Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Частина II. Стадія Меркурія. Єхидна

Павло Вигилярний знов крокував чорно-білою «шахматною» рівниною. Тепер ця пустеля була холодною, а безжальне сонце ховалося за туманистою поволокою. Він озирався навсібіч, шукаючи ту ротонду, де минулого разу розмовляв з Маскою. Але ротонди ніде не було. Він крокував, крокував, крокував. Нічого, окрім штучної у своїй геометричності безмежності. Тоді він сповнився протесту проти навколишньої безглуздої одноманітності і наважився на маленький бунт. Він присів на холодні плити і мовив до чорно-білої безмежності: «Самі мене знайдете».

Але ніхто його не знайшов. З-за меж сну брутально насунулась чиясь воля, і він прокинувся, відчуваючи, як тормосять його плече.

— Просинайся, братело, — почув голос Вигилярного-старшого. — Є до тебе одна справа.

— А до ранку та справа не зачекає? — він ледве розліпив повіки, під якими ще не згас інший світ.

— Ні, не зачекає.

— Ну, кажи, чого тобі треба?

— Де ті твої канделябри, хочу на них подивитися.

— Он там стоять, — Павло показав на гардероб, куди поставив ідола і срібні підсвічники. — Дивися.

— Ти їх експертам показував?

— Ні, — молодший Вигилярний навпомацки відшукав джемпер; з гір уночі на полонини сповзало холодне повітря. — А навіщо, скажи мені, брате, їх було показувати експертам? За яким дідьком, а? Дві барокові залізяки на три свічки кожна, вісімнадцяте століття. І що, я мав платити експертові додатково ще кількасот євро, щоби почути те, про що я й так знаю?

— Зрозумів. Спи.

— А все ж таки, чого це раптом тобі серед ночі знадобилися ці підсвічники?

— Я тобі вже сказав, подивитися на них хочу, — Олександр Петрович витягнув канделябри з гардероба і, гупнувши дверима, вийшов з кімнати.

— Ну, дивися, дивися, — промурмотів Павло, натягнув джемпер і знов заліз під ковдру. Раптом, уже на межі нового сну, йому почулося, що хтось тихо прошепотів: «Самі тебе знайдемо».

Олександр Петрович зійшов на перший поверх і відчинив майстерню, де колись власноручно виготовляв лаковані шабатурки у гуцульскому стилі. Тепер їх робили племінники і два наймані працівники в орендованому цеховому приміщенні. Домашня майстерня потроху припадала пилюкою.

Вигилярний-старший встановив канделябри на плиті столярного верстата, знайшов серед інструментів збільшувальне скло і почав уважно вивчати поверхню підсвічників. Ще під час вечері досвідченим оком майстра він зауважив, що в одного із канделябрів верхня частина з «чашками» ніби зрушена на чверть оберту відносно прикрашеної горельєфами квадратної підставки. Він здогадався, що канделябр складений з елементів, які можуть обертатись навколо вертикальної осі.

Він майже відразу знайшов те, чого не побачив (та й не зміг би побачити) його брат-гуманітарій. Місце гвинтового з'єднання там, де підставка канделябра розгалужувалась на три «гілки». Спробував розкрутити підставку, але невидимий фіксатор (гачок, шплінт, щось складніше?) опирався його зусиллям. Олександр Петрович зрозумів, що той, хто виготовив канделябр, оснастив його так званим секретом — хитрим механізмом, дію якого може розгадати лише досвідчений майстер. Подібні механізми у шабатурках «карпатський есквайр» і сам встановлював на прохання замовника або просто зі щирої любові до вишуканої механіки. Тому він лише посміхнувся, зустрівши «секрет» — витвір безіменного колеги, який жив триста чи й більше років тому.

«І що ж ти тут такого хитрого намутив, чоловіче? — подумки запитав творця канделябрів. — Подивимось, подивимось…»

Спробував сильно натискати на різні елементи декору, та й це не дало жодного результату. Лише після години безуспішних спроб Олександр Петрович помітив, що одна з «чашок» закріплена на своїй «гілці» в інакший спосіб, ніж решта.

«Ось воно що, — зрозумів він. — „Чашку“, скоріше за все, можна повертати як вентиль краника, але лише за умови, що буде нейтралізовано дію ще одного секретного фіксатора. То ж треба його пошукати».

Методичне обстеження продовжилося. Олександр Петрович уважно придивився до масивної основи підставки. І нарешті побачив те, що шукав. Невеличкий, замаскований декором і щільно припасованою відсувною пластиною отвір для крихітного ключика.

Порившись у шухлядах, знайшов спеціальні відмички. Якраз для таких «секретів». За чверть години хитрий замок таки піддався. Олександр Петрович крутнув «чашку» і канделябр розпався на дві частини. Це сталося так несподівано, що «карпатський есквайр» не встиг їх втримати. Верхня частина залишилась у нього в руках, а важка підставка, у повній згоді із «законом бутерброда» впала на босу ногу, і він не втримався від голосного прокляття.

Марія прибігла за кілька секунд.

— Все добре, — заспокоїв перелякану дружину Олександр Петрович. — Я тут експериментую, трохи ногу забив.

— Не з добром Павло приїхав, — похмуро мовила Марія. — Дивись, Сашко, втягне він тебе у якесь лайно.

— Я сам розберуся. Не хлопчик вже, щоби ти мене вчила. Спати йди!

— Розберись, розберись, — буркнула Марія, залишаючи майстерню. — Тіки я сі бою, що потім хтось інший буде у всьому тому розбиратися.

Коли за жінкою закрилися двері, Олександр Петрович підняв підставку з підлоги. Як він і передбачав, у ній виявившись таємна схованка. Витягнув звідти скручений у рурку шмат чи то паперу, чи то пергаменту. Розгорнув. На пергаменті було намальовано людиноподібну істоту з двома головами, схожими на голови барочних купідонів. Малюнок оточували складні знаки, які здалися «карпатському есквайрові» кабалістичними, та дрібні написи латинкою.

Дещо розчарований знахідкою, Олександр Петрович заходився відкривати тайник у другому канделябрі. Механізм його «секрету» був тотожний першому. Але з другим довелося повозитися трохи довше, тому що відмичка зламалася і уламок заблокував доступ до механізму. Але рукатий сувенірник дав собі раду й цього разу. Невдовзі і другий «секрет» розпачливим клацанням оголосив цілковиту капітуляцію.

У тайнику Вигилярний-старший побачив ще один згорнутий пергамент. Замість малюнка його було дрібно списано кириличним «уставом».

— Що за хрєнь? — не зрозумів «карпатський есквайр». — Тут без Павляна не розібратись.

Пробудження Григорія було тяжким і розкаянним. Побачивши над собою високу стелю з коштовною ліпниною, він у першу мить не зрозумів, де знаходиться. Схопився, сів і знайшов себе у кімнаті палаццо, що належав, як стало йому відомо, нареченому Клементини, якомусь Асканіо. Судячи зі світла, що линуло з високого вікна, сонце вже давно проминуло полуденну межу і схилялось до західного обрію.

Поряд із сінником, на якому він невідомо як опинився, стояв плетений кошик із хлібом, сиром і шинкою. Далі виструнчилися три високі круглі пляшки з вином. Ще трохи далі лежало щось кутасте, загорнуте у цупке полотно і дбайливо перев'язане блакитною атласною стрічкою.

«Це ж обіцяні Констанцою книги!» — зрозумів Григорій і зрадів як дитина. Але миттєвий спалах чистої радості згас під темною хмарою спогадів про нічну оргію. Усвідомлення гріха безупинно посилювалося і важчало, наче снігова куля, що котиться з гори. Спочатку він легковажно погодився стати шпигуном, а тепер ще й взяв участь у найсправжнісінькому язичницькому шабаші. Перед його очима виникла освітлена примарним світлом зовсім гола Констанца з келихом у руці, яка проголошувала здравицю Венері Уранії, поганській богині. Потім згадав, як Клементина і Ліда удвох заливали йому до горлянки пекучу грапу. Він достеменно не пам'ятав, чи згрішив з однією лише гетерою Лідою, чи зі всіма присутніми жінками, з яких одна була одруженою, а інша зарученою. Проте, як би там не було, а великий гріх вимагав великої покути.

«Відшукали собі іграшку, кумедного дикуна з півночі», — він почував себе використаною річчю, пустим знаряддям для задоволення жіночої цікавості і хіті. Знаряддям, у якого не питають ані згоди, ані дозволу, у якому не передбачають присутності самобутніх світоглядних принципів. Але найгіршим було те, що він сам дав себе використати. Він не вийшов на прю з темрявою, що линула іззовні, не приборкав темряви, що піднялась із глибин його єства. Він попустив цим двом темрявам злочинно з'єднатися у сатанинську містерію. Він втратив владу над своїм грішним єством і сприяв примноженню зла.

Проте десь, на тому глибинному рівні мислення, де живуть думки, які ще не встигли остаточно відділитися від передчуття, жевріло виправдовувальне світло.

«В апостола Павла, — підкотилася до пам'яті Сковороди доречна цитата, — у Посланні до римлян є таке: «Знаю-бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені».

Не торкнувшись їдла й не розгорнувши пакунка з книгами, Григорій став до розкаянної молитви. Встановивши на підвіконня маленьку іконку, з якою ніколи не розлучався, слізно і вклякнувши, з багатьма доземними поклонами, молився до сутінок, аж поки не відчув достатньої душевної розради. А потім стер сльози з обличчя, з'їв усе, що знайшов у кошику, випив легкого ігристого вина і розв'язав атласну стрічку.

У пакунку знайшов старовинні альбоми у шкіряних палітурках зі срібними застібками, теку з чистими листами коштовного, зробленого під пергамент паперу, туш, гусячі пера і чималу зв'язку свічок.

Він обережно відкрив перший з альбомів. Виявилося, що це знаменита збірка містичних емблем Ріа Desideria, видана у 1628 році. Григорія відразу захопили різноманітність і глибокий зміст символічних зображень, зібраних та прокоментованих Германусом Гуго. За кілька хвилин забув про оргію і все інше, не думав уже ні про що, крім цих дивовижних емблем, від яких віяло таємницями зниклих вчень, тисячолітньою мудрістю, зашифрованою в надії на проникливість та містичну інтуїцію допитливців.

Тим часом Констанцу мучили докори сумління. Думаючи про неї виключно як про освічену, але надзвичайно розбещену та безсоромну аристократку, Григорій допускав ту ж помилку, що й більшість чоловіків, схильних до поверхового та однобічного сприймання жіночої природи. Констанца Тома була із тої різновидності багато обдарованих, пристрасних та романтичних натур, яким було тісно і душно у звичаєвих рамках, що обмежували жіноцтво XVIII ст. Масонство слугувало цим бароковим жінкам відправною станцією для пошуків тої таємничої досконалості, яка у вільномулярських трактатах умовно іменувалася Істинною Гармонією. Григорій, шукаючи «спокою серця» через концепцію Андрогіна, сам того не відаючи, зачепив найглибші прагнення масонки, сховані у тій небезпечній темряві, котру через двісті років після його епохи називатимуть підсвідомістю.

Констанца також прагнула сердечного спокою, хоча розуміла його зовсім не так, як Григорій. Якщо її молодшій сестрі для досягнення рівноваги з сущим було достатньо «померти і воскреснути» в обіймах Ліди, то Констанці такі насолоди давали лише хитку і минущу розраду. Любовні захоплення молодості принесли їй лише велике розчарування. Вона зрозуміла: більшість жінок відчайдушно навіює собі стан закоханості. Врешті-решт Констанца погодилася з думкою філософа Бальтасара Грасіана, що людина високого штилю повинна керувати своєю уявою, не даючи фантазіям змирювати себе з реальністю. Долучаючись до оргій Клементини, Констанца змушувала реальність у своєрідний спосіб «перестрибувати» через уяву і водночас випробовувала чоловіків та жінок у такій ситуації, де маски злітають, а ретельно приховані пороки виходять назовні у всій їх потворності. Ліда стала ідеальним інструментом для цих випробувань. Безпосередня у своїх бажаннях, юна словенка власним невтомним тілом виявляла усю фальш та тілесну слабкість куртуазних героїв і героїнь у той час, коли сама Констанца грала роль диригента оргій, панувала над ситуацією, уважно спостерігаючи за поведінкою учасників.

Завдяки іграм, де безжальною посланницею Венери вона призначила Ліду, Констанца з часом навчилася тому мистецтву, котре становить основу кожної земної мудрості — вмінню відділяти головне від другорядного. Головним стала присутність таємничої енергії, яку вона ототожнювала з «телуричною силою» і Червоним Левом секретних алхімічних трактатів. Ця енергія линула від людей, що не розгубили природної основи і не розміняли на зовнішні атрибути успіху тої початкової цілісності, котрою Великий Архітектор Всесвіту так щедро і справедливо наділяє кожного із нащадків Адама і Єви.

Григорій, сам того не відаючи, витримав іспит на звання «природної людини». Його тіло в обіймах Ліди діяло самостійно від «смиренного» розуму, виліпленого в лоні ортодоксальної східної Церкви. Сама Констанца не зійшла до злягання з гостем, але і Ліда, і Клементина підтвердили, що тіло скіфа спроможне принести гідну офіру на вічно гарячий вівтар Венери.

«Хоча, — додала до цього присуду вибаглива і схильна до критицизму Клементина, — до кавалера Казанови йому ще далеко».

Старша сестра лише пирхнула у відповідь на таке профанічне порівняння. «Що, врешті-решт, — подумала вона, — візьмеш з незаміжньої дівчини, якій заледве виповнилося шістнадцять».

Посланниця Венери зробила свою справу, міркувала Констанца, і тепер наставала черга складніших і тонших випробувань.

«Саме тіло природної людини, не послабленої цивілізацією, підказало цьому скіфу-космополіту вирушити на філософські пошуки Андрогіна. Треба підтримати його у цих пошуках і спробувати знайти Андрогіна разом із ним», — вирішила Констанца, яка завжди дотримувалась тої думки, що краще з мудрими загубити, аніж з немудрими знайти.

З листів львівських братів їй було відомо, що Григорій мандрує до Венеції, де планує побачення зі своїм знаменитим краянином і чільним масоном графом де Лазіскі Дентвілем, одним із генералів Людовіка XV. Цей полководець, родовим ім'ям якого значилося Orlyk, за переказами, був сином останнього незалежного правителя країни, де народився Григорій. Цю незіпсовану цивілізацією країну Констанца — вихована на книжках Геродота і Страбона — звикла називати Скіфією. На думку французьких і польських кореспондентів масонки, Скіфія, завдяки фатальному збігу обставин, потрапила під деспотичну владу московських царів. Згадані кореспонденти також висловлювали одностайну впевненість, що імперія нащадків Петра Великого одною з перших зазнає ударів тої всесвітної революції, яку братство невдовзі розпочне в ім'я свободи і справедливості. Відповідно, уява намалювала Констанці яскраві картини майбутнього повстання волелюбних скіфів, у якому Григорію, зрозуміло, належатиме не остання роль.

«Можливо, ми разом із ним напишемо колись Конституцію для вільної Скіфії», — вирішила вона, на мить забувши про мудре попередження Бальтасара Грасіана.

Прокинувшись по обіді, Констанца сіла писати Григорію листа, щоб відкрити йому своє ставлення до ідеї Андрогіна. Спочатку вона вирішила детально пояснити вищу мету «випробування Лідою», але потім відмовилась від цього наміру. Як досвідчений ілюзіоніст знає, що відкриття секретів вдалого фокуса породжує нудьгу і недовіру, так і Констанца розуміла, що ще не час розкривати молодому скіфові філософське джерело альковних справ. А ще вона відчувала, що цілісна натура Сковороди не сприйме тої метафізичної ідеї, покладеної у фундамент придуманого нею «випробування».

«Він ще мислить традиційними для християнина поняттями гріха і межі дозволеного, — міркувала, виводячи на гербовий папір вітальні формули. — За жодних обставин не можна вимагати від нього швидкої відмови від звичного. Трансформація світогляду — найтонший процес духовної алхімії, що вимагає дотримання послідовності. Штучне пришвидшення цього процесу призведе до катастрофи, фатальної втрати довіри. Якщо це станеться, наші спільні пошуки стануть неможливими. До процесу самоусвідомлення ним його власної телуричної сили треба підходити обережно, через самобутню волю його тіла і через алхімічну ідею Андрогіна Відновителя, яка так доречно захопила його уяву. Він має відчути андрогінність у собі, відчути себе одночасно чоловіком і жінкою, будівельним матеріалом і будівничим, світлом Темряви і світлом Світла, хаосом і порядком, феніксом і попелом. Тільки тоді відбудеться його справжня ініціація, його приєднання до незримого царства Істинної Гармонії. Тільки через містичне і тілесне злиття з Андрогіном він прийде до виконання того героїчного чину визволителя Скіфії, який приготував для нього Великий Архітектор. Прийде до величі. І я разом із ним».

Врешті-решт Констанца вирішила написати Григорію листа, в якому б містилась притча. Вона згадала одну давню масонську легенду і спочатку хотіла написати листа німецькою. Але, добре поміркувавши, вирішила, що для вставленої до листа легенди краще підійде універсальна латина. Тим більше, що Констанца не знала, наскільки досконало розуміє мову Лютера і Лейбніца її адресат.

