Відьмак. Меч призначення

I

Коли по колодах мосту раптом застукали копита, Йурґа навіть голови не підвів — тільки завив стиха, відпустив обід колеса, із яким він морочився, заповз під воза так швидко, як тільки зумів. Розпластаний, тручись хребтом об шорстку шкаралупу гною і болота, що вкривали низ підводи, він уривчасто підвивав і трусився від страху.

Кінь потроху наблизився до воза. Йурґа бачив, як делікатно й обережно ставить він копита на підгнилих, порослих мохом колодах.

— Вилазь, — сказав невидимий вершник.

Йурґа застукав зубами й втягнув голову в плечі. Кінь форкнув і тупнув.

— Спокійно, Пліточко, — сказав вершник. Йурґа почув, як він плескає тварину по шиї. — Вилазь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець аніскільки не повірив у декларації незнайомця. Утім, у голосі його було щось заспокійливе й водночас інтригуюче, хоча голос не належав до тих, чиє звучання могло вважатися приємним. Йурґа, бурмочучи молитви до кільканадцяти божеств одразу, обережно вистромив голову з-під воза.

Вершник мав волосся біле, наче молоко, стягнене на чолі шкіряним паском, і чорний вовняний плащ, що спадав на зад рудої кобили. Він не дивився на Йурґу. Схилений у сідлі, приглядався до колеса воза, що аж по маточину провалилося між тріщиною в колодах мосту. Раптом він підняв голову, обвів купця поглядом і з нерухомим обличчям оглянув гущавину над краями ущелини.

Йурґа виповз назовні, заморгав, витер ніс долонею, розмазуючи по обличчю дьоготь з маточини колеса. Вершник втупив в нього очі, темні, змружені, проникливі, гострі, наче риб’ячі кістки. Йурґа мовчав.

— Удвох — не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти їхав сам?

— Сам-третій, — видавив Йурга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…

— Не дивуюся, — сказав вершник, дивлячись під міст, на дно ущелини. — Аж ніяк не дивуюся. І вважаю, що ти маєш зробити те саме, що й вони. Саме час.

Йурґа не став дивитися туди ж, куди й незнайомець. Не хотів бачити стос черепів, ребер і гомілок, розкиданих між камінням, лопухами та кропивою на дні пересохлої річки. Він боявся, що вистачить одного погляду на чорні очні ями, вишкірені зуби й потріскані кістки, аби все в ньому порвалося, аби рештки розпачливої відваги втекли з нього, наче повітря з риб’ячого пухиря. Аби він помчав гостинцем угору, назад, давлячись криком, так само як візниця і пахолок десь із годину тому.

— Чого чекаєш? — запитав тихо вершник, розвертаючи кобилу. — Сутінок? Тоді стане запізно. Вони прийдуть за тобою, ледь стемніє. А може, й раніше. Уперед, застрибуй на коня, позаду мене. Забираємося звідси обидва, і якнайшвидше.

— А віз, пане? — завив на повний голос Йурґа, не дуже розуміючи — зі страху, розпачу чи люті. — А товари? Цілий рік праці? Та краще мені здохнути! Не зали-и-ишу!

— Здається мені, що ти ще не зрозумів, куди тебе лихо занесло, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, простягаючи руку в бік потворного цвинтаря під мостом. — Не кинеш воза, кажеш? А я тобі кажу, що як настануть сутінки, то не врятує тебе навіть скарбниця короля Дезмода, не те що твій паршивий віз. Най тобі диявол, що на тебе напало, щоб скорочувати шлях через це урочище? Ти не знаєш, що тут коїться з часу війни?

Йурґа похитав головою на знак того, що не знає.

— Не знаєш, — кивнув незнайомець. — Але те, що лежить унизу, ти ж бачив? Важко його не зауважити. Це ті, які тут скорочували шлях. А ти кажеш, що не кинеш воза. А що ж, цікаво, маєш ти на тому возі?

Йурґа не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати поміж версією «клоччя» та версією «старі ганчірки».

Вершник, здавалося, не дуже цікавився відповіддю. Заспокоїв руду кобилку, що гризла вудило й трусила головою.

— Пане… — промимрив нарешті купець. — Допоможіть. Рятуйте. До кінця життя буду вдячний… Не залиште… Що захочете дам, чого тільки зажадаєте… Рятуйте, пане!

Незнайомець різко повернув до нього голову, обіруч спершись на луку сідла.

— Як ти сказав?

Йурґа мовчав, роззявивши рота.

— Ти даси, чого я зажадаю? Повтори.

Йурґа заплямкав губами, закрив рота й пошкодував, що завчасно не відкусив собі язика. Голова його обертом ішла від фантастичних припущень щодо нагороди, яку міг би зажадати дивний прибулець. Утім, більшість, у тому числі й привілей щотижневого використання його молодої дружини, Злотолітки, не були настільки страшними, як перспектива втрати воза, й уже напевне не такими жахливими, як можливість спочити на дні яру як ще один побілілий скелет. Купецька рутина змусила його до блискавичних обчислень. Вершник, хоча й не нагадував звичайного голодранця, волоцюгу чи мародера, яких після війни було повно на дорогах, аж ніяк не міг бути й вельможею, комесом, як не міг бути й одним із тих гордовитих лицарків, які високо цінували грабіж ближніх і знаходили в тому приємність. Йурґа оцінював його не більше ніж у двадцять штук золота. Утім, торгова натура стримувала його від оголошення ціни. Обмежився він просто белькотінням про «вдячність до смерті».

— Я питав, — спокійно нагадав незнайомець, перечекавши, поки купець замовкне, — чи даси ти мені те, що я забажаю?

Виходу не було. Йурґа проковтнув слину, похилив голову й кивнув, підтверджуючи. Незнайомець, чого він не очікував, не засміявся зловісно, навпаки, він зовсім не виглядав радим з тріумфу на торгах. Схилившись у сідлі, він сплюнув у яр.

— Що я роблю, — сказав похмуро. — Що я, на богів, роблю… Ну що ж, добре. Спробую витягнути тебе з цього, хоча й не знаю, чи не закінчиться воно фатально для нас обох. А якщо вдасться, ти взамін…

Йурґа скорчився, готовий розплакатися.

— Даси мені те, — раптом швидко промовив вершник у чорному плащі, — що вдома, повернувшись, застанеш і на що не сподівався. Клянешся?

Йурґа застогнав і кивнув швидко.

— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. А краще за все — знову залізь під воза. Сонце зараз зайде.

Він зіскочив з коня, стягнув з плечей плаща. Йурґа побачив, що незнайомець носить меч на спині, на поясі, який навскіс перетинає груди. Мав неясне відчуття, що вже колись чув про людей, які таким ото чином носять зброю. Чорна, шкіряна, до стегон куртка з довгими манжетами, що іскрилися від срібних заклепок, могла б вказувати, що незнайомець походить з Новіграда чи близьких до нього місць, але останнім часом мода на такий одяг поширилася, особливо серед затяжних. Утім, затяжним незнайомець не був.

