Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Частина III. Стадія Урана. Ісихія і Андрогін

Те видовище, яке відкрилося очам Павла Вигилярного, після того як він прийшов до тями, належало до розряду неможливих. Під скелею палало велике вогнище, втричі більше, ніж те, яке можна було б скласти з принесеного ним і Лідією сушняка. Навколо вогнища зібралося п'ять молодих жінок, серед яких він упізнав обох подруг. Їхнє волосся було розпущене, Ліля не мала на собі жодного одягу. Тіла решти жінок вкривали полотняні балахони, гаптовані стилізованими зображеннями птахів і вписаними у кола хрестами. Вони простягали руки до вогнища, немов гріли змерзлі долоні.

Спробував підвестися, але не зміг. Його руки і ноги були міцно зв'язані капроновими мотузками. З тої позиції Павлові було видно лише малу частину майданчика перед скелею. Він сіпнувся, намагаючись спертися плечима на великий камінь і збільшити свої обсерваційні можливості. Цим рухом зрушив щось скляне. Воно задзеленчало. Ліда озирнулася, уважно подивилася на зв'язаного історика, потім знов зосередила увагу на полум'ї, що хижо тяглося до її рук. Вигилярний зауважив її відсторонений холодний погляд. В ньому не було й тіні тої веселої сексі, з якою він пив текілу і збирав сухе гілляччя.

«Це ж ті, які вбили професора, це перевертні, — майнула в голові молодшого панічна думка. — Вони нас здурили як останніх лошар… Су-у-уки! А де ж Саша? Вбили? Чи лише зв'язали, як мене? Для чого? Що ці тварюки збираються зі мною робити?»

— Хто ви такі? — голосно гукнув він до жінок. — Де мій брат? — і ще голосніше: — Саша! Ти мене чуєш?

Брат не відізвався. Луна, відбита горами, повернулася завиванням: «У-у-у-є-єж…».

— Лежи тихо, — наказала одна із жінок. — Якщо будеш верещати, заклеїмо тобі рота.

Голос жінки здався йому знайомим.

«Мамо рідна! — він за коротку мить вкрився холодним потом. — Це ж та сама кілерша, яка замочила Гречика… Мені кінець».

Він заплющив очі, намагаючись сконцентрувати думки. Потім напружив зап'ястки, перевіряючи міцність мотузок. Дарма. Капрон боляче уп'явся в тіло. Відчув, як набрякли кисті й уперше з моменту отямлення задався питанням про те, скільки ж часу минуло відтоді, як він втратив свідомість. Враховуючи, що на небі визоріло, вирішив, минуло не менше як дві години.

«Що ті відьми там роблять? — він знову спробував спертись на брилу в головах. — Нащо було розпалювати таке величезне багаття? Засмажити мене хочуть? Й навіщо та чортова сука Лілька весь час бігає голою? Може, це в них така збочена лесбійська секта?»

А ще його мучила думка про те, що він сам намовив старшого брата прийти на це гибле місце. Прийти, як виявилося, до самого ворожого лігва. Чому воно так сталося? Який відсоток випадковості і який відсоток чужого задуму крилися в їхній виправі до Відьминого лазу? І що тепер робити?

Його питання залишилися без відповідей. Біля вогнища тривав незрозумілий мовчазний ритуал, тріскотіло полум'я, час від часу серед сосен каркав ворон.

Раптом одна із незнайомих йому жінок відізвалася на пташиний крик.

— Батько Вороне, сущий по невинній крові, чи добре мене чуєш?

— Крр! — різко, наче рубаючи нічну тишу сокирою, відізвався птах; й від тої відозви волосся на голові Павла Петровича заворушилося.

— Через кого ти нині волієш повідати нам волю крові?

— Кра-крр!

— Дякую тобі за пораду, батьку Вороне, ми слухатимемо нашу посестру, як тебе самого. Ми питатимемо в неї порад, як питали би в тебе. Ми коритимемось її волі, як корились би волі Тої на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті. Сестро, яким вмінням ти володієш? Адже той, хто не володіє істинним ремеслом, не здатний увійти до Тари.

— Спитай мене, — почув він мелодійний голос Ліди, — я ткаля.

— Ти нам не потрібна. В нас вже є вправна ткаля Ліна, донька Лами.

— Спитай мене, о воротарко, — знов проспівала Ліда. — Я цілителька, учениця північного вітру.

— Ти нам не потрібна. В нас вже є цілителька Роксана, донька Мокоші, нічної праматері.

— Спитай мене, обрана. Я співачка і танцюристка.

— Ти нам не потрібна. Нас втішає співами і танцями Глиця, донька Мари і Кайми.

— Спитай мене, сувора сестро. Я істинна воїтелька, руйнівниця смертної плоті.

— Ти нам не потрібна. Ми захищені мечем і стрілами безстрашної Серби, доньки Карни.

— Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.

— Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, — голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. — Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?

— Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, — відізвалася Ліда. — Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.

— Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?

— Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.

— Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?

— З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.

— Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?

— Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.

— Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?

— Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.

— То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?

— Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?

— Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.

— Ви вже маєте такого брата, ретельно обраного та навченого. Він отримав посвяту Кола Крука, він прозірливий і пройшов усі належні випробування.

— Так, ми маємо такого брата, але час його служіння вичерпався і міць його занепала. Ми просимо Тару підсилити нас новим прозорливим братом і благословити його на проходження належних випробувань.

— В Тарі почуте ваше прохання і знайдено того, хто здатний наблизитися до Світла.

— Чи зможе він пройти випробування?

— Цього не знає навіть Та, яку ми не називаємо на ім'я. Він або пройде випробування, або залишить терен цього світу. Нехай вершиться воля Сил!

— Нехай! — хором відповіли Ліді її «сестри».

Григорій стояв на березі Гнилої Липи. Того ранку це була вже четверта його експедиція за водою. Уночі чи то дрібні демони, чи то звірі ушкодили діжку-водницю, у котрій монахи зберігали запаси для себе і для пістрявки Дори — корови, яку купили за гроші, прислані з Маняви[87]. Брат Силуан згадав свій мирський фах, законопатив дірку, а послушникові Сковороді випало наповнити ємність.

Він зупинився перепочити й несподівано, зовсім несамовільно, увійшов до того дивного стану, в якому навколишнє суще нагло виблякло, а з-за декорацій світу вистромилось щось таке неосяжне та справжнє, що переляк негайно пустив усім його тілом моторні зграйки крижаних мурах, а між вухами запанувала недзвінка порожнеча. Він довго стояв, захоплений відсутністю обмежувальних мурів і брам сущого, так довго, що перестав відчувати пальці на змерзлих ногах. Від близького порога безмежжя його відтягнула поява місцевого підлітка. Вилицюватого, круглоголового, з воднявими невиразними очима.

Хлопець зупинився за п'ять кроків від Сковороди, кілька хвилин мовчки спостерігав за його обличчям, а потім мовив:

— Ти дурний!

Григорій не відповів.

— Ти дурний! — виклично прокричав хлопець.

Григорій мовчав, шкодуючи про втрачену близькість безмежжя. З цим нахабним і напрочуд впертим хлопчиськом, якого у селі звали Нирком, він познайомився, як лише прийшов до місцевої кіновії[88]. Тоді Нирок зайняв зручну позицію вище скиту і кидався звідти камінням. Одна із тих каменюк підступно вдарила Григорія в хребет. Старший кіновії ієромонах Авксентій тоді порадив йому не звертати на Нирка уваги. «В уши бєзумнаго нічтоже нє глаголєті, єгда похуліт мудрия твоя словеса», — нагадав старовинну школярську формулу ієромонах.

— Ти дурний, ти дурний, ти дурний! — не вгавав Нирок. Його крик спаплюжив ранкову благодать, відбився від холодної води Гнилої Липи і пострибав кудись на захід, до Рогатина.

«Господи, усюди одне й теж саме! — думав Григорій, згадуючи віденських і пресбурзьких підлітків, які скручували дулі та робили непристойності за спинами мандрованих ченців. — Непутні батьки нацьковують дітей на монахів. Кажуть їм, що ченці — нероби та пройдисвіти, які живуть за рахунок інших, потай пиячать і приносять нещастя. А хіба ж погано бути справжнім пройдисвітом, себто пройти цим світом і позбирати з його жорстких стебел золоті зерна мудрості?»

Григорій присів, взяв на плечі коромисло з двома вщерть наповненими цебрами, натужно випростався й неквапом рушив слизькою стежиною до скиту.

«Кине чи не кине?» — міркував він, уявляючи, що саме зараз Нирок заносить за спину брудну руку з каменюкою. Йому згадалася стародавня візантійська притча про хлопчиків, які сміялися зі священика. У притчі з моря вийшло чудисько і безжалісно зжерло насмішників. Григорій уявив, як з Гнилої Липи вибігає щось на штиб сома з ногами, борзо доганяє і ковтає Нирка. Як не намагався Григорій відігнати від себе людожерну фантазію, вона вперто обростала подробицями. На півдорозі до скиту в уявного сома, окрім ніг, з'явилися зуби і лускатий хвіст, а перестрашений до загиджених штанят Нирок перед смертю став на коліна, просив пробачення і марно звертався до неба по допомогу.

Із цим впертим злорадісним видовищем у голові Сковорода добрів до тину, що ним ченці обнесли вбогі скитські споруди. Авксентій дивився на послушника. Густі брови ієромонаха нависали над запалими очима, як дашки над горніми вікнами владичної резиденції у Переяславі. Під цими бровами-оберегами несила було розпізнати виразу його очей. Обличчя отця Авксентія грізно-рожево палахкотіло крізь бороду й ті сиві пасма, що яро вистромлювались з-під потертої скуфійки. Ряса не приховувала монументальної статури монаха, могутніх рамен і природної постави воїна. Подейкували, що до постриження він напружено грабував купецькі валки, а за найменший спротив карав нещасних негоціантів повішанням. Однієї грішної ночі на душогуба зійшло осяяння і тоді він відрікся від світу і розбійницького минулого. Це диво сталося ще за часів Яворського[89]. Вже багато років колишній горлоріз умертвляв грішну плоть в малих тихих скитах, розкинутих між Білим морем і землями волохів. Проте сила в тілі монаха залишилась. Вона проявлялася раптово, іноді навіть без демонстрації фізичної міцності. Здавалося, чернець собі й чернець — нічого особливого, — проте коли Авксентій брався перед дідичем або старостою обстоювати скитські привілеї, невидиме під рясою тіло набувало присутності і світ ставав тіснішим, вужчим. Ще кілька хвилин і владний співрозмовник непомітно для себе втрачав гордість і впевненість, прикипав очима до темних провалів під видатними бровами, погоджувався і відступав.