Лист в остаточній (третій) редакції вийшов таким:

— Це ж бомба! — Павло Вигилярний ще й ще пробігав очима текст на пергаменті. — Невідомий автограф Сковороди! Філософський фрагмент, Сашо. Заціни назву: «Всемірна Єхидна, сіречь рєшительноє і полноє совлєчєніє тайних покровов». А я все думав: чого це Гречик мені втирав про якусь єхидну…

— Бомба то воно бомба, — буркнув старший брат, — але ж оприлюднити цю бомбу і прославитися тобі, братело, поки що не вийде.

— Чому це? — не зрозумів молодший.

— А як ти поясниш людям, звідки узяв оце… цей рукопис?

— Якось поясню.

— Якось, какось, укакось… — передражнив Павла життєво досвідченіший «карпатський есквайр». — А якщо ті бандити, які порішили професора, приходили до нього саме за цим-от рукописом? Вони ж відразу тебе вирахують. Легко, як два пальці об асфальт. А потім і мене, якщо я раптом візьмусь переховувати скарб… Давай так домовимося, братику дорогенький: якщо я вже візьмуся тобі допомагати, то ти мене будеш слухатися, в усьому радитися зі мною і не робитимеш дурниць. Ти вже й так їх наробив.

— Що я такого наробив? — обурився Павло. Він відчував, що остаточно втрачає ініціативу, і це сильно його дратувало. У домі професора ризикував саме він, а Олександр ні в що його не ставить.

— Що наробив? — глузливо перепитав старший. — Попалився, от що ти наробив. Засвітив ідола під час експертизи.

— Експерт не зацікавлений…

— А ти так точно знаєш, у чому він зацікавлений, а у чому ні? А може, вони його зацікавлять? Може, вони йому яйця у дверях затиснуть і він їм усе розповість? Це ж бандюки, Павляне.

— Так я не зрозумів, ти береш чи ні на зберігання мій скарб?

— Я ще не вирішив. Маю сумнів, що ти мене слухатимешся.

— Я з тобою радитимусь.

— І за це тобі велике спасибі.

— Мене ледве не вбили…

— Ще не вечір. Ти краще скажи мені, що то за картинка така.

— Там є підпис. Це старовинна емблема, що зображує Андрогіна.

— А, я знаю. Гібрид чоловіка і жінки. Щось на штаб трансвестита?

— Андрогін — це вища істота, яка подолала обмежуючий матерію статевий поділ, — пояснив Павло Петрович. — А трансвестити, Сашко, це зовсім з іншої опери.

— Вища істота, кажеш? Це типу тої дівчини з «П'ятого елементу», яку Йовович грала?

— Вже гарячіше.

— Але ж вона там не двостатева. Не андрогін.

— Це ж художній фільм.

— Ага, фільм… І це що, Сковорода отаке малював?

— Підпису під малюнком немає. Але його підпис є під фрагментом про єхидну.

— Його чи не його цей підпис, ще треба дослідити. Може бути підробка.

— Малоймовірно.

— Все може бути.

— За підробку не вбивають.

Якийсь час панувало гнітюче мовчання. Кожний думав про своє. Потім старший запитав:

— А взагалі, Сковорода цікавився такими-от речами? Андрогінами усякими? Про це щось відомо?

— За його доби андрогіни були модною темою. Тоді навіть ляльки такі робили, механічні. Автоматами називалися. Трошки на хлопчиків подібні, трошки — на дівчаток. І картини малювали. Наприклад, я бачив алхімічну гравюру вісімнадцятого століття, на якій зображено, як Сонце і Місяць спільно створюють вищу істоту, яка має морфологічні ознаки і чоловіка, і жінки. Себто створюють Андрогіна. Істоту, що відновлює цілісну природу живого.

— Ясно. Містика.

— Ага.

— У містиці сам чорт ногу зломить.

— Ага.

— Чого ти «агакаєш»? — раптом розлютився Олександр Петрович. — Розагакався він, бач. І взагалі, якого дідька поперся до того Гречика?

— Не кричи. Нікуди я не «перся». Він сам мене до себе покликав. Зателефонував на сотовий, запросив приїхати до Києва, до нього на кафедру. Він завідував кафедрою філології і літературознавства. Натякнув, що має для мене цікаву пропозицію. Сказав, що розмова не телефонна. Хотів би я бачити того, хто б відмовився від зустрічі з ученим такого рівня.

— А якого «такого» рівня? Поясни мені, темному.

— Професор, автор десятків монографій. Знаний у науковому товаристві. Засновник наукової школи. Перекладений європейськими мовами. Вважався одним із найавторитетніших дослідників літературного і філософського спадку Сковороди. А в мене якраз пройшла сенсаційна публікація саме по Сковороді. Про згадку в італійському архіві. Все виглядало логічним.

— І яку ж пропозицію він тобі зробив?

— Він не встиг її зробити.

— Як так?

— Я, коли приїхав до Києва, на кафедрі його не знайшов. Мені там натякнули, що він надто полюбляє алкоголь, і шукати його треба вдома. Дали адресу.

— Синяком, значить, професор твій був… — гмикнув Олександр Петрович. — Ну, серед науковців таке через одного трапляється.

— А про те, що далі було, я тобі вже все розповів. Ми з ним пили. Довго пили. Він сказав, що пропозицію обговоримо на тверезу голову, зранку. Ну, а зранку його…

— Зрозуміло, — кивнув головою Вигилярний-старший. — Вірніше, ні хрена не зрозуміло. Навіщо він тебе з Одеси викликав, пан професор тобі пояснити не встиг. Припустимо. Потім якась дівка його вбила, але тебе вона навіть пальцем не зачепила. А потім ти якимось чудом зміг злиняти з будинку, повного ментів. Тут щось не так. Печінкою відчуваю: є у тому всьому якась лажа.

— Про ту дівку я також вже думав, — зізнався молодший. — Напевне, вона мене не чіпала, тому що я не заважав їй. Може, вона тоді, коли мене побачила, вже все знайшла, що шукала? А потім вона ж підставила мене під статтю. Якби менти мене там знайшли, мені були б тапки. Закрили б років на дванадцять. Ніякий адвокат не відмазав би.

— Підстава реальна була. Щодо підстави ти маєш рацію, — погодився старший. — Але щодо всього іншого… Я скажу так: насправді у цій історії майже нічого не зрозуміло. Окрім того, що ти опинився, як кажуть в американських бойовичках, не у тому місці і не в той час… Слухай, братело, а ти точно знаєш, що саме професора вбили? Ти ж казав, що лише ноги бачив.

— Я вже й некрологи читав. Його на Байковому поховали. Меморіальну збірку творів готують.

— Некрологи, кажеш… — зітхнув Олександр Петрович. — Добре, сховаю я твій скарб. Надійно сховаю. Ніяка зараза не знайде. Лише ми з тобою знатимемо про схованку. Я, ти і ніхто крім нас… — він зробив значущу паузу, якій позаздрив би не один театральний трагік, і додав майже скоромовкою:

— Але мені, брате, за зберігання і ризик, з усього того має бути сорок відсотків.

Інквізитор Венеційської республіки Антоніо Кондульмеро обережно доторкнувся кінчиками пальців до списаного цифрами тоненького папірця і запитально подивився на секретаря Священного трибуналу.

— Звідки це?

— З Трієста, монсеньйоре. Шифрований лист від нашої довіреної людини.

— І де ж розшифровка?

— Перепрошую, монсеньйоре, але ключа до цього шифру в мене немає.

— Як так сталося? — брови інквізитора підстрибнули від здивування.

— Наша довірена людина в Трієсті листувалася особисто з монсеньйором колишнім інквізитором. А він, у свою чергу, нікому не довіряв шифру і не показував оригіналів листів. Ми вже відрядили до архіву мессера-гранде. Він спробує знайти у паперах покійного монсеньйора шифрувальні таблиці. Але, насмілюся просити вашу милість про те, щоби до того часу цей лист перебував у вашій секретній шкатулці.

— Тіто, що я чую? Відколи ви не довіряєте своїм помічникам?

— Наш конфідент у Трієсті є дуже цінним і ретельно законспірованим агентом. Він користується повною довірою як австрійської влади, так і франкмасонів. Відомості, які ми отримуємо від нього…

— Мене інформували про цю побожну і сміливу людину, — перервав секретаря інквізитор. — Проте, наскільки мені відомо, востаннє конфідент присилав до нас листа півтора року тому.

— Ви праві, монсеньйоре. Ми вже вирішили, що він назавжди припинив листування. Проте, як бачимо, помилилися. Можливо, його теперішній лист містить щось важливе і термінове.

— Можливо, — погодився Кондульмеро. — Але, Тіто, ви все ж таки не відповіли на моє питання. Щось змушує вас не довіряти посадовим особам Священного трибуналу? Якщо маєте якісь підозри, то вашим найпершим обов'язком є доповісти про них мені.

— Нічого конкретного, монсеньйоре. Проте обережність ніколи не буває зайвою. Шпигуни франкмасонів навчилися ретельно маскуватись і розкидують свої диявольські тенета повсюди. Там, де не допомагають гроші і брехня, вони застосовують чорну магію. Два тижні тому у Падуї арештували аудитора, який виявився керівником масонської ложі. В нього знайшли прилади для планетної магії і воскові подоби померлих від минулорічної гнійної лихоманки.

— Я чув ці байки, — скорчив гримасу інквізитор. — Насправді все було трохи не так, як ви кажете. Навіть зовсім не так. Сеньйора аудитора обмовили заздрісники. Він нещодавно одружився на молодій, багатій удові, і когось це дуже засмутило. Така-от банальна провінційна історія. А ви кажете «планетна магія», «гнійна лихоманка»!.. Не засмучуйтесь. Це ж я кажу лише для того, щоби нагадати вам, сеньйоре секретар Священного трибуналу, що не варто бути надто довірливим до пліток… Але добре, нехай цей лист поки що погостює у моїй шкатулці. Можете йти.

Венеція Григорію не сподобалась. Місто тхнуло гниллю, наче болото. Якщо у Трієсті морський вітер вчасно розганяв міські міазми, то тут він з цим не давав собі ради. Запах розкладу переслідував Сковороду і на вулицях, і в розкішних апартаментах подружжя Тома. Він відверто нудився і шкодував, що залишив палаццо д'Агло, де в своє задоволення вивчав емблематику і копіював малюнки з альбомів. Він із радістю поміняв би прикрашене балдахіном розкішне ліжко в апартаментах на вулиці Отців Тринітаріїв на сінник у сирому палаццо нареченого Клементини.

Венеційська архітектура його вразила, але важкувата краса Сан-Марко і Палацу Дожів не змогла компенсувати втрати доброго настрою. Констанца сяяла вродою і привітністю, але видовище оргії не виходило з його пам'яті. Чоловік її виявився нуднуватим педантом, абсолютно байдужим до філософії і всього, чим цікавилася його чарівна дружина. Він взагалі приділяв дружині мало уваги і спав у кабінеті, окремо від неї. Сковорода вирішив, що флегматична, схильна до раціонального, вдача банкіра спричинилася до його тілесної холодності. Єдиним, що піднімало його настрій, був час, проведений в оранжереї, де під пильним наглядом садівників росли чудернацькі, привезені з далеких країн, квіти і овочі. З Григорієм Генріх Тома тримав себе невимушено і коректно, але чутлива натура Сковороди вловлювала у поглядах, що банкір тишком-нишком кидав на нього, невисловлені питання і зростаючі підозри.

Перед поїздкою до Венеції Констанца подарувала «природній людині» три зміни пристойного світського одягу, в якому Григорій відчував себе зручно, але незвично. Найбільше зрадів новому взуттю, адже його старі чижми остаточно розвалилися. Вони з Констанцою ходили містом і проводили час переважно у метафізичних бесідах. Від болотяного смороду у Григорія боліла голова, але він намагався зрозуміти і запам'ятати якомога більше. Констанца охоче йшла на зустріч його пізнавальним прагненням. Вона познайомила Григорія зі схемою кабалістичного дерева Сфірот. Він твердо вирішив навзаєм переказати та прокоментувати для неї основні артикули з писань знаменитих афонських і печерських старців.

Розмова про Афон почалася з того, що Констанцу зацікавила іконка, яку Григорій поставив на комод поряд із ліжком. На іконці у нововізантійській манері було зображено інока, який приставив вказівного пальця до губ, судячи з усього, закликаючи до мовчання. Констанцу вразила подібність цього жесту до ритуального масонського знака ступеня «таємного майстра». Вона спитала, кого саме зображено на іконці.

— Святого Максима Сповідника, який вчив про чин мовчання, що його смиренномудрі монахи називають Священною Ісихією, — відповів Сковорода. — Він ішов тою стежиною, яку проклав для мудролюбних християн дивовижний Діонісій Ареопагіт, що вказав нам той шлях до Господа, котрий пролягає не через пізнання його зримих справ, а через пізнання істинної відсутності будь-чого зримого.

— А який сенс священного мовчання?

— Воно наближує до Творця.

— У який саме спосіб?

— Наш передвічний Творець, Констанцо, нічого не пізнає, оскільки не потребує цього. Він володіє всезнанням. Всезнанням таким безмежним і абсолютним, яке ми з вами навіть уявити не спроможні. Немає таких слів, якими можна було б переповісти про його безмежність.

— Ще б пак! — погодилась Констанца, згадавши стару масонську гравюру, на якій Великий Архітектор був представлений у вигляді сфери з променями, що осягали замислений і створений ним Всесвіт, який художник зобразив у вигляді розсипу планет і зірок.

— Пізнавати світ, що оточує нас, — те, чим займаються люди. Сам Бог у жодний спосіб не потребує знання, бо це передбачало б таку неможливу річ, як відсторонене усвідомлення Богом самого себе, тобто притаманну людям двоїстість. Людина може дивитися на себе з боку, бо вона не охоплює всього сущого. Тому може існувати така «сторона», звідки ми дивимося на себе, оцінюємо себе, сваримо себе за недосконалі вчинки. Цього немає, не може бути у Богові, як в абсолютній Цілісності та абсолютній Повноті. Тому стосовно Господа Бога не можна взагалі уявити пізнання.

— Григорію, вибачте, але ви мені пояснюєте ці речі так, немов я щойно на світ народилася. Я «Метафізику» Арістотеля, аби ви знали, прочитала у п'ятнадцять років, а Картезія — у сімнадцять, — на її щоках з'явився чарівний рум'янець. — Я чудово розумію, Григорію, що Бог не може бути ані об'єктом, ані суб'єктом гнозису, себто пізнання. Більше того, я навіть знаю, куди ваші Максим із Діонісієм ведуть. А ведуть вони до того висновку, що в Абсолютному Божестві взагалі немає та й не може бути жодного процесу. Відповідно, немає в Абсолютному Божестві й часу, оскільки категорія часу, а значить, і кожна послідовність є лише умовностями процесу життя. Обмеженнями лише для нашого, для тварного світу. Того світу, який кабалісти називають Малкудом — Царством земним. Найнижчим і найпримітивнішим зі всіх існуючих світів.

— Істинно, істинно так, Констанцо, — він знову і знову дивувався ерудиції і гнучкому розумові цієї дивовижної жінки. — Преподобний святитель Григорій Палама, що йшов до Єдиного стежиною Ареопагіта, писав, що все суще завжди є в Богові, й тому злитися з Богом, самому стати Богом означає отримання безмежного знання, для якого немає ані минулого, ані майбутнього. Яке саме є всім і всьому дорівнює. Божество осягається не шляхом вченого диспуту чи любомудрія, де кожне слово завжди змагається з іншим словом. Пізнання Творця і містичне злиття з його нетварними енергіями відбувається через особливий чин священної німотності.

— І чим вона відрізняється від німотності буденної?

— У священному безмов'ї відбувається пошук повноти Істини. Це не поступовий пошук від окремого до загального, про який згадано в Арістотеля та інших філософів. Їхній спосіб пізнання пов'язаний з часом, з послідовністю. Тому він не веде до Бога, він не наближує до повноти. Священномовчальники пішли іншим шляхом. Вони глибші, taciturnior Pythagoreis[58]. За свідченнями античних авторів, учні філософа і математика Піфагора у перші десять років навчання повинні були перебувати в повній німоті. На їхньому шляху повнота знання осягається миттєво в особливому стані. Лише під наглядом досвідченого старця можна одного дня осягнути через осяяння (саме осягнути, а не відчути, не зрозуміти!), як увійти до стану священного мовчання.

— Ви входили у нього? Осягали? Мали осяяння?

— Ні, — визнав Григорій, відводячи очі.

— Так про що ми тепер говоримо? — у голосі Констанци він раптом почув металеві нотки.

— Але ж святі люди на Афоні і в наших монастирях досягали Світла через ісихію.

— Ви особисто знали таких людей? — метал став дзвінкішим.

— Я знав людей, які спілкувалися з такими людьми.

— Я вірю лише у те, що сама бачу. А ви, як справжній син Церкви, віруєте у попівські нісенітниці. Я також спілкувалася із тими, хто бачив тих, які знали когось, хто клявся, що на власні очі бачив песиголовців. Але це не означає, що я маю вірити у те, що песиголовці насправді існують. Скоріше не існують, аніж навпаки.

— Це погане порівняння.

— Чому? — в голосі Констанци дзвенів вже не просто метал, а шабельний булат.

— Не можна порівнювати святого відлюдника з песиголовцем.

