Олег був удома. Він бавився з сестричкою у кімнаті, а мама, розпитавши про справи, якими він нібито займався на фірмі, поралася на кухні — квапилася почастувати сина домашніми стравами. Перед тим, як відпустити його до рідних, Гордій дав Олегові щойно придбаний новий телефон із так само новим номером. Характерник попередив, що надвечір за ним заїде Мстислав та відвезе до яхти, яка чекатиме на якорі вже у Канівському водосховищі.
Мама не розпитувала, куди поділася його «Хонда», чому з ним відтепер не можна буде зідзвонитися по мобільному телефону, чому він навіть не переночує удома. Олег був їй за це дуже вдячний. Лише з того, як вона поглянула на сина, коли той віддав їй чималу суму грошей — Гордій просто примусив узяти нібито його заробіток на фірмі — хлопець зрозумів, що мама дуже хвилюється за нього і не надто вірить у розповіді про успішну торгівлю «Трамалайфом».
День минув швидко. Поночі Олег був уже на «Спасі», який ішов попід правим берегом мілкого і широкого Канівського моря до Трахтемирова. Налетів сильний бічний вітер. Яхту почало кидати на високих хвилях. Негода посилювалася, тож капітан відвів судно на глибину і наказав лягати у дрейф — за таких погодних обставин годі було сподіватися безпечно причалити, тим паче поночі. Вечерю подали у кают-компанії. Головною стравою були дві фаршировані щуки, яких на блешню впіймав сам капітан яхти.
Олег уперше від дня знайомства з Іваном та Гордієм бачив, що вони дозволили собі випити по чарці горілки. На запітнілу пляшку із оковитою ласо поглядав Ден, якому після детального розслідування інциденту зі вкраденим телефоном кока дозволили знову харчуватися за спільним столом. Гусика ж вирішили тримати замкненим у каюті.
Востаннє той телефон вмикали, аби, за інструкціями Макаки, подати короткий сигнал на підході до Кременчука. Перед тим, як Олег поїхав від річкового вокзалу до матері, Іван наказав йому та усім членам команди вичистити електронну пам’ять своїх телефонів, а самі апарати — здати Мстиславові. На літній терасі прибережної кав’ярні старший характерник замовив сніданок на трьох — Гордія, Мстислава та себе — і попросив персонал закладу не турбувати їх. Щойно офіціантка принесла замовлене та вийшла, Мстислав розклав телефони у діжки-вазони з високими туями, які слугували зеленою огорожею тераси. Швидко завершивши сніданок, характерники залишили кав’ярню. Яхта одразу ж віддала швартові.
Здивовані офіціантки спостерігали, як на обставлену туями терасу увійшов якийсь довготелесий дивно вдягнений чоловік. Біля вуха він постійно тримав слухавку, кидаючи у неї роздратовано-здивовані репліки. Зрештою пішов. Та не минуло й десяти хвилин, як він повернувся у супроводі добре вдягненого дядька із ноутбуком у руках. Вони сіли на терасі, замовили каву. Заінтригована офіціантка нишком підглянула за дивними відвідувачами. Побачене змусило дівчину тихцем гукнути охоронця — клієнт, який прийшов другим, трохи почаклував над комп’ютером, а тоді підвівся й почав виймати з-під туй мобільні телефони — дорогущі-і-і! А один саме такий, про який вона мріяла — тонісінький із сенсорним екраном, як у подруги, що віднедавна зустрічається з одним підстаркуватим хабарником з мерії…
Не встиг Томас визбирати й половини апаратів, як на терасі з’явився суворий охоронець і заявив — нехай добродії не беруть того, чого не клали під деревця. Усі Василеві спроби переконати його, нібито телефони належать їхнім друзям, які так пожартували — гра є така, квест[21] називається, — наражалися лише на іронічну посмішку молодика. Мовляв, коли панове таки спробують привласнити чуже майно, можна й міліцію викликати. У Кременчуці, між іншим, усі одне одного знають, тож нехай нечисті на руку громадяни з трьох разів угадають: на чиєму боці будуть місцеві правоохоронці. Томас уже збирався запропонувати охоронцеві грошей хоча б за частину телефонів, але ця розмова привернула увагу не лише усього персоналу кав’ярні, а й кількох відвідувачів. Тож цереушникові з теософом довелося стрімголов тікати до «Хаммера», завбачливо залишеного подалі від річкового вокзалу. У цій веремії вони не звернули уваги на кремезного парубка, що оглядав у бінокль Дніпровські краєвиди та набережну, і на другого, який назирці «провів» їх до джипу.