Коли Григорій проходив повз нього, Авксентій економним порухом руки зупинив послушника, пробіг очима його обличчям і звелів йому поставити на землю цебра. Григорій виконав безмовну волю старшого, припав до наставничої руки.

— Маєш неспокій, — зауважив ієромонах.

— Так, отче.

— У чому ж?

— Недобре ввижається.

— Й що саме?

— Щойно мав видіння: бачив потвору, що жерла Нирка, яко кит праведного Йону. Тримаю, отче, зло на сього малого. От воно, теє зло, і виникає перед очима грішними мисленнєвими парсунами. Віднині кластиму поклони вдвічі понад послух, отче, благословіть.

— Великою вона була?

— ?..

— Про потвору питаю.

— Більша за старе сомище.

— А як забарвлена?

— У чорне, отче. А паща червона.

— Гермового «Чередника» читав?

— Ні, отче, не читав.

— Той Герм жив на Заході за часів апостолів і, кажуть, отримав пресвітерське свячення. Одного дня побачив він страшне чудо, що сунуло на нього, немов сухопутний кит, і мало пащу, здатну поглинати цілі народи. Герм був добрим християнином, мав надію на Господа і не злякався. Рушив на страшидло і воно ослабло. Потім виявилося, що та Гермова пригода була знаком Господнім. Невдовзі почалися гоніння на християн[90]. Цілком можливо, сину мій, що твоє видіння суть не про безбожне дурне дитинча, що кидається диколитами у мнихів, а ціле пророцтво про майбутні гоніння на істинних християн від єретичних владників.

— Приймемо, отче, смерть достойно, за прикладом давніх мучеників.

— Що відомо тобі про смерть? — голос Авксентія залишався рівним, але щось невловиме пробігло його обличчям і щезло у тих бганках, що оточували темні зорові кратери.

— Відомо, що нею шлях не закінчується.

— Який саме шлях?

— Той, що наближає нас до Бога Єдиного.

— Начитаний ти, сину мій, вправний у словах і мовах. Проте, чи відаєш щось про розумне роблення молитви?

— Читав предивні твори святих преподобних Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та Григорія Палами, — жваво перерахував авторитети Сковорода, душа і розум якого співали радісні гімни: давно він чекав цієї розмови.

— Що знаєш про преподобного Максима[91]?

— Преподобний боровся з монофелітами за часи неправедного імператора Костянтина, сина Іраклієвого, обстоював наявність у Христі двох нез'єднаних і нероздільних волінь. За це він, разом із папою Мартіном та учнями, був підданий гонінням. Йому відтяли правицю і заслали на далекий край Римської держави. Там він і помер, продовжуючи твердо сповідувати правдиве православне вчення.

— А відомо тобі, що сказав преподобний про соборність Церкви?

— Відомо, отче. Він сказав царським суддям, що навіть тоді, коли в цілому світі залишиться один-єдиний сповідник істинного православія, цей один укупі із Господом являтиме правдиву і повну соборність Церкви, проти якої навіть вселенські соборища єретичних єпископів не матимуть жодної чинності.

— А скажи мені, сину мій, що було б, якби смерть, про яку ти так мудро глаголиш, спостигла й цього, умоглядного останнього християнина?

— Соборність би припинилася, — сказав Сковорода, почервонів і спробував додати:

— Але ж…

— Я знаю, що ти мені зараз скажеш, — ледь кивнув головою колишній душогуб. — Ти скажеш, що я вправляюся у софістиці. Можливо. Але коли ти кажеш про шлях, який не припиняється смертю, то нагадуєш мені хлопчика, що, махаючи дерев'яною шаблюкою, уявляє себе козаком, і якому здається, що він вже готовий битися із сотнею турчинів.

— Святий отче, — Григорій вклякнув перед наставником, коліна боляче вперлись у дрібні камінці, — навчіть мене розумної молитви, як її творять афонські мовчальники, прошу вас. Христом-богом молю вас про це. Не відриньте від себе грішного раба, не погордуйте ним. Заради цього прийшов я до сього спасенного скиту, переборовши спокуси і відкинувши грізну волю державних мужів.

— Коли пробачиш Нирка, приходь. Розповіси мені про свої спокуси та про державних мужів, — тим самим рівним голосом відповів Авксентій, доторкнувся правицею до чола послушника й легкими кроками рушив до монастирської храмини.

«Сестри» з двох боків підійшли до Павла Петровича, їхні обличчя були зосереджені, зіниці розширені. Одна з них тримала в руці ніж з довгим і тонким лезом.

«Зараз ці наркоманки мене заріжуть», — зрозумів Вигилярний-молодший й несподівано впав у ступор. Йому все стало байдуже. Від того клятого дня, коли він втік із професорового будинку, Павло Петрович підсвідомо відчував, що рано чи пізно, але вбивці Гречика його знайдуть. Щоправда, він не сподівався, що це відбудеться так швидко. Вже кілька тижнів у ньому ширилась невидима тріщина, яка відокремлювала його світовідчуття від того звичного, прогнозованого й відносно безпечного простору, в котрому молодший син капітана прожив усе своє свідоме життя. Тепер стався землетрус, координати світу зрушились і тріщина перетворилася на безодню, в якій щезла його воля до спротиву.

«Сестри» допомогли йому підвестися, а та, що тримала кинджал, одним блискавичним рухом розрізала капронові пута на руках. Біль у зап'ястках частково повернув його до реальності.

— Кінчайте швидше, годі знущатися, — порадив він своїм мучителькам крізь біль і байдужість.

— Дайте йому омей, — почув він за спиною чоловічий голос. — І звільніть ноги.

«Тут не лише ці суки!» — Вигилярний озирнувся, шукаючи власника голосу. Але нікого не побачив. Від різкого руху він відчув запаморочення. Руки жінок, які тримали його, стали жорстокішими, тверді пальці глибше уп'ялися в тіло Павла Петровича. Він не став випручуватися, підсвідомо погодившись з безнадійністю свого становища. У цю мить він зустрівся поглядом з очима однієї з тих «сестер», що його тримали. В них не було ані жорстокості, ані співчуття. Ці очі нагадали йому риб'ячі зиркала й додали відчуттю безвиході карбованої визначеності. Але одночасно, десь поряд із розпачем, у єстві Вигилярного промкнувся вулканчик протесту. Маленький, але жвавий.

«Краще померти, не втративши гідності, — забулькав вулканчик, — аніж стати іграшковою жертвою на цьому клоунському ритуалі!»

— Пий! — почув він голос Лілі й одночасно відчув, що мотузки більше не заважають його ногам.

Загіпнотизований холодним поглядом «сестри», Вигилярний не помітив, як спортсменка опинилася поряд з ним і піднесла до його губ карафку з пахучою рідиною.

— Пий, це омей, напій сили. Тобі знадобиться сила.

— А не легше просто вбити?

— Ти доторкнувся до забороненого і тепер маєш пройти випробування. Пройдеш — житимеш, не пройдеш — помреш.

— До якого ще «забороненого»? — почувши слово «житимеш», Вигилярний немов прокинувся.

— Пий!

— Ні. Воно смердить.

— Ти не хочеш жити?

— Мене знудить, — сказав він, хоча ще за мить до того планував гордо заявити відьмам, що готовий прийняти смерть. Протестний вулканчик у голові капітанового сина ображено булькнув і заткнувся.

— Пий! — Ліля провела його губами гострим краєм карафки.

Вигилярний привідкрив рот і дозволив спортсменці залити до нього зо півковтка омей. На смак «напій сили» нагадував гарячу грибну юшку, змішану з олією і ще чимось пекучим. Павло Петрович вже рішучіше ковтнув рідину, що відразу огорнула горло приємним теплом. Як тільки він кількома майже жадібними ковтками спорожнив карафку, «сестри» перестали його тримати, відійшли і зупинилися за крок від нього.

— Зніми одяг, — наказала Ліля.

— Що?

— Зніми із себе весь одяг.

— Я…

— Інакше його розріжуть просто на тобі, — спортсменка кивнула в бік «сестри» з кинджалом.

Вигилярний матюкнувся і заповзявся стягувати з себе куртку. За кілька хвилин він залишився зовсім голий. Чи то серпнева ніч видалась напрочуд теплою, як для гірського краю, чи то таємничий напій почав діяти, але холоду він не відчув.

Хтось торкнувся його спини. Він не наважився озирнутись (нехай роблять що хочуть!), а потім відчув, як чиїсь руки розмазують по його шкірі тепле мастило. Він згадав розповідь старшого брата про молодих відьом, яких під цією скелею намащували вовчою кров'ю. В розповіді Олександра Петровича виникало «випробування».

«Це мене випробовують, як отих відьом? Значить, Саша мене про щось попереджав? Він про щось знав? Він у змові з цими відьмами?» — майнула зграйка диких думок. Він на мить заплющив очі, наважився й запитав в Лілі:

— Ви змусите мене бігти голим до озера?

— Не всі казки брешуть, — підтвердила та. — Людям важко випробувати людей. Люди можуть помилятись, але духи не помиляються ніколи. Духи озера Несамовитого древні й примхливі. Якщо вони дозволять тобі жити, значить все не дарма.

— Що не дарма? — він сіпнувся, відчувши, як рука невидимого намащувача сковзнула його сідницями і торкнулася геніталій.

— Будеш жити, будеш знати, — сказали за його спиною. Тепер це був голос Ліди.

«Значить, це вона натира мені задницю», — зрозумів Вигилярний.

— Куди ви поділи Сашка? — запитав він. — Чи, може, він сам подівся?

— Помовч, — відрубала Ліля. — Ми у волі богів. Усі.

— Ти повинен мовчати, інакше все може піти неправильно, — підтримала її невидима Ліда. — Тоді ми не зможемо тебе врятувати… Сестра, допоможи мені.

За мить Ліля приєдналася до процесу намащування. Вигилярний нарешті побачив, що саме втирають йому до шкіри. Відьомське мастило менш за все нагадувало вовчу кров. Воно було напівпрозорим, кольору жовтка й мало ледь відчутний дьогтярний запах. Жінки зачерпували мастило з дерев'яної посудинки і розмазували коловими рухами посолонь.

Раптом Ліля зупинилась й наче до чогось прислухалась.

Спочатку нічна тиша не ускладнилась жодним новим звуком. Тріскотіло багаття, нічні істоти шкряботіли в смерекових і соснових хащах.

А потім десь далеко, дуже далеко, завив пес.

Тепер «сестри» усі як одна дивилися у той бік, звідки долинуло псяче виття. Їхні обличчя ані на йоту не змінили свого відчуженого виразу, але в постатях «сестер» накреслилось нове напруження. Та з них, котра тримала кинджал, машинально змінила захват зброї, міцно обхопивши руків'я і поклавши великий палець на заглибину гарди.

Щось змінилося, зрозумів Павло Петрович.

