Відьмак. Меч призначення

I

Дохла вівця, спухла й роздута, з націленими в небо закуцюрбленими ногами, ворухнулася. Ґеральт, присівши під муром, повільно витягнув меч, стежачи, щоб клинок не заскреготів об окуття піхов. Кроків за десять від нього купа сміття раптом вигнулася і захвилювалася. Відьмак зірвався на ноги і стрибнув, ще до того, як хвиля смороду від розкиданого смітника дісталася до нього.

Щупальце, що закінчувалося округлим веретенистим, наїжаченим колючками потовщенням, раптово вистрелило з-під сміття, полетіло йому назустріч із несамовитою швидкістю. Відьмак упевнено приземлився на рештках розбитих меблів, які погойдувалися або хиталися на купі гнилих овочів, забалансував, віднайшов рівновагу, одним коротким ударом меча розпоров щупальце, відтинаючи схожого на булаву присоска. Одразу відскочив, але цього разу зіслизнув із дошок і по стегна провалився у грузьке гнойовище.

Смітник вибухнув, злетіла густа смердюча грязюка, рештки жбанів, гниле шмаття і бліді ниточки квашеної капусти, а з-під них випорснув величезний шишкуватий корпус, безформний, наче гротескова картоплина, шмагаючи повітря трьома щупальцями й обрубком четвертого.

Ґеральт, зав’язнувши, нерухомий, тяв з широкого розвороту стегон, рівнесенько обрубуючи наступне щупальце. Два, що зосталися, товстезні, наче суччя, із силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у сміття. Корпус сунув до нього, розтинаючи смітник, наче тягнена волоком діжка. Він побачив, як огидна бульба розламується, роззявлюючи широку пащеку, повну великих нерівних зубів.

Він дозволив, аби щупальця обплели його, із млясканням вирвали зі смердючої грязюки й потягли до корпусу, що круговими рухами вгризався у смітник. Зубаста пащека заклацала — дико й люто. Відьмак, якого притягло поближче до жахливої пащі, вдарив мечем, обіруч, клинок врізався рівно і м’яко. Огидний солодкуватий сморід забивав подих. Потвора засичала й засмикалася, щупальця відпустили його, конвульсивно забилися у повітрі. Ґеральт, грузнучи у смітті, тяв іще раз, навідліг, вістря огидно хруснуло й заскреготіло по вишкірених зубиськах. Потвора затряслася й обм'якла, але одразу роздалася вшир, забризкавши відьмака огидною рідиною. Намагаючись різкими рухами встати на ноги — що в’язнули в паскудстві, — Ґеральт вирвався, кинувся вперед, розгортаючи сміття грудьми, наче плавець, рубанув з усієї сили, згори, із силою натис на вістря, яке увіткнулося у корпус, поміж баньок, які блідо фосфоризували. Потвора застогнала булькітливо, затряслася, розливаючись по купі гною, наче проколений пухир, віючи відчутними теплими подмухами, хвилями смороду. Щупальця тремтіли й звивалися поміж гниллю.

Відьмак виліз із густого мулу на хистке, але тверде підніжжя, що плавало поряд. Відчував, як щось липке й мерзотне, що залізло в чобіт, повзе в нього по литці. «До криниці, — подумав він, — аби швидше змити ту гидоту. Помитися». Щупальця потвори ще раз плеснули по сміттю, мокро й важко, знерухоміли.

Упала зірка, миттєва, секундна блискавка оживила чорні, іскристі від нерухомих вогників небеса. Відьмак не загадав жодного бажання.

Дихав він важко, хрипко, відчуваючи, як минає дія випитих перед боєм еліксирів. Гігантська купа сміття та недоїдків, що підступала до мурів міста та стрімко спадала униз, у бік лискучої стрічки ріки, у світлі зірок виглядала гарно й цікаво. Відьмак сплюнув.

Потвора була мертвою. Уже стала частиною купи сміття, у якій колись існувала.

Упала друга зірка.

— Смітник, — сказав відьмак із зусиллям. — Погань, гній і гівно.

II

— Ти смердиш, Ґеральте, — скривилася Йеннефер, не відвертаючись від дзеркала, біля якого вона змивала фарбу з повік і вій. — Викупайся.

— Води немає, — сказав він, заглядаючи до цебра.

— Із цим дамо раду. — Чародійка встала, ширше відчинила вікно. — Хочеш морську чи звичайну?

— Морську, для різноманітності.

Йеннефер різко розкинула руки, прокричала закляття, виконуючи долонями короткий складний рух. Крізь відчинене вікно раптом повіяло гострим мокрим холодом, віконниці затряслися, а до кімнати зі свистом увірвався зелений, збитий у неправильної форми кулю водяний пил. Діжка спінилася від води, що неспокійно хвилювалася, билася об краї, плескала на підлогу. Чародійка всілася, повертаючись до перерваної справи.

— Удалося? — запитала. — Що там було, на смітнику?

— Зойгл, як я і думав[17]. — Ґеральт стягнув чоботи, скинув вбрання і сунув ноги у балію. — Зараза, Йен, яке воно холодне. Не можеш цієї води зігріти?

— Ні. — Чародійка, наближаючи обличчя до дзеркала, закрапала туди щось за допомогою скляної палички. — Таке закляття холерно змучує і викликає у мене нудоту. А тобі, після еліксирів, холодна тільки на користь.

Ґеральт не сперечався. Сперечатися із Йеннефер не мало жодного сенсу.

— Із зойглом були проблеми? — Чародійка занурила паличку у флакон і закапала собі щось у друге око, комічно округлюючи губи.

— Нічого особливого.

З-за відчиненого вікна пролунали стукіт, різкий тріск зламаної деревини й нетверезий голос, що фальшиво й нескладно повторював рефрен популярної непристойної пісеньки.

— Зойгл. — Чародійка потягнулася по черговий флакон із чималої батареї, що стояла на столі, вийняла з нього корок. У кімнаті запахло бузком і аґрусом. — От бачиш. Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака, ти аж ніяк не маєш лазити нетрями. Знаєш, Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів та мочарів займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища.

Ґеральт, як завжди, скривився при згадці про Істредда. Захоплення Йеннефер геніальністю Істредда починало його щиро дратувати. Навіть якщо Істредд і мав рацію.

— Істредд має рацію, — продовжувала Йеннефер, втираючи щось, що пахло бузком і аґрусом, у щоки та повіки. — Подивись сам: псевдощури в каналах і підвалах, зойгли на смітниках, клопарди в брудних ровах і стоках та жмії у млинарських ставках. Це майже симбіоз, тобі так не здається?

«І гулі на цвинтарях, що жеруть небіжчиків назавтра після поховання, — подумав він, змиваючи із себе мило. — Повний симбіоз».

— Так. — Чародійка відсунула флакони та баночки. — У містах також можна знайти зайняття для відьмака. Думаю, що колись ти таки осядеш назавжди у якомусь місті, Ґеральте.

«Скоріше мене дідько візьме», — подумав він. Але не сказав того вголос. Якщо заперечувати Йеннефер, як він знав, це неминуче призведе до сварки, а сварка із Йеннефер не була безпечною справою.

— Ти скінчив, Ґеральте?

— Так.

— Вийди з діжки.

Не встаючи, Йеннефер недбало махнула рукою і вимовила закляття. Вода з балії разом із усією розлитою на підлозі й тією, що все ще стікала з Ґеральта, із шумом зібралася у напівпрозору кулю і зі свистом вилетіла у вікно. Він почув голосний плескіт.

— А бодай би вас зараза, сучі сини! — пролунав знизу сердитий крик. — Не маєте куди помиї виливати? А бодай би вас живцем зжерло, бодай би показило вас, бодай би ви повиздихали!

Чародійка зачинила вікно.

— Най його, Йеннефер, — захихотів відьмак. — Ти ж могла кинути воду кудись подалі.

— Могла, — пробурмотіла вона. — Але не хотілося мені.

Вона взяла каганець зі столу й підійшла до нього. Біла нічна сорочка, обліплюючи у русі тіло, робила її не по-земному чарівною. «Більше, ніж якби вона була голою», — подумав він.

— Я хочу тебе оглянути, — сказала вона. — Зойгл міг тебе подряпати.

— Не подряпав. Я б відчув.

— Під еліксиром? Не сміши мене. Під еліксиром ти б не відчув і відкритого перелому, поки кістка не почала б чіплятися за живопліт. А на зойглі могло бути все, у тому числі правець чи трупна отрута. У разі чого ще є час на протидію. Повернися.

Він відчув на тілі м’яке тепло вогника від каганця, миневий дотик її волосся.

— Наче все добре, — сказала вона. — Ляж, поки еліксири не звалили тебе з ніг. Ті мішанки можуть бути диявольськи небезпечні. Потроху вбиваєш себе ними.

— Я мушу вживати їх перед битвою.

Йеннефер не відповіла. Знову всілася перед дзеркалом, поволі розчісуючи чорні, кучеряві, лискучі локони. Завжди розчісувала волосся, перш ніж піти до ліжка. Ґеральт вважав те дивацтвом, але любив спостерігати за нею при цьому дійстві. Підозрював, що Йеннефер про це знає. Раптом зробилося йому дуже холодно, а еліксири і справді трусили ним, стискали потилицю, спливали вниз живота хвилями нудоти. Він вилаявся собі під ніс, звалився на ліжко, не перестаючи при цьому спостерігати за Йеннефер.

Рух у кутку кімнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стін, обметаних павутинням оленячих рогах сидів чорний, наче смола, невеликий птах.

Схиливши голову набік, він розглядав відьмака жовтим нерухомим оком.

— Що воно, Йен? Звідки воно тут взялося?

— Що? — Йеннефер повернула голову. — А, це. Це постільга.

— Постільга? Постільги рудо-п’ятнисті, а це — чорне.

— Це чародійська постільга. Я її зробила.

— Навіщо?

— Вона мені потрібна, — відрізала чародійка.

Ґеральт не запитував більше, знав, що Йеннефер не відповість.

— Йдеш завтра до Істредда?

Чародійка відсунула флакончики на край столу, сховала гребінь до шкатулки й зачинила триптихові рамки дзеркала.

— Йду. З самого ранку. А що?

— Нічого.

