Відьмак. Меч призначення

I

Сирена наполовину випірнула з води й швидко, різко захлюпотіла долонями по поверхні. Ґеральт переконався, що вона має прекрасні, майже досконалі перси. Ефект псував тільки колір — вишеньки її були темно-зелені, а їхні ореоли — не набагато світліші. Справно пристосовуючись до хвиль, сирена вигнулася спокусливо, труснула мокрим салатовим волоссям і мелодійно заспівала.

— Що? — Князь перехилився через борт кога[36]. — Що вона говорить?

— Відмовляє, — сказав Ґеральт. — Каже, що не хоче.

— Ти розтлумачив, що я її кохаю? Що життя собі без неї не уявляю? Що хочу з нею одружитися? Що тільки вона й жодна інша?

— Розтлумачив.

— І що?

— І нічого.

— Повтори.

Відьмак торкнувся губ пальцями й видобув із себе вібруючу трель. Важко добираючи слова й мелодію, перекладав освідчення князя.

Сирена, улігшись навзнак на воді, урвала його.

— Не тлумач, не мучся, — заспівала. — Я зрозуміла. Коли він мовить, що мене кохає, завжди має таку от дурнувату міну. Він сказав щось конкретне?

— Аж ніяк.

— Шкода. — Сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста, спінивши море піднятим плавником, що нагадував плавник бараболі.

— Що? Що вона сказала? — запитав князь.

— Що їй шкода.

— Шкода чого? Що воно має значити, та шкода?

— Здається мені, що то була відмова.

— Мені не відмовляють! — крикнув князь, суперечачи очевидним фактам.

— Пане, — буркнув капітан кога, підходячи до них. — Сітки у нас напоготові, досить їх кинути — і буде вашою…

— Я б не радив, — промовив Ґеральт тихо. — Вона тут не сама. Під водою їх більше, а в глибині під нами може бути кракен.

Капітан затремтів, зблід і обіруч схопився за дупу безглуздим жестом.

— Кра… кракен?

— Кракен, — підтвердив відьмак. — Я не раджу випробовувати фокуси із сітками. Їй вистачить крикнути, й від цього корита зостануться тільки дошки на поверхні, а нас потоплять, наче кошенят. А зрештою, Аґловалю, тобі вирішувати, хочеш ти на ній оженитися чи схопити в сітку й тримати в діжці.

— Я кохаю її, — твердо сказав Аґловаль[37]. — Хочу її за дружину. Але для того в неї мають бути ноги, а не лускуватий хвіст. А це можна зробити, бо за два фунти чудових перлин я купив магічний еліксир, із повною гарантією. Вип’є — і виростуть у неї ніжки. Може, трохи постраждає, дня три, не довше. Кричи до неї, відьмаче, скажи те їй іще раз.

— Я говорив уже двічі. Сказала, що — ні, абсолютно не погоджується. Але додала, що знає морську чарівницю, моринку, яка закляттям готова перетворити твої ноги на елегантного хвоста. Безболісно.

— Здуріла! Я повинен мати риб’ячий хвіст? Ніколи у житті! Клич її, Ґеральте!

Відьмак сильно перехилився через борт. Вода в його тіні була зеленою і здавалася густою, наче желе. Кричати не було потреби. Сирена раптом випірнула на поверхню у фонтані води. Мить вона майже стояла на хвості, потім ковзнула в хвилі, перевернулася навзнак, презентуючи в усій красі те, що мала в собі чарівного. Ґеральт проковтнув слину.

— Гей, ви! — заспівала вона. — Довго ще? У мене шкіра репається від сонця! Біловолосий, запитай його, чи не погоджується.

— Не погоджується, — проспівав у відповідь відьмак. — Ш’ееназ, зрозумій, він не може мати хвоста, він не може жити під водою. Ти можеш дихати повітрям, а він водою — аж ніяк!

— Я так і знала! — тоненько крикнула сирена. — Знала! Відмовки, глупі, наївні відмовки, ані на гріш жертовності! Хто кохає, той жертвує! Я для нього жертвувала, щодень вилазила до нього на скелю, луску собі витерла на задку, плавці обтріпала, мерзла заради нього. А він не хоче заради мене пожертвувати отими двома паскудними куксами? Любов — це ж не тільки брати, треба вміти відмовляти собі, жертвувати! Повтори йому це!

— Ш’ееназ! — закричав Ґеральт. — Ти не розумієш? Він не може жити під водою!

— Я не приймаю дурнуватих відмовок! Я також… Я також його люблю і хочу мати із ним мальків, але як, коли він не хоче давати молочка? Куди я йому ікру маю нести, га? У шапку?

— Що вона говорить? — крикнув князь. — Ґеральте! Я не привозив тебе сюди, аби ти із нею теревенив, а…

— Наполягає на своєму. І сердита.

— Давайте ті сітки! — гарикнув Аґловаль. — Як потримаю її із місяць у басейні, то…

— А ось такого тобі! — крикнув у відповідь капітан, демонструючи в лікті, якого саме. — Під нами кракен може бути! Ви коли-небудь кракена бачили, пане? Скачіть у воду самі, як на те ваша воля, хапайте її руками! Я втручатися не стану. Я з цього кога живу.

— З моєї ласки живеш, лайдаче! Давай сітки, бо накажу тебе повісити!

— Та пса у жопу поцілуйте! На цьому козі моя воля сильніша від вашої!

— А ну тихо обидва! — гнівно крикнув Ґеральт. — Вона щось говорить, це важкий діалект, я мушу зосередитися!

— З мене досить! — співуче прокричала Ш’ееназ. — Я голодна! Ну, біловолосий, нехай він визначається, і нехай визначається тепер. Отаке йому перекажи: я більше не наражатимуся на кпини й не залицятимуся із ним, якщо він виглядатиме, наче чотирилапа морська зірка. Перекажи йому, що для тих ігор, які він пропонує мені у скелях, у мене є приятельки, які те роблять куди вправніше! Але я це вважаю за недозрілу забавку, добру для дітей до зміни луски. Я — нормальна здорова сирена…

— Ш’ееназ…

— Не перебивай мене! Я ще не скінчила! Я нормальна, здорова й дозріла для нересту, а він, якщо справді мене хоче, має мати хвіст, плавник і все як у нормального тритона. Інакше я його й знати не хочу!

Ґеральт тлумачив швидко, намагаючись не бути вульгарним. Виходило не дуже. Князь почервонів, бридко вилаявся.

— Безсоромна дівка! — заверещав. — Макрель холодна! Хай собі тріску знайде!

— Що він сказав? — зацікавилася Ш’ееназ, підпливаючи.

— Що не хоче мати хвіст!

— То скажи йому… Скажи йому, аби він висох!

— Що вона сказала?

— Сказала, — витлумачив відьмак, — щоб ти втопився.

II

— Ех, шкода, — сказав Любисток, — що я не зумів із вами попливти, але що робити, на морі я блюю так, що й казати шкода. А знаєш, я у житті не розмовляв із сиреною. Шкода, зараза.

— Наскільки я тебе знаю, — сказав Ґеральт, пакуючи в’юки, — баладу ти напишеш і так.

— Та напевне. Я вже й перші строфи маю. У моїй баладі сирена пожертвує собою заради князя, змінить риб’ячий хвіст на чарівні ніжки, але заплатить за те втратою голосу. Князь її зрадить, покине, і тоді вона загине від жалю, перетвориться на морську піну, коли перше проміння сонця…

— Хто повірить у такі бздури?

— Не важливо, — пирхнув Любисток. — Балади пишуть не для того, щоб їм вірили. Їх пишуть, аби зворушувати. Але що я буду із тобою балакати, ти ж у тому анітрохи не розумієшся. Скажи мені краще, скільки тобі заплатив Аґловаль?

— Нічого він мені не заплатив. Заявив, що я не впорався із завданням. Що він очікував чогось іншого, а платить він за результат, не за добрі наміри.

Любисток покивав, зняв капелюшок і глянув на відьмака із жалісливою гримасою.

— Чи воно значить, що ми й надалі не маємо грошей?

— Схоже.

Любисток скривив іще жалісливішу міну.

— То все моя вина, — простогнав. — Це все через мене. Ґеральте, ти злий на мене?

Ні, відьмак зовсім не злився на Любистка. Аніскільки.

Те, що їх спіткало, трапилося з вини Любистка, тут жодних сумнівів не було. Саме Любисток наполягав, аби вони вибралися на фестиваль до Чотирьох Кленів. Проведення фестивалів, розводився поет, заспокоює глибинні й природні потреби людей[38]. Час від часу, твердив бард, людина має зустрічатися із іншими людьми у місці, де можливо посміятися і поспівати, нажертися вволю шашликів і пиріжків, напитися пива, послухати музику й помацати в танці спітнілі випуклості дівчат. Якби кожна людина задовольняла ці потреби вроздріб, розводився Любисток, випадково й неорганізовано, виник би неймовірний розгардіяш. Тому вигадали свята й фестивалі. А якщо є свята й фестивалі, то їх потрібно відвідувати.

Ґеральт не опирався, хоча в його власному списку глибинних і природних потреб участь у фестивалях посідала далеко не перше місце. Утім, він погодився супроводжувати Любистка, бо розраховував, що серед великої кількості людей роздобуде інформацію про можливі завдання чи зайняття — віддавна ніхто його не наймав, і його запас готівки критично зменшився.

Відьмак злився на Любистка й за те, що той зачепив Лісничих. Та й сам був не безвинним — усе ж міг він втрутитися і зупинити барда. Не зробив того, бо терпіти не міг уславлених Стражів Пущі, прозваних Лісничими, — формацію добровольців, яка займалася переслідуванням нелюдів. Він і сам заводився, слухаючи їхні хвастощі про нашпигованих стрілами, зарізаних чи повішених ельфів, боровиків і мавок. Але Любисток, який, мандруючи в товаристві відьмака, набув переконання у власній безкарності, перевершив себе самого. Стражі спершу не реагували на його жартики, зачіпки та брудні порівняння, що здіймали ураганний сміх селян, які на те дивилися. А от коли Любисток проспівав складений нашвидкуруч свинський та знущальний куплет, що закінчувався словами: «Якщо хочеш буть нічим — будь Лісничим», дійшло до сварки й жорсткої, загальної бійки. Сарай, що використовувався як танцювальний майданчик, пішов із димом. Утрутилася дружина комеса Будібоґа, прозваного Лиском, у волостях якого й були розташовані Чотири Клени. Лісничих, Любистка й Ґеральта визнали солідарно винними в усіх шкодах і злочинах, включно зі звабленням одної рудої малолітньої німої, яку після всього знайшли в кущах за током — рум’яну й по-дурнуватому усміхнену, із платтям, задертим аж до пахв. На щастя, комес Лисек знав Любистка, тож усе закінчилося сплатою штрафу, але той поглинув усі гроші, що в них були. А ще їм довелося утікати з Чотирьох Кленів щосили в конях, бо вигнані з села Лісничі погрожували помститися, а в навколишніх лісах увесь їх загін, що нарахував десь сорок хлопів, полював на русалок. Ґеральт не мав ані найменшого бажання отримати стрілу Лісничих — стріли Лісничих мали вістря зубаті, наче гарпуни, й паскудно калічили.

Тоді вони мусили забути про первинний план, який включав об’їзд сіл біля пущі, де відьмак мав таку-сяку вірогідність отримати роботу. Замість того поїхали над морем, до Бремерворду. На жаль, окрім любовної афери князя Аґловаля і сирени Ш’ееназ, яка, до того ж, із самого початку мала небагато шансів, зайнять для відьмака тут не знайшлося. Вони вже проїли золотий перстень Ґеральта й брошку з олександритом, яку трубадур колись отримав на пам’ять від однієї зі своїх численних наречених. Було важко. Але ні, відьмак не злився на Любистка.

— Ні, Любистку, — сказав він. — Я не злюся на тебе.

Любисток не повірив, що ясно випливало з того факту, що він мовчав. Бо Любисток мовчав рідко. Поплескав коня по шиї, невідомо в який раз обнишпорив в’юки. Ґеральт знав, що не знайде там нічого, що можна було б перетворити на гроші. Запах їжі, який бриз доносив від найближчої корчми, ставав нестерпним.

— Майстре? — крикнув хтось. — Гей, майстре!

— Слухаю. — Ґеральт розвернувся.

З двоколки, що зупинилася поруч, запряженої парою онагрів, вивалився пузатий статний чоловік у повстяних чоботях і важкій шубі з вовчих шкір.

— Е-е-е… того, — заклопотано сказав пузань, підходячи. — Не про вас, пане, йшлося… Тільки про пана Любистка…

— Це я, — гордо випростався поет, поправляючи капелюшок із пером чаплі. — І чого то вам треба, добрий чоловіче?

— З усією повагою, — сказав пузатий. — Я — Телері Дроугард, купець прянощів, старший тутешньої Гільдії. Син мій, Гаспар, саме заручився із Далією, дочкою Мествіна, капітана кога.

— Ха, — сказав Любисток, зберігаючи гордовиту позу. — Поздоровляю і зичу щастя молодій парі. Утім, чим я можу допомогти? Чи йдеться про право першої ночі? У цьому я ніколи не відмовляю.

— Га? Ні… того… Значить, нині увечері буде учта та бесіда на заручинах. Жона моя, як вість пішла, що ви, майстре, до Бремерворду завітали, діру мені в череві крутити почала… Ну, баба ж. Чуєш, каже, Телері, покажемо всім, що ми не хами, як вони, а за культуру й мистецтво стоїмо. Що й у нас — як учта, то духовна, а не абищо, аби налигатися і наригатися. Я їй, бабі дурній, кажу, я ж уже винайняв одного барда, чи не вистачить? А вона, що одного мало, що хо-хо, майстре Любистку, це ж слава така, що оце буде сусідам шпилька в жопу. Майстре? Ти зробиш нам честь… Двадцять п’ять талерів готівкою, яко символ, зрозуміло… Тільки аби мистецтву посприяти…

— Чи мене слух підвів? — запитав Любисток протяжно. — Я — я! — маю стати другим бардом? Додатком для якогось іншого музики? Я? Я ще не впав так низько, мосьпане, щоби комусь акомпанувати!

Дроугард почервонів.

— Вибачте, майстре, — пробелькотів він. — Нічого такого я не… Тільки жона… Вибачте… Зробіть честь…

— Любистку, — просичав Ґеральт. — Не задирай носа. Нам потрібно пару грошей.

— Не повчай мене! — гарикнув поет. — Я задираю носа? Я? Подивіться на нього! А що сказати про тебе, який чи не кожного другого дня відкидає прибуткові пропозиції? Гіррікі не вб’єш, бо вимирає, войсилка — бо той нешкідливий, нічниці — бо миленька, дракона — бо кодекс забороняє. Я, уяви собі, також свій кодекс шаную! І теж його, свій, маю!

