Від диктатури до демократії

Для того, щоб збільшити шанси на успіх, лідерам руху опору необхідно розробити всеохоплюючий план дій, здатний зміцнити дух народу, що зазнає страждань, послабити і згодом зруйнувати диктатуру і встановити демократичний режим. Для цього потрібно ретельно оцінити ситуацію і зважити можливі варіанти ефективних дій. На підставі такого ретельного аналізу можна виробити як генеральну, так і конкретні стратегії визвольних кампаній. Адже, попри взаємопов’язаність, вироблення генеральної та конкретних стратегій — два різні процеси. Розробку стратегій окремих кампаній можна завершити лише після створення генеральної стратегії. Мета цих стратегій полягає у досягненні та підтриманні глобальних стратегічних цілей.

Розробляючи стратегію опору, необхідно врахувати багато важливих питань і завдань. Визначимо деякі з них, які слід врахувати як на глобальному стратегічному рівні, так і на рівні стратегій окремих кампаній. Передусім будь-яке стратегічне планування вимагає від стратегів руху опору глибокого розуміння конфліктної ситуації загалом із зосередженням уваги на природних, історичних, урядових, військових, культурних, соціальних, політичних, психологічних, економічних і міжнародних чинниках. Стратегію можна розробити лише в контексті конкретної боротьби та її передумов.

Демократичні лідери і стратеги повинні визначити цілі та значущість своєї справи, що є першим відповідальним кроком. Чи варті цілі великої боротьби і чому? Конче необхідно сформулювати справжню мету боротьби. Ми вже довели, що висувати за мету повалення диктатури та усунення від влади диктаторів недалекоглядно. Така мета є частковою та обмеженою. У таких конфліктах метою повинно бути вільне суспільство з демократичною системою правління. Від чіткого усвідомлення цього залежить вироблення генеральної та похідних від неї конкретних стратегій. Зокрема, стратеги покликані дати відповідь на багато фундаментальних запитань, таких як:

• які основні перешкоди стоять на шляху досягнення свободи?

• які чинники сприятимуть досягненню свободи?

• у чому головна сила диктатури?

• які слабкі місця має диктатура?

• наскільки вразливі джерела сили диктатури?

• у чому перевага демократичних сил і населення загалом?

• якими є слабкі сторони демократичних сил і як їх можна зміцнити?

• який статус третіх сторін, що поки не беруть участі в конфлікті, проте вже підтримують чи можуть підтримати або диктатуру або демократичний рух, і якщо так, то яким чином?

Вибір засобів

На глобальному стратегічному рівні організатори повинні обрати засоби боротьби, які вони застосовуватимуть у майбутньому конфлікті. Слід оцінити переваги та недоліки кількох альтернативних методів боротьби, таких як звичайні військові дії, партизанська війна, політичний спротив тощо. Здійснюючи вибір, стратеги будуть змушені відповісти на такі запитання: чи відповідає обраний спосіб боротьби потенційним можливостям демократів? Чи передбачає обраний метод залучення пригнобленого населення? Цей метод передбачає удар по слабких чи сильних місцях диктатури? Чи допоможуть обрані засоби демократам зміцнити впевненість у своїх силах, чи навпаки, ще більше узалежнять їх від третіх сторін чи зовнішніх чинників? Які є відомості про повалення диктатури за допомогою використання обраних засобів? Збільшать чи зменшать ці засоби можливі втрати і руйнацію під час майбутнього конфлікту? Припустивши, що справа повалення диктатури завершиться успіхом, як впливатимуть обрані засоби на формування правлячого режиму, що постане після завершення боротьби? Виробляючи генеральну стратегію, слід виключити такі види діяльності, які, як показала практика, здатні лише погіршити ситуацію.

У попередніх розділах ми довели, що політичний спротив пропонує суттєві переваги, порівняно з іншими методами боротьби. Стратеги повинні проаналізувати конкретну конфліктну ситуацію і визначити, чи може політичний спротив дати ствердні відповіді на перелічені запитання.

