Усі жінки курви

1. Холод

- Йоб твою, на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Я мовчки погодився.

Ми уже сьомий день не виходимо з хати. Всі електроприлади увімкнені: праска, пралка, телефон, телефакс, телетайп, телевізори показують лише серіали.

- Всі жінки курви! - сказав я.

Кіт мовчки погодився.

- Сходи за пивом! - сказав я.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Всі жінки курви.

З віком стаєш цинічним і сентиментальним. Що в принципі одне й те ж.

У мене є Кіт, я чухаю йому яйця і годую живою рибою, а він натомість дозволяє себе гладити. Кіт ніколи мене не зрадить, хіба здохне. Він прийшов до мене сам, і я, щоб довго не думати, назвав його Котом. Нам добре разом. Це, напевне, любов, я не знаю, але що тоді любов, коли не це?

Він любить тертися своєю мордочкою до мого носа. З писка у нього трохи смердить, але все одно приємно. Це точно любов. Бо інакше її взагалі нема.

Усяка істота за природою своєю егоїстична. Любов - один із проявів егоїзму.

Моє перше кохання було у дитсадку. Нам не судилося бути разом - суспільні забобони стали на шляху нашого щастя. Батьки пробували розрадити мене - мовляв, ми ще замалі для створення сім’ї, треба перевірити почуття часом і все таке. А життя ж таке коротке, і ніякі почуття не можна випробовувати. Вони не витримають навіть подмуху вітру, що вже казати про таку страшну штуку, як час. Нас нагло розлучили, мене і Лєночку, чи Людочку, чи як там її (я вже навіть імені твого не пам’ятаю, вибач). Не було у нас жодного шансу у цьому жорсткому закомплексованому суспільстві.

Першого дня в садку я вже нарвався на неприємності - мене побили. Хлопця звали Серьожа Єфімов. Він мав велику голову і великі руки. Серьожа був дуже комунікабельний, аж занадто.

- Новенький? - сказав він мені.

Я кивнув.

- Давай гратися! - сказав Серьожа і штовхнув мене.

Я впав.

Тоді підбігла моя Лєночка і з вереском почала розмахувати перед лицем Сєрьожі руками. Сєрьожа втік. Лєночка подала мені руку, я встав. Лєночка обтріпала мій одяг, оглянула мене і сказала:

- Слабак.

Коли Сєрьожа пробував забирати мої іграшки, Лєночка (чи все-таки Людочка?) завжди опинялася поруч, і Сєрьожа відступав. Він ходив довкола мене кругами, як голодний хижак, що полює на здобич. Йому не потрібні були мої іграшки - його гра полягала у тому, щоб завдати мені болю. Лєночка ж відчувала себе моєю матір’ю, і її роллю було не дозволити хижаку завдати шкоди дитинчаті. Так ми роками жили втрьох - я, Сєрьожа і Лєночка. На новорічних ранках у мене був костюм зайчика, у нього вовка, а у неї - Червоної Шапочки.

У підготовчій групі (нам вже було по 6 років, і всі ми на той час вважали себе цілком сформованими особистостями) Сєрьожа знайшов собі іншу жертву - короткозорого Женю. Женю взяла під опіку Свєточка, а нам з Лєночкою довелося переформатовувати стосунки.

Обставини сприяють закоханим. Доконаний факт - це така зла гра долі - збіг обставин спочатку заманює тебе у цю пастку почуттів, а вже потім, коли ти безпорадний, знищує. Так було і з нами.

І мої, і її батьки затримувалися на роботі довше за інших, тож на вечір ми залишалися в садку самі. Була ще вихователька, яка-небудь Зінаїда Даздраспермівна, яка після вечері втуплювалася у вишивання, плетіння або газету і казала «діти, будьте тихо, бо буде вам лихо». Як, спитаю я вас, ми могли не закохатися один у одного? Це було неминуче, закохатися дуже легко, особливо у такому віці, коли ти ще нічого про це не знаєш. Куди дивилося закомплексоване суспільство тоді?

Мені здається, я пам’ятаю наші заборонені дотики, тримання за руки - уже не безневинне, як раніше. Пам’ятаю, як ми планували майбутнє - я хотів двох дітей, обіцяв їй стати космонавтом, а вона мала бути медсестрою. «Рожати дуже больно, - казала мені Лєночка, - але я теж хочу двох дітей».

Чому я не зберіг нашу любов у таємниці? Чому ми не обвінчалися таємно, як Ромео і Джульєта?

- Нам треба поженитися, - підганяла Лєночка.

- Ти знаєш, як це робити? - питав я її.

- Нє, я ше ж ніколи цього не робила, за кого ти мене маєш!

- Вибач. Я теж ніколи.

- Дорослі цілуються. - сказала Лєночка, - а ше ходять в ЗАГС.

Ми поцілувалися надворі, під вербою. Це було навесні. Разом нам залишалося бути яких кілька місяців, а там кінець садочку, різні школи, і спробуй один одного знайти у великому, як тоді здавалося, місті. Ми обоє відчували, як втікає час, і мусили щось зробити. Сутеніло. Ми трималися за руки. Дорослі поверталися з роботи і з усмішкою дивилися у наш бік. Мені було ніяково, і я тремтів. Лєночка теж. Я заплющив очі і цмокнув її у щоку. Стало млосно. Але нічого так і не відбулося. Нічого такого, що змінило б наше життя, що з’єднало б нас разом всупереч умовностям.

- Треба в губи, - ніби читала мої думки Лєночка.

Я тоді дуже гостро відчув її запах. Запах її шкіри, запах прохолодного весняного повітря, запах верби - все змішалося. Скільки ще буде таких миттєвостей в моєму житті? А в твоєму, Лєночко? Скільки ще разів це видаватиметься прекрасним, коли хтось протилежної статі слинить тобі губи?

Але все одно нічого не сталося.

- Ти шось відчуваєш? - запитав я у неї.

- Що?

- Ну шо ми вже чоловік і жінка?

- Не знаю, нє.

- І я нє. Шось не так. Ми шось не так робимо.

Наступного дня ми втекли з садочка і пішли шукати ЗАГС. Утекти виявилося нескладно. Даздраспермівна з фарбованим рудим волоссям втупила очі в газету, Сєрьожа ганявся за Женею, Свєточка за Сєрьожою, решта дітей бавились у пісочниці і на нас ніхто не звернув уваги.

Однак місто виявилося велетенським. Ми трималися за руки і тремтіли серед шуму авто.

Щоб перейти дорогу в одному місці, нам доводилося витрачати енергії більше, ніж Туру Хейєрдалу - переплисти океан. Ми вирішили, що ЗАГС повинен бути у центрі міста, в найцентральнішому і найбільшому будинку. Місто не звертало на нас жодної уваги. Трохи зорієнтувавшись, я відчув себе у ньому своїм. Всі кудись поспішають - у справах - і я теж, з ними. Я такий же, як вони, дорослі. У мене теж є справа, може, вперше у житті, але від того не менш важлива. Я мушу одружитися. Серце вистрибувало з грудей від хвилювання. Я відчував, що зможу це зробити. Я пишався собою. Мені було страх як приємно відчувати, що Лєночка слухняно йде за мною і у всьому на мене покладається. Я був героєм.

Ми досить швидко подолали парк. Потім Лєночка почала плакати.

- Я втомилася. Я боюся. Я хочу додому. До мами і тата.

- Але ми мусимо женитися. І обов’язково сьогодні! - сказав я. - Нашу втечу помітять і вдруге втекти не вдасться. За нами будуть стежити. А потім нас віддадуть у різні школи і розлучать на довгі роки. І ми не зможемо поженитись. Але якщо ти боїшся і не хочеш…

Ми присіли на лавку. Вона перестала пхинькати.

- Я не боюсь. Я хочу. Хочу бути медсестрою, поженитись з тобою і мати двох дітей.

- Клянешся?

- Клянусь!

