Уріж та його духи

ОСОБЛИВІ БУДИНКИ

На початку XXI століття панський дім, що простояв майже двісті років, розібрали на цеглу місцеві спритники. Попередній орендар, власник автомайстерні, підбурюваний сільськими жартівниками, весь час шукав скарб і розбивав при цьому стіни. А ще перед тим будинок стояв порожній, і я любила сидіти на терасі з видом на ріку й дивитись, як заходить сонце. За моєю спиною були двері до маленької кімнати з грубкою. Розповідали, ніби пан Сорочинський, останній дідич Урожа, любив сидіти в цій кімнаті й щось штудіювати. Я пам’ятаю, як у дзвіниці в кутку стояло величезне гіпсове погруддя Аристотеля, яке перенесли з панського дому. Селяни думали, що то якийсь святий. Дідич не був багатим чоловіком, але, очевидно, мислячим. Ні бібліотеки, ні паперів не залишилось. У дитинстві я мала нагоду обнишпорити горище.

Звісно, старий будинок не міг обійтися без привидів. Проте жодної Пані в білому чи Пана в чорному тут не водилося, лише бешкетні духи, які розкидали речі й перешкоджали слугам виконувати свої обов’язки, а деколи навіть їх лупцювали. Таке траплялось час від часу: гуркіт, шум, вовтузіння. Ніякої тобі романтичної історії.

З дитинства криниця на подвір’ї, схована під шопою, викликала в мене страх. Кругла, з діаметром набагато ширшим, ніж сільські криниці. З неї досі беруть воду. Ніхто її ніколи не чистив, й невідомо, чиї кістки спочивають на дні з часів останньої війни.

Біля будинку був сад, де зараз побудовано кілька хат, але все ще збереглося кілька старих дерев. Я пам’ятаю ще ставочок, обсаджений вербами. У нього скидали всіляке залізяччя, і вода була іржаво-кривавого кольору.

З іншого боку будинку був пустир. Я впевнена, що там колись був цвинтар, і стояла церква, бо й досі зі схилу вода вимиває кістки й уламки плит. Коли рили фундамент під сільраду, начебто вирили кам’яну труну. У ній лежала жінка як жива, але від повітря вона розсипалась на порох. Ця історія про набальзамовану пані нагадує відому історію про початок Ренесансу, коли в околицях Риму було знайдено труну з тілом прекрасної дівчини, похованої в античні часи. Своєрідний символ Відродження. Але будівничих сільської ради ця знахідка не зворушила. То був початок 60-х. Можливо, аби не зв’язуватись з владою, саркофаг тихцем розбили, а шматки заклали в фундамент. Теж символічна історія. Наскільки я знаю, в XIV–XV столітті бальзамували небіжчиків. А можливо, жінку привезли здалеку й поховали в крипті церкви, про існування якої вже ніхто не пам’ятає. А можливо, поховання значно давніше, ще з римських часів. Саме в тому місці проходила межа між Урожем Нижнім та Урожем Вижнім — теж Границя.

У мене завжди була мрія мати прилад, який би просвічував землю. Скільки б цікавого можна було знайти в Урожі. Дощі розмивали схил пагорба, де був панський смітник, і я збирала там черепки глини, фаянсу, порцеляни, на яких були часом малюнки. А діти зі школи якось знайшли величезний людський череп, настромили на патик і бігали по подвір’ї.

Інший світ, інша архітектура, інший побут — за річкою. Там дім у темному саду, який ще родить яблука й черешні, і на який вже чигає сокира захланного урізького хлопа, ласого на дармицю. В домі вкрадено вікна, двері, підлоги, виноситься добра цегла 20-х років. Він, наче шкаралупа волоського горіха, що пролежав під снігом цілу зиму, з якого виїли зерно миші і який нікого вже не цікавить. Жити там не можна, бо будинок входить до санітарної зони. Та й мешкали у ньому від сили років двадцять.

Віллу за річкою побудували для інженера водонасосної станції тоді, коли будувалась станція. Мабуть, він і проектував цей дім, й поставив від себе каплицю святого Антонія, свого патрона. Антон Чубкевич був і розстріляний навпроти свого будинку під стіною каплиці разом з інтелігенцією містечка Підбуж: суддею, адвокатами, лікарями, вчителями влітку 1941 року, коли НКВД проводило зачистки. Жінка з двома дочками по тому виїхала до Польщі.