— Розпочинаємо ритуал, — наказав чоловічий голос.

Вигилярний знов озирнувся в тому напрямі, звідки, як йому здалось, лунав голос. Але знов не побачив його власника. Зате під скелею відновився рух. Чотири постаті оточили багаття, а вогонь у ньому спалахнув з подвійною силою, розкидуючи навсібіч іскри.

— На ушкодження келет, — прошепотів чоловічий голос. Тепер сину капітана здалось, що він лине звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.

— Запалюють вони вогонь і дивляться на схід, туди, звідки приходить Світло, — проспівав мелодійний, дзвінкий і юний дівочий голос і продовжив:

Вони, вісім дочок Берлада і Славуні,

Вони, вісім світлих променів зірки,

Вони, вісім смілих сестер Крука:

Перша з них — Ламія Галиця з гострим розумом,

Друга — Ламія Сана з твердими руками,

Третя — Ламія Лінна з могутнім голосом,

Четверта — Ламія Ярина з невтомним лоном,

П'ята — Ламія Тура зі стрімкими очима,

Шоста — Ламія Ерця з її червоною коровою,

Сьома — Ламія Хольва з її чарівним казаном омей і

Восьма — Ламія Навна з благословенним знанням Баа.

Виходять вони спільно проти демонів келет,

Виходять вони спільно проти духів страху,

Духів небесних боліт, духів передсвітання.

Виходять вони нарозвидні і йдуть вони дружньо,

Йдуть-крокують, співаючи гімн Аведі,

Гімн голосний, гімн світлий, що закликає ранок,

Так що демонам келет сил не стає

Й часу не стає до того, як сходить Сонце.

Скупе світло олійної лампадки освітлювало ікони старовинного подільського письма. Келія ієромонаха — маленька землянка, зігріта розтрісканою пічкою — набувала від світла лампадки вигляду особливого місця, звільненого від стражденних законів світу. Тут панував дух вимогливий і вияснювальний. Бесіда Сковороди з Авксентієм за всіма правилами мала перетворитися на сповідь Григорія. Проте не перетворилась. Потім він сам не міг собі пояснити, чому не розповів ієромонахові про Констанцу та оргію у Трієсті. Як би там не було, а все, що стосувалося масонів, емблем та випробувань Венери, Григорій у своїй розповіді про європейські мандри оминув. Зате він не приховав нічого зі своїх шпигунських пригод, детально оповівши про віденські справи, про ексодус[92] православних сербів з володінь Габсбургів та про той спротив, що чинив уряд австрійської імператриці цьому рушенню. Не приховав він свого зацікавлення картами Таро та розповів про закляття вбивчої блискавки, що переслідувало його від дитячого віку.

Ієромонах слухав уважно, жодним словом не перериваючи розповіді. Коли вона вичерпалась, довго німотствував, а потім спитав:

— Як давно був під грозою?

— Цього літа, отче, на Спаса.

— Ховався?

— Заліз до пивниці, молився там. Вогниця двічі хльоснула землю біля того місця, де я сидів. Полює за мною, отче. Моє закляття — свічадо гріхів моїх.

— Не закляття, Григорію, а обтяження долі. Хочеш від нього звільнитися?

— Звісно, отче.

— Іноді, сину мій, від такого не варто звільнятись.

— ?..

— Господь нічого не робить без мети. Якщо тебе обтяжено, значить, у цьому заховано мету. Знак на тебе накладено, обрано тебе серед сущих. Радій, звеселися, тварень Божа! Харизму, сіреч дарунок небесний, отримав ти во дні отрочі. Святі мужі дякували Господові за хорі і каліцтва. Зрили премудро в них знаки обраності своєї і плекали через них пряміших шляхів до Царства Божого.

— Це обтяження за гріхи мої.

— Але ж і впертий… — похитав головою Авксентій. — Дивись, Григорію, на сущі речі світу сього не яко миша з нори, а яко сокіл, що ширяє вільно під хмарами. Те, що для миші — межа світу, для сокола — пагорб або рівчак з висоти нічтожний. Подивись на обтяження своє з тих небесних палестин, на яких перебувають нині святі достойники. Не з гріха воно вийшло, навпаки. Воістину, воно захищає тебе від гріхів, сину мій. Доки не знайдеш собі іншого оборонця, воно тебе захищатиме. Дякуй Богові за таке знатне знамення. І не бійся його. Бійся паче вогниць і грому тихих демонів своєї натури.

— Так вважатиму, як ви скажете, отче, — відступив Сковорода і ніби відчув, як відпускають його серце холодні мацаки давньої внутрішньої затятості. — Дякуватиму Богові святому істинному аж по смертний час припинення негодящого живота мого. Дякуватиму за обтяження, за знамення захисне.

— Всечасно, бачу я, Творцеві дякуєш, Григорію, а от Богородиці жодного разу дяки не огласив, — зауважив проникливий співрозмовник. — Духа Святого не пом'янув також. Може, ти у мандрах своїх впав в єресь старозавітників й не визнаєш Святої Трійці і всеблагої Заступниці нашої, Цариці небесної?

— Вірую во єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, й усього видимого і невидимого… — Сковорода почав виголошувати Символ Віри. Авксентій зупинив його після «і вдруге прийде»:

— Бачу, що вберіг тебе Господь-милостивець від апостазії[93]. Проте ясно мені такоже, що маєш завзятий сентимент до Старого Завіту. Якщо сентимент твій не в приниженні Завіту Нового, то гріха в тому, за моїм розумінням, немає. Такого сподіваюсь і в сильну увійду печаль, якщо помилюся у тобі. Накладаю, сину мій, на тебе урок: від сьогодні й до Михайліва дня читатимеш братії Євангеліє та Діяння при трапезі і при роботах щоденних… — він зробив паузу, дозволяючи Григорію прикластися до перстів, а потім перепитав: — Ти казав, що прагнеш навчитися розумного роблення молитви, за прикладом святителя Григорія Палами і праведних молільників Ватопедських[94]?

— Прагну, отче! — спалахнули очі в Сковороди.

— Важкий і тернистий це шлях, сину мій. І для досвідчених мнихів важкий він, а послушникам й поготів. Для оного потрібні ретельні приготування.

— Благословіть, святий отче!

— Не скачи так… Нині не фіскалом удостоєн.

— Вибачте, отче.

— Ти, кажуть, хвалився серед братії, що співав на соборному кліросі, й навіть до чинів придворного уставщика й канонарха доревнував.

— Істинно так, святий отче.

— Чи відаєш, сину мій, на чиє уславлення укладено було Антифони святого праведного Ігнатія Богоносця?

— Звісно, отче, — відповів Григорій. «Не треба бути канонархом чи придворним уставщиком, аби про таке знати», — подумки обурився він.

— То повідай мені.

— На уславлення предначальної несотворенної Святої Трійці.

— А степенні Антифони?

— За думкою елінського книжника Никифора Каліста, їх написав святий Феодор, нарєкаємий Студитом. Написав у пам'ять про найдревніші Антифони святого Ігнатія. Кожний Антифон має три степенні, коїх у кожному тоносі, себто гласі, є дев'ять по видінню Богоносця, котрий зрєл, яко дев'ять світлих чинів янгольських симфонійно славили Святу Трійцю. Сії недільні Антифони є частиною древлєго елінського Октоїха[95] і являють собою образ духовної лествиці доброчинія.

— А в чому сутність її?

— Лествиця Антифонів має духовне знаменування. Антифони були вирощені Студитом із золотих зерен степенних псалмів. Святий Феодорит рече, що до кипарисових дверей храму Соломонового вело двадцять п'ять мармурових сходинок. Коли священики з коліна Левієвого урочисто піднімалися ними до храму, то на кожній сходинці робили зупинку і співали, змінюючи один одного, по одному з псалмів. Святий Феодорит рече, що царі Давид і Соломон пророчо передбачили: народ гебрейський впаде у гріхи й опиниться в полоні Вавілонському, а потім із полону, під проводом десниці Божої, з радісними співами повернеться до румовища мурів Єрусалимських. Тому царі визначили співати степенні псалми на храмових сходинках. А святий Августин…

— Любиш притчі старозавітні? — обірвав потік ерудиції Авксентій.

— Бачу в них, отче святий, зерна правди для віку нашого.

— Отже, — підсумував ієромонах, — в Антифонах можемо спостерегти нескорбне сходження від образу, сіреч від знамення, дев'ятки яко тричисленної трійки, до вселенського знамення передвічної Трійці.

— Воістину, святий отче.

— От від роздумів над цим предивним сходженням й почнеш, сину мій, приготування до тих мандрів, що ведуть до фаворського світла. Заглибишся у таїнства дев'ятки, числа знаменитого і в Біблії щедро розсипаного. Адже саме у дев'ятому псалмі дається нам сподівання: «…не назавжди буде забутий бідний, не пропаде навік надія вбогих». Від дев'ятки почнеш йти, послідовно відсікаючи число за числом, до простого й найпростішого. Пізнаєш глибини Єдиного через заперечення ознак Його. Так навчав нас святий Діонісій Ареопагіт у своєму дивовижному посланні до Тимофія. Святий писав, що, заперечуючи світ, знамення і образи світу, ми сходимо від пізнання найнижчих властивостей Господа до пізнання найпервісніших. Ми відмовляємося від усього сущого заради найповнішого відання прихованого не-сущого, заради споглядання Божественного Мороку, що його сховано за лаштунками видимого світу. Того Мороку, який, за словом псалмопівця, Творець зробив покровом своїм (Пс. 17.12). Ця лествиця веде вниз, але не до пекельної темряви зла, сину мій, не до неї. Веде вона до тих темних енергій, якими почався Усесвіт. Саме за ними сховано те невечірнє світло, яке бачили обрані з апостолів на горі Фавор.

— Все робитиму за словом вашим, святий отче, — прошепотів Григорій.

— Почнеш пізнання дев'ятки з такої-от вправи: закрий великим пальцем праву ніздрину.

Сковорода виконав настанову Авксентія.

— Тепер повільно дев'ять разів вдихни і дев'ять разів видихни крізь ліву ніздрину. Намагайся усвідомити своє дихання. Треба, щоби видих тривав утричі довше за вдих. Коли вдихаєш, то порахуй до трьох, а видихаючи, порахуй до дев'яти. І твори між закінченням вдиху і початком видиху Ісусову молитву.

— Простіть нерозумному, святий отче, а як саме усвідомити дихання?

— Спочатку уяви його, як повітря входить у тебе, як виходить. Уяви, що це не ти дихаєш, а дихає Усесвіт. Що в ту мить, коли ти вдихаєш, разом із тобою вдихають планети і нерухомі зірки на кришталевому склепінні останнього неба. Що кожна тварь Божа цієї миті вдихає, від упослідженої комахи до слонів, левіафанів і китів морських. І гори вдихають, і доли, озера і окіяни. А коли ти видихаєш, то разом із тобою усе суще звільняється від повітря й від того ефіру, котрим наповнено безмежжя. І стає легким і ненаповненим, яко у першу мить творіння.