Щодо чарчини горілки, то Ден впіймав облизня. Навіть білого мозельського, яке пив Мстислав, не дали. Відправили спати. Коли ображений волоцюжка у супроводі Остапа вийшов з кают-компанії, Іван провів його поглядом і сказав:
— Таких в Україні вже утричі більше, ніж солдатів в армії.
— І щодня більшає, — додав Гордій. — Вони хворі, часто — наркомани, алкоголіки й неписьменні. Змалку вже цілковито зайві у цьому світі.
— Не потрібні вони цій країні, — Мстислав зробив ковток, — а країна їм — і поготів.
— Капіталізм разом із незалежністю України приніс таким лише злидні й поневіряння, — Іван поглянув на Олега.
— Хіба ж не вони самі у цьому винні, бодай частково? — запитав наймолодший характерник. — Самі ж утікають з дому, лінуються вчитися…
— Винні, винні, — погодився Гордій, — та якщо про них ніхто не подбає, такі, як Ден та Гусик, зрештою подбають про себе самі. Вже роблять це — грабують, крадуть, втягують у свої злочини молодших. У зграї збиваються.
— Водночас і їх самих продовжують грабувати, — сказав Іван.
— Як це? — Олег підвів погляд на старшого характерника.
— У них спочатку вкрали надбання, нагромаджене їхніми дідами та батьками, — заводи, електростанції. Навіть береги цих гнилих морів, — Іван вказав на ілюмінатор, — і ті загарбали. Скоро заберуть останнє — родючі землі.
— І лишиться їм працювати за безцінь на вкрадених у них ланах та заводах на «нових українців», втрачаючи на цьому здоров’я або й життя, як шахтарі, — зітхнув Гордій. — Альтернативою такій долі є в’язниця. Втім, схоже, що нині на суцільну в’язницю намагаються перетворити всю Україну, відгородивши її від цивілізованого світу тими самими бандитизмом, корупцією, технологічною відсталістю та жлобством.
— Ви маєте намір це якось змінити? — запитав Олег.
— Є деякі задумки, — відповів Іван.
— Але останні події привернули до нас трохи зайвої уваги… — зауважив Гордій.
— Увагу виявляють люди, яких відстежили Мстислав із Остапом на річковому вокзалі? Ті, що стежили за нами, завдяки сигналам мобільних телефонів? — поцікавився Олег, якому Мстислав дорогою встиг розповісти про пригоду у кав’ярні на річковому вокзалі.
— Це нові фігуранти на нашому обрії. Є ще й старі — Йосип Бланк, Транихиїл, твоя, вибачай Олеже, Людмила… Але головне — ті, хто стоїть за ними, — відповів Іван.
— Їм потрібен ти, — додав Гордій, — бо вважають тебе біороботом, а ще більше — біоінформаційна речовина, яка допоможе створити ще тисячі таких.
— Додав я вам клопотів, — зітхнув Олег.
— Не журися, — Мстислав поплескав його по плечі. — Ти нам вже допомагаєш. Завдяки тобі ми полонили у сапфіровій пляшечці програму-заклинання Порадника. Немов джина з арабських казок, — усміхнувся молодий характерник. — До речі, а що ми з ним робитимемо? — запитав він у батька.
— Гадаю, Триголос підкаже, — відповів синові Іван. — Зараз ідеться про інше: наше становище різко змінилося — діяти поволі, як ми планували раніше, не вийде — за нами вестимуть щільне стеження. Олеже, — вів він далі, — ще років десять тому ми збагнули, що така Україна, якою її будує нинішня так звана «еліта», не потрібна ні українцям, ні світові. Тій «еліті» вона також не потрібна, бо усі її дії спрямовані лише на пограбування країни. Витрачають і витрачатимуть награбоване вони у безпечніших, заможних та комфортних країнах.
— Якщо такі взагалі залишаться десь у майбутньому світі, — Гордій зробив кілька кроків невеликим приміщенням.
