Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Перше прочитання. Гра з історією (Післямова)

Таємниця людських табу і ритуалів, походження і призначення містичних вірувань, технік і міфів, соціально-психологічні механізми, які формують їх тривання та переродження, — кому з незчисленної кількості дослідників вона насправді відкрилася? І які сили створили сценарій великої людської драми? — запитували себе Платон і Екгардт, Гессе і Гете, Адлер і Юнг, Шпенглер і Бубер, Генон й Еліаде, Малевич і Магрітт, Борхес і не тільки вони.

Існує чи не єдина територія для проговорювання найсокровенніших думок щодо цієї загалом найпроблематичнішої тематики — художня література з усім її арсеналом мистецьких містифікацій і провокацій. Як стверджував Курт Воннегут, письменники — це особливі клітини суспільного організму, еволюційні рецептори. Бо люди насправді завжди прагнуть вийти за рамки гетто, яке собі створюють не без допомоги впливових суспільних інституцій (церква, університети), навіть не усвідомлюючи мотивів своїх пошуків і координат, в яких їх здійснюють.

Експерименти з новими ідеями — прерогатива письменників, які ці ідеї артикулюють, репрезентують суспільству, а заодно й засоби реагування на життя через символи. «Не думаю, що наші дії контролюються зверху», — багатозначно підсумував своє бачення ролі письменника К. Воннегут (текст інтерв'ю з ним був опублікований понад 40 років тому). Чи був в українській літературі автор, тексти і життя якого перевернули свідомість читача, не лише українського, і сміливо увійшли до «королівської бібліотеки» європейської літератури, як свого часу «Коханець леді Чаттерлей» Лоуренса, «Лоліта» Набокова, художня правда яких не обмежується перверзіями, а визнання — скандалом? В українській історії і в її літературі був такий автор, творчість і життя якого оповиті містичним ореолом — людини не від світу сього, стоїка, філософа, поета, або просто мудреця, який народжується раз на тисячоліття.

«Григорій Сковорода був дивним чоловіком… маючи за плечима десь близько тридцяти шести років, Сковорода починає вести життя „інока в миру“, — зауважує у своєму дослідженні «Від бароко до постмодерну: есеї» Леонід Ушкалов. — Він одягається зі смаком, але дуже просто, їсть тільки плоди і молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спить не більше чотирьох годин на добу, уникає жіночого товариства». Образ Григорія Сковороди у шкільних підручниках з літератури радше нагадує «іконний глянець», аніж «живого чоловіка», який прагнув не бути полоненим епохою, впійманим світом, а свою смерть зустрів без зайвих коментарів і пояснень: самотужки викопав «останню могилу» й у ній попросив поховати себе. Сам склав і знамениту епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав». Глибоко символічно світ усе-таки Сковороду «впіймав» — посмертно: Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень із його зображенням на аверсі.

Сковорода став легендою ще за життя, про яке широкій громадськості насправді мало відомо, попри те що визнані науковці (Д. Чижевський, О. Пахльовська та ін.) вже демонтували «народницький міф» про нього — простака з флейтою, акцентували європейськість його мислення. На думку Чижевського, саме зі Г. Сковороди розпочинається історія української філософії: «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей не помічаємо аж до Сковороди. Уся попередня українська мисленнєва традиція є більше історією навчання філософії, ніж історією філософії». Однак для всіх суспільних міфів настає час руйнації чи переродження. В Україні їх реконструкторами частіше є не науковці, а митці. У такій ролі постає і роман-апокриф Володимира Єшкілєва «Усі кути Трикутника» — смілива спроба «вловити» те, що дозволено художній літературі.