Вершник, стягнувши з кобили в’юки, повернувся. На грудях його гойдався на срібному ланцюжку округлий медальйон.

Під пахвою він тримав невеличку окуту скриньку й довгий пакунок, загорнутий у шкіри й оперезаний.

— Ти ще не під возом? — запитав він, підходячи ближче.

Йурґа побачив, що на медальйоні зображено вовчу голову із розчахнутою, повною іклів пащею.

І раптом він пригадав.

— Ви… відьмак? Пане?

Незнайомець здвигнув плечима.

— Ти вгадав. Я відьмак. А тепер іди. На той бік воза. Не виходь звідти й сиди тихо. Я мушу хвильку побути наодинці.

Йурґа послухався. Присів біля колеса, загорнувшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець з іншого боку воза, а тим більше на кістки на дні яру. Тож дивився він на свої чоботи й на зелені, зіркові паростки моху, якими заросли прогнилі колоди мосту.

Відьмак.

Сонце заходило.

Він почув кроки.

Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов з-за воза на середину мосту. Стояв спиною — Йурґа побачив, що меч на його спині — не той меч, який він бачив раніше. Тепер це була красива зброя — ефес та окуття піхов блищали, наче зорі, навіть у сутінках відбиваючи світло, хоча світла вже майже й не було — згасла навіть пурпурово-золота заграва, яка ще недавно висіла над лісом.

— Пане…

Незнайомець повернув голову. Йурґа ледве стримав крик.

Обличчя чужинця було білим — білим і пористим, наче відтиснутий і відкинутий сир. А очі… Боги, завило щось в Йурзі. Очі…

— За віз. Швидко, — прохрипів незнайомець.

Це не був голос, який Йурґа чув раніше. Купець раптом відчув, як сильно заважає йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець відвернувся і відійшов далі на міст.

Відьмак.

Кінь, прив’язаний до воза, форкнув, заіржав, глухо забив копитами об колоди.

Над вухом Йурґи задзижчав комар. Купець навіть рукою не ворухнув, аби його відігнати.

Задзижчав наступний. Цілі хмари комарів дзижчали в гущавині з того боку яру. Дзижчали. І вили.

Йурґа, до болю стискаючи зуби, зрозумів, що то не комарі.

З темряви, що густішала на зарослому кущами узбіччі, вигулькнули малі потворні фігури — не вище чотирьох ліктів, страшенно худі наче скелети. Увійшли на міст дивною, чаплиною ходою, високо й різко піднімаючи шишкуваті коліна. Очі під пласкими зморшкуватими лобами світилися жовтим, у широких, жаб’ячих пащеках блищали білі гострі іколки. Наближалися потвори з шипінням.

Незнайомець, нерухомий, наче статуя посеред мосту, підняв раптом праву долоню, дивно складаючи пальці. Потворні карлики відсахнулися, засичали голосніше, але одразу кинулися уперед, швидко, усе швидше, піднімаючи довгі худі пазуристі лапи.

По колодах, зліва, заскреготали пазурі, ще одна потворна вистрибнула раптом з-під мосту, а інші кинулися уперед несамовитими підскоками. Незнайомець крутнувся на місці, блиснув видобутий невідомо коли меч. Голова потвори, що вдряпувалася на міст, підлетіла на сажень вгору, потягши слідом крапельки крові. Біловолосий одним стрибком увірвався у групу інших, закрутився, швидко рубаючи направо-наліво. Потвори, вимахуючи лапами й виючи, кинулися на нього з усіх боків, не звертаючи уваги на сяючий клинок, що тнув, наче бритва. Йурґа зіщулився, притулившись до воза.

Щось упало просто йому під ноги, оббризкуючи кров’ю. Була це довга кістлява лапа, із чотирма пазурами й лускувата, наче куряча нога.

Купець закричав.

Почув, як щось проходить повз нього. Скорчився, бажаючи пірнути під віз, але в той самий момент інше щось упало йому на карк, а пазуристі лаписька схопили його за скроню і щоку. Він заплющив очі, гарчав і шарпався, скочив і невпевненим кроком вибіг на середину мосту, спотикаючись об трупи, що лежали на колодах. На мосту кипіла битва — Йурґа вже не бачив нічого, окрім лютої колотнечі, клубка, з якого раз по раз блискав промінь срібного вістря.

— Ряту-у-у-унку! — завив він, відчуваючи, як гострі ікла, пробиваючи повсть капюшону, впиваються йому у потилицю.

— Голову вниз!

Він притис підборіддя до грудей, ловлячи краєм ока блиск клинка. Той свиснув у повітрі, зачепив капюшон. Йурґа почув огидне мокре хрупання, після чого на спину його, наче з відра, потекла гаряча рідина. Він упав на коліна, кинутий униз уже безвладним тягарем, що висів у нього на карку.

На його очах чергові три потвори вистрибнули з-під мосту. Підскакуючи, наче чудернацькі стрибунці, вчепилися у стегна незнайомцю. Один, коротко рублений поперек жаб’ячий писок, ступив напружено кілька кроків і звалився на колоди. Другий, ударений самим кінчиком меча, упав, забився в корчах. Інші обложили біловолосого, неначе мурашки, зіпхнули на краєчок моста. Черговий з них вилетів з того клубка назад, бризкаючи кров’ю, трусячись і виючи. Тої ж миті увесь вируючий клубок перекотився за край і звалився в урвище. Йурґа впав, закриваючи голову руками.

З-під мосту пролунав повний тріумфу писк потвор, який, утім, відразу перетворився на крики болю, вереск, переривані лише свистом клинка. Потім із темряви долинули гуркіт каміння і хрускіт розтоптуваних, трощених скелетів, потім знову були свист меча й раптовий обірваний, розпачливий вереск, що заморожував кров у жилах.

А потім уже була тільки тиша, що порушувалася лише раптовим криком переляканого птаха в глибині лісу, серед величезних дерев. Потім замовк і птах.

Йурґа ковтнув сухим горлом, підняв голову, важко встав. Далі було тихо, навіть листя не шелестіло, весь ліс, здавалося, онімів від жаху. Небо затягнули рвані хмари.

— Гей…

Він відвернувся, мимоволі заслоняючись піднятими руками. Відьмак стояв перед ним, чорний, нерухомий, із блискучим мечем у низько опущеній долоні. Йурґа помітив, що стоїть той якось криво, що хилить його убік.

— Пане, що з вами?

Відмак не відповів. Зробив крок, незграбно й важко, тягнучи ліве стегно. Витягнув руку, ухопився за віз. Йурґа помітив кров, блискучу й чорну, що стікала на колоди.