І ми рушили далі. Тепер ці відстані здаються мені смішними. Я можу пройти місто свого дитинства вздовж і впоперек за якихось годину - півтори. Тоді ми йшли з перервами аж до сутінків. Пройшли вулицю Шевченка, перебігли Чапаєва, де мало не потрапили під автобус, зайшли у скверик Міцкевича, де посиділи на лавочці, бо Лєночка знову втомилася. Нарешті пройшли вздовж пішохідної частини вулиці Радянської, заглядаючи у вітрини магазинів. У ательє «НОВИНКА» за склом на манекені красувалася біла весільна сукня. Лєночка примружила очі.

- Купиш мені таку?

- Куплю.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

В ту мить я готовий був пообіцяти їй що завгодно і був впевнений, що виконаю. Я не бачив жодних перешкод, щоб долетіти до місяця і принести його їй в кольоровій обгортці.

На площі біля пам’ятника Леніну ми зупинилися. Позаду вождя бризкав фонтан. На фасаді готелю «Україна» усміхалися з біґборда морди того ж Леніна, Маркса і Енгельса. Поруч громадилася велетенська споруда з бетону і скла. Я був упевнений, що це і є мета нашої подорожі: ЗАГС. Мені нарешті стало трохи страшно. Я не був певен, чи зрозуміють мене батьки. Чи не будуть ображатися, що я не порадився з ними. Але ж не міг я показати свої вагання Лєночці, такій рожевій і захеканій. І ми рушили до дверей.

Велетенські скляні двері відчинив швейцар у лівреї. Все було як у казковому фільмі. В холі ЗАГСу теж тихо шумів фонтанчик. Було прохолодно.

- Я вас слухаю, молоді люди, - зігнувся до нас швейцар із вставними золотими зубами.

- Ми хочемо поженитися, - пробелькотів я.

- Женитися? Гм, навіть не знаю, - швейцар підніс до правого ока лорнет і почав розглядати нас. - А ви не замолоді для цього, молоді люди?

Ми одночасно заперечливо похитали головою.

- А дозвіл батьків у вас є? - швейцар підозріло усміхнувся своїми золотими зубами.

Я невпевнено кивнув головою, відчуваючи, що червонію. Брехати тоді я ще не вмів. У мені не було й крихти цинізму та сентиментальності.

Врешті він взяв нас попід руки і повів сходами догори. Сходи були з мармуру, дуже широкі, встелені червоним килимком. Далі він прочинив ще якісь дверцята і заштовхнув нас у велетенське приміщення з рядами червоних крісел.

- Свєта, Свєта, іди сюда! - крикнув швейцар.

З темряви з’явилася низька смердюча жіночка у червоному халаті.

- Шо за дєті? Твої, шо лі? - незадоволено буркнула жіночка до швейцара.

- Молоді люди хочуть поженитися. - поважно сказав швейцар.

Ми трималися за руки і тремтіли.

Жіночка розреготалася грубим хрипким сміхом.

- Нічого смішного я тут не бачу, Свєта, - сказав швейцар. - Посидь тут з ними, я все приготую і перевірю, чи є згода їхніх батьків.

Він запитав у нас наші імена і з якого ми садочка, а потім зник.

Жіночка у правій руці тримала швабру з відром, лівою вхопила мою долоню і потягла кудись вглиб приміщення. Лєночка роззиралася і шепотіла мені на вухо, що тут дуже красиво. Мені це все вже чомусь не подобалося. Ми піднялися разом із Свєтою на підвищення, у очі сліпило світло від великих ліхтарів. Жіночка наказала нам сидіти, а сама почала мити шваброю підлогу.

- Ач які, женитися надумали. - вона все більше нагадувала мені Бабу Ягу. - Я би вас вженила. Мало не покажеться. Женишки. Ну і молодьож пішла.

Я боявся. Лєночка боялася теж, вона притискалася до мене всім своїм крихітним тільцем і я вже не мав права на страх. Тоді я міг би перемогти усіх Баб Яг і Чахликів Невмирущих разом узятих. Але небезпека чигала на нас зовсім з іншого боку.

Через кілька хвилин двері у залу прочинилися, у них зазирнув швейцар з лівреєю, а за тим вбігла моя мама. Зі сльозами на очах вона кинулась на сцену, вхопила мене на руки і понесла.

- Мамо, почекай, Лєночка… - лепетів я, але все це уже не мало значення. Лєна залишалась на сцені обласного музично-драматичного театру, а я під тишу порожнього залу залишав цю сцену на плечах зарюмсаної і злої мами, яка в коридорі відтріпала мене по задниці і теж пообіцяла вженити.

Я пам’ятаю останній погляд Лєночки - такий безпорадний і розгублений. Може, вперше, вона поклалася на мене, а я не зміг її довіру виправдати. Я ж не опирався мамі, я здався…

Увечері тато довго сміявся, а мама кричала. Я відчувався дуже винним. Завжди почуваєшся так, як тебе примушують почуватися інші. Ти винен не тому, що винен, а тому, що тебе винуватять. От. Словом, батьки були проти. Я розплакався.

Наступного дня я зі сльозами на очах розповів про реакцію батьків Лєночці. Мовляв, треба почекати.

Але вона не втішала мене, не пропонувала якихось шляхів виходу. Вона холодно слухала, змінюючись на лиці, а коли я завершив безпорадним «то що нам робити?», кам’янним голосом сказала:

- Слабак.

Цього разу «слабак» було інакше, ніж тоді з Сєрьожою, не лагідне материнське, а зневажливе жіноче. Від нашої любові не залишилось і сліду. Ми уникали один одного, ховалися у протилежних кутках, а насамкінець, вона, щоб дошкулити мені ще більше, почала дружити з Сєрьожою. Лєна і Сєрьожа - женіх і нєвєста, - підмовив я прокричати одного разу Женю, і той дістав від Сєрьожі в окуляри. Але боляче все одно було мені. Навіть від того, що кричав Женя.

Отож, я і кажу, що всі жінки курви. Кіт згоден.

Кіт хлебче пиво з блюдечка не гірше, ніж я з бокала. Ми розуміємо один одного. Ми, чоловіки, з яйцями.

Телевізор ніяк не заткнеться зі своїми серіалами.

- І шо би було, якби нам таки дали бути разом? Га? - питаю я у Кота.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - відповідає Кіт.

Це все, що він вивчив з людської мови, але мені вистачає, щоб розуміти, що він мене розуміє, і цього досить.

- Всі жінки курви! - кажу я.

Кіт мовчки погоджується.

Він залазить на крісло, лягає на спину, витягується у весь зріст. Я чухаю йому яйця, а він муркотить.

- І шо би, бля, було, старий, якби ми таки пішли не в драмтеатр, а в справжній ЗАГС і нас би там одружили? Яким би було наше майбутнє? Я мусив би негайно летіти в космос, щоб заробити грошей, хоч би їй на весільну сукню. Я потрапив би в газети, як перша дитина-космонавт. Моє життя перетворилося б на виснажливу працю. Я втратив би своє дитинство. А вона? Вона надовго б залишалася сама, ми би все одно були окремо і повір мені, старий, я це добре знаю, ніяка жінка такого не витримає. Сєрьожа Єфімов з’явився би тут як тут і поминай як звали, дружинонько. А мама би мені ще й казала, що вона попереджала. Хіба такого майбутнього я заслуговував? А втім, може, може ми зуміли би бути щасливими всупереч усьому і всім… Хтозна, хтозна…

Якщо діти з’являються з любові, то я, напевно, був не дитиною, а антидитиною.

Не треба закінчувати університетів і вивчати заспиртовані у банці мізки страчених злочинців, щоб зрозуміти, що стосунки батьків проектуються згодом на всі чоловічо-жіночі відносини.

Мої батьки були однокласниками. Їх звело десь у 5-му чи 6-му. Тато приїхав зі Сходу, у прямому і переносному розумінні слова. У його зовнішності було щось монгольське, завойовницьке. Темні і злегка косі очі, чорне волосся, смаглява шкіра. Натомість характер у нього був грайливий і м’який. Син академіка і судді, він поводився зверхньо і аристократично. Вдома, як і його батьки, майже не бував - ця дитина вулиці допізна придумувала якісь забави, щоб зберегти біля себе хоч когось з інших дітей. На шиї у нього бовталися жовті ключі, але повертатися в порожню квартиру він боявся.