Не знаю, яким був той Антоній Чубкевич. Але він посадив сад біля будинку й величезний сад на території водонасосної станції. Він дав заробити місцевим дітям, які шукали камінці для фільтрів, і про це пам’ятають досі.

Мені часто сниться, що я живу в цьому будинку. Він ще не облаштований, а на подвір’ї росте багато квітів. Мене охоплює почуття радості, коли я стою на високих кам’яних сходах. І водночас — відчуття хисткості й минущості, бо дім недостатньо захищений. З одного боку ріка, яка погрожує повінню, з іншого — дорога. Цей дім відкритий для доброго й лихого. Він присягнувся не належати нікому, відколи не зумів захистити свого господаря.

На Границі було колись попівство, де мешкала родина священиків і вчителів Бандрівських. У 70-х роках в приземкуватому довгому будинку, обтинькованому глиною, залишився лише Пилип Бандрівський, син Кароля Бандрівського, що помер ще у 1915 році. У будинку був різьблений ґанок, вкритий диким виноградом, листя якого восени набуває пурпурової барви. Син Бандрівського не хотів продавати будинок, але й не дбав про нього. Одного дня хтось розбив вікно й заліз досередини. Інший хтось вибив двері. Зчинився протяг, вітер і дощ почали проникати в темні низькі кімнати, нишпорити по шухлядах старих меблів, розпорювати старі пошивки на подушках. Потім дедалі сміливіше туди почали заходити інші стихії, озброєні ломами й сокирами. Розібрали печі на цеглу, зірвали підлогу. Через діру в комині полився дощ і почало гнити все, що траплялось на шляху води. Кому потрібна була дошка, той йшов і забирав полицю від шафи, кому потрібний був метал — брав собі поржавілі замки, діряві відра й мотики, кому потрібний був папір на розпал, йшов по старі книжки й пожовклі газети… Коли з’являється джерело речей, воно притягує як магнітом, і ось уже туди йдуть ті, хто ніколи не брав чужого. Нічиє воно вже й не чуже.

Серед струхлявілого дерева й почорнілого шмаття, як у розкопаній могилі, лежали два великі портрети Кароля Бандрівського та його дружини. Старі світлини в рамах під склом. Дивно, що комусь не знадобилися рами і скло, куди можна помістити картини чи світлини. Але урізьким людям нема чим наповнити порожні рами. Це не голова, яку можна напхати російськими телесеріалами й ток-шоу.

Під купою сміття лежала рамка з сімейною світлиною: старі Бандрівські, сам Пилип, молода жінка, яка поклала руку на плече молодому священику з недобрим обличчям. Таке саме було в старої жінки: авторитарність, цілковита нездатність до співчуття чи хоча б компромісу, готовність виколоти очі кожному, хто посягне на родинне вогнище. Така собі Марина Винницька часів Першої світової війни. У жінок цього типу завжди виростають покірні сини чи сини лицемірні.

Я була в сьомому класі. Треба було десь роздобути квітів на перший дзвінок, найкраще оргеній, тобто жоржин, і гладіолусів. Випрошуючи квіти, ми з подружками забрели аж на Границю й потрапили на незагороджене обійстя Бандрівських, що стояло посеред саду. В тіні дерев росли здичавілі квіти на високих стеблах. Оргенії й гладіолуси треба садити щороку. Із тих хащів виринув раптом старий високий чоловік й привітно спитав, що ми тут робимо, й намагався нам допомогти. Він рвав бліді вироджені флокси, які росли і в нас вдома. Спитав, чиї ми діти, й сказав, що вчив мою маму. Цим нас збентежив, бо просити квіти у вчителя якось не випадало. Але старий сказав, що він тепер уже не вчитель, отже, все гаразд.

Той старий був з іншого світу, а мене завжди тягнуло в інші світи. Його світ, старого Бандрівського, пахнув старими книгами і старими меблями. У нас в хаті пахло сучасністю: свіжими газетами, яких батьки виписували дуже багато, свіжим повітрям, чисто вимитою підлогою, але мене притягував затишний спокійний світ, де повно речей, яких я не мала: великих енциклопедій з малюнками тварин, порцелянових фіґурок, різьблених шкатулок з прикрасами, біноклі, магічні дзеркальця, старі фотоапарати. Можливо, там усе це й було, але старий вчитель не мав наміру впускати нас туди. Якби він впустив, я була б значно багатшою зараз на гарні спогади.