Вона лягла поруч, не гасячи каганця. Ніколи не гасила світла, не терпіла засинати в темряві. Чи каганець, чи лампа, чи свічка — але мали догоріти до кінця.

Завжди. Ще одне дивацтво. Йеннефер мала неймовірну кількість дивацтв.

— Йен?

— Що?

— Коли ми звідси поїдемо?

— Не набридай. — Вона різко шарпнула перину. — Ми тут усього три дні, а ти поставив це питання щонайменше тридцять разів. Я говорила тобі, що маю тут справи.

— Із Істреддом?

— Так.

Він зітхнув й обійняв її, не приховуючи намірів.

— Гей, — прошепотіла вона, — ти приймав еліксири…

— Ну то й що?

— Нічого, — захихотіла вона, наче підліток, притуляючись до нього, вигинаючись і підіймаючись, аби полегшити знімання сорочки.

Захоплення її наготою, як завжди, із тремтінням стекло йому по спині, засвербіло у пальцях, що торкалися її шкіри. Він торкнувся губами її грудей, круглих і невеликих, із сосками настільки блідими, що виявлялися вони виключно формою. Він уплів пальці їй у волосся, що пахло бузком і аґрусом.

Вона піддалася його пестощам, муркаючи, наче кицька, тручи зігнутим коліном об його стегно.

Скоро виявилося, що — як завжди — він переоцінив свою витривалість щодо відьмацьких еліксирів, забув про їхній шкідливий вплив на організм. «А може, це не еліксири, — подумав він, — може, це втома від битви, ризику, загрози й смерті? Втома, на яку я вже за звичкою не звертаю уваги? Але мій організм, хоча й штучно підправлений, не піддається звиканню. Я реагую природно. От тільки тоді, коли в тому немає потреби. Зараза».

Але Йеннефер — як завжди — не дозволила собі перейматися такими дрібницями. Він відчув, як вона торкається його, почув, як бурмоче біля самого його вуха. Як звичайно, він мимоволі задумався над космічною кількістю інших оказій, за яких вона вдавалася до цього дуже практичного закляття.

А потім він перестав задумуватися.

Як звичайно, було незвичайно.

Він дивився на її губи, на кутик, що тремтів у мимовільній посмішці. Він добре знав ту посмішку, завжди здавалася вона йому більше посмішкою тріумфу, а не щастя. Ніколи не запитував у неї про те. Знав, що вона не відповість.

Чорна постільга, що сиділа на оленячих рогах, стріпнула крилами, клацнула кривим дзьобом. Йеннефер відвернула голову й зітхнула. Дуже сумно.

— Йен?

— Нічого, Ґеральте, — поцілувала вона його. — Нічого.

Каганець горів легеньким вогником. У стіні шурхотіла миша, а короїд у комоді тихо, мірно й одноманітно потріскував.

— Йен?

— М-м?

— Їдьмо звідси. Я погано тут почуваюся. Це місто фатально діє на мене.

Вона повернулася набік, провела долонею по його щоці, відгортаючи волосся, проїхалася пальцями нижче, торкнулася згрубілих шрамів, що позначали бік шиї.

— Ти знаєш, що означає назва цього міста? Айдд Ґинвайль?

— Ні. Це з мови ельфів?

— Так. Означає «крихта льоду».

— Дивно не пасує до цієї паршивої діри.

— Серед ельфів, — шепотіла задумливо чародійка, — ходить легенда про Королеву Зими, яка під час завірюхи їздить краєм у санях, запряжених білими кіньми. Їдучи, королева сіє навколо тверді, гострі, маленькі крихти льоду, й біда тому, кому така крихта потрапить в око чи в серце. Цей хтось — пропав. Уже ніщо не зуміє його втішити, все, що не матиме білизни снігу, буде для нього мерзотним, бридким і огидним. Не зазнає він спокою, кине все й рушить за Королевою, за своїм маренням і коханням. Звичайно, він ніколи не знайде її і загине з туги. Кажуть, що тут, на тому місці, у прадавні часи трапилося щось схоже. Красива легенда, вірно?

— Ельфи все вміють перевдягти у гарні слова, — буркнув він сонно, водячи губами по її плечі. — Це зовсім не легенда, Йен. Це красивий опис паскудного явища, яким є Дикий Гін, прокляття деяких місць. Нез’ясоване колективне безумство, що примушує людей доєднуватися до примарного почту, що летить по небі. Я те бачив, і справді, часто стається воно зимою. Давали мені чималі гроші, аби я поклав край тому явищу, але я не взявся. На Дикий Гін способу немає…

— Відьмак, — прошепотіла вона, цілуючи його у щоку. — Ані на гріш романтизму в тобі. А я… я люблю легенди ельфів, вони такі красиві. Шкода, що люди не мають таких легенд. Може, колись матимуть? Може, створять їх? Але про що вони мають розповідати, легенди людей? Навколо, хоч куди глянь, сірість і невиразність. Навіть те, що красиво розпочинається, завжди швидко переходить у нудьгу й буденність, у той людський ритуал, той нудний ритм, що зветься життям. Ох, Ґеральте, нелегко бути чародійкою, але порівнювати зі звичайним людським існуванням… Ґеральте?

Вона поклала голову на його груди, що здіймалися у повільному диханні.

— Спи, — прошепотіла вона. — Спи, відьмаче.

III

Місто погано на нього впливало. Від самого ранку. Від самого ранку все псувало йому настрій, викликало пригнічення та злість. Усе. Злило його, що він проспав, через що його ранок виявився фактично полуднем. Дратувала його відсутність Йеннефер, яка пішла, перш ніж він прокинувся.

Вона, мабуть, поспішала, бо приладдя, яке вона завжди ретельно розкладала по шкатулках, лежало на столі, розсипане безладно, наче кістки, кинуті ворожбитом у ритуалі гадання. Пензлики з тонкого волосу — як великі, якими вона користувалася, щоб припудрити обличчя, так і менші, якими накладала помаду на губи, і найменші, для хни, якою вона фарбувала вії. Олівчики та грифелі для повік і брів. Щипчики та ложечки зі срібла. Баночки та пляшечки з порцеляни та молочного скла, що містили, як він знав, еліксири та мазі з інгредієнтами і такими банальними, як сажа, гусячий жир і сік моркви, і таємничими, як то мандрагора, сурма, беладонна, каннабіс, драконяча кров і концентрована отрута гігантських скорпіонів. А над усім тим, навколо, у повітрі — запах бузку й аґрусу, парфумів, якими вона завжди користувалися.

Вона була у тих предметах. Була у тому запаху.

Але не було її.

Він спустився вниз, відчуваючи, як зростають неспокій і злість. На все.

Злила його холодна й в’язка яєчня, що подав йому на сніданок корчмар, на мить відриваючись від дівчиська, яке він обмацував у коморі. Злило його те, що дівчаткові було — найбільше — дванадцять років. І — сльози на її очах.

Тепла весняна погода й радісний гомін вулиці, що пульсувала життям, не виправляв Ґеральтові настрою. Усе ж нічого не подобалося йому у Айдд Ґинвайлі, містечку, що, як він вирішив, було злостивою пародією на всі відомі йому містечка — було карикатурно галасливішим, задушливішим, бруднішим і більше дратувало.

Він усе ще відчував легкий сморід смітника на одежі й волоссі. Вирішив піти до лазні.

У лазні дратувало його обличчя банника, який дивився на його відьмачий медальйон, на меч, покладений на край діжки. Дратував його факт, що банник не запропонував йому дівку[18]. Не мав він наміру дівкою скористатися, але у лазні всім її пропонували, тож його дратувало, що для нього зробили виняток.

Коли він вийшов, гостро пахнучи сірим милом, його настрій не поліпшився, а Айдд Ґинвайль анітрохи не покращав. Усе ще не бачив тут нічого, що могло б йому подобатися. Не подобалися відьмаку купи гною, що заполонили вулички. Не подобалися йому жебраки, що юрмилися під муром храму. Не подобався йому кострубатий напис на мурі, що проголошував: ЕЛЬФІВ ДО РЕЗЕРВАЦІЇ!

До замку його не пустили, відіслали за старостою до купецької гільдії. Роздратувало його це. Роздратувало його, й коли старший цеху, ельф, наказав йому шукати старосту на ринку, дивлячись при тому на нього із презирством і зверхністю, дивною для того, кого мають от-от гнати до резервації.

На ринку аж чорно було від людей, повно тут було яток, возів, коней, волів і мух. На підвищенні стояв ганебний стовп із делінквентом[19], якого натовп обкидав грязюкою і лайном. Делінквент із гідною подиву майстерністю мерзотно лаяв своїх мучителів, не дуже підносячи голос.

Для Ґеральта, який знав звичай, мета перебування старости серед цього рейваху була цілком зрозумілою. Приїжджі купці з каравану хабар включали в ціну товару, тож мали той хабар комусь вручити. Староста, який також знав звичай, заявився, аби купці не завдавали собі клопоту.

Місце, де він урядував, позначав брудно-синій балдахін, нап’ятий на тички. Стояв там стіл, обліплений галасливими відвідувачами. За столом сидів староста[20] Гербольт, демонструючи всім і кожному презирство й зневагу, що проступали на вицвілому обличчі.

— Гей! А ти куди?

Ґеральт поволі повернув голову. І миттєво заглушив у собі злість, опанував роздратування, змерзся у тверду холодну крихту льоду. Уже не міг дозволити собі емоцій. Чоловік, який заступив йому шлях, мав волосся жовте, наче пір’я іволги, й такі само брови над блідими порожніми очима. Вузькі долоні з довгими пальцями спиралися на пояс із масивних мідяних бляшок, обтяжений мечем, буздиганом і двома кинджалами.

— Ага, — сказав чоловік. — Упізнаю тебе. Відьмак, вірно. До Гербольта?

Ґеральт кивнув, не перестаючи стежити за руками чоловіка. Знав, що руки цього чоловіка було небезпечно втрачати з поля зору.

— Я чув про тебе, вбивце потвор, — сказав жовтоволосий, уважно стежачи за руками Ґеральта. — І хоча здається мені, що ми ніколи не зустрічалися, ти також напевне про мене чув. Я — Іво Мірче. Але всі звуть мене Цикадою.

Відьмак кивнув на знак того, що чув. Знав також і ціну, яку за голову Цикади давали у Визімі, Кельфі й Ваттвайрі.