Планування заради демократії

Слід пам’ятати, що в боротьбі з диктаторським режимом глобальна стратегічна мета полягає не лише у поваленні режиму, а й у встановленні демократичної системи та унеможливленні нової диктатури. Щоб досягти цієї мети, слід обирати засоби боротьби, які сприятимуть перерозподілу влади в суспільстві. За умов диктатури населення та громадські інституції суспільства були занадто слабкими, а уряд занадто сильним. Якщо такий дисбаланс не буде змінено, то новий порядок, за бажанням нових лідерів, може стати таким самим деспотичним, як і попередні. Отже, «палацові революції» та державні перевороти не є виходом з ситуації. Як зазначалося у п’ятому розділі, політичний спротив призводить до більш справедливого розподілу існуючої влади через мобілізацію суспільства проти диктатури. Цей процес відбувається кількома шляхами. Розвиток здатності ненасильницької боротьби означає, що репресії диктатури вже не так легко призводять до страху і покори населення. Населення матиме в розпорядженні потужні засоби, щоб протистояти режиму та час від часу блокувати здійснення диктаторами своєї політики.

Більше того, мобілізація сил народу шляхом політичного спротиву зміцнить незалежні суспільні структури. Досвід здійснення вже одного разу реальної влади забувається не скоро. Знання та навики, здобуті населенням в процесі боротьби, роблять його менш придатним до підкорення новим диктатором. Така зміна у балансі сил врешті-решт підвищить імовірність встановлення міцного демократичного суспільства.

Зовнішня допомога

Розробляючи генеральну стратегію, на одному з етапів необхідно визначити, якою буде роль внутрішнього опору і зовнішнього тиску у справі повалення диктатури. У нашому дослідженні ми довели, що провідна сила боротьби повинна виходити зсередини самої держави. В якому б обсязі не надходила зовнішня допомога, саме внутрішня боротьба є стимулятором боротьби з режимом.

Як допоміжний засіб можна розглядати світову громадську думку, на мобілізацію якої проти диктатури спрямовують зусилля, спираючись на моральні і релігійні принципи. Можливі також спроби добитися дипломатичних, політичних та економічних санкцій проти диктатури з боку урядів інших держав і міжнародних організацій, які набувають форми ембарґо, обмеження рівня економічного визнання або розриву дипломатичних відносин, припинення надання економічної допомоги та інвестицій країні з диктаторським режимом, виключення деспотичного уряду з різноманітних міжнародних організацій та органів ООН. Крім того, міжнародна допомога, наприклад, фінансове забезпечення та комунікаційна підтримка, також може надаватися безпосередньо демократичним силам.

Визначення генеральної стратегії

Оцінивши ситуацію, обравши засоби та визначивши роль зовнішньої допомоги, творці генеральної стратегії повинні окреслити в загальних рисах найкращі варіанти розгортання конфлікту. Цей обширний план має охоплювати період від сьогодення до майбутнього досягнення свободи і становлення демократичної системи. Ті, хто розробляє генеральну стратегію, повинні будуть поставити собі низку запитань. Ці запитання більш конкретно мають окреслити основні моменти, на які слід звернути увагу при розробці генеральної стратегії боротьби шляхом ненасильницького спротиву. Як найкраще розпочати тривалу боротьбу? Яким чином пригноблене населення може досягти впевненості в собі та згуртувати сили для того, щоб протистояти диктатурі, хай навіть спочатку не в повну силу? Як можна використати час і досвід з метою підвищення здатності населення застосовувати такі методи, як відмова від співпраці та спротив? Якими можуть бути цілі окремих кампаній, спрямованих на відновлення демократичного контролю над суспільством і обмеження влади диктатури? Чи існують якісь незалежні організації, що встояли за правління режиму і можуть бути використані в боротьбі за досягнення свободи? Які суспільні організації можна відвоювати з-під диктаторського контролю або які з них демократам потрібно створити знову для забезпечення своїх потреб і створення осередків демократії, навіть за умов тривалої диктатури? Як можна розвинути організаційну складову руху опору? Як проводити вишкіл учасників? Які ресурси (фінанси, обладнання тощо) знадобляться в процесі боротьби? Яка символіка буде найбільш ефективною для мобілізації населення? За допомогою яких дій та на яких етапах можна поступово послабити чи ізолювати джерела сили диктаторів? Як населенню, що чинить опір, бути невідступним у своїй непокорі і водночас дотримуватися дисципліни ненасильницьких дій? Яким чином суспільство може задовольняти свої основні потреби під час боротьби? Як у процесі конфлікту зберегти суспільний порядок? Як демократичному руху опору після здобуття перемоги розбудувати інституціональну базу постдиктаторськогосуспільства так, щоб перехід відбувся настільки м’яко, наскільки це можливо?

Слід пам’ятати, що не існує і не може бути створено універсального проекту планування стратегії визвольного руху. Кожна боротьба за повалення диктатури і встановлення демократичного режиму буде своєрідною. Не може бути двох ідентичних ситуацій, кожен диктаторський режим має специфічні риси, так само різниться і потенціал населення, що прагне визволення. Творці генеральної стратегії боротьби шляхом ненасильницького спротиву повинні мати глибоке розуміння не лише конкретної конфліктної ситуації, а й обраних засобів боротьби[11].

Ретельно спланована генеральна стратегія має вагомі підстави отримати загальне визнання. Багато людей з більшою готовністю візьмуть участь у боротьбі, розуміючи її загальну концепцію, а також конкретні настанови. Розуміння ними процесів, що відбуваються навколо, може позитивно вплинути на їхній моральний стан, бажання брати участь у кампанії і діяти належним чином. Основні моменти генеральної стратегії так чи інакше стануть відомі диктаторам, і це може спонукати їх послабити жорстокі репресії, які в майбутньому можуть у політичному плані обернутися проти них самих. Обізнаність зі специфічними ознаками генеральної стратегії може також потенційно сприяти розколу та розбрату в таборі диктатора.

Якщо генеральний стратегічний план повалення диктатури та встановлення демократичної системи вже схвалено, важливо, щоб продемократичні сили наполегливо його дотримувались. Лише у винятковому випадку можна допустити ситуацію, коли боротьба відхилиться від початково виробленої генеральної стратегії. Організатори можуть бути вимушені внести зміни до генеральної стратегії за наявності незаперечних показників, що раніше обрана стратегія була неправильно сприйнята або кардинально змінилися обставини боротьби. Та навіть тоді це слід робити лише після ґрунтовного перегляду та розробки нового, більш відповідного генерального стратегічного плану.

Планування стратегій окремих кампаній

Якою б продуманою та перспективною не була генеральна стратегія повалення диктатури і встановлення демократії, вона не може впроваджуватися сама по собі. Необхідні конкретні стратегії проведення її складових — окремих кампаній, спрямованих на знищення влади диктатора. Ці стратегії, своєю чергою, передбачають низку тактичних приготувань, що мають на меті завдати вирішального удару диктаторському режиму. Тактику і конкретні методи для кожної окремої стратегії слід добирати з урахуванням цілей кожного етапу. Йдеться виключно про рівень стратегії.

Від стратегів стрижневих кампаній, як і від творців генеральної стратегії, вимагається глибоке розуміння природи та способів дії в межах обраного ними методу боротьби. Для того, щоб розробити військову стратегію, військові офіцери повинні бути обізнаними в таких речах, як силові структури, тактика, логістика, озброєння, вплив географічних чинників тощо. Стратеги політичного спротиву повинні так само розуміти природу та стратегічні принципи ненасильницької боротьби. Проте навіть глибоке знання ненасильницької боротьби, врахування усіх перелічених вище аспектів та знайдені відповіді на поставлені у цій праці запитання самі по собі не витворять стратегію. Вироблення стратегії боротьби вимагає творчого підходу, який би ґрунтувався на глибоких набутих знаннях. Розробляючи стратегії окремих кампаній опору, а також довгострокову стратегію визвольної боротьби, стратеги політичного спротиву повинні брати до уваги найрізноманітніші питання та проблеми. Серед них такі:

