11. Хата над проваллям

Самодержець також нервувався. Дивне зникнення Шахсуварова під час авіакатастрофи вже призвело до конфліктів у його оточенні — конфіденти почали гризню за активи, які належали полковникові-олігархові, та за вплив на самого монарха. Це було не на часі. Країна стояла на порозі чергових масових заворушень, тому панівна верства мала бути згуртованою довкола трону, як ніколи.

За роки його правління Росія не зміцнилася. Її накривали хвилі збройних конфліктів, терористичних актів, аварій та катастроф. Не минало й місяця, щоби не сталося вибуху, резонансного вбивства, захоплення заручників. Палали склади зі зброєю та ліси, падали літаки і космічні апарати, тонули кораблі… За цим усім — людські жертви та матеріальні втрати. Хоча самодержець почувався впевнено, бо більшість громадян ще довіряли йому і навіть любили, та сам він добре розумів, що ресурс життєздатності країни вичерпується. Заразом тане, вивітрюється та розсипається його неподільна влада. Росія трималася лише за рахунок експорту газу та іншої сировини, а ще на залишках військової могутності колишнього Союзу — ядерній зброї. Та про колишній вплив світової імперії зараз не йшлося. Головне — вберегти Федерацію від розпаду.

На заваді збереженню цілісності країни стояла корупція. Піраміда влади, поставлена догори дригом, коли навіть дрібні місцеві начальники призначалися Москвою, стрімко розвалювалася. Щойно, скажімо, губернатор чи якийсь інший чиновник набував повноважень, він починав перш за все набивати власні кишені, сплачуючи також хабарницький оброк нагору. Чиновний люд перетворився на єдиного власника усіх ресурсів країни — грошових, сировинних, людських. Верховна влада, як це зазвичай трапляється із диктатурою, і сама перетворилася на заручника бюрократії. Такий от парадокс: з одного боку, диктатор є джерелом влади для тих, кого він формально та неформально призначає. А з другого — він сам в усьому залежить від тих призначенців.

Самодержець це зрозумів — і вирішив отримати власне джерело сили. Інакше він приречений бути поваленим революцією, а держава — наддержава(!) — розвалитися. Так уже траплялося в її історії, коли Золота Орда розсипалася на окремі улуси. Щоб цьому запобігти, самодержець доручив фахівцеві з секретних наукових розробок Владіміру Шахсуварову віднайти в архівах інформацію про створення технологій сповільнення старіння, виробництва безвідмовних біороботів та організувати подальшу роботу над ними.

Не минуло й року, як олігарх доповів про перші позитивні результати. За його словами, створена якимось Фьодаром Россомахіним біоінформаційна речовина, у поєднанні з цифровими технологіями та стародавніми езотеричними практиками, здатна продукувати безвідмовних солдатів-біороботів, що коритимуться єдиній волі. Почувши про них, самодержець у мріях назвав свою майбутню гвардію кібер-опричниками.

Ще Шахсуваров твердив, що біоінформаційна речовина здатна подовжити життя та позбавити від смертельних недуг — така собі «жива вода» двадцять першого сторіччя. Той, хто володітиме нею, зможе підкорити своїй волі усіх, хто прагне жити довго, а надто — жадає, щоб живими і здоровими залишалися його близькі. Страта навпаки — замість відбирати життя за допомогою ката, дарувати його, застосовуючи біологічно-езотеричні технології. Повіривши у «живу воду», самодержець вирішив, що саме вона стане ексклюзивним джерелом його надприродної і одноосібної влади над підданцями, та й не лише над ними.

Але муляв диктаторові один сумнів, яким він не міг поділитися навіть із найближчими людьми. Отримавши більшу частину життєвого досвіду у КДБ, він не вірив у те, що хтось здатен просто подарувати «живу воду», нехай і самому лідерові та символу нації. Самодержець шукав і не знаходив справжніх мотивів такого широкого жесту з боку Шахсуварова. Тому, коли той безслідно зник із місця авіакатастрофи, найперше, що спало диктаторові на думку — олігарх намагається уникнути виконання обіцянки віддати цю унікальну технологію. Він наказав будь-що з’ясувати справжні обставини подій на Дніпропетровському летовищі.

