Де в біса мої ключі?

Він попорпався у кишені й витяг зіжмакані аркуші.

— Ящур. Це я пам’ятаю. Все буде гаразд. Надрукуємо. Де ж вони? Буде гаразд.

Він знову запхнув аркуші в кишеню і зайшов у кабінет.

Дж. Дж. О’Моллой, перш ніж зайти слідом за ним, тихо сказав Стівену:

— Сподіваюся, ви доживете, доки їх надрукують. Майлсе, на хвилину.

Він зайшов у кабінет і зачинив за собою двері.

— Ходімо, Стівене, — сказав професор. — Чудове те, що ми чули, правда? По суті, пророче видіння. Fuit Ilium[103]. Грабунок вітряної Трої^{294}. Царства світу. Володарі Середземного моря тепер стали феллахами.

Перший хлопець-газетяр збіг повз них сходами і вискочив на вулицю, репетуючи:

— Перегони, спеціальний випуск!

Дублін. Мені ще треба багато, багато чого навчитися.

Вони повернули ліворуч, пішли по Еббі-стрит.

— Я теж бачив видіння, — озвався Стівен.

— Ага, — сказав професор, широко ступаючи, щоб піти з ним у ногу. — Кроуфорд знає, куди ми.

Повз них промчав іще один хлопець, репетуючи на бігу:

— Перегони, спеціальний випуск!

Дублінці.

— Дві дублінські весталки^{296}, — почав свою оповідь Стівен, — похилого віку й богомільні, прожили п’ятдесят і п’ятдесят три роки на Фамболлі-лейн.

— А де це воно? — поцікавився професор.

— У районі Блекпіттса.

Мокра ніч і голодний дух пекарняного тіста. Під стіною. Сальне обличчя блищить із-під її фланелевої хустки. Серця калатають несамовито. Акаша-хроніка. Швидше, любчику!

Ануж бо. Спробуй. Нехай буде життя.

— Їм закортіло побачити Дублін із вершечка Нельсонової колони. Наскладали вони три шилінги десять пенсів у червону бляшану скарбничку, подобу поштової скриньки. Тож вони витрусили звідти трипенсовики й один шестипенсовик, а монетки-пенсовики вишкрябали за допомогою ножа. Два шилінги три пенси сріблом, один шилінг сім пенсів міддю. Надягнули капелюшки та святкові сукні й взяли парасолі на випадок дощу.

— Мудрі діви, — зауважив професор МакГ’ю.

— За шилінг і чотири пенси вони купили свинячого холодцю й чотири скибки грінок у міс Кейт Коллінз, яка тримає їдальні в північному Дубліні, на Мальборо-стрит… Потім вони купили двадцять чотири стиглі сливи у дівчиська, що торгує під Нельсоновою колоною, щоб потамувати спрагу після холодцю. Потім заплатили дві трипенсові монети джентльменові біля турнікету і почали повільно тюпати вгору гвинтовими сходами, охаючи, спонукуючи одна одну, жахаючись у темряві, відсапуючись, перепитуючи одна одну, чи в тебе холодець, славлячи Господа і Пречисту Діву, наміряючись повернутися униз і визираючи у вентиляційні отвори. Ну, дяка Богові! Ми не могли уявити навіть, що це так високо.

Звати їх Енн Кірнс і Флоренс МакКейб. У Енн Кірнс простріл, і вона лікується, натираючи поперек водою з Лурду, бере її в одної жінки, що дістала пляшечку від ченця-пасіоніста^{297}. А у Флоренс МакКейб щосуботи на вечерю свинячі ратиці, тушковані з капустою, і пляшка подвійного пива.

— Антитеза, — зауважив професор, кивнувши двічі. — Діви-весталки. Бачу їх, наче перед собою. Що ж це наш приятель так забарився?

Він озирнувся.

Хлопці-газетярі притьмом вискакували на вулицю і розбігалися на всі боки, репетуючи, розмахуючи білими аркушами газет. Зразу за ними на порозі з’явився Майлс Кроуфорд, розмовляючи з Дж. Дж. О’Моллоєм, його капелюх над обличчям цегляного кольору здавався німбом.

— Та йдіть уже, — гукнув професор і помахав рукою.

І знову рушив поряд із Стівеном.

— Так, — сказав він. — Я їх бачу.

Містер Блум, задиханий, закручений виром несамовитих хлопців-газетярів під редакціями «Айриш католик» і «Дублін пенні джорнел», заволав:

— Містере Кроуфорде! Хвилинку!

— «Телеграф»! Перегони, спеціальний випуск!

— Ну що там таке? — озвався Майлс Кроуфорд, сповільнюючи ходу. Хлопець крикнув в обличчя містерові Блуму:

— Жахлива трагедія в Ратмайнсі! Дитину придавили ковальські міхи!

— Я щодо цієї реклами, — почав пояснювати містер Блум, проштовхуючись крізь тисняву хлопців, відсапуючись і витягаючи з кишені вирізку. — Я щойно переговорив із містером Кейзом. Він згоден продовжити рекламу на два місяці. А там буде видно. Але він хоче, щоб в одному з суботніх номерів, на рожевих сторінках, ви опублікували замітку, яка привернула б увагу і читачів «Телеграфа». І він хоче таку, яка була в «Кілкенні піпл», якщо ще не пізно, я казав про це радникові Наннетті. Я можу взяти її в національній бібліотеці. Будинок ключів, розумієте? Його прізвище Кейз. То це буде гра слів. Він же, власне кажучи, пообіцяв, що продовжить замовлення. Та йому кортить іще й трохи порекламувати себе. Що я маю йому переказати, містере Кроуфорде?

— Перекажіть йому, що він може поцілувати мене в сраку, — відповів Майлс Кроуфорд, показавши рукою, куди саме. — Дослівно так і перекажіть.

Він трохи не в собі. Треба обачно. Вони йдуть, щоб по чарці. Дружним гуртом. І Ленеган у своїй кепці члена яхтклубу теж, щоб випити надурняк. Підлизався за своїм звичаєм. Чи не молодий Дедал — застрільник цього заходу? Сьогодні на ньому добрі черевики. Минулого разу, коли я бачив його, ті просили каші. Десь він місив грязюку. Безтурботний хлопець. Чого його понесло в Айриштаун?

— Ну що ж, — сказав містер Блум, переводячи погляд на редактора. — Якщо я дістану ескіз, тоді варто буде дати коротку замітку. Гадаю, він погодиться на оголошення. Я йому перекажу…

— Він може поцілувати мою ясновельможну ірландську сраку^{298}, — гучно повідомив через плече Майлс Кроуфорд. — Коли завгодно, якщо йому заманеться, — так йому й перекажіть.

І, поки містер Блум стояв ні в сих, ні в тих, пробуючи посміхнутися, той рушив далі рвучкою ходою.

— Nulla bona[104], Джеку, — пояснив він, черкнувши п’ятірнею по горлянці. — Мені самому отак треба. Сиджу на мілині. Оце щойно, минулого тижня, шукав кого-небудь, хто погодився б гарантувати мій вексель. На жаль, я можу тільки поспівчувати тобі. Якби мені пощастило розжитися на якусь копійчину, то я б із дорогою душею.

Фізіономія у Дж. Дж. О’Моллоя витягнулася, і він простував мовчки. Вони наздогнали інших і пішли поряд із ними.

— Коли вони з’їли холодець із хлібом і витерли свої двадцять пальців папером, у який був загорнений хліб, то підступили ближче до поручнів.

— Тут дещо для вас, — звернувся професор до Майлса Кроуфорда. — Дві дублінські бабусі вийшли на вершину Нельсонової колони.

— Це дещо нове, — схвалив Майлс Кроуфорд. — Може зацікавити читачів. Потрапили на гулянку чистильників взуття на березі Даргла. Дві старі пройди. То й що?

— Але вони бояться, що колона повалиться, — провадив Стівен. — Вони бачать дахи і сперечаються, яка то церква: блакитна баня Ратмайнської, Адама і Єви, чи святого Лаврентія О’Тула. Та дивлячися з висоти, їм паморочиться в голові, тож вони піднімають спідниці…

— Легше на поворотах, — застеріг Майлс Кроуфорд. — Ніяких поетичних вільностей. Ми тут у резиденції архієпископа.

— …і сідають на свої смугасті нижні спідниці, та, задерши голови, споглядають статую однорукого перелюбника^{299}.

— Однорукий перелюбник! — вигукнув професор. — Мені це подобається. Цікава думка. Розумію, що ви маєте на увазі.

— І від цього у них німіє шия, — пояснив Стівен, — і вони такі стомлені, що не можуть дивитися ні вгору, ні вниз, ні навіть розмовляти. То вони поставили між собою кульок із сливами і ну їх наминати, беручи по черзі, витираючи хусточками сливовий сік із підборіддя і спроквола випльовуючи кісточки між поручні.

Завершуючи свою оповідь, він раптом зареготав гучним молодечим сміхом. Почувши його, Ленеган і містер О’Медден Берк озирнулися, помахали рукою і рушили через вулицю, прямуючи до Муні.

— Кінець? — запитав Майлс Кроуфорд. — То й добре, а то вони могли б укоїти щось гірше.

— Ви нагадуєте мені Антисфена^{300}, — сказав професор. — Учня софіста Горгія. Про нього кажуть, що ніяк не можна було збагнути, кого він більше гудив, інших чи самого себе. Він був син аристократа і рабині. То він написав трактат, в якому одібрав у аргів’янки Єлени пальму першости з вроди і від дав її бідолашній Пенелопі.

Бідна Пенелопа. Пенелопа Багачка^{301}.

Вони приготувалися перейти О’Коннел-стрит.

Десь по різних місцях усіх восьми маршрутів застигли на коліях із непорушними дугами трамваї, які прямували в Ратмайнс, Ратфарнгем, Блекрок, Кінгстаун і Далкі, Сендимаунт Ґрін, Рінгсенд і Сендимаунт Тауер, Доннібрук, Пальмерстон Парк і Аппер Ратмайнс чи поверталися звідти, знерухомлені внаслідок короткого замикання. Візники, кеби, вантажні хури, поштові повози, карети, ящики з пляшками газованої мінеральної води, що торохтіли у візках на кінській тязі, чимдуж поспішаючи.

— А як ви це назвете? — запитав Майлс Кроуфорд. — І де вони взяли сливи?

— Назвіть це… постривайте-но, — озвався професор і, розмірковуючи, широко розкрив свої довгі губи. — Назвіть це… хвилинку. Назвіть це так: deus nobis haec otia fecit[105].

— Hi, — заперечив Стівен. — Я називаю це Погляд на Палестину з гори Пісґи або Притча про сливи.

— Розумію, — сказав професор.

І лунко засміявся.

— Розумію, — повторив він із щирою втіхою. — Мойсей і край обітований. Це ж ми підказали йому цю ідею, — додав він, звертаючись до Дж. Дж. О’Моллоя.

Дж. Дж. О’Моллой утомлено позирнув скоса на статую і промовчав.

— Розумію, — знову повторив професор.

Він зупинився під пам’ятником серу Джонові Ґрею і поглянув угору на Нельсона крізь мереживо зморщок своєї кривої посмішки.

— Однорукий перелюбник, — повторив він, насупившись. — Це мене, по правді, забавляє.

— Та й бабусь це теж забавляло, — зауважив Майлс Кроуфорд, — якби ми знали все, що відомо лиш Господу Богу.

Епізод 8

Ананасні льодяники, лимонний цукат, іриси. Медоволипка дівчина совок за совком насипає цукерки учителю із школи Християнських братів^{302}. Щось вони там святкують. А потім у дітей заболять животи. Постачальник цукерок та зацукрованих фруктів Його Величности Короля. Боже. Спаси. Нашого. Сидить собі на троні, смокче червоні пастилки до білого осередку.

Насуплений парубійко з АМХ[106], що чатував у кондитерській Ґрема Лемона серед теплих солодких випарів, ткнув у руку містерові Блуму якусь листівку.

Серце із серцем розмову веде.

Блу… Це я? Ні.

І чинила ти блуд… Кров агнця.

Повільна хода повела його, заглибленого в читання, до річки. Чи ти здобув спасіння? Усі ми обмиті кровію агнця. Господь жадає кривавої жертви. Народження, одруження, мученик, війна, закласти будівлю, пожертва, спалення нирки, олтарі друїдів. Ілія уже йде. Доктор Джон Александер Доуві^{303}, який відновив храм у Сионі, — він уже йде.

Прибуткова справа. Минулого року Торрі й Александер^{304}. Полігамія^{305}. Його жінка покладе цьому край. Де це я бачив таку рекламу якась бірмінґемська фірма розп’яття, що саме світиться? Наш Спас. Прокидаєшся посеред ночі і бачиш його на стіні висить. Пеппер теж утілив цю ідею^{306}. І прибили його цвяхами.

Це, мабуть, роблять фосфором. Ось, наприклад, якщо у вас залишиться шмат тріски. Я сам бачив, як вона світиться сріблясто-синім кольором. Тієї ночі я пішов у кухонну комірку. Неприємно, коли відчиниш дверцята, а в ніс б’ють запахи. Чого їй тоді закортіло? Родзинок із Малаги. Думала про Іспанію. Перед тим, як народився Руді. Фосфоресценція така блакитнувато-зеленкувата. Дуже корисно для мозку.

На розі поряд із пам’ятником біля будинку Батлера він подивився в перспективу Бечелорз-вок. Дедалова дочка й досі там, стоїть на порозі Діллонового аукціону. Мабуть, продає якісь старі меблі. Відразу впізнав її по очах, чисто такі, як у батька. Чекає його. Коли мати помирає, родина не держиться купи. А в нього п’ятнадцятеро дітей. Нова народжувалася чи не щороку. Цього вимагає їхнє віросповідання, бо інакше панотець не розгрішить бідолашну жінку і не допустить її до причастя. Плодіться й розмножуйтеся. Чи ви чули таке коли-небудь? Дітлашня об’їсть тебе дощенту. А у них самих немає сім’ї, нема кого годувати. І вони розкошують, споживаючи ситість землі. Їхні повні льохи і комори. Хай би спробували постувати по чорному, як на Йом Кіппур^{307}. Хрестові пампушки у Страсну п’ятницю. За цілий день тільки обідають та ще легка перекуска, щоб, часом, не впав знеможений на олтар. Економка цих добродіїв спробуй-но що-небудь у неї вивідати. Та нізащо не вивідаєш. Так само як не витягнеш із нього навіть ламаного гроша. Живе собі, як сир у маслі купається. Гості не ходять. Все тільки для себе коханого. Стежить, як дзюрить сеча. Приходьте із своїм хлібом і маслом. Його велебність. Тримай язика за зубами.

Боже милий, бідолашна дівчинка геть у дранті. Та ще й худюща. Картопля з маргарином, маргарин із картоплею. Потім це дається взнаки. Пудинг треба з’їсти, щоб. Згубно впливає на організм.

Він ступив на міст О’Коннела, і в цей мент над парапетом пихнув клубок диму. Баржа броварні з портером на експорт. Ув Англію. Кажуть, від морського повітря він кисне. Цікаво було б через Генкока коли-небудь отримати перепустку й оглянути цю броварню. Окремий світ, сам по собі. Чани з портером, ото диво. А щури добираються і туди. Напиваються, роздимаються завбільшки з вівчарку і плавають на поверхні. Упилися портером як хлющ. Лигають, а потім ригають, як люди. Тільки уявити, щоб таке пити! У кожній бочці плавають щури, наче потопельники в ополонці. Якби ж то ми про це знали.

Подивившися вниз, він побачив, як, гучно лопочучи крилами, кружляють між хмурими стінами набережної чайки. На морі вітер. А що якби я стрибнув із мосту? Синок Рувима Дж., мабуть, наковтався по саме нікуди всякої гидоти. Передав один шилінг вісім пенсів. Сміха! Дотепно він уміє подати кожну свою історію. Та й розповідати їх справжній мастак.

Тепер кружляють над самою водою. Шукають поживи. Ану ловіть.

Він кинув їм зіжмакану паперову кульку. Ілія з швидкістю тридцять два фути на секунду вже йде. Аж ні. До неї їм байдуже, і вона, погойдуючись, попливла повз бики моста. Нема дурних. А коли, було таке, я викинув з облавку «Короля Еріна» шмат черствого пирога, вони враз роздзьобали його за п’ятдесят ярдів за кормою. Мають тяму. Кружляють, лопочучи крильми.

Оце так віршують поети, щоб однакові звуки. А от у Шекспіра без рим: білий вірш. Тобто плин мови. Думки. Урочисто.

Купуйте яблука! Двійко за пенні! Двійко за пенні!

Його погляд ковзнув по лискучих яблуках, що лежали на її лотку, укладені щільними рядами. У цю пору року вони, певно, з Австралії. Шкуринка сяє: мабуть, протирає їх клаптями чи хусточкою.

Постривай-но. Ще ж бідолашні птахи.

Він знову спинився, купив у бабці з яблуками два кекси за пенні, розкришив їх і кинув у річку. От бачите! Чайки відразу ж гайнули вниз безгучно, дві, потім решта, кинулись на поживу. І вже нема. До крихти.

Думаючи про їхню жадібність і прудкість, він струсив крихти кекса з долонь. Такого вони не чекали. Манна небесна. Живляться рибою геть усі вони, усе морське птаство, чайки, баклани. Лебеді з Анни Ліффі^{308} часом запливають сюди, щоб похизуватися. У кожного свій смак. Цікаво, як смакує лебедине м’ясо. Робінзонові Крузо довелося ним харчуватися.

Вони кружляли, ледь помахуючи крильми. Більше я їм нічого не кину. Витратив пенні — й годі. Навіть не подякували. Хоч би кигикнули. А ще вони розповсюджують ящур. Коли відгодувати індика, скажімо, каштанами, то й смак у нього буде такий же. Їси свинину, то й дух у тебе свинячий. А чому тоді солоновода риба сама не солона? Як це так?

Його очі пошукали відповідь у річки й побачили баркас, що стояв на якорі, ліниво погойдуючи на густих, як меляса, хвилях свій обклеєний оголошеннями облавок.

Непогана ідея. Цікаво, чи платить він муніципалітету за рекламу. Чи можна взагалі володіти водою? Вона ж бо завжди тече безнастанно, постійно інакша, і ми постійно бачимо її такою в плині життя. Бо життя — це плин. Рекламу можна розмістити де хоч.

Не так давно якийсь лікар-шарлатан поналіплював у всіх сортирах, лікує від триперу. Тепер уже немає. Таємниця гарантована. Доктор Гай Френкс. Не коштувало йому ні гроша, як і Маджінні^{309}, вчителеві танців, той сам себе рекламує. Найняв хлопців наліплювати чи й сам наліплював потайки, коли забігав туди за потребою. Коли мало люду. Якраз таке місце. НЕ КЛЕЇТИ ОГОЛОШЕНЬ. ГОНОРЕЇ КІНЕЦЬ ЛИШЕНЬ. Якийсь дивак, раденький, що пронесло.

Чи й у нього…?

Ой!

Га?

Ні… Ні…

Ні, ні. Не вірю. Хіба б він зважився?

Ні, ні.

І містер Блум рушив далі, одвівши від річки погляд своїх стурбованих очей. Годі про це думати. Вже початок другої. На будинку портових служб куля внизу. Час за Дансінком. А ця книжчина сера Роберта Болла^{310} просто захоплива. Параллакс. Я так і не спромігся втямити по суті. Ось іде священик. Можна спитати його. Пар це з грецької: паралель, параллакс. Метем бзик ос — так вона вимовляла метемпсихоз, доки я пояснив про переселення душ. Ото кумедія!

Містер Блум послав свою посмішку і «ото кумедія» двом вікнам у будинку портових служб. Зрештою вона має слушність. Для простих речей винаходять гучні слова заради їхнього звучання. Дотепність їй не властива. Часом вона буває груба. Може вибовкати, що я думаю насправді. А проте не певен. Вона, наприклад, висловилася, що у Бена Долларда голос — «бас-барилотон». Бо у нього стегна товсті, як барила, і співає він так, що, здається, гуде в барило. То хіба це не дотепно? Його вже прозвали були Біг Бен, Великий Бен. Зовсім не так дотепно, як бас-барилотон. Глитає все підряд, як альбатрос. Вмить упорався був із величезним біфштексом. А пиво, відоме під маркою «бас», він кружеляв хіба ж так. Барило басу. Бачите? Все збігається.

Понад риштаком назустріч йому повільно наближалася процесія — чоловіки, вбрані у біле, на кожному рекламний щит із ясно-червоною поперечною смугою. Розпродаж. Вони наче той священик цього ранку: ми грішили, ми страждали. Він побачив ясно-червоні літери на їхніх п’яти білих капелюхах з високими наголовками: H.E.L.Y.'S. Віздом Гелі. «Y» відстав на крок, витяг шмат хліба з-під свого щита, відкусив і ну жувати на ходу. Наш постійний харч. За три шилінги на день дибай понад риштаками, чалапай по вулиці за вулицею, щоб було що кусати і душа в тілі трималася. Вони не від Бойла, ні, вони від МакГлейда. Такими штуками попит на товар не підвищиш. Я пропонував йому такий рекламний хід: у засклений візок посадити двох привабливих дівчат і хай там пишуть листи, і щоб там усе було — блокноти, конверти, промокальний папір. Оце, я певен, привернуло б увагу. Привабливі дівчата, які щось пишуть, відразу впадуть ув око. Кожному страшенно закортить довідатися, що вона там пише. Буває, зупинишся і дивишся перед собою в порожній простір, і зразу до тебе долучаються двадцять чоловік. Хочуть і собі те побачити. І жінки теж. Цікаво їм. Соляний стовп. Звичайно ж, він не погодився, бо не він, бачте, придумав. Або ідея — я запропонував слоїк для чорнила з імітацією з чорного целулоїду. А його рекламні задуми в дусі того оголошення про м’ясні консерви з чорносливом зразу під некрологами, розділ холодного м’яса. Вам не доведеться їх лизати. Кого? Наші конверти. Привіт, Джонсе. Куди це ти біжиш? Не затримуй мене, Робінсоне. Я поспішаю купити єдину в світі надійну ґумку «Канселл», яку продають у Гілі і К^о на Дейм-стрит, 85^{311}. Дяка Богові, що розпрощався з цими телепнями. З біса важко було правити борги в жіночих монастирях. Монастир Транквілла. Там була симпатична черниця, на диво милолиця. Чернече покривало ну дуже пасувало до її невеличкої голівки. Сестра? Сестра? Певен, що призвело її туди нещасливе кохання — по очах видно. Дуже важко про гроші з такою жінкою. Того ранку я перепинив її молитви. Проте рада була поспілкуватися із навколишнім світом. Сьогодні у нас велике свято^{312}, сказала вона. Відзначаємо день Богородиці Кармельської. І назва цього свята солодка: карамель. Вона знала, гадаю, знала, зважаючи на те, як вона. Якби вийшла заміж, у неї все б склалося по-іншому. Гадаю, у них справді було сутужно з грошима. Але ж незмінно смажили геть усе на найкращому маслі. Смальцю не вживали ніколи. Смалець їм був не до шмиги. Коли страва жирна, у мене завжди печія. Вони люблять підмаслювати себе і ззовні і зсередини. Моллі куштувала його, піднявши вуаль. Сестра? Пет Клеффі, лихварева донька. Кажуть, колючий дріт придумала якась черниця.

Він перейшов Вестморленд-стрит, коли повз нього прошкандибав «S» із апострофом. Продаж велосипедів «Ровер». Сьогодні змагання велосипедистів. Скільки років минуло відтоді? Того року, коли помер Філ Гілліган^{313}. Ми жили на західній Ломбард-стрит. Стривай-но, працював у Тома. А до Віздома Гелі пішов того року, коли ми одружилися. Шість років. Десять літ тому: він помер у дев’яносто четвертому, так, правильно, велика пожежа у Арнотта. Лорд-мером саме був Вел Діллон^{314}. Обід у Гленкрі^{315}. Муніципальний радник Роберт О’Рейлі відразу ж вилив портвейн у свій суп. Та й ну плям-плям-плям хлебтати його, підживляючи свого внутрішнього радника. Аж не чути було, що там грає оркестр. За те, чого ми вже сподобились, хай Господь нам. Міллі тоді була ще зовсім маленька. А Моллі надягнула ту слоново-сірого кольору сукню з вишитими на ній жабками. Чоловічого крою з обтягненими на ній матерією ґудзиками. Вона її не любила бо я розтягнув кісточку першого дня коли вона надягнула на пікнік хору біля Цукрової гори. Наче це через неї. Циліндр старого Гудвіна замазався чимось липким. Мухам теж пікнік. Відтоді вона таких суконь не надягала ні разу. А ця сиділа на ній як рукавичка на руці і в плечах і в стегнах. Саме починала трохи гладшати. Їли пиріг із кролятиною. Всі не зводили з неї очей.

Безжурний був час. Не те що тепер. Затишна кімнатчина з червоними шпалерами. Купили в Докрелла, шилінг і дев’ять пенсів за тузінь. Увечері купали Міллі. Я купив американське мило, бузинове. Вода у балії пахла так приємно. А вона така смішна вся в піні. І тільце у неї гарне поставою. Тепер фотографія. У бідолашного тата він казав мені було ательє дагеротипів^{316}. Спадкова схильність.

Він простував по бордюру хідника.

Потік життя. Як звали того схожого на священика молодика, що, проходячи, завжди позирав скоса на наші вікна? Підсліпуватий, жінка. Тимчасово мешкали у Цитрона на Сент-Кевінс-перейд. Якось на пен. Пенденніс^{317}? Пам’ять нікудишня. Пен..? Та вже ж стільки років минуло. Може, гуркіт трамваю заважає. Ну якщо він не міг пригадати як звати цехмейстра якого бачить щодня…

А тенора звали Бартелл д’Арсі^{318}, він тоді ще тільки виходив у люди. Проводив її додому після практичних занять. Гонористий чолов’яга з нафабреними вусами. Від нього у неї пісня «Віють вітри південнії».

Ну й вітер був того вечора коли я прийшов забрати її а там збори ложі щодо лотерейних квитків після концерту Гудвіна в ратуші чи то в банкетній чи в дубовій залі. Він а я слідом за ним. Аркуш її нот вихопило з моїх рук поривом вітру і прибило до огорожі гімназії. На щастя його не. Така пригода може зіпсувати їй настрій після виступу. Професор Гудвін під руку з нею попереду. Насилу дибає бідолашний старий випивака. Його прощальні концерти. Певна річ, остання поява на будь-якій сцені. Може, на кілька місяців, а може й назавжди. Пригадую, вона реготала, коли рвоне вітер, піднявши комір. А пригадуєш, яка веремія закрутилася на розі Гаркорт-роуд? Брр! Здійняла усі її спідниці, а її боа метнулося просто в обличчя старого Гудвіна, мало не задушило його. Вона зарум’янилась од вітру. Пригадуєш, коли ми прийшли додому, то розворушили присок у печі й засмажили на вечерю скибки баранячого сідельця з її улюбленою кисло-солодкою овочевою приправою. Нагріли ром. Стоячи біля пічки, бачив, як вона в спочивальні розщібає корсет. Білий.

Шелеснувши, корсет м’яко упав на ліжко. Завжди зберігав тепло її тіла. Вона ж завжди була рада його скинути. Сиділа там мало не до другої, виймала шпильки з волосся. Дбайливо закутана Міллі солодко спала в ліжечку. Безжурний час, безжурний. Казкова ніч.

— О, містере Блуме, як ся маєте?

— О, як ся маєте ви, місіс Брін?

— Скаргами біді не зарадиш. Як там поживає Моллі? Не бачила її вже сто років.

— Пречудово, — бадьоро відповів містер Блум. — А Міллі, щоб ви знали, взялася за діло в Муллінгарі.

— Невже! То це ж для неї дуже вдала нагода, правда?

— Атож, вона там працює у фотографа. І в неї все ладиться. А як там усі ваші?

— Вони всі живуть і не журяться, — відповіла місіс Брін.

Скільки ж у неї їх? Крім нього.

— Бачу, ви в жалобі. Часом, у вас не…

— Та ні, — відмовив містер Блум. — Це я був на похороні.

Тепер, звичайно ж, усі питатимуть те саме цілий день. Хто помер, коли і від чого помер? Просто напасть якась.

— Не дай, Господи! — вигукнула місіс Брін. — Сподіваюся, не хтось із близьких родичів.

Що ж, можна її трохи розчулити.

— Дігнем, — пояснив містер Блум. — Давній мій приятель. Помер раптово бідолаха. Мабуть, відмовило серце. Поховали оце зранку.

— Смерть давніх друзів то тяжка втрата, — меланхолійно промовив жіночний погляд очей місіс Брін.

То й годі про це. Тепер спокійно — про чоловіка.

— А як ваш володар і господар?

Місіс Брін підвела догори свої великі очі. Принаймні вони такі ще й досі в неї зосталися.

— Ой, про це краще не треба, — попросила вона. — Гримучі змії і ті побоялися б до нього наблизитися. Він зараз сидить удома над усякими статутами, вишукує, як карається наклеп. Я вимучилася з ним уже геть до краю. Ось я вам покажу.

З харчівні Гаррісона долинали гарячі випари телячої юшки, солодкі запахи тістечок із джемом та свіжоспечених пудингів із варенням. Густий полудневий дух залоскотав горлянку містера Блума. Хочуть випекти партію добірної здоби, масло, борошно найвищого ґатунку, тростинний цукор, чи, може, вже споживають її, запиваючи гарячим чаєм. А, може, пахне від неї? Босоногий хлопець-вуркаган стояв над решіткою, вдихаючи пахощі. Прагне потамувати дошкульний голод. Це йому приємно чи болісно? Обід за пенні. Ніж із виделкою прикуті ланцюжком до столу.

Відкриває свою сумочку, порепана шкіра, шпилька в капелюшку: з такими речами треба обачно. Хтось може наразитися оком у трамваї. Порпається. Все відкрито. Гроші. Бери, будь ласка. Страх Божий, якщо вони загублять шість пенсів. Тоді скандал. Чоловік бушує. Де ті десять шилінгів, що я дав тобі у понеділок? Ти, певно, підгодовуєш свого братика з усією його родиною, га? Заяложена хусточка, слоїк із ліками. Щось випало, пігулка. Чого вона там?..

— Саме зараз, певно, місяць-молодик, — сказала вона. — У цей час його завжди тіпає. Знаєте, що з ним діялося цієї ночі?

Рука її перестала порпатися. Її очі вдивлялися в нього, широко розплющені в тривозі й водночас усміхнені.

— Що? — запитав містер Блум.

Нехай говорить. Дивись їй просто в очі. Я тобі вірю. Довірся мені.

— Розбудив мене серед ночі, — сказала вона. — Йому приснилося страхіття.

— Бідолаха.

— Сказав, що сходами йде сюди піковий туз.

— Піковий туз! — вражено повторив містер Блум.

Вона видобула з сумочки згорнену поштову листівку.

— Ось, прочитайте, — сказала вона. — Він отримав її оце зранку.

— І що в ній? — запитав містер Блум, беручи листівку. — К. П.?

— К. П.: капут, — пояснила вона. — Хтось хотів насміятися з нього: мовляв, тобі вже кінець. Не знаю, хто це, але нехай йому буде дуже соромно.

— Так, авжеж, — погодився містер Блум.

Зітхнувши, вона забрала у нього листівку.

— А тепер він ладнається йти до контори містера Ментона. Каже, що хоче подати позов на десять тисяч фунтів.

Вона згорнула листівку, поклала її в свою потерту сумочку і заклацнула защібку.

Те саме вбрання із синьої саржі, яке носила два роки тому, тільки ворс уже вицвів. Його кращі часи лишилися ген позаду. Над вухами стирчать пасма волосся. І той самий, уже немодний, капелюшок без крис, і трійко старих виноградних грон, щоб трохи його причепурити. Зубожіла шляхетність. А колись була модниця. Зморшки від куточків рота. Старша за Моллі хіба що на рік або два.

Ось пройшла жінка, і видно було, як та на неї подивилася. Жорстко. Безжальна стать.

Він дивився на неї, намагаючись не виявити своєї відрази. Гостра теляча юшка з бичачих хвостів, приправлена прянощами. А я хочу їсти. У неї на обшлагах крихти від пудинга, на щоці цукрова пудра. Сліди ревеневого пудингу з фруктовою, з різних фруктів начинкою. І була вона колись Джозі Пауелл. Давно, тоді, у Люка Дойла. Долфінс-барн, шаради. К. П.: капець.

Змінити тему.

— А ви давно бачили місіс Бофуа-Гарновір? — запитав містер Блум.

— Майну Пюрфуа-Чистовір? — перепитала вона.

Сплутав із Філіпом Бофуа-Гарновіром. Клуб театральних завсідників. Метчем часто згадує свій спритний хід. Чи ж я спустив воду? Так. Останній акт.

— Так.

— Оце щойно, дорогою сюди, я заходила довідатися, чи вона вже розродилася. Майна в пологовому будинку на Голлс-стрит. Це доктор Горн^{320} допровадив її туди. Третій день у неї перейми.

— Он як, — сказав містер Блум. — Дуже жаль її, бідолаху.

— Атож, — погодилася місіс Брін. — А вдома повна хата дітей. Ці пологи у неї дуже важкі, так мені сестра сказала.

— Он як, — повторив містер Блум.

Його промовистий жалісливий погляд всотував нею сказане. Язик співчутливо поцмакав. Ц! Ц!

— Дуже жаль її, бідолаху, — сказав він. — Так страждає! Третій день! Страх та й годі.

Місіс Брін кивнула головою.

— Перейми почалися у вівторок…

Містер Блум легенько торкнув її за лікоть, попереджуючи.

— Трохи одступіть! Дайте пройти цьому чоловіку.

Від річки по хіднику простувала сухорлява постать, утупившись крізь монокль на грубій поворозці в осяяну сонцем блакить. На голові у чоловіка сидів капелюшок, так щільно натягнений, наче вріс у череп. На руці звисав згорнений плащ, ціпок і парасоля, які ритмічно погойдувалися за кожним його кроком.

— Ось подивіться, — сказав містер Блум. — Він завжди обминає ліхтарні стовпи, сходячи з хідника на бруківку. Бачите!

— Якщо ваша ласка, поясніть, хто це, власне, такий? — запитала місіс Брін. — Він що, несповна розуму?

— Звати його Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тисделл Фаррелл, — повідомив, посміхаючись, містер Блум. — Бачите!

— Імен він має задосить, — зауважила вона. — Скоро Деніс теж стане таким, як він.

Раптом вона урвала мову.

— А ось і він, — сказала вона. — Треба йти до нього. Бувайте. Привіт від мене Моллі, добре?

— Авжеж, — запевнив містер Блум.

Він дивився вслід, як вона, обминаючи перехожих, прямує до торгового ряду. Деніс Брін у благенькому сурдуті й парусинових туфлях видибав, човгаючи ногами, з Гаррісонової харчевні, обіруч притискаючи до грудей два тяжезні фоліанти. Ні сіло, ні впало. Фігура з давніх часів. Несподівану появу дружини він сприйняв як щось само собою зрозуміле і, спрямувавши на неї свою тьмяно-сіру борідку, став завзято щось їй доводити, а його звисла щелепа при цьому рухалася.

Мешігене. Геть з’їхав із глузду.

Містер Блум рушив собі далі і, ступаючи легким кроком, бачив попереду осяяний сонцем тісний капелюх і ціпок, парасолю та плащ, які ритмічно погойдувалися. Два дні на ногах. Бачите! Знову зійшов на бруківку. Ще один спосіб долати життєві перепони. А той інший вар’ят у лахах. Мабуть, їй із ним непереливки.

К. П.: капут. Хай мене лиха година візьме, якщо це не Елф Берґан^{321} або Річі Гулдинг. Заприсягнуся чим завгодно, це вони для сміху написали за чаркою в Скоч-гаузі. Ладнається до контори Ментона. А той вибалушить свої баньки на листівку. Ото буде потіха.

Він пройшов повз редакцію «Айриш таймс». Може, там уже надійшли нові відповіді. Хотілось би відповісти на всі. Зручна штука для злочинців. Шифр. Зараз у них перерва на обід. Тепер там клерк в окулярах, він мене не знає. Та нехай полежать — вони краще влежаться. Досить мороки з тими, що є, аж сорок чотири. Потрібна вправна друкарка на поміч джентльменові в літературній праці. Я назвала тебе поганим хлопчиком, мій любчику, бо мені не подобається той світ. Будь ласка, поясни мені, що це означає. Будь ласка, напиши, якими духами душиться твоя дружина. Скажи мені, хто створив цей світ. Цікава у них поведенція докучати тобі запитаннями. А ота інша, Ліззі Твіґґ^{322}. Моїм літературним спробам пощастило в тому, що їх схвально оцінив видатний поет А. Е. (містер Джо. Расселл). Сидить розкуйовджена, бо їй, бач, ніколи причесатися, і попиває водянистий чай, зазираючи в книжку віршів.

Коли йдеться про короткі оголошення, то для них кращої газети, ніж оця, годі й шукати. Стає популярна вже й на периферії. Куховарка і служн. на все, чудов. стіл, є покоївка. Потрібен меткий хлоп., торг, спирт, напоями. Порядна дівч. (катол.) шукає роб. в овоч. або м’яс. лавці. І створив її Джеймс Карлайл. Дивіденди шість із половиною відсотків. Дістав чималий зиск на акціях Коутсів. Не ворухнувши й пальцем. Оце такі вони, метиковані шотландські скнари. У пресі тільки облесливі словеса. Наша милостива віце-королева, улюблениця всього люду. Тепер купив ще й «Айриш філд». Леді Маунткешел зовсім одужала після пологів і вчора в Ретоуті взяла участь у полюванні з хортами на лисиць, яке організувало місцеве товариство мисливців. М’ясо лисиць не їдять. А є й такі, що полюють заради м’яса. Від ляку виділяються соки, м’ясо стає ніжне для споживання. Їхати верхи. В сідлі по-чоловічому. М’язиста мисливиця. Жіноче сідло чи подушка їй, вважай, до одного місця. Перша на зборі, і перша б’є лисицю. Потужні, як племінні кобилиці, ці жінки-кіннотниці. Походжає собі під стайнею поважно, наче пава. Вихилить чарку коньяку враз, як за себе кине. Ось ця вранці біля Гровенора. З нею б у кеб: побалакаймо. Стіну або чималий бар’єр зможе подолати верхи хіба ж так. Мабуть цей кирпатий шофер зробив так навмисно. На когось вона таки схожа. Ага! На місіс Меріем Дендрейд, яка виставила на продаж свої старі покривала і спідню білизну в готелі Шелборн. Розлучена з Латинської Америки. Навіть оком не моргнула, дивлячись, як я перебираю її сподні. Наче хочу розвішувати їх після прання. Потім бачив її на вечорі в палаці віце-короля, тоді Стаббс, доглядач парку, провів мене туди разом із Віленом, що з «Експресу». Доїдали недоїдки, що залишилися після великого панства. Добрячий обід. Сливи я помилково полив майонезом, думав, що то заварний крем. Якби так учинила вона, у неї б вуха тижнів зо два пашіли. Хочеш бути її биком. Природжена куртизанка. Морочитися з писклятами — красно дякую!

Бідолашна місіс Пюрфуа-Чистовір! Чоловік методист. Метода в його божевіллі. В обідню перерву булочка і молоко з содовою в шкільному буфеті, їсть із секундоміром, за хвилину жуйне рівно тридцять два рази. А проте спромігся відростити нічогенькі бачки. Кажуть, має впливових родичів. Теодорів кузен працює в Дублінському замку^{323}. У кожної сім’ї є свій впливовий свояк. Щороку вона має від чоловіка один і той же гостинець. Бачив його колись біля «Трьох веселих пиворізів», чимчикує голомозий, а за ним його старший синаш тарганить у плетінці малого. Верескуни. Бідолашна жінка. Потім доводиться годувати груддю рік за роком ночами в будь-яку годину. Себелюбці вони, ці непитущі. І сам не гам. Прошу, в чай цукру мені тільки один шматочок.

Він зупинився на перехресті Фліт-стрит. Обідня перерва шість пенсів у Роу? Треба ще в національну бібліотеку, подивитися цю рекламу. Вісім пенсів у Бертона. Краще там. По дорозі.

Він рушив повз крамницю Болтона «Вестморленд Гауз». Чай. Чай. Чай. Я забув побалакати з Томом Кернаном.

От лихо. Ц-ц-ц! Уявити собі: три дні лежить і стогне, на чолі примочки з оцтом, живіт у неї набубнявів! Ой! Жах та й годі! Голівка немовляти завелика: щипці. Воно скрутилося там усередині, силкується наосліп пробитися назовні навпомацки. Я мабуть би здох. Моллі пощастило, у неї пройшло легко. Треба придумати якийсь спосіб, щоб запобігати такому. Життя через тяжкі муки породіллі. Задум знеболювати пологи: застосовували для королеви Вікторії. Народила дев’ятеро. Плідна матка. Як у віршику: старенька в черевику жила, стільки-то діток вона нажила. Гадають, у нього були сухоти^{324}. Пора вже подумати про це, а не розбалакувати про якесь замислене лоно сріблистого сяйва. Забивають баки дурникам. А можна було б легко налагодити путящу справу. Відбувається зовсім безболісно і з податкового фонду кожному новонародженому належить п’ять фунтів під складні відсотки до двадцять одного року п’ять відсотків це складе сто шилінгів плюс ті п’ять фунтів помножимо на двадцять за десятковою системою, і це заохотить людей відкладати гроші сто десять і з лишком до двадцять одного року треба порахувати на папері там буде чимала цифра, більша, ніж можна подумати.

Звичайно, без мертвонароджених. Їх навіть не реєструють. Не варті уваги.

Цікаво було подивитися на них поряд, обидві череваті. Моллі і місіс Мойзел. Двійко матерів. Сухота трохи відступає, а тоді знову. І зразу після цього вони раптом здаються пласкими як дошки. В очах мир і спокій. Наче камінь упав із душі. Старенька місіс Торнтон — ото була щиросерда жіночка. Геть усі вони — то мої діточки, казала вона. Коли годує їх, спершу бере ложку каші й собі в рот. О-о, це ж просто ням-ням. Синок старого Тіма Волла скалічив їй руку. Його перший вихід на світ Божий. Голова, як здоровецький гарбуз. Надутий доктор Меррен. Люди стукають їм у двері і вдень і вночі. Лікарю, прошу заради Бога. У дружини перейми. А потім їм доводиться чекати місяцями, доки заплатять. За те, що лікарі вирятували вашу дружину. Люди не знають, що таке вдячність. А от лікарі обходяться з нами людяно, мало не всі.

Перед величезними високими дверима ірландського парламенту злетіла зграя голубів. Поживилися, тепер можна розважитися. То на кого капнемо? Я он на того, що в чорному. От і спробую. От і вийшло. Мабуть, цікаво отак, коли з висоти. Епджон та я з Оуеном Голдберґом на деревах біля Гус Ґріна, коли гралися в мавп. Вони прозвали мене скумбрія.

З Коледж-стрит вийшов гурт полісменів колоною по одному. Гусячим кроком. Наїджений вираз облич, з-під шоломів піт, хляпають приторочені збоку кийки. Всмак попоїли, заправилися тарілкою доброго супу. Щастить же тим, хто служить у поліції. Розділилися по кілька і, відсалютувавши, рушили на свій дозор. Хай живуть і пасуться. Якщо нападати на них, то найкраще зразу після пудингу. Кулаком гати прямісінько в обід. А ось іще один гурт, тюпають купою, огинають огорожу Триніті-коледжу, прямуючи до поліційної дільниці. Поспішають до корита. Нас кличе поклик до бою. Нас кличе поклик до супу.

Він перейшов вулицю, до чого його пустотливо спонукував, указуючи пальцем, Томмі Мур^{325}. Вдале рішення: пам’ятник йому спорудили саме над пісуаром, де докупи стікаються води. Такі вигоди треба створити і для жінок. Бо ж їм доводиться в кафе. Хочу поправити капелюшок. Такої долини більш немає ніде в цілім світі. Найвідоміша пісня Джулії Моркен^{326}. Свій голос зберегла до кінця. Вона учениця Майкла Балфа, чи не так?

Він подивився вслід широкій накидці останнього полісмена. Цих субчиків краще обминати десятою дорогою. Джек Пауер міг би розказати багато чого потаємного: батько у нього там слідчим. Якщо хлопець випендрюється при затриманні, то потім у буцегарні йому дають хіба ж так прикурити. Хоч зрештою їх теж можна зрозуміти, робота у них з біса морочлива, а надто для молодих. Того дня коли Джо Чемберлен^{327} отримував свій диплом у Триніті, той кінний полісмен відпрацював усю свою законну платню. Цього вже ніхто не заперечить! Його кінь слідом за нами цокотів копитами по Еббі-стрит. Мені повезло, я змикитив ускочити до Меннінга, а то була б велика біда. А той гепнувся дуже потужно, слово чести. Мабуть, розчерепив собі голову об бруківку. Не треба було мені водитися з цією медичною братією. І з студентиками Триніті в їхніх академічних головних уборах. Самі ж почали. А проте спізнався з цим хлопцем, із Діксоном^{328}, він потім у Скорботній Матері зав’язав мені вавку, а тепер він на Голлс-стріт, де місіс Пюрфуа-Чистовір. Колеса в колесах. Я й досі чую ті поліційні сюрчки. Враз усі дременули. Тому він мене й запам’ятав. Передати мене в руки поліції. Саме тут і розпочалося.

— Слава бурам!

— Слава Де Вету^{329}!

— Чемберлена на гілляку!

Дундуки: зграя щенят, що дзявкають до нестями. Вінегар Гілл^{330}. Оркестр цеху маслоробів. А за кілька років половина з них уже стануть суддями або урядовцями в державних установах. Розпочнеться війна, і всі бігом до війська — ті самі, що ладні були хоч і на смерть заради^{331}.

Ніколи не знаєш, з ким ти говориш. Корні Келлегера манить приклад Гарві Даффа^{332}. Як і того Пітера чи Деніса чи Джеймса Кері, який виказав непереможних. Член муніципалітету. Підбивав молодь, щоб вони прилучалися до справи. І весь цей час отримував у лапу від таємної поліції. Потім його кинули як непотріб. Зрозуміло чому ці нишпорки в цивільному завжди заграють із служницями. Того, хто постійно ходить в уніформі, розпізнати не штука. Спочатку полялякати з нею біля чорного ходу. Трохи полапати. Тоді наступний крок. А хто він такий той чоловік, що знай навідується до вашої хати? А хазяйський хлопець, що він каже? Піддивляється в замкову шпарину. Підсадна качка. Розпалений юний студент блазнює, крутячись біля її пухких рук, а вона прасує білизну.

— Це ж твої, Мері?

— Та не ношу я такого… Одчепіться, а то розкажу про вас вашій мамі. Вернулися додому аж під ранок.

— Грядуть великі переміни^{333}, Мері. От скоро сама побачиш.

— То й тіштеся собі з вашими великими перемінами.

Так само вони і з барменшами. І з продавщицями в тютюновій лавці.

Джеймс Стівенс придумав найкраще. Він їх добре знав. Осередки з десяти членів, кожен може виказати тільки своїх. Шінн Фейн. Позадкуєш — тебе заріжуть. Невидима рука^{334}. А залишишся — розстріляють. Дочка тюремного ключара допомогла йому драпонути з Ричмонда, потім у Ласк і гайда далі. Зупинився в готелі «Букінгемський палац», під самим їхнім носом. Ґарібальді.

Треба щоб він усіх приваблював. Парнелл. Артур Гриффіт хлопець хоч куди, а от люд його не сприйме. Йому любо слухати балаканину про наш рідний милий край. Коли всяку бридню верзякають. Як у буфеті дублінської хлібопекарні. Дискусійні клуби. Що республіканський лад це найкраща форма правління. Що мовне питання треба вирішити перш, ніж усі економічні проблеми. Нехай ваші дочки приваблюють їх до вашого дому. Гойно частуйте їх наїдками і напоями. На Михайла смажену гуску. Ось вам ласий кусень м’ясця з приправами. Полийте його гусячим жиром, поки він не охолов. Ненаїджені ентузіасти. Скибка хліба на пенні^{335} і марш за оркестром. Тому, хто краяв хліб, ані крихти. Думка, що найсмачніша підлива дістанеться комусь іншому. Почуваються зовсім як удома. Дайте-но оті абрикоси, чи то пак персики. Цього дня вже не довго чекати. Сонце гомруля встає на північному заході.

Він ішов, і за кожним кроком усмішка зникала з його обличчя, а тим часом на сонце насувалася темна хмара, затінюючи строгий фасад Триніті. Один за одним під’їздили трамваї і від’їздили, подзвонюючи. Слова ні до чого. Усе йде своїм звичаєм, день за днем: поліцейські крокують туди й сюди, трамваї котяться до нас і від нас. Ті двоє психів швендяють вулицями. Дігнем врізав дуба. Майна Пюрфуа-Чистовір із набухлим черевом стогне на ліжку, щоб із неї витягли дитя. Щосекунди хтось десь народжується. Щосекунди хтось інший помирає. Відколи я годував птахів, минуло п’ять хвилин. Ґиґнуло їх аж три сотні. Інші три сотні народилися, з них змивають кров, усі вони обмиті кровію агнця, репетують уа-а-а-а.

Люду щезне сила-силенна, натомість прибуде сила-силенна іншого, щезне і цей: потім інший прибуде і щезне теж. Будинки, ряди будинків, вулиці, милі й милі бруківки, купи цегли, каміння. Переходять із рук у руки. Цей господар, інший. Як то кажуть, домовласник вічно живий. Одного звільнили, і враз його заступає інший. Купують майно за золото, а все золото лишається у них. Щось вони тут шахрують. Згуртувалися в містах і вичікують віками. Піраміди в пісках. Будували на хлібі й цибулі. Раби. Китайську стіну. Вавилон. Лишилися здорові каменюки. Круглі вежі. Решта це сміття, розлогі передмістя, поспіхом споруджені хати. Будинки Кервана^{336} із шлакобетону. Хіба що переночувати.

Кожен із нас це ніщо. Настала найгірша пора дня. Життєва снага. Хмуро, смутно: ненавиджу цей час. Почуваюся так, наче мене розжували й виплюнули.

Будинок ректора. Високоповажний доктор Лоссос: консервований лосось. Добре він там законсервований. Не жив би я в такому будинку, хоч би мені й приплатили. Сподіваюся, у них сьогодні є печінка з беконом. Природа не терпить порожнечі.

Сонце поволі виповзло з-під хмари й засяяло на срібних виробах, виставлених на тім боці вулиці у вітрині крамниці Волтера Секстона, повз яку саме проходив Джон Говард Парнелл^{337}, засліплений яскравим сонячним світлом.

Оце він і є: рідний брат того. Схожий на нього, як викапаний. Його обличчя ввижається постійно. Саме зараз випадковий збіг. Сто разів буває, що ти думаєш про людину, а її не зустрічаєш. Простує, як уві сні. Ніхто його не впізнає. Напевно, сьогодні засідання муніципалітету. Кажуть, що, відколи став церемоніймейстером, він ні разу не надягав своєї уніформи. А Чарлі Булджер завжди бундючився, появлявся в трикутному капелюсі, напудрений і поголений. Подивіться, який у нього пригнічений вигляд. Видно, не на ту ногу встав. Під очима мішки як у привида. У мене досада. Брат великої людини: брат свого брата. На коні магістрату він би виглядав як картинка. Піде у клуб, може, вип’є кави, пограє в шахи. Для його брата люди були пішаками. Використав і хай ідуть к бісу. Боялися сказати хоч півслова супроти. Заморожував їх усіх своїм холодним поглядом. Безвідмовно діяло одне: його ім’я. Всі вони трохи не при собі. Несповна розуму Фанні й друга сестра^{338}, місіс Дікінсон, у якої виїзд із червоною упряжжю. Фігура струнка, як у хірурга М’Ардла. А проте Девід Шігі^{339} переважив його на виборах у Південному Міті. Відмовитися від парламентської кар’єри і взятися за громадські справи. Бенкет патріота. Їдять помаранчеві шкуринки^{340} в парку. Коли його вибрали в парламент, Саймон Дедал сказав, що Парнелл устане з могили і виведе його за руку з палати громад.

— … про двоголового восьминога, у якого на одній голові кінці світу забули зустрітися, а друга розмовляє з шотландським акцентом. А мацаки…

Вони обійшли містера Блума краєм пішохода. Борода і велосипед. Молода жінка.

І цей теж тут. То це таки збіг: уже вдруге. Майбутні події^{341} попереджають про себе загодя, відкидаючи наперед свої тіні. Схвально оцінив видатний поет містер Джо. Расселл. Може, це з ним Ліззі Твіґґ. А. Е.: що це може означати? Мабуть, ініціали. Альберт Едвард, Артур Едмунд^{342}, Альфонс Еб Ед Ель Есквайр. Що він там балакав? Кінці світу з шотландским акцентом. Мацаки: восьминіг. Щось оккультне: символізм. Розбалакує. А вона жадібно слухає. Не кажучи ані слова. На поміч джентльменові в літературній праці.

Він дивився вслід високій постаті у домотканій одежі, з бородою і велосипедом, а поряд жінка його слухає. Ідуть із вегетаріанської їдальні. Там тільки зелень та фрукти. Біфштекса і не питай. Бо якщо з’їси його, то очі тієї корови стежитимуть за тобою довіку і віку. Кажуть, краще для здоров’я. Насправді ж гази в кишковику і вода. Спробував. Бігаєш, куди треба, цілий день. Живіт, як барабан, здутий. Цілу ніч щось верзеться. Чому вони назвали ту котлету, яку мені подали, горштексом? Горіховики. Фруктовики. Щоб мені здалося, наче я смакую ромштекс. Нісенітниця. Та ще й соли надміру. І додають соди. Цілу ніч сидиш біля крана.

Панчохи у неї над щиколоткою у складках. Негоже так, неприємно бачити. Ці літератори, вони всі десь там, у висотах. Замріяні захмарені символісти. Ну, естети. Не подивуюся, якщо виявиться: саме така їжа навіює в уяві подібні хвилі, поетичні. От, наприклад, якщо взяти будь-кого з тих полісменів, які заправилися порцією ірландського рагу, то з нього не видобудеш ані жодного поетичного рядка. Він бо не знає, що таке поезія взагалі. Для цього треба перебувати в певному настрої.

Він перейшов вулицю на розі Нассау-стрит і зупинився проти вітрини крамниці «Єйтс і син», прицінюючись до біноклів. А може зазирнути до Гарріса і побалакати з юним Синклером? Ґречний хлопець. Певно, обідає. Треба полагодити мої старі окуляри. Лінзи фірми Герц, шість гіней. Німці лізуть у кожну шпарину. Продають дешевше, щоб захопити ринок. І збивають ціни. Може, пощастить знайти пару в бюро знахідок на вокзалі. Ото чудасія: чого тільки не забувають люди в потягах і гардеробах. Про що вони думають? Жінки теж. Неймовірно. Торік, їдучи в Енніс, довелося прихопити сумку, яку забула дочка того фермера, передав її під час пересадки в Лимерику. І по загублені гроші не приходять. Он там на даху банку маленький годинник, щоб випробовувати ці біноклі.

Приплющити повіки до спіднього краю райдужної оболонки. Не бачу. Якщо уявити, що він там, то майже напевно побачиш. Ні, не бачу.

Він повернувся і, стоячи між вітринними маркізами, простягнув до сонця праву руку. Давно вже хотілося спробувати. І справді: точно. Кінчик його мізинця зовсім затулив сонячний диск. Певно, що тут фокус, де сходяться промені. От якби ще й темні окуляри. Цікаво. Коли ми жили на Ломбард-стрит, то там стільки мови було про плями на сонці. Вони, ці плями, це страшенні вибухи. Цього року відбудеться повне затемнення сонця: десь восени.

Та ось, щойно я про це подумав, як куля впала, позначивши час по Грінвічу. Цей годинник керується електричними дротами з Дансинку^{343}. Хотілося б навідатися туди у першу суботу місяця. Якби я мав рекомендацію до професора Джолі або знав дещо про його родину. Це посприяло б нашому спілкуванню: кожен любить почути про себе щось приємне. Лестощі діють, коли вони несподівані. Аристократ пишається тим, що походить від королевої коханки. Його праматір. Улещуй без усяких вагань. З ласкавим словом можна весь світ обійти. І боронь тебе Боже, щоб ти зайшов і відразу бовкнув те, чого, сам знаєш, не спромігся збагнути: а що таке параллакс? Покажіть цьому джентльменові, де тут двері.

Ох.

Його рука безсило впала обік.

Ніколи про це нічого не знатимуть. Не марнуватимуть часу. Газові кулі обертаються, злітаються, розлітаються. І так триває без кінця й краю. Газ, потім твердь, потім світобудова, потім холод, потім літає мертва оболонка, льодяна брила, наче ананасовий льодяник. Місяць. Вона сказала, що зараз молодий місяць. Гадаю, так воно і є.

Він проминув «La Maison Claire».

Постривай-но. Повний місяць був того вечора коли ми в неділю два тижні тому отож зараз певно молодий місяць. Ішли берегом Толки. Непогано для місячного вечора у Ферв’ю. Вона наспівувала: В небі місяць молодий, він травневий такий і віщує любов^{344}. Він поряд із нею, по той бік. Лікоть, рука. Він. Світлячок засвітився в траві, і любов. Торкнулися. Пальці. Запит. Відповідь. Так.

Зупинись. Постривай. Якщо було, то було. Бо треба.

Містер Блум, подих його почастішав, крок сповільнився, пройшов повз Адам-корт.

Заспокоював себе годі тобі погамуйся нарешті а його очі повідомили: це вулиця серед білого дня похилі плечі Боба Дорена. У своїй щорічній гулянці, як сказав МакКой. Вони пиячать, щоб розважити душу балачками, витівками або cherchez la femme[107]. Зберуться в Кумі всією компахою і з дівками, а потім до кінця року і в рот не беруть.

Атож. Так думав. Намилився в «Імперію». Пішов. Краще йому б склянку газованої. Там де колись був театр «Арфа» Пета Кінселли до того як Вітбред очолив «Квінз». Славний хлоп. Комік у тому ж стилі, що й Дайон Бусіко, обличчя кругле як колобок, на голові старенький шотландський беретик. Три Юні Кралі^{345} з «Шкільного Дзвоника». Як плине час, правда? У спідниці, а ноги у довгих червоних споднях. Пияки пили, реготали, пирскали слиною, похлиналися. Шквар іще, Пете. Червоні пики, пияцькі розваги, гоготіння і диму хоч сокиру вішай. Зніми ту білу шапчину. Очі в нього такі, наче він захмелений. Де ж він тепер? Десь жебрає. Арфа, яка колись доводила нас усіх до нестями.

Тоді я був щасливіший. Та чи був це я? І чи зараз я це я? Мені було двадцять вісім. Їй двадцять три коли ми переїхали з Західної Ломбард-стрит щось змінилося. Після Руді вона відчула до цього діла стійку відразу. Що було, того вже не вернеш. Як не втримаєш води в долоні. А ти хотів би повернутися до того? Саме коли починалося. Хотів би? Ти ж бо нещасливий у своєму домашньому житті, мій бідолашний вредний хлопчику? Прагне мені ґудзики пришивати. Треба відповісти. Напишу в бібліотеці.

Графтон-стрит збуджувала його почуття своїми барвистими маркізами. Вибивний муслін, шовки, пані, вельможні дами, брязкіт збруї і тупіт-копіт копит по розпеченій бруківці. У тієї жінки у білих панчохах товстелезні ножиська. От якби пішов дощ та заляпав їх грязюкою. Вчорашні селюки, вже обросли салом, м’яса теж вистачає. У такої жінки ноги завжди дебелі. У Моллі вони теж не дуже зграбні.

Чимчикуючи бадьорим кроком, він пройшов повз вітрини Брауна Томаса, шовкові вироби. Каскади стрічок. Найтонші китайські шовки. Нахилена урна вивергала з отвору потік криваво-червоного попліну: яскрава кров. Це привезли сюди гугеноти^{346}. La causa è santa[108]^{347}! Тара-тара. Чудовий хор. Тара. Прати слід у дощовій воді. Меєрбер. Тара: бум-бум-бум.

Подушечки для шпильок. Уже давно я застерігав її, що куплю таку. Стромляє їх повсюди по кімнатах. Голки у фіранках на кухні.

Він ледь підняв лівий рукав. Подряпина: майже загоїлася. Проте не сьогодні. Бо ж треба повернутися по той лосьйон. Червень-липень-серпень-вересень восьме. Ще майже три місяці. А може їй це й не сподобається. Жінки уникають піднімати шпильки. Кажуть кінець кох.

Атласні шовки, нижні спідниці на металевих дужках, розкладені променями шовкові панчохи.

Повертатися немає сенсу. Треба, щоб було. Скажи мені все.

Дзвінкі голоси. Жовтогарячий шовк. Брязкіт збруї. Все для жінки, оселя й апартаменти, найтонші шовки, срібло, заморські фрукти, добірні з Яффи. Агендат Нетаїм. Багатство світу.

Тепла пухкість людського тіла налягла на його свідомість. І свідомість розніжилась. Він весь поринув у пахощі обіймів. У тьмяному трансі його зголодніла плоть німо жадала кохати.

Дюк-стрит. Нарешті. Отут поїмо. У Бертона. Тоді все стане на свої місця.

Він звернув за ріг біля Кембриджа все ще у тому ж трансі. Брязкіт збруї, цокіт-стукіт копит. Пахощі тіл, теплих, м’яких. Всі обціловані, податливі: у широких літніх лугах, у закошланій зім’ятій траві, у вестибюлях прибуткових будинків, на канапах, на пружинистих ліжках.

— Джеку, любов моя!

— Дорогенька!

— Поцілуй мене, Реггі!

— Хлопчику мій!

— Кохана!

Тамуючи своє збуджене серце, він підступив до харчевні Бертона і штовхнув двері. І зразу ж густий сморід забив йому дух: гострі пахощі м’ясної підливи, овочевого місива. Звірі харчуються.

Люди, люди, люди.

Вмостившися на високих стільцях біля шинквасу, відкинувши капелюхи на потилицю, за столами, гукають іще хліба, дармового, сьорбають, по-вовчому глитають здоровецькі соковиті кусні, вирячивши очі витирають мокрі вуса. Блідий парубійко з лиснючим обличчям тре серветкою свою склянку, ножа, виделку і ложку. Новий гурт мікробів. Чолов’яга заткнув за комір дитячу серветку з плямами від підливи і знай посилає собі в пельку юшку ложку за ложкою, буркочучи за кожним разом. Інший же випльовує назад на тарілку нерозжовані хрящі: немає зубів, щоб їх розгризти. Бараняча відбивна підсмажена на грилі. Хоче швидше доїсти. Очі сумного випивайла. Відкусив більше, ніж здатний розжувати. Може і я такий? Побачити себе очима інших. Коли чоловік голодний, він завжди сердитий. Зуби і щелепи працюють справно. Стоп! Ой! Кістка! У шкільній читанці вірш про Кормака^{348}, останнього язичницького короля Ірландії, як він подавився у Слетті на південь від Бойна. Цікаво, що він там їв. Мабуть, щось смачне. Святий Патрик навернув його в християнство. А проте так і не спромігся все проковтнути.

— Ростбіф із капустою.

— Порцію рагу.

Людський дух. Його занудило. Запльована тирса, солодкавий і теплуватий дим цигарок, сморід тютюнової жуйки, дух розлитого пива, людської пивної сечі й пивних недопитків.

Ні, тут не проковтнеш і кусника. Он хлопчина гострить столового ножа об виделку, готується ум’яти все, що стоїть перед ним, а ветхий дідок колупається в тому, що залишилося від його зубів. Кашлянув, наїджений, жує жуйку. До і після. Дякує Господу після трапези. Погляньте-бо на цей портрет, і цей. А той вимочує підливу кришениками хліба. Агов, чоловіче, вилизуй просто тарілку! То краще мені звідси тікати.

Він озирнув весь обідній кагал — і тих, хто за шинквасом, і хто за столами, — силкуючись не дихати носом.

— Сюди два портери.

— Порцію солонини з капустою.

Он хлопець підпихає ножем капусту в рот собі так завзято, наче для нього це питання життя чи смерти. Чудовий хід. Аж моторошно дивитися. Щоб безпечніше їсти, йому треба три руки. Одривати по шматочках. Для нього друга натура. Щастить йому. Напевно, народився він не тільки в сорочці, а й із ножем у зубах. Начебто дотепно. Та ні. Не зовсім: чому з ножем? Ніхто не втямить.

Служник у фартусі, а поворозки теліпаються, збирав посуд, брязкотів липкими тарілками. Рок, судовий пристав, стоячи біля шинквасу, здував корону піни зі свого кухля пива. І вдало здув: вона лягла жовтою купкою біля його чобота. А один із тих, що обідали сидячи, сперся ліктями на стіл, підняв ніж та виделку і чекає другої страви, зирячи понад заплямованою газетою на підіймач із кухні. Сусіда щось йому розказує, жуючи з повним ротом. А той співчутливо слухає. Застільна балачка. Я плямкав із ним у плямстерському плямку у плямницю. Хіба? Та невже?

Містер Блум нерішуче підніс два пальці до губів. Очі йому підказали:

— Не тут. Ти його не бачиш.

Гайда звідси. Тут бридота, як у свинарні.

Він позадкував до дверей. Перехоплю чого-небудь у Деві Берна. Підживлюся. Якось перебуду. Поснідав же добряче.

— Дайте ростбіф із пюре.

— Пінту портеру.

Кожен дбає тут лиш за свій апетит і домагається жаданого з усіх сил. Ковтай. Глитай. Ковтай. Що лізе в пельку.

Блум вийшов на свіже повітря і рушив назад, до Графтон-стрит. Жери сам, або тебе зжеруть людожери. Ріж! Ріж!

Уявімо, що коли-небудь запровадять це громадське харчування. Усі марширують із мисками і каструлями по поживу. Те, що їм насипали, наминають тут же, на вулиці. Джон Говард Парнелл наприклад ректор Триніті кожна жива душа не кажучи про інших ректорів^{349} і про ректора Триніті про жінок і дітей, візників, священиків, пасторів, фельдмаршалів, архієпископів. З Ейлсбері-роуд, з Клайд-роуд, з ремісничих околиць, з північного Дубліна, лорд-мер у своїй пишній кареті, стара королева у кріслі на коліщатах. Я з порожньою тарілкою. Буду за вами, у мене чашка спільного користування. Така, як біля фонтану сера Філіпа Кремптона. Зметіть мікробів хусточкою. Той, хто після вас, намете своєю цілу купу нових. Отець О’Флінн посміється з нас усіх він. Однаково всі сваряться. Кожен прагне отримати дещо краще. Дітвора чубиться за те, хто буде вишкрібати казан. Для супу казан має бути завбільшки такий, як Фенікс-парк. І видобувати з нього свинячі боки та огузки туш яловичини доведеться гарпуном. Кожен ненавидить усіх, хто поряд. У готелі «Міський герб» вона назвала це табльдотом. Суп, печеня і десерт. Ніколи не знаєш, чиї думки ти жуєш. А хто потім митиме всі тарілки й виделки? Можливо, о тій порі весь люд стане харчуватися таблетками. Зуби псуватимуться ще швидше.

Зрештою вегетаріанці недалекі від істини твердячи що виросло з землі воно й пахне гарно хоча часник, авжеж, пахтить італійцями-катеринщиками, хрумка цибуля й гриби трюфелі. А ще як мучаться тварини. А птицю треба обскубти й випатрати. Бідолашна худоба на ринку чекає, поки їй молотом розтрощать голову. Му-у. А як тремтять бідні телята. Ме-е. Смаковита телятина. Чудова з неї печеня з капустою й картоплею. У відрах різників погойдуються легені. Дайте-но мені он ту груднину на гачку. Ляп. Фе! Криваве м’ясиво. Оббіловані вівці з осклілими очима висять підвішені за задні ноги, морди їм загорнені в закривавлений папір, з носів на тирсу скрапують криваві шмарклі. Серце й тельбухи розкуповують швидко. Та не шарпай тих вирізок, хлопче.

Коли сухоти, радять пити свіжу, ще теплу кров. Кров завжди потрібна. Її жадають. Лижуть її, вона ще тепла, парує, густа й солодка. Зголоднілі душі.

Ох, як їсти хочеться.

Він зайшов до Деві Бернса. Нічого не скажеш, порядний заклад. Сам Деві не балакучий. Часом почастує і чаркою. Та це буває раз на чотири роки, коли рік високосний. Одного разу поміняв мені чек на готівку.

Що ж його взяти в такий час? Він витяг годинника. Треба поміркувати. Склянку пива з лимонадом?

— Здоров, Блуме! — озвався зі свого закутка Носатий Флінн^{350}.

— Здоров був, Флінне.

— Як життя?

— Пречудово… Поміркую. Візьму склянку бурґундського і… поміркую.

На полицях стоять сардини. Подивишся і вже наче відчуваєш смак. Сендвіч? Шиночка з хлібцем та помазати гірчичкою, м’ясні консерви. Без м’ясних консервів із сливами радощі в домі стають неможливими. Яка ідіотська реклама! І помістили просто під некрологами. Наче на сливі. Консерви з Дігнема. Людожери споживають з лимоном і рисом. М’ясо білих місіонерів надто солоне. Як маринована свинина. Мабуть, вождеві приділяють особливі частини їхнього тіла. Вони, певно, жилаві од посиленого вжитку. Його дружини всі зібралися тут гуртом, дивляться, що з того вийде. Як консервів повна хата, тоді й радощів багато. Скільки там усякої всячини. Лою тельбуху і фляків і подрібнених борлаків. Малюнок-загадка: знайдіть м’ясо. Кошер. М’ясо окремо, молоко окремо. Тепер це називають гігієною. Піст перед Йом Кіпуром, — він, власне, весняна чистка нутрощів^{351}. Мир і війна у світі залежать од травлення якогось чолов’яги. Релігії. Різдвяні індики та гуси. Побиття немовлят. Їжте, пийте й веселітесь. А потім черга до лікаря. Голови перев’язані. Сир перетравлює все крім себе. Сир це сила.

— У вас є сендвічі з сиром?

— Є, сер.

Бажано ще кілька оливок, якщо вони є у них. На мій смак, краще б італійські. І добру склянку бурґундського, щоб запити. Непогане мастило. Є у них один салат вартий уваги. Том Кернан готує його хіба ж так. Душу вкладає. Олію ллє чисту, оливкову. Міллі подала мені котлету із стебельцем петрушки. Додати іспанську цибулину. Бог створив їжу, а диявол кухарів^{352}. Краба можуть зготувати «по-диявольськи».

— Дружина здорова?

— Цілком, дякую… То давайте сендвіч із сиром. А горгонзола є?

— Є, сер.

Носатий Флінн сьорбав свій ґроґ.

— Як вона тепер, чи виступає з концертами?

Варто поглянути на його губи. Міг би посвистувати собі у вухо. Ще й вуха до того ж розлогі. Музика. Знається на ній, як моя праля. Та краще розказати йому. Шкоди від того не буде. Дармова реклама.

— Цього місяця у неї планується велике турне. Може, ви чули про нього.

— Ні, не чув. Та це здорово. А хто влаштовує?

Помічник бармена приніс сендвіч.

— Скільки з мене?

— Сім пенсів, сер… Дякую, сер.

Містер Блум порізав сендвіч на тонкі кусники. Містер Мак Тріггер. Далі щось кисло-солодке. Треба краще. Що деякі частки тіла спеченого місіонера Мак Тріггера активно підвищили чоловічу потенцію негритянського вождя, який їх спожив. І враз пораділа дружин ціла сотня. І гучно прославила волю Господню.

— Може, гірчиці, сер?

— Так, прошу.

Кожен кусник він поцяткував жовтими краплинками. Патик у повелителя вже… О, ідея: вже твердий як горіх. Сили Мак Тріггера стане на всіх.

— Влаштовує? — перепитав він. — Розумієте, справа задумана як гуртове підприємство. Спільні видатки і спільні прибутки.

— Ага, тепер я пригадую, — сказав Носатий Флінн, стромляючи руку в кишеню і чухмарячи у паху. — Хто ж мені це казав? Чи не доклав до цього своїх рук О’Кріп О’Шпар?

Пекуча гірчиця боляче кольнула містера Блума в серце. Він підвів погляд і побачив, що на нього супиться циферблат годинника. Друга. У пабах на п’ять хвилин уперед. Час не стоїть на місці. Стрілки посуваються. Друга. Ще не час.

Його душа запросилася на волю, піднялася до горла, потім упала і знову запросилася жалісніше, жалібніше.

Вина.

Він скуштував життєдайний напій, тішачись його смаком і пахощами, потім звелів горлянці пустити його в утробу і поставив склянку на шинквас зваженим рухом.

— Атож, — сказав він. — Організовує її саме він.

Хай знає. Бо мізків не має.

Носатий Флінн сопів і чухмарився. Добре й смачно обідає блоха.

— Я чув від Джека Муні, він добряче заробив на боксерському матчі, коли Майлер Кео подолав того солдата в Портобельській казармі. Він свого хлопа сховав у графстві Карлоу, їй-богу, Джек сказав мені…

Сподіваюся, його капка з носа не впаде просто в його склянку. Аж ні, він її втягнув носом.

— Майже місяць тримав його там, до самого матчу. І щоб він харчувався тільки сирими качиними яйцями, єй-єй, доки будуть нові вказівки. І щоб не пив ані краплини спиртного, уявляєте собі? Знаєте, О’Шпар, їй-же-богу, чоловік метикований.

З дверей, що за баром, вийшов Деві Берн у сорочці з закасанами рукавами, витираючи губи серветкою. Рожевий оселедець. І усміхом яскріють очі^{353} і… і щось там іще яскріє. А сам він такий солодкий, що аж нудно від нього стає.

— А ось і він, свіженький як огірочок, — озвався Носатий Флінн. — Може, підкажете нам, кому там світить Золотий Кубок?

— У цьому я ні в зуб ногою, містере Флінне, — відмовив Деві Берн. — Ніколи не ставлю ані шага.

— То й правильно робите, — схвалив Носатий Флінн.

Містер Блум жував кусник за кусником сендвіч, свіжий, добре випечений хліб, тішився тим, що долає відразу до пекучої гірчиці та зеленого сиру, який тхнув потом ніг. І з кожним ковтком у роті відчувався добродійний смак справжнього вина. Ніяких посторонніх присмаків від підробок. У таку погоду, коли не холодно, воно смакує краще.

Гарний затишний бар. Дерев’яний шинквас споряджений непогано. І вигляд у нього пристойний. Мені подобається його вигин.

— Ні за що в світі я б не спокусився на цю гру, — запевнив Деві Берн. — Скільки людей уже програлися на кониках до нитки.

У власника пабу теж своя гра. Отримує ліцензію на розлив пива, вина й міцних напоїв. А потім як випаде: виграв чи програв.

— Щира правда, — погодився Носатий Флінн. — Якщо без підказки, хто має виграти. Тепер уже чесних перегонів не буває. Ленеган часом називає ту або іншу конячку. Сьогодні він радить на Скіпетра. А фаворит Рубін, лорда Говарда де Вальдена, переміг в Епсомі. Жокей у нього Морні Кеннон. Два тижні тому я міг би виграти сім до одного, якби поставив на Сент-Аманту.

— Справді? — запитав Деві Берн.

Він одступив до вікна, узяв касову книгу і став гортати її сторінки.

— Слово чести, — запевнив, сопучи, Носатий Флінн. — Таку кобилку тільки пошукати. Вона від Сент-Фраскіна. Прийшла перша під час грози, її хазяїн Ротшильд, вуха їй заткнули. У синій куртці і жовтій кепці. І тут на біду припхався здоровань Бен Доллард зі своїм Джоном О’Гонтом. Він мене й відмовив. І накрилося.

Він скрушно сьорбнув ґроґу і провів пальцями по гранях своєї склянки.

— Накрилося, — повторив він, зітхаючи.

Містер Блум жував і дивився, як той зітхає. Носатий недотепа. Може, сказати йому, на яку конячину Ленеган? Та він уже знає. Краще хай би забув. Піде, ще більше просадить грошей. Від дурня гроші тікають відразу. Знову з носа капка. Як би він цілував жінку, коли тече з носа. А може їм це подобається. Їм же подобається, коли колюча борода. У собак мокрі носи. У старої місіс Ріордан у готелі «Міський герб» був скай-тер’єр, у нього завжди бурчало в животі. Моллі гладила його у себе на колінах. Ой, ти мій любенький гавкунчику!

Вино просочило і пом’якшило суміш хліба, гірчиці й відразливого на одну мить сиру. Добре вино. Смакує ще краще, бо я не хочу пити. Авжеж, тому що побанився. Оце й підживився. Тоді зможу годині о шостій. Шоста, шоста. Це вже буде по тому як. Як вона…

Ніжне тепло вина розтікалося по його жилах. Цього мені дуже хотілося. Так було тяжко на душі. Очі не жадібно дивилися на полиці з бляшанками сардин, з яскравими клешнями крабів. Чого тільки не вживають собі в їжу люди. Із скойок морські молюски з носиками, з дерев щось теж, з землі слимаки, їх їдять французи, з моря на гачок із наживкою. Дурнуваті риби за тисячу років нічого не навчилися. Якщо чогось не знаєш, то в рот його краще не клади. Отруйні ягоди. Глід. Щось округле ти ладен схвалити. Яскраві кольори тебе відлякують. Хтось сказав комусь іншому, і пішло. Спочатку випробувати на собаках. На підставі запаху чи вигляду. Спокусливий плід. Морозиво у вафельному ріжку. Вершкове. Інстинкт. Наприклад, апельсинові гаї. Потребують штучного зрошення. Бляйбтройштрассе. Добре, але як тоді бути з устрицями? На вигляд гидкі, схожі на харкотиння. Мушлі теж бридкі. Та й розчинити їх із біса важко. І хто їх перший уподобав? Живляться вони всякими покидьками у воді, що з нечистотами. Шампанське й устриці з Ред Бенк. Стимулюють статеву потенцію. Афродизіак. Сьогодні зранку він був у Ред Бенк. Чи він устрицю чи стару рибу за столом. Можливо, він юне тіло в ліжку. Ні, у червні устриць не буває. А є люди, які люблять дичину, коли від неї чути душок. Заєць тушкований у горщику. За двома зайцями. Китайці їдять яйця, яким уже п’ятдесят років, посиніли й позеленіли. Обід — тридцять страв. Кожна страва нешкідлива, а коли змішаються в шлунку. Так можна пояснити загадкове отруєння. Це сталося чи не з ерцгерцоґом Леопольдом? Ні. Так, а чи не з Отто^{354}, що походить від Габсбурґів? А хто це призвичаївся їсти лупу із своєї голови? Найдешевший сніданок у місті. Певно, що хтось із аристократів. Потім інші й собі слідом, раз пішла така мода. І Міллі замішує олію з борошном. Я сам люблю здобне тісто. Половину добутих устриць викидають назад у море, щоб ціна не упала. Дешеві. Їх ніхто не купить. Кав’яр. Задрали носа. Ось то ми які! Рейнвейн у зелених чарах. Куди твоє діло! Леді така-то. Напудрені груди, перлове намисто. Elite. Crème de la crème[109]. Замовляють особливі страви, щоб показати: вони, мовляв, такі. Самітник із мисочкою квасолі умертвляє свою плоть. Щоб пізнати мене похарчуйся зі мною. Королівський осетр. Головний шериф: дозволити різнику Коффі продавати оленину з лісів його яснов. Посилатиме йому половину кожної туші. Я бачив, які потрави готували на кухні начальника королівського архіву для гостей учти. Шеф-кухар у білому ковпаку як рабин. Качку обливали коньяком і підпалювали. Кучерява капуста à la duchesse de Parme[110]. Тож треба щоб назви страв були зазначені в меню тоді знатимеш що ти їв а коли страв багато тоді суцільна мішанина. Маю свій досвід. Якось укинув у суп забагато концентрату Едвардса. А гусей відгодовують для них так вигадливо, що очманіти можна. Омарів ув окріп живцем. Чи не зволите ви, вельмишановна міледі, скуштувати купричок цієї куріпочки. Не відмовився б я офіціантом у люксусовому готелі. Чайові, вечірні туалети, напівоголені панії. Можна я покладу вам іще кусник палтуса з лимоном, міс Дюбіда? Прошу, покладіть. Хоч їсти так багато, то біда. Але ж біда у тім, що дівчина бліда. Гадаю, прізвище її походить від предків — французів-гугенотів. Здається, у Кілліні жила якась міс Дюбіда. Du, de, la — це з французької мови. Проте це та сама риба і, може, саме її патрав старий Мікі Генлон з Мур-стрит, якому з виторгу течуть гроші струменем, і рибу готувати мастак, а от підписати чек він так скривиться, наче йому загадали намалювати на полотні дивоглядний пейзаж. Мейкай Га Ен. Дурний як пень, а в банку п’ятдесят тисяч.

Спарувалися на вікні дві мухи, б’ються об шибку спаровані.

Тепло проковтнутого вина в його роті тримається. Виноточильні преси чавлять виноград бурґундський. У ньому сонячне літепло. Здається, про дотик таємний мені пам’ять нагадує. Його почуття зволожені цим дотиком пробудилися. Сховалися у заростях папороті в Гауті. Під нами затока спить небо. Ні звуку. Небо. Біля Левової Голови море багряне. Зелене біля Драмлека. Жовтозелене далі до Саттона. Підводні поля водоростей, на них видно брунатні смуги, затоплені міста. Її волосся лежало на моїй куртці як на подушці, руку я підклав їй під потилицю, комашки з трави бігали по руці, та ти ж помнеш на мені все. Ото диво! Її м’якенька прохолодна пахуча рука пестила мене, очі прикуті до моїх очей. Заворожений я припав до неї, її повні уста розтулилися, і я їх цілував. Яка насолода! А вона язиком посунула мені в рот щойно розжоване печиво з кмином. Гидка кашка пожована в її роті, кисло-солодка, розмочена її слиною. Радість: я ковтав її: радість. Юне життя, її випнуті губи вп’ялися в мої. М’які, теплі, липкі як помадка. Очі її були наче дві квітки, візьми мене, очі, сповнені жаданням. Заторохтіли камінці. Вона завмерла. Коза. Ні душі. На вершині Бен Гаута в кущах рододендронів коза походжала хазяйновито, сіючи позад себе бурубашки посліду. Захована папороттю, вона сміялася в моїх палких обіймах. На ній я лежав і цілував її несамовито; очі, її губи, її оголену шию, що здригалася в ритмі ударів серця, її перса під шерстяною блузкою, пипки, що стриміли вгору. І пестив її всю гарячим язиком. Вона цілувала мене. Мене обціловувала. Ладна віддатися, вона куйовдила мені чуб. Обцілована, вона цілувала мене.

Мене. А тепер мене…

Мухи б’ються об шибку спаровані.

Він опустив погляд, і його очі простежили лінії текстури на дубовій стільниці. Краса: лінії вигинаються, вигини це і є краса. Гарні тіла богинь, Венери, Юнони: вигини, якими милується весь світ. Можна побачити їх, ось бібліотечний музей, стоять у круглому холі, оголені богині. Сприяє травленню. Їм байдуже, хто на них дивиться. Хай дивляться всі. Ніколи не озвуться. Принаймні до такого як Флінн. От якби вона так як Пігмаліон з Галатеєю що перш за все сказала б? Смертний чоловіче! Знай своє місце. Кружляти нектар гуртом із богами, тарелі з щирого золота, в емпіреях. Куди там нашим бідняцьким обідам, прихапцем тарілка з кавалком вареної баранини, морква з ріпою, пляшка дешевого пива. Нектар, уяви, що п’єш електрику: пожива богів. Краса жіночого тіла фігура Юнони. Довічна краса. А ми запихаємо свій харч у дірку, а він виходить з другої позаду: харч, шлунковий сік, кров, кал, земля, харч: він живить нас так само, як паливо живить для руху паротяг. А у них ні. Ніколи не дивився. Подивлюся сьогодні. Охоронець не помітить. Нахилюсь, наче хочу щось підняти з підлоги, і погляну чи у неї є.

Сечовий міхур тихенько спонукнув його піти і зробити не робити там зробити. Як справжній муж, завжди готовий, він спорожнив свою склянку до дна і вийшов, кохалися вони також із смертними чоловіками, до них їх вабило, лягали з коханцями-чоловіками, з юнаком пила меди утіх, у двір. Коли не стало чути його кроків, Деві Берн одірвався від своєї книги і запитав:

— А хто він за один? Він, часом, не страховий агент?

— Ні, він уже давно облишив цю справу, — пояснив Носатий Флінн. — Тепер він робить рекламу у «Фрімені».

— З лиця він мені давно знайомий, — сказав Деві Берн. — У нього біда?

— Біда? — вразився Носатий Флінн. — Нічого не чув. А що таке?

— Я ж бачив, він у жалобі.

— Невже? — завагався Носатий Флінн. — Ай справді, їй-богу. Я ще запитав, як у нього там удома. Маєте слушність, слово чести. Таки був у жалобі.

— Я ніколи не заводжу розмову про такі речі, — повідомив Деві Берн, демонструючи свою делікатність, — якщо бачу, що джентльмена спостигла пов’язана з ними біда. Це тільки роз’ятрює свіжу рану.

— У кожному разі, це не дружина, — запевнив Носатий Флінн. — Я зустрів його позавчора, він саме виходив із «Ірландської ферми», молочарні, яку держить на Генрі-стрит дружина Джона Вайза Нолана, і ніс слоїк вершків для своєї благовірної. Мушу сказати: вона жінка нівроку пишна. Самий смак.

