Усі жінки курви

3. Потяг і потяги

Наступного разу усе було майже насправді. Було навіть весілля, біла сукня, я купив напередодні костюм, комір сорочки виявився завеликий, і моя худа шия стирчала з нього, наче у бузька, п’яні музики лабали гуцульський рок, велетенська родина молодої - всі ці чомусь обов’язково товсті тітки і дядьки - танцювала, а ми сиділи в голові столу і мріяли як би це все швидше закінчилося…

Все, що сталося, вже сталося. Так тому й бути. Нічого не зміниш, як би не хотів, час лінійний, хто би що не казав. І все ж. Завжди хочеться уявити можливість «якби».

Цей клятий умовний спосіб, цей психоз уявності. Якби, якби, якби. Якби можна було все повернути і спробувати ще раз, інакше. Чи змінив би ти щось? Покажіть мені людину, яка скаже, що нічого би не змінила, і я перший кину у неї каменем.

Мені не дає спокою моя перша зрада. Така насправді невинна, природна, неминуча, легка, тимчасова. Світ від неї не перевернувся, ніхто нічого не дізнався, життя тривало. Їх ще було багато потому, але ця перша, попри свою незначущість, залишається найважливішою.

Якби я тоді втримався від спокуси, може, все було би інакше, може, світ змінився би якраз тоді. Але я нічого не можу змінити зараз, я не можу змінити світ і людську природу, я навіть шкодувати не можу.

Все було так мило і прекрасно. Вона мала великі чуттєві губи. Такі губи - це як симптом хвороби, як діагноз, написаний на обличчі. Чоловіки липнули до неї, вона усміхаючись приймала це і лише вибирала, кому відчинити свої уста, а кого делікатно відштовхнути. Мене вона прийняла. Навіть більше. Бачачи мою нерішучість, сама перебрала ініціативу. У неї було повно історій про інших чоловіків. Думаю, вона й сама заплуталась, кого із них любила, а кого ні. Можливо, вона любила всіх, а надто тих, кого відштовхнула.

Крім великих губ, у неї були ще великі груди, а у великих грудях мусило битися велике серце. Втім, я точно її не любив. Це було щось інше - таке остаточно чуттєве - відповідь на виклик її губ і грудей. До неї мені було байдуже, до її уподобань і закоханостей, мене вабило її тіло - і все.

Ми зустрілися у Львові на якійсь корпоративній вечірці, де до неї чіплялося одночасно троє моїх друзів. Вечірка з морем бухла, грубо врізаних канапок і єдиною жінкою - що може бути жахливіше? Вона разом із ватагою п’яних провела мене на поїзд і вже перед самим вагоном продиктувала свій номер телефону. А потім ще й поцілувала своїми пухкими губами. Навіщо все це було? Навіщо вона мене звабила і чому я піддався? Набагато приємніше було б просто разово відчути цей миттєвий напад збудження і сексуальності. Щоб він не відбувся, не матеріалізувався, а залишився просто спогадом.

А номер телефону і поцілунок відкривали якесь майбутнє. Перспективу, про яку я не міг не думати, впевнений у її реалізації.

Це мусило статися. Рано чи пізно. З нею чи з іншою. Таких жінок тисячі, я бачу їх у метро, поруч, на вулиці. Це самиці, на свою біду, наділені свідомістю, а часто ще й розумом. Якби не вона, була би інша. Хоча… Якби я втримався і склав іспит, мені би його не повторювали? Але я не міг повестися інакше, це було би… як би правильно сказати, неправильно. Я мусив би пересилювати себе, і потім, ймовірно, шкодував би.

Мені тоді часто доводилось їздити до Львова у справах. Раз на кілька тижнів. Якихось дві сотні кілометрів. Дві з половиною години швидким потягом.

Наступної подорожі ці дві з половиною години я тремтів від збудження. Не від сексуального збудження - це було щось інше. Така страшна і водночас приємна нервова напруга. Таке солодке і непевне очікування чогось. Передчуття зміни в житті. Мені не сиділося на місці, я раз по раз виходив у тамбур, якби міг, я би підганяв поїзд, штовхаючи його ззаду, бо здавалося, що на своїх двох я дістався би швидше. Руки тремтіли, голос не слухався, як не слухалася і решта тіла - я міг наказувати своїм ногам іти, а вони просто підгиналися. Це було страх як приємно. І страх як страшно. Я боявся, що це станеться і водночас боявся, що нічого не буде. Я просто летів на поклик тих губ. Кажуть, що коли з пари, особливо люблячої, де стосунки на межі рідності, хтось зраджує, інший обов’язково це відчуває. Можливо. У багатьох випадках так буває, я і сам таке мав. Але тодішня моя дружина нічого не підозрювала. Вона жодного разу мені не зателефонувала.

Я досить швидко залагодив усі справи у Львові, навіть швидше, ніж планував.

Ми зустрілися в центрі. Було весняно і тепло. Погода наче штовхала нас в обійми один одного. Чуже місто - причому для обидвох, так ніби це і не ми, з усіма своїми життями та обов’язками, а просто двоє людей, без минулого і майбутнього, пан ніхто і пані ніхто, чоловік і жінка. У мене не було дружини, у неї не було нікого з її чоловіків, тільки вона і я. Про що ми говорили? Це не має значення. Просто щось. Говорилося дуже легко і приємно. У якомусь парку нас зненацька застала гроза. Сильна злива, холодні струмені води, наче з брандспойта. Вона була у тонкому платтячку і дрижала від холоду. Тікати не мало сенсу, дощ був скрізь. Я притис її до себе і поцілував. Стало тепліше, майже гаряче. Це було наче кіно, я ніби грав якусь роль, мені було приємно, я знав, що є тільки зараз і тепер, і що не треба думати про завтра, про завтра можна подумати завтра. Потім ми, тремтячи, дісталися до якогось гуртожитку, де вона мешкала. Роздягнулися, розклали сушитися одяг і залізли під ковдру. Любилося дуже млосно і солодко. З кимсь чужим і невідомим так завжди.