* * *

Зазнавши ганебного фіаско у Кременчуці, Томас із Василем у геть кепському настрої повернулися до квартири теософа. На лаві біля під’їзду на них чекав Макака. Від нього несло переляком. Томас похмуро наказав юнакові піднятися у квартиру і там розповісти, що сталося.

— Ранком, — по дитячому шморгнувши носом, почав оповідь волоцюга, — якісь страшні дядьки забрали одного з пацанів, з якими ми літачок лазерними указками підсвітили…

— Як саме це сталося? — процідив Томас.

— У бусик вкинули просто на площі Петровського. Ми домовилися разом піти у «Пузату хату». Я йду, бачу — він мене вже чекає на тротуарі неподалік від входу. Коли раптом різко вивертає та спиняється бусик з відсунутими дверима, звідти двоє вискакують, хапають мого дружбана за шкірки і вкидають прямо у машину. Все…

— А ти що? — сердито запитав цереушник.

— Шо я! Ноги в руки — й дав драпака…

— Ти бусик добре запам’ятав? — для годиться поцікавився Василь.

— Сріблястий «Фольксваген». Весь грязюкою заляпаний.

— Ви з ним як домовилися зустрітися, телефоном? — цього разу Томас вже говорив майже спокійно.

— Еге…

— З іншими двома також спілкуєтеся телефоном?

— Так.

— Давай його сюди, і без розпатякуання, коли жити хочеш! Давай, кажу! — Томас вихопив телефон із тремтячих рук юнака й вийняв з нього батарею живлення та сім-картку. — Що про тебе знає той йолоп, якого викрали?

— Нічого, лише поганяло моє…

— І цього цілком досить. Зі своїми дружбанами на зв’язок більше не виходь. З цієї квартири слід негайно звалювати. Василю, збирайся! Я перевезу вас до Запоріжжя. Може, там знайдуть не надто швидко.

За п’ятнадцять хвилин «Хаммер», за кермом якого сидів той самий бритоголовий мовчун, вже від’їхав від під’їзду. Вони недовго покружляли містом, рухаючись переважно у протилежний від Запоріжжя бік. Тоді в якомусь із провулків пересіли до старої «Шкоди». Її Томас уже повів сам — і спрямував на Запорізьку трасу.

— Тепер розкажи, як саме все відбулося на летовищі, — через плече кинув Макаці Томас. — Нічого не випусти!

— Як Ви й наказали, — невпевнено почав юнак, — я підібрав трьох надійних пацанів, ми вибрали чотири місця, звідки добре проглядається небо над аеродромом, і чекали Вашого сигналу. Коли Ви подзвонили і сказали, що літак з’явиться над полем близько п’ятої, і в нас є цілих дві години, щоб зайняти позиції…

— Не розповідай того, що я й так знаю. Говори про саму аварію.

— Так ось, — Макака трохи збадьорився, — я для себе вибрав місце на даху багатоповерхівки.

— Чому там? — поцікавився Василь.

— Бо звідти видно посадкову смугу, а також усі три точки, з яких мали вдарити хлопці.

— Стратег! — вперше усміхнувся Томас. — Що далі?

— Ну, Ви ж сказали, що це буде невеликий, але прикметний літачок, розфарбований у чорно-жовто-біле. Я в бінокль його побачив, хоч і дощ сильний періщив, піймав променем — намагався у кабіну поцілити. Телефоном дав команду хлопцям, і ми його вже не випускали. Двох я поставив так, щоб вони опинилися навпроти літака, коли він з’явиться над злітною смугою і вже не зможе ухилися. Третій був у лісосмузі і світив збоку. Дощ нам дуже заважав.

— Далі, далі, — азартно підганяв хлопчину Томас.