— То нині він заробляє на хліб у «Фрімені»? — запитав Деві Берн.

Носатий Флінн значуще стиснув губи.

— Того дріб’язку, що йому платять за оголошення, навряд чи стане на вершки. Це річ ясна для кожного.

— І як же тоді? — зацікавився Деві Берн, закриваючи книгу і підступаючи ближче.

Носатий Флінн покрутив розчепіреними пальцями, наче показуючи фокус-покус. І підморгнув.

— Він член ложі, — пояснив він.

— Ви що, справді? — не повірив Деві Берн.

— Щира правда, — запевнив Носатий Флінн. — Стародавнього, вільного і визнаного братства. Світло, життя і любов, до вашого відома. Вони його завжди виручають. Це мені сказав… гм, байдуже хто.

— Та чи це факт?

— Атож, братство надійне, — потвердив Носатий Флінн. — Вони вас не покинуть у біді зроду-віку. Я знаю одного хлопа, він пробував був попасти туди, та ба, двері з біса щільно причинені. От жінок узагалі не допускають і правильно роблять, єй-єй.

Деві Берн водночас посміхнувсяпозіхнувікивнув:

— Ііііаааааахх!

— Колись одна жінка, — провадив Носатий Флінн, — сховалася в годинник, хотіла довідатися, що вони там ворожать. Та якимсь таки бісовим чином вони її виявили і відразу примусили заприсягтися Магістрові ложі. Ця жінка належала до роду Сент-Леже Донерейль^{355}.

Деві Берн, смачно позіхнувши, аж сльози виступили на очах, озвався:

— Та зрештою це факт чи ні? Він же таки пристойний чоловік. Я частенько його тут бачу і жодного разу не було, щоб він, розумієте, дозволив собі зайвого.

— Навіть сам Господь-Бог не примусить його напитися, — категорично запевнив Носатий Флінн. — Коли бачить, що компанія розгулялася на всі боки, одразу вшивається. Ви помітили, як він подивився на годинник? Правда, вас тут не було. Запросиш його випити, він перш за все витягне годинник, подивиться і залежно від часу вирішить, чи можна йому причаститися. Завжди так, їй же богу.

— Дехто, буває, так робить за звичкою, — зауважив Деві Берн. — Але він чоловік певний, на нього, скажу, можна покластися.

— Авжеж, чоловік він непоганий, — погодився Носатий Флінн, шморгнувши носом. — Відомо, що він і грошима допоможе, коли хтось у скруті. Слід віддати йому належне. Має Блум дещо хороше. Та однієї речі він ніколи не зробить.

І його рука махнула, наче розписалася пером біля склянки з ґроґом.

— Я розумію, — сказав Деві Берк.

— Нічого в письмовому вигляді^{356}, — пояснив Носатий Флінн.

У паб зайшли Педді Леонард і Бентам Лайонс. Слідом за ними появився Том Рочфорд, погладжуючи свою камізельку бордового кольору.

— Привіт, містере Берне.

— Привіт, джентльмени.

Вони зупинилися біля шинквасу.

— Хто ставить? — запитав Педді Леонард.

— Я пас, — озвався Носатий Флінн.

— Ну то що візьмемо? — запитав Педді Леонард.

— Мені імбирного ситра, — сказав Бентам Лайонс.

— Що за дивина! — вигукнув Педді Леонард. — Відколи це з тобою? А ти, Томе?

— Як там справи з каналізацією? — поцікавився Носатий Флінн, сьорбаючи свій напій.

Замість відповіді Том Рочфорд приклав руку до грудей і гикнув.

— Коли ваша ласка, містере Берне, чи не дасте мені склянку води? — попросив він.

— Звичайно, сер.

Педді Леонард позирнув на своїх товаришів пиворізів.

— Дивні діла твої Господи, — зітхнув він. — Ви тільки подивіться, куди потече мій частунок! У холодну воду та в імбирну шипучку. А раніше ці двоє хлопців ладні були висмоктати віскі з примочок, що їх прикладають до хворої ноги. Ось цей плекає надію на якусь конячину, що з біса певно має здобути Золотий кубок. Повна гарантія.

— Це Зінфандель? — запитав Носатий Флінн.

Том Рочфорд висипав із папірця порошок у склянку з водою.

— От клята диспепсія, — буркнув він перед тим, як випити.

— Сода зразу подіє, — заспокоїв його Деві Берн.

Том Рочфорд кивнув головою і випив.

— То як, Зінфандель?

— Не кажіть, — озвався, підморгнувши, Бентам Лайонс. — Я теж ставлю на це діло свої п’ять шилінгів.

— Та скажи вже, якщо маєш хоч краплину гідности, і йди собі під три чорти, — розсердився Педді Леонард. — А хто тобі підказав?

Містер Блум, виходячи з пабу, підняв, прощаючись, три пальці.

— До зустрічі, — відповів Носатий Флінн.

Інші обернулися.

— Оце він мені й підказав, — повідомив пошепки Бентам Лайонс.

— Пхе! — зневажливо пирхнув Педді Леонард. — Містере Берне, сер, ми візьмемо два маленькі віскі Джеймсон і…

— Склянку імбирного ситра, — люб’язно підказав Деві Берн.

— Атож, — погодився Педді Леонард. — Пляшечку з соскою для дитинки.

Містер Блум рушив до Даусон-стрит, вилизуючи язиком дочиста зуби. Щось там є, мабуть, зелене, може шпинат. Тож якби ці самі рентгенівські промені, можна було б.

На Дюк-лейн ненажерливий тер’єр виблював на бруківку грудку з пережованих хрящів і ну їх знову лигати з подвоєною жадобою. Нажерся по саме нікуди. Повертаю з подякою, споживши повністю весь вміст. Спочатку як десерт, потім як закуска перед першою стравою. Містер Блум обачно обійшов. Жуйні тварини. Це його друга страва. Вони труть верхньою щелепою. Цікаво чи спроможеться Том Рочфорд щось сподіяти з цим своїм винаходом. Марнує тільки час, пояснюючи Фліннові з його спраглою пащею. У худого пияка паща хоче більш пивка. Варто відвести окрему залу чи ще якесь місце, де збиралися б винахідники і нехай там собі винаходять. Звичайно ж, туди припхалися б усі психи.

Він замугикав, закінчуючи урочистою луною останні слова:

Трохи полегшало. Бурґундське. Добре мене збадьорило. Хто був першим виноробом? Мабуть, хтось такий, кого полонила печаль. Вип’єш, і вже герой. А тепер треба в національну бібліотеку, відшукати цю «Кілкенні піпл».

Гарненькі чистенькі стільчаки у вітрині крамниці Вільяма Міллера, товари сантехніки, які чекали покупців, зрушили перепинений плин його думок. Було б можна простежити і рух його донизу. Буває ж, що проковтне людина голку, а вона виходить з-поміж ребер через кілька років, бо суне по всьому тілу, з жовчних проток у селезінку, потім у печінку, і шлунковий сік кишками, що звиваються наче трубки. А от бідоласі, якого обстежують, довелося б довго стояти з голим пузом. Бо треба для науки.

— A cenar teco.

Що означає teco? Мабуть, «сьогодні ввечері».

Якось воно звучить не так.

Ключчі: два місяці, якщо я умовлю Наннетті. Це дасть два фунти десять шилінгів або ж два фунти вісім. Гайнс винен мені три. Два одинадцять. Прескоттове оголошення. Два п’ятнадцять. Приблизно п’ять гіней. Що ж, непогано.

Можна буде купити для Моллі якусь із тих шовкових комбінацій кольору її нових підв’язок.

Сьогодні. Сьогодні. Не треба думати.

Краще відпочити — на південь. Може, по англійських приморських курортах? Брайтон, Маргейт. Берег моря у місячному сяйві. Її голос лунає над морем. Знадливі дівчата-бережаночки. Біля дверей пабу Джона Лонга до стіни прихилився волоцюга у тяжкій зажурі, кусаючи кісточки коростявих пальців. Умілі руки шукають роботу. Згодні на помірну платню. Харчами не перебирають.

Містер Блум повернув за ріг вулиці біля вітрини кондитерської Грей із нерозкупленими тортами і пройшов повз книгарню велебного Коннелана. «Чому я одкинувся від католицької церкви?», «Пташине гніздечко»^{357}. Він цілком у руках жінок. Кажуть, того року, коли погнила вся картопля, вони приманювали тарілкою супу дітей убогого люду, навертаючи їх до протестантської віри. Десь тут поблизу товариство навертати в християнство убогих євреїв, куди тато ходив. Та сама принада. Чому ми одкинулися від католицької церкви?

На краю пішоходу стояв сліпий хлопець, постукував по бровці тонким ціпком. Трамвая не видно. Хоче перейти вулицю.

— Ви хочете перейти? — запитав містер Блум.

Сліпий не відповів. Його кам’яне обличчя ледь насупилося. Він, вагаючись, повернув голову.

— Ви на Даусон-стрит, — пояснив містер Блум. — Моулсворт-стрит навпроти. Вам треба перейти? То можна йти вільно.

Ціпок, здригаючись, поповз ліворуч. Містер Блум подивився в той бік і знову побачив візок фарбівні, що стоїть біля паризької перукарні Адольфа Драго. Де я побачив уперше його набрильянтинений чуб, коли я. Похнюплена коняка. Візник заскочив до Джона Лонга. Промочити горлянку.

— Там стоїть візок, — сказав містер Блум, — але він не рухається. Я переведу вас через вулицю. Вам треба на Моулсворт-стрит?

— Так, — відповів хлопець. — На Південну Фредерік-стрит.

— Ходімо, — сказав містер Блум.

Він злегка торкнув його кістлявий лікоть, тоді узяв м’яку видющу руку і повів на той бік.

Скажи йому щось. Тільки не співчутливе. Їх таке дратує. Якісь шаблонні слова.

— Дощ так і не пішов.

Не відповів.

На піджаку плями. Їсть, мабуть, неохайно. Усе смакує йому інакше. Годувати його доводилося з ложечки. Рука у нього така, як у дитини. Як колись у Міллі. Чутлива. Мабуть, він може визначити, який я завбільшки, тримаючи мою руку. Цікаво, як його звати. Візок. Щоб тільки його ціпок не зачепився за ногу конячини стомлена трудяга хай собі покуняє. Добре. Не зачепився. Бугая обходь ззаду, а коня спереду.

— Дякую, сер.

Знає, що я чоловік. По голосу.

— То все гаразд? Перший поворот ліворуч.

Хлопець постукав ціпком, знайшов край бровки і рушив далі, піднімаючи ціпок і знову стукаючи ним.

Містер Блум ішов слідом за кроками невидющого хлопця і за простецьким костюмом із твіду в ялинку. Бідолашний юнак! Яким же чином він спромігся довідатися, що там стоїть цей візок? Тож, певно, відчув. Може, у них у лобі якесь своє око. Бачать якусь кубатуру. Чи щось важке. А чи відчує він, коли цю річ забрати? Що там уже порожнеча. Дивне у нього складається, мабуть, уявлення про Дублін по тому, як він ходить тут, постукуючи по камінню. Чи зміг би він пройти навпростець без свого ціпка? Безживне обличчя праведника, як у того, хто надумав стати священиком.

Пенроуз! Ось воно, прізвище того хлопця.

Лиш подумай, які тільки штуки вони вміють робити. Читати пальцями. Настроювати фортепіано. А ми ще й сумніваємося, чи є в них хоч дещиця розуму. Чому ми дивуємося інтелектові каліки чи горбаня, коли він скаже щось таке, що ми могли б сказати самі. Звичайно ж, інші здібності виробляються теж. Вишивають. Плетуть кошики. Хай би люди їм допомогали. Я купив би залюбки кошик для шитва подарувати Міллі на її день народження. А їй шити — наче кара. Такий дарунок може не сподобатися. Тут їх називають темними.

І запахи вони, мабуть, відчувають краще. Запахи з усіх боків змішані докупи. І з кожної людини теж. Потім весна, літо: запахи. І смаки. Кажуть, не можна дегустувати вино, заплющивши очі, або коли застуджений. А коли куриш у темряві, кажуть, тютюн не смакує.

Також і з жінками. Не так соромно, якщо не бачиш. Ось саме тут зараз дівчина проходить повз Інститут Стюарта, красується, задерши носа. Дивіться на мене. Я краща за всіх. Дивно було б її не помітити. В його уяві склалося розуміння того, що речі мають форму. Голос, температура коли він торкає її пальцями майже напевно бачить контури, вигини. Наприклад, він гладить її коси. Припустимо, вони чорні. Чудово. Запам’ятаймо — колір чорний. Потім гладить її білу шкіру. Мабуть, інше відчуття. Відчуття білого.

Пошта. Треба відписати. Справ сьогодні ціла прірва. Переказати їй поштою два шилінги або й півкрони. Прийми від мене невеличкий презент. Тут же й канцтовари поряд. Постривай-но. Треба поміркувати.

Ніжно й обережно, повільними рухами пальців він помацав пасмо чуба зачесаного над вухом. Ще раз. Як тонюсенькі соломинки. Тоді знову ніжними дотиками помацав шкіру на правій щоці. І тут пухнасті волосинки. Не зовсім гладенька. Найгладша на животі. Навколо саме нікого. А він повертає на Фредерік-стрит. Напевно, в танцювальну академію Левенсона настроїти там рояль. Буцімто я поправляю свої шлейки.

Минаючи шинок Дорана, він устромив руку між камізелькою та штаньми і, ледь піднявши сорочку, помацав складки свого чималого живота. Знаю я, що він біло-жовтий. Треба подивитися в темряві.

Він вистромив руку і заправив сорочку в штани.

Бідолаха! Ще зовсім хлопчина. Жах. Просто жах. Які він може бачити сни, коли невидющий? Для нього життя це сон. Де ж справедливість, коли ти такий зроду? Всі ці жінки і діти, які під час екскурсії на пароплаві, коли там почалася пожежа, згоріли або потопилися у Нью-Йорку в гавані^{358}. Голокост. А кармою називають переселення за гріхи вчинені в попередньому житті реінкарнація метем бзик ос. О Боже, Боже, Боже. Звичайно, шкода, а проте якісь вони такі, що з ними не заприятелюєш.

Сер Фредерік Фолкінер заходить у будинок, де міститься масонська ложа. Поважний як Трой. Добряче поснідавши у себе на Ерлсфорт-террас. Разом із давніми судовими друзяками спорожнили дві чималі пляшчини витриманого трунку. Розповіді про судові колегії, виїзні сесії, спогади про школу синіх мундирів^{359}. І дав я йому повних десять років. Гадаю, він би одвернув носа від вина, яке пив я. А для них вино тільки давньої витримки, рік зазначено на кожній запилюженій пляшці. У нього своя думка про те, якими мірками треба користуватися, розглядаючи кримінальні справи. Старий має добрі заміри. Поліція протоколює якомога більше правопорушень, з котрих чимало справ легко закриваються, і відтак має добрий процент успішности своєї роботи. Він же повертає їм такі справи. І лихварів не жалує. Рувима Дж. роздраконив хіба ж так. Тепер уже всі знають, що Рувим, як то говориться, «брудний жид». Атож, судді мають велику силу. Старі п’яндиги у перуках. Дивляться на всіх людей зизим оком. І нехай Господь зглянеться на твою душу.

А ось оголошення. Доброчинний базар «Майрус». Його ясновельможність генерал-губернатор. Якраз сьогодні, шістнадцятого. На поміч лікарні Мерсера. Саме на поміч їй колись уперше виконали «Месію». Так, Генделя. А може піти туди: на Болсбрідж. Завітати до Ключчі. Та ні, скажуть: чіпляється як реп’ях. Мозолити без діла очі. На воротях напевно здибаю когось із знайомих.

Містер Блум повернув на Кілдер-стрит. Передовсім мені треба. В бібліотеку.

На сонці сяйнув солом’яний бриль. Брунатні черевики. Холоші штанів із манжетами. Ось і тут. Ось і тут.

Його серце тихо охнуло. Праворуч. У музей. Де богині. Швидко праворуч.

Може це не? Майже певно. Не буду озиратися. Мої щоки од вина. Чому це я? Біжу як навіжений. Таки певно. Без поспіху. Не озиратися. Не озиратися. Іти собі.

Прямуючи до брами музею широкими бистрими кроками, він підвів погляд. Гарний будинок. Спорудив сер Томас Дін. Чи не йде слідом за мною?

Можливо, мене не побачив. Сонце б’є йому в очі.

Від хвилювання забиває дух, подих за подихом. Швидше. Холодні статуї: там спокій. За хвилину врятований.

Ні, таки не побачив. Після другої. Біля брами.

А серце калатає!

Його очі, шарпаючись, невпинно дивилися на кремові вигини каменю. Сер Томас Дін^{360} був грецької архітектури.

Шукаю чогось я.

Його поспішна рука враз занурилася в кишеню, витягла, прочитав не розгортаючи Агендат Нетаїм. І куди ж я подів?

Треба знайти.

Агендат швидко назад у кишеню.

Вона сказала: після обіду.

Я шукаю це. Так, оце. Попорпатися в усіх кишенях. Хустка. Фрімен. Та куди ж я? A-а, так. У штанях. Гаманець. Картоплина. Та куди ж?

Швидше. Йди спокійно. Ще мить. А серце калатає.

Його рука що шукала куди ж я запроторив знайшла в задній кишені штуку мила нагрілося обгортка прилипла. Ага, мило ось де! Так. Брама.

Врятувався!

Епізод 9

Делікатний бібліотекар-квакер, намагаючися їх заспокоїти, муркотів:

— А ще ми також маємо, хіба ж ні, неоціненні сторінки «Вільгельма Майстера»? Великий поет про свого побратима, теж великого поета. Обтяжена ваганнями душа, яка прагне стати на герць із морем лиха, долаючи болісні сумніви, як то буває в житті кожної людини^{361}.

Він ступив крок уперед, наче в урочистому танці гальярді, наступивши на рипучий воловий ремінь, а потім відступив назад на крок у танці галопі по блискучому паркету, належному для таких урочистих випадків.

Німотний помічник, ледь прочинивши двері, подав йому німотний знак.

— Іду, — озвався він, рушаючи із скрипом, бо йти не поспішав. — Симпатичний та геть непрактичний мрійник, який набив собі лоба, зіткнувшись із твердими фактами. Щоразу переконуєшся: міркування Ґете завше наближають нас до істини. Навіть при доскіпливому їх аналізі.

Двоскрипний аналіз він, галопуючи, прихопив із собою. Лисий, він уважно вислухав на порозі все, що йому каже помічник, все до слова, і — пішов.

Залишилися двоє.

— Мсьє де ля Палісс, — ущипливо зауважив Стівен, — ще був живий за п’ятнадцять хвилин до своєї смерти.

— А вам уже пощастило знайти тих шістьох відважних медиків, — запитав Джон Еглінтон жовчним тоном людини старшого покоління, — які переписали б «Утрачений рай» за вашим диктуванням? Він назвав цю поему «Смуток Сатани»^{362}.

Посмійся. Посмійся посмішкою Кренлі.

Здається мені, для «Гамлета» вам треба буде знайти ще одного. Число сім знаменне для тих, що мислять містичними категоріями. Світлосяйна сімка^{364}, називає його В.Б[112].

Блискоокий, з рудоволосою прорістю черепа під зеленим абажуром настільної лампи споглядав бородате обличчя, яке ховалося у ще глибшій зеленкуватій тіні, обличчя оллава, святоокого^{365}. І стиха він засміявся: сміхом казенного стипендіата Триніті-коледжу: безвідмовним.

Мої дурощі він утримує як заручників супроти мене.

Кренлі потребує одинадцятьох щирих ірландських хлопців із Віклоу^{366}, щоб звільнити вітчизну. Щербату Катлін^{367} з її чотирма ясно-зеленими ланами, а в її домі чужинець. І якби ще одного, що привітав би його словами: аве равві. Дванадцятеро з Тайнагелі. Він кличе їх, чекаючи в затінку гірської долини^{368}. Юність моєї душі я дарував йому щоночі. Боже поможи йому. Хай йому щастить.

Моя телеграма вже в Муллігана.

Дурощі. Плекатиму їх і далі.

— Нашим молодим ірландським бардам, — продовжував повчати Джон Еглінтон, — ще доведеться створити такий літературний образ, який світ поставив би поряд із Гамлетом англосакса Шекспіра, хоч я, як і колись старий Бен^{369}, захоплююся ним, однак не впадаючи в ідолопоклонство.

— Усі ці питання, вони є, власне, академічні, — оголосив із свого темного закутка Рассел. — Хто такий Гамлет, чи він є сам Шекспір, чи Яків Перший, чи Ессекс^{370}. Суперечки церковників про те, чи можна вважати Ісуса історичною особою. Мистецтво має на меті відкривати нам ідеї, духовні цінності, позбавлені форми. Наріжне питання щодо мистецького твору — чи досить глибокі джерела, які його живлять. Живопис Ґюстава Моро^{371} це живопис ідей. Найнатхненніші вірші Шеллі, орації Гамлета дають змогу нашому розуму причаститися до джерел вічної мудрости, до Платонового світу ідей. А все інше — це домисли школяриків для школяриків.

А. Е. розповідав про інтерв’ю що дав журналістові-янкі. Понаписували бозна що бісові діти.

— Кожен професор спочатку був школяриком, — дуже чемно зауважив Стівен. — Арістотель був колись учнем Платона.

— Можемо сподіватися, що він ним і залишився, — озвався спроквола Еглінтон. — Мені він уявляється відмінником з похвальною грамотою під пахвою.

Він знову засміявся, звертаючись до усміхненого бородатого обличчя.

Духовність позбавлена форми. Отець, Слово і Святий Подих. Всеотець, небесна людина, Ієсос Крістос, чудотворець краси, Логос, який страждає у нас в душі щомиті. Воістину ось так воно і є. Я є вогонь на олтарі. Я є жертовний тук^{372}.

Данлоп, Джадж, що найшляхетніший він був з усіх римлян, А. Е., Арвал, це невимовне ймення у вишніх небесах, К. Г., навчитель їхній, чия особа для вірних всіх не є незнана. А братове великої білої ложі пильнують безупинно чи часом хто не потребує їхньої помічної руки. Христос із сестрою-невістою своєю, волога світла, народжена від діви з богоданою душею, Софія розкаяна, вона перейшла на площину будд. Езотеричне життя не призначене для звичайної людини. З. Л. повинна спочатку позбутися своєї недоброї карми. Одного разу місіс Купер Оуклі сподобилася на мить побачити елементарну сутність нашої славетної сестри О. П. Б.

Ой як негарно! Pfuiteufel[114]! Та як вам, пані, не соромно підглядати, коли у дами зі споду визирає елементарна сутність.

Зайшов містер Кращ, високий, молодий, лагідний, приязний. Рука його елеґантно тримала записник — новенький, великий, чистий, лискучий.

— Ось цей зразковий учень, — сказав Стівен, — напевно дійде висновку, що роздуми Гамлета про майбутнє душі його високости, цей неприродний, нісенітний, недоладний монолог, такі ж банальні, як і в Платона.

Джон Еглінтон озвався, насупившись і спалахнувши гнівом:

— Слово чести, серце моє обкипає гарячою кров’ю, коли я чую, що хтось порівнює Арістотеля з Платоном.

— А хто з цих двох, — запитав Стівен, — хотів був вигнати мене з своєї держави?

Вихоплюйте з піхов ваші кинджали дефініцій. Кінність це щойність усекінности. Вони схиляються перед еонами і панівною тенденцією. Бог — це галас на вулиці: дуже близько до того, що твердять перипатетики. Простір — це те, що вперто маячить у тебе перед очима. Крізь простори, менші, ніж червоні кульки крови людини, вони прослизали слідом за сідницями Блейка у вічність, якої наш рослинний світ є лише тінню. Тож тримаймося за тут і тепер, крізь які все майбутнє плине у минуле^{373}.

Містер Кращ, приязний, підступив до свого колеги.

— Гейнс пішов, — повідомив він.

— Справді?

— Я показував йому книжку Жюбенвіля^{374}. А він, бачте, в захваті від Гайдових «Любовних пісень Коннахту». То я так і не спромігся притягти його на цю дискусію. Він гайнув до Джілла, хоче купити негайно ті пісні.

— Дим нашого торфу забив йому баки, — припустив Джон Еглінтон.

Ми, англійці, усвідомлюємо, що. Знає кицька, чиє сало з’їла. Гайнув. А я частувався був його цигарками. Зелений яскристий самоцвіт. Ізмарагд в оправі морів.

— Люди не розуміють, які небезпечні можуть бути пісні кохання, — містично застерегла його яйцеподібна аура Рассела. — Здвиги, що спричиняють світові перевороти, зароджуються мареннями і жаданнями якогось селянина, коли він оре на горбі свою ниву. Для них земля не просто рілля, вона рідна мати. Розріджене повітря академії та арени навіює комусь задум написати популярну повістинку чи створити пісеньку-шансонетку, Франція в особі Малларме викохує найпривабливішу квітку зіпсутости, проте жадане життя відкривається тільки для вбогих духом, тобто життя Гомерових феакійців.

По цих словах містер Кращ спрямував свій приязний погляд на Стівена.

— До вашого відома, — сказав він, — Малларме написав чудові вірші в прозі. Стівен Маккенна^{375} цитував їх мені в Парижі. Один із них про «Гамлета». Він каже: Il se promene, lisant au livre de lui-meme[115], розумієте, і читає в книжці про самого себе. Він розповідає про те, як «Гамлета» поставили у французькому містечку, розумієте, десь у провінції. Ось таке було оголошення.

Вільною рукою він зграбно накреслив у повітрі напис афіші дрібними літерами.

І повторив, звертаючись до Джона Еглінтона, який знову насупився:

— Piece de Shakespeare, розумієте. Це так по-французькому, це французький спосіб бачення. Hamlet ou…

— Безжурний жебрак^{377}, — підказав Стівен.

Джон Еглінтон засміявся.

— Атож, це, мабуть, підійде, — погодився він. — Чудовий люд, без усякого сумніву, хоча в деяких справах вони страшенно недалекоглядні.

Сценічний ефект купи привселюдних убивств.

— Роберт Ґрін^{378} назвав його катом душі, — сказав Стівен. — Недарма він був сином різника^{379}, який махав сокирою та плював у долоню. Дев’ятеро життів^{380} загублено, щоб урівноважити одну смерть — його батька. Отче наш іже єси в чистилищі. Гамлети в хакі^{381} стріляють, не гаючись. Кривава різанина у п’ятому акті — це передбачення концентраційного табору, що його оспівав містер Свінберн^{382}.

Кренлі, я його слухняний ординарець, який спостерігає за тим, що діється на полі бою, здаля.

Посмішка сакса й крик янкі. Чортяка і чорторий.

— Скоро він скаже, що «Гомлет» це оповідь про привиди, — зазначив Джон Еглінтон до відома містера Краща. — Він, як хлопець-гладун у «Піквікському клубі», хоче настрахати так, щоб у нас усе тіло тремтіло^{383}.

Моє тіло слухає його: тремтить, слухає.

— А що таке привид? — запитав Стівен із новим завзяттям. — Хтось такий, що став невідчутний чи то по своїй смерті, чи то кудись надовго завіявшись, чи то змінилися звичаї. Єлизаветинський Лондон однаково далекий від Стратфорда, як і розбещений Париж від цнотливого Дубліна. Хто ж цей привид із limbo patrum[117]^{384}, що повертається у світ, де його всі забули? Хто такий король Гамлет?

Джон Еглінтон засовався, відхилив назад своє хиряве тіло, щоб зважити, що й до чого.

Наживку взяв.

— Час дії: ця сама пора дня, середина червня, — розпочав Стівен, просячи уваги швидким поглядом. — На даху театру, що стоїть на березі Темзи, піднято прапор. Поблизу, в Паризькому саду, реве у своїй ямі ведмідь Саккерсон. Старі моряки, які плавали ще з Дрейком^{385}, жують свою ковбасу серед глядачів, що сподобилися тільки на стоячі місця.

Місцевий колорит. Вигукуй геть усе, що хочеш. Втручайся в те, що діється на сцені.

— Шекспір виходить з дому гугенотів на Сілвер-стрит^{386} і простує берегом повз заповідник для лебедів. Та він не зупиняється, щоб погодувати лебідку, яка жене в очерет своїх лебедят. Лебідь Ейвона^{387} плекає інші думи.

Бачення місця. Ігнацію Лойоло, прилинь мені на поміч швидше!

— І ось вистава. У сутіні глибокої сцени виникає актор у старій кольчузі, випрошеній у якогось придворного дженджика, кремезний чоловік із низьким голосом. Це привид, це король, король і не король^{388}, а актор — це Шекспір, який вивчав «Гамлета» стільки років, скільки живе на білім світі, не віддаючися марноті марнот, щоб зіграти роль привида. Він промовляє до Бербеджа^{389}, молодого актора, який стоїть перед ним, відокремлений саваном, і кличе його на ім’я:

і вимагає, щоб той його вислухав. До сина він звертається, до сина душі своєї, до принца, юного Гамлета, і до сина власного, Гамнета Шекспіра, який помер у Стратфорді, щоб він під іншим ім’ям міг жити вічно.

— Чи ж можливо, щоб цей актор на ім’я Шекспір, привид за відсутности справжнього привида, а в убранні покійного короля Данії привид із причини його, короля, смерти, промовляючи свої слова тому, хто має те саме ім’я, що і його син (якби живий був Гамнет Шекспір, то доводився б тезком принцові Гамлету), то чи можливо, хотілось би знати, чи ймовірно, щоб він не зробив чи не передбачив логічних висновків із цих засновків: ти син, позбавлений свого законного спадку; я твій убієнний батько; твоя мати — злочинна королева, Анна Шекспір, уроджена Гетевей?

— Але ж це означає копирсатися в особистому житті великої людини, — нетерпляче застеріг Рассел.

Ге, братку, й ти? Озвався, небораче?

— Це цікаво лише для парафіяльного клерка. А у нас є п’єси. У нас є змога поринути в поезію «Короля Ліра», і тоді що нам до того, як жив поет? Коли йдеться про повсякденне життя, то його могли б прожити за нас наші слуги, сказав Вільє де Ліль^{390}. В кінці дня залаштункові плітки і пересуди; поет пив, поет загруз у боргах. Ми ж маємо «Короля Ліра», і він безсмертний.

Обличчя Краща, до якого була звернена тирада, висловило свою згоду.

Слухай-но, шановний, а як щодо того фунта, якого він тобі позичив, коли у тебе не було чого їсти?

Авжеж, пропав би я без нього.

Ось тобі червінець.

Не блазнюй! Ти майже весь цей фунт до пенса залишив у ліжку Джорджини Джонсон, священикової дочки. Докори сумління.

А віддавати борг?

Звичайно, віддам.

А коли? Тепер?

Ну… не зараз.

А коли ж?

Я живу на свій кошт. Я живу на свій кошт.

Заспокойся. Він із того берега Бойна^{392}. З північно-східного. Борг ти маєш сплатити.

Постривай-но. П’ять місяців. Молекули всі змінилися. Я вже інший я. Фунт був позичив інший я.

Та хіба? Та невже?

Але ж я ентелехія^{393}, форма форм, зберігаю своє я завдяки пам’яті, бо форми змінюються безнастанно.

Я — це той, хто грішив і молився і постував.

Дитина, яку Конмі врятував від хльости.

Я, я і я. Я.

А. Е. Я ваш боржник.

— Ви, здається, поклали собі зневажити трьохсотлітню традицію? — ущипливо поцікавився Джон Еглінтон. — Принаймні, її привид ніде ніколи не шастав. Вона померла — хоча б для літератури — ще до того як народилася.

— Вона померла, — відмовив Стівен, — через шістдесят сім років по тому, як народилася. Вона бачила його і тоді, коли він появився на цей світ, і тоді, коли він пішов на той світ. Була його першою коханою. Вона народила йому дітей і поклала йому на заплющені очі мідяки, коли він лежав на смертній постелі.

Мати на смертній постелі. Свічка. Дзеркало під завісою. Та, що привела мене на світ Божий, лежить тут із монетами на повіках, а на ній кілька дешевих квіточок. Liliata rutilantium.

Я плакав сам.

Джон Еглінтон зосереджено споглядав скарлюченого світлячка в своїй лампі.

— Вважається, що Шекспір припустився помилки, — мовив він, — і спробував виправити її якомога швидше і в якомога кращий спосіб.

— Бридня! — грубо відказав йому Стівен. — Геній не припускається помилок. Усі прорахунки його зумисні, вони — портал відкриття.

Портал відкриття одчинився і впустив у кімнату бібліотекаря-квакера, скрипучоногого, лисого, вухатого і беручкого.

— Норовливу дружину, — норовливо заперечив Джон Еглінтон, — навряд чи можна уявити собі порталом відкриття. Яке корисне відкриття спромігся зробити Сократ завдяки Ксантиппі?

— Діалектику, — відповів Стівен, — а у своєї матері навчився, як слід народжувати думки^{394} для всього світу. А чого він навчився у своєї другої дружини Мирто (absit nomen[118]!), у Сократидідіонового Епіпсихідіона^{395}, про це не довідається ніхто, ні чоловік, ні будь-яка жінка. Проте ні знання секретів повитухи, ні повчання настирної жінки не врятували його від архонтів Шинн Фейну та їхнього кухлика цикути.

— Але як щодо Енн Гетевей? — нагадав тихий голос містера Краща. — Здається, ми забуваємо про неї, як то во врем’я оно сам Шекспір.

Його погляд переходив із замисленої бороди на ущипливо насуплене чоло, щоб нагадати, щоб покартати їх лагідно, потім на лису й рожеву довбешку лолларда^{396}, якого підозрюють, не маючи на те жодних підстав.

— Розуму в нього було не позичати, — сказав Стівен, — і пам’ять теж була непогана. Спогади, які вона зберегла, він ніс із собою, а тим часом чимчикував, прямуючи в столицю королівства, насвистуючи «Ти прощай, моя дівчино^{397}». Якщо ми не зважуємося визначити час цієї ходи землетрусом, нам відомо, як бідолашний зайчик, ховаючися у своїй оселі, тремтів, чуючи гавкіт мисливських собак, відома прикрашена вуздечка і її блакитні вікна^{398}. Ці спогади, «Венера й Адоніс», лежали в будуарі кожної лондонської облесниці. Хіба норовиста Катарина собою неприваблива? Гортензіо називає її юною і гарною^{399}. Невже ви вважаєте, що автор «Антонія і Клеопатри», палкий пілігрим^{400}, який усе бачить і розуміє, що він вибрав собі з усіх жінок Ворікширу на своє подружнє ліжко почвару? Гаразд: він покинув її і став переможцем у світі чоловіків. Але його героїні, в ролі яких виступали юнаки, це героїні юнаків. Їхнє життя, думки, їхні промови — все це, власне, запозичено з чоловічого побуту. Може, він вибрав невдало? Мені здається, що це не він вибрав, а його вибрали. Не одна дівочка з Віллом хотіла, а лиш Енн сама з ним зійтися зуміла. Єй-єй, це вона така шустра. Причарувала його, апетитна, двадцятишестилітня^{401}. Сіроока богиня^{402}, яка схиляється над юним Адонісом, ладна скоритися йому, щоб оволодіти ним, як пролог до царства, це знана в Стратфорді нахабна дівка, яка валить у пшениці свого коханця, що молодший за неї.

А моя черга? Коли?

Прийди!

— У житá^{403}, — підправив його весело й радісно містер Кращ, піднімаючи свій новенький записник радісно й весело.

І з кучерявим задоволенням він стиха процитував для загального відома такі рядки:

Парис: усім догодив, і йому догодили.

Висока постать у домотканому одязі підвелася в затінку і витягла свій кооперативний годинник.

— На жаль, мене чекають у «Гомстеді».

Куди ж це він? Орати ниву.

— То ви йдете? — запитали жваві брови Джона Еглінтона. — А як увечері? Чи ми зустрінемося у Мура? Там буде Пайпер^{404}.

— Пайпер? — перепитав містер Кращ. — То Пайпер що, повернувся?

Пітер Пайпер пік, пік і напік пічкурів півтори пательні на пробу.

— Я не певен, чи зможу. Четвер. У нас збори^{405}. Хіба якщо вчасно звільнюся.

Йогібогі гурт у нумерах Доусона. «Ізида без покрову». Їхню священну книгу на мові палі ми якось пробували заставити. Сидить він, підібгавши ноги, під парасолею, цей ацтецький логос, що функціонує на багатьох астральних рівнях, їхня супер-душа, магамагатма. Віряни-герметисти, що мають отримати посвяту в ранг його учнів, оточили його тісним кільцем, чекаючи, доки їх осяє промінь священного світла. Луїс Г. Вікторі. Т. Колфілд Ірвін. Наяди Лотоса захоплено ловлять кожний їхній погляд, їхні шишкоподібні залози аж світяться, мов розпечені. Він же сидить на троні, тішачись своєю богоданою владою, Будда під широколистим бананом. Домівка усіх душ, їхній притулок. Душі чоловічі, душі жіночі, еони душ. Жалібно репетуючи, вони крутяться, кружляють, нуртують у вічній круговерті й нарікають на свою лиху долю.

— Подейкують, що нас чекає літературний сюрприз, — повідомив бібліотекар-квакер дружнім запопадливим тоном. — По місту пішла чутка, буцімто містер Рассел зібрав докупи цілу в’язку віршів^{406} наших молодих поетів. Усі ми чекаємо з чималим інтересом.

З чималим інтересом він подивився туди, де у висвітленому лампою конусі сяяли три обличчя.

Дивись-но. І запам’ятай.

Стівен позирнув униз на безголовий широкополий бриль, почеплений на його ясеновий ціпок, що притулений до коліна. Мій шолом і меч. Ледь торкнутися вказівними пальцями. Дослід Арістотеля. Один чи два. Принцип необхідности полягає в тому, що якась річ може бути тільки така, а не інакша. Відповідно, один бриль це тільки один бриль.

Слухай-но.

Юний Колам і Старкі^{407}. Джордж Робертс відає комерційною частиною справи. Лонгворт пречудово розхвалить видання в «Експресі». А чи зуміє? Мені сподобався «Погонич» Колама. Атож, я вважаю, у нього є та вийняткова штука — геніальність. То ви гадаєте, у нього справді є вияви геніальности? Єйтс захоплювався його рядками: …як грецька ваза, що з глибин віків явила нам свою окрасу. Невже? Сподіваюся, ви зможете прийти увечері. Малакай Мулліган буде теж. Мур просив його привести Гейнса. Ви чули дотеп міс Мітчел щодо Мура і Мартіна? Що Мур це — Мартінові гріхи молодости? З біса дотепно, хіба ні? Ці двоє нагадують Дона Кіхота і Санчо Пансу. Доктор Сігерсон твердить, що нашого національного епосу ще не створено. Мур — саме той чоловік, який здатен його створити. Лицар сумного образу в нашому Дубліні. У шафрановому кільті? О’Нілл Расселл? Авжеж, він повинен розмовляти великою стародавньою мовою. А його Дульцинея? Джеймс Стівенс пише дуже симпатичні нариси. Здається, ми набуваємо певної ваги.

Cordelia. Cordoglio[119]. Найсамотніша з дочок Ліра^{408}.

Закутень. А тепер покажи свій французький полиск.

— Щиро дякую вам, містере Расселе, — мовив, підводячись, Стівен. — Якщо ваша ласка, прошу, доручіть цього листа містерові Норману^{409}…

— Так, певна річ. Він його опублікує, якщо вважатиме вартим уваги. Ми отримуємо стільки листів.

— Я розумію, — відповів Стівен. — Дякую.

Боже поможи. Свинарська газета. Любить биколюбів.

— Сінг обіцяв мені теж статтю для «Дани». Та чи будуть нас читати? Мені здається, що будуть. Гельська ліга хоче що-небудь ірландською. Сподіваюся, ви завітаєте увечері. Прихопіть із собою Старкі.

Стівен знову сів.

Бібліотекар-квакер одійшов од тих, що прощалися. Шаріючи, його лице вимовило:

— Містере Дедале, ваші пояснення істотно прояснили суть цієї справи.

Він тупцяв, порипуючи черевиками, а коли ставав навшпиньки, то підводився до неба на цілий підбор, і під шумок прощання стиха запитав:

— Отож, ви, мабуть, вважаєте, що вона зраджувала поета?

Питає, а обличчя стривожене. Чому він підійшов? З увічливости чи це його хвилює?

— Де прагнуть помиритися, — відказав Стівен, — там, певно ж, був роздрай.

— Авжеж.

Лис Христа^{410} у шкіряних штанях, який тікає від мисливців і ховається в дуплі трухлявого дерева. Живе сам одинаком, сам рятується від погоні. Жінок, цих ніжних створінь, він привабив не одну, і блудниць вавилонських, і тих, що причетні до судових справ, і дружин шинкарів. Гра в гусей і лисицю. А в Нью-Плейсі гладке знеславлене бабисько, яке колись було такою гарною, такою стрункою, як яблунька, дівчиною, а тепер листя опало, голе дерево, і боїться сирої могили та відплати за свої гріхи.

— Це так. То ви вважаєте…

Він пішов, і двері за ним зачинилися.

І зразу ж під склепіннями затишного закутку запав спокій, стало спокійно і тепло на душі і потягнуло на роздуми.

Світильник весталки.

Тут він обмірковує те, що колись було й загуло: як би повелося Цезареві, коли б він повірив віщунові, куди б спрямувався плин подій; обмірковує можливості здійснити можливе, і досі невідомі нам речі, і те, яким ім’ям назвався Ахілл^{411}, коли його сховали мешкати в дівчачому гурті.

Навколо мене тісняться замогильні думки, що спочивають у саркофагах, забальзамовані словесними пахощами. Бог Тот, бог птах, що опікується бібліотеками, з серпорогим місяцем на чолі. І я почув голос єгипетського первосвященика. У мальованих палатах тлумляться стоси глиняних книг.

Вони застигли. А колись шумували були в мізках людей. Застигли: але й досі допікають своїм посмертним жаром, лепечуть мені на вухо про свої жалі, уговтують мене стати на прю за те, що самі не спромоглися зробити.

— Немає жодного сумніву, — розмірковував Джон Еглінтон, — що з усіх великих людей він найзагадковіший. Ми про нього нічого не знаємо, знаємо хіба те, що він жив і страждав. Навіть те знаємо не дуже певно. Нам інші скажуть, що ми прагнули знати. А решта ховається в темряві.

— Але ж «Гамлет» такий промовистий твір в особистому плані, хіба ж ні? — озвався містер Кращ. — Тобто, щось на взір нотаток, у яких людина фіксує враження свого приватного життя. Тобто, мені, розумієте, зовсім байдуже, кого там убили, чи хто лиходій…

Він поклав на край столу свій незаймано чистий записник і виклично посміхнувся. Його приватні нотатки в оригіналі. То an bad ar an tir. Taim imo shagart[120] А ти, Маленький Джоне^{412}, додай до цього ще й англійського масла.

І Джон Еглінтон мовив:

— Після того, як Малакай Мулліган застеріг нас, я міг чекати будь-яких парадоксів, проте хочу вас застерегти: якщо ви бажаєте похитнути моє переконання, що Шекспір це Гамлет, то зробити це вам буде важкенько.

Постривайте-но хвилину.

Стівен витримав ворожий погляд суперечника, що пропікав його з-під насуплених брів. Василіск. Е quando vede l'uomo l'attosca[121]. Мессір Брунетто^{413}, спасибі вам за потрібне слово.

— Так само, як ми, чи то як матір Дана, день за днем тчемо або розпускаємо тканину наших тілес, — почав Стівен, — а їхні молекули постійно снують туди-сюди, подібним чином і художник тче й розпускає тканину свого ж таки образу. І так само, як моя родимка на грудях лишається з правого боку, там-таки, де була, коли я народився, хоча все моє тіло безліч разів уже ткалося і переткалося новим тканням, так і в привиді невпокоєного батька проглядає образ покійного сина. У хвилину найвищого напруження уяви, коли, як каже Шеллі, душа горить, мов червона вуглина^{414}, тоді поєднуються докупи той, який я був, і той, який я є, і той, яким, можливо, я стану. Отож у майбутньому, яке є сестрою минулого, я, може, побачу, як я сиджу оце тут зараз, але побачу поглядом того, ким я буду тоді.

Стиль цього дискурсу маємо завдячувати Драммондові з Готордена^{415}.

— Авжеж, — озвався юний голос містера Краща. — Гамлет мені здається юнаком. Його гіркота, мені видається, походить від батька, а от коли він спілкуєтся з Офелією, то це вже безперечно від сина.

Сон рябої кобили. Він захований у моєму батьку. А я захований у його сині.

— Ця родимка зникне останньою, — засміявся Стівен.

Джон Еглінтон скривився, як середа на п’ятницю.

— Якби це було ознакою геніальности, то геніям була б гріш ціна в базарний день, — запевнив він. — Ті п’єси, які Шекспір створив у останні свої роки і якими так захоплювався Ренан^{416}, дихають іншим духом.

— Духом примирення, — прошепотів бібліотекар-квакер.

— Не може бути примирення, — заперечив Стівен, — якщо до того не було розладу.

Сказав уже.

— Якщо вам охота довідатися, які саме події кинули свою тінь на страшні часи «Короля Ліра», «Отелло», «Троїла і Крессіди», придивіться-но, коли і чому ця тінь щезає. Що пом’якшує серце людини, Яка гине в бурхливому морі і долає хвилі недолі, Витривала, мов той Одісей, мов Перікл, що був володарем Тира?

Голова, а на ній червона, яйцеподібна шапка, і з очей сльози.

— Дитинка, дівчинка, у нього на руках, Марина.

— Схильність софістів до кружних стежок апокрифів — величина постійна, — повідомив Джон Еглінтон. — Простувати битими шляхами буває нудно, проте саме вони ведуть до міста.

Поважний філософ Бекон — геть уже вкрився цвіллю. Шекспір це гріхи молодости Бекона. Штукарі шифрами^{417} чимчикують по битих шляхах. Поставили собі велику мету. До якого міста, шановні? Прибрали собі ймення: А. Е. — еон; Мегі — Джон Еглінтон. На схід від сонця, на захід від місяця^{418}: Tir na n-og[122]. Двійко в чоботях і з патерицями в руках.

— Містер Брандес вважає, — сказав Стівен, — що це перша п’єса його останнього періоду.

— Справді? А що каже з цього приводу містер Сідней Лі, тобто містер Саймон Лазар, як дехто вважає?

— Марина, — провадив Стівен, — дитина шторму. Міранда — диво. Пердіта — загублена^{420}. Що загубилося, воно до нього вертається: його дочки дитина. Перікл каже: Дівчинка геть схожа на мою покійну кохану дружину. То чи може чоловік полюбити свою дочку, якщо він не любив її матері?

— Мистецтво бути дідом^{421}, — промимрив містер Кращ. — L’art d’être grand…

— Чоловік, що володіє такою рідкісною штукою, як геніальність, весь свій досвід, матеріальний і моральний, міряє одною великою мірою у відповідності до свого образу. Таке судження його зворушить. А от порівнянням з образами інших його родаків чоловічої стати він, певно, знехтує. У них він побачить тільки недолугі намагання природи випередити його чи повторити.

Добромисне чоло бібліотекаря-квакера зарожевіло надією.

— Сподіваюся, містер Дедал і далі розроблятиме свою теорію, поставивши собі метою просвітити наш загал. І нам слід неодмінно згадати ще одного ірландського коментатора, містера Джорджа Бернарда Шоу. А також нам не слід забувати містера Френка Гарріса. Його статті про Шекспіра в «Сетердей рев’ю» були просто блискучі. Цікаво, що він теж звертає нашу увагу на невдатні стосунки поета з смаглявою леді сонетів^{422}. Його щасливим суперником став Вільям Герберт, граф Пемброк. Тож гадаю, якщо навіть поета й зневажили, таку зневагу слід би злагоджувати з… як би краще сказати?.. з нашим розумінням того, що хай би його й не було.

Задоволений сказаним він закінчив сентенцію і покірно виставив свою голову, що скидалася на яйце гагари, наче приз переможцеві у диспуті.

Коли настане час йому взяти святий шлюб, то чи не так він звертатиметься до супружниці своєї: Уповаю на тебе, що зробиш мене причастником твоєї радости. Га?

— Можливо, й слід, — погодився Стівен. — У Ґете є один вислів, який містер Меджі полюбляє цитувати. Не жадай того, що тебе вабить замолоду, бо коли поживеш, то матимеш його надміру. Чому він посилає до особи, відомої як buonaroba[123], в затоку, де якір кидали ще й інші судна, до фрейліни зі скандальною репутацією, здобутою ще тоді, коли вона була дівчиною, посилає лордика, щоб той позалицявся до неї навзамін за нього. Адже він сам був уже лордом у літературі^{423}, володарем у царині слова, став справжнім джентльменом, написав «Ромео і Джульєту». Чому ж? Тому що віра в свої сили була дочасно розхитана. Передовсім він осоромився на пшеничній ниві (мабуть, правильніше на житній), і відтоді йому вже ніколи не почутися переможцем і не здобути перемоги у грі, в якій від сміху до потіхи в ліжку один короткий крок. Удати з себе бувалого Дон Жуана теж не поможе. Коли чоловікові пороблено, то тепер роби йому, що завгодно, а того, що було колись, уже назад не переробиш. Ікло вепра вразило його там^{424}, де спливає кров’ю кохання. Якщо норовливиця й подолана, у неї ще лишається невидима зброя жінки. У його словах я відчуваю, як плоть наче батогом жене його до нової пристрасти, ще чорнішої, аніж перша, бо затемняє навіть його розуміння самого себе. Його чекає подібна доля, й обидва шаленства з’єднаються в єдиному нурті.

Вони слухають. І я заливаю їм у їхні вуха.

— Його душа була ще й доти смертельно вражена, бо у вухо сплячому влили отруту. А ті, кого позбавили життя уві сні, не можуть знати, яким чином це сподіяно, якщо Творець не ознайомить їхні душі в наступному житті з обставинами їхнього скону. Позаяк же привид короля Гамлета знав і про отруєння, і про звіра з двома спинами, який спричинив це, то, певна річ, він дізнався про них з волі Творця свого. Ось чому його орація (його суха кострубата англійська мова) постійно стирчить кудись не в той бік, кудись навпаки. Ґвалтівник і зґвалтована, те, що він бажав би і чого не бажав би, простують поряд із ним від перс Лукреції барви слонокости у синіх прожилках до оголених перс Імогени^{425}, а на них родимка і крапки навкруг червоні. Він повертається, втомлений від усього того, що витворив і нагромадив, аби сховатися від себе самого, старий пес, який зализує давню рану. Та його втрати — це його набуток, відтак він простує до вічности, залишаючись самим собою, не збагачений ані мудрістю, якої сам набув, ні законами, які сам собі запровадив. Його забороло підняте. Він привид нині, тепер він тінь, він вітер у скелях Ельсинора, або як собі хочете, голос моря, голос чутний тільки серцем того, хто є сутністю його тіні, сином, єдиносутнім батькові.

— Амінь! — пролунав вигук із порога.

Ось ти знайшов мене, вороже мій!

Антракт.

Видовжена пика і кислий вираз, як у благочинного. Красень Мулліган у строкатому блазенському вбранні зайшов у кімнату, стрінутий вітальними усмішками присутніх. Моя телеграма.

— Якщо не помиляюся, ти тут завів балачку про газоподібне хребетне, — звернувся він до Стівена.

У своїй ясножовтій камізельці він гойно вітав усіх, вимахуючи панамою, як циркач чарівничою паличкою.

Вони йому раді. Was Du verlachst wirst Du noch dienen[124].

Гурт сміхунів — знай шкірять зуби: Фотій, псевдомалахія, Йоганн Мост^{426}.

Той, Хто зачав Сам Себе за поміччю Святого Духа і Сам послав Себе Збавителем між Собою та іншими, Хто, захоплений ворогами Своїми, був оголений, мордований ними, батожений, був прибитий цвяхами, мов кажан до дверей клуні, і сконав на хресті, Хто Сам поклав Себе у гріб і повстав із нього, приборкав пекло і подався на небеса, і там засідає ось уже дев’ятнадцять століть по праву руч від Самого Себе, але ще повернеться в останній день судити живих і мертвих коли всі живі вже стануть мертвими.

Glo—о—ri—a in ех—cel—sis De—о[125]

Він підводить руки. Завіса падає. О, квіти! Дзвони на дзвонах їдуть і дзвонами поганяють.

— Так, безперечно, — озвався бібліотекар-квакер. — Вельми повчальні дебати. Без сумніву, містер Мулліган теж має свою точку зору на п’єсу і на Шекспіра. Треба брати до уваги всі сторони життя.

Він усміхнувся, обводячи очима всіх і кожного.

Красень Мулліган подумав і сказав спантеличено:

— Шекспір? Здається, я чував про такого чоловіка.

І враз по його широкому обличчі промайнула радісна усмішка.

— Ну звичайно ж, — оголосив він, згадавши. — Це той хлоп, що пише, наслідуючи Сінга^{427}.

Містер Кращ обернувся до нього.

— Вас шукав Гейнс, — повідомив він. — Ви, часом, не здибалися? Він гадав, що ви потім побачитеся в Д.П.К. Тепер він пішов до Ґілла купити Гайдові «Любовні пісні Коннахту».

— Я йшов через музей, — пояснив Красень Мулліган. — Що, він був тут?

Співвітчизникам британського барда, певно, геть набридли наші спроби творити нові теорії щодо його творчости. Мені казали, що вчора одна акторка в Дубліні виступила у ролі Гамлета в чотириста восьмий раз. Вайнінг гадав, що принц насправді був жінкою. Невже ніхто ще не спробував зробити його ірландцем? Здається, суддя Бартон^{428} робить кроки в цьому напрямі. Він присягається (маю на увазі, присягається його високість, а не його ясновельможність) святим Патриком.

— Але найпримітніше з усіх є міркування Вайльда, — озвався містер Кращ, піднімаючи свій примітний блокнот. — У його «Портреті містера В. Г.», де він доводить, що автор сонетів — якийсь Віллі Г’юз, що володіє всіми барвами.

— Тобто, вони присвячені Віллі Г’юзу? — перепитав бібліотекар-квакер.

Або Гіллі В’юзу. Або Вільяму Гіперпоету. Або В. Г.: угадай-но, хто він.

— Авжеж, присвячені Віллі Г’юзу, — поправився містер Кращ, охоче коригуючи свій глосарій. — Звичайно, тут іде цілий ряд парадоксальних зіставлень: чим володіє Г’юз — барвами чи фарбами? Характерні спроби зіставити їх, типово вайльдівська, розумієте, манера. Легенький дотик пензля.

Він усміхнувся — білявий ефеб — і його погляд легенько торкнувся до їхніх облич. Потамований Вайльд.

А ти, виявляється, з біса дотепний хлопець. Вихиливши три чарочки за дукати містера Дізі.

Скільки ж я витратив? Та всього лиш кілька шилінгів.

На чималий гурт газетярів. Гумор п’яний і тверезий.

Дотепність. Ти охоче віддав би всі п’ять різновидів спроможности свого розуму за молодецьке вбрання, в якому він оце викаблучується. Ознака потамованого жадання^{429}.

Їх буде ще куди біль… Візьми її для мене. У шлюбний час. Юпітере, коли настане пора паруватися, остуди їхню пристрасть. Нехай воркує він своїй коханій у прохолоді.

Єва. Гріх, скоєний у пшеничній ниві. Змій обіймає її своїми звивинами, цілує і водночас жалить своїм отруйним зубом.

— То ви вважаєте, що це лиш парадокс? — запитав бібліотекар-квакер. — Адже сміхуна ми ніколи не сприймаємо серйозно, навіть тоді, коли він не жартує.

І вони серйозно стали розмовляти про серйозність сміхуна.

Тим часом Красень Мулліган знову втупився у Стівена своїм важким поглядом. Тоді, похитуючи головою, він підступив ближче, витяг із кишені згорнений бланк телеграми. Став читати, і його жваві губи завсміхалися, смакуючи заздалегідь утіху від прочитаного.

— Телеграма! — оголосив він. — Витвір дивного натхнення! Телеграма! Папська булла!

Він сів на край того стола, де не було лампи, і гучно й весело прочитав:

— Комплексами не може бути обтяжений той, хто, зробивши своє діло, ладен тішитися тим і не думати про його ймовірні наслідки. Підпис: Дедал. Звідки ти її послав? Із бурдею? От же ні. Коледж Ґрін. А свої чотири червінці вже, певно, пропив? Ось тітонька збирається поговорити з твоїм непутящим татком. Телеграма! Малахію Муллігану. «Корабель». Нижня Еббі-стрит. О, неперевершений блазню! О, пастеризований кінчиканцю!

Хвацько він застромив у кишеню телеграму разом із конвертом і враз забалакав простацькою сільською мовою:

— Оце я й розкажу тобі^{430}, чоловіче добрий, як воно було у нас із Гейнсом, коли ми сиділи у Коннері, і так нудно нам і що далі, то гірше та ще й у животі бурчить, і хотілося, щоб стояло, як у шибеника, та ніяк не виходить. Отак ми нудили світом, годину, другу, третю, мо’, хтось прийде, полікує, поставить хоч по кухлю пива.

І він розійшовся:

— І нам уже й несила, а тут іще й ти ні сіло ні впало забиваєш нам баки своїми каляками, аж у нас язики висолопилися на цілий аршин, як у того попа, коли йому горло треба промочити доброю чаркою після молебня.

Стівен засміявся.

А Красень Мулліган враз нахилився до нього і стиха застеріг:

— Наш блудяга Сінг шукає тебе, хоче уколошкати. Хтось йому сказав, буцімто ти насцяв на його двері в Гластулі. Тож він гасає по місту в постолах, хоче тебе уколошкати.

— Мене! — скрикнув Стівен. — Це твій вклад у літературу.

Красень Мулліган на радощах відхилився назад і засміявся, вдивляючись у темну стелю, що слухала його уважно.

— Та тебе ж! — реготав він.

Незугарне обличчя, схоже на писок потвор, зображених на середньовічних соборах, що супилося на мене, коли ми сперечалися, снідаючи хляками на вулиці Сент-Андре-дез-Ар. Словами із слів задля слів, palabras[126]. Ойсин із Патриком. Під Кламаром у лісі він здибав фавна, який вимахував пляшкою вина. C’est vendredi saint[127]! Калічить ірландську мову. Мандруючи, він стрів свою подобу. Я теж — свою. Я щойно стрів у лісі блазня.

— Містере Лістере! — погукав помічник, відчинивши двері.

— …в якому кожен може вгледіти щось своє. Наприклад, суддя Медден у своїх «Записках магістра Вільяма Сайленса» знайшов там чимало мисливських термінів… Слухаю. Що там?

— Прийшов один джентльмен, сер, — пояснив помічник, підступаючи і простягаючи візитну картку. — З «Фрімена». Хоче подивитися підшивку «Кілкенні Піпл» за минулий рік.

— Авжеж, авжеж, авжеж. А цей джентльмен?..

Він узяв картку, глянув, не роздивився, поклав, не подивився, поглянув знову, запитав, кахикнув, запитав:

— А він..? Он там!

Пританцьовуючи, бібліотекар прожогом вискочив у коридор. Там, при денному світлі, він заговорив промовисто, запопадливо, усвідомлюючи свій службовий обов’язок, найсправедливіший, найдобросердіший, найчесніший з усіх квакерів.

— Це той джентльмен? «Фріменс Джорнел»? «Кілкенні Піпл»? Аякже. Добрий день, сер. «Кілкенні…» Звичайно ж, маємо…

Терпляча постать чекала, слухаючи.

— Усі провідні місцеві… «Норзерн Віг», «Корк Екземінер», «Енніскорті Ґардіан», 1903… Будь ласка, хочете? Івенсе, проведіть джентльмена… Будь ласка, за цим служн… Або, прошу, дозвольте мені… Сюди… Прошу, сюди, сер…

Запопадливий і промовистий, він вів перед туди, де зберігалися всі місцеві газети, а темна сутулувата постать поспішала за його швидкою ходою.

Двері зачинилися.

— Та це ж той жид! — вигукнув Красень Мулліган.

Він скочив зі стола й схопив картку.

— Як його звати? Іцик Мойша^{431}? Ага, Блум.

І знову сів на свого коника.

— Єгови, збирача крайньої плоті, шукати вже годі. А його я уздрів у музеї, коли зайшов туди привітати щойно народжену з піни Афродіту. Грецькі уста, які ще ніколи не вимовляли слів молитви. Щодня нам слід славити її велич. Від слів із уст твоїх життя полум’яніє.

І враз він обернувся до Стівена.

— А він тебе знає. І знає твого батька. Здається мені, він такий грек, що й самим грекам до нього далеко^{432}. Він, блідий галілеянин, не зводив очей з її проміжної заглибини. Венера Калліпіга. Лунає грім гучний, неначе поклик лона. Тож німфі ніяк не вдалося сховатись від бога у гаї.

— Ми б залюбки послухали, чим нас порадують дальші досліди, — оголосив Джон Еглінтон, отримавши на те схвалення містера Краща. — Нас зацікавила місіс Ш. Досі ми думали про неї (якщо взагалі думали), уявляючи її такою собі вірною Грізельдою^{433}, Пенелопою, яка береже хатнє вогнище.

— Антисфен, учень Горгія, — став пояснювати Стівен, — забрав пальму першости в красі у самиці Володаря Аргоса Менелая, аргів’янки Єлени, що стала дерев’яною троянською кобилою, в якій замешкав чималий гурт героїв, і передав її простенькій Пенелопі. У Лондоні він прожив цілих двадцять років і, бувало, отримував платню таку саму, як лорд-канцлер Ірландії. Жив на широку ногу. Його мистецтво було чимсь іншим, ніж мистецтвом феодалізму, як його називав Волт Вітмен, а швидше мистецтвом переситу. Пироги з рибним паштетом, зелені келехи з хересом, медова підлива, цукати з пелюсток троянди, марципани, голуби начинені аґрусом, цукровані корінці. Сер Волтер Ралей^{434}, коли його заарештували, був убраний у шати, варті аж півмільйона франків разом із найновомоднішим корсетом. Лихварка Еліза Тюдор колекцією своєї білизни могла б позмагатися з самою царицею Савською. Двадцять років він розривався між шлюбним ложем із його непорочними втіхами і грішною любов’ю з її продажними любощами. Ви ж знаєте цю історію від Меннінгема, як одна лондонська молодичка побачила Діка Бербеджа у ролі в «Ричарді III» й запросила його до себе в ліжко і як Шекспір, підслухавши, не став зчиняти багато галасу дармено, а взяв корову за роги, і коли Бербедж приходить і стукає у ворота, Шекспір відповідає, лежачи під ковдрою чоловіка-рогоносця тієї молодички: Вільгельм Завойовник є перший, а Ричард уже потім, Третій. І потішна місіс Фіттон, яка сяде верхи й рохне, і його люба пташечка леді Пенелопа Рич^{435}, високородна випещена дама, годяться для актора, і шльондри з набережної, що дають за пенні.

Кур-ля-Рен. Encore vingt sous. Nous ferons de petites cochonneries. Minette? Tu veux[128]?

— Вершки бонтону. І матінка сера Вільяма Девенанта Оксфордського^{436}, яка ладна була додати будь-кому з гостей до склянки винця ще й свого песця.

Красень Мулліган підвів очі д’горі і благально заквилив:

— О, блаженна Маргарито Маріє Песцедатна!

— І дочка Гаррі, того, що шість разів брав нову жінку^{437}, і її друзі, вельможні леді, що жили по сусідству^{438}, яких уславляє поет-джентльмен Лоун Теннісон. Проте що, на вашу думку, робила всі ці двадцять років бідолашна Пенелопа у Стратфорді, сидячи біля вікна, шибами поділеного на ромби.

Зроблю, таки зроблю. Зробивши діло. У розарії ботаніка Джерарда^{439} на Феттер-лейн походжає він, чоловік із сивиною в рудуватому чубі. Ось дзвіночок, що синіший за її жилки. А пелюстки фіалок — вони шовковіші за повіки Юнони. Він походжає. Нам дали лиш одне-єдине життя. Одне тіло. Зроблю. Таки зроблю. Далі кишло, де бруд і сласна хіть, масні руки тягнуться до білої лілеї.

Красень Мулліган стукнув кулаком по столу Джона Еглінтона.

— І кого ви маєте на оці? — вигукнув він.

— Скажімо, в сонетах він зневажений коханець. Раз зневажений, і вдруге теж. А двірська шалапутка зневажила його заради лорда, його милогомоголюбчика.

Любов, яка не зважується назвати себе коханням.

— Тобто ви маєте на увазі, — докинув Джон, запеклий Еглінтон, — що він, як щирий англієць, полюбляв лордів.

На старій стіні шастають меткі ящірки. У Шарентоні я бачив їх часто.

— Здається, так воно й було, — погодився Стівен, — якщо він ладен зробити і йому, і всім іншим, зокрема тим, у кого ще незаймана цілина, святу послугу, яку стайничий робить жеребцеві. Можливо він, подібно до Сократа, мав не тільки норовливу жінку, а й матір бабу-повитуху. Але ж та гуляща шалапутка не порушувала шлюбної обітниці. Привид мучиться двома гризотами: порушеною обітницею і тим, що свою руку й серце його колишня дружина віддала благуватому мугиреві, братові покійного чоловіка. Наша славна Енн, я гадаю, була палкої вдачі. Звабила одного, звабить і другого.

Стівен крутнувся на стільці.

— Тягар доведення на вас, а не на мені, — сказав він, насупившись. — Якщо ви заперечуєте, що в п’ятій дії «Гамлета» він затаврував її ганьбою, то розтлумачте мені, чому за всі тридцять чотири роки від дня їхнього одруження і до того дня, коли вона його поховала, про неї немає жодної згадки. Усі ці жінки провели в могилу своїх чоловіків: Мері свого чоловіченька Джона, Енн свого бідолашного любого Вілла, коли він з’явився, щоб померти вдома, з досадою, що помре перший, Джоан — своїх чотирьох братів, Джудіт — чоловіка і всіх синів, Сьюзен — теж чоловіка, а дочка Сьюзен Елізабет, якщо скористатися словами її діда, одружилася з другим, позбувшися першого^{440}.

Щоправда, так, одна згадка є. У ті роки, коли він жив і розкошував у столичному Лондоні, їй, щоб сплатити борг, довелося позичити у батькового пастуха цілих сорок шилінгів. То, прошу, поясніть це. І також поясніть ту лебедину пісню, в якій він явив її вікам потомним.

Він подивився на них. Вони мовчали.

І Еглінтон на це одвітив:

Тпру!

— У ті часи меблів у хатах наших милих селян було з біса мало, — зауважив Джон Еглінтон, — як, мабуть, і тепер, якщо покладатися на сучасні п’єси, де бачимо селянський побут.

— Він був багатий поміщик, — пояснив Стівен. — Мав свій герб, був у нього маєток і земля була у Стратфорді, і будинок у Лондоні в Ірландському дворищі, вкладав гроші у фінансові оборудки, допомагав провести закони у парламенті, визначав розміри церковної десятини. То чом він не міг залишити їй своє краще ліжко, якщо бажав, щоб вона прохропіла в мирі й спокої решту дарованих їй долею ночей?

— У них там були, певно, два ліжка, одне краще, а друге не дуже, — висловив свій тонкий здогад містер Недуже Кращ.

— Separatio a mensa et a thalamo[130]. — Довершив Красень Мулліган, і всі йому посміхнулися.

— Античні автори згадують^{441} прославлені ліжка, — наморщив лоба, ліжково посміхаючись, Недуже Еглінтон. — Спробую пригадати.

— Античні автори згадують, що Стагірит, школяр-розбишака і лисий язичницький любомудр, — випередив його Стівен, — умираючи у вигнанні, відпустив на волю своїх рабів, наділив їх дарами, пошанував предків, заповів, щоб його поховали поряд із тліном його покійної дружини і попросив друзів, щоб вони подбали про його давню коханку (згадаймо про новочасну Герпіллу, про Нелл Ґвінн), хай вона живе в його віллі.

— То ви вважаєте, що він помер саме так? — запитав містер Кращ занепокоєним тоном. — Я маю на увазі…

— Він помер із перепою^{442}, — довершив тему Красень Мулліган. — Кварта елю — королівська страва. Ось слухайте, розкажу вам, що повідає Дауден^{443}!

— А що? — поцікавився Кращеглінтон.

Вільям Шекспір і К^о{444}, акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Всенародний Вільям. Для довідок звертатися: Е. Дауден, Гайфілдгаус…

— Чудово! — вдоволено зітхнув Красень Мулліган. — Я запитав його, як він дивиться на те, що поета звинувачують у педерастії. Він підняв д’горі руки і відповів: Ми можемо сказати лиш одне: життя у ті часи буяло вповні. Чудово!

Педофілія.

— Потяг до краси часом заводить нас на непевну путь, — вирік сумнопрекрасний Кращ, звертаючись до глиняного Еглінтона.

Стійкий Джон відповів насуплено:

— Що означають ці слова, може пояснити нам доктор. Такого не буває, щоб і кози ситі, й сіно ціле.

Ви так речете? Чи ж зможуть вони змагатися з нами, зі мною, претендуючи на право присудити пальму першости в красі?

— І почуття власности теж, — додав Стівен. — Він видобув Шейлока із власної глибокої кишені. Син торгівця солодом і лихваря, він і сам був торгівцем збіжжям та лихварем, під час голодних бунтів приховав вісім пудів зерна. Четтл^{445} Фальстаф згадує про осіб різної віри, які засвідчили, що він чесно веде свої справи; проте ці особи були не інакше як його боржниками. Якось він позивав свого ж таки товариша-актора — той купив у нього кілька мішків солоду і не заплатив. За позичений гріш він міг вимагати в заставу у боржника фунт його м’яса^{446}. Та як би міг інакше машталір і прислужник суфлера — про це пишеться у Обрі^{447} — так швидко забагатіти? Хай там що діється навколо, а він має свій зиск. Образ Шейлока породжений хвилею юдофобії, що накотилася після того, як Лопеса^{448}, лікаря королеви, повісили й четвертували, і його юдейське серце вирвали з грудей, коли юдей був іще живий; у «Гамлеті» й «Макбеті» чути відлуння іншої події — тренування шотландського мудрагеля^{449}, що полюбляв підсмажувати відьом. У «Марних зусиллях кохання» він зубоскалив із приводу загибелі Великої Армади. У його хроніках події англійської історії плинуть плавко наче на вітрилах показного тріумфу, який ми бачимо і сьогодні з приводу Мафекінга^{450}. Судили було єзуїтів з Ворикширу, і в п’єсі воротар засуджує теорію двозначности. Ось повернувся був із Бермудів «Відважний мореплавець»^{451}, і зразу ж була написана п’єса, якою захоплювався Ренан, і в ній явився Петсі Калібан, наш американський родич. Цукеркові сонети появилися слідом за сонетами Сіднея. Що ж до феї Елізабет, інакше кажучи, рудокосої Бесс^{452}, вульґарної дівулі, яка спричинила появу «Віндзорських жартівниць», то нехай якийсь майн-гер з Германії увесь свій вік докопується до глибинних значень, які ховаються на дні кошика з брудною білизною.

Ну от, язик у тебе підвішений непогано. Та варто ще підкинути чого-небудь теологологікофілологічного. Mingo, minxi, mictum, mingere[131].

— Доведіть, що він був єврей, — зважився запропонувати Джон Еглінтон. — Ваш декан вважає, що він був католик.

Sufflaminandus sum[132]^{453}.

— У Німеччині, — відповів Стівен, — з нього зробили видатного французького глянсувальника італійських оповідок.

— Незчисленномислий чоловік^{454}, — помислив містер Кращ. — Кольридж назвав його незчисленномислим.

Amplius. In societate humana hoc est maxime necessarium ut sit amicitia inter multos[133].

— Святий Хома, — розпочав був Стівен…

— Ora pro nobis[134], — простогнав чернець Мулліган, сідаючи на стілець.

Потім залементував, квилячи, наче по покійнику.

— Pogua mahone! Acushla machree[135]! Тепер нас чекає скорий кінець! І ніхто вже нас не порятує!

Кожен із присутніх посміхнувся.

— Святий Хома, — продовжив, посміхаючись, Стівен, — чиї твори я залюбки читаю в оригіналі, гортаючи товстелезні фоліанти, розглядає інцест з іншої точки зору, ніж та нова віденська школа, про яку говорив містер Магі, уподібнюючи його, у своїй мудрій і своєрідній манері, до скупости емоцій. Містер Магі вважає, що коли всю любов віддають своєму родичеві, близькому кревнякові, то її не вистачає для когось віддаленішого, який, можливо, вкрай її потребує. Євреї, яких християни картають за скупість, вони більше, ніж усі інші народи, практикують однокровні шлюби. Проте картають за це спересердя. Ті християнські закони, які дали євреям змогу нагромадити їхні статки^{455} (бо ж їм, як і лоллардам, захистком ставали бурі), обкували всю сферу їхніх уподобань сталевими обручами. Грішний це був чин, а чи доброчесний, ми дізнаємося хіба-що на Страшному Суді від татуся Ніхто^{456}. Проте людина, яка так міцно тримається за те, що вона називає своїм правом на те, що називає своїм обов’язком, така людина буде також триматися міцно за те, що вона називає своїм правом на ту, яку називає своєю дружиною. І нехай жоден сусідський сер Смайл не побажає ані вола його, ані дружини його, ані його раба, ані його рабині, ані його віслюка.

— Ані його ослиці, — доповнив антифоном Красень Мулліган.

— Доброго Вілла потрактували не дуже добре, — доброзичливо зауважив добрий містер Кращ.

— Чия вілла? — удавано недочув Красень Мулліган. — Не розумію, про що ви.

— Воля до життя, — почав філософувати Джон Еглінтон, — була для бідолашної Енн, удови Вілла, волею до смерти.

— Requiescat[136]!— проголосив Стівен.

— І ось вона лежить, мертвісінька, заклякла, на тому запасному ліжку, цариця у вереті, навіть якби ви довели, що ліжко в ті часи було такою самою дивиною, як тепер автомобіль, і що різьблення на ньому захоплювало дух люду усіх навколишніх сіл. Уже в похилому віці вона спізналася з проповідниками-євангелістами (один із них квартирував у Нью-Плейс і коштом міста отримав кварту хересу, проте в якому ліжку він спав, нам допитатися неможливо) і довідалася, що в неї є душа. Вона прочитала, або ж їй прочитали, його книжечки, куди цікавіші для неї, ніж «Жартівниці», й, одливаючи в нічний горщик, міркувала над «Гачками й Петлями для Штанів Чоловіків Віруючих» та над «Найдушоспаснішою Табакеркою, яка Примушує Чхати Найблагочестивіші Душі»^{457}. Уста Венери ворушаться в молитві. Докори сумління. Гризоти совісти. Це саме той вік, коли блудство вичерпало свої спроможності й ну вишукувати собі Бога.

— Історія підпирає це фактами, — inquit Eglintonus Chronolologos[137]. — Один вік нашого життя змінюється іншим. Проте найвища влада каже нам, що найгірші вороги людини є його домашні й родичі. Гадаю, що Рассел має слушність. Що нам до його дружини чи до батька? Я схильний вважати, що тільки поети, які обожнюють домашнє вогнище, знають, що таке сімейне життя. Фальстаф до них не належав. Гадаю, що череватий лицар — це його найдосконаліший витвір.

Худючий, він відкинувся на спинку стільця. Несмілий, зречися своїх родичів, немилосердих преподобників^{458}. Несмілий, за трапезою з нечестивими він силкується, щоб його проминула чаша. Це так звелів його отець, що з Ольстера, з графства Антрим^{459}. Провідує його щоквартально тут у бібліотеці. Містере Магі, сер, вас там хоче побачити якийсь джентльмен. Мене? Каже, він ваш батько, сер. Дайте-но мені мого Вордсворта. Заходить Магі Мор^{460} Метью, ірландський патлатий селюк у суконній опанчі, штанці з ширінькою на ґудзиках, панчохи забризкані болотом десятьох лісів, а в руці галузка яблуні-дички^{461}.

Це твій? Він знає твого татуся. Удівця.

Поспішаючи з веселого Парижа до її смертельної постелі в бідняцькому домі, на пристані я торкнувся його руки. Почув несподівано теплий голос. Її лікує доктор Боб Кенні. Зичливий блиск очей. Хоча вони мене не знають.

— Батько, — сказав Стівен, силкуючись подолати свою безнадію, — це неминуче зло. Він написав цю п’єсу^{462} через кілька місяців по батьковій смерті. І якщо ви вважаєте, буцімто він, сивуватий чоловік із двома дочками, які вже на порі до шлюбу, проживши на світі тридцять п’ять літ, nel mezzo del cammin di nostra vita[138], а життєвого досвіду мав на цілих п’ятдесят, що це саме він і є юний студентик із Віттенберґа, тоді вам доведеться вважати, що його стара мати, якій уже років сімдесят, що вона — це хтива королева. Ні. Мертве тіло Джона Шекспіра не блукає ночами. З години на годину воно тліє і тліє. Сам він спочиває, позбувшись своїх обов’язків батька і передавши ці містичні обов’язки синові. Каландріно^{463}, персонаж із твору Боккаччо, був перший і останній чоловік, який вважав, що має народити дитину. Почуття батьківства, себто усвідомлення того, що він виношує в собі свого спадкоємця, чоловікові невідоме. Це містичні обов’язки, апостольське наступництво від єдиного батька до єдиного сина. Саме на цих містичних зв’язках, а не на мадонні, образ якої хитра італійська ментальність накинула європейському загалові, вивищилася церква і стоїть вона незворушно, бо стоїть, як увесь світ, як макро- і мікрокосм — на порожнечі. На непевному, на неймовірному. Amor matris[139], родовий відмінок (любов до чи любов кого) — можливо, єдине, що є справжнього у цім світі. Можливо, що батьківство це юридична фікція. Чи завжди у будь-якого сина є такий батько, котрого будь-який син буде завжди любити, і чи сам батько буде любити цього будь-якого сина?

Ну чого ти на цьому зациклився, хай йому всячина?

Знаю. Помовч. Не мороч голову. Маю причину.

Amplius. Adhuc. Iterum. Postea[140].

Хіба тобі конче треба це робити?

— Соромота за тілесний гріх роз’єднують їх так твердо, що світовий запис усіх інцестів та інших гріховних переступів такого кшталту майже не засвідчує випадків навпаки. Сини з матерями, батьки з дочками, лесбіянки-сестри, любов, яка не зважується назвати себе коханням, небожі з бабусями, в’язні з замковими дірками, цариці з породистими бугаями^{464}. Ненароджений син псує матері поставу, народжуючись, завдає їй мук, потім — кому більше уваги, нові клопоти. А він, як і належить дитині чоловічого роду: сам зростає, а батько старішає, синова юність батькові як сіль на рану, його друг — батькові суперник і ворог.

Я це збагнув на паризькій вулиці Мсьє-ле-Пренс^{465}.

— Що пов’язує їх у природі? Мить сліпої жаги.

А я батько? А якби був?

Зморшкувата невпевнена рука.

— Савеллій, він африканець і єресіарх хитріший над усіх польових звірин, доводив, що Батько є водночас Своїм Власним Сином. Бульдог Аквінський^{466}, який не зважав на будь-яке твердження, суперечить йому. Гаразд: якщо батько, у якого немає сина, не може бути батьком, то чи може син, у якого немає батька, бути сином? Коли Ратлендбеконсаутгемптоншекспір^{467} чи якийсь інший поет під тим самим ім’ям у цій самій комедії помилок^{468} написав «Гамлета», він був не тільки батьком свого сина, але, вже не бувши сином, він був і усвідомлював себе батьком усього свого роду, батьком свого діда, батьком свого ненародженого онука, який, відповідно, так і не народився, бо ж природа, як пояснює містер Магі, не сприяє довершеності^{469}.

Еглінтонові очі втішено блиснули з несмілою подякою. Зрадів він, бадьорий пуританин, бо має глини цілу тонну.

Улестити. Інколи. Але улестити.

— Сам собі батько, — промимрив сам до себе Синмулліган. — Постривайте-но. Я завагітнів. У мене в голові ненароджена дитина. Атена-Паллада! П’єса! Має народитися п’єса! Допоможіть мені розродитися!

Він стиснув долонями своє чоло, як акушерка стискає живіт породіллі.

— Що ж до його родини, — провадив Стівен, — то ймення його матері живе в Арденському лісі^{470}. На її смерть він відгукнувся сценою з Волумнією в «Коріолані»^{471}. Про смерть його малого сина нагадує смерть юного Артура в «Королі Іоанні». Гамлет, чорний принц, це Гамнет Шекспір. З кого писалися дівчата у «Бурі», в «Періклі» та в «Зимовій казці», ми знаємо. Хто така Клеопатра, звідки єгипетські казани з м’ясом, хто Крессіда й Венера^{472}, ми здогадуємося. Проте там є ще один його сім’янин.

— Сюжет розгортається, — озвався Джон Еглінтон.

Бібліотекар-квакер придибав навшпиньки дрібушечки, диб-диб дрібними крочками, і лице тремтить-здригається у поспіху раз у раз.

Двері зачинилися. Келія. Позирни.

Вони слухають. Троє. Вони.

Я ти він вони.

Тож призволяйтеся.

СТІВЕН: У нього було троє братів, Гілберт, Едмунд, Ричард. Гілберт уже на схилі віку розказував якимсь джентльменам про те, як Містар Касієр дав йому задурно білет у теятер і він побачив там свого братуху Містара Віля що пише пієси у Лондоні і в тій пієсі про борців він виносив чоловіка на спині. Запам’яталася йому ковбаса, яку продавали в партері і яка втішила його до глибини душі. Імени його не знайдемо ніде, але імена Едмунда і Ричарда наявні у творах їхнього любого братика Вільяма.

МАГІЕГЛІНДЖОН: Імена! Що там в імені^{473}?

КРАЩ: Це ж моє ім’я — Ричард, розумієте. Сподіваюся, ви зможете сказати добре слово про Ричарда, ну, хоч заради мене.

(Сміх)

КРАСЕНЬ МУЛЛІГАН: (piano. Diminuendo)

СТІВЕН: У його трійці чорних Віллів, запеклих лиходіїв, Яго, Ричард-горбань^{474}, Едмунд у «Королі Лірі», двоє мають імена лихих дядьків. До речі, цю останню п’єсу написано, чи він її писав, саме в той час, коли його брат помирав у Саутворку.

КРАЩ: Сподіваюся, що всі лиходійства поставлять на карб Едмундові. Я не хочу, щоб Ричард, мій тезко…

(Сміх)

КВАКЕРЛІСТЕР: (a tempo) Але той, хто хоче вкрасти у мене моє чесне ймення…

СТІВЕН: (stringendo) Він заховав своє ймення, гарне ймення, Вільям^{475}, у своїх п’єсах, надавав його то статистові, то блазневі, як то робили колись італійські майстри — зображали себе на своїх полотнах десь у куточку. А от у своїх сонетах він уживав його при кожній нагоді, Віллів там є подостатком. Як у Джона О’Гонта^{476}, його ймення любе йому, так само любе, як і герб, заради якого він був ладен підлещуватися до будь-кого: на чорному поясі золотий спис із срібним вістрям, Honorificabilitudinitatibus[141], і навіть любіше, ніж його слава найбільшого в країні потрясальника сцени. Що там в імені? Це ми всі запитуємо себе у дитинстві, коли пишемо ім’я, що, як пояснюють, належить нам. Зірка, яка сяє і вдень^{477}, вогнедишний змій, що появився на небі, коли він народився. Вона одна яскріла на небесах навіть серед білого дня, яскравіше, ніж Венера вночі, а ночами променіла над зіркою дельти Кассіопеї, сузір’я, яке простяглося у формі, що нагадує ініціал його імени. Його очі дивилися на неї, схиленої до обрію на схід від Ведмедиці, коли він простував улітку опівночі сонними полями, вертаючись із Шоттері^{478}, де млів у її обіймах.

Обидва задоволені. Я теж.

Не кажи їм, що йому було дев’ять років, коли вона згасла.

І не було ніяких обіймів.

Чекай, доки тебе причарують і зваблять. Ти ж нюня. Кому ти потрібен, щоб тебе звабити?

Читай знаки на небі. Autontimerumenos. Bous Stephanoumenos[142]. Яка ж твоя конфігурація небесних світил? Стівене, Стівен, заспівай, як півень. S.D.: sua donna. Già: di lui. Gelindo risolve di non amar S. D[143].

— Що ж це за притичина така? — запитав бібліотекар-квакер. — Якесь небесне з’явисько?

— Вночі це зірка, — пояснив Стівен, — а вдень стовп хмар.

Яке ще може бути пояснення?

Стівен поглянув на свій капелюх, на ціпок, на свої черевики.

Стефанос — мій вінець. Мій меч. А ці його черевики тільки нівечать мені ноги. Купити собі нові. Шкарпетки вже з дірками. І носову хусточку теж.

— Ви непогано тлумачите його ім’я, — визнав Джон Еглінтон. — А ваше ім’я якесь дивне. Гадаю, воно пояснює, звідки ваш специфічний гумор.

Моє, Магі і Муллігана.

Класний штукар^{479}, шугає в повітрі як сокіл. Ти літав. А куди? Ньюгейвен — Дьєпп, пасажиром третього класу. Париж і назад. Кулик. Ікар. Pater, ait[144]^{480}. Шубовснув у море. Борсається у хвилях. Ти і є кулик. Він теж кулик.

Містер Кращ у тихому запалі підняв свій записник і сказав:

— Це дуже цікавий момент, бо мотив брата, до вашого відома, ми знаходимо також і в давніх ірландських міфах. Саме те, про що ви оце балакаєте. Про трьох Шекспірових братів. Та й у Ґріммів теж саме, до вашого відома, у казках. Там третій брат жениться із сплячою красунею і хапає щастя в обидві жмені.