Потім ще і ще.

Нарешті, коли ми добряче відігрілися і курили в ліжку, вона запитала:

- Скажи - навіщо тобі це?

Я не мав що відповісти. Питання заскочило мене зненацька, я не сподівався почути його від неї. Взявся придумувати якусь теорію про самотність, про страх самотності.

Тими ж словами я відповів на її наступне питання - навіщо я одружувався.

Далі все вже було не так. Ми ще кілька разів зустрічалися, але це було зайвим. Я й надалі відчував вогонь у її тілі, цю медово-перчену суміш у її глибинах, мене далі притягали до себе її губи, але з’явилося і щось інше - ми перестали бути просто чоловіком і жінкою. Я побачив у ній конкретну людину зі своїми історіями, з минулим і майбутнім, у якому я почав займати дедалі більше місця, і це мене лякало.

Тому я раптово усе припинив. Коли ми потім бачилися, то поводився так, наче між нами нічого серйозного не було.

Якби тепер я мав когось, хто мене сильно любить і кого сильно люблю я, то на щось подібне більше ніколи б не піддався. Але винятково завдяки тому, що тоді я це зробив. Що відчув усю цю ідилію, яка насправді виявилась обманом, намаганням прожити ще одне маленьке життя у своєму. Чуже життя. Кінематографічне.

Кіт полюбляє, щоб я робив йому масаж. Чухав йому підборіддя, плечі і яйця. Ще Кіт вміє робити собі мінєт. Він майже самодостатня особистість.

На пачках цигарок тепер нова реклама куріння: КУРЦІ ПОМИРАЮТЬ РАНО.

Не вночі, не в обід, а саме рано, тобто вранці. До наступного ранку, отже, ми можемо бути спокійні.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Я погрожую йому кулаком. Він мені заважає. Я сиджу за комп’ютером і намагаюся написати хоч рядок сценарію до нового телесеріалу під назвою «ВСІ ЖІНКИ КУРВИ».

- Не матюкайся, - кажу я Котові. - це потрапляє у сценарій, а цензура такого не пропускає.

Власне, у сценарій потрапляє тільки це. Я ще нічого не написав крім кількаразового йобтвоюнахуйблядьмать. А час спливає. Продюсер був дуже задоволений з моєї назви та ідеї. Здається, це останнє з чого він був задоволений. Серіал має бути розважальним і дуже смішним. Я вже отримав завдаток. Тепер треба написати хоч кілька серій, але нічого не виходить. Я ніколи не писав сценарії серіалів.

Втім, можливо, це буде не просто серіал, а документальний серіал. Серіал про статеве життя і статеві стосунки. Реальні історії реальних людей. Я чатуватиму з камерою у борделі і братиму там інтерв’ю у знаменитостей. Я фільмуватиму секс людей, як це роблять з тваринами на всіляких аномальних каналах. Я розповідатиму аномальні історії про анімалс, тобто про нас. Відомо ж, наприклад, що лев парується з левицею 40 разів на день. Для того, щоб бути впевненим у власному батьківстві. А що відомо про нас, про людей?

Часто, коли я бачу одягнену ділову жінку, з нафарбованим лицем, двогодинною зачіскою і течкою з документами, уявляю її собі зовсім роздягненою. Це не еротичні фантазії. Такі жінки мене зовсім не збуджують. Я просто намагаюся докопатися до суті речей. Співставити ці два несумісні образи: голої жінки - у ванній, у ліжку, з коханцем, і цієї - ділової, злої, набурмошеної. Який із цих образів справжній. Що важливіше.

Інколи моє бажання побачити жінку голою виявляється аж надто сильним і я навіть докладаю до цього зусиль. Потім мені завжди неприємно. Неприємно бачити її інакшою. Неприємно знати те, що я дізнався. І найнеприємніше - бачити її знову одягненою на всі застібки.

Я часто користуюся потягом. Мені подобається подорожувати. Мені подобаються брудні, поламані вагони «Укрзалізниці». Подобаються пасажири, з якими можна завести коротке поверхове знайомство, напитися і дізнатися щось дуже суттєве про їхнє життя. Щось, чого вони не розказують нікому, навіть найближчим друзям, навіть собі. Але тобі - випадковому супутнику, про якого вранці забудеш, можна розповісти все. Залізниця - це така собі психоаналітична санаторійна зона.

Котові я замовляю верхню полицю. Він не боїться висоти, а людські розмови йому слухати нудно. Він стелить собі вогкувату рвану постіль і лається, аж поки не прибігає провідник.

- Що це за тварь? Чия? Де документи? - одразу кидається він.

- Йоб твою… - ліниво протягує Кіт і показує йому ветеринарну довідку.

Провідник ошелешено дивиться на мене, потім на Кота, знімає свого кашкета і надовго зникає.

- Дресирований? - одразу кидаються до мене з запитаннями інші пасажири.

- Атож, - гордо відказую я.

Кіт за моїм сигналом дістає з сумки пляшку горілки і пляшку валеріани. Я розливаю, ми цокаємося і розпиваємо кожен своє. Пасажири плескають в долоні.

У Л. власна юридична компанія. Він займається авторськими правами.

- Хочеш, я можу зробити тебе мільйонером, - пропонує він, випивши своє перше мартіні з водкою.

Вагоном-рестораном хитає, і пити незручно - алкоголь може не туди потрапити. Наприклад, на комір його блискучого чорного піджака в білу смужку.

- Я ще недавно був ніщім. Нічого не мав. А тепер - знаєш, скільки коштує цей костюм? 500 баксів. Я не сноб, ти не думай. Просто є реальні правила, яких треба дотримуватись.