Мама натомість приїхала з Заходу. Її батьків депортували під час операції Вісла. Деякий час вони пробували адаптуватися до колгоспного життя, а потім лишили помирати своїх предків і чужу хату в каньйоні Дністра, а самі пішки з клунками і дітьми на плечах навмання подалися до міста. На шкільних фото у мами загадкова усмішка і пишна руса коса. Якраз з класу 6-го коса починає виразно темніти аж до космічно чорного. Батьки обидвох багато працюють і пізно повертаються додому. Обоє мешкають в одному дворі. В обох ключ бовтається на шиї.

Правда, у мами є старший брат, якому вона, як жінка, повинна зготувати їсти. Крім того, вона надто старанна учениця - вона приїхала з села до міста і ще повинна щось доводити, вибиватись, пробиватись, фартушок мусить бути випраний і випрасуваний, піонерський галстук блистіти, «Служу Савєцкаму Саюзу» на уроках військової підготовки вона кричить найголосніше, у шкільному хорі вона бере найвищі ноти, аж зриває собі голос, четвірка в табелі з російської мови - сімейна драма, «золоту медаль» все одно віддадуть іншим - її батьки звичайні роботяги з сумнівним польським минулим.

Але інколи - я в цьому впевнений, хоч ніхто про це і не розказував, навіть навпаки заперечували всі, і жодних фотографій, жодних речових доказів - вона залишалася надворі допізна разом із ним. Може, встигала нагодувати старшого брата, швидко зробити уроки - от справжня причина відсутності «золота»! - і щось таки тягнуло її на всі ці запахи прілої землі і перших весняних паростків. Боже, як все це банально! Котячий нявкіт, забігані хлопці, які ганяють м’яч, розчервонілий, впрілий тато мусить встигнути забити гол, в обіймах товаришів бачить її, усміхається, тепер цей гол має уже подвійний, потрійний сенс. Дівчата, напевно, стрибають в гумки, а може й ні, я не знаю, чим тоді займалися дівчатка, як не знаю, чим вони займаються зараз.

Хлопці починають розходитись. Першим залишає двір власник м’яча - з балкона на нього кричать батьки, точніше мама - дебела 50-річна жінка. Його батько - 45-річний алкоголік, худий, з червоним носом, екс-футболіст, учора кумир двору - повільно, похитуючись наближається до дверей під’їзду. Всі напружено чекають.

Мій тато підходить до мами і каже їй, щоб вона не боялася, бо до цього вже всі звикли. Дії розписані, вистава відбувається з точністю до сотих секунди, але весь двір все одно на кілька хвилин затамовує подих і дивиться, як вперше.

З прочинених балконних дверей долинає груба жіноча сварка. Слів не добирають і моя мама червоніє. Тонкий чоловічий голос тихо пробує виправдовуватись. Лунають звуки ударів, брязкіт. Потім, фінальний акорд - на балкон виходить жінка-переможниця з тілом свого чоловіка в руках над головою. Її лице напружене як у важкоатлета, який побив світовий рекорд. Тільки-но розпочавши політ, чоловік вигукує своє обов’язкове «йобтвоюмать», вдаряється до клумби, кілька секунд лежить, потім з допомогою дітей встає, обтрушується і… повертається до під’їзду. Він її любить, якось замріяно пояснює мій тато моїй мамі. Може в цей момент вони кинули свій жереб, встановили правила, спроектували свої майбутні стосунки.

Своїх батьків вони майже не бачили. Те, що між батьками - це точно не любов, любов тільки в книжках і далеко, щось страшно романтичне. Може таке, як це - він п’є, бо її любить, і думає, що вона його не любить, бо б’є. Вона б’є його, бо насправді теж любить і хоче, щоб він не пив, і думає, що якщо він п’є, то не любить її. Добре, що вони жили на другому поверсі, і він помер від свого цирозу.

Без м’яча хлопцям стає нудно. Тато вигадує якісь нові забави, навіть виносить з дому розбитий минулого тижня велосипед, залазить на дерева, починає військову кампанію проти сусіднього двору. Марно. З вікон одна за одною висуваються голови батьків і різними голосами кличуть дітлахів додому. З кухонь смачно пахне, надворі темно і діти зникають в норах під’їздів. Моя мама залишається до останнього. Її ніхто не кличе, брат нагодований, і може навіть сам пішов гуляти. У нього перше побачення, він вилив на долоню і розтер по щоках трохи татового смердючого одеколону, що буде виявлено і покарано стусанами. Менше з тим. Мої тато і мама ввечері, вже темно, і весна, і запахи, і коти, а вони самі у дворі. Тільки вони - і йому не треба напружувати фантазію, щоб вона залишилась, бо їй все одно нікуди йти. Вони залазять на дерево - видно місяць і зірки, і з’являється щось таке щемливо-дражливе, і ти впускаєш його в себе, і тобі страшно добре і водночас зле від того, що ти не впевнений, чи це взаємно. Їхні ключі на шиях вдаряються і дзеленчать як у корів на пасовиську, видаючи схованку між несміливими паростками листя.

А потім обоє цілу ніч не спатимуть, дивлячись на тіні на стіні і у вікно. Це ростиме вже само, і вони не знатимуть, що з тим робити. Наступного ранку обоє почервоніють, зустрівшись в школі, і на перших уроках уникатимуть один одного, а потім, напевно, таки він перший не витримає і підійде, запхавши руки в кишені. Обом здаватиметься, що той, інший, не сприймає цього всього серйозно або навіть уже зі смішком розказав про вчорашній вечір друзям/подружкам (непотрібне закреслити), і весь клас за спиною сміється з тебе. Але тут все змінюється, життя попереду обіцяє багато нового, принаймні ще одна зустріч, листя на деревах більшає, вечори теплішають, вони вчаться ловити погляди один одного, зазирати всередину очей і приємно тремтіти від цього…

Можливо, нічого такого насправді не було. Для мене точно не було. Я бачив їх уже іншими.

Далі він - розбишака і гультяй, але син академіка і судді - легко поступив на юридичний факультет. Вона - старанна дівчина з бантиками, білим фартушком і завжди прокушеним язиком, але з бідної родини - двічі не вступила до медінституту. І тоді вони одружуються. Скромна весільна фотографія. Обоє холодні і якісь аж мармурові - такі ж, як мільйони інших радянських наречених на мільйонах інших радянських фотографій. Це називалося ательє. Я ніколи не розумів цієї назви, але був упевнений, що там шиють. Вершиною радянського мистецтва фотографії було якраз таке - зупинити момент, упіймати його, зафіксувати назавжди. Вбити. Тому фотографії з найрадісніших подій такі мертві і воскові. Звідти на нащадків дивляться усмішки трупів. Усі радянські фотографи вміли на багато років вперед бачити майбутнє.

Батьки обидвох були проти. У татових зіграв снобізм, у маминих гордість. Але вже через тиждень після весілля маму теж зарахували на юрфак. Що було поміж тими романтичними вечорами і цим мертвим фото - я не знаю і вже не взнаю ніколи. Потім з’явився я. Очевидно, випадково. Мене ніхто не планував. Просто так вийшло, як це часто буває у молоді. Приємно-приємно і бах - на тобі, дитина. Її спочатку не видно, не можеш повірити в її існування, єдиний доказ якого - токсикози, нервування і сварках з нічого. Вона хотіла зробити аборт, він вперше і востаннє в житті наполіг. Вона не наважилася заперечити - аборту вона боялася навіть сильніше, ніж зіпсувати можливу кар’єру.