— Olla! Які суворі обмеження на порівняння, ви лише подивіться! Я не порівнювала. Я просто застосувала наріжне логічне правило, котре називається «лезом Оккама». Це правило гласить: не треба примножувати сутності без потреби. Світ однаково добре обходиться як без фантастичних песиголовців, так і без ваших фантастичних святих, які буцімто на Афонській горі сидять, мовчать і чекають на осяяння. І відкидають при цьому процес наукового пізнання. Що доброго роблять ці святі для людей? Чим допомагають поступові людства до свободи, рівності і братерства? А наука, до речі, полегшує людям життя, звільняє їх від темних забобонів.

— Це не святі погані, це я такий вбогий розумом і не можу вам до ладу пояснити, — здався Григорій.

— Як ви любите самопринижуватися! — вона дивилася на нього майже презирливо.

— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами турбот, а готове одержати правду Божу, — повторив він нещодавно сказане Лейлі.

— Яке безглуздя! Якщо ви будете так чинити, Григорію, я розлюблю вас! — рум'янець залив не лише обличчя, але й лебедину шию красуні. Воронова грива її волосся, вільна від заколок і гребнів, здавалося, от-от злетить над плечима двома чорними крилами.

— А хіба ви мене любите? — здивувався Сковорода. Про себе він зауважив, що уперше бачить, щоб молода жінка так червоніла.

— Я хочу, щоби ви мене правильно зрозуміли, — Констанца наблизилась до нього, так що він крізь сорочку відчув гарячкове тремтіння її тіла. — Я не куртизанка й не гетера, як ви собі нафантазували… Мовчіть!

— Але… — спробувала заперечити «природня людина».

— Мовчіть, кажу вам! — кволе заперечення було придушене у зародку. — Я не зраджую моєму чоловікові з чоловіками. А вшановувати Венеру з красивими жінками пристойним товариством зрадою не вважається. Я не зраджую чоловікові, хоча він вже два роки не розділяє зі мною ложа й був би не проти, аби я завела собі коханця. Або й цілий загін коханців. Йому було би так зручніше. Але я маю принципи.

— Ще маєте Ліду.

— Так, — крильця калабрійського носа Констанци напнулися, як вітрила піратського шлюпа перед атакою. — Маю Ліду. Маю її так, як мені заманеться. Так, як не підкаже вам ваша вбога уява. Я кохаю Ліду. Вона — моє «живе срібло». Вона — ртуть, а я — сірка. Ми зливаємося з нею в одну полум'яну цілісність, як ці два елементи у реторті алхіміка зливаються, утворюючи Філософського Меркурія. Проте я також можу покохати і вас, Григорію. Можу, не дивіться на мене так! Можу! Але тільки не тоді, коли ви мурмочете щось святенницьке про «принижене серце» і «осяяння». Вам не пасує філософія хробака. Я бачу в вас природний потенціал героя. Потенціал народного трибуна. Потенціал Брута і Демосфена. Ваш лідер Orlyk нині потребує таких як ви. Наближається вирішальний час всеєвропейської битви за вольність. Всі народи від океану до східних степів повстануть проти тиранів, мракобісів і обскурантів. Чи вам байдужа доля вашої Батьківщини?

— Не байдужа, зовсім ні. Але ж є вища Вітчизна у чертогах Отця Небесного.

— Геть з моїх очей! — просичала Констанца, показуючи рукою на двері. — Ви мене розчарували.

— Прошу вибачити мене, вбогого, — сумно посміхнувся Григорій. — Вибачте також за те, що не потрафлю сьогодні віддати вам цього одягу…

— Ге-е-еть!

У тому крику Сковороді раптом почулося щось знайоме. «Це ж так виганяв мене зі Львова демон, що сидів у тілі юнака!» — згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.

«Ліда — ртуть, а я сірка!» — згадав він слова Констанци. В тих книжках, з яких він починав своє осягнення світу, сірка твердо асоціювалася з пеклом та його хазяїном.

Виходячи з будинку на вулицю Отців Тринітаріїв, Сковорода прочитав Ісусову молитву й тричі перехрестився.

Павло Вигилярний вже давно не мандрував горами й невдовзі відчув, що не встигає за старшим братом. Йому випало нести у наплічнику воду, пакунок з бутербродами і один з канделябрів. Вантаж не виглядав на критичний, проте вже на п'ятому кілометрі блукання гірськими стежками його спина під наплічником стала геть мокрою, а в колінах і гомілках замешкав нав'язливий біль.

— Далеко ще? — спитав він, коли почав відставати.

— Неблизько. Стомився?

— Та є трохи.

— Давай зупинимось на хвилину, — раптом запропонував старший. — А то, бачу, ти вже з дихання збився. Відпочинь.

— Ну, о'кей, — молодший дещо здивовано подивився на «карпатського есквайра». Наскільки він знав свого брата, вдачі Олександра Петровича не були притаманні спалахи співчуття до слабших та відстаючих.

Вони сіли на обдертий до гладкого стовбур поваленої ялинки і зволожили горло водою.

— Ти на мене обідився, — чи то запитав, чи то констатував старший.

— Ні, не образився.

— Обідився, я ж бачу.

— Та кажу ж тобі: ні.

— Обідився, обідився, — примружився Олександр Петрович. — Жаба тебе душить, що маєш віддати мені сорок процентів.

— Я тобі чесно сказав, Сашо, що не вважаю такий розподіл відсотків справедливим, але ж ми з тобою — одна родина. Я не буду кіпішувати. Нехай буде сорок.

— Обідився… — зітхнув старший.

Запала мовчанка.

— Ти нічого не помітив? — раптом запитав Олександр Петрович, вдивляючись у коротку лісову перспективу, де колонада дзвінких серпневих дерев спиралася на лабіринт переплетених сірих коренів.

— Ні, а що? — Павлові передалося занепокоєння старшого.

— Та ні, почудилося, — махнув рукою «карпатський есквайр». — Ну що, трохи відпочив?

— Скільки ще йти?

— За сусідньою горою. Ти хоч запам'ятовуєш, як ми йдемо?

— Не дуже, — признався молодший. — Ці всі повороти — вони ж однакові.

— Це лише так здається. Нічого, — запевнив старший. — Я тобі потім на карті все поясню, нічого там надто мудрого немає.

— Так що тобі там почудилося?

— Звук.

— Який?

— Коли у тиху погоду суха гілка під ногою зламається, то такий звук, як постріл. За кілометр чути.

— Я не чув.

— Я колись теж не чув. В місті вуха мохом заростають. Але тут тепер туристів повно.

— А там, куди ми з тобою йдемо?

— Будемо сподіватися, що немає.

Григорій продав сюртук (ночі були теплими), зірвав металеві прикраси з башмаків, навмисно забруднив панський одяг пряженим корком і швидко став своїм у компанії волоцюг, які жили у районі Дорсадуро, на березі брудного каналу, назви якого він так ніколи й не довідався. Єдиною річчю, яка не потребувала жодної трансформації, була його потерта школярська торба. Перетворення пристойно вдягненого іноземця на місцевого драня відбулося настільки легко, що він і сам здивувався.

«Певно, печерські угодники дарують мені таку невпертість у прощаннях з непотрібними речами і примарними зручностями світу сього», — вирішив Сковорода і возніс вдячну молитву до собору спочилих у Бозі святих Печерської лаври.

Того ранку Сковорода шукав біля порту вибракувану перекупниками рибу. Раптом хтось сильно штурханув його в спину. Він ледве не впав з високого парапету на замоховілі камені причальних «биків». Проте ще більшою несподіванкою для нього стало те, що він почув за мить після потужного стусана.

— Бог у поміч, земляче! — пролунав хрипкий бас. Вітання було проказане чистісінькою черкаською говіркою.

Григорій рвучко озирнувся. За його спиною стояв здоровенний рудобородий пірат у круглому капелюсі того штибу, який в Україні називали «шведським». У проріджених пригодами зубах пірат міцно тримав коротку люльку з чорного дерева.

— І вам Боже помагай, — привітався, на всяк випадок займаючи позицію, яка була б зручною для бійки.

— Ти мене не страшися, Грицю, — пророкотав пірат, побачивши його маневр. — Я тебе, чоловіче, вже тиждень шукаю. Та й не я один. Добре ж ти замаскувався. Молодець.

— А за яким таким добром я вам здався? Звідки мене знаєте? Й хто ви такий?

— Тобі вітання від Татуся Прота.

— Спасибі, — промурмотів Григорій, заскочений тим, як несподівано, з глибокого мороку забуття, воскресло його шпигунське призначення. — Як ся має пан Духніч?

— Ліпше за тебе, — засміявся пірат і стишив голос. — Але годі про того павука. Ми всі просто у захваті від того, як тобі вдалося обійти тутешніх інквізиторів. Це ж треба! Такий собі з вигляду пришелепок, а обвів навколо пальця самого Щура Кондульмеро.

— Я не розумію… — почав Григорій.

— Зараз зрозумієш, — пообіцяв пірат. — Але давай спочатку відійдемо до надійнішого місця. А то я бачу, що твої смердючі приятелі вже нашорошили вуха.

Вони відійшли подалі від рибного причалу, до гострого рогу фортечних мурів, що спиралися на скелю і величезні брили штучного берега. Тут нещадно палило сонце, але навколо не вешталися волоцюги й простір на всі боки добре проглядався. Те, що їх можуть побачити з боку Джудекки[59], як зрозумів Григорій, пірата анітрохи не хвилювало.

— Ти ж, напевне, ще не знаєш, що твою патронесу арештували, — почав пірат, зручно вмощуючись на теплій брилі.

— Констанцу?

— Так, Грицю, фармазонку і чорнокнижницю Констанцу Тома. Її чоловіка, до речі, також, але потім його випустили. Арештував їх гранд-месір. Так називають офіційного виконавця рішень трибуналу. Знаєш, що найцікавіше: це все сталося за кілька годин після того, як ти втік з її лігва. Чуйку маєш чи щось таке?

— А за що її?

— У Венеції фармазони поза законом. Проте, головною причиною такої поспішливості був, наскільки нам відомо, саме ти.

— «Нам»? А хто такі «ви»?

— Слухай, чоловіче, зі мною не треба гратися у телепня. Ми — це Таємна канцелярія Її Величності імператриці Єлизавети Петрівни. Чи ти вже забув, з ким маєш справу?

— І багато вас тут?

— Скільки треба.

— Її потрібно звільнити.

— Кого?

— Я кажу вам, що Констанцу треба звільнити за будь-яку ціну. Інакше я в жодний спосіб не зможу зустрітися з Орликом.

— Он як… — похитав рудою бородою пірат. — Наші думають, що Орлик вже не суне сюди свого носа. Арешт банкірші розворушив усю масонерію.

— Вона мені влаштує зустріч із ним де завгодно. У Римі, у Парижі. Чи вам вже не треба, щоби я з ним зустрівся? Щоби дізнався про його наміри?

— Треба. Ще й як.

— Щось сталося?

— Так.

— Що саме?

— А це вже тобі не я буду розповідати.

— Якщо вам дійсно потрібна ця зустріч, то ви маєте звільнити Констанцу.

— Це неможливо. З нею, здається, все дуже зле. Вона у пазурях Священного трибуналу. Ми ж не будемо, чоловіче, заради якоїсь там фармазонської відьми штурмувати цілий Палац Дожів. Сам поміркуй.

— Як собі знаєте. Але без її підтримки та зв'язків сам я нічого у цій справі не вартий. В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських паролів. Мене й на гарматний постріл не допустять до Орлика. Він полковник, дигнитарій, конфідент короля Людовіка, а я хто? Нужник, голосраченко.

— Ти був голосраченком, а тепер ти людина на царській службі, — нагадав пірат. — Не панікуй, Грицю. Не з такими ще оказіями раду собі давали. Щось придумаємо.

— Швидше думайте.

— Швидко лише кошаки з мамки вилазять. А тут справи поважні, потребують рекогносцировки. За тиждень до Венеції прибуде турецький корабель, а на ньому наше з тобою начальство. От воно й буде міркувати, вирішувати, наряди роздавати. А ми з тобою — дрібнота, тут ти правий. Ми начільним про все доповідатимемо, а потім їхні наряди виконуватимемо. Зрозумів? У нас дисциплінія. Чував таке слово, земляче?

— Чував, чував… А якщо її до того часу закатують?

— Не бійся, не закатують. Тутешня інквізиція нікуди не спішить і справи свої швидко не робить. Вони й тебе проґавили, бо, бач, тутешні писарчуки цілих дві доби не могли розшифрувати гарячого листа. У Петербурзі за таке нехлюйство Нікіта Юрійович[60] усіх приказних заслав би до Сибіру. А тут, земляче, не ті порядки. Ліниві всі вони тут, розбещені, сієсти усілякі собі роблять, лише б подовше поспати. Одне слово — гондольники. Біди не знають.

— А що то був за лист?

— З Трієсту, кажуть. По твою душу, земляче, його послали… Але, бачу, щось тобі, Грицю, моцно небайдуже до тієї Констанци. Любка твоя, чи що?

— Ні. Я лише за справу турбуюся.

— Так я тобі й повірив. Авантажна краля?

— Вона чільна масонка. Особисто знайома з Орликом. Колись була його амантою, — несподівано навіть для себе збрехав Сковорода. Й відразу злякався: чи не видасть його власне обличчя.

Проте пірат ніяк не зреагував на таке повідомлення. Він мовив:

— Потім про це побалакаємо. Зараз, Грицю, ти підеш зі мною. Треба буде тебе надійно сховати.

Того ж спекотного травневого дня на аудієнцію до інквізитора Кондульмеро напросився абат Мартіні. В Республіці Святого Марка ця людина напівофіційно представляла інтереси Верховної і священної Конгрегації Римської і Вселенської інквізиції. Тієї інквізиції, яку у Венеції називали «чорною»[61]. Проте, окрім цього факту, про абата Мартіні ніхто нічого конкретного сказати не міг. Він був привітною і лагідною людиною, мало цікавився політичними справами Республіки, нечасто відвідував кардинала-патріарха і проводив свої дні у скромній двоповерховій резиденції біля каналу делле Наві, вікна якої тримали і вдень і вночі зачиненими. Вхід до резиденції пильно сторожив здоровенний німий монах з білим емальованим хрестом на грудях. Іноді абата бачили у Публічних садах поряд з Арсеналом. Невисокий, зсутулений і неквапний, він прогулювався, спираючись на лакований ціпок, увінчаний срібним зображенням черепа.

Кондульмеро щиро здивувався, коли секретар доповів йому про візит абата Мартіні.

«А цьому крукові чого від мене треба?» — невідомо кого подумки запитав інквізитор. Він підвівся й вийшов з-за столу, щоби гідно привітати уповноважену духовну особу. Після арешту Констанци Тома кількість відвідувачів у кабінетах посадовців Священного трибуналу відчутно зросла, але от кого-кого, а тихомирного монсеньйора Мартіні Кондульмеро побачити аж ніяк не сподівався. Очікуючи появи візитера, інквізитор поправив масивний золотий ланцюг, що прикрашав його груди, та розправив зморшки на пишній червоній мантії, якою Республіка вшанувала його високе призначення.

— Pax vobis! Щиро радий бачити вашу милість, — інквізитор привітався першим, демонструючи свою повагу як до віку абата, так і до престолу Римського понтифіка, котрий — як би там не було — представляв цей невиразний попик.

— Благословення Боже на вас і на ці стіни, filius meus[62], — тихо прошепотів Мартіні.

Він притулив свій ціпок до старовинного чорного бюра і присів на краєчок крісла, яке секретар завбачливо поставив у центрі кімнати. Кондульмеро зайняв троноподібний стілець, декорований у суворому ренесансному стилі, який стояв у цьому кабінеті від незапам'ятних часів.

— Слухаю Вас, святий отче, — з обличчя інквізитора не сходила привітна усмішка.

— Сину мій, сумні і недобрі справи привели мене до вашої милості, — почав абат, ні на йоту не підвищуючи голосу. — Вам безперечно відомо, що сили, які вийшли з глибин пекла, побільшили свою руйнівну діяльність у всьому відомому нам світі. На жаль, Республіка не стала тим спасенним ковчегом, у якому добрі вівці Христового стада можуть почувати себе у безпеці.

— Ми не дамо силам темряви запанувати на землі святого Марка, — запевнив старого Кондульмеро. — Для того й існують Рада десяти і Священний трибунал.

— Так, звичайно, — ледь кивнув головою Мартіні. — Але тепер ми зіткнулися з такими підривними явищами, котрі раніше не були відомі. Котрих раніше взагалі не існувало. Це ті нові форми зла, які породжені недалекоглядністю теперішніх монархів та філософськими хитаннями нашої доби. Відповідно, нові сильні трунки, виготовлені у пекельних кухнях, вимагають сильніших протиотрут. А ми все ще діємо за правилами, які були ефективними за доби Тридентського собору. Диявол є потужним рушієм форм, він постійно перевдягає свою брехню у нові красиві і привабливі плаття. А ми з вами шукаємо його прислужників, одягнених у старосвітські хламиди. Ми постійно відстаємо від злих овочів його вигадливості. Про це колись далекоглядно згадував святий Атаназій у посланні до єпископів Єгипту і Лівії: «Якби великий демон диявол з'явився нам у вигляді змія, дракона або ж лева, був би він відкинутий всіма, але він кожного разу надягає нові маски, все більш привабливі і захоплюючі».

— Згоден з вами. Проте що саме ви пропонуєте, святий отче?

