Відьмак. Меч призначення

I

— Ти свиня! Горлодер проклятущий! Брехло!

Ґеральт зацікавлено потягнув кобилу за ріг вулиці. Не встиг іще локалізувати джерело вереску, коли до нього долучився глибокий липко-скляний брязкіт. «Банка вишневого повидла, — подумав відьмак. — Такий звук видає банка вишневого повидла, якщо кинути нею у когось з великої висоти чи із великою силою». Він добре це пам’ятав, Йеннефер, коли вони жили разом, інколи доводилося у гніві кидати в нього банками з повидлом. Тими, які він отримував від клієнтів. Бо Йеннефер найменшого поняття не мала, як варити повидло, а магія у тій справі була непридатна.

За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим у рожевий колір будиночком зібралася чимала група роззяв. На маленькому уквітчаному балконі, одразу під піддашком, стояла молода світловолоса жінка в нічній сорочці. Завівши за голову пухкеньку округлу ручку, помітну між оборками, жінка з розмаху жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.

Худорлявий чоловік у капелюшку сливового кольору і з білим пером відскочив наче ошпарений, горщик гепнувся об бруківку перед ним, розколюючись на шматки.

— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пером. — Не вір пліткам! Я був тобі вірним, хай мене розірве, якщо це неправда!

— Лайдаче! Сучий сине! Приблудо! — проверещала пухкенька блондинка і щезла всередині дому, безсумнівно для пошуків наступних снарядів.

— Гей, Любистку! — крикнув відьмак, тягнучи на поле бою кобилу — та форкала й пручалася. — Як ся маєш? Що діється?

— Нормально, — сказав трубадур, шкірячи зуби. — Як завжди. Привіт, Ґеральте. Що ти тут поробляєш? Холера, бережися!

Олов’яний кубок свиснув у повітрі і з брязкотом відбився від бруківки. Любисток підняв його, оглянув, кинув у канаву.

— Забирай це лахміття! — заверещала світловолоса, а оборки на її пухкеньких грудях звабливо захвилювалися. — І геть з моїх очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, віршомазе!

— Це не моє, — здивувався Любисток, піднімаючи із землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Ніколи в житті не мав таких штанів.

— Геть! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти у ліжку? Ніякий! Ніякий, чуєш? Чуєте, людоньки?

Наступний горщик свиснув, фуркочучи сухим бадиллям, що з нього росло. Любисток ледь зумів ухилитися. За горщиком, крутячись, полетів униз мідний казан, місткістю, щонайменше, на два з половиною галона.

Натовп роззяв, що тримався поза зоною обстрілу, вибухнув сміхом. Дехто плескав у долоні й підступно підзужував блондинку до подвигів.

— Вона не має удома арбалету? — занепокоївся відьмак.

— Не виключено, — сказав поет, задираючи голову в бік балкону. — Удома в неї страшезна барахолка. Бачив ті штани?

— То, може, краще ходімо звідси? Повернешся, коли вона заспокоїться.

— Та дідько там, — скривився Любисток. — Я не повернуся у дім, звідки в мене кидають наклепи й мідні казани. Вважаю той нетривалий зв’язок розірваним. Почекаємо тільки, нехай викине мою… О, матінко, ні! Веспулю! Моя лютня!

Кинувся, простягаючи руки, спіткнувся, упав, підхопивши інструмент в останню мить, над самою бруківкою. Лютня озвалася до нього співучим стогоном.

— Уф-ф, — зітхнув бард, піднімаючись із бруківки. — Упіймав. Добре, Ґеральте, тепер уже ми можемо йти. Щоправда, там у неї ще мій плащ з коміром із куниці, але хай уже буде моя втрата. Плащем, наскільки я її знаю, кидатися не стане.

— Ти брехливе стерво! — зарепетувала блондинка й плюнула з балкона. — Волоцюга! Фазан надутий!

— За що вона тебе так? Чимось ти провинився, Любистку?

— Та таке, — здвигнув плечима трубадур. — Вимагає моногамії, щоб як дві половинки, а сама кидає у людину чужими штанами. Чув, що про мене кричала? Боги, я також знаю таких, хто краще відмовляє, ніж вона дає, але ж не кричу про це на вулицях. Ідемо звідси.

— Куди ти пропонуєш?

— А як вважаєш? До храму Вічного Вогню? Ідемо, заскочимо у «Вістря Списа». Мушу заспокоїти нерви.

Відьмак, не протестуючи, потягнув кобилу за Любистком, який рішуче крокував до тісного провулку. Трубадур підкрутив, ідучи, кілочки лютні, для проби бринькнув на струнах, узяв глибокий, вібруючий акорд.

Він урвався, весело помахав рукою двом молодицям, які проходили повз нього із кошиками, повними овочів. Молодиці захихотіли.

— Що тебе привело у Новіград, Ґеральте?

— Закупи. Упряж, трохи екіпіровки. І нова куртка. — Відьмак погладив на собі шелестку шкіру із запахом обнови. — Як тобі моя нова куртка, Любистку?

— Не стежиш за модою, — скривився бард, стріпуючи куряче пір’ячко з рукава свого лискучого волошкового каптана із пишними рукавами й коміром-жабо. — Ах, тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі й колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!

— Може, перейдемо дихати на сусідню вулицю? — запропонував Ґеральт, дивлячись на голодранця, який, присівши навпочіпки й вибалушивши очі, випорожнявся у бічному провулку.

— Твій одвічний сарказм трохи дратує. — Любисток знову скривився. — Новіград, скажу тобі, це столиця світу. Майже тридцять тисяч жителів, Ґеральте, не беручи до уваги приїжджих, ти собі таке уявляєш? Муровані будинки, бруківка на головних вулицях, морський порт, склади, чотири водні млини, бійні, тартаки, велика мануфактура, що виробляє чижми, а також які тільки можна цехи й ремесла. Монетний двір, вісім банків і дев’ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж дихання спирає. І розваги — ешафот, шибениця із люком[27], тридцять п’ять корчівен, театр, звіринець, базар і дванадцять будинків розпусти. І храми, не пам’ятаю скільки. Багато. Ну, і ці жінки, Ґеральте, умиті, вдягнені й пахучі, ці атласи, оксамити й шовки, цей китовий вус і стрічечки… Ох, Ґеральте, вірші самі на вуста просяться!

— Нова балада?

— Ага. Назву її «Зима». Але ще вона не готова, не можу скінчити, через Веспулю я увесь на нервах, і рими мені не добираються. Ага, Ґеральте, забув запитати, як там із Йеннефер?

— Ніяк.

— Розумію.

— Хріна там ти розумієш. Ну, де та корчма, далеко ще?

— За рогом. О, ми вже на місці. Бачиш вивіску?

— Бачу.

— Вітаю і ґречно вклоняюся! — Любисток вишкірив зуби до панянки, яка замітала східці. — Хтось уже казав мосьпанні, яка вона чарівна?

Панянка почервоніла й міцніше стиснула мітлу в долонях. Ґеральту на мить здалося, що прикладе вона трубадура держаком. Помилявся.

Панянка мило посміхнулася і затріпотіла віями. Любисток, як завжди, не звернув на те жодної уваги.

— Вітаю і поздоровляю! Добридень! — загримів він, заходячи в корчму й різко проводячи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Любисток, найславетніший поет у цьому краї, відвідав твій неохайний трактир, хазяїне! Бо має охоту напитися тут пива! Ти оцінив честь, яку я тобі зробив, вирвигроше?

— Оцінив, — похмуро сказав корчмар, висовуючись із-за завіси. — Радий я вас бачити, пане співаче. Бачу, що й насправді слово ваше — не дим. Бо ж обіцяли прийти зразу зрання і заплатити за вчорашні витівки. А я, подумати тільки, вважав, що, як завжди, брешете. Стидаюся, слово честі.

— Зовсім не треба тобі соромитися, добрий чоловіче, — сказав безтурботно трубадур. — Бо я ж грошей не маю. Згодом про те погомонимо.

— Ні, — прохолодно сказав корчмар. — Ми про це погомонимо зараз. Кредит скінчився, вельможний пане поете. Двічі ніхто мене не обдурить.

Любисток повісив лютню на гак, що стирчав зі стіни, усівся за стіл, зняв капелюшок і замислено розгладив прип’яте до нього перо білої чаплі.

— Маєш гроші, Ґеральте? — запитав із надією в голосі.

— Не маю. Усе, що мав, пішло на куртку.

— Погано, погано, — зітхнув Любисток. — Холера, ані живої душі, нікого, хто міг би проставитися. Господарю, а чого в тебе так порожньо сьогодні?

— Зарано для завсідників. А челядники каменярські, ті, що ремонтують храм, уже були й повернулися на будівництво, забравши майстра.

— І нікого, нікогісінько?

— Нікого, крім вельможного купця Бібервельдта, який снідає у великому алькові.

— Дейнті тут? — утішився Любисток. — Відразу треба було сказати. Ходімо до алькова, Ґеральте. Знаєш Дейнті Бібервельдта, половинчика?

— Ні.

— Не важливо. Впізнаєш. Ого! — закричав трубадур, прямуючи до бокової кімнати. — Відчуваю із заходу подих і запах цибуляного супу, що радує мої ніздрі. Ку-ку! Це ми! Несподіванка!

Біля центрального столу в алькові, під стовпом, декорованим гірляндами часнику й пучками трав, сидів пухкенький кучерявий половинчик у фісташково-зеленій жилетці. У правій руці він тримав дерев’яну ложку, лівою притримував глиняну миску. Побачивши Любистка й Ґеральта, половинчик завмер, роззявивши рота, а його великі горіхові очі розширилися від страху.

— Привіт, Дейнті, — сказав Любисток, весело махаючи капелюшком.

Половинчик усе ще не змінив пози й не закрив рота. Рука в нього, як зауважив Ґеральт, злегка тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося, наче маятник.

— П-п-п-при… п-п-привіт, Любистку, — вичавив він і голосно ковтнув слину.

— У тебе гикавка? Хочеш, я тебе налякаю? Бережися: на в’їзді бачили твою дружину! Зараз вона тут буде! Гарденія Бібервельдт власною персоною! Ха-ха-ха!

— Ото ти дурнуватий, Любистку, — сказав із відразою половинчик. Любисток знову розсміявся перлисто, одночасно взявши пару складних акордів на струнах лютні.

— Ну, бо міна в тебе надзвичайно дурнувата, а вибалушився ти на нас, наче в нас роги й хвости повиростали. А може, ти відьмака перелякався? Що? Може, вважаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може….

— Досить, — не витримав Ґеральт, підходячи до столу. — Вибач, приятелю. Любисток пережив досить важку особисту трагедію, ще йому воно не минуло. Намагається він дотепом замаскувати смуток, пригнічення і сором.

— Мовчіть. — Половинчик нарешті висьорбав уміст ложки. — Сам здогадаюся. Веспуля[28] нарешті вигнала тебе втришия? Га, Любистку?

— Я не спілкуюся на делікатні теми із особами, які самі жеруть і п’ють, а приятелів змушують стояти, — сказав трубадур, після чого, не чекаючи, усівся.

Половинчик зачерпнув ложку супу й облизав нитки сиру, що з неї звисали.

— Що правда — то правда, — сказав він похмуро. — Тож — запрошую. Сідайте, і чим хата багата. Бажаєте цибуляного супчику?

— Зазвичай я не їм так рано, — задер ніса Любисток. — Але нехай уже, з’їм. От тільки не на порожній шлунок. Гей, господарю! Пива, якщо твоя ласка! І швиденько!

Дівчина з приголомшливо товстою косою, що сягала сідниць, принесла кубки й миски із супом. Ґеральт, придивившись до її округлого, вкритого пушком личка, вирішив, що вона мала б гарні вуста, якби пам’ятала, що їх треба закривати.

— Лісова дріада! — гукнув Любисток, хапаючи дівчину за руку й цілуючи в долоню. — Сильфіда! Фея! Божеська істота із очима, наче василькові озера! Квітнеш, наче ранок, а форма вуст твоїх, відкритих збуджувально…

— Дайте йому пива, швидко, — простогнав Дейнті. — Бо буде нещастя.

— Не буду, не буду, — запевнив бард. — Правда, Ґеральте? Важко знайти більш спокійних людей, аніж ми обидва. Я, пане купче, поет і музика, а музика пом’якшує звичаї. А присутній тут відьмак грізний виключно для потвор. Представляю тобі: це Ґеральт із Рівії, жах для стриґ, вовкулаків й усілякого паскудства. Ти чув про Ґеральта, Дейнті?