То був час останніх політичних репресій. Татова мама, моя баба, судила політичних. Вона була родом зі столиці і життя в провінції сприймала як муку. Мабуть то було заслання, якась покута за гріхи «попереднього» столичного життя і вона мужньо їх відбувала. Вона поверталася увечері з текою паперів, кидала їх, не роззуваючись заходила на кухню, варила міцний чай і курила. Від неї пахло парфумами, помадою і папером. Мама до останнього дня вагітності і з першого дня опісля працювала в тому суді секретарем, а ввечері ходила на пари. Тато вчився вдень, а ввечері пив пиво з приятелями. Інколи, за старою звичкою, він ганяв з дітлахами м’яча у дворі. Коли повертався додому старий футболіст, він так само зупинявся і дивився за його черговим падінням. Татові карі очі сумнішали. Напевно, він уже знав, що то не любов, а звичка. Мама і її свекруха 24 години на добу були разом. Вони любили і ненавиділи одна одну. Баба мала менторський хист і в усьому повчала невістку. Те роби, того не роби, не кури, не стій, не сиди, це тобі «не йде», купи оце, візьми мою помаду. Мама скоро стала пахнути як вона - тою самою солодкавою помадою і якимись дешевими радянськими парфумами - мати дорожчі навіть у середньому соціальному прошарку вважалося чимось буржуазним. На всіх їхніх папках був вигравіюваний бюст Леніна. Тато вечорами шепотів мені про цілі поїзди політичних в’язнів, яких везуть у холодний далекий Сибір. Я нічого не розумів, а мама розуміла і шепотіла йому, щоб він заткнувся. Баба робила свою роботу мовчки і старанно. Мама їй в усьому догоджала. Своїх засуджених обоє ненавиділи і робили навіть більше, ніж від них вимагала система. Замість 5 років 10 і це справедливо, бо суд це справедливо, так має бути, бо чого я, суддя, яку це примушують робити, має відчуватися перед вами, засудженими, винною тільки тому, що я суддя і саме тут і так склалися обставини, а ви теж тут через обставини, чому я маю дивитися в ваші зухвалі налякані очі з почуттям провини? Ви винні у цьому, і тому вироки справедливі.

Потім тата впіймали на антирадянській пропаганді. Напився, щось комусь не те сказав. Вдома був страшний скандал. Мама звинувачувала свекруху, та - маму і діда-академіка. Дід-академік мовчав, гортаючи свої академічні папери, які йому, однак, були потрібні тільки щоб захиститись від світу. З ГБ тато повернувся інакшим. Його відпустили без продовження справи, але з інституту вигнали. Точніше перевели в інженерний, щоб міг приносити користь радянському суспільству.

Від татових батьків ми переїхали на винайняту квартиру у спальному районі. Мама закінчила вчитися, але все ще працювала секретарем у суді. Тато пішов на завод. Тоді я вперше помітив між ними конкуренцію. Її насправді дуже втішило те, що його вигнали, що нарешті вона, досі вигнанка, друга, задня, вийшла на перший план, а він, пестунчик долі, тепер змушений бабратися в гімні, жити серед покидьків. Вона упивалася його поразкою, його розпачем. Я ж тобі казала, любила повторювати вона вечорами, коли він сидів на кухні з пляшкою «Жигулівського» і рвав собі волосся на голові. Він запустив декадентську бороду, і черговий фотограф із ательє, віддаючи їй негатіви, прийняв тата за її тата, а не мого. Мама почервоніла від задоволення.

Проте його падіння зовсім не означало її злету. Бабу раптово перевели суддею в район, дід виявився зовсім не академіком, а просто професором інституту наукового атеїзму, який доводив відсутність Бога науковим шляхом. «У мене не вийшло, казав мені вечорами дід-не-академік, ця теорема не доводиться, отже Він може бути. Хоч може і не бути, але це неможливо довести. Вірити, що його нема, це все одно, що вірити, що він є, це марновірство, розумієш, малий?». Його відправили на якусь там заслужену пенсію, але він уже ні в що не вірив і ще більше мовчав, а вечорами, до приїзду баби, залізав зі мною на дерево у дворі і довго та пильно дивився на зірки.

Інші дід з бабою працювали у цеху на тому самому заводі, де й тато. Тато був їхнім начальником. Вони працювали все більше і більше, щоб не боятися голоду, який вони якось пережили. Одного разу тато повернувся з роботи ще смаглявіший, ніж завжди і сказав, що тих діда з бабою уже нема. Згоріли на роботі. Пояснив він. Від надміру роботи з’явилася іскра, була пожежа і цех згорів.

Мама нарешті стала помічником судді. Тато почав її підозрювати у зрадах. Коли він напивався, то виходив із себе. Він хапав її долонею за підборіддя, підводив до себе і перекошеним від люті ротом шипів - ну, суко, дивись мені в очі, на мене дивись, тільки не бреши мені, хоч раз скажи правду - ти з ним спиш? Я ж чую його запах, суко.

Вони скандалили на кухні, а я вмикав у кімнаті телевізор на повний звук і затуляв руки вухами. Потім він завів собі коханку, і мама розбила в друзки дорогий сервіз - кидала чашку за чашкою, спочатку до підлоги, а далі в нього.

Потім він перестав пити і вирішив заочно закінчити юрфак. З грішми ставало все важче і важче. Мама вибила для нас однокімнатне помешкання. Коли тато дізнався, то не зрадів, а тільки плюнув убік і сказав - підстилка. Вони тижнями не розмовляли. Вечеряли окремо, спали на одному ліжку, бо більше не було місця, але під двома ковдрами. Інколи я чув, як на третю чи четвертю ніч мовчання, він нервово совався на ліжку, не витримував, підсувався до неї і щось шепотів. Часто вони займалися сексом, думаючи що я сплю. Кожну його дію вона піддавала сумніву, а коли він врешті переставав будь-що робити, то вона звинувачувала його у бездіяльності. Я напам’ять знав усі їхні розмови і сварки. Мама повторювала його провини з однаковою злістю десятки разів, згадуючи все від самого початку.

Я думав, що вони ненавидять одне одного. Так і було напевно, бо в мене нема жодного доказу зворотного.

У 91-му, у віці 33-х років він, нарешті, закінчив юрфак і через рік відкрив свою адвокатську контору. Першим його клієнтом став екс-футболіст із нашого старого двору. Він лежав у лікарні при смерті і вирішив розлучитися. Вимагав, щоб з усього спільного майна йому віддали кубки і медалі, бо він хоче частину подарувати в музей, а частину забрати в могилу. Дружина хотіла забрати все. Тато переміг. Так він отримав свою першу медаль.

Мама нарешті стала суддею. У її космічно-чорному волоссі з’явилися перші сиві волосинки, а тато полисів. Вони бачилися все рідше, більше на роботі.

На моєму випускному він напився. Вивів мене надвір, ми разом закурили і випили пива.

- От шо таке любов? - запитав у мене, а потім у неба тато. - Де та любов? Нема любові? А я ж її любив, я її ще люблю. Але де та любов?

Через тиждень його відсторонили від справи, яку мала розглядати мама. Татів підзахисний Альоша Павлович дізнався, що його дружина зраджувала його і вбив її кухонним ножем. Мама засудила Альошу до смертної кари через розстріл. Під час засідання ми з татом сиділи у залі. Потім вийшли надвір покурити. Тато похитав головою, знову запитав - де та любов, відійшов убік, облив себе бензином з банки і підпалив. Від нього залишилася тільки груда попелу.

Коли Кіт починає нервово завивати на балконі, мене це дратує. Я відчуваю себе обманутим і зрадженим.

- Ну, шо ж тобі ше треба, паскудо мала, - кажу я йому. - Їсти маєш, пити маєш, хочеш, яйця тобі почухаю? Куди тебе тягне? Забув, як було минулого разу? Коли повернувся брудний, облізлий і з кліщами?

- Ау, ау, ау! - відповідає Кіт.

Природу не спинити.

- Я тебе каструю! - погрожую йому, але марно.

Відчиняю двері - і він прожогом вилітає надвір.

Всі жінки курви, хіба не так?

Може, я трохи прибрехав, якщо чесно, про батьків, але згрубша так воно і було. І взагалі, я не знаю жодної щасливої історії кохання - так щоб до гробу і після.

А ще кажуть, що серце - найсильніший м’яз людини. Я притримуюся іншої думки, яку поділяє частина науковців - що найсильніший м’яз насправді у щелепі. Щоб їсти, а не любити. Це важливіше. Необхідніше. А серце слабке. Хоча, з іншого боку, слабкість легко перетворити в силу.

Моя знайома О. і мій знайомий В. підозріло щаслива пара. Я спостерігаю за ними уже кілька років, намагаючись зрозуміти, що тут не так.