Найкращий з кращих братів. Хороший, кращий, найкращий.

Бібліотекар-квакер приплигав до нього і став поряд.

— Мені цікаво почути, — звернувся він, — котрого з братів ви… Я розумію, ви вважаєте, що один із братів учинив щось таке… А може, ви хочете сказати нам про це згодом?

Він сам себе вивів на чисту воду: подивився на всіх — і прикусив язика.

Помічник погукав у прочинені двері:

— Містере Лістере. Отець Дайнін^{481} просить…

— Ах, отець Дайнін! Іду-йду!

Хутко-прудко шпарко-шустро з рипом-скрипом іде-йде він, іде-йде — й пішов.

На ринг вийшов Джон Еглінтон.

— Так от, — розпочав він, — послухаємо, що ви нам розкажете про Ричарда та Едмунда. Певно, ви залишили їх на закуску, га?

— Звичайно ж, я ніяк не міг сподіватися на те, що ви не забули про цих двох шляхетних родичів, дядечка Ричі й дядечка Едмунда, — відповів Стівен. — Братів забувають так само часто, як і парасолі.

Кулик.

Де твій брат? Сидить в аптеці. Моє точило^{482}. Він, потім Кренлі, Мулліган, а тепер ось ці. Промови, промови. А треба діяти. От і дій, промовляючи. Вони пробують подражнити тебе, щоб випробувати, на що ти здатний. Тож дій. Дай відсіч їхнім діям.

Кулик.

Я втомився, слухаючи свій голос, голос Ісава. Півцарства за ковток^{483}.

Вперед.

— Ви скажете, що ці імена він просто взяв із хронік, з яких запозичив усе потрібне для своїх драм. Чому ж він вибрав саме ці, а не якісь інші? Ричард, падлюка, горбань, байстрюк, женихається до вдовиці Енн (що там в імені?) зваблює, спокушає її, мерзотник, веселу вдову. Ричард-завойовник, третій брат, виходить на престол після Вільяма-переможеного. Й останні чотири дії драми повисли на дії першій. З усіх Шекспірових королів Ричард єдиний, до кого він ставиться без належної до вінценосців шаноби, сьогосвітнього ангела. Чому бічна інтрига в «Королі Лірі», де діє Едмунд, витягнена з «Аркадії» Сіднея і припасована до кельтської легенди з доісторичних часів?

— Так вирішив Вілл, — заступився за автора Джон Еглінтон. — Але нам грішним не слід отепер комбінувати скандинавську сагу з уривком роману Жорджа Мередіта. Que voulez-vous[145]? — сказав би Мур. Він помістив Богемію на березі моря, а Одіссей у нього цитує Арістотеля^{484}.

— А чому? — запитав Стівен самого себе. — Тому що тема брата-дурисвіта, чи зажерливого брата, чи брата-перелюбника, чи брата, де всі ці вади вкупі, була тим для Шекспіра, чим убогі не були, тим, що вони завжди з ним. Спогад про вигнання, вигнання з серця, вигнання з дому вчувається безперервно, починаючи з «Двох веронців» і далі аж до того, коли Просперо ламає своє берло, закопує його в землю і топить свої книги в морській глибині. В середині його життя він роздвоюється, віддзеркалюється в іншому, повторюється, протасис, епітасис, катастасис, катастрофа. Спогад виникає ще раз, коли у нього вже смерть за плечима, коли його заміжню доньку Сьюзен, — яблуко від яблуні далеко не котиться, — звинувачують у подружній невірності^{485}. Та це й був той первісний гріх, який забив йому тяму, розслабив його волю і владно прихилив до лихого. Саме так висловилися з цього приводу мілорди єпископи Мейнутські: це первісний гріх, і як первісний гріх він був скоєний іншим, чий гріх він теж скоїв. Доказ цього знаходимо між рядками останніх його написаних слів, навічно викарбованих на його надгробному камені, під яким ніколи не спочиватимуть тлінні останки його дружини. Час не спромігся його стерти. Краса і злагода не затулили. Безліч разів він виникає у різних проявах у створеному ним світі, в «Багато галасу даремно», двічі в «Як вам це сподобається», в «Бурі», в «Гамлеті», в «Мірі за міру» та в усіх інших п’єсах, яких я не читав.

Він засміявся, щоб звільнити свій розум від кайданів свого розуму.

Суддя Еглінтон підсумував розгляд цієї справи.

— Істина посередині, — оголосив він. — Він і привид, він і принц. Він є все у всьому.

— Так воно і є, — погодився Стівен. — Хлопчина з першої дії, у п’ятій дії він уже зрілий муж. Все у всьому. У «Цимбеліні» і в «Отелло» він звідник і рогоносець. Він діє і на нього діють. Прагнучи до ідеалу чи до збочення, він, як Хозе, убиває живу-живісіньку Кармен. Його настирний розум — це Яго, який боїться стати рогоносцем і жадає, щоб мавр у ньому страждав безупинно.

— Ку-ку! Ку-ку! — сласно проспівав Рогасень Мулліган. — Тривожний гук[146], несе мужам він стільки мук!

Темна стеля кімнати почула і відгукнулася луною.

— А Яго! Яка яскрава особа! — оголосив небоязкий Джон Егліртон. — Хай там що, а проте слід погодитися з Дюма-сином (чи з Дюма-батьком), що Шекспір найбільший творець, окрім Господа Бога^{486}.

— До чоловіків йому байдуже і до жінок теж, — сказав Стівен. — Проживши все життя десь інде, він повертається у той закуток, де народився, де існував завжди і змалечку і дорослим, як мовчазний свідок, і тут закінчується його життєвий шлях, і тут, у цю землю, він саджає свою шовковицю^{487}. І помирає. Та й уже по всьому. Гробарі закопують Гамлета-батька і Гамлета-сина. Нарешті він і король і принц — посмертно, із належною для такого випадку музикою. Та хоч він і вбитий і зраджений ними, усі ніжні чутливі серця його оплакують, бо ж для всякого жіноцтва, чи то данського чи дублінського, жаль за покійним це єдиний чоловік, з яким вони б ніколи не розлучилися. Якщо вам до вподоби епілог, повтішайтеся ним: прогресивний Просперо винагороджений за свої чесноти, Ліззі^{488}, улюблена дідусева пестунка, і дядечко Ричі^{489} — поганець, якого поетичне правосуддя запроторює в місця, призначені для поганих негрів. Завіса падає. У зовнішньому світі він виявив реально існуючі речі, які у своєму внутрішньому світі вважав тільки можливими. Метерлінк каже: Якщо Сократ вийде сьогодні із свого дому, він побачить, що на його порозі сидить той самий мудрець, що й він. Якщо Юда рушить у мандри, то примандрує до Юди^{490}. Життя кожного з нас складається з низки днів, які минають один за одним. Ми чимчикуємо крізь самих себе, зустрічаючи бандитів, привидів, велетнів, старців, юнаків, жінок, удів, побратимів. Та щоразу зустрічаємо самих себе. Той драматург^{491}, який написав фоліо цього світу, і написав його так-сяк (Він дав нам спочатку світло, а сонце аж через два дні по тому), володар усіх речей на світі, кого чи не більшість римо-католиків називають dio boia, бог-катюга, поза всяким сумнівом являє собою все у всьому в кожному з нас, він візник і він різник і міг би стати і звідником і рогоносцем, коли б не та обставина, що в небесному розпорядку, як застерігав Гамлет, немає шлюбів, і чоловік стає ангелом-андрогіном, поєднуючи в собі себе з дружиною.

— Еврика! — враз зарепетував Красень Мулліган. — Еврика!

Запашівши від радости, він підскочив і стриб до Еглінтонового столу.

— Дозвольте? — запитав він. — Господь заговорив до Малахії.

І він почав щось строчити на бібліотечному бланку.

Треба буде прихопити кілька бланків на виході.

— Ті, хто вже одружені, — заговорив містер Кращ, солодкомовний оповісник, — всі хай так і живуть у шлюбі, крім одного. А решта хай лишаються неодруженими.

Він засміявся, неодружений, дивлячись на Еглінтона Іоанна, мистецтв бакалавра-холостяка[147].

Живучи без жінки і не маючи любаски, пильнуючи, щоб якась не обкрутила його, кожен із них щовечора тішиться, вчитуючись у варіанти різних видань «Приборкання норовливої».

— Ви ввели нас в оману, — руба заявив, звертаючись до Стівена, Джон Еглінтон. — Ви довго водили нас довкільними стежками і зрештою привели до звичайного французького трикутника. А чи ви самі вірите у свою теорію?

— Ні, — зразу ж відмовив Стівен.

— То, може, ви викладете все це письмово? — запропонував містер Кращ. — Ліпше зробіть це у формі діалогу, розумієте, як зробив Вайльд у своїх платонічних діалогах^{492}.

Джон Еклектик посміхнувся.

— У такому разі, — сказав він, — я не бачу, чому вам належить отримати якусь оплату за це, коли ви в нього не вірите. Дауден вважає, що «Гамлет» містить у собі якусь таємницю, проте більше нічого не каже. Гер Бляйбтрой^{493}, якого Пайпер бачив у Берліні, розробляє теорію про авторство Ратленда, він гадає, що секрет захований у стратфордському пам’ятнику, і збирається зустрітися з теперішнім герцоґом, каже Пайпер, і довести, що п’єси написав його предок. Для його ясновельможности то буде справжній сюрприз. Але він вірить у свою теорію.

Я вірю, о Господи, допоможи моєму невірству. Тобто допоможи мені вірити або допоможи мені не вірити? Хто допомагає мені вірити? Egomen[148]. А не вірити? Хтось інший.

— Ви єдиний з дописувачів «Дани», який просить срібняків за свої публікації. І я не певен, чи буде місце в наступному номері. Фред Раєн хоче, щоб ми помістили його статтю на тему економіки.

Фрайдрайн. Він мені позичив два срібняки. Щоб протрималася моя душа в тілі. Економіка.

— Давайте гінею, — сказав Стівен, — і можете опублікувати цю розмову.

Красень Мулліган припинив строчити, осміхаючись, й осміхаючись, підвівся і поважно повідомив із медовою ущипливістю:

— Я навідався був до барда Кінчика в його літній резиденції на Верхній Мекленбург-стрит і застав його над тим, що він поглиблено вивчав Summa contra Gentiles[149] у товаристві двох гонорейних леді, Неллі-Незайманої і Розалі, шльондри з вугільної пристані^{494}.

Він урвав свою мову.

— Ходімо, Кінчику. Ходімо, Енгусе, що мандрує з птахами^{495}.

Ходімо, Кінчику, ти вже доїв усі наші недоїдки. Не сумуй, матимеш іще вдосталь і недоїдків, і недопитків.

Стівен підвівся.

Життя триває багато днів. Цей скоро закінчиться.

— Побачимося ввечері, — сказав Джон Еглінтон. Notre ami[150] Мур сподівається, що Малахій Мулліган прийде теж.

Красень Мулліган помахав на прощання бланком і панамою.

— Мсьє Мур, — нагадав він — знайомить ірландську молодь із французькою словесністю. Я прийду. Ходімо, Кінчику, бардам слід промочити горлянку. Ти можеш пройти прямо, не хитаючись?

Зубоскалить…

Дудлити до одинадцятої. Щовечірня розвага ірландців^{496}.

Талалай…

Стівен ходив за талалаєм хвостиком…

Колись була у нас у Національній бібліотеці розмова. Шекс. А тоді. Коли рушив талалай, я також слідом давай. Наступаючи йому на п’яти.

Стівен попрощався з товариством і, почуваючись придавленим, як вичавлений лимон, рушив за талалаєм, гарно зачесаним, чисто поголеним, із келії під склепінням у жорстокий білий світ, що трощить усе живе бездумно. І що ж я дізнався? Про них? Про себе?

Тепер гуляй собі як Гейнс.

Зала для постійних читачів. У списку числиться Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тисделл Фаррелл, який своїм химерним підписом закінчує свої полісиллабуси. Тема: чи був Гамлет божевільний? Квакерова головешка бесідує з абатиком на предмети теософічні:

— Авжеж, будь ласка, сер… Мені буде дуже приємно, якщо…

Потішений собою Красень Мулліган тішився приємною балачкою з собою ж і приязно самому собі кивав головою:

— Задоволена дупа.

Турнікет.

Та хіба?… Капелюшок із блакитною биндою… Абияк нашкрябано… Що? Позирнула?..

Заокруглена балюстрада; тихоплинний Мінцій^{497}.

Пустун^{498} Мулліган, ошоломлений своєю панамою, спускався, підстрибуючи, сходами і при тому наспівував, віршуючи:

Потім прорік:

— А тут ще й цей китаєць без підборіддя! Чин Чон Ег Лін Тон^{500}. Ми з Гейнсом зайшли в їхній балаган у тому домі, де збираються всі дублінські слюсарі. Наші лицедії творять там нове мистецтво для Європи, як давні греки^{501} чи М. Метерлінк. Театр Абатства! Мені там тхнуло потом ченців.

І він зневажливо сплюнув.

Забув: що він зовсім не забув, як його відшмагав цей вошивий Люсі^{502}. І також: він кинув femme de trente ans[151]^{503}. Чом же не було більше дітей? І першою народилася дівчинка?

Мудрий по шкоді. То повернися.

Стійкий самітник усе ще там (він отримав свій шмат пирога) і молоденький мазунчик теж, кортить погладити Федонові шовкові кучері.

Ой… я хотів був… забув… сказати… що він…

— Лонгворт і МакКерді Аткінсон^{504} теж там були…

Пустун Мулліган, скачучи вниз сходами, декламував:

Викаблучуйся й далі. Пізнай сам себе.

Скалозуб зупинився сходинкою нижче і зирить на мене глумливо. Я теж зупинився.

— Дурник ти похоронний, — жалісливо мовив Красень Мулліган. — Сінг уже перестав одягатися в чорне, бо хоче виглядати по-людському. Чорні тільки ворони, попи та англійське вугілля.

І хихикнув.

— Лонгворта мало грець не побив, — повідомив він, — після того, як ти написав рецензію на писанину тієї старої плетухи Ґреґорі^{506}. Ну й штукар же ти, жидоєзуїт на службі пресвятої інквізиції! Вона влаштувала тебе в ту газету, а ти називаєш її витвір базграниною. Хіба не можна було обережніше, як у Єйтса?

І він пострибав далі сходами, кривляючись і картинно вимахуючи руками. І проголосив:

— Найкраща з усіх книжок, які вийшли у нашій країні, відколи я живу. На рівні хіба що Гомера.

Він спинився на останній сходинці.

— Я замислив п’єсу для пантоміми, — урочисто оголосив він.

Колонна зала у мавританському стилі, тіні лягають одна на одну. Дев’ятеро танцівників у капелюхах, де позначено номер кожного, щойно протанцювали мавританський танець.

Змінюючи мелодію і тембр голосу, Красень Мулліган став читати написане на своїй скрижалі:

Він самовдоволено оскалився до Стівена, кажучи:

— Може, я й не спромігся приховати своє я. Але послухай-но.

І читав далі marcato[152]:

— Дійові особи:

ТОБІ ДРОЧИНСЬКІ (поляк-імпотент)

МАНДАВОШИК (лісовик-розбишака)

МЕДИК-ПІСЮН

і

МЕДИК-ЛАМПА ДЕВІ (одного поля ягоди)

МАТІНКА ГРОГАН (водоносиця)

НОВЕНЬКА НЕЛЛІ

і

РОЗАЛІ (повія з вугільного причалу)

Він засміявся, похитуючи головою, і рушив далі, а Стівен подався слідом за ним; а він весело озивався до примар, до мертвих душ:

— О, та пам’ятна ніч у Кемден-холі, коли Еріновим дочкам^{507} довелося задирати спідниці, щоб переступати через тебе, бо ти лежав у своїй блювотині, червонястій чи різнобарвній та калюжній!

— Найневинніший із усіх Ерінових синів, — заперечив Стівен, — заради якого вони будь-коли задирали спідниці.

На виході з бібліотеки він, відчуваючи, що хтось за ним позаду, відступив убік.

Розійтися. Якраз нагода. А тоді куди? Якщо Сократ вийде сьогодні із свого дому, якщо Юда рушить у мандри. То й що? Мене чекає простір, куди мені неодмінно судилося прийти.

Моя воля, і насупроти — його воля. Між ними неозоре море.

Між ними пройшов чоловік, уклонився, вітаючись.

— Ще раз добридень, — відповів Красень Мулліган.

Портик.

Тут я стежив за птахами, хотів за їхнім летом передбачити своє майбутнє. Енгус із птахами. Вони летять, тоді прилітають. Цієї ночі літав і я. Літав легко, як птах. Люди дивувалися. Потім квартал, де дівки. Він простягав мені скибку солодкої, як мед, дині. Зайди. Сам побачиш.

— Мандрівний жид, — прошепотів із удаваним жахом Красень Мулліган. — Ти бачив, як він глянув на тебе? Подивився на тебе хтивим оком. Я боюсь за тебе, старий мореплавцю^{508}. Ой, Кінчику, ти в страшній небезпеці. Вживи застережних заходів. На штани надійний пояс.

Оксенфордські нахили^{509}.

День. Тачка сонця над аркою мосту^{510}.

Темна спина простувала попереду. Ступає як леопард, униз, до воріт, під гостряками ґрат.

Вони слідом за ним.

То глузуй із мене ще. Не мовчи.

При ясній погоді добре вирізнялися рельєфи стін будинків на Кілдер-стрит. Птахів немає. З димарів на будинках здіймалися два хирляві плюмажі диму, похитувалися, наче пір’їни, розпушувалися і стиха розвіювалися.

Годі опиратися. Мир Цимбелінових жерців-друїдів^{511}, що володіють таємницями містерій: вівтар для всього світу.

Епізод 10

Очільник^{512}, превелебний Джон Конмі, Т. І., зійшовши з ґанку своєї резиденції, засунув свій гладенький годинник назад у нагрудну кишеню. П’ять хвилин до третьої. Саме час прогулятися в Артейн. То як прізвище цього хлопця? Ага, Дігнем. Vere dignum et justum est[153]. Цю справу треба віддати на розсуд братові Свану^{513}. Лист містера Каннінгема. Так. Зробити йому таку послугу, якщо це можливо. Добрий католик, не проминає служби Божої, повсякчас допомагає збирати пожертви парафіян на потреби церкви.

Одноногий матрос, який простував вулицею, спроквола переставляючи свої милиці, щось прогарчав нерозбірливо. Біля монастиря черниць — сестер милосердя він зупинився і простягнув свій картуз, просячи милостині у превелебного Джона Конмі, Т. І. Отець Конмі поблагословив його на гарячому осонні, не забуваючи: в гаманці тільки одна срібна крона.

Отець Конмі повернув до Маунтджой-сквер. Мимохідь, на мить, він подумав про солдатів і матросів, які залишилися без ніг, скалічені гарматними ядрами, і доживають свого віку в бідняцьких притулках для інвалідів, а також про те, що сказав кардинал Волсі^{514}: Якби я служив моєму Богові так само вірно, як служив моєму королю, Він би не кинув мене у дні старости. Він простував у тіні дерев, що вигравали полисками зелених листочків, а назустріч йому прямувала дружина містера Девіда Шігі, Члена Парламенту.

— Дякую, отче. Пречудово. А як ви, отче?

Отець Конмі почувався навдивовижу добре. Він збирався у Бакстон, мабуть, поп’є там водиці. А як її сини, чи добре їм ведеться у Бельведері? Все гаразд? Отець Конмі був дуже радий це чути. А як сам містер Шігі? Ще в Лондоні. Певна річ, бо ж сесія парламенту ще триває. Яка гарна погода, просто диво. Так, дуже можливо, що отець Бернард Воган знову виступить зі своїми проповідями. О так, величезний успіх. Дивовижний він проповідник.

Отець Конмі був дуже радий зустріти дружину містера Девіда Шігі, Ч. П., і побачити її при доброму здоров’ї, і він попросив переказати містерові Девіду Шігі, Ч. П., свої щирі вітання. Так, він неодмінно до них завітає.

— Бувайте здорові, місіс Шігі.

Отець Конмі підняв свій шовковий капелюх, прощаючися з блискітками її мантильї, які чорнильно яскріли на сонці. І ще раз усміхнувся, рушаючи далі. Він пам’ятав, що зуби почистив бетелем із додачею пальмової олії.

Отець Конмі йшов і, йдучи, усміхався, бо згадував кумедний вираз очей отця Бернарда Вогана і його простонародну лондонську вимову.

— Пілат! Та треба було йому розігнати цей базар утришия!

Може запалити людей своїм словом. Нічого не скажеш. Зробив багато чого доброго. Без сумніву. Казав, що любить Ірландію і любить ірландців. Сам із щасливої сім’ї, що досить незвично. Чи не з Вельсу?

О, щоб не забути. Лист до отця-провінціала^{515}.

Отець Конмі зупинив трьох школяриків на розі Маунтджой-сквер. Так: вони з Бельведера. З підготовчого класу, ага. А чи добре вони поводяться в школі? О! Тоді все гаразд. А як звуть тебе? Джек Соген. А тебе? Джер. Галлагер. А цього хлопчину? Його звуть Бранні Лайнем. До чого ж симпатичне у нього ім’я.

Отець Конмі дістав лист із нагрудної кишені, дав його малому Бранні Лайнему і показав на червону поштову тумбу на розі Фіцгіббон-стрит.

— Та побережися, щоб ти сам не впав туди слідом за листом, хлопче, — сказав він жартома.

Хлоп’ята поглянули на отця Конмі своїми шістьма очима і засміялися:

— О, сер!

— Ану ж бо подивимося, чи ти вмієш укинути лист, — оголосив отець Конмі.

Малий Брайні Лайнем перебіг вулицю і вкинув лист отця Конмі до отця-провінціала в щілину ясно-червоної поштової скриньки. Отець Конмі усміхнувся, кивнув головою, знову усміхнувся і рушив далі східною стороною Маунтджой-сквер.

Містер Деніс Дж. Маджінні, учитель танців та ін., у циліндрі, у сіро-синьому сурдуті з шовковими вилогами й білою нагрудною хусткою, у вузьких бузкових штанях, у рукавичках канаркового кольору і лакованих гостроносих черевиках, виступаючи величаво, поштиво обійшов стороною леді Максвелл, випереджаючи її на розі Дігнем-корт.

А це, часом, чи не місіс МакГіннесс?

Місіс МакГіннесс, поважна, сивоволоса, поклонилася отцеві Конмі з того боку вулиці, де вона простувала усміхнена. І отець Конмі усміхнувся і привітав її. Як вона собі мається?

Статура у неї просто на диво. Як у Марії, королеви Шотландії[154]. І подумати тільки, вона ж була лихваркою. От як воно складається! Така у неї… як би висловитися… така королівська позитура.

Отець Конмі простував по Грейт-Чарльз-стрит і позирнув ліворуч на зачинену нонконформістську церкву. Преподобний Т. Р. Грін, бакалавр мистецтв, казатиме (D. V.[155]) казання. У них це пастор, і, вважається, має бенефіцію, тобто, латиною, обов’язок благодіяти. Тож він і вирішив облагодіяти їх, сказавши кілька слів. А проте слід поставитися до них поблажливо. Закореніла омана^{516}. Діють на рівні своєї просвіти.

Отець Конмі звернув на Велику Окружну і рушив далі. Дивно, що досі в такому важливому напрямі не проклали трамвайної лінії. Певна річ, вона тут потрібна.

З Річмонд-стрит вибіг гурт школярів із ранцями на плечах. Усі враз підняли свої поношені картузики. Отець Конмі приязно кивнув їм кілька разів. Вони зі школи Християнських братів.

І тут отець Конмі відчув — із правого боку війнуло пахощами ладану. Церква святого Йосифа на Портленд-роу. Для старих доброчесних жінок. Отець Конмі зняв капелюха, пошановуючи святе таїнство, яке там відбувається. Так, доброчесні, але часом бувають нестерпні.

Ось будинок Олдборо; отець Конмі подумав про цього марнотратного вельможу. А нині в ньому міститься якась установа чи канцелярія.

Отець Конмі пішов далі по Північній Стренд-роуд, там його привітав містер Вільям Галлагер, він стояв на порозі своєї крамниці. Отець Конмі привітав містера Вільяма Галлагера і відчув пахощі копченостей та охолодженого в барильцях масла. Він пройшов повз лавку тютюнника Грогана, поряд з якою стояли дошки з оголошеннями про жахливу катастрофу в Нью-Йорку. В Америці подібні випадки бувають постійно. Біда людям, що гинуть із нерозкаяною душею. Хоча можна враз щиро покаятися.

Отець Конмі проминув винну лавку Данієля Бергіна, під вікнами якої стояли, спершися об стіну, двоє чоловіків на дозвіллі. Вони привіталися з ним, і він із ними теж привітався.

Отець Конмі пройшов повз похоронну контору Г. Дж. О’Ніла, де Корні Келлегер, бухгалтер, жуючи стеблинку трави, робив записи в своєму журналі. Констебль, обходячи дозором свою дільницю, привітався з отцем Конмі, і отець Конмі привітав констебля. Ось крамниця Юкстеттера, торгівля свининою, отець Конмі побачив виставлені товари: ковбаси білі, кров’яні, червоні, доладно скручені кільцями.

Під деревами Чарлевілл-мола на причалі каналу отець Конмі побачив баржу, навантажену торфом, її тяглову конячину, що стояла, понуривши голову, і барочника в брудному брилі, який сидів на баржі, курячи, і зирив на гілку тополі над головою. Ідилічна картина, і отець Конмі поміркував про те, який передбачливий наш Творець: він-бо створив торф у болотах, щоб люди могли його викопувати та привозити і в місто і в села, і щоб бідняки опалювали ним свої оселі.

На Ньюкоменському мості превелебний Джон Конмі, Т. І., отець-настоятель церкви святого Френсіса Ксаверія, що на Горішній Гардинер-стрит, сів на трамвай, який ішов на околицю.

З трамваю, який ішов у центр, на Ньюкоменському мості зійшов велебний Ніколас Дадлі, вікарій церкви святої Агати, що на Північній Вільям-стрит.

На Ньюкоменському мості отець Конмі сів на трамвай, що йде на околицю тому, що він не любив ходити пішки по небрукованій дорозі повз Мад-айленд.

Отець Конмі сів у кутку вагона і дбайливо засунув синій квиток у вічко однієї із своїх пухких лайкових рукавичок, а чотири шилінги, шестипенсовик і п’ять пенсів висипав із долоні — а вона була в другій пухкій лайковій рукавичці — у гаманець. Проїжджаючи повз церкву, оповиту плющем, він міркував над тим, що контролер зазвичай заходить тоді, коли забудешся і загубиш свій квиток. Урочистий вираз на обличчі пасажирів здавався отцеві Конмі недоречним для такої короткої і дешевої подорожі. Отець Конмі хотів, щоб усі люди були просто в доброму гуморі.

День видався, як на диво. Джентльмен в окулярах, який сидів насупроти отця Конмі і щось був пояснював, замовк, опустивши погляд долу. Його дружина, — певно, дружина, подумав отець Конмі. Тож дружина джентльмена в окулярах позіхнула, ледь помітно розтуливши уста. Вона підвела свій кулачок у рукавичці, знову ледь позіхнула, поляпала кулачком по губах і усміхнулася так злегка, так мило.

Отець Конмі зауважив, що у вагоні чути пахощі її парфумів. Зауважив він також, що незграбний чолов’яга, її сусіда з другого боку, сидить на краєчку свого сидіння.

Отець Конмі, стоячи біля балюстради олтаря, насилу спромігся покласти гостію у рот незграбного старця, у якого тряслася голова.

Трамвай зупинився коло мосту Еннслей і вже був рушив, коли старенька жіночка раптом підвелася, щоб вийти. Кондуктор сіпнув шворку дзвінка, щоб зупинити трамвай. Вона вийшла з кошиком та сіткою в руках, і отець Конмі бачив, як кондуктор допоміг їй зійти з сіткою і кошиком, і отець Конмі подумав, що, мабуть, вона спохопилася, бо проїхала далі, ніж дозволяв її одноцентовий квиток, і що вона така собі добра душа, одна з тих, кому, відпустивши гріхи, доводиться двічі повторювати благословляю тебе, дитино моя, на знак того, що гріхи вже відпущено, молися за мене. Але ж у них було так багато тривог у житті, стільки клопоту, у сердешних бідолашок.

З рекламних афіш на отця Конмі дивився містер Юджин Стреттон, осміхався лапатими негритянськими губами.

Отець Конмі подумав про душі чорношкірих і брунатношкірих і жовтошкірих людей, і про свою проповідь щодо святого Петера Клавера, Т. І., і щодо африканської місії та поширення істинної віри і щодо мільйонів чорних, брунатних і жовтих душ, які не встигли охреститися водою, перш ніж їхня кончина настигла їх, яко злодія серед ночі. І книжка бельгійського єзуїта Le Nombre des Elus[156], на думку отця Конмі, раціонально трактує цю проблему. Бо ж мільйони й мільйони людських душ, створені Господом за його власною подобою, не змогли (D. V.) бути навернені в істинну віру. А втім, вони були Божі душі, самим Богом же й створені. Тож отцеві Конмі було шкода, що їх, чого доброго, доведеться викинути, наче непотріб, якщо можна так висловитися.

На зупинці Гаут-роуд отець Конмі вийшов із трамваю; кондуктор уклонився йому на прощання, і він теж уклонився кондукторові.

На Малагайд-роуд не було ні душі. Отцеві Конмі подобалася і ця вулиця, і її назва. І весільний передзвін Малагайд весь будить він^{517}. Лорд Толбот де Малагайд, прямий спадкоємець лорда-адмірала Малагайда і приналежних морів. За весільним передзвоном відразу ж лунає заклик до зброї, і вона в один єдиний день стала і нареченою, і дружиною, і вдовою. Усе те діялося в давні часи, коли вірнопідданий люд по всіх весях жив у теплі та добрі, коли панувала давня баронська старовина.

Простуючи далі, отець Конмі думав про свою невеличку книжку «Баронська старовина»^{518} і про ту книжку, яку можна було б написати про єзуїтські доми і про Мері Рочфорт, доньку лорда Моулсворта, першу графиню Бельведер.

Зажурена дама, не першої вже молодости, гуляла сама по березі озера Еннел, Мері, перша графиня Бельведер, журно гуляла увечері й не лякалася сплеску, коли у воду стрибала видра. Хто міг знати правду? Не лорд Бельведер, її ревнивий чоловік, і не її сповідник, чи вона вчинила перелюб до самого кінця, eiaculatio seminis inter vas naturale mulieris[157], з чоловіковим братом? Вона сповідалася б тільки наполовину, коли б согрішила не до кінця, як те робило жіноцтво. І знали б тільки Господь, та вона, та він, чоловіків брат.

Отець Конмі думав про незборимий плотський потяг, який, проте, необхідний для того, щоб людський рід на землі тривав без перерви, і про шляхи Бога, які не є нашими шляхами.

Дон Джон Конмі простував вулицею і водночас линув думкою в минулі часи. Там він був людина своя і шанована. Він зберігав у своїй пам’яті довірені йому на сповідях таємниці й усміхався усміхненим шляхетним обличчям, гостюючи у вітальнях із навощеними до блиску паркетами. І руки нареченого й нареченої, шляхетного і шляхетної, зводив докупи долонями дон Джон Конмі.

День був пречудовий.

Крізь ворота отець Конмі побачив грядки капусти; усі капустяні головки привітали його, присівши, реверансом, розхиливши спідні листки. Небо привітало його, випустивши зграю білих хмаринок, які поволі пливли за вітром. Moutonner[158], кажуть французи. Домашнє і влучне слово.

Отець Конмі, промовляючи свою чергову молитву, стежив за кучерявими хмарками над Реткоффі. Його щиколотки ніг у тонких шкарпетках і досі відчували, як кололася стерня на полі в Клонгоузі. Він ходив там, гуляючи вечорами, проказував молитви і чув вигуки хлопців, що бавилися на моріжку, юні вигуки в тихому вечірньому просторі. Він був ректором школи і порядкував лагідно.

Отець Конмі зняв рукавички і витяг свій требник із червоними краями. Закладка кольору слонокости позначала сторінку.

Молитва на дев’яту. Її належало проказати ще до ланчу. Але саме нагодилася леді Максвелл.

Отець Конмі проказав подумки Отче наш та Аве Марія і перехрестився. Deus in adiutorium[159].

Він спокійно прямував, проказуючи подумки молитву дев’ятої години, ішов і проказував, аж доки дійшов до Res у Bead immaculati: Principium verborum tuorum veritas: in eternum omnia indicia iusticiae iusticiae tuae[160].

Розпашілий юнак вигулькнув із прогалини в живоплоті, а слідом за ним появилася дівчина із жмутиком охлялих польових ромашок у руці. Юнак ураз підняв свою шапку, вітаючись із панотцем, а дівчина поквапно вклонилася йому і старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.

Отець Конмі поважно благословив обох і перегорнув тоненьку сторінку требника. Шін: Principes persecuti sunt me gratis: et a verbis tuis formidavit cor meum[161].

Корні Келлегер згорнув свій товстелезний журнал і неуважливо поглянув на соснове віко труни, яке стояло на чатах у кутку. Він випростався, підступив до нього, покрутив по осі, оглянув його форму і бронзові прибамбаси. Жуючи стеблинку, одсунув віко і пройшов до дверей. На порозі він насунув капелюх так, щоб криси затуляли обличчя від сонця, і сперся об одвірок, байдужно дивлячись на вулицю.

Отець Джон Конмі на мосту Ньюкомен сів у трамвай, який ішов у Доллімаунт.

Корні Келлегер, узутий у здорові черевики, стояв, тісно стуливши їх докупи, насунувши на лоба капелюх, і роззирався, жуючи стеблинку.

Констебль 57 С, який обходив свою дільницю, спинився поряд із ним привітатися.

— Чудовий сьогодні день, містере Келлегер.

— Еге ж, — погодився Корні Келлегер.

— Хоча й душно, — додав констебль.

Корні Келлегер мовчки чвиркнув дугою цівку зеленого трав’янистого соку, а щедра біла жіноча рука кинула грошик із вікна на Екклз-стрит.

— То що там нового? — запитав він.

— Учора увечері я бачив цього хлопа, — повідомив констебль, стишивши голос.

Одноногий матрос прошкутильгав за ріг аптеки Макконнелла повз візок із морозивом фірми Рабайотті і подибав на милицях по Екклз-стрит. Підходячи до крамниці Ларрі О’Рурка, який саме стояв на порозі без піджака, він задирливо загорлав:

— За Англію…

По тому він рвучко гойднувся на милицях, ступив кілька кроків повз Кейті і Буді Дедалів, зупинився і загорлав:

— …за рідний дім і красу^{519}.

Геть блідому й змореному обличчю Дж. Дж. О’Моллоя сказали, що містер Ламберт зараз на складі, розмовляє з клієнтом.

Тілиста леді спинилася, видобула з гаманця мідний гріш і кинула в простягнений кашкет. Матрос буркнув «спасибі», похмуро позирнув на нечулі вікна та, опустивши голову, розгойдано стрибнув іще чотири рази.

Потім зупинився і сердито загорлав:

— За Англію…

Двоє босоногих хлопчаків, які смоктали довгі палички локриці, зупинилися біля нього й витріщилися на куксу його ноги, роззявивши свої жовті слиняві роти.

Дужими стрибками він рушив далі, спинився, глянув угору на вікно й гаркнув щосили:

— …за рідний дім і красу.

Веселе щебетання, посвисти тривали там, за вікном, ще хвилину-другу, потім змовкли. Фіранки на вікні розсунули. Табличка на рамі «Квартири винаймаємо без меблів» упала. За шибкою з’явилася щедра рука, гола й пухка, вона, очевидно, вистромилася з білого корсажа й тісних бретельок нижньої спідниці. Жіночі пальці кинули монету крізь решітку на вікні. Вона впала на хідник.

Один із хлопчаків побіг, підняв її і поклав у картуз менестреля, кажучи: — Ось вона, сер.

Кейті і Буді Дедали вскочили до кухні, заповненої клубами пари.

— Ти віднесла книжки? — запитала Буді.

Меггі коло плити двічі помішала палицею сіру масу, яка булькотіла в мильній воді, й витерла чоло.

— За них нічого не дають, — сказала вона.

Отець Конмі простував Клонгоузьким полем, і стерня колола йому щиколотки в тонких шкарпетках.

— А де ти спробувала? — запитала Буді.

— У Макгіннессі.

Буді тупнула ногою і кинула свій ранець на стіл.

— Щоб їй добра не було, цій товстомордій корові! — вигукнула вона. Кейті підступила до плити і подивилася, примруживши очі.

— А що в казані? — запитала вона.

— Сорочки, — сказала Меггі.

Буді сердито вигукнула:

— Отуди к бісу, то, виявляється, що їсти у нас нема чого?

Кейті підняла подолом своєї заношеної спідниці кришку каструлі і запитала:

— А тут що?

На відповідь звідти вихопився струмінь густої пахучої пари.

— Гороховий суп, — сказала Меггі.

— Де ти взяла? — запитала Кейті.

— Сестра Мері Патрик, — пояснила Меггі.

Служник закалатав дзвінком.

— Дзень-дзелень!

Буді сіла за стіл і жадібно вигукнула:

— Ану, давай, насипай!

Меггі насипала їй із каструлі в тарілку густого жовтого супу. Кейті, що сиділа навпроти Буді, назбирала кінчиком пальця крихти хліба і, підносячи їх до рота, спокійно сказала:

— Добре, що маємо хоч таку поживу. А де Діллі?

— Пішла зустріти батька, — сказала Меггі.

Буді, яка розкришувала в жовтий суп скибку хліба, додала:

— Отця нашого, іже не на небесі.

Меггі, яка саме наливала жовтий суп у тарілку Меггі, вигукнула:

— Буді! Май же сором!

Човник, зім’ятий папірець, що його викинули в річку, Ілля йде, пливе собі легенько по Ліффі під Круговим мостом, стрибає в бистрини, де вода вирує навколо мостових підпорів, і прямує далі на схід повз судна і якірні ланцюги, між старим доком митниці та набережною Короля Ґеорґа.

У крамниці Торнтона білявка постелила дно плетеного кошика хрустким гофрованим папером. О’Кріп О’Шпар подав їй пляшку, загорнену в рожевий шовковий папір, і невеличкий слоїк.

— Покладіть зразу це, — звелів він.

— Так, — сер, — відповіла блондинка, — а фрукти згори.

— Те, що треба, м’яч у ворота, — зауважив О’Кріп О’Шпар.

Вона справно уклала гладкі груші, один ряд хвостиками в один бік, другий — хвостиками в протилежний, а між ними стиглі персики, які сором’язливо паленіли.

О’Кріп О’Шпар походжав у нових брунатних черевиках по крамниці, просякнутій запахом фруктів, брав плоди, молоді, соковиті, зморщені, й опасисті червоні помідори, і нюхав їх.

Перед ним пройшли ланцюжком H.E.L.Y.’S. у білих циліндрах, вони пошкандибали по Танжер-лейн до свого фінішу.

Раптово він відступив від козуба з суницями, витяг із кишеньки золотого годинника на всю довжину його ланцюжка і позирнув, котра там година.

— Чи ви зможете послати це трамваєм? Зараз?

Біля входу в пасаж Мерченс-арк чиясь темна спина перебирала книжки на візку вуличного букініста.

— Авжеж, сер. Це в межах міста?

— Так-так, — запевнив О’Кріп О’Шпар. — За десять хвилин звідси.

Білявка простягнула йому блокнот і олівець.

— Прошу, напишіть адресу, сер.

О’Кріп О’Шпар написав за конторкою адресу й посунув їй блокнот.

— Прошу, пошліть негайно, згода? — сказав він. — Це для хворого.

— Добре, сер. Зроблю це, сер.

О’Кріп О’Шпар весело побрязкав монетами в кишені штанів.

— І скільки це все мені буде коштувати? — запитав він.

Дівочі пальчики білявки порахували фрукти.

О’Кріп О’Шпар зазирнув у викот її блузки. Юна пташка. Він узяв червону гвоздику із скляної вази.

— Чи мені личить? — запитав галантно.

Білявка позирнула на нього скоса, підвелася, одягнений за останньою модою, краватка трохи перекосилася, і зашарілася, кажучи:

— Так, сер.

Нахилившися, вона знову перелічила гладкі груші й персики, які шарілися.

О’Кріп О’Шпар зазирнув у її блузку ще з більшою охотою, привітно сміючись зубами, що стискали стеблину з червоною квіткою.

— Можна, я скажу кілька слів по вашому телефону, міссі? — грайливо мовив він.

— Ма[162]! — сказав Альмідано Артіфоні.

Через плече Стівена він споглядав ґулястий череп Голдсміта.

Повільно проїхали два трамваї з туристами. Жінки сиділи на передніх сидіннях, схопившися за поручні. Блідолиці англійці. Руки чоловіків відверто стискали їхні осині талії. Вони почережно дивилися то на Триніті, то на суцільно колонний фасад Ірландського банку, де вуурвууркували голуби.

— Anch'io ho avuto di queste idee, — сказав Альмідано Артіфоні, — quand’ ero giovine come Lei. Eppoi mi sono convinto che il mondo è una bestia. È peccato. Perchè la sua voce… sarebbe un cespite di rendita, via. Invece, Lei si sacrifica[163].

— Sacrifizio incruento[164], — посміхнувся Стівен, тримаючи свій ясеновий ціпок посередині і легенько його погойдуючи.

— Speriamo, — охоче погодилося кругловиде вусате обличчя. — Ма, dia retta а me. Сі rifletta[165].

За велінням кам’яної руки Граттана трамвай із Інчікора зупинився, і з нього вивалилася ціла валка солдатів оркестру шотландського полку.

— Сі rifletterò[166], — сказав Стівен, дивлячись на широку холошу штанів.

— Ма, sul serio, eh[167]? — наполягав Альмінадо Артіфоні. Його дужа рука міцно стиснула Стівенову руку. Очі людини. Хвилину вони вдивлялися допитливо, потім ураз їхній погляд звернувся на трамвай, що саме підійшов із Долкі.

— Eccolo, — поспішно сказав по-дружньому Альмідано Артіфоні. — Venga a trovarmi е сі pensi. Addio, caro[168].

— Arrividerla, maestro, — відповів Стівен, знімаючи капелюха рукою, яка звільнилася. — Е grazie[169].

— Di che? Scusi, eh? Tante belle cose[170]!

Альмідано Артіфоні, тримаючи скручені в рурку ноти як сигнал, поспішив у своїх широчезних штанях до трамваю, що прямував у Долкі. Та ба, марно він поспішав, марно сигналив, затиснений у юрмищі голоколінних шотландців, які тягали своє музичне причандалля через ворота Триніті-коледжу.

Міс Данн засунула якнайдалі в шухляду свого стола «Жінку в білому»^{520}, яку вона взяла у бібліотеці на Кейпел-стрит, і вставила в друкарську машинку аркуш кольорового поштового паперу.

Тут чимало чого лишається незрозумілим. Чи кохає він насправді цю Меріон? Краще поміняти і взяти що-небудь Мері Сесіл Гей.

Диск поповз униз по жолобку, трохи повагався, завмер і видав їм цифру шість.

Міс Данн виклацала клавішами:

— 16 червня 1904.

П’ятеро ходячих рекламників у білих циліндрах підійшли цугом, стали вряд між рогом Моніпені та постаментом, призначеним для пам’ятника Вулфові Тону^{521}, і, показавши свої H.E.L.Y.’S., подалися назад, туди, звідки прийшли.

Потому вона перевела погляд на велику афішу, де була зображена Марія Кенделл^{522}, чарівна субретка, розслабившись, відкинулась і стала креслити в блокноті цифри шістнадцять та великі літери С. Жовтаве волосся і намазюкані щоки. Та яка ж із неї красуня? Ще й коротку свою спідничку задирає. А чи прийде цей хлопець увечері на музику. От якби моя кравчиня погодилася зробити мені гофровану гармонікою спідницю, як у Сьюзі Негл. Ото була сенсація. Шеннон і всі великі цабе з яхт-клубу аж остовпіли, дивлячись на неї. Не дай, Господи, щоб він затримав мене аж до сьомої.

Над вухом у неї владно задзеленчав телефон.

— Алло. Так, сер. Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої. Лише ці два, сер, до Белфаста і до Ліверпуля. Гаразд, сер. То мені можна піти після шостої, якщо ви не повернетесь. О чверть на сьому. Так, сер. Двадцять сім і шість. Я йому скажу. Так: один, сім, шість.

Вона нашкрябала на конверті три цифри.

— Містере О’Шпаре! Алло! Цей джентльмен із «Спорту» заходив, питав про вас. Атож, містер Ленеган. Він сказав, що буде о четвертій в «Ормонді». Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої.

Слабенький вогник вихопив із темряви два рожеві обличчя.

— Хто це? — запитав Нед Ламберт. — Чи не Кротті?

— Рінгабелла і Кроссгейвен^{523}, — відповів голос того, хто намацував ногою, куди ступити.

— То це ви, Джеку? Драстуйте, — сказав Нед Ламберт і, вітаючи, підняв гнучку рейку до склепіння, де грали сполохи. — Ходіть сюди. Та пильнуйте, там східці.

Сірник, піднятий догори в руці священика, догорів, пахкнувши довгим гнучким струменем полум’я, і впав додолу. Його червоний кінчик згас біля їхніх ніг — і знову на них наринув затхлий дух.

— Як цікаво! — пролунало в темряві з бездоганною вимовою.

— Атож, сер, — запально підтвердив Нед Ламберт. — Ми стоїмо в тій самій історичній палаті абатства святої Марії, де шовковий Томас^{524} оголосив на нараді про свій намір виступити проти англійської влади 1534 року. З погляду історії це місце має найважливіше значення в усьому Дубліні. О’Медден Берк каже, що незабаром щось про нього напише. Ще до Унії тут був старий Ірландський банк, і найперший єврейський храм теж містився тут, перш ніж вони збудували свою синагогу на Аделаїд-роуд. Ви, Джеку, мабуть, ніколи ще тут не були, правда ж?

— Ні, не був, Неде.

— Він заїхав сюди через Дейм-вок, — повідомив той з бездоганною вимовою, — якщо мене не зраджує пам’ять. Резиденція Кілдерів була в Томас-корт^{525}.

— Це так, — сказав Нед Ламберт. — Саме так, сер.

— Якщо ваша ласка, — озвався священик, — то наступного разу ви, може, дозволите мені…

— Аякже, — відповів Нед Ламберт. — Приходьте з фотоапаратом, коли вам завгодно. Я звелю прибрати з вікон ці мішки. Ви зможете фотографувати звідціля або звідціля.

У напівтемряві він походжав, стукаючи рейкою по купах мішків і зручних місцях на підлозі.

Над шаховою дошкою нависло довгасте обличчя з бородою і прикутим до дошки поглядом.

— Глибоко вдячний вам, містере Ламберте, — сказав священик. — Не буду більше забирати вашого дорогоцінного часу…

— Нема за що дякувати, — відмовив Нед Ламберт. — Заходьте, коли вам завгодно. Скажімо, наступного тижня. Підходить?

— Так, так. Бувайте здорові, містере Ламберте. Дуже приємно було познайомитися з вами.

— Мені теж було дуже приємно, сер, — відповів Нед Ламберт.

Він провів гостя до виходу і кинув рейку за колони. Удвох із Дж. Дж. Моллоєм вони спроквола вийшли у двір аббатства святої Марії, де биндюжники вантажили на вози мішки з ріжками та кокосовим борошном, О’Коннор, Вексфорд^{526}.

Він зупинився, щоб прочитати візитну карточку, яку тримав у руці.

— Преподобний Г’ю С. Лав, Реткоффі. Сучасна адреса: Сент-Майклс, Селлінс. Приємний молодик. Він сказав мені, що пише книжку про Фіцджеральдів^{527}. Історію знає як свої п’ять пальців, даю слово чести.

Дівчина старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.

— А я подумав, що ви тут задумали нову порохову змову, — сказав Дж. Дж. О’Моллой.

Нед Ламберт гучно клацнув пальцями над головою.

— Господи! — вигукнув він. — Я ж забув розказати йому історію про те, як граф Кілдер після того, як він підпалив собор у Кешелі… Ви її знаєте? З біса жалкую, що я це зробив, — каже він, — але, присягаюся святим Богом, я думав, що архієпископ саме в соборі. Хоча вона могла б йому не сподобатись. Правда? Господи, все одно розкажу. Це був великий граф, Фіцджеральд Мор. Вони всі були хвацькі хлопці, оці Джеральдини.

Коні, повз яких він проходив, нервово здригались у послабленому запрягу. Він ляснув по крижах рябого коня, що сіпався поруч, і скрикнув:

— Ану, не дурій!

Потім повернувся до Дж. Дж. Моллоя і запитав:

— Слухай-но, Джеку, що там сталося? І з якої причини? Ой, заждіть хвилину. Тримайтесь, не лякайтесь.

Роззявивши рота і закинувши назад голову, він завмер на хвилину, а потім гучно чхнув.

— Апчхи! Хай йому біс!

— Це через пил із цих мішків, — ввічливо пояснив Дж. Дж. О’Моллой.

— Ні, — задихано заперечив Нед Ламберт. — Це мене прохопило… холодним вечором поза… трясця його матері… вечором позавчора… і такий жахливий протяг…

Він тримав напоготові носовик, щоб знову…

— Я був на… зранку… бідолашного… як його звати… Апчхи!.. От лиха година!

Том Рочфорд узяв верхній диск із купки, яку притискав до свого жилета бордового кольору.

— Бачите? — запитав він. — Вважаймо, зараз на сцені йде шостий номер. Дивіться, кладу сюди. Де «Номер На Сцені».

Він уставив диск у лівий проріз так, щоб вони бачили. Диск покотився вниз по жолобу, трохи повагався і завмер, показуючи їм у вічку цифру шість.

Колись, у давні часи, юристи, поважні й гордовиті, вершачи свої законницькі справи, споглядали, як Річі Гулдинг проходив з податкової палати, прямуючи в цивільний суд із папкою фірми «Гулдинг, Колліс і Ворд», і чули, як із адміралтейської філії королівського суду до суду апеляційного йшла, шелестячи широчезною спідницею з чорного шовку підстаркувата жінка, яка недовірливо посміхалася, показуючи свої вставні зуби.

— Бачите? — запитав він. — Тепер ви бачите, що останній, який я вставив, тепер там угорі. Попередні Номери. Тиск. Дія важеля, зрозуміло?

Він показав їм зростаючий стос дисків із правого боку.

— Ловка штука, — сказав, сопучи, Носатий Флінн. — Тож той, хто запізнився, може бачити, який номер зараз, а які вже були.

— Бачите? — запитав Том Рочфорд.

Він уставив диск для розваги і простежив, як той котиться вниз, вагається, завмирає і показує цифру — чотири. «Номер На Сцені».

— Зараз я побачу його в «Ормонді», — повідомив Ленеган, — і спробую промацати. Знаєте: рука руку миє.

— Спробуйте, — сказав Том Рочфорд. — Скажіть О’Шпару, що й я вже мов ошпарений, така нетерплячка.

— Надобраніч, — категорично заявив МакКой. — Коли ви двоє розпочинаєте свою балачку…

Носатий Флінн нахилився, сопучи, над приладом.

— А як воно діє отут, Томмі? — запитав він.

— Не згадуйте лихом, — сказав Ленеган. — Бувайте, хлопці.

Удвох із МакКоєм, пройшовши через квадратовий дворик Кремптон-корту, вони вийшли на вулицю.

— Він герой, — сказав він коротко.

— Я знаю, — відповів МакКой. — Ви про трубу.

— Трубу? — перепитав Ленеган. — Це було в каналізаційному колодязі.

Вони пройшли повз мюзик-хол Дена Лоурі, де з афіші розмазаною усмішкою їм усміхалася чарівна субретка Марія Кендалл.

Простуючи далі по Сикамор-стрит повз мюзик-хол «Емпайр», Ленеган показав МакКою, як це відбувалося. Десь тут один із тих бісових каналізаційних колодязів як газова труба, і якийсь бідолаха був застряг там і вже й напівзадихнувся від каналізаційного газу. А Том Рочфорд прибіг туди і як був у своїй букмекерській одяганці так і поліз у люк, обперезавшися канатом. І, їй же богу, якось він спромігся обперезати канатом того бідолаху, й обох витягли нагору.

— Вчинив як справжній герой, — оголосив він.

Біля «Дельфіна» вони зупинилися і пропустили карету швидкої допомоги, яка чвалом помчала на Джервіс-стрит.

— Треба сюди, — сказав він, звертаючи праворуч. — Хочу зазирнути до Лайнема, подивитися, які там ставки на Владу. Котра година на вашому золотому з ланцюжком?

МакКой позирнув у темну контору Маркуса Терціуса Мозеса, потім на годинник О’Ніла.

— Початок четвертої, — повідомив він. — А хто жокей?

— О’Медден, — відповів Ленеган. — І кобилка в чудовій формі.

Залишившись на Темпл-бар, МакКой став легенько підштовхувати носаком черевика бананову шкурину, що лежала на пішоході, й скинув її в канаву. А то, чого доброго, хтось ітиме тут увечері напідпитку, підсковзнеться і покалічиться.

Ворота резиденції розчинилися, і звідти виїхала кавалькада віце-короля.

— Рівні шанси, — сказав, обернувшися, Ленеган. — Там я спіткав Бентама Лайонса, він ставив на якусь нікудишню конячину, хтось йому підказав, а їй і не світить. Ходімо сюдою.

Вони рушили вгору сходами і далі через Мерченс-арк. Біля візка книготорговця стояла темна спина й перебирала книжки.

— Ось і він, — озвався Ленеган.

— Цікаво, що він там купує, — міркував, озираючись, МакКой.

— «Леопольдо, або Блум на глум». — запропонував Ленеган.

— Він схибнувся на розпродажах, — зауважив МакКой. — Днями ми йшли з ним, і на Ліффі-стрит він купив у якогось старого книжку за два шилінги. Там були класні гравюри, які коштують удвічі дорожче, ніж книжка, а ще зірки й місяць, і комети з довгими хвостами. Усе про астрономію.

Ленеган засміявся.

— Зараз я розкажу прецікаву історію про хвости комет, — сказав він. — Ось вийдемо тільки на сонце.

Вони пройшли по металевому мосту й подалися набережною Веллінгтона понад парапетом.

Юний Патрик Алоїзіус Дігнем вийшов із лавки Мангана, колишньої Ференбаха, несучи півтора фунти свинини.

— У Гленкрі, у виправній колонії для неповнолітніх, відбувалася велика учта, — жваво розпочав Ленеган. — Знаєте, такий собі щорічний банкет. Коли всі вбрані по повному параду. Був там і лорд-мер, тоді цю посаду обіймав Вел Діллон, і сер Чарльз Камерон, і Ден Доусон, він робив доповідь, а потім був концерт. Співали Бартелл д’Арсі і Бенджамін Доллард…

— Я знаю, — урвав його МакКой. — Моя жінка співала там одного разу.

— Справді? — перепитав Ленеган.

Табличка Здаємо квартири без меблів знову з’явилася на віконній рамі будинку № 7 по Екклз-стрит.

На мить він припинив свою розповідь і засміявся хрипким сміхом.

— Та ні ж бо, дайте докажу, це ще не все, — зрештою обізвався він. — Делагант із Кемден-стрит подбав про наїдки, а ваш покірний слуга був за виночерпія. І Блум із дружиною там були теж. Напоїв на столі: пий — не хочу. І портвейн, і херес, і кюрасао; і ми всьому тому віддали належне. Погуляли, як то кажуть, на всі боки. Після рідкого перейшли до твердішого. Гори смаженого м’ясива, пиріжки з родзинками…

— Я знаю, — озвався МакКой. — Того року, коли моя жінка була там…

Ленеган узяв його ніжно за лікоть.

— Та дайте ж доказати, — сказав він. — Після всієї цієї веселухи ми організували собі опівнічний сніданок, і коли намилилися вирушати, то вже настала та година глупої ночі, після якої починається ранкове похмілля. Та коли ми їхали додому через гору Фезербед, зимова ніч була чудова. Блум і Крис Каллінан сиділи на одному боці карети, а я з його дружиною на протилежному. І ми ну співати хори й дуети: Ти подивись, як перший промінь ранку^{528}. А вона надудлилася по самі вінця тим Делагантовим портвейном. І щоразу, коли цей бісів ридван підскакував на вибоїнах, вона просто падала на мене. Приємно було до чортиків! У пазусі в неї двійко препишних, дай їй, Боже, здоров’я. Ось такі.

Він склав долоні у формі півкулі й відставив їх на лікоть від себе, наморщивши лоба.

— Я підтикав під неї плед і раз-по-раз поправляв її боа. Ви втямили, про що я?

Його руки малювали в повітрі округлі форми. Він щільно зажмурив очі, згадуючи, як йому було солодко, напружився всім тілом і видав ніжний посвист.

— Весь час мій хлоп стирчав як по команді струнко, — сказав він, зітхнувши. — А вона штучка загониста, це без сумніву. А Блум знай показував Крисові Каллінану та кучеру всякі зірки й комети небесні: і Велику Ведмедицю, й Геркулеса, і Дракона, і всяку іншу всячину. Але ж я, так би мовити, саме блукав по Молочному шляху. А він таки знає їх усі до останньої, слово чести. Нарешті й вона відшукала у далекому закутку, ген за тисячу миль, якусь одненьку мацюпусіньку. І питає: А як, Польді, зоветься он ота зірочка? Загнала таки Блума в глухий кут, присягаюся пресвятим хрестом. Яка саме, чи не ота? — питає Крис Каллінен. — Та це й не зірочка, а просто дірочка в закутку. Отут він, слово чести, як в око вліпив.

Ленеган зупинився і сперся на парапет у приступі безгучного сміху.

— Ой, тримайте мене ззаду, бо упаду, — ледве спромігся він.

Бліде обличчя МакКоя на мить посміхнулося і знову набуло серйозного виразу. Ленеган рушив далі. Він трохи підняв свою синю кепку яхтсмена і швидко чухнув потилицю. В сліпучих променях сонця він скоса позирнув на МакКоя.

— Блум чоловік культурний і начитаний, — сказав він поважно. — Не якийсь там мугир і не хлюст… самі розумієте… Наш друзяка Блум, в душі він артист.

Містер Блум спроквола гортав сторінки «Страхітливих викриттів Марії Монк», потім «Шедевра» Арістотеля. Шрифт якийсь кривулястий, химерний. Кольорові вклейки: немовлята, скручені калачиком у криваво-червоних утробах, наче щойно вирізана печінка на скотобійні. Таких, як вони, у цю хвилину їх сила-силенна по всьому світі. Усі вони напирають своїми голівками, щоб вийти звідти на світ Божий. Немовля народжується де-небудь кожну хвилину. Місіс Пюрфуа-Чистовір.

Він відклав обидві книжки й подивився на третю: «Оповіді з гетто», автор Леопольд фон Захер-Мазох.

— Ця у мене є, — сказав він, відсуваючи її.

Крамар кинув на прилавок іще дві чималі книги.

— Ось іще дві книжчини, цікаві для охочих, — оголосив він.

Його дихання, чутне через прилавок із його гнилозубого рота, пахтіло цибулею. Він нахилився, набрав оберемком стос інших книжок, притиснув їх до незащебнутої камізельки й поніс за заяложену завіску.

На мосту О’Коннелла чимало присутніх могли спостерігати величаву поставу і мальовниче вбрання містера Деніса Дж. Маджінні, навчителя танців і т. п. Містер Блум наодинці озирнув назви книжок. «Красуні-мучительки», автор Джеймс Лавберч. Тобто «любитель карати різками». Знаю таких. Були у мене такі? Були.

Він розгорнув книжку. Здається, саме вона.

Жіночий голос за заяложеною завіскою. Послухаймо. Чоловік.

Ні, їй таке не дуже до вподоби. Їй колись уже приносив.

Він прочитав іще одну назву: «Принади гріха». Ближче до того, що її вабить. Ану поглянемо.

Розгорнув навмання і прочитав.

— Геть усі долари, які давав їй чоловік, вона витрачала в магазинах на розкішні вбрання і всякі коштовні витребеньки. Задля нього! Задля Рауля!

Так. Це воно. Осьде. Спробую ще.

— Їхні уста злилися в пристрасному солодкому поцілунку, а його руки пестили округлі форми її тіла під легенькою спідньою сорочкою.

Так. Що треба. А кінець.

— Ви запізнилися, — озвався він хрипким голосом, злостиво позираючи на неї з підозрою. Струнка красуня скинула пелерину, оторочену соболиним хутром, показавши свої прегарні плечі й пишні перса, що двигтіли. Коли вона повернулася до нього, на її звабливих устах грала прихована посмішка.

Містер Блум прочитав іще раз: Струнка красуня…

І зразу він наче поринув у теплу купіль, і вона заспокоїла його тіло. У зім’ятому одязі тіло стає вимогливим. Білки очей випинаються. Ніздрі розширюються, винюхуючи здобич. Мастила напахчувати груди ширять свій аромат (для нього! Для Рауля!). Прілий цибульний пах із-під пахов. Слизький риб’ячий клей (її перса, що двигтять!). Відчути! Стиснути! Здавити! Лев’яче лайно, що тхне сіркою!

Юність! Юність!

Підстаркувата жінка, яка вже давно розпрощалася зі своєю юністю, вийшла з будинку, де міститься суд лорда-канцлера, суд королівської лави, суди фінансовий і громадянський, прослухавши в канцлерському справу про визнання Поттертона неосудним, в адміралтейській філії королівського за відсутности однієї зі сторін справа про позов власників «Леді Кернс» до власників барки «Мона», і в апеляційному суді відкладення розгляду справи Гарві проти Морської страхової корпорації.

Напад спазматичного кашлю здвигнув повітря в лавці, брудні завіси заколихалися. З-за них визирнула сива скуйовджена голова хазяїна з непоголеним, буряковим від кашлю обличчям. Він харкнув, відкашлявся і виплюнув додолу харкотиння. Тоді наступив на нього черевиком, розтер і нахилився, показуючи свою лису довбешку з ріденькими кущиками чуприни.

Містер Блум спостеріг голомозу лисину.

Прагнучи погамувати задуху, він сказав:

— Я беру ось цю.

Продавець підвів очі, які сльозилися від хронічної нежиті.

— «Принади гріха» — мовив він, постукуючи пальцем по оправі. — Чудова книжка.

Служник біля дверей аукційного закладу Діллона знову двічі закалатав дзвінком і поглянув на себе в люстро, пописане крейдою.

Діллі Дедал, стоячи на хіднику, чула дзвінки й вигуки аукціонера із зали. Чотири і дев’ять. Такі гарні фіранки. Лише п’ять шилінгів. Це фіранки для домашнього затишку. Новенькі коштували б аж дві гінеї. П’ять шилінгів. Хто дасть більше? Все, продано за п’ять шилінгів.

Служник підняв дзвінок і закалатав:

— Дзень-дзень!

Сигнал дзвону, що сповіщав про останнє коло, півмилі, — й учасники перегонів рвонули вперед. Дж. Е. Джексон, В. Е. Вайлі, Е. Монро і Г. Т. Гаган, витягнувши шиї, долали крутий закрут біля Університетської бібліотеки.

Містер Дедал, смикаючи свій довгий вус, виникнув з Вільямсроу. І зупинився біля дочки.

— Запізнюєшся, — сказала вона.

— Держи спину прямо, заради нашого Господа Ісуса Христа, — відмовив їй містер Дедал. — Чи ти, може, вирішила наслідувати приклад свого дядечка Джона, корнетиста, у якого голова вгрузла в плечі? О, бідолашний наш Боже!

Діллі знизала плечима. Містер Дедал поклав на них свої долоні й одтиснув їх назад.

— Тримай спину прямо, дівчино, — повторив він. — Ти викривиш собі хребет. Чи знаєш, який у тебе вигляд?

Раптом він похнюпив голову, висунув її вперед, втягнув у плечі й опустив нижню щелепу.

— Припини, тату, — сказала Діллі. — На тебе люди дивляться.

Містер Дедал випростався і знову посмикав свого вуса.

— Ти грошей дістав? — запитала Діллі.

— Де б я їх дістав? — відповів містер Дедал. — У Дубліні не знайдеться жодна жива душа, яка позичила б мені хоч гріш.

— Ти трохи дістав, — заперечила Діллі, зазираючи йому в очі.

— А звідки ти це знаєш? — запитав містер Дедал із лукавим виразом.

Містер Кернан, задоволений угодою, яку він щойно уклав, простував по Джеймс-стрит упевненим кроком.

— От знаю та й годі, — відмовила Діллі. — Ти ж щойно був у Скотч-гаусі?

— Ні, я там не був, — заперечив містер Дедал, посміхаючись. — Слухай-но, чи не чернички навчили тебе так нечемно розмовляти? Ось, візьми.

І він простягнув їй шилінг.

— Подбай, щоб купити що-небудь потрібне на ці гроші, — сказав він.

— Здається мені, ти дістав цілих п’ять, — заявила Діллі. — Дай мені ще.

— Постривай-но, — погрозливо застеріг містер Дедал. — Ти теж заодно з усім цим вашим гуртом, га? Відколи померла ваша бідолашна мати, ви стали наче кодло лютих цуценят. Та постривайте-но. Я з вами скоро поквитаюся. Хапаєте мене за горлянку! Нічого, я від вас одіб’юся. Вам начхати, якщо я вріжу дуба. Він уже помер. Квартирант нагорі помер^{529}.

Він повернувся і рушив геть. Діллі його наздогнала і схопила за полу.

— Ну, чого тобі ще? — озвався він, зупиняючись.

Служник закалатав дзвіночком у них за спиною.

— Дзень-дзелень!

— А щоб тобі заціпило! — вигукнув містер Дедал, обернувшися до нього.

Служник, усвідомивши, чого йому бажають, калатнув язичком дзвінка, але тихше:

— Дзінь!

Містер Дедал втупився в нього пильним поглядом.

— Ось поглянь на нього, — сказав він. — Зробиш дуже повчальний висновок. Здається, тепер він дозволить нам поговорити.

— Тату, ти ж дістав більше, — сказала Діллі.

— Ось я пограюся з вами в одну цікаву гру, — оголосив містер Дедал. — До всіх вас я поставлюся так, як поставився Ісус до євреїв. Поглянь, ось усе, що я маю. Я позичив два шилінги у Джека Пауера і з них два пенси витратив — поголився перед похороном.

І збуджено він витяг жменю мідяків.

— А ти не можеш пошукати грошей ще деінде? — запитала Доллі.

Містер Дедал поміркував і кивнув головою.

— Спробую, — сказав він поважно. — Я оце йшов по О’Коннелл-стрит і шукав там у риштаку. А тепер піду пошукаю тут.

— Ти знай жартуєш, — відказала Доллі, криво посміхаючись.

— Ось тобі, — сказав містер Дедал, простягаючи їй два пенси. — Купи собі склянку молока і булочку чи щось подібне. Я скоро прийду додому.

Інші монети він висипав собі в кишеню й рушив геть.

З воріт парку виїхала кавалькада віце-короля, і полісмени догідливо їй відсалютували.

— Я напевно знаю, у тебе є ще один шилінг, — сказала Діллі.

Служник задзеленчав що було сили.

І не чекаючи кінця його дзенькоту, містер Дедал відвернувся і пішов геть, мимрячи собі під ніс та склавши губи бантиком:

— Чернички! Любі-милі кашки-монашки! Вони не можуть учинити нікому ніякої шкоди! Звичайно ж, вони б ніколи нікому нізащо! Та хіба це могла сестричка Моніка!..

Містер Кернан, задоволений угодою, яку він щойно уклав для фірми «Пулбрук і Робертсон», упевненим кроком подався, від сонячного годинника й повз контору Шеклтона, по Джеймс-стрит до Джеймс-гейт. Укоськав я його чудово. Як ся маєте, містере Кріммінсе? Напрочуд добре, сер. Я побоювався, чи ви наразі не у вашій другій резиденції в Пімліко. Як ідуть справи? Рухаються помаленьку. Погода на диво гарна. Справді гарна. Сприяє хліборобам. Наші фермери завжди нарікають. Мабуть, я вип’ю ковточок вашого добірного джину, містере Кріммінсе. Малу порцію джину, сер. Добре, сер. Яка страшна оказія цей вибух на «Генералі Слокумі». Страх та й годі! Тисяча жертв. І видовище таке, що кров холоне в жилах. Чоловіки топчуть ногами жінок і дітей. Наче втратили людську подобу. А що там кажуть, чому так сталося? Випадкове самозапалювання і скандальні викриття. Всі рятувальні шлюпки, як одна, були несправні, а всі пожежні шланги — з дірками. Чого я не можу збагнути, то це: як могли інспектори дозволити, щоб таке судно вийшло в рейс… Отепер ви близько до суті справи, містере Кріммінсе. Знаєте, в чому річ? Дали комусь на лапу. Чи так воно було? Без сумніву. Погляньмо свіжим оком. Нам кажуть, що Америка — це країна свободи. І досі я вважав, що у нас усе погано.

Я посміхнувся йому. Америка, я сказав йому спокійним тоном, як годиться, що це, власне, таке? Це сміття, виметене з усіх країн, у тім числі й з нашої. Хіба це не правда? Щирий факт.

Підкуп, мій любий сер. Авжеж, скрізь, де панують гроші, завше знайдеться той, хто схоче ними поживитися.

Зауважив, як він дивиться на мій сурдут. Одяганка — це те, чим оцінюють кожного. Коли чоловік убраний, як картинка, його всі люблять. Убиває з одного маху.

— Привіт, Саймоне! — гукнув отець Каулі. — Як там справи?

— Привіт, Бобе, привіт, друже! — озвався, зупиняючись, містер Дедал.

Містер Кернан затримався біля перукарні Пітера Кеннеді й схвально озирнув себе в похилому дзеркалі. Класна штука, нічого не скажеш. Витвір Скотта з Доусон-стрит. Цілком вартий півсоверена, якого я віддав за нього Нірі. Пошити такий обійдеться не менше, ніж три гінеї. А він геть як на мене зшитий. Можливо, шили його для якогось денді з клубу на Кілдер-стрит. Учора на мосту Карлайл Джон Мулліган, менеджер Гібернійського банку, пильно придивлявся до мене, наче силкувався пригадати, хто я такий.

Так-так! Перед цими панами треба являтися фертом. Лицар великої дороги. Джентльмен. А тепер, містере Кріммінсе, з вашого дозволу, сер, дозвольте ще раз скористатися з послуг вашого закладу. Чаша, яка бадьорить, але не п’янить, як то каже давня приказка.

Повз Північну стіну й набережну сера Джона Роджерсона, де стоять судна і звисають якірні ланцюги, прямуючи на захід, плив човник, зіжмаканий аркуш паперу, погойдуючися на хвилі від порону. Ілля іде.

Містер Кернан кинув прощальний погляд на свій відбиток у дзеркалі. На обличчі засмага, є. Сивуваті вуса. Відставний офіцер, повернувся з Індії. І він бадьоро рушив уперед, розпроставши плечі, ноги у гетрах пружно ступали під вагою кремезного тіла. Це часом не брат Ламберта, Сем? Ну? Схоже, що він. З біса схожий. Аж ні. Переднє скло автомобіля сяйнуло на сонці. Сліпучий спалах. З біса, наче він..

Так-так! Гарячий дух ялівцевої настоянки грів його нутрощі й подих. Джин чудово пішов йому на душу. Поли його сурдута вимахували в такт важкої ходи.

Там, далі, Еммета повісили, випатрали й четвертували^{530}. Засмальцьована чорна мотузка. Собаки злизували кров на тому місці, коли дружина намісника проїздила у своїй колясі.

Постривай-но. Де його поховали? Чи не у святого Мічена? Хоча ні, ховали в Гласневіні опівночі. Тіло внесли через потаємний отвір у мурі. Тепер там і Дігнем. Раз — і не стало чоловіка. Гай-гай. Краще поверну вбік. Обійду.

Містер Кернан повернув і рушив униз по Вотлінг-стрит, де на розі міститься приймальня для клієнтів Гіннеса. Біля складів Дублінської гуральні стояла бричка без пасажира і без візника, віжки прив’язані до колеса. Це ж із біса небезпечно. Якийсь селюк із Типерарі наражає на небезпеку життя міського люду. А раптом кінь понесе з ляку.

Деніс Брін зі своїми томами судових документів, утомившися після доброї години чекання в конторі Джона Генрі Ментона, повів свою дружину через міст О’Коннелла до контори містерів Колліса і Ворда.

Містер Кернан підійшов до Айленд-стрит.

Часи чварів^{531}. Треба попросити Неда Ламберта, хай дасть мені почитати спогади сера Йони Баррінгтона^{532}. Коли тепер дивишся на те, що діялося колись, представлене у ретроспективній формі. Картярство у Делі. У карти тоді не шахрували. Одному тоді прибили руку до столу кинджалом. Десь тут лорд Едвард Фіцджеральд спромігся вислизнути з рук майора Серра. Стайня за будинком Мойри.

З біса добрий був джин.

Молодий аристократ, завзятий і відважний. Звичайно, далася взнаки і його шляхетна порода. А той мерзотник, буцімто сквайр, у бузкових рукавичках, його виказав. Певна річ, вони боролися за кривеє діло. Та то був темний час і вік лихий^{533}. Добре сказано — це вірш Інграма. Вони були справжні джентльмени. Бен Доллард так гарно співає цю баладу. Майстерність — аж за серце бере.

Кавалькада дріботіла клусом набережною Пембрук, супровід підстрибстрибував на своїх, на своїх, на сідлах. Сурдути. Кремові парасолі.

Містер Кернан наддав ходи, аж захекався.

Його Ясновельможність! Така невдача! Спізнився на півхвилини. Отуди к бісу! Тож треба!

Стівен Дедал стежив крізь запилюжену шибку вітрини, як пальці ювеліра обмацують позеленілий од віку ланцюжок. Курява запилюжила шибку і ятки з товарами. Курява затемнила працьовиті пальці з гострими як у яструба кігтями. Курява вляглася у закрутках бронзових і срібних витворів, на ромбиках цинобри, на рубінах, на темно-червоних каменях із білими краплинами.

Все це народжено в темних глибинах землі, де звиваються черви, де спалахують холодні іскри ватри зла, яка жаріє у підземній пітьмі. Де упалі архангели зривали зорі із свого чола. Брудні свинячі рила, руки, риють і риють, хапають їх і тягнуть.

Вона танцює у смердючих сутінках, які сповнені духом киплячої смоли і пахом часнику. Матрос із червонястою бородою, сьорбаючи з кухлика ром, не зводить із неї очей. Витримана, підживлена морем мовчазна хіть. Вона танцює, підстрибує, трясе своїми клубами, на пухлому пузі метляється рубін завбільшки з яйце.

Старий Рассел іще раз потер камінець старим клаптем замші, повернув його і підніс до краю своєї Мойсеєвої бороди. Мавп’ячий дідусь милується вкраденою забавкою.

А ти хіба не відкопуєш давніх образів, захованих у кладовищах землі! Безтямна балаканина софістів: Антисфен. Уміння приспати розум. Східна безсмертна пшениця існує од віку й до віку.

Дві старенькі жіночки, надихавшися вдосталь морського бризу, чвалали через Айриштаун по Лондон-бридж-роуд, одна з виваляною в піску парасолею, друга із сумкою повитухи, в якій перекочувалися одинадцять мушель.

Шурхіт шкіряних пасів і хурчання динамомашин кликали Стівена йти далі. Істоти, що не існують. Постривай! А вічний трепет поза тобою і вічний трепет у тобі? Ти знай оспівуєш своє серце. Я між ними. Де? Між двома ревучими світами, де вони поєднуються у круговерть, я. Стерти їх на порох, і одного й обох. Та удар звалить з ніг і мене. Що ж, хай спробує стерти мене на порох той, хто зможе. Звідник і різник, як я вже казав. Послухай-но! Постривай хвилину.

Так, цілком правильно. Превеликий, чудовий, і показує точний час. Ваша правда, сер. Зранку в понеділок, саме так, авжеж.

Стівен ішов по Бедфорд-роу, руків’ям ясенового ціпка ляскаючи себе по лопатці. У вітрині книгарні Клогіссі його увагу привернула вицвіла гравюра 1860 року, що зображала бій між боксерами Гіненом і Сейєрсом. Навколо рингу тіснилися глядачі в звичних тоді квадратових капелюхах, що поставили на переможця. Ваговики у легких пов’язках на стегнах дружньо простягали один до одного круглясті кулаки. Вони теж тріпочуть — серця героїв.

За рогом він зупинився біля нахиленої розкладки з книжками.

— Кожна за два пенси, — сказав продавець. — За шість пенсів чотири.

Пошарпані сторінки. «Ірландський бджоляр». «Життя і чудеса кюре з Арса^{535}». «Кишеньковий путівник по Кілларні».

Я міг би знайти тут і ті книжки, які я отримав у винагороду за успіхи в школі і які потім віддали в заклад. Stephano Dedalo, alumno optimo, palmam ferenti[171].

Отець Конмі, проказавши свої належні малі години, простував через хутір Доннікарні, читаючи впівголоса вечірні молитви.

Занадто гарна оправа, що ж це таке? Восьма і дев’ята книги Мойсея. Таємниця всіх таємниць. Печать царя Давида. Замацані сторінки, книжка десятка разів читана. Хто її тримав у руках до мене? Як пом’якшити шкіру на руках. Рецепт приготувати оцет із білого вина. Як полонити серце коханої жінки. Ось саме те, що мені треба. Склавши докупи руки, прокажи тричі таке закляття:

— Se el yilo nebrakada femininum! Amor me solo! Sanktus! Amen[172].

Хто це написав? Закляття і примови найблаженнішого абата Пітера Саланки, повідомлені для всього вірного люду. Не гірші, ніж такі самі інших абатів, ніж базгранина Йоахіма. Спинися, лисий дядьку, бо інакше ми вискубаємо рештки твоєї чуприни.

— Що ти тут робиш, Стівене?

Діллі, її високі плечі й убога сукенка.

Швидше згорни книжку. Щоб не побачила.

— А ти що робиш? — відмовив Стівен.

Обличчя Стюарта, красунчика Чарльза^{536}, облямоване прямими пасмами волосся. Воно шарілося, коли, сидячи біля каміна, вона підсовувала палива своїми розтоптаними черевиками. Я розказував їй про Париж. Зранку любила полежати, вкрившися старими одежинами, крутячи в руках свій позолочений браслет, подарунок Дена Келлі. Nebrakada femininum.

— Що це в тебе? — запитав Стівен.

— Це я купила на іншій розкладці за пенні, — пояснила Діллі, ніяково осміхаючись. — Чи вона придатна?

Кажуть, у неї мої очі. Чи таким самим бачать мене інші? Спритним, здібним і сміливим. Тінь мого розуму.

Він узяв у неї з рук книжку без обкладинки. Шарденаль. Французька мова для початківців.

— Навіщо ти її купила? — запитав він. — Вивчати французьку?

Вона кивнула, почервонівши і зціпивши губи.

Не показуй, що ти здивований. Цілком природна річ.

— Тримай, — сказав Стівен. — Авжеж, придатна. Пильнуй, щоб Меггі не прихопила її у тебе і не віднесла в заставу. Гадаю, всі мої книжки пішли туди.

— Деякі, — відповіла Діллі. — Нам довелося.

Вона потопає. Докори. Врятувати її. Докори. Все проти нас. Вона й мене потягне з собою на дно, очі й волосся. Довгі коси водоростей сповивають мене, моє серце, мою душу. Солона зелена смерть.

Ми.

Докори сумління. Сумління докори.

Злидні! Злидні!

— Привіт, Саймоне! — окликнув його отець Каулі. — Як твої справи?

— Привіт, Бобе, привіт, старий, — одізвався, зупиняючись, містер Дедал.

Потискаючи один одному руки біля антикварного магазину Редді і дочка, вони гучно ляснули долонями. Отець Каулі кілька разів пригладив складеними докупи пальцями свої звислі вуса.

— Що там у тебе хорошого? — запитав містер Дедал.

— Та хорошого мало, — відповів отець Каулі. — Двері мого будинку забарикадовані, Саймоне, і двоє чолов’яг никають навколо нього, прагнучи зайти всередину.

— Як весело, — сказав містер Дедал. — І хто ж таке придумав?

— Ох, — зітхнув отець Каулі. — Один дряпіжник, який і вам знайомий.

— Той, у кого горбата спина? — запитав містер Дедал.

— Саме він, Саймоне, — відповів отець Каулі. — Рувим із роду Рувимового. Я тут саме чекаю Бена Долларда. Він має піти до Довгого Джона, щоб той усунув тих двох. Мені треба лиш трохи часу.

Плекаючи слабеньку надію, він позирнув на набережну туди й сюди, і його великий борлак щоразу випинався на шиї.

— Та я знаю, — сказав, киваючи головою, містер Дедал. — Старий горопаха Бен! Завжди за кого-небудь клопочеться. Постривай же!

Він надягнув пенсне і позирнув у бік залізного мосту.

— Он він чухрає, бий мене сила Божа! — оголосив він. — Гепа така, що в одну кишеню не сховаєш.

Простора синя візитка і квадратовий капелюх, а нижче просторі матроські штани Бена Долларда щодуху наближалися до них по набережній від залізного мосту. Він чимчикував ступою, чухмарячись під полами візитки. Коли підходив, містер Дедал привітав його, гукнувши:

— Подайте мені он того в смішних штанях.

— То подайте, подайте, — озвався Бен Доллард.

Містер Дедал озирнув фігуру Бена Долларда, з холодним презирством розглядаючи всі предмети його одягу. Потім, повернувшися до отця Каулі, кивнув і ущипливо зауважив:

— То треба було вдягнутися в такі лахи теплого літнього дня, га?

— Та бодай мені очі повилазили, — люто загримів Бен Доллард, — я, відколи живу на світі, стільки зносив одежин, скільки ви ніколи ніде їх не бачили.

Він стояв поряд із ними, радісно усміхався до них і до своєї просторої одежини, з якої містер Дедал збивав пушинки, кажучи:

— А проте, Бене, її зшили на чоловіка у розквіті сил.

— Ні, не позаздриш тому єврею, який її пошив, — сказав Бен Доллард. — Слава Богу, йому ще не заплачено.

— А як там ваш basso profondo, Бенджаміне? — запитав отець Каулі.

Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісдел Фаррелл, омонокливши око й щось бурмочучи, пройшов повз клуб на Кілдер-стрит.

Бен Доллард насупився і, раптом округливши губи, як то роблять співаки, видав низький звук.

— О-о! — проревів він.

— Оце то голос, — озвався містер Дедал, схвально киваючи головою.

— То як? — запитав Бен Доллард. — Ще не припав порохом? Га?

Він питально поглянув на одного й на другого.

— Годиться, — відповів отець Каулі і теж кивнув.

Преподобний Г’ю К. Лав ішов від будинку, де колись містився капітул абатства Святої Марії, повз гуральню Джеймса і Чарльза Кеннеді, прямуючи до Толсела^{537} — за тим місцем, де в давні часи був брід для худоби, і його супроводжували Джералдайни, красені, гінкі й ставні молодці.

Бена Долларда тягло до вітрин крамниць, та він вів своїх друзів уперед, весело вимахуючи рукою з розчепіреними пальцями.

— Ходімо зі мною в контору шерифа, — говорив він. — Я покажу вам, якого красеня залучив Рок до себе на посаду судового виконавця. Це щось на взір гібрида вождя зулусів Лобенгули із нашим кримінальним злочинцем. Запевняю вас, варто його побачити. Ходімо. Я оце щойно здибав випадково Джона Генрі Ментона в Бодезі^{538}, і матиму чимало клопоту, якщо не… Постривайте-но… Наша справа певна, Бобе, можете мені повірити.

— Ви йому скажіть, хай дасть мені кілька днів, — озвався отець Каулі з тривожною надією.

Бен Доллард ураз зупинився і уп’явся в нього очима, широко роззявивши свій гучномовний рот, одірваний ґудзик його візитки загойдався, поблискуючи, на ниточці, а він сам став витирати сльозливі очі, щоб краще чути.

— Які там кілька днів? — заревів він. — Хіба ваш хазяїн не наклав арешт на ваше майно?

— Наклав, — відповів отець Каулі.

— Тоді виконавчий лист нашого друга не вартий і того паперу, на якому він написаний, — повідомив Бен Доллард. — Домовласник завжди має право першого позову. Я дав йому всі дані. Віндзор-авеню номер 29. Його прізвище Лав?

— Правильно, — підтвердив отець Каулі. — Його превелебність містер Лав. Він парох десь у провінції. Але ви знаєте напевно?

— Можете переказати від мене Варавві, — сказав Бен Доллард, — хай устромить цей лист туди, куди мавпочки ховають горіхи.

І він твердою рукою повів за собою отця Каулі, що йшов, наче припнутий до гладуна.

— Гадаю, йдеться про горіхи ліскові, — промимрив містер Дедал, рушаючи слідом за ними й опускаючи пенсне на вилогу куртки.

— З хлопцем усе влаштовано, — сказав Мартін Каннінгем, коли вони вийшли з воріт Касл-ярда.

Полісмен приклав пальці до кашкета.

— Боже поможи, — вдячно відповів Мартін Каннінгем.

Він подав знак візникові, який чекав пасажирів, той сіпнув віжки й рушив до Лорд-Едвард-стрит.

За бронзою золото, за голівкою міс Кеннеді голівка міс Дус, вони виникли над фіранкою готелю «Ормонд».

— Авжеж, — сказав Мартін Каннінгем, мацаючи бороду. — Я написав отцеві Конмі й виклав усі підстави.