— Об'єднати зусилля Республіки і Церкви у вивченні новітньої небезпеки. Ворога треба ретельно і всебічно вивчити. Ретельно вивчена отрута швидко стає переможеною отрутою.

— Якого саме ворога ви маєте на увазі? — уточнив інквізитор, а сам подумав:

«Щось цей застійний тарган постійно згадує про отрути. Може, в нього така спеціалізація?».

— Ви, сину мій, дуже добре знаєте його ім'я.

— Ім'я князя світу сього?

— Мова не про диявола, а про одну з його земних армій.

— Маєте на увазі масонерію?

— Так, — це було перше слово, яке абат вимовив більш-менш голосно. Від необхідності прислухатися до його мурмотіння у Кондульмеро вже почала боліти голова.

— Ми досліджуємо це вчення, — запевнив інквізитор. — Ми вже маємо детальні описання їхніх ритуалів, знаків ступенів посвяти і списки лож.

— Це надзвичайно поверхові знання, сину мій, — похитав головою Мартіні. — Невже ви направду вважаєте, що можна, скажімо, зрозуміти таємниці Святої Церкви, якщо мати лише описання святої літургії, перелік канонічних відзнак ієрархів і списки парафій? У Церкві є десятки поважних чинних архиєреїв, які так само далекі від її справжніх святих таємниць, як і, скажімо, старенька неписьменна парафіянка, котра зараз молиться у Сан-Джіорджіо Маджіоре за здоров'я своїх дітей і онуків.

— Ви навели сильний аргумент на користь ілюзорності наших знань про масонів, — погодився інквізитор. — Може, святий отче, ви знаєте про них більше?

— Можливо, сину мій.

— Можливо?

— Донедавна я випереджав вас у глибині проникнення до справжніх, а не вигаданих масонських таємниць. Мої агенти ще три роки тому увійшли до масонських структур і висвітили зсередини вузлища їхньої огидної павутини. Але тепер Господь подарував вам можливість ще глибшого проникнення.

— Ви, отче, маєте на увазі арешт Констанци Тома?

— Так. Ви арештували її, вітаю. Проте, здається, ви ще й досі не розумієте, яка велика і цінна риба потрапила до ваших тенет.

— Дарма ви так вважаєте, отче. Ми вже знаємо, що вона є секретарем-підмайстром змішаної трієстської ложі «Марк Аврелій» і що саме вона відповідала там за секретну переписку з масонами всієї Європи. Отже, їй відомі таємні шифри, імена секретарів усіх європейських лож та політичні приготування масонських змовників, які інтригували проти країн, що протистоять франко-пруському союзу. Вона не лише чорнокнижниця, але й чільна шпигунка. Мене попередили, що вона отримала доручення вивідати кількість озброєнь в арсеналах Республіки.

— Повірте, сину мій, то лише мала частина з того, на що здатна ця жінка. Або краще сказати: це пекельне чудовисько у жіночій подобі. Щодо її поінформованості у масонських справах, то, повірте мені, вона є вищою за все, що ви можете уявити.

— Ви знаєте про неї щось таке, чого не знаю я?

— Так.

— Що саме?

— Сину мій, я поки що скажу вам лише те, що дозволить вам більш тверезо подивитись на впіймане вами чудовисько. Констанца Тома, комунікуючи з іншими масонськими кублами, підписувала листи псевдонімом «Епоніна». Вам це про щось каже?

— Якби ви мені пояснили, святий отче, я був би вам щиро вдячний.

— Це ім'я історичної особи, яка жила в часи Веспасіана[63]. Так звали дружину древнього галла Цивіліса, яка разом з ним — на рівних, прошу зауважити! — очолювала криваве повстання проти римлян. Коли імператор придушив повстання, Епоніна разом із чоловіком дев'ять років переховувались у печері, аж поки це подружжя інсургентів не знайшли й не стратили. Те, що ця жінка обрала собі саме цей псевдонім, а не інший, свідчить не лише про її повне усвідомлення самої себе як керівника майбутньої революції, задуманої темними силами проти Церкви та основ державного ладу, а й про готовність іти до кінця, незважаючи на жодні втрати і перешкоди.

— Я візьму це до уваги. Дякую.

— Це лише маленька крихта з тих знань, які мені вдалося зібрати та впорядкувати.

— Республіка буде вдячна вам, святий отче, якщо ви поділитесь із нами своїми неосяжними знаннями, — Кондульмеро вклав в останні слова дещицю іронії, але настільки дрібну, що лише людина, яка пройшла єзуїтський вишкіл, змогла б її відчути.

— Думаю, що тут був би доречним взаємовигідний обмін. Я повідомлю вам, кого насправді ви тримаєте під дахом Палацу Дожів, назву вам імена тих італійців, які входять до таємного ареопагу, що керує всіма ложами, а ви, зі свого боку, назвете мені ім'я вашого конфідента в Трієсті, завдяки якому ви арештували цю жінку. І ще одне. Після того як ви припините допитувати Тома, ви не доручите її подальшу долю комісарам імперського суду, а віддасте її мені. Можливо, на перший погляд, такий обмін видасться вам нерівноцінним. Але, повірте, сину мій, у підсумку Республіка виграє. А вам особисто обіцяна прихильна аудієнція у Найсвятішого Отця в Римі, папський орден і єпископський перстень у перспективі.

— Ким обіцяна? — уточнив інквізитор, який не зміг приховати зацікавлення. На вилицях його вгодованого обличчя проступили червонуваті плями.

— Я тут від імені секретаря Конгрегації кардинала Томмазо Руффо.

— Святий отче, уклінно дякую вам і Його Екселенції за обіцянки, але ж ця жінка є підданицею імператриці Марії-Терезії. До мене позавчора приходив австрійський посол з вимогою негайно передати Констанцу Тома представникам імперської влади. Він вів себе виклично, навіть примусив мене виправдовуватися. Поки що ситуація контрольована і Рада десяти на моєму боці. Проте, якщо ці вимоги будуть озвучені Віднем у формі офіційної ноти (а до того, наскільки я розумію, все йде), Республіка не наважиться ризикувати ані своїм нейтралітетом, ані добрим сусідством з імперією. За моїми даними, чоловікові Констанци протегують віце-канцлер граф Колоредо і князь Орсіні. А ці достойники мають значний вплив при теперішньому дворі. Імператор Франц, до речі, також користується послугами тої банківської синдикалії, до верхівки якої належить Генріх Тома. Між іншим, я наголошую: це секретна інформація. Лише з найщирішої поваги до вас, святий отче, я розповідаю вам такі конфіденційні речі.

— Це пусте, — крижана посмішка набігла на обличчя абата. — Відьми і чорнокнижники від часів святого Домініка перебували й перебувають під виключною юрисдикцією церковного правосуддя. Імператриця є ревною християнкою і завжди дослухається до думки Святого Престолу. Марія-Терезія не стане чинити нам жодного спротиву в цій справі. Імперією править вона, а не Франц і не Колоредо.

— Здається, нещодавно ви згадували «недалекоглядність теперішніх монархів»?

— Я не мав на увазі теперішніх Габсбургів.

«Він зробив наголос на слові «теперішніх», — зауважив інквізитор. — Йому десь років шістдесят, отже він має пам'ятати війну тисяча сімсот восьмого року між імператором Йозефом Габсбургом і папою Климентом Одинадцятим. У цих чорних круків добра пам'ять, проте, прости мені Боже, навіщо вона їм, якщо вони не вміють і не хочуть вчитися на власних помилках».

— Будемо сподіватися, святий отче, що ви праві, — Кондульмеро підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Він був реальним політиком, тримав руку на пульсі континентальної дипломатії і розумів, що абат відстав у своєму баченні європейських справ, як мінімум, на чверть століття.

«Проте він може виявитись розумнішим, аніж здається. Він також політик, як і я. Ми кажемо і робимо те, що мусимо казати і робити, — подумки посміхнувся Кондульмеро. — Добре, що старий крук не згадав, що сам дож П'єтро Грімані, людина, яка займає вищу посаду у Республіці, має за доброго приятеля (якщо не друга) англійського резидента Джозефа Сміта, знаного масона. Чи, може, це він і мав на увазі дожа, коли говорив про «недалекоглядність монархів»? Але дож не монарх… А якщо він казав про «монархів» у широкому розумінні, враховуючи всіх перших державних персон? — припустив інквізитор. — Тьху! Сам чорт копито зломить. Треба визнати: папських нишпорок навчено хитрих натяків».

Коли секретар провів Мартіні до Королівських воріт і повернувся, інквізитор запитав його:

— Тіто, що там з Тома?

— Мовчить, монсеньйоре, і відвертається до стіни, коли ми входимо до її камери. Дуже горда й зарозуміла сеньйора. Можна подумати, що її чоловік не лихвар, а цілий імперський граф. Але ж, правду кажучи, ми за неї по-справжньому ще не бралися. Ми лише ввічливо запитали її від імені державних обвинувачів, хто саме доручив їй збирати відомості про військові озброєння Республіки і де саме сховався той суб'єкт, з яким Тома приїхали до Венеції.

— Вона не відповіла?

— Не промовила жодного слова.

— Хтось за весь цей час намагався зв'язатися з нею?

— Її чоловік висловив бажання передати їй їжу, вино, одяг та засоби для догляду за тілом. Цілий день сидів у кареті під нашими вікнами, чекав. Ми йому категорично відмовили. А, забув сказати, монсеньйоре: лихвар намагався через свого кучера передати золото наглядачеві Прімескі. Той не взяв і доповів мені.

— Ви вчинили далекоглядно, Тіто, коли відмовились передавати їжу і речі. Дуже й дуже далекоглядно. Я думаю, що Генріх Тома і далі намагатиметься підкупити наглядачів. Вони надійні? Встоять перед спокусою? Пам'ятаєте ту минулорічну історію?

— Надійні, ваша милість. Але, задля певності, молодший секретар здійснює ретельний обшук кожного разу, коли вони заходять до арештованої і виходять від неї. Біля камери цілодобово чергують наші люди.

— Вона надійно ізольована від решти в'язнів?

— Так, ваша милість. Ми відселили всіх, кого утримували в сусідніх камерах.

— Їй дають лише воду і хліб?

— Так, ваша милість.

— Нехай поки що посидить на одній воді. Може тоді в неї поменшає гордості. Й не послаблюйте контролю за наглядачами. Щось підказує мені, Тіто, що її спробують отруїти.

Полковник Орлик дивився, як ціла хмара голубів злетіла з площі перед фасадом Дуомо. На якусь мить йому здалося, що разом із птахами до неба злетіли білі хоругви, що майоріли над дверима собору. Це був поганий знак. Вже третю добу його переслідували погані знаки. І погані звістки.

— Тобі не можна їхати до Венеції, брате, — ніби прочитав його думки старий приятель Жан Гіляс, лейтенант інфантерії й (за межами профанного світу) майстер масонської ложі «До трьох пеліканів». — Навіть конвент[64] італійці переносять з Равенни до Сан-Маріно, подалі від Венеції.

— А чому саме до Сан-Маріно?

— Там міцні ложі і влада до нас прихильна. А, окрім того, санмаринці все ще не забули окупації військами кардинала Альберноні[65]. Вони скрегочуть зубами, лише зачувши ім'я папи Бенедикта чи когось з його курії. Єзуїти повтікали звідти ще сто років тому.

— До Венеції не можна, тут залишатися не можна, через Тоскану їхати не можна, — Орлик відійшов від вікна, схилився над розстеленою на столі мапою. — Ще й ці кляті австріяки…

— Можна плисти морем. Спочатку до Мальти, а потім…

— До Порти? Я і в турках, друже мій Жане, нині не впевнений. У Константинопіль скоро прибуде новопризначений московський резидент Обрєсков, а турки завжди раді втішити свіжого московита зі свіжою казною. Особливо, якщо Дезальєр[66] дивитиметься на все крізь пальці. Все змінюється на гірше, брате.

— Ти все-таки вважаєш, що Кауніцу врешті-решт вдасться створити оту неприродну франко-австро-московську коаліцію? Щось сумнівно мені, Григоре.

— Брате, врахуй те, що всі європейські монархи більше за чорта бояться Фрідріха Пруського. Його сила швидко зростає. Він молодий та завзятий і мріє стати новим Олександром. Це нервує навіть Мсьє[67]. Він, зрозуміло, клянеться Фрідріхові у вічній дружбі, але в Оленячому парку радиться з Кауніцем. Жане, я печінкою відчуваю, що вони створять коаліцію. Якщо не створять, то Фрідріх розіб'є їх поодинці. Ще трохи, Жане, ще трохи, і галльський півень кукурікатиме разом із габсбурзьким орлом. А цариця бігтиме туди, куди порадять їй австріяки.

Орлик сів на канапу. Біля неї стояв дорогоцінний мармуровий столик із шахами. Кілька хвилин дивився на двоколірну дошку. Йому привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики. Білий ферзь (Фрідріх) націлився на чорного слона (Австрію), а шляхетний білий король (Людовік) був затиснутий між чорними пішаками (дрібними німецькими князівствами) і турою (Англією). А за вигнутою спиною чорного коня (польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

«І я десь там, між отих ніким не захищених білих пішаків», — подумки зло посміхнувся Орлик і позмітав шахи на підлогу.

Звістка про смерть коронного гетьмана Потоцького застала полковника Орлика у Генуї. Потужний білий слон впав із континентальної шахової дошки. На зміну старому друзяці Юзефу пророчили Браницького, але це нічого не змінювало: профранцузька партія у Польщі залишилась без голови. У Швеції старий монарх почив у Бозі ще в березні, а на його трон (на радість цариці Єлизаветі) зійшов пустоголовий любитель парадів. Відомості з Порти також не втішали. Султан Махмуд з роками ставав все лякливішим і підозрілішим. А по праву руку від нього, на вишитих золотом подушках, сидять вже не войовничі візири з роду Сейїдів, а продажний інтриган Мехмед Дівітдир, який не любить війни. Зате він охоче візьме царське золото і тих соболів, яких везе Обрєсков. Нарешті, з Криму повідомляли, що ті виплекані Орликом зародки порозуміння, які почали були зростати поміж татарами і Січчю, тепер знищені новою хвилею прикордонних сутичок, пограбувань і насильств.

Успіхи при дворі Людовіка австрійського пролази Кауніца могли забити останній цвях у труну майбутньої української вольності. Якщо Париж і Петербург увійдуть до омріяної Віднем антипруської коаліції, то всі плани розсипляться вщент. Усі ті плани, які три з половиною десятиліття він плекав спочатку з батьком, гетьманом Пилипом Орликом, а потім із принцом Конті у Secret du roi[68] та масонських ложах.

Ще якихось десять років тому, після фактичної поразки Росії у війні з турками, все виглядало більш обнадійливо. Віяли свіжі вітри і перспектива здавалася якщо не безхмарною, то принаймні не штормовою. Тоді на Чорному морі не лишилося жодного російського військового корабля. У Марселі таємно готували флот для підтримки кримського хана і козацького повстання. Влада у Петербурзі належала слабким і бездарним брауншвейгцям, що боялися заколотів, чаклунів і власної тіні. Мініхові було не до Украйни: він влаштовував на казенні посади своїх численних родичів і замовляв у ревельських кравців мундир генералісимуса. Українські полковники, відчувши послаблення ярма, один поперед одним слали до нього, гетьманича Орлика, своїх довірених. У Михайлівському монастирі таємно від фіскалів Малоросійської колегії правили служби Божі за його здоров'я і перемогу його зброї. Якби тоді ломбардійці й невдячний Лещинський позичили йому золота для військової експедиції! Якби…

— Вертаємось до Генуї й звідти пливемо на Мальту! — вирішив він. — Нехай веде нас і через нас виповнюється незбагненна Божа воля!

— Ось і дійшли, — констатував Олександр Петрович, зупиняючись перед брунатною скелею, ребрами якої стікала лінива підземна волога.

— Прикольне місце, — озирнувся навколо себе молодший. — Дивися, он та скеля — чистий тобі гоблін. З квадратною головою. Це місце має назву?

— Має. Відьминим лазом називають.

— А чому так?

— Старі люди кажуть, що за давніх часів тут молодим відьмам влаштовували випробування. Обмазували з ніг до голови вовчою кров'ю і вони при повному місяці бігли до Несамовитого озера ту кров змивати. А потім назад, до цього от камінчика, — старший поплескав скелю долонею. — Яку із тих молодок не з'їдали хижі звіри і не забирала до себе озерна нечисть, ту приймали до відьомського трудового колективу.

— І далеко те озеро?

— Тобі — години три йти. А відьми, думаю, добігали швидше.

— Вірю, — кивнув головою Павло. — Голою в горах не дуже комфортно.

Його уява намалювала прадавні Карпати: дикі, порослі могутнім лісом — і чорноволосу чаклунку, котра біжить до гиблого озера — страшна і прекрасна, збуджена священними напоями і смертельною небезпекою. А змішана з її потом кров молодої вовчиці стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.

— Давай бутерброди, братело, обідати будемо, — старший відірвав його від еротичних фантазій.

— Ти ж казав, що ми вже дійшли.

— Дійшли.

— Так давай спочатку справу зробимо.

— Зачекай, не спіши.

— Чого чекати?

— Розумієш, — Олександр Петрович примружився, оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори. — Не дає мені спокою той хрускіт. Посидимо, поїмо. А за одним разом подивимося і послухаємо. Раптом хтось з'явиться.

