Усі жінки курви

2. Курви

Ц. вимагає від мене детального звіту про життя А.

- Ти з нею спав? - допитується він у мене.

Я роздратовано відвертаюся, бо не люблю виправдовуватися у тому, чого не робив.

- Вона ж мусить з кимсь спати. Когось мати. Це фізіологія! Всі люди не можуть без траху. Я це точно знаю!

У чомусь він має рацію, але не до кінця. Я переконаний, що А. могла би цілком обходитися без сексу. А втім, я знаю про людей лише те, що вони хочуть, щоб я про них знав. Інколи цього досить.

- Вона тебе любить.

- Мене не можна любити. Я страшна людина. Я хочу вічного задоволення. Мені уже 33, вік Христа, час минає, я старіюсь, я не люблю картин, музики і кіно, мені не потрібні книжки і закони, мене лякає думка про жіночу пизду, я там тону, мене лякає моє житіє, коли я думаю про нього, ніби збоку - скількох тіл я торкався, стільки запахів, шкір, цицьок, якщо про це думати, можна йобнутись, але ще більше мене лякає одна-єдина пизда на все життя, будь-чия, мене лякають діти, я не проти мати дітей, але тільки би їх не бачити, щоб вони просто росли, - але і навіть це мене лякає, бо годинники щодня показують одне й те ж, а ріст дитини нагадує про час більше… мені взагалі не можна думати, краще щось робити, пішли в бордель, трахатися, з блядями це найкраще робити, бо мене задовбали всі ці замужні дєвочкі, а незамужні це взагалі жах, вони хочуть мене назавжди, розумієш, хочуть, щоб у нас шось було, це так називається, вони самі вірять, що люблять мене і любитимуть завжди, до смерті, що вони не подивляться ні на кого іншого, що у них там не мокрітиме від тебе, наприклад. А я знаю, що мокрітиме, бо така природа людини, що нема любові до гробу, що все це блядство. Отут, в голові, десь тут, є така маленька гулька, гіпофіз називається, і ця гулька визначає все наше життя, вона продукує гормони, а гормони - це все, ти думаєш, що ТИ думаєш, а насправді за тебе думають твої гормони, і я не можу вірити, що А. любить мене, вона це все собі придумала, бо хоче переконати себе, що вона сильніша за свої гормони. А не можна бути сильнішим за гормони, бо ти і є гормони, а як можна бути сильнішим за себе. Мене тошнить від мого життя, тошнить від цих сотень запахів різних тіл, але як тільки я думаю про те, що я можу закохатися, і щоб, як вони кажуть, у нас шото було, якийсь роман, я знаю, що буде далі, все знаю, і ти теж, напевно, знаєш, від початку до кінця, всю цю слиняву приємну романтику, цей кайф від того, що ти відчуваєш цю невпевненість, цю дрож, ти, народний депутат, а ти тремтиш перед якоюсь курвою, бо любиш її і не знаєш чи вона тебе теж, і коли ти цілуєшся з нею під дощем, коли її плаття мокре, губи мокрі, тоді ти думаєш, от, якби так було завжди, це варто пережити, це кльово, але якщо продовжити…, а коли дійде до цього, то ти захочеш продовжити, бо нащо собі різати яйця, нащо робити зле, коли добре і тоді всьо, пиши-пропало, це ще буде добре, добре, але поволі менше, і потім все одно прийде момент, коли в неї змокріє там від іншого, бо ти вже для неї звичка, і вона для тебе звичка, одна і та сама пизда… А я цього не хочу, не хочу цього відчувати, це уявляти, про це думати, як вона з кимось іншим, як саме вона роздягається, як вона торкається чужої шкіри, і ще й при цьому мучиться, шо от, яка ж я сука, але все одно це робить, бо гормони перемагають, і вона розставить ноги, бо її там уже пече між ногами, і той інший, не я, а я ж десь є, я є, я є, а в неї у цей момент, поки я тисну на кнопку, а може, поки я трахаю іншу, хтось чужий, з гидким запахом вставляє свого члена. Вставляє, вставляє, бля!!! І їм, бляха добре. Їм, сука, добре. Вона стогне від задоволення, їй там добре, гормони задоволені, вона перестає думати про мене, хуй зі мною, вона здається, нарешті, гормони перемогли, а потім повернуся я, і вона мені усміхатиметься, і ця пизда буде зовні такою ж самою, але вже ні, бо вона уже осквернена, розумієш, там була чужа сперма. Я не можу не думати про цю чужу сперму, як вона скрапує звідти, така масна, ніби йогурт, ніби банановий лікер, який вона так любила пити, бля… Це все нормально, що у цьому такого, це природа, але на хуя тоді всі ці витребеньки, щоб у нас шось було, яка в пизду любов, при чому тут любов, це ж лише гормони… Нащо це, скажи? Чого не може бути якось інакше, якось легше?

Ц. мало не плаче. Я наливаю йому коньяку, він випиває залпом.

Я не можу сказати йому, шо всі жінки курви.

- Ходімо до курв, там принаймні усе чесно, - просить у мене Ц.

- Тоді беремо Кота, без Кота я нє.

Ц. веде мене у якийсь клуб. Ми виходимо з авто, Кіт дріботить за нами на повідку.

- Йоб твою, на хуй, блядь… - виривається у Кота, коли ми заходимо всередину, у якийсь підвал.

Багато диму, запах трави і ароматичних тютюнів, кислотна музика і червоне, як у фотолабораторії, світло. Ми сідаємо просто на землю під сценою, адміністраторка у короткій зеленій спідниці і такому ж зеленому ліфі закриває нас від усього залу ширмою. Нам приносять кальян, самбуку та абсент. Ц. змішує, підпалює, ковтає, мало не заливає силою цю суміш у мене, а потім затягується.

Якщо на сцені є жердина, значить рано чи пізно почнеться стриптиз - народна прикмета.

Роздягання відбувається у першому ж акті. Досить примітивно. Мене це не збуджує. Я радше трохи знервований. Ц. натомість веселиться і пританцьовує. Він намагається ляскати себе руками по литках у такт музиці. У червонястому світлі він схожий на дрібного бісика. У дівчат, які швидко змінюють одна одну, майже у всіх синці на ногах. Ц. раз по раз повторює самбуку. Коли ми розправляємось із кальяном, Ц. дістає із портсигара косяк. Тіло наливається теплом, Ц. відбиває такт все точніше, моє роздратування минає.

- У них усіх ноги биті, - кажу я Ц.

Ц. регоче.

- Це від жердини. Вони не вміють танцювати і б’ють собі ноги. Яка тобі подобається?

Я відвертаюся.

- Біла? Біла непогана. Я би, правда, вибрав, кореянку чи в’єтнамку. Хочеться екзотики. Ти коли-небудь мав секс з чорними?

- Тільки з мулатками, - чомусь брешу я (щоб не здатися недосвідченим?).

- У негритянках щось є. Щось таке дике. У них менший мозок, але більший гіпофіз. Вони гормональніші, вони не стримуються, не комплексують. Ти щось чув про фригідних негритянок?

Я справді дивлюся на біляву стриптизерку, і навіть намагаюся зловити її погляд. Про що вони думають, виходячи на сцену?

Синці в основному на литках, схожі на сліди від ударів батога. Я відчуваю, що у мене червоне лице, мені тепло і спокійно, я вже почуваюся тут як удома. Присутність Ц. мене заспокоює. Котові натомість нудно.

- У Вас нема кицьок? - запитує Ц. у офіціантки.

- Повно, - усміхається та.

- Нє, натуральних кицьок. Для нашого друга.

Дівчина явно ошелешена, але Ц. витягає з гаманця кілька купюр, складає їх у трубочку і запихає дівчині в ліф. Та непомітно косить очі на свої груди, намагаючись розрізнити валюту і номінал. Ц. зловивши її погляд, додає ще одну купюру.

Дівчина киває головою. За кілька хвилин вона приносить якусь пухнасту потвору, більше схожу на болонку.

Вона не помітила Кота і пильно дивиться на нас із Ц. Кіт натомість вдає абсолютну байдужість. Він підклав собі лапу під голову, ліниво дивиться на сцену і сьорбає валеріану з мисочки.

Кицька несміливо підходить і тягне свого носа до його валеріани. Кіт оцінює свою курву і скрушно зітхає:

- Йоб твою на хуй, блядь, мать…

Я не встиг помітити, як білявка опинилася біля нас, за ширмою. Коли я очухався, то з деяким роздратуванням помітив, як вона, в самих лише стрінгах витанцьовує біля Ц. Той із задоволенням розглядає її груди, потім тягнеться до гаманця. Витягає звідти чергову купюру, лівою рукою відтягує гумку трусів, зазирає, морщиться, запихає гроші і відпускає гумку. Дівчина, продовжуючи танцювати, підходить до мене. Я десь чув, що у стрипбарах не можна торкатися танцівниць руками. Близькість цього тіла мене трохи напружує.

- Не бійся, сміливіше, - усміхається до мене дівчина.

Я дістаю свою купюру і намагаюся скопіювати рух Ц. Відгортаю трусики, бачу виголену шкіру, звідти, наче фалос, на мене дивляться скручені бакси Ц. Я розчаровано запихаю свої скромні чайові і з ефектним ляском також відпускаю гумку.