— Можна було б спробувати нашого друга, — несміливо запропонував містер Пауер.

— Бойда? Категорично ні, — коротко відмовив Мартін Каннінгем.

— Джон Вайз Нолан — він затримався, читаючи список, — поспішив наздогнати їх на Корк-гілл.

На сходах ратуші радник Наннетті, сходячи вниз, привітався з олдерменом Каулі та з радником Абрагамом Лайоном, які йшли нагору.

Порожній вагон трамвая повернув на Верхню Ексчейндж-стрит.

— Погляньте-но, Мартіне, — сказав Джон Вайз Нолан, коли наздогнав їх біля редакції «Мейл». — Я ось тут у списку бачу, що Блум обіцяє внести п’ять шилінгів.

— Правильно, — погодився Мартін Каннінгем, беручи лист. — І до того ж він відразу вніс їх.

— Без довгих балачок, — докинув містер Пауер.

Джон Вайз Нолан здивовано розплющив очі.

— Всім скажу, що жид ласкавий вельми, — влучно процитував він.

Вони звернули на Парламент-стрит.

— А ось і Джиммі Генрі, — озвався містер Пауер, — якраз прямує до Кавани.

— Чудово, — сказав Мартін Каннінгем. — То й ми теж туди.

Біля входу в la Maison Claire О’Кріп О’Шпар запопав горбатого шуряка Джека Муні, п’яненького, який зібрався погуляти в Лібертіз[173].

Джон Вайз Нолан ішов тепер позаду з містером Пауером, а Мартін Каннінгем вів під руку чепуристо вбраного чоловічка в сірому костюмі з іскрами, який ішов був, накульгуючи, швидкою ходою повз годинникову крамницю Міккі Андерсона.

— Здається, у помічника секретаря міської ради проблеми з мозолями, — зауважив Джон Вайз Нолан, звертаючись до містера Пауера.

Вони звернули за ріг до пивниці Джеймса Кавани. Порожній трамвайний вагон стояв перед ними, спинившися на Ессекс-гейт. Мартін Каннінгем безперестану говорив, раз по раз показуючи підписний аркуш Джиммі Генрі, на який той навіть не глянув.

— І Довгий Джон Феннінг теж тут, — повідомив Джон Вайз Нолан, — доготелесий, як верства.

Височезна постать Довгого Джона Феннінга затуляла двері — не пройдеш.

— Добридень, містере шерифе, — привітався Мартін Каннінгем, і всі зупинилися, стали вітатися.

Довгий Джон Феннінг не відступив з порога. Швидким рухом він вийняв з рота велику сиґару, і його широко розплющені очі озирнули їхні обличчя пильним суворим поглядом.

— Це що, римські сенатори продовжують свої мирні розмови? — промовив він, звертаючись підкреслено з посміхом до помічника секретаря міської ради.

— Влаштували на засіданні пекельний шарварок, — почав роздратовано Джиммі Генрі, — щодо їхньої клятої ірландської мови. Хотілось би знати, куди подівся доглядач, коли треба навести лад у залі засідань. А старий Барлоу, жезлоносець, має халепу із своєю астмою, жезла на столі немає, порядку ніякого, немає навіть кворуму, і сам лорд-мер Гатчинсон у Лландудно, а маленький Лоркан Шерлок грає роль його locum tenens[174]. Та будь вона проклята, ця мова наших предків.

Довгий Джон Феннінг випустив з рота струмінь диму.

Покручуючи кінчик бороди, Мартін Каннінгем заговорив, звертаючись то до помічника секретаря міської ради, то до шерифа, а Джон Вайз Нолан сумирно мовчав.

— А хто він був, той Дігнем? — запитав Довгий Джон Феннінг.

Джиммі Генрі скривився і помахав лівою ногою.

— Ох, біда з моїми мозолями! — застогнав він. — Бога ради, ходімо нагору, щоб я міг де-небудь сісти. Ох! Ой! Дозвольте!

Збуджений, він протиснувся повз бік Довгого Джона Феннінга до сходів.

— Авжеж, ходімо нагору, — сказав Мартін Каннінгем шерифу. — Ви, мабуть, його не знали, а може, й знали.

Містер Пауер і Джон Вайз Нолан пішли слідом.

— Він був пристойний чесний чоловічок, — розказував Джек Пауер масивній спині Довгого Джона Феннінга, яка йшла вгору сходами назустріч Довгому Джонові Феннінгу в дзеркалі.

— Невисокий був, Дігнем із контори Ментона, — докинув Мартін Каннінгем.

Довгий Джон Феннінг не зміг його пригадати.

Знадвору долинув цокіт кінських копит.

— Що там таке? — запитав Мартін Каннінгем.

Кожен повернувся, де стояв; Джон Вайз Нолан знову зійшов униз. Стоячи в прохолоді вхідних дверей, він побачив, як дріботять коні по Парламент-стрит, як вилискує на сонці збруя і бабки. Бадьоро вони прошпацирували, не поспішаючи, під його холодним неприязним поглядом. Попереду трюхикали, попереду на сідлах гопцювали форейтори.

— Так що воно там? — запитав Мартін Каннінгем, коли вони знову рушили нагору сходами.

— Лорд-намісник і генерал-губернатор Ірландії, — відповів Джон Вайз Нолан із нижньої сходинки.

Коли вони ступили на товстий килим, Красень Мулліган прошепотів Гейнсові, прикриваючися своєю панамою:

— Парнеллів брат. Он там, у кутку.

Вони вибрали столик біля вікна, проти чоловіка з довгастим обличчям, чия борода нависала над шаховою дошкою, а зосереджений погляд був до неї прикутий.

— Оце він? — запитав Гейнс, повертаючись на своєму стільці.

— Так, — відповів Мулліган. — Це Джон Говард, його брат, наш міський церемоніймейстер.

Джон Говард Парнелл спокійно походив білою турою і знову приклав свій сірий ніготь до лоба, де він і завмер нерухомо.

За хвилину, наче із схованки, його очі кинули на супротивника зникомий, як миттєва ява привида, погляд і знову зосередилися на тому краї дошки, де створилася критична ситуація.

— Мені каву з підбитими вершками, — сказав Гейнс офіціантці.

— Дві кави з підбитими вершками, — сказав Красень Мулліган. — І принесіть нам масла, булочок та ще яких-небудь тістечок.

Коли жінка пішла, він засміявся:

— Ми називаємо це місце ДЧБ, скорочено: Дуже Черстві Булочки. Але ви нічого не сказали, яка ваша думка про Дедалове потрактування «Гамлета».

Гейнс розгорнув свою щойно придбану книжку.

— На превеликий мій жаль, — сказав він, — Шекспір завжди приваблює до себе ті голови, що втратили рівновагу.

Одноногий матрос, проходячи повз Нельсон-стрит, 14, ревнув:

— Англія чекає…

Камізелька Красеня Муллігана лимонного кольору весело затряслася від його сміху.

— Слід би вам подивитися на нього, — сказав він, — тоді, коли тіло його втрачає свою рівновагу. Я називаю його Мандрівний Енгус.

— Я певен, у нього є якась idée fixe, — зауважив замислено Гейнс, щипаючи підборіддя великим і вказівним пальцями. — І я міркую, в чому вона може заховуватися. У таких, як він, вона завжди є.

Красень Мулліган із поважною міною нахилився до нього через стіл.

— Йому задурманили голову, — запевнив він, — картинами пекельної кари. І тепер він ніколи не почує аттичної ноти. Тієї ноти, яка з усіх наших поетів звучала тільки у Свінберна: і біла смерть, і породіллі кров^{539}. Саме в цьому його трагедія. Він ніколи не стане поетом. Радість творчости…

— Вічна мука, — докинув, киваючи, Гейнс. — Розумію. Оце зранку я спробував завести з ним мову про віру. І побачив: у нього щось є на думці таке. Досить цікавий симптом, бо у Відні професор Покорний^{540} з цього приводу робить цікаві висновки.

Пильне око Красеня Муллігана помітило наближення офіціантки, і він відразу ж допоміг їй спорожнити тацю.

— В давньоірландському міфі він не зможе знайти навіть згадки про пекло, — сказав Гейнс, який опинився між двома чашами з підбадьорливим трунком. — Там, власне, відсутня етична ідея, немає почуття долі, відплати. Досить дивно, що його посіла саме така невідчепна ідея. Чи пише він що-небудь для вашого літературного напряму?

Він управно проштовхнув один за одним крізь підбиті вершки два кубики цукру. Красень Мулліган розкраяв навпіл ще гарячу булочку й намастив маслом паруючу м’якушку. Потім жадібно відкусив чималий шмат.

— Десять років, — промовив він, жуючи і сміючись. — Він збирається написати щось через десять років.

— Чекати доведеться довгенько, — сказав Гейнс, замислено піднімаючи ложечку. — А проте я не здивуюся, якщо він це зрештою зробить.

Він скуштував підбитих вершків на своїй чашці, знявши вершину їх ложечкою.

— Сподіваюся, це справжні ірландські вершки, — сказав він поблажливо. — Не люблю, коли мене дурять.

Ілля, маленький човник, зіжмаканий папірець, плив на схід, минаючи великі пароплави і малі траулери, крізь архіпелаги корків, повз нову Воппінг-стрит, Бенсонів порон та трищоглову шхуну «Роузвін», яка щойно прибула з Бриджвотера, привізши партію цегли.

Альмідано Артифоні проминув Голлс-стрит і за нею двір Сьювелла. Слідом за ним Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісделл Фаррелл із парасольноціпковимплащем, який звисав із його руки, обійшов стороною ліхтарний стовп перед будинком містера Лоу Сміта і, перейшовши вулицю, рушив по Мерріон-сквер. Далі позаду сліпий хлопець простував, стукаючи своєю паличкою, уздовж огорожі університетського парку.

Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісделл Фаррелл дійшов аж до гостинних вітрин містера Льюїса Вернера, окуліста, а тоді крутнувся і подався назад по Мерріон-сквер з парасольноціпковимплащем, який звисав із його руки.

На розі, біля будинку Вайльда^{541}, він спинився, насупився на ім’я Іллі, яке красувалося на стіні Метрополітен-холу, насупився на дальший моріжок герцозької резиденції. Його монокль насуплено блимнув на сонце. Ощиривши свої пацючі зуби, він промимрив:

— Coactus volui[175].

І рушив далі він, простуючи до Клер-стрит і смакуючи свої сміливі слова.

Коли він проходив повз вікна містера Блума, дантиста, його плащ, метляючись, зрушив убік паличку сліпого й потягся далі, шмагнувши кволе тіло. Сліпий хлопець повернув своє хворобливе обличчя слідом за тим, хто його потривожив.

— Кара Божа на тебе, хто ти там є! — вигукнув він у нестямі. — Це ти сліпий, а не я, підла твоя душа!

Проти бару Раггі О’Доногоу юний Патрик Алоїзій Дігнем, несучи півтора фунти свинячих котлет, по які його послали в м’ясну лавку Мангана, колись вона була Ференбахова, чимчикував собі по Віклоу-стрит, радіючи теплій днині. З біса нудно було сидіти у хаті вкупі з місіс Стор і місіс Квіглі, й місіс МакДауел, завіси на вікнах опущені, а вони знай хлюпають носом і сьорбають цей херес, винятковий, темний, який дядечко приніс від Танні. Доїдають фруктовий пиріг, балакають про одне і те саме. І з біса часто зітхають.

За Віклоу-лейн його увагу привернула вітрина мадам Дойл, придворної кравчині. Він спинився, дивлячись на двох оголених до пояса боксерів, які вже виставили свої кулаки. З бічних дзеркал мовчки визирали двоє юних Дігнемів у жалобних убраннях. Майлер Кео, улюбленець дублінської публіки, зітнеться з сержантом Беннеттом^{542}, портобельським кулачником, приз п’ятдесят соверенів. Цікаво було б подивитися, як ці бісові хлопці гамселять один одного, Майлер Кео покаже себе, а в того зелений пояс. Вхід коштує два шилінги, солдати платять половину. Мамі я заб’ю баки без усяких. Лівий юний Дігнем обернувся відразу, коли обернувся і він. А, то це ж я в жалобі. Коли це буде? Двадцять другого травня. З біса шкода, проґавив. Він крутнувся праворуч, і праворуч від нього юний Дігнем крутнувся теж, картуз у нього скособочився, комірець вистромився. Защібаючи його, він підняв підборіддя і побачив біля двох боксерів картинку з зображенням Марії Кендалл, чарівної субретки. Такі кралі часто красуються на пачках цигарок. Стор їх покурює а татко якось заскочив його і всипав такої хльости що чорта з два забуде.

Юний Дігнем застромив свій комірець і почимчикував далі. З усіх боксерів найдужче гатить кулаками Фіцсімонс^{543}. Він як дасть тобі під дих, то ти, хлопче, очуняєш хіба що через тиждень. А от технікою найкраще володів Джем Корбет — до того дня, коли Фіцсімонс збив із нього пиху, а також усі його штучки-дрючки.

На Графтон-стрит юний Дігнем побачив дженджуристого ферта — в зубах червона квітка, на ногах шикарні шузи, і йому якийсь п’яничка щось лопоче, а він слухає і тільки осміхається.

А трамваю до Сендимаунту нема й нема.

Юний Дігнем рушив по Нассау-стрит, переклав свинячі котлети в другу руку. Комірець у нього знову випростався, і він його запхнув. Бісова зашпінка замала для петельки сорочки. Назустріч ішли школярі з ранцями. Завтра знову не піду, залишуся вдома до понеділка. Назустріч іще школярі. Чи вони помітили, що я в жалобі? Дядько Барні сказав, що помістить сьогодні повідомлення про це в газету. Тоді всі побачать у газеті й прочитають моє ім’я надруковане, і татове теж.

Обличчя його геть посіріло, а завжди ж було червоне, і по ньому повзла муха вгору до ока. А коли закручували гвинти в труну, вони так скреготіли, коли ж її зносили сходами, вона так бумкала.

Татко лежав усередині, а мамка плакала у вітальні, а дядько Барні показував, як пронести на повороті. Труна була здоровезна, висока і важезна на вигляд. Як же воно було? Останнього вечора, коли татко напився, він стояв на сходовому майданчику, горлаючи, щоб йому дали його черевики, і він піде до Танні та й нап’ється ще дужче, і він здавався гладким і опецькуватим у сорочці. Не побачу його вже ніколи. Оце вона і є смерть. Татко помер. Мій батько помер. Він сказав мені, щоб я був для мами хорошим сином. Я не міг зрозуміти, що він ще говорить, але бачив, що язик і зуби його намагаються вимовити щось виразніше. Бідолашний татко. Це був містер Дігнем, мій батько. Сподіваюся, зараз він у чистилищі, бо в суботу ввечері він ходив до отця Конроя, сповідався у нього.

Вільям Гамбл, граф Дадлі^{544}, і леді Дадлі у супроводі підполковника Гесселтайна після ланчу виїхали з резиденції віце-короля. У другій кареті їхали шановна місіс Педжет, міс де Курсі і шановний Джеральд Ворд, черговий ад’ютант.

Кавалькада виїхала через нижні ворота Фенікс-парку, де їй догідливо відсалютували полісмени, і повз Королівський міст рушила Північними набережними. У міру проходження кавалькади вулицями столиці її мешканці зустрічали віце-короля найщирішим виявом своїх вдячних почуттів. Біля Кривавого моста містер Томас Кернан на тому боці річки марно посилав здаля свої вітання. Між мостом Королеви і мостом Вітворда віце-королівські карети лорда Дадлі проїхали, не отримавши привітання від містера Дадлі Вайта, бакалавра права і магістра мистецтв, який стояв на набережній Арран біля будинку лихварки місіс М. Е. Вайт, на розі Західної Арран-стрит і потирав великим пальцем свого носа, міркуючи, як йому швидше дістатися до Фібсборо: чи трамваєм із трьома пересадками, чи візником, чи пішки через Смітфілд і горб Конституції та вокзал Бродстоун. Біля під’їзду Судової палати Ричі Гулдинг з фірмовою текою Гулдинг Колліс Ворд витріщився на неї здивовано. За мостом Річмонд, біля під’їзду контори Рувима Додда, присяжного адвоката, агента Патріотичної страхової компанії, підстаркувата жінка, яка збиралася була зайти, передумала і рушила назад туди, звідки прийшла, і під вікнами контори Юнга довірливо усміхнулася намісникові Його Величности. Із свого витоку в стіні на Лісовій набережній під конторою Тома Девана^{545} ручай Поддл виявляв свої вірнопіддані почуття струменем смердючих стічних вод. Над фіранкою готелю «Ормонд» за бронзою золото, за голівкою міс Кеннеді голівка міс Дус спостерігали і захоплювались. На набережній Ормонд містер Саймон Дедал, прямуючи з вуличного туалету в контору шерифа, завмер посеред вулиці й низько схилив капелюха. Його Ясновельможність милостиво відповів на привітання містера Саймона Дедала. На розі, біля друкарні Кагілла, преподобний Г’ю К. Лав, магістр мистецтв, поринувши в міркування про світських можновладців, які в давні часи на власний розсуд дарували церковним очільникам пожиточні привілеї, віддав наміснику поклін, який лишився непоміченим. На мосту Граттана Ленеган і МакКой, прощаючись, дивилися, як проїжджають карети з високоповажними особами. Минаючи контору Роджера Ґріна і великий червоний будинок друкарні Долларда, Герті Макдавелл, яка несла своєму хворому батькові листи і зразки лінолеуму Кетсбі, побачивши пишний виїзд, зрозуміла, що це сам лорд-намісник із дружиною, але не спромоглася роздивитися, в якому убранні була Її Ясновельможність, бо якраз між ними зупинилися трамвай і великий жовтий мебльовий фургон Спрінга — саме через проїзд лорда-намісника й зупинилися. За будинком фірми Ланді і Фута, стоячи на темному порозі винарні Кавани, Джон Вайз Нолан посміхнувся холодною непоміченою посмішкою до лорда-намісника і генерал-губернатора Ірландії. Високошановний Вільям Гамбл, граф Дадлі, кавалер Великого Хреста ордена Вікторії, минув годинник Міккі Андерсона, який безперестану цокає, і воскові манекени Генрі та Джеймса, Генрі джентльмен, а Джеймс dernier cri[176]. Стоячи під Дейм-гейт, Том Рочфорд і Довгоносий Флінн дивилися, як наближається кавалькада. Том Рочфорд, помітивши, що леді Дадлі позирнула на нього, висмикнув великі пальці з кишеньок темно-червоної камізельки і скинув картуз. Чарівна субретка, велика Марія Кендалл, з намазюканими щоками й задертою спідничкою, намазюкано усміхалася із своєї афіші до Вільяма Гамбла, графа Дадлі й до підполковника Г. Дж. Гессельтайна, а також до шановного Джеральда Ворда, чергового ад’ютанта. З вікна ДХК віце-королівську кавалькаду спостерігали Красень Мулліган — посміюючись, і Гейнс — поважно; він дивився на процесію з-за спин розхвильованих відвідувачів, що затулили світло шаховій дошці, в яку пильно вдивлявся Джон Говард Парнелл. На Фаунс-стрит Діллі Дедал, підвівши погляд від підручника французької мови Шарденаля, побачила натягнений тент від сонця та спиці коліс, які прудко крутилися, вилискуючи на сонці. Джон Генрі Ментон, який стовбичив на порозі Торгової палати, вирячив набряклі від непомірного споживання вина очі-устриці, тримаючи свій здоровецький золотий мисливський годинник у здоровецькій лівій руці, не дивлячись на нього і його не відчуваючи. Там, де піднімалася вгору передня нога скакуна, що на ньому сидів король Біллі^{546}, місіс Брін вихопила свого поспішливого чоловіченька з-під копит форейторів. Закричала йому на вухо, пояснюючи, що тут діється. До нього дійшло, він притиснув свої книженції під лівою пахвою і привітав другу карету. Шановний Джеральд Ворд, черговий ад’ютант, приємно здивований, поспішив відповісти на привітання. На розі біля Понсонбі зупинилася втомлена біла літера Н., і зразу ж за нею зупинилися чотири інші білі літери в циліндрах, E.L.Y.’S., а форейтори й карети промчали повз них далі. Проти магазину музичних інструментів Піготта урочисто виступав у своїх мальовничих шатах містер Деніс Дж. Маджінні, професор танців і т. п., — його віце-король перегнав, не помітивши. Водночас біля ректорського будинку виникла самовдоволена фігура О’Кропа О’Шпара у жовтих черевиках і шкарпетках із небесно-блакитною стрілкою, які ступали в такт популярної пісеньки «Моя йоркширська дівчинка».

Небесно-блакитним налобникам і стрімкому бігу коней кавалькади О’Кріп О’Шпар протиставив небесно-блакитну краватку, солом’яного бриля з широкими крисами, насунутому набакир, і синій костюм із саржі. Його руки в кишенях піджака забули, що слід зняти бриля, проте він подарував трьом дамам своє поблажливе схвалення у погляді й червону квітку в зубах. Коли вони виїхали на Нассау-стрит, Його Ясновельможність привернув увагу своєї дружини, яка безперестану кивала головою, відповідаючи на щирі вітання дублінського люду, до музичної програми, що йшла у Колледж-парку. Невидимі за деревами парку хлопці-молодці з шотландської верховини на своїх сурмах і барабанах знай витинали вслід кавалькаді мелодію пісні:

По той бік стіни велосипедисти перегонів на чверть милі з гандикапом М. К. Ґрін, X. Тріфт, Т. М. Пейті, К. Скейфі, Дж. Б. Джеффс, Дж. Н. Морфі, Ф. Стівенсон, К. Еддерлі і В. К. Гаггард стартували почережно. Минаючи готель Фінна, Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тисделл Фаррелл наставив свій монокль і спрямував сердитий погляд понад каретами на голову містера М. Е. Соломонса^{547} у вікні австро-угорського віце-консульства. Далі на Лейнстер-стрит, біля бічного входу в Триніті, вірний підданець короля Горнбловер злегка підняв свій мисливський картуз. Коли лискучі коні скакали галопом по Мерріон-сквер, юний Патрик Алоїсій Дігнем — він стояв там, чекаючи, — побачив, що всі вітають джентльмена в циліндрі, то він і собі підняв свого новенького чорного картузика пальцями, засмальцьованими від паперової обгортки свинячих котлет. Його комірець ізнову вистромився. А віце-король, який прямував узяти участь у відкритті доброчинного базару Майрас, що мав зібрати кошти на користь лікарні Мерсера, подався далі зі своїм почтом, до Нижньої Маунт-стрит. Біля крамниці Бродбента вони проїхали повз сліпого хлопця. На Нижній Маунт-стрит перехожий у брунатному макінтоші, що жував черствий окраєць хліба, спромігся перебігти дорогу перед самісіньким носом віце-королівської кавалькади. На мосту через Королівський канал містер Юджин Стреттон, осміхаючися з афіші товстими закопиленими губами, гостинно вітав бажаючих побувати в передмісті Пембрук. На розі Геддінгтон-роуд дві жінки, — черевики в них у піску, в руках парасоля і сумка, де перекочувалися одинадцять мушель, — зупинились і здивовано дивилися на лорд-мера з лорд-мершею без його золотого ланцюга. На Нортумберленд-роуд і Лендсдаун-роуд його Ясновельможність незагайно відповідав на кожне привітання небагатьох перехожих чоловічої статі та на привітання двох школяриків, які стояли біля садової хвіртки того будинку, яким, кажуть, захоплювалася покійна королева, коли відвідала ірландську столицю разом зі своїм чоловіком, принцом-консортом, 1849 року^{548}, і на привітання широчезних штанів Альмідано Артифоні, які щезли за дверима так, наче ті двері їх проковтнули і враз зачинилися.

Епізод 11

За бронзою золото теж почуло цоки-скоки криці кроки.

Грубіянець янецьянець.

Смітинки, зшкрібаючи смітинки з зашкарублого нігтя, смітинки. Жахіття! І червлене золото ще дужче почервленіло.

Хрипка флейта загукала хрипко.

Блукає Блум десь близько у блакиті.

Вінець краси це коси золотії.

Троянда тремтить на шовкових персах, убраних у шовки, троянда Кастилії.

Трелі, трелі та за двері: Айдолорес.

А хто в цій хатинці живе?

Бронза відчула собі співчуття.

І гук пролунав, чистий, тривалий і трепетливий. Тужливо тривалий гук. Привабливий. М’якеньке слово. Та позирни! Вже гаснуть зорі. О трояндо! Ноти щебечуть відповідь. Кастилії. І світає.

Дзеньки-бреньки котять кеб.

Монета брязнула. Годинник нацокав четверту.

Визнання. Sonnez. Я міг би. Підв’язка натягнена. Розлучитися не можу. Лясь. La cloche! Ляснула по стегну. Визнання. Теплому. О, друже мій, прощай!

Дзень. Блу.

Загримотіли громохкі акорди. Коли кохання заполонить. Війна! Війна! Гупа-тупа барабан.

Вітрило! На морі хтось у далині махає хусткою мені.

Пропало. Дрізд засвистів. Усе уже пропало.

Припекло. Йому.

Коли уперше він уздрів. Та ба!

Джигун. І красень водночас.

Щебетання. От приваба! Ваблять нас,

Марто! Прийди!

Ляп-ляп. Плесь-плесь. Ляп-плесь-ляп.

Божеми лийти ще ніко ли тине чувта кого.

Пет лисий глушман приніс преспап’є а ніж забрав.

І поклик ночі в місячному сяйві: він далеко-далеко.

Мені так сумно. P.S. Я так самотньо блумаю.

Чуєш!

Морський ріжок рогатий кручений холодний. Чи в тебе є? Для всіх і для кожного сплеск і поклик безгучний.

Перли: коли їй. Рапсодії Ліста. Цить.

Хіба ви не?

Та ні: ні-ні: повірте: Лідлюд. А півень знай кукурікає.

Чорні.

Низька октава. Ну ж бо, Бене, ну.

Той питає, а він не петра. Хе-хе, Той питає, а він хе-хе.

Та постривай!

У печерах, у темних глибинах землі. Могутні верстви руди. Naminedamine. Усі загинули. Усі полягли на полі болю.

Дівочі кучерики наче узори на листі папороті.

Амінь! У гніві він заскреготав зубами.

Руків’я помпи туди-сюди, туди-сюди. Холодна ґуля все стирчить. Бронзолідія укупі з Майназлотом.

Із бронзою і з золотом у зелених сутінках океанських глибин. Блум. Наш Блум.

Стук-стук раз, стук-стук два, то півняча голова: зерняток шукає, курку пригощає.

Моліться за нього! Моліться ірландці!

Його грубі пальці клацають як кастаньєти.

Великий Бенабен. Великий Бенбен.

Останню троянду Кастилії літа покинув наш Блум у глибокій зажурі.

Ї-і-і-і! Попискує стиха. Пищавка в живот-і-і.

Чесний люд. Лід Кер Кау Де і Долл. Так-так. Як і ви. Піднімуть твій дзень-дзелень.

Пффф. О-о-о!

Де бронза зблизька? Де золото здаля? Де копита?

Пррр Фррр.

І тоді, тільки тоді. Мій епітрах. Буде напфиссаний.

Закінчив.

Починай!

За бронзою золото, голівка міс Дус за голівкою міс Кеннеді над фіранками бару готелю «Ормонд» слухали, як цокотять віце-королівські копита, як видзвонює криця.

— А це вона? — запитала міс Кеннеді.

Міс Дус пояснила, що так, сидить із його екс, у перлово-сірій і eau de Nil[177].

— Дуже витончене сполучення, — сказала міс Кеннеді.

Раптом міс Дус наче вся спалахнула і збуджено промовила:

— Поглянь он на того в циліндрі.

— На котрого? Де він сидить? — озвалося ще збудженіше золото.

— У другій кареті, — пояснила міс Дус, і її вологі губи, засміявшися, зблиснули на сонці. — Він дивиться сюди. Пусти-но. Я погляну.

Бронзова, вона майнула у закуток, притиснула носа до шибки в ореолі палкого дихання.

Потім пирснула вологими губами:

— Він так видивлявся на наші вікна, що мало не скрутив собі шиї.

І засміялася.

— О, Господи! Чоловіки, та вони ж заплішені дурні, хіба ні?

Проте журливо.

Міс Кеннеді зажурена походжала, перейшовши із світла в затінок і накручуючи на палець пасмо волосся, що звисало за вухом. Походжала зажурена, вже не золотосяйна, вона все накручувала, завивала нависле пасмо. Зажурено вона накручувала навісне золоте пасмо за мальовничо вигнутим вушком.

— Для них життя — гуляй душа, — журно сказала вона.

Для чоловіка.

Блухто пройшов повз Муленгові трубки, несучи у грудях насолоди гріха, повз антикваріат Вайна, несучи в пам’яті солодкі гріховні слова, повз тьмяне погнуте столове срібло Керролла, задля Рауля.

Коридорний хлопець до них, до них у барі, до них барменш підійшов. Для них, які не звернули на нього ніякої уваги, він брязнув на шинквас тацю з чашками, які задеренчали, і

— Ось, маєте ваш чай, — сказав.

Міс Кеннеді манірно переставила тацю нижче, на перекинутий ящик з-під пляшок газованої води, щоб сховати її від постороннього ока.

— А що воно там таке? — зі своєю безцеремонною манерою поцікавився гучноголосий хлопець.

— Поміркуй-но сам, — відказала міс Дус, сходячи із свого спостережного пункту.

— Майбуть, твій кавалір, га?

На це гордовита бронза дала такий одвіт:

— Якщо я почую від тебе ще раз таке нахабне грубіянство, то зразу поскаржуся місіс де Мессі.

— Грубіянство янствоянство, — чмихнув ОКріпвалець, рушаючи туди куди його послала звідки й прийшов…

Блум.

Насупившись над своєю квіткою, міс Дус сказала:

— Цей шмаркач уже розбестився далі нікуди. Якщо він знову поведеться нечемно, я йому так намну вуха, що не забуде довіку.

Виглядає як леді, а слова не дуже гожі.

— А ти не звертай уваги, — порадила міс Кеннеді.

Вона налила чаю в чашку, потім вилила його знову в чайник. Вони сховалися за шинквасом, як за рифом, чекали, стоячи на підніжках, на перекинутих ящиках, чекали, поки чай настоїться. Вони погладжували свої блузки, обидві з чорного атласу, по два шилінги дев’ять пенсів за ярд, чекаючи поки чай настоїться, і по два шилінги сім пенсів.

Так, бронза зблизька і золото здаля чули дзенькіт криці поблизу і цокіт копит подалі і чули дзенькіт копит, цокіт копит, цококрицю.

— Правда, я добряче засмагла?

Міс Бронза розщебнула блузку на шиї.

— Ні, — заперечила міс Кеннеді. — Засмага виявиться згодом. Ти пробувала розчин борної і додати лавровишні?

Міс Дус трохи підвелася, щоб поглянути на свою шкіру в люстрі бару з написом позолоченими літерами і колом келихів, а посередині велика мушля.

— Але ж воно пристане до рук, — сказала вона.

— Спробуй із гліцерином, — порадила міс Кеннеді.

Попрощавшися із своєю шиєю і руками, міс Дус

— Від цих засобів тільки висип на шкірі, — її пораду не сприйняла і знову сіла на своє місце. — Я того старого шкарбуна у Бойда просила дати мені що-небудь для шкіри.

Міс Кеннеді, наливаючи вже настояний чай, скривилася і жалісно заблагала:

— Заради всього святого, ти мені про нього не нагадуй!

— Постривай-но, я хочу тобі розказати, — наполягала міс Дус.

Солодкий свій чай міс Кеннеді долила молоком і заткнула мізинцями обидва свої вуха.

— Ні, не треба! — гукнула вона.

— Навіть і чути не хочу! — гукнула.

А Блум?

Міс Дус заговорила, імітуючи рипучий старечий голос:

— А для чого воно вам? — питає.

Міс Кеннеді вийняла пальці з вух, щоб чути, щоб говорити, та знову сказала те саме, знову заблагала:

— Не нагадуй ти мені про нього, бо я відразу сконаю. Гидотна стара почвара! Пам’ятаєш той вечір у залі Ейншент.

Вона бридливо скривилася і ковтнула добре настояного гарячого чаю, ковток, ковтнула солодкого чаю.

— Ось як він виглядав, — сказала міс Дус, вивертаючи на три чверті свою бронзову голівку і роздуваючи свої ніздрі. — Фуфу! Фуфу!

І враз із горла міс Кеннеді вихопилася хвиля дзвінкого несамовитого реготу. Міс Дус дмухала і пирхала своїми ніздрями, які ворушилися, наче винюхували нахабне грубіянство.

— Ой, тримайте мене вдвох! — вигукувала верескливо міс Кеннеді. — Пам’ятаєш, як він вилупив свої баньки?

Міс Дус теж долучилася до її веселощів своїм густим бронзовим сміхом, вигукнувши:

— І якими очима ти на нього дивилася!

Блучиє темне око прочитало ім’я: Арон Фіґашер. Чому я завжди вимовляв це прізвище як Фігожер? Мабуть тому, що так звучить, наче він жере фіґи. А Проспер Лоре — це прізвище гугенотське. На вітрині крамниці Бассі Блумові темні очі придивилися до зображення святих дів. Сині одежі, під ними біле тіло, прийдіть до мене. Вірять, що вона бог, чи, може, богиня. Та, що сьогодні. Я не роздивився. Заговорив той хлопець. Студент. Потім він із Дедаловим сином. Можливо, це був Мулліган. Гожі діви. Саме це й приваблює наших шалапутів — її біле тіло.

І далі дивилися його очі. Принади гріха. Привабливі принади.

Гріха.

Заходячись веселим реготом, два злотобронзові юні голоси сплелися воєдино, Дус і Кеннеді разом із тими очима. Вони закинули свої юні голівки, бронзу й сміхозолото, щоб вільніше струменів їхній регіт, вереск, якими очима, якісь знаки одна одній, високі пронизливі звуки.

Ох, задихалися, відсапуються. Відсапуючись, ох, застигли, завмерли їхні веселощі.

Міс Кеннеді знову піднесла свою чашку до рота, сьорбнула, і зразу знову захихохотіла. Міс Дус нахилилася до таці, знову роздула ніздрі, вирячила очі та й ну крутити ними задля сміху. Знову Кеннехихонька, нахилившися так, що волосся на маківці нахилилося й показало черепаховий гребінець на потилиці, пирснула з рота чаєм, похлинувшися чаєм і сміхом, похлинулася й кашляла, вигукуючи:

— Масненькі оченята! Уяви, що ти замужем за таким чоловічком, — вигукувала. — З такою борідкою!

Відповідаючи подрузі, Дус уклала всю свою душу у досконалий зойк, неперевершений жіночий зойк, де були і захват, і тріумф, і презирство.

— Замужем за масним носом! — залементувала вона.

Сміх лунав і високого і низького тону, то бронзовий, то золотий, вони спонукували одна одну на нові й нові вибухи сміху, які почережно звучали то як бронза-золото, то як золото-бронза, високо-низько, і сміх за сміхом. А потім ще сміялися. Атож, я знаю, масний. Геть виснажені, задихані, свої тремтячі голови вони поклали на шинквас, коси поряд із лискучою високою зачіскою. Спаленілі (О-о!), засапані, спітнілі (О-о!), обидві захекались.

Замужем за Блумом, за блумореммасним

— О янголи, заступники небесні! — зітхнула міс Дус над своєю пружною трояндою. — І треба було так сміятися! Я геть мокра.

— О міс Дус! — обурилася міс Кеннеді. — Жахливе ти створіння!

І спаленіла ще дужче (жахливе ти), і ще позолотішала.

Блумас простував повз Кантвеллову контору, повз дів Чеппі^{549}, які вилискували олійними фарбами. Батько Наннетті торгував цими речами, розносячи їх по місту, стукаючи у двері, як оце я. Релігія зисковна справа. Треба зайти до нього щодо Кейза-Ключчі. Та спочатку попоїсти. Хочу. Ще ні. Вона сказала о четвертій. Час плине швидко. Стрілки не стоять на місці. Далі. Де ж попоїсти? Кларенс. Дельфін. Далі. Заради Рауля. Попоїсти. Якби мені п’ять гіней із цих реклам. Сорочку шовкову, бузкову. Ще ні. Принади гріха.

Червінь на обличчі спала ще і ще, золотавість зблідла.

І тут у бар до них, гуляючи, завітав містер Дедал. Смітнинки, зішкрібав він смітнинки з зашкарублого нігтя великого пальця. Смітнинки. Гуляючи, завітав.

— О, міс Дус, вітаю з поверненням.

І взяв її за руку. Як відпочивалося?

— Пречудово.

Він сподівається, що з погодою в Ростреворі їй, мабуть, пощастило, га?

— Погода була на диво, — сказала вона. — Подивіться самі, як я виглядаю. Нічогенько, правда? Весь день на пляжі.

Бронзова білість.

— Мушу сказати, ви повелися вкрай непорядно, — дорікнув їй містер Дедал і поблажливо потис її руку. — Спокушали бідолашних простачків-чоловіків.

Шовкова міс Дус м’яко забрала свою руку.

— Ой, перестаньте, — відмовила вона. — Ви самі аж ніяк не простак, я гадаю.

А він таки був.

— Треба подумати, — міркував він. — Та ні, зрештою я таки простак. Коли я лежав у колисці, то здався усім таким простакуватим, що мене й охрестили відповідно: просто Саймон^{550}.

— Тоді ви, мабуть, були як лялечка, — відповіла на те міс Дус. — А що лікар прописав вам на сьогодні?

— Треба подумати, — міркував він. — Покладаюся на ваш розсуд. Якщо ваша ласка, я попросив би свіжої води і півскляночки віскі.

Дзень.

— Буде негайно, — запевнила міс Дус.

Негайно і з грацією вона повернулася до позолоченного люстра, яке славило товар Кантрелла і Кокрейна. Вона елеґантно налила порцію золотистого віскі з кришталевої карафки. А містер Дедал витягнув з-під поли свого сурдута кисет і люльку. Обслуговує справді негайно. Він продув люльку і видобув із неї дві хрипкі ноти.

— Їй же богу, — міркував він, — я безліч разів збирався подивитися на гори Морн. Кажуть, там на диво цілюще повітря. Та хтось сказав: що довше збираєшся, то швидше добуваєшся. Так-так.

Так. У цибух люльки він напхав волокна, її волосся, русявих волосин Віргінії, русалки^{551}. Смітнинки. Волокна. Міркування. Мовчки.

Ніхто не сказав нічого. Так.

Міс Дус захоплено протирала келих, наспівуючи:

— О, Айдолорес, прикрасо східних морів^{552}!

— Чи містер Лідвелл сьогодні заходив?

У барі появився Ленеган. Озирнувся навколо. Ленеган. Містер Блум дійшов до мосту Ессекс. Так, сер, містер Блум уже перейшов міст Таксекс. Треба написати Марті. Купити паперу. У Делі. Там поштива продавщиця, і нема чого журиться. Блум. Тямкий Блум. Знає Блум, де клієнтів цілий тлум.

— Він заходив під час обіду, — озвалася міс Дус.

Ленеган підступив ближче.

— Чи не шукав тут мене містер О’Шпар?

Запитав він. Вона відповіла:

— Міс Кеннеді, чи не заходив сюди містер О’Шпар, поки я була нагорі?

Запитала вона. Міс голос Кеннеді відповіла, друга чашка чаю напоготові, втупилася в сторінку.

— Ні, його не було.

Міс вигляд Кеннеді, чутна, не бачена, читала собі далі. Ленеган зі своїм кругленьким черевцем обійшов навкруг таці, де під прозорою накривкою виставлено сандвічі.

— А хто в цій хатці живе?

Кеннеді ніяк на те не зреагувала, тож він удався до нових спроб. Зважайте на крапки. Читайте тільки закарлючки чорного кольору: оця кругленька — це о, а ця як гачок — це ес.

Під дугою коника дзвоники дзвенять.

Злотокоса читала і навіть не позирне. Ніякої уваги. Не звертала вона уваги й на те, як він почав співуче, мов сольфеджіо, читати по складах їй байку, імітуючи учнівське читання:

— Я-кось зу-стрі-ла лиси-ця ле-леку. І ка-же лиси-ця ле-леці: встро-ми свій дзьоб ме-ні в гор-ло і ви-тяг-ни кіст-ку.

Та марно він харамаркав. Міс Дус відвернулася вбік до своєї чашки.

Він зітхнув убік:

— Ой, леле! Не везе!

Він поздоровкався з містером Дедалом, і той на відповідь кивнув йому головою.

— Вітання від славетного сина славетного батька.

— Хто ж це такий? — не зрозумів містер Дедал.

Ленеган на знак щирого здивування розвів руками. Як хто?

— Хто це такий? — перепитав він. — Невже ви не розумієте? Стівен, наш юний бард.

Сухо.

Містер Дедал, славетний войовник, відклав свою люльку, набиту сухим тютюном.

— Ясно, — сказав він. — Спочатку я не збагнув, про кого йдеться. Я чув, що він обертається у вельми добірному товаристві. А ви його бачили щойно?

Щойно.

— Саме сьогодні ми з ним спорожняли келихи з нектаром, — повідомив Ленеган. — У Муні en ville і Муні sur mer[178] Муза винагородила його за поетичні здобутки грошовою готівкою.

Він усміхнувся, звертаючись до уст бронзи, напоєних чаєм, до уст, що його слухали й чули.

— Еліта Еріна ловила кожне слово з його уст. Учений муж Г’ю МакГ’ю, блискучий письменник і видавець, якого знає весь Дублін, і той юний співець із дикого мокрого Заходу, чиє милозвучне ім’я О’Медден Берк відоме геть усім.

Помовчавши хвилину, містер Дедал узяв свою склянку з грогом і

— Напевно, розмова там була дуже цікава, — сказав він. — Я бачу.

Він бачу. Він сьорбнув. А в уяві перед ним постали далекі гори Морн. Поставив склянку.

Він подивився в розчинені двері салону.

— Я бачу, ви пересунули рояль.

— Сьогодні приходив настроювач, — пояснила міс Дус, — настроював його для нашого вечірнього концерту, і я зроду не чула такої витонченої гри.

— Та невже?

— Чи правду я кажу, міс Кеннеді? Грає класично. І до того ж бідолаха сліпий. Йому років двадцять, не більше.

— Та невже? — повторив містер Дедал.

Він сьорбнув і відійшов від шинквасу.

— Шкода було дивитися на його обличчя, — співчутливо сказала міс Дус.

Кара Божа на тебе, бісова твоя душа.

На її досаду, з обідньої зали тенькнув дзвінок. До дверей зали поспішив лисий Пет, поспішив забіганий Пет, поспішив Пет, офіціант ресторану «Ормонд». Клієнт хоче пива. Пива вона налила без негайного поспіху.

А Ленеган терпляче чекав нетерплячого О’Шпара, чекав на дзень-дзелень від O’Кропа-джиґуна.

Піднявши віко, він (хто?) зазирнув у труну (труну?), де виднілися потрійні струни (рояля!), натягнуті навскоси. Він натиснув (той самий, хто поблажливо потиснув їй руку) на трійку клавішів, м’яко педалюючи їх, щоб побачити фетрову прокладку, почути стишений стукіт молоточків.

Два аркуші кремового веленевого паперу один про запас два конверти коли я працював у фірмі «Мудрість» Гелі премудрий Блум у Далі Генрі Квіт купив. То ти кажеш тобі не щастить у сімейному житті? Квіточку мені дали щоб я утішився а шпильку щоб обірвати кох. Щось воно означає мовою кві. Яка то була квітка? Стокротка? Тобто невинність. Добропорядну дівчину зустрічати після меси. Дякую аж підскакую. Мудрий Блум угледів на дверях рекламний плакат: русалка гойдається собі на хвилечках і курить. Куріть русалку, з усіх цигарок це найлегші. Волосся спадає на плечі: безнадійне кохання. Сохне за кимось. За Раулем. Він позирнув і побачив ген-ген, на мосту Ессекс, барвистого капелюха, що мчав на кабріолеті. Знову він. Утретє. Збіг.

Подзвонюючи на пружних ґумових шинах, кабріолет звернув із мосту на набережну Ормонд. Слідом за ним. Ризикнути. Притьмом. О четвертій. Уже от-от. Гайда.

— Прошу, два пенси, сер, — зважилася нагадати продавщиця.

— Ой, авжеж… Біда, забув… Вибачте…

І четверта.

О четвертій вона. Чарівною усмішкою вона усміхнулася Блуйомукому. Блу усмі і швид вий. Дня. Гадаєш, на тобі світ клином зійшовся? Вона так усім. Чоловікам.

У сонній тиші золото схилилося над сторінкою.

Із салону долинув тягучий звук, він довго лунав доки стих. То був камертон настроювача, який він забув і який зараз озвався. Він зазвучав знову, і знову забринів. Чуєте? Він бринів дедалі чистіше й чистіше, ніжніше й ніжніше своїми звучними зубцями. Здавалося, він лунатиме без кінця.

Пет заплатив за пляшчину з надійним корком для клієнта, і разом із тацею, келихом, надійно закоркованою пляшчиною він, ось він зайшов, лисий і забіганий, перешіптуючись із міс Дус.

— Вже гаснуть зорі^{553}…

В салоні задзвеніла пісня, задзвеніла, заспівала без слів:

— …вже світає.

Дванадцять нот, наче зграя співочих пташок, зграйно заспівали, поєднавшися в трелі. Всі звуки яскріли ясними барвами, всі дзвеніли, як дзвенить звук клавесина, кликали голос, який оспівав би напругу росяного ранку, молодощів, розлуки, життя і ранку кохання.

— І в траві, наче перли, роса…

Ленеган, стоячи біля шинквасу, випнув губи і стиха застережливо свиснув.

— Погляньте-но сюди, — сказав він, — трояндо Кастилії.

Кабріолет спинився, дзенькнувши, біля входу.

Вона підвелася і свою книжку закрила, троянда Кастилії. Стражденна й самотня, вона підвелася в задумі.

— То вона як — сама впала чи її штовхнули? — поцікавився він.

Вона ж на це зневажливо відповіла:

— Хто ні про що не питає, тому ніколи не збрешуть.

Як леді, як належить леді.

До бару зайшли, порипуючи, шикарні черевики О’Кропа О’Шпара брунатного кольору. Так, золото ближче, бронза далі. Ленеган чув і знав і привітав його:

— Ось прийшов герой-покоритель^{554}.

Між кабріолетом і вікном чалився Блум, наш нескорений герой. Мене побачити він може. Ось сидіння на ньому він сидів: тепле. Чорний котяра чалився, не зводячи очей із портфеля Ричі Гулдинга, який підняв його, вітаючись.

— Від тебе йду я…

— Я чув, що ти вже на місці, — повідомив О’Кріп О’Шпар.

З білявкою міс Кеннеді він привітався, торкнувшися до крисів свого солом’яного капелюха, збитого набакир. Вона відповіла йому усмішкою. Проте сестричка бронза усміхнулася йому ще краще, опорядивши задля нього своє ще пишніше волосся, свій корсаж і троянду.

О’Шпар замовив питво.

— Чим бажаєш о’кропити душу? Гірким пивом? Склянку гіркого, будь ласка, а для мене слив’янки. Телеграми нема?

Ще немає. Вона о четвертій. Усім треба четверта.

Червоні вуха і борлак Каулі на порозі шерифової контори. Хай собі. От Гулдинг — це нагода. Що його занесло в Ормонд? Кабріолет чекає. Почекаймо.

Вітаю. Куди це ви? Десь попоїсти? І я теж. Ось сюди. Що, Ормонд? Це найкраща харчівня в Дубліні. Чи правда? Зайдіть у ресторан. Там можна гарно посидіти. Дивишся, а тебе не бачать. Мабуть, і я до вас пристану. Ходімо. Ричі рушив перший. Блум слідом за портфелем. Тут і принцові до смаку б.

Міс Дус діставала карафку з високої полиці і так натужилася, що мало не тріснув шовковий рукав і сама блузка на грудях.

— О! О! — покректував Ленеган за кожною її спробою. — О!

Зрештою вона спромоглася дістати жадану посудину і тріумфально зняла її з полиці.

— А чом ти не підростеш? — запитав О’Кріп О’Шпар.

Бронзодіва, наливаючи з посудини густу солодку вологу для його спраглих уст і дивлячись на пахучу цівку (квітка у його петлиці, хто подарував?) відповіла солоденьким голосом:

— Маленька, але важкенька.

Це вона про себе. Наливши належну порцію густої солодкої слив’янки.

— Ну, хай щастить, — мовив О’Кріп.

Він кинув на шинквас велику монету. Вона дзенькнула.

— Постривайте, — озвався Ленеган, — і я…

— Щастя всім, — побажав той, піднімаючи кухлика з пінявим елем.

— Скіпетр виграє, це вже напевно, — додав Ленеган.

— Я теж зважився ризикнути, — сказав О’Шпар, підморгнувши, і випив. — Хоча й не для себе. Одному приятелю закортіло.

Ленеган сьорбав собі пиво та осміхався, позираючи то на пиво, то на уста міс Дус, які злегка ворушилися, мугикала ледь чутно пісню океану, яку вона нещодавно виспівувала дзвінко. Айдолорес. Східні моря.

Годинник задзижчав. Міс Кеннеді пройшла повз них (від кого ця квітка), несучи тацю з чашками. Годинник бемкнув, відраховуючи належні години.

Міс Дус узяла О’Шпарову монету, хвацько клацнула реєстровою клавішею каси. Каса тенькнула. Годинник бемкнув. Краля-циганка привабливо вихилялася, перебирала монети в шухляді, мугикала, набираючи решту. Дивися на захід. Бемк. Заради мене.

— Котру там пробемкало? — запитав О’Кріп О’Шпар. — Четверту?

Годину.

Своїми очицями Ленеган жадібно позирав на неї співучу, на співучий бюст і потягнув О’Шпара за рукав.

— Ану послухаймо, як дзвонить годинник, — запропонував він.

Портфель Гулдинга, Колліса, Ворда вів Блума, що блумав навколо, між столиків із квітами у вазах. Не маючи певної мети, він, збуджений, під уважним поглядом лисого Пета, вибрав столик біля дверей. Краще поблизу. О четвертій. Чи не забув він? А чи, може, хитрує? Не прийде, щоб дужче закортіло. Я б не зміг. Зажди, зажди. Офіціант Пет ждав.

Яскриста бронзи блакить позирнула на О’Кропосиню краватку й очі.

— Ну, зобрази, як дзвонить годинник, — умовляв Ленеган. — Саме нікого немає. А він ще ніколи не чув.

— …і сонце здійнялось у височінь.

Високий звук здіймався вище й вище.

Бронзодусова дівчина, пошептавшися з трояндою, її секретницею, з розтроюдженою цікавістю позирнула на О’Кропову квітку та на його очі.

— Прошу, прошу.

Він просив у проміж слів освідчення у коханні.

— Мені несила без тебе…

— Колись іншим разом, — сором’язливо пообіцяла міс Дус.

— Е ні, зараз, — наполягав Ленеган. — Sonnez la cloche[179]! Будь ласка! Саме нікого немає.

Вона роззирнулася. Хутко. Міс Кен не почує. Враз нахилилася. Два спаленілі лиця не зводили очей.

Безладні акорди збилися з мелодії, знову на неї натрапили, знову губили і знову знаходили, вагаючись.

— Ну ж бо! Давай! Sonnez!

Зігнулася і задерла поділ спідниці вище коліна. Постривала. Щоб розгарячити, посиділа, позираючи, наче збитошне дівчисько.

— Sonnez!

Бринь. Раптово вона натягнула еластичну підв’язку, і та бринькнула, дзвінколяснула по теплотугому жіночому стегні, що наче того й жадає, аби по ньому дзвінколяснули.

— La cloche! — весело зарепетував Ленеган. — Дресирував господар. Це вам не лялька набита тирсою.

Вона гордовито напівосміхнулася (плачу! хіба чоловіки не…), проте ковзаючи до світла, приязно усміхнулася до О’Шпара.

— Ви втілюєте собою вульґарність, — сказала вона, відходячи від шинквасу. А О’Шпар дивився й дивився неблимно. Чашу свою він підніс до уст своїх пишних, вихилив він оцю невелику чашину до останньої краплі напою, густо-тягучого темно-синього. Його заворожений погляд прикипів до її голівки, що плинула в глибину бару повз свічада, у золотому склепінні яких яскріли пивні кухлі, винні келихи для рейнського й кларету і мушля з гостряками, де віддзеркалювалася її бронза із бронзою ще сонячнішого блиску.

Так, бронза, що зовсім поряд.

— …Кохана, прощавай!

— Я вже йду, — рішуче оголосив О’Шпар.

Чашу свою відставив, забрав свою решту.

— Та постривай хвилинку, — заблагав Ленеган, допиваючи похапцем пиво. — Хотів тобі розказати. Том Рочфорд…

— Під три з ним чорти, — сказав О’Кріп, рушаючи до дверей.

Ленеган ковтнув залпом до дна.

— Чого тобі припекло? — домагався він. — Підожди. Я іду.

Він поспішив слідом за швидкими рипучими черевиками, проте враз спинився на порозі, вітаючи двох прибульців, пузатого й худого.

— Як справи, містере Долларде?

— Га? Справи? Справи? — неуважно відповів бас Бена Долларда, відволікаючись на мить від проблем отця Каулі. — Та нічого він вам не зробить, Бобе. Алф Берган побалакає із цибатим. А цьому Юді Іскаріоту ми таки вкрутимо тепер хвоста.

Тим часом у салон зайшов Саймон Дедал, зітхаючи і погладжуючи пальцем повіку.

— Го-го-о, вкру-утимо, — проспівав тирольським йодлем Бен Доллард.

— Слухайте, Саймоне, може, ви б заспівали нам яку-небудь пісеньку. Ми чули, тут грали на роялі.

Лисий Пет, стурбований офіціант, чекав, коли замовлять напої. Для Ричі — віскі. А Блуму? Поміркуємо. Щоб не ходив двічі. У нього мозолі. Тепер четверта. Жарко в чорному. Та ще й нерви. Рефракція (здається, так?) тепла. Поміркую. Сидр. Так, пляшчину сидру.

— Ну то й що? — відмовив містер Дедал. — То я знічев’я бринькав.

— Ходімо, ходімо, — наполягав Бен Доллард. — Женіть геть смуток і журбу. Рушмо, Бобе.

Подався він повільною ходою, Доллард, у широчезних матроських штанях сам попереду (ану, хапайте он того, що в: хапайте його негайно) до салону. Він гепнувся, Доллард, на стільчик. Його здоровецькі ручиська гепнулися на клавіатуру. Гепнулися і спочили.

Лисий Пет зустрівся на порозі з золотом, що верталося безчайне. Стурбований він жадав віскі й сидру. Бронза стежила біля вікна, бронза здаля. Кабріолет дзенькнув, рушив із місця в кар’єр.

Блум почув його, тихий дзеньк. Поїхав. Зітхнув, і легкий подих зітхання спрямував на німий букетик синеньких квіточок. Дзенькіт. І гайда. Дзелень. Слухай.

— Кохання і війну^{555}, Бене, — сказав містер Дедал. — Господу до вподоби те, що діялося в давні часи.

Відважний погляд міс Дус, прихований від чужих поглядів, відвернувся від фіранки, осліплений навалою сонячних променів. Поїхав. Задумана (чи хто знає?), осліплена (сліпучі промені), вона опустила завісу, сіпнувши шнур. Поринула в задуму (чому він так швидко^{556} поїхав, коли я?) разом із своєю бронзою і баром, де стоїть лисий біля золотоволосої сестрички, невишукане поєднання, поєднання невишукане, суперневишукане, у повільні струмені прохолодної, тьмяної, зеленкуватої глибочини, eau de Nil[180].

— Того вечора за рояль сів бідолашний Гудвін, — нагадав їм отець Каулі.

— Але він не зумів порозумітися з роялем.

Не зумів.

— Він наполягав на своєму, — пояснив містер Дедал. — І ладен був стати на прю з самим чортом, не те що. Старий легко заводився після першої ж чарки.

— А ви пам’ятаєте, як усе було тоді, бий його сила Божа? — озвався Бен Бурмило Доллард, відвертаючись на стільчику від постраждалих клавішів. — І до того ж, з бісового батька, я був не при костюмі.

Усі троє засміялися. Був без костюма. Все тріо засміялося. Не при костюмі.

— Але тоді нам на поміч прийшов наш приятель Блум, — докинув містер Дедал. — До речі, де моя люлька?

І подався назад до бару в пошуках люльки і втраченого акорду. Лисий Пет приніс випивку для Ричі й Польді. А отець Каулі засміявся знову.

— Здається, врятував становище тоді я, Бене.

— Таки ви, — визнав Бен Доллард. — Я чудово пригадую ті вузенькі штанці. Вам, Бобе, спала на думку блискуча ідея.

Отець Каулі почервонів аж до лискучих мочок вух. Він урятував стано. Вузенькі штан. Блискуча іде.

— Я знав, що він у скруті, — пояснив превелебний. — Дружина його грала по суботах на піаніно в кав’ярні за мізерну плату, і я від когось прочув, що вона має ще й такий підробіток. Пригадуєте? Цей їхній заклад ми шукали по всій Голлс-стрит, аж доки продавець у Кео дав нам номер будинку. Пригадуєте?

Бен пригадував, і його пласке обличчя оживилося від споминів.

— Боже милий, там були якісь барвисті оперні мантії і ще сила-силенна всякої всячини.

Містер Дедал обернувся з люлькою в руці.

— Все це в стилі Мерріон-сквер^{557}. Боже милий, бальні вбрання і вбрання для урочистих церемоній. І він ще й не хотів брати грошей. Чуєте? Бозна скільки трикутних капелюхів, болеро і коротких шароварів. Чуєте?

— Так-так, — підтвердив, киваючи, містер Дедал. — З місіс Меріон Блум яких тільки вбраннів не знімали.

Кабріолет котився по набережних. О’Кріп вивернувся на тугих гумових шинах.

Печінка з беконом. Біфштекс і запечені нирки. Добре, сер. Добре, Пете.

Місіс Меріон МЕТЕМ БЗИК ОС метем психоз. Дух горілого Поль де Кока. Гарне ймення у.

— А яке у неї дівоче прізвище? Повногруда була дівка. Меріон…

— Твіді.

— Ага. Чи жива вона?

— Ще б пак.

— Вона ж була дочка…

— Дочка полку^{558}.

— Саме так і не інак. Я пам’ятаю старого тамбур-мажора.

Містер Дедал черкнув, викресав, припалив, і зрештою пихнув клубком пахучого диму.

— Чи ірландка? От цього, чесно кажучи, не знаю. Як ви вважаєте, Саймоне?

Ще один клубок міцного пахучого диму з потріскуванням.

— Щічний м’яз це… Що?… Трохи застаріло… О, вона звичайно ж… О, Моллі, ірландська дівчино, ти моя красуне.

І пихнув пухнастою хмарою запашного диму.

— З Ґібралтарської скелі… прямо сюди.

Вони скніли у сутінках океанської глибини, золото біля помпи, що помпує пиво, бронза біля пляшок із вишневим лікером «мараскін», обидві замислені, Майна Кеннеді, Лісмор-террас, 4, Драмкондра, з Айдолорес, королевою, Долорес, мовчазна.

Пет приніс страви на непокритих тарілках, Леопольд порізав печінку на кришеники. Як про це вже згадувано, він полюбляв тельбухи, курячі пупки з горіхами, смажену ікру тріски, в той час як Ричі Гулдинг, Колліс, Ворд замовляли біфштекс і нирки, то біфштекс, то нирки, кус за кусом він їв Блум їв вони їли.

Блум із Гулдингом мовчали об’єднано і їли. Бенкетували як принци.

По Бечелорз-вок[181] котився, подзвонюючи, кабріолет, де сидів холостяк О’Кріп О’Шпар, на осонні, у спеку, вилискували крижі кобили, над ними ляскав батіг, на тугих шинах: розсівся на теплому сидінні, нетерпеливиться, щоб швидше, жде. Припекло. Чого тобі? Припекло. Чого тобі? При-пек-пек-ло.

Зверх їхніх голосів навально ревнув ревучий бас Долларда, навально загримів зверх барабанних акордів рояля:

— Коли кохання жде моя душа стражденна…

Рокіт Бендушебенджамінового вокалу прокотився аж до стелі й струсонув її і потряс силою свого кохання.

— Війна! Війна! — вигукнув отець Каулі. — Ви і є воїн.

— Авжеж, авжеж, — засміявся Бен Воїн. — Я саме думав про вашого домовласника. З ним або згода або війна.

Він помовчав. І помахав великою бородою і великою головою, визнаючи, що припустився великої хиби.

— Чоловіче, ви б напевно порвали їй слухову перетинку в вусі, — озвався містер Дедал крізь заслону тютюнового диму, — діючи таким своїм органом.

Щирий регіт струсонув усе бородате тіло Долларда, і він щосили забарабанив по клавішах. Таки порвав би.

— Не згадуючи про іншу перетинку, — додав отець Каулі. — Легше, Бене. Amoroso ma non troppo[182]. Пустіть-но мене.

Міс Кеннеді принесла двом джентльменам холодного портеру два кухлі. Сказала про погоду. Перший джентльмен погодився, погода пречудова. Вони попивали холодний портер. А цікаво, куди це вирядився віце-король, чи не знає вона часом? Чули крицевий брязк копит, дзенькокопитний дзенькіт. Е ні, вона цього не знає. Але ж про це має бути в газетах. Та ні, шукати там це морока. Ніякої мороки. Узявши «Індепендент», вона швидко почала гортати сторінки, віце-король, її висока зачіска погойдувалась, віце-кор… Забагато мороки, сказав перший джентльмен. Та ні, анітрохи. І кажучи, він так значливо подивився. Віце-король. Слідом за бронзою золото обидві чули залізну крицю.

Блум товк товчену картоплю з печінковою підливою. Кохання і війну когось із кимсь. Бен Доллард постійно виконує. Того вечора прибіг до нас, треба був йому парадний костюм для виступу на концерті. Штани вузькі й тугі як барабан. Співець кабанюга. Моллі зайшлася реготом, коли він пішов. Упала впоперек ліжка й аж верещить зо сміху, дригаючи ногами. Усе ж його причандалля, кричить, на виду! Рятуйте мене, святі угодники, бо я не можу! А як воно жіноцтву у першому ряду! Ой, ніколи я ще так не сміялась! Та вже ж, саме з цього кореня і виріс його бас-барилотон. Порівняймо з євнухами. А хто це грає? Добре туше. Напевно, Каулі. Він музичний. Коли граєш, назве кожну ноту. Але тхне у нього з рота, бідолахи. Припинив.

Міс Дус, чарівна Лідія Дус, привітно кивнула головою Джорджу Лідвеллу, ґалантному адвокату, джентльменові, який зайшов у бар. Добрий день. Вона подала свою вологу руку леді, і він її твердо потиснув. День добрий. Так, уже знову тут. Тягтиму лямку далі.

— Ваші друзі в салоні, містере Лідвелле.

Джордж Лідвелл ґалантно потримав лідолоньку у своїй руці.

Блум їв печ, як уже казалося. Тут, принаймні, чисто. У Бертона бачив, як чолов’яга напихається хрящами. А тут ні душі, тільки я та Гулдинг. Чисті столики, квіти, акуратно складені серветки. Пет мотається туди-сюди, лисий Пет. Тихо та любо. Найкраще місце в Дублі. Знову рояль. Певно, Каулі. Коли він сідає за рояль, вони стають наче одним цілим, між ними повне взаєморозуміння. Скрипалі завзято цигикають на своїх струментах, наче пилярі, що пиляють дошки, очі втупивши на кінець смичків, а ті, які пильгучать віолончель, від їхньої гри слухачам болять зуби. Тривалий час подовгу хропіла. Одного вечора ми сиділи в ложі. Тромбон під нами рипів немилосердно, а в антракті один із духовиків розгвинтив свою дудку та й ну витрушувати слину. У диригента ж штанини звисають мішкуваті, метляються туди-сюди. Правильно, що оркестр ховають у ямі.

Дзень-дзелень квапляться дзвонять дзвіночки.

Хіба що арфа. Гаряче сяйво золоте. Дівчина торкнула струни. Корма наче з щирого. Підлива ця непогано підходить до. Золотого корабля. Ерін. Арфа, яка раз або двічі. Холодні руки. Бен Гаут[183], рододендрони. Ми їхні арфи[184]. Я. Він. Старий. Молодий.

— Та не зможу я, повірте мені, — опирався містер Дедал ніяково і негучно.

Затято.

— Давайте ж, хай вам абищо, — ревнув Бен Доллард. — Як-небудь та вийде.

— M'appari^{559}, Саймоне, — попросив отець Каулі.

Він ступив кілька кроків до краю сцени з виразом страдника, який мужньо зносить нещастя, і простягнув свої довгі руки. Хрипота в його борлаку захрипіла стиха. І стиха він заспівав, звертаючись до запиленого морського краєвиду, «Останнє прощання». Мис, корабель, вітрило над бурхливими хвилями. Прощання. Гарна дівчина, її хустка майорить на вітрі, на мисі вітряно, вона стоїть на вітрі.

Каулі співав:

Вона, не чуючи Каулі, махала хусткою тому, хто поплив, своєму коханому, вітрові, коханню, вітрилу, яке лине ген далі, вернись.

— Давайте, Саймоне.

— Ет, минулися вже ті часи, коли я міг викаблучуватися, Бене… Що ж…

Містер Дедал поклав свою люльку поряд із камертоном і, сівши, торкнув слухняні клавіші.

— Ні, Саймоне, — обернувся до нього отець Каулі. — Грайте, як в оригіналі. У до-бемолі.

Клавіші, вони слухняні, пішли вище, озвалися, завагалися, призналися, збентежилися.

Отець Каулі одійшов від краю сцени.

— Слухайте, Саймоне, — сказав він. — Мабуть, акомпанувати вам буду я. Вставайте.

Кабріолет котився повз ананасні льодяники Грема Лемона, повз слона на вивісці крамниці Елвері. Біфштекс, нирки, печінка, пюре, — всі ці наїдки, гідні того, щоб ними ласували на своїх бенкетах принци, тепер стояли на столі перед принцами Блумом і Гулдингом. Ці принци, бенкетуючи, піднімали келихи з віскі й сидром.

Наймелодійніша арія для тенора з усіх створених донині опер, заявив Ричі, вона у «Сомнамбулі»^{560}. Колись йому пощастило почути її у виконанні Джо Мааса^{561}. Ох, цей МакГаккін! Так. По-своєму. Голосок у нього, як у хлопчика хориста. Проте Маас був супер і тоді, коли співав у месі. Ліричний тенор, якщо ви згодні з таким визначенням. Ніколи цього не забуду. Ніколи.

Роздивляючись навколо, Блум угледів себе[186] над тарілкою бекону без печінки і розчулився, побачивши своє змарніле напружене обличчя. Болить поперек. Блищать очі. Значить, запалення нирок. Далі все по програмі. Потанцював — плати лабуху. Піґулки, топтаний хліб по гінеї за коробочку. Щоб трохи відтягнути. І наспівуєш «До покійників лягай»^{562}. Доречно. Їстимеш пиріг із нирками. Нирки до нирок. Та не дуже воно допоможе. Кращого немає у. Для нього це властиво. Віскі. Щодо напоїв він перебірливий. І коли склянка пощерблена, і щодо води з нового водогону. Сірники з шинквасу він прихопить, згодяться. А потім соверен витратить на якісь дурнички. Коли ж доводиться платити, у нього ані ламаного шеляга. Якось напідпитку в трамваї відмовився платити за проїзд. Чудернацька публіка.

Того вечора Ричі не забуде ніколи. Доки житиме на світі, ніколи. На гальорці старого «Ройялу» з куцим Піком. І коли перша нота.

І тут Ричі занімів.

Зараз почне городити теревені. Намеле сім мішків усякої всячини. Зрештою сам повірить у свої брехні. Справді повірить. Брехун, яких мало. Але пам’ять у нього хороша.

— Яка ж це арія? — запитав Леопольд Блум.

— «Усе вже пропало»^{563}.

Ричі випнув губи. Першу ноту русалка банші вимовляє ніжно і стиха: усе. Дрізд. Білий дрізд. У його ніжному подиху співочого птаха крізь міцні зуби, якими він пишається, чується журлива безнадія. Втрачено. Лункий звук. Уже не одна нота. Колись я чув чорного дрозда, співав у кущах глоду. Він чув мої мотиви і переспівував їх, поєднуючи. Найновіший поклик втрачений поміж усіх попередніх. Луна. І милозвучний відгук^{564}. Як це пояснити? Усе втрачено. Посвистів він тужливо. Пропало, віддано, втрачено.

Блум смикнув Леопольда за вухо, заправив краєчок серветки під вазу. Лад. Так, я пам’ятаю. Чудова арія. Вона зайшла до нього уві сні. Невинність від місячного світла. Проте слід її стримати. Хоробрі нехтують небезпекою. Покликати на ім’я. Хай доторкнеться до води. Кабріолет котиться. Запізно. А сама ж хотіла піти. Саме тому. Жінка. Легше спинити море. Так: усе втрачено.

— Чудова арія, — сказав Блум утрачений Леопольд. — Я її добре знаю.

Ричі Гулдинг ще ніколи скільки живе на світі.

Він теж її добре знає. Або відчуває. Весь час силкується про дочку. Мудра дитина, що зможе впізнати свого батька, як висловився Дедал. Я?

Блум скоса спостерігав над безпечінковим. Вираз обличчя, такий як, коли все пропало. Ричі ж, він веселун давноминулих часів. Його старі жарти тепер викликають оскому. Ворушить вухами. Кільце від серветки вставляє собі в око. Сина свого посилає з листами допомогти йому Христа ради. Косоокого Волтера: сер я зробив усе можливе сер. Вибачте завдав вам клопоту проте я чекав що одержу чималу суму грошей. Даруйте мені.

Знову рояль. Звучить краще, ніж минулого разу. Мабуть, настроїли. Знову замовк.

Доллард і Каулі все ще спонукали впертого співака, ну ж бо давайте.

— Давайте, Саймоне.

— Ну ж бо, Саймоне.

— Леді та джентльмени, я щиро зворушений вашими наполегливими проханнями.

— Ну ж бо, Саймоне.

— Я небагатий чоловік, але якщо ви вділите мені трохи своєї уваги, я спробую заспівати вам пісню про розбите серце.

Біля прозорої кришки, що прикривала сандвічі, прикрита тінню Лідія свою бронзу і троянду дарувала і забирала, роблячи це витончено, як то належить справжній леді, подібно до того, як Майна двом кухлям свою золоту корону в зелено-блакитній прохолоді eau de Nil.

Пролунали закличні вступні акорди. Потім перший акорд прозвучав тривало, і зразу полинув голос співця:

— Коли побачив я твоє чарівне личко…

Ричі повернувся до Блума.

— Це Сай Дедал співає, — пояснив він.

Збуджені, зашарілі від хвилювання, вони слухали, відчуваючи, як плине живлющий потік, розливається по шкірі кінцівках заливає тобі серце душу хребет. Блум подав знак Петові, лисому офіціантові, він недочуває, щоб розчинив двері бару. Двері бару. Отак. Добре. Пет допетрав, хоч недочуває, став біля дверей, дослухається. — Журби у серці враз не стало.

У повній навколишній тиші негучний голос співця долинав до них не як тихий шепіт дощу, не як шелест листя, не як брязкіт струн чи спів сопілки чи звуків якїхтамзвуть цимбалів, а доходив до їхнього оспалого слуху словами, до їхнього оспалого серця, викликаючи спомини про переживання, у кожного свої. Потрібно, потрібно слухати: журба, своя у кожного, щезла у них обох, як тільки вони почули. Як тільки вони побачили, усі, що втратили, Ричі, Польді, милосердя краси, почули слово розради від того, від кого найменше сподіваєшся почути її милосердне ніжнолюбовне любодійне слово.

Це співає любов: та ж сама давня солодка пісня кохання. Блум поволі зняв гумку з пакуночка. Давнє солодке правило кохання sonnez la золото. Блум натягнув на виделку, що виставила свої чотири зубці, зняв, обмотав на дві власні чуло-тривожні четвертні, згорнув удвоє, учетверо, увосьмеро і міцно зав’язав.

— П’яний від щастя і надій…

Тенорам жінки на шию чіпляються гронами. Тоді тенори краще володіють своїм голосом. Жіночка пише йому записку і ховає у квіти. І на сцену кида ті квіти: «Я без вас не можу з житттям моїм квити». У голові моїй усе просто. Котить і дзенькає сповнений надій. Не буде він співати для світської публіки. Просто пішло обертасом. Для нього напахтилася. Якими парфумами твоя дружина? Я хочу знати. Дзень. Стоп. Стук-стук. Коли в двері стукають, зразу треба подивитися в люстро, а тоді до дверей, неодмінно. Передпокій. Прибули? Як справи? Все гаразд. Куди пройти? Як тут? Чи може? У сумочці в неї піґулки освіжити дихання, льодяники. Ну то як? Руки стали пестити її пухкі форми.

Та ба! Голос посилився, піднявся, змінився, став гучніший, яскравий, гордий.

— Та мрії плин був нетривалий…

Атож, голос його й досі зберігає свою дивовижну тональність. У Корку і дихається легше і мова милозвучніша. От дурило! А міг би по шию в золоті. Слова від себе інші. Дружину свою довів до згуби, а тепер співає. Проте нам судити важко. Що там між ними двома. Нехай би тільки й далі тримався. Зараз він іще держить марку, привселюдно приндиться. Руки й ноги у нього співають. Зазирає в чарку. Рознервований. Щоб співати, треба з питвом зав’язати. Дієтична юшка за рецептом Дженні Лінд^{565}, бульйон, шавлія, сирі яйця, півпінти вершків. Юшка — супер.

Ніжність ніжить слух: повільно, повально. І вже тріпоче і дрижить. Оце воно. То давай! Бери! Пульс пружно тук-тук.

Слова? Музика? Ні, це те, що за ними.

Блум зав’язував вузли і розв’язував їх, сплітав петлі й розплітав їх.

Блум. Потік пекучого нестерпного жадання прагне злитися з музикою, з пристрастю, цей темний настирливий потік. Крити її, брити її, шпарити її, харити її. Шпок. Пори розширюються, щоб розширити. Шпок. Радість відчути тепло. Шпок. Щоб струмінь ринув, відкриваючи шлюзи. Потік, струмінь, течія, струмінь радощів, шпокотроп. Ну ж бо! Мова кохання.

— …промінь надії…

Сяє. У манері справжньої леді Лідія дає зрозуміти Лідвеллові, що ладна дарувати йому промінь надії.

Все це Марта. Збіг. Саме збирався писати. Арія Ліонеля. Твоє гарне ім’я. Не можу писати. Прийми від мене невеличкий подар. Зіграти на струнах жіночого серця, що зав’язані на гаманці. Вона ж. Я назвала тебе вредним хлопчиськом. Але ім’я те ж саме: Марта. Дуже дивно! І саме сьогодні.

Голос Ліонеля знову зазвучав, тихіший, але дужий. Знову він заспівав для Ричі Польді Лідії Лідвелла, заспівав для Пета-офіціанта, який слухав, роззявивши рота. Про те, як побачив чарівне личко, як не стало у серці журби, як погляд, вигляд, слово заворожили його, Гулда Лідвелла, скорили Пета Блумове серце.

Хоча хотілося б ще й бачити його обличчя. Повніше враження. Перукар у Дрейго, коли я звертаюся до нього в дзеркалі, завжди дивиться мені в обличчя. Але чути тут краще, ніж у барі, хоча й далі.

— І дивний блиск її очей…

Уперше я побачив її на вечірці у Мета Діллона в Теренвюрі^{566}. Була в жовтому з чорним мереживом. Грали в музичні стільці. Ми з нею останні. Доля. Я і вона. Доля. Крутилися повільно. Потім швидко. Ми удвох. Усі дивилися. І стоп. Вона сіла. Всі, які вийшли, дивилися. Губи сміялися. Коліна жовті.

— Мене заворожив…

Співи. Вона співала «Чекання»^{567}. Я перегортав ноти. Повний голос пахощів якими парфумами твої бузкові кущі. Побачив я груди, обидві повні, горло, що творить трелі. Побачив уперше. Вона мені подякувала. Чому вона мені? Доля. Очі іспанічні. У цю годину в старому Мадриді^{568} у своєму патіо під старою грушею наполовину в затінку Долорес вонадолорес. Манить мене. Заманює.

— Марто! О, Марто!

Забувши про свою млість, Ліонель розпачливо заволав від нестерпної муки жадання, що породжувала гармонійні сплески звуків, то вищих тоном, то нижчих, які закликали кохану вернутися. Болісний гук самотнього Ліонеля, щоб Марта знала, щоб вона відчула. Бо він жадає тільки її. Де? Тут чи там там чи тут спробуй-но знайти те місце. Де завгодно.

Один. Одне кохання. Одна надія. Одна мені втіха. Марта, грудний звук, повернись.

— Вернись!

Вона ширяла в небі, пташка, злітала вище, швидкий чистий гук, срібляста повітряна куля злетіла впевнено і пішла вгору, ще вище, не треба, годі, у нього довге дихання, витаючи у високості, яскріти й полум’яніти, вінець, променистий символ, з ефірних глибин, сяйво скрізь і всюди все гасає над усіма і навколо-коло-коло-коло-коло…

— До мене!

Саймопольд!

Усе.

Вернись. Проспівав чудово. Всі аплодували. Вона повинна. Вернутися. До мене, до нього, до неї і до тебе теж, до мене, до нас.

Браво! Ляп-ляп. Молодець, Саймоне. Ляп-ляп-ляп. Біс! Ляп-ляп-ляп. Пречудовий голос. Браво, Саймоне! Ляп-ляп-ляп. Біс, говорили, кричали, плескали всі, Бен Доллард, Лідія Дус, Джордж Лідвелл, Пет, Майна, двоє джентльменів з двома кухлями, Каулі, перший джент із своїм кух і бронзова міс Дус та золота міс Майна.

Модні черевики О’Кропа О’Шпара брунатного кольору протупотіли, поскрипуючи, підлогою бару, як про це сказано вище. Кабріолет подзенькував повз пам’ятники серу Джонові Грею, Гораціо однорукому Нельсону, високошановному отцю Теобальдові Метью, як оце щойно ми теж сказали вище. У спеку, з нагрітим сонцем сидінням. Cloche. Sonnez la. Cloche. Sonnez la. Виїжджаючи на горб, біля Ротунди, Ратленд-сквер, кобила закопотіла повільніше. Не до шмиги О’Шпару, О’Кропу О’Шпару, О’Шпаровій нетерплячці, чого вона так дляється.

Відлунали вже акорди Каулі, зникли з повітря, і повітря поширилося.

І Ричі Гулдинг приклався до свого віскі, а Леопольд Блум до свого сидру, а Лідвелл до свого гіннесу, а другий джентльмен повідомив: вони залюбки б випили ще по кухлю, якщо вона не заперечує. Міс Кеннеді знехотя осміхнулася кораловими губками спочатку одному, потім другому. Ні, не заперечує.

— Тиждень у буцегарні, — сказав Бен Доллард, — на хлібі й на воді. Отоді б ви, Саймоне, заспівали, як дрізд у садочку.

Ліонель Саймон, співак, засміявся. Отець Боб Коулі знову торкнувся клавішів. Майна Кеннеді подала пиво. Другий джентльмен розплатився. Том Кернан рушив до шинквасу; Лідія, якою захоплювалися, захопилася. А от Блум співав мовчки.

Захоплюючись.

Ричі, захоплюючись, щось базікав про пречудовий голос цього чоловіка. І згадав, що діялося одного вечора колись у давні роки. Таке, мовляв, ніколи не забувається. Сай співав «Слава та могуть» у Неда Ламберта. Милий Боже, зроду йому не доводилося чути такого звучання голосу, ніколи так чисто не лунало «Зрадливице, прощатись нам пора»^{569} і, Господи, так твердо проголошене «коханню вже край». Ламберт чув це і може підтвердити.

Гулдинг, на блідих щоках його проступив рум’янець, розповів містерові Блуму, обличчя у нього, мов нічний морок, як Сай Дедал у домі Неда Ламберта співав «Слава та могуть».

Він, містер Блум, слухав, як він, Ричі Гулдинг, розповідає йому, містерові Блуму, про той вечір, коли він, Сай Дедал, співав «Славу та могуть» у домі у нього, Неда Ламберта.

Вони ж свояки, родичі. Зустрівшись, минаємо, не кажучи ні слова. Зуб за зуб стялися, гадаю. Не терплять один одного. А бачиш. Тим більше ним захоплюється. Ті вечори, коли співав Сай. Людський голос, дві тоненькі шовкові ниточки. Найдивніше диво з усіх див.

У тому голосі був суцільний плач. Тепер спокійніше. Лиш у тиші відчуєш те, що почув. Вібрації. Тепер повітря затихло.

Блум розтиснув свої склеплені руки, і розправлені пальці посмикали напружену струну. Він тягнув її і сіпав. Вона тенькала і бренькала. Доки Гулдинг балакав про гаму голосу Барраклоу, доки Том Кернан вдавався у спогади, як колись щось улаштовували, і розповідав про те отцеві Каулі, а той, слухаючи, імпровізував, а той кивав головою, імпровізуючи. Доки великий Бен Доллард розмовляв із Саймоном Дедалом, а той закурював люльку, а той кивав головою, закурюючи, а той курив.

Моя заблукана^{570}. Усі співочі твори на цю тему. І Блум дужче натягнув свою струну. Чи не занадто жорстко. Хай би люди здружилися: приманити їх докупи. Потім роздрай. Смерть. Капець. Торох по довбешці. Ікбісовомубатьку. Життя людини. Дігнем. Ой, як той пацюк крутив хвостом! Я пожертвував п’ять шилінгів. Corpus paradisum[187]. Деркач дерчить: пузо, як у дохлого цуценяти. Сконав. Одспівали. Забули. І мене теж. І одного дня вона з. Залишиш її — з біса набридне. Трохи постраждає. Попхикає. Великі іспанічні очі втупились у нікуди. Її хвилястелястелюстелюстелістелісте волосся не-чес-не-он-нечесане.

Хоча забагато щастя породжує нуд. Він натягував іще дужче й дужче. То ти нещасливий у? Трісь. Вона луснула.

Кабріолет подзенькує вже по Дорсет-стрит.

Міс Дус забрала свою шовковисту рученьку з виразом і докірливим і вдоволеним.

— Ви поводитеся надто зухвало, — дорікнула вона, — ми з вами ще не досить близько знайомі.

Джордж Лідвелл запевнив її, що він щиро і насправжки; проте вона не повірила.

Перший джентльмен запевнив Майну, що все буває саме так. Вона запитала його, чи так усе буває. І другий кухоль запевнив, що так. Що буває саме так.

Міс Дус, міс Лідія, не повірила; міс Кеннеді, Майна, не повірила; Джордж Лідвелл — ні; Міс Ду — ні; перший, перший; джент із кух — повірив, ні — ні; ні ж, міс Кенн — Лідлідіявелл — кух.

Краще написати тут. На пошті всі пера погризені й скособочені.

Лисий Пет наблизився, побачивши, що його кличуть. Перо і чорнило. Рушив. Бювар. Рушив. Преспап’є, щоб промокнути. Таки почув, глушман Пет.

— Атож, — сказав містер Блум, мацаючи скручену струну. — Безперечно. Вистачить і кількох рядків. Мій подарунок. Уся ця кучерява італійська музика. Хто це написав? Коли знаєш хто, краще розумієш. То виймай аркуш паперу, конверт із незворушним виглядом. Наче так і треба.

— Кульмінація всієї опери, — сказав Гулдинг.

— Авжеж, — погодився Блум.

У музиці все номери — числа, якщо поміркувати. Два помножити на два і поділити навпіл, то буде двічі по одному. Вібрація — вона породжується, власне, акордами. Один плюс два плюс шість буде сім. Числами можна робити які завгодно фокуси. Завжди вийде якийсь результат, якась симетрія, — сім метрів до кладовища. Він не помічає, що я в жалобі. Черства душа, дбає тільки про себе. Музматематика. Здається, що він про щось високе. А скажи-но щось на кшталт: Марта плюс сім помножити на дев’ять мінус ікс буде тридцять п’ять тисяч. Це ж дурість та й годі. Маємо чистий пустодзвін.

От, наприклад, те, що він грає зараз. Імпровізує. Для вас воно може означати, що завгодно, поки не чуєте слів. Треба дуже дослухатися. Якомога. Спочатку все чітко, а потім ви чуєте, що лад дедалі порушується і сяк і так. І пішло й поїхало. Чого доброго може дійти і до балачки, де краще тримати товар: у мішках чи діжках, і чи можна подолати таку перепону, як паркан із колючим дротом. Яка створиться пісня, залежить від часу. Від того, в якому ти саме настрої. Але слухати її приємно завжди. Окрім гам, що їх опановують панночки. Двоє таких живуть по сусідству. Для них треба б вигадати безгучне фортеп’яно. Для неї я придбав Blumenlied[188]^{571}. Заради назви. Її грала повільно дівчина, коли я йшов додому ввечері, дівчина. Там де ворота стайні за рогом Цецилія-стрит. Міллі до цього байдуже. Дивно, ми ж бо обоє.

Лисий глушман Пет приніс чорнило і пласке прес-пап’є. Поряд із чорнилом і пером Пет поклав пласке прес-пап’є. Пет забрав із столу тарілку таріль ніж і виделку. І Пет пішов.