— Складно таке уявити.

— Я ж казав тобі, що шлях до Божественного Мороку важкий і тернистий. Якби було легко, всі б топтали сію дорогу. А так лише малому обраному стаду Божому відкрита вона і через велії труди пізнається… Отже далі: коли вдихнув і видихнув через ліву ніздрину, закрий її пальцем і так само зроби дев'ять дихань через праву. І таких вправ кожного дня маєш виконувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять. І з кожним днем маєш тісніше й тісніше зливатися з Божим Усесвітом в усвідомленому диханні. Так аж до того часу, як відчуєш досконале злиття, коли ти є всім, а все є тобою і немає між тобою і всім жодної схизми-тріщини. Від тої миті вже зможеш йти шляхом заперечення, шляхом Діонісія і Палами, закреслюючи кожним довгим видихом частину світу. Зрозумів?

— Йтиму накресленим шляхом, святий отче, — запевнив Григорій. Розмова збентежила його, але він намагався показати твердість.

— І не забудь: відзавтра читатимеш братії Євангеліє! — суворо нагадав Авксентій і дав знак, що бесіда їхня вичерпана.

Ліля бігла попереду, а Вигилярний за нею. Його ноги вкрилися дрібними порізами від колючок і камінців, а серце уривчасто бухкало.

«Кончена пригода! — після чергового спотикання вирішив Павло Петрович. — Здається ніготь зірвав, та й дідько з ним…»

Вони бігли то пустельними місцями, то схилами, вкритими чи лісом, чи високими травами. Повний місяць щедро кидав на землю попелясто-срібне світло, від якого, здавалося, фосфорично мерехтіло повітря. Стежка губилася серед дерев і в різнотрав'ї. Якби не Ліля, Вигилярний нізащо не знайшов би шлях серед чебрецевих, мар'янників, ломикаменю і забудь-трави.

Найважчим виявився підйом на конусоподібну гору, біля підніжжя якої, немов чорні вівці, купчилися кривуваті дерева. На її вершині Павла Петровича зупинив різкий біль у потилиці. Перед очима спалахнуло і згасло сузір'я дрібних зірочок. Спочатку біль нагадував хвилі, що розтікалися від розпеченого стрижня, устромленого під основу черепа. За кілька секунд болеродний стрижень розсмоктався і біль запульсував у вузликах крижаної павутини, яка оповила потилицю від шиї до тім'я і вушних арок.

«Грьобані відьми! — подумки вилаявся він. — Ледь не проломили мені голови».

— Тут не можна зупинятися, — почув він голос Лілі.

— Не можу більше… Зараз впаду… — Вигилярний закинув голову, охопив її долонями; біль почав вщухати, крижана «павутина» розлізлася на окремі клапті. Краєм ока побачив, що Ліля підійшла і дивиться на нього. У світлі місяця її намащене тіло виблискувало, немов металева статуя.

— Далі буде легше, — запевнила спортсменка. — Перейдемо через долину, — вона кивнула на темний, покопирсаний невідомими копачами діл, — потім ліс, ще одне узгір'я, й там вже буде озеро. Треба рухатись, бігти. Інакше — біда.

— Темні сили? — скривився Вигилярний.

— Тобі краще не знати.

— Я й не хочу… До одного місця все те ваше знання… Зараз… — він покрутив головою, намагаючись скинути з неї залишки «павутини». — Ху-у-у! Наче відпустило.

Жінка кивнула і швидко рушила схилом. Він на мить замилувався її економною грацією, грою мускулів на спині і сідницях. Дикий простір пасував атлетичній фігурі Лілі. Сила її досконало організованої плоті наче розкрилася серед навколишніх схилів-вітрил і пласких пірамід, посріблених місячним сяйвом. Перед очима Вигилярного сталося диво. Століття зникли і з мороку забуття повстали часи незапам'ятні. Юна богиня, як і тисячі років тому, бігла до Несамовитого, розсікаючи міцними колінами трави, а чорна грива її волосся шаленіло металася між плечима. На якусь мить він пошкодував, що не навчився малювати й зможе хіба що у пам'яті закарбувати це видовище.

Він пришвидшив свій біг, прислухаючись до пульсування крові. Серце продовжувало видавати бухи, але потиличний біль, на щастя, не повертався.

Вони вибігли з байраку на чергову верховину, зарослу жерепом, ялівцем і мохом. Звідси починалося високогір'я. Навколишній пейзаж відчутно змінювався. Місяць на небі налився зловісною червінню, а повітря стало прозорішим і холоднішим. Тиша набула дивних властивостей. Жодний цілісний звук не розривав її гнітючого масиву, але в повітрі немов носилися дрібні невловимі уривки звуків — напівввиття, чвертькрики, восьмі й шістнадцяті частинки звіриних ричань, — які людське вухо не вирізняло. Проте ці шматки й тіні звуків сприймалися на якомусь незнаному підсвідомому рівні, напружували Вигилярного і проростали в ньому невмотивованою тривогою.

Озеро він відчув раніше, ніж побачив. Попереду розверзлася якась кінцева безодня, межа світу. Відчуття було таке, що перед ним не край крихітного гірського озерця, а берег безмежного океану. З того берега в обличчя Вигилярному бив холодний вітер. Він міг би поклястися, що вітер має солонуватий і йодистий присмак моря.

«Що за маячня!» — здивувався тому присмакові Павло Петрович і побачив темну пляму озера, що лежало на дні майже правильного, немов марсіанський метеоритний кратер, гірського цирку. Над центром озера завис каплевидний згусток туману.

Ліля підбігла до самої води. Раптом поряд з нею виникла химерна фігура людини, одягненої в темну спадисту накидку, що повністю приховувала тіло. На голові людини було закріплено шаманську маску крука — пташину «голову» з блискучими круглими очима і величезним шаблевидним дзьобом. В руці людина-крук тримала довгий жезл з роздвоєною, наче рогатина, верхівкою.

Спочатку Вигилярний ніяк не міг згадати, де саме бачив такий шаманський прикидон, а потім згадав. Подібний до цього одяг в середньовіччі носили ті європейські ескулапи, що лікували чуму.

Ліля тим часом впала на коліна перед людиною-круком.

— Отче Вороне, закликаний подолав шлях.

— Ти вважаєш його готовим до випробування? — Вигилярний чув кожне слово людини-крука, хоча той не підвищував голосу, а відстань між ними була більшою за тридцять кроків. Цей ефект Павло Петрович відніс до тої дивної акустичної ситуації, яка панувала навколо Несамовитого.

— Сили тих місць, через які проходив наш шлях, не зупинили його. На Лисій горі він відчув доторк Жайви, але спромігся продовжити мандрівку. Нехай духи Несамовитого винесуть йому вирок і визначать йому долю.

— Нехай буде так! — Ворон підніс догори свій жезл і, ніби у відповідь, поверхнею озера пробігла вервечка хвиль. Хмарка туману зросла, накривши майже третину озера. — Закликаний, підійди до мене!

Вигилярному менш за все хотілося наближатися до шамана з рогатиною. Він озирнувся, шукаючи щось альтернативне приозерному дійству, і раптом відчув, що ноги самі несуть його до берега Несамовитого.

«От тобі і карпатська магія», — мовив він до себе й опинився просто перед пофарбованим на чорне дерев'яним дзьобом шаманської маски.

— Зайдеш по пояс у воду, — почув він голос з-під маски, — і скажеш: «Прийшов до вас взяти не силою, а за згодою». Більше нічого не кажи, стій до того часу, коли дозволено буде вертатись.

Вигилярного пересмикнуло від одної думки, що доведеться занурюватись у холодну воду. Те, що вода в озері крижана, він ані на мить не сумнівався. Але дивна примушувальна сила продовжувала діяти. М'яка й непряма, ця сила тепер не підштовхувала і не направляла. Вона лише робила бридкими і протиприродними усі можливості, крім однієї. Вигилярний не хотів наближатися до води, але від самої думки про те, що він не увійде в цю небезпечну тривожну воду, його пересмикувало і ковбасило. Докази розуму бралися до уваги, але їх блокувало щось поблажливе і водночас невблаганне. Якась хитра програма вищого за свідомість рівня. Тому Павло Петрович обережно, злегка підсміюючись над собою, підійшов до води й помацав її пальцями. Він не відчув холоду. Власне, він не відчув нічого, крім зміни середовища на щільніше. «Звичайна вода», — підказала вища програма. Вже сміливіше він зробив крок, другий, третій і раптом відчув, що під ногами вже немає дна, що під ним розверзається підводна прірва. Ноги ковзнули гладким камінням, Вигилярний безпорадно розкинув руки, сіпнувся і вода поглинула його. Вища програма залишила цю несподіванку без коментарію.

«От і все…» — промайнула думка. Але вона була не останньою. Він ще устиг подумати, що за жодних обставин не можна відкривати рота і випускати з легень повітря.

«Може, вдасться виплисти».

Жінка у золотому одязі і смарагдовій короні присіла біля сінника, на якому Григорій забувся коротким послушницьким сном. Коронована лагідно дивилася на нього, і в темних її очах плескалось невичерпне.

«Ти цариця?» — запитав послушник.

«Я — Біблія, сефер сефірот, книга книг і основа основ».

«Ти подібна до тої мучениці Софії, яку намалювали у Михайлівському соборі. Тільки на ній не було корони».

«Я також Софія Плерома, правічна мудрість світу. Я Софія Шехіна, яка супроводжувала пророків і суддів під час блукань пустелею. Я Софія Хогма, вершителька милосердя. Я скарб, якому не віддали належного. Я плоть і дух, буйство і мудрість. Я непрочитана хартія виповнення часів. Я море та гавань, потоп і ковчег. Я Алеф, який самочинні абетники поставили після Кофу. Я Золотий Лев у залізній клітці невігластва і фарисейства. Я новий світ і нове Боже людство, земля живих, країна і царство любові, високий Єрусалим. Я зібрання фігур небесних, земних і підземних тварин, щоби постали вони монументами, які ведуть думку нашу до розуміння вічної Природи. Через мене переступили, але в мене немає образи на неуважних. Ти повернешся під сінь невечірню моїх колон, коли втомишся йти не своїми дорогами».

«Хіба я йду не своєю дорогою?»

«Настане час, і ти позбираєш каміння для свого дому, і сикоморові дошки для даху його знайдеш, і змій тих потопчеш, які у пивниці дому того гніздо собі забезпечили», — запевнила коронована і розчинилася у білому сяйві.