— Чув. — Половинчик підозріло глипнув на відьмака. — Що ж ви… Що ж поробляєте у Новіграді, пане Ґеральте? Чи тут з’явилися якісь страшезні монстри? Ви є… гм-гм… найняті?

— Ні, — посміхнувся відьмак. — Я тут заради розваги.

— О, — сказав Дейнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли на півліктя над підлогою. — Це добре…

— Що добре? — Любисток висьорбав ложку супу й відпив з кухля. — Може, ти маєш намір підтримати нас, Бібервельдте? У розвагах, зрозуміло? Тоді все чудово складається. Тут, під «Вістрям спису», ми маємо намір лише похмелитися. А потім плануємо заскочити до «Пассіфлори», це дуже дорогий і хороший будинок розпусти, де ми можемо отримати собі півельфійку, а, хтозна, може, й ельфійку чистої крові. Утім, ми потребуємо спонсора.

— Кого?

— Того, хто платитиме.

— Так я і думав, — буркнув Дейнті. — Прикро мені. По-перше, я домовився про ділову зустріч. По-друге, мені бракує коштів для підтримки таких розваг. По-третє, до «Пассіфлори» пускають виключно людей.

— А ми хто, сичі? Ах, зрозумів. Туди не пускають половинчиків. Це правда. Ти маєш рацію, Дейнті. Тут — Новіград. Столиця світу.

— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьмака й дивно кривлячи губи. — То я вже піду. Я домовився…

Двері алькову із гуркотом розкрилися, і всередину увірвався…

Дейнті Бібервельдт.

— Боги! — скрикнув Любисток.

Половинчик, який стояв у дверях, не відрізнявся від половинчика, який сидів за столом, якщо не брати до уваги того факту, що той, за столом, був чистим. А той, у дверях, брудний, розпатланий і пом’ятий.

— Упіймав я тебе, сучий хвосте! — гарикнув брудний половинник, кидаючись до столу. — Злодій!

Його чистий близнюк скочив, зваливши стілець і скидаючи посуд. Ґеральт відреагував рефлекторно й блискавично — схопив з лави меча в піхвах і шмагнув Бібервельдта через карк важким ременем. Половинник упав на підлогу, перекинувся, пірнув під ноги Любистку й рачки погнав до виходу, а руки й ноги його раптом видовжилися, наче лапи павука. Побачивши це, брудний Дейнті Бібервельдт вилаявся, завив і відскочив, із гуркотом ударившись спиною об дерев’яне перекриття. Ґеральт відкинув піхви меча й копняком відкинув з дороги стілець, кидаючись у погоню. Чистий Дейнті Бібервельдт уже нічим, окрім кольору жилетки, не нагадував Дейнті Бібервельдта він перескочив поріг, наче коник, увірвався до загальної зали, зіткнувшись із панянкою з напіввідкритим ротом. Побачивши його довгі лапи й розтягнену, карикатурну фізіономію, панянка розчахнула вуста на всю шир і пронизливо заверещала. Ґеральт, скориставшись із того, що створіння втратило темп, зіткнувшись із дівчиною, наздогнав його на середині кімнати й повалив на підлогу вмілим копняком у коліно.

— Ані руш, братику, — просичав крізь стиснуті зуби, прикладаючи потворі вістря меча до потилиці.

— Що тут діється? — закричав корчмар, підбігаючи із держаком від лопати у кулаці. — Що тут таке? Стражо! Дечко, лети по стражу!

— Ні-і-і-і! — завило створіння, втискаючись у підлогу й сильніше деформуючись. — Милосердя, ні-і-і!

— Жодної стражі! — вторував йому брудний половинчик, випадаючи з алькову. — Хапай дівчину, Любистку!

Трубадур схопив верескливу Дечку й, не зважаючи на поспіх, старанно вибирав місця для хапання. Дечка запищала й присіла на підлозі біля його ніг.

— Спокійно, господарю, — видихнув Дейнті Бібервельдт. — Це справа особиста, не станемо викликати стражу. Відшкодую всі збитки.

— Немає ніяких збитків, — тверезо сказав корчмар, розглядаючись.

— Але будуть, — проскреготів товстий половинчик. — Бо зараз я його відлупцюю. Та ще й як. Лупцюватиму його жорстоко, довго й від душі, а тоді він тут усе порозбиває.

Розпластана на підлозі довголапа й розтягнена карикатура на Дейнті Бібервельдта жалісно захлипала.

— Аж ніяк, — холодно сказав корчмар, примружуючи очі й злегка підіймаючи держак лопати. — Лупцюйте собі його на вулиці або на подвір’ї, пане половинчику. Не тут. А я кличу стражу. Я мушу, головою ручаюся. Бо це ж… це ж потвора якась!

— Пане господарю, — спокійно сказав Ґеральт, не зменшуючи натиску леза на потилицю дива. — Зберігайте спокій. Ніхто нічого не порозбиває й не буде нищити. Ситуація під контролем. Я відьмак, а потвору, як бачте, тримаю в кулаці. А оскільки воно й насправді схоже на особисту справу, то ми з’ясуємо її спокійно в алькові. Пусти дівчину, Любистку, і йди сюди. У торбі я маю срібний ланцюг. Вийми його і зв’яжи передні лапи цього мосьпана, у ліктях, за спиною. Не рухайся, братчику.

Створіння тихенько заскиглило.

— Добре, Ґеральте, — сказав Любисток. — Я його зв’язав. Ходімо до алькову. А ви, господарю, що стоїте? Я пиво замовляв. А якщо я замовляю пиво, то ви маєте подавати його безперервно, поки не крикну: «Води».

Ґеральт штовхнув зв’язане створіння до алькова й грубо всадовив його під стовпом. Дейнті Бібервельдт також усівся, глянув з огидою.

— Жахливо, як ото воно виглядає, — сказав. — Справжня купа дріжджового тіста. Глянь на його ніс, Любистку, він же відпаде зараз, псямать. А вуха в нього — наче в тещі моєї перед похованням. Бр-р-р!

— Чекай, чекай, — пробурчав Любисток. — Ти — Бібервельдт? Ну, так, безсумнівно. Але те, що сидить під стовпом, мить тому було тобою. Якщо я не помиляюся. Ґеральте! Всі очі звернені до тебе. Ти — відьмак. Що тут, до дідька, робиться? Що воно є?

— Мімік.

— Сам ти мімік, — горловим голосом сказало створіння, трясучи носом. — Я ніякий не мімік, просто допплер, а звуся я Теллічо Люннґревінк Леторт. Скорочено — Пенсток. Приятелі кажуть на мене Дуду.

— Зараз я тобі дам Дуду, сучий ти сине! — заверещав Дейнті, замахуючись на нього кулаком. — Де мої коні? Крадій!

— Панове, — нагадав корчмар, заходячи зі жбанком і набором кухлів. — Ви обіцяли, що буде спокійно.

— Ох, пиво, — зітхнув половинчик. — Але ж я зажохся, холера. І зголоднів!

— Я б також напився, — булькітливо заявив Теллічо Люннґревінк Леторт. Але на нього уваги не звернули.

— Що воно таке? — запитав корчмар, роздивляючись створіння, яке, побачивши пиво, висунуло довгого язицюру з-за обвислих тістоподібних губ. — Що воно таке, панове?

— Мімік, — повторив відьмак, не звертаючи уваги на гримасу потвори. — Зрештою, він має більше назв. Змінник, подвійняк, векслінг, бідак. Або допплер, як він назвав себе сам.

— Векслінг! — вигукнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй корчмі? Треба швиденько стражу викликати! І жерців! Головою клянуся…

— Тихо, тихо, — хекнув Дейнті Бібервельдт, поспішно виїдаючи супчик Любистка із чудом уцілілої миски. — Встигнемо ще викликати, кого треба. Але згодом. Цей от лайдак мене обікрав, я не маю наміру віддавати його тутешньому закону до того, як отримаю свою власність. Знаю я вас, новіградців, і ваших суддів. Отримав би я, може, одну десяту, не більше.

— Милосердя, — несамовито застогнав допплер. — Не віддавайте мене людям! Чи ви знаєте, що вони роблять із такими, як я?

— Ясно, що знаємо, — кивнув корчмар. — Над спійманим допплером жерці проведуть екзорцизми. А потім прив’яжуть його до стовпа й обкладуть товстим шаром глини, змішаної з тирсою, і запечуть на вогні, доки глина не затвердіє на цеглу. Принаймні так робили раніше, коли ці потвори траплялися частіше.

— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Дейнті, відсовуючи порожню миску. — Але, може, це й справедлива кара за бандитизм і злодійство. Ну, кажи, лайдаку, де мої коні? Швидко, бо протягну тобі отой твій ніс межи ноги й застромлю в сраку. Де коні мої, питаю?

— Про… продав, — затинаючись сказав Теллічо Люннґревінк Леторт, і обвислі вуха його раптом скрутилися у кульки, що нагадували мініатюрні качанчики цвітної капусти.

— Продав! Ви чули? — аж спінився половинчик. — Продав моїх коней!

— Зрозуміло, — сказав Любисток. — У нього ж був час. Він тут уже три дні. Три дні тебе… чито пак його… бачать тут. Холера, Дейнті, чи це значить…

— Напевно, що значить! — заревів купець, тупочучи волохатими ногами. — Він пограбував мене в дорозі, за день їзди до міста! Приїхав сюди як я, розумієте? І продав моїх коней! Я його вб’ю! Задушу цими ось руками!

— Розкажіть нам, як так трапилося, пане Бібервельдте.

— Ґеральт із Рівії, якщо я не помиляюся? Відьмак?

Ґеральт підтвердив кивком.

— Чудово складається, — сказав половинчик. — Я — Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, фермер, коняр, купець. Називай мене Дейнті, Ґеральте.

— Розповідай, Дейнті.

— Ага… тож було так. Я і мої конюхи вели коней на продаж, на ярмарок до Диявольського броду. За день дороги до міста встали ми на останній постій. Заночували, перед тим приговоривши барильце паленки. Серед ночі я прокидаюся, чую — мало пухир у мене не розірветься, тож я зійшов з воза, і — дай, думаю, гляну за нагоди, що там поробляють коники на луці. Виходжу, туман, як зараза, раптом дивлюся — іде хтось. Хто тут? — питаю.

Він — нічого. Підхожу ближче й бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Думаю: а от не треба було пити паленки, отрути проклятої. А той тут… бо це він був — як гепне мене по лобі! Я аж зірки побачив і п’ятами накрився. Ранком очунявся у якомусь холерному чагарнику, ґуля на лобі з огірок, довкола — ані живої душі, і від нашого обозу — ані сліду. Блукав я там цілий день, тоді, нарешті, шлях знайшов, два дні йшов, корінці жер та гриби сирі. А він… отой засратий Дудулічо, чи як там його, тимчасом поїхав у Новіград як я та продав моїх коней! Я його зараз… А тих моїх конюхів випорю, по сто різок їм пропишу по голій жопі, сліпакам клятим! Щоби власного принципала не розпізнати, щоби так з мене посміятися! Дурні, голови капустяні, пиворізи…

— Не злися на них, Дейнті, — сказав Ґеральт. — Вони й шансу не мали. Мімік копіює так докладно, що його неможливо від оригіналу відрізнити, чи то від жертви, яку він обере. Ти що, ніколи про міміків не чув?

— Чув, чув. Але вважав, що то вигадки.

— То не вигадки. Допплеру досить придивитися до жертви, щоби блискавично й безпомилково адаптуватися до потрібної структури матерії. Звертаю увагу, що це не ілюзія, а повна, точна зміна. До найменших дрібниць. Яким чином міміки це роблять — невідомо. Чародії підозрюють, що діє той самий складник крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це щось зовсім інше або в тисячі разів сильніше. Урешті-решт, вовкулак має лише дві — найбільше три — подоби, а допплер може змінюватися на все, що захоче, аби лише більш-менш збігалася маса тіла.

— Маса тіла?

— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Як і на мишу.

— Розумію. А ланцюг, яким ти його зв’язав, — навіщо?

— Срібло. Для лікантропа — вбивче, для міміка, як бачиш, виключно стримує зміни. Тому він тут сидить у власній подобі.

Допплер затиснув розклеєні вуста й лупнув на відьмака злим поглядом мутних очей, які вже втратили горіховий колір райдужок половинчика й стали жовтими.

— І добре, що сидить, наглючий сучий син, — проревів Дейнті. — Подумати тільки, він навіть зупинився тут, у «Вістрі», де я сам звик на постій ставати! Уже собі придумав, що він — це я!

Любисток похитав головою.

— Дейнті, — сказав. — Він був тобою. Я з ним тут три дні зустрічався. Він виглядав, як ти, й говорив, як ти. Він думав, як ти. А коли прийшов час платити, був скупий, як ти. А може, й іще скупішим.

— Оцим останнім я не переймаюся, — сказав половинчик, — бо, може, отримаю частину своїх грошей. Гидую до нього торкатися. Відбери в нього капшук, Любистку, і перевір, що там усередині. Має там бути чимало, якщо той конокрад і справді продав моїх коників.

— Скільки ти мав коней, Дейнті?

— Дванадцять.

— Якщо рахувати за світовими цінами, — сказав трубадур, заглядаючи в капшук, — того, що тут є, вистачить, може, на одного, якщо трапиться старий та з болячками. Якщо ж — за новіградськими цінами, то досить цього на двох чи трьох кіз.

Купець нічого не сказав, але виглядав так, наче збирався розплакатися. Теллічо Люннґревінк Леторт низько опустив носа, а нижню губу — ще нижче, після чого тихенько забулькав.

— Одним словом, — зітхнув нарешті половинчик, — пограбувало мене й розорило створіння, існування якого я вважав байками. Те, що зветься — не пощастило.

— Ані додати, ані відняти, — сказав відьмак, оглядаючи зіщуленого на табуреті допплера. — Я також був переконаний, що усіх міміків перебили вже давним-давно. Раніше, як я чув, багато з них жило в тутешніх лісах і на плоскогір’ї. Але їх здібності до мімікрії дуже непокоїли перших поселенців — і на них почали полювати. Досить результативно. Скоро вибили майже усіх.

— І це щастя, — сказав корчмар. — Тьфу-тьфу, Вічним Вогнем клянуся, краще вже дракона чи диявола, які завжди є драконом чи дияволом — і відомо, чого від них чекати. Але вовкулацтво, оті переміни й відміни, це огидна, демонічна процедура, обман і зрадницький підступ, людям на шкоду й згубу цими паскудами видуманий! Скажу вам, покличемо стражу — й у вогонь ту мерзоту!

— Ґеральте? — зацікавився Любисток. — Я був би радий почути думку спеціаліста. І справді ці міміки такі грізні й агресивні?

— Їхні можливості копіювання, — сказав відьмак, — це властивість скоріше для захисту, а не для агресії. Я не чув…

— Зараза, — урвав гнівно Дейнті, стукаючи кулаком об стіл. — Якщо биття когось по лобі й пограбування не є агресією, то я не знаю, що нею взагалі є. Припиніть мудрувати. Справа проста: на мене напали й пограбували, й не тільки набуту важкою працею маєтність, але й — власну подобу. Я бажаю сатисфакції й не заспокоюся…

— Стражу, стражу треба викликати, — сказав корчмар. — І жерців треба викликати! І спалити цього монстра, цього нелюда!

— Припиніть, господарю. — Половинчик підвів голову. — Щось ви мені набридли з цією вашою стражою. Звертаю вашу увагу, що вам отой нелюд нічого не зробив — тільки мені. А взагалі-то я й сам — нелюд.

— Що ви, пане Бібервельдте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, а де він. Ви ж — людина без малого, а це — монстр. Дивуюся я, пане відьмаче, що ви так спокійно сидите. Навіщо ви, вибачаюся, існуєте? Ваша ж то справа — вбивати потвор, чи як?

— Потвор, — відказав холодно Ґеральт. — Але не представників розумних рас.

— Ну, пане, — сказав корчмар. — Отут ви трохи перебрали.

— Точно, — втрутився Любисток. — Перегнув ти палку, Ґеральте, із цією розумною расою. Ти тільки глянь на нього.

Теллічо Люннґревінк Леторт і справді не нагадував у цю мить представника мислячої раси. Нагадував він лялечку, зліплену з грязюки й борошна, яка дивилася на відьмака благальним поглядом каламутних жовтих очей. Як і шморгання, що його видавав носом, який вже майже діставав до столу, не пасувало представнику розумної раси.

— Досить цієї балаканини! — гукнув раптом Дейнті Бібервельдт. — Нема про що дискутувати! Одне, що важливе, — це мої коні й моя втрата! Чуєш, маслюк холерний? Кому ти продав моїх коників? Що ти зробив із грошима? Кажи зараз же, бо я тебе скопаю, стовчу й шкіру обдеру!

Дечка, відчиняючи двері, встромила до алькова лляну голівку.

— Гості в корчмі, батьку, — прошепотіла. — Мулярі з будівництва й інші. Я їх обслугую, але ви так голосно не кричіть, бо ті починають на альков поглядати.

— В ім’я Вічного Вогню! — перелякався корчмар, дивлячись на розталого допплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, буде лихо! Якщо ми не кличемо стражу, то… пане відьмаче! Якщо це справді векслінг, то скажіть йому, нехай перекинеться у когось пристойного, щоб не помітили його. Поки що.

— І справді, — сказав Дейнті. — Нехай він на щось перекинеться, Ґеральте.

— На кого? — забулькотів раптом допплер. — Я можу набути подоби, до якої докладно придивлюся. Тож у кого з вас я повинен перекинутися?

— Не в мене, — швиденько сказав корчмар.

— І не в мене, — відкараскався Любисток. — Зрештою, це аж ніяк не був би камуфляж. Усі мене знають, тож два Любистки за одним столом викликали б більшу сенсацію, аніж цей отут, у власній подобі.

— Зі мною було б так само, — посміхнувся Ґеральт. — Залишаєшся ти, Дейнті. І воно на краще. Не ображайся, але ти сам знаєш, що люди майже не відрізняють одного половинчика від іншого.

Купець довго не роздумував.

— Добре, — сказав. — Хай так. Зніми з нього ланцюги, відьмаче. Ну, давай, змінюйся на мене, розумна расо.

Допплер, щойно зняли ланцюга, розтер тістоподібні лапи, помацав ніс і витріщив баньки на половинчика. Обвисла шкіра обличчя стягнулася і набула кольорів. Ніс скоротився і втягнувся із глухим цмоканням, на лисому черепі виросло кучеряве волосся. Дейнті вибалушив очі, корчмар роззявив рота в німому здивуванні, Любисток зітхнув і застогнав.

Останнім, що змінилося, був колір очей. Дейнті Бібервельдт Другий відкашлявся, потягнувся через стіл, схопив кухоль Дейнті Бібервельдта Першого й жадібно присмоктався до нього.

— Бути не може, бути не може, — тихо сказав Любисток. — Тільки гляньте, як скопіював. Не відрізнити. Все-всеньке. Цього разу навіть пухирі від комарів і плями на штанях… Саме так, на штанях! Ґеральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це ж справжня вовна, це ніяка не ілюзія! Неймовірно! Як він це робить?

— Того ніхто не знає, — пробурмотів відьмак. — Як і сам він. Я говорив, що він має абсолютну здібність довільної зміни структури матерії, але ця здібність органічна, інстинктивна…

— Але штани… З чого він зробив штани? І жилетку?

— Це його власна, адаптована шкіра. Не думаю, щоб він захотів позбутися отих штанів. Зрештою, тоді вони одразу втратили ознаки вовни…

— Шкода, — показав кмітливість Дейнті. — Бо я вже задумувався, чи не наказати йому змінити цеберко матерії на цеберко золота.

Допплер, тепер точна копія половинчика, усівся зручніше й широко усміхнувся, видно, радіючи факту, що він став центром уваги. Сидів у ідентичній позі, як і Дейнті, й мав такі само волохаті стопи.

— А ти чимало знаєш про допплерів, Ґеральте, — сказав він, після чого потягнув з кухля, заплямкав і ригнув. — Воістину чимало.

— Боги, голос і манери теж Бібервельдта, — сказав Любисток. — Немає у когось червоного шовку? Треба його позначити, зараза, а то біда буде.

— Чого ти, Любистку, — обурився Дейнті Бібервельдт Перший. — Ти ж мене з ним не переплутаєш? На перший…

— …погляд видно різницю, — закінчив Дейнті Бібервельдт Другий і знову радісно ригнув. — Справді, щоб переплутати, треба бути дурнішим за кобилячу жопу.

— А я не казав? — прошепотів здивовано Любисток. — Думає і балакає наче Бібервельдт. Не відрізнити…

— Перебільшення, — надув губи половинчик. — Велике перебільшення.

— Ні, — заперечив Ґеральт. — Це не перебільшення. Віриш ти чи ні, але він зараз — це ти, Дейнті. Невідомим способом допплер точно копіює також і психіку жертви.

— Пси чого?

— Ну, властивості розуму, характер, відчуття, думки. Душу. Що підтверджувало б те, із чим не погодяться більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — також матерія.

— Блюзнірство… — просолів корчмар.

— І дурня, — твердо сказав Дейнті Бібервельдт. — Не розповідай казочок, відьмаче. Властивості розуму, нічого собі. Скопіювати чийсь ніс і штани — це одне, але розум — це тобі не в кий перднути. Зараз я тобі це доведу. Якби отой вошивий допплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де немає на них збуту, а поїхав би до Диявольського броду, на кінський торг, де ціни — аукційні, хто вище дасть. Там не втратиш…

— Саме втратиш. — Допплер спародіював ображене личко половинчика й пирхнув у характерній для того манері. — По-перше, ціна на аукціоні на Диявольському броді йде вниз, бо купці змовляються, як торгуватися. А до того ж треба заплатити комісійні аукціонерам.

— Не вчи мене торгівлі, засранцю, — обурився Бібервельдт. — Я на Диявольському броді взяв би дев’яносто, або ж і сто за штуку. А ти скільки отримав від новіградських спритняків?

— Сто тридцять, — сказав допплер.

— Брешеш, падлюка.

— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Дейнті, й там знайшов заморського торгівця міхами. Кушніри не використовують волів, коли формують каравани, бо воли — повільні. Міхи — легкі, але цінні, тож треба подорожувати швидко. У Новіграді збуту коней немає, тож і коней немає. Я мав єдині доступні, тож продиктував ціну. Це просто…

— Не вчи мене, сказав! — крикнув Дейнті, червоніючи. — Ну, добре, ти заробив. А де гроші?

— Вклав у справу, — гордо сказав Теллічо, наслідуючи типове для половинчика чесання густої чуприни пальцями. — Гроші, пане Дейнті, мусять обертатися, а справи — крутитися.

— Бережися, щоб я тобі голову не скрутив! Кажи, що ти зробив із виручкою за коней?

— Я ж сказав. Товарів накупив.

— Яких? Що ти купив, виродку?

— Ко… кошеніль, — заїкнувся було допплер, а потім швиденько перерахував. — П’ятсот корців кошенілі, шістдесят два центнери мімозової кори, п’ятдесят п’ять гарнців рожевої олії, двадцять три барильця риб’ячого жиру, шістсот глиняних мисок і вісімдесят фунтів бджолиного воску. Риб’ячий жир, до речі, я купив задешево, бо був він трохи згірклий. Ага, мало не забув. Купив я ще сто ліктів бавовняної мотузки.

Запала довга, дуже довга мовчанка.

— Згірклий риб’ячий жир, — нарешті сказав Дейнті, дуже повільно вимовляючи слова. — Бавовняна мотузка. Рожева олія. Я хіба сплю. Так, це кошмар. У Новіграді можна купити все, будь-які цінні чи ужиткові речі, а цей осьо кретин віддає мої гроші за якесь гівно. Під моєю подобою. Мені кінець, пропали мої грошенята, пропала моя купецька репутація. Ні, з мене досить. Позич мені меча, Ґеральте. Зарубаю його на місці.

Двері алькову, заскрипівши, відчинилися.

— Купець Бібервельдт! — просоліла особа, яка увійшла, — у пурпуровій тозі, що висіла на худій постаті, наче на палиці. На голові мала оксамитову шапочку у формі перевернутого нічного горщика. — Чи є тут купець Бібервельдт?

— Так, — одночасно проказали обидва половинники.

Наступної миті один з Дайнті Бібервельдтів вихлюпнув уміст кухля в обличчя відьмака, вміло вибив стільчик з-під Любистка і стрибнув під столом у бік дверей, поваливши по дорозі особу в смішній шапочці.

— Пожежа! Рятуйтеся! — завив він, увірвавшись до загальної кімнати. — Убивають! Горить!

Ґеральт, обтрушуючись від піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельдтів, що також нісся до дверей, послизнувся на соломі й упав йому під ноги. Обоє вони звалилися на порозі. Любисток, вигрібаючись із-під столу, огидно лаявся.

— Напа-а-ад! — заверещала з підлоги худа особа, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Напа-а-а-ад!!! Банди-и-и-ити!

Ґеральт перекотився через половинника, увірвався до зали й побачив, як допплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, але твердому мурі людей, які загородили йому шлях. Одного, замурзаного глиною, від якого смерділо пивом, йому вдалося відкинути, але інші упіймали його залізним утиском міцних рук. Він люто шарпнувся, пролунав сухий тріск порваних ниток і роздертої шкіри, і під правою пахвою зробилося вільно. Відьмак вилаявся, переставши вириватися.

— Упіймали його! — заверещав муляр. — Упіймали розбійника! Що робити, пане майстре?

— Вапно! — завив майстер, підіймаючи голову зі столу й поводячи навколо порожніми очима.

— Стра-а-ажа! — гарчав пурпуровий, вилазячи навкарачки з алькову. — Напад на урядника! Стража! Підеш за те на шибеницю, злодію!

— Ми впіймали! — крикнули мулярі. — Впіймали його, пане!

— Це не той! — завила особа у тозі. — Хапати лиходія! Наздогнати його!

— Кого?

— Бібервельдта, половинчика! Наздогнати його! До ями!

— Чекай, чекай, — сказав Дейнті, вивалюючись із алькову. — Що це ви, пане Шванн? Не бруднили б ви моє прізвище. І не вчиняли б тривоги без потреби!

Шванн замовк, із подивом дивлячись на половинчика. З алькова з'явився Любисток, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Мулярі, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Ґеральта. Відьмак, хоча й дуже злий, обмежився соковитим плювком на підлогу.

— Купцю Бібервельдте! — просолів Шванн, мружачи короткозорі очі. — Що це значить? Напасти на міського урядника — це може вам дорого… Хто то був? Той половинчик, що втік?

— Кузен, — швидко сказав Дейнті. — Мій далекий кузен.

— Так-так, — швидко підтримав його Любисток, почуваючись у своїй стихії. — Далекий кузен Бібервельдта. Відомий як Дурко-Бібервельдт. Біла ворона в родині. Ще дитиною він упав у криницю. Суху. І, от нещастя, цеберко гепнулося йому просто на голову. Зазвичай він спокійний, от тільки вигляд пурпуру його розлючує. Але немає чого переживати, бо заспокоїться, побачивши руді волосинки на дамському лоні. Тому він і побіг у «Пассіфлору». Кажу вам, пане Шванне…

— Досить, Любистку, — сказав відьмак. — Заткнися, до лиха.

Шванн поправив на собі тогу, обтрусив її від соломи й випростався, надаючи обличчю гордовитого виразу.

— Та-ак, — сказав. — Дивіться уважніше за родичами, купцю Бібервельдте, бо ж ви самі знаєте, відповідальність — на вас. Якби я подав скаргу… Але часу немає. Я тут, Бібервельдте, у справах служби. Ім’ям міської влади прошу вас сплатити податок.

— Га?

— Податок, — повторив урядник і закопилив губи в гримасі, яку, напевне, він підгледів у когось куди більш значущого. — Що ж то ви? Від кузена підхопили? Якщо залогоджуєте свої справи, то треба платити податки. Або ж — іти до темниці.

— Мені?! — гарикнув Дейнті. — Які справи? Та я самі втрати маю, курва мать! Я…

— Бережися, Бібервельдте, — шикнув відьмак, а Любисток крадькома копнув половинника у волохату литку. Половинник кахикнув.

— Ясна річ, — сказав, із зусиллям викликаючи посмішку на пухкеньке личко. — Ясна річ, пане Шванне. Як залогоджують справи, то треба платити податки. Добрі діла — добрі податки. І навпаки, я вважаю.

— Не мені оцінювати ваші справи, пане купцю. — Урядник зробив кислу міну, усівся за стіл, із глибоких закамарків тоги видобув рахівницю і сувій пергаментів, які розклав на столі, протерши його спочатку рукавом. — Мені — аби рахувати та гроші приймати. Та-ак… Тож підрахуємо… Це буде… хм-м-м… маємо два, один в умі… Та-ак… Тисяча п’ятсот п’ятдесят три крони й двадцять копперів.

З горла Дейнті Бібервельдта вирвався глухий хрип. Мулярі забурчали з подиву. Корчмар впустив миску. Любисток зітхнув.

— Ну, то до побачення, хлопці, — сказав половинник гірко. — Якщо хтось про мене питатиме, то я у темниці.

II

— До завтра, до полудня! — стогнав Дейнті. — Але ж сучий син, той Шванн, щоб його покрутило, огидного дідугана, міг мені й більше часу дати. Більше ніж півтори тисячі крон, звідки я витрушу до завтра таку купу грошей? Мені кінець, розорили мене, загину в буцегарні! Не сидімо тут, холера, кажу вам, хапаємо того мерзотника допплера! Ми маємо його впіймати!

Утрьох вони сиділи на мармуровому личкуванні басейну недіючого фонтану, що займав середину невеличкого майдану серед величних, але геть позбавлених смаку купецьких будинків. Вода в басейні була зеленою і страшенно брудною, золоті рибки, що плавали між сміттям, важко працювали зябрами й роззявленими ротами раз у раз хапали повітря з поверхні. Любисток і половинчик жували оладки, які трубадур хвильку тому потягнув із прилавка, який вони проминули.

— На твоєму місці, — сказав бард, — я б відмовився від переслідування і почав надивлятися когось, хто позичив би тобі грошей. Що тобі воно дасть, якщо схопиш допплера? Може, ти вважаєш, що Шванн сприйме його як еквівалент?

— Дурню говориш, Любистку. Коли схоплю допплера, відберу в нього мої гроші.

— Які гроші? Те, що він мав у саквах, пішло на відшкодування збитків і на хабар для Шванна. Більше в нього не було.

— Любистку, — скривився половинчик. — На поезії ти, може, і знаєшся, але у справах торговельних ти, вибач, справжнісінький дурбецел. Ти чув, скільки податків нарахував мені Шванн? А з чого платяться податки? Га? З чого?

— З усього, — заявив поет. — Я навіть зі співів сплачую. І до дупи вони мали мої пояснення, що співаю я через внутрішню потребу.

— Дурень, я ж казав. Податки в торгівлі сплачуються з прибутку. З прибутку, Любистку! Розумієш? Той лобур допплер видав себе за мене й уліз у якісь справи, напевно шахрайські. І заробив на них! Мав прибуток! А мені тепер доведеться сплатити податок, а ще до того — покривати борги того лахмітника, якщо він борги наробив! А якщо я не заплачу, то піду до ями, затаврують мене привселюдно залізом, зашлють до копалень! Зараза!

— Ха! — весело сказав Любисток. — Тож виходу в тебе немає, Дейнті. Маєш ти потайки втікати з міста. Знаєш, що? У мене є ідея. Обернемо тебе овечою шкірою[29]. Перейдеш браму, кричачи: «Я овечка, бе-е, бе-е». Ніхто тебе не впізнає.

— Любистку, — похмуро сказав половинчик. — Заткнися, бо я тебе копну. Ґеральте?

— Що, Дейнті?

— Допоможеш мені схопити допплера?

— Послухай, — сказав відьмак, досі безрезультатно намагаючись зашити розірваний рукав куртки. — Тут Новіград. Тридцять тисяч жителів, людей, Гномів, напівельфів, половинчиків і гномів, і, напевне, вдвічі стільки ж приїжджих. Як ти хочеш знайти когось у такому натовпі народу?

Дейнті проковтнув млинець, облизав пальці.

— А магія, Ґеральте? Ті ваші відьмацькі чари, про які стільки розповідають?

— Допплера можна викрити магічно тільки у власній його подобі, а у власній він по вулицях не ходить. А навіть якби магія не придалася, бо навколо є повно слабких, чародійських сигналів. Щодругий дім має магічний замок на дверях, а три чверті людей носять амулети, найрізноманітніші, проти злодіїв, вошей, отруєного їдла, не перерахуєш.

Любисток провів пальцями по грифу лютні, бринькнув по струнах.

— Повернеться весна, запахне теплий дощ! — заспівав. — Ні, погано. Повернеться весна, і сонце… Ні, псякрев. Не йде мені. Аж ніяк…

— Припини скиглити, — буркнув половинчик. — Ти дієш мені на нерви.

Любисток кинув золотим рибкам рештки оладка і плюнув у басейн.

— Дивіться, — сказав. — Золоті рибки. Кажуть, такі рибки виконують бажання.

— Ці — червоні, — зауважив Дейнті.

— Та що там, це ж дроб’язги. Холера, нас троє, а вони виконують три бажання. Виходить по одному на кожного. Що, Дейнті? Ти не бажав би, щоб рибка заплатила за тебе податок?

— Авжеж. А ще — щоб щось упало з неба й гепнуло допплера по лобі. І ще…

— Стій, стій. Ми також маємо бажання. Я хотів би, аби рибка підказала мені закінчення балади. А ти, Ґеральте?

— Відчепися, Любистку.

— Не псуй забави, відьмаче. Скажи, чого б ти собі бажав?

Відьмак встав.

— Бажав би я собі, — буркнув, — щоб те, що нас намагаються оточити, виявилося непорозумінням.

Із завулка навпроти фонтана з’явилися четверо одягнених у чорне осіб у круглих шкіряних шапочках, повільно йдучи в бік басейну. Дейнті вилаявся, озирнувшись.

З вулички за їх спиною вийшло ще четверо. Ці не підходили ближче, стали, заблокувавши провулок. У руках тримали дивні на вигляд сувої — немов шматки згорнутих мотузок. Відьмак роззирнувся, ворухнув плечима, поправляючи перевішений через спину меч. Любисток застогнав.

З-за спини чорних осіб вийшов невисокий чоловік у білому каптані й у короткому сірому плащі. Золотий ланцюг на його шиї поблискував у ритмі кроків, сяючи золотими відблисками.

— Шапелл[30]… — прошипів Любисток. — Це Шапелл…

Чорні люди за їхніми спинами повільно рушили в бік фонтана. Відьмак потягнувся за мечем.

— Ні, Ґеральте, — прошепотів Любисток, присуваючись до нього. — Заради богів, не витягай зброю. Це ж храмова сторожа. Якщо будемо опиратися, із Новіграда живими не вийдемо. Не торкайся меча.

Чоловік у білому каптані йшов швидким кроком у їх бік. Чорні йшли за ним, на ходу оточуючи басейн, займаючи стратегічні, точно дібрані позиції. Ґеральт пильно спостерігав за ними, трохи згорбившись. Дивні сувої, що вони тримали в руках, не були, як він спочатку думав, звичайними батогами. То були ламії.

Чоловік у білому каптані наблизився.

— Ґеральте, — прошепотів бард. — Заради усіх богів, зберігай спокій…

— Я не дам до себе торкнутися, — буркнув відьмак. — Не дам торкнутися, ким би вони не були. Зважай, Любистку… Як почнеться, біжи, скільки сили в ногах. Я їх займу… на якийсь час…

Любисток не відповів. Закинувши лютню за спину, він глибоко вклонився чоловіку в білому каптані, багато гаптованому золотими та срібними нитками в дрібний мозаїчний візерунок.

— Шановний Шапелле…

Чоловік, якого називали Шапеллем, зупинився, придивився до них. Очі його, як зауважив Ґеральт, були паскудно холодні й мали колір сталі. Чоло він мав бліде, хворобливо спітніле, на щоках — червоні нерівні плями рум’янцю.

— Пан Дейнті Бібервельдт, купець, — сказав він. — Талановитий пан Любисток. І Ґеральт із Рівії, представник такого рідкісного відьмацького фаху. Зустріч старих знайомих? У нас, у Новіграді?

Ніхто не відповів.

— Я вважаю дуже нещасливим той факт, — почав Шапелл, — що на вас надійшов донос.

Любисток злегка зблід, а половинчик зацокотів зубами. Відьмак не дивився на Шапелла. Не зводив очей зі зброї чорних людей у шкіряних шапках, що оточували фонтан. У більшості відомих Ґеральтові країн виготовляти та мати при собі колючу ламію, звану також майгенським батогом, було суворо заборонено. Новіград винятком не був. Ґеральт бачив людей, яких ударили ламією по обличчю. Облич тих було не забути.

— Власник корчми «Вістря Списа», — продовжував Шапелл, — мав наглість звинуватити мосьпанство в змові із демоном, потворою, якого він зве змінником чи векслінгом.

Ніхто не відповів. Шапелл сплів руки на грудях і глянув на них холодним поглядом.

— Я відчув себе зобов’язаним попередити вас про той донос. Інформую також, що названий корчмар був мною замкнений у льосі. Є підозра, що він мовив маячню, перебуваючи під впливом пива чи горілки. Отож, чого тільки люди не придумають. Бо, по-перше, векслингів немає. Це вигадка забобонних кметів.

Ніхто не прокоментував.

— По-друге, який же векслінг насмілився б наблизитися до відьмака, — посміхнувся Шапелл, — і не був убитим? Правда?

Тож звинувачення корчмаря було б сміховинне, якби не певна суттєва деталь.

Шапелл кивнув, зробивши ефектну паузу. Відьмак почув, як Дейнті потроху випускає повітря, що втягнув у груди на глибокому вдихові.

— Так, певна суттєва деталь, — повторив Шапелл. — А саме — ми маємо тут справу з єрессю та святотатським блюзнірством. Бо ж відомо: жоден, абсолютно жоден векслінг, як і будь-яка інша потвора, не міг би навіть наблизитися до мурів Новіграда, бо тут у дев’ятнадцяти храмах палає Вічний Вогонь, чия свята сила охороняє місто. Хто твердить, що бачив векслінга у «Вістрі Спису», звідки каменем докинути до головного олтаря Вічного Вогню, той є блюзнірським єретиком і твердження своє має відкликати. А якщо він відкликати його не схоче, то ми йому допоможемо у міру сил та засобів, яких, повірте мені, я маю у ямі під рукою. Тож, бачте, нема чим вам перейматися.

Вираз облич Любистка й половинчика свідчив, що обидва вони дотримуються протилежної точки зору.

— Абсолютно немає чого непокоїтися, — повторив Шапелл. — Панове можуть покинути Новіград без перешкод. Я не стану вас затримувати. Утім, мушу наполягати, аби мосьпанство не розповідало про гідні жалю вигадки корчмаря і не коментувало голосно тієї пригоди. Висловлювання, що ставлять під сумнів божеську силу Вічного Вогню, незалежно від інтенцій, ми, скромні слуги храму, мали б трактувати як єресь — із усіма наслідками, що з того випливають. Власні релігійні переконання мосьпанства, які б вони не були і які я шаную, значення не мають. Вірте собі, у що забажаєте. Я — толерантний, поки хтось шанує Вічний Вогонь і не блюзнірствує проти нього. А якщо стане блюзнірствувати, то накажу я його спалити — і по всьому. Усі в Новіграді є рівними перед законом. І закон тут один для усіх — кожен, хто блюзнірствує проти Вічного Вогню, йде на вогнище, а маєток його конфіскується. Але досить про те. Повторюю, можете без перешкод переступити брами Новіграда. Краще за все…

Шапелл посміхнувся злегка, закусив щоку в хитрій гримасі, повів поглядом по майдану. Нечисленні перехожі, які бачили те, що тут трапилося, прискорювали кроки, швидко відвертали голови.

— …краще за все, — закінчив Шапелл, — якщо зробите це одразу. Негайно. Звичайно, стосовно шановного купця Бібервельдта це «негайно» означає «негайно після вирішення податкових справ». Дякую панству за приділений мені час.

Дейнті, відвернувшись, німо ворухнув вустами. Відьмак не мав сумнівів, що отим безголосим словом було «сучий сину». Любисток опустив голову, дурнувато посміхаючись.

— Пане відьмаче, — сказав раптом Шапелл. — Якщо ваша ласка, пару слів наодинці.

Ґеральт наблизився, Шапелл простягнув руку. «Якщо він торкнеться мого ліктя, я його вдарю, — подумав відьмак. — Вдарю його, хоч би там що».

Шапелл не торкнувся ліктя Ґеральта.

— Пане відьмаче, — сказав він тихо, повертаючись до інших спиною. — Мені відомо, що деякі міста, на противагу до Новіграда, позбавлені божої опіки Вічного Вогню. Тож уявімо собі, що створіння, схоже на векслінга, бігає по одному з таких міст. Цікаво мені, за скільки б ви тоді взялися за те, щоби того векслінга впіймати живцем?

— Я не наймаюся полювати на потвор у людних місцях, — стенув плечима відьмак. — Тоді може постраждати хтось сторонній.

— Аж настільки вам є діло до долі сторонніх?

— Аж настільки. Бо це, згідно з правилами, накладає на мене відповідальність за їхню долю. І загрожує наслідками.

— Розумію. А не була б турбота про ближніх обернено пропорційною до розміру платні?

— Не була б.

— Твій тон, відьмаче, недуже мені подобається. Але хай йому, я розумію, що ти маєш тим тоном сказати. Хочеш сказати, що не бажаєш робити те… про що я міг би тебе просити, причому розмір платні значення не має. А вид оплати?

— Не розумію.

— Не думаю.

— Усе ж.

— Чисто теоретично, — сказав Шапелл тихо, спокійно, без злості чи погроз у голосі, — було б можливим, що платнею за твою послугу була б гарантія, що ти й твої приятелі виїдете живі з… з теоретичного міста. Що тоді?

— На це питання, — паскудно посміхнувся відьмак, — неможливо відповісти теоретично. Ситуацію, про яку ви мовите, шановний Шапелле, належало б випробувати на практиці. Мені цього зовсім не хочеться, але якщо буде треба… Якщо не буде іншого виходу… Я — готовий це перевірити.

— Ха, може, ти й правий, — спокійно відповів Шапелл. — Забагато теоретизуємо. Що ж до практики, то я бачу, що співпраці не буде. Може, воно й добре? У будь-якому разі, сподіваюся, що це не стане причиною для конфлікту між нами.

— І я, — сказав Ґеральт, — сподіваюся.

— Тож нехай палає у нас ця надія, Ґеральте із Рівії. Чи знаєш ти, чим є Вічний Вогонь? Незгасимий пломінь, символ виживання, шлях, указаний з пітьми, обіцянка прогресу, кращого майбутнього? Вічний Вогонь, Ґеральте, це надія. Для усіх, для усіх без винятку. Бо якщо є щось спільне… Для тебе, для мене… для інших… саме це і є надія. Пам’ятай про це. Був радий із тобою познайомитися, відьмаче.

Ґеральт поштиво й мовчки вклонився. Шапелл із хвильку дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через майданчик, не озираючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи чіткий стрій.

— О, мамунечко моя, — заквилив Любисток, озираючись полохливо на них. — Ото нам пощастило. Якщо це кінець. Якщо нас тепер не захапають…

— Заспокойся, — сказав відьмак, — і припини стогнати. Адже нічого не трапилося.

— Знаєш, хто то був, Ґеральте?

— Ні.

— То був Шапелл, намісник зі справ безпеки. Таємна служба Новіграда підпорядковується Церкві. Шапелл — не жрець, але це сірий кардинал ієрарха, наймогугніша і найнебезпечніша людина в місті. Усі, навіть Рада й цехи, трусять перед ним штанами, бо це першорядний лайдак, Ґеральте, п’яний від влади, наче павук від мушиної крові. Хоча стиха, але в місті подейкують, на що він спроможний. Люди, які зникають без сліду. Фальшиві звинувачення. Тортури, таємні вбивства, терор, шантаж і звичайний грабіж. Примус, шахрайство й афери. Боги, в добрячу історію ти нас уплутав, Бібервельдте.

— Заспокойся, Любистку, — пхикнув Дейнті. — От саме тобі — є чого боятися. Ніхто трубадура й пальцем не зачепить. З невідомих мені причин ви недоторканні.

— Недоторканний поет, — стогнав Любисток, досі блідий, — у Новіграді також може потрапити під віз, смертельно отруїтися рибою або випадково втопитися у рову. Шапелл — спеціаліст з таких випадків. Те, що він взагалі із нами розмовляв, я вважаю неймовірним. Одне можу сказати напевне: без причини він того не зробив би. Щось готує. От побачите, ось-ось у щось нас вплутає і тоді — закують нас і поволочуть на тортури іменем закону. Так воно тут і робиться!

— У тому, що він говорить, — сказав половинчик до Ґеральта, — є багато правди. Ми маємо бути обережними. Як того лотра Шапелла ще земля носить. Роками говорять про нього, що кров йому в голову б’є, і всі чекають, коли він околіє…

— Замовкни, Бібервельдте, — засичав боязко трубадур, озираючись. — Бо раптом хтось почує. Дивіться, як усі на нас зиркають. Гайда звідси, кажу вам. І раджу серйозно сприйняти те, що сказав нам Шапелл про допплера. Я, наприклад, у житті своєму жодного допплера не бачив і, якщо буде треба, — заприсягну про те перед Вічним Вогнем.

— Гляньте, — сказав половинчик. — Хтось біжить до нас.

— Тікаймо! — завив Любисток.

— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Дейнті й причесав чуприну пальцями. — Я його знаю. То — Ондатр, тутешній купець, скарбій цеху. Вели ми разом справи. Гей, гляньте, яка в нього морда! Наче в штани наклав. Гей, Ондатре, мене шукаєш?

— Клянуся Вічним Вогнем, — просапав Ондатр, зсуваючи на потилицю лисячу шапку й утираючи чоло рукавом. — Я був упевнений, що тебе до барбакану поволочуть. Воістину чудо. Дивуюся…

— Мило з твого боку, — урвав половинчик іронічно, — що дивуєшся. Порадуй нас більше, сказавши, чому саме.

— Дурня не вдавай, Бібервельдте, — нахмурився Ондатр. — Все місто вже знає, яку ти справу провернув із кошеніллю. Усі вже про те балакають, так воно, видко, й до ієрарха дійшло, й до Шапелла, як ти спритно, як ти хитро виграв на тому, що сталося у Повіссі.

— Про що ти плетеш, Ондатре?

— О, боги, припини вже, Дейнті, хвостом, наче лисиця, крутити. Купив ти кошеніль? Задарма, по п’ять двадцять за корець? Купив. Скориставшись поганим попитом, заплатив аналізованим векселем, ані гроша готівки не виклав. І що? За один день продав увесь вантаж за вчетверо вищу ціну, до того ж — за готівку. Може, ти матимеш нахабство твердити, що то випадковість, що то щасливий випадок? Що купуючи кошеніль, ти нічого не знав про переворот у Повіссі?

— Ти про що? Про що ти говориш?

— Переворот у Повіссі! — гарикнув Ондатр. — І та, як її там, ну… Леворуція! Короля Рида повалено, нині править там клан Тиссенідів! Двір, шляхта й військо Рида носили синє, тож тамошні купували тканину тільки індиго. А барви Тиссенідів — це багряний, тож індиго здешевіло, а кошеніль пішла вгору, й тоді наверх виплило, що це ти, Бібервельдт, тримаєш лапу на єдиному доступному зараз вантажі! Ха!

Дейнті мовчав, насупившись.

— Хитро, Бібервельдте, нема мови, — продовжував Ондатр. — І нікому ані слова, навіть приятелям. Якби щось ти мені сказав, може, ми б усі заробили, навіть факторію можна було б спільну створити. Але ти захотів сам, тишком-нишком. Твоя воля, але й на мене тепер не розраховуй. Вічним Вогнем клянуся, що правдою є те, що кожен половинчик — самолюбиве дрантя і гівно собаче. Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на вексель не давав, а тобі? Аж бігом. Бо ж ви єдина банда, ви, нелюдські, проклятущі половинчики й Гноми. Хай вас холера!

Ондатр сплюнув, розвернувся на п’ятах і відійшов. Дейнті, замислений, чухав голову, аж чуприна тріщала.

— Щось мені здається, хлопці, — сказав. — Я вже знаю, що нам треба зробити. Йдемо до банку. Якщо хтось і може в усьому тому розібратися, то тим хтосем, власне, і є мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.

III

— Інакше я уявляв собі банк, — прошепотів Любисток, розглядаючи приміщення. — Де вони тримають тут гроші, Ґеральте?

— Грець його знає, — відповів тихо відьмак, закриваючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?

— Гівно там. Я роздивився. Тут немає підвалу.

— Тоді, напевне, на горищі.

— Прошу до кабінету, панове, — сказав Вімме Вівальді.

Молоді люди й Гноми невизначеного віку, які сиділи за довгими столами, були зайняті, вкриваючи аркуші пергаменту рядами циферок та літерок. Усі без винятку горбилися і мали трохи висолоплені язики. Робота, як оцінив відьмак, була диявольськи монотонною, але, здавалося, поглинала присутніх повністю. У кутку, на низькому табуреті, сидів дідусь, схожий на жебрака, який гострив пера. Робив то нешвидко.

Банкір старанно причинив двері кабінету, пригладив довгу, білу, виплекану бороду, тут і там поплямовану чорнилами, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледь сходився на чималому череві.

— Знаєте, пане Любистку, — сказав він, сідаючи за величезний, червоного дерева стіл, завалений пергаментами. — Я вас уявляв собі зовсім інакше. Але знаю ваші пісеньки, знаю, чув. Про королеву Банду, яка втопилася у річці Дуппі, бо ніхто її не хотів[31]. Про зимородка, що пірнув у відхоже місце…

— Це не моє. — Любисток аж почервонів від люті. — Я ніколи не писав чогось подібного!

— А. Тоді вибачаюся.

— Може б, ми перейшли до справи? — втрутився Дейнті. — Час підганяє, а ви про дурню. Я з серйозними проблемами, Вімме.

— Я цього боявся, — покивав Гном. — Якщо пам’ятаєш, я застерігав тебе, Бібервельдте. Говорив тобі три дні тому: не вкладай гроші в той згірклий риб’ячий жир. Що з того, що дешевий, номінальна ціна не важлива, важливим є ступінь зиску після перепродажу. Так само й та рожева олія, і той віск, і ті глиняні миски. Що тобі в голову стрелило, Дейнті, щоби купувати те гівно, та ще й — за живі гроші, замість того аби розумно платити акредитивом чи векселем[32]? Говорив я тобі, кошти складування у Новіграді диявольськи високі, за два тижні вони тричі перевищать вартість того товару. А ти…

— Ну, — тихенько простогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?

— А ти на те, що ніяких проблем, що продаси все протягом двадцяти чотирьох годин. І тепер приходиш і заявляєш, що ти в скруті, при цьому усміхаючись дурнувато й жалісно. Не йде, вірно? А витрати ростуть, га? От, зле, зле. Як я маю тебе з того витягти, Дейнті? Якби ти хоча б застрахував той хлам, я б одразу послав когось із канцеляристів, щоби той тихцем підпалив склад. Ні, любчику, єдине, що можна зробити, — це підійти до справи філософськи чи сказати собі: «Та срав я на те». Це — торгівля, раз отримуєш, раз втрачаєш. Та й що то за гроші, той жир, віск та олія. Сміху варте. Ми говоримо про більш серйозні справи. Скажи мені, чи маю я вже продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п’яти й п’яти шостих.

— Га?

— Ти глухий? — зморщився банкір. — Остання пропозиція — це рівно п’ять і п’ять шостих. Ти повернувся, маю сподівання, щоби погодитися? Семи ти все одно не отримаєш, Дейнті.

— Повернувся?

Вівальді погладив бороду й вискубав з неї крихти пирога.

— Ти був тут десь із годину тому, — сказав він спокійно, — із дорученням, аби тримати до семи. Семикратне перевищення при ціні, якути заплатив, то дві корони сорок п’ять копперів за фунт. Це забагато, Дейнті, навіть для винятково придатного ринку. Дубильні вже повинні домовитися і стануть солідарно тримати ціну. Я голову даю…

Двері відчинилися, і в кабінет упало щось у зеленій фетровій шапці й хутрі з плямистих кроликів, перепоясане конопляною мотузкою.

— Купець Сулімір дає дві крони п’ятнадцять! — проскавчало.

— Шість й одна шоста, — швиденько вирахував Вівальді. — Що робити, Дейнті?

— Продавати! — крикнув половинчик. — Шестикратне перевищення, а ти ще задумуєшся, холера?

До кабінету впало друге щось, у жовтій шапці опанчі, що нагадувала старий мішок. Як і перше щось, друге мало близько двох ліктів зросту.

— Купець Бібервельдт передав — не продавати нижче семи! — проверещало, витерло ніс рукавом і вибігло.

— Ага, — сказав ґном після довгої хвилі тиші. — Один Бібервельдт наказує продавати, другий Бібервельдт наказує чекати. Цікава ситуація. Що робимо, Дейнті? Ти відразу поясниш чи почекаємо, коли якийсь третій Бібервельдт накаже вантажити кору на галери та везти до Країни Псоглавців? Га?

— Що воно таке? — видавив із себе Любисток, вказуючи на те щось у зеленій шапці, яке все ще стояло у дверях. — Що воно, до холери, таке?

— Молодий гном, — сказав Ґеральт.

— Безсумнівно, — підтвердив сухо Вівальді. — Це аж ніяк не старий троль. Зрештою, не важливо, що воно. Ну, Дейнті, я слухаю.

— Вімме, — сказав половинник. — Я тебе дуже прошу. Не став запитань. Сталося дещо страшне. Просто сприйми, що я, Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, поштивий купець, поняття не маю, що тут діється. Розкажи мені все, з подробицями. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.

— Цікаво, — сказав ґном. — Але за комісійні, які я беру, мушу виконувати бажання принципала, якими б вони не були. Тож слухай. Увірвався ти сюди три дні тому, важко дихаючи, дав мені на депозит тисячу крон і забажав аваль[33] на вексель, на дві тисячи п’ятсот двадцять, на пред’явника. Я дав тобі той аваль.

— Без гарантій?

— Без. Люблю я тебе, Дейнті.

— Кажи далі, Вімме.

— На другий день зранку ти, зі стуком і грюком, увірвався сюди знову, бажаючи, щоби я відкрив акредитив на банк у Визімі. На чималу суму в три тисячі п’ятсот крон. Бенефіціантом, наскільки пам’ятаю, мав бути якийсь Тер Лукокян, інакше — Трюфель. Ну, то я і відкрив такий акредитив.

— Без гарантій, — сказав половинчик із надією у голосі.

— Мої симпатії до тебе, Бібервельдте, — затхнув банкір, — закінчуються десь близько трьох тисяч крон. Цього разу я взяв від тебе письмове зобов'язання, що в разі невиплати — млин мій.

— Який млин?

— Млин твого тестя, Арно Гардботтома, у Гречаній луці.

— Я додому не повернуся, — заявив Дейнті понуро, але рішуче. — Наймуся на якийсь корабель і стану піратом.

Вімме Вівальді почухав вухо й глянув на нього з підозрою.

— Е-е-е, — сказав. — Ти вже давно розплатився і роздер те зобов’язання. Ти все виплатив. Не дивно, з твоїми-то прибутками…

— Прибутками?

— А, вірно, я ж забув, — пробурмотів ґном. — Я ж мав нічому не дивуватися. Ти круто піднявся на кошенілі, Бібервельдте. Бо, бач, у Повіссі дійшло до перевороту…

— Це я вже знаю, — урвав половинчик. — Індиго здешевшало, а кошеніль подорожчала. А я заробив. Це правда, Вімме?

— Правда. Маєш у мене на депозиті шість тисяч триста сорок шість крон і вісімдесят копперів. Нетто, після вирахування моїх комісійних і податку.

— Ти заплатив за мене податок?

— А як інакше? — здивувався Вівальді. — Адже годину тому ти був тут і наказав сплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуші. Щось близько півтори тисяч, бо був урахований, зрозуміло, і продаж коней.

Двері відчинилися з гуркотом, і до кабінету увірвалося щось у брудній шапці.

— Дві крони тридцять! — заверещало. — Купець Газельквіст!

— Не продавати! — крикнув Дейнті. — Чекаємо кращої ціни! Гайда, обидва назад на біржу!

Обидва гноми підхопили кинуті їм Гномом мідяки й зникли.

— Та-ак… На чому я там зупинився? — задумався Вівальді, граючись величезним, дивно огранованим кристалом аметисту, що використовувався для притискання паперу. — Ага, на кошенілі, купленій за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, потрібен був тобі для закупівлі великого вантажу мімозової кори. Купив ти її багацько, але досить дешево, по тридцять п’ять копперів за фунт, у занґвебарського фактора, отого Трюфеля чи Сморчка. Галера увійшла до порту вчора. Й тоді все почалося.

— Уявляю собі, — простогнав Дейнті.

— Для чого комусь потрібна кора мімози? — не витримав Любисток.

— Ні для чого, — похмуро буркнув половинчик. — На жаль.

— Кора мімози, пане поете, — пояснив ґном, — це дубильна речовина, що застосовується для дублення шкір.

— Якщо хтось був би настільки дурнуватим, — втрутився Дейнті, — аби купувати кору мімози з-за моря, якщо в Темерії можна купити за безцінь дубову.

— Отут, власне, й закопано вампіра, — сказав Вівальді. — Бо в Темерії друїди саме проголосили, що коли зараз же не припиниться нищення дубів, то нашлють вони на країну пошесть із сарани й щурів. Друїдів підтримали дріади, а тамтий король має слабкість до дріад. Коротко: відучора настало повне ембарго на темерійську кору, тому мімоза йде угору. Ти мав добру інформацію, Дейнті.

З канцелярії пролунав тупіт, після чого до кабінету вдерлося задихане щось у зеленій шапці.

— Вельможний купець Сулімір… — видихнув гном, — наказав повторити, що купець Бібервельдт, половинчик, є дикою і щетинистою свинею, спекулянтом і вижмигрошем і що він, Сулімір, бажає Бібервельдту, аби той запаршивів. Дає дві крони сорок п’ять, і це останнє слово.

— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, йди й підтверди. Рахуй, Вімме.

Вівальді сягнув під сувої пергаменту й видобув ґномську рахівницю, справжню цяцьку. На відміну від рахівниць, якими користувалися люди, ґномські рахівниці мали форму ажурної пірамідки. Утім, рахівницю Вівальді було зроблено з золотих дротів, якими пересували огранені та відшліфовані, припасовані одне до одного брилки рубінів, смарагдів, оніксів і чорних агатів. Ґном швидкими, вправними рухами товстого пальчиська хвильку пересував коштовне каміння: вгору, вниз, у боки.

— Це буде… гм-м, гм-м… Мінус кошти й моя комісія… Мінус податок… Та-ак. П’ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві крони й двадцять п’ять копперів. Непогано.

— Якщо я добре рахую, — повільно промовив Дейнті Бібервельдт, — то разом із нетто я повинен мати у тебе…

— Точнісінько двадцять одну тисячу дев’ятсот шістдесят дев’ять крон і п’ять копперів. Непогано.

— Непогано? — закричав Любисток. — Непогано? За стільки можна непогане село купити або малий замок! Я в житті своєму стільки грошви не бачив!

— Як і я, — сказав половинчик. — Але давай без азарту, Любистку. Так воно складається, що тих грошей ще ніхто не бачив і невідомо, чи побачить.

— Гей, Бібервельдте, — обурився ґном. — Звідки такі похмурі думки? Сулімір заплатить готівкою чи векселем, а векселі в Суліміра — надійні. Про що йдеться? Ти боїшся втратити на смердючому риб’ячому жирі й воску? З такими прибутками ти жартуючи покриєш втрати…

— Не в тому річ.

— А тоді в чому?

Дайнті кашлянув, опустив кучеряву голову.

— Вімме, — сказав, дивлячись у підлогу. — Шапелл за нами приглядає.

Банкір присвиснув.

— Кепсько, — процідив. — А втім, цього треба було очікувати. Бач, Бібервельдте, інформація, якою ти користуєшся при транзакціях, має значення не тільки торговельне, але й політичне. Про те, що коїться у Повіссі й у Темерії, не знав ніхто, у тому числі й Шапелл, а Шапелл любить дізнаватися про все першим. Тож тепер він, сам розумієш, ламає голову над тим, звідки ти знаєш. І я думаю, що він уже здогадався. Бо і я здогадався.

— Цікаво.

Вівальді обвів поглядом Любистка й Ґеральта, наморщив кирпатого носа.

— Цікаво? Цікавою є оця твоя спілка, Дейнті, — сказав він. — Трубадур, відьмак і купець. Поздоровляю. Пан Любисток буває тут і там, навіть при королівських дворах, і напевне непогано навчився наставляти вуха. А відьмак? Особиста охорона? Залякувати боржників?

— Поспішні висновки, пане Вівальде, — холодно сказав Ґеральт. — Ми зовсім не в спілці.

— А я, — почервонів Любисток, — ніде не наставляю вуха. Я поет, а не шпигун!

— Різне кажуть, — скривився Гном. — Дуже різне, пане Любистку.

— Брехня! — крикнув трубадур. — Бздури якісь!

— Та добре вже, я вірю, вірю. Тільки не знаю, чи повірить Шапелл. Але хтозна, може, це все й перетреться. Скажу тобі, Бібервельдте, що після останнього нападу апоплексії Шапелл сильно змінився. Може, то страх перед смертю заглянув йому до жопи й змусив замислитися? Словом, це вже не той самий Шапелл. Зробився таким ґречним, розумним, спокійним і… і поштивим, так скажімо.

— Е-е-е-е, — сказав половинчик. — Шапелл — поштивий? Ґречний? Це неможливо.

— Кажу, як є, — відповів Вівальді. — А є — як я кажу. На додачу, зараз храм має на свою голову іншу проблему, ім’я якій — Вічний Вогонь.

— Це як?

— Усюди має горіти Вічний Вогонь, як говориться. Усюди, по всіх околицях, мають ставитися олтарі, тому вогню присвячені. Багацько олтарів. Не питай мене про подробиці, Дейнті, я не дуже орієнтуюся у людських забобонах. Але знаю, що всі жерці, а також і Шапелл, не займаються практично нічим, окрім тих олтарів і того вогню. Ідуть великі приготування. Податки вгору підуть, це вже напевне.

— Ну, — сказав Дейнті. — Марна втіха, але…

Двері кабінету відчинилися знову, й усередину увірвалося знайоме вже відьмакові щось у зеленій шапці й кролячому хутрі.

— Купець Бібервельдт, — заявило воно, — наказує докупити горняток, якщо забракло. Ціна ролі не має.

— Чудово, — посміхнувся половинчик, і та посмішка викликала в думці образ викривленого писку розлюченого лісового кота. — Купимо багацько горняток, воля пана Бібервельдта — наказ для нас. Чого нам іще докупити? Капусти? Дьогтю? Залізних граблів?

— А окрім того, — прохрипіло щось у хутрі, — купець Бібервельдт просить тридцять крон готівкою, бо має дати хабаря, щось з’їсти, напитися пива, а у «Вістрі Спису» якісь троє негідників украли в нього кошель.

— Ах. Троє негідників, — сказав Дейнті протяжно. — Так, це місто, здається, повне негідників. А де ж то, якщо можна запитати, є зараз вельможний купець Бібервельдт?

— А де ж би ще, — сказало щось, шморгнувши носом, — якщо не на Західному Базарі.

— Вімме, — зловісно сказав Дейнті. — Не став запитань, але знайди мені десь тут солідну грубезну палицю. Я вибираюся на Західний Базар, але без палиці не можу піти. Занадто багацько там негідників та злодіїв.

— Палицю, кажеш? Знайдеться. Але, Дейнті, я б хотів одне знати, бо мене воно пригнічує. Я мав не ставити запитань, тож і не питаю, але здогадаюся, а ти підтвердь або запереч, добре?

— Здогадуйся.

— Той згірклий жир, та олія, віск і миски, та холерна мотузка, то була ж тактична хитрість, вірно? Ти ж хотів відвернути увагу конкурентів від кошенілі та мімози? Викликати безладдя на ринку? Так, Дейнті?

Двері різко відчинилися, й у кабінет забігло щось без шапки.

— Турлука передає, що все готове! — заверещало тоненько. — Питає — чи наливати?

— Наливати! — гримав половинчик. — Зараз же наливати!

— Рудою бородою Рундуріна клянуся! — завив Вімме Вівальді, щойно за гномом зачинилися двері. — Я нічого не розумію! Що тут діється? Що наливати? У що наливати?

— Поняття не маю, — визнав Дейнті. — Але справи, Вімме, повинні крутитися.

IV

Важко проштовхуючись крізь натовп, Ґеральт вийшов просто до прилавка, обвішаного мідними каструлями, казанками й пательнями, що червоно виблискували в променях вечірнього сонця. За прилавком стояв рудобородий Гном в оливковому каптурі й важезних чоботах з тюленячої шкіри. На обличчі Гнома вимальовувалося явне знеохочення — говорячи по-простому, виглядав він так, наче за мить збирався заплювати клієнтку, яка гарбалася у товарі. Клієнтка трусила бюстом та золотими кучериками й била в Гнома безперестанним потоком слів, позбавлених ладу й складу.

Клієнткою виявилася ніхто інша, як Веспуля, відома Ґеральтові як метальниця усього, що під руку трапиться. Не чекаючи, аж поки вона його впізнає, він швиденько пірнув у натовп.

Західний Базар пульсував життям, шлях через це збіговисько нагадував продирання крізь кущі глоду. Раз у раз щось чіплялося до рукавів та штанин — чи то діти, які загубилися від мам, коли ті відтягували батьків від наметів із продажем на розлив, чи то філери з кордегардії, чи то потайні продавці шапок-невидимок, афродизіаків і непристойних сцен, вирізьблених у кедровому дереві. Ґеральт перестав посміхатися і лаявся, даючи волю ліктям.

Почув звук лютні й відомий йому перлистий сміх. Звуки лунали з боку казково барвистої ятки, оздобленої написом: «Тута чуди, амулети і принади для риби».

— Чи хтось казав уже пані, яка пані чарівна? — гукав Любисток, сидячи на прилавку й весело махаючи ногами. — Ні? Бути того не може! Це місто сліпців, воістину місто сліпців. Тож далі, добрі люди! Хто хоче послухати баладу про кохання? Хто хоче розчулитися і збагатитися духовно, той нехай кине в капелюх монету. Із чим, із чим ти пхаєшся сюди, засранцю? Мідь тримай для жебраків, не ображай тут міддю артиста. Я тебе, може, й вибачу, але мистецтво — ніколи!

— Любистку, — сказав Ґеральт, підходячи. — Здається, ми розділилися, аби шукати допплера. А ти тут концерти влаштовуєш. І не соромно тобі співати по ярмарках, наче старцівству?

— Соромно? — здивувався бард. — Важливо, що і як співати, а не де співати. Крім того, я голодний, а власник лавки обіцяв мені обід. Що ж до допплера, то шукайте його собі самі. Я не створений для гоните, бійок і самосудів. Я — поет.

— Краще б тобі не привертати уваги, поете. Тут є твоя наречена, можуть бути неприємності.

— Наречена? — Любисток нервово закліпав. — Про кого йдеться? Маю їх кілька.

Веспуля, тримаючи в долоні мідну пательню, продиралася крізь натовп слухачів із напором атакуючого тура. Любисток підхопився з прилавка й кинувся навтьоки, справно перескакуючи корзини з овочами. Веспуля розвернулася у бік відьмака, граючи ніздрями. Ґеральт відсахнувся, відчуваючи спиною твердий опір стіни ятки.

— Ґеральте! — крикнув Дейнті Бібервельдт, вискакуючи з натовпу й відштовхуючи Веспулю. — Швидко, швидко! Я бачив його! Он, отам, втікає!

— Я ще до вас доберуся, розпусники! — крикнула Веспуля, відновлюючи рівновагу. — Я ще порахуюся із усією вашою свинською бандою! Ото компанія! Фазан, обірванець і карлик із волохатими п’ятами! Згадаєте мене!

— Туди, Ґеральте! — гарикнув Дейнті, розштовхуючи на бігу групку жаків[34], зайнятих грою у «три мушельки». — Туди, туди, між вози побіг! Зліва його обходь! Швидко!

Вони кинулися навздогін, і самі переслідувані прокляттями відштовхнутих торговців і покупців. Ґеральт тільки чудом уникнув зіткнення зі шмаркатим дітлахом, що заплутався в нього під ногами. Перескочив через нього, але перекинув дві діжки із оселедцями, за що розлючений рибалка хльоснув його через спину живим вугром, якого саме демонстрував клієнтам.

Вони помітили допплера, який намагався втекти вздовж загорожі для овець.

— З другого боку! — заверещав Дейнті. — 3 другого боку заходь, Ґеральте!

Допплер, наче стріла, понісся уздовж тину, відсвічуючи зеленою жилеткою. Стало зрозуміло, чому він не змінюється ні на кого іншого. Ніхто інший не міг зрівнятися з половинчиком у жвавості. Ніхто. Окрім іншого половинчика. І відьмака.

Ґеральт помітив, як допплер раптово змінює напрямок, збиваючи хмару куряви, як справно ниряє у діру в паркані: той огороджував величезний намет, що працював як бійня і м’ясна лавка. Дейнті також те побачив. Перескочив через жердину і став пробиватися крізь щільне, збите стадо бекаючих баранців. Було видно, що не встигне. Ґеральт повернув і кинувся услід за допплером, між дошками паркану. Відчув раптовий ривок, почув тріск порваної шкіри, і куртка під другою пахвою також стала дуже вільною.

Відьмак зупинився. Вилаявся. Сплюнув. І ще раз вилаявся.

Дейнті побіг до намету за допплером. Зсередини лунали вереск, звуки ударів, лайки й жахливий гуркіт.

Відьмак вилаявся утретє, надзвичайно паскудно, після чого заскреготів зубами, підняв праву руку, склав пальці в Знак Аард, направивши його просто на намет. Намет надувся, наче вітрило, а зсередини пролунало безумне виття, ревіння та мукання волів. Намет обпав.

Допплер, поповзом, виліз із-під полотнища й кинувся у напрямку другого, меншого намету, скоріше за все — льодовика. Ґеральт, не роздумуючи, направив на нього долоню і дзьобнув його по спині Знаком. Допплер звалився на землю, наче блискавкою прибитий, перекинувся, але одразу зірвався на ноги й увірвався до намету. Відьмак наступав йому на п'яти.

У наметі смерділо м’ясом. І було темно.

Теллічо Люннґревінк Леторт стояв там, важко дихаючи, обома руками обіймаючи свинську напівтушу, що звисала з жердини. Другого виходу в наметі не було, а полотнище було солідно й часто прибите до землі.

— Чиста приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно сказав Ґеральт.

Допплер дихав важко й хрипко.

— Залиш мене у спокої, — простогнав він нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьмаче?

— Теллічо, — сказав Ґеральт. — Ти ставиш дурнуваті запитання. Аби стати власником коней і подоби Бібервельдта, ти розбив йому голову й кинув на пустищі. І далі користуєшся його особою і насміхаєшся з неприємностей, які йому тим самим заподіюєш. Грець його знає, що ти ще плануєш, але я стану на заваді тим планам, так чи інакше. Не хочу ані вбивати тебе, ані видавати владі, але з міста ти маєш піти. Я пильнуватиму, аби ти пішов.

— А якщо я не захочу?

— То вивезу тебе на тачці, у мішку.

Допплер раптово розрісся, потім зробився худішим і почав рости, його кучеряве каштанове волосся побіліло й розпрямилося, сягнувши плечей. Зелена жилетка половинчика зблиснула лискуче, стаючи чорною шкірою, на руках і манжетах заблищали в нього срібні заклепки. Пухкеньке рум’яне личко видовжилося і зблідло.

З-за правого плеча висунулося руків’я меча.

— Не підходь, — сказав хрипко другий відьмак і посміхнувся. — Не наближайся, Ґеральте. Я не дозволю до себе торкнутися.

«Але ж і паскудна в мене посмішка, — подумав Ґеральт, тягнучись до меча. — Але ж і паскудний у мене писок. Але ж і паскудно я мружу очі. То такий вигляд я маю? Зараза».

Рука допплера й рука відьмака одночасно торкнулися руків’я, обидва мечі одночасно вискочили з піхов. Обидва відьмаки одночасно виконали два швидкі, м’які кроки — один вперед, другий убік. Обидва одночасно підняли мечі й крутнули ними коротку свистячу «вісімку».

Обидва одночасно знерухоміли, завмерли в позиції.

— Ти не можеш мене перемогти, — проревів допплер. — Бо я — це ти, Ґеральте.

— Ти помиляєшся, Теллічо, — тихо сказав відьмак. — Кинь меч і повертайся до подоби Бібервельдта. Інакше ти пожалкуєш, попереджаю.

— Я — це ти, — повторив допплер. — Не матимеш наді мною переваги. Не можеш ти мене перемогти, бо я — це ти!

— Ти навіть уявлення не маєш, що значить — бути мною, міміку.

Теллічо опустив руку із затиснугим мечем.

— Я — це ти, — повторив він.

— Ні, — заперечив відьмак. — Не я. А знаєш чому? Бо ти — малий, бідний, доброзичливий допплер. Допплер, який усе ж міг убити Бібервельдта, й закопати його тіло в хащах, і здобути таким чином абсолютну безпеку й абсолютну впевненість, що його не буде демасковано, ніколи, ніким, утому числі й дружиною половинчика, славетною Гарденію Бібервельдт. Але ти не вбив його, Теллічо, бо не спроможний на таке. Бо ти малий, бідний, доброзичливий допплер, якого приятелі звуть Дуду. Й на кого б ти не змінився, ти завжди є таким самим. Умієш копіювати лише те, що в нас доброго, бо того, що в нас поганого, — ти не розумієш. Таким, власне, ти і є, допплере.

Теллічо відсахнувся, впираючись спиною у полотнище намету.

— Тому, — продовжував Ґеральт, — ти зараз змінишся на Бібервельдта й ґречно подаси мені лапи, щоб зв’язати. Ти не зумієш мені протидіяти, бо я — це те, скопіювати чого ти не зможеш. Ти знаєш про це дуже добре, Дуду. Бо на мить ти перейняв і мої думки.