Мене нервують його мешти з гострими носаками, які напевно коштують на сто доларів більше, ніж костюм, мене нервує його гольф невідомої мені вартості, мене нервує те, що він уже напевно оцінив вартість моїх джинсів і мого светра, і можливо тому так скривився, але він визнає за мною право на демократичний дешевий одяг, бо я належу до іншого, ніж він, соціального кадастру. Наші шляхи не перетинаються, і йому однаково до ціни мого одягу.

Він упевнений в собі. Він усе знає. Знає, де і як заробити гроші. Він молодий, але в нього вже все позаду.

- За авторськими правами майбутнє. Ще не всі це розуміють. Я вже давно на цьому ринку. Зараз клієнтів мало. В основному, західні компанії. Вони знають. Реєструють бренди. Бояться. І правильно роблять. Я вже зареєстрував з півтора десятка брендів. І торгових марок стільки ж. Скоро ті, що працюють під моїми марками, будуть платити мені великі гроші. Я вже почав кілька судових процесів.

Йому дзвінок.

- Моя. Половинка. Четвертинка. - усміхається він.

- Да, кицюню. Їду. Завтра. Занятий. Приїду-позвоню. Па. Я ж сказав. Всьо. Па.

- Усі жінки курви, - каже він зі знанням справи, але навіть це мене в ньому нервує.

І тут раптом, коли я вже зібрався йти, він хапає мене за комір моєї джинсової куртки за 40 доларів і каже:

- Чекай. Чекай, я маю тобі щось розказати.

І я чекаю. Він бере мені пиво, а собі мартіні.

- Усі жінки курви, - повторює він.

- Це не новина для мене. Я вже знаю, - кажу я.

- Так, але ти не знаєш чому.

Я чекаю.

- За що ти так ненавидиш жінок? - нарешті вирішую йому допомогти.

І тут цей смугастий папуга починає рюмсати. Випиває ще одне мартіні з водкою і витирає очі.

Кілька років тому він одружився. Вдало як для провінціала, який тільки-но переїхав до столиці. Квартири у нього не було, а молода мешкала у трикімнатці в самому центрі Києва. Правда з мамою. Тещі тільки-но перевалило за 40. Молода вродлива і прогресивна.

- Тепер я знаю, що це була помилка, - каже Л. - Треба було одразу переїжджати. Але я думав зекономити, почекати, купити квартиру. Три кімнати - це ж багато, там може значно більше людей поміститися. Стара мені спочатку взагалі подобалася. Я навіть уявляв собі секс утрьох, і впевнений, що мамаша була б не проти. Вона любила мене вхопити попід руку, погладити. Мамою я її ніколи не називав. Іронічно тьощею зрідка, а так на ім’я. Рая. Словом, все було ідеально. Якби вони не були хворі на голову. Обидві. Мамаша ходила в якусь секту. Ну це півбіди. Секта не агресивна. Якась буддистська. Я навіть не був дуже проти, коли вона почала тягати туди малу. Але сам не ходив. А далі. Все пішло наперекосяк. Стара щось нав’язувала. Мала її у всьому слухала. Починалось з дрібниць, де я не міг наполягти, бо це виглядало би смішно, і тупо через таке ставати на роги і сваритися. Ну, наприклад з їжею. Стара взагалі вегетаріанкою зробилася. Мала хавала сардельки ничком, я сам бачив. Мені можна було м’ясо двічі на тиждень. Ну, в макдональдсі я звичайно відривався по повній. Але ж так можна собі й виразку заробити.

А потім мала завагітніла. Я був дуже щасливий. Стара зразу ж закомандувала, що ніяких лікарів. І мала їй підтакувала - ніяких лікарів. Ну, думаю, поки все добре, то й добре, може й не треба. Так і легше, і дешевше. Коли підійшов час, вони придумали нову ідейку - рожати вдома у ванній. І теж без лікарів. Я впирався, кричав. А вони - а кому рожати - тобі чи нам? Я зціпив зуби і думаю - ну, шо може статися? Скільки людей так народжували, і нічого. А з лікарями справді самі проблеми. Господи. Ну чого я тоді не вперся, чого не наполіг?!

Я кілька днів останніх не міг спати. А мала спала. Ще й як. І от нарешті. Я весь аж вмирав, коли це відбувалося. Перерізали пуповину зі старою. Я вхопив його на руки. Хлопчик. Вхопив, притис. І зразу чую, щось не те. Він заплакав, але якось тихо. Я кричу їм - щось не так. А стара - ти звідки знаєш? Ти шо, дітей родив, знаєш, як це має бути? Все нормально! Так і має бути, дитина здорова! А я тулю його до серця, грію. Холодно було. Зима. Ти собі не уявляєш, яке це відчуття. Чути як у нього серце б’ється. Він так і приростає до тебе. Дитина, твоя дитина. Мала зразу відрубалася, їй важко було, намучилася. А я сиджу з синочком, притулив його і грію. Але чую - погано він дихає. Буджу малу, а та - відчепись. Іду до тьоті, а та в крик, все нормально, це мала дитина, ще дня немає, що він тобі уже хропіти має?! А я ж чую, щось не так, так не має бути, важко він дихає, задихається. І тоді я не витримав і подзвонив у швидку. Ті ще довго допитувались, що, і чого, і як, а чому не в роддомі рожалі? Тьоща почала сичати, нашо, тільки через мій труп, вони всі уроди, від них нічого доброго.

Нарешті приїхала швидка. Тьоща вже й сама бачить, що дитинка синіє. Що щось не те. І ми поїхали. Ти собі не уявляєш, що було далі. Коли нас не хотіли в жодну лікарню приймати, бо дитина не в роддомі рождєна. Як я плакав, просив, молив.