— Навіть так… — молодший також прикипів очима до залісовілого гірського пасма, з якого Відьмин лаз можна було роздивитися, як на долоні. — Навіщо ж тоді ми це місце попалили? Тупо якось.

— Нічого ми не попалили. Поки що. Місце це відоме, туристів сюди водять. Але тут можна місяць ходити й не знайти тайника.

— Бункер якийсь?

— Крутіше, братело, крутіше! — розсміявся «карпатський есквайр», розстелюючи на пласкій брилі церату. — Ти поки що розслабляйся. Зараз пива вип'ємо, закусимо, нехай вороги — якщо вони десь тут шлиндають — упевняться, що ми модно і правильно відпочиваємо.

— А хто ті «вороги», як думаєш?

— Хто, питаєш, — старший відкоркував пляшку, щиро, зі смаком, ковтнув холодного пива. — В мене наразі є дві версії. Перша — хтось із моїх сусідів сильно зацікавився нашим походом у гори. Так зацікавився, що йде, сарака, за нами аж від самого Яремчого. Є тут, серед місцевих, такі, прости Господи, природжені пінкертони, що їх іноді вбити хочеться… — він вдруге приклався до пляшки. — Смачне пивко! Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс… Смачне? Я ж казав!.. Так-от, є ще й друга версія. Вона, скажу тобі, стрьомніша. Не виключено, що ті бандюки, які пришили професора, могли тебе зацинкувати і приїхати за тобою сюди. Якщо так, то у нас, братело, проблеми.

Деякий час вони обідали мовчки, прислухаючись до навколишніх звуків. Над нагрітим очіллям скелі дзижчала важка серпнева комашня, сірі білки зістрибували з кривої сосни і з безпечної відстані уважно спостерігали за трапезою братів Вигилярних.

— Я от що, Павляне, хотів тебе запитати, — перервав мовчанку старший. — Ти мені поясни, яке відношення мають оті всі цацки, — він скосив оком на рюкзаки, — до Сковороди. Я людина далека від історії, літератури. Може, чогось не розумію. Напевне не розумію. Про Сковороду я у школі вчив, пам'ятаю, що жив колись такий, дуже розумний, любив мандри, ненавидів багатіїв та зажерливих попів. Написав вірш «Кожному городу нрав і права». Ми його напам'ять вчили. Про те, що кожного гонить свій біс. Вчителька Анна Петрівна казала нам, що він був сильно не від світу сього, відповідно, потерпав за правду-матку від різних кривдників. Що до своєї хати і до сім'ї так і не доробився, все життя бомжував Україною. А тут бачу: срібло, гравюра, та ще й ідолище це дерев'яне… Щось воно між собою не в'яжеться. Він що, язичником був?

— Ні, православним.

— Так поясни мені, темному, яким це боком усі ці речі пов'язані зі Сковородою.

— Не знаю.

— Отакої… — старший акуратно поскладав сміття до пластикового пакету. — А я думав, що ти у темі.

— Я вже міркував над цим. Ну, скажімо, з гравюрою більш-менш ясно. Вона перемальована, можливо навіть рукою самого Григорія Савича, зі збірки містичних емблем. На ній, наскільки я розумію, зображено одне із наріжних понять алхімії — Андрогіна, з'єднання ртуті і сірки, як основу для подальшого виробництва філософського каменю.

— Алхімія — антинаукове вчення.

— Це тобі також Анна Петрівна розповідала?

— Ні, Валентина Сергіївна. Вона у нашій школі хімію викладала. Сувора була жінка. Мені за бензольні кільця двійку поставила.

— Ця сувора жінка виклала тобі спотворене поняття про алхімію. За часів Сковороди алхімія давно вже втратила ознаки вчення про властивості речовин. У вісімнадцятому столітті вона була вже чимось середнім між самобутньою філософією і символічним викладом метафізики. Її переплели з кабалою, Таро та іншими окультними системами.

— От і виходить, братело, що нічого Валентина Сергіївна не спотворила. Кабала, Таро… Антинаукова маячня.

— Філософія, Сашо.

— Філософія — предмет темний, — «карпатський есквайр» відкинувся на спину і заклав руки за голову. — Філософи не перевіряють своїх висновків експериментами. Відповідно, не можна зрозуміти, хто з тих філософів правий, а хто бреше. Все заплутане. Немає ясності. А там, де немає ясності, там немає і практичного застосування.

— А як вони можуть перевірити експериментом свої висновки, якщо філософія оперує такими предметами, як «суще», «буття», «час», «простір»? Як можна експериментувати з буттям або часом?

— Тоді нехай визнають свою філософію не науковою дисципліною. Наука, якщо ти ще пам'ятаєш, передбачає обов'язкову перевірку припущення експериментом. Той шлях пізнання, котрий не містить у собі стадії експерименту, не є наукою. А я, братело, інженер за освітою, звик вірити науці і відкидати усяку маячню. Наука досягла інших планет, створила телебачення, комп'ютери, мобільний зв'язок. А чого досягли філософи? Вічно гундосять: «я знаю, що нічого не знаю». Не поважаю.

— Телебачення і сотові телефони не зробили людей щасливими.

— Так вважають невдахи, — пирхнув Олександр Петрович. — Чому не зробили? Полегшили життя, розваг стало більше. Людям для щастя потрібні не філософські сумніви, а прості речі. Комфорт, розваги. Щоби добре працювати, треба добре розслаблятися. А ще ясно бачити що й до чого, де яка тема. Інакше, як людина зможе себе реалізувати? От я, до прикладу, щаслива людина, реалізована людина. Я спираюсь на науку, а не на якусь там темну кабалу. Я твердо стою на ногах і ясно бачу, що є головним, а що другорядним.

— Сковорода практикував інший різновид реалізації. Через інакшу ясність.

— Значить, теж був невдахою. Лузером. Ходив як бомж, хоча, як бачимо, сидів на цінностях. До речі, а що ти там хотів додати нового до вивчення Сковороди? З точки зору науки там і так все ясно як Божий день.

— Не все ясно, далеко не все… Але це, Сашо, не для цього місця дискусія. Якщо чесно, то я спочатку хотів написати порівняльні біографії Сковороди і Казанови…

— Казанови? Того самого, про якого фільм зняли?

— Того самого.

— Здурів чи що? — щиро здивувався старший. — Що спільного між Сковородою і тим фраєром? Над тобою довго сміялися?

— Ти не правий. Між ними багато спільного. Народилися і померли майже одночасно, все життя провели у мандрах і пошуках. Обидва мали добрий мистецький смак. Обох офіційна церква підозрювала у симпатії до єретичних вчень, і небезпідставно. Вони не створили сімей. Вправлялися у літературі. І ще багато спільних позицій. А щодо того, що сміялися… На моїй кафедрі принаймні ніхто не сміявся. Щоправда, мене й не підтримали…

— От, бачиш!

— Нормальна була тема, — примружився на сонце молодший. — Навіть не нормальна, а класна, крута, модна. Просто ти, братику, не розумієш. Компаративістика тепер в законі, багато хто працює над порівняльними темами.

— Я тобі зараз підкину ще одну модну тему для дослідження, — не змінюючи інтонації, повідомив йому Олександр Петрович. — Треба дослідити, що саме потрібно юним дівчатам біля Відьминого лазу?

— Яким ще дівчатам? — схопився, закрутив головою молодший.

— Не сіпайся, — порадив старший. — Я їх побачив ще три хвилини тому. Вони йдуть сюди зі сторони Чорногориці. Дві дівчини. Не маскуються. З маленькими наплічниками. Одягнені як звичайнісінькі туристки. До речі, вони симпатичні.

П'яту добу Григорій ховався на старому капері, пришвартованому до молу поблизу Местри. Судно, хоч і було зруйнованим, ще не втратило слідів свого бойового минулого. Його форштевень прикрашали аж три тарани, а рангоут був химерним гібридом бермудського та староіспанського різновидів[69].

Григорій натягнув одне із дірявих вітрил капера замість тента. Він цілими днями лежав у його затінку, витягнувшись на бугшприті, і курив люльку. Пірат-земляк іноді складав йому компанію. Під час перших спільних тютюнових ритуалів пірат конспірувався, проте згодом виявилося, що зовуть його Семеном і що свій рід він веде від реєстрового Івана Макогона, якому не вийшло передати дітям і онукам козацьких станових привілеїв.

На флот Семен потрапив шістнадцятилітнім і побував матросом на кількох кораблях третього і другого рангів. Потім отримав посаду купора — людини, яка згідно з російським морським статутом 1720 року відповідала за бочки з порохом та інші корабельні припаси. Під час данцигського походу купор Макогін проявив кмітливість у секретній справі, був помічений квартирмейстером Гончаровим і призначений фіскалом на «Святого Георгія». Такій блискучій кар'єрі сприяло те, що Семен у рідних Черкасах ходив до парафіяльної школи, знав слов'янське письмо, а в походах борзо вчився латини та іноземних мов.

— У нашій справі головне — мати чуйку! — казав Сковороді Семен. — Ти її маєш, з тебе вийшов би проникливий фіскал. Але, я бачу, ти твердо підеш по благочинній першпективі. Теж не зле. Можна й до архімандрита дослужитися.

Григорій не заперечував. Макогін був з тієї породи людей, переконання котрих втрачають здатність до змін ще у молодості. Натомість усі думки Григорія крутилися навколо Констанци, і це його самого дивувало.

Раніше його мислення ніколи так надовго не затримувалося ні на окремій жіночій персоні, ні на жіноцтві загалом. Ті дівчата, в яких закохувалися його однолітки у селі, відштовхували його своєю вузькою практичністю та цілковитим небажанням пізнавати щось за межами звичного світу, обмеженого найближчими селами та ярмарками. Коли він починав розмовляти з ними про дивовижні творіння Божі, сільські дівчата починали підсміюватися і перемигуватися між собою. Деякі з них простодушно вважали Григорія дурником, інші — більш проникливі — відчували, що його невситимо тягне до того особливого духовного світу, який, за переконаннями сільських людей, належав повністю до церковного наряду. Наймудріші з дівчат мріяли стати попівнами, але у рідному селі Григорія всі були переконані, що справжнього попа — солідного, товстого, з гучним голосом та єлейно-масним поглядом — із сина Савового радше не вийде. Голос у нього був гарний, сильний і з кліросу линув благопридатно. З цим очевидним фактом ніхто не міг сперечатися. Проте майбутньої парошої солідності у поставі та поведінці Григорія вперто не проглядалося. Він був аж надто допитливим юнаком, а сугуба допитливість у натурі, як казав мудрий козак Начитаний, є такою геть зарослою будяками стежиною, котра до любові старшин-начільників та до пошани посполитих людей веде-веде, але ніколи не приводить. Окрім того, Григорій полюбляв сперечатися зі старшими, не маючи для таких екзерсисів ані доречного чину, ані відповідних заслуг. Ця його риса прислужилася для остаточного вироку помісного собору сільських кумась: якщо, з Божою допомогою, сума з тюрмою й проминуть сина Сави Сковороди, то вже жодного сумніву бути не може у тому, що закінчить він яким-небудь зачуханим дяком, що пропадатиме у клопотах без рятівної старшинської протекції.

У Санкт-Петербурзі Григорій познайомився з жінками іншого типу. Від них виходила темна й небезпечна енергія хіті. Вони використовували свою привабливість і свій хитрий розум для здобуття партикулярної вищості у химерному столичному світі. Чоловіками і коханцями вони обирали переважно мужів військових — сильних, задерикуватих, схильних до дуельних вправ і гордого носіння красивих мундирів. Серед санкт-петербурзьких жінок траплялися навчені грамоті, деякі з них розуміли іноземними мовами і вважали себе неабиякими знавицями придворного політесу. Але з Григорієм вони майже не спілкувалися — сором'язливий півчий не мав жодного шансу на увагу цих примхливих, манірних і далекоглядних шукачок столичного щастя. Їхні простіші товарки викликали у сина Савового хіба що співчуття. Цим було аби заміж вийти. Будь за кого, проте бажано за людину, що має у столиці власну комірчину і заробляє більше сотні целкових річно.

На тлі усіх тих жіночих персон Констанца Тома сяяла, немов Пломеніюча зірка давніх містиків на темному небі недорослої до форм матерії. Тепер, коли Констанца опинилася у тюрмі, Григорій не знаходив в цій жінці жодного суттєвого ганджу, окрім, зрозуміло, оргіастичної розпусності, яку він зараховував до неминучих супутніх речей алхімічного світу. Надзвичайно розумна, блискуче освічена, втаємничена у речі метафізичні, дружина Генріха Тома, до того всього отримала від предків (чи, може, якихось незбагненних вищих Сил, міркував Григорій) надзвичайну й досконалу вроду. Таке поєднання талантів і природних дарів не могло бути випадковим. У персоні Констанци ясно проявилося таємниче і владне вище призначення. Його тягнуло одночасно й до пізнання цього призначення і до її вродливого тіла, яке так переконливо проявляло себе як у жіночій, так і в чоловічій натурі. Григорія навідували гріховні сновидіння, в яких Констанца раз у раз опинялась між ним і Лідою та приймала підношення Венери як від нього, так і від посланниці богині кохання.

Він згадував кожне слово, кожний вираз обличчя Констанци. Його мучило, що він сперечався з нею і не завжди уважно слухав її пояснення. Тепер кожне її слово набувало іншого, глибшого і розгалуженішого, значення. Вона здавалася Григорієві живою книгою емблем, яку він ледь встиг поперегортати, хоча мав цілковиту можливість уважно вивчити і зрозуміти. Відчуття того, що тепер цієї помилки вже не виправити, було настільки потужним, що Григорія огорнув справжній тілесний біль. Цей біль викручував його плоть, обпікав поперек і тиснув на серце. Він не міг спати, не міг молитися, не міг слухати теревенів Макогона. Перед ним стояло обличчя Констанци, її очі, її кармінові губи, чорні хвилі її волосся. Біле сонце Півдня грало різкими тінями на її оксамитовій шкірі, а запах її пафумів лоскотав його ніздрі. Він згадував її плаття з легкої тканини кольору слонової кістки, крізь яке сонячні промені висвічували контури її тіла. Плаття не було тюремником тіла, як зазвичай. Воно вступило з ним і сонцем у зговір. Тоді він насолоджувався втечею образу її тіла крізь тканину, а тепер спогад про розумне плаття змушував його до крові кусати губи.

Серед іншого згадав і ту їхню з Констанцею прогулянку берегом венеційського Гранд-каналу, коли він зауважив на її лівій руці перстень з монограмою «МА» і спитав, що означають ці літери.

— Колись Римом правив Марк Аврелій, — відповіла. — Його вважають найкращим з імператорів. Він дав римлянам свободи, його імперія нагадувала республіку. Це його ініціали.

«Марк Аврелій! — тяжко зітхнув Григорій, лежачи під парусом старого капера. — Це ім'я не вперше виникає у моєму житті. Коли це було? А, звісно, це було на іменини імператриці Єлизавети, 5 вересня 1744 року».

Імператриця якраз приїхала до Києва на прощу. Вона молилася на раках[70] печерських святих, щедро розкидувала мідь і срібло незліченному жебрацтву, що товпилося під високими мурами Лаври, і зі всім своїм почтом смакувала велетенськими осетрами, майстерно засмаженими і тушкованими за секретними рецептами митрополичих кухарів.

На честь самодержиці, спадкоємця престолу Пітера Ульріха та його нареченої Софії-Августи[71] силами студентів Духовної академії та місцевих комедіантів було розіграно панегіричну пієсу «Благоутробіє Марка Аврелія». Написав сей панегірик досвідчений і тверезий автор багатьох уславленних «шкільних дійств» Михайло Козачинський, який присвятив свій твір «Елизавете Петровне, Марку Аврелию века нашего». Сковорода тоді не увійшов до студентської трупи і перебував серед глядачів.

Виставу за пієсою Козачинського пишно декорували. На сцену, як і передбачено було прологом, на позолоченому возі, виїжджав товстий дядько у латах, що представляв собою персону Києва. Віз тягнули два крилаті Пегаси. За дядьком-Києвом ішли фігури: Марс з андріївськими емблемами і полоненими турками, Фортуна з вінком і двоголовими орлами, Амур з анаграмами, в яких зашифрували імена принца-спадкоємця і його нареченої, Астрея з лінійкою та Гармонія зі срібними кулями і циркулем.

Після параду уведених до придворного вжитку давньоримських божеств на сцену вибігли студенти, одягнуті козаками та поляками, і розіграли сценки зі славної вікторії Хмельницького під Корсунем. Дехто із тих переряджених так захопився баталією, що двох «поляків» і одного «козака» товариші винесли непритомними. Імператриця схвалила таке завзяття і зволила відправити акторам на лікування двадцять червінців і барильце анісової. Потім був балет на новітній австрійський штиб, а вже після нього почалася сама пієса, в якій милосердний і розважливий Марк Аврелій протиставлявся жорстокому і зарозумілому Авідію Касію. В персоні Авідія глядачі легко розпізнали карикатуру на Бірона[72]. Перемогу милосердя над жорстокістю вони вітали гучними криками «Віват!», а принцеса Софія-Августа аплодувала, що для того часу було свіжим способом публічно задемонструвати свою прихильність.