— Режим, який розкрадає ресурси країни, не дбаючи про їхнє відновлення, включно з ресурсами людськими, називається окупаційним, — твердо мовив Іван. — Держава Україна нині становить найбільшу загрозу для країни Україна. Така Україна потрібна лише Росії, бо й там усе майже так само, навіть гірше. Дар сили характерників зобов’язує нас зробити усе можливе для порятунку країни. Ми готувалися до цього поволі, розуміючи масштабність завдання, але обставини змушують нас прискорити події. Про наше існування та можливості дізналися забагато зацікавлених у тому, щоб завадити нашій місії. Тут, у Трахтемирові, — Іван хитнув головою у бік задраєного ілюмінатора, — розташована таємна штаб-квартира Ордену Триголоса. Він нечисленний — налічує лише сімох членів. З чотирма ти вже знайомий — Гордій, Мстислав, Мечислав та я. Решта троє прибудуть до Трахтемирова днями. Прибудуть, Олеже, аби посвятити тебе восьмим членом Ордену.
До кают-компанії увійшов капітан, повідомив: за прогнозом, погода завтра буде сприятливіша, можна буде причалити у Трахтемирові. Вирішили швартуватися, щойно розвидниться. На «Спасі» оголосили відбій.
Літак випірнув із товстого шару хмар і пішов на посадку. Невелике повітряне судно трохи трусило — було вітряно, починався дощ. Стюардеса для годиться попросила Шахсуварова пристебнутися ременем, але олігарх натомість підвівся й пішов до кабіни пілотів із пузатою чаркою у руці. Завжди любив звідти спостерігати за посадкою, потягуючи коньяк. Заперечити власникові літака молода дівчина не наважилася.
Унизу, в дощовій мряці, пропливали корпуси заводів, тьмяним свинцем блиснув Дніпро, промайнули квартали новобудов, наближалися жовті вогні посадкової смуги. Усе відбувалося у штатному режимі.
Владімір поглянув в ілюмінатор і помітив, що паралельним з ними курсом рухається маленький, майже іграшковий, літачок. Він хотів сказати про це командирові, але кабіною раптом забігали яскраві зелені промені. Другий пілот вилаявся — мовляв, дістали ці хулігани, які в останні місяці по усьому світові намагаються засліплювати пілотів лазерними указками. Командир запевнив Шахсуварова, що жодної небезпеки немає — указкою зашкодити літакові неможливо… Потужний спалах світла і сильний гуркіт увірвав його заспокійливу промову.
Літак на швидкості вдарився шасі об посадкову смугу і почав хилитися на лівий бік. Шахсуваров нічого не бачив. Почувся пронизливий скрегіт — крило зачепило землю, судно швидко закрутилося на бетонці. Чоловік відчув, як його підкидає у повітря, і свідомість вимкнулася.
Про жорстку посадку олігархового літака у місцевому аеропорту Йосип Бланк почув наступного ранку із телевізійних новин. Він саме голився у ванній, за звичкою слухаючи останні вісті одного з російських телеканалів, коли раптом почув про катастрофу та прізвище Шахсуварова. З несподіванки Йосип неоковирним рухом порізав шию й кинувся у кімнату до телевізора. Задзвонив мобільний. Навіть не поглянувши, хто телефонує, чоловік вимкнув апарат і прикипів до екрана. Там тележурналіст, походжаючи перед парканом летовища, високим неприємним голосом розповідав, що місцева диспетчерська служба не спромоглася забезпечити посадки повітряного судна з VIP-персоною на облавку. Натякав на зацікавленість українського бізнесу в усуненні Шахсуварова з місцевих ринків комунальних послуг, говорив, що Росія не може залишити цю аварію без ретельного розслідування. Та чи лишився живим власник літака, чомусь не повідомив. Про екіпаж сказав, що загинули командир та стюардеса, другий пілот перебуває у реанімації місцевої лікарні, його стан «стабільно тяжкий».
Знову задзвонив мобільний. Цього разу Йосип, побачивши, що телефонує Транихиїл, поквапився відповісти.
Томас, зловтішаючись, прослухав запис цієї розмови. З імітацією теракту проти літака Макака впорався ліпше, ніж із викраденням портфеля в Бланка. Безпілотний диверсійний пристрій, застосований для усунення олігарха, самоліквідувався без сліду, тож заокеанські «вуха» в організації катастрофи не вилізуть. Успіх теракту був досягнутий завдяки тому, що співробітники московського офісу ЦРУ дізналися точний час вильоту Шахсуварова з Домодєдова і розрахували момент його з’яви над Дніпропетровськом. А ще олігарха підвела любов до символів — його літак був розфарбований у прикметні агресивні кольори монархічних прапорів. Після здійснення операції прикриття старшого волоцюгу та трьох його молодших посіпак за усіма канонами шпигунського жанру слід було б ліквідувати. Але він ще був потрібний для контакту з Деном та Гусиком — тож довелося чесно заплатити новоспеченому «терористові» обіцяні гроші.
