Уріж та його духи

КАТЕРИНА

Катерина була карою своєї родини. Вже немолода, а розум мала діточий. Так вважали, а насправді вона чула різні голоси й охоче йшла туди, куди вони кликали. Вдома за неї ніхто не дбав і бідолашна ходила голодна. Якщо їй пропонували поїсти, Катерина не відмовлялась, але сама ніколи не просила.

Якось зайшла до нас. Надворі була сльота, а при сльоті навіть влітку дуже зимно. Катерина виглядала зле, посиніла й трусилася. Була в запраному тонкому светрику й благенькій хустині. Хтось давав їй стару одежу, але вона на ній довго не трималась. Чи то губила, чи забирали родичі.

Бабця налила їй гарячої зупи. Катерина їла навстоячки, не хотіла сідати. Весь час оберталась на двері, прислухалась.

— Посидь, Касуню, погрійся!

— Ні, цьоцю, мушу йти. Мене чекають.

Хто чекав на неї на березі ріки, в полях, на луках? Хтось невидимий, і вона з ним говорила сміло, не боялась. Не могла сидіти в хаті, як дика звірина в клітці. Така була зроду, і, напевно, розуміла мову духів землі, води, повітря. І померла так, як, напевно, хотіла померти. Серце їй зупинилось у засніженому полі.