Обоє не дуже красиві, і цим ще більше пасують одне одному.

Між ними, правда, не помітно страшної пристрасті. На людях вони уважні одне до одного, але не більше. Ніяких там тримань за ручку, поцілунків взасмокт та інших атрибутів вічного кохання. Але я все одно їм не вірю. Не вірю, що вони люблять один одного і вже більше десяти років разом з любові. Хто би мені що не казав і не ставив їх у приклад.

Я почав вчащати до них і запрошувати їх в гості з однієї лише метою - розвінчати цей міф. Нехай всі знатимуть правду. Принаймні я точно знатиму, що так не буває, що все це лише видимість.

Їхньому синові 8 років. Вадим, або ж Вадик. Така звичайна, трохи пампуляста дитина, не схожа ні на маму, ні на тата. Може, вони його всиновили? А може, вони взагалі якісь сектанти?

Я розпитую у Вадика про школу, про дівчаток, чи він бува не закоханий. Він червоніє і заперечливо хитає головою. Я йому не вірю. Дарую йому літачка, щоб втертися в довіру. За будь-яку ціну дізнатися, що між ними насправді. Літачок справляє на Вадика враження.

- А шо це за модель? Воєнна?

- Нє, це Боїнг. Пасажирський. Американський.

Вадик розуміюче хитає головою, дякує і починає гудіти, бігаючи з літачком по квартирі.

О. і В. усміхнено спостерігають за сином.

Вони сидять за кілька метрів один від одного і навіть не намагаються наблизитися. У жодному з них, взятих окремо, нема нічого цікавого - звичайні посередні люди. Але разом… Він - типовий комп’ютерник. Подовгуваті окуляри, кульчик у вусі, чорне скуйовджене волосся з ранніми пасмами сивини. Говорить мало, але загалом може говорити про все на світі - кулінарію, політику, футбол, навіть комп’ютери. Ліниво, завченими фразами. Тільки про жінок він ніколи не говорить, навіть за відсутності власної.

- Всі жінки курви, - беру я його якось на понт.

Він мовчить, але важко зрозуміти, чи зі згоди, чи з ніяковості.

Вона - журналіст і водночас домогосподарка. Ідеальна пересічна українка. Пише статті, годує чоловіка і виховує сина. Що ще потрібно для щастя? Шкода, що вона не медсестра, а він не космонавт.

Усі принципові рішення приймає саме вона. Вона поглядом примушує його замовкнути, коли він ляпає дурницю, вона ж заохочує його до розмови, коли він набундючено мовчить, типовим: правда ж, любий?

- Всі жінки курви, правда ж, любий? - повернувшись від них, запитую я у Кота.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - лаконічно відповідає Кіт.

Взагалі вони дуже підозрілі, ці О. і В., у них однозначно є якась таємниця, яка їх пов’язує, можливо, спільно скоєно вбивство? Час до часу у них вдома збирається товариство, і я, як найкращий друг родини, там неодмінно присутній. Для цієї ролі мені доводиться інколи зичити їм гроші і вникати у їхні фінансові проблеми - збільшилася оренда квартири, Вадикові купили ровера, у школі ремонт, вони планують купити авто, скільки можна платити за цікавість? Крім цих фінансових справ нас нічого не пов’язує. Більше того, у О. і В. теж майже нема спільного. Вона зовсім не розуміється на комп’ютерах, йому крім напівпровідників нічого не потрібно. Вечірки у їхній винайнятій однокімнатній квартирі - це щось жахливо занудне. Кілька випадкових спільних знайомих, стіл з салатом, картоплею і м’ясом, Вадик у кутку, який робить уроки і прислухається до розмов дорослих. А що там слухати - політика, спорт, обмивання кісточок знайомим. Години за дві - три, коли на столі лише об’їдки і порожні пляшки, всі починають розходитися. Нікому не хочеться залишитись, окрім мене. Він допомагає прибрати їй зі столу. Це не чіпай, каже вона, це я сама. Так, люба. Подай то, любий. Так, люба. Я дивлюся на їхні книги. Випадкове зібрання. Нічого, що дало б хоч якесь пояснення. Нахиляюся над Вадиковими зошитами і допомагаю йому розв’язати задачку з математики.

- Батьки не сваряться? - запитую у нього ніби випадково.

Він хитає головою. Марно. Від нього я нічого не доб’юся.

Я вигадую будь-які приводи, щоб зустрітися з О. У неї великий ніс, велике лице, трохи обвислий животик. Нічого надзвичайного. Таких жінок тисячі. Вона не дурна, але й не надто розумна. Не добра і не зла, не красива і не потворна. Вона ніяка. І одночасно у ній щось таке є, якась таємниця, не розгадавши яку я не заспокоюся.

Я запрошую її на каву, навіть дарую їй квіти.

- У вас із В. усе гаразд? - запитую я.

- А з чого ти взяв, що щось має бути не так. Все прекрасно. Чудово.

- Ну, мені здалося, значить, ви якісь дивні були останнього разу. Майже не розмовляли між собою.

- Та все добре. Ти ж знаєш В., він такий, з нього слова не витягнеш. Він соромиться компаній, де не говорять про його комп’ютери. Йому здається, що він виглядатиме дурним, якщо щось скаже. А насправді йому просто нецікаво все, що говоримо ми. Його дратують ці посиденьки з алкоголем. Він трохи замкнутий, ти ж його знаєш. Ти ж його знаєш.

Сумнівно, щоб я його знав. Сумнівно, щоб взагалі будь-хто будь-кого знав. Я не знаю В., не знаю О., але так само і О. насправді не знає В. і В. не знає О.

Жодного шансу щось дізнатися. Непробивна стіна.

Намагаюся загадково їй усміхнутися, так ніби багато років таємно у неї закоханий. Не переконливо. Подаю їй пальто. Коли ми йдемо, намагаюся ніби випадково торкнутися долонею її руки.

Мої загравання не дають ніякого результату. Їй приємно, але не більше.

Інколи Кіт дозволяє собі неприпустимі речі, і тоді ми сваримося. Ось і цього разу він десь нашкодив. Запах його сциклиння заполонює хату, неможливо буде заснути. Він почувається винним і залазить під ліжко. Даю йому спокій.

Виходжу на балкон і дивлюся на сніг, який падає. Потім на вікна будинків за цією білою рухливою стіною. Сутеніє і у вікнах запалюються вогні. Люди повертаються з роботи. З холоднечі у теплі квартири. У кожній по-своєму затишно, принаймні мені з мого темного і холодного балкону так здається. Ці вогники у темряві завжди були для мене ознакою якоїсь остаточної домашності. Родинності в найкращому сенсі цього слова. Я заздрю їм і ненавиджу їх. Мені здається, що все це фікція, створена спеціально для того, щоб мене мучити своєю нездійсненністю. Я бачу тепло, а мені хочеться побачити там закривавлений ніж, жахливі потворні пристрасті. Сварки і сльози. Зради і ненависть. Принаймні байдужість. Жінки, які дивляться серіали, чоловіки, які дивляться футбол. Кожному своє. Тотальне непорозуміння між статями.

Днями мені вдалося розкрити жахливу таємницю О. і В. Я так і знав, що тут щось не те.

Мені розказала про це А., наша спільна знайома.

А. - художниця, безнадійно закохана у Ц., відомого політика. Ц. дає їй знати про себе приблизно раз на місяць, завжди несподівано. З’являється без попередження. Ц. не лише відомий політик, але й відомий ловелас. Я інколи його зустрічаю у респектабельних закладах, коли мене запрошують туди інші політики. З Ц. щоразу інша жінка. Ц. одружений і має дітей. Він багато п’є і любить поговорити з неполітиками.

- Як там А., - інколи запитує він у мене, безцеремонно підсідаючи зі склянкою віскі. - Давно її не бачив. Познайомся, до речі, це Ж… Господи, що я роблю?! - запитує він у мене, коли Ж. ненадовго відходить припудритися. - Забери її від мене. Забери її собі, забери їх всіх собі. Це якась гонка, гонка на виживання. Рейсінг Ахед. Перегони на зламану голову. Суцільний секс. Секс як втеча, секс як погоня, секс як транквілізатор. Я не можу зупинитися, старий. Можеш написати про це книжку, я тобі заплачу. Жінка про все і так знає, і всі знають. Жодної конфіденційності. Що вона думає, жінка, тобі це цікаво? Нічого не думає, їй по хуй. У неї є інший, багато інших? Не знаю скільки, але хтось точно є. Її їбуть стільки, скільки душа забажає. Їй так добре. Всім так добре. Але я втомився. Втомився, хочу спокою, хочу любові. Хочу, щоб хтось, як от А. вкладав мене після сексу собі на груди і гладив по голові. Як дитину. Я хочу сім’ї, справжньої сім’ї, хочу ссати молоко з жіночих грудей. Але я знаю, що ніколи цього не буду мати, бо не зможу зупинитися. Розумієш, старий? Ти не розумієш, я сам не розумію. Це хвороба.

Повертається Ж., і низький худий політик Ц. із аристократичним шаликом на шиї змінюється на лиці, надаючи йому ще більш декадентського виразу.

- Люба, секс мене згубить. Це все лише погоня за вічним задоволенням. Ходімо його ловити.

Отже, А., яка має певні, навіть можна сказати - регулярні стосунки з Ц. А., яка через моє знайомство з Ц., почала малювати мій портрет. Чи писати, як вона каже. А., яка мала всього лише кількох чоловіків і жодного разу не була щаслива. А., яка отримує оргазм лише кліторально і лише коли мастурбує, принаймні так вона каже. І от ця сама А., демонструючи мені свою чергову жахливу картину, нарешті розкриває таємницю О. і В. Таємницю, над якою я бився стільки років. У якій насправді нема нічого таємничого і надзвичайного. Жодних трупів і сект. Жодної крові. Лише одне розбите серце.

Навряд чи можна сказати, що мій портрет мені подобається. Там багато снігу, дуже багато снігу, складається враження, що вся планета заметена. Сніг у мене на бровах і на вусах, на волоссі ціла снігова шапка. Я от-от маю стати сніговиком, з носа звисають бурульки. Я заховав Кота за пазуху, але його теж припорошує снігом. І в цій хурделиці ми кудись йдемо. Ніби попереду щось бачимо, якийсь вогник, димок, тепло…

Я сподіваюся, А. не така розумна, як талановита. Інакше, мені буде соромно з нею зустрічатися.

Нас із О., В. і А. (і навіть з Ц.) об’єднує походження. Географічне походження. Всі ми родом з дитинства, тобто з одного міста - Франека. Це на Заході України. Таке скромне маленьке містечко у передгір’ї Карпат, назване на честь якогось Франя. Дехто вважає, що мався на увазі Франко (Каменяр), дехто - що Франко (диктатор), інші - що сам Франциск Асизький. Місцева влада поставила пам’ятники трьом. Останній уже потому, як всі ми переїхали до Києва.

Ми народилися в провінції, живемо в столиці, а помрем у Парижі.

А. розповіла мені, як усе було насправді. А. не можна довіряти таємниць. Вона нічого не вбереже. Якби у нас існувала справжня бульварна преса, подробиці особистого життя Ц. на його втіху були би відомі усім. Вся країна могла би знати довжину його члена, що у нього родимка в пупку і що в дитинстві мама карала Ц. голодом і стоянням в куті на колінах. І що Ц. обпісювався до 8 років включно. Втім, якби у нас існувала справжня бульварна преса, Ц. сам залюбки розповів би це все і ще повно цікавого справжній бульварній журналістці.

Але А. це не виправдовує. Варто мені було лише сказати про те, що мені не дають спокою О. і В., як А. одразу все розповіла. Все що знала і навіть більше.

- Це було 10 років тому, може більше. Ми ще всі жили у Франеку. В. тільки закінчив вчитися і не мав роботи. О. вже працювала, але ти ж знаєш місцеву пресу. Безпросвітність. Тупість. Сірість. А амбіції у неї були ого-го-го-го-го-го-го. Вона була жвавіша, ніж зараз. Постійно збирала довкола себе людей. Красою ніколи не відзначалася, але компенсувала це енергією. Вона охмуряла чинуш, щоб отримати сенсаційні матеріали. Але які можуть бути сенсації у Франеку? Вона мала невдалі романи з усіма хоч трохи цікавішими журналістами і редакторами. І з жодним не розійшлася ворогом. Я не знаю, чого вона хотіла досягти, думаю, вона і сама не знала, чого саме, просто шукала наосліп, може, тут, а може, тут, думала, що якщо знайде, то знатиме, що це саме те, чого шукала. І тут з’явився В. Якось дуже недоречно. Він був таким зайвим на цьому святі провінційного життя, у цих щоденних туснях і п’янках. Мовчазний комп’ютерщик, який ходив за нею, як тінь. Вона його ні в гріш не ставила. Він дарував їй квіти, а вона віддавала їх йому, щоб носив за нею цілий вечір. Навряд чи вона була зовсім до нього байдужою. Інколи вона навмисно на людях цілувала його взасос, але інколи соромилася його, перебивала, щойно він починав говорити. Він, до всього, сирота, жив з тіткою і бабцею, ну, ти розумієш. Всі вважали її сукою через те, як вона до нього ставиться. А її це дратувало. Женщіна-празднік. Вона вибирала собі ролі, і сама в них плуталась. Сидять вони в якійсь жахливій ригайлівці, п’ють пиво, вона, він і ще з 5 - 6 мужиків, пиво закінчується, і вона до нього - принеси нам ще пива і сухариків. У кращому разі «любий» додавала. Думаю, вона його зраджувала. Думаю, хотіла, щоб він не витримав, щоб у нього нарешті зіграло якесь самолюбство і він її кинув. Або навпаки, була настільки впевнена в собі і в його любові, що просто гралася з ним. А він насправді не такий дурний, як здається, просто закомплексований страшно. Він анімацію робить на компах просто шалену. Раніше робив. Зараз, здається, вже нє. Але то був отпад. Я коли побачила, просто охуїла, перепрошую на слові. Він мультяшок 5 - 6 повноцінних зробив, німих, правда.

Дивуюся, звідки він брав гроші. У неї часто не було навіть на папіроси. Заробляла вона мало, а на всі ці щоденні водіння кози треба було ого-го-го. Словом, це все тривало і тривало, аж поки їй нарешті не вдалося отримати роботу в Києві. Вона тішилася, а він ходив як тінь. Бо вона йому сказала, що хоче поїхати сама. Побути сама, бо це ж Київ, їй там потрібно буде багато працювати, щоб закріпитися і таке інше, щоб її ніхто не відволікав, що їй не потрібне буде ніяке особисте життя. Вона хотіла тримати його на відстані. Ну, ти розумієш. Трофей у мисливському будиночку. Він чекав. Ходив у ті ж кав’ярні, куди раніше з нею, він став тій нашій тусні майже як рідний. Потім нараз пропав. І виявилося, що ніхто з нас нічого про нього не знав, навіть - де його шукати. Зник чоловік. Як і не було. Ще трохи позгадували про нього, а потім забули…

Я зустріла їх уже у Києві, такими як зараз. Зовсім інакшими, ніж тоді, повір.

- То шо ж сталося? Що їх так змінило? Ти ж мусиш знати!

А. загадково усміхнулася і задоволено подивилася на мій портрет.

- Це мелодраматична історія.

Всі жінки точно курви. Якби це був серіал, я би пообіцяв продовження у наступній серії. А якби ток-шоу - то після рекламної паузи.

У всіх є своя історія - у О. і В., у А., у Ц. Навіть у Кота вона є. А чи є вона у мене? Сумнівно.

З блядок Кіт повертається через балконне вікно - ми живемо на першому поверсі. Сьогодні вранці я застав його сплячим на кріслі, але не самого, а з якоюсь Котихою попід лапою. Я почесав потилицю від несподіванки. Ще одного мешканця, а надто жіночої статі, в нашій холостяцькій хаті терпіти я не збирався. Тим більше, він привів її, не спитавши. Я вже хотів розбудити коханців і влаштувати їм обструкцію, але раптом щось пригадав і передумав. Хай відіспляться.

