Відлуння у брамі

22. Моксель у вогні

Яхта «Спас» тихим ходом рухалася униз за течією Дніпра до Запоріжжя. Усі характерники, які залишилися на Землі, зібралися на кормі за плетеним із лози столом. Кок виніс велику опішнянську[48] макітру, придбану минулого серпня Іваном на Сорочинському ярмарку. Вона була повна вареників із картоплею та печінкою, що плавали в густій сметані. Навіть легкий бриз не міг розвіяти неймовірно смачного духу, що йшов від них.

— То кажеш, капітана навів на нас Йосип Бланк? — запитав Свирид у Гордія, який відпустив кока і розкладав вареники по тарілках.

— Капітан сказав, що вони нас певний час «епізодично моніторили», але Бланк, зі свого боку, також порадив йому з нами поспілкуватись, — відповів Гордій, поливаючи сметаною свою порцію. — Зі слів капітана, Бланк твердить, що замовником терактів є самодержець.

— Гадаєш, тому служивому можна вірити? — Назар і до своєї тарілки влив півополоника сметани.

— Мені він не подобається, — пробурчав Мечислав. — Хто зна, що в нього на думці.

— Здається, що ситуативно наші інтереси можуть збігатися, — зауважив Гордій. — Служба так само повинна прагнути запобігти новим терактам, як і ми.

— А може, навпаки, — підвів голову Свирид, — влада зацікавлена у паніці серед населення? Так його простіше буде упокорити. Запровадять драконівські заходи безпеки, аби мати привід не допустити масових протестів…

— Тоді існує ймовірність, — знову втрутився Мстислав, — що капітан намагається втертися до нас у довіру, хитрим робом посилаючись на Бланка, щоб… Ну, наприклад, звинуватити у замовленні «політологам» тих терактів. Заразом і «самодержавну» версію спростують.

— Ти, небоже, як завше — занадто критичний, — насупився Гордій. — Якби Служба вела таку підступну гру, то хіба капітан, отак «прямо в лоба», прийшов би до нас? Тим паче, він би не згадував про «епізодичний моніторинг».

— А якщо саме на такі міркування він і розраховує? — підтримав Мечислава Свирид. — Мовляв, «от, який я відвертий, навіть про стеження за вами щиро розповів».

— Справді, слід бути з ним обережними, — пристав на те і Назар.

— Ну, коли ви всі такі сторожкі, зітхнув Гордій, — доведеться навести про капітана додаткові довідки. Але! Що, коли замовники знайдуть нових камікадзе-виконавців? Швидше б уже Іван із хлопцями поверталися.

Яхта саме увійшла до міської акваторії Запоріжжя і, притишивши хід, рухалася до нижнього кінця Хортиці. Острів похмурими гранітними скелями круто обривався в темну воду, але молода зелень дерев та кущів додавала краєвиду мальовничості. Протилежний берег шкірився обшарпаними спорудами соціалістичної житлової забудови, які деінде «прикрашали» рекламні щити. Але й там індустріальний пейзаж оживляло ще не притрушене пилом весняне листя невисоких дерев. Було чути шум міських автострад, з набережної долинала какофонія шансону та попси, що їх цілий день крутили у прибережних генделиках.

Мечислав, який сидів обличчям до міста, останнім шматком вареника акуратно зібрав залишки сметани у тарілці. Він вже збирався з’їсти цю смакоту, коли раптом побачив — над невеликою старою церковцею, яку проминала яхта, постав стовп вогню. Наступної миті долинув глухий звук вибуху. Блакитні стіни храму та його зеленкувату баню огорнув чорний дим. Виделка сіпнулася у руці парубка. Шматок вареника впав на стіл.