Якби запитали про його думку, сказав би, що то замала ціна. Але його не запитували.

— Добре, — сказав Цикада. — Староста, як мені відомо, на тебе чекає. Можеш іти. Але меч, приятелю, залиш. Мені тут, віриш, платять за те, щоб я дотримувався такого от церемоніалу. Ніхто зі зброєю не повинен підійти до Гербольта. Зрозумів?

Ґеральт байдуже стенув плечима, розстебнув пояс, окрутивши ним піхви, вручив меч Цикаді. Цикада посміхнувся кутиком рота.

— Ну прошу, — сказав він. — Як ґречно, ані слова протесту. Я знав, що плітки про тебе — перебільшення. Хотів би я, щоби ти колись попросив мого меча, тоді б ти побачив мою відповідь.

— Гей, Цикадо! — закричав раптом, устаючи, староста. — Пропусти його! Швиденько йдіть сюди, пане Ґеральте, вітаю, вітаю. Посуньтеся, панове купці, лишіть нас на хвильку. Ваші інтереси мають поступитися справам, більш важливим для міста. Петиції передайте моєму секретареві!

Удавана щирість привітання не обдурила Ґеральта. Він знав, що це було виключно елементом торгівлі. Купці отримали час на обдумування, чи розмір хабаря досить високий.

— Готовий закластися, що Цикада намагався тебе спровокувати. — Гербольт недбалим підняттям долоні відповів на так само недбалий уклін відьмака. — Не переймайся. Цикада дістає зброю виключно за наказом. Правда, йому це не дуже до смаку, але поки я йому плачу, він має слухати, інакше — геть із двору, назад на гостинець. Не переймайся ним.

— На дідька вам хтось такий, як Цикада, старосто? Тут аж так небезпечно?

— Безпечно, бо я плачу Цикаді. — Гербольт засміявся. — Слава про нього поширюється далеко, і це мені на руку. Бач, Айдд Ґинвайль й інші міста у долині Тойни підпорядковуються намісникам з Раквереліна. А намісники останнім часом змінюються щосезону. І невідомо, зрештою, навіщо змінюються, бо й так кожен другий — це напівельф чи на чверть ельф, проклята кров і раса, ельфи в усьому винні.

Ґеральт не додав, що також — візники, бо жарт, хоча й старий, смішив не всіх[21].

— Кожен новий намісник, — продовжував бундючно Гербольт, — починає з того, що усуває градодержців і старост колишнього режиму, аби посадити в крісла своїх рідних та знайомих. Але після того, що Цикада зробив колись із посланцем одного намісника, мене вже ніхто не намагається змістити з посади, і я — найстарший староста найстаршого режиму, вже навіть і не пам’ятаю, якого саме. Ну, але ми тут бла-бла-бла, а цюцюрка впала, як була казала моя перша дружина, земля їй пухом. Тож який гад сидів на нашому смітнику?

— Зойгл.

— У житті не чув про щось таке. Маю сподівання, його убито?

— Уже убито.

— Скільки те має коштувати для міської скарбниці? Сімдесят?

— Сто.

— Ну-ну, пане відьмаче! Хіба ви блекоти об’їлися! Сто марок за вбивство такого собі хробака, що живе на купі гівна?

— Хробак чи не хробак, старосто, а пожер він восьмеро людей, як ви самі твердили.

— Людей? Та хай йому! Як мені повідомили, потвора зжерла старого Закорка, який славився тим, що ніколи не тверезів, одну стару бабу з підгір’я і кількох дітей перевізника Сулірада, що з’ясували не відразу, бо Сулірад і сам не знає, скільки в нього дітей, занадто швидко їх робить, щоб міг їх порахувати. Теж мені — люди! Вісімдесят.

— Якби я не вбив зойгла, скоро він би зжер когось значимого. Аптекаря, наприклад. І звідки б ви тоді брали мазь проти шанкерів? Сто.

— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи дав би я стільки й за дев’ятиголову гідру. Вісімдесят п’ять.

— Сто, пане Гербольте. Зважте, що хоча це й не була дев’ятиголова гідра, ніхто з місцевих, не виключаючи славного Цикаду, якось не могли зарадити із зойглом.

— Бо ніхто із місцевих не звик бабратися у лайні та об’їдках. Моє останнє слово: дев’яносто.

— Сто.

— Дев’яносто п’ять, на всіх демонів та дияволів!

— Згода.

— Ну… — Гербольт широко посміхнувся. — Вирішено. Ти завжди так добре торгуєшся, відьмаче?

— Ні. — Ґеральт не посміхався. — Скоріше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.

— І зробив, хай тебе чума б’є, — зареготав Гербольт. — Гей, Прегрибку! Дуй сюди! Книгу давай і мошну, та швиденько відрахуй мені дев’яносто марок.

— Мало бути дев’яносто п’ять.

— А податок?

Відьмак тихенько вилаявся. Староста поставив на папірці замашистий значок, потім подлубався у вусі чистим кінчиком пера.

— Маю сподівання, тепер на гнойовиці буде спокій? Га, відьмаче?

— Повинен. Був там лише один зойгл. Щоправда, міг встигнути розмножитися. Зойгли — двостатеві, наче слимаки.

— Що ти тут мені казки розповідаєш? — Гербольт скоса глянув на нього. — Для розмноження треба двох чи то самця і самку. Чи що, оті твої зойгли плодяться, наче блохи чи миші, з гнилої соломи у сіннику[22]? Будь-який дурень знає, що немає мишей і мишаків, що всі вони однакові й плодяться самі з себе та з гнилої соломи.

— А слимаки — з гнилого листя плодяться, — втрутився секретар Прегрибок, усе ще зайнятий складанням монет у стовпчики.

— Кожен це знає, — погодився Ґеральт, по-доброму посміхаючись. — Немає слимаків та слимачок. Є тільки листя. А хто вважає інакше — той помиляється.

— Досить, — урвав староста, із підозрою дивлячись на нього. — Досить мені про тих хробаків. Я питав, чи може на нашому смітнику знову щось з’явитися, тож будь ласкавий відповісти, ясно й коротко.

— За якийсь місяць належало б перевірити смітник, краще за все — із собаками. Малі зойгли не є небезпечними.

— А ти б не міг того зробити, відьмаче? Щодо грошей — домовимося.

— Ні. — Ґеральт прийняв гроші з рук Прегрибка. — Я не маю наміру стирчати у вашому чарівному містечку навіть тиждень, не те що місяць.

— Цікаві речі гомониш. — Гербольт криво посміхнувся, дивлячись йому просто в очі. — Воістину — цікаві. Бо я вважаю, що пробудеш ти тут довше.

— Погано вважаєте, старосто.

— Чого б то? Приїхав ти сюди з чорнявою ворожкою, як там її, забувся… Гвіневер, хіба[23]. «Під Осетром» став ти із нею на постій. Говорять, що в одній кімнаті.

— І що з того?

— А те, що вона скільки разів не завітала б до Айдд Ґинвайля, не виїжджає настільки швидко. А бувати вона вже у нас бувала.

Прегрибок посміхнувся широко, щербато й значущо. Гербольт дивився Ґеральту в очі, без посмішки. Ґеральт же посміхнувся, так паскудно, як тільки зумів.

— Мені, зрештою, мало що відомо. — Староста відвів погляд і покрутив каблуком у землі. — І стільки мені до того діла, скільки до собачого гівна. Але чародій Істредд, пам’ятай про це, поважна в нас особа. Незамінна для цього міста, безцінна, я б сказав. Повагу має і в людей, як тутешніх, так і інших. Ми в його чародійство носів не пхаємо, та й в інші його справи.

— Може, й слушно, — погодився відьмак. — А де він живе, можу спитати?

— Не знаєш? Та отамочки, бачиш отой дім? Той білий, високий, увіткнутий поміж складом та цейхгаузом[24], як, скажімо, свічка в жопу. Але тепер ти там його не застанеш. Істредд недавно біля полудневого валу викопав щось у землі і тепер риється навколо, наче кріт. Та ще й людей в мене на ті розкопки загнав.

Я пішов, питаю ґречно, чого тут, майстре, риєте ямки, наче дитина, люди сміятися починають. Що там у тій землі є? А він глянув на мене, наче на нездару якогось, і каже: «Історія». — «Яка там історія?» — знову я питаю. А він на те: «Історія людства. Відповіді на запитання. На запитання, що було, — і на запитання, що буде». Гівно тут було, — я на те, — цілина, кущі та вовкулаки, перед тим як місто ще не побудували. А що буде — залежить від того, кого у Раквереліні намісником назначать, якого там знову напівельфа паршивого. А в землі жодних історій немає, нічого там немає, хіба черви тільки, як комусь на риболовлю треба. Думаєш, він послухав? Та де там. Копає далі. Тож якщо ти хочеш із ним побачитися, то йди під полудневий вал.

— Е-е-е, пане старосто, — пирхнув Прегрибок. — Тепер-то він удома. Де йому тепер до розкопок, тепер, як…

Гербольт глянув на нього грізно. Прегрибок згорбився і закашлявся, переступаючи ногами. Відьмак, усе ще не по-доброму посміхаючись, схрестив руки на грудях.

— Так, гм-гм. — Староста хмикнув. — Хтозна, може, і справді Істредд тепер дома. Що мені, зрештою…

— Бувайте здорові, старосто, — сказав Ґеральт, навіть не намагаючись пародіювати уклін. — Зичу доброго дня.

Підійшов до Цикади, який вийшов назустріч, брязкаючи зброєю. Без слова простягнув руку по свого меча, який Цикада тримав на зігнутому лікті. Цикада відступив.

— Поспішаєш, відьмаче?

— Поспішаю.

— Я оглянув твій меч.

Ґеральт зміряв його поглядом, який при всьому бажанні не можна було вважати теплим.

— Є чим хвалитися, — кивнув він. — Мало хто його оглядав. А ще менше могли про те розповісти.

— Хо-хо, — блиснув зубами Цикада. — Страшенно грізно воно прозвучало, аж мурашки мені по шкірі пройшли. Завжди було мені цікаво, відьмаче, чому люди так вас бояться? Думаю, що я вже знаю.

— Я поспішаю, Цикадо. Віддай меч, як твоя ласка.