— Вас поранено, пане!

Відьмак не відповів. Дивлячись просто в очі купцю, раптом повис на козлах і повільно зсунувся на міст.

II

— Обережно, помалу… Під голову… Хай хтось підтримає йому голову!

— Сюди, сюди, на віз!

— Боги, він стече кров’ю… Пане Йурґо, кров тече крізь пов’язку…

— Не балакайте! Уперед, жени, Поквіте, живо! Накрий його кожухом, Велле, не бачиш, як він трясеться?

— Може, йому трохи горілки в рота влити?

— Непритомному? Оце ти удумав, Велле. Але горілку дай, треба б йому напитися… Ви, пси, падлюки, боягузи прокляті! Щоб так утекти, щоб самого мене залишити!

— Пане Йурґо! Він щось говорить!

— Що? Що говорить?

— Е-е-е, щось невиразно… Наче ім’я чиєсь…

— Яке?

— Йеннефер…

III

— Де… я?

— Лежіть, пане, не рухайтеся, бо там усе знову подереться і порветься. До кістки вам стегно погризли ті паскуди, сила-силенна крові з вас вийшла… Не впізнаєте мене? Я Йурґа! То мене ви на мосту врятували, пам’ятаєте?

— Ага…

— Спрагли ви?

— Як диявол…

— Пийте, пане, пийте. Гарячка вас травить.

— Йурґа… Де ми?

— Возом їдемо. Не кажіть, пане, нічого, не рухайтеся. Тре' нам з лісів вилізти, до садиб людських. Тре’ нам когось знайти, хто на лікуванні знається. Того, що ми вам на ногу замотали, може замало бути. Воно тільки кров трохи стримує…

— Йурґо…

— Так, пане?

— У моїй скриньці… Флакон… Зеленим сургучем залитий. Здери печатку і дай мені… У якійсь чарці. Чарку добре помий, флаконів нехай ніхто не торкається… Якщо життя вам миле… Швидко, Йурґо. Зараза, як же той віз трясе… Флакон, Йурґо…

— Вже… Пийте.

— Дякую… Тепер пильнуй. Зараз я буду спати. Буду кидатися і марити, потім лежатиму, наче неживий. То нічого, не бійся…

— Лежіть, пане, бо рани відкриються і вийде з вас кров.

Він звалився на шкіри, голова його перекочувалася з боку на бік, він відчував, як купець накриває його кожухом і попоною, що смердить кінським потом. Віз трясся, кожен струс жахливим болем віддавався в стегні та нозі. Ґеральт стис зуби. Над собою бачив міріади зірок. Так близько, що видавалося — досить руку простягнути. Відразу над головою, відразу над верхівками дерев.

Ідучи, він обирав шлях так, аби триматися подалі від світла, від сяяння вогнищ, аби завжди перебувати в зоні миготливих тіней. Це було непросто — стоси ялинкових гілок палали навкруги, били в небо червоною загравою, затканою блиском іскор, означували темряву світлими прапорцями диму, тріскали, вибухали блиском між фігурами, що танцювали навколо.

Ґеральт затримався, аби пропустити хоровод, що котився у його бік, — розшалілий, блокуючий шлях, крикливий і дикий. Хтось шарпнув його за плече, намагаючись запхати в долоню дерев’яний, мокрий від піни жбаник. Він відмовився, легко, але рішуче відсунув від себе чоловіка, який хитався, бризкав навколо пивом із барильця, що тримав під пахвою. Не хотів пити.

Не такої ночі, як ця.

Неподалік, на помості з березових стовбурів, що підносився над величезним вогнищем, світловолосий Травневий Король у вінку й полотняних штанях цілував руду Травневу Королеву[46], обмацуючи її перси крізь тонку, мокру від поту сорочку. Монарх був хмільний, хилитався, утримував рівновагу, обіймаючи плечі Королеви, притискаючись до них рукою, в якій міцно тримав кухоль пива. Королева, також не зовсім твереза, у вінку, зсунутому на очі, обіймала Короля за шию і перебирала ногами. Натовп танцював під підмостками, співав, верещав, тряс жердинами, обмотаними гірляндами зелені та квітів.

— Беллетейн! — крикнула просто у вухо Ґеральту молода невисока дівчина.

Потягши його за рукав, змусила закрутитися серед хороводів, що його оточили. Затанцювала поряд, фуркотячи спідницею і віючи волоссям, повним квітів. Він дозволив, аби вона закрутила його в танці, обертався, уміло поступаючись дорогою іншим парам.

— Беллетейн! Травнева Ніч!

Поряд із ними — шарпанина і писк, нервовий сміх наступної дівчини, яка удавала боротьбу й опір, коли хлопець ніс її у темряву, за межі світла. Хоровод, покрикуючи, згорнувся змією між палаючими багаттями. Хтось спіткнувся, упав, рвучи ланцюг рук, ділячи вервечку на менші групки.

Дівчина, дивлячись на Ґеральта з-під листя, що прикрашало її чоло, наблизилася, притулилася різко, обнімаючи, важко дихаючи. Він схопив її брутальніше, аніж хотів, відчував крізь тонкий льон, під долонями, притиснутими до її спини, гарячу вологість її тіла. Вона підняла голову. Очі її були прикриті, зуби блищали з-під трохи задертої, скривленої верхньої губи. Пахло від неї потом, лепехою, димом і бажанням.

«Чому ні, — подумав він, мнучи долонею її платтячко й спину, тішачись мокрим паруючим теплом під пальцями. Дівчина була не його типу — була занадто малою, занадто пухкенькою, — він відчував під долонею місце, де затісний пояс суконьки врізався у тіло, ділив спину на дві виразно відчутні округлості — у тому місці, де відчувати їх не повинно б. — Чому ні, — подумав він, — адже в таку ніч… Це не має значення».

Беллетейн… Вогні аж до горизонту. Беллетейн. Травнева Ніч.

Найближче багаття із тріском пожерло кинуті в нього розчепірені ялинкові лаписька, плюнуло золотим сяйвом, світлом, що заливало усе. Дівчина розплющила очі, дивлячись угору, на його обличчя. Він почув, як вона голосно втягує повітря, відчув, як напружується, як різко впирається долонями йому в груди. Одразу ж відпустив її. Вона завагалася. Відхиляючи тулуб на довжину легко розпрямлених рук, не відривала стегон від його стегна. Опустила голову, потім відняла долоні, відсунулася, дивлячись убік.

Хвильку вони стояли нерухомо, поки хоровод не повернувся і не ринув на них знову, не завертів ними, не розкидав. Дівчина швидко розвернулася, утекла, незграбно намагаючись долучитися до танцюристів. Оглянулася. Лише раз.