Напевно настав час дещо вам пояснити. Чому всі жінки курви. Тому що вони зіпсували мій паспорт. Там немає живого місця. Я п’ять разів одружувався і п’ять разів розлучався.

Може, якби тоді з Лєночкою я потрапив у справжній ЗАГС замість театру, усіх наступних бід би не трапилось?

А може, не всі жінки курви, а лише я сам, один - курва?

Ми з А. виходимо з її майстерні. Я вмираю від цікавості, але знаю, що її не варто квапити з розповідями. Вона отримує садистичне задоволення від незакінчених історій, особливо, якщо помічає, що співрозмовнику це дуже цікаво. Видай я хоч словом, хоч жестом свою сверблячу нетерплячку, вона нізащо сьогодні не розповість до кінця. І мені доведеться чекати ще бозна скільки часу. Тож я вдаю, що О. і В. мене взагалі не обходять.

Ми заходимо у кліть ліфта, зачиняємось за ґратами і поволі спускаємося згори вниз. А. має незреалізований хист гіда і сьогодні я - її жертва. Із запакованим собою під лівою пахвою, із запакованою у десять светрів і якусь підозрілу куртку А. під правою я виходжу на екскурсію. Самотня жінка і самотній чоловік, які навіть думки про те, щоб бути разом, не припускають. Я дивлюся на А. - а що як раптом? Але ні, в жодному разі ні.

Падає сніг. Він одразу ковтає нас із головою, і з кожним наступним кроком я стаю все більше схожим на той портрет, який несу під рукою.

- Сьогодні я мушу показати тобі історію київської проституції, - каже мені А.

Це всерйоз і надовго.

Але принаймні утвердить мене в думці, що всі жінки таки курви.

Кілька місяців потому Кіт зникне надовго. Його не буде тиждень і я вже почну хвилюватися. Шкодуватиму, що не дозволив йому залишити котиху вдома. Я би навіть імені їй не давав - хай сам називає, як хоче. Жили би собі втрьох, то й що, що жінка. Все одно веселіше. Було би з ким увечері поговорити, пива попити, футбол подивитися. А жінка навіть краще - могла би їсти щось приготувати. Проте моє каяття було даремним - Кіт як у Дніпрі розчинився. Одного вечора я не витримав і вдався до перевіреного дідівського методу. Купив настоянки валеріани і розлив під балконом. Спочатку реакції не було, але через годину під моїм вікном завивав цілий котячий хор. Я навіть не уявляв, що в околицях може бути їх аж стільки. Мого Кота серед них не було.

Коли я вже цілковито втратив надію його ще коли-небудь побачити, він таки з’явився. Це було вранці. Я вивішував на балконі випрані речі, коли побачив його. Він сидів на тротуарі, підігнувши під себе лапи і тремтів від холоду. Його великі зелені очі нерухомо втупилися у точку за кілька метрів попереду. Я прослідкував його погляд і побачив котиху. Вона сиділа так само нерухомо у тій же позі. Він чорний-чорний з білим пушком на грудях. Вона - біла-біла з чорною плямою на шиї. Як негатив і позитив. Тільки очі у обох зелені і великі. Поруч із Котихою повзали і перекидалися маленькі кошенята. Всі порівну чорно-білі. Кіт сидів нерухомо. Згодом я зрозумів чому. Тільки-но він пробував наблизитися, як Котиха починала грізно на нього сичати. За якийсь час мені це набридло і я гукнув Кота. Він незадоволено подивився на мене, похнюпив голову і поліз додому. Котиха проводжала його зверхнім поглядом.

- Усі жінки курви, хіба я тобі не казав? - спитав я у свого побитого зрадливого друга, коли він розлігся на своєму улюбленому кріслі і сьорбнув пива просто з пляшки.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать, - сказав Кіт.

Добре, коли тебе хоч хтось розуміє у цьому великому жорстокому світі.

Ще один портрет А. - Ц. Вона зобразила його у формі куценького обвислого пеніса. Зморщеного, з фіолетовими варикозними жилками. Цей пеніс з дитячим і водночас старечим лицем Ц. замість головки росте із землі поміж різноманітних чудернацьких квітів, але не може дістатися жодної. Він намагається випростатися, щоб зазирнути хоча б до найближчої, але не може.

- Імпотенція, - сказала мені А. - Я назвала цю картину «Імпотенція». Хоча він, на жаль, зовсім не імпотент. Швидше навпаки.

- А він її бачив?

- Ні, я не показувала. Навіщо? Він образиться. Думала так від нього звільнитися, але не можу. Він не дає мені спокою. Тільки я починаю відходити, як він несподівано з’являється. Ніби відчуває. Я кажу, відпусти, а він сміється і каже, що секс - це релігія або хвороба. І що йому від мене нічого не треба, крім сексу. А мені, як це не смішно, якраз сексу не треба. З цим я даю собі раду сама.

- Тобі зовсім не цікаво, що сталося з О. і В.? - запитує з-за снігової завіси голос А.

- Якщо там буде кров, то краще не треба.

- Тільки переливання крові.

- Якщо я скажу, що мені цікаво, ти ж не розкажеш.

Я чую, як по той бік снігу усміхаються.

Ми заходимо в бар на морозиво.

- Я думаю, що всі жінки курви, - кажу я А.

- Умгу, - наминаючи морозиво, погоджується А. - А всі чоловіки, перепрошую на слові, ху… Ти мене задовбав зі своїм жононенависництвом.

- А як називається мій портрет? - питаю я її.

- Пурга, - відповідає А.

- То що там з О. і В.?

За вікном -5, а ми наминаємо морозиво. Таємниця О. і В. от-от розкриється.

- Коли я переїхала до Києва, мені було тут, ну знаєш як. У мене не було майстерні, не було друзів, не було чоловіка. Жизнь дала трєщину, перебралась на Троєщину. Я годинами дивилася на ці багатоповерхівки навколо і малювала тільки їх. На зупинці автобуса, коли я вибиралась до центру на роботу, завжди була черга. Я не звикла стояти у чергах на автобус. Це принизливо. А там ще була бабка, божевільна бабка «бах-бах-бах». Вона не говорила, а ходила зі смердючим пакетиком, махала ним перед твоїми очима і казала: «Бах-бах-бах». Безперервно. Хто не давав грошей, жалкував. Вона не відчіплювалася. Стояла і бахкала і дивилася в очі. Дехто не витримував, починав втікати, а бабка, як виявилося, дуже вправна попри вік, бігла навздогін і ще гучніше - бах-бах-бах, бах-бах-бах. Дехто там і божеволів. А бабка мешкала просто на тій зупинці, там же їла і сця…, перепрошую на слові. Я не могла її намалювати. Чогось бракувало.

Я була сама. Зовсім сама. І тоді я випадково зустріла О. Це було таке щастя - зустріти когось із того, попереднього життя. Ми не були подругами у Франеку, а тут я відчувала, ніби знайшла сестру, і вона таке відчувала, ти ж знаєш, як це. Так ніби ми одне, спільники, діаспора. Ніби нам і справді треба тут триматися разом. Ми випили. Ми пили цілу ніч, а він жодного разу не подзвонив, не запитав, де вона. Я про В. Вона тоді мені все розповіла, і виглядало дуже дивним, що він мовчить. Я так і не запитала в неї, чому. Чи він настільки збайдужів і йому пофік, чи з нею все гаразд, чи навпаки - просто дає їй спокій і індульгенцію на все - бути, де захочеться, робити, що завгодно… Але це так… Просто. Я її малювала. Голою. Тіло без голови. Таке звивисте, плазуче, як у змії. Мені подобається її тіло. Воно навіть збуджує. Хоч зараз по ній не скажеш, та й тоді зовні важко було уявити, що під одягом таке тіло. Я не змогла його відтворити, але спробувала. Віддала їй портрет, а вона його викинула в Дніпро. Я не образилась. Я знала, що не впіймала. Трохи, щось зовсім мале, якусь деталь. Зараз я би писала її інакше, обов’язково в одязі. На всі застібки. Може навіть скафандр, принаймні комбінезон, або роба. І багато косметики. Ти зауважив, як багато у неї косметики зараз? Раніше теж було багато, якоїсь крикливої і куревської. Але тоді це було частиною її, а тепер це грим. Ну, я не психолог, я тільки вчуся. Ти ж розумієш?