Ця мова єдина з усіх, оголосив, звертаючись до Бена, містер Дедал. Він чув їх у Рингабеллі, там, де Кроссгейвен, у Рингабеллі ще хлопцем, співали там вони свої баркароли. У гавані Квінстауна повно італійських суден. І гуляли вони, чуєте Бене, місячними ночами у своїх чудернацьких капелюхах. І їхні голоси спліталися зграйно. Які мелодійні пісні, Бене. Слухав їх хлопцем. Над гаванню Рингабелли лунали місяцероли.

Відклавши обридлу люльку, він затулив долонею свої уста, які проворкували нічний поклик місячного сяйва, ясно чутний зблизька, і відгук на нього здаля.

Скручене у рурку число «Фрімена» Блум озирав по краю, шукав: де ж я це бачив. Каллан, Коулмен, Дігнем Патрик. Не те! Не те! Кран. Ага! Саме те, що мені треба…

Чи не піддивляється він часом, бо ж пильний, як пацюк. Розгорнув свій «Фрімен». Тепер не побачить. Не забути: е пишу по-грецькому. Блум умочив перо. Блу промимр: шановний сер. Шановний Генрі написав: шановна Мейді. Отримав ваш лис і квіт. Овва, а куди дів? У якійсь киш або в. Цілко неможл. Підкреслити неможл. Написати сьогодні.

От нудота. Знуджений Блум потарабанив стиха я просто міркую пальцями на пласкому прес-пап’є, що його приніс Пет.

Далі. Я певен ти знаєш, до чого це я. Ні, це е замінити. Прийми мій невеличкий подару який я вкла. Попросити хай не відпов. Постривай-но. Отож п’ять для Діг. Тут біля двох. Пенні чайкам. Ілля вже йде. Сім у Деві Берна. Всього біля восьми. Тоді можна півкрони. Маленький подар: пошт. перек. два з половиною. Напиши мені довгого. Ти не зневажаєш? Чи є у тебе які-небудь прикраси, дзеньки-бреньки? Вони збуджують людину. Чому ти називаєш мене вредним? Може, ти вредна сама? Ох, бідолаха Мері, випала у неї з панталонів шпилька. А сьогодні бувай. Так-так, я тобі розкажу. Самому охота. Щоб підтримати. Нагадай мені той інший. Той світ, що у неї в листі. Моєму терпінню вже край. Щоб підтримати. Ти мусиш вірити. Вірити. Той із кух. Це. Є. Правда.

Невже я пишу дурниці? Одружені чоловіки такого не пишуть. Примушує їх шлюб, їхні дружини. Тому що я з своєю не. А що коли б. Але як? Їй треба. Зберегти молодість. А якщо вона довідається. Карточка в моєму капел. Сказати, але не все. Без зайвого болю. Якщо не побачили на власні очі. Жінка. Кожному своє.

Кабріолет номер триста і двадцять чотири, візник Бартон Джеймс, адреса Гармоні-авеню, номер один, Доннібрук, а в ньому пасажир, молодий джентльмен у новенькому костюмі з синього саржа від Джорджа Роберта Месайеса, кравця й закрійника, адреса Набережна Ідей, номер п’ять, і в хвацькому брилі, придбаному в Джона Плестоу, капелюшника, адреса Грейт Брансвік-стрит, номер один. Зрозуміло? Це і є ті самі дзвіночки, що квапляться і дзвонять дзень-дзелень. Повз різницьку лавку Длугача і яскраві оголошення Агендат бігла клусом кобилка з пишним задом.

— Пропонують роботу? — поцікавилися пильні очі Ричі.

— Атож, — підтвердив Блум. — Комівояжером по місту. Гадаю, це справа даремна.

Блум бурм: найкращі рекомендації. Хоча Генрі писав: це варте уваги. Тепер ти знаєш. Поспішаю. Генрі. Грецька літера е. Краще додати постскриптум. Що він оце грає? Імпровізує інтермеццо. P.S. Трам-там-там. А як ти там? Думаєш, як мене покарати? Та й ну вихилятися, спідниця круть-верть. Скажи мені, бо цікаво. Знати. От. Авжеж, якби ні, то не питав би. Ля-ля-ля-ре-е. Остання нота сумно звучить у мінорі. Чому мінор сумний? Підпишись Г. їм подобається, коли кінець сумний. P.P.S. Ля-ля-ля-ре-е. Сьогодні мені так сумно. Ля-ре-е. Так самотньо. До-о.

Він швидко промокнув лист, приклавши його до Петового прес-пап’є. Конв. Адреса. Просто переписати з газети. Промимрив: мсьє Каллан, Коулмен і Ко. А Генрі написав:

Промокни це тим самим місцем, щоб не можна було прочитати. Авжеж. Конкурс був на оповідання з таким сюжетом. Що когось викрили, прочитавши з промокашки. Премія — гінея за шпальту тексту. Метчем часто згадує реготуху відьмочку. Бідолашна місіс Пюрфуа-Чистовір. К.п.: капут.

А щодо сумного, здебільшого воно створюється поетичним настроєм. Музикою. Музика нас зачаровує^{572}, каже Шекспір. На кожен день року маємо по цитаті. Бути чи не бути. Щодня щось мудре.

Рудоволосий із сивиною він походжає по розарію Джерарда на Феттер-лейн. Життя у чоловіка одне. І одне тіло. Роби. Роби ж но.

Хоч сяк-так, а зроблено. Марку і гроші. Пошта близько. Рушай. Годі. Обіцяв зустрітися з ними у Барні Кірнана. Неприємна справа. Дім скорботи. Рушай. Пете! Не чує. Глуха тетеря.

Кеб уже під'їжджає. Говори. Говори. Пете! Не чує. Розкладає серветки. За день, мабуть, натупається так, що й ніг під собою не чує. Намалювати йому на потилиці обличчя, тоді їх працюватиме двоє. От якби ті ще щось заспівали. Відвернули б мою увагу від.

Лисий Пет усе морочився із своїми серветками. Пет офіціант, але він недочуває. Клієнт питає Пета, а Пет нічого не петра. Хе-хе-хе-хе. Питає Пета, а Пет не петра. Хе-хе. Він офіціант. Хе-хе-хе-хе. Клієнт питає, а він не петра. Коли він питає якщо він питає він не петра коли він питає. Хе-хе-хе-хе. Хо-хо. Хай він питає, доки Пет допетра.

А ось Дус. Дус Лідія. Бронза й троянда. Вона відпочила розкішно, ну просто розкішно. І подивіться, яку гарну мушлю вона привезла.

І вона легенько посунула до нього на кінець шинквасу зазубрений і закручений морський ріжок, щоб він, Джордж Лідвелл, адвокат, почув його звуки.

— Ось послухайте, — сказала вона.

Слухаючи, як просторікує розігрітий джином Том Кернан, акомпаніатор повільно бринькав, сплітаючи якусь мелодію. Незаперечний факт. Як Волтер Бепті^{573} втратив свій голос. Отож, сер, її чоловік хапає його за горлянку. Ну, мерзотнику, — каже він, — більше ви вже ніколи не будете співати своїх любовних співаночок. Отак воно було насправді, сер Том. Боб Каулі підтвердить. Тенори завжди приваблюють жіноцтво. Каулі відхилився на спинку стільця.

О, тепер він почув, коли вона притулила йому до вуха. Послухайте! І він почув. Чудово. Вона притулила до свого і крізь просіяне світло проблисло яскраве золото. Щоб почути.

Тук.

Крізь двері бару Блум бачив, як вони притуляли собі до вух мушлю. Він чув, не так чутно, як вони, але чув те, що чула вона сама, потім те, що чув він, плескіт хвиль гучний і безгучний гуркіт.

Бронза біля стомленого золота, поблизу, далі, вони слухали.

Її вухо теж мушля, але з мочкою. Відпочивала на морі. Вабливі приморські дівчата. Зовсім спеклися на сонці. Щоб гарно засмагнути, слід передовсім помазатися кольдкремом. Грінка з маслом. Ой, не забути про лосьйон. Лихоманка у неї на губі. Голова просто обертом. Волосся начесане на чоло: мушля обросла водоростями. Навіщо вони ховають вуха під пасмами волосся, що звисають наче водорості? А туркені свого рота, навіщо? Тільки очі над запоною, чадра. Спробуй-но зазирнути. Печера. Цікавим сюди немає ходу.

Вони думають, що чують море. Його спів. Ревище. Насправді ж це кров. Може шуміти у вухах. А кров теж море^{574}. Кульки-острови.

Справді дивно. Так виразно чути. Ану ще. Джордж Лідвелл потримав її, послухав, як вона шумує, тоді поклав обережно.

— Що там розказують буйні хвилі^{575}? — запитав він її, усміхаючись.

Чарівливо усміхаючись морською усмішкою, але не відповідаючи, Лідія йому усміхнулася.

Тук.

Повз Ларрі О’Рурка, повз Ларрі, молодецького Ларрі О’, О’Шпар гуцався і О’Шпар звернув.

Без уваги до полишеної мушлі міс Майна пурхнула до кухлів, які її чекали. Ні, вона не була там аж така самотня, повідомила грайливо голівка міс Дус містера Лідвелла. Гуляла при місяці понад морем. Ні, не сама. А з ким? Вона шляхетно відповіла: з одним джентльменом, моїм добрим другом.

Пальці Боба Каулі знову забігали по дискантових клавішах. Музику замовляє хазяїн. Ще б трохи часу. Довгий Джон. Великий Бен. Легенькими дотиками до клавішів він з легкою душею награвав легку яскристу мелодію для легконогих юних леді, які танцюють, грайливо усміхаючись до своїх друзів, галантних кавалерів. Раз: раз, раз, раз: два, раз, три, чотири.

Море, вітер, листя, грім, води, мукання корів, скотний торг, півні, кури не кукурікають, а змії сичать. Музика звучить повсюди. Двері кімнати Ратледжа риплять: і-і-к-р-р. Е ні, це вже шум. Тепер із «Дон Жуана» менует він грає. Придворні у своїх розкішних шатах витанцьовують у покоях замку. Злидота. Мужицтво надворі. Голодне, лиця позеленіли, захарчовані лободою. Яка краса. Дивись: диви, диви, диви, диви, диви: дивись на нас.

А тепер заграв веселої, я відчуваю. Хоч сам би такої не написав. Чому? Тому що я веселий по-іншому. Але обидві веселі. Так, весела має бути і та і та. Музика фактично говорить, що ти. Частенько, бувало, думаєш: вона набурмосилася, а вона враз починає наспівувати. Тоді ясно.

МакКой з її валізою. Моя жінка й твоя жінка. Котячий вереск. Наче рвуть шовкову тканину. Коли зачне балакати, торохтить, мов горохом сипле. Вони не знають, що треба робити паузи, як чоловіки. Та бувають і прогалини в їхньому голосі. Наповни мене. Я тепла, темна, відкрита. Моллі в quis est homo: Меркаданте. Я притулив вухо до стіни, щоб чути. Кличу жінку-продавця, хай обслужить покупця.

Дзеньки-бреньки припинились і колеса зупинились. Брунатний О’Кропівський черевик О’Кропа О’Шпара і його шикарні небесно-сині шкарпетки із стрілками легко зістрибнули на хідник.

Подивіться-но, які ми самодостатні! Можемо слухати камерну музику. Камерну, тобто таку, яка звучить у нашому домі, в кімнаті. А в кімнаті вночі часом звучить дзюрчання, спрямоване в нічний горщик. Це та музика, яку я часто чую, коли вона. Акустика. Дзюркіт. Коли посудина порожня, тоді цебенить гучніше. Бо ж спрацьовує акустика, звучання гучнішає залежно від ваги рідини, що падає, діє відповідний закон. Щось подібне в рапсодіях Ліста, угорських, із циганським колоритом. Перлини, краплини. Дощ. Хлип-хлип-хляп-хляп-хлюп-хлюп. Ш-ш-ш-ш. Зараз. Може, зараз. Або щойно.

В двері стук-постук, йде здоровий дрюк, ще один лиш крок, буде Поль де Кок. Ко-ко-кок, ко-ко-кук. Стук.

Тук.

— Qui stegno[189]^{576}, Бене, — попросив отець Каулі.

— Ні, Бене, — втрутився Том Кернан. — Давай «Стриженого хлопця». Наша рідна, відома.

— Так, її, Бене, — озвався містер Дедал. — Люди добрі та чесні.

— Її, її, — підтримали всі одноголосно.

Піду собі. Пете, дозвольте вас. Підійдіть-но. Він підходить, він підходить, він не стоїть. Іде до мене. Скільки?

— Яка тональність? Шість дієзів?

— Фа дієз мажор, — уточнив Бен Доллард.

Довгі нігті Боба Каулі натиснули на чорні клавіші відповідної октави.

Мені треба йти, сказав принц Блум принцові Ричі. Не йди, сказав Ричі. Ні, треба. Десь випала йому свіжа копійка. Тепер гуляй душа, доки схопить поперек. Скільки? Він бачучув губомову. Шилінг і дев’ять пенсів. Одне пенні йому. Ось. Ні, треба дати йому на чай два пенси. Глухий, стурбований. Мабуть, удома жінка й діти, чекають, поки Петті тут петра. Хе-хе-хе-хе. Чекають, поки він допетра.

Та почекай. Послухай-но. Похмурі акорди. Злолололовісні. Низькі. У печері, у темних глибинах землі. Могутні верстви руди. Масиви музики.

Голос темного віку, нелюбови, земної втоми гучав похмуро й болісно, він лунав здаля, із сивих гір, звертався до людей добрих і чесних. Шукав він священика, йому хотів він сказати своє слово.

Тук.

Ось бас-барилотон Бена Долларда. Старається, щоб якомога краще. Буркіт несенного болота безмісячного безлюдного і безжіночного. Ще один невдаха. А колись був успішний комерсант, постачав флоту потрібні речі. Пригадую: просмолені канати, корабельні ліхтарі. Потім прогорів — дефіцит десять тисяч фунтів. Зараз мешкає у притулку Айві для неспроможних. Комірчина номер такий-то. А все через пиття.

Священик удома. Служник цього буцімто священика його запрошує. Заходь. Святий отець. Акорди з кучерявими закрутками.

Доведуть тебе до згуби. Знівечать життя. Потім набудують комірчин і тобі одну, щоб було де померти. Люлі-люлі, лежи собі, песику^{577}. А там довго не лежати, краще швидше дуба дати.

Голос перестороги, урочий голос ознаймив їх, як хлопець зайшов до порожньої зали, як лунко звучали його кроки, яка похмура була та вітальня, де сидів убраний у сутану священик, що буде його сповідувати.

Душа у нього чиста. Проте трохи глузду поменшало. Надумався, що зможе виграти конкурс часопису «Відповіді», розгадати ребуси, як називається відомий вірш. І ви отримаєте хрустку банкноту вартістю в п’ять фунтів. Малюнок: пташка сидить у гнізді, висиджує яйця. Він висновує: це «Пісня останнього менестреля»^{578}. Ка рисочка те, яка це хатня тварина? Те рисочка ре найхоробріший з мореплавців. Проте голос у нього й досі чудовий. І ще зовсім не євнух, маючи таке причандалля. Слухайте. Блум слухав. Ричі Гулдинг слухав. І біля дверей глушман Пет, лисий Пет, одарований чайовими Пет, теж слухав.

Акорди забамкали повільніше.

Голос каяття і жалю гучнішав повільно, барвисто, тремтливо. Прагнуча покаяння Бенова борода сповідувалася in nomine Domini, в ім’я Господа Бога. Він упав навколішки. Він бив себе в груди, волаючи: mea culpa[190].

Знову латина. Вони липнуть до неї, як мухи до липучки. Священик із святими дарами для тих жінок. Той на кладовищі, трунар чи трупник, corpusnomine[191]. Цікаво, де зараз той пацюк. Шкряба.

Тук.

Вони слухали: кухлі й міс Кеннеді, виразні повіки Джорджа Лідвелла, повні перса в шовку, Кернан, Сай.

Скорботний голос зітхав від урази. Його гріхи. Від Великодня він вилаявся тричі. Отуди к бісовому батьку. Один раз пропустив месу — загрався. Один раз пройшов повз цвинтар і забув помолитися за упокій душі своєї матері. Ще хлопець. Стрижений парубчак.

Бронзова слухає, сидячи біля помпи пивного барила, втупилась у далечінь. Душа в полоні мрій. Мабуть, і не усвідомлює, що я на неї. Моллі має особливе чуття: знає, коли на неї дивляться.

Бронзова втупилась у далечінь, убік. Там дзеркало. Чи не бачить вона, що для її обличчя це найкращий ракурс? Вони завжди його шукають. Постукали в двері. Останній мазок до портрета.

Кукуріку.

Що вони думають, коли слухають музику? Таким способом ловлять гримучих змій. Того вечора Майкл Ганн^{579} дав нам ложу. Настроювали інструменти. Персидському шаху це сподобалося найдужче. Нагадало, як у них там, у рідному домі^{580}. А ще він висякався в завісу^{581}. Може, у них так ведеться. Це також музика. В цьому нема нічого поганого. Тур-лю-лю. А мідні труби лабухів ревуть гучніше віслюків. Контрабаси, беззахисні бідолахи з різаною раною у боці. Дерев’яні мукають як корови. Розкритий рояль це крокодилова паща, музика має зуби. А назва дерев’яних інструментів нагадує прізвище нашого професора Гудвіна[192].

Вигляд у неї був пречудовий. Сукня помаранчового кольору з глибоким викотом так що всі принади й викотилися. Коли вона нахилялася щось запитати, її подих пахнув гвоздикою. Я розповідав, що пише Спіноза в тій книжці мого покійного тата. Слухала як зачарована. Очі величезні. Нахилилася вперед. Якийсь чолов’яга на бельетажі розглядав її згори в бінокль аж перехилився. Відчути красу музики можна тільки почувши її вдруге. Природи й жінки — з одного єдиного погляду. Бог створив країну, людина — пісню. МЕТЕМ БЗИК ОС метем психоз. Філософія. Та де там!

Всі загинули. Всі полягли в бою. Батько при облозі Росса, брати у битві біля Гоурі. Він прагнув у Вексфорд — ми ж бо вексфордські хлопці. Останній у своїй сім’ї і в своєму роду.

Я теж останній у своєму роду. Міллі має свого юного студента. Може, я сам винен. Без сина. Руді. Тепер уже пізно. А, може, ще ні. Може, ні? Може, ще можна?

Він ні на кого не мав зла.

Злість. Любов. Все це слова. Руді. Скоро буду старий.

Великий Бен запустив свій голос на повну гучність. Потужний голос, сказав Ричі Гулдинг, у якого рум’янець змагався з блідістю, Блумові, що скоро постаріє, але тоді, коли він був іще молодий.

Тепер щодо Ірландії. Мою країну я ставлю вище, ніж короля. Вона слухає. Хто там боїться говорити про дев’яносто четвертий рік^{582}? Пора вже рухатися вперед. Досі ми тільки споглядали.

— Благословіть мене, отче, — вигукнув стрижений Доллард. — Благословіть мене, і я піду.

Тук.

А Блум благословення іти не отримав, тож сидів далі, споглядаючи. Убранство на ній таке розчепурене, що тебе бере отороп: звідки воно взялося, отримуючи вісімнадцять шилінгів на тиждень. Кавалери докидають дещицю. Треба матися на бачності. До чого гарні дівчата, ці милі. Над печальними хвилями моря^{583}. Роман хористки. Зачитано листи, які свідчать про те, що він обіцяв одружитися. Своїй гарненькій любій кізоньці пише її баламутний цапок. Сміх у судовій залі. Генрі. Підпис там не мій. Гарне у тебе ім’я.

Зараз принишкла музика і мелодія і слова. Потім знову в темпі. У буцімто священика з шелестом спала з плечей сутана, а під нею мундир. Капітана йоменів. Вони все це пам’ятають пречудово. І люблять щоразу переживати, слухаючи про ці драматичні перипетії. Офіцер англійського ополчення.

Тук. Тук.

Захоплено вона слухала, нахилившися вперед усім тілом, щоб краще чути.

На обличчі ні хмаринки. Вважай, незаймана дівчина — якщо займали, то тільки пальцем. Якщо хочеш, то напиши на ній, як на чистій сторінці. А якщо не напишеш, що тоді з ними буде? Змарніють, занепадуть. Це підживлює їхню молодість. Та навіть самі собою захоплюються. Подивись-но. На ній можна пограти. Подути на неї губами. Біле тіло жінки — це жива флейта. Подути стиха. Гучно. У кожної жінки три діри. У богині не роздивився. Вони хочуть самі, тому без зайвих церемоній. І в нього цих бабів, скільки хоч. У кишені золото, на писку нахабство. Дивитися і бачити: пісні без слів. Моллі і той хлопчина з катеринкою. Вона зрозуміла: йдеться, що мавпочка хвора. Чи може тому, що схоже на іспанську мову. Таким чином можна розуміти навіть тварин. Соломон знав як. Дається від природи.

Черевомовлення. Рот у мене стулений. Думають у мене в череві. Що?

Бажаєш? Ти? Я. Хочу. Щоб ти. Щоб.

Розлютований йомен став його шпетити на чім світ стоїть. Завівся, іродів син, так, що його мало шляк не трафив. Добре, що ти, хлопе, придумав прийти сюди. Жити тобі лишилася година, та й уже.

Тук. Тук.

Оце так! Шкода бідолаху. Від згадки про мучеників ми зронимо щиру сльозу. Згадаймо всіх, що помирають, що прагнуть померти, жадають. Принагідно і всіх, що народжуються. Бідолашна місіс Пюрфуа-Чистовір. Сподіваюся, вона вже розродилася. Тому що їхні лона.

Волога жіночого лона зіниця дивилася крізь частокіл вій, спокійно дослухаючись. Які гарні в неї очі бачиш тоді, коли вона мовчить. На тій річці. За кожним разом, коли повільно піднімалася шовковиста хвиля її персів (піднесення її округлих форм), червона троянда поволі піднімалася і поволі спадала. Биття її серця поєднане з диханням, а дихання це життя. І всі дрібнесенькі дрібушечки закруток дівочого волосся тріпотіли в унісон із мінливими узорами листя папороти.

Та поглянь. Згасають уже яскраві зорі. О, трояндо. Кастилії. Світання. Ха. Лідвелл. Та це для нього, а не. Закоханий. Чи я теж хотів би? А подивіться, що там біля неї, звідси. Корки, калюжі пивної піни, купи порожніх пляшок.

На гладенькому руків’ї пивної помпи лежить легенька рученька Лідії, нехай би я поклав на неї свої руки. Всіх затопила хвиля співчуття до бідолашного стриженого хлопця. Сюди-туди, туди-сюди по лискучому руків’ї (вона знає його очі, мої очі, свої очі) великий і вказівний пальці співчутливо гладили, погладжували, ніжно торкалися, потім рушили вниз поволі, стиха, і в їхньому рухомому слизькому кільці стирчала біла прохолодна емальована трубка.

А півень знає лиш своє кукуріку.

Тук. Тук. Тук.

У цьому домі я господар. Амінь. Він люто скреготав зубами. Зрадників на шибеницю.

Акорди погодилися. Дуже жаль, що так сталося. Але довелося.

Забаві кінець, пора мені тікати. Дякую, то була райська насолода. Де мій капелюх. Пройду повз неї. «Фрімен» можна залишити. Лист зі мною. А що коли вона? Ні. Іти, іти, іти. Як Кешел О’Шпаро Конноро Койло Тисделл Морис Тиснтделл Фаррелл, Іт-и-и-и.

Ну, то я вже. Ви йдете? Якщвмшубувйте. Блумотуп. Заблумався. Підвівся. Ох. Мило в кишені прилипло позаду. Напевно, спітнів: музика. Не забути про лосьон. Що ж, бувайте. Супер. Карточка в капелюсі. Так.

Блум пройшов повз глухого Пета, той стояв на порозі, нашорошивши вуха.

А хлопчину повісили біля Женевської казарми. І тіло його закопали у Песиджі. Dolor[193]. О, він долорес! Голос тужливого співця закликав до скорботної молитви.

Повз троянду, повз шовковисті перса, повз пестливу рученьку, повз калюжі, корки, порожні пляшки, побіжно вітаючись, повз оченята і розкішні парості папороти, бронзу і потьмяніле золото в затінку морських глибин простував Блум, смирний Блум, той Блум, який почувається такий сум самотній.

Тук. Тук. Тук.

Молітеся за нього, благав бас Долларда. Ті, хто слухає сумирно. Прошепчіть молитву, зроніть сльозу, добрі люди, пожалійте його, людоньки мої милі. То був стрижений хлопчина.

Вийшовши у вестибюль готелю «Ормонд», Блум сполохав готельного стриженого хлопця-служку — той підслуховував розмову двох мешканців — і почув гучні вигуки браво та лункі виляски захоплених слухачів по спині співака і тупіт черевиків, їхніх черевиків, а не хлопця. Всі гуртом закликали випити з такого приводу. Мені пощастило: хай п’ють без мене.

— Так от, Бене, — озвався Саймон Дедал. — Слово чести, ви були на своєму високому рівні.

— Ні, на вищому, — заперечив Том-Джин Кернан. — Найпроникливіше виконання цієї балади, гарантую своєю душею і честю.

— Лаблаш^{584}, — докинув отець Каулі.

Бен Доллард, наче танцюючи качучу, важкими кроками рушив до шинквасу, розхвалений по саме нікуди і розчервонілий, його вузлуваті пальці клацали в повітрі як кастаньєти.

Великий Бенаден Доллард. Великий Бенбен. Великий Бенбен.

П-р-р.

Усі розчулилися, а Саймон на знак свого захоплення гучно просурмив у сурму свого носяри, усі засміялися, так що він, Бен Доллард, поринув у радісний захват.

— Як ви зашарілися, — зауважив Роберт Лідвелл.

Міс Дус повернула свою троянду так, щоб вона виглядала ефектніше.

— Бен machree[194] — сказав містер Дедал, ляснувши його по тлустій лопатці. — В здоровому тілі здоровий дух. Він молодець. Але ж він постійно підживляє тканини свого тіла жировими клітинами.

Пр-р-р-р-р-сс.

— Смертельно небезпечними клітинами жиру, Саймоне, — пробурчав Бен Доллард.

Ричі сидів сам, тримався окремішньо: Гулдинг, Колліс і Ворд. Наче вичікував. Пет теж, чекаючи плати.

Тук. Тук. Тук. Тук.

Міс Майна Кеннеді нахилила свої уста до вуха першого кухля.

— Містер Доллард, — прошепотіли вони.

— Доллард, — пошепки повторив кухоль.

Перший кухоль повірив: міс Кенн, коли вона: що він: вона: кухоль.

Він прошепотів, що знає це прізвище. Тобто, що це прізвище йому знайоме. Тобто, що він уже чув це прізвище. Доллард, хіба ні? Так, Доллард.

Так, її уста вимовили гучніше, містер Доллард. Він чудово проспівав цю пісню, прошепотіла Майна. І «Остання троянда літа»^{585} теж чудова пісня. Майні ця пісня подобалася. І кухлю теж подобалася та пісня, яка Майні.

Останню троянду літа Доллард облишив Блум відчув що всередині розгулялися вітри.

Від цього сидру утворюються гази; і твердить шлунок. Постривай-но. Пошта біля Рувима Дж. і ще шилінг та вісім пенсів. Треба позбутися. Обійти по Грік-стрит. Не треба було обіцяти що прийду. На повітрі краще. Музика. Діє на нерви. Руків’я помпи. Рука, що гойдає колиску, править^{586}. Бен Гаутом. Що править світом.

Далеко. Далеко. Далеко. Далеко.

Тук. Тук. Тук. Тук.

Надвір вийшов він, Ліонельлеопольд, осоружний Генрі з листом до Мейді, з насолодою гріха, з дрібничками для Рауля, з МЕТЕМ БЗИК ОСАМ метем психозом, він також Польді, і рушив набережною.

Тук-тук сліпий простував пішоходом, тукаючи намацував бровку, тук-тукав раз по раз.

Каулі, він доводить себе до ажіотажу, наче п’яніє від власної відваги. Краще спинитися на півдорозі, на половині дороги чоловіка до дівки^{587}. Наприклад, меломани. Для них головне — чути. Не втратити ні йоти будь-якої ноти. Очі заплющені. Раз по раз кивають головою — відбивають такт. Наче з’їхали з глузду. З місця не руш. Думати категорично заборонено. І знай балакають про якусь ноту, балакають.

Пробуєш про щось домовитись. Неприємно коли не вдається бо ніколи не знаєш чому напев. Орган на Гардинер-стрит. Старому Гліннові поклали платню — п’ятдесят фунтів на рік. У нього було чудернацьке робоче місце, аж під дахом, з регістрами, педалями, клавішами. Сидів там день у день за органом. Годинами бесідував сам із собою або з напарником, який роздував міхи. То бурчить сердито, то враз починає клясти невідомо що на чім світ стоїть (мабуть, як у тій книжці, де жертва ґвалтівника волає «ой, ні, не треба»), потім раптом тонесенькою цівочкою пробивається, свистить легесеньким струмінчиком.

Ї-і-і-і! Попискує стиха-стиха. Пищавка у Блума в животі-і-і-і.

— То це він був? — запитав містер Дедал, повертаючись із люлькою. — Сьогодні зранку я був із ним на бідолахи Педді Дігнема…

— Хай прийме Господь його душу.

— До речі, он там камертон лежить на…

Тук. Тук. Тук. Тук.

— У його дружини хороший голос. Є чи був. Як вона?

— А, це, мабуть, настроювач, — сказала Лідія Саймонліонелю. — Забув, коли приходив сюди.

Він геть сліпий, пояснила вона Джорджу Лідвеллові, коли прийшов удруге. І грав так чудово, слухаєш і не наслухаєшся. Чудовий контраст: бронзалід майназлото.

— Гукай скільки! — Бен Доллард гукав, наливаючи. — Кажи!

— Досить! — крикнув отець Каулі.

Пр-р-р-р-р.

Відчуваю, мені треба…

Тук. Тук. Тук. Тук. Тук.

— Якраз, — оголосив містер Дедал, розглядаючи безголову сардинку.

Під скляною накривкою над сандвічами, на катафалку з хліба, вона лежала

остання самотня, остання сардинка літа. Блум самотній.

— Якраз, — повторив він, не зводячи очей із сардинки. — У нижньому регістрі, на вибір.

Тук. Тук. Тук. Тук. Тук. Тук. Тук. Тук.

Блум пройшов повз швальню Баррі. Якби ж то я зміг. Почекати. От якби у мене був той чудотворний засіб. Двадцять чотири правники в одному домі. Судова тяганина. Любіть один одного. Гори судових паперів. Містер Кишеньковий і містер Злодюжка були призначені прокурорами. Гулдинг, Колліс, Ворд.

А візьмемо, наприклад, того хлопа, що гатить щосили у здоровецький барабан. Він улаштувався в оркестр Мікі Руні^{588}. Цікаво, як йому це вдалося. Сидів удома в кріслі, уминав капусту із свининою. Тепер репетирує свою партію в оркестрі. Бум-бум. Ото радість його дружині. Ослині шкури. Поки живий лупцюють, коли здохне дубасять. Бум. Гати. Чисто тобі кисет. Ой, пробачте, я мав на увазі кисмет. Лиха доля.

Тук. Тук. Сліпий парубок, постукуючи ціпком, дійшов, стук-стук-стук, до вітрини Дейлі, у якій русалка, розпустивши свої довгі коси (але він не міг їх бачити) пахкала цигаркою русалка (сліпий такого не вмів): цигарки русалка найприємніші з усіх цигарок.

Інструменти. Стеблина трави, мушля її долонь і подути. Навіть на гребінці з цигарковим папером можна видобути якусь мелодію. Моллі на Ломбард-стрит у нічній сорочці з розпущеними косами. Гадаю, кожен фах має свої звучання, хіба ні? У мисливця ріг. Ха-ха. А у вас, часом, не? Cloche. Sonnez la! У пастуха дудка. У полісмена сюрчок. Замки й ключі роблю негайно! Трушу сажу! Четверта ранку, все гаразд! Спіть спокійно! Все пропало. Барабан? Бум-бум. Постривай-но, згадав. Головний наш міський кликун-оповісник, наш великий очільник. Довгий Джон. Розбудить мертвого^{589}. Бум. Дігнем. Бідолаха nominedomine. Бум. Це теж музика, хоча тут майже суцільне бум-бум-бум, що його називають da capo[195]. Проте дещо вчувається. Якщо ми рухаємося, то, значить, простуємо вперед, простуємо вперед. Бум.

Ой, мені справді треба. Пу-ук. А якби я отак-о на банкеті? Все залежить від того чи заведено так робити як у випадку з персидським шахом. Шепніть молитву, зроніть сльозу. Зрештою він був наївний хлопчина, не втямив, що перед ним капітан йоменів. Перебраний священиком. Цікаво, хто ж це був на кладовищі у брунатному макінто. О, наша повія!

Нечупарна повія в чорному матроському брилі набакир, наче скляна при денному світлі, дибала по набережній назустріч містерові Блуму. Коли побачив він її чарівне личко. Було таке. Я почуваюся таким самотнім. Дощова ніч у провулку. Припекло. Кому? Йому. Вгледіла. Тут вона випадково. Що, вона? Сподіваюся, вона. Цить! Може, вам треба щось випрати. Бачила Моллі. І мене з нею. Ти йшов із гладкою леді в брунатному вбранні. Мені зразу перехотілося. Отакі побачення. Знаючи, що ніколи, хіба що інколи^{590}. Небезпечно, бо дуже близько до рідного любого дому. Побачила мене чи ні? При денному світлі справжня почвара. Обличчя наче з воску. Принесла її сюди нечиста сила. А проте їй треба виживати, як усім іншим людям. Одвернись до вітрини.

У вітрині антикварної крамниці Ліонеля Маркса гордовитий Генрі Ліонель Леопольд Блум симпатичний Генрі Квіт містер Леопольд Блум пильно розглядав канделябр і мелодіон з міхами поїденими червами. Ціна мізерна: шість шилінгів. Можна навчитися грати на ньому. Дешево. Хай проходить. Авжеж, усе дорого, якщо воно тобі не треба. Хороший торгівець це розуміє. Примусить купити те, що йому треба продати. Один такий продав мені шведську бритву, якою мене поголив. Хотів, щоб я заплатив йому за те, що він її нагострив. Вона проходить. Шість шилінгів.

Мабуть, причина сидр, а, може, й бурґундське.

Біля бронзи зовсім близько, біля злота хоч здаля цокнулись вони всі дзвінкими чарами променистоокі й відважні перед спокусливою трояндою бронзової Лідії, останньою трояндою літа, трояндою Кастилії. Перший Лід, Де, Кау, Кер, Долл, п’ятий: Лідвелл, Сай Дедал, Боб Каулі, Кернан і Великий Бен Доллард.

Тук. У порожню залу «Ормонда» зайшов юнак^{591}.

У вітрині Ліонеля Маркса Блум дивився на портрет відважного героя. Останні слова Роберта Еммета. Сім останніх слів^{592}. Так у Мейєрбера.

— Чесні люди, такі як ти.

— Так, так, Бене.

— Чару твою піднімуть із нами^{593}.

Вони підняли.

Дзень. Дзелень.

Туп. Невидющий парубок стояв на порозі. Він не бачив бронзи. Він не бачив золота. Ні Бена ні Боба ні Тома ні Сая ні Джорджа ні кухлів ні Ричі ні Пета. Хе-хе-хе-хе. А щоб бачить для сліпця мало буде й каганця.

Мореблум, жироблум дивився на останні слова. Треба помалу. Коли моя країна посяде своє місце поміж.

Пррпрр.

Краще буде брр.

Ффф. Уу. Ррпр.

Націй нашого світу. Позаду немає нікого. Вона пройшла. Тоді і тільки тоді. Трамвай. Гур-гур-гур. Якраз до ре. Проїжджає. Тепер я певен, це бурґунд. Так. Один, два. Нехай моя епітафія буде. Брязь-бух-дзвяк. Написана. Я закін.

Ппуррпффуррппуффф.

Чив.

Епізод 12

Знаєте, стою я зранку зі стариганом Троєм з Д. М. П[196]. на розі Арбор-гіл, аж тут несе нечиста сила сажотруса з усім його причандаллям, і він, клята душа, тикає своєю мітлою прямісінько мені в око. Ну, я, вже ж, обертаюся, щоб обізвати його в Бога душу, аж бачу, по Стоні Беттер чимчикує не хто інший як Джо Гайнс.

— Чи ба — Джо! — кажу я. — Як тобі живеться-можеться? Ти видів таке? Он той бляцький сажотрус мало не вийняв мені око своїм деркачем.

— Сажа к добру, — каже мені Джо. — А що це за старий мудак, з яким ти притюпав сюди?

— Це стариган Трой, — пояснюю. — Служив був у поліції. Я оце думаю, чи не заявити на того телепня, що він створює перепони для вуличного руху в місті своїми мітлами та драбинами.

— А що тебе занесло у нашу околицю? — питає Джо.

— Є тут одна невеличка справа, — кажу. — Недалеко звідціля, за гарнізонною церквою на розі Чікен-лейн, живе хитрющий злодюга — стариган Трой мені про нього саме дещо пояснює — він, буцімто на виплат, набрехавши, що має маєток у графстві Даун, узяв чималу купу цукру та чаю по три шилінги на тиждень в одного курдупля на ім’я Мойсей Герцоґ он там, біля Гейтсбері-стрит.

— Обрізаний! — здогадується Джо.

— Атож, — кажу я. — Із самого вершечку. Старий мідник, його прізвище Гераті. Два тижні за ним бігаю і не можу отримати ані пенса.

— То це і є твоє діло? — питає Джо.

— Атож, — кажу я. — Погинули витязі та й на полі бою. Виправляю борги особливо затятих і незгідливих боржників. Проте цей один украй неприторенний драпіжник, такого негідника навряд чи знайдеш деінде, мармиза геть подзьобана віспою, хоч дощову воду в неї збирай. Перекажіть йому, каже він, що я його попереджаю, каже, і попереджаю дуже серйозно щоб він сюди не потикався, і щоб ви його більше сюди не посилали, а якщо він з'явиться, то я, каже, подам на нього позов у суд за те, що торгує без патенту. А сам нажерся за його грошики по саме нікуди, аж пузо мало не трісне, та ще й кирпу гне! Я ледве не вмер зо сміху, слухаючи, як той єврейчик скімлить із розпачу. Він же попиває мої чаї. Він же споживає мій цукер. То чом же він не віддаває мені мої грошнелі?

За товар, який може зберігатися тривало, куплений у Герцоґа Мойсея, що мешкає в Дубліні, Сент Кевінс-перейд, 13, Вудкі, торгівець, що далі зветься «продавець», проданий і доправлений Гераті Майклові Е., есквайру, що мешкає в Дубліні, Арбор-гіл, 29, Арранкі, джентльмен, що далі зветься «покупець», а саме п’ять фунтів чаю найвищого ґатунку вартістю по три шилінги за фунт, і цукор пісок сорок два фунти по три пенси за фунт, цей покупець має заплатити цьому продавцеві один фунт стерлінгів п’ять шилінгів і шість пенсів, що є вартістю товару, і ці гроші мають бути виплачені цим покупцем цьому продавцеві щотижневими внесками, а саме три шилінги нуль пенсів кожні сім календарних днів: і цей товар, який може зберігатися тривало, покупцеві не належить віддавати в заклад чи в заставу, чи перепродавати, чи якось інакше відчужувати, цей товар має бути і залишатися й утримуватися у винятковій і повній власності цього продавця, що може розпоряджатися ним на свій розсуд, аж доки зазначена вище сума буде виплачена покупцем продавцеві у зазначеному вище порядку, як щодо цього сьогодні домовилися продавець, його спадкоємці, наступники, повірені та виконавці духівниці з одного боку та покупець, його спадкоємці, наступники, повірені та виконавці духівниці з другого боку.

— Ти вже зав’язав із випивками? — питає Джо.

— Між випивками, — запевняю, — не п’ю ані краплини.

— То, може, — пропонує, — провідаємо нашого давнього друга?

— Которого? — питаю. — Один, мабуть, уже у Божого Джона, в притулку для шизів^{594}, здурів бідолаха.

— Перебрав, попиваючи свого питва? — питає Джо.

— Саме так, — кажу я. — Віскі з содою геть забили йому тяму.

— То нумо до Барні Кірнана, — знову Джо. — Мені треба побачити Громадянина.

— Добре, ходімо до нашого любчика Барні, — погоджуюсь я. — А що, скажи, у нас діється цікавого чи дивовижного?

— Анічогісінько, — відказує Джо. — Я оце на засіданні побував у «Міському гербі».

— І що там на ньому? — питаю.

— Скототорговці зібралися щодо ящура. Хочу доповісти Громадянину все, що там говорилося.

Отак балакаючи про се і про те, обходимо ми з ним ліненгольську казарму і з тилу будинок суду. Приємний він хлопець Джо і хоч куди, коли заведеться в нього копійчина, та можу заприсягтися, такого з ним іще не бувало ніколи. Досадно мені, що не довелося підстерегти цього підлотника, лиса Гераті, він же грабує людей серед білого дня. То треба було таке придумати: за те, що торгую без патенту.

В землі чудовій Інісфайл^{595} існує ще й чарівний край. Це край святого Мічена. Там височить сторожова вежа, що видна всім здаля. Там спочивають вічним сном славетні небіжчики: відомі ратоборці й державці. Там струменіють чисті води, де гуляють косяки риб: гуннардів і камбали, тарані й палтуса, тріски та лосося, і лиманди, й калкана, і флаундера, а ще гасає всяка риб’яча сірома та інші насельники водного царства, яким немає ні числа, ні ліку. Пестливий вітерець із заходу чи сходу колише віти велетнів дерев із буйним листям: ліванських кедрів і пахучих сикомор, прославлених платанів, цілющих евкаліптів та інших ґрандів деревного світу, що став окрасою цього дивного краю. Там чарівні дівчата, вмостившися під стовбуром дерев чарівних, заводять усі пісень чарівного наспіву, милуючись чарівними коштовностями, золотими зливками та срібними рибками, а також барилами оселедців, кошиками виловлених вугрів, тріски, лососів, і пурпуровими скойками, і смішними комашками. І витязі прагнуть сюди звідусіль здобути їхні серця від Еблани до Слівмарги, геройські принци з непокірного Мунстеру і з Коннахту чесного, і з родючих рівнин Лінстеру, і з країв Круахана, і з Арми чудової, і з усіма шанованої округи Бойл, принци, королеві сини.

І стоїть там осяйний палац, чию кришталеву баню, що поспіль мерехтить вогнями, видно всім мореплавцям, які мандрують неозорими морями у лодіях, споряджених саме для цього діла, і прибувають сюди всі гурти і ситі бички та телиці й перші плоди цієї землі, і О’Коннелл Фіцсаймон бере з них ясу, вождь і нащадок вождів. А ще приїжджають сюди здоровецькі мажари, наповнені вщерть дарами родючих нив, кошиками квітної капусти, купами шпинату, величезними ананасами, навалами помідорів, фіґами, ріпою, кругленькою картоплею і капустою кольоровою з переливами, йоркською і савойською, кошиками грибів і верейками з цибулинами, які називають перлами землі, і кабачками і ще вікою, ячменем та рапсом, та червоними зеленими жовтими брунатними солодкими великими стиглими плямистими яблуками і козубами суниці й решетами аґрусу соковитого і вкритого пушком, і суниць таких добірних, що ласувати ними достойні тільки принци, і малина щойно з куща.

— Попереджаю його, — каже він, — і попереджаю дуже серйозно. Ну ж бо, виходь сюди, Гераті, негіднику, харцизяко з великої дороги!

І туди ж прямують незліченні отари породистих овець і добірних ягнят і дужих баранів та молодь овеча і гурти сірих гусей і бичків та кобил і безрогих телят і довгорунних овець і овець на годівлю і тільних корів і льох і беконних свиней та інших рохів різноманітних і найдобірніших порід і бичків та телиць породи Ангус і безрогих бичків з бездоганним родоводом а також дипломовані удійні корови бугаї, і безперестану там лунає тупотіння й гоготіння, мукання й мекання, ревіння й іржання, рохкання й чвакання навали овечих, свинячих і коров’ячих гуртів, що притупали з пасовиськ Лаша і Раша і Каррикмайнса і з річкових долин Томонда та неприступних круч Макгіллікаддиських гір, і з берегів величавого глибоководного Шаннона і з положистих горбів краю, де оселилося плем’я Кіар, їхні вимені набучавіли від надміру молока, а ще там виставлені барильця з маслом, голови сичужного сиру, діжечки, відруби баранячої туші, мірки з зерном, яйця, які продаються сотнями, різного розміру, форми і кольору засмаги.

Так от, заходимо ми до Барні Кірнана і там, звичайно ж, сидить Громадянин у кутку, балакає сам із собою, і з ним його клятий собацюра Гарріовен, і він чекає: а може, хтось почастує його, поставить чарчину.

— То ось він, — кажу я, — у своєму закапелку, зі своїм кухликом і своїми паперами, пріє до сьомого поту задля нашої перемоги.

Тут пакосний барбос загарчав так, що у мене мурахи по спині полізли. Їй-богу, велике добро для всього люду зробив би той, хто на смерть прибив би вражу псину. Я чув, що вона ущент подерла штани полісменові, коли той прийшов вручити повістку щодо патента.

— Стій, замри! — командує він.

— Все гаразд, Громадянине, — каже Джо. — Це свої.

— Проходьте, раз свої, — відказує він.

Тоді тре око пальцями і питає:

— Як ви оцінюєте теперішній стан речей?

Тобто уявляє себе повстанцем Рорі^{596}, що колись довго ховався в горах, чекаючи слушного часу. Та Джо, їй-богу, враз змикитив, як його улестити.

— Я вважаю, наші акції йдуть угору, — каже він, погладжуючи себе між штанинами.

А Громадянин, їй-богу, ляскає себе долонею по коліну й оголошує:

— Вся біда в тому, що ми постійно десь воюємо.

А Джо докидає, устромивши великий палець у кишеню:

— Це росіяни, вони прагнуть тиранити в усьому світі.

— Послухай-но, Джо, — кажу я, — годі тобі забивати нам баки. У мене така величезна спрага, що не продав би її й за півкрони.

— То що п’ємо? — питає Джо. — Кажи, Громадянине.

— Вино нашого краю, — відказує він.

— А ти? — до мене Джо.

— Те ж саме, що й попередній промовець, — відповідаю.

— Налий-но три кухлі, — гукає Джо до Террі. — А як у тебе з серцем, Громадянине?

— Працює як ніколи, дорогенький, — запевняє той і до собаки: — То як, Гаррі? Чи буде наше зверху? Га?

І за тим хапає свого барбоса за шкірку і піднімає так, що той мало не ґиґнув.

Витязь сидів на великому камені-круглякові біля підніжжя круглої вежі: це був широкоплечий м’язистогрудий дужорукий міцноногий яснозорий рудоволосий веснянкопоцяткований кудлатобородий широкоротий довгоносий гучноголосий шлоколінний чіпкопалий волосоногий червонолиций жилавий герой. Плечі у нього були на кілька косих сажнів, а коліна його тверді, наче шмат скелі, і вони, як і все його видиме для ока тіло, поросли брунатною колючою щетиною, яка своїм кольором і цупкістю схожа зі шпильками гірського ялівцю (Ulex Europeus). Його ніздрі, широкі, які розпросторились мов крила, і з яких стирчала щетина того ж самого кольору, були такі місткі, що могли б правити за сховище для жайворонка, коли б він надумався звити собі там гніздо. Його очі, де сльоза й усмішка^{597} завжди між собою змагалися, були завбільшки такі, як чималий качан квітної капусти. Могутній струмінь теплого видиху, який розмірено вихоплювався з глибокої порожнини його рота, був ритмічно пов’язаний з ударами його велетенського серця, які стрясали землю, розхитували вершину високої вежі й рушили ще вищі стіни печери.

Він був одягнений у довгий убір із шкури освіжованого вола без рукавів, який доходив йому до колін на зразок кільта і був підперезаний мотузкою, сплетеною із соломи та очерету. Під тим убором були штани з оленячої шкури, зшиті жилами на живу нитку. Узутий він був у високі черевики з вичиненої коров’ячої шкури, зашнуровані трахеєю тієї ж таки тварини, і в балбригганські гетри, пофарбовані пурпуровим лишайником. З мотузки звисали морські камінці, які погойдувалися за кожним рухом цієї ваговитої особи, а на них побіжно, але на диво майстерно, були вирізьблені зображення героїв і героїнь Ірландії прадавніх часів: Кухуліна, Конна Ста Битв, Ніалла Дев’яти Заручників, Бріана Кінкорськош, Малахія Великого, Арта Макмерра, Шейна О’Ніла, отця Джона Мерфі, Оуена Роу, Патрика Сарсфілда, Рудого Г’ю О’Доннелла, Рудого Джима Макдермотта, Соггарта Еогана О’Гроуні, Майкла Двайєра, Френсі Гіггінса, Генрі Джоя Маккрекена, Голіафа, Гораса Вітлі, Томаса Коннеффа, Пег Воффінгтон, Сільського Коваля, Капітана Місячного Сторожа, Капітана Бойкота, Данте Аліґ’єрі, Христофора Колумба, св. Фурси, св. Брендана, маршала Макмагона, Карла Великого, Теобальда Вулфа Тона, Матері Маккавеїв, Останнього з Могіканів, Троянди Кастилії, Зразкового Галвейця, Чоловіка, Який Зірвав Банк у Монте-Карло, Голкіпера, Жінки, Що Не Зважилася, Бенджаміна Франкліна, Наполеона Бонапарта, Джона В. Саллівана, Клеопатри, Саворніна Ділиша, Юлія Цезаря, Парацельса, сера Томаса Ліптона, Вільгельма Телля, Мікеланджело Гейса, Магомета, Ламмермурської Нареченої, Петра Самітника, Петра Безсовісного, Чорнявої Розаліни, Патрика В. Шекспіра, Бріана Конфуція, Мерта Гутенберґа, Патріціо Веласкеса, Капітана Немо, Трістана та Ізольди, першого принца Вельського, Томаса Кука і Сина, Бравого Солдата Хлопця-Молодця, Аррага-на-Пог, Діка Терпіна, Людвіґа Бетховена, Коллін Бон, Шкандиби Гілі, Енгуса Чоловіка Божого, села Доллі Маунт, проспекту Сидней, гори Гаут, Валентина Грейтрейкса, Адама і Єви, Артура Веллеслея, Босса Крокера, Геродота, Джека Переможця Велетнів, Гаутами Будди, Леді Годиви, Лілеї Кілларні, Балора Лихе Око, Цариці Савської, Еккі Негла, Джо Негла, Алессандро Вольти, Джеремії О’Доннована Росса, Дона Філіпа О’Саллівена Біра. Біля нього лежав спис із гранітним гостряком, а коло ніг спочивав лютий звір собачої породи, і його уривчастий подих свідчив про те, що він дрімає у збудженому стані, й це підтверджувалося хрипким бурчанням і судомним здриганням, які хазяїн раз по раз тамував, заспокійливо стукаючи могутнім дрюком, грубо вирізьбленим із палеолітичного каменю.

Так от, приносить Террі три повні кухлі, а Джо стоїть, дивлюсь і бачу, — їй-богу, в очах мені потемніло — виймає він із кишені гінею. Правду кажу вам, щоб я здох. Справжній золотий соверен.

— Їх ще багато там, де я цей узяв, — каже він.

— Слухай-но, ти, мабуть, пограбував карнавку в церкві? — питаю я.

— Заробив у поті лиця свого, — відповідає Джо. — Це мені підказав один розумний чолов’яга.

— Я його бачив, перш ніж зустрівся з тобою, — кажу йому. — Він походжав по Пілл-лейн і по Грік-стрит і дивився своїми риб’ячими очима на риб’ячі тельбухи.

Хто ж це мандрує землею Мічена у чорному обладунку? Це О’Блум, син Рорі — це він. Син Рорі не відає страху, бо напоєна розумом душа його.

— Для старої баби з Принс-стрит, — озивається Громадянин, — для підкупленої газетки. Партії, що підтримує домовленість у парламенті. А погляньте-но на цю брудну ганчірку, — каже. — Погляньте-но на неї — каже. — «Айриш індепендент», ось, будь ласка, газета, яку Парнел заснував для того, щоб вона захищала робочий люд. А ось послухайте прізвища народжених і померлих оголошених у цій буцімто ірландській газеті а також тих що одружуються.

І починає їх читати:

— Гордон, Барнфілд Кресент, Ексетер; Редмейн із Іффлі, Сент Енн’с-он-Сі, дружина Вільяма Т. Редмейна народила сина. То як це вам подобається, га? Райт і Флінт, Вінсент і Джіллетт із Ротою Меріон дочкою Рози і покійного Джорджа Альфреда Джіллетта, Клергем-роуд, 179, Стоквелл, Плейвуд і Рідсдейл у Сент Джудз Кенсінгтон, вінчав превелебний доктор Форрест, настоятель Вустерського собору, га? Некрологи. Бристоу, Вайтголл-лейн, Лондон; Карр, Стоук Ньюінгтон, від гастриту та серцевої недостатности; Кокберн[197], Моут-гаус, Чепстоу…

— Я знаю цього хлопця, — озивається Джо. — Знаю, бо попав був у біду.

— Кокберн. Дімсі, дружина Деві Дімсі, який служив у Адміралтействі; Міллер, Тоттенгем, було вісімдесят п’ять років; Велш, 12 червня, Кеннінг-стрит, 35, Ліверпуль, Ізабелла Гелен. Чи ж личить таке для національної газети, га, мій мужичий сину? І що свідчить таке про Мартіна Мерфі, політичного пройдисвіта з Бентрі?

— Ну годі вже, — каже Джо, беручись за кухоль. — Дяка Богу, що вони нас випередили. То випий-но, Громадянине.

— Та вип’ю, — відказує цей високоповажний проводир.

— То будьмо, Джо, — кажу я. І все інше кажу, як годиться.

Ох! О-о-о! Ясно без слів! Без цього кухля пива мені був немилий весь білий світ. І категорично запевняю вас, я почув, як воно бурхнуло на самісіньке дно мого черева і там запінилося.

Та не встигли вони спорожнити свої чаші, сповнені божественним трунком, що робить кожну людину щасливою, як раптом перед ними з’явився вісник богів, світлосяйний, як небесне око, вродливий юнак, а слідом за ним до покою вступив і статечний старець поважною ходою і величної постави, несучи священні сувої закону, а з ним його вірна дружина, леді з бездоганним родоводом, окраса свого племені.

Малий Елф Берган ускочив у двері й одразу шмигнув у приватний закапелок Барні, мало не падаючи з ніг від сміху, а я тоді дивлюся і, досі не помітив, бачу, хтось хропе в кутку п’яний як чіп, уже йому весь світ замакітрився, певно, ніхто інший як Боб Дорен. Я ніяк не дотумкаю, що тут смішного діється, а Елф подає якісь знаки, визираючи з-за дверей закапелка. Аж тут появляється, — їй-богу, не вгадаєте хто — цей старий пришелепуватий бевзень Деніс Брін у домашніх капцях із двома товстелезними фоліантами під пахвою, а за ним його стара, бідолашна страдниця, тюпає слідом як цуцик. А Елфа так душить сміх, аж він мало не лусне.

— От видовище, — каже він. — Це все Брін нахимерив. Шалається по Дубліну з листівкою, хтось йому прислав, з двома літерами К. і П.: капут, і він вирішив подати по…

І хапається за живіт від реготу.

— Подати що? — питаю я.

— Подати позов, — спромагається він нарешті. — На цілих десять тисяч фунтів.

— Та це ж чорт’і що! — кажу я.

Клятий собацюра загарчав так люто, наче перед ним постали всі ворожі сили світу, але Громадянин утихомирив його добрячим стусаном між ребра.

— Ві і dho husht[198], — каже Елф.

— То хто це? — питає Джо.

— Брін, — пояснює Елф. — Він побував у Джона Генрі Ментона, тоді подався до Колліса і Ворда, а потім його зустрів Том Рочфорд і послав заради сміху до головного інспектора поліції. Боже милий, ото вже я нареготався. К. П.: капут. Цибатий прийняв його «тепло», замалим не посадив у каталажку, а зараз цей старий дурило тюпає на Ґрін-стрит, хоче найняти детектива.

— А коли вже Довгий Джон повісить того хлопа в Маунтджої^{598}? — питає Джо.

— Берган, — мимрить, прокидаючись, Боб Дорен. — То це Елф Берган, чи ні?

— Так, він, — відказує Елф. — Повісить? Ось постривайте, я вам дещо покажу. Агов, Террі, налий-но мені склянку портеру. Треба ж бути таким телепнем! Десять тисяч фунтів. Побачили б ви, як на нього вирячився Цибатий Джон. К.П…

І ну знову реготати.

— Аз кого це ти смієшся? — белькоче Боб Дорен. — Ти Берган?

— Террі, хлопче, ворушися-но швидше, — гукає Елф.

Теренцій О’Райєн почув його поклик і відразу ж приніс йому кришталеву чашу наповнену вщерть пінявим темним елем, який шляхетні близнюки-брати Бровайві і Бровардилон варили в своїх божистих чанах, мізкуваті, як сини безсмертної Леди^{599}. Адже збирають вони соковиті шишки хмелю, зсипають їх, просіюють, мнуть і настоюють, додаючи терпкі соки, і ставлять сусло на священний вогонь, і працюють і вдень і вночі безнастанно й сумлінно, не покладаючи рук, ці мізкуваті братове, можновладці великих чанів.

Тож ти, преславний лицарю Теренцію, який змалечку був навчений поштивости, подав цей подібний до нектару трунок у кришталевій чаші йому, спраглому звитяжцю, що є усіх лицарських доблестей здобувач, а красою рівний лиш безсмертним.

А він, цей юний ватажок із племені О’Берген, не міг стерпіти, щоб хтось та перевершив його у великодушних вчинках, отож він милостиво зволив віддячити за послугу оболом, монетою з дорогоцінної бронзи. На ній уміла рука майстра викарбувала портрет у її величній поставі королеви, яка веде свій родовід із Брауншвейзької династії, ймення її Вікторія, Божою милістю Об’єднаного Королівства Великобританії та Ірландії і Британських заморських володінь королева, оборонець віри, імператриця Індії, яка правила численними народами, шанована ними, бо вони знали її і полюбили в усіх землях, де сонце сходить і де воно заходить, білошкірі й темношкірі, червоношкірі та ефіопи.

— Чого цьому бісової віри масону тут треба, — озвався Громадянин, — що він никає туди-сюди попід дверима?

— А справді, чого? — питає Джо.

— Ось, будь ласка, — каже Елф, виймаючи грошик. — Ви заговорили про повішення. То я покажу вам дещо таке, чого ви ніколи ще в живі очі не бачили. Листи вішальника. Ось, подивіться.

І витягає з кишені пачку листів і конвертів.

— Дуриш нас? — питаю.

— Їй-же богу, правду кажу, — запевняє Елф. — От почитайте.

То Джо і взяв ті листи.

— А з кого це ти смієшся? — белькоче Боб Дорен.

Бачу, йдеться до того, що от-от завариться буча. Боб, у нього бзик у голові, коли надміру хильне портеру, тож я починаю балакати, щоб відвернути увагу.

— А як там, Елфе, ідуть справи у Віллі Меррея^{600}?

— Не знаю, — каже. — Я щойно зустрів його на Кейпл-стрит з Педді Дігнемом. Та ніколи було, дуже поспішав…

— Ти що? — втрутився Джо, відклавши листи. — Зустрів його з ким?

— З Дігнемом, — пояснює Елф.

— З Педді? — допитується Джо.

— Авжеж, — підтверджує Елф. — А що хіба?

— Хіба ти не знаєш, що він помер? — каже Джо.

— Педді Дігнем помер? — ошелешено Елф.

— Еге ж, — йому Джо.

— Та я його бачив, ще п’яти хвилин не минуло, — твердить Елф, — на власні очі живісінького.

— Хто там помер? — питає Боб Дорен.

— Тоді ти бачив, мабуть, його привид, — каже Джо. — Сила Божа-хрестова з нами.

— Та як же так? — мимрить Елф. — Боже милий! Всього лиш п’ять хвилин тому… Та як же?… і Віллі Меррей із ним, а разом із ними ще той, ну, як його звати… Та як же так? Дігнем помер?

— Що там із Дігнемом? — знову озивається Боб Дорен. — Хай тільки хтось посміє…

— Помер! — повторює Елф. — Та він не більше помер, ніж ти.

— Може й так, — каже Джо. — Але сьогодні зранку з ним повелися дуже вільно: взяли та й поховали його.

— Кого, Педді? — питає Елф.

— Так, його, — відповідає Джо. — Він заплатив свій борг природі, тож хай Господь помилує його душу.

— Боже милий! — вигукує Елф.

Їй-богу, не дивно, що з несподіванки хлопець, як то кажуть, отетерів.

У темряві відчувалося, що руки духа дрібно тремтять, і коли тантричні молитви спрямувалися в належний простір, засвітилося рубінове сяйво, яке поступово яскравішало, і ефірний двійник набував життєвости зокрема завдяки витокам вітальної енергії, що струменіли через ауру голови та обличчя. Комунікація відбувалася за участи гіпофізної залози, а також променів жовтогарячого та пурпурового кольору, що струменіли з сакральної сфери і сонячного сплетіння. Коли до нього звернулися по його земному імені й запитали про ті духовні світи, в яких він перебуває нині, то він повідомив, що нині простує дорогою повернення, пралайї, але зараз перебуває у владі хижих істот нижчого астрального рівня. Коли ж його запитали, що він відчував, переходячи через поріг того іншого світу, він сказав, що спочатку бачив усе наче крізь тьмяне скло, але ті, що перейшли поріг, отримують здатність повного володіння атмічним розвитком. Коли запитали, чи схоже тамтешнє життя на наше земне, він повідомив, що чув від душ, які перебувають на вищих сходинках духовного розвитку, що їхнє житло обладнане всіма сучасними вигодами, такими як таліфона, аліфтар, вана, убирална, а ті, що досягнули найвищих сходинок, мають удосталь найчистіших насолод. Потім він попросив кварту сколотин, і коли її принесли, його душа була з усіх ознак вельми задоволена. Тоді запитали, чи не зволить він переказати що-небудь живим, і він закликав усіх тих, які ще не вийшли з-під облудної облади Майї, рушити дорогою істини, позаяк деванічним колам стало відомо, що Марс і Юпітер заподіють велике лихо, зіткнувшися з Овном, який має силу в східному ареалі. Ще поцікавились у нього, чи немає для нас у покійних особливих побажань, і отримали таку відповідь: Щиро вітаємо вас, наші земні друзі, які ще досі у плоті. Стежте за тим, щоб К. К. не перебирав через край. Пощастило з’ясувати, що ці дві літери — це ініціали містера Корнеліуса Келлегера, керуючого відомої похоронної контори Г. Дж. О’Ніла і друга покійного, який сам облаштовував і справляв похорон. Наприкінці він попросив переказати своєму любому синкові Петсі, що другий черевик, якого він не міг знайти, тепер під комодом у задній кімнаті, і тепер обидва треба віднести до Каллена й залатати тільки підошву, бо підбори в них зовсім цілі. Він зазначив, що ця обставина порушує спокій його душі у потойбічному світі і благав виконати його прохання.

Його запевнили, що цю справу буде негайно залагоджено, і, за всіма ознаками, запевнення він сприйняв задоволено.

Спорожніла вже його оселя: покинув світ наш О’Дігнем, сонце нашого ранку. Вже не топтатимеш ти, о Патрику з осяйним чолом, весною рясту на лузі. Оплач його, Банбо^{601}, своїми вітрами, і ти, Океане, оплач його своїми бурями.

— Знову він там, — каже Громадянин, визираючи у вікно.

— Хто? — питаю я.

— Блум, — каже він. — Уже хвилин десять шастає туди-сюди наче вартовий поліцейський.

І справді, їй-богу, я побачив, як його фейса блумнула у вікно і зразу щезла знову.

А малий Елф, той був зовсім знетямлений. Ну геть стерявся хлопець.

— Боже милий, — повторює. — Я ладен поклястися, що це був він.

І тут роззявляє свою пащеку Боб Дорен, шапку посунув на потилицю, і підлотнішого за нього горлопана не знайдеш у Дубліні, коли йому розум замакітриться:

— А хто це тут сказав «Боже милий»?

— Пробач і дякую, бий мене ломакою, — відказує Елф.

— То який же він милий, — горлає Боб Дорен, — коли забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема?

— Річ у тому, — викручується Елф, намагаючись забити горлопанові баки, — що тепер він уже вільний, позбувся усіх своїх клопотів.

І тут Боб Дорен ну верещати:

— Та він же страшенний негідник, він же забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема.

Вийшов Террі й подає йому знак: мовляв, тихше, бо в їхньому порядному закладі такі розмови зовсім ні до чого. І тоді Боб Дорен починає, знаєте що? Він починає проливати сльози з приводу гіркої долі Педді Дігнема, можете мені повірити.

— Щиросерда людина була, — плачеться він, шморгаючи носом. — Людина великої щирої душі.

У твоїх очах проблискує сльоза^{602}. І знай верзе свої нісенітниці. Краще хай би йшов додому до своєї Муні, карликуватої сучки сновиди, з якою його оженили, дочки судового пристава. Її мати тримала нічліжний дім на Гардвік-стрит, і доця тинялася з поверха на поверх, а Бентам Лайонс розповідав мені: о другій ночі з’являється вона на сходах гола-голісінька на показ для кожного бажаючого, як то кажуть на кінських перегонах, на рівних для всіх підставах.

— Найпорядніший, найшляхетніший, — голосить Боб. — І ось він пішов від нас, наш бідолашний Віллі, бідолашний Педді Дігнем.

У полоні смутку, в глибокій зажурі він обтужував нашу втрату світлосяйного променя небесного світла.

Наш давній знайомий, псище Гарріовен, знову загарчав на Блума, бо той весь час тупцяв біля дверей.

— Та заходьте, не бійтеся, він вас не з’їсть, — каже Громадянин.

Ну, Блум переступає поріг, пильнуючи пса, і питає у Террі, чи не було тут, часом, Мартіна Каннінгема.

— О, Господи, святий Боже наш і його слуга МакКеун! — вигукує Джо, читаючи ті листи. — Хочете, послухайте ось такий?

І починає читати.

— Ану покажи, Джо, — кажу я.

— Господи! — кажу я.

Тут Громадянин спробував був вихопити лист у нього з рук.

— Потерпи-но хвилинку, — мовив Джо.

— І щоб він, цей Майстер Вішальник, не минув рук іншого Майстра Вішальника, — каже Громадянин.

— І щоб його чорти в пеклі взяли, цю СМЕРДЮЧУ ТВАРЮКУ, — каже Джо. — Знаєш що, Елфе, — каже він, — забери цю бридоту, щоб я її більше не бачив. Привіт, Блуме, — каже він. — Чого бажаєте випити?

І ну вони сперечатися про це діло. Блум тягне своєї: йому, бач, не хочеться, та йому, знай, не можеться, та хай Джо не ображається і тому подібне, і потім зрештою каже: гаразд, тоді я, мабуть, волію сиґару. Їй-богу, розумний чолов’яга, нічого не скажеш.

— Террі, принеси нам одну з найкращих твоїх смердючок, — гукає Джо.

А Елф тим часом розповідає, як один хлоп прислав з такого приводу листівку зі співчуттям і з чорною облямівкою навкруг.

— Усі вони цирульники з чорного краю^{603}, — каже він, — які за п’ять фунтів та дорожні видатки ладні повісити рідного батька.

І розповідає, як двоє стоять унизу чекають і, коли повішений зависне, тягнуть за ноги, щоб задихнувся належно, а потім ріжуть мотузку на шматочки і продають по кілька шилінгів за шматик.

Вони мешкають у темному краї, мстиві лицарі бритви. І свій мотуз, свою смертельну зброю, тримають напоготові, щоб вишпурити в Ереб^{604} тих, які пролили кров людську, бо сказав Господь: їх мені терпіти не сила.

І ну вони гуторити про смертну кару й звичайно ж Блум і собі розбалакує про те як і чому та іншу чорзнащологію цього діла а пес увесь час обнюхує його і мені казали що від цих явреїв іде якийсь особливий дух і його собаки чують і він ще про засіб стримання та інше щось тому подібне.

— Щоб ви знали, є одна річ, на яку не діє засіб стримання, — каже Елф.

— І що ж це за річ? — питає Джо.

— Член того бідолахи, якого вішають на шибениці, — каже Елф.

— Та хіба? — дивується Джо.

— Щира правда, — запевняє Елф. — Я чув це від головного доглядача, який був у Кілмейнгемській в’язниці^{605}, коли там вішали Джо Брейді, непереможного. Він розповів мені, коли його знімали з шибениці, то член стирчав їм просто в обличчя як сук.

— Пристрасть живе й по смерті^{606}, як говорив хтось, — каже Джо.

— Наука все це пояснює просто, — озивається Блум. — Це природний феномен, розумієте, позаяк за рахунок…

І ну закидати нас словами, які навіть вимовити неможливо, про феномен і науку, про цей феномен і той феномен.

Видатний учений гер професор Луїтпольд Блюмендуфт^{607} опублікував дані медичних досліджень, які підтверджують думку, що перелом шийних хребців, який призводить до розриву спинного мозку, відповідно до надійно перевірених висновків медичної науки, має неодмінно викликати інтенсивне гангліонне стимулювання нервових центрів, завдяки чому роширюються порожнини corpora cavernosa[199], що різко збільшує приплив крови до чоловічого органу, відомого під назвою пеніс або ж статевий член, і створює феномен, що називається в медицині патологічною філопрогенітивною вертикально-горизонтальною ерекцією in articulo mortis per diminutionem capitis[200].

Ну, певна річ, Громадянин тільки й чекав приводу, і зразу ж нум про непереможних, і про стару гвардію, і про героїв шістдесят сьомого^{608}, і не бійтеся говорити про дев’яносто восьмий, а Джо й собі про те ж саме, про всіх, кого повісили, ув’язнили, вислали за вироком військово-польового суду, він за нову Ірландію, за нове це і за нове те, і ще за щось нове. Якщо ти за нову Ірландію, то гайда: заведи собі нового пса і вперед. А цей барбос коростявий знай нюшить по всіх кутках і чхає і чухається, а оце уподобав Боба Дорена, який саме поставив Елфові півпінти, — надісь, щось і йому перепаде. Ну, а Боб Дорен, за звичкою, починає з ним дурня клеїти:

— Дай нам лапу! Дай лапу, песику! Ти ж у нас такий розумний пес. Ну, дай нам свою лапу! Дай же нам лапу!

Отуди к бісу! Його ручкання з клятим псищем скінчилося тим, що він ізсунувся з ослона і бехнувся б на пса, якби його не підхопив Елф, а сам плете свої околяси, мовляв, собак треба навчати, пестячи їх, і пес породистий, і пес розумний; слухаючи таке, аж плюнути хочеться. Тоді попросив Террі подати йому бляшанку з-під печива братів Джекоб і вишкрябав звідтам крихти для пса. Той гамнув їх за одним разом і язик вистромив довжелезний, просить іще. Мало не з’їв і бляшанку.

А Громадянин із Блумом завели балачку про те саме, про братів Ширів^{609} і Вулфа Тона, який побував поблизу на Арбор-гіл, про Роберта Еммета і загибель за батьківщину і про той віршик Томмі Мура про Сару Керран і що вона далеко від рідного краю. А Блум красується із своєю дурною сиґарою та тлустими щоками, хоч кошенят ними бий. Феномен! І жінка його теж феномен неабиякий сама здорова як корова а спина завширшки така що можна на ній у кеглі грати. Колись вони мешкали в «Міському гербі» і як розказував мені Пісюн Берк там жила стара жінка з благуватим небожем і Блум намагався їй приподобатися цяцькався з нею грав у безик і певно розраховував що вона відпише йому якусь дещицю у своїй духівниці й перестав їсти м’ясо по п’ятницях бо стара постувала безперестану і благуватого бевзя виводив на прогулянки. І от одного разу повів він його по всьому Дубліну, не минаючи жодної забігайлівки, і в кожній вони закладали за комір, тож додому притягнув його п’яного як чіп і пояснив, що зробив це для того, щоб хлопець збагнув шкоду алкоголю, а три жінки накинулися на нього, як рій розлютованих ос, і ну допікати до печінок: і та стара, і Блумова жінка, й місіс О’Дауд^{610}, хазяйка готелю. Господи-Боже мій, я мало кишки не порвав з реготу, слухаючи, як Пісюн Берк мавпує бабське кодло, що сварить Блума, а той своїм звичаєм бубонить але вам треба зважити на те що та але з іншого боку. Про цього бовдура мені розповідали ще одну цікаву річ: згодом він працював у винній лавці Пауера на Коуп-стрит, робив купажі, то п’ять разів на тиждень після роботи він вертався додому без задніх ніг на фіакрі після дегустації усіх своїх сьогоднішніх виробів у цьому закладі. Феномен!

— Слава героям! — проголошує Громадянин, піднімає кухоль і пильно дивиться Блумові просто в очі.

— Слава, слава, — підтримує його Джо.

— Власне, ви не зрозуміли суті того, що я хочу вам сказати, — править своєї Блум. — Я мав на увазі ось що…

— Sinn Fein! — каже Громадянин. — Sinn Fein amhaim[201]! Любі друзі з нами поруч, а вороги — вони супроти^{611}.

Останнє прощання зворушило всіх до глибини душі. Усі дзвіниці, ближні й дальні, безперестану бамкали, звістуючи про свій жаль за загиблими героями, і з усіх боків довкола осередку скорботи линув приглушений стукіт сотень барабанів, який раз по раз перебивали лункі артилерійські залпи. Рокотіння грому і сліпучі спалахи блискавок, які опромінювали жахливе видовище, наводили на думку, що небесна артилерія невипадково демонструє зараз свою неймовірну потугу, щоб наддати страхітливости й так уже гнітючій картині. Страшна злива бурхнула потоками, наче відкрилися всі шлюзи небесні, на голі голови людського юрмиська, яке за найскромнішими підрахунками налічувало півмільйона душ. Уся поліція Дубліна на чолі з її начальником була задіяна для підтримання порядку в цьому юрмиську, і духовий оркестр із Йорк-стріт, щоб розважити люд, прикрасивши свої інструменти жалобним крепом, пречудово виконував незрівняну мелодію, знайомий нам із колиски витвір музи плачу Сперанци^{612}. А для духовно спорідненого з нами люду, який прагнув сюди з усього обширу нашого краю, були впроваджені швидкі екскурсійні поїзди і диліжанси з м’якою оббивкою. Великим вкладом у спроби розважити публіку були виступи улюбленців Дублінського загалу, вуличних співців Л-н-г-н та М-лл-г-н, які у відомій усім своїй потішній манері виконали «У ніч перед тим, як Ларрі повели на шибеницю»^{613}. Двоє наших незрівнянних комедіантів отримали неймовірний виторг, продаючи листівки з текстом цієї пісні шанувальникам гумору, і жоден із тих, чия душа плекає любов до щиро ірландського жарту без натяку на вульґарність, не дорікне їм за ці чесно зароблені пенси. А дітлахи з Притулку для Знайд Жіночої та Чоловічої Статі, які скупчилися біля вікон, що виходили туди, де відбувалася подія, були в захваті від такого несподіваного розширення спектру їхніх звичних розваг, і тут доречно буде вимовити слова подяки черницям Сестрам Доброчинницям за їхню чудову ідею надати бідолашним малюкам, позбавленим батьківського й материнського піклування, можливість побачити воістину повчальне видовище. Особи, близькі до віце-короля, серед яких помічено кілька вельми відомих у нашому світі леді, були запрошені їхніми ясновельможностями на велику трибуну з найвигіднішими місцями, в той час як для мальовничої чужоземної делегації, відомої під назвою Друзі Смарагдового Острова, була споруджена трибуна навпроти. Делегація, яка була присутня в повному складі, очолювалася командором Бачібачі Бенінобеноне (напівпаралізованого дуаєна довелося підняти на трибуну за допомогою потужного парового крана), ось її члени: мсьє П’єр-Поль Птіпоц, Владімір Вєлікошмарклін, архідрюк Леопольд Рудольф фон Свинбад-Худийталер, графиня Маруха Віруха Кицясоня Путряпешті, Гірам Ю. Бомбюст, граф Атанатос Карамелопулос, Алі Баба Бакшиш Рахат Лукум Ефенді, сеньйор Ідальго Кабальєро Дон Грішильйо і Палабрас і Патерностер де ла Малора де ла Малярія, Хокопоко Харакірі, Хай Хун Чан, Олаф Кобберкеддельсен, мінгерр Трик ван Трумпс, пан Полякс Піддеревський, Гускостав Прхклстр Кратчінабрітчісич, герр Бардакдиректорпрезидент Ганс Тецьки-Пецьки, ординарнийприватдоцентдержавнихгімназіймузеївсанаторіївсуспензоріївзагальноїісторії-екстраординарнийпрофесордоктор Кіґфрільд Юберальгемайн. Усі без винятку делегати у найрізноманітніших і найдошкульніших виразах затаврували це паскудне варварське дійство, яке їх запросили спостерегти. Потім серед делегатів ДСО розпочалася жвава дискусія (участь у ній узяли всі присутні), якого числа достеменно народився святий заступник Ірландії — восьмого березня чи дев’ятого^{614}. Протягом суперечки пішли в хід гарматні ядра, ятагани, бумеранги, димові шашки, сікачі, парасолі, катапульти, кастети, мішки з піском, ломи, а також суперечники завзято молотили один одного кулаками. За зразковим полісменом — а ним вважається здоровань Макфадден — послали гінця в Бутерстаун. Той зразу відновив порядок і з неймовірною швидкістю зміркував, як вирішити згубну суперечку щодо дати: запропонував вважати, що святий народився сімнадцятого березня — число, яке об’єднує пропозиції обох сперечальних сторін. Дотепне рішення сподобалося всім ДСО і було схвалене одностайно. Весь їхній гурт щиро дякував довготелесому молодчазі полісменові за його поміч, хоча у багатьох із них фізії ще сочилися юшкою. Командора Бенінобеноне витягли з-під крісла головуючого, і його юрисконсульт Пагамімі^{615} пояснив, що різноманітні речі, сховані в його тридцяти двох кишенях, він забрав у своїх молодших колег тоді, коли вони чубилися один з одним, сподіваючись привести їх до тями. Усі ці речі (серед них кілька сот жіночих і чоловічих золотих та срібних годинників) були незагайно повернені їхнім законним власникам, і між ними запанували мир і згода.

Спокійно, не пишаючись, Ромбольд зійшов на ешафот у бездоганному костюмі, і в петлиці улюблена його квітка Gladiolus^{616} Cruentus. Про свою присутність він сповістив своїм стишеним ромбольдівським кахиканням, яке дехто намагався (безуспішно) наслідувати — коротким, силуваним, а проте неповторним, характерним тільки для нього. Увесь наш велелюдний наплив зустрів появу всесвітньо відомого ката з гучним захватом: леді із супроводу віце-короля нестямно вимахували хусточками, а чужоземні делегати ще з більшим завзяттям вітали його, горлаючи різними мовами: гох, банзай, ельєн, живіо, чінчін, полла кронія, гіп-гіп, вів, Аллах, і серед них можна було розчути лунке еввіва делегата з країни пісень (його високе подвійне фа нагадувало ті пронизливі ноти, якими євнух Каталані^{617} чарував слух наших прапрабабусь). Рівно о сімнадцятій годині через мегафони пролунав сигнал до молитви, і всі голови враз оголилися; патріархальне сомбреро, яке зберігали в родині командора від часів революції Рієнці^{618}, зняв із його голови особистий черговий медик, доктор Піппі. Вчений прелат, який мав дати героєві мученику перед стратою останню розраду нашої святої релігії, з щиро християнською покірністю став навколішки в калюжі дощової води і, задерши полу сутани собі на сиву голову, звернувся до престолу милосердя з палкою молитвою зглянутися над душею страдника. Біля колоди стояла страхітлива постать виконавця вироку, його обличчя ховалося у відерному горшку з двома круглими отворами, крізь які пекучим лютим поглядом визирали його очі. Чекаючи сигналу до дії, він випробовував своє страшне знаряддя, чи досить воно гостре, підгострював його, проводячи по своєму м’язистому рамені, або одтинав голови цілій отарі баранів, яку пригнали для цього шанувальники його жорстокого, проте необхідного вміння. На гарненькому столику з червоного дерева були впорядковано розкладені ніж, щоб розчленувати тіло скараного, набір струментів, щоб його тельбушити, (спеціально зроблених на замовлення всесвітньо відомою Шеффільдською фірмою ножових виробів Джон Раунд і Сини), горщик із теракоти, призначений для дванадцятипалої кишки, товстої кишки, сліпої кишки, апендиксу тощо, коли їх буде успішно видалено, а також два чималі молочні дзбани, щоб зібрати дорогоцінну кров дорогоцінної жертви. Завгосп об’єднаного притулку для котів та собак, тут же присутній, чекав, щоб забрати наповнені дзбани і віднести їх у свій доброчинний заклад. Упорядники цього ґрандіозного дійства вирішили попоштувати його героя чудовим частунком, який складався з яєшні з шинкою, добре просмаженого біфштекса з цибулею, гарячих булочок і міцного чаю, який підбадьорить і мертвого, а герой, приготувавшись до неминучої смерти, виявляв зразкове самовладання і живий інтерес до всіх перипетій драматичного видовища, проте він, прагнучи до високого і довершуючи своє самозречення, рідкісне в наші часи, висловив своє останнє побажання (виконане негайно), щоб його частунок розділили порівну між членами Товариства Хворих і Нужденних Квартиронаймачів на знак його уваги до них і пошани. Емоційний настрій загалу сягнув свого nec і non plus ultra[202], коли наречена його проштовхалася крізь тисняву глядачів, зашарівшися, і впала на його груди, на мужні груди того, хто ладен був вирушити у вічність заради неї. Герой обняв її гнучкий стан, ніжно шепочучи: Шейло, ти ж моя кохана^{619}. Коли він назвав її так інтимно на ім’я, вона стала пристрасно цілувати всі містини свого коханого, які були доступні для її поривів, попри суцільний крій його в’язничного вбрання. Вона присягнулася йому, що ніколи не забуде свого хлопця-героя, який пішов на смерть, співаючи пісню, наче на матч ірландського футболу в парку Клонтерк, і солоні струмки їхніх сліз потекли єдиним потоком. Вона нагадала йому про щасливі дні їхнього дитинства на берегах Анни Ліффі, де вони тішилися невинними підлітковими розвагами, і, забувши про жахливі обставини сьогодення, вони сміялися від щирого серця, і весь огром глядачів разом із високоповажним пастором поринув у вир усезагальних веселощів. Це стовпище люду несамовитіло від радісного сміху. Однак довелося згадати про те, що їх чекає сумна дійсність, і вони востаннє потиснули одне одному руки. Потоки сліз знову ринули з їхніх сльозоточивих залоз, і все людське юрмище, зворушене до глибини душі, зайшлося нестямним плачем, та навіть слуга Христовий похилого віку і той був засмучений не менше, ніж інші. Здорові дужі хлопці, доглядачі порядку, привітливі крем’язні з ірландської королівської поліції, не соромлячись, відкрито послуговувались своїми носовими хусточками, витираючи сльози, і можна з певністю твердити, що в усьому цьому досі небаченому велетенському зборищі жодне око не залишилося сухим. А потім сталася оказія, що, певно, вразила кожного своєю незвичайною романтичністю. Річ у тім, що красунчик, який щойно закінчив Оксфордський університет, відомий своєю лицарською прихильністю до жіноцтва, показує свою візитну картку, банківський рахунок і родовідне дерево й пропонує свою руку й серце бідолашній юній леді, благаючи відразу призначити день шлюбу. І його пропозицію прийняли тут-таки. Кожній леді з тих, що присутні, вручили високохудожній сувенір — брожку з черепом і кістками, і цей дарунок, як коштовний, так і доречний, спричинився до нової хвилі радісного захвату; коли ж галантний вихованець Оксфорду (до речі, нагадаємо, нащадок одного з найшанованіших родів у історії Альбіону) настромив на палець нареченої, що мило зашарілася, коштовну обручку зі смарагдами у формі трилисника з чотирьох листів, захват публіки перейшов усі межі. Та навіть сам суворий начальник військової поліції Томкін-Максвелл ффренчмуллан Томлінсон, що керував сумною процедурою, той, який, не повівши вусом, розстрілював десятки сипаїв, прив’язуючи їх до жерла гармат, навіть він не спромігся стримати своїх природних почуттів. Його рука в броньованій рукавичці змахнула непрохану сльозу, й ті обрані бюргери, які складали його близький entourage[203], могли почути, як він мимрить сам до себе:

— Оце то лялечка, прости мене Господи. Треба ж ото, Господи, щоб така гарна штучка була на світі. Хай йому біс, аж ревів би як бугай, коли згадаю стару жабу, що жде мене вдома в Лаймгаусі.

І тоді Громадянин заходився про ірландську мову і про засідання Дублінського муніципалітету та тому подібне і про ірландське панство, яке, бачте, слова не вміє сказати по-ірландському, і Джо втрутився й собі, бо він заклався з кимось аж на фунт і виграв, і Блум теж балакає щось своє улюблене, смокчучи двопенсову смердючку, яку він вициганив у Джо, і згадує про Гельську лігу і лігу супротивників частування і про те, що пияцтво це прокляття Ірландії. Припинити гуртове частування, коли в пивниці збираються друзі, і все буде гаразд. Авжеж, ти поставиш йому пінту, він вихилить її собі в пельку, а ти не дочекаєшся від нього навіть піни від тієї пінти, аж доки Господь покличе його душу. Я оце недавно пішов із приятелем на їхню музичну вечірку, танці та пісні, ляжем, любко, під копичку, та чи просто на травичку^{620}, потім один дядько із значком Товариства тверезости викаблучувався про щось ірландською, і цілий гурт colleen bawns походжав із своїми безалкогольними напоями, продавали якісь медалі, помаранчі й лимонад і ще черстві булочки, ну, flahoolagh[204], всякі лагомини, словом, нема про що говорити. Ірландія твереза — Ірландія вільна^{621}. А потім якийсь старий пердун почав дмухати у козицю, і вся ця шатія-братія ну човгати ногами під музику, і то таку, від якої мухи дохнуть. І ще там никали двійко преподобників, стежили, щоб серед публіки не заводили шурів-мурів, а це, по-моєму, взагалі однаково, що бити нижче пояса.