Беллетейн…

Що я тут роблю?

У темряві загорілася зірка, заіскрилася, прикувала до себе погляд. Медальйон на шиї відьмака затремтів. Ґеральт мимоволі розширив зіниці, без зусилля пробив поглядом темряву.

Жінка не була селянкою. Селянки не носили чорних оксамитових плащів. Селянки, яких чоловіки несли чи тягнули в гущавину, кричали, хихотіли, билися і пручалися, наче форель, викинута з води. Жодна з них не справляла враження, що це вона веде в темряву високого світловолосого хлопця у розхристаній сорочці.

Селянки ніколи не носили на шиях оксамиток і прикрашених діамантами зірок з обсидіану.

— Йеннефер.

Раптово розширені фіалкові очі, що горіли на блідому трикутному обличчі.

— Ґеральте…

Вона відпустила долоню світловолосого херувима, чиї груди полискували від поту, наче мідна бляха. Хлопець похитнувся, заточився, упав на коліна, водив, розглядаючись, головою, кліпав. Устав поволі, провів по них заклопотаним, безтямним поглядом, а тоді невпевненим кроком пішов у бік вогнищ. Чародійка на нього навіть не глянула. Уважно дивилася на відьмака, й рука її міцно стиснула краєчок плаща.

— Я радий знову тебе бачити, — сказав він повільно. І відразу відчув, як спадає напруга, що встановилася між ними.

— Навзаєм, — посміхнулася вона. Йому здалося, що в тій посмішці було щось вимушене, але не був упевнений. — Цілком мила несподіванка, не заперечую. Що ти тут робиш, Ґеральте? Ах… перепрошую, вибач за незручність. Звичайно, робиш те саме, що і я. Адже це Беллетейн. Та й ти впіймав мене, так би мовити, на гарячому.

— Я тобі перешкодив.

— Переживу, — засміялася вона. — Ніч триває. Як захочу, зурочу іншого.

— Шкода, що я так не зумію, — сказав він, із великим зусиллям вдаючи байдужість. — Власне, одна побачила у світлі мої очі й утекла.

— Під ранок, — сказала вона, посміхаючись усе більш штучно, — коли вони порядно розшаленіють, не стануть на таке звертати увагу. Ще знайдеш собі якусь, от побачиш…

— Йен… — дальші слова зав’язли в нього в горлі.

Вони дивилися одне на одного довго, дуже довго, а червоний відблиск вогню грав на їхніх обличчях. Йеннефер раптом зітхнула, ховаючи очі за віями.

— Ґеральте, ні. Не починаймо…

— Це Беллетейн, — урвав він її. — Ти забула?

Вона наблизилася неспішно, поклала йому долоні на плечі, поволі й обережно притулилася до нього, торкнулася чолом його грудей. Він гладив її вороново-чорне волосся, розсипане локонами, покрученими, наче змії.

— Вір мені, — прошепотіла, піднімаючи голову. — Я не задумувалась би ані на хвилини, якби в гру входило лише… Але в цьому немає сенсу. Усе почнеться знову й скінчиться так само, як і раніше. Немає сенсу нам…

— Чи усьому має бути сенс? Це Беллетейн.

— Беллетейн. — Вона відвернулася. — І що з того? Притягло нас щось до цих вогнищ, до цих радісних людей. Ми мали намір танцювати, шаліти, трохи запаморочитися і скористатися зі свободи звичаїв, що панує тут щороку і нерозривно пов’язана із повтором свята циклу природи. І прошу — ми зустрічаємося через… Скільки минуло від… Рік?

— Рік, два місяці й вісімнадцять днів.

— Ти мене зворушуєш. Навмисно?

— Навмисно. Йен…

— Ґеральте, — урвала вона його, відсовуючись раптом, піднімаючи голову. — Будемо чесні. Я не хочу.

Він кивнув на знак, що справа йому досить ясна.

Йеннефер відкинула плащ на плече. Під плащем вона мала тонку білу сорочку й чорну спідницю, стягнену паском зі срібних ланок.

— Я не хочу, — повторила вона, — починати знову. А думка про те, щоб зробити із тобою те… що я мала намір зробити із тим блондинчиком… За тими самими правилами… Ця думка, Ґеральте, видається мені якоюсь неправильною. Вона ображає і тебе, й мене. Розумієш?

Він знову кивнув. Вона подивилася на нього з-під опущених вій.

— Ти не йдеш?

— Ні.

Вона мовчала хвильку, неспокійно ворухнула плечима.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ну, то ходімо, сядемо десь, подалі від цього шуму, порозмовляємо хвильку. Бо, бач, я радію цій зустрічі. Справді. Посидимо ж хвильку разом. Добре?

— Добре, Йен.

Вони відійшли в темряву, далі на вересові поля, до чорної стіни лісу, оминаючи сплетені в обіймах пари. Аби знайти місце тільки для себе, мали відійти дуже далеко. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким, наче кипарис.

Чародійка розстебнула фібулу плаща, труснула ним, розіслала на землі. Ґеральт сів поруч. Дуже хотів її обійняти, але наперекір собі самому цього не зробив. Йеннефер поправила глибоко розстібнуту сорочку, подивилася на нього проникливо, зітхнула й обняла його. Він міг на це сподіватися. Щоб читати думки, їй доводилося напружуватися, але наміри вона зчитувала рефлекторно.

Вони мовчали.

— Ех, холера, — сказала вона раптом, відсовуючись. Підняла руку, викрикнула закляття. Над їхніми головами пурхнули червоні й зелені кулі, лопаючись високо в повітрі, створюючи кольорові перисті квіти. З боку вогнищ пливли сміх і радісні крики.

— Беллетейн, — сказала вона гірко. — Травнева Ніч… Цикл повторюється. Нехай бавляться… якщо можуть.

Поблизу були й інші чародії. Удалині вистрелили в небо три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних, кружляючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули з подиву, закричали. Ґеральт, напружений, гладив локони Йеннефер, вдихав запах бузку й аґрусу, який ішов від них. «Якщо я буду занадто сильно її хотіти, — думав він, — вона відчує і відштовхне. Нашорошиться, наїжачиться і відіпхне мене. Запитаю спокійно, що у неї чути…»

— Нічого у мене не чути, — сказала вона, й у голосі її щось затремтіло. — Нічого, про що варто було б розповідати.

— Не роби того, Йен. Не читай мене. Це мене бентежить.

— Вибач. Це я рефлекторно. А в тебе, Ґеральте, що нового?

— Нічого. Нічого, про що варто було б розповідати.

Вони мовчали.