— Любистку, прошу тебе, зроби це заради мене. Трохи жертовності, хлопче, нічого більше. Обіцяю, що і я не вередуватиму при наступному завданні, яке трапиться. Ну, Любистку…

Трубадур дивився у землю, дряпав підборіддя, вкрите світлою м’якою щетиною. Дроугард, роззявивши рота, присунувся ближче.

— Майстре… Зробіть нам честь. Жона мені не подарує, якщо я вас не упрошу. Ну… Нехай буде тридцять.

— Тридцять п’ять, — твердо сказав Любисток.

Ґеральт посміхнувся, із надією втягнув носом запах їдла, яким віяло з корчми.

— Згода, майстре, згода, — швидко сказав Телері Дроугард так швидко, що очевидним стало, що дав би він і сорок, якби треба було. — А нині… Дім мій, якщо треба вам оправитися і відпочити, — ваш дім. А ви, пане… Як вас звуть?

— Ґеральт із Рівії.

— І вас, пане, зрозуміло, запрошую. З’їсти щось, випити…

— Авжеж, із приємністю, — сказав Любисток. — Показуйте дорогу, милий пане Дроугарде. І так, між нами, той другий бард — хто він?

— Шляхетна панна Ессі Давен.

III

Ґеральт іще раз протер рукавом срібні заклепки куртки й пряжку пояса, причесав пальцями підперезане чистою пов’язкою волосся і почистив чоботи, потерши одну халяву об другу.

— Любистку?

— Так? — Бард розгладив прип’яте до капелюшка перо білої чаплі, поправив на собі кубрак. Обидва присвятили півдня чистці одягу й надання йому сякого-такого порядку. — Що, Ґеральте?

— Намагайся поводитися так, аби викинули нас після вечері, а не до неї.

— Ти хіба жартуєш? — обурився поет. — Сам стеж за манерами. Входимо?

— Входимо. Чуєш? Хтось співає. Жінка.

— Ти тільки тепер почув? То Ессі Давен, яку звуть Оченько. Що, ти ніколи не зустрічав жінки-трубадура? А, вірно, я забувся, ти оминаєш місця, де квітне мистецтво. Оченько — здібна поетка й співачка, хоча й не позбавлена вад, серед яких наглість не є, як я чув, найменшою. Те, що вона оце зараз співає, — моя балада. Зараз вона почує за те кілька слів, причому таких, що оченьки в неї сльозитимуться.

— Любистку, змилуйся. Нас викинуть.

— Не втручайся. То професійні справи. Входимо.

— Любистку?

— Га?

— Чому — Оченько?

— Побачиш.

Бенкет відбувався на великому складі, звідки прибрали барильце із оселедцями та риб’ячим жиром. Запах — хоча й не повністю — забили, розвішавши де трапилося в’язки омели й вереса[39], декоровані кольоровими стрічками. Тут і там, як наказував звичай, висіли також косиці часнику, що мали відганяти вампірів. Столи й лавки, присунуті до стін, накрили білим полотном, у кутку зімпровізували велике вогнище й рожен. Було людно, але не гамірно. Понад півсотні людей найрізноманітніших станів і професій, а також прищавий наречений і кирпоноса наречена, яка не зводила з нього очей, у зосередженій тиші вслухалися у звучну й мелодійну баладу, яку співала дівчина в скромній синій сукні: сиділа на помості з лютнею, спертою на коліно. Дівчині не могло бути більше ніж вісімнадцять років, і була вона дуже худою. Її волосся, довге й пухнасте, мало колір темного золота. У ту мить, коли вони увійшли, дівчина закінчила пісню, подякувала кивком за гучні оплески, труснула головою.

— Вітаю, майстре, вітаю. — Дроугард, святково вдягнений, жваво підскочив до них, потягнув їх на середину складу. — Вітаю і вас, пане Ґерарде… Це честь… Так… Дозвольте… Вельмишановне панство, вельмишановне панство! Ото наш почесний гість, що честь нам зробив і удостоїв нас почесті… Майстер Любисток, славетний співак і віршома… поет, значить, великою честю нас почастував… Тож ми тут від честі цієї…

Пролунали крики й оплески, і дуже вчасно, бо схоже було, що Дроугард зачесться і прозаїкається до смерті. Любисток, почервонівши від гордощів, набрав зарозумілого вигляду й недбало уклонився, а потім помахав дівчатам, що сиділи на довгій лавці, наче кури на сідалі, під ескортом старших матрон. Дівчата сиділи рівнесенько, справляючи враження приклеєних до лавки столярним клеєм чи яким іншим ефективним ліпилом. Усі вони, без винятку, тримали руки на судомно зведених колінах, а роти мали напіввідкриті.

— А тепер, — закричав Дроугард, — нумо до пива, друзяки, і до їдла! Просимо, просимо! Чим хата…

Дівчина в синій сукні пропхалася крізь натовп, який, наче морська хвиля, ринув на заставлені їдлом столи.

— Привіт, Любистку, — сказала вона.

Окреслення «очі як зорі» Ґеральт вважав банальним і затертим, особливо від того часу, як почав мандрувати із Любистком, бо трубадур звик кидати тим компліментом направо й наліво, зрештою, досить незаслужено. Але стосовно Ессі Давен навіть хтось настільки ж маловразливий щодо поезії, як відьмак, мусив визнати точність прізвиська. Бо на миленькому й симпатичному, але цілком звичайному обличчі горіло велике, чарівне, блискуче, темно-синє око, від якого неможливо було відвести погляд. Друге око Ессі Давен було здебільшого прикрите золотистим локоном, що спадав на щоку. Отой локон Ессі постійно відкидала, шарпаючи головою або дмухаючи на нього, й тоді виявлялося, що друге оченько Оченька нічим не поступається першому.

— Привіт, Оченько, — сказав Любисток, кривлячись. — Ладну баладу ти тільки що співала. Значно покращила репертуар. Я завжди говорив, що коли хто не вміє писати вірші, то треба позичати чужі. Чимало ти їх позичила?

— Кілька, — відразу відповіла Ессі Давен і посміхнулася, демонструючи білі зубки. — Дві чи три. Хотіла більше, але не вдалося. Жахливе белькотіння, а мелодії, хоча милі й непретензійні у своїй простоті, щоби не сказати примітивні, — це не те, чого очікують мої слухачі. Може, ти написав щось нове, Любистку? Щось я не чула.

— І не дивно, — зітхнув бард. — Мої балади я співаю там, куди запрошують виключно здібних і славетних, а ти ж у таких місцях не буваєш.

Ессі трохи почервоніла і відкинула подмухом локон.

— Факт, — сказала. — Не буваю я у борделях, їх атмосфера мене пригноблює. Співчуваю тобі, що маєш співати в таких місцях. Але — що ж, уже є як є. Якщо немає таланту, то до публіки — зась.

Тепер помітно почервонів Любисток. Оченько, натомість, засміялася радісно, закинула йому раптом руки за шию і голосно поцілувала в щоку.

Відьмак здивувався, але не надто. Бо ж колега по фаху не могла занадто відрізнятися від Любистка з точки зору передбачуваності.

— Любистку, старий ти дзвонар, — сказала Ессі, усе ще обіймаючи його за шию. — Я тішуся, що знову тебе бачу, у доброму здоров’ї і при повному розумі.

— Ех, Лялечко… — Любисток підхопив дівчину за талію, підняв, закрутив навколо себе, аж сукня зафуркотіла. — Ти була чарівною, богами клянуся, давно я не чув таких добрих злостивостей. Лаєшся ти навіть красивіше, аніж співаєш! А виглядаєш і зовсім чудово!

— Я стільки разів тебе просила, — Ессі дмухнула на локон і глянула на Ґеральта, — щоб ти не звав мене Лялечкою, Любистку. Крім того, тепер найкращий час, аби представити мені свого товариша. Як бачу, він не належить до нашого братства.

— Бережи від того боги, — засміявся трубадур. — Він, Лялечко, не має ані голосу, ані слуху, а зрифмувати зуміє лише «дула» і «ступа». Бо це представник цеху відьмаків, Ґеральт із Рівії. Наблизься, Ґеральте, поцілуй Оченьку рученьку.

Відьмак наблизився, не добре розуміючи, з чого почати. Руку, вірніше, перстень, звичайно цілували дамам від герцогині й вище, і до того ж треба було ставати на коліно. А щодо жінок, які стояли на нижчих щаблях, такий жест міг уважатися тут, на Полудні, еротично недвозначним і як такий був зарезервований тільки до пар, занадто близьких одна одній.

Оченько, втім, розвіяла його сумніви, охоче й високо простягнувши долоню із пальцями, скерованими униз. Він узяв її незграбно й чмокнув. Ессі, усе ще витріщаючи на нього своє чарівне очко, зарум’янилася.

— Ґеральт із Рівії, — сказала. — А ти в неабиякому товаристві крутишся, Любистку.

— Це честь для мене, — забурмотів відьмак, свідомий, що красномовством він зараз дорівнює Дроугардові. — Пані…

— Ну вас до диявола, — пирхнув Любисток. — Не збивай Оченько тим беканням та титулуванням. Її звуть Ессі, його ім’я — Ґеральт. Кінець презентації. Перейдемо до справи, Лялечко.

— Якщо ти ще раз назвеш мене Лялечкою, дам у вухо. І що то за справа, до якої ти хочеш перейти?

— Треба вирішити, як ми співатимемо. Я пропоную по черзі, по кілька балад. Для кращого ефекту. Звичайно, кожен співає власні балади.

— Можна.

— Скільки тобі платить Дроугард?

— Не твоя справа. Хто починає?

— Ти.

— Згода. Ех, гляньте-но туди, хто до нас завітав. Його високість князь Аґловаль. Саме входить, бачите?

— Хе-хе, — утішився Любисток. — Публіка стає якіснішою. Хоча, з іншого боку, можна на нього не розраховувати. Він скнара. Ґеральт може підтвердити. Тутешній князь холерно не любить платити. Наймає, аякже. А ось із платою — гірше.

— Чула я дещо. — Ессі, дивлячись на Ґеральта, відвела локон від щоки. — Говорили про те в порту й на пристані. Славетна Ш’ееназ, вірно?

Аґловаль коротким кивком відповів на глибокі поклони людей біля дверей, майже одразу підійшов до Дроугарда й відвів його в куток, давши знак, що не очікує уваги й почестей в центрі зали. Ґеральт спостерігав за ними скоса. Розмова була тихою, але помітно було, що обидва вони збуджені. Дроугард раз у раз витирав чоло рукавом, крутив головою і чухав шию. Ставив запитання, на які князь, похмурий і насуплений, відповідав коротким потиском плечей.

— Пан князь, — тихо сказала Ессі, присуваючись до Ґеральта, — здається заклопотаним. Невже знову серцеві справи? Розпочате нині вранці непорозуміння із відомою сиреною? Що, відьмаче?

— Можливо. — Ґеральт скоса глянув на поетку, заскочений зненацька її запитанням і дивним чином через нього роздратований. — Що ж, у кожного є якісь особисті проблеми. Але не всі люблять, аби про ті проблеми співали на ярмарках.

Оченько злегка зблідла, дмухнула на локон і глянула виклично.

— Сказавши це, ти мав намір мене образити чи тільки вразити?!

— Ані одне, ані друге. Я хотів всього лише випередити наступні запитання стосовно проблем Аґловаля та сирени. Запитання, відповідати на які я себе не відчуваю уповноваженим.

— Розумію. — Чарівне око Ессі Давен трохи звузилося. — Я не поставлю тебе перед такою дилемою. Уже не поставлю жодних запитань, які мала намір поставити і які, якщо вже бути щирою, сприймала я виключно як вступ і запросини до милої розмови. Що ж, тоді не буде ніякої розмови, і ти не мусиш боятися, що її зміст буде виспіваний на якомусь ярмарку. Була рада познайомитися.

Вона швидко відвернулася і відійшла до столів, де одразу її радо привітали. Любисток переступив з ноги на ногу й значуще кахикнув.

— Не скажу, що ти виявив вишукану ввічливість, Ґеральте.

— Дурнувато вийшло, — погодився відьмак. — Я справді вразив її, цілком без причини. Може, піти за нею і перепросити?

— Заспокойся, — сказав бард і додав сентенційно: — Ніколи не буває другої оказії, щоб виправити перше враження. Ходімо, нап’ємося краще пива.

Пива вони напитися не змогли. Поміж групкою міщан, що саме гаряче розмовляли, пропхався Дроугард.

— Пане Ґерарде, — сказав. — Дозвольте. Його високість хоче із вами порозмовляти.

— Я вже йду.

— Ґеральте, — Любисток схопив його за рукав, — не забудь.

— Про що?

— Ти обіцяв прийняти будь-яке завдання, не вередуючи. Я слова дотримався. Як це ти сказав? Трохи жертовності?

— Добре, Любистку. Але звідки ти знаєш, що Аґловаль…

— Я носом чую. Пам’ятай, Ґеральте.

— Добре, Любистку.

Вони відійшли із Дроугардом у куток зали, подалі від гостей. Аґловаль сидів за низьким столиком. Супроводжував його барвисто одягнений загорілий чоловік із короткою чорною бородою, якого Ґеральт раніше не помітив.

— Знову ми бачимося, відьмаче, — почав князь. — Хоча ще сьогодні вранці я клявся, що не хочу тебе більше бачити. Але іншого відьмака я під рукою не маю, доведеться управлятися тобі. Познайомся із Зелестом, моїм коморником і головним уловах перлів. Кажи, Зелесте.

— Нині вранці, — тихо сказав загорілий чоловік, — я вирішив вести лови поза звичним тереном. Один човен пішов далі на захід, за мис, у бік Драконячих Іклів.

— Драконячі Ікла, — втрутився Аґловаль, — це два великі вулканічні рифи на кінці мису. Їх видно з нашого берегу.

— Ага, — підтвердив Зелест. — Звичайно тудою не плаваємо, бо вири там, каміння, пірнати небезпечно. Але на узбережжі перлів усе менше. Отож пішов туди один човен. Сім душ залоги, двоє матросів і п’ятеро нирців, у тому числі одна жінка. Коли вони не повернулися увечері, ми почали непокоїтися, хоча море було спокійне, наче оливою полите. Я послав кілька швидких скіфів[40], і ми швиденько знайшли човен, що дрейфував у морі. У човні не було нікого, ані живої душі. Наче камінь у воду. Невідомо, що трапилося. Але битва там мала бути, справжня різанина. Сліди були…

— Які? — Відьмак примружився.

— Ага, уся палуба була забризкана кров’ю.

Дроугард засичав і обернувся неспокійно. Зелест стишив голос.

— Було, як кажу, — повторив він, граючи жовнами. — Човен був забризканий кров’ю вздовж і впоперек. Не інакше як дійшло на палубі до справжньої різанини. Щось тих людей убило. Кажуть, морська потвора. Точно морська потвора.

— Не пірати? — тихо запитав Ґеральт. — Не конкуренти по перлах? А можливість звичайної різанини — ви виключаєте?

— Виключаємо, — сказав князь. — Тут немає жодних піратів і жодної конкуренції. А різанини не закінчуються зникненням усіх до одного. Ні, Ґеральте. Зелест має рацію. Це морська потвора, ніщо інше. Слухай, ніхто не відважується випливати в море, навіть на близькі, перевірені поля. Людей опанував блідий жах, і порт спаралізований. Навіть коги й галери з пристані не рушають. Розумієш, відьмаче?

— Розумію, — кивнув Ґеральт. — Хто мені покаже те місце?

— Ха. — Аґловаль поклав долоню на столі й забарабанив пальцями. — Це мені подобається. Це справді по-відьмацьки. Відразу до справи, без пустої балаканини. Так, це мені подобається. Бачиш, Дроугарде, я ж казав тобі, хороший відьмак — голодний відьмак. Га, Ґеральте? Адже якби не твій музичний приятель, то нині ви б знову лягли спати без вечері. Я добре проінформований, вірно?

Дроугард опустив голову. Зелест тупо витріщався перед собою.

— Хто мені покаже те місце? — повторив Ґеральт, холодно дивлячись на Аґловаля.

— Зелест, — сказав князь, перестаючи посміхатися. — Зелест покаже тобі Драконячі Ікла й дорогу до них. Коли ти візьмешся до роботи?

— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Зелесте.

— Добре, пане відьмаче.

— Чудово. — Князь потер руки, знову посміхнувся глузливо. — Ґеральте, я розраховую, що із тією потворою тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш’ееназ. Я насправді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю подію, не хочу, щоби піднялася паніка більша, аніж та, яку я вже маю на свою голову. Розумієш, Дроугарде? Язик накажу видерти, тож — ані пари з вуст.

— Розумію, княже.

— Добре. — Аґловаль устав. — Тоді я піду, не заважатиму розвагам, не стану пліток провокувати. Бувай, Дроугарде, побажай нареченим щастя від мого імені.

— Дякую, княже.

Ессі Давен, яка сиділа на табуреточці, оточена густим гроном слухачів, співала мелодійну тужливу баладу, що розповідала про гідну жалоби долю покинутої коханки. Любисток, спершись об стовп, щось мимрив собі під носом, вираховував на пальцях такти та склади.

— Ну і як? — запитав. — Маєш роботу, Ґеральте?

— Маю. — Відьмак не вдавався у подробиці, які, зрештою, барда не обходили.

— Я тобі казав: нюхом чую завдання та грошву. Добре, добре, добре. Я зароблю, ти заробиш, буде на що погуляти. Поїдемо до Цідарісу, встигнемо на свято збирання винограду. А зараз — перепрошую на хвильку. Там, на лавці, я помітив дещо цікаве.

Ґеральт прослідкував за поглядом поета, але, окрім кільканадцяти дівчат із напівроззявленими устами, нічого цікавого не помітив. Любисток обсмикнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо й з підскоками посунув до лавки. Розминувшись ловким фланговим маневром із матронами, які стерегли панянок, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.

Ессі Давен скінчила баладу, отримала оплески, малий капшук і великий букет красивих, хоча й дещо прив’ялих хризантем.

Ґеральт крутився між гостями, чекаючи нагоди, аби нарешті зайняти місце при столі, заставленому їжею. Із тугою споглядав, як у швидкому темпі зникають маринований оселедець, голубці з капусти, варена голова тріски й баранячі котлети, дивився на роздерті кільця ковбаси й на каплунів, на січених ножами копчених лососів і свинячу шинку. Проблема полягала у тому, що на лавках за столом не було вільного місця.

Панянки й матрони, дещо зворушені, обступили Любистка, пискляво домагаючись його виступу. Любисток посміхався нещиро і відмовлявся, погано вдаючи скромність. Ґеральт, переборюючи сором’язливість, майже силою пропхався до столу.

Підстаркуватий мосьпан, який гостро відгонив оцтом, посунувся на диво ввічливо й охоче, мало не збивши з лави кількох сусідів. Ґеральт без зволікань узявся за їжу й миттю спустошив єдину миску, до якої зміг дотягнутися. Мосьпан, який пахнув оцтом, підсунув йому наступну. Відьмак із вдячністю вислухав довгу тираду мосьпана, що стосувалася теперішніх часів і теперішньої молоді. Мосьпан наполегливо окреслював свободу звичаїв як «послаблення», тож Ґеральт доклав певних зусиль, щоб зберегти повагу.

Ессі стояла під стіною, під пучками омели, сама, настроюючи лютню. Відьмак бачив, як до неї наближається юнак у парчевому короткому каптані, як щось мовить до поетки, блідо усміхаючись. Ессі глянула на юнака, легко кривлячи ладні губи, швидко сказала кілька слів. Юнак скорчився і спішно відійшов, а вуха його, червоні, наче рубіни, ще довго горіли в напівтемряві.

— …мерзота, ганьба й сором, — тягнув мосьпан, що пахнув оцтом. — Одне велике послаблення, пане.

— Правда, — невпевнено погодився Ґеральт, витираючи тарілку хлібом.

— Прошу тиші, шановне панство, шановні мосьпани! — закричав Дроугард, виходячи на середину зали. — Славетний майстер Любисток, хоча й дещо хворий тілесно й заморений, заспіває для вас славетну баладу про королеву Маріенн і Чорного Крука! А робить він те на гаряче прохання панни мірошниківни Веверки, якій, яко сказав, не може він відмовити.

Панна Веверка, одна із найменш вродливих дівчат на лавці, миттєво погарнішала. Вибухнули крики, оплески, що заглушили чергові «послаблення» мосьпана, що пахнув оцтом. Любисток дочекався повної тиші, зіграв на лютні ефектний вступ, після чого взявся співати, не зводячи очей з панни Веверки, яка розквітала строфа за строфою. «І справді, — подумав Ґеральт, — отой сучий син діє результативніше, аніж чародійські олійки й креми, які продає Йеннефер у своїй крамничці у Венґерберзі».

Побачив він, як Ессі йде за спинами тих, хто стояв півколом, слухаючи Любистка, як обережно зникає за дверима на терасу. Під впливом дивного імпульсу він спритно виліз з-за столу й вийшов за нею.

Вона стояла, схилена, спершись ліктями на поруччя помосту, втягнувши голову в маленькі здійняті плечі. Дивилася на зморшкувате море, що полискувало від світла місяця і вогнів з порту. Під ногою Ґеральта скрипнула дошка. Ессі випросталася.

— Вибачте, не хотів заважати, — сказав він зажато, шукаючи на її губах отієї раптової гримаси, якою вона мить тому почастувала парчевого юнака.

— Ти мені не заважаєш, — відповіла вона, усміхнувшись, відкинула локон. — Я не шукаю самотності — тільки свіжого повітря. Тобі також докучають дим і задуха?

— Трохи. Але більше докучає мені усвідомлення, що я тебе образив. Прийшов вибачитися, Ессі, намагатися відшукати шанс на милу розмову.

— Це я перед тобою повинна вибачатися, — сказала вона, спираючись долонями на балюстраду. — Я відреагувала загостро. Я завжди реагую загостро, не вмію себе опановувати. Пробач і дай мені другий шанс. На розмову.

Він наблизився, сперся на поручень поблизу неї. Відчував тепло, що від неї йшло, легкий запах вербени. Він любив запах вербени, хоча запах вербени і не був запахом бузку й аґрусу.

— Що нагадує тобі море, Ґеральте? — запитала вона раптом.

— Неспокій, — відповів він, майже не думаючи.

— Цікаво. А видаєшся ти спокійним і стриманим.

— Я не сказав, що я відчуваю непокій. Ти ж запитувала про те, що воно нагадує.

— Те, що нагадує нам дещо, є образом нашої душі. Я знаю про це, я ж поетка.

— А тобі, Ессі, що нагадує море? — запитав він швидко, аби покласти край розмовам про неспокій, який він повинен відчувати.

— Вічний рух, — відповіла вона не відразу. — Відмінність. І загадку, таємницю, щось, чого я не можу зрозуміти, що я могла б описати тисячами способів, у тисячах віршів, так і не діставшись суті, серцевини всього. Так, мабуть, саме це.

— Атому, виходить, — сказав він, відчуваючи, як вербена все сильніше на нього діє, — те, що ти відчуваєш, також є неспокоєм. А видаєшся такою спокійною і стриманою.

Вона повернулася до нього, відкинула золотистий локон, придивляючись своїми чудовими очима.

— Я ані спокійна, ані опанована, Ґеральте.

Воно трапилося раптово, неочікувано. Жест, який він зробив і який мав бути тільки дотиком, легким дотиком до її рук, перетворився на міцне стискання обох долонь на тоненькій талії, на швидкий, хоча й не різкий рух, що притягав її все ближче, аж до раптового зіткнення їхніх тіл, що збурило кров. Ессі раптом напружилася, вигнула корпус назад, схопила за його долоні, міцно, наче хотіла зірвати, скинути його руки зі своєї талії, але замість того лише стиснула його сильніше, нахилила голову уперед, розкрила вуста, завагалася.

— Навіщо… навіщо це? — прошепотіла. Око її було широко розплющене, золотий локон стікав на щоку.

Спокійно, поволі він нахилив голову, наблизив обличчя, і раптом вони швидко поєднали в поцілунку губи. Утім Ессі навіть тоді не відпустила його долоні, що обіймали її талію, і надалі вигинала спину, уникаючи контакту тіл. Стоячи так, вони потроху оберталися, неначе в танці. Вона цілувала його охоче, вправно. І довго.

Тоді вміло й без зусилля вивільнилася з його рук, відвернулася, знову сперлася на балюстраду, втягнула голову в плечі. Ґеральт раптом відчув себе страшезно, невимовно глупо. Це відчуття стримало його від того, аби наблизитися до неї, обійняти її згорблені плечі.

— Навіщо? — запитала вона прохолодно, не повертаючись. — Навіщо ти це зробив?

Глянула на нього скоса, і відьмак раптом зрозумів, що схибив. Дізнався раптом, що фальш, брехня, удавання і бравурність завели його просто в трясовину, де між ним і безоднею залишаються тільки пружні, збиті в тонкий килим трави й мох, готові будь-якої миті піддатися, репнути, прорватися.

— Навіщо? — повторила вона.

Він не відповів.

— Шукаєш жінку на ніч?

Він не відповів. Ессі розвернулася поволі, торкнулася його плеча.

— Повернімося у залу, — сказала вільно, але його не ошукала та свобода, відчував він, наскільки вона напружена. — Не роби такого обличчя. Нічого не трапилося. А те, що я не шукаю чоловіка на ніч, — це не твоя провина. Правда?

— Ессі…

— Повертаємося, Ґеральте. Любисток уже тричі зірвав оплески. Моя черга. Ходімо, я заспіваю…

Глянула на нього дивно і здмухнула локон з ока.

— Заспіваю для тебе.

IV

— Ого! — Відьмак удав здивування. — Ти прийшов? Я думав, ти на ніч не повернешся.

Любисток зачинив двері на засув, повісив на кілок лютню і капелюшок із пером білої чаплі, зняв кубрак, обтрусив його й поклав на мішки, що лежали в кутку кімнатки. Окрім тих мішків, цеберка й величезного, напханого гороховим лушпинням сінника, у кімнатці під стріхою не було меблів — навіть свічка стояла прямо на підлозі, у загуслій калюжці воску. Дроугард Любистка поважав, але, видно, не настільки, щоб віддати в його розпорядження комору або альков.

— І чого ж то, — запитав Любисток, знімаючи чоботи, — думав ти, що я не повернуся на ніч?

— Я думав, — відьмак підвівся на лікті, похрустуючи гороховим лушпинням, — що підеш співати серенади під вікном панни Веверки, у бік якої ти весь вечір розпушував хвоста, наче пес, який побачив сучку.

— Ха-ха, — засміявся бард. — Але ж ти й примітивно глупий. Нічого ти не зрозумів. Веверка? Що мені та Веверка? Хотів я викликати лише відчуття заздрості в панни Акеретти, до якої я позалицяюся завтра. Посунься.

Любисток звалився на сінник і стягнув з Ґеральта попону. Ґеральт, відчуваючи дивну злість, повернув голову до маленького віконця, у яке, якби не працьовиті павуки, було б видно зоряне небо.

— Чого ти так надувся? — запитав поет. — Тобі заважає, що я залицяюся до дівчат? Відколи це? Може, ти став друїдом і дав обітницю бути цнотливим? А може…

— Припини токувати. Я втомився. Ти не зауважив, що ми вперше за два тижні маємо сінник і дах над головою? Не втішає тебе думка, що вранці не прокинемося у росі?

— Для мене, — розмріявся Любисток, — сінник без дівчини — і не сінник зовсім. Він — неповне щастя, а що таке неповне щастя?

Ґеральт тихенько застогнав — як завжди, коли на Любистка нападала нічна балакучість.

— А неповне щастя, — продовжував бард, зачарований власним голосом, — це як… Як перерваний поцілунок… Чого ти скреготиш зубами, можна дізнатися?

— Ти потворно нудний, Любистку. Нічого, окрім сінників, дівчат, задків, цицьок, неповного щастя та поцілунків, перерваних собаками, якими тебе травлять родичі наречених. Що ж, мабуть, ти інакше не можеш. Мабуть, тільки фривольність, щоб не сказати — некероване гріховодство, дозволяє вам складати балади, писати вірші й співати. Вважаю, це — запиши — темний бік таланту.

Він сказав занадто багато й недостатньо холодно. А Любисток легко і безпомилково розшифрував його.

— Ага, — сказав спокійно. — Ессі Давен, на прізвисько Оченько. Чарівне оченько Оченька затрималося на відьмакові й наробило відьмакові сум’яття. Відьмак повівся з Оченьком наче жак із принцесою. І замість звинувачувати себе звинувачує її і шукає в ній темний бік.

— Мариш, Любистку.

— Ні, мій дорогоцінний. Ессі справила на тебе враження, ти цього не приховаєш. Зрештою, я утому не бачу нічого поганого. Але пильнуй, не зроби помилку. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант має темний бік, то напевне не такий, який ти собі уявляєш.

— Здогадуюся, — сказав відьмак, опановуючи голос, — що ти знаєш її дуже добре.

— Досить добре. Але не так, як ти вважаєш. Не так.

— Досить оригінально, як на тебе, таке визнавати.

— Ти дурень. — Бард потягнувся, підклав обидві долоні під потилицю. — Я знаю Лялечку майже з дитинства. Вона для мене… ну… Наче молодша сестра. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти їй заподієш цим велику прикрість, бо й ти справив на неї враження. Признайся, тебе до неї тягне?

— Навіть якби й так, то на противагу тобі я не звик про таке дискутувати, — сказав Ґеральт різко. — Ані складати про таке пісеньок. Дякую тобі за те, що ти про неї сказав, бо, може, й справді ти застеріг мене від дурнуватої помилки. Але на тому — кінець. Тему я вважаю вичерпаною.

Любисток хвильку лежав нерухомо й мовчав, але Ґеральт знав його занадто добре.

— Знаю, — сказав нарешті поет. — Я вже все знаю.

— Та хрін ти там щось знаєш, Любистку.

— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Ґеральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся із відмінністю, із тим, що вважаєш за ненормальність. Ту ненормальність ти нав’язливо перебільшуєш, не розуміючи, що для більшості мислячих тверезо людей ти найнормальніший під сонцем — аби усі були такими нормальними. Що з того, що ти маєш швидшу реакцію та вертикальні зіниці? Що бачиш у темряві наче кіт? Що розумієшся на чарах? Теж мені, велика справа. Я, мій друже, знав колись корчмаря, який умів хвилин десять без перерви бекати низом, і так, що те складалося у мелодію псалма «Вітай нас, вітай, зоря вранішня». І попри цей небуденний, як не крути, талант, був отой корчмар найнормальнішим серед нормальних, мав дружину, дітей і бабцю-паралітичку…

— Що воно має спільного з Ессі Давен? Можеш пояснити?

— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, Ґеральте, що Оченько зацікавилася тобою із нездорового, майже збоченого інтересу, що дивиться вона на тебе, наче на дивовижу, двоголове теля чи саламандру в звіринці. Й ти одразу надувся, за першої ж нагоди дав неґречну, не заслужену нею реприманду, повернув удар, якого вона не завдавала. Адже я був тому свідком. Свідком подальшого перебігу подій я уже не був, але помітив вашу втечу із зали й бачив її рожеві щічки, коли ви повернулися. Так, Ґеральте. Я тебе тут застерігаю від помилки, а ти її уже зробив. Ти хотів їй помститися за нездорову, з твоєї точки зору, цікавість. Вирішив ту її цікавість використати.

— Повторюю: ти мариш.

— Спробував ти, — продовжував бард незворушно, — перевірити, чи не вдасться піти із нею на сіно, чи не зацікавиться вона, як то — кохатися із дивовижею, із відьмаком-одмінцем. На щастя, Ессі виявилася мудрішою за тебе й завчасно змилостивилася над твоєю дурістю, зрозумівши її причину. Висновок роблю з факту, що ти не повернувся з балкона з опухлим писком.

— Ти скінчив?

— Я скінчив.

— Ну то на добраніч.

— Знаю, чого ти злишся і скрегочеш зубами.

— Напевне. Ти ж усе знаєш.

— Я знаю, хто тебе так скривив, завдяки кому ти не вмієш порозумітися із нормальною жінкою. Але ж залізла тобі за шкіру ота твоя Йеннефер, хай мене лихо, якщо я знаю, що ти у ній побачив.

— Облиш то, Любистку.

— Ти насправді не волів би нормальної дівчини, такої, як Ессі? Що має чародійка, чого не має Ессі? Хіба що вік. Оченько, може, й не наймолодша, але має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені призналася Йеннефер після пари келихів? Ха-ха… Сказала мені, що коли вона вперше робила те із чоловіком, то було це за рік після того, коли винайшли дволемішовий плуг.

— Брешеш. Йеннефер тебе не терпить, наче морової зарази, й ніколи б тобі не звірялася.

— Ну й нехай, зізнаюся — я збрехав.

— Можеш і не визнавати. Я тебе знаю.

— Тобі тільки здається, що знаєш. Не забувай, я натура складна.

— Любистку, — зітхнув відьмак, справді відчуваючи сонливість, — ти цинік, свинтус, розпусник і брехун. І нічого, повір мені, немає у тобі складного. На добраніч.

— На добраніч, Ґеральте.

V

— Ти рано встаєш, Ессі.

Поетка усміхнулася, притримуючи волосся, яке шарпав вітер. Обережно спустилася на мол, оминаючи діри й гнилі дошки.

— Не могла я пропустити можливість подивитися на відьмака в ділі. Знову вважатимеш мене допитливою, Ґеральте? Що ж, не стану приховувати, я і насправді допитлива. Як тобі йдеться?

— Як мені йдеться що?

— Ох, Ґеральте, — сказала вона. — Ти недооцінюєш моєї допитливості, мого таланту до збору й тлумачення інформації. Я уже все знаю про випадок із ловцями, знаю подробиці твоєї умови із Аґловалем. Знаю, що ти шукаєш моряка, який захотів би попливти туди, у бік Драконячих Ікол. Ти вже такого знайшов?

Він хвильку дивився на неї допитливо, потім раптово зважився.

— Ні, — відповів. — Не знайшов. Жодного.

— Бояться?

— Бояться.

— Тож як ти збираєшся зробити розвідку, не випливаючи у море? Як, не маючи змоги попливти, хочеш добратися до шкіри потвори, яка вбила ловців?

Він узяв її за руку й звів з помосту. Вони повільно пішли краєм моря, кам’янистим пляжем, уздовж витягнутих на берег баркасів, серед шпалер сіток, розвішаних на палях, серед завіс сушеної, розпанаханої риби, що погойдувалися на вітрі. Ґеральт зненацька зрозумів, що товариство поетки аніскільки йому не заважає, що воно зовсім не обтяжливе й не нав’язливе. Крім того, він мав надію, що спокійна й предметна розмова зітре наслідки того дурнуватого поцілунку на терасі. Факт, що Ессі прийшла на мол, сповнював його надії, що вона не почувається скривдженою. Був він тому радий.

— Добратися до шкіри потвори, — буркнув він, повторюючи її слова. — Аби я ще знав, як це зробити. Я дуже мало знаю про морських страшидл.

— Цікаво. З того, що мені відомо, у морі потвор значно більше, аніж на суші, як з точки зору кількості, так і відносно числа їх видів. Тож, здавалося б, море має бути непоганим полем для діяльності відьмаків.

— Але — не є.

— Чому?

— Експансія людей у море, — він кашлянув, відвертаючись, — триває віднедавна. Відьмаки були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми не придатні до битви із потворами, що живуть у морі, хоча там і справді достатньо всілякої агресивної мерзоти. Але наших відьмацьких можливостей не вистачить проти морських потвор. Ті створіння є для нас або завеликі, або занадто броньовані, або занадто пристосовані до своєї стихії. Або усе те відразу.

— А потвора, яка вбила нирців? Ти не здогадуєшся, що воно було?

— Може, кракен?

— Ні. Кракен розбив би човен, а той був цілим. І, як говорили, повний крові. — Оченько переривчасто зітхнула й помітно зблідла. — Не думай, що я мудрую. Я виросла над морем, дещо та бачила.

— У такому разі, що воно могло бути? Великий кальмар? Міг постягувати тих людей з палуби…

— Не було б крові. Це не кальмар, Ґеральте, не косатка, не черепаходракон, бо це щось не розбило й не перевернуло човен. Це щось піднялося на борт й учинило там різанину. Може, ти помиляєшся, коли шукаєш його в морі?

Відьмак задумався.

— Я починаю дивуватися тобі, Ессі, — сказав. Поетка зарум’янилася. — Ти маєш рацію. Воно могло атакувати з повітря. Це міг бути орнітодракон, грифон, виверна, літавець або вилохвіст. Може, навіть рух…

— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто йде.

Берегом наближався Аґловаль, сам, у сильно намоклому вбранні. Був помітно розлючений, а помітивши їх — аж почервонів з люті.

Ессі злегка присіла в поклоні, Ґеральт схилив голову, прикладаючи до грудей кулака. Аґловаль сплюнув.

— Сидів я на скелях три години, майже зі світанку, — проревів він. — Вона ж навіть не вигулькнула. Три години, наче дурень, на скелях, які заливали хвилі.

— Мені прикро… — пробурмотів відьмак.

— Прикро тобі? — вибухнув князь. — Прикро? Це твоя провина. Ти завалив справу. Зіпсував усе.

— Що саме я зіпсував? Я тільки працював тлумачем…

— До дідька таку працю, — гнівно урвав Аґловаль, розвертаючись у профіль. Профіль він мав воістину королівський, хоч на монети карбуй. — Краще було б тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але поки я не мав тлумача, ми краще розумілися, я і Ш’ееназ, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. А тепер… Чи ти знаєш, що говорять у містечку? Шепочуть по кутках, що ловці загинули, бо я розлютив сирену. Що то її помста.

— Дурня, — холодно прокоментував відьмак.

— Звідки я маю знати, що то — дурня? — пробурчав князь. — Чи я знаю, чого ти їй тоді наговорив? Чи я знаю, на що вона здатна? І з якими потворами вона кумається там, углибині? Прошу, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову потвори, яка вбила ловців. Візьмися до роботи, замість того щоби розважатися фліртом на пляжі…

— До роботи? — рознервувався Ґеральт. — Як? Може, мені попливти в море верхи на діжці? Твій Зелест погрожував морякам тортурами й шибеницею, і все одно ніхто не хоче. Сам Зелест також не квапиться. То як…

— А мене воно обходить — як? — заверещав Аґловаль, уриваючи його. — Це твоя справа! Навіщо відьмаки, як не для того, аби порядні люди не мусили ламати голову, як позбутися потвор? Я найняв тебе для цієї роботи й хочу, аби ти її виконав. А якщо ні — то геть звідси батогами аж до кордонів моєї землі!

— Заспокойтеся, мосьпане княже, — сказала Оченько — тихо, але блідість і тремтіння рук видавали її схвильованість. — І не погрожуйте Ґеральту, дуже вас прошу. Так складається, що Любисток і я маємо кілька приятелів. Король Етайн із Цідарісу — наприклад — дуже любить нас і наші балади. Король Етайн є освіченим володарем і завжди говорить, що наші балади — то не тільки жвава музика й рими, а ще й метод передання інформації, що вони — хроніка людства. Може, княже, прагнете залишитися у хроніці людства? Я можу це зробити.

Аґловаль хвильку дивився на неї холодним, презирливим поглядом.

— Ловці, які щезли, мали дружин і дітей, — сказав він нарешті, значно тихіше й спокійніше. — Інші, коли голод зазирне до їхніх горняток, швиденько випливуть знову. Ловці перлин, губок, устриць й омарів, рибалки — усі. Зараз вони бояться, але голод переможе, страх. Випливуть. Але чи повернуться? Що ти на це, Ґеральте? Панно Давен? Цікаво мені, чи буде у вас балада, у якій ітиметься про це. Балада про відьмака, який бездіяльно стоїть на березі й дивиться на закривавлені палуби човнів, на дітей, які плачуть.

Ессі зблідла ще більше, але гордовито задерла підборіддя, дмухнула на локон і вже готувалася до відповіді, але Ґеральт швидко схопив її за руку й стиснув, випереджаючи слова.

— Досить, — сказав. — У цій словесній повені тільки одне має справжнє значення. Ти найняв мене, Аґловалю. Я узявся за роботу й виконаю її, якщо виконати її можливо.

— Я на це розраховую, — коротко відказав князь. — Тож — до побачення. Кланяюся, панно Давен.

Ессі не присіла, тільки кивнула. Аґловаль підтягнув мокрі штани й пішов у бік порту, зашпортуючись об каміння. Ґеральт тільки тепер зауважив, що все ще тримає поетку за руку, а поетка зовсім не намагається її звільнити. Відпустив її. Ессі, повільно повертаючи нормальні кольори, повернулася до нього обличчям.

— Легко зробити так, щоб ти ризикнув, — сказала. — Досить кількох слів про дітей та жінок. А скільки говориться, що ви, відьмаки, начебто бездушні. Ґеральте, Аґловаль срати хотів на жінок, дітей та старих. Він хоче, щоб відновили лови перлин, бо втрачає прибутки кожного дня, поки простій. Він тебе заманює голодними дітьми, а ти одразу готовий іти, ризикувати життям…

— Ессі, — урвав він її. — Я — відьмак. Це мій фах — ризикувати життям. Діти тут ні до чого.

— Ти мене не обдуриш.

— А звідки впевненість, що я маю такий намір?

— А звідти, що якби ти був таким холоднокровним професіоналом, яким хочеш здаватися, ти б намагався підвищити ціну. А ти про гроші й словом не обмовився. Ах, добре, хай йому вже. Повертаємося?

— Пройдемося ще трохи.

— Охоче. Ґеральте?

— Слухаю.

— Я говорила, що виросла на морі. Умію кермувати човном і…

— Викинь це з голови.

— Чому?

— Викинь це з голови, — повторив він різко.

— Ти міг би, — сказала вона, — сформулювати це більш ґречно.

— Міг би. Але ти прийняла б це… диявол знає за що. А я — бездушний відьмак і холоднокровний професіонал. Я ризикую власним життям. Не чужим.

Ессі замовкла. Він бачив, як вона стискає вуста, як шарпає головою. Порив вітру знову розкуйовдив їй волосся, на мить закривши обличчя плутаниною золотих пасом.

— Я тільки хотіла тобі допомогти, — сказала вона.

— Я знаю. Дякую.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— А якщо у плітках, про які говорив Аґловаль, є сенс? Ти ж знаєш, що сирени не всюди й не завжди доброзичливі. Були випадки…

— Я не вірю.

— Моринки, — продовжувала замислено Оченько. — Нереїди, тритони, морські німфи. Хтозна, на що вони здатні. А Ш'ееназ… Вона мала причину…

— Я не вірю, — перебив він.

— Не віриш чи вірити не хочеш?

Він не відповів.

— І ти хочеш вважатися холоднокровним професіоналом? — запитала вона з дивною посмішкою. — За когось, хто мислить вістрям меча? Хочеш, я скажу тобі, який ти насправді?

— Я знаю, який я насправді.

— Ти вразливий, — сказала вона тихо. — У глибині душі, повної неспокою, мене не обдурять твоє кам’яне обличчя і холодний голос. Ти вразливий, і власне твоя вразливість наказує тобі зараз боятися, що те, проти чого ти маєш виступити із мечем у руці, може мати свої резони може, мати над тобою моральну перевагу…

— Ні, Ессі, — сказав він поволі. — Не шукай у мені тем для зворушливих балад, балад про відьмака, внутрішньо роздертого. Може, я й хотів би, щоб так було, але воно так не є. Мої моральні дилеми замість мене розв’язують кодекс і виховання. Дресура.

— Не кажи так, — обурилася вона. — Я не розумію, навіщо ти намагаєшся…

— Ессі, — урвав він її знову. — Я не хочу, аби ти мала про мене хибне уявлення. Я не мандрівний лицар.

— Холоднокровним і бездушним убивцею ти також не є.

— Ні, — погодився він спокійно. — Не є, хоча існують ті, хто думає інакше. Але не моя вразливість і переваги характеру роблять мене вищим, а лише пиха й зухвала гордість професіонала, переконаного у своїй вартості. Професіонала, в якого впаяно, що кодекс його професії і холодна рутина — куди доречніші за емоції, що вони захищають від помилок, які можна зробити, якщо заплутатися у дилемах Добра й Зла, Порядна й Хаоса. Ні, Ессі. Це не я вразливий, а ти. Зрештою, того вимагає твоя професія, вірно? Це тебе занепокоїла думка, що симпатична на перший погляд сирена, коли її образили, напала на ловців перлин з розпачливої помсти. Ти відразу шукаєш для сирени виправданнь, пом’якшувальних обставин, відмовляєшся від думки, що відьмак, оплачений князем, замордує чарівну сирену тільки за те, що вона насмілилися піддатися емоціям. А відьмак, Ессі, вільний від таких дилем. І від емоцій. Якби навіть виявилося, що то сирена, — відьмак не вб’є сирену, бо кодекс йому забороняє. Кодекс розв’язує дилему за відьмака.

Оченько глянула на нього, раптово піднявши голову.

— Будь-яку дилему? — запитала швидко.

«Вона знає про Йеннефер, — подумав він. — Вона знає про неї. Ех, Любистку, холерний ти пліткар…»

Вони дивилися одне на одного.

Що криється у твоїх василькових очах, Ессі? Допитливість? Зачарування відмінністю? Якими є темні боки твого таланту, Оченько?

— Вибачаюся, — сказала вона. — Запитання було дурнуватим. І наївним. Натякало на те, що я повірила всьому, про що ти говорив. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, які буруни на морі.

— Бачу. Знаєш, Ессі, це цікаво…

— Що цікаво?

— Я б голову віддав, щоб камінь, на якому Аґловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берега. А тепер його не видно.

— Приплив, — коротко сказала Ессі. — Скоро вода сягне аж туди, під урвище.

— Аж туди?

— Так. Вода піднімається і спадає досить потужно, десь ліктів на десять, бо тут, у тіснині й у гирлі річки, бувають так звані припливні відлуння, чи як там їх звуть моряки.

Ґеральт дивився у бік мису, на Драконячі Ікла, що вгризалися у прибій, що ревів і пінився.

— Ессі, — запитав він. — А коли починається відплив?

— А що?

— Як далеко відступить море?

— А що… Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Воно відступає аж до лінії шельфу.

— Лінії чого?

— Ну, наче полиці, яку творить дно, пласка мілизна, що уривається на межі глибини.

— А Драконячі Ікла…

— Є точно на тій границі.

— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки я б мав часу?

— Не знаю, — Оченько нахмурилася. — Треба попитати місцевих. Але мені здається, Ґеральте, що це нехороша ідея. Глянь, між сушею й Іклами є скелі, весь берег потятий затоками й фіордами. Коли почнеться відплив, там з’являться ущелини, котли, повні води. Не знаю, чи…

З боку моря, від ледь помітних скель до них донісся плюскіт. І голосний, співучий окрик.

— Біловолосий! — крикнула сирена, граційно перескакуючи по гребнях хвиль, молотячи по воді короткими елегантними ударами хвоста.

— Ш’ееназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.

Сирена підпливла до скель, зависла вертикально в спіненій зеленій безодні, обома руками відкидаючи з обличчя волосся, відкриваючи одночасно торс разом зі всіма принадами. Ґеральт зиркнув на Ессі. Дівчина трохи почервоніла і з виразом жалю й розчарування на мить глянула на власні принади, що ледь позначалися під сукнею.

— Де той мій? — заспівала Ш’ееназ, підпливаючи ближче. — Він же мав тут бути.

— Був. Чекав три години й пішов.

— Пішов? — здивувалася сирена високою треллю. — Не чекав? Не витримав якихось трьох годин? Так я і думала. Анітрохи жертовності! Анітрохи! Бридкий, бридкий, бридкий! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Ладна з вас пара, тільки оті ноги вас спотворюють.

— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.

— Так? — здивувалася Ш’ееназ. — Шкода. Ви пасуєте одне одному, гарно виглядаєте разом. Хто це?

— Я — Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченько з акцентом і мелодикою, порівняно із якими голос відьмака звучав наче каркання ворона. — Я рада познайомитися із тобою, Ш’ееназ.

Сирена плеснула по воді, засміялася звучно.

— Як чудово! — крикнула. — Ти знаєш нашу мову! Клянуся, ви, люди, вмієте здивувати. Насправді не аж так багато нас розмежовує, як говорять.

Відьмак був здивований не менше за сирену, хоча й міг припускати, що освічена й начитана Ессі краще за нього знає Старшу Мову, мову ельфів, чию співучу версію уживали сирени, моринки й нереіди. Також зрозуміло, що співучість і складна мелодійність мови сирен були заважкі для нього, а для Оченька були легшими.

— Ш’ееназ! — закричав він. — Усе-таки нас дещо розмежовує, а тим, що нас інколи розмежовує, може бути й пролита кров! Хто… Хто вбив ловців перлин, там, біля двох скель? Скажи мені!

Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову з’явилася на поверхні, а бліде личко її перекривилося і скорчилося у бридкій гримасі.

— Не думайте навіть! — крикнула вона пронизливо. — Навіть не думайте наближатися до сходів! Це не для вас! Не сваріться з ними! Це не для вас!

— Що? Що не для нас?

— Не для вас! — зойкнула Ш’ееназ, кидаючись навзнак у хвилі.

Бризки води підлетіли високо угору. Ще мить вони бачили її хвіст, роздвоєний, утятий плавник, що тріпотів на хвилях. Потім вона зникла у глибині.

Оченько поправила волосся, скуйовджене вітром. Стояла не рухаючись, схиливши голову.

— Я не знав, — Ґеральт кахикнув, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.

— Ти й не міг знати, — сказала вона з гіркотою в голосі. — Адже… Адже ми ледь знайомі.

VI

— Ґеральте, — сказав Любисток, розглядаючись, наче гончак. — Тут страшенно смердить, тобі не здається?

— А чи я знаю? — Відьмак потягнув носом. — Бував я у місцях, де смерділо й гірше. А це лише запах моря.

Бард повернув голову й плюнув між камінням. Вода булькотіла у скельних западинах, пінилася і шуміла, відкриваючи вимиті хвилями ущелинки.

— Дивися, як воно пречудово осушилося, Ґеральте. Де поділася уся вода? Як воно, холера, буває із тими відпливами і припливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи не задумувався?

— Ні. Були в мене інші проблеми.

— Думаю, — Любисток трохи затремтів, — що там, у глибині, на самому дні цього клятого океану сидить собі величезна потвора[41], товста почвара, укрита лускою, жаба із рогами на паскудному лобі. І що якийсь час втягує вона воду в черево, а з водою і все, що живе й що можна з’їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, пожерши здобич, виригає воду — і ми маємо приплив. Як думаєш, Ґеральте?

— Думаю, що ти дурень. Йеннефер колись казала, що припливи викликає місяць.

Любисток зареготав.

— Що за холерна дурня! Що має місяць до моря? На місяць тільки собаки виють. Підманула тебе, Ґеральте, та твоя брехуха, пожартувала з тебе. І, як я знаю, не вперше.

Відьмак не прокоментував. Дивився на лискуче від вологи каміння в розщілинах, відкритих відпливом. У них досі плескалася і пінилася вода, але здавалося, що пройти зуміють.

— Ну, то до справи, — сказав він, встаючи, поправив меча за спиною. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі наполягаєш, щоб іти зі мною?

— Так. Теми для балад — то не шишки, їх під ялинками не знайдеш. Крім того, у Лялечки завтра день народження.

— Я не бачу зв’язку.

— А шкода. Серед нас, нормальних людей, панує звичай дарувати один одному презенти з нагоди народження. Купити щось — не зумію. Тож знайду їй щось на дні моря.

— Оселедця? Каракатицю?

— Дурню говориш. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь ладну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам'яті й симпатії. Я люблю Оченько, хочу її порадувати. Не розумієш? Так я і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якась потвора.

— Добре. — Відьмак зсунувся з урвища на слизьке, вкрите водоростями каміння. — Я йду попереду, щоб у разі чого тебе прикрити. Як доказ пам’яті й симпатії. Тільки пам’ятай: якщо крикну, то бери ноги в руки, і щоб не плутався мені під мечем. Ми не йдемо сюди морських коників збирати. Йдемо ми розправитися з потворою, яка мордує людей.

Вони рушили вниз, у розпадини відкритого дна, інколи йдучи по воді, що все ще плескалася у скельних ямах. Брели заглибинами, встеленими піском і фукусами. До того ж іще й дощ почався, тож скоро вони були мокрі згори донизу. Любисток щохвилини зупинявся, грібся паличкою у камінні й клубках водоростей.

— О, глянь, Ґеральте, рибка. Уся червона, хай мене диявол. А тут, оно, малий вугор. А це? Що воно? Виглядає наче величезна прозора блоха. А це… О матінко моя! Ґеральте-е-е!

Відьмак різко розвернувся, із рукою на мечі.

Був то людський череп, білий і відшліфований камінням, вклинений у скельну щілину, заповнену піском. І не тільки. Любисток, побачивши в очниці поліхету[42], затремтів і видав неприємний звук. Відьмак стенув плечима й пішов у бік відкритої хвилями кам’янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звалися Драконячими Іклами й виглядали зараз наче гори. Йшов він обережно. Дно було всіяне голотуріями, мушлями, купами фукусу. У калюжах і заглибинах погойдувалися великі медузи й вирували змії. Малі краби, кольорові, наче колібрі, утікали боком, перебираючи рухливими ногами.

Ґеральт здалеку помітив труп, що застряг між камінням. В утопленика ворушилися груди, помітні з-поміж водоростей, хоча й не мав уже, чим ворушити. Роїлися на ньому краби — ззовні та всередині. Не міг він бути у воді довше, ніж добу, але краби обібрали його так, що оглядати не мало сенсу. Відьмак мовчки змінив напрямок руху, обходячи труп стороною. Любисток нічого не помітив.

— Але ж смердить тут гниллю. — Він вилаявся, доганяючи Ґеральта, сплюнув, струсив воду з капелюшка. — Та і ллє, і холодно. Змерзну, втрачу голос, псякрев…

— Не марудься. Якщо хочеш повернутися — дорогу ти знаєш.

Одразу за основою Драконячих Ікол розтяглася пласка скельна полиця, а далі вже була глибина, вільні хвилі моря. Межа відпливу.

— Ха, Ґеральте! — Любисток озирнувся. — Та твоя потвора, здається, мала досить розуму, аби відступити у відкрите море разом із водою. А ти, напевне, думав, що вона лежатиме десь тут, черевом догори, й чекатиме, поки ти її зарубаєш?

— Тихенько.

Відьмак наблизився до краю полиці, присів, обережно спер руки на гострі мушлі, якими обросли скелі. Не бачив нічого, вода була темною, а поверхня — збуреною, віспуватою від мжички.

Любисток нишпорив закамарками рифу, копняками відкидаючи з-під ніг крабів, що ставали все нахабнішими, оглядав й обмацував змочені водою скелі, бородаті від обвислих альг, прикрашені кострубатими колоніями рачків та мушель.

— Гей, Ґеральте!

— Що?

— Глянь на ту мушлю. Це ж перлові скойки, ні?

— Ні.

— Ти на тому знаєшся?

— Не знаюся.

— Тоді мовчи доти, аж поки не дізнаєшся. Це перлові скойки, я впевнений. Зараз назбираю перлин, буде хоча б якийсь профіт з тієї вилазки, а не тільки нежить. Назбирати, Ґеральте?

— Назбирай. Потвора нападає на ловців. Збирачі також підпадають під цю категорію.

— Я маю бути приманкою?!

— Збирай, збирай. Бери мушлі побільше, якщо не буде перлин, то юшку з них зваримо.

— Ще чого. Братиму самі перли, а шкаралупу — пес на кию крутив. Холера… Курва мать… Як воно… зараза… відкривається? Ти не маєш ножа, Ґеральте?

— А ти навіть ножа не взяв?

— Я поет, а не якийсь там ножар. А, шлягби його взяв, назбираю тоді в торбу, а перли виймемо потім. Ах ти! Пішов геть!

Копнутий краб пролетів над головою в Ґеральта, шубовснув у хвилі. Відьмак ішов поволі вздовж краю, вдивляючись у чорну, непрозору воду. Чув ритмічне стукання каменю, яким Любисток відбивав мушлі від скелі.

— Любистку! Йди сюди, поглянь!

Пошарпана, порепана полиця закінчувалася раптом рівною гострою гранню, спадала вниз під прямим кутом. Під поверхнею води було чітко видно величезні, вугласті, правильні блоки білого мармуру, що обросли водоростями, молюсками та актиніями, що погойдувалися у воді, наче квіти на вітрі.

— Що воно? Виглядає наче… Наче сходи.

— Бо воно і є сходами, — здивовано прошепотів Любисток. — О-о-о, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Іса, який поглинули хвилі[43]. Ти чув легенди про місто безодні, про Іс-під-Водами? О-о-о, я напишу про це баладу, та таку, що в конкурентів аж очі побіліють. Я мушу на те глянути зблизька… Дивися, там є якась мозаїка, щось там вирізане чи вибите… Якісь написи? Відсунься, Ґеральте.

— Любистку! Там глибина! Зсунешся…

— Е-е-е, та що там! Я і так мокрий. Дивися, тут мілко, ледве по пояс, на першому щаблі. І широко, наче у бальній залі. О, зараза!

Ґеральт блискавично підскочив до води й підтримав барда, який провалився по шию.

— Спіткнувсь я об те гівно. — Любисток, хапаючи повітря, обтрусився, обома руками виймаючи з води велику пласку мушлю зі шкаралупою кобальтового кольору, оброслу кучериками водоростей. — Повно цього на тих сходах. Гарний колір, як вважаєш? Дай, суну її у твою торбу, моя вже повна.

— Вилазь звідти, — гарикнув розлючений відьмак. — Негайно вилазь на полицю, Любистку. Це не забавки.

— Тихо. Ти чув? Що воно було?

Ґеральт чув. Звук пролунав знизу, з-під води. Глухий, і глибокий, і водночас ледь чутний, тихий, короткий, уривчастий. Звук дзвону.

— Дзвін, хай мене, — прошепотів Любисток, вилазячи на полицю. — Я був правий, Ґеральте. Це дзвін затопленого Іса, дзвін міста примар, приглушений тягарем глибини. Це прокляті нагадують проте…

— Ти заткнешся нарешті?

Звук повторився. Значно ближче.

— …нагадують нам, — продовжував бард, викручуючи замочені поли кубрака, — про свою страшну долю. Дзвін той — попередження…

Відьмак перестав звертати увагу на голос Любистка й напружив інші відчуття. Чув. Щось чув.

— Це попередження. — Любисток трохи висолопив язика, що звик робити, коли зосереджувався. — Попередження, аби… хм-м… Щоб ми не забули… хм-м… хм-м… Придумав!

Вода поряд із відьмаком вибухнула. Любисток закричав. Вилупатоока потвора, що випірнула з піни, замахнулася на Ґеральта широким, щербатим, косоподібним вістрям. Ґеральт мав меча в руці, ще коли вода тільки починала горбитися, тож тепер він тільки впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув потвору через обвисле, лускувате підгорля. Одразу розвернувся в інший бік, де збурювала воду наступна, у дивному шоломі, у чомусь, що нагадувало броню з позеленілої міді. Відьмак широким замахом меча відбив вістря короткого списа, що цілив у нього, і з інерцією, яку дало йому те відбиття, тяв через рептило-риб’ячий зубастий писок. Відскочив до краю полиці, розбризкуючи воду.

— Тікай, Любистку!

— Дай руку!

— Тікай, холера!

Наступне створіння зводилося з хвиль, свиснувши викривленою шаблею, яку воно тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьмак відштовхнувся спиною від краю скелі, що їжачилася мушлями, став у позицію, але рибооке створіння не наближалося. Ростом воно дорівнювало Ґеральту, вода сягала йому також до пояса, але за рахунок красивого зеленого гребеня на голові й роздутих зябер здавалося більшим. Гримаса, що кривила широку, озброєну зубами пащеку, занадто нагадувала жорстоку посмішку.

Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися, плаваючи в червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обома руками за довге, позбавлене перехрестя руків’я. Ще сильніше напружуючи гребінь і зябра, уміло крутнуло клинком у повітрі. Ґеральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.

Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьмака хвилю. Ґеральт крутнув клинком хрест-навхрест, зафуркотів мечем у відповідь. І також зробив крок, приймаючи виклик.

Рибоокий уміло пересунув довгі пальці на руків’ї і поволі опустив броньовані черепаховим панциром і міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьмак узяв меч обома руками — правою одразу під перехрестям, лівою на голівці, підняв зброю вверх і трохи убік, вище правого плеча. Дивився в очі потвори, але це були опалесцентні риб’ячі очі, очі із радужками у формі краплі, що поблискували холодно і металево. Очі, які нічого не виражали й нічого не виказували. Нічого, що могло б попередити про атаку.

Із глибини, із низу сходів, що губилися у чорній безодні, лунали звуки дзвону. Щоразу ближче, щоразу виразніше.

Рибоокий кинувся уперед, вириваючи клинок з-під води, атакував швидким, неначе думка, ударом знизу вбік. Ґеральту просто пощастило — він вирішив, що удар буде завдано справа. Парирував вістрям, спрямованим униз, сильно скручуючи корпус, одразу повернув меча, пласко в’яжучи його із шаблею потвори. Тепер усе залежало від того, хто з них скоріше проверне пальці на руків’ї, хто перший перейде від плаского, статичного сплетення клинків до удару, удару, силу якого готували вже обидва, переносячи вагу тіла на відповідну ногу. Ґеральт уже знав, що вони обидва однаково швидкі.

Але у рибоокого були довші пальці.

Відьмак тяв його в бік, вище стегна, викрутився в напівоберті, шмагнув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого й хаотичного, відчайдушного й позбавленого грації удару. Потвора, безголосно роззявлюючи риб’ячий писок, зникла під водою, у якій пульсували темно-червоні хмари.

— Дай руку! Швидко! — гукнув Любисток. — Вони пливуть, цілою купою! Я їх бачу!

Відьмак схопив барда за правицю й вирвався з води на кам’яну полицю. За ним широко хлюпнула хвиля.

Починався приплив.

Утікали вони швидко, вода, що прибувала, наздоганяла їх. Ґеральт озирнувся й побачив, як з моря вистрибують чергові численні рибостворіння, як кидаються навздогін, уміло підстрибуючи на м’язистих ногах. Любисток і Ґеральт мовчки пришвидшилися.

Любисток хрипів, біг важко, розбрискуючи воду, що вже сягала колін. Раптом він спіткнувся, упав, хлюпнув між водорості, спираючись на тремтячі руки. Ґеральт схопив його за пояс, вирвав з піни, що кипіла довкола.

— Біжи! — крикнув він. — Я їх затримаю!

— Ґеральте…

— Біжи, Любистку! Зараз вода затопить розпадок, і ми звідси не виберемося! Біжи, чимдуж!

Любисток охнув та побіг. Відьмак біг за ним, відчуваючи, як потвори розтягуються у погоні. Знав, що у битві з цілою групою шансів у нього немає.

Вони наздогнали його біля самого розпадку, бо вода вже була досить глибокою, щоб вони могли пливти, тоді як він, занурюючись у піну, із зусиллям дерся нагору по слизькому камінню. У розпадку, втім, було затісно, аби вони могли обступити його з усіх боків. Він зупинився там, де Любисток знайшов череп.

Зупинився, відвернувся. І заспокоївся.

Першого він дістав самим кінчиком меча в місце, де повинна бути скроня. Другому, озброєному чимось схожим на короткий бердиш, розпоров черево. Третій утік.

Відьмак кинувся ущелиною вгору, але в ту саму мить хвиля, що здійнялася, загуділа, вибухнула піною, закрутилася виром у камінні, зірвала його з кругляків і потягнула вниз, у кипіння. Він зіткнувся із рибостворінням, що тріпотіло у вирі, відкинув його копняком. Хтось схопив його за ноги й потяг вниз, на дно. Він ударився спиною об скелю, розплющив очі, саме вчасно, щоб побачити їхні темні форми, два швидкі відблиски. Перший відблиск він парирував мечем, від другого рефлекторно закрився лівою рукою. Відчув удар, біль і відразу — гостре щипання солі. Він відштовхнувся від дна, випірнув уверх, до поверхні, склав пальці, ударив Знаком. Вибух був глухим, клюнув вуха коротким болем. «Якщо я з того вийду, — подумав він, — молотячи воду руками й ногами, коли з того вийду, я поїду до Йен до Венґерберґа, намагатимуся ще раз… Якщо я з того вийду…»

Йому здалося, що він чує ревіння сурми. А може, рогу. Хвиля, знову вибухаючи в камінні, підняла його вгору, кинула черевом на великий камінь. Тепер він чув ревіння рогу виразно, а ще чув вереск Любистка, які, здавалося, долинали з усіх боків одночасно. Видмухав солону воду з носа, роззирнувся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. Був на березі, біля того місця, з якого вони вирушили. Лежав черевом на камінні, а навколо білою піною кипів прибій. За ним, в ущелині, яка зараз уже перетворилася на вузьку затоку, танцював на хвилях великий темний дельфін. На його хребті, мотиляючи мокрим блідо-зеленим волоссям, сиділа сирена. Мала чарівні груди.

— Біловолосий! — заспівала вона, махаючи рукою, у якій тримала велику гостроносу, спірально скручену мушлю. — Ти живий?

— Живий, — відповів відьмак. Піна навколо нього стала рожевою. Ліве плече дерев’яніло, щипало від солі. Рукав куртки був розтятий, рівно й прямо, із порізу текла кров. «Я вийшов з того, — подумав він, — знову вдалося. Але ні, нікуди я не поїду».

Він побачив Любистка, який біг до нього, перечіплюючись об мокре каміння.

— Я їх втримала! — заспівала сирена й знову затрубила в мушлю. — Але не надовго! Тікай і не повертайся, біловолосий! Море… Воно не для вас!

— Я знаю! — крикнув він у відповідь. — Знаю! Дякую, Ш’ееназ.

VII

— Любистку, — озвалася Оченько, роздираючи зубами кінчик пов’язки й зав’язуючи вузол на зап’ястку в Ґеральта. — Поясни мені, звідки під сходами взялася купа шкаралуп від мушель? Дружина Дроугарда, власне, їх прибирає і не приховує, що про вас думає.

— Шкаралупи? — здивувався Любисток. — Які шкаралупи? Я поняття не маю. Може, викинули їх перелітні качки.

Ґеральт усміхнувся, відвертаючи обличчя у тінь. Він усміхнувся, згадавши прокльони Любистка, який провів увесь день, розкриваючи мушлі й грабаючись у слизькому м’ясі, покалічив собі пальці й вишмарував сорочку, але не знайшов жодної перлини. І не дивно, бо це, скоріше за все, були аж ніякі там не перлові скойки, а звичайні перлівниці або мідії. Ідею, щоб із молюсків приготувати юшку, вони відкинули, коли Любисток відкрив першу шкаралупу, — м’ясо її було неапетитним на вигляд і смерділо так, що аж сльози текли.

Оченько закінчила перев’язку й усілася на перевернутому цеберці. Відьмак подякував, оглядаючи вміло перемотану руку. Рана була глибока й досить довга, сягала самого ліктя, який страшенно болів, коли він рухався. Нашвидкуруч вони перетягнули рану ще на березі моря, але, коли дійшли додому, вона почала кривавити знову. Перед самим приходом дівчини Ґеральт улив у розсічене передпліччя коагулювальний еліксир, додав еліксир обезболювальний, а Ессі нагодилася у ту мить, коли вони із Любистком намагалися зашити рану за допомогою нитки, прив’язаної до рибацького гачка. Оченько вилаяла їх і сама взялася за перев’язку, а весь цей час Любисток розважав її цвітастою розповіддю про битву, кілька разів застерігши за собою виключне право на баладу про всю пригоду. Ессі, ясна річ, засипала Ґеральта лавиною питань, на які він не міг відповісти. Сприйняла те погано, схоже, їй здавалося, що він щось від неї приховує. Набурмосилася і припинила допит.

— Аґловаль уже знає, — сказала. — Вас бачили, коли ви поверталися, а Дроугардова дружина, коли побачила кров на сходах, помчала пліткувати. Народ кинувся до скель у надії, що хвилі щось викинуть, вони й досі там крутяться, але, наскільки знаю, не знайшли нічого.

— І не знайдуть, — сказав відьмак. — До Аґловаля я виберуся завтра, але, якщо можеш, попередь його, аби заборонив людям крутитися поблизу від Драконячих Ікол. Тільки ані слова, прошу тебе, про ті сходи й про Любисткові фантазії про місто Іс. Одразу ж знайдуться шукачі скарбів і сенсацій, і з’являться нові трупи…

— Я не пліткарка. — Ессі надулася, різко відкинула з чола локон. — Якщо я тебе про щось запитую, це не для того, аби одразу бігти із тим до криниці й розповідати усе прачкам.

— Вибачаюся.

— Я мушу вийти, — раптом заявив Любисток. — Я умовився із Акереттою. Ґеральте, я беру твій кубрак, бо мій нелюдськи засвинячений і все ще мокрий.

— Тут усе мокре, — іронічно сказала Оченько, із відразою торкаючись носком туфельки кинутих частин одягу. — Як так можна? Це треба розвісити, порядно висушити… Ви жахливі.

— Саме висохне. — Любисток натягнув вологу куртку Ґеральта і з приємністю придивився до срібних заклепок на рукавах.

— Не верзи дурниць. А це що? Ну ні, ця торба досі повна мулу й водоростей! А це… що це? Фу!

Ґеральт і Любисток мовчки дивилися на кобальтово-синю шкаралупу мушлі, яку Ессі тримала двома пальцями. Забули. Мушля була наполовину відкритою і сильно тхнула.

— Це презент, — сказав трубадур, відступаючи до дверей. — Завтра ж твій день народження, вірно, Лялечко? Ну, так це для тебе подарунок.

— Оце?

— Красива, вірно? — Любисток нюхнув і швидко сказав: — Це від Ґеральта. Це він для тебе вибрав. Ох, уже пізно. Бувайте…

Коли він пішов, Оченько якийсь час мовчала. Відьмак дивився на смердючу мушлю і відчував сором. За Любистка і за себе.

— Ти пам’ятав про мій день народження? — повільно запитала Ессі, тримаючи мушлю далеко від себе. — Справді?

— Дай мені це, — сказав він різко. Встав із сінника, намагаючись поберегти перебинтовану руку. — Вибачаюся за того ідіота…

— Ні, — запротестувала вона, витягаючи короткий ножик з піхов на поясі. — Це й справді гарна мушля, збережу її на пам’ять. Тільки треба її відмити, а перед тим позбутися… того, що всередині. Викину за вікно, нехай коти з’їдять.

Щось стукнуло об підлогу, покотилося. Ґеральт розширив зіниці й побачив те щось значно раніше, аніж Ессі.

Це була перлина. Красива, сяюча і блискуча перлина блідо-блакитного кольору, велика, наче розпухле зернятко гороху.

— Боги… — Оченько також її помітила. — Ґеральте… Перлина!

— Перлина, — засміявся він. — Виявляється, ти все-таки отримала подарунок, Ессі. Я радий.

— Ґеральте, я не можу її прийняти. Ця перлина варта…

— Вона твоя, — урвав він. — Любисток, хоча й розігрує дурника, насправді пам’ятав про твій день народження. Він насправді хотів тебе порадувати. Говорив про це, говорив уголос. Що ж, доля дослухалася й виконала належне.

— А ти, Ґеральте?

— Я?

— Чи ти… Також хотів порадувати мене? Ця перлина така красива… Вона, мабуть, дорого коштує… Ти не шкодуєш?

— Я втішаюся, що вона тобі подобається. А якщо я шкодую, то тільки про те, що вона була одна. І про те, що…

— Так?

— Що не знаю тебе так довго, як Любисток, так довго, щоб знати й пам’ятати про день твого народження. Щоб мати можливість дарувати тобі презенти й радувати тебе. Щоб мати можливість… називати тебе Лялечкою.

Вона наблизилася і раптом закинула йому руки на шию. Він зручно й швидко випередив її рух, уникнув її уст, поцілував холодно в щоку, обіймаючи здоровою рукою, незручно, відсторонено, делікатно. Відчув, як дівчина завмирає і поволі відступає, але тільки на довжину рук, що все ще лежали у нього на плечах. Він знав, чого вона чекає, але не зробив того. Не притягнув її до себе.

Ессі відпустила його, відвернулася до розкритого брудного віконця.

— Звичайно, — сказала вона раптом. — Ти ж ледь мене знаєш. Я забула, що ми із тобою ледь знайомі…

— Ессі, — сказав він по хвильці мовчання. — Я…

— Я також ледь із тобою знайома, — вибухнула вона, уриваючи його. — І що з того? Я тебе кохаю. Нічого не можу із тим зробити. Нічого.

— Ессі!

— Так. Кохаю тебе, Ґеральте. Мені все одно, що ти подумаєш. Я кохаю тебе з тієї миті, коли тебе побачила, там, на бенкеті з нагоди заручин…

Вона замовкла й опустила голову.

Стояла перед ним, а Ґеральт жалкував, що це вона, а не рибоокий із шаблею, схованою під водою. Із рибооким він мав шанс. Із нею — ні.

— Ти нічого не говориш, — констатувала вона. — Нічого, ані слова.

«Я заморився, — подумав він, — і я холерно слабкий. Мушу сісти, темнішає у мене в очах, я втратив трохи крові й нічого не їв… Я мушу сісти. Проклята кімнатка, — подумав він, — аби вона згоріла під час найближчої грози, уражена блискавкою. Проклята відсутність меблів, двох дурнуватих стільців і столу, який би розділяв, через який так легко й безпечно розмовляється, можна навіть триматися за руки. А я мушу всістися на сінник, мушу попросити її, аби вона всілася поряд. А напханий гороховим лушпинням сінник небезпечний, звідси неможливо нікуди вивернутися, ухилитися…»

— Сядь поряд, Ессі.

Вона всілася. Зі зволіканням. Тактовно. Далеко. Занадто близько.

— Коли я довідалася, — прошепотіла вона, перериваючи довге мовчання, — коли почула, що Любисток тебе приволік, закривавленого, я вибігла з дому, наче шалена, гнала наосліп, ні на що не звертаючи уваги. І тоді… Знаєш, про що я подумала? Що це магія, що ти наклав на мене чари, таємно, зрадницьки причарував мене, приворожив Знаком, твоїм вовчим медальйоном, злим оком. Так я подумала, але не зупинилася, побігла далі, бо зрозуміла, що прагну… прагну опинитися у твоїй владі. А реальність виявилася страшнішою. Ти не накладав на мене чарів. Чому, Ґеральте? Чому ти мене не приворожив?

Він мовчав.

— Якби це була магія, — продовжила вона, — усе було б так просто й легко. Я б піддалася твоїй силі й була б щасливою. Атак… Я мушу… Не знаю, що зі мною діється…

«До дідька, — подумав він, — якщо Йеннефер, коли вона зі мною, почувається так, як я зараз, то я їй співчуваю. І ніколи вже не дивуватимуся. Уже ніколи не буду її ненавидіти… Ніколи».

«Бо, може, Йеннефер відчуває те, що і я зараз, відчуває глибинну впевненість, що саме я повинен зробити те, що неможливо зробити, ще неможливіше, аніж зв’язок Аґловаля із Ш’ееназ. Упевненість, що трохи жертовності тут не вистачило б, що треба жертвувати всім, та й того — невідомо, чи вистачило б. Ні, я не буду вже ненавидіти Йеннефер за те, що вона не може й не хоче дати мені більше, ніж трохи жертовності. Тепер я знаю, що й трохи жертовності — це занадто багато».

— Ґеральте, — застогнала Оченько, втягуючи голову в плечі. — Мені так соромно. Я соромлюся того, що відчуваю, того, що наче якась проклята неміч, наче пропасниця, як нестача дихання…

Він мовчав.

— Я завжди думала, що це чудовий та піднесений стан духу, шляхетний і гідний, навіть якщо він робить тебе нещасною. Я ж стільки балад про щось таке склала. А це — обмеження, Ґеральте, підле й пронизливе обмеження. Так може відчувати себе хтось хворий, той, хто випив отруту. Бо, як і той, хто випив отруту, ти готовий на все заради протиотрути. На все. Навіть на приниження.

— Ессі. Я прошу тебе…

— Так. Я відчуваю себе приниженою, приниженою тим, що я у всьому тобі зізналася, забувши про гідність, яка наказує терпіти мовчки. Тим, що моїм признанням я завдала тобі клопоту. Я відчуваю себе приниженою тим, що ти — заклопотаний. Але я не могла інакше. Я безсила. Віддана на ласку, як хтось, кого долає хвороба. Я завжди боялася хвороби, миті, коли я стану слабкою, безсильною, безпорадною і самотньою. Я завжди боялася хвороби, завжди вірила, що хвороба — найгірше, що могло б зі мною статися…

Він мовчав.

— Я знаю, — простогнала вона знову. — Знаю, що я повинна бути тобі вдячною, що… що ти не користуєшся ситуацією. Але я тобі не вдячна. І за це мені також соромно. Бо я ненавиджу це твоє мовчання, ці твої перелякані очі. Я ненавиджу тебе. За те, що ти мовчиш. За те, що не брешеш, що не… Її я також ненавиджу, ту твою чародійку, охоче вдарила б її ножем за те, що… Я її ненавиджу. Накажи мені вийти, Ґеральте. Накажи мені, щоб я звідси вийшла. Бо сама, з власної волі, я не можу, а хочу вийти звідси, піти у місто, у корчму… Хочу помститися тобі за мій сором, за приниження, хочу знайти першого-ліпшого…

«Зараза, — подумав він, почувши, як її голос скаче, наче ганчірковий м’ячик, що котиться сходами. — Вона розплачеться, — подумав він, — напевне, розплачеться. Що робити, холера, що робити?»

Зігнуті плечі Ессі затремтіли сильніше. Дівчина відвернула голову й заплакала, тихим, жахливо спокійним, нестримним плачем.

«Я нічого не відчуваю, — зрозумів він зі страхом, — нічого, ані найменшого бажання. Те, що зараз я її обніму, це жест обдуманий, виважений, не спонтанний. Я обніму її, бо відчуваю, що так треба, а не тому, що хочу. Я нічого не відчуваю».

Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, витерла сльози, сильно труснувши головою і відвертаючись так, щоб він не міг бачити її обличчя. А потім сильно притиснулася до нього, втискаючи голову в груди.

«Трохи жертовності, — подумав він, — просто трохи жертовності. Це ж її просто заспокоїть, обійми, поцілунки, спокійні пестощі… Вона більше нічого не хоче. А навіть якби вона й хотіла — то що? Трохи жертовності, адже вона красива й варта… Якби вона схотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, делікатний акт любові. А я… Мені ж — все одно, бо Ессі пахне вербеною, а не бузком і аґрусом, у неї не холодна, наелектризована шкіра, волосся Ессі не чорне торнадо лискучих локонів, очі Ессі красиві, м’які, теплі й сині, не палають вони холодним, байдужим, глибоким фіолетом. Ессі потім засне, відвернеться, трохи відкриє рота, Ессі не посміхнеться із тріумфом. Бо Ессі…

Ессі — це не Йеннефер.

І тому я не можу. Не можу видобути з себе трохи жертовності».

— Прошу, Ессі, не плач.

— Не буду. — Вона дуже повільно відсунулася від нього. — Не буду. Я розумію. Інакше не може бути.

Вони мовчали, сидячи поряд на сіннику, напханому гороховим лушпинням. Наближався вечір.

— Ґеральте, — сказала вона раптом, а голос її тремтів. — А може… Може, було б так… як із тією мушлею, із тим дивним подарунком? Може, ми все ж знайшли б перлину? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — сказав він із зусиллям. — Оправлена в срібло, у срібну квіточку із майстерними пелюстками. Бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твій талісман, Ессі. Талісман, який збереже тебе від будь-якого зла.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю у срібло, із якою я ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я отримала замість… Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь певна.

— Чи я можу посидіти тут ще трохи? Із тобою?

— Можеш.

Сутеніло, й спадала темрява, а вони сиділи на напханому гороховим лушпинням сіннику, у кімнатці під стріхою, у якій не було меблів, у якій було тільки цеберко й незапалена свічка на підлозі, у калюжі застиглого воску.

Вони сиділи мовчки, у цілковитій тиші, дуже довго. А потім прийшов Любисток. Вони чули, як він наближається, бряжчить на лютні й підспівує. Любисток увійшов, побачив їх і не сказав нічого, ані слова. Ессі, також мовчки, встала й вийшла, не дивлячись на них.

Любисток не сказав ані слова. Але відьмак бачив у його очах слова, які так і не були сказані.

VIII

— Розумна раса, — замислено повторив Аґловаль, спираючись ліктем на бильце стільця, а підборіддям — у груди. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на дні моря. Сходи, що ведуть у глибину. Ґеральте, ти маєш мене за геть легковірного князя.

Оченько, яка стояла поряд із Любистком, гнівно пхикнула. Любисток недовірливо похитав головою. Ґеральт геть не переймався.

— А мені все одно, — сказав він тихо. — Все одно, повіриш ти мені чи ні. Утім, моїм обов’язком є тебе попередити. Човен, який наблизиться до Драконячих Ікол, або люди, які там з’являться під час припливу, наражаються на небезпеку. Смертельну небезпеку. Якщо хочеш перевірити, чи це правда, якщо хочеш ризикувати — то твоя справа. Я — просто попереджаю.

— Ха, — раптом відізвався володар Зелест, що сидів за Аґловалем у віконній ніші. — Якщо воно потвори, як ото ельфи чи всілякі там інші гобліни, то нам вони не страшні. Страхався я, що воно щось гірше та, боги змилуйтеся, чарівне. З того, що оце відьмак каже, так воно немовби морські утопці-плавуни. А на утопців є способи. Чутка була, що один чародій мигцем із утопцями зарадив собі на озері Моква. Улив у воду барильце магічного фільтрату — і по засраних утопцях стало. І сліду не лишилося.

— Вірно, — одізвався Дроугард, який до того часу мовчав. — Сліду не лишилося. Як щук, лящів, раків і беззубок. Навіть твань на дні вигнила й вільхи на берегах усохли.

— Капітально, — сказав саркастично Аґловаль. — Дякую за чудову ідею, Зелесте. Може, є їх у тебе більше?

— Ну, ніби й справді, — зарум’янився володар. — Магік трохи перегнув чарівну паличку, занадто розмахнувся. Але ми й без магіків можемо собі зарадити, княже. Відьмак каже, що битися з отими потворами можна й убити їх теж можна. Тоді війна, пане. Як раніше. Нам воно не новина, еге ж? Жили в горах боболаки — де вони зараз? По лісах плентаються ще дикі ельфи й мавки, але й тим скоро кінець настане. Видеремо, що наше. Як наші діди…

— А перлини побачать мої внуки? — скривився князь. — Задовго чекати, Зелесте.

— Ну, аж так погано не буде. Бачиться мені… Скажу так: із кожним човном ловців — два човни лучників. Бігом потвор розуму навчимо. Навчимо їх страху. Вірно, пане відьмаче?

Ґеральт глянув на нього холодно, не відповів.

Аґловаль відвернув голову, демонструючи свій шляхетний профіль, закусив губу. Потім глянув на відьмака, мружачись і морщачи лоба.

— Ти не виконав завдання, Ґеральте, — сказав. — Знову завалив справу. Я не заперечую, виказав ти чимало добрих намірів. Але я за добрі наміри гроші не плачу. Плачу за результат. За ефект. А ефект, вибач уже, є гівняним. Тому гівно ти й заробив.

— Чудово, мосьпане княже, — скривився насмішкувато Любисток. — Шкода, що вас тоді з нами не було біля Драконячих Ікол. Тоді б ми з відьмаком, може, дали вам шанс зустрітися з одним із тих, із моря, з мечем у руці. Може, тоді б ви зрозуміли, у чому річ, і перестали б дражнитися із платнею…

— Наче перекупка, — втрутилася Оченько.

— Не маю звички дражнитися, торгуватися чи дискутувати, — відповів спокійно Аґловаль. — Я сказав, що не заплачу тобі ані гроша, Ґеральте. Умова звучала: знешкодити небезпеку, знешкодити загрозу, зробити можливою ловлю перлин без ризику для людей. А ти? Приходиш і розповідаєш мені про розумну расу на дні моря. Радиш, аби я тримався подалі від місця, яке приносить мені прибуток. Що ти зробив? Начебто забив… Скількох?

— Не має значення скількох. — Ґеральт трохи зблід. — Принаймні для тебе, Аґловалю.

— Власне. Тим більше що й доказів немає. Якби ти хоча б приніс правиці отих рибожаб, хтозна, може, я видав би тобі звичайну ставку, таку, яку бере мій лісник за пару вовчих вух.

— Що ж, — сказав холодно відьмак. — Не залишається мені нічого іншого, як тільки попрощатися.

— Ти помиляєшся, — сказав князь. — Залишається тобі ще дещо. Постійна праця за цілком непогані гроші й утримання. Положення і патент капітана моєї збройної сторожі, яка з цього часу супроводжуватиме ловців. Це не буде назавжди, досить і того, коли ота начебто розумна раса набереться достатньо розуму, аби триматися подалі від моїх човнів, уникати їх, наче вогню. Що ти на таке?

— Дякую, не скористаюся. — Відьмак скривився. — Така робота мене не влаштовує. Воювати з іншими расами я вважаю ідіотизмом. Може, воно непогана розвага для пересичених княжат. Але не для мене.

— Ах, як же гордовито, — посміхнувся Аґловаль. — Як же презирливо. Воістину, ти відкидаєш пропозиції так, як не кожному королю вдається. Відмовляєшся від чималих грошенят із міною багача після ситого обіду. Ґеральте? Ти сьогодні обідав? Ні? А що завтра? А післязавтра? Бачу невеличкі шанси, відьмаче, насправді невеличкі. Навіть у нормі тобі непросто із заробітком, а тепер, із рукою на перев’язі…

— Як ти смієш! — крикнула Оченько. — Як ти смієш так до нього говорити, Аґловалю! Руку, яку він носить на перев’язі, розрубали йому під час виконання твого доручення! Як ти можеш бути настільки підлим…

— Досить, — сказав Ґеральт. — Досить, Ессі. Це не має сенсу.

— Неправда, — кинула вона гнівно. — Це має сенс. Хтось має нарешті йому сказати правду в очі, цьому князю, який князем іменує себе сам, користуючись тим, що ніхто не конкурував із ним за титул владця цього шматка скелястого узбережжя, і який вважає тепер, що може зневажати інших.

Аґловаль почервонів і стиснув губи, але не сказав ані слова, не ворухнувся навіть.

— Так, Аґловалю, — продовжувала Ессі, стискаючи в кулаки тремтливі руки. — Бавить і тішить тебе можливість зневажати інших, радієш ти презирству, яке можеш виказати відьмаку, що готовий ризикувати головою за твої гроші. Але знай, що відьмак кепкує собі з твого презирства й з твоєї зневаги, що не справляють вони на нього ані найменшого враження, що він навіть не зауважує їх. Ні, відьмак не відчуває і того, що відчувають твої слуги й піддані, Зелест і Дроугард, а відчувають вони сором, глибокий і пекучий сором. Відьмак не відчуває і того, що ми, я і Любисток, а ми відчуваємо огиду. Чи ти знаєш, Аґловалю, чому це так? Я скажу тобі. Відьмак знає, що він — кращий за тебе. Він вартісніший, ніж ти. І це дає йому силу, якою він володіє.

Ессі замовкла, опустила голову — не досить швидко, аби Ґеральт устиг помітити сльозу, що блиснула в кутку чарівного ока. Дівчина торкнулася долонею квітки зі срібними пелюстками, що висіла на шиї, квітки, усередині якої була велика блакитна перлина. Квітка мала майстерно сплетені пелюстки, виконали її дуже красиво. «Дроугард, — подумав відьмак, — проявив себе дуже добре. Ремісник, якого він порекомендував, виконав чудову роботу. І не взяв із них ані гроша. Дроугард заплатив за все».

— Тому, мосьпане княже, — продовжувала Оченько, піднявши підборіддя, — не сміши нас, пропонуючи відьмаку роль найманця в армії, яку ти хочеш виставити проти океану. Не наражайся на сміх, бо пропозиція твоя викликати може тільки його. Ти ще не зрозумів? Відьмаку ти можеш заплатити за виконання завдання, можеш найняти його, щоби він охороняв людей від зла, щоби запобіг небезпеці, яка їм загрожує. Але ти не можеш купити відьмака, не можеш використати його для власних цілей. Бо відьмак, навіть поранений і голодний, буде кращим за тебе. Вартим більшого. Тому він насміхається собі з твоєї нудної пропозиції. Зрозумів?

— Ні, панно Давен, — холодно сказав Аґловаль. — Не зрозумів. Навпаки, розумію я усе менше. А основне, що я не розумію, це те, чому я досі не наказав повісити всю вашу трійцю, спершу почастувавши батогом і припікши червоним залізом. Ви, панно Давен, намагаєтеся справити враження всезнайки. Тоді скажіть мені, чому я цього не роблю?

— Будь ласка, — негайно випалила поетка. — Ти не робиш цього, Аґловалю, бо десь там, глибоко всередині, тліє в тобі іскорка добропорядності, решток гонору, не задушена ще пихою нуворіша й купчиська. Усередині, Аґловалю. На дні серця. Серця, яке все ж таки здатне кохати сирену.

Аґловаль зблід, наче полотно, і стис руки на поручнях крісла. «Браво, — подумав відьмак, — браво, Ессі, чудово». Він пишався нею. Але одночасно відчував жаль, жахливий жаль.

— Їдьте, — сказав Аґловаль тихо. — Йдіть собі. Куди забажаєте. Залиште мене в спокої.

— Прощавай, княже, — сказала Ессі. — А на прощання прийми добру пораду. Пораду, яку повинен був дати тобі відьмак, але я не хочу, аби відьмак тобі її давав. Аби принижувався до того, щоби ті поради тобі давати. Зроблю це за нього.

— Слухаю.

— Океан — великий, Аґловалю. Ніхто ще не дослідив, що є там, за горизонтом, якщо взагалі щось там є. Океан більше будь-якої пущі, в глибини якої ви випхали ельфів. Він менш доступний, аніж будь-які гори та ущелини, у яких ви вирізали боболаків. А там, на дні океану, живе раса, яка застосовує зброю, яка знає таємниці обробки металів. Стережися, Аґловалю. Якщо із ловцями плаватимуть лучники, ти розпочнеш війну із чимось, чого ти не знаєш. Те, що ти хочеш зачепити, може виявитися гніздом шершнів. Раджу вам, лишіть море їм, бо море — не для вас. Ви не знаєте й ніколи не довідаєтеся, куди ведуть сходи, які ведуть униз Драконячих Ікол.

— Ви помиляєтеся, панно Ессі, — спокійно сказав Аґловаль. — Ми довідаємося, куди ведуть ті сходи. Більше того, ми тими сходами зійдемо. Перевіримо, що є на тому боці океану, якщо там взагалі щось є. І витягнемо з того океану все, що тільки вдасться витягнути. А якщо не ми, то зроблять це наші внуки або внуки наших внуків. Це лише питання часу. Так, ми це зробимо, хоч би океан той мав стати червоним від крові. І ти про це знаєш, Ессі, мудра Ессі, яка пише хроніки людства своїми баладами. Життя — це не балада, мала, бідна, чарівноока поетко, яка загубилася серед своїх красивих слів. Життя — це битва. А битвам нас навчили саме оті, більше нашого варті відьмаки. То вони показали нам шлях, вони торували його для нас, вони встелили його трупами тих, хто боронив від нас цей світ. Ми, Ессі, цю битву просто продовжуємо. Це ми, а не твої балади творимо хроніку людства, і нам уже не потрібні відьмаки, нас і так вже нічого не стримає. Нічого.

Ессі, зблідла, дмухнула на локон і смикнула головою.

— Нічого, Аґловалю?

— Нічого, Ессі.

Поетка посміхнулася.

Із передпокою раптом долинув галас, крики, тупіт. До зали увірвалися пажі та стража, одразу під дверима вони впали на коліна або зігнулися у поклонах, творячи живий коридор.

У дверях стояла Ш’ееназ.

Її блідо-зелене волосся було майстерно зачесане, прикрашене чудовими діадемами з коралів і перлин. Була вона в сукні кольору морської води, із оборками білими, наче піна. Сукня була сильно декольтована, так, що принади сирени, хоча й частково приховані й декоровані намистом із нефритів та ляпіс-лазурі, усе ще викликали захват.

— Ш’ееназ… — простогнав Аґловаль, падаючи на коліна. — Моя… Ш'ееназ…

Сирена повільно наблизилася, а крок її був м’яким і сповненим грації, плавним, наче хвиля.

Вона зупинилася перед князем, блиснула в усмішці дрібними білими зубками, потім швидко зібрала сукню малими долонями й підняла її, досить високо, настільки високо, аби кожен міг оцінити якість праці морської чарівниці, моринки. Ґеральт лише ковтнув слину. Не було сумнівів: моринка знала, що таке гарні ноги і як їх робити.

— Ха! — закричав Любисток. — Моя балада… Так само як у моїй баладі… Вона отримала заради нього ніжки, але втратила голос!

— Нічого я не втратила, — сказала Ш’ееназ співуче, найчистішою загальною. — Поки що. Після цієї операції я — наче нова.

— Ти говориш нашою мовою?

— А що, не можна? Як ся маєш, біловолосий? О, і твоя кохана тут, Ессі Давен, як я пам’ятаю. Ти вже краще її знаєш чи все ще ледь-ледь?

— Ш’ееназ… — застогнав Аґловаль несамовито, наближаючись до неї на колінах. — Моє кохання! Моя любов… єдина… Тож — нарешті. Нарешті, Ш’ееназ!

Сирена гордим жестом подала йому руку для поцілунку.

— Так. Бо я також кохаю тебе, дурнику. А що воно було б за кохання, якби той, хто кохає, не наважився б на трохи жертовності?

IX

Вони виїхали з Бремерворду раннім холодним ранком, серед імли, що притлумлювала яскравість червоної кулі сонця, коли те вставало з-за горизонту. Виїхали вони втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували — просто хотіли бути разом. Якийсь час.

Вони полишили кам’янистий мис, попрощалися із урвистими, пошарпаними кліфами над пляжами, дивними формаціями, висіченими хвилями й вітрами з вапняних скель. Але коли вони спустилися в квітучу й зелену долину Дол Адалатте, то й далі відчували в носі запах моря, а у вухах — гуркіт прибою і пронизливі крики чайок.

Любисток безустанно плескав язиком, перескакував з теми на тему — і практично жодної не скінчив. Розповідав про Країну Барса, де дурний звичай наказує дівчатам стерегти цноту аж до заміжжя, про залізних птахів з острову Ініс Порете, про живу воду й мертву воду, про смак і дивні властивості сапфірового вина, що зветься шійі, про королівських четвернят з Еббінґа, страшно набридливих карапузів, які звуться Путці, Ґрітці, Мітці й Хуан Пабло Вассерміллер. Розповідав про поширювані конкурентами нові напрями в музиці й поезії, що, з точки зору Любистка, були жахом, що симулює тваринні інстинкти.

Ґеральт мовчав. Ессі не мовчала або відповідала односкладно. Відьмак відчував на собі її погляд. Погляд, якого він уникав.

Через річку Адалатте вони переправилися паромом, причому їм самим довелося тягти канати, бо перевізник був у стані патетично п’яної, трупно-білої, дрижаково-задерев’янілої, задивленої у безодню блідості, не міг відпустити стовп під навісом, за який він тримався обіруч, і на всі запитання, які йому ставили, відповідав одним-єдиним словом, що звучало як «вург».

Країна на іншому березі Адалатте відьмаку сподобалася — села, що лежали вздовж річки, були здебільшого оточені гостроколом, а це обіцяло певні шанси знайти роботу.

Коли вони поїли коней, удень, Оченько підійшла до нього, скориставшись із факту, що Любисток відійшов. Відьмак відійти не зумів. Спіймала його зненацька.

— Ґеральте, — сказала тихенько. — Я вже… не можу цього знести. Це понад мої сили.

Він старався уникати необхідності дивитися їй в очі. Вона цього не дозволила. Стала перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою у срібну квіточку, що висіла на шиї. Стояла так, а він знову шкодував, що це не рибоокий із шаблею, схованою під водою.

— Ґеральте… Ми маємо щось із цим зробити, правда?

Чекала на його відповідь. На слова. На трохи жертовності.

Але відьмак не мав нічого, що міг би їй пожертвувати, знав про те. Не хотів брехати. А до правди не міг удатися, бо не міг зробити те, що завдало б їй болю.

Ситуацію врятував Любисток, незамінний Любисток, з’явившись раптово. Любисток зі своїм незамінним тактом.

— А напевне! — гукнув і з розмаху кинув у воду палицю, якою він розгортав очерет і величезну річкову кропиву. — А напевне щось ви маєте із тим зробити, саме час на те! Я не хочу більше дивитися на те, що між вами діється! Чого ти від нього очікуєш, Лялечко? Неможливого? А ти, Ґеральте, на що розраховуєш? На те, що Оченько прочитає твої думки, наче… Наче та? І що вона цим задовольниться, а ти зручно промовчиш, не мусячи нічого пояснювати, нічого заявляти, ні від чого не відмовлятися? Не мусячи відкритися? Скільки часу, скільки фактів вам обом треба, щоб зрозуміти? І коли ви хочете це зрозуміти, за кілька років, у спогадах? Ми ж уранці маємо роз’їхатися, хай вам грець! Ох, досить вам, богами клянуся, обох я вас маю отут і отам! Добре, послухайте, я зараз виламаю ліщину й піду на риболовлю, а ви будете мати хвильку тільки для себе, зможете все одне одному сказати. Скажіть одне одному все, намагайтеся порозумітися. Це не так важко, як вам здається. А потім, заради богів, зробіть це. Зроби це з ним, Лялечко. Зроби це з нею, Ґеральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або у вас пройде, або…

Любисток різко відвернувся і відійшов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута й кінського волосу й ловив до сутінок.

Коли він пішов, Ґеральт й Ессі довго стояли, спершись на покручену вербу, що схилилася над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьмак говорив, говорив тихо й довго, а оченьки Оченька були повні сліз.

А потім, боги, вони це зробили, він і вона.

І все було добре.

X

Наступного дня вони влаштували собі щось схоже на урочисту вечерю. У селі, через яке вони проходили, Ессі й Ґеральт купили справне ягнятко. Поки ж вони торгувалися, Любисток тихцем украв часнику, цибулі й моркви з грядок за халупою. Від’їжджаючи, вони ще стьобнули казанок з тину за кузнею. Казанок був трохи дірявий, але відьмак залудив його Знаком Іґні.

Вечеря відбулася на галявинці, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів. Ґеральт ретельно мішав у ньому мішалом, зробленим з обдертого від кори вершечка ялинки. Любисток чистив цибулю і шкрябав моркву. Оченько, яка й поняття не мала про куховарство, розважала їх, граючи на лютні й співаючи непристойні куплети.

Це була урочиста вечеря. Бо вранці вони мали роз'їхатися.

Уранці кожен із них мав рушити своєю дорогою, на пошуки чогось, що вони вже мали. Але не відали, що мають, навіть про те не здогадувалися. Не здогадувалися і про те, куди приведуть їх дороги, якими мали вирушити вранці. Кожен окремо.

Коли вони об’їлися й обпилися подарованим Дроугардом пивом, попліткували й посміялися, Любисток й Ессі влаштували співочі змагання. Ґеральт, із руками під головою, лежав на лігві зі смерекових гілок і думав, що ніколи він не чув таких чудових голосів і настільки ж чарівних балад. Думав про Йеннефер. Думав також і про Ессі. Мав передчуття, що…

Наприкінці Оченько проспівала разом із Любистком славний дует Цинтії і Вертверна, чудову пісню про любов, що починалася словами: «Сльозу не одну я вже пролила…» Ґеральтові здавалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи цих двох.

Потім Оченько, яка пахла вербеною, лягла поруч із ним, втиснулася йому під руку, вкрутила голову в груди, зітхнула може, кілька разів і спокійно заснула. Відьмак заснув значно, значно пізніше.

Любисток, вдивляючись у пригасаюче вогнище, сидів іще довго, сам, тихо бренькаючи на лютні. Почалося з кількох тактів, із яких склалася доладна, спокійна мелодія. Вірш, суголосний мелодії, виникав одночасно із нею, слова розчинялися у музиці, залишалися у ній, наче комахи в прозоро-золотих брилках бурштину.

У баладі йшлося про одного відьмака й про одну поетку. Про те, як відьмак і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохали одне одного з першого погляду. Про те, яким сильним і чарівним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було в змозі знищити те кохання і розділити їх.

Любисток знав, що мало хто повірить у ту історію, яку розповідає балада, але не переймався тим. Знав, що балади не пишуться для того, щоб їм вірили, — пишуть їх, щоб вони зворушували.

Кількома роками пізніше Любисток міг змінити зміст балади, написати про те, що сталося насправді. Не став цього робити. Бо правдива історія не зворушила б нікого. Хто ж хотів би почути про те, що відьмак й Оченько більше ніколи, ані разу не бачилися? Про те, що через чотири роки Оченько померла від віспи під час епідемії, що шаліла у Визімі? Проте, як він, Любисток, виніс її на руках з-поміж трупів, що палали на вогнищах, і поховав далеко від міста, у лісі, самотню і спокійну, а разом із нею, як вона й просила, дві речі — її лютню і блакитну перлину. Перлину, із якою вона не розлучалася ніколи.

Ні, Любисток лишив першу версію балади. Але й так ніколи її не співав. Ніколи. Нікому.

Перед ранком, ще у темряві, до табора підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Любисток, тож — послухав хвильку й пішов собі.