Під ретроскопом Єшкілєва вимальовується живий і неоднозначний Сковорода, з людськими страхами й грішними думками, самодостатній і самотній персонаж, котрий проживає як гру «життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога». Та він «не є українським Сократом, — що переконливо аргументував Чижевський, — бо для Сократа характеристична — поруч з етичним патосом — якраз висока оцінка раціональної форми. Сковороду можемо скоріш назвати українським досократиком». А це означає, що до складного філософського інструментарію він ставиться по-своєму — «як дитина грається з ним й будує не раціональні конструкції, а фантастичні символічні будови, які, щоправда, не є ані беззмістовні, ані безвартісні». Сковорода по життю шукав цілісності (у Юнга ця цілісність «психічна»), притаманної вищій реальності, на противагу «профанному світові», якому чужа священна єдність протилежностей — coincidentia oppositorum (визначення Бога в філософії М. Кузанського). Бог Сковороди — той, який не має імені, недосяжний і невимовний: «Бог ловить вірою, ловить таємно й суєвірством…».

Існує версія, що карколомний світоглядний прорив у мисленні Григорія Сковороди стався в період європейських подорожей 1750—1753 років — безумовної «білої плями» в його біографії. За версією Єшкілєва, молодий Сковорода потрапив до середовища містиків-революціонерів, серед яких провідну роль тоді грали «вільні муляри», які належали до різних напрямів та юрисдикцій європейської масонерії. Ще одна загадка біографії — як спромігся Сковорода мандрувати Європою? Адже історикам відомо, що з Токаю, де мала постійну резиденцію експедиція генерала Г. Вишневського, вийти «в світ» можна було лише маючи надійні подорожні документи. Столиця угорського виноробства тоді перебувала під Австрійською імперією, на землях якої ще з кінця XVII століття було встановлено суворий поліцейський режим. Спорядити свого підлеглого таким паспортом, який би забезпечив йому безперешкодні подорожі австрійськими дорогами, самому Вишневському навряд чи було до снаги. Та й мотивації такого вчинку, якби він і стався насправді, не зовсім зрозумілі. Тому Єшкілєв «призначає» Сковороду шпигуном. Цей сюжетний прийом одночасно вирішує всі питання про документи, фінансові ресурси та про безперешкодне повернення Григорія в Російську імперію. Можна було піти іншим шляхом і визнати, що сковородинські мандри європейськими столицями — лише легенда, але тоді на сторінках роману майбутній філософ не зрозумів би таємничої сутності Андрогіна, не зустрів би масонку Констанцу, красуню-інтелектуалку, фатальну жінку, яка розтривожила не тільки його розум.

Володимир Єшкілєв безкомпромісно ділить людей теперішнього світу, як і сучасників Сковороди, на втаємничених, причетних до гностичних секретів минувшини, та незрячих профанів. Персонаж роману Павло Вигилярний, який не з власної волі стає «спадкоємцем» Сковороди, проходить — знову-таки не самовільно — шлях від профана до повноважного містика. Цією пригодою автор прозоро натякає на те, що непосвяченим не зрозуміти «справжнього Сковороду» — посвяченого гностика, тільки з іншої епохи.

Упродовж багатьох років В. Єшкілєв пише щось на кшталт «метароману» — пов'язаного певною ідеєю «ланцюга текстів» (есеїв, оповідань, романів, статей), де намагається вибудувати не лише альтернативне бачення окремих постатей української історії, а напевне щось більше: альтернативне бачення історії України — від найдавніших часів аж до наших днів. Ця альтернативна історія обумовлена, серед іншого, модною у всі часи конспірологією. Вона спирається на переконаність автора роману у тому, що видиму історію України безупинно рухають невидимі сили, яким завжди вдається залишатись за межами підручників з історії. Ці невидимі сили, що виразно прочитується в текстах Єшкілєва, кожної епохи виступають під інакшими іменами, проте сутність у них завжди одна: вони прагнуть контролю над течіями історії, всезнання і всевладдя. Ключові постаті українського минулого (ймовірно, й сьогодення) в інтерпретації автора «Усіх кутів Трикутника» якось стикалися з цими невидимими силами та займали певні позиції на «шаховій дошці», де століттями не припиняється конспірологічна гра.

Інна Корнелюк