А потім. Потім його від мене забрали. З рук. Вирвали. Тьоща лишилася з ним, а ми полягали з малою спати. Бо вже сил не було. І раптом дзвінок. Стара. І каже, він помер. Він помер. Як помер, я ж його тримав на руках, я ж відчував, як б’ється його серце?! Це ж моя кров. Він уже жив і раптом помер… Бо запізно. Бо якби не ці дві дури, його можна було б врятувати!… Така крихітна труна була. Так холодно, сніг, дощ, і ця маленька труна, я її сам міг нести.

Він випиває свою чергову буфетну дозу мартіні-водка і знову схлипує. Я пробачаю йому його мешти і костюм.

- Я не міг після цього бути з нею. Зараз у неї має народитися ще одна дитина. Вона каже, що це моя. Але я не вірю. Я знаю, що дитина від когось іншого. Я не відчуватиму цю дитину своєю. Це не та дитина. Це не моя дитина.

І він знову плаче. Як дитина.

- Всі жінки курви, - каже він крізь сльози.

Випиває ще, змахує вологу зі щік і знову починає говорити про свою фірму і про політичний консалтинг. Він знову крутий, господар життя у костюмі за 500 доларів, мештах за 600 і трусах за 15 гривень.

А. дуже швидко знайшла спільну мову з Ангеліною. А Ц., виявилося, добре ставиться до тварин. Вони з Котом - ідеальна пара. Дітей залишили на мене.

У свої вихідні Ангеліна позує для А. Ми ж перші глядачі її картини. На передньому плані - спини чоловіків. Довга черга, яка перспективно губиться аж десь біля горизонту. У всіх спущені до литок штани. Штани різні - і молодіжні джинси, і брюки бізнесменів, і дрантя бомжів. Так само різні задниці. На горизонті - велетенська пизда. Наче тунель у горі. Черга чоловіків тоне десь на підступах до неї. Перші, стаючи один одному на плечі, намагаються туди залізти. З-над пизди визирає здивована голова Ангеліни. Ніби сонце, яке заходить. Навколо голови світло, яке губиться у волоссі, немов німб.

А. задоволена. Ангеліна не дуже.

- Ти не образилася? - питає А.

- Ні, - буркає Ангеліна. - Але я би не хотіла, щоб мої діти бачили цю картину.

- Як це називається? - питаю я.

- Паломництво, - неохоче відказує А., миючи руки.

Я так боюся нічних дзвінків. Нічні дзвінки - синонім поганих новин. Нічні дзвінки - уже самі по собі погані новини. Це означає, що щось сталося, бо чого інакше телефонувати вночі?

Ти спиш, тебе взагалі нема, і тут раптом цей гучний чужий звук, який повертає до життя. Ти ще не готовий, ти навіть не пам’ятаєш себе, не знаєш, що було вчора, не знаєш взагалі, що таке вчора, але вже здогадуєшся, що щось трапилося.

Всі схоплюються. Розгублені діти, Кіт, який не розуміє куди поділася миша, я шукаю у кишенях цей нестерпний деренчливий звук.

Цього разу В… Я не відразу впізнаю, бо він мовчить.

- Вибач, пізно, ти, напевно, спав…

- Ти, В.?

- Я.

- Що сталося?

- Я би не дзвонив, але більше ніхто не бере трубки.

- Що трапилося?!

- Всі вимикають телефон на ніч. Всі бояться нічних дзвінків. Я теж вимикаю.

Я чую як він курить. Я його ненавиджу, цього завжди тихого і небезпечного чоловіка, який, виявляється, на таке от здатний - подзвонити тобі під ранок, коли сон найсолодший.

Я закурюю теж і ми обоє мовчимо.

- Добре, що ти не вимикаєш телефон.

- Кажи.

Дим його сигарети ріже мені вухо.

- Її нема.

- Кого?

- О. Її ніде нема. Вона зникла.

- Куди зникла. 5 година ранку.

- Отож. Я прокинувся від якоїсь тиші. Від того, що сам. Малий спить. А її нема. Ніде нема.

- О Боже! Може, вона кудись вийшла. Подзвони їй.

- Я дзвонив. Телефон тут, вдома. Всі речі на місці, майже всі. А її нема.

- Почекай, повернеться. У мене таке буває, що я не можу спати, і щоб не заважати іншим, виходжу надвір покурити, або в коридор.

- Її ніде нема. Ніде. Вона не повернеться. Я чув цю тишу без її дихання, цей вітер через шпарки у вікні, це сопіння малого. Я виходив надвір, її там нема. Я шукав її у шафах, у шухлядах, я все перепорпав. Вона зникла.

Я чую цей дим зі сльозами. Я не знаю, що йому сказати. Я не можу його заспокоїти, бо знаю, що марно, бо знаю, що він знає, що вона таки пішла - і цього разу назовсім, що її ніде нема. Що вона завжди хотіла це зробити.

- Лягай спати. Почекай. Вранці я прийду. Десь за годину, за дві. Відведи малого в школу. Тоді щось придумаємо. Знайдемо.

- Ти думаєш?

- Впевнений. Все буде добре. Люди не зникають.

- Вона не людина.

- Все одно.

Коли я приходжу, у В. уже А. Вона сидить перед ним навпочіпки. Він обхопив голову руками.

- Ступор, - пояснює мені А.

Вона гладить В. по голові, той не реагує.

Все у цій квартирі так, як завжди. У туалеті немає туалетного паперу. На кухні посуд, не помитий після вчорашньої вечірки, з крану методично і ліниво скрапує вода. Поволі набирається і падає з глухим годинниковим звуком. У попільничці гора недопалків. Життя було тут ще зовсім недавно.

Кімната наче після обшуку. Її плаття, мешти, записники - все розкидано.

- Що було напередодні, розкажи.

Він підіймає свої закривавлені очі.