- Господи, та не тягни резину, розказуй! - вихопилось у мене.

- Поспішиш, людей насмішиш, - засміялася А, оголивши свої криві жовті зуби.

- Тут був бордель у 19 столітті, - сказала А. - Тому я тебе сюди і привела.

- Всі жінки курви? - усміхнувся я.

- У середині 90-х років 19 століття Андріївська церква почала вимагати від влади мирської закриття всіх публічних домів на Андріївському узвозі. І поліція почала шерстити. Вимірювали відстань від борделів до церкви. І закривали. У цьому домі жила така собі Таня Макогоненко і її подружка Марціяна Моровська. Дві жінки. Бідні і самотні. Таня була киянкою, прислужувала в якогось офіцера, потім стала годувальницею. А Марціяну в Київ закинула любов. Вона з Мінська. Їй 19 років. Вона закохується у вусатого офіцера царської армії. Офіцер мусить переїздити. Офіцеру нудно. Офіцер любить шампусік і вечори. Марціяна така молода і пахуча. Наївна. З нею навіть цікаво, приємно бачити, як хтось може так по-справжньому любити твої нічого не варті вуса. Він забирає її з собою до Києва. Кілька разів навіть з’являється з нею у високому товаристві. У клубі. Але швидко йому набридає. Можливо у Києві він знайшов ще одну наївну дівчинку. І Марціяна опиняється на вулиці зі скромною валізкою, де лишень кілька сукенок. Офіцеру соромно, але він намагається це все забути, втопити в шампусіку. Він дратується, що почувається винним через ці очі, і кричить на неї… Марціяна блукає Києвом, їй ніде ночувати, він дав їй якихсь пару рублів і це все, що в неї є. Вона голодна, валізка важка. І тут її зустрічає Таня. Тані 30, Таня зла і досвідчена. Таня запрошує її до себе, витирає сльози з очей, наливає вина, каже, що всі чоловіки - свині, це тобі сподобається, і ще каже: я тобі допоможу, все буде добре. Це просто, зовсім просто, нічого особливого - і добрі гроші. А що ти собі думала? А в тебе є інший вихід? Хочеш жити, умій… ну, ти розумієш. І вони вдвох починають це робити. Відкривають бізнес. Без ліцензії. Спершу у Старому місті, а потім, коли сусіди взялися набридати, переїздять сюди. Але і тут їх не облишили в спокої. Обоє дівчат мусили написати розписки в поліцію, що роз’їдуться по домах. Їх депортували. Марціяна мусила повертатися у Мінськ…

- Сентиментально. То що там із В. і О.?

- Нічого такого. О., коли приїхала до Києва, знайшла собі хахоля. Але тут вона уже не була на розхват, як у Франеку. Хахоль ставився до неї, як до милої наївної провінціалки. І взагалі вона перестала бути душею компанії. Її матеріали викидалися і коротилися. Вона жила на Троєщині і щодня бачила бабку «бах-бах-бах» на зупинці. Вона божеволіла. І тут одного дня, як ти розумієш, з’являється В. Холодний, голодний, обдертий. Може, він пішки діставався до цього Києва, не знаю. Словом, вона зраділа йому, як рідному, деякий час побула з ним, полюбила його, а потім, холодного і голодного, під якимось приводом відправила геть. Через два тижні В. з’явився знову. І що ти думаєш - знайшов роботу! Одягнувся, напарфумився, став доволі респектабельним. Словом, стрибнув вище голови. Це таки справило на неї враження. Він знайшов квартиру десь на правому березі і вона переїхала до нього. От таке…

- І це все? Не може бути!

- Ну ясно, шо не може. Та О. була б не О., якби так все закінчилося і протривало до наших днів.

Коли А. малює чи розповідає, вона змінюється. До того вона схожа на налякану мишу. Постійно роззирається, всього сахається, дуже неуважна і розсіяна. Тепер навіть її брудне липке волосся стає гарним. Ніс ще більше загострюється, майже як у Пінокіо. Вона попиває абсент, і її щоки червоніють.

- О. було з ним нудно. Їй хотілось прожигати жизнь, бути в центрі уваги. Вона всього хотіла, а нічого не мала. Ну ти розумієш. Комплекс емігрантів. Провінціали у сталіці. А йому було досить того, що є. Він тішився, що має роботу, яку любить, має дім, має її. Він був готовий супроводжувати її на край світа, терпів її гучні п’яні компанії, вибачав випадкові і регулярні флірти. О. знайшла собі журналістика з такими ж незреалізованими амбіціями, як і в неї. Два сапога пара. Але кинути В. спочатку не наважувалася. Брехала. Казала, що звикла до нього, як до домашньої тварини, чи що. Вона погано собі уявляла своє життя без нього. Журналістишко був їй зрозумілішим, ближчим. Але надто подібний на неї. Журналіст вимагав від О. лишити тупого комп’ютерщика. Влаштовував сцени. Вона почувала себе курвою, а В. нічого не питав, і від цього було ще гірше. Вона вигадувала якісь причини, щоб не ночувати вдома. Нарешті не витримала його усміхненої мовчанки, закатала скандал, все розповіла і почала збирати манатки. В. мовчав весь час. Вона каже, що плакала, хотіла зупинитись, але не могла, кидала всі свої манатки у валізу, плакала, кричала, щоб він хоч шось сказав, щоб сказав, шо вона курва, а він мовчав, і раптом вона побачила, як він починає бліднути і сивіти. Сивіти просто на очах. Він втратив свідомість з тією ж дурнуватою усмішкою. Майже не дихав. Під дверима під’їзду у таксі чекав журналістик. Почав з нетерплячки дзвонити, вона послала його на три букви і викликала швидку. Просила у В. пробачення. Казала, що зміниться, що ніколи більше так не робитиме, що любить його. Тільки його. А він далі сивів. У нього був обширний інфаркт. З того часу він ще менше говорить. Але дуже спокійно приймає всі ці посиденьки у них вдома чи по кабаках. А для неї це данина минулому. Невідбулому. Своїм амбіціям. Отаке. Хочеш вір, хочеш ні, але це її дуже змінило. Вона боїться бути дуже ніжною до нього після цього. Хоча каже, що страшно любить. Каже, що інколи дуже би хотіла кинутися до нього, стиснути в обіймах, і задушити. Але боїться. І так вони собі тихо живуть. І обом добре. Може не шось надзвичайне, але їхнє.

А. допиває абсент. Вона тішиться з гримаси розчарування на моєму лиці.

- А… забула про переливання крові. У них групи крові ідентичні. Ще до всього вона була попала в аварію - на таксі, і їй на нозі артерію порвало, то він літру крові здав для неї. Хоч бачу тебе це не вражає…

- Не вірю, - кажу я. - Але однаково всі жінки курви.

- І я теж? - запитує А. і сміється.

Абсент випито, портрет написано, історія закінчена. Борделі перемістилися у інші місця.

В. мовчки чаклує над моїм комп’ютером, наче хірург. Інколи він усміхається, ніби вибачається, що робить свою роботу так довго. Але мені нікуди поспішати, у мене багато часу. Всі люди кудись поспішають, бо вони живуть для чогось. В. чекає кінця дня, коли повернеться з роботи О. А. чекає на дзвінок Ц. Ц. чекає кінця пленарного засідання, щоб зустрітися з У. Прибиральниця з сусіднього будинку чекає на приїзд сміттєвоза. Алкоголік ЗЕТ. чекає на пиво і футбол. Божевільний Сірко чекає на кінець світу. І тільки я нічого не чекаю. Жоден із моїх годинників не наведений. Коли у мене запитують, котра година, я підношу до лиця ліве зап’ястя і завжди відповідаю: «Двадцять по дванадцятій». Вдома у мене вічна північ.

Кіт мляво спостерігає за маніпуляціями В. Він звик до зупиненого часу і також нікуди не поспішає. Нам добре у цьому застиглому світі.