— Беллетейн! — раптом крикнула вона, він відчув, як застигає і напружується її рука, притиснута до його грудей. — Бавляться. Святкують віковічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на погибель і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Ґеральте. Ми не можемо повторюватися. Позбавлено нас цієї можливості. Дано нам здібність робити із природою незвичайні речі, а інколи — й речі, що їй суперечать. Але одночасно забрано в нас те, що в природі є найпростішим і найнатуральнішим. Що з того, що ми живемо довше за них? Після нашої зими весна не настане, ми не відродимося, те, що скінчиться, скінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене тягне до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злостива й блюзнірська насмішка з цього світу.

Він мовчав. Не любив, кола вона піддавалася такому настрою, причину якого він знав аж занадто добре. «Знову, — подумав він, — знову це починає її мучити». Був час, коли здавалося, що вона забула, що змирилася, як й інші. Він обійняв її, пригорнув, колисав легенько, наче дитинку. Вона дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона того потребує.

— Знаєш, Ґеральте, — сказала вона раптом, уже спокійно. — Найбільше бракувало мені твого мовчання.

Він торкнувся губами її волосся, вуха. «Я хочу тебе, Йен, — подумав він, — хочу тебе, ти ж знаєш. Ти ж про це знаєш, Йен».

— Знаю, — прошепотіла вона.

— Йен…

Вона знову зітхнула.

— Тільки сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Тільки на ніч, яка враз промине. Нехай це буде наш Беллетейн. Уранці — розлучимося. Прошу, не розраховуй на більше, не можу, не змогла б я… Вибач. Якщо я тебе вразила, поцілуй мене та йди.

— Якщо я тебе поцілую — то не піду.

— Я на це розраховувала.

Вона нахилила голову. Він торкнувся устами її розкритих губ. Обережно. Спершу верхньої, тоді нижньої. Уплів пальці у звивисті локони, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Йеннефер, повертаючи поцілунок, притиснулася до нього, а її умілі пальці швидко й упевнено давали раду із гачками його куртки. Вона лягла навзнак на плащ, розстелений на м’якому мосі. Він притис уста до її грудей, відчув, як твердішає сосок, як випинається під тонкою тканиною сорочки.

Вона неспокійно відхилилася.

— Йен…

— Нічого не кажи… Прошу…

Дотик її голої, гладенької, холодної шкіри електризував пальці й долоню. Тремтіння уздовж спини, роздряпаної її нігтями. З боку вогнищ — крик, співи, свист, далека курява іскор у пурпуровому диму. Ласки й дотики. Її. Його. Тремтіння. І нетерпіння. Різкі рухи її струнких стегон, що обіймають його, що сходяться, наче клямра.

Беллетейн!

Дихання, розірване на зітхання. Блиск під повіками, запах бузку й аґрусу. Травнева Королева й Травневий Король? Блюзнірська насмішка? Забуття?

Беллетейн! Травнева Ніч!

Стогін. Її? Його? Чорні локони на очах, на устах. Сплетені пальці тремтливих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?

Тиша. Ціла вічність у тиші.

Беллетейн… Вогні аж до горизонту…

— Йен?

— Ох, Ґеральте…

— Йен… Ти плачеш?

— Ні!

— Йен…

— Я обіцяла собі… Обіцяла…

— Нічого не кажи. Не треба. Тобі не холодно?

— Холодно.

— А тепер?

— Тепліше.

Небо світлішало в лякаючому темпі, чорна стіна лісу вигострила контури, вирізала з безформенної темряви виразну, зубату лінію верхівок дерев. Блакитна обіцянка світанку, що виповзла з-за неї, розлилася уздовж горизонта, гасячи лампадки зірок. Похолоднішало.

Він пригорнув її сильніше, накрив плащем.

— Ґеральте?

— Гм?

— Буде світати.

— Знаю.

— Я тебе скривдила?

— Трохи.

— Почнеться знову?

— Ніколи не кінчалося.

— Я прошу тебе… Робиш так, що я почуваюся…

— Нічого не кажи. Усе добре.

Запах диму, що пласко пливе серед вересу. Запах бузку й аґрусу.

— Ґеральте?

— Так?

— Пам’ятаєш нашу зустріч у Пустульських горах? І того золотого дракона… Як він звався?

— Три Галки. Пам’ятаю.

— Він сказав нам…

— Я пам’ятаю, Йен.

Вона поцілувала його туди, де шия переходила в ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.

— Ми створені одне для одного, — прошепотіла. — Може, ми призначені одне одному? Але ж нічого з того не буде. Шкода, але щойно настане світанок, ми розлучимося. Не може бути інакше. Ми маємо розлучитися, аби не скривдити одне одного. Ми призначені одне для одного. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що творили нас одне для одного, мали б подбати про щось більше. Самого призначення не вистачить, цього замало. Треба чогось більшого. Вибач мені. Я мала тобі це сказати.

— Я знаю.

— Я знала, що не мало сенсу нам кохатися.

— Ти помилялася. Мало. Незважаючи ні на що.

— Їдь до Цінтри, Ґеральте.

— Що?

— Їдь до Цінтри. Їдь туди і цього разу не відмовляйся. Не роби того, що тоді… Коли ти там був…

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю про тебе все. Ти забув? Їдь до Цінтри, їдь якнайшвидше. Настають погані часи, Ґеральте. Дуже погані. Ти маєш зуміти…

— Йен…

— Нічого не кажи, прошу.

Холодніше. Усе холодніше. І все світліше.

— Не йди ще. Зачекаємо до світанку…

— Зачекаємо.

IV

— Не рухайтеся, пане. Треба мені вам перев’язку змінити, бо рана мокра, а нога у вас жахливо пухне. Боги, як паскудно виглядає… Треба медика якнайшвидше знайти…

— На хєр медика, — простогнав відьмак. — Давай сюди мою скриньку, Йурґо. О, цей флакон. Лий просто на рану. О, ясна холера!!! Нічого, нічого, ще лий… О-о-ох!!! Добре. Забинтуй потовще й накрий мене…

— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас жере…

— На хєр гарячку. Йурґо?

— Так, пане?

— Забув тобі подякувати…

— Не вам, пане, дякувати, а мені. То ви мені життя врятували, постраждали, мене захищаючи. А я? Що я такого зробив? Людину поранену, непритомну, перев’язав, на віз поклав, щезнути не дав? Це ж звичайна справа, пане відьмаче.

— Не така вже й звичайна, Йурґо. Уже кидали мене… у подібних ситуаціях… Як собаку…

Купець, опустивши голову, помовчав.

— Ну, що ж, паскудний світ нас оточує, — пробурмотів нарешті. — Але це не причина, аби всі ми спаскудилися. Добра нам треба. Того мене мій батько вчив, і того я моїх синів вчу.

Відьмак мовчав, вдивлявся у гілля дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху возу. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.

— Де ми є?