- Нічого. Нічого не було. Все так, як завжди. Прийшло кілька знайомих, посиділи, попили вино. Нудь. Потім вони пішли. Ми лягли спати. А потім її не стало.

- Де вона може бути? Ти ж знаєш всіх її друзів.

- Ніхто не знає. Ніхто нічого не знає. Ні батьки, ні друзі, ні на роботі. Вона не прийшла на роботу. І вже не прийде.

Ми ще щось намагаємося робити, хоча знаємо, що все марно. В. навіть збирається з силами і наступного дня йде в міліцію писати заяву про зникнення. Кілька разів його викликають у морг - опізнавати трупи потопельників. Можливо, йому було би легше, якби у цих розкладених, поточених планктоном головах він розгледів бодай якийсь натяк на неї. Але ні. Вона зникла зовсім. Назавжди.

…

В. часто приходить до мене лагодити бездоганно відлагоджений комп’ютер - так, ніби від цього постійного оновлення програм мені буде легше написати перше речення сценарію.

Він здебільшого мовчить, курячи перед монітором, і я бачу в його окулярах відображення усього, що відбувається у світі - якісь вибухи, рок-концерти і багато-багато, просто безліч слів і знаків, які кудись течуть - спливають, як сльози, вниз, ще далі вниз, а за ними нові й нові.

- Нічого? - щоразу запитую я.

- Нічого, - щоразу відповідає він.

- У вас були якісь проблеми? - інколи починаю допитуватись я - з цинічної цікавості.

- Ні. Не було ніяких проблем. Все було добре.

- Може, у вас були проблеми з сексом?

Він мовчить. В його окулярах світ летить сторчголов до свого знищення у дзеркальному відображенні, і Я перетворюється на R.

- То може, у вас були проблеми із сексом? - продовжую я вдавати психоаналітика.

- А в кого нема проблем із сексом?! В кого, скажи?! - раптом зривається В. на крик.

- Я знаю, що у всіх є проблеми із сексом, у всіх, хто має його більше, ніж раз, у кого це регулярно. Так, у нас були проблеми із сексом. Ти з цього задоволений? Ти це хотів почути?! Ти завжди хотів знати, що у нас є якісь проблеми, хіба ні?! Так, були! Я її не збуджував. Всі жінки курви! Бо чоловікові легше збудитися. Чоловік просто збуджується. І в стотисячний раз це звичайно не так приємно, як вперше, але все одно. А їй треба було щось вигадувати. Їй треба було придумувати собі щось. А як тут придумаєш, коли за перегородкою із шафи спить малий? Коли щодня ці дурні пиятики, якийсь безглуздий ритуал. І вона рідко збуджувалася. Інколи їй було неприємно. Вона терпіла це. Блядь. Невже ти думаєш, що все через це?! Ти так думаєш?!

- Йоб твою на хуй, блядь, мать, - відповідає замість мене Кіт.

Іншого разу у потязі я зустрічаю елегантну дамочку років 30. Вона помадить губи коричневим, і коли невміло курить у тамбурі свої слімс, то залишає на фільтрах масні відбитки губ.

- Можна? - прошу я у неї недопалок.

- Не поняла, - доволі агресивно відказує вона, не дозволяючи мені наближатися далі, ніж на відстань припалювання її довгих слімсів.

- Я вмію читати по відбитках губ, - кажу я. - Дактилоскопія губ. Новий писк моди.

Як я люблю цих довірливо-недовірливих провінціалок. Вона секунду вагається, потім починає гасити недопалок до попільнички і нарешті простягає мені свої коричневі губи. Я нюхаю, кручу недопалок в руках, потім дивлюся на неї.

- Ви одружені?

Вона вражено киває головою.

- У вас є діти?

Знову в точку. Її чоло починає поволі пітніти.

- Двоє?

Бездоганно. Ще трохи, і вона почне мене боятися.

- Як ви це робите?

- Дуже просто. Малюнок на людських губах такий же неповторний, як і відбитки пальців. Якщо можна читати людину по лініях на долоні, чому б не робити це по губах?

Ми йдемо з нею до буфету, я готую їй Криваву Мері, на кінчику ножа, не змішуючи, а потім ще шейк з помаранчевого соку. Їй подобається відчувати себе в «струї», за кілька днів вона хвалитиметься своїми знаннями із столичного життя перед місцевими подружками, навіть не уявляючи, що я просто пожартував, використовуючи підручний матеріал.

Алкоголь з тютюновим димом роблять свою справу, і незабаром я вже вивчаю дактилоскопію її губ на дотик. Вона тремтить. Їй приємно. Її збуджує ця випадковість і безкарність. Ось так, на мить, просто тут, завтра здаватиметься, що нічого й не було.

З алкоголем я трохи перебираю, і після короткого невдалого сексу вона починає розповідати мені історію свого життя.