Григорій прокинувся. Братію кликали до вранішньої молитви. Крізь злиплі, немов намащені клейстером, повіки він побачив темні спини послушників, які вже встали і рушили до виходу із задимленої землянки. За дверима ще панувала ніч. Сковорода присів на сіннику, закрив праву ніздрю, виконав першу частину дихальної вправи, помолився, закрив ліву і докінчив вправу, намагаючись усвідомити дихання і злитись зі всесвітом. Але смердюче сперте повітря не сприяло тому усвідомленню. Григорій зарікся, що востаннє робить вправу у землянці й тим профанує заповіді великих молільників. Він вибіг надвір наздоганяти братію, яка вже входила до храмини.

Вже котрого ранку він, немов вчаділий, лише тілесно був присутнім на братській молитві. Розум блукав десь далеко. Так само йому не випадало зосередити думку на благовісті Матвея і Марка, коли він читав Євангеліє при братній трапезі. Губи механічно виводили слова, але єство його не з'єднувалося з тими словами й не утворювало того благодатного бальзаму, що лікувально ллється на зранені душі.

І цього ранку молитва пройшла повз Григорія. Мружачись на вівтарні світла храмини, згадував він учорашню розмову про антихриста і кінець світу, що велася між послушниками. Один із них, Онисько, який примандрував до скиту з півдня, розповідав, що тамтешній прозорливий старець Іона Волох мав видіння, яке підтверджувало пророцтво святого Андрія Критського про народження супостата на Сході серед нащадків загубленого у віках ізраїльського коліна Данового. До пророцтв святих мужів Онисько від себе додавав страхітливих подробиць. Майже всі розуміли нарочитість його казкових гіпербол, але ніхто з них не сміявся. Всі докази близькості армагедону у кіновії сприймали із затаєною радістю. Послушники уявляли, як страждатимуть при виповненні часів нині щасливі і горді володарі та багатії, і потай тішилися своєю убогістю. Хоча навіть на сповіді жодний з них не відкрив би цих потайних заздрісних кишеньок душі, де сиділи гріхи теплі й рідні, наче домовички з батьківської хати.

«Народився антихрист під Чорною горою, що стоїть за стіною залізною в китайських землях, — гундосив Онисько і престрашно випучував водняві буркала. — Вийшов він із утроби косоокої чортородиці вже з обличчям старця, з рудою бородою до п'ят і волохатим тілом. І сморід чумний при народженні його рознісся по китайських землях так, що безліч невинних дітей від того повмирало. Ще не відрізали йому пуповинки, як той супостат отверз зубатого рота і тричі прокляв Христа трьома пекельними мовами».

«У Львові в латинських церквах чули голос, — підхопив тему золотушний Богданко, біглий з челядників князів Чарторийських, — що провіщав цієї зими кінець світу і навалу Магога з півночі. Кажуть, що Магог веде сюди орду мільйонну і московські влади вже збирають проти тої орди превелике військо. Женуть на війну і малого і старого. Але нічого в них з того не вийде, й за гріхи свої велії згорить Москва ще до різдва, і попел від неї розвіється лісами-долами. А за нею Магог спалить гордий Київ, зруйнує Софію, виріже серце в митрополита і віддасть чортородиці на поживу. А вої його палитимуть грубки іконами, сакосами і мощами печерськими».

«От-от, — вів свою арію Онисько. — Істинні, істинні ці знамення. Бачив яснобаченник Іона Волох, що Магог триклятий з'єднається з чортородицею та антихристом і підуть вони спільно на Рим вєтхий, і не лишиться в Римі вєтхому ані людини, ані худобини, ані малої тварі дихаючої. Всіх погублять вони, тільки Свята гора встоїть перед антихристом, відмолять її схимники. Як підійде до Афона антихрист, Богородиця накриє покровом своїм Святу гору і не побачать її антихристові генерали й архідемони».

Усі послушники після тих повідомлень погодилися, що за всіма ознаками прийшли останні часи. А Григорій і півслова не вставив до тої велемудрої бесіди, а лише затискав почергово праву і ліву ніздрі та шепотів щось, присутніми не розчуте. Але тепер, в час тривожних передсвітанкових енергій, усі настрашення ониськів і богданків повстали в його душі грізними привидами. Ніби бачив він заграву над банями київських храмів і волохату почвару зі смолоскипом у кігтястій лапі. Йому було шкода сього світу, такого прекрасного і гармонійного у природних його основах. Тому він тихо плакав, і сльози заважали йому злитися з братією у злютовану молитовну громаду.

Після молитви Авксентій підізвав Григорія до себе.

— Кажи мені без лукавства й недомовок, — звелів ієромонах, — що гнітить тебе, сину мій, що тривожить?

— Не виходить, не складається в мене, отче, накреслена вами молитовна вправа, не годен я знайти в собі моці подвижництва.

— І тільки це?

— Я не можу усвідомити дихання.

— Тому, сину мій, що ти й досі не здатний припинити зневолюючої роботи свого розуму. Коли розум не спить, лоза пізнаючої темряви ховається і не дає плодів.

— Не спить, не спить розум мій, отче… Як приспати розум? Як зупинити роботу його, роботу скорбну?

— Смиренням, сину мій. Тільки смиренням. Блаженні є вбогі духом.

— Я смиряюся, отче.

— Смиряєшся, сину мій, смиряєшся, але ж не тим смиренням, яке заповідали нам старці. Не тим… — в голосі ієромонаха з'явилася якась тріщина, суворість надламалась і виринула втома. — Твоє смирення має бути глибшим за знищення того всього, що складає сутність твоєї персони. Ти, сину мій, маєш змиритися у такий спосіб, щоби відчути себе за межею найпершої ускладненості, маєш ісполерувати[96] в собі первісну ясну простоту світу сього. Маєш бути простішим за хробака, меншим за порошинку. І в сій останній малості, знищивши самість свою і припинивши розум свій, маєш безупинно і щиро славити Творця.

На очі Григорія несподівано для нього самого навернулися сльози.

— Це не сльози смирення, це ти себе жалієш, себе вередиш, — зауважив ієромонах, втому в його голосі заступило роздратування. — Ти все ще дмешся бути царком свого внутрішнього світу. Немає ніякого твого світу, рабе Божий! То мара диявольська, мара, мара! Зруйнуй той свій фальшивий світ, розтопчи безжально ту облуду ногами, спали погорду свою полум'ям віри і розчинися в творінні Божому! Розчинись без залишку, без надії і сподівання на щось, окрім Господа!

— Я намагатимусь, святий отче. Я щиро намагатимусь. Я знищу, розтопчу, розчинюсь, відрекуся… — шепотів Григорій, а сльози самовільно і рясно заливали його обличчя.

Та сама альтанка посеред чорно-білого «шахматного» поля. Істота у срібній масці дивиться на Вигилярного металевими очима.

«Ти вже зрозумів?»

«Мене хочуть для чогось використати. Ось що я зрозумів».

«Тобі дають право на твоє істинне призначення».

«Я вже маю призначення».

«Яке?»

«Я історик, я напишу книгу про Григорія Сковороду».

«Про Сковороду вже написані сотні книжок. Ти хочеш попрацювати на примноження звичного?»

«А яке ж тоді моє „істинне призначення“?»

«Самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою».

«Невже „Сковорода“ не прізвище, а чин?»

«І прізвище, і звання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».

«Прості люди про це не відають».

«Простим людям про це не личить відати. Як не личить босим очам дивитися на Сонце. Осліпнуть від Сонця босі очі. Прості люди перебувають у світоглядних блуднях і перебуватимуть там до виповнення часів. Але для того щоби їм вільно було блудити темними манівцями, народжувати дітей, сіяти хліб і будувати хати, хтось повинен взяти на себе передстояння за них перед вічністю. Хтось має бачити і знати, приховувати і являти, заглядати у безодні…»

«…і дивитися на Сонце?»

«Якщо тобі сподобався цей образ, мисли свій чин через нього. Хтось має дивитися на Сонце й не сліпнути».

«Ви маєте окуляри для таких добровольців?»

«Окулярів не треба. Зжени Єхидну з обличчя свого».

«Яким це робом?»

«Відчуй, як вічність перемагає смерть».

«?..»

«Зараз ти самотній, дуже самотній. І смерть приготувалася зустріти тебе. Але навколо тебе не порожнеча, а вода. Найперша субстанція й основа основ життя. Вона може вбити, а може стати опорою для воскресіння. Перемагаючи смерть, ти знайдеш знання, яке не вичитати з книжок і не почути на лекціях. Якщо ти воскреснеш для світу, то воскреснеш іншим».

Альтанка зникла.

«Відкрий очі!» — наказав голос Маски.

Він неквапно, дуже неквапно — немов у фільмі з уповільненою зйомкою — падав до холодної озерної безодні. З його рота виривалися бульбашки, а вода заливала вуха, вперто просотувалась між міцно стиснутими губами.

«Не можу поворухнути ногами, — сказав він собі, ніби дивлячись зі сторони на своє тіло. — Не відчуваю ніг… Це судоми… Звіздець!»

«Кажи! — звеліла невидима Маска. — Кажи слова!»

«Які, до біса, слова!?» — не зрозумів він.

А потім згадав.

І подумки їх вимовив:

ПРИЙШОВ ДО ВАС ВЗЯТИ НЕ СИЛОЮ, А ЗА ЗГОДОЮ

Наче електричний струм пройшов його тілом. Струм виник у чреслах, двома блискавичними потоками струсонув йому ноги і ще одним — груди. Вигилярний знов відчув свої нижні кінцівки. Одночасно відновлені відчуття відрапортували Павлу Петровичу, що насправді він нікуди не падає, а стоїть навкарачки на слизькому камінні. Він звівся на ноги і голова його виринула з води. Глибина тут була зо три чверті від його зросту. Щоправда, рівновага зрадила йому і він знову послизнувся і впав. Проте це падіння, на відміну від першого, було контрольованим. Вигилярний швидко дав собі раду, випірнув і кількома ривками дістався берега.

Там нікого не було.

Гірський цирк оточив щільний туман. Озеро виглядало вже не краєм безмежжя, а невеликою водоймою, коротшою за сто метрів.

Вигилярний безпорадно озирнувся навколо. Його мокре тіло охопили дрижаки, зуби цокотіли. Та сила, яка вберігала його від холоду з часу намащування, зникла.

«Так і запалення легенів можна схопити», — подумав він і відразу відчув, що думає неправильно. Це відчуття було гострим і несподіваним. Вигилярний якусь мить перебував у цілковитому розгубленні, але довго це не тривало.

«Мені не зимно!» — сказав він собі і перестав відчувати холод. Натомість відчув підтвердження правильності проголошеної самонастанови. Ніби хтось незримий схвально поплескав його по плечу.