Все це пишне уславлення «Марка Аврелія віку нашого» зіпсувала ілюмінація, якою прикрасили фінал «Благоутробія…». Ракети дрезденських фойєрмейстерів налякали і коней, запряжених у карети, і гостей. У пишної придворної дами (чи не фрейліни Паніної?) від ракети загорілося плаття, почалися біготня і штовханина. Глядачі, збившись у натовп, побігли до сцени, лаштунки не витримали їхнього напору і повалилися. Сковорода власноручно витягнув з-під задимлених декорацій студента, що грав Марка Аврелія.

Попри цю прикру пригоду, пієса зворушила Григорія. Після того він прочитав «Роздуми» імператора-філософа, книги Діона Касія і Секста Аврелія Віктора, де розповідалося про життя «найкращого з Цезарів». Вже тоді його здивувала поблажливість Марка Аврелія до розпутства жінок, як із власної родини, так і римлянок взагалі. Тепер він виправдовував Констанцу через стоїчну філософію мудрого імператора давніх часів, який не забороняв Природі діяти через даровані людям тілесні можливості та агрегати.

«Якщо всевладний правитель не вважав за необхідне карати жіночу тілесну надмірність, — міркував Григорій, — то чому я, упосліджений у сім світі, маю звинувачувати Констанцу? Хіба маю на таке право?»

Чим більше він думав над протиріччями у персоні Констанци, тим більше схилявся вибачити дивовижній жінці її схильність до шаленств Діоніса і Венери.

Філософія стоїків, яку сповідував Марк Аврелій, думав Сковорода, могла б стати основою для його примирення з Констанцею. Адже древній імператор вважав, що природа є не лише всім відомою даністю, яка від народження до смерті оточує людей і проявлена в людському тілі, а й тим внутрішнім образом, згідно з яким ускладнюється і розвивається усе суще. Джерело тілесної натури він і його однодумці-стоїки розглядали як розумне вогненне дихання, яким від часів передвічних пронизано і ускладнено Всесвіт.

«А може, Констанцу єднає з Лідою духовна вогниця божества-дихання, «святого духа» язичників-стоїків? — припустив Григорій. — Може, в ту мить, коли вони зливаються тілами, утворюється вище, досконаліше тіло, чимось подібне до тіла Андрогіна? Тут, зрозуміло, у засідці причаїлася єхидна протиріччя. Марк Аврелій вважав, що тілесне перебуває під орудою духовного Світла, а святий Августин і Отці Церкви, навпаки, вважали усе тілесне, усе матеріальне темним царством диявола. Чи можна перекинути між цими непримиренними крайностями золотий міст узгодження? Якщо можна, тоді не варто приділяти тілесному так багато моральної уваги й прирікати на відкуплення прості прояви тілесної правди. Проте чи дозволена Богом суверенна «правда тіла», яка не підвладна біблійним моральним приписам? Чи можна жити одночасно двома самодостатніми правдами — правдою Духа і правдою тіла? Це ж єресь. Найсправжнісінька єресь…»

— Страждаєш, чоловіче Божий? — голос фіскала Макогона визволив його із глевкого полону спогадів.

— Чого вам?

— Дивуюся тобі. Лежиш тута, блідий як блейвас[73]. Я б на твоєму місці пив би й пив з радості, що для тебе все так добре обійшлося. Горілки не маємо, але є тут у нас добре вино, — Семен скосив оком донизу, у напрямі трюму. — І до вина щось знайдемо… Звеселися, Грицю! Танцюй-фурцюй! Не в казематі ж сидиш, козаче, а під Божим сонечком грієшся. Дивись, дивись яке небо! — він обвів рукою лазуровий обрій Адріатики. — Воля вольная, окойом! Так будь у цій волі твердим мужем, а не кислою дівкою.

— Ще рано волю славити, — буркнув Григорій.

— Чого ж так?

— Пси латинські нишпорять містом.

— То все фрашки![74] — пирхнув Макогін. — Вони злапали твою кралю і тепер заспокояться. Вони тепер себе заповажають, ой заповажають. Підуть пити, хвалитися, з бабами крутити. Скільки тобі казати: ліниві вони тут, хирні, немає в них шпуваної[75] впертості. Не лупив їх профос[76] трійчаткою по сраці, як нашого брата, не лупив… Ти не переживай, козаче. Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам дасть. При царській справі й жити веселіше і мана усяка зайва із голови хутко вистрибує.

— Начальство… Й коли ж вже, дядько Семене, теє ваше начальство прибуде?

— Так не лише ж моє. Твоє також.

— Так коли ж?

— Коли треба, тоді й прибуде, — відрізав фіскал. — Наша з тобою справа — чекати… Книшика хочеш з'їсти? Смачний книшик, добрим смальцем мащений.

— Давайте сюди свого книшика, дядьку Семене, — Сковорода раптом відчув напад голоду. — І вина хочу.

— Оце вже діло! — зрадів Макогін. — А я вже думав: дарма, Семене, ти його знайшов… Бач, віджив наш Грицько! Козацька натура своє бере. Не сумуй, Грицю, не сумуй. Не остання тая краля на білому світі. Он їх скільки — ціла Венеція. Цілий білий світ! Ще собі знайдеш.

Англійський консул у Венеції Джозеф Сміт не знав справжнього імені людини у масці, яка завітала в ніч на 24 травня 1751 року до його палаццо на розі Великого каналу і Ріо деї Санті Апостолі. Він і не намагався дізнатися. Людина у масці потиснула йому руку за масонським звичаєм і промовила гасло третього градуса: «Мейхабен». Цього, в принципі, було достатньо, але гість підкріпив паролі рекомендаційним листом від Достойного майстра ложі «Три золоті яблука». Носячи з собою такий документ, ця людина сильно ризикує, подумки зазначив Сміт. Також він подумав про те, що на подібний ризик ідуть заради того, щоби виглядати переконливіше під час непевної місії. Те, що нічний гість, виголосивши паролі, не зняв маски, англійця не здивувало. Він вже звик до пристрасної, проте позбавленої послідовності і логічних засад, італійської конспірації.

— Сідай, брате, — консул вказав гостеві на крісло. — Слухаю тебе.

— Я прийшов до тебе у справі сестри Епоніни, — голос незнайомця з-під маски звучав глухо й невиразно. — Вона на межі смерті.

— Он як… Я не знав про це.

— Її морять голодом. Але, брате, це не найстрашніше. Відомий вам абат Мартіні увійшов у змову з одним із секретарів Трибуналу.

— З якою метою?

— Мартіні відомий як винахідник особливої отрути, яку у Римі називають «єхидною», або «зіллям останньої сповіді». Якщо людині дати цю отруту, вона впадає у напівпритомний стан і починає вибалакувати все, що знає. А потім вмирає у страшних судомах. Навіть люди, здатні витримати іспанські тортури, не можуть протистояти диявольському зіллю абата Мартіні. Item, чим довше людина перед прийняттям отрути голодувала, тим ефективніше діє «єхидна». Маємо підозру, що нашій сестрі тепер навмисно не дають їжі, щоби «єхидною» витягнути з неї шифри та імена.

— Я прошу вибачення, брате, але твоє повідомлення звучить, як щось надзвичайно малоймовірне, — зауважив Сміт. — Напівпритомна людина ще здатна назвати кілька імен, у це я ще можу повірити. Але відтворити у такому стані шифрувальні таблиці…

— Наші римські брати, які досліджували все, пов'язане з «єхидною», кажуть, що отрута на певний час загострює пам'ять, — заперечив гість. — Дехто під її дією слово в слово переповідав довжелезні листи. Вся братерська справа під загрозою. В усій Європі.

— Для того, щоби папському інквізиторові дозволили допитати в'язня Трибуналу, потрібний дозвіл не якогось там секретаря, а одного із державних обвинувачів. Я не схильний думати, що Кондульмеро або хтось із його колег зрадили Республіці й увійшли в зговір з папським шпигуном.

— Абат міг когось із них підкупити. Грошей єзуїти ніколи не шкодували.

— Сумнівно, — похитав головою консул, помовчав, ніби про щось міркуючи, а за хвилину резюмував: — Ви панікуєте, мої шановні брати. Так і передай Достойному.

— Сестра може не витримати…

— Що ти пропонуєш?

— Звільнити силою ми її не зможемо.

— Це зрозуміло.

— Значить, ми повинні випередити Мартіні.

— Отруїти її?

Гість не відповів.

— Я питаю тебе, брате мій: ти тут і зараз пропонуєш мені організувати отруєння нашої сестри? — очі Сміта знайшли вологий блиск там, де у масці були прорізи.

— Є такі ситуації… Моменти крайньої необхідності, — голос незнайомця стишився так, що консул ледве розбирав слова.

«У нього дуже виразний римський акцент, — зауважив англієць. — Він з Риму, як і той чортів абат. І чому це, цікаво, за наших часів все непевне виходить з Вічного міста?»

— Це за межами мого розуміння, — Сміт підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Можуть загинути сотні братів.

— Якщо ми чинитимемо таке, то чим ми тоді відрізняємося від мракобісів, брате мій? Як ми потім прийматимемо присяги і звертатимемо очі до Пломеніючої Зорі?

— Тоді запропонуйте своє рішення проблеми, мій брате.

— Я подумаю над цим, — запевнив англієць, а потім спитав: — До речі, а як звати того, нібито підкупленого абатом, секретаря?

— Ніколатіні. Його зовуть Фульвіо Родольфо Ніколатіні.

Сміт коротко кивнув, знову сів, відкинувся на бильце крісла і заплющив очі. Запала тиша. Хвилини йшли за хвилинами, але англієць не ворушився і не видавав жодного звуку. Гостю здалося, що він навіть дихати припинив. У нього склалося враження, що господар палаццо впав у глибокий молитовний транс.

— Ми не маємо багато часу, брате, — порушуючи тишу, прошепотіли губи під маскою.

— Вічність, — не змінюючи пози сказав консул, і від його голосу, здалось гостеві, хитнулись пломінчики над свічками.

— Тобто? — не зрозумів римлянин.

— Насправді ми володіємо вічністю, брате мій, — Джозеф Сміт відкрив очі і дивився тепер кудись понад голову гостя. — Цілковитою вічністю. І мені прикро, що ти, мій дорогий брате-майстре, цього поки що не зрозумів.

Дівчата і направду виявилися симпатичними, а ще — швидкими на знайомство. Старша назвалась Лілею. Спортивний костюм підкреслював її атлетичну фігуру, міцні ноги і прямі, чоловічого профілю, плечі. Молодша сказала, що її звати Лідою. Вона була нижчою і худішою за подругу, але вродливішою на обличчя. Її великі, розумні, широко посаджені темні очі мали властивість притягувати увагу. Сангвінічна вдача Ліди виявлялася у кожному її русі, у кожному із тих веселих поглядів, якими вона перехоплювала насторожені перезирання братів Вигилярних.

— Вас, хлопці, злякав хтось, чи що? Привида тут побачили? — вона напустила на обличчя перестрашений вираз, не витримала, пирхнула, а потім, вже не стримуючись, розсміялася. Сміх у неї також був сангвінічним — срібно-дзвінким, переливчастим і заразливим.

— Лідочко, я ж для тебе вже не хлопець, а дядько, — навзаєм посміхнувся Олександр Петрович. — Тобі хоч двадцятка вже є?

— А вам конче треба, щоби мені була двадцятка?

— Мені, Лідочко, з дітьми нецікаво.

— Що саме вам нецікаво?

— Пиво пити.

— А-а… — Ліда підморгнула Лілі. — Чуєш? Вони, виявляється, тут по легкому алкоголю виступають.

— І дітей не люблять, — додала та.

— Чим вам не подобається легкий алкоголь? — поцікавився молодший Вигилярний.

— У місті він нам подобається, навіть дуже подобається, — запевнила Ліда. — Але тут, у горах, на природі, цмулити пиво…

— Несерйозно, — підтримала Ліля.

— Упс, — розвів руками Павло Петрович. — Горілки ми не брали.

— Горілки ми теж не брали, — сказала сангвінічна дівчина. — Ми горілку не вживаємо. Але маємо трохи текіли.

— Зовсім трохи, — підтвердила її спортивна подруга і витягла з наплічника гранчасту літрову пляшку. — Але ви, дядьки-хлопці, можете пити своє пиво. Ми ж не проти.

— Ми ліберальні дівчата, — Ліда розгорнула церату і поклала на неї пакет зі скрученими бурітасами. — Ми нікого ні до чого ніколи не змушуємо. Правда ж, Лілечко?

— Ми ліберальніші за Обаму. Ми дуже-дуже просунуті дівчата, — спортсменка кинула на церату пластмасові стаканчики.

— Ви студентки? — поцікавився «карпатський есквайр», підсовуючи до церати залишки наїдків, що залишилися від братерської трапези. — Пригощайтеся.

— Дякуємо, — Ліда розгорнула пакет. — Вам смакують бурітаси?

— Піде, — погодився на бурітаси Вигилярний-старший. — І де ж ви вчитеся?

— Ми не студентки.

— Невже ще школярки?

— Ми працюємо.

— У сфері сервісу?

— Вгадали, — кивнула Ліда. — Ми з Лількою офіціантки.

— Щось не подібні ви на офіціанток, — з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.

— А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?

— Я, Лідо, не перший рік на світі живу.

— Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?

— Одяг на вас не дешевий.

— Не дешевий, — погодилась Ліда. — Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, — вона кивнула в бік подруги, — мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.

— А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.

— Для чого?

— Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.

— А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? — пирхнула Ліля. — Офігенна перспектива!

— То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? — втрутився у розмову молодший Вигилярний.

— Зате чайові, як у професора зарплата.

— Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?

— Вона знає, — запевнила Ліда. — Лілька тусує з викладачами.

— Студенток їм мало?

— За студентку можна мати проблеми. А ще, — сангвінічна дівчина засміялася, — студентки тепер зі своїми мухами. З нами можна відпочити по-простому, а студентки… Ви їх бачили, студенток?

— Різні бувають, — зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.

— Вони ж усі піци жеруть, кетчупи, майонези. У них животи через пояс звішуються, — не припиняла наступу Ліда. — А у Лільки тіло, як у моделі… Лілька, покажи їм.

— Ми віримо, — молодший Вигилярний кинув погляд на старшого. Той ніяк не зреагував на перспективу побачити стриптиз.

Ліля тим часом спритно висковзнула зі спортивного костюму і залишилася в самому лише купальнику. Обидва брати змушені були визнати, що Ліда таки мала рацію. В її подруги було тіло, достойне обкладинки солідного культуристського журналу. Плетення тренованих м'язів не випирало, проте виразно вгадувалося під згладженим рельєфом. Олександр Петрович напружився. По перше, йому ніколи не подобалися дівчата-культуристки, а по-друге, він добре пам'ятав розповідь молодшого брата. Гречика, зі слів Павла, вбила руда дівчина спортивного типу.

«У банді кілерів усі можуть бути спортсменами, навіть дівки», — згадуючи кримінальні серіали, вирішив «карпатський есквайр».

— Ми люди сімейні, — мовив він.

— А це ви до чого? — підвела брови Ліда.

— До стриптизу.

— Якщо ви сімейні, то вам вже й на дічат дивитися не можна? — щиро здивувалася Ліля. — Я ж вас не знімаю, не зваблюю. Просто собі засмагаю, — вона дістала з наплічника тюбик з кремом. — Значить, ви таки нас боїтеся. Але ж дивні ви люди…

— Самі, Лілька, текілу пити будемо, — зітхнула Ліда. — А ці лякливі вуйки смоктатимуть… своє пиво.

— Хамити не треба, — зауважив Олександр Петрович.

— Ой, вибачте нас, — скривила смішну гримаску Ліда. — Ми ж тупі офіціантки, з грязних тарілок доїдаїмо, в університетах не вчимося. Простіть, Бога ради, овєц неосвічених.

— Наливай текіли, — раптом звернувся до Лілі молодший Вигилярний, — ніхто вас тут не боїться і за овєц не має. Ви — класні дівчата.

— Я буду пиво, — не відступив старший.

— Значить, буде в нас сьогодні класичне пиття утрьох, — прокоментувала ситуацію Ліда. — А ви, дядьку, — звернулася вона до Олександра Петровича, — як захочете текілки, скажете. Ми не лише ліберальні, ми ще й не злопам'ятні. Правда ж, Лілюсик?

— Правда.

— Ви просто ідеальні, — посміхнувся до Ліди Павло Петрович. І непомітно перевірив нижню кишеню мисливського жилета, куди перед мандрівкою поклав електрошокер.

Тіло Ніколатіні знайшли гондольєри. Воно плавало у Великому каналі, недалеко від садів Пападополі. Спочатку ніхто не впізнав у розпухлому трупі мертву плоть чиновника державного обвинувачення. Але невдовзі одяг і речі потопельника оглянули представники влади, і вже біля полудня на місце знахідки, у супроводі сбірів і дрібних посадовців, прибули інквізитор Кондульмеро і член Ради Десяти Альвізо Моченіго. Карети достойників Республіки привернули увагу публіки і сбірам додалося роботи. Коли натовп відтіснили, інквізитор і Моченіго вибралися з карет і пройшли до того місця, куди, за свідченнями гондольєрів, прибило труп нещасного державного службовця. Достойникам доповіли, що при огляді тіла жодних ознак насильницької смерті не виявлено, а також повідомили ту багатозначну обставину, що востаннє синьйора Фульвіо Ніколатіні бачили неподалік від цього місця сильно п'яним, що було проявлено через численні непристойні й недопустимі для державного службовця ознаки.