- Мені 30. 32, якщо чесно… Все вже позаду насправді. У мене є чоловік, якого я не люблю, і двоє дітей, але ти ж знаєш. Старшого, він у 6 класі, я ненавиджу. І він мене теж. Молодша, от вона, бачиш, правда, дуже мила? Поки маленька. Але з нею стільки клопоту. Стільки часу… Я не розумію, що я зробила не так. І де? Де ця помилка, яку вже неможливо виправити. Розумієш мене? Ці двоє дітей, цей чоловік. Мені було 18 років, а йому 25. Я нікого до нього не мала. Перший раз у мене був секс за кілька днів до весілля, коли він уже не міг нікуди вирватися. Було боляче і незручно, він якось важко на мене тиснув, а коли перестав, я навіть не зрозуміла, що це вже все. Потім, пам’ятаю, подумала - тю, стільки розмов про Ето, а насправді якось так, ніяк. Я так і жила з ним весь час, роками, десятиліттями. Такий ніякий секс: він залазить на мене, робить кілька рухів і обвисає, важкий. У мене це ні з чим не асоціювалося, крім певної фізичної незручності - ваги його тіла. Я була ще меншою, ніж зараз, зовсім крихітною - кілограмів 45, я навіть на балет ходила, мені казали, що я добре танцюю, я ще й досі вмію, але він мені не дає… А він навпаки тільки товстів. Цей живіт, у якому губиться його член. Він зараз схожий на борця сумо. Там усі 150. І ця туша навалюється на мене, і тисне. А я нічого не встигаю відчути, крім того, що думаю, от зараз він мене задушить своєю масою. І мені страшно, і я хочу, щоб усе якомога швидше скінчилося… Інколи, правда, я збуджуюся, але не встигаю нічого відчути, бо він уже, йому ніколи не спадало на думку, що я теж чогось хочу. Він думає, що я повинна тільки давати йому, прати, готувати їсти і народжувати дітей. І все… Ну, не те, щоб. Я трохи перебрала, це не зовсім правда. Він мене досі любить, по-своєму. Може щось подарувати, зробити приємний сюрприз. Але мені не можна було виходити за нього заміж такою малою і дурною. В мене є молодша сестра, значно молодша, їй зараз 20, вона тільки недавно, ти мене розумієш? Ну, перший чоловік. І вона хотіла виходити за нього заміж. Вона пізня дитина, батьки заради неї готові зірку з неба, не те, що мені. І вже все йшло до весілля, але я її відрадила. Я її відбила від цього. Зараз у неї інший. І їй краще з ним. Сексуально. Але цей - голодранець, її ровесник, а перший був бізнесмен, бандюк… Я не знаю, чи правильно зробила, що її відрадила. Але я не хотіла, щоб вона повторила мою долю. Бо це все через секс…

- Блядь, - каже вона. - Нічого, що я матюкаюся? Просто нема інших, кращих, слів, ніж матюки, щоб говорити про життя. Блядь, блядь, блядь.

Я була така молода і така талановита. Я танцювала і ходила на синхронне плавання, я писала казки, до речі, мені навіть збиралися збірку видати. Я люблю танцювати, а він мене ніколи не пускає на танці. Сам не ходить і мені не дозволяє. Тобі би тільки дупою крутити. А я хочу. Хоч раз. Нормально. Відірватися. Під якусь попсу. Або щось латиноамериканське. Я танцюю вдома. Вмикаю тихо музику, поки малий у школі, а донька спить, і танцюю. А ще віднедавна мені почало подобатися фліртувати. А він все січе і каже «курва». Раз він мене вдарив. Вхопив за волосся, тряс. А потім вдарив. Кулаком в лице. Курва, кричав, курва, я бачив, як ти на нього дивилася, як усміхалася, як щебетала! Зі мною ти так ніколи не щебечеш… Я думала піти від нього, але не маю куди. Я заробляю 100 баксів на місяць. Куди я піду? І що я маю робити з цим шмаркачем, молокососом, який мене ненавидить, вчиться курити і не хоче вчитися? Я не хочу такого життя. Не хочу такого блядського життя. Я хочу бути щасливою. Я хочу любити і щоб мене любили.

Я його не зраджувала. Це не перший раз, але донедавна - ніколи. Вже 14 років - уявляєш? - перший чоловік, такий секс, і 14 років я ні про що таке навіть не думала. Прала йому шкарпетки, варила їсти, народжувала дітей, не ходила на танці. Я мастурбувала, коли було зовсім зле. Мастурбувала часто. Але після цього тільки гірше. Така зневага до себе. Така самотність. Ні до кого притулитися. І така незакінченість. Блядь. Ніколи не думала, що зі мною таке буде. Що я буду їхати в поїзді і сповідатись незнайомому чоловікові, з яким щойно трахалася в туалеті. Я ніколи раніше не трахалася в туалеті. Це мені сподобалося. Шкода, що в нас не вийшло до кінця. Але ми п’яні. Мені подобається трахатися. Я це зрозуміла після 30 років. Як пізно, коли вже все, коли вже неможливо нічого виправити. Коли у мене є чоловік, борець сумо, хріновий політик місцевого розливу; якщо він не збуджений, мені важко знайти його піську в складках живота. І ще йому мало - подавай макаронів, він любить хліб з салом, макарони і тістечка. Він солодкоїжка, як дитина.

Блядь. Блядь, блядь, блядь! Ти хоч трохи мене розумієш?! Розумієш як це?! Я недавно закохалася. Це тривало дуже довго. Поволі. Він досить ізвєсна лічность, як на наше маленьке місто, Ф., не знаєш? Ну і слава Богу, що не знаєш, мені не варто було цього говорити. Але фіг з тим. Це тяглося кілька місяців. Ці доторки, розмови по телефону. Мене телефонні розмови з ним збуджували більше, ніж все попереднє сексуальне життя. І я собі казала - не можна, ти стара заміжня курва, нащо тобі проблем. У нього теж сім’я. І теж діти. І він мені зразу сказав, що не піде від жінки. Що йому не потрібні скандали. А мені похуй, блядь. Похуй. Хай буде скандал. Хоч тоді я теж казала, що не піду від чоловіка, бо куди мені йти? Куди мені подіти двох дітей, яких я якогось дідька народила. Нащо я їх народжувала? Хотіла бути старшою? Від батьків утекти? А тепер я не можу піти на танці. Бо що мені чоловік? А я би пішла, хай попробує ще раз вдарити, я його теж - чайником по морді. Брешу. Я пробувала його вдарити. Сковорідкою. Думала, зараз замахнеться на мене, а я його сковорідкою! Він замахнувся - а я не змогла ту блядську сковорідку підняти! Уявляєш?! Хто виробляє такі важкі сковорідки, що їх не можна підняти однією рукою?!