«Щось я таки взяв за згодою у тому озері», — вирішив він і зауважив жовте сяйво, що пробилося крізь туманні пасма. Десь у напрямі до Пожижевської[97] запалили ватру.

Вигилярний рушив на світло.

Біля ватри на нього чекали Ліда і Ліля. Спокусливі, зі спраглими тілами, звільненими, як і в нього, від масної ритуальної оболонки. На високому, складеному з диких каменів постаменті стояв знайомий ідол у гаптованій сорочці. В кожній його руці-чашці горіло по червоній свічці. Вигилярний відчув дивний гіркуватий запах.

«Напевно, дівки покидали до вогню якісь відьомські травки», — здогадався він.

— Де мій брат? — запитав він «сестер».

— Спить біля Відьминої скелі і бачить приємні сни, — запевнила Ліля.

— Йому з тобою сподобалося?

— Не знаю, — знизала плечима спортсменка. — Я не питала. Якщо тобі цікаво, мене він не вразив. Гонору на гривню, справи на копійку. Щиро співчуваю його жінці.

— Я також, — посміхнувся молодший Вигилярний, присідаючи біля вогнища, від якого йшов живильний жар. — Щось мені підказує, що я щойно отримав якусь посвяту?

— Цієї ночі ти вступив на шлях Хранителя, — підтвердила його здогадки Ліда. — Зустрівся зі смертю, дав їй запам'ятати себе і повернувся до життя. Нижнє твоє втопилося в озері, верхнє випірнуло. Ходи до нас, Павлику, тепер ми утрьох можемо втішити Богиню.

— Що це все означає? — він вмостився між жінками, вже здогадуючись, як ті збираються «тішити» божество. «Все ж таки, як парадоксально влаштовано цей світ, — подумав він. — Ще двадцять хвилин тому я тупо загинався у холодній воді, а за мить кохатимусь аж із двома гарними відьмочками».

— Брама служіння Силам землі прочиняється через містерії Богині, — медовим голосом пояснила Ліля, пригортаючись до нього всім тілом і цілуючи його шию. — Богиня радіє, коли ми єднаємося для вивільнення енергії нижньої чакри. Вона правдива споконвічна володарка кохання і родючості.

— Ти тепер охоронятимеш її скарб, їі магицю, — прошепотіла Ліда, погладжуючи йому низ живота. — А ми тобі в тому допомагатимемо. Тобі подобаються такі помічниці, правда ж?

— Правда, правда… А до чого тут Сковорода? І цей дядько у носатій масці? До речі, а куди він подівся? — Павло Петрович твердо вирішив вияснити певні питання, перш ніж Богиня почне радіти, а якась незрозуміла брама прочинятись.

— Невдовзі ти про все дізнаєшся, — запевнила Вигилярного Ліля і спритно застрибнула на нього. — Про все-все. Ти не пошкодуєш.

Дорога без кінця. Він знову йде невідомо куди. Він прокинувся уночі і відчув силу дороги. Хтось кликав його, звав до відновлення мандрівного чину. То був не простий поклик, він був царем, імператором, папою покликів, і Григорій не зміг йому опиратися. В ніч першого снігу він тихо вислизнув з кіновії і рушив припорошеною дорогою на північ, туди, де, за його розрахунками, пролягав торований шлях. Це була жалюгідна втеча. Це було визнання поразки. Предивна наука афонських подвижників залишилася непроникною таємницею. Образливий для Григорія парадокс полягав у тому, що саме розум, наймогутніший з його інструментів осягнення Божого творіння, виявився нездоланною перешкодою на шляху до істинного, від'ємного богопізнання. Розум вперто не бажав засинати (а, насправді, вмирати!) і Григорій розумом розумів свій розум. Тепер він знав, що для того, аби заперечити позитивний світ, треба спочатку загасити у душі полум'я творення, зійти на рівень Ониська і Богданка, віддатися бісові меланхолії, впевнити себе в настанні скорого виповнення часів й тоді вже, перед обличчям вселенської загибелі, відчайдушно й безповоротно пірнути у Божественний Морок ісихастів.

«Це все ж таки не мій шлях», — вкотре мовив він до себе і відразу запитував:

«А де ж мій?»

І не мав на те відповіді.

Навіть натяку на неї.

Він йшов дорогою, сніг миттєво припорошував його сліди.

«Отак і пройду цим світом, не приєднаний до вчень і систем. І сліди мої назавтра після упокоєння… ні не упокоєння, а припинення, смерті засипле сніг забуття. Ані революціонера, ані святого не вийде з мене. Співатиму по церквах, вчитиму спудеїв. Може, у тих ненапнутих чинах знайду стежину до істинного смирення? Може, ще рано мені приступати до заперечувальних вправ афонських молільників. Дочекаюсь, коли волосся посивіє, а пристрасті стишаться. Тоді повернуся до Авксентія або до його достойних учнів. Вони люди святі, милосердні. Не погордують мною, приймуть».

Він пройшов село, на мить зупинився біля хати, де мешкала родина Нирка. Згадка про прикрого недоросля дала поштовх новим розпачливим думкам Григорія. Як, не полишаючи смиренної суті, знайти шлях до простих сердець, до вбогих духом і долею? І чи треба взагалі той шлях шукати?

Він рушив далі оточений розпачем, і світанок не приніс йому полегшення. Сірим і тьмяним був тогоденний схід сонця, важкі хмари зачіпали верхівки тополь, і сніг сипався з них, як лупа з борід немитих мнихів.

Він йшов, йшов, йшов і вперше за останні тижні не рахував дев'ятки і трійки при вдихах і видихах.

«Це ж мене Авксентій так випробовував, — міркував Григорій. — Заплутав числами й затиканнями ніздрів. У враках, яко у лушпинні, заховав зерно Істини. Посміявся з мене, явивши науку афонських отців у личині безглуздих вправ. Одригнув мене, яко зайвину і блювотину. Якби я відразу зрозумів, помітив цю пастку, то належно пройшов би випробування і сподобився б допущення до правдивих таємниць. А я, немов дурне хлопча, кинувся сопіти через ліву, через праву. Впав у дитяче мудрування. Осоромився. Втратив повагу. Навіть не втратив, бо ж не було у святого отця до мене й найменшої крихти поваги — я не здобув, не пройшов, не переступив і через найпершу сходинку на лествиці поваги… — він набрав повну жменю снігу і приклав мокру грудку до розпеченого злими думками чола. — Жалюгідний школяр, пиворіз, сектярський злидень, фігуральний невдаха, суха мотила — от мої істинні чини перед Сущим…»

Десь далеко-далеко позаду нього зацокали копита, загуркотіли залізні ободи колес. Накритий шкіряним дашком шпаркий брозок[98] наздоганяв Григорія. Він відійшов до узбіччя, там спіткнувся й ледь не впав у припорошену снігом яму.

Коли брозок порівнявся з ним, Григорій обтріпував з барваків снігове порошиння.

— Ehi, guagliol'o![99] — почув він знайомий голос. — Куди веде ця бісова дорога?

— Дальферо, старий пес, невже ти й досі не второпав, що всі бісові дороги ведуть до пекла? — італійські слова самі вистрибнули з пам'яті Сковороди.

— Olla! Чорти б мене взяли! — закричав акробат, зістрибуючи з козлів. — Це ж наш Гріго! Лейло! Лідо! Це неймовірно! Ми таки знайшли його!

— Легше, Карло, легше… Ти ж зламаєш мені ребра, — Григорій вже зрозумів, що таких випадковостей не буває, що вищі сили послали до нього друзів як знак. Як ясний наказ відійти від берега відчаю.

— Але ж, чоловіче, в тебе жар, — Дальферо приклав долоню до Григорієвого чола. — Кепські справи… — він витягнув з-під волохатого овечого кожуха шкіряну флягу. — Пий!

— Що це? — скривився Сковорода, зробивши ковток. Рідина обпекла йому горло.

— Лікувальна настоянка моєї бабусі, — пояснив акробат, озираючись на брозок. — Де ж ви, ледащі жінки? Невже ви не хочете привітати Гріго?

— Хочемо, хочемо, — циганка визирнула з викладених хутрами надр брозка. — Але Ліда боїться обморозити собі обличчя.

— Маєш тобі! Й це колишня селянка… — похитав головою старий вагант. — Бачиш, Гріго, як швидко ці ледащі жінки звикають до розкошів… Давай, мерщій забирайся до нашого возу. Він, зрозуміло, не такий просторий, як наша стара циркова фіра, але там, під хутрами, жінки. А де жінки, там натуральне тепло. Ми повинні довезти тебе до замку живим.

— До якого замку?

— Я забув його назву. Вона надто варварська для мого охлялого мозку. Знаю лише, що він належить якомусь принцу Чаторському.

— Чарторийському, — виправив Сковорода. — А навіщо нам той замок?

— Там на тебе чекає нова власниця «Олімпуса».

— Нова власниця? Пан Федеш продав цирк?

— Продав, — підтвердив Дальферо і широко посміхнувся. — А куди б він дівся. За такі гроші я б продав і три такі блядські вертепи, як наш.

— Й хто ж та нова щаслива власниця?

— Ти не здогадуєшся?

— Не мордуй хлопця на морозі! — крикнула Лейла. — Нехай лізе сюди!

— От стара курва! — сплюнув акробат. — Бач, не терпиться їй підсмажити твою ковбаску на циганській пательні… А нову власницю ти добре знаєш. Це Клементина д'Агло, сестра покійної Констанци.

«Покійної? Констанца загинула?» — в його голові вибухнула маленька дрезденська петарда.

Чи то від бабусиної настоянки, чи то від хорного жару, світ у голові Григорія зробив акробатичне сальто, на мить став неприродно яскравим і відразу нагло згас.

— Отакої… — промимрив Дальферо, тримаючи на руках непритомного Сковороду. — Хто б міг подумати, що він і досі кохає бідолашну Епоніну!

— Тут він зустрівся з Хранителями, тут він отримав свою третю посвяту, — сказала жриця на ім'я Ліда, сідаючи на край напіврозібраного замкового муру. — Так стверджує наше священне передання.

— Він перейшов у язичництво?

— Ні.

— Але ж…

— Тобі ще прийдеться зрозуміти, що для служіння рідній землі не треба нікуди нізвідки переходити. Земля не вимагає відречення від неба. Небо само по собі, а земля сама по собі. Вони самодостатні. Але між ними сидить Єхидна, яка намагається розсварити землю з небом. Вбий у собі Єхидну й прийми до серця рівночинно і образ землі, і образ неба.

— А вони там не сваритимуться?

— Де? — не зрозуміла жриця.

— В серці.

