Усі жінки курви

4. Травматологія

У палаті, розрахованій на 5 посадочних місць, нас семеро. Майже як семеро козенят. При цьому, нам ще й пощастило, бо на місце кожного вибулого (померлого) претендують з десяток нещасних, які лежать у коридорі.

Майже всі з ніг до голови у гіпсі. Над кожним крапельниця. Щелепи і ноги проткнуті залізяками (апарати Єлізарова, по-науковому). Ті п’ятеро, котрі на ортопедичних ліжках, - жертви ДТП. Я зі ще одним кренделем лежимо в проходах на тапчанах, однак нам пощастило більше. Нас не протнули залізяками, не попідвішували до стелі, не почіпляли до загіпсованих ніг гирі.

Я навіть можу вставати. Той інший - теж може, але ніколи цього не робить. Лежить, скрутившись в ембріональну позицію й постогнує. Коли до хворих приходять відвідувачі, накриває голову подушкою.

Він спортсмен. Навіть ні - він колишній спортсмен. Йому тільки 20 років, він мав стати якоюсь суперзіркою вітчизняного футболу, але на тренуванні невдало впав - і тепер кінець. Через півроку він зможе ходити без палиці, але вже ніколи не зможе бігати. Тому він лежить і стогне. І ні з ким не розмовляє. Ми його дратуємо, але він навіть цього не хоче сказати. Він просто накривається і стогне, стогне, стогне - так, наче просить нас всіх замовкнути і дати йому можливість усвідомити власне горе.

Кіт лежить під ліжком, зрідка ходить дивитися в коридор телевізор, а коли повертається, переказує усім прикутим до ліжка останні новини - йобтвоюнахуйблядьмать.

Я люблю підходити до вікна і дивитися на вулицю. На руїнах великого промислового приміщення навпроти красується велетенський біґборд. Робота А. Соціальна антитютюнова реклама:

В дальньому правому кутку якоїсь кімнати ліжко. У ліжку звивається збуджена гола жінка. Вона мастурбує. Зліва на передньому плані сидить згорблений чоловік, який прикриває рукою свій обвислий член і нервово курить. І традиційне гасло: «Куріння викликає імпотенцію».

Життя тут було би зовсім нестерпним, якби не вона, наша сестра. Не в міру релігійні батьки дали їй при народжені одразу три імені: Віра Надія Любов. Коли вона заходить у палату, то навіть футболіст перестає стогнати, а прикуті до ліжок ДТПешники так жваво вовтузяться, що голки крапельниць випадають їм з вен, гирі вдаряють до здорових ніг, а апарати Єлізарова гнуться. Вона завжди носить такий короткий білосніжний халатик, під яким ще коротша спідничка. І коли вона нахиляється, щоб поправити крапельниці чи штрикнути комусь із нас в зад, вся палата видовжує шиї у тому напрямку. Нам не вистачає якогось міліметра, щоб все побачити. Все розраховано з космічною точністю.

- Слухай, старий, ти мусиш це зробити, - каже мені якось Мітя (офіційно Митрофан), в якого переламаний таз, - ніхто з нас не може, тільки ти, і ти мусиш це зробити за всіх. Ти мусиш її трахнути і потім все розказати.

Мені не подобаються такі розмови. Мені не подобаються такі розмови, бо я таки хочу її трахнути, але не для них, а для себе. Мені подобається, як вона усміхається. Мені подобається її чепчик з червоним хрестом, під який вона уміло збирає волосся, подобається пушок над її губами.

Подобаються її ніжні руки, подобається те, як вона ставиться до мене і до кожного з нас.

Коли вона залишається на нічне чергування, я довго сиджу у сестринській і розповідаю їй, як погано бути вшосте неодруженим.

- Це звичайно егоїзм. Але все таки. Я навіть не можу собі уявити, що би я робив, якби опинився на місці когось із тих хлопців. Коли ти не можеш собі сам дати ради. Не можеш піднести ложку до рота, не можеш жувати. Не можеш піти в туалет, врешті-решт. Мені ніби ще пощастило, але без твоєї допомоги я навіть не можу взутися, не можу перевдягти штани. Це так принизливо, коли ти від когось залежиш. Від чужої людини. Яка може виявитись доброю і зробити це з приємністю, з радістю, а може бути гидкою, злою. І тоді лежатимеш у власному сциклинні, і воно пектиме, а ти не можеш нічого зробити.