— Перейшли річку Траву убрід, уже ми в Мехунських лісах. Це вже не Темерія, а Содден. Кордон ви проспали, як митники на возі бушували. Скажу ж вам, що вам вони сильно дивувалися. Але старший над ними вас знав, без тяганини пропустити наказав.

— Знав мене?

— Ага, точно. Ґеральтом вас називав. Так сказав — Ґеральт із Рівії. Це ваше ім’я?

— Моє…

— Той митник обіцяв погнати когось із вісткою, що медик потрібен. А я йому ще трохи в руку дав, щоби не забув.

— Дякую тобі, Йурґо.

— Ні, пане відьмаче. Як я мовив уже, то я вам дякую. І не тільки. Я вам дещо винен. Умовлялися ми… Що із вами, пане? Зле вам?

— Йурґо… Флакон із зеленою печаткою…

— Пане… Знову будете… так ви тоді страшенно крізь сон кричали…

— Мушу, Йурґо.

— Воля ваша. Чекайте, зараз у чарку наллю… Боги, медика треба, якнайшвидше, бо інакше…

Відьмак відвернувся. Чув крики дітей, які розважалися у сухому внутрішньому рові, що оточував замкові сади. Було їх десь із десяток. Шмаркачі здійняли такий гармидер, що аж у вухах лящало, перекрикуючи один одного тонкими схвильованими голосами, що раз у раз ламалися у фальцет. Бігали по дну рову туди й назад і нагадували табунець швидких рибок, що блискавично й неочікувано змінює напрям, але завжди тримається разом. Як завжди, слідом за крикливими, худими наче горобчики, старшими хлопцями бігав задиханий малюк, що ніяк не міг за ними встигнути.

— Багацько їх, — зауважив відьмак.

Мишовур кисло усміхнуся, смикаючи бороду, стенув плечима.

— Ага, багато.

— А який з них… Який з тих хлопців є тією славною Несподіванкою?

Друїд відвів погляд.

— Я не можу, Ґеральте…

— Каланте?

— Звичайно. Ти ж хіба вірив, що вона віддасть дитинку так легко? Ти ж її уже знаєш. Це залізна жінка. Скажу тобі дещо, про що говорити я не повинен, з надією, що ти зрозумієш. Також розраховую, що ти мене не видаси.

— Кажи.

— Коли дитина народилася, шість років тому, вона викликала мене й наказала, аби я тебе відшукав. І вбив.

— Ти відмовився.

— Каланте не відмовляють, — серйозно сказав Мишовур, дивлячись йому просто в очі. — Я був готовий у дорогу, коли викликала вона мене знову. І відкликала наказ, не коментуючи. Будь обережний, коли розмовлятимеш із нею.

— Буду. Мишовуре, скажи, як воно сталося із Дані й Паветтою?

— Пливли зі Скелліге до Цінтри. Заскочив їх шторм. Від корабля навіть друзок не лишилося. Ґеральте… Те, що дитини із ними не було, це диявольськи дивна справа. Неможливо її пояснити. Мали взяти її із собою на корабель, в останню мить не взяли. Ніхто не знає, що було причиною, Паветта ніколи не розлучалася з…

— Як Каланте це перенесла?

— А як вважаєш?

— Розумію.

Репетуючи, наче банда гоблінів, хлопці видряпалися угору й пролетіли повз них. Ґеральт помітив, що неподалік від голови швидкого табунця біжить дівчинка, також худа й криклива, наче хлопці, от тільки — із розкуйовдженою світлою кіскою. Із диким вереском громадка сипонула знову вниз уривистим узбіччям рову, принаймні половина, утому числі дівчинка, з’їхала на дупах. Найменший, усе ще не в силах їх наздогнати, беркицьнувся, скотився, вже унизу розплакався голосно, тримаючись за збите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи й сміючись, потім помчали далі. Дівчинка присіла біля малого, обійняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личкові пилюку й бруд.

— Ходімо, Ґеральте. Королева чекає.

— Ходімо, Мишовуре.

Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, що була підвішена на ланцюгах на гілці величезної липи. Здавалося, вона дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу розгойдував лавку. Були з нею три молоді жінки. Одна сиділа на траві поряд із гойдалкою, її сукня біліла на тлі зелені, наче клапоть снігу. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розводячи гілки на кущах малини.

— Пані. — Мишовур уклонився.

Королева підвела голову. Ґеральт став на одне коліно.

— Відьмак, — промовила вона сухо.

Як і раніше, прикрашала вона себе смарагдами, що пасували до зеленої сукні. І до кольору очей. Як і раніше, носила вона вузький золотий обруч на попелясто-сірому волоссі. Але долоні, які він запам’ятав білими й вузькими, були вже не такими вузькими. Вона поповнішала.

— Слався, Каланте з Цінтри.

— Привіт, Ґеральте із Рівії. Устань. Я чекала на тебе. Мишовуре, друже, відведи панн до замку.

— Як накажете, королево.

Вони лишилися самі.

— Шість років, — відізвалася Каланте без посмішки. — Ти страшенно пунктуальний, відьмаче.

Він не прокоментував.

— Бували миті, та що там — бували роки, коли я жила ілюзією, що ти забудеш. А може, що інші причини не дозволять тобі приїхати. Ні, нещастя я тобі аж ніяк не бажала, але все ж мала брати до уваги не дуже безпечний характер твоєї професії. Кажуть, що смерть іде за тобою крок у крок, Ґеральте із Рівії, але ти ніколи не оглядаєшся. А потім… Коли Паветта… Ти вже знаєш?

— Знаю. — Ґеральт схилив голову. — Я співчуваю тобі усім серцем…

— Ні, — урвала вона. — Це було давно. Як бачиш, я вже не ношу жалобу. Носила досить довго. Паветта й Дані… Призначені одне одному. До кінця. І як тут не вірити у силу призначення?

Вони мовчали обоє. Каланте ворухнула ногою, знову розгойдала лавку.

— Й ось повернувся відьмак після шести умовлених років, — сказала вона повільно, а на губах її розквітла дивна посмішка. — Повернувся він і зажадав виконання клятви. Як вважаєш, Ґеральте, чи саме таким чином розповідатимуть про нашу зустріч байкарі, як мине років сто? Я вважаю, що саме так. Тільки що вони, напевне, прикрасять розповідь, ударять у струни чутливості, заграють на емоціях. Так, вони це вміють. Можу це уявити. Послухай, прошу. І сказав жорстокий відьмак: «Виконай призначене, королево, або ж упаде на тебе моє прокляття». А королева, сльозами залившись, упала перед відьмаком навколішки й закричала: «Змилуйся! Не забирай у мене це дитя! Лишилося в мене вже тільки воно!»

— Каланте…

— Не перебивай мене, — сказала вона різко. — Я казку розповідаю, ти не помітив? Слухай далі. Злий, жорстокий відьмак затупав ногами, замахав руками й крикнув: «Стережися, віроломна, стережися помсти долі. Якщо не дотримаєш клятви, не мине тебе кара». А королева відповіла: «Тож добре, відьмаче. Нехай буде так, як доля захоче. Оно, дивися, граються отам десятеро дітей. Якщо впізнаєш, яке з них тобі призначене, візьмеш його, наче своє, і залишиш мене з розбитим серцем».

Відьмак мовчав.

— У казці, — усмішка Каланте ставала все менш чарівною, — королева, як я собі те уявляю, дозволила б відьмакові вгадувати тричі. Але ми вже не у казці, Ґеральте. Ми тут насправді, ти, і я, і наша проблема. І наше призначення. Це не казка, це життя. Паршиве, погане, важке, таке, що не прощає помилок, кривд, жалю, розчарувань і нещасть, таке, що не прощає їх нікому, ані відьмакам, ані королевам. І тому, Ґеральте із Рівії, ти вгадуватимеш тільки раз.

Відьмак мовчав.

— Тільки один-єдиний раз, — повторила Каланте. — Але, як я і казала, це не казка, а життя, яке ми самі маємо заповнювати собі моментами щастя, бо на долю і її усмішки розраховувати, як ти знаєш, не можна. Тому, незалежно від результату відгадування, ти не підеш звідси ні з чим. Забереш одну дитину. Ту, на яку впаде твій вибір. Дитину, з якої ти зробиш відьмака. Якщо та дитина витримає Випробування Травами, ясна річ.

Ґеральт різко підняв голову. Королева посміхнулася. Він знав ту посмішку, паскудну й злу, презирливу через те, що не приховувала вона штучності.

— Ти здивувався, — ствердила вона факт. — Що ж, я трохи повчилася. Оскільки дитина Паветти має шанс стати відьмаком, я завдала собі клопоту з цим. Утім, мої джерела, Ґеральте, мовчать про факт, скільки дітей із десятьох витримують Випробування Травами. Чи не схотів би ти задовольнити мою цікавість щодо цього?

— Королево, — відкашлявся Ґеральт. — Ти завдала собі чимало клопоту з вивчення, аби знати, що кодекс і присяга забороняють мені навіть вимовляти ту назву, уже не кажучи про те, щоб про неї говорити.

Каланте різко зупинила гойдалку підбором, який проорав землю.

— Троє, щонайбільше — четверо з десяти, — сказала вона, киваючи в удаваній задумі. — Жорстка селекція, дуже жорстка, сказала б я, причому на кожному з етапів. Спочатку Вибір, потім Випробування. А тоді Зміни. Скільки підлітків отримує наприкінці медальйони й срібні мечі? Один з десятьох? Один з двадцятьох?

Відьмак мовчав.

— Я довго над цим думала, — продовжувала Каланте, уже без посмішки. — І дійшла висновку, що селекція дітлахів на етапі Вибору є неважливою. Тож яка різниця, Ґеральте, що за дитя помре чи з'їде з глузду, нафаршироване наркотиками? Яка різниця, чий мозок розірветься від маячні, чиї очі лопнуть і витечуть, замість того щоб стати очима кота? Яка різниця, чи в крові й блювотинні сконає дитина, справді вказана призначенням, чи дитина зовсім випадкова? Скажи мені.

Відьмак сплів руки на грудях, аби опанувати їх тремтіння.

— Навіщо? — запитав він. — Ти очікуєш відповіді?

— Справді, не очікую. — Королева знову посміхнулася. — Як завжди, ти не помиляєшся у висновках. Утім, хтозна, може, не очікуючи відповіді, я б ласкаво захотіла присвятити трохи уваги твоїм добровільним і щирим словам? Словам, які, хтозна, може, ти захотів би з себе видобути — а разом із ними й те, що гнітить тобі душу? Але як ні — то ні. Тоді берімося до справи, треба дати казкарям матеріал. Ідемо вибирати дитя, відьмаче.

— Каланте, — сказав він, дивлячись їй в очі. — Не варто перейматися казкарями: якщо не вистачить їм матеріалу, вони й так щось вигадають. А маючи у своєму розпорядженні автентичний матеріал, вони його перебрешуть. Як ти слушно зауважила, це не казка, це життя. Паршиве й гидке. А тому, до холери й зарази, проживемо його в міру пристойно й добре. Обмежимо кількість кривд, які ми чинимо іншим, до необхідного мінімуму. У казці — авжеж, там королева має благати відьмака, а відьмак — вимагатиме свого й тупатиме ногами. У житті королева може просто сказати: «Не забирай, прошу, дитину». А відьмак відповість: «Якщо просиш, то не заберу». І піде у бік призахідного сонця. Таке життя. Але за такий кінець казки казкар не отримав би від слухачів і грошика — найбільше, копняка під сраку. Бо це — нудно.

Каланте перестала посміхатися, в очах її мигнуло щось, що він уже колись бачив.

— Що це означає? — просичала вона.

— Не станемо бігати навколо куща, Каланте. Ти знаєш, що я маю на увазі. Як я сюди приїхав, так і поїду. Маю обирати дитя? А навіщо воно мені? Уважаєш, що аж так мені це важливо? Що я їхав сюди, у Цінтру, гнаний манією одібрати в тебе онука? Ні, Каланте. Хотів я, може, глянути на ту дитину, глянути в очі призначенню… Бо й сам не знаю… Але не бійся. Не заберу її, досить і того, що ти попросиш…

Каланте зірвалася із сідала, в очах її розгорався зелений вогонь.

— Просити? — прошипіла люто. — Тебе? Боятися? Я мала б боятися тебе, клятий чаклуне? Ти насмілюєшся кидати мені в обличчя свою презирливу милість? Полегшувати моє життя твоїм співчуттям? Закидати мені боягузливість, ставити під сумнів мою волю? Я зробила тебе своєю довірою зухвалим! Стережися!

Відьмак вирішив не здвигати плечима, дійшовши висновку, що безпечніше припасти на одне коліно й схилити голову. Не помилився.

— Ну, — сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні були стиснуті в кулаки й наїжачені перснями. — Ну нарешті. Оце вірна позиція. З такої позиції відповідають королеві, якщо королева поставить запитання. А якщо це буде не запитання, а наказ, то ти ще нижче схилиш голову й підеш його виконувати, без хвилі роздумів. Ти зрозумів?

— Так, королево.

— Чудово. Устань.

Він устав. Вона глянула на нього, закусила губу.

— Тебе занадто сильно вразив мій вибух? Я кажу про форму, не про суть.

— Не занадто.

— Добре. Намагатимуся уже не вибухати. Тож, як я і казала, там, у рові, грається десятеро хлопців. Вибереш одного, який видасться тобі найвідповіднішим, забереш його й, заради богів, зробиш із нього відьмака, бо так хоче призначення. А як не призначення, то знай, що я так хочу.

Він глянув їй в очі, низько схилився.

— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі, сильніші від королівської волі. Боги, якщо вони існують, доведуть це тобі знову. Ти не змусиш мене робити вибір, робити який я не хочу. Вибачаюся за форму, не за суть.

— У мене глибокі ями під замком. Застерігаю, ще мить, ще слово — і згинеш у них.

— Жоден з дітей, які граються у рові, не підходить на відьмака, — сказав він поволі. — І немає серед них сина Паветти.

Каланте примружилася. Він навіть не здригнувся.

— Ідемо, — сказала вона нарешті, розвернувшись на п’ятах.

Він рушив за нею, між рядами квітнучих кущів, між клумбами й живоплотом. Королева увійшла до ажурної альтанки. Стояли там чотири великі плетені крісла, що оточували стіл з малахіту. На прожилкуватій плиті, яку підтримували чотири грифи, стояли жбан і два срібні кубки.

— Сідай. І налий.

Цокнулася із ним, різко, солідно, по-чоловічому. Він відповів тим самим, не сідаючи.

— Сідай, — повторила вона. — Хочу порозмовляти.

— Слухаю.

— Звідки ти дізнався, що сина Паветти немає серед дітлахів у рові?

— Я не знав. — Ґеральт зважився на щирість. — Сказав навмання.

— Ага. Я могла б і здогадатися. А те, що жоден з них не підходить на відьмака? Це правда? І як ти міг це зрозуміти? За допомогою магії?

— Каланте, — сказав він тихо. — Я не мусив того ані перевіряти, ані розуміти. Утому, що ти сказала перед тим, була сама правда. Будь-яка дитина надається. Вирішує усе селекція. Згодом.

— Боги моря, як говорить мій вічно відсутній чоловік! — засміялася вона. — Значить, це все неправда? Увесь той Закон Несподіванки? Ті легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і вважала! То гра! Гра з випадком, забавка з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Ґеральте.

— Я знаю.

— Гра із чиєюсь кривдою. Навіщо, скажи мені, ви змушуєте батьків або опікунів до настільки важких і непростих клятв? Навіщо забираєте в них дітей? Адже навколо повно тих, кого не треба відбирати. Шляхами плентаються цілі ватаги бездомних і сиріт. У будь-якому селі можна задешево купити дитину, наприкінці зими будь-який кмет охоче продасть її, бо що йому там, зробить собі іншу. Тож — навіщо? Навіщо ти змусив клястися Дані, Паветту, мене? Навіщо ти заявляєшся рівно через шість років після народження дитини? І навіщо, холеро, не бажаєш її, навіщо говориш, що немає тобі до неї діла?

Він мовчав. Каланте кивнула.

— Не відповідаєш, — заявила, відхиляючись на спинку стільця. — Давай замислимося над причиною твого мовчання. Логіка — мати будь-якого знання. І що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьмака, який шукає призначення, прихованого в дивному й сумнівному Законі Несподіванки. Відьмака, який знаходить це призначення. І раптом від нього відмовляється. Не хоче, як стверджує, Дитя Несподіванки. Обличчя має кам’яне, у голосі його звучать лід та метал. Уважає, що королева — усе ж таки жінка — дасть себе ошукати, підманути удаваній чоловічій жорсткості. Ні, Ґеральте, я тебе не пожалію. Знаю, чому ти відмовляєшся від вибору дитини. Відмовляєшся, бо не віриш у призначення. Бо ти не впевнений. А ти, коли не впевнений… тоді ти боїшся. Так, Ґеральте. Те, що керує тобою, це страх. Ти боїшся. Запереч мені.

Він поволі відставив бокал на стіл. Поволі, аби брязкотом срібла об малахіт не видати тремтіння руки, яке ніяк не міг опанувати.

— Не заперечиш?

— Ні.

Вона нахилилася швидко, вхопила його руку. Міцно.

— Ти виріс у моїх очах, — сказала вона. І усміхнулася. Це була добра посмішка.

Мимоволі, зовсім мимоволі, він усміхнувся у відповідь.

— Як ти до цього додумалася, Каланте?

— Я не додумалася, — не відпустила вона його руки. — Сказала навмання..

Вони розсміялися одночасно. Потім сиділи мовчки серед зелені й запаху черемхи, серед тепла й гудіння бджіл.

— Ґеральте?

— Так, Каланте?

— Ти не віриш у призначення?

— Я не знаю, чи вірю хоча б у щось. А щодо призначення… Я побоююся, що його не вистачить. Треба чогось більшого.

— Я мушу про щось тебе запитати. Що з тобою? Адже, кажуть, ти сам був Несподіванкою. Мишовур стверджує…

— Ні, Каланте. Мишовур думав про дещо зовсім інше. Мушовур… Він, хіба, знає. Але користується цим міфом, коли йому вигідно. Це неправда, що я був тим, кого застали вдома, на те не сподіваючись. Неправда, що нібито саме тому я став відьмаком. Я — звичайний знайда, Каланте. Небажаний байстрюк жінки, яку я не пам’ятаю. Але я знаю, ким вона є.

Королева проникливо глянула на нього, але відьмак не став продовжувати.

— Чи всі розповіді про Закон Несподіванки — легенди?

— Усі. Випадок важко назвати призначенням.

— Але ви, відьмаки, не припиняєте шукати?

— Не припиняємо. Але це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.

— Ви вірите, що Дитя Призначення пройде Випробування без ризику?

— Ми віримо, що таке дитя не вимагатиме Випробування.

— Одне запитання, Ґеральте. Досить особисте. Ти дозволиш?

Він кивнув.

— Як відомо, немає кращого способу передавати наслідувані риси, ніж спосіб природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для вас так важлива дитина, яка має спеціальні властивості й опірність… Чому ти не знайдеш жінку, яка… Я неделікатна, так? Але ж, здається, я вгадала?

— Як завжди, — усміхнувся він сумно, — ти безпомильна у висновках, Каланте. Ти, звичайно, вгадала. Те, про що ти говориш, для мене недосяжне.

— Вибач, — сказала вона, й усмішка з її обличчя зникла. — Що ж, це — людське.

— Це не людське.

— Ах… Тож жоден відмак…

— Жоден. Випробування Травами, Каланте, є страшним. А те, що із хлопцями робиться під час Змін, — ще гірше. І незворотнє.

— От тільки не розчулюйся, — пробурмотіла вона. — Бо це тобі не личить. Не важливо, що із тобою робили. Я бачу результат. Як на мене, він цілком задовільний. Якби я могла бути впевнена, що дитина Паветти колись стане подібною до тебе, то не вагалася б ані хвилини.

— Ризик занадто великий, — сказав він швидко. — Так, як ти й сказала. