Усі жінки курви

5. Любов до гробу

Когось втрачаєш, когось знаходиш. Завжди так. Наступного дня після смерті Кота я купив квітів і шампанського і пішов в лікарню.

Проте Віри Надії Любові там не було.

- Вона у нас уже не працює, - сказала якась товста неприємна бабеґа.

- Але тільки вчора, вчора, вона була тут…

- Молодий чоловік. Від учора у нас уже троє пацієнтів померло. А ви кажете «вчора». Вчора може й працювала, а сьогодні нема. Нема. Її звільнено. І правильно. Надто молода і надто гарна для такого місця. Пацієнтів на всякі похабні думки провокувала. До побачення.

У відділі кадрів я позбувся шампанського, але здобув її адресу. Щось втрачаєш, щось знаходиш. Завжди так.

Вона зовсім не здивувалася, побачивши мене.

Здивувався швидше я. Без халатика і чепчика, вона виглядала зовсім іншою. Вільнішою, але водночас меншою, беззахиснішою.

- Заходь, - сказала вона, взявши квіти. - Я знала, що ти прийдеш. Не знала лише, що сьогодні.

- Тебе звільнили? Через мене?

- Можна й так сказати. Вчора було жахливе ДТП, троє людей загинуло. Потрібен був фенілефрин, а його не виявилось. Я зізналася, що це я… позичила. І мене звільнили.

- Вибач.

- Фенілефрин не тільки я брала, там серйозна недостача. Але то пусте. Я рада, що так вийшло. Не могла більше там працювати. Там так… брудно. І важко. Ці люди, цей біль, скрізь лише біль. Я, напевно, вдавала з себе таку добру, що мені це приємно, я з останніх сил вдавала. Але нічим не могла їм допомогти насправді. Не могла нічого змінити. Якось відмити цей бруд, цю суцільну байдужість і ворожість.

Без уніформи вона подобається мені навіть більше. Голі плечі з родимими плямками на спині, руде волосся, ластовиння на носі. Каламутні зелено-карі очі.

- Ти мені подобаєшся, - кажу я.

- Ти мені теж, - каже вона.

- Мені здається, я тебе люблю, - кажу я.

- Не зарано? - питає вона.

- Не знаю, може й зарано.

Уже в ліжку, напівроздягнений, я раптом відступаю.

- Що сталося? - питає вона. - Ти мене розлюбив?

- Ні. Не те. Це дурне. Але я думаю про твого хлопця. Про те, що ти його зраджуєш.

- Не думай. Вже нема ніякого хлопця.

Кілька днів я дуже щасливий. У мене є все - і Віра, і Надія, і Любов. В одній особі. Я кохаюся з одною жінкою, наче з трьома.

Я остаточно відмовився від роботи над серіалом і повернув усі гроші. Ми кохаємося кілька разів на день. Ми переговорюємо кілька вічностей на ніч.

Поміж нами нема нікого і нічого. Вона ходить спиною вперед, а я слідом за нею, крок у крок, синхронно. Я готую їй їсти і несу в ліжко ранкову каву. Вона пере мої шкарпетки і труси.

Того дурнуватого юриста вона відшила якраз напередодні, у вечір, коли її звільнили. Він влаштував їй істерику через фенілефрин, точніше через мене. І вона сказала, щоб він йшов геть.

- Знаєш, так буває, що от зустрічаєш когось, він тобі подобається. Тобі з ним добре. І у вас щось починається. Але ж це не любов. І потім ніби не зле, але розумієш, що щось не так. Чогось бракує. Але зупинити ці стосунки ти вже не можеш. Ще б трохи, і ми б з ним одружилися. Жах. Добре, що з’явився ти, - каже вона і обіймає мене.

- Ти думаєш, що так добре як зараз, зможе бути вічно? - питаю я.

- А ти? В тебе ж більше досвіду. І як я розумію, негативного.

- Я просто ще нікого не любив.

- І я. Ти будеш перший.

- І останній?

- Побачимо. Може мені це сподобається - любити. І я захочу ще?

- Ти зможеш любити мене знову.

Щастя, на щастя, не може тривати вічно.

Одного прекрасного ранку, поки Любов ще спала, подзвонив Ц.

Голос у нього був дивний. Такий глухий, ніби він боявся когось розбудити.

- Треба, щоб ти терміново приїхав. До А. в майстерню. Сам. І купи бальзаму «Зірочка». В’єтнамського. Не переплутай з бальзамом алкогольним.

Я не став будити свою Любов, написав їй записку і пішов.

Була така ніжна-ніжна весна. Щебетали пташки, місто тільки прокидалося. Все цвіло. Повітря ще холодне, але сонце вже потроху його прогріває і з’являється такий миттєвий минущий запах. Запах весни і запах життя. Мене зовсім не обходило, навіщо дзвонив Ц. і навіщо йому бальзам «Зірочка». Я був абсолютно щасливий і хотів ділитися цим щастям з іншими. Я готовий був допомогти кожному босякові, кожному коту і навіть таргану. Я ще не знав наскільки близько життя і любов можуть межувати зі смертю.

Події того ранку якось дуже чітко, з усіма найменшими подробицями, реальними і надуманими, засіли в моїй пам’яті і вже ніколи не дадуть їй спокою. Порожнє метро, де крім мене сидів ще якийсь товстий голий чоловік. Йому було років 55 - 60, на ньому були лише дерті кросівки і чи то труси, чи шорти. Його груди і сива густа борода тремтіли від ранкового холоду. Ноги були посічені виразками. Він сидів, потупившись, лише інколи різко підводив погляд, щоб перевірити, чи я на нього не витріщаюсь…

Двері відчинив Ц. Я одразу зрозумів, що щось не так. Що щось сталося. Ц. був сам не свій. Очі рухливі, червоні, волосся немите, сторчма. Босий, ходить навшпиньках.

- Тс. Тс, - сказав він.

- Що сталося? Де А.?

Ц. захитав руками, немов відмахуючись від мене.

- Спить, - пошепки сказав він. - Спить, - повторив він повільно, роздумуючи. - Ти приніс?

Я дав йому бальзам - 4 маленькі упаковки.

- Навіщо це? Хтось хворий?

- Так мало?

- Його вже ніде нема.

- Добре. Добре.

- То я зайду?

- Шо? А, як хочеш.

Ц. поводився дуже дивно. Не звертаючи на мене уваги, він навшпиньки рушив у бік балкону. Я зайшов усередину і зачинив за собою масивні залізні двері. Їхнє рипіння прозвучало моторошно. Щось було не так у цій ранковій тиші. У велетенському просторі мансарди попри відчинені вікна і балкон зберігався якийсь протиприродний запах. Я не міг його розпізнати і часто втягував повітря носом. Тут був і запах ліків, і квітів, і сірки, і диму, і ще чогось, незрозумілого.

Речі стояли на своїх місцях, але якось неживо. Так ніби вони завмерли, ніби час зупинився.

Стіл біля виходу на балкон був закиданий недопалками, під ним лежали порожні пляшки з-під горілки і пакети з-під соку.

Ц. стояв на балконі, дивився вниз і швидко курив, майже не витягаючи сигарету з рота.

Я так само навшпиньках вийшов до нього.

- Дивись, - сказав Ц.

- На що? - не зрозумів я.

- Життя продовжується. Життя продовжується, курва!

І справді. Сміттєвоз перекидав у свої нутрощі черговий контейнер. Двоє асенізаторів стали ззаду на приступки - і карета зі швейцарами рушила далі. Двірники ліниво шморгали своїми віниками по асфальту. В когось дзвонив телефон.

- У вас є кава? - запитав я.

- Ну от. От! - підняв угору палець Ц. - Знову. Знову. Ці дрібниці. Ці звичайні дрібниці, так ніби нічого не сталося, так ніби життя триває.

- Що сталося?

Ц. мовчав.

- Ходім. Ходім, я зроблю тобі кави, так ніби нічого. Коли я таке роблю, мені здається, що все нормально, що це просто сон.

- Господи! Що сталося?! Де А.?!

Ц. не відповів, тільки приклав палець до губ.

- Тс.

Він пішов до апарату і почав готувати каву. Я рушив услід за ним, дивився, як тремтять його руки і губи і холов від якогось страшного передчуття. У мене не вистачало сміливості повторити своє запитання, щоб не почути відповіді, я боявся поворухнутися, щоб не побачити чогось страшного.

Нарешті через кілька хвилин мовчання він почав плакати. Спочатку важко, ніби через силу, ніби примушуючи себе, а потім сів на підлогу, закрив лице руками і заридав. Я оглянув велику залу. Розкидані полотна, одяг, матраци. Хаос. Все як завжди. У дальньому кінці зали стояла напнута ширма. Там спала А. Я поволі рушив туди.

- Не йди туди! - схлипуючи, озвався Ц. - Не йди туди.

Але я його не слухав. Я збільшував швидкість, мої кроки ставали усе впевненішими.

Перед самою ширмою я знову завагався. Мені стало соромно. Я злякався, що зараз побачу А. голою, або ще щось таке.

Страшенно гупало серце.

- Не йди туди! - вже майже крикнув Ц.

Якби А. спала, вона точно би прокинулася від цього волання. Але з-за ширми не пролунало жодного звуку.

І я ступив крок, а потім ще один.

Картина відкривалася переді мною поволі, як і всі інші картини А. Спочатку я побачив багато квітів, ціле море квітів, розкиданих на підлозі. Потім упаковки від бальзаму «Зірочка», на одну з них я навіть наступив.

Потім нарешті А. Вона була таки голою. У розстібнутому банному халаті. Лежала навзнак. Очі розплющені, погляд спрямований кудись вгору. Запах став просто нестерпний.

- А.! - покликав я зірваним голосом.

Вона не відгукнулася.

- А!

Вона була мертва. На грудях і на матраці я побачив пляму крові. Зовсім маленьку

Чомусь підійшов. Боязко торкнувся. Вона була холодна і липка, ціла вимащена бальзамом.

Тепер я раптом зрозумів слова Ц. Про те, що життя продовжується. Всі ці ранкові звуки, які ще півгодини тому викликали у мене захват, тепер почали здаватися протиприродними.

Я повернувся до Ц. Він наливав каву у горнятка.

- Як вона? - запитав він.

- Вона мертва, - сказав я.

- Вона спить, - виправив мене Ц…

- Ти її вбив? - запитав я.

Ц. сів, налив собі у склянку горілки і випив залпом.

- Я її вбив, - зізнався він.

- Хочеш? - запропонував мені випивку.

Я погодився. Ми випили двічі поспіль.

- Не цокаючись, - сказав Ц. - За упокій не цокаються.

Я не можу сказати, що у мене був шок. Просто все це не вкладалося у мене в голові. Я тремтів і Ц. також тремтів.

- Я вбив її своїми ревнощами, - сказав Ц.

- Там дірка. Я бачив дірку в грудях. Таку, що палець пролізе. Палену дірку по краях. Її вбила куля, а не ревнощі.

- Тс, - сказав Ц. - Не кричи. А. спить.

Я починав його боятися.

- Де пістолет? - запитав я.

- У сміттєпроводі. Його уже вивезли, напевно.

- Я не міг більше терпіти. Це так боляче. Я не знав, що може бути так боляче. Вона сказала, що я її сам провокую. Що вона не хотіла, що це було просто як гра. Така гра, коли хтось один робить хід, а інший відповідає. І що вона загралася. Просто загралася. Що вона роками терпляче на мене чекала. Що терпіла всі мої зради. А коли я нарешті з’явився, остаточно, то став ревнувати її до повітря, до картин, до привидів, до минулого, до всього. І це її страшно збісило. Казала, що звільнилася від залежності від мене. Що ми помінялися ролями. Вже не вона за мною, а я за нею. Їй сподобалося мене мучити. Вона хотіла мені помститися…

Я вистежував її. Найняв для цього детектива. Я відслідковував її телефонні дзвінки. У мене були докази. Я її так і сказав - не бреши, курво, у мене є докази. Вона сміялася, кричала, кричала, що не хоче жити під ковпаком. Що це була просто невинна гра. Не така вже й невинна. Не така вже й невинна. Її це збуджувало. Її збуджувало зраджувати мене з іншими. Їх було двоє одночасно. Один художник, інший музикант. Як вона тільки встигала?!

Я не розумів, про що він говорить.

- Як це сталося? - запитав я.

- Ти нічого не розумієш. Я не можу цього пояснити. Це було щось страшне, уже кілька днів. Я ще терпів, сподівався на зміни - що от, я повернувся, мене не було, довго не було, це все через розлуку. Але потім вибухав люттю - мене не було тільки три тижні, а вона собі вже встигла когось завести. Тільки три тижні. 20 днів. А якщо би мене не було кілька місяців? Ми дуже сварилися ці дні. Вона кидала у мене картинами. Вона розламала в мене на голові раму. Я сказав - ну добре, я є, давай спробуємо спочатку. Ми вже квити. Або розійдемося. І вона сказала - добре, спробуємо. Але потім я не витримав. Я став її довбати. Просив усе розказати. З подробицями. Про їхні члени. Мені цікаво було, які у них члени - більші, ніж мій, чи менші. І як їй трахатися з іншими. Вона сказала, що інакше, і це мене вбило. Мене би вбила будь-яка відповідь, але ця особливо. Інакше. Інакше, блядь. Тепер уже ні з ким не будеш трахатися!…

Але ми не могли розійтися. Я збирався йти, а вона просила залишитися. Казала, що була дурна. Плакала. Вона облилася червоною фарбою з ніг до голови. Я потім ледве її відмив. І мене вона обливала фарбою.