Коли я розповіла вдома про це, мене вилаяли й сказали, як ми посміли жебрати квіти по селі. Тільки й усього. А старий невдовзі помер. Треба б знайти його могилу, якщо вона збереглася.

У Горішньому кінці є дім, який намагалися продати цілих тридцять років. Великий навіть як на наші часи, з цегли, завжди побілений, а трава на подвір’ї скошена. Казали, ніби там з’явився грибок, але мені здається, що продати його не могли через високу ціну. Кожного разу, коли я йшла повз нього, дивилася, як він себе почуває. Він вріс у землю, але почував себе незле. Такий собі спокійний і терплячий дім.

Тепер його нарешті продали, і виглядає він веселіше. Додалося трохи барв на фасаді, на подвір’ї з’явились ознаки життя людей, які мають власний транспорт і багато працюють. Щаслива у нього все-таки доля. Простояти стільки літ і повернутись до життя, тоді як інші будинки без людей швидко деградують і зникають, випотрошені, розпавшись на нікому не потрібне сміття.

На Великдень усе довкола яскравішає. Хрести при дорозі й каплички вбираються в штучні квіти, на вікнах нові фіранки, тут і там пофарбовані паркани чи двері, а дерева в садках сяють побіленими стовбурами. На чистеньких грядках нарциси й тюльпани, екзотичні кущі, привезені заробітчанами з далеких країв, а молода трава, як оксамит, стелиться поміж вуликів.

І раптом, як провали пам’яті — напівзруйновані порожні хати з рештками старих садів, де яблуні вже майже не родять.

Недалеко від нас стояла на горбі сіра хата, оббита нефарбованими дошками, якась чужинська, негостинна. Вікна були високо, а ми маленькі й не могли зазирнути всередину як слід. У хаті, звісно, ніхто не мешкав. На дверях висіла заржавіла колодка. Позад хати ріс кущ блідо-рожевих руж з дрібними пелюстками. Ми не могли ними натішитись, коли вони розквітали в травні. Їх посадили для краси, а не для того, щоб варити трояндовий сироп чи розтирати з цукром пелюстки, з яких робили начинку для різдвяних пампухів. Кущ ріс під стіною шопи, що прилягала до задньої стіни хати. Однієї дошки бракувало. Всередині стояла розсохла діжка з піском. Чомусь вона викликала в нас страх.

Хата сама по собі нагадувала фортецю. Її захищали стіни, замки, маленькі віконця, схожі на бійниці, й страх перед чужим світом, що знаходився усередині. Там було повітря минулого й пил життя.

Ми знали, що господарі цієї хати живуть за границею, тобто в Америці, звідки небагатьом щасливцям присилали посилки з хустками й светрами. Виявилося, що там жили дві сестри, які перебрались на Границю, зовсім поруч. Після того, як там хтось повісився. Отак розвіявся американський міф через десятки років. Хата простояла років 30, а тоді її розібрали й поставили на тому місці цегляний дім, що заповнив собою майже весь горб, де ми бавилися в дитинстві, з видом на ліс і річку.

Раніше хати стояли довго. Їх не грабували, не вибивали вікна й не розбирали печі. Якщо розібрати піч, хата руйнується, бо піч — то її серце. Тепле серце.

Зараз там немає ні вікон, ні дверей, дах, вкритий толем, найубогішою покрівлею, зірваний. Маленька хатка на самому краю горба. Крихітні дві кімнатки. Вона позначена нещастям, повита вічним смутком. Колись там мешкала шкільна приятелька моєї сестри Марійки — Катруся. Потім у хатці жила молода кравчиня з двома хлопчиками-близнюками. Маленька, дуже тиха жінка з ясними очима, вона шила мені сукню на випускний.

Сестра розповідала, як одного разу вони разом з Катрусею засиділись, і почалася гроза. Здавалось, стара хатинка розсиплеться від звуків грому. Дівчатка сиділи удвох при гасовій лампі й тремтіли від страху. Дорослих нікого не було. Здається, Катруся не мала матері. Кілька років тому її вбили в Іспанії сини чоловіка, якого вона доглядала. Той начебто хотів записати їй щось у спадок.

А кравчиня згоріла від саркоми за два тижні. Я пам’ятаю, як вона, стривожена й бліда, уже відсутня, вийшла з автобуса в селі. Вона вже знала, що помре.

І коли я бачу оту напіврозвалену хатку на пагорбі, то завжди згадую двох жінок, у чиє життя втрутилась раптова й безжальна смерть.