Коли Тегур дістався до скелі, сонце ледь забарвило ніжно-рожевим її білу роздвоєну верхівку. З невисокого пагорба юнак аж замилувався красою вранішньої картини: два гострі піки однакової висоти здіймалися над деревами, немов роги якогось чудернацького створіння. Легкі мінливі тіні від хмар створювали враження, що «роги» ворушаться, погрожуючи непроханим гостям. Ближче до скелі, у низині, стояв грабовий ліс. У ньому дзюрчав струмочок, який версти за три вливався до Мокселі. Перестрибнувши його, юнак опинився на невеликому, зарослому кущами виступі. Над ним виростала стрімка велетенська біла брила. Її Тегур, вперше побачивши у дитинстві, назвав «Білорогом». Так вони із шаманом поміж собою відтоді скелю й називали.

Роззирнувшись востаннє — пересвідчитися, що за ним ніхто не простежив, юнак увійшов до ледь помітного розлому. Всередині нагору вів вузесенький лаз. Останні кілька метрів довелося проповзти. Нарешті, відсунувши камінь, що здавався частиною моноліту, у відому лише їм зі вчителем нішу, юнак опинився у просторому гроті. Світло потрапляло до нього крізь неправильної форми отвір високо вгорі.

— Приніс? — шаман виступив із густої тіні дальнього закутка печери.

— Ось, — звиклий до суворості неговіркого вчителя, Тегур витягнув із наплічника блискучу піалу.

— Не подряпав, не погнув, — мовив чаклун, беручи у ліву руку піалу. — Поглянемо, — він відвернувся до плаского виступу у стіні, що правив за стіл. Там уже стояла точнісінько така піала.

— То у вас є ще одна? — здивувався Тегур.

Він поклав наплічник біля входу, притулив поряд із ним до стіни лук і наблизився до «столу».

— Є — озвався вчитель. — Лише у парі вони становлять силу, що здатна зламати плин часу, — шаман встановив піали у дві виїмки і накрив кожну долонею. — Так вони відчувають одна одну. Саме сьогодні місяць поверне на повню. Тоді можна починати підготовку до ритуалу. З однією чашею я мав змогу спостерігати лише за подіями у минулому, а з двома — зможу їх змінювати: і в минулому, і у… майбутньому, — його голос чомусь враз захрип.

Тегур із подивом збагнув, що вчитель не в змозі приховати хвилювання. Йому чомусь стало моторошно — страшніше, ніж минулої ночі, коли втікав до лісу.

— Цієї ночі… — Шаман якось хижо поглянув на Тегура. — Ти лишайся тут, поспи з дороги, а я піду до хижі, принесу попоїсти. Гадаю, тебе шукатимуть, але у цьому сховку не знайдуть. Піали я з собою взяти не можу, але й ти їх чіпати не смій! — гримнув чоловік вже біля входу у печеру. Він на мить торкнувся Тегурового лука та пішов.

Іван коштовним кинджалом розрізав їхні каптани на смуги та зв’язав у довгу мотузку. Олег зі Мстиславом тим часом зірвали з крокви по чималому жмутку сушеної трави, викресали вогню і підпалили їх. Тоді закинули ці смолоскипи під дах так, щоб один опинився просто над лядою, а другий — у протилежному кінці горища. В обох місцях одразу зайнялося. Потягло димом. Вогонь швидко набирав сили, освітлюючи горище. Ставало спекотно.

Олег визирнув у віконце — переконатися, що пожежу помітили. І дійсно — до терема з драбинами та відрами бігли нукери й челядь. Вартові на стінах також кинулися гасити вогонь. Не гаючись, характерники заходилися трощити ґонтове[49] покриття даху. Тут їм знову став у пригоді кинджал із Лалом. За кілька хвилин вони зробили діру над тим місцем, де терем з’єднувався з галереєю. Задихаючись у диму, вибралися на її накриття. Мстислав зліз першим, за ним Олег. Удвох вони допомогли Іванові. На щастя, ледь відчутний вітерець прикрив їх димом. Полум’я вже охопило майже половину даху. Пригинаючись, характерники вийшли на стіну.