Не знаю. Треба було викликати психіатра. Самі ми вже не могли з цього виборсатись. Я не пам’ятаю чого вихопив пістолет. Просто показував. Грозив, грозився застрелитись. Пропонував їй сіндзю. Ми були п’яні в дошку, потім ще й трави накурилися. Знову скандалили. Вона сама навела пістолет на свої груди і щось кричала, я не пам’ятаю що, таке дуже образливе. І кричала стріляй, ти ж навіть вистрелити не можеш, ти імпотент, моральний імпотент. Папін синочок. І я подумав, що хай буде сіндзю. Вона тримала мою руку в своїй, може, вона навіть сама натисла на гачок. Я протверезів. Вона була мертва одразу. За мить. Такий звук, глухий і сильний, потім тиша, вона ще встигла подивитися на мене. І все - кінець. Вона впала. Я до неї, я просив, молив… Так якось безглуздо. Я довго намагався застрелитись. Я пив і пив, цілив і цілив і не зміг вистрелити. А потім заснув. Після такого страшного чомусь завжди сняться якісь невимовно солодкі сни. А потім прокидаєшся, стає холодно, намагаєшся через силу запхати себе назад у сон, тіло аж мертве від похмілля, ти ще не пам’ятаєш, що сталося звечора, але вже якось неприємно і страшно. І тут раптом цей спогад - бабах. Знову це - бабах! Я ще не вірю, підіймаю голову, таке ж не могло бути насправді, приснилося, он вона лежить поруч, спить, і я встаю попити, бо сушить, а вона ж просто спить. Але коли я п’ю, то вже навіть їй не пропоную, бо знаю, що вона мертва. Вона спить, казав я собі, вона просто спить, міцно спить. Блядь, таке страшне бажання, щоб все припинилося, щоб життя припинилося, я не можу з цим жити. Вбий мене. Заріж, зроби щось. Я не можу жити і не можу себе вбити…

Він плаче. Вона мертва.

- Я не боюся тюрми. Хоч і тюрми теж боюся. Я боюся того, що це стане остаточним фактом. Зовнішнім. А поки це так, ніби ще нема, ніби все гаразд, ніби вона просто спить. Поки про це не знають інші. Поки її не закопали. Я думаю, а раптом вона воскресне. Якщо дуже вірити в чудо, я знаю, що чудес не буває, що я не заслужив на чудо, але раптом… Вже третій день сьогодні. Другий день. Півтори доби. Поки я тут з нею був сам, я думав, що ще не все, що ми будемо отак з нею жити. Я накупив бальзаму і натер її бальзамом. Але вона все одно розкладається. Це не той бальзам. Я іноді до неї говорю. А, крихітко, А. Я дивлюся на її картини. Вона так гарно малювала, мені було завжди похуй до її картин. Я її люблю, а її нема. Вбий мене, запхай мене у психушку, хай мене наколять чимось, щоб я цього не відчував!!!!

Ми п’ємо знову і знову. Раптом плакати починаю я. Я починаю згадувати, як ми з нею розмовляли, як вона говорила про те, що кінчає тільки коли мастурбує. Я згадую її руку в себе на голові, коли вона мене гладила. Як вона цілувала мене в щоку. Як випихала за двері. Як танцювала посеред цієї майстерні сама з собою. І тепер її нема. Це усвідомлення ще не дійшло до мене, я розумію Ц., який чекає, який не хоче розлучатися з її мертвим тілом. Воно тут дає якийсь шанс, якусь надію.

Ц. падає переді мною на коліна, обіймає мої ноги і починає ридати. В мене не вистачає сил відштовхнути його, вдарити чи вбити. В мене ні на що нема сил.

- Що ти думаєш робити? - питаю я.

- Не знаю, не знаю. Залишусь тут. Буду тут. З нею.

- Це вже не вона, - кажу я. - Її вже нема.