Отож, як я уже розказував, той собацюра, бачачи, що бляшанка порожня, починає нюшити навколо нас із Джо. Якби він був мій, я б його добре попестив, навчаючи, єй-єй. Луснув би його раз, а потім ще й іще, щоб до нього дійшло, тільки не по очах.

— Боїшся, що вкусить? — питає Громадянин і скалиться.

— Та ні, — відказую. — Щоб не здалося йому, що моя нога то ліхтарний стовп.

Кличе свого барбоса.

— Ну, що тобі, Гаррі, чого тобі? — питає.

І хапає його, і кидає голічерева, і щось йому тлумачить ірландською, а той барбос гарчить на відповідь, і в них виходить схоже на дует, як ото буває ув опері. Такого гарикання, як між ними, ви ще ніколи не чули. Якби я знав чоловіка, який нидіє без діла, то попросив би його написати листа в газети, pro bono publico[205], про те, щоб на всіх таких псів, як оцей, обов’язково надягали намордник. Гарчить, бурчить, очі налиті кров’ю, бо хоче пити, з пащі капає сказ.

Усім, кого цікавить проблема передачі людської культури нашим меншим братам (а їм ім’я леґіон), ні в якому разі не слід оминути дивовижні вияви кінантропії^{622}, про які ми довідуємося з опису славетного рудого ірландського сеттера-вовкодава, раніше відомого під sobriquet[206] Гарріоуен, але нещодавно широким загалом друзів і знайомих перейменованого на Оуена Гаррі^{623}. Зазначені вияви, наслідок багаторічного дресирування пестощами і ретельно обміркованої системи харчування поєднуються вкупі з іншими досягненнями з читанням віршів. Наш найавторитетніший з-поміж нині живих фахівців із фонетики (його ймення з нас не витягнеш ніякою силою!) доклав просто нелюдських зусиль, щоб аналітично порівняти читані вірші, і виявив їхню разючу (курсив наш) подібність до рун прадавніх кельтських бардів. Зараз ми не говоримо про ті чарівні пісні кохання, з якими познайомив світ наших книголюбів поет, що ховається під ніжним псевдонімом Тендітна Гілочка^{624}, а, далебі, про ті жорсткіші й особистіші вияви емоцій (як зазначив такий собі Д. О. К. у цікавому повідомленні, що з’явилося в одній з вечірніх газет), які ми спостерігаємо в сатиричних віршах славетного Рафтері^{625}, а також Дональда МакКонсідайна, не кажучи про сучаснішого лірика, який перебуває нині в центрі уваги нашої освіченої публіки. Пропонуємо вашій увазі уривок у перекладі англійською, здійснений видатним ученим, чиє ім’я нам не дозволено розголосити, хоч ми й вважаємо, що наші читачі спроможні довідатися з непрямих алюзій більше, ніж із прямої інформації. Метричній системі собачого оригіналу, яка нагадує витончені алітеративні та ізосилабічні правила валлійського енгліну^{626}, властива куди більша складність, проте ми гадаємо, що наші читачі погодяться: його дух відтворено непогано. Можливо, нам слід додати, що враження від читаного значно посилиться, якщо читати вірші Оуена повільно й монотонно, щоб вони звучали, наче стримане гарчання.

Тоді він попросив Террі принести води собаці, і, їй-богу, тварина так жадібно хлептала ту воду, що чути було за добру милю звідси. А Джо його питає, чи згодиться ще повторити.

— Можна ще, — відповідає, — chara[207], а то ти подумаєш, що я на тебе чомусь образився.

Їй-богу, він тільки вдає, що у нього не всі дома. Швендяє по місту з одного шинку до іншого з цим собацюрою старого Гілтрепа, покладаючись на те, що ви вважатимете за велику честь для себе, коли він погодиться, щоб ви почастували його випивкою, і розкошує собі коштом міських платників податків та членів корпорації. Довічна гульня для чоловіка і пса. А Джо питає:

— У тебе для ще одного пива місце знайдеться?

— А на ставку для ще одної качки місце знайдеться? — питаю його я.

— Ще раз те саме, — це він до Террі. — А ви певні, що нічого не бажаєте з числа буфетних напоїв? — питає він.

— Ні, дякую, — відказує Блум. — Річ у тім, що я, власне, прийшов сюди зустрітися з Мартіном Каннінгемом, розумієте, щодо страхової спадщини бідолахи Дігнема. Мартін попросив мене зайти в контору. Виявилося, він, тобто Дігнем, не повідомив страхову компанію, що заставив свій страховий поліс, і відтак, по закону, кредитор по заставній нічого не може отримати.

— Комедія, — засміявся Джо. — Дотепно виходить: старий Шейлок сам себе надурив. Тож тепер усе це на руку дружині, хіба ні?

— Ну так, — каже Блум. — Справу мають довершити її поклонники.

— Які поклонники? — допитується Джо.

— Я помилився, — поправляється Блум. — Маю на увазі: законники, адвокати дружини.

І пірнає у плутанину заставного законодавства і в те як лорд-канцлер вирішує і слід врахувати інтереси дружини і вже створено фонд але Дігнем заборгував Бріджмену деяку суму грошей і якщо тепер дружина чи удова ставитимуть під сумнів права кредитора по заставній і зрештою забив мені баки цим заставним законодавством. Йому самому з біса пощастило, що не попав тоді під це саме законодавство як шахрай і волоцюга, та приятель у суді його вирятував. Продавав білети добродійницької лотереї, яка провадилася буцімто за сприяння Угорської королівської влади. Щоб я вмер коли неправду кажу. Щодо євреїв краще помовчу. Угорський королівський грабунок.

Аж тут суне, похитуючись, Боб Дорен і просить Блума переказати місіс Дігнем, що він співчуває їй у втраті й дуже жаль, що не вийшло у нього з похороном і переказати їй, що він сказав і що всі, хто знав покійного, кажуть, що ніколи ще на білому світі не було кращого і достойнішого чоловіка, ніж бідолашний любий Віллі, нині покійний, переказати їй. Словом, балакає таке, що не тримається купи. Потискає Блумові руку і закликає трагічним тоном: перекажіть їй те то. Ми з тобою тиснем руки, бо одна мета в нас, брате, будем разом із тобою махлювати й шахрувати.

— Маю тішитися надією, мосьпане, — сказав він, — що я не зловживаю нашим знайомством, яке може здаватися коротким у розумінні тривалости часу, але ж спирається, як я сподіваюся і гадаю, на взаємну пошану, раз я прошу у вас такої ласки. Якщо ж я дозволив собі деяку вільність, то нехай щирість моїх почуттів послужить вибаченням мого зухвальства.

— Та ні ж бо, мосьпане, — заперечив той. — Я високої думки про ті спонуки, які спричинили ваш намір, і обіцяю докласти всіх зусиль, щоб допомогти вам у довершенні вашої місії, мету якої ви мені довірили, тішачись думкою, що хоча доручення це пов’язане з сумною подією, але сам вияв вашої довіри до мене дещо пом’якшує гіркоту вмісту цієї чаші.

— У такому разі дозвольте мені потиснути вашу руку, — сказав він. — Я певен, що доброта вашої душі куди краще, ніж мої нікчемні слова, допоможе відчути біль мого серця, такий гострий, що якби я не тамував його з усіх сил, він би позбавив мене дару мови.

І подався собі геть, силкуючись не хилитатися. Ще тільки п’ята година, а він уже як зюзя. Оце колись пізно увечері він мало не попав у каталажку, добре що Педді Леонард знав того полісмена, номер 14А. Напився в забігайлівці на Брайд-стрит уже після кінцевої години і бахурує з двома хвойдами, і їхній супер тут же ошивається, і вони хиляють портер чайними чашками. Хвойдам він видав себе за француза, мовляв він мсьє Жозеф Манюо, та й ну шельмувати католицтво, а насправді він сам, ще хлопчиною, прислужував при службі Божій у церкві Адама і Єви, заплющуючи побожно очі, і хто написав новий заповіт, а хто старий заповіт, і тискав їх та лапав. А ті дві хвойди реготали аж мало не померли зо сміху, спорожнили у нього, бовдура, кишені; він залив усе ліжко портером, а вони верещать і регочуться. А як поживає твій заповіт? У тебе який заповіт, старий чи новий? Саме тоді в цю забігайлівку нагодився Педді. А подивитися на нього в неділю, коли він із своєю жінкою-потіпахою простує до церкви і вона, виляючи задом, ступає до вівтаря в лакованих черевиках, не абияк, а з пучечком фіалок, як цяця, наче панночка. Достеменна сестра Джека Муні. А матуся, стара мандрьоха, здає комірки вуличним коханцям. Їй-богу, Джек наставив його на путь істинний. Попередив, якщо тільки він не покриє своїх гріхів, то хай начувається.

Тим часом Террі приносить три кухлі.

— Призволяйтеся, — каже Джо, частуючи. — Призволяйтеся, Громадянине.

— Slan leat[208], — відповідає той.

— Щоб добре тобі велося, Джо, — кажу я. — Здоров’я тобі, Громадянине.

Їй-богу, він уже вихилив половину свого кухля. Напоїть його зможе хіба той, у кого грошей кури не клюють.

— Слухай, Елфе, — питає Джо, — а кого довготелесий хоче протягнути в мери?

— Твого друга, — каже Елф.

— Наннана? — допитується Джо. — Члена?

— Не називаю імен, — відказує Елф.

— Так я і думав, — каже Джо. — Я щойно його бачив з Вільямом Філдом, членом парламенту, на зібранні скототорговців.

— Кучерявий Іопас^{627}, — озивається Громадянин, — що вивергається, наче вулкан, улюбленець усіх країн і ідол своєї власної.

А тим часом Джо починає просвіщати Громадянина про ящур, скототоргівців і вжиття заходів, а Громадянин посилає їх усіх к такій матері, а Блум обстоює сірчані купелі, як засіб для шолудивих овець, якусь відому йому мікстуру від кашлю для телят і якісь найґарантованіші ліки від антимікозу. Він-бо колись працював на бойні. Походжав із записником і олівцем, усім заважав, аж поки Джо Кафф дав йому копняка за те, що той посварився з якимсь скотарем. Містер Усезнай. Може навчити свою бабусю, як доїти качок. Пісюн Берк розказував мені, як його жінка в «Міському гербі» плакалася, бо місіс О’Дауд безнастанно рюмсала через свої жирові нарости завтовшки вісім дюймів по всьому тілу. Варто їй пукнути, як він уже бігає навколо неї і повчає, що слід робити в таких випадках. Що там у тебе сьогодні в програмі? Ага. Гуманні методи. Адже бідолашні тварини страждають а фахівці вважають що найкращий з відомих засобів неболісний для тварини це втирати мастило обережно в уражене місце. Їй-богу, він, мабуть, зуміє витягти з-під квочки яйце так обережно, що й не потривожить її.

Ко-ко-ко. Кво-кво-кво. Чорна Ліза — це наша курочка. Вона несе нам яєчка. Коли знесе яєчко, вона дуже радіє. Куд-ку-дак! Куд-ку-дак! Тоді приходить добрий дядечко Лео. Він просовує руку під Чорну Лізу і забирає її свіженьке яєчко. Ко-ко-ко-ко. Кво-кво. Куд-ку-дак. Куд-ку-дак.

— Хоч як там є, — каже Джо, — Філд і Наннетті вирушають сьогодні до Лондона і зроблять про це запит на засіданні Палати громад.

— Чи ви певні, — питає Блум, — що радник їде теж? Річ у тім, що я хотів із ним поговорити.

— Так, він їде поштовим пароплавом увечері, — пояснює Джо.

— От біда, — зітхає Блум. — Мені дуже треба було. Може, їде тільки містер Філд. Я не зміг зателефонувати. Ні. Ви певні?

— Наннан їде теж, — каже Джо. — Ліга доручила йому зробити завтра запит щодо наказу комісара поліції, який заборонив у парку займатися ірландськими видами спорту. Як ти дивишся на це, Громадянине? The Sluagh na h-Eireann[209]^{628}.

Містер Коров’як-Півакр (Мултіфарнгем, націоналіст): У зв’язку із запитом мого шановного друга, депутата від Шіллела, я б хотів запитати високоповажного джентльмена, чи справді уряд дав указівку, щоб цих тварин забивали, не зважаючи на відсутність медичних ознак їхнього патологічного стану.

Містер Рукиноги (Тамошант, консерватор): Шановні депутати вже отримали відомості, з якими був ознайомлений комітет палати. Навряд чи я зможу істотно доповнити ці відомості. Відповідь на запит шановного депутата буде стверджувальна.

Містер Ореллі (Монтенотте, націоналіст): Чи давалися подібні вказівки щодо забою тварин людського роду, які наважувалися бавитися ірландськими видами спорту в Фенікс парку?

Містер Рукиноги: Відповідь буде заперечна.

Містер Коров’як-Півакр: Чи не вплинула славнозвісна мітчелестаунська телеграма високоповажного джентльмена на політику джентльменів із державної скарбниці?

(Галас у залі).

Містер Рукиноги: Мені треба навести довідки щодо цієї справи.

Містер Нафталін (Банкоум, незалежний): Стріляти без попередження.

(Опозиція аплодує для сміху).

Головуючий: Годі! Годі!

(Засідання закривається. Оплески.)

— Ось вам чоловік, — каже Джо, — який відродив ірландський спорт. Він сидить осьдечки. Чоловік, який визволив із в’язниці Джеймса Стівена. Чемпіон усієї Ірландії з метання шістнадцятифунтового ядра. Який у тебе найкращий результат, Громадянине?

— Na bacleis[210], — відповідає Громадянин, удаючи із себе скромного. — Хоча в свій час я був не гірший за інших.

— Не треба, Громадянине, — припиняє його Джо. — Усіх інших ти просто заткнув за пояс.

— Невже таке було? — питає Елф.

— Авжеж, — підтверджує Блум. — Це всім відомо. А ви не знали?

І завели балачку про ірландські види спорту та про ігри, якими бавляться shoneens, щось на взір лаун-тенісу, про ірландський трав’яний хокей і про штовхання ядра і про поклик рідної землі і про творення нації по новій і тому подібні речі. І, звичайно ж, Блумові треба було теж висловитися з кожного приводу: якщо у чоловіка слабке серце, то йому трудні фізичні вправи не до шмиги. Присягаюся цнотою моєї бабусі, якщо піднімеш із підлоги соломину і скажеш Блумові: Поглянь-но, Блуме. Ти бачиш цю соломину? Це соломина, — то, присягаюся честю моєї дядини, він буде просторікувати про цю соломину цілу годину і, запевняю, ні на мить не спиниться.

Щойно ми були свідками дуже цікавої дискусії щодо відродження давніх гельських видів спорту і щодо значення фізичної культури, як вона сприймалася в Стародавній Греції, Стародавньому Римі і Давній Ірландії для розвитку нації, дискусія відбувалася в старовинній залі Брайєна О’Кірнана на Срейд-на-Бретан Бхеаг^{629} за сприянням Слуг-на-г-Ейреанн. Вельмишановний президент шляхетної спілки головував на засіданні, і люду в залі було доста. Після змістовної доповіді голови, що визначалася красномовством і завзяттям, розпочалася цікава й змістовна дискусія щодо того, чи бажано відроджувати давні ігри та спортивні змагання наших прадавніх панкельтських предків. Широко відомий і високо шанований трудар на лану нашої давньої мови містер Джозеф Маккарті Гайнс красномовно закликав відновити давні гельські види спорту й забави, яким віддавався зранку і ввечері Фінн МакКул, аби оживити найкращі традиції відновлення сили, моці й мужности, які досягнули нас із глибини віків. Л. Блум, якого присутні сприйняли по-різному, і оплесками і свистом, дотримувався іншої точки зору, і головуючий, а він вельми прихильний до співу, поступаючись численним проханням і рвучким оплескам з усіх кінців ущерть залюдненої зали, поклав край дискусії чудовим виконанням вікопомної пісні на слова безсмертного Томаса Осборна Девіса «І нація стане ірландська»^{630} (на щастя, вони загально відомі, і їх можна тут не нагадувати). У її виконанні наш ветеран, патріот і чемпіон, можна сказати без перебільшення, перевершив самого себе. Ірландський Карузо-Ґарібальді був у чудовій формі, і в освяченому традицією гімні, співаному так, як може співати його тільки наш громадянин, його лункий голос сприймався публікою з непідробним захватом. Його вокалізм високого класу вже створив йому виняткову репутацію, проте сьогоднішнє виконання підняло її ще вище, про що свідчив оглушливий грім оплесків такого великого людського тиску, серед якого можна було побачити багатьох видатних діячів нашого духівництва, а також і представників преси, адвокатів та суддів і інших учених мужів. На цьому збори завершилися.

Серед представників духівництва^{631} були превелебний Вільям Делані, О. І., Д. П.; його преосвященство Джеральд Моллой, доктор богослів’я; велебний П. Дж. Каванах, Громади Святого Духа; велебний Т. Вотерс, священик; велебний Дж. М. Айверс, парафіяльний священик; велебний П. Дж. Клірі, ордену францисканців; велебний Л. Дж. Гіккі, ордену домініканців; превелебний Фр. Ніколас, ордену францисканців-капуцинів; превелебний Б. Горман, ордену босоногих кармелітів; велебний Т. Магер, О. І.; превелебний Джеймс Мерфі, О. І.; велебний Джон Лейвері, парафіяльний священик; превелебний Вільям Догерті, доктор богослів’я; превелебний Пітер Фейган, ордену маріанців; велебний Т. Бренган, ордену авґустинців; велебний Дж. Флавін, священик; велебний М. А. Гаккетт, священик; велебний В. Герлі, священик; превелебний монсеньйор Макманус, генеральний вікарій; велебний Б. Р. Слеттері, ордену Непорочного Зачаття Діви Марії; превелебний М. Д. Скеллі, парафіяльний священик; велебний Ф. Т. Перселл, ордену проповідників-домініканців; превелебний Тімоті канонік Горман, парафіяльний священик; велебний Дж. Фланаган, священик. Мирян там теж було чимало, були там П. Фей, Т. Кверк і багато-багато інших.

— А щодо трудних фізичних вправ, — каже Елф, — ви були на цьому матчі Кео — Беннетт?

— Ні, — відповідає Джо.

— Я чув, що за цим матчем один відомий хват змикитив покласти собі в кишеню цілу сотню фунтів.

— А хто? Чи не О’Кріп? — питає Джо.

А Блум ну своєї:

— От візьмімо теніс: у цій грі важлива моторність і пильне око.

— Авжеж, О’Кріп, — каже Елф. — Пустив між людей чутку, що Майлер кружеляє щодня пиво і ставити на нього ризиковано, а той насправді тренувався щоденно, як проклятий, умивався потом.

— Та ми його знаємо, — озивається Громадянин. — Син зрадника. Знаємо, хто йому кладе в кишеню англійське золото.

— Свята правда, — підтверджує Джо.

А Блум знову своєї про лаун-теніс та про кровообіг і питає Елфа:

— А ви як, Бергене, так не вважаєте?

— Майлер витер об нього ноги, — продовжує своє Елф. — Поєдинок Гінена з Сейєрсом був дитячою розвагою порівняно з цим матчем. Дав йому такого бобу, що вік не забуде. Цікаве було видовище, один коротун, насилу до пупа тому другому, а той довгий, як верства, махає кулаками. Наостанок гахнув йому під дих. Від такого стусана виблюєш і те, чого й не куштував. Але все за правилами Квінсбері.

То був вікопомний і трудний бій: Майлер і Персі вийшли на ринг, змагаючись за приз у п’ятдесят соверенів. Позаяк улюбленець дублінців своєю вагою не міг зрівнятися з англійцем, він спромігся перекрити цей гандикап високим тактичним умінням. Блискуча кульмінація останнього раунду заледве не стала фатальною для обох змагальників. У попередньому раунді старший сержант, боксер середньої ваги, пустив із нашого улюбленця трохи червоного міцного, діставшися до його носа, так що Кео, отримавши досить і справа і зліва, виглядав наче напідпитку. Служивий знову взявся за свою справу сильним ударом зліва, на що ірландський гладіатор відповів прямим, цілячись Беннету в щелепу. Солдат «пірнув», але дублінець дістав його лівим хуком, чудовим стусаном по ребрах. Супротивники стали стусати один одного зблизька. Майлер брав гору над суперником і тіснив його, тож наприкінці раунду здоровань був притиснутий до канатів і добряче побитий. У англійця праве око геть запухло, і він пішов у свій куток, де жадібно став глитати воду, і коли пролунав гонг був знову бадьорий і ладен битися, певний того, що боксера з Еблани він пошле у нокаут умить. Це був бій до самого фінішу, і на фініші перемога чекала дужчого. Обидва билися, як тигри, і хвилювання публіки сягнуло краю. Суддя зробив Персі два попередження за захвати, але улюбленець був спритний і дуже вправно підстрибував — на це було варто подивитися. Після побіжного обміну вітаннями, під час якого бравий вояк спромігся почастувати ірландця чудовим аперкотом, аж кров у того пирснула з рота, і він раптом перейшов у наступ і завдав Беннеттові в живіт страшної сили лівий. Беннет як стояв так і гепнув додолу. То був нокаут чистої води. Всі напружено застигли, дивлячись на лежачого портобелльського боксера, суддя почав рахувати секунди. Аж тут Беннеттів секундант Оле Пфоттс Веттстейн виставив напоказ рушник, і хлопця з Сентрі оголосили переможцем під овації глядачів, які ринули на ринг і, несамовиті від радости, мало його не затоптали.

— Він свого не промине, — каже Елф. — Я чув, він налаштовує концертне турне по півночі.

— Чув і я, — озивається Джо. — Хіба ні?

— Хто? — перепитує Блум. — А, так. Це правда. Щось наче літні гастролі, розумієте. Просто для відпочинку.

— Місіс Б., вона яскрава центральна зірка^{632} для турне, хіба ні? — питає Джо.

— Моя дружина? — питає Блум. — Так, вона співатиме. Гадаю, успіх забезпечено. Він чудово вміє організовувати. Чудово.

— Хо-хо, так ось у чому справа, — кажу я собі, кажу я^{633}. — Ось звідки вітер віє. О’Кріп посвистить на флейті. Концертне турне. Дряпіжник Ден, синок старого симулянта з Айленд-бриджу, який під час війни з бурами продавав уряду тих самих коней двічі. Містер Чого-чого. Я прийшов щодо податків на воду і на бідних, містере О’Шпаре. Щодо чого? Щодо податку на воду, містере О’Шпаре. Чого-чого? Авжеж, цей мартопляс її напевно зорганізує, будь спок. Хай це залишиться між нами, дорогенька.

Гордість славетної гори Кальпи^{634}, красуня з косами чорнішими, ніж воронячі крила, дочка Твіді. Там росла вона, плекала свою вроду, де мушмула і мигдаль квітнуть і пахнуть скрізь довкола. Сади Аламеди^{635} чували легку ходу її ніг, оливкові гаї знали її і кланялися їй. То благовірна жона Леопольдова, Меріон пишногруда.

І ось, чи ба! Сюди прямує один із коліна О’Моллойового, вродливий витязь білолиций і рум’янощокий, радник його величности, знавець усіх законів, і з ним іде принц і наслідник шляхетного роду Ламбертів.

— Здоров, Неде.

— Здоров, Елфе.

— Здоров, Джеку.

— Здоров, Джо.

— Спаси вас Бог, — каже Громадянин.

— Спаси Він і вас по милості Своїй, — каже Дж. Дж. — Що будете ви, Неде?

— Половину, — каже Нед.

Тож Дж. Дж. замовляє відповідно.

— Ви, мабуть, із суду? — питає Джо.

— Так, — відповідає Дж. Дж. — Він усе влаштує, Неде, — каже він.

— Будемо сподіватися, — відказує Нед.

То на що вони намірилися, ці двоє? Дж. Дж. домагається, щоб його викреслили з реєстру присяжних, а той допоможе йому сяк-так перебутися. Бо його ім’я вже опубліковане у Стаббса. Карти та гулі із світськими жевжиками, що шикують моноклями, обпиваються шампанським, а сам він ущерть завалений повістками в суд і борговими зобов’язаннями. Заставляв свій золотий годинник у Каммінса на Френсіс-стрит, де ніхто його не знає, а я саме зайшов туди випадково з Пісюном, той чоботи свої викуповував із застави. Як ваше прізвище, сер? Він відповідає: Денні. Я подумав: видно, що справи у тебе ЗлиДенні, а ці хитрощі твої, я певен, вилізуть тобі колись боком.

— А ви, часом, не бачили там цього дурила, Бріна? — питає Елф. — К. п.: капут.

— Бачили, — відказує Дж. Дж. — Шукав приватного детектива.

— Еге ж, — докидає Нед, — він уже зібрався був іти прямісінько до судді, та Корні Келлегер завернув його, сказав, що треба спочатку зробити експертизу письма.

— Десять тисяч фунтів, — кепкує Елф. — Господи, та я б усе на світі віддав би, щоб почути, як він це скаже перед суддею і присяжними.

— Чи не в цьому полягає твоя робота, Елфе? — питає Джо. — Говоріть правду, всю правду і нічого крім правди, і хай допоможе вам Джиммі Джонсон^{636}.

— Моя? — обурюється Елф. — Будь ласка, не пробуй очорнити мою бездоганну репутацію.

— Будь-що сказане вами, — цитує Джо, — може бути використане як свідчення проти вас.

— Звичайно ж, позов його повинні прийняти, — каже Дж. Дж. — Бо з нього не випливає, що позивач не compos mentis[211]. К. п.: капут.

— Що позивач не компост, це ми самі знаємо, — сміється Елф. — Хіба ти не знаєш, що він несповна розуму? Поглянь на його голову. Чи відомо тобі, що зранку, надягаючи капелюх, він послуговується ріжком для взуття?

— Хай навіть так, — відказує Дж. Дж., — але з точки зору закону правдивість розголошеного не захищає від відповідальности за його розголошення.

— Ха-ха, Елфе, — посміюється Джо.

— А проте, — озивається Блум, — варто подумати про бідолашну жінку. Тобто про його дружину.

— Авжеж, її жалько, — погоджується Громадянин. — Як і будь-яку іншу жінку, що вийшла заміж за ні се, ні те.

— Як ні се, ні те? — питає Блум. — Ви хочете сказати, що він…

— Я хочу сказати: ні се, ні те, — повторює Громадянин. — Такий, що ні риба, ні м’ясо.

— А щось наче гриб, — докидає Джо.

— Ось це я й хотів сказати, — погоджується Громадянин. — Pishogue[212], якщо ви знаєте значення цього слова.

А я вже відчуваю: скоро тут може і до роздраю дійтися. Блум знай пояснює: він, бачите, мав на увазі, що то біда, коли жінці доводиться тягатися по місту слідом за своїм чоловіком бевзем-недорікою. Воістину це можна вважати жорстоким поводженням із твариною, коли, скажімо, вивести цього пришелепуватого злидня Бріна надвір на пашу з бородою навипуск, щоб небо побачило його і заплакало від жалю. А вона, коли вийшла за нього заміж, ще й носа задирала, бо якийсь його родич прислужував у Римі в церкві самому папі. Портрет його у них на стіні з підкрученими догори вусами. Синьйор Бріні з Саммергілла^{637}, гіталієць, папський зуав при Найсвятійшому Отці, полишив набережну і переселився на Мосс-стрит. А хто він, скажіть нам, власне, такий? Та ніхто, дві кімнатки вікнами у двір, сім шилінгів на тиждень, і ходив, навісивши собі на груди всілякі брязкальця на знак зневаги до всього світу.

— Навіть більше, — продовжує своє Дж. Дж. — поштова листівка вважається розголосом. У прецедентній справі Седгроува проти Гоула^{638} її визнали вагомим доказом лихого наміру. Я вважаю, позов можуть прийняти.

Знову за рибу гроші! Кому цікаво, що ти вважаєш? Дай нам спокійно випити кухоль пива. Господи, невже нам і цього не дозволять?

— За ваше здоров’я, Джеку, — каже Нед.

— І за ваше, Неде, — каже Дж. Дж.

— А ось і він знову, — каже Джо.

— Де? — питає Елф.

І справді, бий мене сила Божа, він знову тюпає повз двері, під пахвою у нього ті самі два здоровецькі томи, поряд жінка і Корні Келлегер, той, проходячи, позирнув каламутним поглядом у вікно і щось йому по-батьківському роз’яснює, силкується умовити його купити труну, що вже була у вжитку.

— А як там просувається справа щодо канадського шахрайства? — питає Джо.

— Відкладена, — відповідає Дж. Дж.

Річ у тім, що один із пляшконосої братії на ймення Джеймс Воут, він же Шапіро, він же Спарк, він же Спіро, помістив у газетах оголошення, ніби може за двадцять шилінгів забезпечити в’їзд у Канаду. Що? Ви вважаєте, я зсунувся з глузду? Та ні, то була просто мана. Ну, що скажете? Усіх обморочив, обвів кругом пальця, не тільки служниць і двірників, прибулих із графства Міт, а навіть своїх одноплемінців. Дж. Дж. розповідав нам, як один старий єврей, Зарецький, чи як його там, подає свідчення в суді, не скинувши капелюха, і плачеться, присягаючися святим Мойсеєм, що його обкрутили на два фунти.

— А хто слухав справу? — питає Джо.

— Головний суддя, — відповідає Нед.

— Бідолашний старий сер Фредерік, — каже Елф. — Та його тільки заплішений дурень не обдурить.

— У нього велике серце, — додає Нед, — більше, ніж у лева. Варто розказати йому зворушливу казку про борги за квартплату, про хвору жінку і цілий виводок дітлахів, і, будьте певні, він зразу ж заллється сльозами у своєму кріслі.

— Атож, — підтверджує Елф. — Рувиму Дж. з біса пощастило, бо йому світила тюряга за те, що довів до злиднів бідолашного Гумлея, який тепер змушений стерегти купу брукового каміння біля Баттського мосту.

І починає мавпувати старого суддю, як той квилить:

— До чого ми дожилися! Цей бідолашний роботяга! Скільки у вас дітей? Ви кажете, десятеро?

— Так, ваша честь. А у жінки черевний тиф.

— І дружина лежить хвора на тиф! Дожилися! Прошу негайно покинути приміщення суду, сер. Ні, сер, постанови про стягнення грошей не буде. І як ви зважились, сер, подати мені такий позов! Бідолашний трудівник, працелюб! Я закриваю справу.

На шістнадцятий день місяця волоокої богині і на третій тиждень після світлого свята Святої і Неподільної Трійці, а білолиций місяць, небесне світило, саме був у своїй першій квадрі, сталося так, що велемудрі судді зібралися в палатах закону. І там магістр Кортеней, судячи в своїй палаті, дав своє тлумачення, а суддя, магістр Ендрюс, який без присяжних розглядав справу про спадок, обмірковано зважив права першого позивача на майно, зазначене в заповіті, який треба підтвердити, і в остаточному заповітному розпорядженні щодо рухомого і нерухомого майна покійного Джекоба Геллідея, виноторговця, супроти прав Лівінгстона, неповнолітнього, душевнохворого та іншого. І тоді під склепіння славетного будинку суду на Ґрін-стрит ступив сер Фредерік, Сокільничий^{639}. І посів він там своє місце близько п’ятої години, щоб чинити суд правий за законом брехонів^{640} у комісії, створеної для всієї тієї округи і її околиці і для графства та міста Дублін. І сидів разом із ним великий синедріон від дванадцяти колін Іарових^{641}, по одному мужу від кожного коліна, від коліна Патрикова і від коліна Гюґова і від коліна Овенова і від коліна Коннова і від коліна Оскарова і від коліна Фергюсова і від коліна Фіннова і від коліна Дермотова і від коліна Кормакова і від коліна Кевінова і від коліна Каольтова і від коліна Оссіанова, і всього їх було дванадцять мужів, здібних і чесних. І він заклинав їх ім’ям Того, Хто помер на хресті, щоб вони правильно судили і ухвалювали справедливі вироки у справах їхнього державця короля проти підсудного відповідно до всіх доказів, тож у цьому хай допоможе їм Господь, і цілуйте Святе Письмо. І вони підвелися на своїх стільцях, ці дванадцять Іарових, і присягнулися ім’ям Предковічного, що правитимуть Його правий суд. І негайно доглядачі закону привели із казематів замку того, кого нишпорки правосуддя зловили, отримавши потрібні відомості. І вони скували йому руки й ноги і не відпускали ні під заставу, ні на поруки, та вирішили віддати його на суд, адже був він лиходій.

— Якась воно чортівня виходить, — каже Громадянин. — Лізуть до нас ув Ірландію і розплоджують тут блошиць.

Ну, Блум прикидається, буцімто нічого не чув, і заговорює з Джо, каже, що відносно того дріб’язку хай не тривожиться до першого числа, проте добре якби він принагідно замовив слово містерові Кроуфорду. А Джо присягається усім святим та Божим, що задля нього ладен із шкури вилізти.

— Тому що, розумієте, — каже Блум, — для реклами основне — повторювати. У цьому полягає її секрет.

— Можете на мене покластися, — обіцяє Джо.

— Дурять селян, — виступає Громадянин, — і визискують ірландську бідноту. Годі нам терпіти чужинців у нашому краї.

— Я певен, що цього вистачить, Гайнсе, — каже Блум. — Річ у тім, що цей Кейз-Ключчі, розумієте.

— Вважайте, що діло зроблено, — запевняє Джо.

— Дуже вам зобов’язаний, — дякує Блум.

— Чужинці, — продовжує Громадянин. — А винні ми самі. Це ми їх сюди впустили. Ми їх покликали. Перелюбниця зі своїм коханцем^{642} викликали сюди банду розбійників саксів.

— Справу вирішили умовно, — повідомляє Дж. Дж.

Тим часом Блум прикидається, буцімто з великою цікавістю розглядає щось у кутку, можливо, павутину за барилом, а Громадянин втупився в нього пекучим поглядом, і пес його біля ніг насторожився, дивиться, на кого кидатися і коли.

— Зрадлива дружина, — оголошує Громадянин, — ось причина усіх наших лих.

— А ось якраз і вона, — озивається Елф, вони удвох із Террі хихотіли над «Поліс газетт», розкладеній на шинквасі, — при всьому її параді.

— То дай і нам позирнути, — кажу йому.

А це, виявляється, одна з тих сороміцьких американських картинок, які Террі бере у Корні Келлегера. Способи збільшити ваші статеві органи. Пустощі світської красуні. Норман В. Таппер, заможний чиказький підрядник, застає свою гарненьку, але зрадливу дружину в обіймах поліційного інспектора Тейлора. Красуня в панталонах пустує з залицяльником, а він її мацає повсюди, коли в кімнату з пукавкою в руці вскакує Норман В. Таппер зразу після того, як вона з інспектором Тейлором пограла в хрестик і нулик.

— Холодно бідній Дженні нині, — сміється Джо. — Зосталася лиш в сорочині.

— Для тебе, Джо, надія є, — кажу йому. — Ти б, мабуть, залюбки запопав огузок цієї телиці?

Отак ми сидимо, а небавом заходить Джон Вайз Нолан і з ним Ленеган, і обличчя в нього видовжилося так, наче він ще й досі не снідав.

— Ану ж бо, — питає Громадянин, — які там новини з театру подій? Що там ці барани з муніципалітету на своєму зборищі, на галай-балай вирішили щодо ірландської мови?

О’Нолан, красуючись у своєму блискучому риштунку, низьким поклоном пошанував могутнього вельможного й несхитного володаря всього Еріну й довів до його відома те, що відбулося, а саме, як достойні зверхники найпокірнішого з усіх міст того царства і другого міста з його найбільших, зустрілися з ними в Домі Ради і там, укупі помолившися богам-уседержителям, що мешкають у надземних висотах, радили урочисту раду, міркуючи, чи буде яка спромога знову піднести серед смертних крилату мову кельтів, розполовинених морями.

— Це крок уперед, — каже Громадянин. — К бісовому батькові брудних свиней саксів із їхньою гидкою говіркою.

Аж тут озивається Дж. Дж., викаблучуючись під джентльмена, демонструє розважливість: кожне, мовляв, повідомлення можна тлумачити і так і інакше, і факти бувають оманливі, а Нельсон, знаєте, дивився в прозірну трубу сліпим своїм оком^{643} і вийшло на краще, і чи можна звинуватити сукупно геть усю націю, і Блум теж до нього підпрягається, проповідує миритись, бо не треба сваритись, бо у них колонії, у них цивілізація.

— У них, скажемо точніше, сифілітизація, — кепкує Громадянин. — Хай собі йдуть під три чорти. І хай кара Божа спостигне цих сучих синів. Нічого вони не створили вартого уваги ні в музиці, ні в живопису, ні в літературі. Коли є у них щось від цивілізації, то воно вкрадене у нас. Тільки й того, що харамаркають своєю кривою мовою.

— Родина європейських народів… — заводить Дж. Дж.

— А вони не європейці, — заперечує Громадянин. — Я був у Європі з Кевіном Ігеном Паризьким. Там їх не видно і сліду, і мови їхньої теж у Європі, хіба що окрім у cabinet d’aisance[213].

Джон Вайз цитує:

— І в’януть красні квіти небачені ніким.

А Ленеган, який трохи тямить францужчину, проголошує:

— Conspuez les Anglais! Perfide Albion[214]!

Промовив він ці слова і підняв у своїх міцних великих могутніх долонях великий келих міцного темного пінявого елю і, видавши бойовий поклик свого клану Лам Дерг Абу[215]^{644}, осушив його за перемогу над ворогом, над плем’ям могутніх відважних героїв, що правлять морями і сидять на алебастрових тронах^{645} безмовні, наче безсмертні боги.

— Що там з тобою сталося? — питаю я Ленегана. — У тебе такий вигляд, наче ти ходив пішком і вернувся з порожнім мішком.

— Золотий кубок, — відповідає він.

— А хто виграв, містере Ленеган? — питає Террі.

— Кобила Реклама, — каже він. — Двадцять до одного. Звичайнісінький аутсайдер. Решта по нулях.

— А Бассова кобила? — питає Террі.

— Вона ще скаче, — каже він. — Ми всі ухопили шилом патоки. О’Шпар поставив два фунти за моєю підказкою на Скіпетра, за себе і за свою знайому.

— Я теж поставив півкрони, — признається Террі, — за порадою містера Флінна, на Зінфанделя. Це коник лорда Говарда де Вальдена.

— Двадцять до одного, — скрушно повторює Ленеган. — Живемо як у смердючому нужнику. Реклама, — повторює він. — Захапала перше місце. То треба ж таке. Скіпетре, твоє ім’я — зрадливість.

І він хапає бляшанку, що залишив Боб Дорен, і дивиться, чи не зостався там який недоїдок, щоб підживитися надурняк, а те собаче стерво ходить за ним, зирить, чи йому пощастить щось знайти у бляшанці, піднявши свій слинявий писок. Марно бабця скрізь шукає, кістки песику немає.

— Чого нема, того нема, хлопче, — вибачається він.

— Ти на нас не ображайся, — втішає собаку Джо. — От якби виграла наша конячка, то все було б інакше. А так — поживився інший пес.

А Дж. Дж. із Громадянином сперечаються щодо законів та історії, а Блум і собі докидає туди свого п’ятака.

— Дехто, — каже Блум, — у чужому оці помічає порошину, а в своєму не бачить і колоди.

— Raimeis[216] — заперечує Громадянин. — Сліпий по-справжньому це той, хто не хоче бачити, до вашого відома. Куди щезли наші двадцять мільйонів ірландців, которих тепер лишилося тут тільки чотири мільйони, наші втрачені коліна? А наші гончарні вироби, наші тканини, найкращі в усьому світі! А наша вовна продавалася в Римі ще за часів Ювенала, і наш льон і наша камка, яку тчуть в Антримі, і мережива з Лімерика, наші чинені шкіри і наше біле скло з-під Баллібоу, і гугенотський поплін, який ткали у нас від часів Жаккара з Ліона, наші ткані шовки і наш фоксфордський твід, і ручна вишивка гарусом у кармелітському монастирі в Нью-Россі? Та нічого такого не було створено ніде в цілім світі! Де ті грецькі купці, які пливли повз Геркулесові Стовпи? Тепер це Ґібралтар, захоплений ворогом людського роду, і прямували вони у Вексфорд на Карменський ярмарок, і везли на продаж золото і Тирську пурпурову фарбу. Почитайте Таціта із Птолемеєм або принаймні Гіральда Камбрійського^{646}. Вино, хутро, мармур із Коннемари, срібло з Типперарі, кращого не знайти, наші коні, вони й досі відомі скрізь як ірландські коники, а король іспанський Філіп за право ловити рибу в нашому морі платив чимале мито. Тож яку купу грошей повинен сплатити нам підступний Джон Буль за нашу пропащу торгівлю, за наші розорені оселі? І за те, що не схотів поглибити річища Берроу і Шаннона, і залишив мільйони акрів боліт і мокви, щоб ми гинули від сухот.

— Скоро ми тут зостанемося без лісів, як Португалія, — озивається Джон Вайз, — або як Гельголанд, де на весь острів росте одне єдине дерево, якщо ми не почнемо культивувати лісівництво. Модрина, ялина, всі дерева родини хвойних швидко зникають. Оце я читав доповідь лорда Каслтауна…

— Нумо їх рятувати, — уриває його Громадянин, — і велетенського ясена в Галвеї, і береста вождя у Кілдері на сорок футів обіймища і крона на цілий акр. Рятувати дерева Ірландії для потомних поколінь ірландців на мальовничих пагорбах Ейре, О!

— Європа дивиться на вас, — каже Ленеган.

Цвіт вищого світу всієї Європи і не тільки зібрався сьогодні, щоб привітати з вінчанням молодих шевальє Жана Вайза де Нолана, верховного головного доглядача Ірландських Національних Лісів з міс Ялинкою Шпильковою зі Шпилькової Долини. Леді Густа Гаїна, місіс Барбара Березняк, місіс Рубай Зруб, місіс Кора Козулля, міс Дороті Дровинна, місіс Клайд Копайм, місіс Ровен Роздрай, місіс Гелен Голіссіма, міс Вірджінія Веріпуп, міс Гледіс Гай, міс Олива Ловиос, міс Бланш Байрак, місіс Мод Мордикамін, міс Міра Моридуб, міс Прісцілла Прикотилло, міс Бі Даллебі, міс Грейс Гуляйполлі, міс О’Мімоза-сан^{647}, міс Ретчел Роз-Кар’яка, нерозлучні подруги міс Ліліан Люпин і міс Віола Вербена, міс Таміла Тополія, місіс Кітті Кедрина, міс Мей Макітра, місіс Глоріана Глиця, місіс Ліана Лиз-О’Губ, місіс Арабелла Зумазвела і місіс Норма Ярок із Ярка, маєтку, отриманого від короля указом його величности, прикрашали церемонію своєю присутністю. Модель весільного вбрання нареченої вражала своєю довершеністю, воно було з зеленого мерсеризованого шовку на чохлі кольору сірого смерку з широким смарагдовим поясом і трьома воланами темнішого кольору, а для контрасту бретельками і виточками на стегнах барви жолудевої бронзи. Дружки нареченої, міс Модринка і міс Кедринка, обидві також із родини Шпилькових, сестри нареченої, явилися у вбраннях подібних барв, які їм дуже личили, вишуканий мотив рожевого кольору повторювався в смужках плісе і химерно виникав на нефритного кольору токах у формі блідо-коралових пір’їн чаплі. Сеньйор Енріке Флор, який сидів за органом, підтвердив свою прославлену майстерність і на додаток до музичних творів, передбачених весільним каноном, наприкінці церемонії заграв на органі мелодію відомої пісні «Лісники і лісничихи бережіть ліси від лиха» в цікавому новому аранжуванні. Коли щасливе молоде подружжя, отримавши з Ватикану благословення Святого Отця, виходило з церкви святого Фіакра у гаю, їх грайливо обсипали горіхами лісковими, буковими, лавровим листям, вербовими котиками, листям плюща, ягодами різака, гілочками омели і пагонами ялівцю. Містер і Місіс Вайз Нолан затишно проведуть свій медовий місяць у Чорному Лісі.

— І ми дивимося на Європу, — каже Громадянин. — Ми торгували з Іспанією, французами, фламандцями ще тоді, коли ці покручі були щенятами^{648}, іспанські судна з барилами іспанського трунку пливли в Галвей, везли винний товар по винночервоному морю.

— І знову попливуть, — докидає Джо.

— За поміччю Пречистої Діви Марії попливуть знову, — проголошує Громадянин, ляскаючи себе по стегні. — Наші порожні порти знову заповняться суднами, Квінстаун, Кінсейл, Галвей, Блексод-бей, Вентрі, що в домені Керрі, Кіллібегс, третій завбільшки з усіх портів світу, цілий ліс щогл, судна фамілії Лінчів з Галвею, і Кавана О’Рейлі, і дублінських О’Кеннеді, а з графом Десмондом укладав угоду сам імператор Карл П’ятий. Авжеж попливуть, — запевняє він, — коли в море вийде перший ірландський лінкор під нашим прапором не з цією ненависною арфою Генріха Тюдора, а з нашим найстародавнішим прапором, прапором провінцій Десмонд і Томонд, з трьома золотими коронами на блакитному полі, що символізують трьох синів Мілезія.

І спорожняє свій кухоль до дна. Моуа[217]. Хвальби повні торби. От ми, так ми! Хвалиться, хвалиться, аж поки й звалиться. В Коннахті корови мають довгі роги. Хай би він спробував із своєю балаканиною вийти перед людьми у Шейнаголдені, де не зважується й носа свого показати, бо там уже давно на нього чигають Моллі Магвайри, щоб поквитатися за те, що він прибрав до своїх рук земельку орендаря, який попав у скруту.

— Чудово сказано, — озивається Джон Вайз. — Що питимеш?

— Те, що королівські кіннотники вихиляють перед атакою, — відповідає Ленеган.

— Половину, Террі, і пиво, — гукає Джон Вайз. — Чуєш, Террі! Ти що, заснув?

— Слухаю, сер, — відповідає Террі. — Мале віскі і пляшка пива. Зараз, сер.

Прикипів із Елфом до тієї нікчемної газети, шукає там щось сласне замість того, щоб дбати про відвідувачів. На картинці змагання: двоє б’ються головами, кожен намагається торохнути своїм черепом череп супротивника, кидається на нього, нахиливши голову, як бугай на ворота. Ще одна картинка: Ось так спалили в Омасі, Джорджія, чорну тварюку^{649}. Юрма одчайдухів у ковбойських капелюхах з широкими крисами смалять у повішеного негра з рушниць, у нього вже висолопився язик, а під ним горить багаття. Їй-богу, їм би ще утопити його у морі, посадити на електричний стілець і розіп’ясти, і тоді їхня душенька буде спокійна.

— А як же без могутнього флоту, — питає Нед, — що захищає нас від ворогів?

— Щодо флоту я розповім вам дещо, — каже Громадянин. — Там справжнісіньке пекло на землі. Почитайте, що друкують у газетах про ті жахи, які творяться на навчальних суднах у Портсмуті, як там лупцюють новобранців. Пише хтось, підписуючись «Обурений».

Та й ну розповідати нам про тілесну екзекуцію, про те, як шикується команда й офіцери, і адмірали приходять теж у трикутних капелюхах, з’являється і пастор із своєю протестантською біблією, йому належить бути присутнім на екзекуції, виводять хлопця, той переляканий репетує, кличе рідну маму, а його прив’язують до лафета гармати.

— Бита котлета і дванадцять пива, — продовжує Громадянин, — саме так назвав цю екзекуцію старий цинік сер Джон Бересфорд^{650}, а сучасні британці називають її лупкою на лафеті.

А Джон Вайз додає:

— Звичай, який легше скасувати, аніж зберегти.

Ну, а той розповідає далі, як виходить на палубу майстер цього діла з довгим прутом і ну полосувати спину бідолахи, аж поки йому стане сили лементувати, благаючи пощади.

— Оце вам такий є насправді славетний британський флот, — каже Громадянин, — який порядкує на всій планеті. Оцей люд, що «ніколи не буде рабами»^{651}, у нього єдина в усьому Божому світі спадкова палата парламенту, і вся країна перебуває в обладі у десятка свиноподібних баронів. А він ще й ладен пишатися своєю великою імперією, де всім доводиться щодень гнути свою спину під канчуками, як упослідженим рабам.

— Над якою ніколи не сходить сонце, — докидає Джо.

— І вся трагедія полягає в тому, — продовжує Громадянин, — що вони самі в це вірять. Бідолашні єгу в це вірять.

Вони вірують у канчука-вседержителя шкуролупа, творця пекла на землі, і в Джека Матроса, сина родженого перш усіх віків від гультяя перехожого Марією-курвою для могутнього британського флоту. Він скуштував і битої котлети з дванадцятьма пива, репетував на пуп аж до печінок, і підвівся з койки на третій день по писаннях, і придибав у порт, і чекає наказу, куди йому йти, щоб знову гарувати до синього поту задля шматка хліба.

— Слухайте, але ж, — устряє в розмову Блум, — хіба тільки тут уживають заходів щодо порушників дисципліни? Тобто чи не природно, що у вас проти сили вдаються до сили?

То що я вам казав? Хай би мені не допити цього портеру, якщо він до останнього свого подиху не буде доводити, що біле це чорне і навпаки.

— Ми виставимо силу проти сили, — оголошує Громадянин. — Ми маємо нашу велику Ірландію за океаном^{652}. Чорного сорок сьомого року наш люд поспіль виганяли з рідного дому і з рідного краю. Їхні халупи-мазанки і навіть придорожні халабуди були розвалені, і газета «Таймс» радісно потирала руки, повідомляючи полохливих саксів, що скоро в Ірландії позостанеться стільки ж ірландців, скільки в Америці лишилося червоношкірих. Якесь велике турецьке цабе і те прислало нам скількись там своїх піастрів. Проте сакси силкувалися заморити нашу націю тут голодом. Хоча земля віддячила нам щедрим урожаєм, британські гієни скупили геть усе збіжжя і продали його в Рио-де-Жанейро. Наших селян вони видаляли звідціля юрмами. Двадцять тисяч їх віддали Богу душу дорогою через океан у плавучих трунах. Але ті, що їм пощастило дістатися до землі свободи, вони не забули землі їхньої неволі. Вони ще повернуться, їх не залякаєш, вони помстяться, сини Грануйле, захисники Катлін-ні-Гуліган.

— Усе це правда, — веде своє Блум, — але я мав на увазі…

— Ми давно вже чекаємо цього дня, Громадянине, — каже Нед. — Ще відколи бідна старенька казала нам, що французи наближаються з моря, що вони висаджуються в Кіллалі^{653}.

— Атож, — підтверджує Джон Вайз. — Ми билися за Стюартів, а вони нас кинули напризволяще, коли рушила навала вільямітів. А пригадайте Лімерик і порушену угоду на камені. Найкращі наші люди проливали кров у війнах, захищаючи інтереси Франції та Іспанії, відомі дикі гуси. Про битву при Фонтенуа чули? А Сарсфілд, а О’Доннелл, герцоґ Тетуанський у Іспанії, а Улісс Браун із Камюса, який став фельдмаршалом у війську Марії Терезії. Але яка була з того користь нам?

— Французи! — бурчить Громадянин. — Повсюдні вчителі танців. Хіба ви самі не знаєте? Для Ірландії добра від них, як від козла молока. А тепер вони заходилися створювати entente cordiale[218] з підступним Альбіоном на обідах Тей Пея. Баламутники Європи, і баламутили її завжди.

— Conspuez les Français[219] — каже Ленеган, отримуючи свій кухоль пива.

— А якщо згадаємо про прусаків та гановерців, — додає Джо, — то чи не задосить ми терпіли цих покручів-ковбасників на троні від курфюрста Ґеорґа до цього німецького дилда і старої сучки з обдутим черевом, яка оце віддала Богові душу?

І, прости Господи, я мало не вмер зо сміху, коли він став показувати стару Вік в окулярах, як вона щовечора упивається в своєму королівському палаці, спорожняючи при цьому цілу сулію шотландського самогону, а тоді машталір хапає її в оберемок і відвозить на грабарці в спочивальню, кидає в ліжко, а вона сіпає його за баки і заводить давніх пісень про Егрен на Рейні та «Прийди туди, де випивка дешевша».

— Що ж, — озивається Дж. Дж. — Зате нині ми маємо Едварда-миротворця.

— Скажіть це комусь іншому, — відмовляє Громадянин. — Цей гультяй не до миру шукає дороги, а до жінок, слабких на передок. Словом, він не миролюб, а баболюб. Едвард Гвельф-Веттін!

— А як ви ставитесь, — допитується Джо, — до цих святих та Божих ірландських попиків і єпископів, які розмалювали його покої в Мануті біговими клейнодами його Сатанинської, тобто Британської, Величности й зображеннями усіх коней, на яких їздили на перегонах його жокеї? Адже він граф Дублінський.

— Треба було б зобразити там усіх шльондр, на яких він сам поїздив, — зауважує малий Елф.

А Дж. Дж. переконливо пояснює:

— Їхня превелебність була змушена відмовитися від цієї ідеї за браком місця.

— Може, подужаєш іще ’дну, Громадянине? — питає Джо.

— Так, сер, — відповідає той. — Подужаю.

— А ти? — питає він.

— Дуже вдячний тобі, Джо, — кажу я. — Бодай тобі добра година та грошей торбина.

— Повторити всю дозу, — загадує Джо.

А Блум знай торочить і торочить своє у балачці з Джоном Вайзом, не скидаючи свого сіробуробруднобрунатного кольору капелюха і вилупивши здорові, як сливи, баньки.

— Гоніння чужих, — каже він. — Уся всесвітня історія свідчить, що воно було повсюди і завжди. Розпалює ворожнечу між націями.

— Чи ви знаєте, що воно таке, нація? — питає Джон Вайз.

— Знаю, — відповідає Блум.

— І що ж воно? — допитується той.

— Нація? — каже Блум. — Нація — це люд, який живе в одному місці.

— Ну, тоді, — сміється Нед, — виявляється, що нація це я, бо я вже цілих п’ять років живу в одному місці.

Звичайно ж, усі ну потішатися з Блума, а він хоче якось викрутитися:

— Чи, може, живе у різних місцях.

— До таких належу і я, — каже Джо.

— Дозвольте мені поцікавитися, якої ж ви нації? — питає Громадянин.

— Ірландської, — відказує Блум. — Я народився тут. В Ірландії.

Громадянин нічого на це не сказав, тільки вихаркнув з горла аж у далекий куток плювок, такий великий, що скидався на устрицю з Червоної банки.

— Ну, що ж, уперед, Джо, — каже він і виймає хусточку, щоб витертися.

— Рушаймо, Громадянине, — той йому. — Візьміть оце в праву руку і повторюйте такі слова.

Прадавня ірландська хустка^{654}, якій тепер немає ціни, помережана вишуканими узорами і за переказами пов’язана з Соломоном із Дроми та з Манусом Томалтаха-ог-Мак-Донохою, авторами Книги Баллімот, була з максимальною точністю відтворена і викликала загальне захоплення. Навряд чи потрібно детально описувати казкову красу зображення на кожному з чотирьох кутків хустки, де робота майстрів сягнула вершини своєї досконалости, скажемо тільки, що на них можна легко розрізнити чотирьох євангелістів, які демонструють кожному майстру свій євангельський клейнод: скіпетр із мореного дуба, північно-американську пуму (між іншим, цей цар звірів куди шляхетніший, ніж той, який фігурує в британському гербі), тельця із Керрі й золотого орла з Каррантуогілла. А на сякальному полі хустки зображені наші прародавні твердині, вежі, кромлехи, дольмени й інші споруди, а також освітні заклади й складені з каменів пам’ятки про злигодні, які нам довелося пережити, і зображені вони на диво художньо, і барви їхні такі ж яскраві, як і тоді, коли художники Слайго дали волю своїй творчій уяві давним давно, ще за часів Бармакідів. Глендалох, чарівні озера Кілларні, руїни Клонмакноїса, абатство Конг, Глен Іна і Дванадцять Шпичок, Ірландське Око, Зелені Горби Таллата, Кроа Патрик, броварня фірми Артур Гіннесс, Син і Компанія (з обмеженою відповідальністю), береги Лох-Ней, долина Овоки, вежа Ізольди, обеліск Мейпаса, лікарня сера Патрика Дана, мис Клір, долина Агерлоу, замок Лінча, Шотландський Двір, нічліжний дім Ретдаун у Локлінстауні, в’язниця в Тулламорі, Каслконнельські пороги, Кілбаллімакшонакілл, хрест у Монастербойсі, готель Присяжних, Чистилище святого Патрика, Плиг Лосося, трапезна Майнутського коледжу, купальня Керлі, три місця, де, гадають, народився герцоґ Веллінгтонський, Кешелів бескид, Алленова лука, крамниці на Генрі-стрит, Фінгалова печера, — зображення цих місць, які хвилюють душу кожного, тепер доступні для нашого загалу і стали ще гарніші, бо постійно обмивалися сльозами смутку та обновлялися інкрустаціями, які додавав їм час.

— Розстав наші кухлі, — прошу я Джо. — Де є чий?

— Ось це мій, — каже Джо, — як сказав диявол, показуючи на мертвого поліцейського.

— І я теж належу до народу, — повідомляє Блум, — якого ненавидять і гонять. Навіть тепер. Цього ж таки дня. Цієї хвилини.

Їй-богу, недопалок сиґари вже обпікає йому пальці.

— Грабують, — каже він. — Обкрадають. Принижують. Гонять. Присвоюють те, що належить нам по праву. Цієї самої хвилини, — говорить він і піднімає кулак, — продають на торгах як рабів чи скот.

— Ви говорите про новий Єрусалим^{655} чи про що? — питає Громадянин.

— Я говорю про справедливість, — відповідає Блум.

— Чудово, — озивається Джон Вайз. — У такому разі вставайте й бороніть своє, як належить чоловікам, силою.

Ото буде справжня хрестоматійна картинка. Хоч стріляй у неї, як у ціль, розривними кулями. Стара сита пика перед жерлами гармат. А щітка йому б личила, якби на ньому був фартух прибиральниці. Та потім він може враз скиснути, підібгати хвіст і позадкувати, хитливий, як мокра ганчірка.

— Та це нічого не дасть, — каже він. — Сила, ненависть, історія і все тому подібне. З ними жити не зможе ні чоловік, ні жінка — з образами і ненавистю. І кожен знає, що справжнє життя — це щось цілком протилежне.

— Що саме? — запитав Елф.

— Любов, — відповів Блум. — Я маю на увазі те, що протилежне ненависті. А зараз мені треба йти, — звернувся він до Джона Вайза. — Зазирнути поряд у суд, глянути, чи немає там Мартіна. Якщо він зайде сюди, скажіть йому, я буду за мить. Я на хвилину.

Іди собі, куди хоч. Хіба ми тебе тримаємо? І він вискочив, як добре змащена блискавка.

— Новий апостол з’явився, — повідомляє Громадянин. — Проповідує всесвітню любов.

— То й що ж, — каже Джон Вайз, — хіба це не те саме, що ми постійно чуємо? Возлюби ближнього свого.

— Хто? Цей один? — Громадянин до Вайза. — Та в нього принцип інший: визискуй ближнього свого. Любов, овва! Достоту як у Ромео та Джульєтти.

Любов любить любити любов^{656}. Медсестра любить нового аптекаря. Констебль № 14А любить Мері Келлі. Герті Макдауелл любить хлопця з велосипедом. М. Б. любить білявого джентльмена. Лі Чі Хань любе цілувати Ча Пу Чжо. Слон Джамбо любить слониху Алісу. Старенький містер Верчойл із слуховим ріжком любить стареньку місіс Верчойл зі вставним оком. Чоловік у брунатному макінтоші любить жінку, яка вже померла. Його величність король любить її величність королеву. Місіс Норман В. Таппер любить інспектора поліції Тейлора. Ви любите когось. А цей хтось теж любить когось, бо кожен любить кого-небудь, і тільки Бог любить усіх.

— Гаразд, Джо, — кажу я. — Здоров’я тобі, і живи приспівуючи. А ти, Громадянине, тримайся твердо.

— Слава! — вигукує Джо.

— Благослови вас Господь, діва Марія і святий Патрик, — каже Громадянин.

І він спорожняє свій кухоль до останньої краплини, щоб промочити горлянку.

— Ми знаємо цих святенників, — каже він. — Вони читають нам мораль, повчають, як праведно жити, а самі сунуть руку в нашу кишеню. Хіба не так само повівся святобожний Кромвель і його залізнобокі^{657}, що замордували геть усіх жінок і дітей у Дрогеді, а на жерлах їхніх гармат було написано речення з Біблії: «Бог це любов»? Біблія! Ви читали сьогодні в «Юнайтед Айришмен» прикольну статейку про візит зулуського вождя в Англію?

— А що в ній? — питає Джо.

Громадянин витягає з паки своїх паперів номер газети і починає читати:

— Делегація найбільших бавовняних магнатів Манчестера вчора була представлена Його Величності Алакі Абеакутському черговим Керівником Протоколу лордом Процедуром із Процедури-на-Яйцях, щоб висловити Його Величності палку вдячність британських комерсантів за пільги, які він надав їм у його володіннях. Члени делегації взяли участь у сніданку, наостанку якого темношкірий володар виголосив яскраву промову, яку вільно перекладав британський капелан преподобний Ананій Богослов Барбон^{658}. У своїй промові він висловив щиру подяку мосьпанові Процедурові й наголосив на тому, що між Абеакутою і Британською імперією існують сердечні стосунки, зазначивши, що найдорогоціннішим надбанням для нього є ілюстрована Біблія, книга, яка, зібравши в собі слова Божі, свідчить водночас про могутність Англії, милостиво подарована йому повелителькою білих людей, великою скво Вікторією з дарчим написом Авґустійшої Дарувальниці. По тому Алакі вихилив цілу чашу, наповнену вщерть шотландським віскі, проголосивши тост «За Чорне з Білим». Чаша ця зроблена з черепа його попередника на троні династії Какачакачаків, якого прозивали Сорок Чиряків. Після сніданку Алакі оглянув найбільшу з фабрик Бавовнограда, поставив свій хрестик у книзі відвідувачів і при тому виконав давній абеакутський бойовий танець, проковтнувши в процесі виконання кілька ножів та виделок, заохочений до того оплесками молоденьких робітниць фабрики.

— Удова на престолі, — каже Нед. — Я не схильний ставити під сумнів її благопристойність. Проте цікаво, чи не використовував він цієї Біблії так, як зробив би я на його місці.

— Так само, тільки ще краще, — запевнив Ленеган. — Тому що потім на тій родючій земельці виросло розкішне крислате дерево і стало щедро плодоносити.

— А хто написав? Гриффіт? — питає Джон Вайз.

— Ні, не він, — відказує Громадянин. — Немає його підпису «Шангана». Тільки один ініціал: П.

— Ініціал дуже промовистий, — каже Джо.

— Роблять вони обмірковано, — зауважує Громадянин. — Торгівля йде слідом за прапором.

— Авжеж, — погоджується Дж. Дж., — проте слід поводитися не так, як бельгійці в Конґо, там вони нарубали дров. Ви, мабуть, читали цю доповідь, її написав… Хто?

— Кейсмент, — підказує Громадянин. — Він, між іншим, ірландець.

— Атож, саме він, — продовжує Дж. Дж. — Ґвалтували жінок і дівчат, шмагали тубільців по животах, щоб вичавити з них червоний каучук, скільки можливо.

— Я знаю, куди він подався, — раптом каже Ленеган, клацаючи пальцями.

— Хто? — питаю я.

— Блум, — відказує він. — Це він бреше, що йде до суду. Він поставив на Рекламу кілька шилінгів і зараз поспішає забрати свій виграш.

— Хто? — зневажливо пирхає Громадянин. — Цей білоокий кафр, який ніколи не поставить на коника ні копієчки, навіть спересердя?

— Та ні, він пішов по виграш, — уперто править своєї Ленеган. — Я щойно зустрів Бентама Лайонса, він збирався був ставити на цю конячину, та я його відмовив, і він сказав мені, що це Блум нараяв йому її. Як собі хочете, а я вас запевняю: він зараз сипле собі в гаманець сто шилінгів за свої п’ять. Один-єдиний у Дубліні, що зірвав банк. Темна конячка.

— Це він сам і є гаспидська темна конячка, — каже Джо.

— Чуєш, Джо, — я до нього. — Де тут двері надвір?

— Ось туди, — показує Террі.

Прощавай, Ірландіє, я їду в Горт. Отож виходжу я у двір, у закутку знаходжу нужник попісяти, і, їй-богу (сто шилінгів за п’ять), поки одливав свою (Реклама взяла двадцять до) одливав свою водичку їй-богу кажу я собі я помічав що (два кухлі від Джо і один у Слеттері) він усе поривається кудись бігти (сто шилінгів це аж п’ять фунтів) а коли вони жили в (темна конячка) Пісюн Берк розповідав мені бувало грають гуртом у карти і враз вони починають бідкатися буцімто дитина їхня захворіла (їй-богу, з мене витекло, мабуть, не менше галона) і ця його товстозада подружниця телефонує з їхнього номера й каже: їй краще, або їй (ой!), словом, це задум щоб він міг ушитися коли йому дістався виграш (Господи, полегшало) торгує без патента (ой!) Ірландія каже моя нація (квак! пррррр!) за ними ніяк не вженешся (це вже крапає залишок) за цими єрусалимськими (ха!) рогачами.

Тож вертаюсь я, а вони лялякають про те ж саме, і Джон Вайз запевняє, що це Блум подав ідею Шінн Фейну, щоб Гриффіт у своїй газеті повідомляв про всякі фальсифікації, спроби ввести до складу присяжних своїх людей, шахрувати з податками тощо, і щоб вони посилали в різні країни своїх представників, які просуватимуть ірландські вироби. Хоч верть-круть, хоч круть-верть. Їй-богу, як на мене, ставте здоровецький хрест на тому ділі, в яке втрутиться ця бісової віри мордаста мармиза. Дайте нам вийти з цієї тарапати власними силами. Боже спаси Ірландію від цього вгодованого котяри і подібних до нього. А перед ним його батечко, старий Мафусаїл Блум, ошукував наш довірливий люд, крамар, що отруївся синильною кислотою після того, як завалив усю країну своїми брязкальцями, копійчаними брильянтами, позички поштою майже без процентів. Гроші, незалежно від суми, тобі вишлють на підставі листа з твоїм підписом. На будь-яку відстань. Без жодних застережень. Точнісінько як песик Ленті Макгейла, що лащиться до кожного, хто його покличе.

— Саме так воно і є, — каже Джон Вайз. — А ось прийшов чоловік, який розповість нам усе про ці справи, Мартін Каннінгем.

І справді, під’їхав кеб із Мартіном, а в ньому й Джек Пауер і ще один хлоп, Крофтер чи Крофтон, пенсію він отримав у податковому відомстві, оранжист, працює у Блекберна і має платню за те, — чи не Кроуфорд він, часом? — що шастає по країні державним коштом.

Наші подорожні доїхали до заїзду й зіскочили із своїх румаків.

— Агов, слуги! — заволав один із прибульців, який, судячи з його поводження, був ватажок цього гурту. — Поснули, ледацюги! Ану, бігом усі сюди!

І кажучи це, він став щосили гатити руків’ям меча по заґратованому віконці.

Почувши цей поклик, появився хазяїн заїзду, підперезуючи свою опанчу.

— Добрий вам вечір, ласкаве панство! — мовив він, низенько кланяючись.

— Чого стоїш, лобуряко! — ревнув той, хто тарабанив у віконце. — Біжи подбай про наших коників. А нам неси найпоживніше, що є у твоїй господі, бо нам, присягаюся, не гріх підживитися.

— Та ба, шановні панове, — відмовив йому на те хазяїн, — у моєму бідному домі, і в комірчині, і будь-де, нічого їстівного не залишилося. Не маю чого запропонувати шановному панству.

— Чому ти, дурисвіте, заговорюєш нам зуби? — обізвався другий прибулець, чоловік із досить приємним виразом обличчя. — Невже ти хочеш обманути королівських гінців, череватий йолопе?

Обличчя хазяїна враз змінилося.

— Благаю, даруйте мені, недотепі грішному, — пролепетав він. — Раз ви гінці нашого милостивого короля (хай Господь захистить Його Величність!), то вам ні в чому не буде потреби. Друзям короля (хай Господь благословить Його Величність!), присягаюся, не доведеться постувати в моєму домі.

— То гайда! — вигукнув прибулець, який досі мовчав і був, за всіма ознаками, ласий до їжі. — А чим ти нас почастуєш?

Хазяїн знову низько вклонився і відповів:

— Чи не погодитесь ви, милостиві гості, скуштувати мій особливий паштет із відгодованих голубів, а також смажену оленину, а ще теляче сідельце і качку пряжену із свинячим беконом, кабанячу голову з фісташками, ну й заварний крем і пудинг із ягодами, і карафка доброго рейнського.

— А щоб ти скис! — вигукнув той, хто питав. — Мені такі потрави до смаку. Ще й фісташки!

— Ага! — засміявся той, що з приємним виразом. — А казав, що й дім у нього бідний і комірчина порожня. Дотепний він жартівник, цей крутихвіст.

Отож заходить Мартін і питає, де Блум.

— А де він може бути? — відповідає Ленеган. — Обдирає удів і сиріт.

— Чи правда те, — питає Джон Вайз, — що я розповідав Громадянину про Блума і його зв’язки з Шінн Фейном?

— Атож, правда, — відказує Мартін. — Або, принаймні, так запевняють.

— А хто ці принаймні, що запевняють? — питає Елф.

— Я, — відповідає Джо. — Я теж, буває, працюю при наймі.

— Та зрештою, — каже Джон Вайз, — питається, чому єврей не може любити свою батьківщину так само, як і кожен інший?

— А чом би й ні? — озивається Дж. Дж. — Якщо він тільки певен, що це справді його батьківщина.

— То, власне, хто він: єврей чи неєврей, чи католик, чи методист, чи хто там іще у бісового батька? — питає Нед. — Хто він такий? Кажу це, не ображаючи вас, Крофтоне.

— Нам він не потрібен, — каже Крофтер, оранжист чи пресвітеріанець.

— Хто він, цей Джуніус^{659}? — питає Дж. Дж.

— Він відступник єврей, — відказує Мартін, — з якогось закутка в Угорщині, і саме він розробив ці плани, спираючись на угорську систему. Наш муніципалітет це знає.

— А він, часом, не родич дантистові Блуму? — питає Джек Пауер.

— Ніякий не родич, — відказує Мартін. — Просто однофамілець. Його прізвище було Віраг. Тобто прізвище батька, який отруївся. Він отримав дозвіл змінити своє прізвище, власне, не він, а ще його батько.

— Ти ба, знайшовся новий месія для Ірландії! — пробурчав Громадянин. — Для острова святих і мудреців!

— Що ж, вони ще чекають свого Спасителя, — каже Мартін. — У цьому розумінні ми теж.

— Авжеж, — додає Дж. Дж. — і про кожного новонародженого хлопчика вони думають: а цей, можливо, і є месія. Отож, я гадаю, кожен єврей, чоловік чи жінка, поки дитина народиться, аж тремтить від сподівання, що стане його батьком чи матір’ю.

— Чекає, що буде ще один йому спадкоємець, — каже Ленеган.

— Люди добрі, — озивається Нед, — якби ви бачили Блума перед тим, як народився його син, той, що потім помер. Я зустрів був його тоді на південному ринку, він купував там Нівове дитяче харчування, бляшанку, а до народження дитини було ще цілих шість тижнів.

— Еп ventre de sa mere[220], — каже Дж. Дж.

— І як, по-вашому, чи це чоловік? — питає Громадянин.

— А чи він зміг хоч раз устромити? — питає Джо.

— Хоч як там є, а в нього народилося двоє дітей, — зауважує Джек Пауер.

— А кого він підозрює? — питає Громадянин. Їй-богу, в кожному жарті є частка правди. Якийсь він недотепа, ні бе, ні ме, ні кукуріку. Пісюн розказував мені, що він щомісяця, живучи у цьому готелі, лягав у ліжко з головними болями, точнісінько наче жінка зі своїми місячними. Знаєте, що я скажу, поклавши руку на серце? Чи не простив би нас Господь, якби ми схопили за комір такого непотребного паразита, як цей, і пошпурили його якомога далі в глибоке море і к бісовому батьку? Гадаю, це вважалося б виправданим засобом самозахисту. Бо хіба ж так годиться по-людському: отримати п’ять фунтів, що наче з неба впали, і не поставити гурту хоч по кухлю пива. Господи, благослови нас грішних. Навіть блохи не втопиш.

— Треба ставитися милосердно до свого ближнього, — каже Мартін. — Але де ж він є? Чекати нам ніколи.

— Це вовк у овечій шкурі, — докидає Громадянин. — Ось хто він такий. Віраг із Угорщини! Я б його назвав Агасфер. Проклятий Богом.

— Чи є у вас хвилина для короткого узливання, Мартіне? — питає Нед.

— Тільки одна, — відповідає він. — Ми біжимо. Дж. Дж. і С^{660}.

— А ви, Джеку? А Крофтон? Террі, неси три половинки.

— Святому Патрику слід би знову висадитися в Баллікінларі і ще раз навернути нас у християнство, — оголошує Громадянин, — після того, як ми дозволили всяким людцям геть суспіль загидити наш острів.

— Так-так, — каже Мартін, нетерпляче чекаючи своєї половинки. — Боже поможи всім тим нині сутнім, які сподіваються на Його милість.

— Амінь, — озивається Громадянин.

— Я певен, що поможе, — згоджується Джо.

І під дзенькіт освяченого дзвіночка, який ніс попереду священик із розп’яттям, за ним ішли псаломники, кадильники, ковчегоносці, читальники, брамники, диякони та іподиякони, і сунув хресний хід митрофорних абатів, пріорів, ігуменів, ченців і жебрущих ченців, бенедиктинців, картезіанців, камальдулів, цистерцианців, олівертанців, ораторіанців, валломбросанців, братів авґустинців, бригіттинців, премонстратесіанців, сервітів, тринітаріанців і дітей святого Петра Ноланського, а ще йшли з гори Кармел діти пророка Ілії, очолювані єпископом Альбертом і Терезою Авільською, узуті, а також і босі, і братове брунатні та сірі, сини злидаря Франциска, капуцини, кордельєри, мініми й обсерванти і Кларині дочки; і сини Домініка, брати-проповідники і сини Вінсента; і ченці святого Волстана; і Ігнатія діти; і спільнота Християнських братів, очолюваних велебним братом Едмундом Ігнатієм Райсом. А слідом за ними простували усі святі і мученики, діви і сповідники: святий Кирик і святий Ісидор Плугатар і святий Яків брат Господень і святий Фока Синопський і святий Юліан Гостинний і святий Фелікс Канталійський і святий Симеон Стовпник і святий Стефан Першомученик і святий Іоанн Божий і святий Феррол і святий Легард і святий Феодот і святий Вулмар і святий Ричард і святий Вінсент де Поль і святий Мартін із Тоді і святий Мартін із Тура і святий Альфред і святий Йосиф і святий Денис і святий Корнелій і святий Леопольд і святий Бернард і святий Терентій і святий Едуард і святий Оуен Канікулюс і святий Анонім і святий Епонім і святий Псевдонім і святий Омонім і святий Паронім і святий Синонім і святий Лаврентій О’Тул і святий Яків Дінгльський і Компостельський і святий Коллумціллій і святий Колумба і святий Целестин і святий Колман і святий Кевін і святий Брендан і святий Фрігідіан і святий Сенан і святий Фахтна і святий Колумбан і святий Гелл і святий Фурсі і святий Фінтан і святий Фіакр і святий Іоанн Непомук і святий Фома Аквінський і святий Ів Бретонський і святий Мічан і святий Герман-Йосиф і троє святих заступників підлітків і святий Алоїзій Гонзага і святий Станіслав Костка і святий Іоанн Берхманс і святі Гервасій, Сервасій і Боніфацій і святий Брайд і святий Кєрнан і святий Каніс Кілкеннійський і святий Джарлат Туамський і святий Фінбарр і святий Паппін Балліманський і брат Алоїзій Миротворець і брат Луї Лютоборець і святі Роза Лімська і Роза Вітербська і свята Марта Віфанійська і свята Марія Єгипетська і свята Люція і свята Брігіда і свята Аттракта і свята Димпна і свята Іта і свята Маріон Ґібралтарська і преподобна сестра Тереза Немовляти Ісуса і свята Варвара і свята Схоластика і свята Урсула з одинадцятьма тисячами дів. І простували вони окриті німбами, ореолами і славами і несли пальмові галузки, арфи, мечі та вінки з олив у своїх шатах, на яких були виткані священні символи їхніх осягнень: каламарі, стріли, хліби, глеки, кайдани, сокири, дерева, мости, дитя в купелі, мушлі, кошики, ножиці, ключі, дракони, лілеї, картеч, бороди, кнурі, світильники, ковальські міхи, вулики, ополоники, зірки, змії, ковадла, слоїки з вазеліном, дзвіночки, милиці, щипці, оленячі роги, гумові чоботи, яструби, жорна, очі на тарелі, воскові свічки, кропило, однороги. І поки вони прямували своєю дорогою повз колону Нельсона і по Генрі-стрит, Мері-стрит, Кейпел-стрит, Малій Бритен-стрит, співаючи вступний антифон меси Epiphania Domini[221], який починається Surge, illuminare[222], а потім антифон найсолодший статечний, Omnes, що оголошує de Saba venient[223], творили вони різні дива, виганяли духів нечистих, воскрешали небіжчиків, помножували риб, зцілювали сліпих і розслаблених, відшукували різні речі, що пропали були невідомо куди, тлумачачи і водночас виконуючи сказане у Святому Письмі, благословляючи і пророкуючи. І останнім завершував цей похід превелебний отець О’Флінн у гаптованих золотом шатах, а супроводили його Малахія і Патрик. І коли святі отці досягнули призначеного місця, дому Бернарда Кєрнана і К^о з обмеженою відповідальністю, Мала Бритен-стрит, 8, 9, 10, гуртова торгівля бакалією, постачальники вин та коньяків з ліцензією на продаж пива вина та міцних напоїв чарками, священик благословив дім і обкадив ладаном вікна і шибки і рами і склепіння і капітелі і карнизи і арки й одвірки і окропив їх святою водою і звернувся до Господа з молитвою, щоб Він благословив цей дім так само, як благословив колись дім Авраама, Ісаака і Якова і послав янголів Свого світла, щоб вони в ньому мешкали. І зайшовши, благословив наїдки і напої, і весь лик преподобних вторував його молитвам.

— Adiutorium nostrum in nomine Domini.

— Que fecit coelum et terram.

— Dominus vobiscum.

— Et cum spiritu tuo[224].

І поклав він руки на преподобних і подякував і молився, і всі вони з ним молилися:

— Deus, cuius verbo sanctificantur omnia, benedictionem tuam effunde supercreaturas istas: et praesta ut quisquis eis secundum legem et voluntatem Tuam cum gratiarum actione usus fuerit per invocationem sanctissimi nominis Tui corporis sanitatem et animae tutelam Те auctore percipiat per Christum Dominum nostrum[225].

— Ми всі такої ж думки, — каже Джо.

— За те, щоб ви, Ламберте, отримували щороку не менше тисячі, — каже цей Крофтон чи Кроуфорд.

— Хай буде по-вашому, — йому на те Нед, піднімаючи свою скляночку віскі. — Аби було за що їсти й пити.

Я роззираюся навколо, чи не здогадається хто висловити розумну думку, коли знову появляється він, клята душа, із таким виглядом, наче засапався від поспіху.

— А я оце бігав у суд, — каже він, — вас шукав. Сподіваюся, я не…

— Ні, — йому Мартін. — Ми готові.

Чорта з два ти був у суді, брехуняко, певно, вернувся з кишенями повними срібла-золота. І то ж треба, щоб у людини була така підла душа. Хоч би по кухлю пива поставив. І в кого такий жмикрут уродився! Та вони всі такі, євреї. Їм тільки аби своя вигода. Гидотні як пацюки у нужнику. Сто на п’ять.

— Нікому не кажи, — озивається Громадянин.

— Перепрошую? — питає його Блум.

— Ходімо, хлопці, — підганяє Мартін, відчуваючи, що тут назріває буча. — Швидше, бо нам пора.

— Нікому не кажи, — повторює Громадянин і починає горлати: — Тримай у секреті.

А тут прокидається собацюра і починає гарчати.

— Бувайте здорові, а ми пішли, — каже Мартін.

І виводить їх усіх поспішно, Джека Пауера і Крофтона, чи як його там, і цього ж таки поміж ними, а він прикидається буцімто не розуміє, що тут діється, і вони всі сідають у цей бісів їхній кеб.

— Рушаймо, — каже Мартін візникові.

Мчить по хвилях дельфін білосніжний, розвіявши гриву на вітрі, і стерничий став на кормі золотій, направляє вітрило по вітру. І кличе наш човен морська далечінь, і вітрила всі напнуті вітром. А німфи зринають з безодень морських із правого й лівого облавку, чудової вроди ті німфи оточують славний наш човен наче коралове намисто, що прикрашає шию красуні, або діють як майстерний колісник, що припасовує навколо осі колеса рівновіддалені спиці, схожі на сестри-близнючки, закріплює їх ободом і тим самим надає швидкости мужам, які поспішають чи то на бій кривавий, чи змагаються заради усмішки вродливиці. Отак вони з’являлися і супроводили нас, ці приязні німфи, безсмертні сестри. І сміялися, збиваючи купи шуму, й пустували, а човен наш тим часом линув уперед, ріжучи хвилі.

Щойно я допив своє пиво і поставив на стіл кухоль, дивлюся: а Громадянин підводиться і суне, шкандибаючи, до дверей, і сопе й надувся, наче в нього водянка, і честить того самого на чім світ стоїть, і накликає на нього прокляття Кромвеля^{661} й анатему ірландською мовою, і плюється, а Джо і малий Елф за нього вчепилися і зацитькують, силкуються утихомирити.

— Пустіть мене! — репетує він.

І, їй-богу, він таки додибав до дверей, хоч вони його й міцно тримають, і враз як загорлає щосили:

— Тричі слава Ізраїлю!

Arrah, краще б ти сидів на парламентській одній своїй сідниці заради Господа Бога і не виставляв би себе на посміх усім добрим людям. Завжди знайдеться якесь чортзна-шо, якому треба тільки одне — знайти якусь притичину для сварки будь із ким про виїдене яйце і тішитися нею. Їй-богу, в такому товаристві і портер здасться тобі кислим як оцет.

А там під дверима вже зібралися всі голодранці й шльондри з усього Дубліна, і Мартін гукає візникові, рушай; Громадянин знай горлає своє, Елф і Джо його укоськують; а той осідлав свого коника про утиски євреїв, публіка вимагає, розкажи ще, Джек Пауер намагається затягнути його в кеб, щоб він сів і заткнув свою пельку, а один із публіки, кривий, із пов’язкою на оці, заводить популярну пісеньку «Якби до місяця дострибнув наш єврей-рей-рей»^{662}, а якась шльондра гукає:

— Агов, містере! У тебе ширінька розщебнена, містере!

А той просторікує:

— Мендельсон був єврей, і Карл Маркс теж, і Меркаданте^{663}, і Спіноза. І Спаситель був єврей, і його батько був єврей. Ваш Бог.

— У нього не було батька, — каже Мартін. — А тепер досить. Поїхали.

— Чий Бог? — питає Громадянин.

— Ну, принаймні то його дядько був єврей, — пояснює він. — Ваш Бог був єврей. Христос був єврей, як і я.

Почувши це, Громадянин чимдуж назад у бар.

— Присягаюся Христом-Богом, — горлає він, — я розтрощу головешку цьому свинюку жидку за те, що він паплюжить святе ім’я. Присягаюся Христом-Богом, я йому влаштую розп’яття. Ану дайте мені ту бляшанку з-під печива.

— Стривай! Стривай! — кричить Джо.