У телефонній розмові Россман уже звично накричав на Бланка, звинувативши бідного Йосю у тому, що він знав про несподіваний приїзд замовника, але не сказав про це. А тепер ще й приховує місцеперебування Шахсуварова та те, наскільки серйозно олігарх постраждав. Як не переконував Бланк у тому, що він про обидві обставини ні сном ні духом, Тед йому так і не повірив.
Томаса трохи здивувало, що про лазерну атаку ніхто не повідомляв, але він списав це на те, що влада не хоче поширювати такий простий рецепт здійснення терористичних актів. Щодо місця перебування травмованого Шахсуварова, то його Томас уже знав — олігарха лікували у найкращій в місті приватній клініці, під потужною охороною. Стан потерпілого виключає транспортування. З Німеччини вже везуть барокамеру та фахівців-травматологів клініки «Шаріте».
Росія наполягає на участі її експертів у розслідуванні авіаційної катастрофи. Україна не заперечує — але тільки після завершення власного розслідування. З диспетчера аеропорту, який вів чартер, узяли підписку про невиїзд. На певний час Шахсуварова виведено з гри, але якщо він оговтається — стане втричі небезпечнішим.
Виклавши ці результати своїх зусиль у шифрограмі до Ленглі, Томас закінчив її вимогою підкріплення — кадрового та фінансового. Адже технологія виробництва біороботів зовсім не міф, та й характерники з їхніми феноменальними здібностями також втілилися із легенд у реальність. Словом, є куди докласти зусилля співробітникам паранормального відділу ЦРУ у Дніпропетровську.
Відповідь надійшла швидко, і її перша частина Томасові сподобалася. Там ішлося про те, що зусилля агента належно поціновано, а прохання про підкріплення обіцяли задовольнити майже у повному обсязі. Розмір того «майже» лягає винятково на сумління скнар із фінансового відділу. У другій частині шифровки Томаса з ущипливою чемністю запитували: а чому, власне, він не поцікавився, хто організував таємну евакуацію Шахсуварова зі злітної смуги та оплачує його лікування й охорону? Але нехай агент тим не дуже переймається — Ленглі вже над цим працює. Є певні результати. Якщо знадобиться Томасова допомога на місці — йому повідомлять.
Такого проколу з ним ще не траплялося. Радіючи вдалому замахові, Томас дійсно зовсім не надав ваги обставинам, за яких олігарха вивезли до клініки.
Спроба Владіміра Шахсуварова зненацька прибути до Дніпропетровська налякала Теда Россмана, але ще більше його нажахав замах на олігарха. Версію про несправність літака, помилку пілота чи диспетчера Транихиїл відкинув одразу — не вірив у такі збіги. Людмила припустила, що їхнього замовника самого «замовили» конкуренти по бізнесу з Росії, але Тед і в це не повірив — він просто відчував, що ця катастрофа пов’язана з його дослідженнями.
Від невеселих роздумів його відволік зумер комп’ютера. Це був сигнал відновлення зв’язку з програмою-порадником. Тед миттю опинився біля монітора, але його радість змінилася подивом. Програма нарешті самоналаштувалася на трансляцію зорової картинки біоробота. Маючи змогу бачити на екрані усе, що бачить довкола себе Олег, Транихиїл споглядав лише якусь водяну каламуть. Судячи з усього, хлопець перебував під водою, рухаючись дуже швидко і з розплющеними очима. На мить промайнув окраєць неба, розлетілися бризки над водою — і знову та сама каламуть. Раптом біоробот різко прискорився, Транихиїл побачив відблиск риб’ячої луски, а тоді екран заповнило криваве марево — здалося, що пропливають чиїсь тельбухи. Потому з’явилося небо, насувався високий зелений берег. Россман спробував керувати роботом, але схоже було на те, що Олег перестав розуміти команди. Втім, прості механічні дії, до яких його примушували порухи комп’ютерної «мишки», він виконував, як і раніше, безвідмовно. Пробитися ж до свідомості парубка було неможливо. Програма працювала якось дивно, складалося враження, ніби її кібернетичний симбіоз із організмом розладнався.