Теллічо раптом випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьмака, розмилися і розлилися, біле волосся ворухнулося і почало темніти.

— Ти маєш рацію, Ґеральте, — сказав він нечітко, бо губи його змінювали форму. — Я перейняв твої думки. На короткий час, але того вистачило. Чи знаєш, що я зараз зроблю?

Шкіряна відьмацька куртка стала лискучо-синього кольору. Допплер усміхнувся, поправив сливовий капелюшок з пером білої чаплі, підтягнув пасок лютні, закинутої на плече. Лютні, яка за мить ще була мечем.

— Скажу тобі, що я зроблю, відьмаче, — засміявся він звучним, перлистим сміхом Любистка. — Я піду собі, втиснуся у натовп і тихцем змінюся на будь-кого, хоча б і на жебрака. Бо волів би я бути жебраком у Новіграді, аніж допплером на пустищі. Новіград дещо винен мені, Ґеральте. Ця поява міста зіпсувала середовище, у якому ми могли б жити, жити в наших натуральних подобах. Нас винищили, полюючи на нас, наче на скажених собак. Я — один із небагатьох, хто вижив. Я хочу вижити — і виживу. Раніше, коли переслідували мене взимку вовки, я змінився на вовка й бігав зі зграєю кілька тижнів. І вижив. Зроблю так і тепер, бо не хочу тулитися по урочищах і зимувати в ямах від дерев. Не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, є їдло, можна заробити й тут дуже рідко стріляють навзаєм із луків. Новіград — це зграя вовків. Я долучуся до цієї зграї і виживу. Розумієш?

Ґеральт повільно кивнув.

— Ви дали, — продовжував допплер, кривлячи губи у наглючій посмішці Любистка, — скромну можливість асиміляції — Гномам, половинчикам, навіть ельфам. Чому я маю бути гіршим? Чому мені відмовляють у цьому праві? Що я маю зробити, щоб жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям і довгими ногами? Га? Чим ельфійка краща за мене? Тим, що, бачачи ельфійку, ви перебираєте ногами, а коли бачите мене, вам хочеться блювати? Та можете підтертися таким аргументом. Я і так проживу. Знаю як. Як вовк, я бігав, вив і гризся з іншими через самицю. Як житель Новіграда, буду торгувати, плести кошики з верби, жебрати або красти, як один із вас робитиму те, що звичайно робить один із вас. Хтозна, може, я навіть оженюся?

Відьмак мовчав.

— Тож, як я і сказав, — спокійно продовжував Телліко, — я виходжу. А ти, Ґеральте, не намагатимешся мене затримувати, ти навіть з місця не зійдеш. Бо я, Ґеральте, на мить знав твої думки. І навіть ті, у яких ти не хочеш собі признатися, які ти приховуєш навіть від самого себе. Бо щоб мене зупинити, ти мав би мене вбити. А тебе ж думка про моє холоднокровне вбивство сповнює відрази. Правда?

Відьмак мовчав.

Теллічо знову поправив ремінь лютні, розвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Ґеральт бачив, як кам’яніє його спина й горбляться плечі в очікуванні свисту клинка. Він сунув меча до піхов. Допплер зупинився, озирнувся.

— Бувай, Ґеральте, — сказав він. — Дякую тобі.

— Бувай, Дуду, — відповів відьмак. — Удачі тобі.

Допплер відвернувся і рушив у бік людного базару, жвавим, веселим, розгойданим кроком Любистка. Наче Любисток, різко вимахував він лівою рукою і, наче Любисток, шкірив зуби до дівок, повз яких проходив. Ґеральт поволі рушив за ним. Поволі.

Теллічо, крокуючи, схопив лютню, сповільнивши крок, узяв пару акордів, після чого вміло пробринькав на струнах відому Ґеральтові мелодію. Розвернувшись трохи, заспівав.

Зовсім як Любисток.

— Повтори це Любистку, якщо запам’ятаєш! — крикнув. — І скажи йому, що «Зима» — назва кепська. Ця балада повинна зватися «Вічний Вогонь». Бувай, відьмаче!

— Гей! — почулося раптом. — Фазане!

Теллічо повернувся, вражений. З-за ятки випливла Веспуля, трусячи бюстом, міряючи його зловісним поглядом.

— На дівок зазираєшся, шахраю? — засичала вона, трусячи тілесами все сильніше. — Пісеньки співаєш, лайдаче?

Теллічо зняв капелюха та вклонився, широко усміхаючись характерною Любистковою посмішкою.

— Веспулю, моя дорогенька, — сказав він привітно. — Який же я радий тебе бачити. Вибач мені, моя солодка. Я тобі винен…

— Винен, винен, — урвала Веспуля голосно. — І те, що ти мені винен, зараз заплатиш! Ось тобі!

Велика мідна пательня блиснула на сонці і з глибоким гучним брязкотом гепнула об голову допплера. Теллічо із невимовно дурнуватою гримасою, що застигла на обличчі, похитнувся і впав, розкинувши руки, а фізіономія його раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-ким. Побачивши те, відьмак скочив до нього, на бігу зриваючи з прилавка великий килим. Розстеливши килим на землі, він двома копняками вкотив на нього допплера і швидко, але щільно загорнув його.

Усівшись на пакунку, він витер рукавом чоло. Веспуля, стискаючи пательню, дивилася на нього зловісно, а навколо густішав натовп.

— Він хворий, — сказав відьмак і вимушено посміхнувся. — Це для його добра. Не тисніть, добрі люди, бідаці повітря треба.

— Ви чули? — спокійно, але звучно запитав Шапелл, пропихуючись раптом крізь натовп. — Прошу без збіговиськ! Прошу розійтися! Збіговиська заборонені. Покарання — штраф!

Натовп миттєво розтанув — тільки для того, аби відкрити Любистка, що підходив швидким кроком під звуки лютні. Побачивши його, Веспуля перелякано заверещала, кинула пательню і бігом кинулася через майдан.

— Що з нею стало? — запитав Любисток. — Диявола побачила?

Ґеральт устав з пакунка, який уже почав слабенько ворушитися. Шапелл поволі наблизився. Був він сам, особистої його охорони було не видно.

— Я б не підходив, — тихо сказав Ґеральт. — Якби я був вами, пане Шапелле, то не підходив би.

— Та ти що? — Шапелл стиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.

— Якби я був вами, пане Шапелле, то вдав би, що я нічого не бачив.

— Так, напевне, — сказав Шапелл. — Але ти — не я.

З-за намету біг Дейнті Бібервельдт, задиханий та спітнілий. Побачивши Шапелла, він зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину й удав, що роздивляється дах комори.

Шапелл підійшов до Ґеральта, дуже близько. Відьмак не ворухнувся, звузивши тільки очі. Хвильку вони дивилися один на одного, потім Шапелл схилився над пакунком.

— Дуду, — сказав до тиснених, дивно деформованих чобіт Любистка, що стирчали зі згорнутого килима. — Копіюй Бібервельдта, швидко.

— Це що? — крикнув Дейнті, перестаючи витріщатися на комору. — Це чого?

— Тихіше, — сказав Шапелл. — Ну, Дуду, як ти там?

— Уже, — пролунав із килима приглушений шепіт. — Уже… Осьо…

Тиснені чоботи, що стирчали зі згортка, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.

— Вилазь, Дуду, — сказав Шапелл. — А ти, Дейнті, сиди тихо. Для людей кожен половинчик виглядає однаково. Правда?

Дейнті щось буркнув невиразно. Ґеральт, усе ще мружачись, дивився на Шапелла із підозрою. Намісник же випростався і роззирнувся навколо, й тоді від глядачів, які ще стояли неподалік, лишився тільки стукіт дерев’яних сабо, що стихав удалечині.

Дейнті Бібервельдт Другий виповз і вигребся з пакунка, чхнув, усівся і протер очі й носа. Любисток присів на скрині, що лежала неподалік, бринькнув на лютні з виразом помірної зацікавленості на обличчі.

— Хто це такий, як думаєш, Дейнті? — лагідно запитав Шапелл. — Дуже подібний до тебе, тобі так не здається?

— То мій кузен, — випалив половинчик і вишкірив зуби. — Дуже близька рідня. Дуду Бібервельдт із Гречаної луки, світла голова у справах. Я, власне, вирішив…

— Так, Дейнті?

— Я вирішив вважати його своїм фактором у Новіграді[35]. Що ти на те, кузене?

— Ох, кузене, дякую, — широко посміхнулася дуже близька рідня, гордість клану Бібервельдтів, світла голова у справах.

Шапелл також посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — буркнув Ґеральт. — Про життя у місті? І що ви в цьому місті бачите, Дуду… і ти, Шапелле?

— От пожив би ти на вересовищах, — відбуркнув Шапелл, — поїв би корінців, помокнув та померзнув би — отоді знав би. Нам також хочеться жити, Ґеральте. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув Ґеральт. — Не гірші. Бува навіть, що кращі. Що зі справжнім Шапеллем?

— Удар його спіткав, — прошепотів Шапелл Другий. — Десь місяці зо два тому. Апоплексія. Хай земля йому буде пухом, і нехай світить йому Вічний Вогонь. Я саме опинився поблизу… Ніхто не зауважив… Ґеральте? Ти ж не будеш…

— Що ніхто не зауважив? — запитав відьмак незворушно.

— Дякую, — пробурмотів Шапелл.

— Вас тут більше?

— А це важливо?

— Ні, — погодився відьмак. — Не важливо.

З-за фургонів та яток випала й побігла підтюпцем невисока, на пару ліктів фігурка в зеленій шапочці й у хутрі плямистих кроликів.

— Пане Бібервельдте, — просолів гном і замовк, водячи очима з одного половинчика на другого.

— Вважаю, малий, — сказав Дейнті, — що ти маєш справу до мого кузена, Дуду Бібервельдта. Кажи. Кажи. Ото він.

— Турлука передає, що пішло усе, — сказав гном і широко усміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири крони штука.

— Здається, я знаю, про що йдеться, — сказав Дейнті. — Шкода, що немає тут Вівальді, той мигцем би вирахував зиск.

— Дозвольте, кузене, — відізвався Теллічо Люннґревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для всього Новіграда — член чисельної родини Бібервельдтів. — Дозволиш порахувати мені? У мене добра пам'ять на цифри. Як і на інші речі.

— Прошу, — вклонився Дейнті. — Прошу, кузене.

— Кошти, — наморщив чоло допплер, — були невисокі. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гм-м… Усе разом, враховуючи шнур, сорок п’ять крон. Виручка: шістсот по чотири крони, чи дві тисячі чотириста. Комісії жодної, бо без посередників…

— Будь ласка, не забувайте про податок, — нагадав Шапелл Другий. — Будь ласка, не забудьте, бо стоїть перед вами представник влади міста й Церкви, який серйозно й сумлінно потрактовує свої обов’язки.

— Від податків воно звільнене, — заявив Дуду Бібервельдт. — Бо то на святу мету.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях риб’ячий жир, віск, олія, підфарбовані краплею кошенілі, — пояснив допплер, — досить налити до глиняних мисок й у кожну засадити шматок шнура. Запалений шнур дає чарівний червоний вогник, який горить довго й мало смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампадок на олтарі Вічного Вогню. Уже не потребують.

— Холера… — пробурмотів Шапелл. — І вірно… Потрібні були лампадки… Дуду, ти геній.

— По матері, — скромно сказав Телліко.

— Еге ж, вилита мати, — підтвердив Дейнті. — Тільки гляньте в ці мудрі очі. Вилита Бегонія Бібервельдт, улюблена моя тітка.

— Ґеральте, — простогнав Любисток. — Він протягом трьох днів заробив більше, ніж я співом за все своє життя!

— На твоєму місці, — серйозно сказав відьмак, — я б кинув співи і зайнявся торгівлею. Попроси його, щоб узяв тебе учнем.

— Відьмаче. — Телліко потягнув його за рукав. — Скажи мені, як я міг би тобі… віддячити…

— Двадцять дві крони.

— Що?

— На нову куртку. Глянь, що від моєї лишилося.

— Знаєте що? — крикнув раптом Любисток. — Ходімо всі в дім розпусти! До «Пассіфлори»! Бібервельдти проставляються!

— А впустять половинчиків? — затурбувався Дейнті.

— Нехай спробують не пустити. — Шапелл скорчив грізну міну. — Нехай тільки спробують — звинувачу весь той їхній бордель у єресі.

— Ну! — крикнув Любисток. — Тоді все в порядку. Ґеральте? Йдеш?

Відьмак тихо засміявся.

— А знаєш, Любистку, — сказав, — я — із радістю.