— Спочатку нічого не відбувалося. Я бачив у бінокль, як літак випустив шасі і вже майже був на землі, потім трохи пішов угору, а тоді раптом — знову униз. Перехнябився, черконув крилом землю, аж іскри посипалися, його закрутило, закрутило… І все, зупинився.

— Загорівся? — Томас різко крутонув кермо, об’їхавши вибоїну на асфальті.

— Ні, але пожежна машина виїхала на поле майже одразу. Там такий кіпєш здійнявся, — Макака говорив, не приховуючи захвату.

— А швидка?

— Дві. Приїхали одна за одною.

— Ти все це з даху у бінокль спостерігав?

— Еге…

— Я ж тобі наказував негайно вшиватися, щойно літак упаде.

— Дуже подивитися кортіло…

— І телефони ви мали викинути, тоді ж. Викинули?

— Нууу…

— Зрозуміло. Що було далі?

— Та ось дивіться, — Макака витяг з пришитої над коліном кишені новісінький смартфон.

— В тебе є ще один телефон? — обурився Василь, а Томас лише мовчки заскреготав зубами.

— Я з нього ще не зробив жодного дзвінка! — скоромовкою сказав юнак. — Чесно! Лише записав, що тоді робилося на полі.

Шпигун миттю зупинив машину на узбіччі. На екрані було добре видно літак, який лежав на пузі — мабуть, стійки шасі зламалися. Корпус на вигляд був неушкоджений, скло кабіни теж. Від будівлі аеровокзалу до місця падіння мчала пожежна машина та дві карети швидкої допомоги. Бігло кілька людей. Таймер на екрані вказував на час події — 17.23.

Малолітній терорист продовжував знімати наслідки скоєного ним лиха. Ось із літака виносять людей. Двоє нош, повністю закритих простирадлами, лишають просто неба під дощем. Ще двоє, на яких лежать чоловіки, заносять до машини швидкої допомоги. На полі раптом з’являється сріблястий мікроавтобус, із нього виходять якісь люди, один із них — у військовому однострої. Вони говорять із рятувальниками, а тоді одні ноші перевантажують зі швидкої до бусика, і той на великій швидкості залишає летовище. Зйомка триває ще деякий час, але нічого цікавого для Томаса вже не відбувається.

— Де ти взяв цей смартфон? — запитав він у Макаки, знову вируливши на трасу.

— Та… Одна фіфа на набережній впустила, а я, ну… Підібрав. Але сім-карту я одразу викинув…

— Вони так завше роблять, коли крадуть телефони, — підказав Василь.

— І зйомку я вів без сім-карти, — закінчив думку Макак.

— Зрозуміло, — Томас знеструмив телефон та поклав собі у кишеню.

— А ще знаєте, що я згадав, — ображений за те, що в нього забрали телефон, пробурчав волоцюга, — коли тікав з Петровського, то зіштовхнувся з тим товстуном в окулярах…

— Яким ще товстуном? — обернувся до нього з переднього сидіння Василь.

— Ну, тим, чий портфель…

— Макаре, він тебе впізнав? — Томас поглянув на волоцюгу у дзеркальце на сонцезахисній панелі.

— Ні, — збрехав Макака.

Квартира у Запоріжжі, де мусили оселитися Василь із Макакою, виявилася занедбаною однокімнатною маломіркою, на п’ятому, останньому, поверсі старого будинку. Хоча і майже в центрі міста, неподалік від вокзалу. Залишивши там теософа із волоцюгою та наказавши останньому носа не потикати на вулицю, Томас, вже у сутінках, рушив у зворотну путь.

Зупинившись підвечеряти у дорогому і порожньому ресторані на околиці Дніпропетровська, він ще раз переглянув відеозапис катастрофи літака Шахсуварова. Сумнівів не виникало — одного з пасажирів вивозили з летовища мікроавтобусом. Звісно, слід сьогодні ж переслати запис для детальної експертизи до Ленглі, але загалом картина зрозуміла — олігарха ізолювали, і зробили це, вочевидь, не без відома української влади. Невже хтось у цій країні наважився почати власну гру проти конфідента самого самодержця? Міняються часи, міняються.