— Пил в очі, відьмаче, нічого, тільки пил в очі. Лякаєте ви людей, неначе пасічник бджіл димом і смородом, тими вашими кам’яними обличчями, тією балаканиною, плітками, які, напевне, ви самі про себе й розпускаєте. А бджоли тікають від диму, дурні, замість того щоб вбити жало у відьмацьку сраку, яка одразу спухне, як і будь-яка інша. Кажуть про вас, що ви не відчуваєте, як люди. Брехня. Коли когось із вас добряче дзиґнути, то відчув би.

— Ти скінчив?

— Так, — сказав Цикада, віддаючи йому меч. — Знаєш, що мене цікавить, відьмаче?

— Знаю. Бджоли.

— Ні. Таке я собі думаю: якби ти увійшов на вуличку з одного боку з мечем, а я — з іншого, то хто б із нас дійшов до кінця вулички? Справа, як мені бачиться, варта того, щоб побитися об заклад.

— Чому ти чіпляєшся до мене, Цикадо? Сварки шукаєш? Про що тобі йдеться?

— Ні про що. Просто цікаво мені, скільки правди у тому, що люди балакають. Що ви настільки вправні в битві, ви, відьмаки, бо ані серця у вас, ані душі, ані милості, ані сумління. І цього вистачить? Бо про мене, наприклад, говорять те саме. І не без підстав. Тож мені страшенно цікаво: хто з нас двох, увійшовши на вуличку, вийшов би з неї живим? Та? Варто побитися об заклад? Як ти вважаєш?

— Говорив я вже: поспішаю. Не витрачатиму час на роздуми над дурнею. І не звик битися об заклад. Але якби колись спало тобі на думку заважати мені ходити вуличкою, то дам тобі добру пораду, Цикадо: спочатку подумай.

— Пил, — посміхнувся Цикада. — Пил в очі, відьмаче, нічого більше. До побачення, хтозна, може, на якійсь вуличці?

— Хтозна.

IV

— Тут ми зможемо спокійно порозмовляти. Сідай, Ґеральте.

Що найперше кидалося у вічі в лабораторії, то чимала кількість книжок — вони займали більшу частину місця у цьому чималому приміщенні. Товстенні томиська заповнювали полиці на стінах, гнули їх, громадилися на скринях і комодах. Мали, як оцінив відьмак, коштувати цілу купу грошей. Не бракувало, звісно, й інших, типових елементів професії — чучела крокодила, сушеної риби-їжака, що звисала зі стелі, закуреного скелета й величезної колекції баночок із алкоголем, де була усіляка погань, яку тільки можна було уявити, — сколопендри, павуки, змії, жаби й чисельні людські й нелюдські фрагменти, головно кишки. Був там навіть гомункулус[25] чи щось, що нагадувало гомункулуса, але з тим же успіхом могло бути капченим немовлям.

На Ґеральта ця колекція не справила жодного враження — він півроку жив у Йеннефер у Венґерберзі, а Йеннефер мала ще більш цікаву колекцію, що містила навіть нечуваних розмірів фалос, начебто — гірського троля. Також вона мала в себе дуже вдало набите чучело єдинорога, на хребті якого полюбляла кохатися. Ґеральт уважав, що коли існувало місце, яке менше підходило б для кохання, то це хіба хребет живого єдинорога. На відміну від нього самого, який уважав ліжко за розкіш і цінив усі можливі застосування цієї меблі, Йеннефер уміла бути дуже екстравагантною. Ґеральт пригадав милі моменти, проведені з чародійкою на похилому даху, у повному порохняви дуплі, на балконі, до того ж — на чужому, на балюстраді мосту, на розхитаному човні посеред збуреної річки й під час левітації за тридцять сажнів над землею. Але єдиноріг був найгіршим. Утім, одного щасливого дня лялька та зламалася під ними, розпоролася і розлетілася, давши чисельні приводи для сміху.

— Що тебе так розважає, відьмаче? — запитав Істредд, сідаючи за довгим столом, на якому розкладено було чималу кількість старезних черепів, кісток і заржавленого залізяччя.

— Щоразу, коли бачу ці речі, — відьмак усівся навпроти, вказуючи на банки та баночки, — задумуюся, чи й справді неможливо вправлятися у магії без усієї цієї гидоти, від вигляду якої аж шлунок корчиться.

— Питання смаку, — сказав чародій. — Як і звички. Що в одного викликає огиду, іншого якось не зворушує. А в тебе, Ґеральте, що викликає огиду? Цікаво, що може викликати огиду в того, хто, як я чув, заради грошей може увійти по шию в нечистоти та гній? Не сприймай, прошу, цього запитання як образу чи провокацію. Мені і справді цікаво, що може викликати у відьмака відчуття огиди.

— Чи у тій баночці, часом, не тримаєш ти місячної крові цнотливої дівиці, Істредде? Знаєш, найбільшу огиду в мене викликає, коли я уявляю собі поважного чародія із пляшечкою у жмені, який намагається здобути ту цінну рідину, крапля за краплею, стоячи навколішки, так би мовити, біля самого джерела.

— Влучно, — посміхнувся Істредд. — Звичайно, я маю на увазі твій блискучий дотеп, бо щодо змісту баночки ти помилився.

— Але часом ти ж застосовуєш таку кров, вірно? У деяких закляттях, як я чув, не обійтися без дівочої крові, а найкраща — що узята від тієї, яку вбито під час повного місяця блискавкою з ясного неба. І чим, цікаво мені, така кров краща від крові старої шльондри, яка на п’яну голову впала з частоколу?

— Нічим, — погодився чародій із милою посмішкою на губах. — Але якби стало відомо, що цю роль настільки ж добре може виконати, наприклад, кров свиняча, значно доступніша, тоді б усіляка голота почала експериментувати із чарами. А якщо голоті треба назбирати отих, дівочих кровей, що тебе так захопили, драконячих сліз, отрути білих тарантулів, відвару з відтятих ручок немовляти — чи трупа, ексгумованого опівночі, — то не один роздумає.

Вони замовкли. Істредд, ніби в глибокій задумі, стукав нігтями об череп, що лежав перед ним, — розтрісканий, коричневий, позбавлений щелепи. Вказівним пальцем водив він по зубчатому краю отвору й кістці скроні[26]. Ґеральт спроквола спостерігав за ним. Роздумував, скільки чародію може бути років. Знав, що здібніші вміли гамувати процес старіння перманентно й у будь-якому віці. Чоловіки, для репутації і престижу, вибирали вік здебільшого зрілий, випромінюючи знання і досвід. Жінки — як Йеннефер — менше дбали про престиж, а більше про привабливість. Істредд не виглядав старше, аніж на заслужені, тверді сорок років. Мав притрушене сивиною, пряме, до плеч, волосся і чисельні зморшки на чолі, у кутику рота й біля очей, що надавали йому поважного вигляду. Ґеральт не знав, чи глибина й мудрість у сірих лагідних очах була натуральною, чи викликаною чарами. Після короткої хвильки він дійшов висновку, що то — все одно.

— Істредде, — урвав він незручну мовчанку. — Я прийшов сюди, бо хотів побачитися з Йеннефер. А ти, хоча її тут немає, запросив мене всередину. На розмову. Про що? Про голоту, що пробує ламати вашу монополію на вживання магії? Знаю, що до тієї голоти ти зараховуєш також і мене. У цьому — нічого для мене нового. На мить мені здавалося, що ти виявишся іншим, аніж твої побратими, які часто нав’язували мені серйозні розмови лише для того, щоб дати мені зрозуміти, що мене вони не люблять.

— Я не думаю вибачатися перед тобою за моїх, як ти висловився, побратимів, — спокійно відповів чародій. — Я їх розумію, бо, як і вони, аби дійти до якоїсь вправності у чорнокнижництві, мав я чимало попрацювати. Іще щеням, коли мої ровесники бігали полями із луками, ловили рибу чи грали в лови, я скнів над манускриптами. Від кам’яної підлоги у вежі ламало в кістках і стріляло в суглобах — звичайно, літом, бо зимою на зубах тріскалася емаль. Від пилюки від старезних сувоїв і книг я кашляв так, що аж очі вилазили, а мій майстер, старий Ройдскільд, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене нагайкою по спині, видно, вважаючи, що без того я не досягну задовільного прогресу в науці. Я не знав ані військової служби, ані дівчат, ані пива в кращі роки, коли всі ці веселощі смакують найкраще.

— Бідолаха, — скривився відьмак. — Воістину, аж сльоза на очі набігає.

— Навіщо ця іронія? Я намагаюся пояснити тобі причини, через які чародіям не подобаються сільські знахарі, заклиначі, цілителі, яги та відьмаки. Назви це, як забажаєш, навіть звичайною заздрістю, але саме в цьому й полягає причина антипатії. Нас злить, коли магію, мистецтво, що його навчили нас трактувати як елітарну майстерність, привілей найкращих і святий містеріум, бачимо ми в руках профанів і аматорів. Навіть якщо то дідівська, бідна й сміху варта магія. Тому мої побратими тебе не люблять. Я, до речі, також тебе не люблю.

Ґеральту набридла дискусія, набридло петляння, набридло прикре відчуття неспокою, яке, наче слимак, повзало у нього по карку й спині. Він глянув просто в очі Істредда, затиснув пальці на краї стола.

— Йдеться про Йеннефер, вірно?

Чародій підвів голову, все ще злегка постукаючи нігтями по черепу на столі.

— Вітаю таку проникливість, — сказав він, витримуючи погляд відьмака. — Моє визнання. Так, йдеться про Йеннефер.

Ґеральт мовчав. Колись, роки тому, багато, багато років тому, ще молодим відьмаком, він чекав у засідці на мантикору. Й відчував, що мантикора наближається. Він не бачив і не чув її. Але відчував. Досі не забув того відчуття. І тепер відчував те саме.

— Твоя проникливість, — промовив чародій, — заощадить нам багато часу, який зайняло б подальше приховування правди. А так — справа ясна.

Ґеральт не прокоментував.

— Моє близьке знайомство із Йеннефер, — продовжив Істредд, — датується досить давніми часами, відьмаче. Довгий час це було знайомство без зобов’язань, що зводилося на довші чи коротші, більш чи менш регулярні періоди перебування нас разом. Такого типу партнерство без зобов’язань є поширеним серед людей нашої професії. От тільки раптом перестало це мене задовольняти. Я вирішив зробити їй пропозицію залишитися зі мною назавжди.

— Що вона відповіла?

— Що подумає. Я дав їй час на роздуми. Знаю, що це для неї непросте рішення.

— Навіщо ти говориш це мені, Істредде? Що тобою керує, поза гідної поваги, але дивовижної щирості, такої рідкісної для людей твоєї професії? Яку мету має ця щирість?

— Прозаїчну, — зітхнув чародій. — Бо, бачиш, це твоя персона заважає Йеннефер прийняти рішення. Тож я прошу тебе відійти. Зникнути з її життя, перестати заважати. Коротко: аби ти йшов до диявола. Краще за все — тихо й без прощання, що, як вона мені зізналася, ти звик практикувати.

— Чудово. — Ґеральт вимушено посміхнувся. — Твоя прямолінійна щирість мене все більше дивує. Всього я міг сподіватися, але не такого прохання. Ти не вважаєш, що замість просити треба було б, швидше, гепнути мене з-за рогу кульовою блискавкою? Не було б перешкоди, було б трохи сажі, яку довелося би просто зішкребти з муру? Спосіб і легший, і певніший. Бо, бач, проханню можна відмовити, а кульовій блискавці — аж ніяк.

— Я не беру до уваги можливість відмови.

— Чому ж? Це дивне прохання було б нічим іншим, як попередженням, що передує блискавці або іншому веселому закляттю? Чи, може, прохання це має бути підкріплене дзвінкими аргументами? Сумою, яка приголомшить жадібного відьмака? Скільки ж ти маєш намір мені заплатити, аби я усунувся зі шляху, що веде до твого щастя?

Чародій перестав постукувати об череп, поклав на нього долоню, стиснув пальці. Ґеральт зауважив, що кінчики їх побіліли.

— У мої наміри не входило зневажити тебе подібного роду пропозицією, — сказав він. — Я був далекий від того. Але… якщо… Ґеральте, я — чародій, і не найгірший. Не думаю похвалятися тут всесиллям, але чимало з твоїх бажань, якщо б ти захотів їх озвучити, я міг би виконати. І деякі — ось із такою самою легкістю.

Він махнув рукою, недбало, неначе відгонячи комара. У повітрі над столом зароїлося раптом від казково барвистих метеликів-вітрильників.

— Бажанням моїм, Істредде, — процідив відьмак, відганяючи комах, що тріпотіли біля обличчя, — є, аби ти перестав пхатися між мною і Йеннефер. Немає мені діла до пропозицій, які ти їй робиш. Ти міг освідчитися їй, коли вона була із тобою. Раніше. Бо раніше — було раніше, а тепер — це тепер. Тепер вона зі мною. Я маю усунутися, полегшити тобі справу? Аж ніяк. Я не тільки не допоможу тобі, але заважатиму, в міру моїх скромних можливостей. Як бачиш, не поступаюся тобі в щирості.

— Не маєш права відмовляти мені. Не ти.

— За кого ти мене маєш, Істредде?

Чародій глянув йому просто у вічі, перехиляючись через стіл.

— За її швидкоплинний флірт. За хвилинне захоплення, у кращому разі — за примху, за пригоду, яких Йенна мала сотні, бо Йенна любить бавитися емоціями, вона імпульсивна й непередбачувана в примхах. Ось за кого я тебе маю, бо ж, обмінявшись із тобою кількома словами, я відкинув можливість, щоб трактувала вона тебе виключно інструментально. А повір мені, що й таке з нею буває досить часто.

— Ти не зрозумів запитання.

— Ти помиляєшся, я все зрозумів. Але я спеціально говорю тільки про емоції Йенни. Бо ти — відьмак і жодних емоцій відчувати не можеш. Не хочеш виконати мого прохання, бо здається тобі, що їй є до тебе діло, думаєш, що… Ґеральте, ти із нею тільки тому, що вона того хоче, і будеш ти з нею настільки довго, наскільки їй захочеться. А те, що ти відчуваєш, це проекція її емоцій, зацікавленості, яку вона тобі виказує. На всіх демонів Низу, Ґеральте, ти ж не дитина, ти знаєш, хто ти такий. Ти — мутант. Не зрозумій мене неправильно, я не говорю це, аби тебе зневажити чи виказати презирство. Я просто стверджую факт.

Ти — мутант, а одна з базових рис твоєї мутації — це повна невразливість на емоції. Таким тебе створили, аби ти міг виконувати своє ремесло. Розумієш? Ти не можеш нічого відчувати. Те, що ти приймаєш за почуття, — це клітинна, соматична пам’ять, якщо тобі відомо значення того слова.

— Уяви собі, що — знаю.

— Тим краще. Тож послухай. Я прошу тебе про те, про що можу попросити відьмака й не зміг би людину. Я — щирий з відьмаком, із людиною я не зміг би собі дозволити щирість. Ґеральте, я хочу дати Йенні розуміння і стабільність, почуття та щастя. Можеш, поклавши долоню на серце, задекларувати те саме? Ні, не можеш. Для тебе це слова, позбавлені значення. Ти волочишся за Йенною, втішаєшся, наче дитина, з миттєвої симпатії, яку вона тобі виказує. Як здичавілий кіт, у якого всі кидають каміння, ти муркотиш, задоволений, що ото знайшовся хтось, хто не боїться тебе погладити. Розумієш, що я маю на увазі? Ох, знаю, що ти розумієш, ти ж не дурень, це ясно. Тож ти сам знаєш, що не маєш права мені відмовляти, коли я ґречно попрошу.

— Я маю таке саме право відмовити, — вицідив Ґеральт, — як ти — право просити, і тим самим наші права взаємно нищаться, ми повертаємося до вихідного пункту, і той пункт є таким: Йен, схоже, за ніщо має мою мутацію і її наслідки, і вона тепер зі мною. Ти освідчився їй, це твоє право. Вона сказала, що подумає? Її право. Тобі здається, що я заважаю їй прийняти рішення? Що вона вагається? Що я — причина її вагання? А це вже моє право. Якщо вона вагається, то, напевне, має для того причини. Напевне, я щось їй даю, хоча, може, і немає на те слів у відьмацькому словнику.

— Послухай…

— Ні. Це ти послухай мене. Вона колись була з тобою, сказав ти? Хтозна, може, це не я, але ти був для неї тільки швидкоплинним фліртом, примхою, неопанованою емоцією, настільки типовою для неї? Істредде, я навіть не можу виключити, чи не сприймала вона тебе тоді виключно інструментально. Цього, пане чародію, неможливо виключити лише на підставі розмови. За таких обставин, мені здається, інструмент буває істотнішим від красномовства.

Істредд навіть не здригнувся, навіть не заграв жовнами. Ґеральта здивувала його витримка. І все ж таки тривала мовчанка, здавалося, вказувала, що удар потрапив у ціль.

— Ти граєшся словами, — нарешті сказав чародій. — Ти ними упиваєшся. Словами ти бажаєш замінити нормальні людські почуття, яких у тебе немає. Твої слова не виражають почуттів, це лише звуки, які видає отой череп, якщо об нього стукнути. Бо ти — настільки ж порожній, як отой череп. Ти не маєш права…

— Припини, — урвав Ґеральт різко, може, навіть занадто різко. — Припини відмовляти мені в правах, з мене того досить, чуєш? Я сказав тобі: наші права рівні. Але ж ні, до наглої зарази, мої є більшими.

— Правда? — Чародій злегка зблід, чим дуже потішив Ґеральта. — І з якого ж це переляку?

Відьмак роздумував мить і вирішив його добити.

— А з такого, — випалив він, — що вчора вночі вона кохалася зі мною, а не з тобою.

Істредд підтягнув череп ближче до себе, погладив його. Рука його, на превеликий жаль Ґеральта, навіть не затремтіла.

— По-твоєму, це дає тобі якісь права?

— Тільки одне. Право на те, щоб робити висновок.

— Ага, — повільно сказав чародій. — Добре. Як побажаєш. Зі мною вона кохалася перед полуднем. Зроби висновки, ти маєш право. Я — вже зробив.

Мовчанка тривала довго. Ґеральт у розпачі шукав слів. Не знайшов. Жодних.

— Шкода балаканини, — сказав він нарешті, встаючи, злий на себе, що воно прозвучало зухвало й по-дурному. — Я йду.

— Йди до диявола, — сказав Істредд настільки ж зухвало, не дивлячись на нього.

V

Коли вона увійшла, він лежав в одязі на ліжку, із долонями під потилицею. Удавав, що дивиться у стелю. Дивився на неї.

Йеннефер тихенько причинила двері. Була чарівна. «Яка ж вона чарівна, — подумав він. — Все в неї — чарівне. І страшне. Ці її кольори, той контраст чорного й білого. Чарівність і загроза. Її гайворонові, натуральні локони. Вилиці, виразні, позначені зморшкою, яку усмішка — якщо вона вирішить за потрібне усміхнутися — творить поряд із губами, чарівно вузькими й блідими під помадою. Брови її, чарівно несиметричні, коли вона змиє вуглик, яким підкреслює їх удень. Її ніс, чарівно задовгий. Її маленькі долоні, чарівно нервові, неспокійні й умілі. Талія, тонка й гнучка, підкреслена надмірно стягнутим пояском. Стрункі ноги, що у русі надають чорній сукні принадних м’яких форм. Чарівна».

Вона мовчки всілася за стіл, сперла підборіддя на сплетені долоні.

— Ну, добре, починаємо, — сказала. — Це довге, повне драматизму мовчання, як на мене, занадто банальне. Зробимо це. Вставай з ліжка й не витріщайся на стелю з ображеною міною. Ситуація — доволі дурнувата, і немає сенсу робити її ще більш глупою. Уставай, кажу.

Він встав слухняно, без зволікання, усівся верхи на стілець навпроти. Вона не уникала його погляду. Міг на те сподіватися.

— Як я говорила, вирішимо це, й вирішимо швидко. Щоб не ставити тебе у незручне становище, я відповім одразу на всі запитання, ти навіть не маєш їх ставити. Так, це правда, їдучи з тобою до Айдд Ґинвайля, я їхала до Істредда й знала, що, зустрівшися, піду із ним до ліжка. Я не думала, що воно вийде назовні, що хвалитиметеся таким один перед одним. Знаю, як ти зараз почуваєшся, і мені прикро від того. Але ні, я не почуваюся винною.

Він мовчав.

Йеннефер труснула головою, її лискучі чорні локони каскадом упали на спину.

— Ґеральт, скажи щось.

— Він… — Він відкашлявся. — Він говорить на тебе Йенна.

— Так. — Вона не відвела погляд. — А я на нього кажу — Валь. Це його ім’я. Істредд — це прізвисько. Я знаю його вже багато років, Ґеральте. Він мені дуже близький. Не дивися так на мене. Ти також мені близький. І в тому полягає увесь клопіт.

— Ти роздумуєш над його пропозицією?

— Щоб ти знав — роздумую. Кажу ж, я знаю його багато років. Дуже… багато років. Мене поєднують із ним інтереси, цілі, амбіції. Ми розуміємо один одного без слів. Він може дати мені опору, а хто знає, може, прийде день, коли я опори потребуватиму. А насамперед… Він… він мене кохає. Так я думаю.

— Я не ставатиму тобі на заваді, Йен.

Вона підійняла голову, а її фіалкові очі блиснули синім вогнем.

— На заваді? Чи ти нічого не розумієш, ідіоте? Якби ти стояв мені на заваді, якби ти мені просто перешкодив, я миттєво позбавилась би цієї перешкоди, телепортувала б тебе на кінець півострова Бремерворд або ж перенесла смерчем у країну Ганну. Невеличким зусиллям я б втопила тебе в шматок кварцу й поставила б на клумбі з піонами. Могла б я також витерти тобі мозок так, що ти позабув би, ким я була і яке мала ім’я. І це все за умови, що мені захотілося б. Бо я могла й просто сказати: «Усе було добре, прощавай». Я могла б утекти тихцем, так, як колись зробив це ти, втікаючи з мого дому у Венґерберзі.

— Не кричи, Йен, не будь агресивною. І не витягай ту історію про Венґерберґ, ми ж поклялися собі не повертатися вже до цього. Я не ображаюся на тебе, Йен, я без претензій. Знаю, що до тебе не вдасться прикласти звичайної мірки. А те, що мені прикро… Те, що вбиває мене, — усвідомлення, що я тебе втрачаю… Це — клітинна пам’ять. Атавістичні рештки відчуттів у мутанта з витертими емоціями…

— Я не терплю, коли ти так говориш! — вибухнула вона. — Не терплю, коли ти вживаєш це слово. Ніколи більше не вживай його в моїй присутності. Ніколи!

— Це змінить факт?! Адже я — мутант.

— Немає жодного факту. Не вимовляй при мені цього слова.

Чорна постільга, що сиділа на рогах оленя, махнула крилами, заскреготіла пазурами. Ґеральт глянув на птаха, на його жовті нерухомі очі. Йеннефер знову сперлася підборіддям на сплетені долоні.

— Йен.

— Слухаю, Ґеральте.

— Ти обіцяла відповісти на мої запитання. На запитання, яких я навіть не мушу ставити. Залишилося одне, найголовніше. Те, якого я ніколи тобі не ставив. Яке я боявся поставити. Відповіси на нього?

— Не зумію, Ґеральте, — сказала вона твердо.

— Я не вірю тобі, Йен. Занадто добре тебе знаю.

— Не можна добре знати чародійки.

— Відповіси на моє запитання, Йен?

— Я відповідаю: не знаю. Але що воно за відповідь?

Вони замовкли. Гомін, що долинав з вулиці, стих і заспокоївся. Сонце, що хилилося на захід, запалило вогні у шпаринах віконниць, прошило кімнату косими смугами світла.

— Айдд Ґинвайль, — пробурмотів відьмак. — Крихта льоду… Я це відчував. Знав, що це місто… Воно до мене вороже. Зле.

— Айдд Ґинвайль, — повторила вона повільно. — Сани королеви ельфів. Чому? Чому, Ґеральте?

— Я їду за тобою, Йен, бо я сплутав, зв’язав упряж моїх саней із полозами твоїх. А навколо мене — завірюха. І мороз. Холод.

— Тепло розтопило б у тобі крихту льоду, якою ти поранений, — прошепотіла вона. — Тоді чари розбилися б, ти б побачив мене такою, якою я є насправді.

— Тоді шмагай білих коней, Йен, нехай летять на північ, туди, де ніколи не настає відлига. Аби вона ніколи й не настала. Хочу якнайшвидше опинитися у твоєму льодовому замку.

— Того замку не існує. — Уста Йеннефер здригнулися, скривилися. — Він є символом. А сани наші — лише погоня за мрією, яку неможливо наздогнати. Бо я, королева ельфів, прагну тепла. Саме це і є моя таємниця. Тому щороку серед сніжної завірюхи сані мої несуть мене через якесь містечко, і щороку хтось, у кого влучили мої чари, сплутує упряж своїх саней із моїми полозами. Щороку. Щороку хтось новий. Без кінця. Бо тепло, якого я так прагну, одночасно нівечить чари, нівечить магію і закляття. Мій поранений льодовою зіркою обранець раптом стає звичайним ніким. А я у його відталих очах стаю не кращою від інших… смертних…

— А з-під неторканої білизни з’являється весна, — сказав він. — З’являється Айдд Ґинвайль, бридке місто з чарівною назвою. Айдд Ґинвайль і його смітник, величезна смердяча купа сміття, куди я мушу увійти, бо за це мені платять, бо для цього мене створили — аби входити в погань, яка в інших викликає огиду. Я позбавлений можливості почуттів, щоб я не був у стані відчути, наскільки потворно мерзотною є та мерзота, аби я не відсахнувся і не втік від неї, охоплений жахом. Так, мене позбавили почуттів. Але не до кінця. Той, хто це робив, спартачив, Йен.

Вони замовкли. Чорна постільга зашелестіла пір’ям, розводячи та складаючи крила.

— Ґеральте…

— Слухаю, Йен.

— А тепер — ти відповідай на моє запитання. На те запитання, якого я ніколи тобі не поставлю. Те, якого я боялася… Тепер я також його тобі не поставлю, але відповідай. Бо… бо я дуже хотіла б почути твою відповідь. Це одне-єдине слово, яке ти ніколи не промовив. Скажи його, Ґеральте. Прошу.

— Не зумію, Йен.

— І в чому причина?

— Ти не знаєш? — посміхнувся він сумно. — Моя відповідь була б лише словом. Словом, яке не виражає почуттів, не виражає емоцій, бо я від них очищений. Словом, яке було б лише звуком, який видає при ударі порожній і холодний череп.

Вона мовчки дивилася на нього. Очі її, широко розплющені, стали кольору гарячого фіолету.

— Ні, Ґеральте, — сказала вона, — це неправда. А може, правда, але неповна. Ти не очищений від почуттів. Тепер я це бачу. Тепер я знаю, що…

Вона замовкла.

— Закінчуй, Йен. Зважся нарешті. Не бреши. Я тебе знаю. Бачу це в твоїх очах.

Вона не відвела погляд. Він знав.

— Йен, — прошепотів він.

— Дай руку, — сказала вона.

Взяла його долоню між своїми, він відразу відчув лоскіт і пульсацію крові у венах передпліччя. Йеннефер шепотіла закляття, спокійним розміреним голосом, але він бачив краплі поту, якими те зусилля оросило її поблідле чоло, бачив розширені від болю зіниці.

Випустивши його руку, вона витягла долоні, ворухнула ними, пестливим жестом гладячи якусь небачену форму, поволі, згори униз. Між її пальцями повітря гуснуло й каламутнішало, надувалося і змінювалося, наче дим.

Він дивився, захоплений. Творча магія, що вважалася вершиною майстерності чародіїв, завжди його захоплювала, набагато більше за ілюзії чи трансформаційну магію. «Так, Істредд мав рацію, — подумав він, — у порівнянні з такою магією мої Знаки просто смішні».

Поміж долонями Йеннефер, що тремтіли від зусилля, поволі матеріалізувалася форма птаха, чорного, наче вугілля. Пальці чародійки делікатно гладили нашорошене пір’ячко, пласку голівку, викривлений дзьоб. Ще один рух, гіпнотично плавний, пестливий, — і чорна постільга, покрутивши головою, крикнула голосно. Її близнючка, що все ще нерухомо сиділа на рогах, відповіла клекотом.

— Дві постільги, — сказав Ґеральт тихо. — Дві чорні постільги, створені за допомогою магії. Як мені здається, обидві тобі потрібні.

— Тобі вірно здається, — важко сказала вона. — Обидві мені потрібні. Я помилялася, думаючи, що досить й однієї. Як сильно я помилялася, Ґеральте… До якої помилки призвела мене пиха королеви зими, переконаної у своїй всесильності. А є речі… які неможливо здобути навіть магією. І є дари, яких не можна прийняти, якщо ти не в змозі віддячити за них… чимось рівнозначно цінним. Інакше такий дар протече крізь пальці, розтане, наче крихта льоду, взята в долоню. Залишить тільки жаль, відчуття втрати й кривди…

— Йен…

— Я чародійка, Ґеральте. Влада над матерією, якою я володію, є даром. Даром відшкодованим. Я заплатила за нього… Всім, що я мала. Не лишилося нічого.

Він мовчав. Чародійка потерла чоло долонею, що тремтіла.

— Я помилялася, — повторила вона. — Але виправлю свою помилку. Емоції та відчуття…

Вона торкнулася голови чорної постільги. Птах нашорошився, безголосно роззявивши кривого дзьоба.

— Емоції, примхи й брехня, захоплення і гра. Почуття і їхня відсутність… Дари, яких не можна прийняти… Брехня і правда. Чим є правда? Запереченням брехні? Чи ствердженням факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто сповнений почуттів, які ним керують, а хто — лише порожня шкаралупа холодного черепа? Хто? Чим є правда, Ґеральте? Чим є правда?

— Не знаю, Йен. Скажи мені.

— Ні, — сказала вона й відвела очі. Вперше. Ніколи раніше він не бачив, щоб вона так робила. Ніколи.

— Ні, — повторила вона. — Я не можу, Ґеральте. Не можу тобі цього сказати. Скаже тобі оцей птах, зроджений від дотику твоєї долоні. Птаху? Чим є правда?

— Правда, — сказала постільга, — є крихтою льоду.

VI

Хоча й здавалося йому, що він без цілі й наміру мандрує завулками, раптом опинився він біля полудневого муру, на розкопі, серед сітки ровів, що перетинали руїни біля кам’яної стіни, йшли зигзагами між відкритими квадратами старожитніх фундаментів.

Істредд був там. У сорочці із засуканими рукавами й у високих чоботях, покрикував на пахолків, що розкопували мотиками смугасту стіну розкопа, повну різнокольорових прошарках землі, глини, деревного вугілля. Поряд, на досках, лежали почорнілі кістки, черепки горняток й інші предмети: не розпізнавані, зіржавілі, вкриті корозією.

Чародій помітив його відразу. Давши копачам кілька голосних доручень, вискочив з розколу, підійшов, витираючи руки об штани.

— Слухаю, в чому річ? — запитав зухвало.

Відьмак, стоячи перед ним нерухомо, не відповів. Пахолки, вдаючи роботу, пильно дивилися на них, шепотілися поміж себе.

— З тебе аж точиться ненависть, — скривився Істредд. — У чому річ, питаю? Ти зважився? Де Йенна? Маю сподівання…

— Не май великих сподівань, Істредде.

— Ого, — сказав чародій. — Що то я чую у твоєму голосі? Чи я вірно відчуваю?

— А що такого ти відчуваєш?

Істредд сперся кулаками в боки й глянув на відьмака із викликом.

— Не обманюватимемо один одного, Ґеральте, — сказав він. — Ти ненавидиш мене, я тебе — також. Ти зневажив мене, говорячи про Йеннефер… сам знаєш що. Я відповів тобі подібною зневагою. Ти заважаєш мені, я заважаю тобі. Вирішимо все як чоловіки. Іншого рішення я не бачу. Ти для цього сюди прийшов, правда?

— Так, — відповів Ґеральт, тручи чоло. — Ти маєш рацію, Істредде. За цим я сюди й прийшов. Безперечно.

— Слушно. Це не може тягнутися. Тільки сьогодні я довідався, що вже кілька років Йенна кружляє між нами, наче ганчірковий м’яч. Раз вона зі мною, раз — із тобою. Втікає від мене, аби шукати тебе, й навпаки. Інші, з ким вона буває у перерві, не враховуються. Враховуємося лише ми двоє. Так далі не може тривати. Нас — двоє, має залишитися один.

— Так, — повторив Ґеральт, не відриваючи руки від чола. — Так… Маєш рацію.

— У нашій самовпевненості, — вів далі чародій, — ми думали, що Йеннефер без вагання вибере кращого. Щодо того, хто є цим кращим, жоден із нас не мав сумнівів. Дійшло до того, що ми, наче шмаркачі, почали торгуватися її почуттями і настільки ж мало, як ті шмаркачі, розуміли, чим були ті почуттями і що вони означали. Вважаю, що ти, як і я, обдумав це й знаєш, як сильно обидва ми помилялися. Йенна, Ґеральте, не має найменшого наміру вибирати поміж нами, навіть якщо ми вважатимемо, що вона зуміла б вибрати. Що ж, доведеться нам вирішувати все без неї. Я не збираюся ділитися Йенною ні з ким, а той факт, що ти сюди прийшов, це саме говорить і про тебе. Ми її знаємо, Ґеральте, аж занадто добре. Поки нас двоє, жоден не може бути впевненим. Має залишитися один. Ти це зрозумів, вірно?

— Вірно, — сказав відьмак, насилу ворушачи мертвіючими губами. — Правда — це крихта льоду…

— Що?

— Нічого.

— Що із тобою діється? Ти хворий чи п’яний? Чи, може, нафарширований відьмачими зіллями?

— Зі мною — нічого. Щось… щось потрапило мені в око. Істредде, має залишитися один. Так, я за цим сюди прийшов. Безперечно.

— Я знав, — сказав чародій. — Я знав, що ти прийдеш. Урешті, я буду щирим із тобою. Ти випередив мої наміри.

— Кульова блискавка? — блідо посміхнувся відьмак.

Істредд нахмурився.

— Може, — сказав. — Може, й кульова блискавка. Але напевне не з-за рогу. Гонорово, віч-на-віч. Ти відьмак, це вирівнює шанси. Ну, вирішуй, де й коли.

Ґеральт задумався. І вирішив.

— Та площа… — вказав рукою. — Я проходив там, коли…

— Знаю. Там є криниця, зветься Зелений Ключ.

— Тож — біля криниці. Так. Біля криниці… Завтра, за дві години після сходу сонця.

— Добре. Я буду там вчасно.

Хвильку вони стояли нерухомо, не дивлячись один на одного. Нарешті чародій буркнув щось собі під ніс, копнув брилу глини й розбив її ударом підбора.

— Ґеральте?

— Що?

— Не почуваєшся дурнувато?

— Почуваюся, — неохоче визнав відьмак.

— Мені полегшало, — буркнув Істредд. — Бо я відчуваю себе останнім кретином. Я ніколи не припускав, що колись мені доведеться битися із відьмаком на життя і смерть через жінку.

— Знаю, як ти почуваєшся, Істредде.

— Що ж… — Чародій вимушено посміхнувся. — Факт, що до того дійшло, що я зважився на щось, настільки далеке від моєї натури, свідчить про те, що… Що так треба.

— Я знаю, Істредде.

— Звичайно, ти також знаєш, що тому з нас, хто виживе, доведеться швидко втікати й ховатися від Йенни на краю світу?

— Знаю.

— І, звичайно, ти розраховуєш на те, що коли вона охолоне від люті, до неї можна буде повернутися?

— Звичайно.

— Ну, тоді все вирішено. — Чародій зробив рух, немовби хотів відвернутися, але по хвильці вагання простягнув долоню. — До завтра, Ґеральте.

— До завтра. — Відьмак потиснув подану йому руку. — До завтра, Істредде.

VII

— Гей, відьмаче!

Ґеральт підвів голову від столу, на якому в задумі розмазував примхливими узорами розлите пиво.

— Нелегко було тебе знайти. — Староста Гербольт присів, відсунув жбани й кухлі. — У заїжджому дворі сказали, що ти вирушив до стаєнь, у стайнях я знайшов лише коня і в’юки. А ти тут… Це ж, мабуть, найпаршивіша корчма в усьому місці. Тільки найгірша голота сюди приходить. Що ти тут робиш?

— П'ю.

— Бачу. Я хотів із тобою порозмовляти. Ти тверезий?

— Наче дитина.

— Я радий.

— Що вам треба, Гербольте? Як бачите, я зайнятий. — Ґеральт посміхнувся до дівки, що ставила на стіл іще один жбан.

— Пішла плітка, — нахмурився староста, — що ти й наш чародій вирішили повбивати один одного.

— Це наша справа. Його й моя. Не втручайтеся.

— Ні, це не ваша справа, — заперечив Гербольт. — Істредд нам потрібен, ми не потягнемо іншого чародія.

— Тоді йдіть у храм і помоліться за його перемогу.

— Не жартуй! — крикнув староста. — І не мудруй, приблудо. На богів, якби я не знав, що чарівник мені цього не вибачить, то тебе б у яму кинув, на саме дно, виволік би тебе за мури двійкою коней або наказав би Цикаді заколоти тебе, наче свиню. Але, на жаль, Істредд має бзик щодо гонору і не подарує мені цього. Знаю, що і ти мені такого не подаруєш.

— Чудово складається. — Відьмак допив черговий кухоль і виплюнув під стіл стебло соломи, яке туди впало. — Пощастило мені, нема слів. Це все?

— Ні, — сказав Гербольт, витягаючи з-під плаща набитий мішечок. — Маєш тут сто марок, відьмаче, бери їх і геть із Айдд Ґинвайлю. Геть звідси, краще за все — негайно, у будь-якому разі — до сходу сонця. Я сказав, що ми не потягнемо іншого чародія, я не допущу, аби наш — ризикував життям у поєдинку із кимось таким, як ти, з глупого приводу, щодо якоїсь…

Він урвав, не скінчивши, хоча відьмак навіть не здригнувся.

— Забери з-за цього столу свою паскудну пику, Гербольте, — сказав Ґеральт. — А твої сто марок запхай собі в сраку. Йди звідси, бо мені недобре робиться, коли тебе бачу, ще мить — і заблюю тебе від шапки до чижм.

Староста сховав мішок, поклав обидві долоні на стіл.

— Як ні — то ні, — сказав. — Хотів я по-доброму, але як ні — то ні. Бийтеся, ріжтеся, паліться, порозривайтеся на шматки заради тієї дівки, що розводить ноги для кожного, хто захоче. Думаю, що Істредд із тобою впорається, ти, платний убивце, так, що тільки чоботи від тебе й лишаться, а як ні, — то я до тебе доберуся ще до того, як його труп вихолоне — і всі кістки тобі поламаю на тортурах. Цілого місця на тобі не зоставлю, ти…

Не встиг прибрати рук зі столу, рух відьмака був занадто швидким, ривок руки з-під столу змазався в очах старости, а кинджал зі стуком увіткнувся між пальцями його долоні.

— Може, — прошепотів відьмак, затискаючи долоню на руків’ї та вдивляючись в обличчя Гербольта, з якого відлила вся кров. — Може, Істредд мене вб’є. Але якщо ні… Тоді я звідси поїду, а ти, плюгавий сміттярю, не намагайся мене затримувати, якщо не хочеш, щоб вулички вашого брудного міста почервоніли від крові. Геть звідси.

— Пане старосто! Що тут діється? Гей, ти…

— Спокійно, Цикадо, — сказав Гербольт, поволі відсуваючи долоню, сунучи нею по столу, подалі від вістря кинджалу. — Нічого не трапилося. Нічого.

Цикада сунув у піхви наполовину витягнений меч. Ґеральт не дивився на нього. Не дивився на старосту, який виходив із корчми, прикритий Цикадою від п’яних плотогонів і візниць. Дивився на маленького чоловічка зі щурячим обличчям і чорними проникливими очима, який сидів за кілька столів далі.