Транихиїл визначив місцеперебування біоробота — Канівське водосховище, узбережжя Трахтемирівського півострова. Далеченько — майже межа дистанції для управління програмою. Учений розвернув Олега знову до берега. Біоробот вибрався на суходіл, але чомусь не підводився — видавалося, що він пересувається плазом, і як не намагався Транихиїл примусити його підвестися — усе було марно. У поле зору біоробота потрапили чиїсь босі ступні на тлі товстої колоди, а коли він підвів голову, Тед раптом побачив обличчя молодого чоловіка, що сидів на деревині. Воно було дуже схоже на… Олегове. Зв’язок почав уриватися, а тоді зник остаточно.
Ошелешений дослідник із хвилину сидів перед монітором, а тоді таки спробував відновити контакт із біороботом, але марно. Мабуть, відстань завелика, — вирішив Тед і взяв слухавку, аби зателефонувати Людмилі.
Олег прокинувся. Він відчував якісь зміни довкола. Виявилося, що під ранок вітер ущух, яхту більше не розхитують хвилі, і вона рівним ходом йде водосховищем. В ілюмінаторі виднілося темно-синє небо. Зорі вже згасли. З палуби долинали неголосні команди та кроки матросів. Молодий характерник піднявся туди.
За Дніпром ледь починало сходити сонце — на спокійну воду лягла червона доріжка світанку. Про вчорашню негоду нагадували лише далекі пасма хмар, що відступали небосхилом кудись на південний захід. Вранішню тишу трохи розвіював неголосний шум двигуна. Олег милувався краєвидом Трахтемирова, спираючись на облавок. Усамітнення парубка ніхто не порушував — лише помічник капітана, який стояв за штурвалом у рубці, привітався порухом голови.
Зненацька двигун кілька разів збився з ритму, тоді застукотів і заглухнув. До Олега долетіла тиха багатоповерхова лайка помічника, адресована браконьєрам, чиї сіті намоталися на гвинти. Судно лягло у дрейф. На палубі Остап уже вдягнув водолазну маску і готувався спуститися до гвинтів та спробувати їх звільнити. Раптом знизу почулися удари по металевій обшивці борту. Олег побачив, що у воді борсається якась тваринка. Вона заплуталася в сітці й відчайдушно, але безуспішно намагалася вирватися на волю.
Остап спустився у воду і, намагаючись не поранити знесилену полонянку, обрізав тонкі нейлонові пута. Виявилося, що до них потрапила молода видра. Придушена, вона вже ледь подавала ознаки життя. Олег перехилився через борт, взяв її з рук Остапа і поклав на палубу. Капітан, поглянувши на врятовану, наказав принести з камбуза дерев’яний ящик з-під мозельського вина і призначив його за тимчасовий лазарет для видреняти — допоки воно не прогризе тонкі дошки.
Тим часом Остап звільнив гвинти, і надійний шведський дизельний двигун знову почав штовхати яхту до берега. Снідали вже у Трахтемирівському замку. Так старші характерники називали свій таємничий осідок. Ящик із видрою їм довелося забрати з собою — капітан категорично не погоджувався лишати тварину на облавку.
Дивна це була споруда, точніше цілий комплекс будівель. Олегові колись доводилося чути слово «футуризм», і саме його зараз молодий характерник підсвідомо вжив для визначення свого враження від замку. Він стояв у глибокій западині поміж двома пагорбами. Туди від невеликої бухти вів баюристий шлях, здолати який могли хіба позашляховики.
Проминувши міцні ворота, які охороняли кілька чоловіків у камуфляжі, вони зупинилися перед велетенським металевим щитом — він перегороджував усю западину поміж схилами. Щит відсунувся, занурюючись просто у глиняну стіну пагорба, і машини заїхали до западини. Вона була майже правильної овальної форми. В’їзд був облаштований на кінці довшої осі овалу. Звідси похило угору пролягала пряма смуга асфальтобетону, впираючись у скляну різнокольорову будівлю, схожу на кілька кубів і паралелепіпедів, зіставлених докупи. Три різновисокі паралелепіпеди вінчали блискучі піраміди — за розвиненої уяви вони могли б викликати асоціації із замковими вежами. Попід стінами западини тягнулися триярусні скляні будівлі. Над усіма ними нависали дерева та кущі, що росли на верху западини. З асфальтобетонною доріжкою під прямим кутом перетиналася ще одна — майже в центрі овалу, ділячи його на чотири рівні частини. Між доріжками були розбиті газони та квітники, били фонтани, текли струмки, де плавали китайські золоті коропи.
Машини зупинилися на стоянці з внутрішнього боку щита, і характерники далі рушили пішки.
З’ясувалося, що до замку вже прибули інші троє членів Ордену Триголоса, усі чоловіки за п’ятдесят — двоє киян та один харків’янин. Іван познайомив їх з Олегом. Кияни виявилися вченими — кібернетиком та біологом, а харків’янин — музикантом-бандуристом. Гордій розповів, що Ордену вже понад десять років, і увесь цей час вони відшукували нащадків характерників. Їхні спадкові вкрай рідкісні властивості виявляють себе у людині по-різному і мають різну силу. Наприклад, він, Гордій, значно слабший за Івана, а Мечислав — за свого брата-близнюка Мстислава. У київських вчених ці здібності також не надто потужні, а ось бандурист в ієрархії сили — другий після Івана, але й Іван не найперший… Найсильнішим характерником, згідно з пророцтвом Триголоса, має стати той, хто буде посвячений до його Ордену восьмим.
Про катастрофу літака Шахсуварова самодержець усеросійський дізнався в Усурійську, куди прилетів до улюблених своїх тигрів — збереженню їхньої популяції приділялося останнім часом чимало монаршої уваги. Він негайно скликав скайп-нараду наближених та втаємничених осіб. Говорили на ній багато, емоційно, не дуже добираючи висловлювання. Усе ж бо свідчило, що на призначеного працювати олігархом полковника скоїли справжній замах. Отже, існує загроза розкриття тривалої й дуже витратної операції зі створення принципово нового типу влади — влади біологічної! Звісно, загроза йде від недорікуватих українців, а також, найімовірніше, — від зловорожих американців. Знову кляті піндоси[22] лізуть до російських справ, заступаючи Федерації шлях до відновлення свого великодержавного статусу. Якщо їм зараз не дати по пазурах, то знищать останню надію на реставрацію імперії. Але! Замало нині сил у знекровленої корупцією, деморалізованої країни, аби ставати на прю зі справжньою наддержавою. Доведеться відігратися на Україні, бодай у дипломатичному та інформаційному аспектах. На нараді вирішили збурити чергову хвилю негативних емоцій щодо України в російських, а як вийде — то й у світових ЗМІ, звинувативши сусідню державу у нездатності гарантувати безпеку польотів. Під цей шум — вимагати допуску російських криміналістів до розслідування на місці, аби з’ясувати, хто направду організував катастрофу. Звісно, необхідно провести паралельне таємне розслідування на чужій тепер території. Засобів для цього не бракує — підкуп, шантаж, гра на ностальгії за імперським минулим у старшого покоління українських бюрократів, які готові поділитися потрібною інформацією зі спецслужбами «братньої сусідньої держави». Офіційне ж розслідування потрібне для того, щоб не лише принизити українців, а й отримати можливість відрядити до них якомога більше працівників спецслужб найрізноманітнішого профілю. Це буде серйозною форою у протистоянні з ЦРУ, яке в Україні вимушене діяти таємно, або принаймні не дуже відкрито.
Та вже на початку здійснення цей нібито бездоганний план дав збій. По-перше, Україна категорично відмовилася допускати на свою територію криміналістів із російських спецслужб, погодившись лише на участь у розслідуванні технічних фахівців-авіаторів. По-друге, українці несподівано виявили інтерес до того, наскільки законними були придбання Шахсуваровим підприємств на Дніпропетровщині. Та найгірше — вони під різними приводами наполегливо намагалися з’ясувати, з ким так квапився таємно зустрітися олігарх на їхній території. Самодержцю навіть довелося дзвонити українському гаранту, аби той трохи пригальмував цікавість своїх правоохоронців. Гарант пообіцяв втрутитися. Результатом став «витік» в Інтернеті інформації про бізнесову активність екс-полковника. Це лише ускладнило роботу для феесбешних нелегалів у Дніпропетровську — тепер особі Шахсуварова приділила трохи уваги і європейська та американська преса. Пригадали журналісти й давній зв'язок олігарха з Хазяїном та перекинули місточок до самого самодержця усеросійського. Словом, «хотіли як ліпше, а вийшло як завжди»[23].