Кондульмеро залишив набережну Великого каналу у великій задумі. Він не повернувся до Палацу Дожів, а наказав відвезти його через браму Святого Фоми до заміської вілли, розташованої на Фельтринській дорозі. Там він прийняв водні процедури, призначені ескулапами для заспокоєння перезбуджених слизових гуморів, і на годину усамітнився з рабинею-турчанкою.

Вже розслаблений її юним тілом і масажувальними водоспадами, влаштованими за всіма канонами давньоримських терм, інквізитор закрився в бібліотеці. Саме у цій, надійно захищеній від сторонніх очей і вух, кімнаті він приймав найдовіреніших агентів, яким платив із секретного фонду Трибуналу, навіть часто доплачував із власної кишені. До бібліотеки вів таємний хід, який починався далеко за мурами вілли, серед виноградників, у непримітному гроті. Там агент мав довіреним йому ключем відчинити складні замки подвійних залізних ґрат, а потім практично навпомацки (смолоскипи тут гасли від нестачі повітря) пройти півтори сотні кроків вузьким неосвітленим ходом, раз за разом наступаючи на щурів і зриваючи з обличчя липке павутиння.

Коли агент підходив до таємних дверей, що вели у бібліотеку, хитрий механізм сигналізував про це дзеленчанням крихітного дзвіночка. Тоді інквізитор мав натиснути на захований під столом важіль, котрий відсовував одну із книжкових шаф, відкриваючи прохід на круті кам'яні сходи, що вели до підземелля. Там були ще одні ґрати. Їх можна було відчинити лише з боку бібліотеки. Що давало змогу пересвідчитися, що секретним ходом скористався саме очікуваний агент, а не підісланий ворогами найманий вбивця. Для цього відрізок коридору перед ґратами було освітлено за допомогою складної системи металевих дзеркал, які перекидали сюди або сонячне світло (якщо, як тоді, був день), або сяйво свічок, якими вночі освітлювалась бібліотека.

Ось і цього разу, перш ніж підійти до підземних ґрат, Кондульмеро через особливе вічко уважно роздивився того, хто прийшов до нього на таємну аудієнцію. Химерне жовте світло, що перед тим послідовно відбилося від чотирьох дзеркал, висвітило хворобливе вузьке обличчя з доглянутою світлою борідкою «під Карла Іспанського» і міцно стиснутими блідими губами. Цього агента інквізитор знав як Рікардо. Хоча підозрював, що справжнє його ім'я містило гортанні звуки, притаманні варварській говірці алеманів[77].

Кондульмеро неквапно зійшов сходами, відповів на привітання Рікардо скупим кивком і відчинив ґрати. Вони відкрилися легко, без жодного скрипу. Інквізитор власноручно змащував їх перетопленим жиром, видобутим з нарвалів. Окрім своєї безпосередньої функції, ця дивовижна речовина виявляла зрадників. Якби Рікардо прийшов зі злими намірами, завіси, змащені цим жиром, при обертанні видали б специфічний розпачливий звук. У цій містичній властивості жиру нарвалів інквізитор мав змогу пересвідчитись принаймні двічі.

Він ретельно зачинив ґрати і провів агента до бібліотеки. Потім засунув на місце шафу і перевірив, чи не підслуховує хтось із боку внутрішніх приміщень вілли.

Пересвідчившись, що нишпорок поблизу немає, Кондульмеро вмостився у глибокому кріслі, яке було спеціально підігнане під форми його огрядного, обтяженого багатьма хворобами тіла.

— Ти вже чув про ранкову знахідку? — запитав він агента.

— Монсеньйор має на увазі вбивство писарчука Ніколатіні?

— Саме це монсеньйор і мав на увазі. А ти впевнений, що то не був нещасний випадок?

— Впевнений. Писарчук знюхався з абатом Мартіні.

— Це перевірено?

— Ви платите мені, монсеньйоре, а я плачу тим, хто володіє точною інформацією. За гроші у Венеції, перепрошую, можна дізнатися про все. Навіть про те, що сьогодні зранку сказав ясновельможний дож своїй коханці Леоні, після того як втретє скористався нічним горщиком.

— Це не смішно.

— Проте це правда, монсеньйоре. Продажність у Республіці стала всеохопною.

— Тоді ти маєш знати, хто вбив Ніколатіні.

— Ще не знаю, але можу дізнатись. За ваші гроші.

— А вже є якісь припущення?

— Припущення, монсеньйоре, завжди є.

— Масони?

— Радше за все.

— Значить, вони також дізналися про те, що Ніколатіні став агентом Риму.

— Я ж кажу, монсеньйоре, усі таємниці продаються.

— А як стосовно того, що я тобі доручив минулого тижня?

— Я довідався.

— Детальніше.

— Але, перепрошую вашу милість, того разу…

— Рікардо, ти страшний здирник, — Кондульмеро дістав із потайної шухляди важкий гаман і кинув його на коліна агентові; дзенькнув метал. — Чоловіче, ти ж, як мені казали, вже програв добрий маєток.

— Мій фах вимагає того. Ніде люди так не вибалакуються, як за грою у боччі[78], — зауважив агент. — І ніхто так легко не розлучається з небезпечними таємницями, як гравці.

— Отже… — пришвидшив його інквізитор.

— Я зняв копії з тих свіжих гороскопів, які склав для ясновельможного дожа його особистий астролог. Той старий лис Пінетті, який приїхав з Риму перед днем святого Марка[79]. Ось вони, — Рікардо поклав на стіл стос паперів. — Нічого критичного, за винятком…

— Я сам подивлюся, — інквізитор підніс до очей гороскоп. — Гм… — він підвів очі і зустрівся з байдужим поглядом агента. — Я правильно зрозумів?

— Ви про що?

— Про ясновельможного дожа.

— Я засмучений.

— Чим засмучений? Ти не крутися, тут ми удвох, можна без перепрошень.

— Ясновельможний дож не доживе до наступної Пасхи. Якщо, звісно, синьйор Пінетті правильно розтлумачив небесну мапу. До речі, монсеньйоре, там є ваш гороскоп. Дож замовив римлянинові гороскопи усіх високопосадовців.

— Я дивлюся.

— Отам, під гороскопом молодшого Корнаро.

— Кажу ж: я дивлюся, — інквізитор невдоволено засопів.

— Вибачте, монсеньйоре.

— А це що? — Кондульмеро ткнув у латинський напис. — Що це за «смертельна небезпека з боку Марса, який перебуватиме у сузір'ї Діви»?

— Там розтлумачено.

— Ага, бачу… Який ще це в біса «зоряний хрест у шостому Домі»?.. Тут написано, що мені загрожують цей хрест і планета Марс, допоки Герметична Діва залишається ув'язненою.

— Щось таке, монсеньйоре.

— І тобі відомо, що саме мається на увазі?

— Я можу лише здогадуватись.

— Я слухаю.

— Але, монсеньйоре…

— Я ж щойно казав тобі: не треба оцих передмов, Рікардо, оцих всіх «але». Ми з тобою, як-не-як, не перший рік знаємся.

— Я думаю, що йдеться про ту арештовану фармазонку.

— Про Констанцу Тома?

— Так.

— Виходить, для того щоби уникнути небезпеки, я маю сприяти звільненню шпигунки?

— Вам вирішувати, монсеньйоре.

— Отакої… — інквізитор застиг, дивлячись, як сонячний промінь, що промкнувся крізь запилене віконне скло, грається відблисками на золотому тисненні обкладинок старовинних фоліантів. Він раптом відчув свою страшенну незахищеність. Своє наскрізне сирітство на жорстоких вітрах століття.

«Лише подумати, що Ніколатіні, державного службовця Республіки, втопили у каналі як дурне кошеня за один тільки зв'язок з абатом! Всі навколо продажні, всі зрадники. Цей блідопикий негідник правий… А якщо масони раптом вирішать, що саме я став головною перешкодою на шляху звільнення тої їхньої відьми? От тоді і прийде Марс до сузір'я Діви! До того сузір'я, під яким я народився. З кинджалом прийде, з отрутою. І хто його тоді спинить? Ця прогнила державна машина?»

Помирати інквізитору не хотілось. Його тіло прагнуло жити, злягатися з юною наложницею, їсти смачні страви і пити густе кіпрське вино. Він ще раз згадав страшне мертве обличчя сьогоднішнього потопельника.

— Ходімо, проведу тебе, — мовив він до Рікардо, натискаючи ногою на важіль під столом і підводячись із крісла. — Збери для мене все, що можна дізнатися про тутешніх масонів. Все, що тобі вдасться дізнатися. Не шкодуй грошей і будь дуже обережним. Я чекатиму на тебе в цей самий час за три доби.

— Буде зроблено, монсеньйоре.

Констанца вже в перший тиждень втратила лік дням і врешті-решт від голоду і відчаю впала у дивний стан, коли межа між реальністю і видіннями з чіткої лінії перетворилася на туманну та примарну смугу, яка вже нічого не розмежовувала і не зупиняла. З реальності до видінь і в зворотному напрямі почали рухатись контрабандні шматки вражень, снів, жахів і спогадів. Спочатку їй здавалося, що за нею от-от прийдуть кати і уявляла себе розкаряченою на спині дерев'яної «кобили». Вона відчувала, як гостра соснова дошка повільно й невблаганно ріже грішні місця її тіла, як прив'язані змоченими в оцті шкіряними ремінцями свинцеві гирі розтягують їй стегна і зривають з ніг шкіру. Біль передбачення ставав болем реальним, трусив її плоттю і закидував свідомість у рятівне небуття.

Потім вона прокидалася і бачила, що все це було лише маренням. Що вона ні на мить не залишала своєї камери. В ній стояла спекотна задуха, але тіло Констанци не реагувало на спеку ані потом, ані спрагою. Приносили воду, вона її випивала, проте від того не ставало легше. Весь час думала про майбутні тортури, про те, що вона їх не витримає, що порушить присяги і розповість інквізиторам найглибші масонські таємниці. Пробувала битися головою об стіну, але не втратила від того пам'яті, лише набила болючі ґулі і пообвалювала штукатурення.

Час від часу в її змішаних з реальністю видіннях виникав Григорій. Він мовчав, і вона розуміла, що це не просто мовчання, а та загадкова «священна німотність», яку проповідували суворі відлюдники з афонських схилів. Вона вибачилась перед ним за свої обвинувачення і обмила ці вибачення рясним водопіллям сліз. Як реальних, так і зітканих з астральної вологи. Він не вийшов назустріч їй із крижаного панциру свого вирійного безмов'я, лише смиренно і сумно дивився на неї. Цей погляд вона відчувала шкірою і щулилась під ним, немов під батогом застінних справ майстра. Але потім образ Григорія відступав перед іншими видіннями. До неї приходила Ліда, яку вона прагнула і закликала кожною клітиною тіла. Словенка приносила їй розради Венери і Констанца не відмовлялась від жодної спокуси під час тих хтивих марень, коли її тіло отримувало насолоду і здригалося у справжніх оргазмах. Вона відчувала, що ці втіхи ослаблюють її й без того ослаблене тіло.

«Ну і нехай, — вирішила вона. — Краще тепер померти від голоду і виснажливих витоків любовного соку, аніж потім звиватися і кричати, сидячи голою на кривавій „кобилі“, аніж вмирати під насмішки та хтиві погляди вульгарних святенників. Принаймні тоді усі таємниці братства помруть разом зі мною».

Іноді видіння переносили її на засідання ложі і вона чула голос Достойного майстра, який запитував:

— Ou se tiennent les Apprenties?

— Au Septrention, parce qu'elles ne peuvent soutenir qu'une faible lumiere, — відповідала вона[80].

«Лише слабке світло, ніжне світло, тихе світло, світло весняне і осіннє, світло останньої Стадії», — шепотіла вона, відчуваючи, як їй відкривається новий, несподіваний бік вільномулярських ритуальних формул. Її попереджали. Їй радили з глибини століть. Вона мала стерегтися яскравого світла. Тікати від нього. Але вона надто пізно зрозуміла істину, сховану мудрецями у древньому ритуалі. Вона дозволила, щоби її помістили під яскраве світло і тепер воно вбивало її.

Іноді в її спогадах виникав той день, коли вона отримала посвяту і Chambre de reflexion[81], де вона три роки тому попрощалася зі своїм профанним життям. Там, у Печері роздумів, Другий експерт запитав її:

— Si vous etiez a l'heure de la mort, dites-nous quell serait votre testament?[82]

«Я б написала, — відповідала вона тепер, — до всіх сестер, до всіх профанок, що мріють стати сестрами, щоби вони ніколи, ніколи, ніколи не брали на себе тягаря, який не зможуть винести на слабких жіночих раменах!»

Під час одного з таких видінь вона відчула поряд із собою чиюсь незвичайну, нерегулярну й неможливу присутність. Вона побачила поряд із собою незнайомого чоловіка. Спочатку їй здалося, що це брат, на стегнах якого пов'язано фартуха. Але за мить вона зрозуміла, що ніякого фартуха на цій людині немає, що це ворог — дрібний службовець місцевого Трибуналу, бридкого збіговиська мракобісів і фарисеїв.

«Чого тобі від мене треба, потворо?» — подумки запитала Костанца, але їй не стало сил вимовити ці слова спеченими на кірку губами.

— Не бійтеся мене, синьйоро, — несподівано прошепотів ворог. — Мене кличуть Тіто. Я на вашому боці, я ваш брат. Ми боремося за вас і не дамо вас скривдити. Дож, який нам співчуває, категорично заборонив піддавати вас тортурам. Від завтра вас почнуть годувати. Але вживайте лише ту їжу й ту воду, які вам даватиме одноокий наглядач, і ні в якому разі не торкайтесь інших приношень. І все буде добре. Невдовзі вас, як піддану імперії, видадуть австрійцям. Дорогою ми вас звільнимо. Тримайтеся, синьйоро.

«Слава Великому Архітекторові, тортур не буде!» — встигла подумати вона, перш ніж пірнути у вугільно-чорну прірву забуття.

Того самого дня, коли Кондульмеро дізнався про небезпеку від Марса у сузір'ї Діви, а секретар Тіто відкрився Констанці, до Венеції, під виглядом мандрівного негоціанта, прибув російський таємний агент Авенір Хвощов. Той самий офіцер, на якого так чекав Макогін. Він приплив із Хаджибею[83] на турецькому баркасі, маючи чіткі інструкції від канцлера Бестужева і резидента Обрєскова. Ледве розпакувавши дорожні валізи, Хвощов приступив до виконання своїх секретних обов'язків.

Він спілкувався з кожним агентом наодинці у підземеллі старого складу, розташованого у районі Санта Кроче. Колись тут тримали прянощі. Камені досі не відпустили від себе дражливі запахи кориці і перцю. Хвощов сидів на застеленій оксамитом великій скрині, як на престолі, приймав звіти і роздавав наряди. Григорія він зустрів привітно, запропонував присісти на ослінчик, освітлений сонячними променями, що падали з вузького вікна, розташованого під самою стелею складу. Обличчя самого Хвощова залишалося у напівтемряві. Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки напомаджених гвардійських вусів.

— Начуваний, начуваний про твої борзі диспозиції, — компліментарно розпочав посланець Санкт-Петербурга. — Вчасно зробити ноги теж треба вміти. Хто не вмів, тому тепер чорти п'яти смажать. Що знаєш про плани іудиного похресника[84]?

— Знаю, що збирається у ці краї. Хоче домовлятися з турчинами про нову війну.

— Це й раніше нам було відомо. Мені, Гришо, треба знати таке: якою дорогою він сюди добиратиметься, в якому отелі зупиниться, з ким саме їхатиме і з ким із турецьких зустрічатиметься. З Давтар-агою? З Черуметом? З Касимом? З ким саме?

— Про то не відаю, пане. Про це він мав написати до Констанци, але її схопили…

— Ти маєш його листи до неї або копії?

— Ні, пане.

— Знаєш, де вони лежать?

— У секретній скрині банкіра Тома.

— Знаєш, як її відчинити?

— Ні.

— Зможеш намалювати план палацу і вказати, де та скриня лежить?

— Зможу.

— Семен казав, що банкірша тобі відкрилася, як орликова аманта. Це вірно?

— Так.

— А де й коли він із нею любився, вона тобі повідала?

— Казала, що у Парижі.

— Дивно, — закрутив вуса Хвощов. — У Парижі в Орлика є дружина, тамтешня важна придворна графиня. Вона там його від себе далеко не відпускає і любов, кажуть, між ними знатна. Чого б це він повіявся за якоюсь там італійкою?

— Ви її не бачили, пане.

— Вдалася на вроду?

— Supra modum![85]

— Ясно, — кивнув головою Хвощов, але Григорій відчув, що йому не вдалося розвіяти сумнівів начільного агента. — Значить, ні про що, певне, не відаєш…

— Констанцу арештували якраз коли…

— А з ким із фармазонів, окрім неї, ти тут знався? — перебив Хвощов.

— З двома венеційцями, — збрехав Григорій.

— Як їх звати?

— Россі і Пульчіні, — не довго думаючи, Сковорода назвав прізвища кучера і камердинера банкіра Тома.

— Хто такі?

— Тутешні патриції.

— Не чував, але перевірю, — запевнив Хвощов, записуючи вигаданих патриціїв до захалявної хартії. — Я от що думаю, Гришо: фармазони тепер від тебе будуть триматися якнайдалі. Вони ж можуть тебе, карася такого, підозрювати, що це ти їхню красуню видав тутешній владі. Напевне, що й підозрюють.