— Якщо воно рівно б'ється, то ні, — Ліда дивилася кудись далеко, за сільські будівлі, що оточували руїни, за підсвічений сонячними променями обрій. — Сковорода примирив два світи третім. Він знайшов усі відповіді у Біблії. В його світі Біблія зайняла те місце, яке в егоїстів займає Єхидна. Але Біблія не розсварювала, а єднала світи. Сковорода розумів Єхидну як Антибіблію. А Біблію, навпаки, як Антиєхидну. Як універсальний ключ всесвітньої гармонії. Він самостійно дійшов до такого самобутнього бачення джерела гармонії. Ти ж, напевне, читав трактат, схований у підсвічнику.

— Читав.

— А про три світи у філософії Сковороди взагалі усюди написано.

— Я в курсі.

— Є ще питання?

— Так, є. Нащо ви вбили професора?

— Скільки тобі казати: на це питання ти отримаєш відповідь пізніше.

— Коли?

— Прийде час.

— Він був моїм попередником? — Вигилярний спробував упіймати погляд Ліди, не впіймав і запитав: — Мені ви також колись кишки повипускаєте?

— Є таке правило: знання отримується поступово, крок за кроком, — Ліда підставила свої темні очі під його погляд і дивилася не змигуючи. — Наступний крок неможливий без попереднього. Кожний крок потребує часу. Іноді місяців і років. Дечого навіть я не знаю. Хоча пройшла шлях, набагато довший і складніший за твій. До речі, в часи Сковороди тут, серед Хранителів, також була дівчина на ім'я Ліда. Я восьма Ліда, якщо рахувати від неї.

— Вона твоя прапрапрапрабабка?

— Ні, — заперечила Ліда. — У посвячених рідко народжуються діти. Є, Павле, такий споконвічний закон: якщо ти залучений до магічних ритуалів, то маєш відмовитись від продовження роду.

— Чому ж так?

— Тому що в жрецьких сім'ях накопичується… скажімо так: накопичується вирощувальний потенціал. Колись, за давніх часів, жерці були переважно спадковими. Були могутні роди, столітні династії. Проте саме із цією обставиною пов'язано безліч кривавих історій про війни, вбивства і виродження. У спадкових жерців важка доля. Вони аж надто помітні, на них концентрується ненависть профанів. А ще спадкові жерці несуть особливу «печатку за все», печатку крові і тому вразливі для проявів хаосу. Якщо сучасні жрець або жриця вирішують продовжити свій рід, вони беруть на себе страшну відповідальність. Краще не брати. Або ж, на крайній випадок, встигнути народити дітей до посвяти.

— Якби оте ваше жрецьке служіння було доброю справою, то подібних обмежень не виникало б.

— Ти знову мислиш, як непосвячений. Як звичайнісінький профан з вулиці. Служіння не має ніякого стосунку до протиставлення «добро — зло». Метафізика не передбачає морального виміру. В метафізиці діють інші протиставлення: «порядок — хаос», «спрощення — ускладнення». Жрецьке служіння містить у собі, зокрема, звернення до сил хаосу, а за таке звернення, хочеш чи не хочеш, але треба розплачуватись. Якщо таке звернення обумовлене особистим свідомим вибором містика, тоді він сам несе за це відповідальність. Якщо жриця або жрець спадкові, тоді формула звернення до сил хаосу ніби з народження вмонтована в їхні ментальні вміння. Вмонтована без їхньої згоди. Хаос також має свою волю, він шукає плати за свою допомогу. Сили хаосу полюбляють, щоби з ними розплачувались новим життям. Посвячували їм новонароджених. Східні містики називають це «правилом первістка». Не дарма в казках, що прийшли до нас зі Сходу, чаклуни вимагають за свою допомогу першородного сина.

— Чому саме першородного?

— Такій як ти світській людині це важко пояснити. Нове життя, так би мовити, метафізично нерівноцінне. Один із надзвичайно рідкісних різновидів вітальної сили притаманний виключно первісткам.

— Не щастить мені. Сашко й тут мене випередив.

— Це зовсім не те, — заперечно похитала головою Ліда. — Ти не розумієш… В тому немає переваги. Ця специфічна вітальна сила цікавить лише володарів хаосу. Тільки їх і нікого більше. Вони її прагнуть. Для всіх інших істот вона не має жодного значення. Жоднісінького.

— Мені чомусь здається, — посміхнувся Вигилярний-молодший, — що, якби замість «володарі хаосу» ти казала «володарі пекла», різниця була б мінімальною. Або ж не було б ніякої різниці.

— Перестань фантазувати, — жриця вже ледь стримувала роздратування. — Яке ще пекло? Згадай ще про рогатих і сковорідки… Зрозуміло, що для носіїв зіпсутої карми існують жахливі спрощувальні виміри, але там нема ніяких спраглих володарів. Там навіть немає звичного для нас поділу на порядок і хаос.

— Менше з тим, — Павло Петрович вирішив не заглиблюватись у виміри і поділи. — Ти лише скажи: мені відтепер також не можна мати дітей?

— Ти не жрець, ти — наріжний Хранитель. Наріжних Хранителів ніколи не посвячують у жерці. Їх оберігають від небезпек темряви. Їхнє служіння полягає в розповсюдженні Світла. Вони ніби «цивільні» і звільнені від присяги. Нічні війни магів їх не стосуються.

— Проте у Григорія Савича, як відомо, дітей не було.

— Цей факт жодним чином не пов'язаний з його служінням.

— А з чим він пов'язаний?

— Ти історик, Павло, тобі й вияснювати. Наше передання про це мовчить, — Ліда підвелася, одягнула темні окуляри. — Їдемо.

— Куди?

— Є тут одне місце. Особливо цікаве для допитливих істориків.

— Якщо цікаве, то їдемо. Але ти не розповіла про Хранителів, з якими Сковорода зустрівся у цьому замку. Ти сказала, що одну зі жриць звали Лідою. Невже іншу звали Лілею?

— Лейлою. За переданням, вона була з ромів.

— Ліда… Ліля… Ці імена, наскільки я розумію, з тих часів стали серед вас традиційними?

— Повага до попередників прагне належних символів. Якщо таку повагу тобі зручно називати традицією… — Ліда знизала плечима. — Я не проти, нехай вона так називається.

— Хоч у чомусь ти зі мною погоджуєшся… Будемо вважати, що з Лідою і Лілею ми в цілому розібралися. Й кого ще зустрів філософ у цій глушині двісті шістдесят років тому?

— Згідно з переданням, серед Хранителів, яких зустрів Сковорода, була ще одна людина. Або ж не зовсім людина. Але вона є загадкою навіть для нас.

— Навіть для вас?! — роблено всміхнувся Вигилярний, який за останні дні вже стомився від невичерпного потоку загадок й недомовок. Вони якраз виходили з брами замку, на якій ще зберігся кам'яний герб князів Чарторийських. Ліда озирнулась до капітанового сина і мовила, мавпуючи його інтонацію:

— Навіть для нас, — і через павзу: — Там Сковорода зустрів Андрогіна.

Григорій довго згадував, як опинився у розкішному ліжку під високою замковою стелею. Він пам'ятав свою втечу з монастиря, але всі подальші події накрив сивий туман. Єдине, що зберегла його пам'ять — звістку про смерть Констанци. Коли Лейла навідала Сковороду, він заповзявся розпитувати її про смерть масонки.

— Краще тобі запитати в Карла, — порадила циганка. — Він там був, коли все це сталося, а я чекала їх разом із синьйорою Клементиною. Карло приїхав, сказав, що синьйора Тома померла й це сталося через безглуздий випадок. Більше я нічого не знаю… Але Карла тепер немає у замку. Й це добре, — підсумувала вона. — Тобі не можна хвилюватися.

— Сили вертаються до мене, — запевнив Григорій.

— Ти мало не вмер, — озирнулася в дверях Лейла. — Ми всі думали, що тебе тримали у в'язниці, такий ти був худючий.

— Це називається аскезою.

— Я вперше чую цю назву, вона нагадує ім'я павука, — Лейла щезла за дверима, залишивши у кімнаті мускатний запах й відчутну збудливу енергію.

Наступною відвідувачкою хворого стала Клементина. Вона з'явилася біля ліжка Григорія у супроводі вродливих молодих служниць, що урочисто несли срібну супницю з пахучим бульйоном, рушники, черпачки і тарілки.

— Як ти себе почуваєш? — поцікавилася красуня.

— Дякую, синьйоро, мені значно покращало, — Григорій хотів підвестися назустріч Клементині, але сил йому стало лише на те, щоби оперти голову на поставлену торчма подушку. Він щиро засоромився від цього прояву безсилля, за що отримав прихильні погляди аристократки і служниць. Клементина присіла на ліжко, захопивши значну його частину своїм рожевим атласним платтям.

— Відтепер тебе щоденно годуватимуть особливо міцним яловичим бульйоном, — повідомила Клементина. — Подібний бульйон застосовував доктор Брабзон, коли відновлював сили ув'язнених неаполітанських повстанців, котрих морили голодом за наказом Карла Іспанського. Коли їх звільнили, вони виглядали як живі скелети, обтягнуті шкірою. Але завдяки бульйону жодний з них не віддав Богові душу, а один з тих мучеників потім прославився серед італійського жіноцтва як небуденний коханець.

Під пильним наглядом аристократки Григорій змушений був ложку за ложкою ковтати брабзонівський бульйон. Служниці годували його так вправно, що жодної краплі не потрапило на розкішні вісонові напірники. Поки тривала лікувальна процедура, Клементина розповіла мандрівному спудеєві цікаві речі.

Виявилось, що вони з Лідою й цирком «Олімпусом» вирушили на схід серед іншого й заради того, щоби відшукати Григорія. Для чого саме їм це знадобилось, красуня д'Агло не прохопилась жодним словом, але натякнула, що без якихось загадкових вмінь Ліди і таротичної вправності Лейли годі було й сподіватись, що їм вдасться знайти «майстра Гріго» у цій страхітливій холодній пустелі, де населення злякане й непривітне, мости зруйновані, мапи безжально брешуть, а заїжджі двори нагадують розбійницькі притони. Аристократка за допомогою яскравих італійських і латинських слів живописала ту зволожену жіночими сльозами трагічну й урочисту мить, коли відданий Дальферо на руках вніс непритомного Сковороду до замкових покоїв. Розповіла, як майже тиждень Григорій марив й навіщось благав у гарячці закривати йому то праву, то ліву ніздрю, що виконувалось. А ще Клементина повідомила «майстрові Гріго», що саме він спричинився до її рішення придбати «Олімпус» зі всіма його вагантами.