- Вона спить. Довго спить. Ось же її картини, тут ще її запах, її фарби, її парфуми, її сигарети, я курю її сигарети, я вдягаю її піжаму, я гладжу її волосся, бля, чого вона така холодна. Від неї смердить, я вже не можу її нюхати. Тільки дивитися на неї. У неї такі гарні груди. Я дивлюся тільки на ту, іншу, без дірки. Часто хочу погладити і боюся торкнутися. Просто сиджу і дивлюся. Тягнуся рукою і відсмикую.

- Ти некрофіл.

- Господи! Після всього, що я зробив, мені це пофіг. Якби я так не боявся її холоду, то навіть спав би з нею.

Ти знаєш - я цілував її, щоб оживити.

- Ти подзвониш в міліцію? - питаю я.

- Ні, так, не знаю. Не зараз.

- Що мені робити?

- Не знаю. Нічого. Побудь ще трохи. Або йди. Забудь про мене, про неї, про нас. Так ніби нас ніколи й не було.

Я не витримую і йду до неї ще раз. Прощатися. Знаю, що більше ніколи її не побачу. Це масне волосся, різкий профіль, тонкі довгі пальці, фарба під нігтями. Я залажу на матрац, обіймаю її і цілую в холодну щоку. Пробую закрити очі, але повіки вже завосковіли і не рухаються.

- Прощай, - кажу я, швидше сам до себе.

Потім я йду. Ц. далі сидить за столом і поволі цмулить горілку. Він навіть не обертається у мій бік.

- Прощай, - тихо кажу я, знову радше самому собі.

Ц. горбиться, зіщулюється, ніби я зараз маю його вдарити. Його худа шия оголюється, ніби наставляється під ніж гільйотини.

Але не буде ніякого ножа.

Лише через кілька місяців я дізнаюся про завершення цієї історії. Радше про її не завершення. Ц. показують по телевізору. Він дає революційний коментар стосовно політичної ситуації в країні. Він на свободі. Він говорить про свободу. Його ніхто не засудив за вбивство.

У Ц. легка неголеність у стилі Че, потертий шкіряний піджак і сивина на скронях. Він злегка затинається і виглядає дуже озлобленим.

Можливо, за вбивство А. покарали когось іншого, якогось бомжа, чи іншого вбивцю. Але яке це має значення. Ц. просив мене написати про нього книжку, от я і виконую його замовлення. Хай тішиться.

Віра Надія Любов поступила до медакадемії. Я знімаю документальні фільми про любов. Ми досі такі щасливі, що інколи аж нудно.

Вона була однією із трьох. Можливо, Вірою, може, Надією, але швидше таки Любов’ю. Їх було троє у череві матері-кита, яку, як ви здогадалися, звали Софією.

Вижила тільки вона. Найкраща. Найсильніша. Вона була переобтяжена увагою і любов’ю батьків. Віра! Надю! Любочка! - кричали вони у вікно, коли вона гойдалася на качелях з іншими дітьми. Ходи додому, злізь, злізь звідти негайно. Це небезпечно. Ти впадеш. Поламаєш собі ніжку. Іноді вона злізала, і йшла додому. Але іноді з впертості продовжувала гойдатися ще дужче, ще вище, аж так, що маму Софію з товстими мудрими окулярами хапало серце. І вона таки падала. І ламала собі ніжку. Якби кицька не скакала, то би й ніжку не зламала, казала Софія, несучи доньку на руках додому.

- Чому мене не було там, Любко? Я би хапав тебе на руки ще до того, як ти падала.

- Падіння теж потрібні. Особливо МЕНІ були потрібні. Все, що не вбиває, робить мене сильнішою. Мене і так надто берегли від ударів. Може, саме тому я пішла в травматологію. Якщо не падати самій, то хоча б спостерігати за падіннями чужими. І витримувати їх. Переживати їх разом із тими, що впали. Як свої.

Я боюся висоти. Боюся впасти. Або полетіти. А вона ні. Літом ми відпочиваємо на морі. Їдемо оглядати околиці. В скелях над водою знаходимо руїни старої фортеці. Мури і башти ще досить непогано збереглися.

- Я хочу вгору, - каже Люба.

- Може не треба? - благаю я.

- Ти як хочеш, а я полізла. І вона дряпається високо, майже до неба, вузькою камінною драбинкою над урвищем.

- Злізь. Злізь негайно! - кричу я.

- Ти впадеш. Розіб’єшся! - прошу я.

Але вона мене вже не чує. Вона уже майже на небі. І я, долаючи страх, поволі, крок за кроком, тримаючись і руками і ногами, як мавпа, лізу вслід.

Я відстав, я безнадійно відстав. Я майже не бачу її на фоні сонця.