Так. Я би пішла. Але куди лишити малу? Їй лише два рочки, така манюня. Блядське життя… Тобі цікаво, що далі? Ну, звичайно, я таки не витримала і переспала з Ф. І в мене був оргазм. Я кричала як дурна, мене, напевно, чули всі сусіди, мені було похуй до цього і до всього, навіть до того, хто зараз зі мною, це був такий кайф. І я трахалася з ним далі і далі. Я й досі це роблю, хоч він і скотина. Скотина, бо вся ця його ніжність і дбайливість лише до якогось моменту. А потім холод. А мені цього мало. Я хочу всього. Не хочу варити їсти, прати і народжувати дітей, які тебе потім зненавидять. І заробляти сто баксів на місяць. І переживати, щоб тебе хтось не засік, щоб не повернувся раніше чоловік, або не прийшла чужа дружина. Щоб донька не прокинулася від твого крику, коли так солодко… Всі ви, чоловіки, - сволоти, от шо я тобі скажу.

- А всі жінки курви, - тихо кажу я.

- Курви. А знаєш шо? Давай потанцюємо. Давай. Просто тут, у тамбурі. Не треба музики. Я буду співати, візьми мене за талію, не бійся, ближче, від тебе теж смердить ацетоном, так шо не кривись, зроби мені таку приємність, хоч це, я ж багато не прошу, давай, ось так, ось так, ось так, блядь!

Я придумав, як давати собі раду із сексом. За кожен раз Ангеліна отримує 100 доларів. 50 із них вона віддає фірмі, 50 залишає собі. З останніх 25 віддає мені. Після 4 клієнтів у мене вже є гроші на те, щоб теж стати її клієнтом. Якщо відкинути обов’язкові витрати на їжу, одяг та житло, раз на тиждень я цілком можу цим скористатися.

І ось одного разу я таки наважуюся на це. Вкладаю дітей спати, наказую Котові берегти їхній сон, парфумлюся і випливаю у ніч.

Вона підходить до мене звідкись ззаду, вбрана у прозору сукню і прозору спідницю. Сідає поруч, махає бармену, і їй приносять випивку - якесь голубе пійло дуже підозрілого вигляду.

- Що ти тут робиш? - питає вона суворо, дивлячись убік.

- Та от, прийшов розважитись. Ти працюєш, а я розважаюся.

- Припини. Припини. На кого ти залишив дітей?

- На Кота.

- Нащо ти це робиш? Ти мазохіст?

- Ні, я просто хочу сексу. Хочу брутального сексу з повією. З тобою.

- Господи. Це ж усього лише робота. Між мною і ними презерватив. Жодного безпосереднього контакту.

- І я так хочу. Щоб без контакту. Щоб я просто клієнт, а ти просто блядь.

- Припини. Припини, будь ласка.

- А я не припиню. Я хочу. Може хоч так мені вдасться тебе збудити. Може ти хоч так будеш стогнати від задоволення.

- Ти хочеш, щоб я вдавала?

- То тоді ти вдавала?

- Тоді - ні.

- І зверни увагу, половина грошей повернеться нам. Всього лише 50 баксів за взаємне задоволення.

- Я не хочу проблем. Я не хочу залишитись без роботи. Тут хороші умови.

- Що тобі не подобається? Мені взяти іншу курву? Я хочу сексу. Хочу нормального здорового сексу. Справжнього. Щоб ми робили це разом.

- Чого ти такий? Чого ти так до мене ставишся. Я не можу інакше… Ну гаразд, давай гроші. Тепер почекай, я зараз.

Вона повертається за кілька хвилин і веде мене кудись углиб, поміж столів, в бік чорного, запасного виходу, там є потаємні двері, за ними кімнатка, обставлена, як робочий кабінет. Тьмяне світло, диван, крісло, письмовий стіл з глобусом і стелажі з книжками. Багато книжок. Я помічаю Камю, міф про Сізіфа, ілюстрована Камасутра тут також є, а ще Шарден, Шпенглер, Шопенгауер, Шлегель, Гегель, Гоголь, Гомер, Еліаде, Еврипід, Едіп, Софокл, Данте, Боккаччо, Гарсія Лорка і Гарсія Маркес, і навіть я там є. Вона тихо підходить ззаду і зав’язує мені очі хусткою.

- Ти хотів сексу з повією, ти будеш його мати. Ти навіть не будеш знати напевно, чи це я чи якась інша. Стій тут і чекай, мені треба в душ.

Я стою. Мені страшно кортить зняти з очей пов’язку, але я стримуюся і слухняно чекаю. Я чекаю довго, дослухаючись до шипіння води десь поруч. Нарешті плюскання припиняється. Відчиняються двері, лунають швидкі мокрі кроки. Чиясь волога долоня бере мене за руку і кудись веде. Я наче сліпий. Я нічого не бачу і боюся об щось перечепитись. Об стіл, об диван, який десь тут мав би бути, об ліжко, об власні ноги. Нарешті я падаю в ліжко і відчуваю, як чиїсь ніжні пальці починають мене роздягати. Я відчуваю, як ці пальці проникають під одяг, під шкіру…

Все це триває дуже мало часу, але страшенно бурхливо. Темінь наповнюється якимись спалахами, я бачу лише корінці книжок - Хайдегер, Хаям, Ясперс, Юм, Юань Чжунлан (хто це такий?), Фауст, Фейєрбах, Фуко, Фрейд, Фром, Фіхте, Ніцше, Камасутра, Камасутра, ще раз Камасутра, і раптом Фома Аквінський, і нарешті Августин Блаженний.

Тоді я намагаюся зірвати з очей пов’язку, але чиясь рука не дає мені цього зробити.

- Чекай… - шепоче змінений ніби у комп’ютері голос.

І я підкоряюся. Чекаю, доки не чую ці самі швидкі дрібні кроки, і аж тоді зриваю хустку. Нікого ніде.

На виході з’являється вбрана Ангеліна.