- То що ти пропонуєш? - питає Віра Надія Любов.

- Не знаю. Може, нас усіх треба усипити, щоб ми не мучилися? Або щоб кожен мав на кого покластися. Але на кого можна покластися у цьому світі, крім когось такого, кого ти зовсім не соромишся, когось, кого любиш, в кого віриш, і на кого сподіваєшся? Вона не знає. Вона ще жодного разу не була одружена.

- І як це? - питає вона. - Як це - бути одруженим?

Я не знаю, що їй на це відповісти. Бо можна бути і тисячу разів одруженим, але жодного разу не по-справжньому. Може, справжнього взагалі нема і я собі все вигадав? Придумав якусь таку ідеальну любов. Любов без ліні у стосунках. Коли тобі приємно робити іншому приємно. Коли ти попри втому будеш хотіти робити це приємне. Не обов’язково підставляти судно. Навпаки - щось дуже дрібне - подати у ліжко яблуко, наприклад.

І так ми говоримо, і йдемо коридорами, де вже поснули жертви бійок і ДТП, люди з ампутованими кінцівками і головами. Вона йде спиною вперед, а я шкандибаю за нею на милицях. Вона дивиться мені в рот, а я дивлюся на її чепчик, на цей її червоний знак допомоги на чолі.

Спортсмена звати Віктор, сиріч переможець. До нього щодня приходить психіатр.

- Ну, Вітя, шо, сьогодні опять не будем говорити? - питає доктор.

Вітя у відповідь жалібно стогне.

- Не хочеш по-доброму, я тебе можу до себе на перевоспітаніє забрати, - лагідно погрожує психіатр. - Ми там не одного перевоспітали і зробили повноцінним членом общества.

Вітя стогне ще гучніше.

- Ти шо думаєш, шо ти такий страдалєц і унікальний? Шо світ перевернувся від того, шо случилось? Світовий футбол закриють через твоє отсутствіє? Ми не станемо чемпіонами міра?

Вітя стогне ствердно.

- Не було би з тебе унікального футболіста, от шо я тобі скажу. Бо ти слабак, футбольор не може бути слабаком. Може, це і на краще, що так случилось і шо якраз тепер, поки ше не пізно. І ти взагалі ще дьошево віддєлався, у фізічєскому плані. І в моральному тоже. Тобі повезло. Тобі не прийдеться страдати стресами від пораженій. Ти маєш час для того, щоб перекваліфіцироватись і начати нормальне життя. Блін, у тебе всьо тільки начинається, а ти тут людям проблеми создаєш. Ти думаєш, мені приятно сюда їздити через весь город? Мені більше нєфіг дєлать? Молодий, здоровий, подумаєш, храмати трохи будеш…

Вітя стогне сильніше і жалібніше.

- Ану прекрати це нємєдлєнно.

Вітя не припиняє.

- Лишіть його, - раптом озивається зі свого ложа Мітя. - У нього драма в лічной жизні. У нього була дєвушка, модель. І вона ще ні разу не прийшла.

- От курва! - обурюється психіатр. - Всі жінки курви. А шо ж мені ніхто раніше не казав?

- Та ми самі не знали, це нам наша Надєждочка вчора сказала.

- А я уже його в кататоніки записав, думав йому промивання мозгів устроїти.

- Одне іншому не завадить, - каже Мітя.

Вітя стогне гучніше.

- Та ладно, це мине і так, без сильнодєйствующіх. Проколемо його антидепресантами для профілактики. Він не буйний, так шо будем надіятися, всьо наладиться.

Вітя стогне з вдячністю.

І йому нарешті дають спокій.

Віра Надія Любов ставить нашому переможцю крапельниці та коле антидепресанти.

- Моя люба Люба. Моя Люба, люба. Люба моя Люба.