Нарешті вона дістається до краю муру.

- Ходи сюди! - кричить вона мені згори вниз. - Ходи! Тут дуже гарно. Тут все видно!

Я раптом бачу, як її фігура хилиться і втрачає рівновагу. Я заплющую очі, кричу:

- Обережно! Обережно! Відійди від краю.

Розплющую очі, а її вже нема.

- Люба, Люба, Люба, - мало не плачу я.

Тиша. Я забуваю про страх і майже біжу вгору.

- Я тут! - раптом кричить вона з іншого боку. - Тут краще. Я бачу Туреччину! Я бачу екватор! Я бачу весь світ. Земля кругла. Я бачу навіть її протилежний бік.

- Я боюся. Боюся за тебе! - кричу я їй. - Будь обережна.

Коли я таки підіймаюся, то виявляю, що земля справді кругла.

Я так і не зумів врятувати її від падіння. Вона впала з драбини. Зі своєї драбини на небо. Не втримала рівновагу. Я був зовсім поруч і нічого не зміг зробити. Не встиг добігти туди, поки вона летіла. Не встиг підставити свої руки.

Вона лежала на землі горілиць і кричала, і матюкалася.

- Ти ж обіцяв! - сказала вона.

Я взяв її на руки і поніс додому. Вона забила собі куприк. Нічого страшного, сказали лікарі в травматології. До весілля заживе.

- Я зламала собі хвіст, - потім казала вона мені і всім знайомим.

Я люблю дивитися на її голе тіло. При денному світлі, при світлі лампи, а надто вночі - коли тільки місяць через вікно.

Тоді я тягну до неї руки, але не торкаюся - боюся. Лише воджу вздовж пальцями вигинів, ледь-ледь гладячи пушок на шкірі. Щось стається зі мною. Весь я збираюся десь у грудях, між серцем і легенями, видовжуюся у таку тонку-тонку струну, яка напинається, напинається, напинається, аж от-от урветься…

Я люблю дивитися на неї, коли вона спить. На її трохи густі брови, на те, як здригаються м’язи лиця, як бігають під повіками очні яблука…

Іноді я забуваюся у щасті, як у морфії, і воно все тече, тече, тече. Ранок, день, вечір, ніч, знову ранок, весна, літо, осінь, зима, і знову весна.

А коли потім спохоплююся, то стає страшно. Стає страшно за крихкість тіла, а ще дужче - за крихкість оцього, що ми називаємо любов’ю.

Я боюся фотографуватись. Боюся потім, за кілька років зіставляти ці фото. Побачити це інакшання, цю прірву між собою і собою, між нею і нею, між нами і нами. Між нами і ними.

А втім. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими.

Останнім часом мене почали мучити кошмари. Деякі із них повторюються ще з дитинства. Місцем, або дією. Наприклад, сніг влітку.

Уже багато років, тільки-но починається літо, як мені ніч у ніч сниться лише одне - що літо і падає сніг. Я намагаюся прокинутися, я розумію, що такого не може бути, але всі, навіть ти, Любко, кажете мені, що це не сон, що таки правда, що випав сніг серед літа.

І навіть якщо я таки зусиллям волі примушую себе прокинутись, то все одно бачу, що сніг таки випав. Я розумію, що це лише новий сон, але, прокинувшись, я знову потрапляю у сновидіння, де снігу ще більше. Він уже засипає багатоповерхівки і продовжує падати. Він великий, лапатий, з неба летять цілі брили снігу, і неба вже нема, землі нема, літа нема, тільки сніг…

Сніг влітку - це передчуття апокаліпсису.

Або страх передчасної смерті, як сказав би психоаналітик.

Часто я потрапляю уві сні в чуже велике місто. Цей сон трапляється раз на кілька років, але місто одне й те саме. Хоча я завжди в різних його частинах. Там є велика ріка, через яку веде довгий і низький, над самою водою, пішохідний міст.