— Мене? — зробив здивовані очі Сковорода, хоча, насправді, він давно припустив таку можливість. Він вже зрозумів, куди хилить Хвощов.

— Тебе, карасику, тебе, — підтвердив начільний агент і пчихнув: дух перцю брав своє. — А тому я придумав для тебе новий наряд. Зараз в австрійських землях починається велике рушення. Православних людей притискають, відбирають церкви і землі. Вони не хочуть бути під католицькою короною і подають прохання до австрійської цісарівни, щоби відпустила їх до нас, у Малоросію на поселення. Там усім тим рушенням заправляє чільний сербин Хорват. Він майор австрійської служби, а навколо нього люди різних чинів і різної певності. Треба уважно придивитися до тих людей, хто з них істинно прагне з'єднання з православним царством, а кого збираються підіслати до нас для справ злозатійних.

— Але ж… — почав Григорій.

— Це наказ, — голос Хвощова став твердим. — Поки що, до того як виробимо тобі новий глейт, сидітимеш на баркасі. Тихо, як миша. Думаю, кілька днів, не довше. За цей час накреслиш план банкірового палацу і на письмі повідаєш, як виглядає та його секретна скриня… А, щоби я не забув, — він знову чхнув, — ще напишеш все про тих двох твоїх знайомих венеційських фармазонів. Які вони на вигляд, у яких чинах-званнях, із яких походять сімей, де їхні маєстати і все інше, що про них тобі відомо. Коли отримаємо для тебе глейт, попливеш до Спліту, а звідти поїдеш до Відня. Мусимо діяти швидко. Царська справа зволікань не терпить. Все.

Начільний агент дав знак рукою, що більше не затримує Григорія. Той на мить завагався, але потім підвівся з ослону і повільно, злегка накульгуючи, рушив до виходу. Хвощов провів його поглядом, у якому не було ані крихти емоцій.

Олександр Петрович так і не став пити текілу. Він вперто ковтав своє тепле пиво під насмішливими поглядами дівчат. А потім, коли на Відьмин лаз насунулись аквамаринові гірські сутінки, раптом дзьобнув носом нагрудну кишеню куртки і захропів.

Молодший Вигилярний здивовано витріщився на сплячого «карпатського есквайра».

«От тобі і уважний старший братело, — подумав він. — Це ж він спєцом не пив міцного, щоби, тіпа, контролювати ситуацію. Доконтролювався старшой…»

— Стомився твій Сашко, — прокоментувала Ліда.

Її голова зручно вмостилася на животі Павла Петровича. Дівчина вже двічі дозволила йому поцілувати себе в губи й зовсім не опиралася руці молодшого, яка блукала десь між її розслабленим ременем і тятивами стрингів.

— Цікаве тут місце, — сказала Ліля, дивлячись на стрімку скелю. — Зі всіх сторін оточене горами, відразу і не знайдеш.

— Тут, кажуть, відьмам влаштовували випробування, — згадав легенду Павло Петрович.

— І хто ж це казав? — поцікавилася Ліда.

— Он той втомлений місцевий житель, — молодший кивнув на сплячого Олександра Петровича. — Розповідав, що молодих відьом тут намащували вовчою кров'ю і голих пускали бігти до якогось озера.

— Вовчою кров'ю? — перепитала Ліля і скривилась. — Яка бридота!

— Фольклор, — пирхнула її подруга і сьорбнула текіли. — Ці народні легенди так вже все перебрешуть…

— А травки тут цікаві ростуть, — зауважила Ліля, простягнула руку і зірвала жмуток трави з підсохлими квітами, в яких ще вгадувався блакитний колір. — Це відьмацька травка.

— Як називається?

— Горечавкою називається.

— А по вченому «гентіаною», — додала Ліда. — Був такий цар Гентій, лікував цією рослинкою чуму.

— А чому вона «відьмацька»?

— З неї зілля варять, — пояснила Ліля. — Сильне зілля, помічне… Це тобі не смішні казки про вовчу кров.

— А ви ніби знаєте, як воно було насправді, — Павло Петрович спробував зсунути донизу блискавку на джинсах волоокої красуні. Ліда цмокнула його в шию, підтягнулася. Її джинси сповзли до критичної лінії, оголюючи круте стегно, перекреслене червоною смужкою стрингів.

Ліля помітила ці маневри і запитала:

— Тебе дратує, що ми одягнені?

— До тебе претензій жодних, а ось Лідка чогось кремпується, — він поклав руку на оголене стегно Ліди, яке здалося йому навдивовиж твердим.

«Накачана дівка!» — оцінив молодший.

— Зимнувато для стриптизів, — буркнула Ліда. — Ти б, Павлусику, не лінувався. Зібрав би сушняку для ватри. Ми з Лількою дівчата гламурні, комфорт любимо. Ти не дивись, що вона майже гола сидить. Їй також зимно, просто вона понтується.

— Мені не холодно, — заперечила спортсменка, відкинулась на ковдру і потягнулася усім тілом так, щоби молодший побачив і спокусливий вигин її спини, і виразний малюнок м'язів на животі. У присмерках її тіло набуло котячої грації, немов вечірні тіні домалювали те, що поскупилися підкреслити тіні денні.

— А я без вогню роздягатися не буду, — Ліда надула губи. — Хочу вогню!

— Вже йду, — легко погодився Павло Петрович, підвівся і штовхнув старшого, — Не спи, братело!

Олександр Петрович прокинувся і побачив Лілю, на якій з одягу залишилися тільки напівпрозорі трусики.

— Я щось пропустив? — запитав він і раптом, не чекаючи на відповідь, констатував:

— Лілечко, кицьо, в тебе божественні форми тіла. Як казав один знайомий художник: діанічна фігура.

— Я знаю.

— Якщо я правильно здогадався, ти займаєшся плаванням.

— І плаванням також.

— А ти куди зібрався? — «карпатський есквайр» переключив увагу на брата.

— Сушняку пошукаю, багаття запалимо.

— Не боїшся залишити цих красунь із таким знаним мачо, як я?

Обидві дівчини перезирнулися і зайшлися сміхом. Ліля нахилилася до вушка подруги і щось прошепотіла. Та кивнула.

— Я тобі допоможу, — запропонувала молодшому Ліда. — Коли ми сюди йшли, то бачили за горою, — вона показала на південний схід, — цілу купу сухого гілляччя. Нам, я думаю, того до ранку стане… Між іншим, перед паливною експедицією треба заправити баки. Павлусику, не спи, дорогенький, наливай!

Павло Петрович розлив текіли. Старший знов показав знаком, що не міняє градуса. Ліда випила, підтягнула джинси й першою рушила у тому напрямі, де, за її словами, було багато палива. Її ноги легко бігли крутою стежкою. Молодший струсонув обважнілою головою і рушив за нею.

Удвох вони швидко проминули узгір'я. Як тільки скельний гребінь сховав їх від очей Олександра Петровича і Лілі, Вигилярний-молодший пригорнув Ліду до себе. Та відповіла йому довгим пристрасним поцілунком. Павло Петрович відчув, як рука дівчини ковзнула вздовж гульфика, намацуючи його чоловічу міць. Він спрямував її руку так, щоби вона раптом не намацала електрошокер. Потім почав стягувати з неї футболку, але Ліда спритно вислизнула з його обіймів.

— Зачекай… Давай не тут, — запропонувала вона. — Розпалимо ватру і тоді вже, котику, дамо собі жізні.

— Мені тепер важко буде збирати той хмиз, — він спробував знов притягнути волооку сексі до себе.

— Чим довше очікування, котику, тим глибшою буде насолода, — та знову виявилася спритнішою за сина капітана далекого плавання. — Все тримається на рівновазі.

— Ти майже філософ.

— Чому «майже»?

— Не можна бути філософом з такими сідничками.

— Невже гарні сідниці заважають думати? — розсміялася Ліда.

— З таким тілом, як у тебе, функція думання стає зайвою.

— Ти статевий шовініст.

— А ти занадто освічена, як для офіціантки.

— Хочеш мене образити? — наморщила носик волоока дівчина.

— Йдемо гілки збирати, — Павло Петрович глибоко вдихнув смачне гірське повітря і рушив у долину. — І де ж ви тут сушняк бачили?

Коли, навантажені сухою деревиною, вони повернулися до Відьминого лазу, там вже не було ані «карпатського есквайра», ані власниці «діанічної фігури». На мовчазне запитання Павла Петровича Ліда відповіла також без слів. Вона знайшла серед каміння трусики подруги і зі сміхом кинула ними в молодшого. Той помітив, що поряд із тим місцем, куди спортсменка поклала останній з елементів свого екіпірування, лежали братові куртка і сорочка. Про всяк випадок Вигилярний перевірив наплічник, у якому брати сховали ідола. Все було на місці.

— Давай, складай багаття, — наказала Ліда. Вона зняла футболку і заповзялася виклично погладжувати свої розкішні груди. — Бачиш, котику, які вони прикольні… Чим скоріше розпалиш, тим швидше потрапиш до земного раю.

Павло Петрович нахилився, щоби скласти ромб із найтовщих гілок; саме тієї миті щось вдарило його у потилицю. Йому здалося, що його очі спалахують, відриваються від голови і вилітають геть кудись. Він відчув, як м'якшають, підгинаються ноги і згасає-згасає-згасає навколишнє буття.

Акробат Карло Дальферо, якого агенти поліції двох королівств та однієї імперії більше знали, як розбійника і повстанця Гаетано Ландріані, другу добу чекав у засідці на Фельтринській дорозі. У засадній справі старий вагант був знаним майстром. Він обладнав серед каменів зручне і непомітне, ретельно застелене овечими шкурами гніздечко і дав цінні поради іншим, менш досвідченим, членам масонського загону, що зібрався для звільнення Констанци Тома.

Час від часу з півдня під'їжджали кінні кур'єри Сміта, котрі повідомляли Дальферо про те, як просувається справа екстрадиції арештованої сестри до Австрії. З їхніх слів виходило, що Рада десяти з години на годину прийме остаточне рішення про доправлення до кордону і передання там Констанци таємній поліції імперії. У дворі Палацу прокурацій вже чекала оббита залізом тюремна карета, котрою Констанцу мали довезти до володінь Габсбургів. Біля карети цілодобово чергували озброєні брати. Сміт боявся, що вороги спробують зсередини обризкати карету отрутою. Державні охоронці були всі як один підкуплені. Вони обіцяли чинити лише номінальний спротив. Північніше від засідки, в горах, на Констанцу чекали вірні слуги родин Тома і Анатоллі та її сестра Клементина, з документами якої втікачка мала перетнути швейцарський кордон. Самій Клементині випало відволікати від маршруту сестри можливих переслідувачів. Їй належало вирушити до вільних кантонів іншою дорогою. На поштових станціях Клементина мала привертати до своєї персони увагу службовців і називати себе Констанцею Тома.

Нарешті прискакав змилений і радісний посланець англійського консула, який повідомив, що арештована сестра вже у залізній кареті, їде саме Фельтринською дорогою під охороною саме тих сбірів, яких підкупив Сміт. Дальферо і бійці його загону приготували рушниці, перевірили порох і натягнули на обличчя маски. Напруження досягло максимуму. Особливо хвилювався молодий англієць, який добровільно зголосився взяти участь у звільненні Епоніни, яка за кілька останніх тижнів стала знаменитістю у таємному світі лож і революційних клубів. Цей юнак за віком був лише кандидатом у вільні муляри і Дальферо погодився на його участь у нападі на карету після довгих вагань.

— Стріляємо у повітря! В людей не стріляємо! — нагадав бійцям акробат. — Усі сбіри і поліційні агенти підкуплені. Ми маємо добре натовкти тим тхорам пики, щоби потім вони достойно виглядали перед своїми начальниками.

— Достойно? — перепитав хтось.

— У собачому розумінні цього слова, — додав Дальферо.

Всі засміялися.

— А якщо карета поїде іншою дорогою? — поцікавився один із бійців.

— На інших дорогах її також чекатимуть наші друзі, все передбачено, — запевнив Дальферо. — Там менше людей, ніж в нас, але й вони, у разі чого, дадуть собі раду. А тепер — всі на свої місця! Замаскуватися, чекати.

Хвилини потяглися нестерпним караваном. Нарешті акробат звів догори палець на знак уваги. За рогом придорожної скелі зацокотіли копита. Спочатку з'явилася запряжена цугом шестірка коней, вона витягнула на дорогу громіздку гуркотливу карету, а за нею виїхали кінні охоронці у темних плащах і пласких капелюхах без кокард.

Молодий англієць, блідий як крейда, раптом почав цілитися у кіннотників.

186

— Ідіот! — Дальферо штовхнув його в бік, а той машинально натиснув на курок. Кремінь впав, вибив іскри, спалахнув димний порох і пролунав постріл.

Решта масонів, як і було договорено, вистрелили у повітря. Охоронці слухняно зупинилися і хутко позіскакували з коней. Карета проїхала ще зо тридцять кроків. Її загальмували, підклавши під колеса колоди, стягнули з козлів кучера і поліційного агента. Вони також не чинили спротиву.

Дальферо зірвав з пояса агента ключ і відімкнув дверцята тюремного ридвана. У кареті знайшовся ще один агент, на обличчі якого накреслився смертельний переляк. Незаряджені пістолети агента лежали поряд із ним на лавці.

— Це не я, це не я зробив! — верескнув він, отримав від акробата міцну зуботичину і повалився на підлогу.

— Диявол! — прошепотів старший масон, обережно беручи на руки майже невагому Констанцу. — Куля того шмаркача не повинна була пробити залізо!

Легендарна сестра Епоніна була мертвою. З її розбитої скроні до шиї стікала тонка цівка крові. На блідому вихудлому обличчі застигло безмежне здивування.

— Це зробила не куля, — визначив Дальферо, придивившись до рани. — Вона напевно вдарилась головою об виступ ґратів, коли ми гальмували цей чортів катафалк.

— Вона сама вдарилася… Так, сама! — прохрипів крізь вибиті зуби агент, отримав копняк у черево і замовк.

— На все є воля Великого Архітектора! — промовив старший масон, знімаючи трикутного капелюха. — Спочивай у мирі, сестро! Зустрінемося на Вічному Сході!

У ту нещасливу ніч, коли вільні муляри оплакували загиблу Констанцу, баркас із Григорієм на облавку залишив землю святого Марка. Сковорода дивився, як щезають за обрієм вогні Венеції. Останнім згасло світло маяка Мурано[86].

Він подумав, що життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога, нагадує таке от нічне відплиття до морської темряви. Веселі вогні профанного світу, такі спокусливі і заманливі за юних років, поступово згасають за обрієм вищого знання, а розум шукача самотньо мандрує у темне загадкове безмежжя, що ним оточив себе Всевишній, після того як сойм невдячних ангелів повстав проти нього під неправедним прапором Денниці. Шукач відпливає до цього безмежжя, сповнений страхами і сподіванням. Профанних вогнів стає все менше й менше. Останнім — як цей самотній маяк на острові склоробів — згасає червоний вогонь Венери. І тоді безмежжя набуває свого істинного вигляду, сутність якого пустіша за порожнечу і чорніша за найтемнішу з ночей земних. Адже неосяжно гіркою була та прадавня образа Творця на повстале своє творіння.

Сльози навернулися Григорію на очі.

Але різкий подув північного вітру їх висушив.

Він вийняв флейтузу, і тихі сумні звуки ковзнули услід північному вітрові. Життя тривало. Він знов мандрував, безмежжя було його домом, найкращим з домів, що не потребував ані догляду, ані охорони. Зоряний дах його накривав собою всі хижі, будинки і палаци світу, а стіни його були там, де закінчувалася воля Єдиного. І ніхто нічого не відав про його двері.

В обдертій торбі мешканця безмежного дому спочивали, не сварячись між собою: споряджений усіма необхідними підписами подорожній глейт на ім'я вільного студента-теолога Володислава Жакевського з Кракуву, новий записничок у шкіряній палітурці (подарунок Хвощова), тридцять гульденів і дві крони дрібними грошима (перекладені ганчірками так, щоби не дзвенькотіли). А ще: іконки, знадоби для письма, друковане латиницею Тетраєвангеліє і зроблені ним у Трієсті копії старовинних гностичних гравюр.

Флейтуза жила своїм багатоотвірним життям, змагалась з вітром, котрий зривав з її горла щойнонароджені звуки, а на серці в Григорія шкребли здоровенні коти. Його заповітну мрію побачити Рим було зруйновано тоді, коли до її здійснення залишився один крок. Що сталося з Констанцею, він також не відав, проте знав іншим знанням, що вже ніколи її не побачить. Ніщо не утримувало його від заглиблення у безмежжя. Ніщо не стояло між ним і новими пригодами його спраглого на знання духу. Тіло звично перебувало у мандрівних переміщеннях поверхнею того зніяковілого світу, що його географи і моряки вважали велетенською кулею. Мандрівні переміщення наближали його до непривітних просторів поліційної імперії, де розгоралося полум'я політичних суперечок між католиками і православними. Як бачилося, у тих суперечках (мізерних і минущих перед обличчям Живого Бога) йому судилось грати роль дрібної порошинки, яку жорстокі вітри століття зірвали з рідних ґрунтів й несуть далеко-далеко, у незнане майбуття.