Широке і показне товариство, що складалося з кількох тисяч друзів та знайомих із Дубліна та його околиць, зібралося, щоб попрощатися з Nagiasago suram Lipóti Virag[226], колишнім співробітником пп. Александер Том і К^о, друкарів Його Величности з приводу його від'їзду в далекий край Szazharminczbrojuguluas-Dugulas[227] (Куди Макар телят не ганяв). Прощальна церемонія, проведена з великим пожвавленням, була позначена теплотою і сердечною щирістю. Сувій стародавнього ірландського пергамену ілюстрований мініатюрами ірландських художників був презентований видатному феноменологу від чималого гурту присутніх разом із іншим дарунком, срібною скринькою, прикрашеною стародавніми кельтськими візерунками, яка робить високу честь її творцям, пп. Джекоб agus[228] Джекоб. Гостя, що від’їжджав, дружно вітали овацією, а коли оркестр із наших найуміліших дударів заграв знайому мелодію «Вернися в Ерін»^{664}, багато хто з присутніх розчулився настільки, що змушений був витягти хусточку, а оркестр зразу ж по тому виконав угорський Ракоці-марш. Ватри, а також бочки з дьогтем на відзначення цієї події були запалені повсюди на берегах усіх чотирьох морів і на вершинах горба Гаут, гори Трирок і гори Шугарлоуф та мису Брей-Гед, на горах Морн, Голті, Окс, на піках Донегалу та Сперрина, Негл і Богра, на горбах Коннемари, на горах Макгіллікадді, на вершинах Огті, Берна і Блум. Захоплені громові вигуки, здавалося, струснули навіть саме небесне склепіння і породили гучний відгук тисяч і тисяч шанувальників гостя, які зібралися ген-ген на далеких горбах Кембрії і Каледонії^{665}. І тут од пристані величаво відчалив велетенський прогулянковий корабель, і натовп жіноцтва, що зібрався на березі, став кидати услід йому оберемки барвистих дарів нашої флори. А корабель рушив річкою униз до моря у супроводі цілої флотилії барж, і йому салютували, приспустивши свої прапори, Портове управління справами баласту і Митниця, до яких приєдналася електростанція на Голубнику. Visszontlátásra, kedvés baráton! Visszontlátásra[229]! Він помандрував, але пам’ять про нього житиме з нами вічно.

Їй-богу, його не зупинив би й сам чорт, коли вже йому забаглося схопити ту срану бляшанку, і зразу ж гайнути назад, а малий Елф хапає його за лікоть, а він репетує як недорізана свиня, словом, видовище таке, що його навіть у королівському театрі на сцені не побачиш.

— Де він там є? Зараз я зроблю так, що він оддасть Богу душу.

А Нед і Дж. Дж. аж помирають із реготу.

— Війна не на життя, а на смерть, — кажу я. — Дозвольте, піду подивлюся, чим вона закінчиться.

Проте тим часом візникові пощастило розвернути свій ридван, і він нарешті зрушив із місця.

— Та годі тобі, Громадянине, — гукає Джо. — Постривай-но!

Ет, чорта з два! Той уже підняв руку, розмахнувся і пошпурив бляшанку щосили. Дяка Богові, сонце сліпило йому очі, інакше був би тому капець. Їй-богу, з таким розмахом міг би докинути її до графства Лонгфорд. Кобила сіпнулася з переляку, паскудний барбос помчав за кебом як навіжений, публіка галасує і сміється, а бляшанка котиться, тарахкочучи, по бруківці.

Катастрофа була раптова і жахлива за своїми наслідками. Обсерваторія в Дансинку зареєструвала одинадцять поштовхів, кожен із них силою п’ять балів за шкалою Меркаллі, і поштовхів такої сили на нашому острові не було зафіксовано від 1534 року, коли відбулося повстання Шовкового Томаса. Очевидно, епіцентр землетрусу був у районі набережної Інн та парафії святого Мічена площею сорок один акр два руди й один квадратовий перч. Усі багаті особняки навколо Палацу Правосуддя повалилися, а сам шляхетний палац, де в мить катастрофи відбувалися важливі юридичні дебати, перетворився на громаддя руїн, під якими, як побоюються, можливо, всі, хто був у будівлі, лишилися поховані живцем. Як свідчать очевидці, сейсмічні хвилі супроводжувалися атмосферними збуреннями у форматі циклону. Капелюх, який належить, як потім з’ясовано, високошановному секретареві королівського й мирового суду містерові Джорджу Фоттреллу, а також шовкова парасоля з золотою ручкою, на якій зазначено ініціали, герб і номер будинку високоосвіченого і вельмишановного головного судді Дубліна, розпорядника квартальних сесій, сера Фредеріка Фолкінера, були знайдені пошуковими виправами у далеких закутках нашого острова, а саме: першу із знахідок на третьому базальтовому пасмі Дороги Велетнів, а другу на глибині одного фута і трьох дюймів на піщаному березі бухти Гоулопен під горою Кінсейл. Інші очевидці повідомляють, що бачили, як розпечене до білого жару величезне тіло з неймовірною швидкістю промчало в атмосфері, описавши траєкторію в напрямі захід-південь-захід. Висловлювання жалю та співчуття надходили щогодинно з усіх кінців світу, і сам Верховний Понтифік, його Святість Папа Римський милостиво зволив повеліти, щоб у всіх катедральних соборах усі ординарні священнослужителі усіх єпископій, які підлягають юрисдикції Святого Престолу, водночас відслужили особливу missa pro defunctis[230], щоб пом’янути душі вірян, яких смерть забрала з-поміж нас так несподівано. Рятувальні роботи, прибирання звалищ, людських останків тощо були покладені на фірму Майкл Мід і син, Велика Брунсвік-стрит, 159, та фірму Т. і К. Мартін, Норс Волл, 77, 78, 79 і 80 із допомогою солдатів та офіцерів полку легкої піхоти герцоґа Корнуольського під загальним керівництвом Його королівської високости контр-адмірала високоповажного сера Геркулеса Ґаннібала Габеаса Корпуса Андерсона, К. О. П., К. О. С. П., Л. О. X., Т. Р., К. О. Л., Ч. П., М. С, Б. М., К. О. З. Б. С., С. О. Д., М. Л. П., М. Б. І. С., Б. П., Д. М., О. Г. П., П. Д. К. Т. Д., П. Д. К. І. У., П. Д. К. К. І. Л., П. Д. К. К. І. X[231].

Такого ви ще зроду не бачили, хоч скільки вам довелося топтатися на цім світі. Їй-богу, якби цей лотерейний білет торохнув його по головешці, він би запам’ятав золотий кубок, навік запам’ятав би, але тоді, єй-єй, Громадянина запахторили б у каталажку за напад і побої, а Джо за посібництво і підбурення. Візник урятував йому життя, коли рвонув свій кеб із копита учвал, це так само певно, як і те, що Мойсея створив Господь. Що, хіба ні? Він таки, і ніхто інший. І скільки крику та лайки було йому вслід.

— То як, уколошкав я його, — питає він, — чи що?

Та й ну горлати до свого шолудивого собацюри:

— Хапай його, Гаррі! Кусь його, песику!

Ну і зрештою ми бачили, як цей засраний кеб завертає за ріг, а він із своєю баранячою мордою знай махає руками, а той барбос женеться за ним з усіх сил аж вуха його метляються позаду, ладен порвати його на шматки. Сто на п’ять! І тут я хочу вас запевнити, що ті фунти, які наче з неба впали, що вони вилізли йому боком.

І от постало перед їхніми очима яскраве видовище, і побачили вони колісницю^{666}, і в ній стояв Він і линув на небо. І побачили вони Його в колісниці, осяяного променями слави, шати на Ньому були, як сонце, гарний Він був, як місяць, і грізний такий, що вони не зважувалися підвести на Нього свій погляд. І тут пролунав із неба голос, гукаючи: Іліє! Іліє! І Він відповідав, скільки було у Нього сили: Авва! Адонаї! І побачили вони Його, навіть самого Його, бен Блума Ілію, посеред хору ангельського, який лине до сяйва слави під кутом сорок п’ять градусів над шинком Доногоу на Малій Грін-стрит, як шмат гною з лопати^{667}.

Епізод 13

Літній вечір почав охоплювати землю своїми таємничими обіймами. Ген-ген на заході сідало сонце, й останній відблиск швидкоплинного дня затримався, пестячи море й берег, гордий мис, любий старий Гаут, що, як завжди, стеріг води затоки, порослі водоростями каменюки уздовж Сендимаунта, і — найостанніше, але найпалкіше — скромну церкву, з якої подеколи плинула в навколишню тишу молитва тій, яка в своєму чистому сяйві споконвіку править за маяк серцям людським у розбурханому вирі, Марії, зірці морів^{668}.

Три подруги сиділи на каменях, тішачись вечірнім краєвидом і повітрям, яке було свіже, але не занадто прохолодне. Не раз і не два, а безліч разів приходили вони в цей улюблений затишний куточок, щоб зручненько побалакати біля іскристих хвиль і обговорити дотичні до жіноцтва справи. Сіссі Кєфрі й Еді Бордмен з немовлям у колисці, і Томмі та Джекі Кефрі, двійко кучерявих хлоп’ят, убраних у матроські костюмчики й приналежні до них шапочки, з написом «H.M.S.[232] Белайл». Бо Томмі й Джекі були близнята, яким заледве чотири роки минуло, часом галасливі й капосні близнята, однак, незважаючи на те, люба малеча з ясними веселими личками, дуже мила й кумедна. Вони тулялися в піску, копирсали його лопатками, носили відерцями, будуючи фортеці, як то звичайно роблять діти, або гралися своїм великим різнобарвним м’ячем, раді-радісінькі. А Еді Бордмен колихала повновиде немовля поштовхуючи колиску, а той юний джентльмен аж бульки пускав од утіхи. Йому було ще тільки одинадцять місяців і дев’ять день, але цей малий качанчик уже починав лепетати, вимовляти перші дитячі слова. Сіссі Кефрі нахилилася полоскотати товстеньке черевце і гарненьку ямочку на підборідді.

— Ну ж бо, дитино, — сказала Сіссі Кефрі. Скажи дуже-дуже. Я хочу водички.

І дитина пролепетала за нею:

— А оту титки.

Сіссі Кефрі приголубила кохану крихітку: вона ж бо нестямно любила діток і так терпляче ходила коло маленьких хворих, а Томмі Кефрі зроду не можна було присилувати, аби він випив рицини, якщо Сіссі Кефрі не затисне йому носа, пообіцявши дати окраєць чорного хліба помазаний золотавою мелясою. Ця дівчина хоч кого вміла уговкати! Та немовлятко було як те щире золото, а що вже гарненьке — ну чисто тобі лялечка в своєму новенькому ловкенькому нагрудничку. Сіссі Кефрі аніскілечки не скидалася на тих зіпсутих красунь кшталту Флори Мак-Флімзі^{669}. Щиросердішої за неї дівчини ще зроду-віку на світі не було, її циганські очі завжди сяють усмішкою, а з червоних, як спілі вишні, уст готове зірватися пустотливе слівце, сама ж миленька, мов ясочка. А Еді Бордмен і собі сміялася з кумедної мови свого малого братика.

Аж тут саме виникла невеличка сварка між мастером Томмі й мастером Джекі. У хлопців вдача завжди хлопчача, і наші близнята не становили винятку з цього золотого правила. Яблуком розбрату став піщаний замок, який мастер Джекі збудував, і архітектуру якого мастер Томмі вважав за потрібне поліпшити, додавши портал, схожий на той, що у вежі Мартелло. Та коли мастер Томмі був затятий, то мастер Джекі теж був упертий і, виправдовуючи афоризм, що дім кожного малого ірландця є його замок, він напав на свого ненависного суперника і то з таким успіхом, що можливий нападник доскочив лиха, а з ним (ой леле!) і жаданий замок. Само собою, лемент скривдженого мастера Томмі привернув увагу подруг.

— Ходи-но сюди, Томмі, владно погукала сестра, — та негайно! А ти, Джекі, як тобі не соромно валяти бідолашного Томмі у брудний пісок. Стривай, ось я тебе спіймаю.

Із затуманеними від непролитих сліз очима мастер Томмі прийшов на її поклик, бо слово старшої сестри було для близнят законом. У сумному стані він був після своєї нещасливої пригоди. Його маленька моряцька шапчина й штанці геть піском запорошилися, але Сіссі була неперевершений мастак загладжувати сліди маленьких життєвих незлагод, і невдовзі на його гарненькому костюмчику не залишилося жодної піщинки. Одначе сині оченята все ще блищали від гарячих сліз, які от-от могли ринути потоком, тож вона поцілувала братика, аби втамувати біль, загрозила рукою мастерові Джекі, нагадавши, що вона тут і пильно його пантрує, а також міряла злочинця застережливим поглядом.

— Поганий, зухвалий Джекі! — вигукнула Сіссі.

Вона пригорнула малого моряка й заходилася його уговкувати:

— Як ти зовешся? Масло й сметана?

— Скажи, хто твоя молода, — мовила Еді Бордмен. — Твоя молода Сіссі?

— Ні-і, — плаксиво відмовив Томмі.

— Твоя молода Еді Бордмен? — запитала Сіссі.

— Ні-і, — відмовив Томмі.

— Я знаю, — сказала не дуже приязно Еді Бордмен, лукаво позирнувши на хлопця короткозорими очима. — Я знаю, хто молода Томмі, Герті молода Томмі.

— Ні-і, — відмовив Томмі, збираючись зарюмсати.

Сіссі враз збагнула своїм материнським серцем, чому він почувається негаразд, і пошепки попросила Еді Бордмен завести хлопця за колиску, де його не вгледять джентльмени, і подбати, щоб він не замочив свої нові руді черевики.

Та хто ж така була Герті^{670}?

Герті Мак-Дауел, яка сиділа біля своїх товаришок, задумавшись і вдивляючися ген-ген у далечінь, могла правити за такий правдивий взірець дівочої ірландської краси, що про довершеніший годі було й мріяти. Всі, хто знали Герті, вважали її вродливою, хоч люди подейкували, що вона була більше схожа на Гілтрепів, ніж на Мак-Дауелів. Статура в неї була тонка і гнучка, замалим не тендітна, але ті залізисті препарати, що вона їх приймала останнім часом, мали на неї чудовий вплив, набагато кращий, ніж жіночі піґулки вдови Велч, і вона майже позбулася тих виділень, які їй так заважали останнім часом, а також почуття втоми. Її бліде, наче з воску, обличчя визначалося майже неземною чистотою, нагадуючи кольором слонову кістку, хоч рожеві, як трояндовий пуп’янок, вуста були справжнісінький Купідонів лук і вирізнялися грецькою довершеністю. Її руки з тоненькими пальчиками були наче алебастр, помережаний жилками, і такі білі од лимонного соку та королеви мастил, що білішими їх годі було зробити; хоч неправда, що буцімто вона вдягала на ніч шкіряні рукавички і мила ноги в молоці. Берта Сапл розповіла Еді Бордмен цю очевидну брехню, коли вона з Герті глека розбила (звичайно, дівчата теж час од часу між собою потроху сваряться, як і всі смертні), і Берта просила її нікому не казати, що це вона розповіла, бо інакше з нею ніколи більше не розмовлятиме. Ні. Чесному віддамо належну честь. Герті була притаманна природжена витонченість, млосна королівська зверхність, і за безперечний доказ цього правили її зугарні руки та високий вигин ступні. Аби ласкава доля звеліла їй народитися шляхетною панією значного роду, — всіма правами свого стану володіючою, й аби вона мала ті переваги, що їх дає добра освіта, то Герті Мак-Дауел не поступилася б жодній леді й уздріла б своє чоло препишно самоцвітами вбране, а біля ніг її уклякли б вельможні залицяльники, змагаючися один з одним за право ясу їй віддати. Можливо саме це, саме думка про кохання, що могло б випасти на її долю, часом надавала ніжним рисам обличчя дівчини напруженого виразу, за яким таїлася пригнічена мрія, що від неї гарні очі її світилися химерним прагненням, і навряд чи хто-небудь годен був тим чарам опертися. Чому жінки мають такі химородницькі очі? Очі Герті були з найблакитнішої ірландської блакиті, затінені лискучими віями і темними виразними бровами. Був час, коли ті брови не були такі шовково принадні. Це мадам Вера Веріті, що вела сторінку жіночої краси в «Прінсес новелет»^{671}, перша порадила їй бровелін, який надав того разючого виразу очам, котрий так личив найпершим чепурухам, і вона ніколи за тим не жалкувала. А ще там були наукові приписи, як вилікуватися від шаріння і як бути високою, доточіть собі зросту й обличчя у вас гарне, але ваш ніс? Це згодилося б для місіс Дігнем, бо вона мала носа не більшого за ґудзик. Але вершиною гордощів Герті було її чудове розкішне волосся. Воно було темно-каштанове й кучерявилося від природи. Того самого ранку Герті його підстригла, зважаючи на те, що настав молодик, і воно облямовувало її гарненьку голівку рясними пишними кучериками, і також обрізала нігті, четвер-бо — день багатства. І тепер, коли вона почула Еді й коли зрадливий рум’янець, ніжний, як найблідіший цвіт троянди, покрив її щоки, вона була така чарівна в своїй милій дівочій соромливості, що, певна річ, улюблена Богом прекрасна Ірландія не знала їй рівних.

Хвилину вона мовчала, сумовито потупивши очі. Вона хотіла була відмовити, але щось замкнуло їй уста. Потяг схиляв її до відповіді; гідність наказувала їй мовчати. Гарненькі губоньки закопилились, але за мить вона підвела очі й зайшлася коротким веселим сміхом, ущерть переповненим свіжістю юного травневого ранку. Вона пречудово знала й розуміла, краще, ніж будь-хто інший, чому косоокій Еді забагнулося те сказати, тому що він охолов і не виявляв ознак уваги, а насправді то була простісінька сварка між коханцями. Як завше, чиєсь було собаче діло до хлопця, що безперестану ганяв на велосипеді перед її вікном. Але зараз батько не пускав його вечорами з дому, силуючи до книжок, щоб він дістав стипендію після іспитів, і він збирався вступати в Триніті-коледж, аби вивчитися на лікаря, коли скінчить середню школу, як його брат В. Е. Вайлі, котрий брав участь у велосипедних перегонах в Триніті-коледжі. Навряд чи він здогадувався про її переживання, про ту порожнечу в серці, яку, часом, заповнював глухий біль, що сягав глибини душі. Та він був молодий і, може, з часом навчився б її кохати. В його родині всі були протестанти, а Герті, звичайно, знала, хто стоїть найперший, а за ним благословенна діва Марія, а далі святий Йосиф. Але, безперечно, він був гарний хлопець з незрівнянним носом і джентльмен у кожному дюймі, як то й видно з першого погляду, та й форма голови, коли він голомозий і подивишся ззаду, вона б упізнала де завгодно щось незвичайне, а як він повертає велосипед біля ліхтаря, знявши руки з керма, а також чудові пахощі тих гарних сиґарет, а до того ж вони були одного зросту і Еді Бордмен вважає себе розумною аж нікуди, бо він не виходить з дому і не їздить перед її палісадником.

Герті була вдягнена просто, але з природженим смаком шанувальниці її ясновельможности Моди, бо вона передчувала, що він дістане нагоду вийти. Скромна блузка кольору електрик, розмальована квітами (бо в «Ледіз пікторіел» висловлювалася гадка, що електрик увійде в моду), з гострим вирізом аж до грудей і кишенькою для хусточки (в якій вона завжди тримала клаптик вати напахчений улюбленими парфумами, бо хусточка псувала блузці вигляд), і темно-синя широкого покрою спідниця на три чверті чудово вирізняли її тонку гнучку фігуру. Вона носила кокетливий гарненький брилик широкої негрської соломи з яєчно-синьою синелькою, а збоку бантик-метелик відповідного тону. Минулого вівторка вона цілісінький день ходила по місту, шукаючи бинди, що пасувала б до тієї синельки, і, зрештою, знайшла на літньому розпродажу в крамниці Клері якраз те, що треба, трохи залежану, але ви б того не помітили зроду, сім пальців два шилінги один пенні. Вона прилаштувала все сама, і яка то була для неї радість, коли вона його приміряла, всміхаючись до чарівної з’яви, що її відбило для неї люстро! А коли вона насадила його на глечик, аби він зберіг форму, то переконалася, що зіб’є пиху з декотрих своїх знайомих, її черевики були останнє слово шевського мистецтва (Еді Бордмен пишалася, що вона дуже petite[233], але вона зроду не мала такої ноги, як у Герті Мак-Дауел, п’ятого розміру, і довіку не матиме, хоч би там що) з лакованими носками й одненькою ловкенькою пряжкою на високому підйомі. З-під її спідниці виднілися зграбні, мов виточені, щиколотки, демонструючи свою довершену форму, а також гарні ноги — не більше ніж дозволяла пристойність, — убрані в панчохи тонкого прядива з французькою п’яткою і широким верхом, пристебнутим підв’язками. Що ж до білизни, то на неї Герті звертала особливу увагу, і невже той, хто відає хвилюючі надії й жалі незабутніх сімнадцяти літ (хоч Герті вже було більше як сімнадцять), зважиться її за те осудити? Вона мала чотири лепські гарнітури, усі прегарно прострочені, а до того ж три трико і нічні сорочки, і кожна комбінація була зі стрічками різного кольору: рожевуватого, блідо-синього, малинового й горохового, і вона сама їх провітрювала й підсинювала, коли їх приносили після прання, й прасувала, і у неї була цеглина, щоб ставити праску, бо вона не довіряла пралям, знаючи, як вони пропалюють білизну. Вона носила синє на щастя, сподіваючись без надії, то був її колір, а до того ж і щасливий колір тому наречена повинна мати хоч клаптик синього бо зелене яке вона носила рівно тиждень тому принесло нещастя бо батько примусив його готуватися до іспитів а вона ж бо гадала що може він вийде бо вбираючися того ранку вона заледве не надягла стару пару навиворіт а це на щастя й ознака що стрінеш коханого коли надягнеш білизну навиворіт якщо то сталося не в п’ятницю.

Та ба, та ба! На її обличчі скорбота! Ядучий жаль безперестану пече їй серце. В очах її світиться душевна мука, і вона ладна віддати всі скарби цього світу, аби опинитися в захистку свого знайомого покою, де, давши волю сльозам, вона зможе добре виплакатися й полегшити прихований біль. Хоч і не занадто, бо вона вміла красиво плакати перед дзеркалом. Ти чарівна, Герті, казало воно. Блідувате вечірнє світло спадає на обличчя, безмежно сумне й задумане. Герті Мак-Дауел прагне надаремно. Так, вона знала з самісінького початку, що її мрії про шлюб і весільні дзвони, які вітають місіс Реггі Вайлі Т. К. Д.[234]! (бо та, хто вийде заміж за старшого брата, буде місіс Вайлі), і навіяному модою видиву місіс Гертруди Вайлі, вбраної у розкішний сірий готовий костюм, оторочений коштовним хутром блакитного песця, не судилося здійснитися. Він був надто молодий і нічого не міг зрозуміти. Він не годен повірити в кохання, першородне право жінки. Того давноминулого вечора, коли вони гуляли у Стора (він ще носив тоді коротенькі штанці), вона залишилася з ним на самоті, і він обійняв її однією рукою за талію, а вона сполотніла, аж побіліли губи. Він назвав її малявкою дивним хрипким голосом і напівпоцілував (уперше!), та лише в кінчик носа, а потому він притьмом вийшов з кімнати, зауваживши, що треба, мовляв, підживитися. Стрімка натура! Реггі Вайлі ніколи не визначався сильною вдачею, а той, хто завоює руку й серце Герті Мак-Дауел, повинен бути мужчина з мужчин. Але вона чекала, завжди чекала освідчення, а рік до того ж високосний^{672} і скоро мине. Її ідеал не чарівний принц, що складе їй до ніг незвичайне чудове кохання, а скорше мужній чоловік з вольовим спокійним лицем, який не знайшов свого ідеалу, може, волосся його злегка посріблене сивиною, і який її зрозуміє, візьме в свої дужі руки, пригорне з усією силою глибоко пристрасної вдачі й заспокоїть довгим-довгим поцілунком. Вона відчує себе наче в раю. Такого судженого вона жадає сьогодні, цього тихенького літнього вечора. Усім своїм серцем вона прагне стати його єдиною, заручитися з ним на багатство й на бідність, у хворобі й здоров’ї, поки нас двох розлучить смерть, віднині й довіку.

І поки Еді Бордмен була з малим Томмі за колискою, вона міркувала собі, чи настане той день, коли вона зможе назватися його майбутньою маленькою дружиною. Потому хай собі балакають, доки одуріють, і Берта Сапл, і Еді, злюка, бо їй у листопаді минав не двадцять другий. До того ж, вона ним ніжно піклуватиметься, бо Герті мала здоровий жіночий глузд і знала, що чоловіки здебільшого полюбляють домашній затишок. Її золотаво-брунатні млинці та пудинг королеви Анни, що смакував чисто наче з вершків, дістали від усіх щонайвищу оцінку, бо вона мала ще й спосібні до печива руки, посипати крупчаткою і безупину помішувати в один бік, потому зняти з молока вершки і додати цукру, і добре сколотити яєчні білки, хоч вона й не любила їсти, коли за столом сиділи люди, яких вона соромилася, і часто вона міркувала, чому не можна їсти щось поетичне, на зразок фіалок або троянд, і вони матимуть прегарно мебльовану вітальню з картинами й гравюрами і фотографією чудового собаки Герріоуена, який належав її дідусеві Гілтрепу і тільки що не вмів розмовляти, такий був розумний, ну чисто людина, і ситцеві пошивки на стільцях, і той срібний пристрій підсмажувати грінки на літньому розпродажі в крамниці Клері, як у багатих господах. Він буде високий і широкоплечий (вона завжди жадала собі високого чоловіка) із сліпучо-білими зубами під дбайливо підстриженими пишними вусами, і вони перебудуть медовий місяць у Європі (три блаженні тижні!), а потому, влаштувавшися в гарненькому зручному затишному домі, щоранку вони снідатимуть упарі, страва буде проста, але стіл чудово накритий для них двох, і йдучи у справах, він міцно й щиро обійматиме свою і любу жіночку і якусь мить удивлятиметься їй глибоко в очі.

Еді Бордмен спитала Томмі Кефрі, чи він уже, і він сказав так, отож вона застебнула йому штаненята-бриджі й загадала бігти гратися з Джекі й поводитися чемно, й не битися. Але Томмі сказав, що хоче взяти м’яч, а Еді пояснила йому, що м’ячем грається дитина, і якщо він його візьме, го буде плачів, але Томмі сказав, що то його м’яч і він хоче забрати свого м’яча, і він затявся на своєму, хоч ти йому що. Яке мале, а яке вперте! Атож, він уже був мужчина, той малий Томмі Кефрі, був відтоді, як зіп’явся на ноги. Еді відмовила йому, ні й сказала, щоб він забрався геть, і сказала Сіссі Кефрі, щоб вона йому не потурала.

— Ти мені не сестра, — мовив лихий Томмі. Це мій м’яч.

Але Сіссі Кефрі загадала малому Бордменові подивитися, подивитися високо на її палець і швиденько схопила м’яча і кинула його на пісок, а Томмі побіг чимдуж за ним, домігшися свого.

— Аби лихо-тихо, — засміялася Сіссі.

І вона полоскотала малого синочка в обидві щічки, аби він забув, і показала йому ось лорд-мер, ось його пара коней, ось його пряникова коляса, а ось і він чимчикує: коп-коп, коп-коп, коп-коп, коп. Та Еді розгнівалася, мов її окропом облито, — бо завжди на його виходить отаким маніром і всі його мажуть.

— Аби моя воля, я б йому всипала бобу, — сказала вона, — їй-богу б усипала по одному місцю.

— По садочку-задочку, — весело засміялася Сіссі.

Герті Мак-Дауел потупила очі й зашарілася від думки, що Сіссі могла сказати голосно таке негоже для жінки слово, вона б умерла від сорому, аби його сказала; почервоніла вона, як та маківка, а Еді Бордмен зауважила, що, певна річ, джентльмен напроти почув теє слово. Але Сіссі то було байдужісінько.

— Хай чує! — відмовила вона, зухвало струснувши головою й визивно задерши носа. — Ось я на нього роздивлюся, а тоді можеш усипати і йому по тому самісінькому місцю.

Ну й причинна та Сісс із своїми ляльковими кучериками! Часом хоч-не-хоч, а над нею смієшся. Наприклад, коли вона питала, чи дати вам іще китайського чаю з валиновим маренням і коли вона малювала собі на нігтях червоним чорнилом кухлики і чоловічі лиця, то боки порвеш од сміху, або коли вона збиралася в одне місце, то казала, що хоче збігати у гості до міс Вайт. Ну й утішна була Сіссічка. А чи можна забути той вечір, коли вона вбралася у батьків костюм і капелюх і намалювала собі вуса озленим корком, і подалася на Трітонвіл-роуд, курячи сиґарету? Втішнішої за неї дівчини годі було шукати. Але вона мала щире серце, хоробрішого й правдивішого ще не створило небо, і не схожа була на двоєдушних ошуканок, солоденьких до нудоти.

Тієї миті до них долинув хоровий спів і рокотіння органа, що награвав гімна. То відбувалося моління непитущих чоловіків під орудою місіонера, велебного Джона Х’юза Т. І.[235], молитви, казання й благословення найсвятішого причастя. Вони зібралися всі гуртом, хоч і належали до різних класів (і то було вельми повчальне видовище), в тому простому храмі Божому біля хвиль морських, після штормів і бур цього стомливого світу, заклякши біля ніг непорочної, читаючи літанію Лоретській Богоматері, благаючи її за них заступитися, давні знайомі слова, Свята Маріє, Свята Діво з дів. Як же було сумно чути бідолашній Герті! Аби її батько уникнув був пазурів демона пияцтва, зарікшися пити або заживши тих порошків, що виліковують од звички до хмельного у «Пірсонс Уїклі», вона б зараз їздила у кареті й ні перед ким би не кланялася. Раз по раз вона казала це собі, міркуючи в тяжкій задумі перед згасаючим — приском без лампи, бо не терпіла, щоб іще десь світилося, або часто-густо визираючи замріяно з вікна, коли дощ капотів на іржаве відро, і думаючи. Але той клятий дурман, що призвів до згуби стільки сімей і зруйнував стільки домівок, затьмарив її дитинство. Гай-гай, їй довелося навіть у домашньому колі бути свідком насильств, викликаних непомірністю, і бачити, як її батько під впливом хмельних випарів цілковито втрачав тяму, бо найганебніший з усіх лихих учинків про які Герті чувала це той, коли чоловік піднімає руку на жінку, звичайно, не з добрим наміром такого слід затаврувати як поганця з поганців.

А з церкви все ще лунали голоси, які, співаючи, благали Діву наймогутнішу, Діву наймилосерднішу. А Герті, поринувши в задуму, майже не бачила й не чула ані своїх товаришок, ані близнят, що пустували за хлопчачим звичаєм, ані джентльмена з сендімаунтського вигону, як Сіссі Кефрі прозвала того чоловіка який був такий характерний проходив берегом задля прогулянки. Ніколи його не бачили напідпитку завжди він поводився тихо та однаково вона не хотіла б його мати за батька бо він був занадто старий чи через його обличчя (типовий випадок що підтверджував гадку доктора Фелла) чи через ніс вкритий карбункулами й прищами і ясно-жовті вуса що ледь біліли під носом. Бідолашний тато! Хоч він мав силу вад вона все одно його любила коли він співав «Скажи мені, Мері, в які стукать двері» або «Моя кохана й хатка під Рошеллю» і вони вечеряли печеними черепашками й салатою з приправою Лезенбі і коли він співав «Місяць зійшов» з містером Дігнемом котрий помер наглою смертю і його поховали, Господи прости його душу, бо його побив грець. Вони святкували мамин день народження і Чарлі був дома на канікулах і Том і містер Дігнем і місіс Петсі і Фреді Дігнем і вони збиралися гуртом сфотографуватися. Нікому й у думці не було що кінець так близько. Тепер він спочиває в могилі. А мама сказала йому що то для нього довічна пересторога і він навіть не спромігся піти на похорон через подагру і їй довелося сходити в місто аби принести йому листи і зразки з контори для рекламування коркового лінолеуму Кейтсбі, художні стандартні узори, не посоромить палацу, цупкий зверх усякої міри і завжди прикрашає та звеселяє домівку.

Зразкова донька була Герті, ну чисто друга мати у домі, справжній янгол милосердя, а серденько мала вартніше за золото. А коли матері починала дуже голова боліти то хто як не Герті терла їй лоба ментоловим олівцем хоч їй не подобалося що мати нюхає табаку і це єдине за що вони сварилися, за табаку. Усі нею не могли нахвалитися, така вона була тиха й ласкава. Це Герті вимикала газ у домі щовечора і знову ж таки Герті повісила на стіні в тому місці де вона ніколи не забувала що два тижні хлорованим вапном з різдвяного альманаху містера Танні бакалійника картинку Гальціонині Дні[236] де молодий джентльмен убраний як ходили за тих часів у трикутному капелюсі простягав китицю квітів своїй коханій зі старосвітською ґречністю крізь переплетене вікно. Зразу видно, що за цим ховалася ціла історія. Кольори були такі гарні, аж очі вбирали. Вона стояла у м’якій вузькій білій сукні, прибравши обміркованої постави, а джентльмен був у шоколадному вбранні й виглядав, як справжній аристократ. Вона часто дивилася на них замріяно коли бувала там з певної потреби і мацала власні руки білі й ніжні з точнісінько як у неї закачаними рукавами і думала про ті часи бо вона розшукала у словнику Уокера який належав дідусеві Гілтрепу про Гальціонині дні що вони означають.

Тим часом близнята грались у повній братерській злагоді, аж поки мастер Джекі, котрий, ніде правди діти, був уредний, як сльота, навмисно загилив щосили м’яча аж до вкритих водоростями каменюк. Само собою бідолашний Томмі не барячись висловив своє невдоволення та на щастя джентльмен у чорному який сидів поблизу прийшов відважно на поміч і перехопив м’яча. Наші два борці заходилися криком кричати вимагаючи свою цяцьку і щоб попередити колотнечу Сіссі Кефрі гукнула джентльменові аби він кинув м’яча їй будь ласка. Джентльмен разів зо два замірився м’ячем а тоді кинув його на горб до Сіссі Кефрі але він покотився вниз схилом і спинився якраз під спідницею Герті біля калюжі під скелею. Близнята знову заволали свого допоминаючись і Сіссі попросила її стуснути його ногою хай собі за нього б’ються тож Герті відвела назад ногу але вона воліла щоб їхній дурний м’яч не скотився був до неї і вона стусонула та не влучила і Еді з Сіссі засміялися.

— Не доскочив, стрибай удруге, — сказала Еді Бордмен.

Герті всміхнулася згідливо й закусила губу. Її гарненькі щічки зашарілися ніжно-рожевим рум’янцем але вона поклала довести їм своє отож вона підняла поділ спідниці трохи але достатньо і добре прицілилася і добренько стуснула м’яча і він полетів далеко ген-ген а двоє близнят гайнули слідом до ріні. Звичайно то були заздрощі та й більше нічого аби привернути увагу того джентльмена що сидів напроти, її наче жаром обсипало, а це у Герті Мак-Дауел завжди був сигнал небезпеки, до щік прилила гаряча хвиля. Досі вони позирали один на одного байдужим оком, але тепер із-під крисів свого нового брилика вона зважилася на нього подивитись, і обличчя у присмерку, на яке впав її погляд, бліде та на диво виснажене, здалося їй таким сумним, що сумнішого вона зроду не бачила.

Крізь розчинене вікно з церкви долинув запашний дух ладану, а з ним запашні ймення тієї, що зачала без плями першородного гріха, посудино духу, молися за нас, посудино чести, молися за нас, посудино благочестя великого, молися за нас, містична трояндо. І згорьовані серця були там, і трударі, що добували свій хліб щоденний, і багато тих, котрі грішили й помилялися. Їхні очі, вологі від каяття, проте ясніли надією, бо велебний отець Х’юз розповів їм, що блаженний Бернард сказав своїй славетній молитві про Марію, про заступницьку силу Пресвятої Діви: ще зроду-віку не чувано, аби того, хто благав її всемогутнього захисту, вона залишила напризволяще.

Близнята знову гралися собі весело, бо дитячі сварки скороминущі, як літня злива. Сіссі бавила малого Бордмена, поки він загугукав з радощів, плескаючи немовлячими рученятами. «Агу!» гукнула вона з-за верху колиски, а Еді спитала, де ділася Сіссі, а тоді Сіссі вистромила голову й гукнула «Ку-ку!» і слово чести, маля тішилося з того незмірно! А потому вона загадала йому сказати «папа».

— Скажи «папа», дитино. Скажи па-па-па-па-па-па-па.

І дитя щосили намагалося сказати, бо воно було дуже розумне для одинадцяти місяців, усі це говорили, і велике, як на свій вік, і здоровеньке нівроку, любенький малий вузлик, і, певна річ, воно стане значною людиною, так усі казали.

— Гаджа-джа-джа-гаджа.

Сіссі витерла його маленький роток слинявчиком і хотіла посадити як слід, щоб воно сказало па-па-па, та коли вона розстебнула ремінець, то вигукнула, Мати Божа, що воно геть мокре і що треба скласти вдвоє ковдру і підстелити наспід. Звичайно, його немовляча величність енергійно запротестувала проти формальностей туалету і сповістила про це усім і кожному:

— Уа-а-а а-а-а-а-уа а-а-а-а.

І дві здорові великі-великі слізоньки побігли по його щічках. Надаремно було його втішати, кажучи ні, ні-ні, дитино, ні, і розповідаючи йому про тпру-тпру і де чих-пух, але завжди тямуща на вигадку Сісс ткнула йому до рота смочок пляшечки, і малий поганин ураз утихомирився.

Герті благала Бога, щоб вони забрали свого верескуна додому й не дратували їй нерви ніколи не можна спокійно погуляти, а також капосних близнюків. Вона глянула на далеке море. Воно скидалося на малюнки, які той чоловік малював на пішоході паличками кольорової крейди, так шкода їх залишати, щоб вичовгали ногами, вечір, находять хмари, і маяк Бейлі світиться на Гауті, і чути цю музику, і пахощі ладану, що ним кадили у церкві, здається, оповивають душу. Вона дивилася, а її серденько тріпотіло схвильовано. Так, він поглядав саме на неї, і то неспроста. Його очі пропікали її наскрізь, наче обшукували геть усю, читаючи навіть те, що в душі таїлося. Чудові то були очі, винятково виразні, та чи можна їм довіритися? Люди такі непевні. Вона зразу побачила з його темних очей і блідого інтелектуального обличчя, що він чужоземець, викапаний актор Мартін Гарві^{673}, божок усіх дівчат, як він зображений у неї на фото, тільки з вусами, які вона воліла, бо не стратила глузду, бігаючи по театрах, як Вінні Ріпінгем, котра хотіла, щоб вони удвох убиралися завжди однаково через якусь п’єсу^{674}, але з того місця їй було не видно, чи в нього орлиний ніс, чи трохи retroussé[237]. Він був у глибокій жалобі, це вона бачила, і обличчя його красномовно свідчило про те, що його душу обложив тяжкий жаль. Аби дізнатися, за ким, вона віддала б усе на світі. Він придивлявся так пильно, так уважно, і він бачив, як вона стусонула м’яча, і, можливо, він би побачив блискучі сталеві пряжки черевиків, аби вона те передбачила й гойднула ними отак, носками донизу. Добре, що їй спало на думку про всяк випадок надягти прозорі панчохи: а може Реггі Вайлі вийшов би на вулицю. Та все те було у далекому минулому. Нарешті здійснилися її повсякденні мрії. Він важив над усе на світі, і її лице пашіло радістю, бо вона прагнула до нього, бо вона інстинктивно відчувала, що він зовсім не схожий на інших. Усім своїм дівочо-жіночим серцем вона потяглася до нього, до свого омріяного дружини, бо вмить збагнула, що це він. Якщо він страждав, або грішив більше за грішників, або навіть, навіть якщо він сам був грішник, лиха людина, їй те було байдуже. Навіть якщо він був протестант або методист, вона легко навернула б його на праведну віру, хай би він тільки любив її щиро. Є такі рани, які можна вигоїти лише серцем. Вона була жіночна жінка, не те що інші легковажні дівчата, котрих він знав, які знехтували жіночністю, оті велосипедистки, котрі показують те, що не годиться, а вона жадала знати все, пробачити все, коли їй пощастить закохати його в себе, примусити забути минуле. Тоді, може, він її ніжно обійме, як справжній мужчина, притиснувши до себе її слухняне тіло, і кохатиме її, свою найдорожчу дівчинку, заради неї самої.

Притулок грішників. Утіха страдників. Ora pro nobis[238]. Доречно сказано, що той, хто молиться їй постійно і з вірою, ніколи не заблудиться і не буде знехтуваний: отож вона сама є теж захисний притулок для страдників, бо семеро печалей прохромили їй серце. Герті уявляла собі, як то воно діятиметься в церкві: осяяні кольорові шибки, свічки, квіти і сині корогви братства Благословенної Діви, й отець Конрой допомагає превелебному О’Генлону в олтарі, переносить начиння, потупивши очі. Він видавався майже святим, і його сповідальня була така тиха і чиста, і темна, і руки його були наче з білого воску, і якщо вона коли стане черницею-домініканкою у їхньому білому вбранні, то, може, він прийде у монастир на новену святому Домінікові. Коли вона розповіла йому про те, почервонівши по саме волосся з ляку, що він побачить, він заспокоїв її, бо то поклик природи, а ми всі у цьому житті коримося природним законам, він сказав, і то ніякий не гріх, бо випливає з жіночої природи, яку створив Бог, він сказав, і що навіть сама Благословенна Діва сказала архангелові Гавриїлу: хай здійсниться в мені те, що прорекло твоє слово. Він був такий добрий і праведний і часто-пречасто вона думала й думала чи зшити йому покрівець на чайник з рюшами і квітами вишиваний чи подарувати годинника проте в них був годинник вона зауважила на камінній полиці біло-золотий з канаркою що визирала з хатки сповіщаючи годину того дня коли вона приходила поговорити за квіти для сорокагодинного моління бо подарунок важко вибрати чи може альбом кольорових фотографій з видами Дубліна або ще якогось місця.

Капосні шибеники близнюки знову почали сваритися, а Джекі пошпурив м’яча до моря, і вони удвох за ним побігли. У них, як у поросят, ані стиду, ні бриду. От аби хтось узяв та й дав їм доброї хльости задля їхньої ж користі, щоб вони шанувалися, і той і другий. А Сіссі з Еді почали їх гукати, боячися, що приплив їх застане і вони потопляться.

— Джекі! Томмі!

Аякже! Так вони й послухали! Отож Сіссі сказала, що це востаннє бере їх з собою. Вона скочила на рівні ноги, гукнула їх і побігла вниз повз нього, струшуючи волосся, що майоріло позаду, на колір воно видавалося досить гарне, аби тільки його було більше, але вона безперестану втирала в нього оте своє зілля, і воно ніяк не росло довше, бо це річ протиприродна, отож краще б вона насунула брилика. Вона бігла довгими кроками наче гусак дивно як у неї не розпоролася збоку спідниця що була на неї дуже тісна бо Сіссі Кефрі любила хизуватися хлопчачими манірами і метка була нівроку коли на її думку випадала нагода собою похвастатися а що бігун з неї був добрий то вона й бігла таким робом аби він побачив поділ спідньої спідниці і якомога вище її худющі голінки. От якби вона зачепилася за що-небудь своїми високими кривими французькими кабаками які взула навмисно щоб здаватися вищою і з розгону беркицьнула. Tableau[239]! Гарно вона б себе показала та ще й при такому джентльмені.

Царице янголів, царице патріархів, царице пророків, усіх святих, вони молилися, царице найсвятіших молитов а по тому отець Конрой подав кадило превелебному О’Генлонові і він підклав ладану і покадив біля благословенного причастя і Сіссі Кефрі спіймала близнюків і їй руки свербіли одважити їм замашного ляпаса але вона стрималася бо гадала що може він за нею стежить проте вона ще зроду так глибоко не помилялася бо Герті не дивлячись бачила що він очей з неї не зводить а по тому превелебний О’Генлон знову віддав кадило отцеві Конрою і став навколішки підвівши погляд на благословенне причастя і хор завів Tantum ergo і вона злегка погойдувала ногою в такт коли мелодія пішла вгору і впала на Tantum ergo sacramentum[240]. Три шилінги одинадцять пенсів заплатила вона за ці панчохи в крамниці Сперроу на Джордж-стрит у страсний вівторок, ні, у страсний понеділок, і вони були без жодної вади, і саме на них він дивився, на прозорі, а не на її нікудишні, що не мали ані вигляду, ані форми (і де в неї теє нахабство береться!), він-бо сам чудово бачив різницю.

Сіссі вернулася доріжкою ведучи близнят і несучи і м’яча а її брилик і досі сидів набакир після гонитви і вигляд у неї був прекумедний тягне хлопчаків а благенька блузка яку вона купила лише півмісяця тому пом’ялася ззаду на ганчірку і клапоть спідньої спідниці визирає ну чисто тобі потороча. Герті зняла на хвилину брилика, щоб опорядити собі волосся, і гарніших, розкішніших каштанових кучерів ще не мала жодна дівчина, відколи світ стоїть, воїстину променисте видіння, таке гарне, що аж боляче було на нього дивитися. Довгенько б вам довелося попоходити по всіх усюдах, доки б ви знайшли таке волосся. Вона майже напевно побачила, як блиснули захоплено його очі, і все її єство затріпотіло від збудження. Вона надягла брилика, аби поглядати з-під крисів, і почала швидше погойдувати черевичком із пряжкою, їй-бо дух забило, коли вона вгледіла вираз його очей. Він дивився на неї, як змія на здобич. Жіночий інстинкт підказав їй, що вона знуртувала йому душу, і при тій думці вона зайшлася ясним рум’янцем від шиї до лоба, так що личенько її стало, як троянда красна.

Еді Бордмен також те помічала, бо поглядала скоса на Герті, ледь посміхаючись, крізь окуляри, як стара дівка, а сама вдавала, що бавить дитину. Уїдлива вона була, як спасівська муха, така й довіку буде, тому-то ніхто з нею не може змиритися; завжди стромляє носа не до свого діла. І вона сказала Герті:

— Цікаво, про що ти замислилася.

— Що? — відповіла Герті з усмішкою, осяяною найбілішими зубами. Я лише міркувала, чи вже пізно.

Вона ж бо благала Бога, щоб вони забрали к лихій годині додому своїх сопливих близнюків і своє немовля, тому-то вона й натякнула, що вже пізно. І коли підійшла Сіссі, Еді спитала її, котра година, а гостроязика міс Сіссі відповіла: половина після цілування, час цілуватися знову. Та Еді хотіла-таки довідатися, бо їм наказували рано додому вернутися.

— Постривай, — сказала Сіссі. — Я спитаю свого дядечка Пітера, скільки на його дзиґарях нацокало.

І вона подалася до джентльмена, а коли він побачив, що Сіссі до нього прямує, Герті зауважила, як він вийняв руку з кишені, знервувався і почав гратися годинниковим ланцюжком, поглядаючи на церкву. Хоч яка пристрасна була в нього вдача, Герті зауважила, що він мав надзвичайну силу волі. Хвилину тому він сидів, зачарований красою і поринувши в споглядання, а зараз уже був спокійний серйозний джентльмен, і в кожній рисочці його видатної статури відчувалася сильна воля.

Сіссі попросила пробачення і чи не скаже він ласкаво, котра зараз година, і Герті побачила, що він витяг годинника, послухав його, подивився, відкашлявся і сказав, що, на превеликий жаль, годинник став, але, він гадає, зараз має бути початок дев’ятої, бо сонце вже сіло. З його вимови відчувалося, що він людина освічена, і хоч говорив він розміреним тоном, та в густому тембрі ледь угадувалося тремтіння. Сіссі сказала дякую, вернулася, вистромивши язика, і мовила; дядечко сказав, що його водогін вийшов з ладу.

По тому вони проспівали другу строфу Tantum ergo і превелебний О’Генлон знову встав і покадив біля святого причастя і знову вкляк навколішки і він сказав отцеві Конрою що одна свічка от-от підпалить квіти і отець Конрой устав і владнав усе і вона бачила як джентльмен накручує годинника і дослухається до механізму і вона почала гойдати дужче у ритм ногою і тоді він поклав його знову на місце і заклав руки знову в кишені. Нараз усе її тіло охопило своєрідне почуття і з того як защеміла шкіра на голові і замуляло під корсетом вона зрозуміла що напевно починається те бо минулого разу воно теж почалося коли вона підстригла собі волосся бо настав молодик. Його темні очі знову в неї втупилися, тішачися з кожної рисочки, буквально її обожнюючи, наче святиню. Якщо погляд мужчини може висловити неприхований захват, то він світився на лиці того джентльмена. Захват від тебе, Гертрудо Мак-Дауел, і ти це знаєш.

Еді почала збиратися та й пора їй було вже давно і Герті зауважила що той її натяк справив бажаний вплив бо треба було далеченько йти берегом до того місця від якого можна котити колиску а Сіссі зняла з близнюків шапочки й опорядила собі волосся звичайно щоб привабливо виглядати і превелебний О’Генлон устав і ряса стирчала йому біля шиї а отець Конрой подав йому картку і він прочитав Panem de coelo praestitisti eis[241] а Еді й Сіссі увесь час говорили що вже час іти і її запрошували але Герті могла відплатити їм тією ж монетою і відмовила Еді підкреслено ввічливим тоном коли та запитала чи у неї часом не розбилося серце через те що її кинув залицяльник. Герті аж здригнулася. Її очі спалахнули холодним полум’ям, що було незмірно промовистіше за сотні зневажливих слів. Їй допекло до живого. Так, Еді загнала гостру шпичку, вона-бо вміла якнайневиннішим тоном сказати лихе слівце, знаючи, як боляче воно дошкулить, а злости в неї було, що у тієї скаженої кішки. Герті враз розтулила рота, аби відповісти, однак стримала ридання, яке підступило до горла, такого делікатного, такого бездоганного, так прегарно вирізьбленого, що про подібне художник міг тільки мріяти. Вона його любила була так ніжно, а він про те навіть гадки не мав. Легковажний ошуканець і дурисвіт, як усе чоловіцтво, він ніколи не зрозуміє, що для неї важив, і на мить її сині очі підпливли гіркими сльозами. Вони роздивлялися її з безжальною посмішкою, але зібравши всі свої сили, вона теж відповіла насмішкуватим поглядом і перевела на нього очі, аби вони теж побачили її новий здобуток.

— Овва! — відмовила Герті, швидка, як блискавка, і гордо підвела голову. — Кого схочу, того й причарую, нині-бо рік високосний.

Слова її пролунали наче згук кришталевих дзвіночків, мелодійніше за туркотіння горлиці, та вони були холодні, як криця. В її юному голосі вчувалися нотки, котрі свідчили, що з нею краще не жартувати. А містера Реггі з його гонором і силою грошей вона може послати к вовку, бо він негідь нікчемна, і вже ніколи про нього навіть не здумає і пошматує його дурну листівку на дрібнії клапті. А коли він зважиться на зальоти, то вона гляне на нього так презирливо, що він спопеліє на місці. Міс хирлява Еді знітилась, як остуджена, й аж з лиця почорніла, тож Герті бачила, що вона кипить од люті, хоч те й приховує, ну справжнє тобі зінське щеня, бо її слова втрапили в самісіньке око, хай не буде така заздрісна, вони обоє знають, що вона їм не рівня, що голова голові, а хвіст хвостові, і хтось інший те знає і бачить, отож хай собі намотають на вуса.

Еді спорядила малого Бордмена, щоб уже вирушати додому, а Сіссі поклала м’яча і лопатки, і відерця, і вже був час, бо мастер Бордмен наймолодший ждав у гості Сонка, і Сіссі йому сказала, що до нього дрімки йдуть і що дитина буде спатоньки, а мале було таке гарнесеньке і сміялося веселими очицями, а Сіссі ткнула задля жарту пальцем його маленький товстенький животик, а воно, з вашого дозволу, привітало свій новенький слинявчик.

— А щоб ти велике росло, здорове було! — вигукнула Сісс. — Геть зіпсувало слинявчика.

Невеличка contretemps[242] вимагала її уваги, але вона владнала цю справу, як оком змигнути.

Герті ледь стримала вигук і знервовано кахикнула а Еді спитала в чім річ а вона хотіла була відповісти що треба чуть як груші товчуть але ж вона завжди дотримувалася приписів доброзвичайности і з притаманним їй тактом просто сказала що вона почула бенедиктус бо з дзвіниці яка височіла над безлюдним берегом саме задзвонив дзвін бо превелебний О’Генлон ступив на олтар з покривалом що отець Конрой накинув на нього на його плечі даючи благословення й тримаючи в руках святе причастя.

Яке зворушливе було те видовисько у вечірньому присмеркові: Ерін[243] от-от мав поринути у пітьму, журливо бамкали вечірні дзвони^{675}, і водночас із обвитої плющем вежі вилетів кажан та й заходився шугати у сутінках, тоненько тужливо попискуючи. А вдалині вона бачила вогні маяків такі мальовничі що їй кортіло мати при собі скриньку з фарбами бо змалювати все це було легше аніж людину і скоро прийде робити своє діло ліхтарник він ітиме повз пресвітеріанську церкву і далі по тінистій Тритонвіл-авеню де гуляють пари і засвітить ліхтар біля її вікна де Реггі Вайлі повертав на велосипеді як вона читала у тій книжці «Ліхтарник» що її написала міс Каміне, авторка «Мебел Вон» та інших повістей. Бо Герті тішилася мріями про які ніхто не відав. Вона любила читати вірші й коли дістала на подарунок от Берти Сапл той гарненький альбом у коралово-рожевій палітурці записувати свої думки то поклала його у шухляді туалетного столика який хоч і не грішив розкошами, але був чепурненький і чистий. Саме там вона берегла свої дівочі скарби: черепахові гребінці, значок «дитина Діви Марії», пахощі «Біла троянда», око-бровелін, алебастрову мережану скриньку і стрічки на зміну, коли білизну приносили від пралі і там були пречудові думки записані фіолетовим чорнилом яке вона купила в крамниці Гелі на Дейм-стрит бо відчувала що теж може писати вірші аби тільки зуміла себе висловити як автор того віршу який так припав їй до душі що вона його переписала з газети котру знайшла якось увечері у неї загорнули городину. «Чи ти жиєш, моя мріє!» так він називався, а склав його Луїс Дж. Волш^{676} з Магєрафелта, а далі було щось про «надвечір’є, чи ти прийдеш?» і часто краса поезії, така сумна у своїй скороминущій чарівливості, туманила їй очі мовчазними сльозами, бо ж роки спливали, один за одним, і якби не та вада, вона б не боялася жодної суперниці, і то сталося випадково, коли вона сходила узвозом Делкі, й вона завжди намагалася її приховати. Але вона відчувала, що тому настане край. Коли вона побачить у його очах магічний блиск, то ніщо не зможе її стримати. Серце на мур не вважає — свою волю має. Вона принесе велику жертву. Усіх зусиль вона докладе на те, щоб поліпшити його думки. Дорожча за весь світ вона буде для нього і позолотить його дні щастям. Було одне вельми важливе питання, і їй страшенно кортіло довідатися, чи він одружений, чи вдівець, що втратив дружину, чи якась трагедія сталася на зразок того випадку, коли вельможі з чужинським прізвищем, котрий прибув з країни пісень, довелося посадити її в божевільню, жорстоко він учинив, хоч і задля добра. Хай навіть так — ну то й що? Чи має це велике значення? Усього, що хоч трохи віддавало неподобністю, її витончена душа інстинктивно сахалася. Вона гидувала тими бридкими істотами, пропащими жінками з пішоходу біля Доддерової корчми, що гуляли з солдатами та грубими мужчинами, не шануючи дівочої чести, неславлячи жіночу стать і попадаючи в поліційний відділок. Ні, ні: тільки не це. Вони будуть просто добрі друзі, як дорослі брат і сестра, без усього того іншого, не зважаючи на умовності Товариства з великої літери. Може, він носив жалобу за давнім коханням, яке пережив за незапам’ятних часів. Вона гадала, що його розуміє, Вона спробує його зрозуміти, бо чоловіки створені інакше. Давнє кохання чекало, чекало, простягнувши білі руки, благаючи синіми очима. Серце моє! Вона йтиме слідом за мрією свого кохання, слухатиметься веління серця, яке сказало, що він належить їй тілом і душею, єдиний мужчина у всьому світі, бо кохання було її проводир. Усе інше нічого не важило, Хай там що, а вона буде свавільна, не знатиме ані меж, ані перепон.

Превелебний О’Генлон поклав святе причастя у дароносицю і хор заспівав «Laudate Dominum omnes gentes»[244], а потому він замкнув дверцята дароносиці бо бенедиктус скінчився й отець Конрой подав йому капелюха щоб він його надягнув і злючка Еді спитала чи вона думає йти але Джекі Кефрі вигукнув:

— Ой, Сіссі, глянь-но!

І вони всі поглянули, чи то не зірниця, але Томмі побачив, як воно знову сяйнуло над деревами біля церкви, синє, а тоді зелене й пурпурове.

— Це фейєрверк, — сказала Сіссі Кефрі.

І вони всі помчали берегом, щоб побачити, як воно засвітиться над будинками і церквою, побігли безладним гуртом, Еді з колискою і маленьким Бордменом у колисці, і Сіссі, що тримала за руку Томмі й Джекі, аби вони не попадали.

— Ходімо, Герті, гукнула Сіссі. Це фейєрверк на благодійницькому святі.

Та Герті була незворушна. Вона не збиралася бігати за ними, як той песик. Хай собі ганяють, висолопивши язика, вона посидить на місці, так вона сказала, їй і звідціля добре видно. Від отих очей, що втупились у неї невідривно, кров шумувала в жилах. Вона подивилася на нього хвилину, ззирнулася з ним очима, і все збагнула. Жагуча пристрасть палала на тому обличчі, пристрасть мовчазна, як могила, і вона і стала його. Нарешті вони лишилися на самоті, ніхто на них не вилупляв очей, ніхто не пащекував, вона знала, що на нього можна звіритися до могили, бо він надійна, вірна людина, людина незламної і бездоганної чесности. Його обличчя й руки трепетали, і її охопив дрож. Вона закинула назад голову, вдивляючись у височінь на фейєрверк, і обійняла руками коліно, аби не впасти, відхилившися, і ніхто не бачив, окрім нього і неї, як вона оголила свої гарні зграбні ноги, пружні й тендітно округлі, і їй здалося, що вона чує калатання його серця, його хрипке дихання, бо вона знала про пристрасті таких, як він, чоловіків, про їхню палку кров, бо Берта Сапл колись розповіла їй під великим секретом і примусила заприсягтися, що вона довіку нікому не скаже, про джентльмена який жив у них на квартирі й працював у Комісії для поліпшення житлових умов і який витинав з паперу фігурки танцюристок, що метляють спідницями, і тих, що задирають ноги, і вона сказала, що часом він робив у ліжку не дуже пристойні речі, які навіть уявити важко. Та це було зовсім інше, бо тут було все по-іншому, бо вона майже відчувала, як він прихиляє її обличчя до свого, і перший швидкий дотик його гарячих гарних уст. До того ж гріх цей відпуститься, якщо не робити до одруження того, іншого, і треба аби були жінки-священики, які зрозуміли б тебе без слів, і у Сіссі Кефрі теж часом буває ув очах мрійний замріяний вираз, отож вона теж, голубонька, а Вінкі Ріпінгем схибнулася на фотографіях акторів, а до того ж це пояснюється тим, що в неї саме та річ починається.

І Джекі Кефрі гукнув, щоб дивилися, ось іще одна, і вона відхилилася назад, і підв’язки були сині, щоб поєднувалися з прозорими, і вони всі побачили й закричали дивіться, дивіться, ось летить, і вона відхилилася докраю, щоб побачити фейєрверк, і щось чудернацьке крутилося в повітрі, гасало туди-сюди, нечітке й темне. І вона побачила довгу римську свічку, що злітала над деревами вгору, вгору, і в напруженій тиші вони затамували дух від захоплення, а вона летіла вище й вище, а їй доводилося відхилятися далі й далі, щоб стежити за нею, вона опинилася високо-високо, майже зникла з очей, і обличчя їй зашарілося від напруги божественним чарівливим рум’янцем, і йому видно було також інші одіння, нансукові панталони^{677}, тканина, яка пестить шкіру, кращі ніж ті інші, вузенькі зелені, по чотири шилінги одинадцять пенсів, бо вони були білі, і вона показала йому і побачила що він побачив і свічка знялася так високо що на мить зникла з очей а вона тремтіла всім тілом бо так дуже відхилилася і йому добре видно було вище коліна де ще ніхто ані на гойдалці ані коли переходила вбрід і їй не було соромно і він теж не соромився дивитися так нескромно бо не міг стриматися від такого спокусливого чудового видовища напівофіри як оті танцюристки що метляють спідницями поводячись так нескромно перед джентльменами які дивляться а він дивився й дивився. Їй кортіло гукнути його здавленим од хвилювання голосом, простягнути йому назустріч свої білосніжні тендітні руки, відчути його губи на своєму білому чолі; той вигук дівочого кохання, тихий, приглушений вигук, вирваний з глибин душі, той вигук, що лунав крізь віки. А по тому в небо стрибнула ракета й спалахнула сліпучим світлом і О! по тому вибухнула римська свічка і то було наче зітхання О! і всі скрикнули О! О! у захваті і з неї линув потік золотих тоненьких ниточок і вони покапотіли додолу і ах! вони були всі зелені зорі що падали наче золотаві роси. О які гарні! О які ніжні, милі, ніжні!

По тому вони розтанули росяно у сірому небі; все затихло. Ах! Нахилившися швидко вперед, вона глянула на нього; то був зворушливий погляд, сповнений жалібного протесту, сором’язливого докору, і під тим поглядом він зашарівся, як дівчина. Він прихилився спиною до скелі. Леопольд Блум (бо це він) стоїть мовчки, потупивши голову перед цими юними простодушними очима. Яка він тварюка! Знову за своє? Його покликала світла чиста душа, а він, поганець, як їй відповів? Він повівся, як останній мерзотник. Зроду б собі не повірив! Але в очах тих було безмежнеє море прощення, і навіть для нього знайшлося вибачливе слово, хоч він помилявся і грішив, і впадав у облуду. Чи властиво дівчині про таке розповісти? Ні, тисячу разів ні. То була їхня таємниця, тільки їхня, самі вони лишилися під покровом присмерку, і ніхто не знав і не міг розповісти, крім маленького кажана, що тихенько шугав крізь вечірні сутінки, а маленькі кажани не вміють розповідати. Сіссі Кефрі свиснула, наслідуючи хлопців на футбольному полі, аби показати, що їй чорт не брат, а по тому вона крикнула:

— Герті! Герті! Ми йдемо. Ходімо з нами. Згори краще видно.

Герті сяйнула думка, і вона вдалася до невинних хитрощів, які підказує кохання. Вона засунула руку в кишеньку для носової хусточки, вийняла вату і помахала на відповідь, звичайно так, щоб він не бачив, а по тому поклала її назад. Гадаю, він з такої відстані не. Вона встала. Чи вони прощалися навіки? Ні. Вона мала йти, але вони зустрінуться знову там, і вона снитиме про те до зустрічі завтра, про свій передденний сон. Вона випросталася на повний зріст, їхні душі ззирнулися останнім тривалим поглядом, і очі, що сягнули її серця, сповнені дивовижним сяйвом, спинилися, мов заворожені, на її милому, наче квіточка, личеньку. Вона напівосміхнулася до нього стомлено, милою вибачливою усмішкою, усмішкою, що була на межі сліз, і вони розлучилися.

Поволі, не озираючись, вона подалася нерівним берегом до Сіссі, до Еді, до Джекі й Томмі Кефрі, до малого Бордмена. На той час запали густі сутінки, і на березі було каміння і деревиння, і слизькі водорості. Вона йшла з властивою їй спокійною гідністю, але обережно і дуже поволі, бо Герті МакДауел була…

Тісні черевики? Ні. Вона крива! О!

Містер Блум дивився вслід, як вона кульгала. Бідолашна дівчина! Ось чому вона залишилася на камені, коли інші гайнули геть. Я так і думав, що тут якась притичина. Оманлива красуня. У жінки та вада удесятеро вадливіша. Але поводяться вони поштиво. Добре, що я не знав, коли вона виставлялася. Все одно з перцем. Та то байдуже. Задля цікавости, як із черницею, чи негритянкою, чи дівчиною в окулярах. Ота косоока якась квола. Перед тим вони, мабуть, стають дражливі. Сьогодні страшенно болить голова. Куди я поклав листа? Ага, все гаразд. Всілякі чудні забаганки. Лижуть пенні. Дівчина в Транквільському монастирі, про яку розповідала мені черниця, любила нюхати нафту. Незаймані, мабуть, зрештою божеволіють. Сестра? У скількох дублінських жінок воно є сьогодні? Марта, вона. Щось у атмосфері. Тобто місяць. Але чому тоді не всі жінки водночас, разом з молодиком, я маю на увазі? Мабуть, залежить від того, коли вони народилися. Або всі починають гуртом, а тоді виходять із графіка. Інколи Моллі й Міллі в один час. У кожному разі на моє вийшло. Страшенно радий, що не зробив зранку в лазні над її дурненьким я покараю тебе листом. Винагорода за водія, що зранку в трамваї. Той ошуканець МакКой зупинив мене і так-таки нічого й не сказав. А його жінчин контракт у валізі, голос як у надбитого горщика. Вдячний за дрібні послуги. До того ж дешево. Варто тільки попросити. Бо вони самі хочуть. Жадають єством. Щовечора виходять із контор тічками. Вибирай кращих. Коли не хочеш, то нав’язуються. Шкода, що самі не бачать. Мрія тугого шланга. Де це було? Ага. Німа картина на Кепел-стрит: тільки для чоловіків. Цікавий Том. Бриль Віллі і що з ним дівчата зробили. Чи тих дівчат і справді фотографують, чи то все підроблено? Залежить од Lingerie[245]. Намацував вигини тіла під її déshabillé[246]. Також їх збуджує, коли вони. Я вся чиста, прийди забрудни мене. І вони люблять прибирати одна одну задля офіри. Міллі у захваті від нової кофточки Моллі. Спочатку. Надягають усе, щоб усе зняти. Моллі. Чому я купив їй фіалкові підв’язки. Нас теж: краватка, що він саме вдяг, його прегарні шкарпетки й куці штани. Того вечора, коли ми вперше зустрілися, він був у гетрах. Його прегарна сорочка вилискувала під чим? агатового кольору. Кажуть, жінка втрачає чарівність з кожною шпилькою, що її виймає. Пришпилені докупи. О, Мейрі згубила шпильку своїх[247]. Прибралась для когось, як лялечка. Фасон і їхні чари. Одразу ж змінюється, як тільки ви доходите його секретів. Крім сходу; Марія і Марта; тепер як і колись. Всяка розумна пропозиція приймається. Вона теж не поспішала. Завжди на той час шукає хлопця. Вони ніколи не забувають про побачення. Мабуть, сподіваються нагоди. Вони вірять у випадок, бо як і самі вони. А інші залюбки шпигають її час од часу. Подруги в школі, обіймаються за шию або сплітають пальці, цілуються і пошепки діляться нічого не вартими секретами в монастирському саду. Черниці з побіленими лицями, холодною завивкою, і їхні чотки бігають угору й униз, та ще й мстиві, бо їм самим до того зась. Колючий дріт. Не забудьте ж написати мені. А я напишу вам. Напишете? Моллі й Джозі Пауел. Поки приїде містер Райт, а тоді зустрічаються вряди-годи. Tableau! О, на бога, подивіться, хто це! Як тобі живеться? Що ти поробляєш? Цмок, страшенно рада, цмок, тебе бачити. Вдивляються одна в одну, вишукуючи вади. Вигляд у тебе чудовий. Посестри вищиряють зуби одна на одну. Скільки тобі залишилося? Одна одній посеред зими льоду не позичить.

Ет!

У цей час вони стають за чортів зліші. На виду чорні, як чорт. Моллі часто казала мені, що все здається на тонну вагою. Почухай мені п’ятку. Отак! О, як приємно! Я сам це відчуваю. Добре часом спочити. Чи вадливо тоді мати з ними до діла? Принаймні безпечно. Кисне молоко, лопаються струни. Щось я читав про рослини, що в’януть у саду. Крім того кажуть, якщо у неї в руках в’яне квітка, то вона кокетка. Всі вони кокетки. Гадаю, вона відчула, що я. Коли таке відчуваєш, то часто собі пару стрічаєш. Чи я їй сподобався чи що? На одяг вони дивляться. Завжди впізнають хлопця, що жирує: комірці й манжети. Та півні й леви роблять те ж саме, і олені. Водночас можуть уподобати розв’язану краватку тощо. Штани? А що коли б я тоді? Ні. Треба поступово. Не люблять грубого поводження. Поцілуєш у темряві, ніколи й не скаже. Щось у мені побачила. Цікаво, що. Радше вибере мене таким, як я є, аніж якогось напомадженого віршомаза з липким пасмом, що звисає над правим окуляром. Допомогти джентльменові у літературних. У моєму віці слід стежити за зовнішністю. Тримався так, щоб вона не бачила мене в профіль. А проте, хтозна. Гарні дівчата виходять за бридких чоловіків. Красуня й потвора. До того ж я не можу, якщо Моллі. Зняла брилика, аби показати волосся. Купила з широкими крисами, щоб сховати обличчя, коли зустріне когось знайомого, то нахилить голову або носить букет, щоб нюхати. Волосся на той час цупке. Десять шилінгів я витратив на гребінці Моллі, коли ми бідували на Голлес-стрит. Чому ні? А що якби він давав їй гроші. Чому ні? То все пересуд. Вона варта десять, п’ятнадцять шилінгів, більше, цілий фунт. Що? Я так вважаю. Усе те дурно. Зухвалець. Місіс Меріон. Чи я не забув написати адресу на тому листі, як на листівці, що я послав Фліннові. А той день, коли я пішов до Дріммі без краватки. Сварка з Моллі забила мені памороки. Ні, є ще Річі Гулдінг. Він теж. Його це страшенно мордує. Дивно, що мій годинник спинився о пів на п’яту. Пилюка. Для чистки вживають лій з акулячої печінки, міг би й сам це зробити. Заощадження.

Чи то сталось якраз тоді, коли він, вона?

Ет!

Містер Блум дбайливою рукою розправив свою мокру сорочку. О Боже, те криве чортеня. Починає холодити й прилипати до тіла. По тому не дуже приємно. Проте слід якось позбутися. Їм байдуже. Може, їх хвалять. Ходи додому, з’їж хлібця, випий молочка та помолися перед сном з діточками. А хіба ні? Природне видовище псує все враження. Треба, щоб було, як на сцені, грим, костюми, поза, музика. І назва теж. Amours акторок. Нелл Гвін, місіс Брейсгердл, Мод Бренскомб^{678}. Завіса піднімається. Срібне сяйво місяця. Дівчина замріяної душі. Ходи-но, миленька, поцілуй мене. Проте я відчуваю. Чоловікові надає сили. У тому й полягає таємниця. Добре, що я виточив, виходячи від Дігнема. То через сидр. Інакше не зміг би. По тому співати хочеться. Lacaus esant taratara[248]. А що, коли б я до неї заговорив? Про що? Кепський задум, коли не знаєш, як скінчити розмову. Спитаєш їх, а вони на відповідь тебе питають. Добра ідея, якщо нема іншої ради. Чудово, звичайно, коли скажеш: добрий вечір, і бачиш, що вона охоча: добрий вечір. А темного вечора на Аппієвій дорозі я ледве не заговорив до місіс Клінч^{679}, гадаючи, що вона. Ф’ю! Дівчина на Міт-стрит тієї ночі. Я призвів її до того, що вона говорила буцімто бридоту, а насправді ні. Вона називала своїм ковчегом. Дуже важко знайти таку, що. Агов! Як їм, мабуть, соромно, доки призвичаяться, коли вони спиняють, а ти не озвешся. І поцілувала мені руку, коли я дав їй ще два шилінги. Папуги. Натисни ґудзика, і пташка писне. Краще б не називала мене сером. О, її уста у пітьмі! Як вам не соромно, одруженому, з самотньою дівчиною! Оцим вони тішаться. Забрати мужчину від іншої жінки. Чи навіть почути про це. Я ж навпаки. Радий спекатися чужої дружини. Доїдати його недоїдки. Чолов’яга в Бертоновій корчмі випльовував хрящ. Той лист ще й досі в моєму гамані. Від того половина всіх нещасть. Але часом може статися, ні, не думаю. Заходьте. Все налаштовано. Я мріяла. Що? Починається найгірше. Як вони змінюють тему розмови, коли вона їм не до вподоби. Питає, чи ти любиш гриби, бо вона знала одного джентльмена, який. Або спитає тебе, що слід сказати, коли передумаєш і відмовишся. А проте, аби я прагнув довершити діло, то сказав би: я хочу, щось на цей зразок. Бо я хотів, Вона теж. Образити її. Потім помиритися. Удати, що чогось страшенно хочеш, а потім відмовитися заради неї. Це їм лестить. Мабуть, вона увесь час думала про когось іншого. Ну, то й що? Так воно й повинно бути, якщо вона міркує розсудливо: він, він і він. Все залежить од першого поцілунку. Сприятлива хвилина. Щось усередині в них вибухає. Чулу душу видно з очей, тайкома. Перший порив — найщиріший. Пам’ятають довіку. Моллі, лейтенант Малві, що цілував її під Мавританською стіною біля парку. Їй було п’ятнадцять, вона мені казала. Але груди випиналися. По тому заснула. То було після обіду в Гленкрі, коли ми їхали додому через засніжену гору. Скреготіла зубами уві сні. Лорд мер теж на неї накидав оком, Вел Ділон. Апоплексичний.

Вона з ними, дивиться на фейєрверк. Мій фейєрверк. Шугає вгору ракетою, додолу падає каменем, А діти, мабуть, близнята, чекають якоїсь пригоди. Хочуть стати дорослими. Одягають материне вбрання. Часу доволі, ще зрозуміють, що в світі до чого. І та, чорнява, з копицею на голові й негритянським ротом. Я знав, що вона вміє свистіти. Рот наче для того створений. Як у Моллі. Чому та шикарна повія у Джемета вдягла вуаль тільки до носа. Чи ви ласкаво не скажете, котра зараз година? Я скажу тобі, котра година, у темному завулку. Щоб не віддувалися губи, щоранку сорок разів промов «примхи і призми». Та ще й малого голубить. Збоку все видно. Звичайно, вони розуміють, бачачи птахів, тварин, немовлят. До певної міри.

Не озирнулася, простуючи берегом. Гордовита шельма. Ой дівчата-квіточки, Бережаночки! Гарні очі у неї, прозорі. Це враження не так через зіниці, як через білки. Чи вона знала, що я? Звичайно. Як кішка, що її собака не може досягти. Жінкам годі спіткати такого, як Вілкінс, що навчався зі мною в школі, він малював Венеру голий-голісінький. Вважати це за невинність? Бідолашний телепень! Його дружина родилась у щастячку. Зроду вони не сядуть на лавці з таблицею «Обережно, пофарбовано». У них навіть на потилиці очі. Зазирають під ліжко, шукаючи того, чого навіть у заводі немає. Хочуть нажахатися до смерти. А око гостре, як бритва, Коли я сказав Моллі, що чолов’яга на розі Каф-стрит гарний на вроду, то думав, їй він припаде до вподоби, а вона зразу ж угледіла, що в нього замість руки протез. Так воно й справді було. Звідкіля це в них? Друкарка, що бігла, перескакуючи через дві сходинки у Роджера Ґріна, аби показати свої ноги. Гадаю, передається від батька-матері до дочки. Природжена властивість. Наприклад, Міллі сушила носову хусточку на дзеркалі, щоб не прасувати. Найкраще місце для оголошення, щоб воно впало жінці в око, це дзеркало. А коли я послав її до Прескота купити Моллі хустку Пейслі, до речі, треба примістити те оголошення, то вона принесла решту в панчосі. Розумне дівчисько. Я не казав їй зроду. І покупки вона носить теж хороше. Чоловіків ваблять такі дрібниці. Коли рука була червона, вона підіймала її вгору і тріпала, щоб кров відливалася. Від кого ти навчилася? Ні від кого. Щось мені казала няня. О, хіба вони не знають? У три роки вона стояла перед туалетним столиком Моллі, якраз коли ми мали виїздити з Ломбард-стрит у західний район. У мене личко гарне. Маллінгар. Хто знає? Так на світі ведеться. Молодий студент. У кожному разі чесна, не те, що та. Проте вона була хоч куди. Боже, я змокрів. Справжнє ти чортеня. Округла литка. Прозорі панчохи натяглися так, що ледь не тріснули. Не те, що сьогодні та потороча. А. П. Панчохи зібгалися. Або та на Графтон-стрит. Білі. Фе!

У небі вибухнула ракета, розкидаючи тріскучі стріли. Бризь і бризь, бризь, бризь. І Сіссі з Томмі майнули вперед, щоб побачити, а за ними Еді з колискою, а Герті й собі за скелі. Чи вона? Дивися! Дивися! Бач! Озирнулася. Знає кицька, чиє сало з’їла. Я бачив, голубонько, твої. Я бачив усе.

Господи!

Однаково пішло мені на користь. Так важко на душі після Кірнанових, Дігнемових. За цюю втіху велика дяка. Це є у «Гамлеті». Господи! Усе з’єдналося докупи. Зворушення. Коли вона відхилилася, мені аж у горлі запекло. Ну просто голова йде обертом. Він має слушність. Проте міг би вклеїти ще гіршого дурня. Замість того, щоб розмовляти чорті про що. Потім я тобі все розповім. Однак то була наче мова, яку ми вдвох розуміли. Неможливо? Ні, її називали Герті. Проте, може, то фальшиве ймення, як моє, і адреса «Долфінс-барн» задля ширми.

Мабуть, мені спало те на думку через місце. Одним миром мазані. Витирають пера об свої панчохи. Але м’яч покотився до неї, наче розумів. Доля і під землею надибає. У школі я ніяк не вмів кинути влучно. Прямий, як дуга. Проте сумно, бо це триває лише кілька років, а по тому вони заклякнуть на кухні, і таткові штани скоро годитимуться на Віллі, і ямку для дитини, коли вони виноситимуть надвір, щоб вона зробила а-а. Не легка робота. Рятує їх. Стримує їх од гріха. Природа! Мити дітей, мити мерця. Дігнем. Дитячі руки їх завжди обіймають. Кокосові горіхи, мавпи, спочатку навіть не закриті, кисляк у пелюшках і жовтуватий сир. Не слід було давати немовляті порожній смочок. Наповнити вітром. Місіс Б’юфой, П’юфой. Треба зайти до лікарні. Цікаво, чи є ще сестра Келлен. Вона чергувала була вночі, коли Моллі виступала в Кофі-пелес. Той молодий лікар О'Гер, я помітив, як вона чистила його пальто. І місіс Брін, і місіс Дігнем теж колись були такі, що хоч веди до шлюбу. Найгірше вночі, місіс Даген розповідала мені в «Сіті Армс». Чоловік ввалюється п’яний, шинком від нього смердить за милю. Перегар б’є тобі в носа серед ночі. А зранку питає: чи я був учора п’яний? Але шпетити чоловіка — з того користи мало. Згодом воно на ній окошиться. Тримаються один за одного, водою їх не розіллєш. Може й жінки винні. Щодо цього Моллі їм не рівня. Південна кров. Муринська. Також обриси, фігура. Руки тягнуться до розкішних форм. Візьмемо для порівняння інших. Жінка замкнена вдома, як кістяк у Синьої Бороди. Дозвольте познайомити з моєю. Потому виводять якесь чорти-батька-зна-що, не знаєш, як її й назвати. Вразливе чоловікове місце завжди бачу в його жінці. Проте так воно од віку судилося, закохуються. Мають свої спільні таємниці. Є такі, що зійшли б на пси, аби якась жінка не взяла їх у руки. Дрібненькі дівчата на корх заввишки з куцими своїми чоловіками. Бог створив їх одне для одного. Часом діти виходять ставні. Мінус на мінус дає плюс. Або багатий сімдесятилітній стариган, а поряд з ним шаріється наречена. Весілля у травні, а каяття у грудні.

Ох!

Інша річ, коли здоровило на шість футів, а жіночка йому до пояса. Довготелесий і куца. Великий він, мала вона. Дуже дивна пригода з моїм годинником. Наручні годинники завжди йдуть неправильно. Цікаво, чи є магнетичний зв’язок між людьми, бо саме був час, коли він. Так, гадаю, відразу. Кота немає, миші гуляють. Пригадую, як я вдивлявся у Філлейн, Зараз це теж пояснюють магнетизмом. У основі всього магнетизм. Наприклад, земля і сама притягує, і її притягує. Це причина руху. А час? Оце і є час потрібний для руху. Якщо одне зупиниться, то вся астрономія спиниться мало-помалу. Так воно влаштовано. Магнітна стрілка показує, що робиться на сонці, на зірках. Шматочок криці. Коли простягаєш виделку. Ну ж бо. Ну ж бо. Торкнися. Чоловік і жінка. Виделка і криця. Моллі, він. Прибираються й дивляться, й пропонують, і показують, і показують більше, і якщо ти мужчина, то спробуй побачити і наче чхнути хочеться, ноги, дивися, дивися, і якщо маєш хоч трохи відваги. Торкнися. Доводиться відпустити.

Цікаво, як вона почуває це. Перед чужою людиною вдає, що страшенно соромно. Ще дужче соромиться, коли в панчосі дірка. Моллі, випнула щелепу відхилила голову, спостерігаючи фермера у чоботях і острогах на виставці коней. І коли малярі були на Ломбард-стрит у західній частині. Гарний голос був у того хлопця. Як починав Джульїні^{681}. Пахне наче квітами. Це теж було. Фіалки. Може від терпентину, що у фарбі. Вони для всього знаходять свій ужиток. Водночас шкрябала виступцем по підлозі, аби вони не почули. Та, мабуть, багато є таких, що їх ніяк не подолаєш. Можуть цілими годинами. Щось ніби завиває мене з усіх боків і спину до половини.

Стривай-но. Гм. Гм. Це її парфуми. Чому вона махала рукою. Залишаю це тобі, щоб ти мене згадував, коли я буду далеко на подушці. Що воно таке? Геліотроп? Ні. Гіацинт? Гм. Мабуть, троянди. Такий запах був би їй до душі. Пахучий і дешевий; скоро стає затхлий. Чому Моллі подобається опопанакс. Для неї він гожий, якщо додати трохи ясмину. Її високі ноти і низькі ноти. На танцювальному вечорі вона його зустріла, танець годин. Сталося це через задуху. Вона була в чорному вбранні, і від нього линув дух парфумів, якими вона напахтилася попереднього разу. Добрий провідник парфуми? Чи поганий? Світло теж. Може, є якийсь зв’язок. Наприклад, якщо зайдеш у льох, де темно. Теж загадкова річ. Чому я почув їх тільки зараз? Дійшли не зразу, як і вона, поволі, але певно. Мабуть, це багато-багато мільйонів крихітних часточок, що плавають у повітрі. Авжеж, так воно і є. Бо ті острови прянощів, сингалезці сьогодні зранку, вони чують їх носом за багато миль. Поясню вам, у чому річ. Це щось на зразок тоненької пелени чи павутиння, що вкриває їм шкіру, вона тоненька наче той газ, і вони без упину її випускають, того не відаючи, вкрай тоненьку і барвисту, наче веселка. Пристає до всього, що вона скидає. Носок її панчохи. Теплий черевик. Лишається. Трико; хвицне ногою, його скидаючи. Бувай до наступного разу. А кіт теж полюбляє нюхати її сорочку на ліжкові. Впізнає її запах серед тисячі. І вода у ванні. Нагадує мені суниці з вершками. Цікаво, де воно насправді. Там, чи під пахвами, чи під шиєю. Бо доходить звідусіль. Гіацинтові парфуми виробляють з олії чи ефіру чи ще чогось. Мускусний щур. Міхур у них під хвостами виділяє один гран пахощів за багато років. Собаки нюхають один одного ззаду. Здрастуй. Здоров. Як ти пахнеш? Гм. Гм. Гарно, дякую. Тварини цим керуються. Так, але ж поміркуймо. Ми так само. Наприклад, декотрі жінки так відлякують, коли у них місячні. Ризикнеш підійти. І почуєш такий сморід… Схожий на що? Може на тухлий оселедець? Бррр! Прохання на цей газон не ставати.

Може, й вони чують чоловічий запах. А який же? Рукавички сиґарного кольору, що я бачив днями на столі у Довготелесого Джона. Дихання? Воно пахне тим, що ти з’їв і випив. Ні. Я маю на увазі чоловічий дух. Мабуть, воно з тим зв’язано, бо у священиків, які, вважається, не, дух інакший. Жінки крутяться навколо, як мухи коло меду. Відгороджений олтар, дістатися до нього за будь-яку ціну. Дерево забороненого священицького плоду. О, отче, чи ви? Дозвольте, я перша. Воно поширюється по всьому тілу, просочується…

Містер Блум устромив свого носа. Гм. У. Гм. Виріз свого жилета. Мигдалем чи. Ні. Лимонами. Ага, ні; це ж мило.

О, між іншим, той лосьйон. Я ж відчуваю, наче щось забув. Так і не вернувся і за мило не заплатив. Не до вподоби носити пляшки, як та стара відьма зранку. Гайнз міг би віддати мені ті три шилінги. Треба було споминути про Мігерів, щоб йому нагадати. Проте, якщо він зробить той абзац. Два шилінги дев’ять пенсів. Поганої думки він буде про мене. Зайду завтра. Скільки я вам винен? Три шилінги дев’ять пенсів? Два шилінги дев’ять пенсів, сер. Є. Може іншим разом не дати в кредит. Таким робом віднадиш своїх покупців. У шинках це буває. Хлопці записують свій рахунок на грифельній дошці, а потому вислизають у провулок і гайда в інше місце.