Звідти було видно натовп людей, що бігли до Кремляді зі слобід. Їм відчинили ворота. Здавалося, козаки мали шанс змішатись із юрмою і вислизнути з фортеці, але Іван вирішив діяти за первинним планом. Мстислав прив’язав мотузку до стовпа, що підпирав дах галереї, і спустився на вузьку смужку землі між стіною та захисним ровом, в якому темніла вода. За хвилину до нього приєднався батько. Олег був останнім. Швидко роздягнувшись, вони зв’язали одяг та чоботи в один клумак і перекинули його, разом із наплічниками, на протилежний берег. Тоді один за одним пірнули у крижану воду. Уплав подолавши рів, притьмом кинулися в кущі, які темніли оддалік у мінливому світлі пожежі. Першим біг Олег із клунком одягу, за ним Іван. Останнім, озираючись, чи їх не помітили, з двома наплічниками втікав Мстислав.

— Схоже, цього разу талан був не на нашому боці, — ледь відсапавшись, сказав Іван. — Гадаю, доведеться вертати до Велеса. Проберемося до землянки та дочекаємося, доки на світанку відкриється брама.

— До ранку ще більше десяти годин! — зауважив Олег. — Може тим часом спробувати навідати шамана?

— Так, — підтримав його Мстислав. — Все одно у Кремляді всі заклопотані лише пожежею.

— Ні! Ризиковано, — Іван був категоричним. — Ви ж чули, що загін кагана вже близько, та й делегація городян має вертатися від шаманової хижі. Мусимо зачаїтися у землянці, де схована брама, й чекати, доки вона відчиниться.

Розмовляючи, вони обтерлися онучами та вдяглися. Роззирнувшись, рушили вузькою лісовою стежиною. Надійним орієнтиром їм слугувала річка. Зійшов місяць. Його повновида таріль перекреслила Моксель золотавою доріжкою. Заграва пожежі надавала їй кривавого відтінку.

Олег, який ішов першим, раптом підняв руку, подаючи сигнал зупинитися. Попереду стежкою, що перетинала їхню, йшли двоє городян. Характерники нечутно зачаїлися в кущах.

Із розмови подорожніх випливало, що вони бачили заграву, тож занепокоєно квапляться дістатися до міста.

— Щось занадто пихато поставився до нас чаклун, — сердитим басом говорив один. — Раніше він не дозволяв собі так зверхньо говорити про накази володарки.

— І про самого кагана якось зневажливо відгукнувся, — озвався другий. — Подейкують, що він став іще сильнішим…

— Ось повернеться володар та спалить його. Побачиш! — лютився перший. Може він і цю пожежу начаклував…

— Стійте, почекайте!!! — до них підбіг якийсь чоловік. — Я сьогодні бачив, як шаман спалив свою хижу!

— Звідки знаєш? — запитав басовитий.

— Пішов я оце вдень до гаю, грибів назбирати. Повертався повз шаманове обійстя. Дивлюся, аж він складає у торбу хліб, ще якісь харчі. Виніс із хати товсту книжку та великий ніж. Теж до торби поклав. Тоді підпалив свою хатину з чотирьох кутків — миттю зайнялася. Побачив мене. Розлютився, плюнув та й каже, що хижа йому більше не треба. Ще раз плюнув — уже мені під ноги. Я підвів очі — а чаклун зник. Лише гілки, де він щойно стояв, ледь захиталися.

— Вогонь на ліс не перекинеться? — занепокоївся той, чий голос був тоншим.

— Ні, я дочекався, доки все згоріло, — відповів грибник. — Тому оце поночі мушу повертатися.

— Мабуть відчуває, що каган його таки спалить… — голоси стихали у гущавині.

Перечекавши ще з кілька хвилин, характерники знову вийшли на свою стежину.

— Здається, товариство, що в нас вже немає часу на організацію другої експедиції, — зітхнув Іван. — Шаман, вочевидь, скоро почне діяти.

— Треба розшукати його, — сказав Олег.

— У нічному велетенському лісі? — засумнівався Мстислав.

— Ходімо до його халабуди, може там віднайдеться якийсь натяк на те, куди він міг податися.

Вони рушили у гущавину тією стежиною, якою прибіг свідок спалення шаманової хижі.