«Я схвильований, — констатував зі здивуванням. — Руки в мене трясуться. Насправді — трясуться у мене руки. Це неймовірно, те, що зі мною діється. Чи не означає воно, що…»

«Так, — подумав він, дивлячись на чоловіка зі щурячим обличчям. — Хіба так».

«Так було треба», — подумав він.

Як холодно…

Він устав.

Дивлячись на того чоловіка, посміхнувся. Потім відхилив полу куртки, витягнув з набитої саківки дві золоті монети, кинув їх на стіл. Монети забряжчали, одна, покотившись, ударилася об вістря кинджала, що досі стирчав у тесаному дереві.

VIII

Удар впав несподівано, палка тихо свиснула в темряві, так швидко, що відьмаку майже не було часу встигнути заслонити голову рефлекторно піднятою рукою, щоб зуміти амортизувати удар еластичним вигином тіла. Він відскочив, припадаючи на коліно, перекинувся, устав на ноги, відчув рух повітря, що відступало під новим замахом палиці, уникнув удару спритним піруетом, крутнувся між двома фігурами в темряві, що оточували його, потягнувся до правого плеча. За мечем.

Не мав меча.

«Нічого не викорінить з мене тих інстинктів, — подумав, м’яко відскакуючи. — Рутина? Клітинна пам’ять? Я мутант — і реагую як мутант», — подумав він, знову падаючи на коліно, уникаючи удару, тягнучись за кинджалом за халявою.

Не мав кинджала.

Він криво посміхнувся й отримав палкою по голові. Перед очима в нього блиснуло, біль пробив аж до кінчиків пальців.

Він упав, розслаблюючись, не перестаючи посміхатися.

Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось іще — зірвав кошіль у нього з пояса. Він помітив кутом зору блиск ножа. Той, хто сидів у нього на грудях, розірвав йому кубрак під шиєю, схопив за ланцюжок, витягнув медальйон. І одразу випустив його з рук.

— На Бааль-Зебута, — почув він сопіння. — Це відьмак… Характерник…

Другий вилаявся.

— Не мав меча… Боги… Тьфу-тьфу, прокляття, диявол… Гайда звідси, Радгасте! Не торкайся його, тьфу-тьфу!

Місяць на мить просвітив рідкі хмари. Ґеральт побачив одразу над собою худе, щуряче обличчя, малі, чорні, лискучі оченята. Почув тупіт ніг того іншого, що віддалявся, стихав у завулку, звідки смерділо котами й пригорілим жиром.

Чоловік із обличчям щура поволі зняв коліно з його грудей.

— Наступного разу… — Ґеральт почув виразний шепіт. — Наступного разу, коли захочеш закінчити життя самогубством, відьмаче, не втягуй у те інших. Просто повісься на віжках у стайні.

IX

Уночі, мабуть, ішов дощ.

Ґеральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, сходячи, блищало на мокрих дахах, золотом блищало в калюжах.

Відьмак сплюнув, у роті досі мав казна-який смак, ґуля на голові пульсувала тупим болем. На конов’язі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапку.

— Киць-киць, котику, — сказав відьмак.

Кіт завмер і неприязно глянув на нього, притис вуха й засичав, вишкірюючи ікла.

— Знаю. — Ґеральт кивнув. — Я тебе також не люблю. Я лише жартував.

Неспішними рухами він міцно підтягнув ослаблені застібки й гачки куртки, вирівняв фалди одягу, перевірив, чи не обмежують вони свободи руху. Перекинув меч через спину, поправив положення руків’я над правим плечем. Перепоясав чоло шкіряною пов’язкою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавички, наїжачені короткими срібними заклепками.

Він ще раз глянув на сонце, звузив зіниці у вертикальні шпарки. «Чудовий день, — подумав він. — Чудовий день для битви».

Він зітхнув, сплюнув і поволі пішов униз вуличкою, уздовж мурів, що гостро, різко пахли мокрим тинком та вапняним чамуром.

— Гей, чудаче!

Він озирнувся. Цикада в товаристві трьох підозрілих на вигляд озброєних осіб сидів на стосі колод, покладених уздовж валу. Він устав, потягнувся, вийшов на середину вулички, старанно оминаючи калюжі.

— Куди це ти? — запитав, спираючи вузькі долоні на обтяжений зброєю пояс.

— Не твоя справа.

— Щоби зразу ж пояснити, хрін там мені є діло до старости, чарівника й усього засраного міста, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Утім, є мені діло до тебе, відьмаче. Не дійдеш до кінця цієї вулички. Чуєш? Хочу перевірити, наскільки ти вмілий у битві. Не дає це мені спокою. Стій, я сказав.

— Зійди з дороги.

— Стій! — заверещав Цикада, кладучи долоню на руків’я меча. — Ти не зрозумів, що я кажу? Будемо битися! Зараз подивимося, хто кращий!

Ґеральт стенув плечима, не сповільнивши кроку.

— Я викликаю тебе на бій! Чуєш, потворо? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому шлях. — На що ти чекаєш? Витягай залізо з ящірки! Ну що, лячно стало? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, хто, як Істредд, трахає твою відьму?

Ґеральт ішов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти спиною уперед. Особи, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, утім, позаду, на віддалі. Ґеральт чув, як чвакає болото під їхніми чоботями.

— Викликаю тебе! — повторив Цикада, поперемінно то червоніючи, то бліднучи. — Чуєш, заразо відьмацька? Чого тобі ще треба? Маю тобі в морду наплювати?

— Та плюй собі.

Цикада зупинився і справді набрав повітря у груди, складаючи губи для плювка. Дивився в очі відьмака, не на його руки. І то була помилка. Ґеральт, не сповільнюючи кроку, блискавично вдарив його, без замаху, просто від зігнутих колін, кулаком у рукавичці із клепками. Ударив у вуста, прямо у викривлені губи. Губи Цикади лопнули, вибухнули, наче чавлені вишні. Відьмак згорбився і вдарив знову, у те саме місце, цього разу взявши короткий замах, відчуваючи, як разом із силою й інерцією удару виходить із нього лють.

Цикада на одній нозі крутнувся у грязюці, ригнув кров’ю і навзнак гепнувся у калюжу. Відьмак, почувши за спиною сичання клинків у піхвах, зупинився і плавно повернувся, із долонею на руків'ї меча.

— Ну, — сказав голосом, що аж тремтів від злості. — Ну, прошу.

Той, який дістав зброю, дивився йому в обличчя. Хвильку-другу. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Поволі, але все швидше. Почувши це, чоловік із мечем також відступив, безголосно ворушачи губами. Той, що був далі від усіх, розвернувся і побіг, розбризкуючи грязюку. Інші завмерли на місці, не намагаючись підходити.

Цикада перевернувся у грязюці, встав, підводячись на ліктях, забелькотів, харкнув, виплюнув щось біле із чималою кількістю червоного. Ґеральт, проходячи поряд, неохоче копнув його у щоку, розбиваючи кістку вилиці й знову заштовхуючи його у калюжу.

Пішов далі, не озираючись.

Істредд уже був біля криниці, стояв там, спершись на цямрину, на дерев’яну, зелену від моху опалубку коловороту. На поясі мав меч. Добрий легкий терганський меч із напівзакритою гардою спирався окутим кінцем піхов на лискучу халяву верхового чобота. На плечі в чародія сидів нашорошений чорний птах.

Постільга.

— Ти тут, відьмаче. — Істредд підставив постільзі руку в рукавичці, делікатно й обережно посадив птаха на дашку над колодязем.

— Я тут, Істредде.

— Не думав, що ти прийдеш. Думав, що ти виїхав.

— Я не виїхав.

Чародій легко й голосно засміявся, відкидаючи голову.

— Вона хотіла… хотіла нас врятувати, — сказав. — Обох. Ну, нічого, Ґеральте. Схрестимо клинки. Залишитися має один.

— Ти маєш намір битися мечем?

— Це тебе дивує? Адже й ти маєш намір битися мечем. Давай, ставай.

— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?

Чародій зблід, губи його нервово затремтіли.

— Ставай, кажу! — крикнув. — Не час для запитань, час запитань минув! Зараз — час вчинків!

— Я хочу знати, — поволі сказав Ґеральт. — Хочу знати, чому меч. Я хочу знати, звідки й чому опинилася в тебе чорна постільга. Я маю право про це знати. Я маю право на правду, Істредде.

— На правду? — гірко повторив чародій. — Так, може, й маєш. Наші права рівні. Постільга, питаєш? Прилетіла на світанку, мокра від дощу. Принесла листа. Коротенького, знаю його напам’ять. «Прощавай, Валю. Пробач. Є дари, яких не можна приймати, і немає в мені нічого, чим я могла б тобі віддячити. І це — правда, Валю. Правда є крихтою льоду». Ну, Ґеральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався своїм правом?

Відьмак поволі кивнув.

— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюся моїм. Бо я не зважаю на цього листа. Я не можу без неї… Краще вже… Ставай, до диявола!

Він згорбився і витягнув меч швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Постільга крикнула.

Відьмак стояв нерухомо, із опущеними вздовж тіла руками.

— Чого ти чекаєш? — прохрипів чародій.

Ґеральт повільно підвів голову, дивився на нього хвильку, потім розвернувся на п’ятах.

— Ні, Істредде, — сказав тихо. — Прощавай.

— Що воно має значити, до холери?

Ґеральт зупинився.

— Істредде, — кинув через плече, — не втягуй у це інших. Якщо треба, то повісься на віжках у стайні.

— Ґеральте! — крикнув чародій, а голос його зламався раптом, ударив у вухо фальшивою, злою нотою. — Я не відмовлюся! Вона не втече від мене! Я поїду за нею до Венґерберґа, поїду за нею на край світу, знайду її! Я не відмовлюся від неї ніколи! Знай про це!

— Прощавай, Істредде.

Він зайшов у завулок, уже жодного разу не озирнувшись. Він ішов, не звертаючи уваги на людей, що швидко поступалися йому дорогою, на двері й вікна, що поспішно зачинялися. Не зважав ні на кого й ні на що.

Він думав про лист, який чекав його на заїжджому дворі.

Пришвидшив кроки. Він знав, що в узголів’ї ліжка чекає на нього мокра від дощу чорна постільга, що тримає у кривому дзьобі листа. Хотів прочитати той лист якомога швидше.

Хоча знав його зміст.