- Ну як, сподобалося? - цікавиться вона.

- Гм. Це була таки ти?

- Гм… Я вже все на сьогодні. Якщо хочеш, можеш підкинути мене додому.

- То це була таки ти?

- Як знати. Я не хочу більше про це говорити. І дуже тебе прошу - не приходь сюди більше ніколи. Не пали жаб’ячу шкірку швидше, ніж можна.

- То це була ти?

- Це щось змінить? Тобі стане від цього менш чи більш приємно? Ти ж хотів сексу і отримав його.

- Але мені стане не так нестерпно цікаво.

- Отож. Цікавість - це теж приємно.

Я терпів місяць. Нічого не змінилося. І я знову не витримав. Наплював на її прохання і на свою обіцянку (бо я ж нічого насправді не обіцяв). Я хотів такого ще раз…

Коли я знову опиняюся у тому довбаному барі, Ангеліна саме танцює. Мене вона не помічає. Я сідаю у кутку. Мені соромно, мені неприємно. Вона так і не навчилася танцювати, танець тут не головне. У тьмяному неоновому світлі вона якась інакша. Чужа і водночас ближча, тілесніша, збудливіша.

Мені якраз підносять пиво, коли я бачу, як вона починає йти рядами у пошуку клієнтів. Мене вона все ще не бачить, і починає обтанцьовувати колом якогось американця у крислатому капелюсі а-ля ковбой Марльборо. Той задоволено дивиться на її груди, каже: єс, єс, єс, гуд, бейбі, і підіймає до неї бокал. Ангеліна ходить довкола нього колами, той невідступно проводить її поглядом, і його голова починає накручуватися на шиї. Один оберт, другий, третій.

Обтанцюймо кактус колом

Обтанцюймо кактус колом

Кактус колом обтанцюймо

О п’ятій годині ранку

Вона усміхається до нього своїми великими очистками. Її груди набрякають чи то від холоду, чи від збудження, і мене підриває зірватися з місця і побігти туди, до неї, гримнути цього ковбоя кухлем по голові, вхопити її за руку і забрати звідси. Але я продовжую нерухомо сидіти, шкрябаючи бокал нігтями. Ковбой самовдоволено усміхається до своїх приятелів, дістає туго набитого гаманця, виймає якусь десятку баксів, притягує Ангеліну за гумку трусиків, запихає туди свою долоню і так смачно, соковито втискає їй гроші у плоть, аж припідіймає її над підлогою. А вона продовжує усміхатися. І ці великі очиська, які, як я думав, призначаються лише мені, так само віддано і закохано дивляться на слизького і мокрого від пива та поту американця у ковбойському капелюсі та ковбойських чоботях зі шпорами.

І от, коли у них вже все на мазі, коли вона накидає на себе прозору блузку і таку ж прозору спідничку, і він бере її за руку, і вони йдуть кудись вглиб приміщення, де у них є спеціальний кабінет, я нарешті не витримую. Я зриваюся з місця і біжу вслід, я наздоганяю їх уже біля самих дверей, і встигаю пропхати туди ногу, перш ніж америкос зачинить двері зовсім. Я встигаю побачити їхні очі - обоє перелякані, америкос не розуміє, що діється, у нього напевно все впало від переляку, він думав, що все вже на мазі, що зараз буде секс, а тут якась озвіріла морда, значить, це - небезпека, значить його розвели, гроші пропали намарно, і її не менш перелякані очі, бо вона впізнає мене і вже здогадується, що зараз буде, як саме повернуться події. Бо вона бачить не лише мене, а й двох охоронців за моєю спиною, які хапають мене і викручують руки.

- Відпустіть, суки. Відпустіть, я ваш постійний клієнт! - кричу я.

Боротися з ними марна справа, проте я примудряюся вирватися з цих пітонячих обіймів і знову шарпнути двері, які встиг перед моїм носом зачинити переляканий америкос.

Морди з навушниками і раціями вдруге хапають мене, тепер уже жорсткіше, кидають лицем на землю, наступають коліном на плечі.

- Тихо, сука, лєжать.

Далі вони тягнуть мене по землі, наче якогось злочинця, у бік чорного виходу. І незабаром я дізнаюся для кого, а точніше - для чого, цей чорний направду вихід призначається.

- Ізвращєнєц! - кричать вони мені і починають пиздити.

Б’ють по ребрах, по голові, по яйцях і печінці. Я заледве встигаю закривати життєво необхідні органи. Мені боляче. Я чую, як ламаються під ударами їхніх носаків мої зуби. В очах темно, я бачу лише спалахи і корінці книжок. Монтень, Паскаль, котрий Блез, Дарвін, Ейнштейн і Ейзенштейн, Альмодовар, де Карт?, Маркс, Енгельс, Платон і Плотін і Плутон, Геродот, Гермафродит, Ортега-і-Гассет, Сартр, Намхай Норбу (о хто ж це, хто?), Чжиду Крішнамурті, Камасутра, Камасутра, Камасутра, Бекон і знову Августин. Блаженний.

Ще один несильний копняк, ще одне зневажливе „ізвращєнєц”, і вони йдуть. Я лежу у калюжі власної крові, можливо навіть, це - сциклиння, можливо навіть, не моє, мені болить усе, що лиш може боліти, поруч сміттєвий контейнер, щурі, це якийсь жахливий двір, завивають на повний місяць пси, схожі на вовків.

У мене над головою вікно. Кватирки прочинена, і я чую звідти якийсь приглушений шум, якісь ритмічні удари, стогони чоловіка і жінки - єс, єс, єс, бейбі, гуд, гуд.

Поки я лежав у травматології, вона забрала свої речі та своїх дітей і зникла в невідомому напрямку.

Ключі мені передала А., яка також принесла харчів і Кота.

- І після цього ти скажеш мені, що всі жінки не курви? - запитав я в неї.