Уріж та його духи

ХЛІБ СВОГО ПЕЧИВА

Не знати звідки прийшов до Урожа старенький чоловік, невеличкий і згорблений, не схожий на жебрака, бо коли викопають бульбу, по селі починають ходити цигани, називаючи себе погорільцями із Закарпаття. Тих зразу видно по смаглявій шкірі й особливій мові. А старий прийшов у розквіті літа, розмовляв, як ми всі, й говорив лише те, що хотів сказати. Схоже, мусив виговоритись наостанку, перш ніж піти з цього світу.

Якось несміливо зайшов він до нас на подвір’я, де на лавці сиділа бабця з сусідками й крутилась моя маленька племінниця Іванка. Сказав поважно «Слава Ісусу Христу!» й підійшов ближче. Був убраний бідно, але чистенько. Сказав нам, що вже сім років хворий на рак, але ніяк не може вмерти. На розпитування не відповідав, мав якісь провали в пам’яті, надмірно зосереджений на собі. Грошей не хотів, їсти також. Чемно відмовився, а тоді спитав:

— Чи нема у вас хліба свого печива? Я вже сім літ не їв хліба.

У нас не було. І не могло бути, бо стару піч розвалили й поставили просто грубку з плитою. Я знала, про який хліб йдеться: чорний з житньої муки з грубою шкоринкою і щоб всередині був кмин. Бабця колись у дитинстві пекла такий на великі свята, якщо вдалося роздобути житньої муки. Часом хтось у селі сіяв жито, молотив і віз до млина в Підбуж. Ще коли я була маленькою, і у нас в селі був свій млин, тато повіз туди пшеницю і взяв мене з собою. Я дуже злякалася величезних коліс, гуркоту й пінявої зеленуватої води внизу. Зате тепер знаю, як виглядає водяний млин.

Наша сусідка на Великдень завжди пекла такий хліб й відрізала нам половину хлібини, коли ми приходили за молоком. Тієї половини вистачало нашій родині аж на три дні, такий був великий той хліб.

Мала Іванка смикнула мене за руку:

— Та ж у нас є хліб!

— Є, але не такий.

А старий ходив ще по селі і всюди питав за хліб свого печива. Мені здається, то був посланець Бога, який приходив дізнатись, чи печуть ще селяни житній хліб.