Уріж та його духи

СЛІПУЧЕ СВІТЛО ПОЛУДНЯ

Серед дня теж буває ніч — час духів. Десь від полудня до третьої години. Я добре запам’ятала це з дитинства. Ніхто з нас не ходив купатися на річку в цей час. Пастушки приганяють корів додому, й настає тиша. На подвір’ях, полі й, особливо, на річці. Духи землі, повітря, води заволодівають простором довкола села. Якось моя бабця пішла прати на ріку й побачила дитину в білій сорочці, яка йшла, не торкаючись води, й плакала. Більше ніхто не змусив її б піти в такий час на річку, й бабця намагалася втримати мене вдома. Але після обіду купатися на річці було неприємно: діти галасували, хлопці кривдили дівчаток, і важко було знайти місце, де я могла б нарешті навчитися плавати. Та й ніколи я не була слухняною дитиною: дух суперечності гнав мене на річку чи в поле саме в цей заборонений час. І щоб не було так страшно, я навчилась розмовляти уголос з собою. Як тільки замовкала, то відчувала чиюсь присутність й з острахом озиралася. Часом з’являлося непереборне бажання втікати, але я нахилялася ще нижче й бубоніла, перебираючи знайдені різнокольорові камінці, чи викладаючи греблю на струмку, що відбився від русла. А маленькі сірі рибки сахалися моєї тіні й кидалися врозтіч. Сонце палило дедалі нестерпніше, звідкись приходили тривожні думки, я дивилася на сільські хати, й мені здавалося, що там зараз відбувається щось недобре, і що я повернуся вже не до того села, яким воно було годину тому.

І до лісу в цю пору теж ніхто не ходив. До лісу ходили на світанку по гриби, чи малину, крадькома, невеликим гуртом, щоб більше дісталося. Або тепер ходять на шашлики, залишаючи після себе купи сміття, часом навіть частини гардеробу. А я йду до лісу, коли вже всі вертаються, і ліс належить тепер мені. І досі мене питають:

— Галю, а ти не боїшся йти сама до лісу?

Ні, не боюся. У лісі мене часто чіпляється блуд, майже кожного разу. Простір для мене викривлюється, стежки підмінюються іншими, але то не провина лісових духів, а те, що в лісі моя свідомість зливається зі свідомістю лісу, швидко позбуваючись людських орієнтирів. Я знаю, що мені нічого не загрожує. Це у місті слід бути максимально зосередженою. Нічого страшного, коли вийду не в той бік. Куди б не вийшла, сонце підкаже дорогу додому.

Колись на моїх очах почало розхитуватися дерево, хоч вітру не було зовсім. Я стояла навпроти на горі Обоча й не бачила коло дерева нічого. Нас відділяла латка некошеної трави і смужка рідкого терну.

Світ в Урожі змінюється повільно, і розповіді про духів передаються далі. Їх не стає менше — ні розповідей, ні духів. Просто люди зараз менш чутливі.