— Пам'ятаєш, як ти розповів нам із Констанцею про циркових близнюків? Про Амалію та Амадео? — нагадала вона Григорію приснопам'ятний вечір у Трієсті. — Вони пречудові, вони перевершили всі мої сподівання! (Григорій аж похлинувся черговою порцією бульйону, уявивши, як саме юні жонглери перевершували сподівання Клементини). Ліда також в захопленні від них і посвятила близнюків у найсвятіші таїнства Венери. Тепер вони тілесно і духовно наблизилися до чину Андрогіна й саме через них загадка цієї алхімічної істоти от-от буде розгадана. Я тепер переписуюсь з відомим розенкрейцером Т. R. R., з кавалером Рамсеєм, есквайром Андерсеном та графом Сан-Меріано, які дуже зацікавлені (ці слова Клементина проказала значущим шепотом) у найскорішому розв'язанні формули Андрогіна. А знаєш, чому вони такі зацікавлені, майстре Гріго? — губи красуні вигнулись у загадковій напівпосмішці. — Тому що ця універсальна формула безпосередньо пов'язана з таємницею алхімічного золота. А для всесвітньої перемоги свободи нам потрібно багато золота. Цілі гори золота! Без алхімічного роблення ми його ніде не знайдемо. Тому тепер вся просвітлена Європа з надією дивиться на Амалію і Амадео. На цих дітей природи, які єднаються в Андрогіна невимушено й органічно. Я привезла їх сюди, у мисливський замок люб'язного князя Чарторийського. Він наш брат і також ненавидить тиранію. Ми з князем зібрали тут сойм видатних алхіміків на чолі з Абрамом Панакосасом, яких свого часу привіз до Станіславова коронний гетьман Потоцький і які тепер залишилися без протектора та благодійника. Саме звідси, майстере Гріго, з диких і засніжених берегів Дністра, почнеться звільнення Європи від тиранів, мракобісів та обскурантів.

Накресливши такі небуденні плани, Клементина випурхнула з кімнати, а за нею рушили служниці із залишками бульйону. На цьому перший притомний день перебування Григорія у Чернелицькому замку закінчився. Він згадав, що забув запитати в Клементини про її загиблу сестру, і заснув без сновидінь.

І сон той відновив його сили, відігнав скорботи від духу та зміцнив його плоть.

Наступного дня, окрім Лейли та замкового грубника, ніхто не заходив до його кімнати. Циганка взяла на свої рамена брабзонівську терапію й досягла успіхів. Чи то від її опікування, чи то від помічного бульйону, але до Григорія швидко повертались сили. По обіді він взявся читати Біблію, і Лейла бачила, як сльози течуть його зблідлими щоками. Ввечері, у супроводі циганки, він здійснив свою першу прогулянку замковими коридорами, роздивляючись темні масивні меблі, зроблені у смаках часів Яна Собеського[100], роги, списи, щити і шаблі, рясно порозвішувані стінами покоїв. На підлогу господарі замку кинули зо півсотні ведмежих шкур, і лише у Лицарській залі, де виструнчились набиті тирсою залізні обладунки, навощений до дзеркального блиску паркет укривав яскравий турецький килим. У Мисливській залі увагу Сковороди привернуло опудало вепра, впольованого фундатором замку Миколою Чарторийським.

Лейла розповіла йому, що саме із цим князем пов'язана похмура легенда Чернелицького замку. Тутешня численна челядь подейкувала, що князь Микола наказав вмурувати в замкову башту невірну дружину. Та, перед поверненням князя з походу, кинулася зі стіни, аби не відповідати за викриту зраду. Але Господь, який не схвалює самогубців, не попустив їй. Зрадлива княгиня лише переламала собі ноги. Так, скаліченою, її і замурували. З того часу, свідчили челядники, замком блукав білий привид нещасної княгині.

Після екскурсії Григорій повернувся до своєї кімнати. Лейла пішла спати до іншого покою, і сон вже підкрадався до мандрованого спудея, коли майже нечутно прочинилися високі двері і до кімнати зайшла процесія. Попереду, у довгій гаптованій сорочці із запаленим трисвічником, повільно крокувала Клементина. Побачивши її, Сковорода чомусь згадав білого привида замку. За нею йшли двоє у запахнутих мантіях. Григорій відразу впізнав близнюків.

— Андрогін прийшов привітати воскреслого з мертвих майстра Гріго! — з пафосним напруженням виголосила аристократка. Її вродливе обличчя зблідло, а очі палали передчуттям уранічої насолоди, межової для дітей Єви.

Амадео і Амалія синхронно звільнились від мантій. Вони театрально обійнялися, не відриваючи поглядів від Сковороди. Григорія здивувала їхня зросла схожість. Однакові зачіски й щедро накладена косметика перетворила їх на дзеркальні подоби, а відмінності у будові статевих органів лише підкреслювала разючу тотожність всього іншого. Відчувалося, що сестра Констанци не втрачала часу надарма.

— Ти ще надто слабкий, майстре, щоби прийняти участь у вшануванні Венери, в якому Андрогін досяг досконалості, — вела далі Клементина. — Але ми можемо вершити містерію у твоїй присутності, відновлюючи природні енергії твоєї плоті. Цієї ночі Андрогін віддасть ослабленій матерії твого тіла свою передвічну й невичерпну силу. Вона знадобиться тобі у майбутньому, тому що вирішено передати тобі на зберігання давню святиню земель гіперборейських. Цієї ночі я буду третьою стороною Трикутника. Проте, сподіваюсь, невдовзі ти займеш належне тобі місце. ВСІ КУТИ ТРИКУТНИКА МАЮТЬ БУТИ ОДНАКОВИМИ. Ці прекрасні й пристрасні діти мріють ускладнити Андрогіна тими телуричними[101] силами, котрі проходять крізь скіфську плоть.

Сестра покійної Констанци поставила трисвічник на комод і відточеним рухом розслабила бретельки своєї сорочки. Та впала, відкриваючи всі ті вівтарі Венери, якими природа спорядила тіло Клементини. Близнюки наблизились до неї і з полум'яного єднання їхніх тіл постав Андрогін. Григорій побачив його, сяючого і досконалого, складеного з кількох і єдиного у плоті своїй.

І видовище це було обтяжливим для очей смертної істоти.

«Ось він, той теплий і хиткий світ, до якого ти повернувся, раб Божий Сковорода, залишивши неприступний поріг мороку і німотності, — заплющивши очі, посміхнувся до себе Григорій. — Сприймай його таким, яким він є, бо насправді він є і комедією, і трагедією водночас. Так сприймав його премудрий і предосвідчений Марк Аврелій. Так сприймала його прекрасна Констанца. Воістину, не засуджуй, подібно мракобісам, не смійся й не входи в обридження. Лише тоді світ не зможе тебе впіймати. Всі шляхи суттєві за досвідом, спробуй знайти в них зерна істини і відсіяти полову».

Розплющивши очі, він додав:

«Прости мені, Господи!»

До тілесної смерті йому залишилося сорок два роки.

Невелика приземкувата храмина, побудована за тої темної доби, що настала на землях України після Батиєвого нашестя, підносилась над циліндричним майданчиком. У його кам'яних берегах вгадувались залишки масивного оборонного муру. Вечірня заграва згасала за химерно переплетеними гілками дерев. Навколо древнього храму зібралися тіні і бганки лілового присмерку, лише старовинні кам'яні хрести біля храмини зберегли свою сіру суворість. Попри мілітарне минуле, настрій у цього місця був благим і мирним.

— Тут також бував Сковорода? — поцікавився Вигилярний-молодший, мружачись на помаранчевий диск згасаючого світила.

— Мені про це невідомо, — сказала Ліда.

— А я думав, що в нас екскурсія пам'ятними місцями діяльності попередників.

— Щось на штиб того. Ми часто приходимо сюди.

— Пам'ятне місце?

— Місце Сили.

— Але ж це християнська церква.

— Вона стоїть на прадавньому Хорсовому вівтарі. Бачиш цю круглу платформу? Предки молилися звідси Хорсу-Сонцю й спорідненим з ними силам землі. Приносили жертви безкровні і крайні. А в наші часи моляться тут Трійці, Богородиці і святим заступникам. В цьому немає протиставлення. Кожний обирає собі образ Сили згідно зі своїми уявленнями і вміннями. Давай помолимось.

— Котрому із богів?

— Єдиному. Тому, який безіменно Сущий під всіма іменами.

— Молитися обов'язково?

— Зараз ти перебуваєш у сумнівах. З одного боку, ти вже пройшов посвячення й на собі відчув справжність та силу древньої містики. З другого боку, твій багаторічний життєвий — а я б ще додала: профанний — досвід змушує тебе до скептичного та іронічного сприйняття нових знань. Ти ніби на мості між своїм колишнім життям, побудованим на критичному імперативі Канта, та життям майбутнім, у якому наукові критерії нічого не варті. Міст хиткий, твої старі знання відчайдушно опираються знанням новим. У цій ситуації мудрі люди радять молитися якнайчастіше.

— Ну, нехай… — Павло Петрович раптом злапав себе на тому, що не вміє молитися. Родина капітана далекого плавання Петра Вигилярного була невіруючою. Спочатку він намагався згадати «Отче наш», але заплутався у всіх тих церковнослов'янських «іжє єсі на нєбєсі». Тому вирішив, що той Єдиний, про якого мовила Ліда, прийме й саморобну молитву.

«Головне, аби від щирого серця», — примирився він зі своїм молитовним невіглаством і попросив Сущого:

«Нехай буде так, Господи, щоби не всі брами на шляхах наших були зачиненими й не всі сили зла були несплячими. Щоби був нам вихід і вхід, якщо ми дуже-дуже цього запрагнемо…».

Зайнятий придумуванням слів молитви, він не відразу зауважив старого, одягненого у щось на штиб ряси, який вийшов з храмини й рушив повз нього і Ліду. Син капітана прийняв його за священика. Старий вже минав огорожу, коли зупинився і озирнувся на Вигилярного. Той сторопів.

— Лідо, це ж Гречик!

— Не заважай, — відмахнулась від нього жриця, котра застигла у медитативній позі.

Павло Петрович кинувся за старим, але біля огорожі вже нікого не було. Він спустився до рівчака, який за давніх часів слугував оборонним ровом, добіг ним до господарської споруди, складеної з нерівного пористого каміння, заглянув за неї. Нікого. Людина у рясі ніби розчинилася у медово-лілово-синіх серпневих сутінках. Вигилярний раптом зрозумів, що його біготлива марнотність ображає мирний спокій цього святого місця. Він тихими кроками повернувся до храмини й чемно дочекався того часу, коли жриця вийшла з молитовного трансу.

— Ви мене надурили, — сказав він Ліді. — Професор живий.

— Ніхто нікого не дурив. Люди самі себе дурять.

— Я ідіот, так?

— Якби ти був ідіотом, то лежав би тепер на дні Несамовитого. Я ж казала тобі, що не можна отримати всі знання одночасно. Потрібно зростати, наріжний Хранитель. Ускладнюватись. Крок за кроком. Стадія за стадією.