Забавка починає мені подобатися.

Кіт натомість, не комплексуючи, уже взявся до справи.

Дівчина зникає, але за кілька хвилин, повертається до нас вже одягненою. Ц. підморгує мені - мовляв, бачиш, що я для тебе роблю.

Ми втрьох випиваємо енну порцію самбуки, хоча мені здається, що комусь помилково дісталася Котова валеріана. Я несміливо ставлю руку на талію дівчини. Її звати Ангеліна, хоча Ц. наполягає, щоб вона назвала своє справжнє ім’я.

Ангеліна мовчить, лише зрідка косячи погляд то на мене, то на Ц.

Ц. ж зосередився на сцені наче шукач талантів.

- Влаштуємо груповуху? - запитує він у нас із Ангеліною.

Дівчина з готовністю киває головою, а мене це в черговий раз чіпляє - що хтось інший, хай навіть Ц., буде мати дівчину, яку я вибрав собі. Хай навіть вона і повія.

Ми прокидаємось від страху, якийсь час не розуміючи, хто ми і де. Невідомо звідки гримить телефон Ц. Ми лежимо на готельному ліжку утрьох - я, Кіт і Ц. Голова розламується, в роті страшенно сухо, губи потріскані. Кіт зводиться на лапи перший, Ц. з прокльонами шукає телефон серед розкиданих речей.

- Так, я, яка година? Ну, вибач, хворий… - він явно перед кимось виправдовується, його голос тремтить. Я рачки дістаюся до туалету. Набираю в рот води з-під крану, полощу, а потім жадібно ковтаю. Лице і особливо очі виглядають жахливо. Я залізаю в душ і вмикаю холодну воду. Потім ще холоднішу. Це трохи допомагає. Коли я повертаюся у кімнату, Ц. і Кіт уже в повній бойовій готовності. Ц. виглядає не краще, ніж я. На губах у нього якась висипка, краватка зав’язана криво, піджак зім’ятий, волосся жирне.

- Ти цей, не дуже. В книжці напишеш, потім якось, якщо захочеш, - понуро каже він, дивлячись кудись убік.

Я теж уникаю на нього дивитися. Події минулої ночі поволі починають зринати у закапелках пам’яті, і мені стає соромно.

- Нічого, все нормально, - кажу я вбік.

Ц. киває.

- Побачимось, - каже він, - Передавай привіт А. Я мушу йти, мене чекають. Спізнився, - ніби виправдовується він.

Ми з Котом залишаємося у номері самі.

Як ми сюди потрапили, я вже не пам’ятаю. Пам’ятаю, як дівчата - білявка і кореянка - пішли в душ, а Ц. почав роздягатися, оголюючи свій волохатий торс. Я трохи соромився.

Нарешті вони з’явилися, обмотані готельними рушниками з голими плечами і ногами. Ц. вхопив обидвох за руки, але я відсторонив його від Ангеліни. Він не наполягав, плюхнувшись із кореянкою у ліжко. У номері було напівтемно, з ліжка лунали звуки різких ударів і якісь неприродні стогони кореянки. Я відвів Ангеліну до вікна. Рушник розмотався і вона притримувала його лише на грудях. Вуличне освітлення відбивалося у її великих очах.

Я щось допитувався, відколи вона працює і чи їй подобається.

- 10 днів, сьогодні 10 днів. Як коли, залежно від клієнта.

Розмова не клеїлася. Я давно не мав жінки, і вигляд її тіла мене вразив. Мені подобалося її гладити. Ц. тим часом кінчив, і та парочка зникла в душі. Ми з Ангеліною впали на ліжко. Я зовсім забув, що маю справу з повією. Бачив лише її очі. Крізь затерпле від алкоголю тіло все одно відчував дику приємність. Я намагався затримати насолоду, але вона виявилася сильнішою. Тим паче в кімнату повернулися Ц. з кореянкою, яка щось гучно розказувала ламаною російською. Я відчув себе атомною боєголовкою і вибухнув, очі Ангеліни зволожились. Вона гладила мене по спині. Ц. з кореянкою між тим лягли поруч. Я відчув, що мене гладять уже не 2, а чотири руки. Ц. між тим відсував мене від тіла білявки і хапав її за груди. Я не міг на це дивитися, мене взяло зло, я штовхнув його, але не досить сильно. Кореянка заступила собою Ц. і Ангеліну. Я втомлено ліг горілиць і дозволив кореянці робити з собою все, що їй заманеться. За кільканадцять хвилин було по всьому. Я тупо лежав і дивився у стелю, поки вони вдягалися. Кореянка гучно і хрипко сміялася. Ц. теж. Кіт скрутився калачиком на підвіконні і нервово поглядав на нас напівзаплющеними очима. Ангеліна схилилася наді мною і погладила моє лице. Я заплющив очі і відвернувся.

- Було приємно. З тобою, - сказала вона. - У четвер у мене вихідний. Можеш мені подзвонити.

Вона залишила на грудях папірець з номером телефону.

Тепер я ніде не міг знайти цього папірця. Я шукав його досить ліниво, але наполегливо, наскільки це взагалі дозволяв мій стан. Час минав, а я ніяк не міг залишити готельну кімнату. Навіщо мені цей номер, я не знав, просто відчував, що мушу його знайти за всяку ціну. Однак папірця ніде не було.

А. написала нову картину. Автопортрет. Щойно я заходжу в її майстерню, як розумію це. Очі у неї червоні від неспання, волосся мокре, лице вимащене фарбами, як у індіанки. Картина стоїть в дальньому кутку, але одразу кидається у вічі. А. задоволена з того, що я все зрозумів і чекає моєї реакції. Я поволі наближаюся, спостерігаючи за зміною картини. Здалека я бачу лише могутню каламутну річку, яка стікає у водоспад на самому рубежі. Від споглядання цієї швидкості і бризок паморочиться в голові. Вся картина - вода, а я, глядач, ніби вишу над нею угорі і от-от впаду. Зблизька я бачу серед цього потоку човен. У човні людина. Жінка. Гола. Вона лежить на дні, скрутившись у ембріональній позі. Човен несе до межі, за якою бризки. Коли я підходу впритул, то розумію, що човен - це не зовсім човен, а домовина. А жінка, не зовсім жінка, а А.

- Любов. Картина називається любов. - каже А.

Наступного дня я відчуваю, що холодний душ так просто мені не минеться. Уже зранку мною термосить, а до вечора, зашмарканий, лежу в ліжку і не можу встати. Кіт залазить на мене згори і муркотить, але навіть у купі з двома ковдрами, він не здатен мене зігріти. Я відчуваю біль у спині і руках, а також страшний холод. Стеля над головою набуває переливчато-сірого забарвлення. Я ковтаю якісь шипучки, але нічого не допомагає. Ртутний стовпчик тілесного барометра зашкалює. Я лежу і розумію, що можу так здохнути і мій схололий труп навіть не скоро знайдуть. А. відсипається від своїх картин, Ц. вирішує майбутнє нації, В. і О. взагалі в розрахунок не йдуть, а більше я нікому не потрібен. Кіт здохне разом зі мною - від голоду. Він змушений буде пантрувати моє гниле тіло і скавучати під дверима.

Вночі мені стає страшно. Температура росте, таблетки не допомагають. Я хочу пити, але не можу собі в цьому порадити. Я думаю, що це кінець, але не наважуюсь доповзти до телефону і комусь подзвонити. Я просто боюся смерті, але приречено на неї чекаю. Дивлячись на нашорошені вуха Кота, я починаю прислухатися до нічної тиші і мені здається, що чую чиїсь тихі скрадливі кроки.

У самотності є свої переваги, але вони не стосуються хвороби.

А. і Ц. приходять разом. Ц. заносить торбу цитрусових і пакетики з ліками, А. тримає під пахвою згорток.

- Це не тобі, це Коту, - каже вона.

Розгортає. Кіт зацікавлено підходить і розглядає картину. Там він. Із блискучими людськими очима, жіночими чомусь. У пахвині в нього набрякає тонкий рожевий паросток, і Кіт із задоволенням його облизує. Тварини щасливіші від людей, вони можуть робити собі мінєт.

- Самотність. - каже А.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - видає Кіт, чухаючи потилицю.

Ц. невпевнено обіймає А. за талію. А. високо закидає голову.

- Слухай, тебе треба женити, - каже Ц. - Це не діло. За тобою потрібен нагляд.

- Наглядач у мене вже був, з мене вистачить, - відповідаю я.

- Що ти втрачаєш від чергової спроби? - хитро усміхається А., гладячи руку Ц.

Мені не хочеться про це говорити, але я мимоволі починаю розповідати їм про Франек.

Як я вперше одружився. Мені було 20, їй 18. Вона приїхала на канікули з Ростова-на-Дону. Тут жила її бабушка, сліпоглухоніма рудоволоса єврейка. Даша. Її звали Даша, і бабушка теж була Даша. Я не ставився до неї серйозно, я просто почувався самотнім. Мені потрібен був секс, і ще я не хотів бути сам вечорами. Оце й усе.

Наші розмови обмежувалися обміном кар’єрними планами. Даша планувала стати телемагнатом. Вона була впевнена, що в неї все вдасться. Я лише іронічно усміхався. Мене цікавило її тіло. Навіть ні, лише процес. Навіть ні - сам факт. У 20 років я залишався цнотливим.

Даша була вразлива до дотиків. Її викручувало, коли я торкався її грудей. Вона дозволяла роздягати себе, але на більше я розраховувати не міг.

- Я дєвочка, - казала мені Даша. - І я собі поставила за правило, що до 18 років цього не буде.

До її 18-річчя залишалося якихось кілька тижнів, і це мене смішило.

- І ще, - додавала Даша, - нам треба женитися.

Я думав, що вона жартує і так само жартома обіцяв їй руку і серце.

Її день народження я пропустив. Пропив, забув, не пам’ятаю. Наступного дня вона сама знайшла мене у центрі Франека. Підбігла ззаду, затулила долонями очі.

- Даша? - несміливо запитав я.

- Сюрприз! - відповіла вона.

- Ти готовий? - запитала Даша.

- До чого?

- Як до чого? До початку дорослого життя! До серйозних стосунків!

- Завжди готовий! - відповів я, по-піонерськи змахнувши рукою над чолом.

- Ну то пішли!

- Куди пішли?

- В ЗАГС.

- І що ви думаєте? - запитую я у Ц. і А. - Я таки пішов з нею до того ЗАГСу. Вдруге в житті я йшов одружуватися. Тільки тепер я сприймав все це як гру. У 20 років знайти ЗАГС набагато простіше. Маленьке приміщення поруч із ратушем на площі Ринок. Повно голубів довкола, цигани, люди у чорному і з немовлятами. Словом, все як завжди. І ми. Я все ще сприймав це як гру. Трохи правда уже почав хвилюватися, але заспокоював себе, що, по-перше, заява нічого не означає, а, по-друге, все це взагалі гра.

У ЗАГСі було повно народу. Всі хотіли щось реєструвати - народження, одруження, розлучення, смерть. Найбільше смерть. Під кабінетом реєстрації смерті була гігантська черга, а з дверей стирчала записка ЗАРАЗ БУДУ. Ми швидко заповнили бланки і стали нареченими. Нам дали місяць на роздуми.

- Треба це відзначити! - сказала Даша.

Ми сіли за якийсь пластиковий столик, взяли дешевого вина і тягли його до вечора. Даша вкотре розказувала про свої плани на майбутнє. Яка у неї буде телестудія, яка вона буде багата і розумна. У кого з відомих людей вона братиме інтерв’ю. Я потроху приходив до тями і навіть не кепкував з неї. Мені це все уже не дуже подобалося.

- І що, ви таки одружилися? - потрапляє на свій же гачок А.

Увечері тоді на вулицях вимикали світло. Об 11-й в центрі Франека було темно, як в дупі. Ми з Дашою якраз тискалися на якійсь лавці. Все було як завжди. Я ліниво масував їй груди - мене це вже навіть не збуджувало. І раптом, щойно згасли ліхтарі, як вона сама активізувала процес. Так, просто на лавці, у самісінькому центрі міста я втратив цноту. Все відбулося дуже швидко. Якихось кілька хвилин.

Їй було мало. Вона сказала, що дуже добре і їй хочеться ще. Жодних ознак дівочості я, до речі, не помітив. Я сказав їй, щоб вона трохи почекала. Так ми і лежали на тій лавці, аж поки не почули кроки. Похитуючись сквериком йшов п’яничка. На ратуші саме били дзвони, що північ. П’яничка раптом зупинився біля нас, підійшов, уважно придивився. Коли зрозумів, що й до чого, відригнув, сказав, ой, вибачте, і швидко рушив далі.

А для мене почалися важкі дні. Я мусив мати секс по 4 - 5 разів на день. Вона трахала мене в туалетах, у скверах, перед носом у своєї сліпоглухонімої бабушки і навіть на старому цвинтарі, за драмтеатром. Пам’ятаю, як вона повалила мене на землю, сама сіла згори, закинула волосся і якось по-упирськи усміхнулася з темряви. Я уникав дивитися на її лице під час сексу, воно було страшне, їй зводило вилиці судомою і закочувалися очі, тож під час її рухів я тупо споглядав хрести і надгробки.

Це був ґвалт, мій організм пручався, а вона хотіла ще і ще. Те, про що я мріяв, як про щось дуже приємне, обернулося для мене карою. Коли я відмовлявся, вона називала мене егоїстом, мовляв, я думаю лише про своє задоволення. Коли у неї почалися місячні, я зітхнув з полегшенням. Але одного такого сонячного спекотного дня, мене чекав черговий сюрприз. Затулені долонями очі.

- Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?

Здається, був четвер, про що я їй і повідомив.

- Егоїст! - випалила Даша. - Ти хочеш відмовитися? Від свого слова? Це буде підло.

Словом, я не знаю з яких причин, але я таки пішов з неї до ЗАГСу. Нас розписали за 5 хвилин. Свідоцтво, яке вона захоплено розглядала, а потім взяла собі, і штампи в паспорті. І все. А так нічого не змінилося. На щастя, вона не захотіла, щоб я знайомив її зі своїми батьками. Того вечора я страшно напився. Прокинувшись, подумав, що насправді нічого не змінилося. Ми ночували здебільшого у її бабушки, але після одруження я став уникати спільних нічлігів. Частіше відмовлявся від зустрічей, ховався від неї за спинами друзів, вдавав, що не бачу її. Я змушений був завжди носити з собою паспорт, щоб він бува не потрапив на очі батькам. Дивне це було одруження. Якесь несправжнє. 31 серпня вона їхала в Ростов. Напередодні ми пішли у ЗАГС і розлучилися.

- Треба відзначити! - сказав я.

Мені було приємно відчувати себе розлученим. Я наче змужнів і подорослішав.

- Егоїст, - відповіла Даша і злегка схлипнула. - Коли я розбагатію, відкрию свою телестудію і братиму інтерв’ю у всіх зірок, я все одно про тебе згадуватиму. Ти ж мій перший чоловік.

Я лише усміхнувся у відповідь і поплескав її по плечу. Від сексу я делікатно відмовився.

Скажіть після цього, що не всі жінки курви?

У А. і Ц. роман. А. не малює картин, Ц. забив на державу, вони не виходять з її майстерні, у обидвох відімкнені телефони. Коли у людей роман, світ для них не існує і вони не існують для світу.

Коли я приходжу до них із пивом та харчами, то застаю ідилічну картину. Двері відчиняє А. у якомусь брудному халаті з дірками під пахами. Ц. лежить на матраці у її футболці і бріджах. Лиця обидвох розмальовані фарбою і зовсім не спотворені інтелектом. Щастя робить людей тупими. На щастя, воно не довговічне.

Вони майже не звертають на мене уваги. Постійно перешіптуються і цілуються. А. вимащує руки у фарбі і розмальовує чергове полотно. Просто лінії, всілякі кольори, з яких ледь-ледь вловимо проступають їхні лиця.

- «Щастя», - помітивши мій погляд, ліниво пояснює А., - картина називається «Щастя».

Це най гірша її картина.

Я залишаю Кота на господарстві і наказую йому наглядати за акваріумом. Сам миюся, одягаюся і навіть парфумлюся. Замовляю таксівку і їду шукати той самий стрипбар, де був з Ц…

Соромно зізнатися. Що я шукаю зустрічі з повією. Що я шукаю зустрічі з однією конкретною повією. У столиці тисячі курв і мільйони жінок, серед них напевно десятки, якщо не сотні тисяч красивіші, мудріші і просто кращі за ту, яку я хочу побачити. То чому ж мене тягне саме до неї? Невже тому, що її я вже знаю, а інших ні? Чи через освітлення і її великі очі в напівтемряві? Чи, може, через її останні слова, що їй було добре саме зі мною?

Таксист у короткій шапочці з бородою і сережкою у вусі іронічно усміхається. Нічне місто виблискує вогнями. Ми їдемо швидко. Ми розчиняємо ці вогні у великий феєрверк.

Я не знаю адреси, але таксист профі, таксист курва, він вміє задовольняти клієнтів, він бачить їхні таємні бажання, йому відомі всі нічні клуби, він бачив мільйон пасажирів і сто тисяч історій, він возив міністрів із таємних побачень, в його картату жилетку плакалися повії і самогубці, він знає про цей світ більше, ніж будь-хто, тому я можу на нього покластися, він перевезе мене через цю темну, вкриту кригою ріку, як Харон, він знайде єдино правильну стежку у цьому місті тіней, і йому пофіг до мене, він просто робить свою роботу, він думає, от ще один чувак закохався у курву, скільки я вже бачив таких, як ти, це зараз типово - закохатися у курву, бо вона легкодоступна, не треба проходити всіх цих соціальних маневрів, знайомитися, говорити і так далі, а зразу секс - і якщо тобі сподобалося, якщо вона зробила це щиро, із задоволенням, то що тобі ще треба? - людям насправді мало треба один від одного, от тому чоловіки зараз часто закохуються в блядей, курви тепер найвигідніша партія, молоді дівчата йдуть працювати в бордель не заради грошей, а щоб швидше і вигідніше вийти заміж, бо клієнти здебільшого заможні люди, все це лише бартер, всі людські стосунки бартер, я тобі - ти мені, я зроблю тобі мінєт - ти мені Кариби, або кунілінгвус, залежно від бажань, всі хочуть, щоб їхні бажання здійснювалися, і вони здійснюються, от що найгірше! 97 % мешканців Данії почувають себе щасливими, - каже мені таксист, - по радіо казали, подумати тільки, всі щасливі, у них все є, що за нудьга, скоро люди хотітимуть неможливого, а воно все одно у них буде, вони не захочуть помирати, настільки їм добре живеться, або навпаки захочуть, бо тут у них уже все є, а того вони ще не спробували…

Нарешті знайома неонова вивіска, Харон хитро підморгує і забуває про мене, бо на нього чекає наступний пасажир, щасливий Гамлет, принц данський…

Цього разу все те саме, але не так. До мене нема тої уваги, коли я був із Ц. Я скромно тіснюся у куточку, за маленьким столиком. Дівчина-офіціант готує мені самбуку з абсентом і кавовим зернятком. Я п’ю цю вогняну суміш в очікуванні шоу. Грає гучна кислотна музика. П’яні іноземці горланять своїх пісень. Я нервуюся, я хочу, щоб стриптиз уже почався і водночас боюся цього. Боюся, що Ангеліни не буде, або що вона буде і її забере хтось інший, або що вона не впізнає мене абощо, абощо.

Але ось вмикають музику і на сцену одна по одній виходять дівчата. Я намагаюся їх зацікавлено розглядати. Лабораторне червоне світло приховує ґанджі їхніх тіл. Всі вони виглядають рожевими і звабливими. На ногах у кожної черевики на височенних платформах, щоб здаватися вищими. Мене трохи заспокоює, що я можу збуджуватися від інших повій, отже, не все так безнадійно. Нарешті з’являється Ангеліна. Вона не дивиться у зал, танцює без ентузіазму, навпаки, намагається виглядати непоказною, непривабливою, ніби вона це робить з примусу. Проте саме це примушує замовкнути п’яних іноземців і втупитися в неї. Я чую, як вони відпускають коментарі з приводу її грудей. Вона їм подобається. Вони бачать її сором’язливість і недосвідченість і саме це їх збуджує. Курва і водночас сором’язлива - таке рідко побачиш. Особливо старається один ковбой у крислатому капелюсі а ля ковбой Марльборо і в чоботях зі шпорами. Він кличе адміністраторку і показує на Ангеліну, яка вже скінчила танцювати і зникла зі сцени. Та киває головою. За деякий час Ангеліна з’являється знову, у пеньюарі, з розпущеним волоссям, і йде до їхнього столика. Проходячи повз мене, вона на мить підводить очі, наші погляди зустрічаються, я силувано усміхаюся, вона відвертається і йде далі. Офіціантки несуть ширму до столика іноземців. Я ще раз ловлю її погляд - і все, її у мене забрали. Ці великі вологі очі, які немов просять про допомогу, зникають за пересувною стіною.

Я замовляю ще одну самбуку, потім ще і ще. Мені стає тепло і зле. Дівчата на сцені змінюються і танцюють, танцюють, з них падають шматки одягу, деякі ідуть в зал, я впізнаю кореянку, яка вигинається біля моїх колін і щось шепоче, я виймаю якусь дрібну купюру і гидливо запихаю їй в труси. Мені зле, я мушу вийти на свіже повітря, поки я не побачив, як ватага п’яних америкосів веде Ангеліну кудись із собою. І всі по черзі будуть її трахати. І, може, їй це навіть сподобається. Може, такого вона ще не мала, щоб одночасно 4 чоловіків мали її… Мене це виводить з рівноваги, як виводить з рівноваги і те, що уявлювана картина не тільки дратує, але й збуджує; я нервово курю, замовляю машину і ховаюся вдома. Акваріум, як і варто було сподіватися, порожній.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - кажу я Котові, який задоволено лежить на книжковій полиці, звісивши лапу до води і похлюпуючи нею болотяне плесо.

Він ліниво дивиться на мене, немов хоче запитати:

- Ну шо, всі жінки курви?

А. в розпачі, Ц. знову зник. Раптово. Телефон не відповідає, може з ним щось сталося?

- Він просто боїться, - кажу я. - Йому страшно.

А кому би не було страшно. Жити взагалі - не страшно, бо це не твій вибір, а те, що залежить від тебе - щось будувати, щось починати, до чогось прив’язуватися - це завжди страшно, особливо, якщо знаєш усе наперед. Знаєш, наприклад, що буде похмілля і яке воно буде. То нащо пити? Краще втриматися. Краще потерпіти. Чим краще зараз, тим гірше буде потім. Це закон природи. Ніщо нізвідки не виникає і нікуди не зникає, щось загубиш, щось знайдеш, і ти. А. теж тішся, що він утік, тобі ж ліпше. Він не мучитиме тебе своїми інфантильними істериками, не мучитиме зрадами і ревнощами, не напиватиметься, не трощитиме меблі і телефон, ти ще ні на що не претендуєш, ще не загрузла у хворобливих стосунках співіснування. Тішся, курво, тішся, бережи цей статус кво поки можеш. У тебе ще є надія на майбутнє. А коли ти вже все матимеш, то чого тобі ще хотітиметься? Нащо за щось переживати, щось берегти, коли можна вичікувати, відтерміновувати здійснення бажань, А.?

Але А. мене не розуміє, вона не розуміє ні мене, ні Ц., ні себе, вона вже все мала, і все втратила, вона п’є коньяк і запиває його пивом, і плаче як дитина, всі ви чоловіки курви, каже вона, ридаючи, ні, це ви, жінки, курви, мляво огризаюся я, хоч може, взагалі всі люди курви, останні курви, не здатні навіть на одну-однісіньку справжню любов, ідеальну від початку до кінця, без збоїв, отак щоб віддатися повністю, але навіщо ж, навіщо і це, навіщо все ускладнювати, коли є, як є, коли люди курви і завжди були курвами, що чоловіки, що жінки - один хрін, і навіть Кіт курва, і ти, А. також курва, і я курва з курвів, а про Ц. взагалі мови нема.

А. починає реготати. Я її розсмішив. Вона вмочує руки у фарбу і розмальовує моє лице. З її очей течуть сльози, з носа шмарки, а з рота слина. Вона плаче і регоче одночасно, розмальовуючи мені чоло, обличчя і волосся. Потім намащує ще й губи чимось червоним і раптом виштовхує за двері з уже майже істеричним реготом. Шкода, що я не можу себе побачити. Ідучи по вулиці, я мрію про шапку-невидимку, на мене всі дивляться, діти показують на мене пальцем і сміються. Я клоун, я посміховисько, я найсмішніша і найживіша картина А.

Вечір у великому місті - це найбільше випробування для самотнього чоловіка у розквіті сил. Удень є світло, є звуки, є відчуття того, що ти перебуваєш в центрі якого-не-якого, а життя. Воно десь тут, сміттєвози визбирують сміття, автобуси возять людей, до тебе навіть хтось інколи дзвонить, має якісь справи. Ти можеш вийти надвір, у магазин, наприклад, можеш призначити одну-дві ділові зустрічі.

Проте увечері картина змінюється. Ці вогники чужих вікон просто вбивають. Звуків меншає, самотність дужчає. Кіт слухає, але не може говорити, він не знає жодного людського слова, крім свого затяганого йобтвоюнахуйблядьмать, і нічого він насправді не розуміє, і нічого не хоче, крім як пожерти, потрахатися, погратися і поспати. Телевізор натомість може говорити, але не вміє слухати. А ці вікна у будинку навпроти просто вбивають. Інколи я мрію про глобальний теракт - знеструмити ціле місто, щоб не бачити цього жовто-гарячого затишку, цієї омани можливого щастя, цього привида, цієї спокуси. Вечорами я часто виходжу надвір, залишаючи вдома увімкненими всі світла, підходжу під власні вікна і задоволено дивлюся, он, у мене теж горить, теж затишок, тільки як же так, що затишок там, а я тут, сам, і холодно, щось не те, і я стрімголов біжу в квартиру, але поки добігаю, затишок встигає випаруватися, там холодно і самотньо, тільки Кіт злякано дивиться на мене засапаного, наче на божевільного.

І тому не судіть надто суворо, що я, вишкрябавши останні гроші, знову їду у бордель.

Цього разу я наполегливіший, до того ж у мене немає конкурентів. Ангеліна сама підходить до мене, танцюючи. Вона обплітає ногами мої коліна, її груди майже торкаються мого лиця, я чую запах її парфумів і навіть запах її шкіри. Я бачу її великі очі.

- Не бійся, можеш мене торкатися, - каже вона.

Я торкаюся. Я запихаю гроші їй у труси. Вона усміхається.

- Підсядеш? - питаю я.

Вона усміхається. Йде, щоб за кілька хвилин повернутися одягненою.

Я замовляю для нас якісь зелені коктейлі, і ми поволі їх цідимо.

Насправді її звати Іра, але для цієї професії таке ім’я надто банальне. Прийнято мати псевдо. Так само прийнято, що всі курви виголюють собі пахвину. У цьому нема жодного логічного пояснення, крім як якоїсь уніфікації. Щоб ти ні на мить не забував, що перед тобою не просто жінка, а робітниця, апарат, їбальна машина. Десятки різних виголених статевих губ із щетиною - це схоже на кошмар.

Вона зовсім недурна, ця Ангеліна, чи Іра, чи як там її насправді, ця білявка з великими очима. Її батько був дипломатом, вона об’їздила півсвіту і знає англійську, португальську та французьку. Вона була у Ріо-де-Жанейро, вона стояла на екваторі і їла банани з пальм. Вона рано одружилася - вийшла за свого ровесника, інфантильного сина іншого дипломата, і встигла народити двох дітей. Потім розлучилася. Батько, який утримував усе сімейство, раптом помер. І от вона тут. Секс за гроші. Чому б і ні. Багато дуже інтелігентних чоловіків, - каже вона. Приємних, милих. Поводяться так, ніби я не повія, ніби ми коханці. Так, як ти.

Це виводить мене з рівноваги. Я перестаю бачити ці великі вологі очі, а лише тіло, яке щодня трахають - по кілька чоловіків. І я - лише один із них. Тисячі повій, у яких сотні тисяч клієнтів, і я - лише один із них, типовий, представник такої собі групи інтелігентів, самотніх чоловіків, які не можуть наважитися на якесь знайомство у реальному житті, бояться початку, а тут одразу - на, маєш, годинна ілюзія роману, багато не треба, кілька разів на місяць вистачить. І не набридає.

Тут також є відповідна кімнатка. З душем і ліжком. Трохи тісно і холодно. У вікно видно інші будинки.

Поки вона миється, я лягаю на ліжко і дивлюся у стелю. Відчуваю втому і розчарування, навіть біль, я вже давно цього не відчував. Мені важко, ніби я довго і багато фізично працював. Я хочу заплющити очі і нікуди не йти. Нічого не робити. Просто лежати і все.

Але ось вона з’являється, і життя знову набуває якогось сенсу. Мені просто подобається її тіло. Цього разу я помічаю розтяжки на животі, що у неї є животик, але це мені однаково подобається. У мене довго нема ерекції, може, від холоду, а може, від хвилювання, проте мене це не переймає, я просто милуюся її тілом і гладжу його. Колись я працював масажистом і мої пальці просто потребують тіла, я мушу відчувати шкіру на дотик.

Потім був секс, так собі, я швидко кінчив.

Наш час вийшов. Вона одягалася, а я дивився, як вона це робить. Я знову не міг зрозуміти, що ж мене в ній приваблює. Між нами нічого спільного окрім, як би це сказати, ділових стосунків. Я увімкнув велике світло і уважно придивлявся до неї.

- Припини. Чому ти так на мене дивишся?

Я засоромлено відвернувся. Це навряд чи входить у вартість послуг. Я купив секс, але не право розглядати її, тим більше зараз, коли вже по всьому.

- Мені було добре, - сказала вона. - Як ні з ким. Ти добрий. Я справді відчувала, ніби це насправді, а не за гроші.

Вона знову нагадала про вихідний четвер і вдруге записала номер телефону.

- Цього разу не загуби.

Я усміхнувся. Ми вийшли. Вона мусила повертатися на сцену. Я сів за столик, допив свій коктейль і ще деякий час дивився, як танцюють дівчата. Мені не йшла з голови думка про те, що от, добре, у нас із нею щось буде, саме так, як про це говорить Ц., щось буде, якийсь роман, хай повноцінний, вона, зрозуміло, кине роботу, ми будемо жити разом, вона готуватиме мені сніданки і вечері, я даруватиму їй квіти, мені доведеться познайомитися з її дітьми, виховувати їх, нехай, може все це і буде прекрасно. Але чи зможу я, такий ліберальний і погідний, відкинути назавжди думку про те, ким була ця жінка до нашого знайомства? Чи зможу я, кохаючись із нею, не як клієнт, а як чоловік, не згадувати щоразу про цей виголений статевий орган, в який запихали свої члени сотні чоловіків, чи зможу я це прийняти спокійно? Чого вартий мій лібералізм, якщо мене це нервує ще до всього, до початку?

Я розрахувався і вийшов надвір. Падав теплий сніг.

Ц. повернувся. Його кілька днів показували по телевізору. Він розгорнув мало не революційну діяльність.

Я телефонував йому, але він не брав трубку. Мені конче потрібно було десь позичити грошей. Неоплачені рахунки, голодний кіт і порожній холодильник заступили собою любовну лихоманку.

З іншого боку, думав я собі, от якщо поставити себе на місце жінки, тої ж А. Як їй кохатися з чоловіком, у якого було точно не менше сотні статевих партнерів, тобто партнерок. Як їй з ним жити? Чи її це не хвилює? Секс у її житті не грає великої ролі.

А. у відповідь на моє питання потупилася.

- Чого ти хочеш? Ти хворий. У тебе немає свого життя? Що тобі потрібно? Хочеш теоретично щось вивести? Придумати існування якоїсь ідеальної любові, де один у одного будуть першими, з дитсадка і до смерті, та навіть довше? А ти сам під це підходиш?

Я не мав що відповісти. Я відчув себе спаплюженим і втраченим. Назавжди втраченим. Ніби я скоїв щось непоправне.

- Ми всього лише люди, - сказала А. вже лагідніше.

- Тварини, - ледь чутно сказав я.

Наступного разу ми з Ангеліною зустрілися просто так. Я подарував їй квіти і запросив додому. Дорогою ми мовчали. Вона одразу пішла в душ, вийшла, обмотана рушником і залізла під ковдру. З прочиненої кватирки тягло морозяним повітрям. Було холодно. Я теж помився і заліз під ковдру. Кілька хвилин ми грілися. Потім почали намацувати тіла один одного.

Цього разу усе було довго і ліниво.

Ми двічі кінчили.

- Давай одружимося, - сказав я, гладячи її спину.

- Ти божевільний, - усміхнулася Ангеліна.

- Я серйозно.

- Я теж серйозно.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать, - озвався Кіт з підвіконника.

Під ковдрою було тепло і спокійно.

- Ми один одного зовсім не знаємо. Нам нема про що говорити. Я курва, - сказала вона.

- Я теж.

Наступного тижня вона переїхала до мене. Речей у неї було небагато. Три подушки, двоє дітей, клунок з одягом і набір посуду.

Зранку я готував сніданок, годував дітей і Кота, відводив усіх в дитсадок, повертався, сідав за комп’ютер і пробував працювати. Потім поверталася з роботи Ангеліна. Я поїв її чаєм з цукерками і вкладав спати. Вона цілувала мене у щоку і казала вибач.

Засинала лише міцно вхопившись за мою руку, як дитина. Я мусив чекати і гладити її по голові. Тоді вивільнював руку, накривав під шию ковдрою і повертався до своєї роботи. З роботою не клеїлося. Мені треба було терміново написати сценарій серіалу «Всі жінки курви». Назва і ідея продюсеру сподобалася. А от відсутність сценарію - ні.

Через кілька годин тупого сидіння перед монітором у мене починають боліти очі. Я перестаю складати віртуальні пасьянси і йду прати та готувати їжу. Перу її трусики і колготки, викидаю розкидані прокладки. Мию підлогу, смажу стейки. Потім вона прокидається, і я готую їй каву.

Ми мовчки куримо. Вона снідає, я обідаю. Вона дає мені гроші - половину заробленого. Вона забирає дітей із дитсадка, а я у цей час іду на базар чи в супермаркет. Коли я повертаюся, вона уже одягнена. Викликає таксі. Ми цілуємося в щічку. Зачиняючи двері вона каже «вибач». Я вчу дітей читати і рахувати. Потім годую і вкладаю їх спати. Вони засинають лише міцно вхопившись за мої руки. Далі я виходжу на балкон покурити і мене вже зовсім не приваблює світло у чужих вікнах. Я маю своїх світлячків.

Може, це і є щастя?

А. відкрила виставку. Вона помила волосся і заплела косу. Її картини дуже пасують до порожнього індустріального приміщення. Вентиляції, темінь, пліснява і повно гламурних відвідувачів. Ц. позує перед телекамерами. А. сяє. Я з Ангеліною гублюся у цьому натовпі поціновувачів сучасного мистецтва.

Нових робіт майже нема. Дамочки у картатих одежах і з бокалами шампусіка кучкуються по закутках. На полотні поле, з поля ростуть чоловічі статеві органи. Жодного однакового. До поля підходить жінка у білому з косою в руках.

- Скоро жнива, - пояснює А.

Інша картина поруч викликає інтерес у розфуфирених молодих осіб чоловічої статі. Низьке небо, вкрите густими хмарами. Якщо уважно придивитися, то це не хмари, а статеві губи. Сотні піхв і кліторів, з яких падає дощ.

- Рай, - пояснює задоволена А.

У нас проблеми із сексом. У Ангеліни часто немає ні сил, ні бажання. Інколи ж їй просто боляче.

- Кінчай швидше, - просить тоді вона.

- А ти?

- Я не можу, мені боляче.

Я зовсім її не відчуваю і всіляка охота кохатися пропадає. Ми відсуваємося один від одного, лежимо мовчки і дивимося у стелю.

- Може, покинеш це? - нарешті питаю я.

- А гроші? Де ми візьмемо гроші?

- Я напишу сценарій, і у нас буде багато грошей. Ми поїдемо в Ріо, поїдемо куди хочеш.

- То чому ж ти його ще не написав, свій сценарій?

- Не пишеться. Але якщо ти покинеш, я кров з носа напишу.

Вона зітхає, обертається спиною до мене і засинає. А я тихо онаную.

Історія з Дашею нічому мене не навчила. Навпаки, вона була настільки невинною і скоробіжною… Ніби нічого й не сталося. Ніби це був літній сон, курортний роман, якась гра у дорослих підлітків.

Потім я став жертвою Мирослави. Інакше не можна сказати.

Мирославі було 30. Вона була заміжньою. Зразкова дружина зразкового провінційного подружжя. На пиятики вони приходили, тримаючись попід руку. Вона носила вузькі інтелектуальні окуляри. Пила вино, але в міру. Їхньому синові було 10 років. Зразковий син зразкового провінційного подружжя. Він знав напам’ять більше віршів, ніж я прочитав. Він міг сперечатися зі мною про будову космосу і природу речей, він думав про смерть і Бога. Цього вундеркінда чекало велике майбуття. Чоловік Мирослави завдяки її батькові став директором місцевого медіа холдингу. Він був непоганим хлопцем, Мирослав, ми його любили. Навіть Ц., брат Мирослави, мав до нього певні сентименти. Часто ми збиралися вдома у Ц., або в якомусь арт-кафе разом із ще кількома знайомими, пили і говорили. Про що ми тоді говорили? Та про все, що завгодно. Це було в основному чоловіче товариство, і лише Мирослав зазвичай брав із собою дружину. Тому ми його і не кликали на наші посиденьки. Жінку залишай вдома, - повторював Янек, - і повертайся до неї з батогом. У Янека дружина була баптистка, тиха, але ядуча. Говорила вона рідко, але кожне її слово примушувало цього великого стокілограмового веселуна бліднути і меншати. Коли він розмовляв з нею по телефону, то до кінця розмови зникав під столом.

Хто бував у нашому товаристві? Поети, музиканти, художники, А., журналісти, політики. У невеликих містах так звана еліта тримається купи. Ніхто не був переобтяжений роботою, всі мали багато вільного часу і мало способів його знищення. Це було щось на зразок клубу. Ми відчували себе господарями життя.

У медіа холдинг, який належав батькові Ц. і Мирослави, входила газета, накладом півтори тисячі примірників, де редактором був я, єдина місцева Ефемстанція, яку курувала Мирослава і телестудія, що вклинювалася у ефіри центральних телеканалів, де заправляв Янек. Цього цілком вистачало, щоб тримати під контролем місто і навіть область, чого добивався власник… Ми легко знищували його ворогів, якщо такі зрідка з’являлися. Команда «фас» - і всі будуть знати, хто справжній негідник, як він виглядає, чим загрожує і що потрібно з ним робити у разі зустрічі. Ату, анафема! Як побачиш наркомана, бий його як таргана… Ці люди мусили зникати з Франека. Тому бунтів майже не бувало. Спокійне і тихе болітце, де працює один великий хімічний завод на околиці, що належить Папі, кілька крамничок, барів і кафе, які також належать Папі. Так ми його називали. Влада, зрозуміло, також належала Папі. Ми всі йому належали, але цього не усвідомлювали. Нам подобалася ця гра, в якій ми почувалися сильними. Лише Ц. не брав участі у грі, він був Папіним синочком, пестунчиком, який може нічого не робити, зваблюючи першокурсниць філфаку Папіного університету. Усі ці заїжджі дівчатка з приміських сіл, такі наївні, дурні і нечистоплотні. Ц. любив справляти на них враження своїм будинком, дорогим одягом і велетенською ванною з біде. Його тішила їхня реакція на біде, коли він мусив вчити їх ним користуватися…

Так ми і жили у своєму Франківському королівстві, задоволені з себе, наче данці. Щодня ходили на роботу, щодня зустрічалися і пили пиво, щодня проходили повз пам’ятник Міцкевичу і ратушу, щодня бачили сумного мера, усе наше життя встигало відбуватися щодня.

Мирослава мала густе чорне волосся. Вона часто дивилася на себе в дзеркало.

- Тобі не здається, що я постаріла? - питала вона у мене.

- Та ні, мені завжди здається, що ти за мене молодша, - відповідав я.

- Ти не розумієш, - зітхала Мирослава, - це таке жіноче, жінки швидше відчувають час, швидше втрачають шанс на щось таке… - вона любила зводити очі вгору, ніби те, що вона втрачає, було там, - і ще багато чого, я заздрю цим дівчаткам, яких дурить Ц. Заздрю їхній наївності, їхній молодості, що вони можуть не думати про обвисання грудей, про своє тіло, про складки на животі, про розтяжки після пологів, про зайві кілограми, щоб не з’їсти тортика, коли хочеться, про перші зморшки біля кутиків очей. Ти бачиш їх?

- Нє.

- А ти придивись.

І вона наближалася до мене впритул. Я чув запах її парфумів, чув її дихання. Так легко вплинути на когось протилежної статі. Особливо жінці. Варто наблизитися впритул, війнути парфумами - і ти вже переможниця.

Ця спровокована секундна близькість постійно зринає у пам’яті і вже думаєш про неї постійно. Думаєш і думаєш, і думаєш. Що її чоловік - твій друг і що так не можна, але чекаєш наступної зустрічі, все твоє порожнє життя стає чеканням, а коли дочекався, то вона уже холодна і жорстока, і через це ти знову думаєш, думаєш. Що може щось зробив не так, бо чому, чому спочатку така надія, це прискорене дихання, це почервоніння, а тепер ця злість, теж якась раптова і безпричинна, а потім знову зустріч, коли вона ніби мимоволі торкається твоєї руки, гладить тебе по плечу, схиляється над тобою, під приводом зазирнути у документи, які в твоїх руках, і, обернувшись, ти бачиш у вирізі блузи її груди. І все. Це вже незворотній процес, в якому твоя роль визначена кількома її словами, навіть ні - рухами, доторками. Вона як режисер, як невропатолог з молоточком - удар по коліну, і нога рефлекторно здригається. Вона знає всі можливі реакції. Це просто. Єдине, чого вона не знає, - як далеко заведе її саму ця гра, чи вона не втратить контролю і не піддасться.

Думаю, вона піддалася.

Все визначив Папік, сам про це не здогадуючись. Він уже вирішив покинути Франек, йому було тут нудно і нецікаво. Він готувався до столичних боїв. Йому потрібно було швидко і дорого спродати місто і нас. Але ми не мали про це знати, навіть Мирослава, навіть Ц.

Він викликав нас - мене, Мирославу і Янека - до себе в кабінет. У нього був єдиний скляний офіс на все місто. Доньку і сина він також приймав лише там. Кабінет був глибокий, з довгим столом для відвідувачів. Папік сидів далеко, недосяжний навіть для плювання. Худий насуплений чоловік із глибоко запалими очима.

- Значить так. Шоб ми один одного не затримували, бо час - це гроші. Я відправляю вас у століцу на перекваліфікацію, ми зливаємося з київським холдингом. Мирослав залишається на господарстві за трьох. Питання є? Питань нема. Ми порадились, і я рішив. Миросю, лишись, а ви, хлопці, можете йти готувати теплі речі.

Була зима, якась така нестерпна зима, майже без снігу і з холодним вогким вітром. Мене лякало низьке столичне небо, хмари, які проходили через верхні поверхи хмародряпів. Мокрий сніг сік просто у лице, і доводилося ходити спиною вперед. Натовпи закутаних людей, які грілися у метро. Ці дивні назви станцій і районів - Бабин яр, Кучмин яр, Протасів яр, Клов, Звіринець, Дорогожичі, Куренівка, Сирець, Шулявка. Більшу частину часу ми проводили на семінарах. Потім утрьох відділялися від натовпу семінаристів з інших провінцій, йшли кудись їсти і пити, бо, як казав Янек, у таку погоду тільки пити - щоб зігрітися. Ми пили багато, всі троє. Спочатку я навіть забув про всі ці наші з Мирославою франеківські загравання. Ми були наче троє чоловіків, троє друзів, у чужому великому місті. Ми гуртувалися за географічною ознакою, щоб вижити. Ми пили сухе вино літрами, або горілку, теж літрами. Алкоголь майже не діяв на нас, лише зігрівав, і тоді вже можна було сміливо виходити на двір і йти, розщепнутим, лицем вперед проти вітру, і навіть видряпуватись на Замкову гору, по крутих ламаних сходах з Узвозу, і дивитися на вогні велетенського нічного міста, і знову пити, і говорити про все на світі.

Нам платили незлі добові, то здається була Британська Рада, чи Бі-Бі-Сі, чи Радіо Свобода/Вільна Європа. Я почував себе саме так, по-європейському - вільною людиною у вільній країні. Мене зворушувало приєднуватися до стотисячних мітингів протесту проти тодішнього президента, і навіть ризик бути впійманим та побитим міліцією нічого не важив. Я відірвався від себе, від свого оточення, від родини, від минулого. Я починав нове життя з нуля, з чистого аркуша.

Інколи мене лякала власна нікчемність. Щойно я залишався сам, окремо від Янека і Мирослави, як вся ейфорія кудись зникала. Я ставав просто крихітним, нікому не потрібним. Я взагалі переставав існувати. І тоді це велетенське місто здавалося мені чужим і страшним.

Все почалось десь на четвертий день. Я помітив, навіть швидше відчув, що між ними - між Янеком і Миросею щось є. Вони часто відокремлювалися від мене, вона застосовувала щодо нього ту ж тактику, що раніше щодо мене. І він легко та невимушено на це вівся. Він, на відміну від мене, підтримував цю гру, але лише як гру. Вони двозначно жартували, шепотілися. Я почувався зайвим і покинутим. Зрадженим обома. Я був молодший, і тепер ця різниця у віці, раніше непомітна, раптом дуже кинулася у вічі.

Ніби от приїхали на курорт двоє дорослих з чужою дитиною, і ця дитина їм заважає почуватися вільно, вони змушені з обов’язку її терпіти.

Я змалів у власних очах, хмародряпи вже не захоплювали, а лякали мене. Раніше я тягнувся до них, як до друзів, а тепер сам почав уникати їх і ненавидіти. Ми стали ворогами.

Так тривало кілька днів. Потім Янек зник.

Цьому передувала ще одна історія.

Того вечора все раптом стало як на початку. Ніби між ними нічого такого не було. Ніби ми і далі просто друзі. Троє друзів, об’єднаних спільним географічним походженням і яким-не-яким, а минулим. Ми пили вино у якомусь підвалі, їздили на фунікулері, потім поперлися на ВВВ. Танки і гармати, які виринали з темряви, чомусь нас смішили, ніби ми та сама західна армія, яка примудрилася перемогти весь Радянський Союз через 50 років, зайшовши з тилу, просто вночі… І от. Танки і гармати стоять без бійців, єдиний охоронець цієї армії, п’яний, спить змерзлий у вахтерці, розпаливши буржуйку. А ми, переможці, партизани із західних лісів, прийшли і зайняли їхній форпост. Ще два кроки - і ми на вершині, просто в ногах у «баби» - пам’ятнику Родіні-Матері. Але і ця баба зараз нам не страшна, бо вона мертва, бетонна, все мертве і бетонне, вижили лише ми, тому і перемогли минуле, ми помстилися за своїх дідів і прадідів, ми зайняли цю висоту, захопили всю їхню зброю, переписали на кілька хвилин історію. Два чоловіки і жінка. Ми підходимо до парапету і знову, вже з іншої точки бачимо вогні міста. Це тепло і цей затишок, це життя під ногами, мільйони життів, чорний Дніпро, хмародряпи Харківського масиву…

Ми ще п’ємо, але веселощі раптом кудись зникають. Вони розчиняються в повітрі, у парі. Я починаю дуже п’яніти. А ці двоє раптом беруться за руки, і ми знову стаємо ворогами. Янек пропонує повертатися до готелю. Ніхто не заперечує. У метро ми потрапляємо у різні вагони. Я стою, притулившись головою до скла, і відчуваю, як мені зле, розумію, що мені зле якраз від того, що вони разом, що мене це злить, що я готовий вигадувати сотні причин, щоб їх осудити. Але якби я був зараз з нею, то не шукав би виправдань собі.

Ми розходимось по номерах. Минає кілька хвилин. Хтось стукає у мої двері. Я сиджу з пивом у руках, і кричу «заходьте», сподіваючись, що це Мирослава. Але це всього лише Янек. Збуджений і веселий, він починає якусь дуже важку напружену розмову про стосунки між людьми. Він хоче, щоб я йому дорікав. Він хоче почути від мене щось образливе і страшне. Я не можу говорити. У мене паморочиться в голові і заплітається язик. Я вже нічого не розумію, крім одного - є я, є він і є вона. І ще є вони. Нас немає. Я за будь-яку ціну хочу це змінити. Щоб були або ми всі троє, або я і вона, але щоб я був серед ми, бо інакше мені кранти. Я не можу йому цього пояснити, бо він мій ворог. Я боюся його, я відчуваю, що він менше сп’янів, ніж я, і що це може мені чимось загрожувати. Я чомусь думаю, що якщо почати активніше пити, то наше сп’яніння вирівняється. Замовляю ще пива. Треба якомога довше затримати цю важку розмову, затримати Янека тут. Але він уже йде, каже, що втомився, хоч я дуже добре розумію, що він не втомився - він просто чекав, поки вона помиється в душі, і перевіряв, наскільки я небезпечний. Тепер їм ніщо не завадить залишитися удвох, зрадити Мирослава і зрадити мене.

Якийсь час я нерухомо сиджу і намагаюся щось гарячково придумати. Потім розумію, що нічого не придумаю без ще одного пива. Але пива нема. Уже дуже пізно. Бар у готелі чомусь зачинений. Треба йти на вулицю і шукати найближчий нічний кіоск. Я йду, в самій лише жилетці, серед снігу і ліхтарного світла. Коли пробую бігти, світ здригається і алкоголь починає стукотіти у скронях.

За деякий час я очунюю в сніговій кучугурі. Кіоск зовсім поруч. Руки аж болять від холоду, я їх не відчуваю. Поволі підводжуся, обтрушую сніг. Не пам’ятаю, як і чому впав. Але бачу кіоск і згадую, що хотів купити там пива і сигарет. Чомусь дуже хочеться пити і курити. Питво зігріває, хай навіть це буде холодне пиво. Я підхожу до кіоску, посилено артикулюючи, замовляю все необхідне. З’ясовується, що в мене нема грошей. Я довго вибачаюся, порпаючись у всіх кишенях. Грошей нема. Я навіть трохи тверезію. Раптом згадую, що цілий день у мене вислизав гаманець з кишені і Мирослава забрала його собі в сумочку, в таку елегантну дамську сумочку зі шкіри. Було ще повно дрібних грошей у різних кишенях, але їх чомусь нема. Я ще раз вибачаюсь перед змерзлою дівчинкою у віконечку, кажу, що зараз повернуся, вона грюкає цим віконечком, і стає ще холодніше. Хочеться лягти і не вставати. Але я з усіх сил йду.

У готельному ліфті мене починає лихоманити. Я навіть не можу влучити у кнопку потрібного поверху. Заледве добрідаю до своєї кімнати, але тут знову згадую про гаманець, про гроші і про пиво. Я зупиняюсь, хвилину вагаюсь, чи ще не надто пізно, але чомусь відкидаю усі сумніви і забувши про все йду до Мирослави. Тричі стукаю у її двері. Тиша. Тоді ще, наполегливіше.

Вона відчиняє двері у якійсь страшно сексуальній нічнушці. Вся розпашіла від тепла. Дивлячись на мене, їй стає холодно.

- Це ти? - аж зраділо питає вона.

- Я.

Вона просить зачекати і зникає в глибинах номеру. Я пробую зайти, вражений її зовнішнім виглядом, але чую різке і холодне:

- Не заходь. Стій там. Я зараз.

Нарешті вона виходить з гаманцем, питає, навіщо мені гроші, і чому я так виглядаю. Я мовчу. Вона пропонує мені заснути, бо завтра важкий день. Виходить зі мною в коридор, тихий і холодний готельний коридор з кількома лампами. Деякі частини цього коридору мертвотно освітлені, а деякі зовсім темні. Вона бере мене під руку і веде до мого номера.

- Не пий більше. Тобі не варто, - каже вона.

- Завтра усе буде інакше.

Я впираюся, але вона силоміць заводить мене у мій номер.

- Тобі треба відіспатися.

- Ти такий хороший.

- Я би страшно хотіла щось з тобою мати. Я би хотіла з тобою трахатися, шкода що ти ні…

Остання фраза виводить мене зі стану заколисаного заціпеніння. Вона ж, сказавши це, причиняє за собою двері і йде.

Я вискакую на коридор слідом, а вона втікає. Я біжу, а вона кричить, що її ще ніхто так не ображав, і щоб я дав їй спокій. Я нічого не розумію, тут однозначно якесь непорозуміння! Я наздоганяю її у дверях, не даю їй зачинитися, вона штовхається і тихо сичить, щоб я йшов геть, що поговоримо завтра. Я тисну з усіх своїх п’яних сил, двері потрохи піддаються, потім опір з того боку слабшає, нарешті я влітаю в її номер і з розгону наштовхуюся на Янека. Янек вбраний і суворий. Таким крижаним я його ще ніколи не бачив. Я раптом згадую все, все-все, все розумію і тверезію вже остаточно. Мені стає страшно соромно. Першим поривом було втекти. Але Янек хапає мене за руку.

- Куда. Назад.

Ми приречено всі втрьох заходимо до її кімнати. Ліжко скуйовджене. Янек щось говорить. Щось їдке і дошкульне. Про чоловічу дружбу. Що він такого від мене не сподівався. При чому тут дружба, виправдовуюсь я, я тільки хотів, я вже не пам’ятаю що я хотів. Гроші! Гаманець! А вона сказала… - я показую пальцем в бік Мирослави, як дитина, яка хоче перекинути свою провину на когось іншого.

Мені хочеться провалитися крізь землю. Ми на 18 поверсі, а я би волів зараз просвердлити підлогу, як супермен, щоб опинитися на 17, а потім ще нижче і ще, щоб ці двоє отетеріло стали над діркою і злякано дивилися вниз. І щоб переживали, чи я живий. Щоб дивувалися з мого раптового перевтілення. Щоб вони хоча б перестали мене зневажати і ненавидіти, бо в цьому страшному світі крім них у мене нікого нема… Але виходу з ситуації я не бачу.

Мовчанка.

І так мовчки ми всі троє розходимося.

Наступного дня Янек зникає. Мирослава, наче нічого не сталося, пояснює, що до нього зателефонувала дружина, там вдома якесь ЧП, хтось захворів.

Нас залишилось лише двоє.

Ми не згадуємо тої страшної ночі, так наче її й не було. Ми не згадуємо про Янека, так наче його взагалі нема. Ми двоє, і вже не просто двоє друзів. Вона тримає мене за руку на вулиці. Ми часто обіймаємося.

Згадуючи ті дні, я раптом з подивом усвідомлюю, що ми жодного разу не цілувалися. Один раз я спробував, але вона відхилилася.

Це було нестерпно. Це тривало тижнями. Ці наші дотики, нічні розмови про стосунки чоловіків і жінок, про зради, про перші поцілунки і перші закоханості. Вона зазвичай лежала у ліжку в пеньюарі, а я сидів поруч на підлозі. Ми говорили, а вона розщіпала мені на грудях сорочку і гладила. Я гладив їй лише руки і плечі - далі соромився. У нас було так багато спільного, майже все у нас було однаковим, всі переживання дитинства і юності, у нас обох був невдалий шлюб, вона нарозповідала про них з Мирославом такого, що я собі й уявити не міг.

Але ми далі не згадуємо про Янека, про ту ніч, про її слова. І кожної ночі, після довгих годин нестерпності, я ні з чим йду у свій номер пити пиво, бо інакше не зможу заснути. Інколи я йду сам, інколи вона мене проганяє, розлючено, ніби я зробив щось страшне. Столиця зникає, семінар зникає, залишаємось лише ми і ця тягуча невпевненість, ця неминучість, до якої ми чомусь дуже поволі йдемо.

Ніхто з нас не наважується зробити перший крок. Вона звинувачує мене у ненаполегливості. Я сміюся. Мені подобається, що вона вважає, що це через те, що я не хочу зробити останній крок. Насправді я не можу. Мене щось стримує. Якась невидима сила. Якийсь дрож, можливо, від цього суцільного холоду.

Ми і далі багато п’ємо. Ми ходимо в кіно і театр, обіймаємося, нарешті вже спимо разом, але жодного сексу. Вона говорить, що ми як брат і сестра, інакше вона би цього не дозволила, але я напевно знаю, що ні, що все інакше, що ще день-два - і це вибухне.

І нарешті воно вибухає.

В останній день, чи радше, в останню ніч. За кілька годин до повернення. Вже майже не залишилося часу. Вже от-от світатиме. Я не сплю і вона не спить. Ми лежимо під різними ковдрами.

- Ти спиш? - питає вона.

- Ні. А ти?

Вона сміється.

- Мудре питання. Спи. Вже зовсім мало часу. Поїзд зранку.

- Ти теж спи.

Ми вивільняємо з-під ковдр наші руки і одночасно сунемо їх один назустріч одному. Далі все відбувається ніби в тумані. З освітлення - лише місяць за вікном. Її тіло тому видається мені якимось восковим, майже синім. Я припадаю до її великих, уже трохи зморщених грудей, як дитина, яка хоче молока. Я смокчу їх, намагаючись щось звідти видобути. Вона голосно стогне. Я смокчу її всю. Я надто втомився чекати, я просто не витримав цього очікування, цих кількох годин не дочекався до свого звільнення і програв. Ми обоє віддаємося пестощам з вагою всього втраченого часу. Це звичайний курортний роман. Завтра, вже сьогодні, вже от-от, вона повернеться до свого чоловіка і свого сина. Я повернуся в своє нікуди, ми будемо окремо, але цих кілька годин хай уже все буде, як є, хай це нарешті станеться, хай ми краще шкодуватимемо про втрачений час, ніж про можливість невідбутого. Я беру її. Мені її мало. Я хочу обхопити це тіло руками, хочу зробити з ним щось неможливе, що не піддається законам цього всесвіту, переліпити його, як пластилін. Але тілесне ніколи не дає остаточного задоволення. Коли ми вибухаємо обопільним криком, мені стає соромно і гидко. Вона йде у ванну, а я швидко хапаю свої речі і тремтячи від безперервного холоду, голий біжу у свій номер. Щоб хоча б кілька хвилин поспати самому…

Це був банальний курортний роман. Жаль, що ми цього не зрозуміли. Жаль, що ми з одного міста. Роз’їхалися б і все. Таке забувається. Як сон. Але постійні неминучі зустрічі провокували продовження.

У мене тоді нікого не було. А їй хотілося молодого м’яса. Відчувати себе молодшою. Молодою. Ніби їй знову 18 і вона може пережити все ще раз. Інакше, але від цього тільки приємніше.

«Це мій останній шанс. Ти моя остання любов!» - пафосно казала вона мені.

У маленькому місті важко чинити перелюби непомітно. Якби це обмежувалося лише сексом - тоді ще півбіди. Але їй кортіло ризику. Кортіло, щоб нас побачили, щоб бачили, як ми тримаємося за руки. Як ми цілуємося при світлі ліхтарів увечері. Я не міг їй відмовити.

І це всі бачили, окрім її чоловіка. Мирослав поводився так, ніби ні про що не здогадується. Йому ніхто нічого не казав.

Зате мені казали.

- Ти ідіот, - сказав мені Янек.

- Ти - ідіот, я тебе звільню, - сказав мені Папік.

З Мирославом у них усе пішло шкереберть. Вона влаштовувала йому істерики з кожного приводу. Потім плакала і просила вибачення. Повзала перед ним на колінах. Він дивився на все це з таким блаженним відреченим виглядом, ніби святий, який добровільно попав у божевільню.

Хтось йому таки розповів. Деякий час він все одно вдавав ніби нічого не сталося, ніби нічого не знає, ніби його це не обходить, чим би дитя не тішилося, мине. Але після чергової психодрами вдома обоє не витримали. Вона почала його ревнувати. Безпідставно чи ні, не знаю, але цього вже не витримав він. Вдарив її. На щоці потім залишилися надовго сліди його пальців. Таких тонких, жіночих пальців. Того ж вечора він висмикнув мене з ліжка телефонним дзвінком. Я ні про що не здогадувався. Кілька годин тому ми з нею бачилися, все було чудово. Ми провели милий вечір, були на якомусь концерті, а потім довго ніжилися у ліжку.

Я усіляко відмовлявся від зустрічі, але він сказав, що приїде. Я сказав, що не сам, він відповів, що це терміновіше, ніж особисте життя. І приїхав. Мало не виламав двері, коли я їх відчиняв, і забіг у кімнату з розпашілими очима. Щось наче шукав. Винюхував.

- Це обшук? У тебе є ордер?

Він навіть не усміхнувся.

- Твоя сперма смердить, - сказав він раптом.

- Твоя теж, - відповів йому я.

І тоді він мене вдарив. Так само як її - по-жіночому. Дав ляпаса. Це швидше запекло, ніж заболіло. Я навіть не пробував ухилятися. Потім ми мовчки стояли, не знаючи, що робити далі.

Нарешті я сів. Він теж.

- Я думав, ти вже будеш йти, - сказав я. - Мені здається, що ми вже поговорили.

- Як це було? Як це було? Як ти міг? - закричав він.

Йому було цікаво. Йому просто було цікаво все знати. Йому було цікаво почути, яка вона у ліжку з іншим. Він хотів все це відчути.

Ми випили, і я йому розказував. Інколи він зривався, хапався за ножа, а я як ні в чому не бувало продовжував. Потім він почав розповідати теж. Надранок ми позасинали в одному ліжку, тому самому, де я спав з нею. Він навіть спробував мене обійняти, але я відклав його руку убік.

Одного прекрасного вечора вона подзвонила у двері. Я відчинив. На порозі стояла якась чужа жінка із заплаканим сином на руках, поруч - кілька валіз. Я дивився на це, нічого не розуміючи. Нарешті вона теж розплакалася, і я мусив їх обійняти.

- Нам більше нема куди піти! - казала вона.

На щастя, це тривало, недовго. Наступного дня малого забрав дід. А ще через тиждень вона сказала мені, що повертається до чоловіка. Я нічого не мав проти.

Вона сказала, що ні про що не шкодує. І що назавжди збереже про мене найкращі спогади. І що з часом ми можемо знову стати друзями.

Я сказав, що все гаразд. Ми випили вина і просльозилися.

Наступного ранку мене викликав Папік і сухо сказав, що знайшов мені іншу роботу.

Чому я одружувався і розлучався?

З розлученнями усе зрозуміло. Аня хотіла, щоб я був її дитиною, Богдана бачила в мені тата. Володимира фригідна, а Ганна німфоманка. Даша взагалі москалька. Але коли причини для розлучення ще можна знайти, то причин одружитися хоч з одною із них я до цього часу не бачу.