Ось той вельможний добродій, що був проходив. Привіявся від бухти. Одійшов якраз настільки, аби вчасно вернутися. На обід завжди дома. Видно натоптаний: добре підживився. Тепер природою милується. Попоїв, — помолися. По вечері мерщій за двері. Певна річ, має невеличкий рахунок десь у банку, тепле місце в уряді. Аби зараз піти слідом за ним, зніяковів би, як хлопчаки-газетярі за мною сьогодні. Однак маєш з того науку. Бачимо себе, як інші нас бачать. Якщо жінки не сміються, то яка з того шкода? У цей спосіб можна довідатися. Спитай себе, хто він такий. «Загадкова людина на березі», сенсаційна повість містера Леопольда Блума. Гонорар — гінея за шпальту. А той чолов’яга у брунатному макінтоші сьогодні біля могили. Проте його долю мозолі обсіли. Здорова людина, мабуть, сприймає усякі. Кажуть, що коли свистіти, то дощ піде. Десь він таки йтиме. Сіль у Ормондовому коктейлі. Тіло відчуває зміни в атмосфері. Старій Бетті крутить суглоби. Пророцтво матінки Шіптон^{682} щодо кораблів, умить вони вгору полинуть. Ні. Це ознака дощу. Шкільна читанка. І далекі горби видаються близькими.

Гаут. Маяк Бейлі. Два, чотири, шість, вісім, дев’ять. Бач. Треба змінити, а то подумають, що будинок. Манять кораблі на скелі. Боже милий. [У примітках це місце потрактовано як Грейс Дарлінг^{683} — вочевидь, з іншого перекладу. — Прим. верстальника.] Люди бояться темряви. Також світлячки, велосипедисти; час світити світло, Діаманти виблискують яскравіше. Світло діє заспокійливо. Від нього ніякої шкоди. Тепер, звичайно, краще ніж колись. Сільські дороги. Ширнуть тебе ножем ні за копійку. Проте існує два типи. Супляться або всміхаються. Змилуйтеся! Де там. Поливати рослини теж найкраще в холодку, коли зайде сонце. Ще й досі є трохи світла. Червоні промені найдовші. Ройгбіз Венс навчав нас: червоне, жовтогаряче, жовте, зелене, синє, індиго, фіалкове. Зірку я бачу. Венеру? Ще не можна визначити. Дві, а коли три, то вже ніч. Чи оті нічні хмари були там увесь час? Скидаються на корабель-привид. Ні. Постривай. То дерева? Видиво. Міраж. Це країна вечірнього сонця. Сонце гомрулу сідає на південному сході. О, краю мій, — прощай.

Падає роса. Шкідливо для тебе, голубонько, сидіти на тому камені. Струменить білим. Дитя ніколи не зможе народитися. Хіба що буде таким дужим, що сам руками й ногами продереться назовні. І сам можу підхопити геморой. Липкий, як нежить улітку чи болячка на губах. Або порізатися травинкою чи папірцем. Тертя сидіння. Хотів би я бути тією скелею, що вона на ній сиділа. Ой, рибонько, ти не знаєш, яка була гарненька. Мені вони починають подобатися у такому віці. Зелені яблука. Пристати на пропозицію. Мабуть, більше нам ніколи не сидіти, закинувши ногу на ногу. Також сьогодні в бібліотеці; студентки. Щасливі їхні стільці. Але це вплив вечора. Вони все відчувають. Розкриваються, наче квіти, знають свою годину, соняшники, земляні груші, у бальних залах, люстри, проспекти під ліхтарями. Нічні левкої в саду у Мета Діллона, де я поцілував її в плече. От аби тоді я мав її портрет, на повний зріст, змальований олією. І залицявся я теж у червні. За роком рік. Історія повторюється. Гей ви, скелі й бескиди, я знову до вас прийшов. Життя, кохання, мандрівка навколо власного маленького світу. А тепер? Звичайно, шкода, що вона крива, але гляди, не виявляй забагато жалощів. Вони цим користаються.

Тепер на Гауті все спокійно. Далекі горби здаються. Де ми. Рододендрони. Мабуть, я йолоп. Йому дістаються сливи, а мені кісточки. Коли діло доходить до мене. Стара гора бачила все те. Змінюються імена: та й годі. Коханці: чпок-чпок.

Утома мене проймає. Може, встати? О, зачекай. Забрало усю снагу мою, мале бісеня. Вона мене поцілувала. Моя молодість. Уже ніколи. Лиш раз вона буває. Її теж. Поїду туди завтра поїздом. Ні. Повертаюся інший. Як змалечку, коли приходиш удруге в гості. Нового я бажаю. Нічого нового під сонцем. До вимоги. «Долфінс-барн». Ви нещасливі у вашому! Лиха дівчинка. У «Долфінс-барн» ми загадували шаради у домі Люка Дойла. Мет Діллон з гуртом своїх дочок: Тайні, Єтті, Флої, Меймі, Луї, Гетті. І Моллі теж. Це було вісімдесят сьомого. За рік до того, як ми. І старий майор, що полюбляв чарку. Цікаво, що вона одиначка, я одинак. Отож повторюється знову. Думаєш, що від себе тікаєш, і знову себе стрічаєш, Найдовшою обхідною дорогою найшвидше дістанешся додому. І саме коли він і вона. Цирковий кінь бігає колом. У Ріп ван Вінкла^{684} ми гралися. Ріп: дірка в пальті Генні Дойл. Ван: фургон, що хліб розвозить. Вінкл: скойки і черепашки[249]. По тому я удав з себе Ріп ван Вінкла, що вертається додому. Вона дивилася, прихилившись до буфету. Муринські очі. Двадцять років проспав у Сонній долині. Все змінилося. Забули. Молодь постаріла. Його рушниця заіржавіла від роси.

Ба. Що воно літає? Ластівка? Мабуть, кажан. Гадає, що я дерево, такий сліпий. Невже у птахів немає нюху? Метемпсихоз. Вірять, що можна від горя перетворитися на дерево. Плакуча верба. Ба. Ось він. Потішне звіреня. Цікаво, де він живе. Вгорі на дзвіниці. Дуже можливо. Висить униз головою серед святих пахощів. Мабуть, його дзвін сполохав. Здається, служба скінчилася. Чути було, як вони старалися. Молися за нас. І молися за нас. І молися за нас, добра ідея — повторення. Те ж саме в оголошеннях, Купуй у нас. І купуй у нас. Так, у священиковому домі світиться. Їхня скромна трапеза. Пригадую, як я помилився у Тома, оцінюючи маєтність. Насправді двадцять вісім. У них два будинки. Брат Габріеля Конроя курат. Ба. Знову. Цікаво, чому вони виходять уночі, як миші. Вони змішаної породи. Птахи скидаються на мишей, які плигають. Що їх лякає, світло чи шум? Краще сидіти тихо. Роблять усе інстинктивно, як пташка, що в посуху напилася з глечика, накидавши туди камінців^{685}. Схожий на малого чоловічка у плащі з крихітними руками. Манюсенькі кісточки. Я майже бачу, як вони мерехтять синьо-білим. Колір залежить од світла. Наприклад, подивися на сонце, як орел, по тому глянь на черевик і побачиш жовтувату пляму-ляпку. Хоче на всьому поставити своє клеймо. Наприклад, зранку той кіт на сходах. Кольору рудого торфу. Кажуть, що ніколи не побачиш їх три масті. Неправда. Отой напівсмугастий біло-черепаховий у «Ситі Армз» з літерою «т» на лобі. Людина бачить п’ятдесят різних кольорів. Гаут недавно аметистового. Скло виблискує. Саме в такий спосіб той мудрець, як це його звали, зі збільшувальним склом. Отак займається верес. Не може бути, щоб од сірників туристів. Як? Може сухі галузки труться одна об одну на вітрі й сонці. Або розбиті пляшки у заростях дроку стають на сонці за збільшувальне скло. Архімед. Таки згадав! Ще маю непогану пам’ять.

Ба. Хто зна, чого вони літають. За комахами? Ота бджола, що влетіла минулого тижня в кімнату і заходилася гратися зі своєю тінню на стелі. Може, саме та, що вкусила мене, знову прилетіла подивитися, Пташки теж ніколи не знають, що кажуть. Як наші балачки. А вона каже, а він каже. Треба мати неабияку відвагу, щоб перелетіти океан туди і назад, багато, мабуть, гинуть під час штормів, на телеграфних дротах. Морякам теж доводиться непереливки. Здоровезні океанські пароплави сунуть у темряві, мукаючи, як морські корови. Faugh a ballagh[250]. Згинь ти пропадом, клята маро. Інші на кораблях, вітрило тріпоче, наче благенька хусточка, коли здіймається гураган. До того ж одружені. Часом роками десь на краю світу. Насправді він безкрайній, бо земля кругла. Кажуть, що дружина в кожному порту. Не позаздриш їй, якщо вона вірно чекає, доки Джонні знову завітає додому^{686}. Якщо він коли-небудь таки завітає. Винюхують усі портові закутки. Як можуть вони любити море? А проте люблять. Кітву піднято. Гайда у мандри з наплічником чи медальйоном, що він надягнув на щастя. Ну? І тефілім[251]^{687}, ні, як воно зветься те, що батько бідолашного татка повісив на дверях торкати. Воно вивело нас із Єгипту і привело у дім неволі. Щось-таки є у всіх цих забобонах, бо, йдучи з дому, ніколи не знаєш, яка тебе небезпека спіткає. Чіпляється за дошку або сидить верхи на колоді, змагаючись зі смертю, підперезаний оперезаний корковим поясом, ковтає солону воду, отак він і бавить останні свої хвилини, доки його поцуплять акули. Чи риб коли нудить од морської хитавиці?

По тому настає блаженна тиша, на небі ні хмаринки, море гладеньке, спокійне, команда і вантаж пішли до чорта в зуби. З неба дивиться місяць. То не моя вина, друзяко.

Заблукана довга свічка з добродійницького свята «Мірус» пливла по небу в пошуках грошей для лікарні Мерсера і розламалася, падаючи, і випустила гроно зірок, усі фіалкові, крім одної білої. Вони полинули, впали; вони зблякли. Пастуша година; година привіту і година побачення. Від оселі до оселі, сповіщаючи про себе завжди жданим подвійним стукотом, ходив дев’ятигодинний поштар, і ліхтарик біля його пояса поблискував тут і там мов світлячок, крізь лаврові живоплоти. А між п’яти молодих дерев гніт на жердині запалив ліхтар біля тераси Лігі. Повз ширми освітлених вікон, повз рівні садки проступав пронизливий голос, вигукуючи, репетуючи: «Івнінг телеграф», терміновий випуск! Як скінчилися верхогони на «Золотий кубок»! і з дверей Дігнемового будинку вибіг хлопець і гукнув. Джеркочучи, кажан шугав то сюди, то туди. Удалині на піски наповзав сірий прибій. Гаут налаштувався спати, втомлений довгими днями і шелестінням рододендрона (він був старий), і радів з того, що здіймається нічний бриз, куйовдячи його папоротеві пасма. Він ліг, але розплющив червоне недремне око, глибоко й повільно дихаючи, він сонний був, але не спав. А вдалині на банці Кіш плавучий маяк на якорі мигав, моргав до містера Блума.

Ну й життя мабуть у тих хлопців, сидять на одному місці, як прокляті. Ірландський комітет у справах маяків. Кара за їхні гріхи. І берегова сторожа. Ракета і буй, і шлюпка. Той день, коли ми гуляли морем на «Ерінз Кінг», і кинули їм лантух старих газет. Ведмеді в зоопарку. Паршива подорож. П’яниці виїхали розворушити свої печінки. Блювали за облавок, годуючи оселедців. Нудота. А жінки, смертельний жах у них на обличчі. Міллі ж аніскілечки не злякалась. Її синій шарф майорить, сміється. Не знають, що таке смерть у цьому віці. До того ж у них чисті шлунки. Але їм лячно, коли згубляться. Тоді у Крамліні ми сховалися за деревом. Я не хотів. Мамо! Мамо! Діти у лісі. Лякають їх також масками. Підкидають їх угору і ловлять. Я тебе вб’ю. Чи це тільки напіврозвага? Або діти граються у війну. Цілком серйозно. Як то люди можуть націлювати один на одного рушниці? Часом вони вистрілюють. Бідолашна малеча. Єдиний клопіт гарячка та кропивниця. Від того я дав їй проносного: каломелю. Після того, як поспала з Моллі, і їй покращало. Такі ж самісінькі зуби у неї. Що вони люблять? Свою подобу? Але зранку вона за нею ганялася з парасолькою. Може, так, щоб не забити. Я помацав її пульс. Бився. Маленька ручка була; тепер велика. Любенький татусику. Все те каже рука, коли торкнешся. Любила лічити ґудзики на моєму жилеті. Пам’ятаю її перший корсет. Смішно було дивитися. Перш за все маленькі пипки. Ліва, гадаю, чутливіша. Моя теж. Ближче до серця. Підбивають ватою, якщо в моді повні. Коли зростала, боліло вночі, гукала, кликала мене. Злякалася, коли природа вперше вступила в свої права. Бідолашна дитина! Мати теж почуває себе незвичайно. Вертаються дівочі літа. Ґібралтар. Споглядаючи з Буена Віста. Вежа О’Гари. Верещить морське птаство. Стара берберійська мавпа, що пожерла всю свою родину. Захід сонця, постріл гармати — знак, що кордон закриватимуть. Дивилася на море, вона мені казала. Вечір такий, як нині, але ясний, безхмарний. Я завжди гадала, що вийду за лорда або джентльмена з власною яхтою. Buenas noches, señorita. El hombre ama la muchacha hermosa[252]. Чому за мене? Бо ти так відрізнявся од інших.

Чого його сидіти тут усю ніч, крячкою. Від цієї погоди на душі нудно. Зважаючи на світло, тепер, мабуть, десь коло дев’ятої. Податися додому. Запізно йти на «Лію, лілею Кіларні». Ні. Може, ще не спить. Зайти в лікарню подивитися. Сподіваюся, вона розродилася. Довгий був у мене день. Марта, баня, похорон, дім з ключами, музей з тими богинями, Дедалусова пісня. Потім той крикун у Барні Кірнана. Я йому показав. П’яні базіки. Він аж ізсудомився, коли я сказав про його бога. Не слід було відплачувати. Або? Ні. Хай би йшли додому й сміялися з себе. Завжди тягне до товариства. Боюся самотини, як дворічне маля. А що, аби він мене влучив. Подивитися з іншого погляду. Виходить не так то вже й кепсько. Може, він і не хотів ударити. Тричі слава Ізраелю. Тричі ура зовиці, про яку він харамаркав, три ікла їй у рот. Краса такого ж кшталту. Надзвичайно приємне товариство чай пити. Сестра дружини дикуна з Борнео щойно прибула до міста. Уявити собі рано зранку зблизька. У всякого свій смак, як сказав Морріс, поцілувавши корову. Але втрутилися Дігнемові. Паскудно почуваєш себе в домі, де господарі в жалобі, бо не знаєш, на яку ступити. В кожному разі вона добивається грошей. Треба зайти до тих удів-шотландок^{688}, я ж обіцяв. Дивне прізвище. Вважає, що ми неодмінно повинні перші дуба врізати, Ота вдова в понеділок чи це було біля Крамера що позирнула на мене. Поховала бідолашного чоловіка, а сама живе-гараздує на страхову премію, її вдовина лепта. Ну? А що їй, по-твоєму, робити? Якось треба дні терти. От удівця я не можу бачити. Такий самітний вигляд. Бідолаха О’Коннор, дружина й п’ятеро дітей потруїлися тут мідіями. Стічні води. Безнадійно. Треба, щоб яка-небудь добра поважна жінка в кастрюлеподібному капелюшкові його приголубила. Взяла його під опіку, кругловида, як місяць, і великий фартух. Жіночі сірі фланелеві штани, по три шилінги пара, дивовижно дешеві. Негарна й люба, кажуть, люба довіку. Бридка; жодна жінка не вважає себе бридкою. Кохай, бреши й будь гарний, бо завтра помремо. Бачу часом, як він ходить, намагається збагнути, хто вкоїв цю штуку. К. п. ц.: капець. Доля. Він, не я. Часто буває також з крамницею. Наче її заворожено. Снилося минулої ночі? Стривай. Якась плутанина. Вона була взута у червоні виступці. Турецькі. Носила бриджі. А що коли б і справді. Чи вподобав би я її в піжамі? З біса важко відповісти. Нанетті поїхала. Пакетбот. Досі вже біля Голігеда. Треба помістити те Кізове оголошення. Використати Гайнза і Крофорда. Нижні спідниці для Моллі. Щось вона має у них покласти. Що саме? Може, гроші.

Містер Блум нагнувся і перекинув папірець, що лежав на березі. Він підніс його до очей і придивився. Лист? Ні. Не вчитаю. Краще піду. Краще. Важко з місця зрушити. Аркуш старого зошита. Всі оці ямки й камінчики. Хто міг би їх полічити? Ніколи не знаєш, що тобі подобається. Пляшка з запискою про скарб, викинутий з розбитого корабля. Пакунки поштою. Діти завжди шпурляють у море всяку всячину. Надія? На волю хвиль. Що це таке? Паличка.

Ох! Геть утомився. Не ті вже літа. Чи вона прийде сюди зранку? Чекати на неї десь завжди. Повинна прийти. Убивці вертаються. А я?

Містер Блум легенько розворушив палицею товстий шар піску біля своїх ніг. Залишити їй записку. Може зостанеться. Що?

Я.

Який-небудь полісмен затопче зранку. Марно. Змиє. Приплив сюди доходить, калюжа біля її ніг. Нахилися, побачиш у ній моє лице, темне дзеркало, дихни на нього, ворушиться. Всі ці каменюки, помережані лініями і подряпинами, і літерами. О, ці прозорі! До того ж вони не знають. Що там той інший світ. Я назвала тебе негарним хлопчиськом, бо мені не подобається.

Є.

Не поміститься. Цур йому.

Містер Блум спроквола розрівняв літери черевиком. Пісок безнадійна річ. На ньому нічого не росте. Все в’яне. Великі судна навряд чи сюди підходять. Крім Гінесових барж. Навколо Кіша за вісімдесят день^{689}. Зроблено напівнавмисно.

Він пошпурив геть своє дерев’яне перо. Палиця впала в намул і застрягла одним кінцем. Якби спробував так зробити, то кидав би цілий тиждень безперестану, а не зміг би. Випадок. Ми вже ніколи не зустрінемося. Але то було чудово. Прощавай, голубонько. Дякую. Я почуваюся таким молодим.

От якби зараз подрімати трохи. Мабуть близько дев’ятої. Ліверпульський пароплав уже давно відчалив. Навіть диму не видно. А вона й інше може зробити. І робила. Белфаст. Я не поїду. Прожогом туди, прожогом назад до Енніса. Хай він. Заплющу на хвилинку очі. Але не спатиму. Напівсон. Ніколи не повторюється. Знову кажан. Нешкідлива тваринка. Лише кілька.

О люба всі твої маленькі жіночі я її брудну брейсгердл мене змусила кохатися липне ми двоє неслухняних Грейс голубонька вона його половина ліжко зустріла його панчохи гофровані спідниці для Рауля щоб парфуми які твоя дружина чорне волосся напружся під тілиста señorita юні очі Малві пампушки роки сни вернеться нижній кінець Агендат млосний любосний показала мені свої наступного року в панталонах повернеться наступного в своїх наступного.

Кажан гасав. Сюди. Туди. Сюди. Далеко в сірому задзвонили дзиґарі. Містер Блум похилився, дихав, роззявивши рота, його лівий черевик замазався збоку в пісок. Лише кілька.

Закукукав годинник на камінній поличці у священиковому домі, де превелебний О’Генлон і отець Конрой і велебний Джон Г’юз. І. пили чай і содовий хліб з маслом і смажені баранячі котлети з грибною підливкою і розмовляли про

Через те що маленька пташка вискочила зі своєї маленької хатки сповістити годину Герті Мак-Дауел зауважила годину вона була там бо і на була страх яка тямуща щодо подібних речей, атож, вона була така, Герті Мак-Дауел, і вона відразу зауважила, що той джентльмен-чужоземець, що сидів на каменюках позираючи був

Епізод 14

Deshil Holies Eamus. Deshil Holies Eamus. Deshil Holies Eamus[253]^{690}.

Дозволь нам, о сонцеликий яснозорий Горгорне^{691}, швидко розродитися і гойно розплодитися. Дозволь нам, о сонцеликий яснозорий Горгорне, швидко розродитися і гойно розплодитися. Дозволь нам, о сонцеликий яснозорий Горгорне, швидко розродитися і гойно розплодитися.

Гоп-гоп-гоп! Зараз, хлопче, гопки, потім, хлопче, копки! Зараз, хлопче, гопки, потім, хлопче, копки! Зараз, хлопче, гопки, потім, хлопче, копки!

Чи не всім відомо що коли заходить мова про тямовитість того чи іншого чоловіка в різних справах які добре обізнані люди вважають найкориснішими для вивчення чого найученіші з них і найшановніші за високі осягнення їхнього розуму дотримувалися коли зграйно твердили що за однакових інших обставин розквіт держави найпереконливіше свідчиться не блиском і пишнотою а здебільшого тим як зростають датки для справи продовження і примноження роду яка зазнаючи втрат стає коренем лиха а за успішного свого здійснення може служити підтвердженням благодійної спроможности всевладної природи бо ж хто на світі є такий що маючи у мізку своєму бодай трохи клею не втямив би що блиск і пишнота можуть приховувати ниці й підлотні наміри або ж навпаки хто такий репаний та неосвічений що нездатний утямити що з усіх дарів природи ніщо не може зрівнятися з даром розмноження отож кожен доброзвичайний громадянин повинен роз’яснювати і проповідувати аби те що в державі було так досконало налагоджено надалі не виявилося впровадженим без колишньої досконалости а далі занепад високоморальних звичаїв успадкованих від предків може довести поспільство до такої деградації що потрібна буде неабияка відвага тому хто зможе осмілитися виступити і гучно оголосити що не може бути паскуднішого наміру ніж спроба відвернути увагу люду від постійного і підступного намагання зневажити і забути заповіт предків який попереджаючи про загрозу зубожіння й усезагального занепаду нагадував що найперший їхній обов’язок є безнастанне продовження роду.

Відтак нас ніщо не спонукає впадати в недомудрення коли як найнадійніші історики звістують у кельтів у яких не було звичаю вихваляти щось таке що по суті своїй похвали не вартує всіляко шанувалося мистецтво лікування. Не згадуючи вже про облаштування шпиталів, притулків для прокажених, лазень, чумних ям, найславетніші їхні зцілителі, що походять із відомих фамілій О’Шілів, О’Гіків, О’Лі^{692}, змудрували різні методи якими недужих а також тих що були схильні захворіти знову оздоровлювали надійно навіть коли вони слабували на «танець святого Віта» чи на хронічний пронос. Позаяк ми не маємо сумнівів що до кожної справи яка більше чи менше вагома є для загального добра треба підготуватися відповідно до її вагомости що було заплановано (важко сказати чи вирішено зробити це передбачливо заздалегідь чи вже маючи певний досвід бо судження пізніших дослідувачів між собою розрізняються і навіть досі анітрохи не з’ясовані є) у погодженні з цим планом материнство від усякої мінливости начебто забезпечено бо хоч який догляд був би потрібний у цей трудний для кожної жінки час пологів він був би негайно забезпечений за найпомірнішу плату до того ж не тільки тим які дуже грошовиті але також і тим хто не маючи достатків приречені на нужденну а часом і на гірше нужденної долю^{693}.

Віднині й надалі їм уже не загрожують ніякі прикрощі бо весь загал сукупно усвідомив і поклав собі що не може бути гаразду коли його немає у матерів дітородних і як боги мають привілей жити вічно так само і смертні мають право продовжувати свій рід і коли жінка перебувала при надії то її гляділи постійно а коли вона була при порі її відвозили до притулку. Ось він чин мудрої нації вражає він не тільки коли бачиш його на власні очі а й коли чуєш про нього і він захоплює тим що ця нація завбачливо шанувала свою матір яка відчувала що її плекають всіляко і бережуть.

Ще не народженим дитям уже опікуються. Воно ще в матерньому недрі а вже люблене-голублене. Усе що треба коли з’явиться воно на світ Божий уже наготовлене з пильністю трудолюбною. Ліжниці тут ладні і повитухи запопадливі і страви поживні і якнайчистіші сповитки нарихтовані і чекають доки дитя народиться є також ліки помічні цілющі які потрібні будуть для породіллі а ще є струменти хірургійні що бувають принагідні не забуто й про картини для усолоди зору з вабливими краєвидами з різних земних широт і також подобами Божими та людськими розважені кожна в самотині своєї кімнати і кров у них у жилах теплішає що сприяє легшому перебігу пологів у цих пологових теремах високих будівлях споруджених так що кімнати там завжди осяяні сонцем і нагріті його теплом і кожна жінка яка збирається народжувати там чекає свого часу з нетерпінням.

У пізню вечірню годину біля дверей пологового будинку спинився чоловік. Він, чоловік цей, належав до племені Ізраїлевого, яке по світу блукає й уже прибилося до сеї далекої землі. І от співчуття до чужої породіллі-страдниці привело його до пологового терему.

Господарем цього терему є чоловік на ім’я Горн. Сімдесят ліжниць він тримає в ньому для породіль, котрі в муках приведуть на цей світ здорових дітлахів як провістив колись ангел Господній Діві Марії. Сестри-жалібниці у білих шатах і вдень і вночі ходять по покоях пильнують супокою породіль. І догоджають кілько змога є тим которі слабують. За дванадесят місяців їх тут побувало три сотні. Добрі доглядальниці вони удвічі можливого в палатах роблять щоб підтримати славу їхнього господаря шановного Горна.

А охоронниця почувши що тут прийшов чоловік м’якосердий накинула на голову хустку й одчинила йому двері. Чи ба! В сю мить увесь небосхил на заході Ірландії спалахнув осяяний блискавками. І звомпила вона бо подумала що то Господь Воздаятель жадає водами згубити рід людський за гріхи його лютії. Отож служниця осінивши перси свої знаменням хресним запросила його боржій зайти до господи. І відавши муж сей воля її добра єсть уступив до хоромів Горнових.

Супокою порушувати не бажаючи в сю пізню пору прибулець став капелюха скинувши. Се ж бо достеменно в оселі тої охоронниці він мав постій колись із дружиною дорогою та донею любою а прошуміло відтоді понад землями й морями дев’ять літ. Якось-то її в міському порту здибавши не одповів він на уклін її, капелюха свого з чолопка не скинув. Теперечки заблагав він прощення її пославшися на вельми ймовірну ту причину що вздрів був лице її лиш на коротку мить а й не розпознав, аж надто юним оне йому видалося. Бистрим світлом очі їй спалахнули, квітом рум’янцю од слів його лиця їй запломеніли-заблуменіли.

Однако ж як розгледіла вона що він весь у чорному строї гейби в жалобі то злякалася жона чи не споткало його яке лихо. А як довідалася в чім річ то й проясніла, зраділа вельми, хоч яка перше налякана була. Спитавши ж він її чи доктор О’Гер^{694} подавав вісточку з берегів дальніх одповіла охоронниця з зітханням жалосним що О’Гер дохтур уже ж на небесі нині пробуває. І спечалився муж той сумну таку вістку вчувши і каменем важким серце вона йому придавила. А бесідниця його тільки й мовила: хоч як жаль утратити друга та ще й зовсім молодого а проте гріх був би у правоті присуду Божого сумняся. І додала що кончина йому випала мила й погідна адже милостю Божою сподобився він одпущення гріхів, причастя святого та мировання тіла його болящого. А муж тоді так щиро й поважно запитав якою ж то смертю спочив небіжчик і одповіла черниця йому що упокоївся той од раку утробного три літа тому на острові на Моні якраз на Ізбієніє Младенців і помолилася вона Богові Всеблагому аби дав притулок душі його любій у несмертельності Його. Зачувши муж оті вісті сумні так і вкляк капелюха з рук не випускаючи. Отак обоє вони й простояли добру хвилю поділивши на двох скорботу одну й ту саму.

Ото ж бо, всякий муже, хоч би хто ти був, узри та й з ока не випускай оту твою кончину остатнюю, то бо смерть твоя которая на порох обертає кожного з чересел жони рожденного бо ж як нагий прийшов із лона матернього так нагий і прийдеш до години своєї остатньої аби так одійти із світу сього як і явився на нього.

Далі муж у дім сей прибулий ізнову обізвався до доглядальниці та й спитався у неї як ведеться тій породіллі що ніяк не розродиться. Доглядальниця й одповіла йому і повідала що на ту жону перелоги впали і то вже три дні сердешна мучиться бо ой тяжкії та небезпечнії пологи-перелоги у неї але далебі ось-ось щось там та й знайдеться. А ще додала що на віку своєму перебачила вона багато народин але щоб такі тяжкі були перейми як у цієї жони то й не згадає. А тоді вона вилила словами йому яко давньому знайомцеві що довго мешкав біля оселі сієї скільки їй довелося пережити. І муж заслухався тої розповіді бо пойняв чудуючись як тяжко дається жонам материнство їхнє і задивився на лице її таке ще юне хоч би й хто на неї глянув і подивував що за стільки літ праці в цій хоромині пологовій вона так і позосталася простою служницею. Дев’ять по дванадесять кровотеч призвели ж бо її до бездітности.

І поки вони отак розмовляли розчахнулися двері хоромини і долинули до них гуки гейби товариства велієго за учтою бучною засілого. І нагодився до місцини де ті двоє стояли юний пошукач звання лицарського Діксон на ймення. І Леопольд мандрований виявився йому товаришем позаяк обидвоє мали справу в оселі милосердя сій де лікувався пошукач лицарства а причина тут такая що й Леопольд мандрований дошукувався зцілення адже мав груди пробиті сулицею которою вразив його зело страхітливий воістину жахливий змій летючий то ж бо й шукав страждущий де б йому виготовили зілля цілюще з соли нюхальної та масть і то стільки скільки стало б йому для зцілення повного. І тоді мовив той що гостеві слід зайти до палати де пирують і звеселитися укупі з тими хто пробуває там. А Леопольд мандрований прорік що має піти деінде понеже єсть він муж потайний і лукавий. Також і та пані з тим погодилася але дорікнула пошукачеві лицарства хоч і певна була мандрованець сам себе обмовляє щодо лукавства гаданого свого. Однако ж лицар будущий не бажав ані слухати її ані суперечити ані прияти супротивне жаданню його а тілько мовив яка то чудесна хоромина єсть. І Леопольд мандрований уступив до палати аби дати одпочинок членам своїм істомленим стілько набігавшися по краях різних а часами то й по поприщах полювання псового сиріч блуду страмного.

А посеред палати стояла стільниця з берези фінської витесана й тримали її на плечах своїх карлів четверо од краю того ж самого не годні й ворухнутися яко закляттям були зачаровані. А на стільниці на тій лежали страшні мечі й кинджали викувані у величезній гірській печері тролями з білого полум’я яке вони ховають у рогах зубрів та оленів що розмножуються там безнастанно дивовижним чином. Там же стояли і скляні посудини чарами Магонча сотвореним з піску морського магічним його подихом^{695}. І панували за стільницею тою щирі веселощі й непідробний братерства дух. А ще на ній стояла срібна посудина що одкривалася якимось хитромудрим робом а в посудині тій лежали чудернацькі рибки без голів хоча кожна людина при здоровому глузді усумняся би чи слід було одрубувати малим рибкам голови. А рибки ті лежали там в оливі привезеній із краю Лузитанського понеже вона тук уміщала яко сік од гніту оливкового. А ще дивно було видіти, як вони в хоромині тій чарами волхвують учиняя суміш із туку пшеничного плідного іже од Халдеї і напускають туди якихось духів сердитих чиїм старанням роздувається се предивно сливе гора великая. І поучають вони зміїв тут аби звивалися по довгих жердинах у землю встромлених і з луски зміїв сих питіє учиняють меду подібне.

І наповнив чару учень шляхетний отрокові Леопольду й спонукав того випити понеже всяк тут присутній випивав чару свою. А отрок Леопольд підняв чару ту аби догодити йому й пригубив дещицю себто дружби заради хоча сам він ніколи не споживав аніяких трунків медових тож невипите він вилив потай у сусідський келих гаразд що сусіда й не завважив лукавства оного. І всівся він у світлиці тій із товариством аби перепочити хвильку. Тож хай буде слава вічна Господу Всемогутньому.

У сей час доброзвичайна служниця прочинила двері й попросила пиворізів заради милости нашого Спасителя Ісуса Христа припинити сю гулянку, бо ж там нагорі лежить пані шляхетного роду, й ось-ось має вона привести на світ Божий дитину. Сер Леопольд чув зойки, що долинали з другого поверху, тільки не міг розчути, чиї вони, матері чи дитини. Дивуюся, зрік він, як то кінця-краю мукам її немає. Чи ж не задовго страждає сердешна? Сидів-бо він у світлиці тій задля спочинку. І яко чоловік розсудливий звернув він увагу на мужа щирого Ленегана, що сидів якраз навпроти і, найстаршим поміж товариства бувши, належав чи не до одного з ним полку витязів, то й обізвався до нього вельми чемно. Але ж, мовив він, уже б давно мала вона розрішитися милостю Божою і втішитися дитям своїм бо й дожидала ж вона його хтозна як довго. А той муж щирий, випивши чару, запевнив: усі сподіваються що вже наступної хвилини й сподіється воно. І той, ніколи не потребувавши спонуки до справи сеї молодецької, завважив, що кухлі стоять без діла, і сказав: То вип’ємо! — і випив за здоров’я обох, породіллі й новорожденного. І сер Леопольд, найпоштивіший з усіх бувши поміж учених гостей за столом, та найлагідніший з-поміж усіх господарів, що будь-коли лапали курку, чи з яйцем несучка, та найвірніший з усіх лицарів на світі в обходженні зі шляхетними паніями, підтримав того, й свою чару вихиливши. Чудуючись непомалу трудній долі жіночій.

А зараз поговорімо про те товариство, що явно намірилося там напитися по саме нікуди. По обидва боки стільниці засіли вчені, так би мовити, мужі: юний Діксон, що від святої Марії Милосердної, а з ним друзі його Лінч і Медден, світила медицини, а ще той муж щирий, що ім’я йому дано Ленеган, і такий собі Кротерс із Альби чи то пак Скотії, і юний Стівен, із виразом послушника на обличчі, посаджений во главі стола, і Костелло, кого прозивали ще Панч, себто П’ястук, бо знали: накостеляє хоч би й кому, а проте всіх їх перевершив тихий тишко Стівен: сей-бо вже геть сп’янів і знай вимагав, щоб йому долили ще «півскляночки меду», — і тут-таки благим мужем сидів добропристойний сер Леопольд. Одначе всі вони чекали, коли ж появиться молодий Малахій, а той-бо завжди намагався, якщо пообіцяв, будь-що дотримати обіцянки. Сер Леопольд сидів іще й тому, що його вабило товариство сера Саймона та Саймонового сина, юного Стівена, а ще тому, що мав нарешті, після стомливих та тривалих мандрів по світу, спочинок та ще й пошанівок від товариства щонайпочесніший. Жалість жалить його, пристрасть випирає в двері, аби помандрував далі й далі, одначе й покинути притулок сей йому ніяк не хочеться.

Учених мужів зібрався там гурт добірний. І йшлося цього разу між ними про те, чи доконче слід жертвувати життям матері, аби врятувати життя новорожденне. Кілька років тому в цьому ж таки притулку Горна саме так і сталося (тодішній лікар уже й переставився) і напередодні фатального кінця породіллі з Еблани були скликали всю місцеву медицину, од професорів, аптекарів до цілителів. І коли жінка померла, всі заявили, що їй слід було ще жити та й жити. А доти твердили, що жінці належить народжувати дітей у муках. Каяття знижує провину наполовину, сказав тоді юний Медден. Господь прощає грішникам. Не дозволено убивати живу істоту аби тільки тим самим урятувати іншу. І немало було таких а поміж них і юний Лінч хто засумнівався припустивши зло запанувало в світі як ніколи дарма що простолюд гадав інакше адже ні закон ні його судді так і не придумали як зла позбутися. Бог дарує воздаяніє. Щойно це проказано як усі водно заволали що ні ім’ям нашої Пренепорочної Матері хай жити лишиться чоловікова дружина а новорожденне хай помирає. І в цьому дусі розвели вони балаканину превеликую хто заради самої суперечки а хто задля все нової випивки понеже муж щирий Ленеган про теє добре дбав аби всім і щораз і всякчас було налито щоб принаймні веселія не бракувало. Тоді юний Медден усім показав як воно все єсть і коли він сказав що таке переставлення її та як заради святої віри та на пораду прочанина й ченця і заради обітниці которую він дав святому Ултанові Арбракканському^{696} доброчесний муж її не здолає дружини кончину перестраждати то скорбота велія пойняла їх усіх. І на теє юний Стівен такі слова возглаголив: Нарікання, панове, є річ частая поміж люду мирського. Обоє, мовляв, і дитя, і родительниця його, нині Творця свого прославляють, одне во тьмі утробній, а друге — в огні очисному. І за теє Йому од нас дяка велія. Але як це так, що ми тії душі їхні богоуможливлені унеможливлюємо отут нощно? Сим-бо ми гріх скоюємо супроти Духа Святого, Бога Самого, Господа й Життя Подателя. Позаяк, шановні, мовив він, уся усолода наша єсть коротка вельми. Ми ж бо засоби лише для існування істот крихітних усередині нас і природа має інші цілі, одмінні од тих, що ми їх плекаємо. І тоді юний Діксон, молодший за Панча Костелла, запитав, чи той відає, що ж то воно за цілі такії. Але цей останній, випивши забагато зілля хмільного, тільки й одповів: хай-но йому поталанить хоті своїй волю дати, так і збезчестить першу-ліпшу жону, хай вона буде чи заміжня, чи дівиця, чи хабалиця. На що Кротерс із Альби-Скотії проспівав хвалу звірові-однорогу которую склав юний Малахій: мовляв, звір той раз на тисячу літ доходить рогом своїм, а інші в той час йому глузами дошкуляють, прикликаючи в свідки святого Футина уд^{697}, здатний коїтус коїти, як теє всякому чоловіку властиво. І всі присутні ну сміятися так-то весело — всі, крім юного Стівена й сера Леопольда, що й не насмілювався ніколи сміятися надто одверто, а причиною тому був гумор його дивний, якого не хотілося йому виказувати, а ще ж даймо на те, що мав він жалость велію до тої, которая саме народжувала, і не впадав у розмисли, хто вона єсть і де пробуває. Тоді спогорда заговорив юний Стівен про Матір Церкву, що воліла одринути його од персів своїх, і про канони й догмати, й про Ліліт, покровительку абортів, про набухання, яке учиняє вітер сім’ям блискучим ясноти чи силою цілунку упирського устами в уста, чи, як говорить Вергілій, через заходу вплив, чи через сморід квіту місячного, чи коли вона зляжеться з жоною, яку допіру пойняв муж її, effectu secuto[254], а чи з нагоди омовіння, на думку Аверроеса та Маймоніда Мойсея. А ще сказав він, як наприкінці другого місяця входить у плід душа та як у всіх і завсігди наша Свята Матір нагодовує душі во славу Божу, а мати земна учиняє воістину яко самиця, що приплід приносить по образу скотію, і канон велить їй згинути, так-бо рече й сей, хто рибалки печать має, сам Петро благословенний, на чийому камені Свята Церква воздвигнута єсть. Тоді всі яко старі парубки звернулися до сера Леопольда із запитанням, чи б він у випадку подібному волів піддати її отакій небезпеці — важити життям заради порятунку нового життя. Обачливо міркувавши, волів він відповісти так, щоб усім підійшло; отож, обхопивши підборіддя рукою, відповів, за звичаєм своїм, нещиро, мовляв, наскільки відомо йому, чоловікові мирському, завсігди більше схильному до пізнання природи, та припускаючи, зі свого досвіду, можливість настільки рідкісних випадків, Матері Церкві однаково вигідно єдиним ударом отримати і народини й смерть, і в такий-то спосіб хитромудрий уник від прямої відповіді на запитання їхнє. Правду мовиш, друже, погодився Діксон, сиріч, коли дозволенно так висловитися, слово, істиною вагітне. Се вчувши, юний Стівен звеселів дивоглядно і ствердив, що той, хто обкрадає вбогого, позичає тим самим Господові, понеже юнак сей, захмелівши, впадав у гумор нестриманий, що й потвердилося наразі сим випадом презухвалим.

Але сер Леопольд, навсупереч сим словам, зберігав вигляд поважний, бо співчував породіллям, що кричали, зойкали так жахливо, і думав про добру свою пані Меріон, що була породила йому єдиного хлопчика, який на одинадцятий день життя свого помер, і ніякі лікарі не спроможні були його врятувати, отака-бо випала йому чорна недоля. І лиха ся утрата сповнила серце їй тугою незглибною, а коли мали ховати дитя померле, виплела вона йому камізелечку з вовни од найгарнішого в отарі ягняти, аби Руді не замерз там, не згинув зовсім без сліду (бо ж була тоді саме середина зими), отож нині сер Леопольд, зоставшись без нащадка чоловічої стати, покладав сподівання на другового сина, замкнувшись у скорботі за втраченим щастям своїм, і, всякчас оплакуючи втраченого синочка такої тендітної хоробрости (адже все у немовляті свідчило про неабиякі справжні здібності), десь до такої самої міри жалкував за юним Стівеном, за життям його безладним, розтрачуваним на бенкети з пияками та на гульбища з повіями.

А тим часом юний Стівен наповнив усі чари, що порожні стояли, так що питія лишилося геть-то мало, хоча найрозважливіші з товариства й боронили йому доступ до келихів своїх, а він напирав на тверезіших із таким-то запалом, спонукаючи та за верховного понтифіка молячись, ба навіть вимагав випити за вікарія Христова, бо ж той, мовляв, єсть іще й вікарій Брейський^{698}. Ну ж бо підіймемо, закликав він, кубки наші та вип’ємо мед сей, який, сказати правду, єсть не тіла мого частина, а душі моєї втілення. Полишіте хліб розламувати тим, хто тілько хлібом єдиним жиє. І не бійтеся хоч би яких нестатків, бо сіє дужче втішить, ніж теє настрашить. Ось погляньте-но сюди. І він показав їм блискучі монети данини та грамоти золотарськії вартістю два фунти й дев’ятнадесять шилінгів, якими винагороджено його, так він глаголив, за пісню, хистом його складеную. І возрадувалися всі вельми, уздрівши багатства тії, бо досі панувала тут злиденність велія. І мовив він тоді достеменно ось які слова: Відайте, о мужі, така він прорік, що руїни часу воздвигають палаци вічности. Що се означає? Жадання вітер ламає терен колючий, але згодом процвіте з тернів ружа на древі хресному часу. Слухайте уважно. В жіночій утробі слово стає плоттю, але всяка плоть проминущая обертається в дусі Творця словом непроминущим. Се єсть післятворення. Omnis caro ad te veniet. Немає сумніву: могутнє імено тієї, що в утробі виносила тіло дорогеє нашого Вибавителя, Зцілителя й Пастиря, владущої матері нашої, матері всешанованої, і істинно Бернардус рече, що Вона вершить omnipotentiam deiparae supplicem[255], сиріч усемогутнє заступництво, понеже єсть Вона друга Єва, которая нас визволила, яко й Авґустин рече, а та, перша, доводиться нам бабусею, з якою в’яже нас вервечкою анастомозною пуповин наших, і тая запродала нас цілокупно, і сімено, й племено наше, за ябо, гроша ламаного не вартеє. Але тут єсть одна заковика. Чи пізнала вона Його, сиріч тая, другая, і достеменно була тілько творінням свого творіння, vergine madre figlia di tuo figlio[256], а чи вона Його не пізнала й тоді пребувала у зреченні або невіданні купно з Петром Риболовом, що мешкає в домі, якого збудував собі Джек, і з Йосипом-теслею, святим покровителем розривань щасливих усіх нещасливих шлюбів parce que М. Léo Taxil nous a dit que qui l’avait mise dans cette fichue position c’était le sacré pigeon, ventre de Dieu[257]! Entweder транссубстанційність, oder[258] консубстанційність, але тілько не субсубстанційність. І тут заволали всі, що то слово вельми лихеє. Зачаття без радости, провадив він, народини без переймів, тіло без ґанджу, утроба без роздуття. Нехай же розпусники поклоняються сьому з вірою і запалом. А ми воліємо вільною волею супротивитися сьому, промовляти супроти сього.

І тут Панч Костелло як костельне кулаком по стільниці та як загорлає сороміцької пісеньки «Стабу Стабелла»^{699} — про дівицю, котору очереватив один веселий молодець у Німеччині, як заведе: Три місяці перші хиріла-хворіла, Стабу… Коли це зненацька двері розчахнулися і сестра Квіглі з порога гнівно прокричала: Тихо! І не соромно вам? Чи ж не обіцяли ви мені поводитися добропорядно? А що як лорд Ендрю власною персоною зазирне сюди? І тоді через цей ваш гармидер доведеться мені постраждати, розпрощатися з такою почесною роботою… А була то старенька, сумовита бабуся, обличчя поважного й вдачі благочестиво-християнської, в ризах темних, які й пасували її зболеному та поморщеному виду, й умовляння її не пропали марно, бо все товариство почало отого Панча Костелла лаяти й усовіщати всіляко, хто зі стриманою грубістю, а хто й замахувався погрозливо, але всі вони його чистили на чім світ стоїть, чума б побрала цього пришелепка, та якого дідька йому треба, і ти негідник, і ти нікчема, і дурень заплішений, і лиходій триклятий, і рило свиняче, і вилупок бусурманський, і мати під тином тебе привела, викидня, аби та кара Божа перестала нарешті вивергати нісенітниці свої п’яні, а добрий сер Леопольд, кому відомий був квіт миру тихого, майоран лагідний^{700}, раяв та напучував, що ця нагода, ця хвилина найсвященніша єсть і найпаче заслуговує найсвященнішою бути. У Горновій бо хоромині супокій панувати має.

Сказати б коротко, щойно вщухла ця колотнеча, як магістр Діксон, що від Марії Екклзької^{701}, запитав, мило осміхаючись, юного Стівена, а яка то була причина чи притичина, що Стівен не прийняв обітниць чернецьких, на що цей останній відказав так: послушництво в утробі, цнота в гробі, а вбогість хоч і небажана, зате невідчепна на всі дні житія його. А Ленеган-магістр тут зауважив, що начувся він про декотрі діяння нечестивії, а ще, подейкують, згубив той лілею добропорядности особи дамської стати, що йому довірилася, і товариство, такую вість зачувши, вельми звеселилося та й ну підіймати чаші за майбутнє батьківство Стівенове. Але той відказав категорично, що правда цілком протилежна їхньому припущенню, бо ж він єсть вічний син і приречений на незайманість. А товариство од того розвеселилося ще дужче, й почали вони нагадувати йому про цікавий весільний обряд, про який сам він був повідав їм раніше: жерці начебто справляють його на Мадагаскарі, де наречену роздягають і позбавляють невинности, і вбрання у неї білої та шапранної барви, а в нареченого — білої та шарлахової, біля ложа шлюбного запалюють свічки й фіміам воскуряють, співають кіріє-елейсон а ще гімн Ut novetur sexus omnis corporis mysterium[259], аж поки зрештою і позбавлять її незайманости. Він же на відповідь підніс їм захопливу хай і невеличку епіталаму з «Трагедії діви» автори якої два магістри вельми витончені поети Джон Флетчер і Френсіс Бомонт описують дуже подібну злуку двох закоханих. «У ліжко, в ліжко!» — такий був її приспів, що виконувати його належало під відповідний акомпанемент на віргіналах чи то спінетах. Пісня то була чудовна й милозвучна, сповнена невідпорної млости любосної для юних закоханців яким духмяні посвітачі осявають восшестя їхнє на чотириногий просценій шлюбного поєднання. Гарно ж їм там кохалося, мовив, звеселившись, Діксон-магістр, одначе послухайте-но мене, юний сере, чи не ліпше б тим авторам прозватися Фалос-чар і Бабонт, бо, як на мене, із такої злуки — не злюки — велика вийшла би приємність. Юний же Стівен одказав, що коли не зраджує його пам’ять, мали ті двоє спільно одну дівицю з оселі веселої і з тою оддавалися втіхам почергово, позаяк за тих часів життя ого як вирувало і звичай країни теє схвалював. Та немає ж більшої любови, додав він, як коли хто покладе жону свою на ложе з другом своїм. Тож іди й чини за прикладом сим. Так чи десь так заповів Заратустра додоцентувавшись до цента пропесором пранцузької люболотури в Оксбурдейському універзететі й ще не вродився на світі чоловік котрому рід людський був би стілько зубов’язаний. Уведи прибульця до вежі своєї й хоч не хоч а саме йому не тобі дістанеться на сю ніч найкраще ложе. Orate, fratres, pro memetipso[260]. І відгукнуться, всім миром, амінь. Пригадай, Еріне, коліна твої та дні твої прадавнії, як зацурав ти мене й слово моє та одчинив прибульцеві ворота мої аби коїв той блуд на очах моїх і гладшав та ширився яко Єшурун[261]. І тому согрішив ти супроти світла, а мене, володаря твого, примучив рабом слуг стати. Повернися, обернися, клане Міллі — не забудь мене, о сімено Мілезієве! Чому вчинив ти неподобство сіє перед моїми очима, чому відторг мене, а пригорнув торгівця ялапою, чому одрікся од мене заради римлянина й індуса темномовного, дозволивши йому лягти з дочками твоїми в любострасті? Воззри ж нині, народе мій, на землю обітованую од Хорива й до Нево, од Пісги й од Рогів Хеттеянських, на землю, що тече молоком і гидом. Але ж ти вигодував мене молоком гірким — місяць мій і сонце моє загасив ти навіки. І полишив ти мене самотою навіки на темних шляхах гіркоти моєї, й цілунком попелу поцілував ти уста мої. Сія ж моя тьма внутрішня, так провадив він річ свою, не стала просвітлена премудрістю тлумачів семидесяти чи спогадана бодай понеже Схід з висот своїх розбив браму пекла й загостив до тьми що предвічна була. Узвичаєння применшує лютощі (яко Туллій^{702} рече про стоїків своїх улюблених), і батько Гамлетів не показує ж синові-принцу опіків од полум’я чистця. Непрозорість у життя полудневу годину воїстину єсть кара єгипетська, которая і складає ночам передріздва й післяуспіння достеменне їхнє ubi й quomodo[262]. І як завершення й кінці всього сущого одповідають, певною мірою та певним чином, витокам і початкам його, так подібна ж багатолика одповідність, що од роду рухає і спрямовує зростання наше, вивершуючись ретрогресивною метаморфозою, тим спаданням та убуванням до фіналу, яке приємне ладові природи, притаманне й нашому підсонному буттю. Три престарі сестриці^{703} втягують нас у життя, а ми верещимо, жиріємо, розважаємося, обіймаємося, сходимося, розлучаємось, хиріємо, помираємо — і знову схиляються вони над нами, вже померлими. Напочатку спасенний з вод старого Нілу, серед очеретів, у колисці зі сплетеної лози, а наприкінці — гірська печера, таємне поховання під спільне голосіння леопарда й орла. А що ніхто не відає ані місця, де буде викопано його могилу, ані процесів чи процесій, пов’язаних із нашим похованням, чи до Тофета нам, а чи в град Едем, достеменно так само буде закрите від нас, якщо нам забажається озирнутися назад, із яких країв оддалености щойність хтойности нашої узяла свою звідкість.

Тут Панч Костелло, терпець утративши, ревнув: Etienne chanson[263], але той іще гучніше закликав їх, помилуйтеся який премудрість вибудувала собі дім^{704}, це просторе й величне древнє склепіння, цей кришталевий Творця палац, доладний, мов пиріг яблучний, і тому грошик, хто знайде горошок.

Тут грізно грякнуло на вулиці, гур-гур! — і розкотилося. Зі своєї шуї гучно смальнув молотовержець Тор, ярим гнівом розпалившись. І накотилася буря, страхом переповнивши йому серце. І Лінч-магістр остеріг його, аби приборкав теревені свої вчені та словоблудія, понеже сам Бог розгнівився на поганськії зальоти його до пекла. І той, хто допіру так зарозуміло кидав виклик долі, враз зблід, і всі побачили, як увесь він скулився, і високомовна його бундючність зненацька впала долу до бурмотіння невиразного, а серце заколотилося в клітці його грудей, як уловив він смак тої грози прегрізної. І почали хто насміхатися, хто на глузи його брати, а Панч Костелло знову сильно наліг на пиво, а Ленеган-магістр і клявся й божився од нього не одстати; їй-богу, ніде правди діти: таки скорий він був на всякі витівки нікчемні. Але наш хвалько-гулько знову як заволає, мовляв, видно, Ніхтоотець сам якоїсь там браги налигався, то й начхати на нього, і чом би не позмагатися з самим тим стариганом, хто кого переп’є. Але оце так він похвалявся тільки на те, аби страх одчайдушний свій приховати, бо боявся й трусився він у хоромах Горнових. І справді вихилив він одним духом чару, аби збадьоритися, хоч якось дух занепалий піднести, адже довго-довго гуркотіло воно перекочувалося туди-сюди по небу, а Медден-магістр, схиляючись часами до побожности неабиякої, під цей удар небесний припасував і свій штурх сусідові хвальковитому під ребро, і магістр Блум, сидячи од чванька по праву руч та бажаючи страхи велії того втихомирити, зачав усілякі словеса заспокійливі промовляти, пояснюючи, що то, бачте, чується вам лише пустий-простий гамір з атмосфери, аби пролився під блискання дощ із хмарища, отож має місце сам лишень природний феномен.

Але ж чи розвіяли слова Утихомира страхи-ахи юного Дебошира? Аніжé! Адже загніздилася в його грудях шпичка, Гіркота рекомая, якої не вийняти звідтіля словами. То що ж, не мав він ні побожности одного сусіда, ні тихомирности іншого? Істинно так, нічого того не мав, хоча жадав і того, й сього причаститися. Невже ж не міг він зусилля зробити, аби заново віднайти посудину Святість, що була отроцтва його годувальниця? А таки не міг, бо не зійшла Благодать на нього, з якою тілько й можна однайти посудину тую. Що ж йому вчувалося в перекотах того гуркоту? Глас бога Плодорода? Чи, за Втихомировими словами, пустий гук Феномена? То вчував? Чи ні? Ну, як було б йому й не вчувати, ото хіба коли б законопатив трубу зорову, Розумінням іменовану (чого він таки не вкоїв). Бо в ту трубу він добачав, що пробуває у краю Феномену, де доведеться йому котрогось-то дня померти, понеже був він, яко і решта вся, видивом швидкоплинним. І що ж, не прияв він сієї долі-юдолі — померти, яко всі інші, й пощезнути з блеску світа? Ні ж бо, ні в якому разі не прияв би, а натомість заходився б і собі видива умножати, як ото вчиняють мужі з жонами, яко й повелів їм чинити Феномен — через книгу Закон. Отже, нічого не відав він і про інший край, званий Віруй-у-Мене, який є земля обітована, де владарює король Блаженний нині і прісно і повсякчас, і немає там ні смерти, ні народин, ані заміжжя чи материнства, і зберуться там усі, хто в теє вірує? Справді-бо, Благочестивий розповідав йому про край той, а Чеснотливий указував і шлях в оний, одначе сталося так, що напівдорозі він зійшовся з однією блудницею, милою з виду, а назвалася вона Синиця-в-Руці й лестощами своїми звела його з путі істинної, промовляючи: Гей, красунчику, а зверни-но сюди, я покажу тобі гарну місцину, й так підлещуючись заманила ж вона його до вертепу свого, назва якому Гніздечко-в-Кущах, а умудрені нарекли його Плотська Хіть.

Оцього ж і жадало все те збіговисько, що засіло в Чертозі Материнства, і коли б їм здибати оту блудницю, Синицю-в-Руці (а була ж вона вмістище всіх виразок і чудиськ і підступів диявольських), то вони б зі шкіри своєї повилузувалися, аби її запопасти й звідати. Що ж до Віруй-у-Мене, то проголошували вони, буцімто просто поняття таке умоглядне, і про нього вони й помислити не годні були досі, позаяк, по-перше, отеє Гніздечко-в-Кущах, куди вона всіх принаджувала, було така чудова місцинка, і встелено воно чотирма подушечками, а на подушечках тих чотири ж квиточки мов квіточки, й викарбовані на них оції слова: Рака, Перекидака, Вид-в-Стид і Лизогуз, і, по-друге, понеже та моровиця Сифілла й чудиська нітрохи їх не лякали, поза-як мали вони щит надійний — Презерватив із кишки бичачої, а по-третє, поза-як і підступи диявольські, сиріч зародження Нащадка, вони сподівалися відбити отим же самим щитом, званим іще Дітогуб. Тож усі вони перебували в засліпленні химерному, і містер Причепа, й містер Побожний-Коли-Треба, і містер Троглодит — Пивний Живіт, і містер Франклін-Фальш, і містер Діксон-Делікатесон, і юний Пиндюк-Бундюк, і містер Балансир-Утихомир. І як же ти, о нікчемне збіговисько, всеньке ошукалося, бо то ж воістину був глас Бога, бо Він, гніву сповнившись велікого, вже ладен був піднести десницю свою і розсипати душі їхні на порох за блюзнірства та за посипання їхні марнотратні сіменем, супротивні заповіді Його, которая палко закликає плодитися.

Отож четвер, червня дня шістнадцятого. Патрика Дігнема, померлого од удару апоплексичного, поховали в сирій землі, й після посухи жорстокої, слава Богові, нарешті задощило, баржовик привіз торф, пропливши миль п’ятдесят чи десь коло того, та й говорить: посіви не сходять, поля засохли, печальне видовище і сморід нестерпучий повсюди, чи то в долинах, чи то на пагорбах. Дихати тяжко, і всі свіжі вруна пов’яли геть чисто, бо ж так довго ані краплі дощу не випадало, що вже ніхто й не згадає, чи в літа проминулі було щось подібне. Пуп’янки руж усі зчорніли ще й спузирилися, а на горбах сама морхла трава й чагарі сухі, що спахнуть од першої ж іскри. І всі твердять водно, що той вітер страшний, який був переколошматив увесь край минулого лютого, то справжня марниця, коли порівняти з оцим-о спустошенням. Одначе ж нині, як уже згадували, мало-помалу по тому, як зайшло сонце, і з тим же самим незмінним вітром із заходу, завидніли, коли вже смеркало, великі набухлі хмари, і знавці погоди позадивлялися, мірявши їх поглядом, і спочатку заблискотіли зірниці, а ще перегодом, туди до ночі ближче, десь за годину десяту, розпанахала пітьму одна велика блискавиця й грякнув, розкотившись довгими перекотами, грім, і вмить усі кинулися хто куди, у найближчі двері, від димучої зливи, чоловіки захищаючи брилі свої солом’яні хустинками чи ганчірками якимись, а жінота застрибала, попідіймавши подолки чимвище, бо ж линуло воно враз і як із відра. Де досі сухо було, як у пустелі, по Ілі-плейс, Беггот-стрит, Дьюкс-лаун, а звідтіля по Міерріон-ґрин й аж до Голлс-стрит, мчала потоком вода, і хоч куди кинь оком, аніде жодного тобі портшеза, екіпажа там чи фіакра, одначе грім, після першого отого удару, так більше й не загримів. А навпроти дверей вельмишанованого містера судді Фіцгіббона (якому випадало засідати з містером Гілі, адвокатом, у справі стосовно земель коледжу) Мал. Мулліган, джентльмен над джентльменами, вийшовши від містера Мура, літерата (колишнього папіста, але наверненого, подейкують, у доброго вільяміта^{705}), випадково наскочив на Алек. Баннона, коротко підстриженого (так модно нині, у поєднанні з вечірніми плащами із зеленого твіду), котрий допіру повернувся до міста поштовою каретою з Муллінгара, де його кузен і брат Мал. М. пробудуть іще місяць, аж до святого Свитина^{706}, й питається, яким це його вітром сюди, та до себе додому чимчикую, а той до Ендрю Горна, його там ждуть не діждуться, щоб вихилив чарчину, так він доповів, але ж закортіло розповісти й про одну теличку-норовичку, форми ой розвинені, не по літах, смачнюща телятинка до самих п’ят, а дощ тим часом знай поливав їх, тож вони обоє і заскочили до Горна. А там Леоп. Блум із газетки Кроуфордової любенько засів із ватагою гультяїв, охочих погалакати й поскандалити, і були там Діксон Молодший, спудей із Матері Божої Скорбей, Вин. Лінч, колядин із Шотландських верховин, Віл. Медден, Т. Ленеган, глибоко опечалений, позаяк огир один підвів його під манастир, та Стівен Д. Леоп. Блум опинився там через утому апатичну, що його зморила, а це вже він і ліпше почувся, а тої ночі приверзлося йому щось геть химерне про його господиньку, місіс Молль, у червоних пантофлях та в шуримурах чи то пак шароварах турецьких, а це ж бо, як снотлумачі вважають, до переміни, і місіс Пюрфуа-Чистовір була там, потрапила туди, бо забаглося так утробі її, і тепер вона, бідолашечка, мучиться розпростерта, вже два дні перестрочені, й ніяк не розродиться, повитухи у відчаї, від рисової юшечки її нудить, а кандьор такий найкраще ж зневоднює, дихання тяжке, утруднене, але з того, як воно буцає-штовхається, видно: здоровенький буцман, нівроку, дав би тільки Бог хутчій обродитися. Чував я, це вже дев’яте в неї буде, а попередньому обкусала нігтики на Благовіщення, значить, йому тоді сповнився рочок, і, як і ті трійко, теж усі материнським молоком вигодовані, воно в неї померло й записане чудовими літерами в Біблії короля Якова^{707}. Мужу її вже за п’ятдесят, він методист, але на причастя ходить, а по неділях, за гарної години, його завжди бачать із двома синочками біля Буллокської гавані, він там ловить сайду й камбалу на вудочку з важкою котушкою, чи з берега, чи з човна плоскодонного, старається закидати легесенько, і, як доводилося мені чути, має таки нічогеньку ловитву. Одне слово, нескінченно велика злива, і все ожило, тож можна сподіватися кращого врожаю, хоча всякі мудрагелі передрікають, що після вітру й дощу прийде вогонь, позаяк за пророцтвом календаря Малахія^{708} (а ще ж дійшло до мене, що й містер Рассел скалапуцяв подібного штабу провіщення з гіндустанського наріччя для селянської своєї газетки) сії три стихії ходять завжди вкупі, одначе це просто сім мішків гречаної вовни і всі неповні, намелені для стареньких бабусь та дітей недорослих, геть без хоч би якого резону, хоча, буває, вони й поціляють своїми химородами в самісіньку істину, а як, того ніхто ж не відає.

Тут підвівся в кінці стола Ленеган, розповісти про листа у вечірній газеті, й він ну удавати, ніби ревно розшукує його в себе; і клявся, й божився, мовляв, той лист схвилював його незмірно, поки-то, піддавшись умовлянням Стівена, облишив пошуки й дуже жваво скористався запрошенням присісти поруч. Кручений, що й казати, був то панок, вічно корчив із себе блазня та дурня клеїв, а хай-но десь щось із жінками, кіньми чи свіжими скандальчиками, він тут і вродився. Коли по правді, то статки-манатки його були такі собі, а час він збавляв здебільшого по кав’ярнях, пивницях та забігайлівках, знай терся в компаніях вербувальників, кучерів, дармоїдів, побігаїв, підмайстрів, клерків із перегонів, дівиць вуличних та бордельних і всякої такої вишуканої публіки, а бувало ночі просиджував із нишпоркою чи судовим виконавцем, котрий трапиться напохваті, випитуючи в тих іще тепленькі плітки у проміжках між хилянням. Підживлявся він зазвичай у найдешевших зачучверілих харчевнях, одначе, хоча діставалося йому часом саме місиво з об’їдків чи тарілка тельбухів на останній рідний шестипенсовик, язик його ніколи не давав жодних шансів нудьзі, й від котрого-небудь міцненького слівця, підхопленого у шльондри чи ще хтозна від кого, всі за боки хапалися, регочучи, мов несамовиті. А інший із тих, що там перебінджувалися, Костелло себто, зачувши їхню розмову, поцікавився, а що то, вірші чи яка бувальщина. Не вгадав, Френк (так його звали) одповів, мова про ірландських корів, яких постановили забивати через чуму. Та й к дідьку з ними, додає він, підморгуючи, про мене, хай їх хоч перевішають із їхньою яловичиною сифілітичною. Ось у цій бляшанці маємо щонайкращу рибу, яку тільки виловлювали будь-коли з води, і з великою щедрістю подає їм якусь консервовану кільку, котру вже давно пожирав, та лиш самими очима, заради чого й затіяв весь свій хитромудрий маневр, позаяк живіт його наполегливо вимагав поживи. Mort aux vaches[264]^{709}, проказує він потім французькою мовою, бо, прослуживши якийся час помічником у котрогось виноторгівця, що мав склад у Бордо, напрактикувався розмовляти по-французькому, як джентльмен, незгірш. Ізмалечку був сей Френк шелихвіст, і батько його, молодший констебль, натомившись ганяти синка до школи, аби вчився грамоти й користування картою-глобусом, увіпхнув того до університету, механіку вивчати, одначе тут нащадок зовсім закусив вудила мов молодий огир і зазнайомився в ті часи з судовими виконавцями та нічними сторожами куди краще, ніж із наукою своєю. Якийсь час його тягнуло в актори, потім у маркітанти, потім у шулери, а тоді, диви, уже пропадає на півнячих боях та ведмежих цькуваннях, а то забаглося йому на моря-океани або ще поневірятися по дорогах із циганами, які то панича в поміщика викрадуть, то білизну поцуплять, що служниця розвісила, а то сховаються за парканом та й скрутять курочці шию. Пускався він у походеньки стільки разів, скільки у кота життів, і щоразу вертався, як і леґіон йому подібних, до отця свого, молодшого констебля, а той щораз, за кожної такої оказії, проливав не менше пінти гірких сліз. Як! вигукує тут містер Леопольд, схрестивши руки на грудях, щиро стурбований такою сумною перспективою. Та невже вони всі підуть на забій? Я протестую, заявляє він, я бачив їх тільки сьогодні вранці, гнали їх на ліверпульські пароплави. Не можу повірити, що це настільки непоправно, ще заявляє він. А як на те, був він чоловік вельми досвідчений у цих справах, стосовно племінної худоби, телят, кнурів, баранчиків-ярочок, служивши кілька років тому в містера Джозефа, шанованого торгівця, що скуповував скотину по фермах і не в збиток собі торгував нею неподалік від подвір’я Гавіна Лоу на Праша-стрит. У цьому я готовий посперечатися з вами, заявляє він. Куди ймовірніше, що тут усе-таки не чума, а якесь бронхіальне захворювання або актиномікоз. Містер Стівен, зачеплений трохи за живе, але абсолютно чемно одказав йому, що сумнівів тут і бути не може, бо ж він має депеші од головного імператорського хвостокрута з вираженнями вдячности за гостинність, і той посилає сюди дохтура Скоточуміна, найславутнішого приборкувача корів у всій Московії, із парочкою бутлів зілля, аби взяти бугая за роги. Ну-ну, перестаньте, втрутився містер Вінсент, звичний прямо різати правду-матку. Та той сам хутко потрапить на роги дилеми, якщо зачепить бугая ірландського. Ірландського ім’ям і норовом, наголосив містер Стівен, розхлюпавши свій ель. Ірландський бугай у крамниці англійської порцеляни. Я впіймав вашу думку, обізвався містер Діксон. Це запевне той самий бугай зі смарагдовим кільцем у носі^{710}, якого був прислав на наш острів фермер Миколай, найзухіший зух із-поміж усіх скотарів. Твоя правда, відгукується через стіл містер Вінсент, і присягаюся бичачим вухом, каже він, ніколи ще не було гладкішого й показнішого бугая поміж усіх, що задристують трилисник. Роги — очей не одірвати, шкура масти золотої, з ніздрів іде тепла пара, так що на острові всі жінки покидали свої рублі й качалки та й пугнули за ним, і ну обчіплювати його бикородіє вінками зі стокроток. А яке з того пуття, обізвався містер Діксон, коли фермер Миколай, сам євнух, перш ніж одіслати бугая сюди, звелів і його вичистити найкращим чином — доручив виконати сю операцію колегії дохтурів, які в певному сенсі були з оним Миколаєм одного поля ягоди. Тож іди зараз, каже він, і роби все, що накаже тобі мій кузен, пан Кривий Гаррі, й ось тобі моє фермерське благословіння, і з цими словами він вельми гучно ляснув того по нижньозадній частині тіла. Одначе ж ляпас цей, укупі з благословінням, учинив йому добру службу, зауважив містер Вінсент, адже той, видно, на втіху навчив його дечого ліпшого за втрачене, позаяк досі ж і жона, й дівиця, і вдова, й черниця, усі водно скажуть, що їм куди бажаніш нашіптувати йому на вушко в темній оборі та діставати помазання в потилицю його довгим пресвятим язиком, аніж кохатися хоч би й з найфайнішим молодцем усіх чотирьох царств Ірландії. І ще один докидає й свої п’ять центів: І вбрали вони його, надягли сорочку мережану та нижню спідницю, а поверх того ще й палантин та мережані манжети, на лобі викрутили йому кучерик, умастили все тіло його амброю, а на кожному закруті дороги спорудили для нього стійла із годівницями золотими, повними найзапашнішого сіна, яке тільки можна було знайти на ринку, аби міг він і одіспатися, й одісратися, як тільки душа його бажала (але так, щоб ні в якому разі не дійти до стану крайньої просрації). Але на той час Батько Вірних (отак вони його прозвали) до того розпасся, що вже й на пасовисько ледве додибував. Аби зарадити цій біді, винахідливі наші дами й діви придумали носити йому харч у своїх пеленах, і коли він насичував своє черево, то зводився на задні ноги, розкриваючи вельможним дамам тайну свого хазяйства, і мукав та ревів бугаячою своєю мовою, а всі вони йому вторували. Свята правда, підхоплює ще один, і зробився він до того вередливий, що вже вимагав, аби ніде в країні більш нічого не росло, крім зеленої трави йому на корм (всі інші барви він просто терпіти не міг), і тому вивісили в самісінькій середині острова, на пагорбі, друковане оголошення, яке проголошувало: Волею пана Кривого Гаррі зеленою хай буде вся трава, що росте на цій землі! І хай-но він учує, підхоплює і містер Діксон, скотокрада в Роскоммоні чи в глушині Коннемари, а чи пронюхає, що котрийсь землероб у Слайго засіяв півгрядки рапсом чи гірчицею, як він тут-таки ладен у шаленій лютості мчати через весь острів, аби рогами повиривати з корінцями посіяне там неподобство, а все ж те волею нечистою пана Гаррі. Напочатку вони люто скузувалися, переймає містер Вінсент, пан Кривий Гаррі посилав фермера Миколая до всіх чортів, називав його господарем бурдею з сімома шльондрами й обіцяв, що ще розбереться з темними його справунками. Я примушу цю скотиняку, погрожував він, понюхати смаленого чорта, а допоможе мені в цьому ось цей добренний прутень, що мені від батька дістався. Але якось-то увечері, коли Кривий Гаррі шкріб свою царську шкуру^{711}, ладнаючись пообідати після перегонів веслярських, де він, звісно, всіх переміг (а правила були там такі, що він замість весел може гребти лопатами, а суперники його мусять веслувати вилами), несподівано він виявив у себе разючу схожість із бугаєм і, схопивши замацану книжчину з давніми казками, що зберігалася в його комірчині, з невідворотністю відкрив, що походить він, бічною лінією, від знаменитого призового бугая римлян — Bos Bovum[265]), що найчистішою нужниковою латиною означає бос усієї вистави. Після чого, провадить містер Вінсент, Кривий Гаррі занурює свою голову, в присутності всіх своїх двірських, у коров’ячий жолоб для пиття, а коли вийняв її звідтіль, оголосив їм усім своє нове ім’я. Потім, хоча з нього все ще стікає вода, вбирається у стареньку спідницю й кофту, які лишилися йому в спадок від бабусі, й незагайно купує самовчитель бугаячої мови. Але йому не поталанило вивчити з того підручника (чи то пак підножника) бодай одне слово, крім займенника першої особи, зате ж він його гарненько переписав і визубрив напам’ять, і відтоді, виходячи прогулятися, він щоразу напихав собі кишені крейдою, аби писати його скрізь, де тільки йому забажається, на камені, на столику в чайній, на багулах із бавовною чи на поплавках вудок. Одне слово, він і ірландський бугай хутко стали друзі — нерозлийвода, як ото срака й штани. Що ж із того, що вони стали, підхоплює містер Стівен, коли жони мужів шанувати перестали, отож дійшло до того, що чоловіки на острові, побачивши, що віднині ніхто їм більше не запоможе, бо невдячна жінота вся сповнилася одного неприязного духа, склепали здоровезний пліт, повантажилися на нього з усіма клунками й справунками, поставили щогли все не кривії, а прямії, набрали на снасті залогу, розгорнули передню шкаторину, лягли в дрейф, розгорнули три вітрила мов крила, поставили ніс між вітром і водою, вибрали якоря, поклали кермо ліво на облавок, підняли веселого Роджера чи то пак прапор-піратор, гаркнули потрійне гурра, запустили му-тора (чи то пак бика-торо), відштовхнули від берега свою шлюпку-хлюпку й поплинули в широке море перевідкривати Америку. А з такої нагоди, пришпандорив свою кінцівку містер Вінсент, їхній боцман склав хвацьку пісеньку:

Не встигли наші студіозуси й вивершити наведену вище апологію, як на порозі з’явився наш достойний знайомець — містер Малакай (Малахій) Мулліган, у товаристві одного свого приятеля, якого допіру тільки зустрів. Ім’я цьому останньому було Алек Баннон, і прибув він до міста оцього ж вечора, мавши намір купити собі звання прапорщика чи корнета в ополченні та вписатися в якийсь реєстр десь на якусь війну. Містер Мулліган досить-таки чемно висловив тому своє схвалення, тим паче, що це узгоджувалося і з його власним прожектом, який він замислив ради викорінення того зла, яке було заторкнуте вище. Сказавши це, він передав на оглядини товариству набір карток із твердого картону, видрукованих, на його замовлення, того ж таки дня у містера Коннелла, друкаря, і був на них ось який напис, тиснений гарним курсивом: Містер Малахій Мулліган, Запліднювач і Інкубатор. О-в Ламбей^{712}. Його задум чи то прожект, як відкрив він їм, зводився до того, щоб відійти від порочного кола пустих веселощів, подібних тим, котрим невміру віддавалися як головній своїй справі сер Гопплиг Галалей та сер Соплесуп Скво-Вадиш, аби повністю віддатися щонайшляхетнішому заняттю, на яке переважно й розраховане облаштування нашого тіла. То що ж, друзяко, розкажіть нам про це, запросив містер Діксон. Поза всякими сумнівами, це смакує розпустою. Тож сідайте, ви обоє, в ногах правди немає. Прийнявши ці люб’язні запросини, містер Мулліган одразу й перейшов до витлумачення суті свого підприємства. Як повідав він аудиторії, оная ідея сяйнула йому вперше, коли він розмірковував про причини неплідности, які однаковою мірою походять від перешкод навмисних і ненавмисних, причому перші, своєю чергою, бувають спричинені родинними незлагодами або скупою розхрахунковістю, ну а останні можуть походити або від уроджених вад, або від набутих схильностей. За його признанням, душа його переповнювалася скорботою, коли бачив він, як позбавляють шлюбне ложе найціннішої його служби; а коли, до того ж, пригадати надмірне число ніжних створінь із кругленьким удовиним капітальчиком, що стає здобиччю лихих бонз, — створінь, які ховають світач свій під посудиною в котрій-небудь похмурій обителі а чи гублять свій жіночий цвіт в обіймах несосвітенного мугиря, володіючи, втім, ключами до невимовного щастя, а то ще жертвуючи неоціненною жіночою перлиною своєї статі, коли довкола без ліку ставних кавалерів, таких охочих до амурів, — від усього цього, запевнив він їх, серце його безнастанно плакало й ридало. Прагнучи приборкати цю докуку (а походила ж вона, як те з’ясувалося йому, від притлумлення внутрішнього палу), обговорив він цю справу з людьми в ній обізнаними та достойними, проникливо вглядівся в її суть і надумався: придбати у довічну власність ленне володіння, острів Ламбей, у нинішнього його власника, лорда Толбота де Малагайда, дворянина з партії Торі, якого не дуже шанувала правляча наша партія. А він планував улаштувати там національну запліднювальну ферму під назвою «Омфал», витесати й звести на ній обеліск на взір єгипетських і сумлінно надавати чоловічі послуги із запліднення будь-яким особам жіночої статі, без зважання на стани, котрі тільки прямуватимуть до нього, бажаючи доконати, що визначено їм природою. Справа засновується не заради прибутку, заявляв він, за труди пеніса він не братиме жодного пенса. І вбога куховарка, й розкішна леді однаковою мірою знайдуть у ньому свого мужчину, коли вже склад їхній і темперамент досить переконливо переконують схилитися до їхніх прохань. Що ж до свого харчування, то він показує, як дотримуватиметься раціону, що складатиметься винятково зі смаковитих коренеплодів, а також риби й кролів, позаяк у цих останніх, вельми плодючих гризунів, м’ясо як не треба краще підходить для його задуму, хай там тушковане чи смажене на рожні, надто коли до нього додати мускатного цвіту й дрібку кайєнського перцю. Виголосивши проповідь сію з натхненням і запалом, містер Мулліган хутко зняв зі свого капелюха хустину, якою намагався його захистити. Обох прихідьків, видно було, заскочив дощ, і хоч як прудко поспішили вони до прихистку, а проте встигли добряче намокнути, свідченням чого була нижня частина костюма містера Муллігана, де домоткана сіра матерія зробилася сорокатою, мовби в яблука. Його ж прожект тим часом був сприйнятий прихильно, здобувши невдавані похвали всіх слухачів, за винятком одного містера Діксона, що від Марії Скорботної, який із підступною люб’язністю поцікавився, чи не збирається містер Мулліган заодно ще й вугілля возити у Ньюкасл, і так цією копалиною багатий. Одначе тут шановний медик здобув прихильність освіченої частини аудиторії, навівши доречну цитату з класиків, позаяк у цитаті тій, як там вона вже збереглася в його пам’яті, сподівався він знайти вишукане й водночас вагоме підкріплення своїм задумам: Talis ас tanta depravatio hujus seculi, О Quirites, ut matres familiarum nostra lascivas cujuslibet semiviri libici titillationes testibus ponderosis atque excelsis erectionibus centurionum Romanorum magnopere anteponunt[266]^{713}, ну а в тупіші голови утовкмачив свою думку за допомогою уподібнень із тваринної царини, які їм легше було перетравити, про оленя з оленицею в дикій пущі та про качку з качуром у дворі ферми.

Мавши вельми високу думку про шляхетність манер своїх і про елеґантність убрання власного, та й насправді бувши молодцем хоч куди, наш щедрослов звернувся потому до огляду одіння свого, приперчуючи огляд отой буркотливими осудами нежданих-негаданих примх природи, тоді як шановане зібрання на всі лади розхвалювало оприлюднений тут допіру прожект. А юний джентльмен, друг його, ніжно розхвилювавшись пробіжкою піддощовою, котра йому щойно випала, тут уже не втерпів і незагайно почав викладати пригоду ту свою найближчому до нього сусіді. Ну а пан Мулліган, звернувши погляд свій на стіл, поцікавився, а для кого тут стільки хлібин та рибин; затим, укмітивши він незнайомця та вклонившись йому ґречно, мовив: Прошу вас, скажіте-но, сере, чи ж не привела вас сюди потреба в послугах ремества баблення-повивання, які ми могли б вам надати? На відповідь той останній подякував йому щиро, тримаючися, однак, із гідністю та без панібратства, й звістив їх усіх, що навідався він до закладу Горнового, потерпаючи за долю певної дами, котра тутечки нині перебуває, позаяк недоля жіноча (при цьому з грудей йому вирвалося глибоке зітхання), привела її в делікатне становище, і він бажав би знати, чи ж не розрішилася вже вона щасливо. Тоді містер Діксон, вирішивши відплатити супротивникові його ж монетою, заходився випитувати в містера Муллігана, чи його власна вентральна корпулентість^{714}, в якій той допіру звинуватив його, містера Діксона, не єсть наслідок овобластичної гестації в утрикулі простати, чи то в утробі чоловічій, або ж, як у містера Остина Мелдона, іменитого медика, симптом синдрому прогресуючої ендогенної філофагії? А містер Мулліган замість відповіді, вельми розвеселившись від споглядання своїх панталонів, молодцювато ляснув себе нижче грудночеревної перегородки і, зобразивши на обличчі препотішну міну матінки Гроган (премилої жіночки, але, на жаль, легесенької моралі), заволав: Ось черево, яке не спородило жодного байстрюка! Отакий дотепний жарт поновив цілу бурю захвату, тож ізнову всі в палаті віддалися буйним та розгульним веселощам. І так тривали їхні жваві пересварки та скоморошества, аж поки долинула сюди якась тривога з передпокою.

Тут слухач, ніхто інший, як отой студіозус зі Скотії, з чуприною, мов льон білявою, з великим запалом привітав молодого джентльмена та, уриваючи його оповідь на наймальовничішому місці, чемно звернувся до свого візаві, чи не був би той такий люб’язний, щоб передати йому посудину з сердечними краплями, й водночас, запитливим нахилом голови, за яким тут-таки здійснився рівновеликий нахил пляшки у зворотньому напрямі, — незрівнянного сього жесту не прищепить і цілий вік галантного виховання — красномовніш за слова зробив оповідачеві пропозицію пригостити його чарчиною. Mais bien sûr, шляхетний незнайомче, et mille compliments[267]. Як не треба до речі. Саме цієї чарчини мені й бракувало вельми для повноти щастя. Але ж, милостиві небеса, коли б навіть тільки й лишилося мені у саквах, що шкуринка хліба й ковток води криничаної, і тоді, о мій Боже, серце повеліло б мені, прийнявши їх, уклякнути на коліна й подякувати вишнім силам за все щастя, дароване Подавачем благ. Мовивши це, він підніс чару свою до уст, із видимою втіхою одсьорбнув добрий ковток щиросердечного трунку, пригладив собі чуприну й видобув із пазухи медальйон на шовковій стрічечці: там, усередині, той самий образ, який він беріг, лелів, відколи її рука зробила на ньому напис. І з безмежною ніжністю задивившися на її риси, вигукнув, Ах, мсьє, коли б ви тільки бачили її, як привелося мені в ту приголомшливу мить, у тій її вишуканій блузці, в новенькому капелюшку й не без кокетства (подарунок їй до дня ангела, як вона зворушливо призналася мені), і в такому непідробному безладі, в пориві ніжности, до самозабуття, клянусь моєю душею! Навіть вас би, мсьє, ваша великодушна натура спонукала беззастережно здатися на милість отакого ворога — або залишити бойовисько назавжди. Ручуся вам, іще ніколи в житті не бував я такий розчулений. Хвала тобі, Боже, Творцю днів моїх! Троєкратно буде щасливий той, кому таке чудесне створіння подарує свою взаємність. Ніжне зітхання надало ще більшої красномовности його словам, і тоді він, ізнову сховавши медальйон назад, до себе на груди, утер сльози і вкотре зітхнув. О Всемогутній Сіячу, що засіваєш, наділяєш благами всі творіння Твої, яке ж велике та безмежне сіє найсолодше іго Твоє, що може тримати в путах і вільного, й раба, сільського пастушка й столичного фертика, юнака в пору буйних пристрастей та мужа, умудреного літами! Але, як по правді, пане, то я відхилився від свого предмета. Які ж непевні й тендітні оці підмісячні радощі наші! Прокляття! Чом не завгодно було Всевишньому, щоб передчуття шепнуло мені прихопити плаща? Ладен розридатися, думаючи про це. А з другого боку, хай би навіть і сім злив пролилося на нас у цій єдиній, і це не завдало б нам аніякісінької шкоди. Одначе хай йому всячина, вигукнув він, відчутно ляснувши себе по лобі, ранок вечора мудріший, і я знаю одного marchand de capotes[268], мсьє Пойнтца, у якого я за лівр можу купити найвигіднішого плаща по французькій моді, який тільки захищав хоч коли даму від вільгости. Ну-ну! гучно уриває його Іе Fécondateur[269], друже мій, мсьє Мур, сей найславутніший мандрівець (ми ж допіру прийняли півпляшчини avec lui[270] в колі вибраних дотепників сього міста), достовірно повідомив мене, що на мисі Горн, ventre biche[271], хлющать такі дощі, що промочать будь-якого, навіть найцупкішого плаща. Від таких несамовитих злив, примовляв він мені, sans blague[272], не один сердега хутенько переставився на той світ. Тьху! Цілий лівр! закричав тут мсьє Лінч. Таж ці неоковирні напиначки не вартують навіть одного су. Одна-єдина парасолька, хай не більше крислатого гриба, краща цілого їх десятка. Та жодна розумна жінка не захоче подібних засобів. Моя мила Кітті сказала мені сьогодні, що краще танцюватиме під потопом, аніж погодиться на муки голоду в такому ковчезі порятунку, адже, як нагадала вона мені (мило зашарівшись і нашіптуючи мені на вухо, хоча й підслухувати нас було нікому, крім метеликів, що пурхали довкола), пані Природа, із призводу Божого, навіяла нам, і це вже й прислів’ям стало, що il у a deux choses[273], для яких невинність первоствореного нашого вбрання, яка за інших обставин порушує правила пристойности, виявляється найдоречнішим і навіть єдино підхожим одінням. Перша з них, сказала вона (і тут чарівна моя філософиня, поки я підсаджував її в тільбюрі, легесенько лизнула мені вушну варяницю язичком, аби краще збудити мою увагу), це ванна… Але цієї ж самої миті дзеленчання дзвоника у вітальні урвало його оповідь, що так багатонадійно обіцяла збагатити скарбницю наших знань.