* * *

Вечеря затримувалася. Кок Андрій оголосив, що сома слід приготувати за усіма правилами. Тоді зголоднілі панове надовго запам’ятають цю страву, а доти — хай наберуться терпіння та зачекають. Гусикові наказали допомагати на камбузі, а Денові — драїти палубу. Закінчивши, старший волоцюжка сів на кормі, щоб помити швабру, щітки та протерти і поскладати пластикові пляшки з мийними засобами. Олег зауважив, що хлопець поставився до виконання своєї нескладної роботи з якоюсь несподіваною ретельністю.

— Де ти так прибирати навчився? — запитав щойно посвячений характерник, спираючись спиною та ліктями на бильця облавка.

— А тобі що до того? — знизав Ден плечима. — Чи знічев’я цікавишся?

— Мені у дитинстві мама загадувала дома прибирати. — Олег не звернув уваги на легку задерикуватість тону молодшого співрозмовника. — Ох, і не любив я тієї роботи.

— А мені бабуся, — зітхнув волоцюжка, — але в нас такого причандалля не було, — він вказав на щітки та алюмінієву швабру. — Це коли я вже на вулиці опинився, попервах підробляв в одній кав’ярні на Озерці. За харч прибирався там.

— А як на вулицю потрапив?

— Та, це довга історія. Батьки від наркоти повмирали, ще коли я малим був. Жив із бабусею в селі, — голос Дена несподівано затремтів, проте Олег вдав, ніби цього не помітив, — а як вона померла… Просто на городі… Полола картоплю, сказала, що їй щось недобре, коло серця. На сапу сперлася, сісти спочити мабуть хотіла, але поточилася, і все, і її вже нема… Поховали за день. Мені сусіди на кутку і молока давали, і обідати кликали, і город порати допомогли. Думав, зимуватиму в селі. Там і школа була. Та восени прийшов голова сільради з якоюсь тіткою. Вони з чоловіком десь аж із Мурманська до нас переїхали. Документ мені голова показує, нібито бабуся продала їм нашу хату, ще у квітні. Йому люди кажуть: «Що ж ти, вилупок, робиш, це ж сама хвальсивікація. Сироту безхатченком лишаєш?!». А голова свої п’яні очі вилупив і каже, що усе по закону, а мене у притулок віддадуть. Ну, я того ж вечора й дременув на станцію, сів у потяг…

— То хата так тим зайдам мурманським і лишилася?

— Як тікав, то спробував підпалити, але вона не зайнялася. Та їх таки покарав Господь. В нас хата над самою яругою стояла, а там унизу люди глину собі для будівництва брали. Ще як лопатами, то воно нічого, і бабуся завше слідкувала, аби з нашого краю не копали, а з протилежного. Її слухали… Зустрів я оце з місяць тому на Озерці хлопця із нашого села, майже одноліток мій. То він розказав, що восени хтось екскаватор надумався у те глинище загнати. Ну, щоб на продаж довбати глину. А навесні, як дощі пішли, хата посунулася в яр. Вся завалилася, враз, уночі. Люди ту біду побачили, коли розвиднилося. Зранку чоловіка відкопали мертвим, а жінку — живою. Та не довезли до лікарні — машина швидкої допомоги зламалася, старезна була, та й дорогу ж розвезло… Нехай царствують… — Останні слова Ден вимовив, вочевидь, наслідуючи односельців, які чув від них, коли ті частувалися горілкою на обіді після похорону. — Слухай, Олеже, — він несподівано всміхнувся, стріпнувши волоссям, — а в тебе, ну… дівчина є?

— Які ти віражі закладаєш! — Олег розсміявся з раптової зміни теми їхньої розмови. — Ну, як тобі сказати… Сам бачиш — із тими клопотами, які на нас оце впали, не зовсім до того.

— Хитруєш? — Ден, примружившись, хитро поглянув на характерника. — Не хочеш розповісти?