• визначення конкретних цілей кампанії та їхнього внеску у реалізацію генеральної стратегії;

• врахування конкретних методів або політичної зброї, яку можна найкраще застосувати для втілення обраних стратегій. У межах будь-якого загального плану конкретної стратегічної кампанії необхідно визначити, за допомогою яких тактичних планів і конкретних методів можна чинити тиск і обмежити доступ диктатури до джерел сили. Слід пам’ятати, що досягнення головної мети залежить від правильно обраних, глибоко продуманих і ретельно здійснених менших кроків;

• з’ясування того, чи пов’язані економічні чинники з суто політичною боротьбою і яким чином. Якщо в боротьбі переважають економічні питання, слід врахувати, що економічні проблеми можна реально вирішити лише після повалення диктатури, протягом перехідного періоду. Зволікання з вирішенням цих проблем може викликати невдоволення та розчарування населення і водночас сприятиме активізації деспотичних сил, які натомість обіцятимуть припинення економічних негараздів;

• попереднє з’ясування того, яка структура керівництва та система зв’язку найкраще пасуватиме опору на початку боротьби. Якими будуть можливі механізми прийняття рішень і налагодження зв’язку в процесі боротьби з метою здійснення постійного керівництва учасниками руху опору та населенням загалом?

• інформування про перебіг боротьби населення, представників диктаторського режиму та міжнародної преси. Заяви і доповіді завжди повинні містити суто фактичну інформацію. Перебільшення та безпідставні заяви підірвуть довіру до руху опору;

• планування конструктивних і самодостатніх соціальних, освітніх, економічних і політичних заходів для забезпечення потреб власного населення під час конфлікту. Подібні проекти можуть очолювати люди, які не беруть безпосередньої участі в кампаніях руху опору;

• визначення типу зовнішньої допомоги, що є бажаною для підтримки окремих кампаній або усієї визвольної боротьби. Як найкраще мобілізувати і використати зовнішню допомогу, щоб уникнути залежності внутрішньої боротьби від ненадійних зовнішніх факторів? Слід врахувати, які саме зовнішні сили найбільш імовірно та найефективніше зможуть допомогти, наприклад, громадські організації (суспільні рухи, релігійні чи політичні групи, профспілки тощо), уряди окремих держав і/або Організація Об’єднаних Націй та її різноманітні структури. Більше того, стратеги руху опору повинні вжити заходів для збереження порядку та забезпечення власних потреб під час масового протистояння диктаторському контролю. Це не тільки сприятиме створенню альтернативних незалежних демократичних структур і забезпеченню реальних потреб, а й позбавить підстав будь-які твердження про те, що для підтримання порядку і законності необхідні жорстокі репресії.

Поширення ідеї відмови від співпраці

Для того, щоб політичний спротив проти диктатури мав успіх, конче необхідно, щоб населення сприйняло ідею відмови від співпраці. Як видно на прикладі байки про «мавпячого короля» (див. третій розділ), головна ідея проста: якщо достатня кількість підлеглих, незважаючи на репресії, відмовляються від співпраці, деспотична система слабне і зрештою розпадається.

Люди, які живуть в умовах диктатури, можливо, вже знайомі з цією ідеєю з різних джерел. Навіть якщо й так, демократичні сили повинні поширювати ідею відмови від співпраці. Можна поширювати в суспільстві історії на зразок байки про «мавпячого короля». Такі історії зрозумілі всім. Коли населення сприйме загальну ідею відмови від співпраці, воно зможе усвідомити доцільність майбутніх закликів до відмови від співпраці з режимом, а також саме вигадуватиме безліч нових форм відмови від співпраці залежно від ситуації.