Багато пагорбів і багатоповерхівок. Багато транспорту. В цьому місті я зовсім сам. Я не знаю його, я гублюся в ньому. Лише кілька місць, в які я потрапляю вже не вперше, приносять мені полегкість… Є, правда, у місті хтось, хто мені має допомогти. Одна-єдина людина. Найвірніший друг. Може, це ти, Любко? Але я не знаю номера його телефону. Я не пам’ятаю всіх цифр, а записника в мене нема. І грошей нема на дзвінок. Знаю, що ми повинні зустрітися на великій площі о 12 годині. Але я проспав, катастрофічно запізнююся, не пам’ятаю назви площі, щоб сказати таксистові і не знаю, як туди дістатися…

Страх супроводжує мене навіть там, де його би не мало бути. У банальних ситуаціях. Я прийшов у гості до родичів. Ми мило сидимо і балакаємо. І раптом я помічаю, що щось з ними не так. Що вони - це не вони. Не рідні і близькі люди, а якісь інші, виглядають точнісінько так, все знають про мене і про справжніх родичів, але це не вони. Я визираю у вікно і бачу, як справжні родичі поволі підходять до під’їзду. Мене охоплює паніка. Я мушу терміново втікати звідси, від цих монстрів, причому вибігти швидше, ніж прийдуть справжні близькі, щоб їх попередити, щоб вони не зайшли, щоб не сталося катастрофи, коли переді мною стоятимуть четверо зовні однакових людей, одні з яких справжні, а інші ні, і невідомо з якими намірами ті, чужі, набули цієї подоби. Але я не встигаю. Справжні родичі заходять. Я якраз стою в коридорі і взуваюся. Ті заходять, я намагаюся їм крикнути, що треба втікати, що тут чужі, але слова застрягають у мене в горлі, бо ці, що прийшли, теж чужі, і мені відтято всі шляхи до відступу…

Двічі уві сні мене пробували забрати звідси. Це вже було давно. Перший раз ще у школі. Я лежав на розкладачці, біля балкону. Отямився від відчуття чужої присутності. Тихо лежав, розглядаючи темряву. Місячне світло з балкона ледь-ледь окреслювало обриси предметів у квартирі. Все було на місці, родичі спали, але я знав, що хтось чи щось тут причаїлося. Воно наближалося. Я не міг поворухнутися. І тут раптом воно накинулося на мене. Я відчув, як заклякло тіло, як мене почало кудись тягнути, підіймати вгору. Я опирався, але марно. Це щось було дуже сильне і проворне. Воно підійняло мене над ліжком і почало крутити довкола моєї осі швидко, дуже швидко. А потім потягло повітрям до балкону. Краєм ока я побачив, що на розкладачці продовжує нерухомо лежати моє тіло. До балконних дверей залишалося зовсім мало, я навіть чув, як крізь шпари дує вітер. І тоді я з усіх сил закричав і прокинувся. Спробував підвестися, але тіла зовсім не відчував. Руки і ноги затерпли. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж кров повернулася у кінцівки. Я увімкнув світло і вже його не вимикав.

На наше весілля першою прийшла А. Вона подарувала нам свої останні картини. На одній зморшкувате старе лице жінки. Глибокі зморшки, наче каньйони, в яких пересихають ріки скупих сліз. На безколірних очах катаракта. Брови вилисіли, зуби повипадали. Шкіра сіра, майже чорна. Позаду лиця порожнеча.

- Старість? - запитую я.

- Самотність, - відповідає А.

На іншій картині це саме лице, але поруч ще одне - чоловіче. Обоє лежать на одній подушці. Очі заплющені. Лиця умиротворені.

- Любов до гробу, - каже А.

Я беру картини і складаю їх у куток. Лицем до стіни. Ще не вирішив, куди їх повісити.

Раптом я згадую щось страшне.

- Чекай, - кажу я до А. - Ти жива?

- Жива, - дивується А. - А що таке?

- Та нічого. Просто сон. Сон напевно. Що Ц. тебе вбив.

А. відмахується від мене рукою.

- Значить буду довго жити. А про нього краще не згадувати. Ну, що, молодята, вітаю. Коли чекаєте поповнення?

- Та от, з дня на день, - каже моя Люба. - А як там наш Кіт?

- Добре. Мені з ним якось спокійніше. Є про кого дбати. Переказував вам своє йоб твою на хуй, блядь, мать.

Слідом за А. приходить В. Він дарує нам новий ноутбук.

- О. не з’явилася? - обережно запитую я, не впевнений, що її зникнення мені теж не наснилося.

- Її вже офіційно визнали зниклою без вісти. А тут раптом днями написала листа. З Америки. Що все гаразд. Що хоче приїхати до малого. Ніби нічого й не було. Я не відповів.

Він сідає поруч з А. і вони починають про щось жваво говорити. А. жвавішає. В. бере її за руку.

Мама Софія заносить у великих салатницях салати.

- Їжте, дітки. Поки ще всі зберуться, не будьте голодні. Їжа теж важлива. Не менше, за все інше.