— Та чого ж бо то?! Щиро кажучи, є…

Олег, і сам того не зауваживши, розповів Денові, як працював рятувальником на пляжі, як познайомився там із Ніною, як вона виїхала з батьками за кордон. Ну не про Людмилу ж із іншими дамочками було розповідати. Ден слухав уважно, питаннями не докучав, а коли Олег скінчив, запитав:

— То що, ти з нею відтоді не спілкувався?

— Шукав у соціальних мережах, але нема її там.

— То ти шукати не вмів. А, як ти кажеш, її прізвище?..

З камбуза почувся гучний стукіт ополоника по пательні — у такий прадідівський спосіб кок сповіщав, що сом нарешті досяг кондиції, гідної найвибагливіших гурманів.

Вечерю для характерників накрили на верхній палубі, до столу зібралися усі восьмеро — повний склад Ордену Триголоса. Команда та Ден із Гусиком ласували сомом на нижній.

Шашлик із річкового велетня смакував на славу. Надвечір’я пізньої весни вже освятили своєю появою молодий місяць та Венера. Яхта, розсуваючи носом спокійну воду, йшла попід берегом. Вітру майже не було.

— Я з’ясував, яка точка позначена координатами, записаними на дискеті, — Назар поклав собі на тарілку ще одну порцію. — Прикметна, одначе, місцина.

— Цікаво, що ж саме? — Гордій полив білим соусом апетитний шматок на своїй тарілці.

— Пам’ятаєте скульптуру бугая біля Криворізького шляху у Таромському? — кібернетик обвів поглядом товариство.

— Я там частенько проїздив, — хитнув головою Олег.

— От саме бугай і позначений, — повідомив Назар.

— Непогано б дізнатися, хто сховав у портфель дискету, — сказав Гордій

— І чи знав про її існування Йосип Бланк, — додав Мстислав.

— Головне не це, — раптом втрутився Олег. — Слід довідатися, чим бугай заслужив честь бути позначеним таким хитрим робом.

— І в який спосіб це можна зробити? — іронічно звів брови Мечислав, доливаючи собі улюбленого мозельського.

— На місці видно буде, — просто відповів Олег.

— Навідаємося туди якнайшвидше, — погодився Іван. — Перейдімо до головного, панове. Що будемо робити з Транихиїлом? Він не зупиниться і спробує створити іншого біоробота, а потім ще і ще.

— Отже, він намагатиметься знайти якісний генетичний матеріал для отримання нової порції біоінформаційної речовини, — сказав Северин.

Северин Соболь народився у Голованівську на Кіровоградщині, в багатодітній учительській родині. Його батько, викладач історії, змалку намагався прищепити синові інтерес до пам’яток рідного краю — курганів, старовинних церков, скіфських і козацьких поселень. Та Северин виявляв більшу цікавість до тварин і рослин. Взимку вони з дідусем ходили до лісу підгодовувати косуль, оленів та кабанів, а влітку з бабусею збирали лікарські трави. Підрісши, Северин випасав із однолітками худобу. У школі він був найкращим знавцем ботаніки, зоології, пізніше — біології. Тому, отримавши атестат зрілості, легко вступив на біологічний факультет Київського університету.

Гордій познайомився із Северином замолоду на якійсь науковій конференції. Вони заприятелювали, а згодом і міцно здружилися. Цьому сприяла відверта розповідь Северина про те, що з дитинства він помічав за собою здібності спонукати тварин до потрібних йому дій, вгадувати їхній настрій та відвертати небезпеку. Коли Гордій познайомив ученого-біолога з Іваном, старший характерник впевнено визначив у Северинові побратима. Так Орден Триголоса поповнився своїм п’ятим членом — Северином Соболем.

Шостого і сьомого — кібернетика Назара Гончара, киянина з діда-прадіда, який народився на київському Подолі, та бандуриста Тараса Жиленка, корінного харків’янина, спадкового музиканта — до Ордену долучив уже Северин. Вони із побратимами познайомилися на фестивалі української пісні «Червона рута» у Запоріжжі[24], рівно за тиждень до проголошення України незалежною.

Загрузка...