Попри труднощі та небезпеку, які чатують в умовах диктатури на тих, хто поширює ці ідеї, новини і розпорядження руху опору, демократи неодноразово доводили, що це — можливо. Навіть за фашистського та комуністичного режимів учасники руху опору знаходили можливість підтримувати зв’язок не лише з окремими особами, а й з широкими народними масами через видання підпільних газет, листівок, книг, а в останні роки — аудіо-та відеокасет.

Надаючи перевагу попередньому стратегічному плануванню, можна сформулювати та поширити загальні ідеї руху опору, висвітлити проблеми та окреслити обставини, за яких населення повинно чинити опір і відмовлятися від співпраці, а також способи його здійснення. Тоді населення знатиме, як діяти в конкретних важливих ситуаціях, навіть якщо лідери демократичного руху на той час будуть позбавлені каналів зв’язку. Така інформація також допоможе в майбутньому вберегтися від фальшивок, які політична поліція може поширювати з метою спровокувати дії, які дискредитують рух опору.

Репресії та контрзаходи

Стратеги повинні передбачити можливу реакцію на дії демократичного опору та репресії, особливо межі жорстокості диктаторського режиму. Необхідно продумати, як протистояти чи уникнути можливого посилення репресій і не скоритися. Тактика передбачає в конкретних ситуаціях попередження населення та учасників опору про можливі репресії, адже вони повинні усвідомлювати ризик своєї участі. Якщо очікуються серйозні репресивні заходи, варто підготувати медичну допомогу для поранених. Попереджуючи репресії, стратегам добре було б попередньо визначитися із застосуванням певної тактики і методів, які б сприяли досягненню цілей конкретної кампанії чи визвольної боротьби, однак знизили ймовірність репресій настільки, наскільки це можливо. Наприклад, вуличні демонстрації та паради проти особливо жорстокого режиму справді можуть вражати своїми масштабами, але можуть і спричинити тисячі жертв. Зрештою, така висока ціна з боку демонстрантів не обов’язково означатиме збільшення демократичного тиску на диктатуру, а, можливо, цього можна було досягти, якби кожен залишався вдома, взяв участь у страйку або ж масових акціях відмови цивільних службовців від співпраці з режимом.

Дехто вважає, що для досягнення стратегічної мети руху опору необхідно вдаватися до провокативних дій, які передбачають високий ризик втрат. В такому разі слід дуже добре зважити можливі втрати і здобутки. Можливо, населення та учасники опору більше схильні до дисциплінованого та ненасильницького способу ведення боротьби? Чи здатні вони протистояти провокаціям та насильству? Стратеги повинні визначити, яких заходів слід вжити для підтримання дисципліни ненасильницької боротьби та продовження опору, незважаючи на жорстокість. Чи будуть можливими та дієвими такі засоби, як громадські звернення, заяви, листівки, марші та демонстрації, бойкоти прихильників диктатури? Лідери повинні завжди остерігатися провокаторів, які прагнутимуть підбурити демонстрантів до агресивних дій.

Дотримання стратегічного плану

Якщо продуманий стратегічний план вже розроблено, демократичні сили не повинні звертати увагу на спроби диктаторів відволікти їх від генеральної та конкретних стратегій кампаній, щоб перемістити увагу лідерів спротиву на другорядні проблеми. Так само й миттєві спалахи емоцій, хай навіть у відповідь на нову агресію диктатури, не повинні відволікати демократичний рух опору від генеральної стратегії чи стратегії окремої кампанії. Режим може свідомо вдаватись до нових агресій, щоб спровокувати демократичні сили відступити від добре продуманого плану, після чого їх набагато легше можна буде перемогти.

Поки фундаментальний аналіз стратегії вважається актуальним, завдання демократів полягає в неодмінному просуванні вперед, крок за кроком. Звичайно, траплятимуться зміни тактики чи обставин, і добрі лідери завжди готові використати нові можливості. Проте подібні пристосування не слід плутати зі зміною основних цілей генеральної стратегії чи стратегій окремих кампаній. Послідовне ж впровадження обраної генеральної стратегії та стратегій окремих кампаній неодмінно наблизить успіх.