Ми говоримо ночами і днями, у мене вже нема часу на лікування, а в неї - на лікування, ми говоримо про самотність, про час, про смерть, вона знає про смерть значно більше, ніж я, вона бачила її зблизька, у неї помирали на руках люди, просто тут, у коридорі, коли був тільки п’яний черговий лікар і вона, і нічого не можна було зробити, просто зупинялося серце, а вона вже встигала їх полюбити, всіх цих пацієнтів. Але смерть її не лякає, бо вона знає її, вона відчуває цю мить, коли тіло раптом стає твердим і швидко починає холонути, вона знає, як зупиняється погляд, як холонуть очі, як припиняється дихання, і ніякого тобі потім рот в рот, ніякого непрямого масажу серця, ніякої спроби оживити електрошоком, нічого, просто вона накриває мерця з головою, і привозять каталки, і це важке закутане тіло вона мусить допомогти перетягти на каталку, і його забирають завжди одні й ті ж санітари з непроникними лицями, неговіркі слуги Харона.

У неї немає часу на особисте життя, все її життя тут, серед цих калік, однак у неї вже є хлопець. Так по-дурному звучить ця її фраза - у мене є хлопець. Ніби у неї справді є якийсь хлопець, її власний хлопець. Хлопчик. Мені боляче, нестерпно боляче, не могло ж усе бути так гладко, вони разом уже кілька років, іноді увечері він приходить по неї, слухняно одягає білий халат, але не чистий, як у неї, а такий вицвілий, несправжній, носить його, не протягаючи руки в рукави, просто на плечах, ніби заправський лікар, але він ніякий не лікар, він юрист, у нього мешти з носаками. Він захищає в суді тих, хто переїжджав оцих-от бідолах, що лежать тут місяцями.

Я думаю про те, що у них напевно є секс, бо інакше звідки в нього ця певність, ці владні рухи щодо неї, це хапання її за плече, притягування до себе. Але, з іншого боку, я помічаю, що не так все погано. Що їй неприємні його жести власника в моїй присутності, вона намагається відсторонитися, відштовхнути його, і мені це лестить.

Вечорами, коли вона йде з ним, мені не залишається нічого іншого, ніж курити і дивитися на біґборд «КУРІННЯ ВИКЛИКАЄ ІМПОТЕНЦІЮ». Або слухати похабні вихваляння своїх однопалатників. Вони уже місяцями не мали сексу і ні про що інше не можуть говорити. Вони згадують кожен випадок, кожен раз. Як це робилося в сауні. Або в армії з дружинами офіцерів. Або в далеких містах з одруженими і незаміжніми, дівчатками, цнотливицями, школярками, пенсіонерками. У кожного тисячі історій, тисячі пригод, і тут, зараз, усі ці призабуті сексуальні пригоди оживають, роздразнюючи фантазію і плоть.

- Це було так давно, так давно, - прицмокує від задоволення Мітя, водій вантажівки, яка впала з моста у воду. - Я ще був зовсім молодий, ми стояли десь під кордоном, там були величезні черги, нас не пускали. І ми жили в машинах, а коли щастило, то в мотелях. І от одного разу біля кіоску з пивом зустрічаємо двох дамочок. А нас теж двоє. І ми одразу до них під’їхали. А ті тільки-но відправили на заробітки своїх чоловіків. І що ви думаєте - того ж вечора ми трахалися з ними просто в машинах. І наступного дня, і через день, і так цілий тиждень, поки нас нарешті не пропустили…

- І в мене теж таке було, - раптом зривається з місця, аж гойдається його гиря, Федя, звичайний пішохід, - точно таке. Тільки тут, в Києві. Я ще був нежонатий, і ми з другом зняли двох дєвочєк, які тільки що своїх чоловіків відправили на заробітки. Ті були звідкілясь із передмістя. Так мій друг мало не влюбився, вже хотів женитися, вона ж була готова розвестися зі своїм мужем. Ледве його відговорив. Їбалися вони класно, але як подумати, що те саме вона може зробити і з тобою - ти тільки за двері, а вона уже - вперед, то якось стрьомно стає.

- І я про те ж, - тихо озивається з темряви Даня, - у мене перша жінка була. Така баба, просто… ай, що згадувати. Ні до неї, ні після таких не бачив. Ляля. І не дурна. Аж занадто… Ми 4 роки прожили разом. Не постійно, іноді розходилися, потім сходилися. Не розписувалися, просто на віру жили. Всяке було, було, що на хліб не вистачало. Ми ж сусіди, з дитинства зналися. Такий секс мали - усі 4 роки не набридало. Правда, я дурів іноді, ходив на сторону, потім сам шкодував. Але вона ніколи нічого за це якраз не казала, сміялася з мене. І не допитувалася. Я її любив. Бля, як я її любив. Я так ніколи нікого не любив. А потім її затягло в погану компанію. Якісь друззя. Там був один заводіла, він і в тюрязі сидів. А потім його грохнули. Дві кулі в живіт. Тоді це модно було - в банди гратися. І вони грабували заправки. Бабла ніхто не мав, і заправки теж в жопі сиділи. Вона відволікала увагу, тринділа з оператором, витягувала його надвір, казала, що в неї все хуйово, плакала, пила шампусік, а для оператора пропонувала водку, туди вже підсипали клофелінчика, - і в цей момент з’являлися друззя з палочкою-виручалочкою. Тільки цок - і готовий… Чувак вранці отямлюється, ні хуя не пам’ятає, тільки голова болить і каса порожня… Да. Мала часто поверталася, просила пробачення, плакала, казала, що більше ніколи. Але потім знову і знову і знову. Я терпів. Хоч знав, шо вона з ними з усіма трахається. Так неприємно було. Вона народила дитину. Зараз десь за рубежом живе. Рибу чистить. А синок у неї класний. Весь у мамашу.

- Не твій.

- Нєа. А жаль. Я її дуже любив. Ще й досі так хріново, що так склалося, могло ж бути інакше.

- Я оце зараз думаю, народ, шо ми отак от сидим тут, прикуті до ліжка, пиздимо про секс, пиздимо, такі мачо, круті, а ні фіга нездатні зробити як чоловіки. А наші жінки в цей час, шо вони роблять? Чи всі нас вірно чекають у ліжку? Пенелопи фригідні вони чи що? Бля, я навіть онанувати не можу, в мене вже яйця як у динозавра. А жінки шо - не люди? Їм шо, не хочеться? Я тут вже півтора місяці. За півтора місяці вже такого могло статися, що ого-го!

- Заткнись, Коля. Заткнись! - обриває його Мітя.

Звідкись з кутка лунає стогін. Це ожив Вітя, переможений переможець.

Я мовчу і думаю про Віру Надію Любов. Де вона зараз? З тим своїм жевжиком у ліжку. Його потворні волохаті руки зараз якраз торкаються її білих грудей, і їй добре, їй добре, бо вона цього хоче, і їй не гидко від того, що це він, а не я, і зі мною вона теж би могла це робити, і їй теж було би приємно. І з багатьма іншими їй було би приємно. І з таким станом речей треба змиритися.

Уже перед самою випискою до мене навідується Ц. Чомусь приносить квіти, гриби і апельсини.

Квіти я одразу віддаю Любі, яка якраз проходить повз нас.

- Дякую, - червоніє вона, - не треба.

- Треба, - усміхається до неї Ц.

Я штуркаю його в бік і веду на сходову клітку перекурити.

Ц. витягує з-під поли свого плаща флягу з коньяком.

- Будеш?

За три тижні тут я настільки зголоднів за такими дрібними радостями життя, як алкоголь, що одразу ж хапаю флягу і починаю жадібно ковтати.

Коньяк ллється мені по щоках, по щетині, неприємно зволожує шию. Одразу стає запаморочливо тепло.

- Ого, - дивується Ц. - бачу, тебе пора випускати на волю. Озвірів ти у цій клітці.

- Як А.? - запитую я.

Ц. смурніє.

- Чого ти питаєш?

- Та просто.

- А до тебе вона не заходила?

- Один раз, три тижні тому. То що там у вас таке?

Ц. на очах чорніє. Він підносить флягу і п’є звідти ще жадібніше, ніж я.

- Я цього не хотів, - каже він. - Я знав, що цього не можна допускати. Такого. Тісного. Такого. У нас був такий собі секс, ми мало один одного знаємо. Ми навіть швидше зовсім різні люди.

- Хтозна.

- Але це все не має значення. Ніякого. Розумієш? Це просто з’являється. Це якась хвороба. Залежність. Ти мусиш її бачити. Ти мусиш з нею проводити час, навіть коли тобі нудно. Навіть коли нема що сказати. Ти придумуєш щось, хоч щось, щоб бути з нею. Якийсь привід. Хвилюєшся, чи вона теж хоче тебе бачити. Чи не змінилося щось. Чи вона не охолола до тебе. Ти боїшся. Боїшся всього на світі. Господи, це так примітивно. Це теж якась хімія, якісь реакції в голові, я про це читав у книгах вумних.

- Але чого ти цього так боїшся. Це не найстрашніше.

- Для мене найстрашніше. Боюся. Я не можу собою керувати. Я думаю про те, що не знаю її. Зовсім. Коли ми лежимо і мовчимо, я починаю допитувати її, про що вона думає. Чи не думає вона про когось іншого. Але навіть ні, взагалі про що вона думає. Я мушу це знати. Мушу бути певним. Я нервуюся, я перестаю бути собою. Розумієш мене?

Ми п’ємо, і фляга швидко порожніє. Ц. дістає ще одну.

- Це буде твоя. Подарунок.

- Ти часом не маєш російського коріння?

- Нє, а в чому справа?

- Ну, ці широкі жести. Ці барські подарунки, які ти робиш так легко.

- Господи! Мені ніколи нічого не бракувало. І я палець об палець для цього не вдарив. Як я можу щось шкодувати? Я би міг все віддати задля того, що не можу отримати. Задля спокою. Я хочу спокою. Хочу такого тихого-тихого спокою. Як у раю. В мене вже нерви на межі. От-от і я щось зроблю. Дурне.

- Та в чому справа?

- Я її ревную. Мене не було кілька тижнів. Я повертаюся раптово, зарано, а її нема. І телефон не відповідає. І її ніде нема. Де вона?

- Я не знаю. Але це нічого не означає.

- Означає. Я вже встиг вивчити її голос. Інтонації. Коли їй добре, це одне, а коли ні, вона інакше говорить. І коли щось приховує, то голос звучить, так ніби хвора.

І ці постійні докори в телефонних розмовах, чого я її мучу, що вона вільна людина, що це терор.

- Я вже не спав кілька тижнів нормально. Як Штірліц, кілька хвилин подрімаю і знову на ногах. І дзвоню. І боюся, що вона вимкнула телефон. Вона почала вимикати телефон, а потім каже, що він розрядився.

- Тобі треба заспокоїтися. Ви зустрінетесь, і все буде добре.

- Треба. Треба заспокоїтись. Треба зустрітися. Але я знаю, що не буде добре. Розумієш, я фізично почав усе це відчувати. Що щось не так. Що в неї хтось є.

- Ти придумуєш. У тебе паранойя, старий.

- Це не паранойя, це інтуїція. Бля, це звичайні ревнощі, я її ними доб’ю, або себе доб’ю. Або вб’ю. Її чи себе, чи обох.

Він уже збирається йти - з чорним лицем і червоними очима, загорнувшись для конспірації у плащ, але раптом повертається до мене.

- Я так і знав, що не можна, не можна на таке піддаватися. Не можна любити сильно, сильніше, ніж люблять тебе. Любити взагалі не можна. Кохання вбиває. Коханці помирають рано. Кохання викликає імпотенцію. Кохання може призвести до суїциду. Чому цього не пишуть на упаковках презервативів?

- Якщо ти постараєшся, то будуть писати.

- А-а-а-а! Ну його.

Ми ворожка давно ворожила

же ми згубить дівка чорнобрива.

Ніц не буду видів за ню світа,

аж проминуть,

аж проминуть мої млади літа.

Тю, я вже співати почав.

- Ти послухай шо той пташок співа,

Же з любові ніц добра не бива? - питаю у нього я.

- Ніц.

Ніц добра не бива…

Мила моя

Мила моя што то буде з нами… - підспівує він і йде остаточно.

І от я знову сам. Удвох з Котом. Мені зовсім не боляче. Не боляче від того, що пішла Ангеліна, так само, як не боляче від того, що пішли всі інші. Я надто хапався за перші-ліпші тіла і душі, я надто боявся цього - залишитись самому, і саме тому я сам. Тому що не вичекав, не знайшов. А втім, хтозна. Може, будь-які двоє людей можуть співіснувати у цьому світі, якщо хоч трохи постараються. Може, нема ніякої фатальної любові, когось одного, з ким тобі буде краще, ніж з усіма іншими, навіть ні, з ким тобі єдино можливо? Я втомився над цим думати. Я втомився думати взагалі. Я втомився шукати, втомився любити, втомився чекати і ревнувати, втомився пробувати і помилятися. Мені здається, що ще одна невдала спроба - і все, це буде остання крапля, вона мене переповнить і тоді… А що, власне, тоді? Я перестану бути? Ні. Я просто надто зациклений на власній самотності. Таких, як я, зараз сотні тисяч, мільйони у всьому світі. Людей різних рас, національностей, релігій, віку і статі. Навіть ті, хто не сам, все одно зараз самі… Дехто із них полює на любов у барах і нічних клубах, інші терпляче чекають біля телевізора, ще інші п’ють в компанії таких же невдах, як самі. Цей світ помре від нарцисизму і неможливості співіснування.

А. приходить до мене з букетом нарцисів, картиною і рибою для Кота.

- Чому саме нарциси? Це натяк? - питаю я.

- А що? Думаєш так? Просто гарні квіти. Просто весна.

Кіт починає нервово махати хвостом.

- Дякую, - кажу. - Я з цією загіпсованою ногою навіть сплю одягнений.

- Пусте, - відмахується А. нервово. - Тільки прошу, давай не будемо говорити про Ц.

Вона показує мені свої картини. Нічого нового, нічого надзвичайного. Одна, правда, трохи інакша - долина нарцисів. Гіперреалізм, майже фотографія. Мільйони, мільярди нарцисів.

- Я промучилася з цим три тижні, може, навіть довше.

Інша картина знову фізіологічна. У ряд стоять з десяток голих жінок, але видно лише їхні пахвини плюс трохи згори і знизу. Тут є і маленька дівчинка, і дівчина, але ще цнотлива, і молода жінка, і бальзаківська, і старша, і зовсім стара, з сивим обвислим волоссям.

- Медогляд, - коротко і незадоволено каже А.

Останню мені доводиться розглядати дуже довго, перш ніж я розумію, про що йдеться. Це знову ж таки пизда, але дуже збільшена, ніби під мікроскопом. Чорно-біла графіка, багато волосся, якихось шматків речовини, що застрягли там і склеїлися, нарешті чорна вузька щілина. І все.

- А це напевно автопортрет. Графіка. Хоча не знаю. Не впевнена. Я, мабуть, вже не буду нічого малювати. Виписалась. Повторююсь. В мене криза. Я нарешті пізнала радощі сексу, але краще би цього не було. Мені трохи страшно.

Вона плаче. Я, кульгаючи, підхожу до неї і обіймаю. Вона починає ридати. Потім раптово перестає і, нічого не кажучи, лише піднявши догори руку, щоб я її не зупиняв, йде.

Я нікого не зумів зупинити. Можливо, я не міг і не повинен був нікого зупиняти, і мені не треба тепер цим мучитися. Я ж не можу зупинити цю довбану планету, цих президентів, ці війни, мої транспаранти нічого не варті, поки я сам - я повний нуль у цьому світі. І весь світ - це суцільні нулі. І жодної одиниці для хоча би одного байта.

Першим пішов Кіт. Він просився, аж вив, як вовк, так йому хотілося любові.

- Любові нема, дурнику, - сказав йому я. - Сиди вдома. Хочеш, я почухаю тобі яйця і дам риби?

Але йому не треба було риби, його не влаштовувало те, що я чухаю йому яйця. Він хотів справжньої котячої любові. І я не витримав цього завивання, цих вологих благальних очей. Відчинив йому балкон і він пішов. Стрибнув. Загорланив на всю вулицю, принаджуючи всіх кішок світу до любові. Хоча б на трохи. І одна з них тут же відгукнулася. Вона сиділа на балконі будинку навпроти. Сиділа ліниво, звісивши хвоста і нервово ним гойдаючи. Вона також хотіла любові. Але не так активно як мій Кіт. Вона була інертна, майже фригідна.

- Ау-ау-ау, - просила вона.

- ААААААААУУУУУУУУУУУУУ! - кричав Кіт

- Йобтвоюнахуйблядьмать!!!!!!!!! - кричав я.

Він рвонув до неї. Вона далі нерухомо сиділа, проводжаючи його лінивим поглядом, мовляв, ну ось я, ось, твоя принцеса, сиджу тут, у вежі зі слонової кістки і чекаю на такого обідраного принца, як ти, спробуй, візьми мене, якщо тобі вже так не йметься, я віддамся, я теж цього хочу, давай, давай.

І він полетів. Він біг, як біжить хижак на здобич. Я й досі це бачу - ніби в кіно, в уповільнених кадрах, ці його велетенські жадібні стрибки. Ось він вискакує на дорогу, ось ще один стрибок, ще, він бачить тільки її, цю Лорелею з хвостом на балконі, цю руду вичесану курву, цю суку, і він не бачить того, що вже встиг побачити я - авто, велике чорне авто.

- Кіт, Кіт! - кричу я, але він мене не чує, він чує тільки її «ау-ау-ау».

Він бачить лише її хвіст, її руду гриву, її зелені очі; він - чергова жертва Лорелеї.

Водій, напевно, думав про щось своє, він зовсім не чекав цього малого чорного чортика на дорозі під своїми колесами. Він спробував вивернути кермо, але марно - надто велика швидкість. Вони ніколи не думають про те, що хтось може перебігати дорогу швидше, ніж діти.

Я чую цей жахливий скрегіт гальм, чую звук удару, глухий, майже людський зойк Кота, лайку водія. Той лише на хвилину зупиняється, закриваючи своїм автом від мене мого Кота. Потім він рушає, а я вже біжу, біжу вслід, і лише чую, як Лорелея з балкону навпроти продовжує заклично аукати. Курва…

Я біг тією вулицею такий спокійний і такий жалюгідний. Так почуваєшся завжди, коли щось сталося, чому можна було зарадити, щось таке дурне і невиправне. Я вже знав, що втратив його. Втратив цю мордочку, від якої постійно смерділо здохлою рибою. Я так звик до цієї мордочки, що перестав її помічати. Перестав цінувати.

Кіт був живий. В це було важко повірити, однак він вижив і далі дивився на свою Лорелею. Вже не гукав її, а лише жалібно скавулів. Вона ж продовжувала свою закличну пісню для інших котів.

Кіт звивався на краю дороги, як вуж. Йому напевно зовсім передавило задні лапи, пошкодило хребет. Він був жалюгідний. Краще би він помер, думав я, краще би ти помер.

Я схилився над ним, не знаючи, що робити.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

- Я ж тебе попереджав, старий, я ж тебе просив. Я тобі казав, що каструю!

Тепер це не мало жодного значення. Йому було дуже боляче.

Я взяв його на руки, хоч не знав, чи можна, я тулив його до себе, цілував цю дурну смердючу мордочку, а він лише жалібно дивився на мене і повторював своє:

- Йоб твою на хуй, блядь, мать.

Я загорнув його у плащ і чув, як кіт холоне просто у мене в руках. Я чув, як б’ється його серце, як здригається в конвульсіях його тіло.

Не знав, що робити і куди йти. Не мав найменшого уявлення про місцезнаходження жодного ветеринара у цій країні. Одного я знав за кордоном, але йому би я не довірив навіть блоху.

І тоді я згадав про Віру Надію Любов. Вона повинна допомогти. Вона всім допомагає, то невже не зможе допомогти Коту. Чим Кіт гірший за людей? Я вхопив якесь авто і помчав. Я сидів поруч із водієм і від нетерплячки втискав до упору уявну педаль газу.

- Швидше, швидше, швидше, - просив я, - від цього залежить життя…

Я відчував як він згасає на моїх руках. Як йому боляче, нестерпно боляче.

А та руда кицька на балконі, та Лорелея в цей час продовжувала зваблювати на погибель все нові і нові жертви.

- Привіт, - майже не здивувалася вона, побачивши мене. - Ти до мене?

- До тебе. Мені більше нема до кого в цьому світі, тільки ти…

- Господи, що з тобою, ти весь у крові…

Я заводжу її у сестринську, зачиняю зсередини двері і розгортаю плаща.

- О Боже, - виривається у неї. - Бідний Кіт.

Бідний, бідний Кіт.

- Що робити? - питаю я. - Ти можеш щось зробити? Чи взагалі можна щось зробити? Треба щось зробити.

Вона обережно бере його за лапки.

- Я ж не лікар… - невпевнено каже вона. - Я не лікар. І тим більше не ветеринар. Чому ти привіз його сюди?

- Бо це травматологія. Бо у нього травма. Бо я знаю тебе. Бо ти йому допоможеш…

Кіт розплющує одне око, благально дивиться на нас, уже хрипить:

- йоб твою…

І замовкає, здригаючись усім тілом.

- Як це сталося? О Боже. Бідний Кіт.

- ДТП, - пояснюю я.

- Я вчусь, я хочу поступити в академію. Я зараз…

Вона щось гарячково пояснює. Торкається кота за спину, того аж підкидає від болю.

Вона повертається до мене.

- Вибач, - каже. - Вибач. Я відчуваю, що ти на мене сподіваєшся, але мені здається. Ні, я впевнена, що йому нічим не зарадиш. У нього зламаний хребет, у нього розтрощені задні лапки. Йому перебито всі тельбухи. Він помре.

Я був їй вдячний навіть за це «помре». Помре, а не здохне. Той, кого люблять, не може здохнути.

- Нічого-нічого? - запитав я.

- Нічого-нічого. Єдине. Він дуже мучиться, йому страшно болить. Це агонія, і вона може тривати ще довго.

- Як задовго?

- Кілька годин, кілька днів, я не знаю. У них інакший організм, ніж у нас. Він сильний, він бореться за життя, бо не розуміє, що це марно.

- І…

- Можна його усипити.

- Ти можеш це зробити? Можеш? Ти коли-небудь когось присипляла?

- Ні, нікого. Цього не можна робити. З людьми. Це ж лікарня для людей.

- Але ж він - Кіт, він не був би проти. Він навіть за, йому ж так хочеться, щоб це припинилось. Щоб не боліло…

- Ми не можемо цього знати. Чого він хоче. Що гуманно, а що ні.

- Але ти ж це зробиш…

- Я не маю права. Такі ліки під замком. Це кримінал.

Я беру Кота на руки.

- Вибач, - кажу. - Вибач. Ти дуже добра.

- Чекай. Я це зроблю. Я це зроблю. Ти його любиш. І ти маєш право вбити його.

Вона на хвилину зникає, а потім повертається з шприцом, наповненим смертю.

- Прощайся, - каже вона. - Зараз йому стане добре, і вже ніколи не буде зле.

Я притискаю Кота до щоки. Він ще теплий. Я чую його дихання. Мені хочеться плакати.

Він розтуляє одне око і з нього витікає гній.

- Йоб твою… - каже він і навіть косо усміхається.

Віра робить проштрик.

- А тепер бери його. Ще кілька хвилин. Може, навіть менше.

Я ховаю Кота за пазуху і йду. На прощання раптом цілую її в щоку. Від неї пахне ліками замість парфумів.

Ще в ліфті я відчуваю, як він відходить. Тихо і лагідно.

Увечері я зичу в двірників лопату, знаходжу безлюдне місце у парку і закопую Кота. Роблю невеликий надгробок з каміння і замість хреста встромляю у землю свій перший і останній раніше не використаний для зміни світу транспарант.

ПОМЕР ВІД ЛЮБОВІ, - пишу я.