- Це олів’є? - запитує А. - 100 років не їла олів’є.

Ми стоїмо посеред кімнати і одного за одним приймаємо гостей.

Ц. приходить не сам. З ним Ангеліна, Янек, його дружина баптистка, Мирослава, Мирослав, їх уже дорослий син, а замикає колону Папік.

- Нє ждалі? - запитує Папік.

Ще двоє молодих людей, які тримаються за руки.

Я уважно вглядаюся в їхні лиця.

- Лєночка? Сєрьожа Єфімов?

- Ми.

- Заходьте, сідайте. Поки ще місце є.

Незабаром у повному складі заходить вся палата № 6 з відділення травматології.

Митрофан з милицями і квітами.

- Ти це зробив. Мужик, - каже він. - Але дай я її хоч поцілую.

І цілує в обидві щоки.

Віктор-переможений уже вільно пересувається на своїх двох, з ним молода симпатична дівчина. Не модель, але нічого.

- Я тут цей, на гітарі можу зіграти, якщо треба, - каже він.

Вони усе йдуть і йдуть, цілі натовпи гостей, друзів і просто знайомих, щасливих і нещасних, самотніх і ні. За столом уже давно нема місця, але вони сідають просто на підлогу, жеруть олів’є, пють вино, водку, пиво, граппу, коньяк, віскі і самбуку. Посеред столу стоїть піраміда з келихів. У найвищий заливає суміш напоїв Папік, який заліз на стіл та ще й на табуретку посеред столу. Алкоголь стікає донизу. Нікому нічого не бракує. Їм усім весело і тепло. А ми все ще стоїмо, тримаючись за руки.

Приходять бомжі і бомжихи, алкоголіки і мандрівні музиканти, приходять політики і чиновники, і навіть шахтарі з чорними лицями і в касках.

Дехто уже напився і починає цілуватися. Інші б’ються.

Віра Надія Любов раптом блідне.

- Що сталося, Люба? - питаю я.

- Почалося, - каже вона. - Цього разу не впустиш мене?

- Ні.

Я хапаю її на руки і біжу. Гості кидаються слідом. Ми сідаємо в лімузин карети швидкої допомоги, а вони в автобус агентства ритуальних послуг. Водія у кареті нема, і мені доводиться брати кермо у свої руки.

- Швидше, уже води відійшли, - кричить Люба.

Я вмикаю сирену, і ми мчимо по тротуарах, об’їжджаючи затори.

У лікарні я знову хапаю її на руки і біжу. За нами, прориваючи кордон охоронців, несеться оскаженілий і радісний від алкоголю табун гостей. Шахтарі з касками в руках попереду.

- Шановний, ви не туди, тут травматологія! - кричить мені старша медсестра, - сюда привозять вмирати, а не народжувати. Пологовий поверхом вище.

Я якраз встигаю вкласти Любу на стіл, коли починається.

- Хлопчик! - радісно повідомляє мені лікар.

- О, ще один хлопчик! - за хвилину кричить він.

- І нарешті… на сцену з’являється… знову хлопчик!

- Вітаю вас, молоді люди. У вас трійня!

Двох бере на руки Люба, третього доводиться притискати мені. Дитинча одразу починає шукати ротом цицю. Табун гостей окуповує лікарню. Розбрідається її коридорами. З моргу через шум вилізло кілька мерців і приєдналися до пиятики.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать… - підсумував цей бордель Кіт.

Свято кохання тривало цілу ніч. Проститутки залишили свої борделі і безкоштовно влаштували стриптиз для бомжів. Чоловіки полюбили своїх дружин і навпаки. Усі уряди провели екстрені засідання і оголосили цей день міжнародним святом - Днем Любові. ООН отримало перший оргазм від консенсусу. На орбіті відбулася чергова стиковка. Вона пройшла успішно і космопари уже чекають своїх космодітей… Навіть Августин Блаженний і той туди ж. Злочинці зайнялися любов’ю з міліціонерами. І феєрверки, тисячі, мільйони, мільярди феєрверків насамкінець…

Наступного дня я прокидаюся з розбитою головою і розбитим тілом. На столі тарілки, недоїдки і недопалки. Під столом у власній риганні лежить Ц. Картини А. залишилися в кутку. Люба намагається нагодувати трьох наших близнючків. Двоє смокчуть молоко, а третій самотньо пищить від образи.

Життя триває.

Хай навіть усі ми курви, і чоловіки, і жінки, і Коти, і щойно народжені, і неживі, і мертві.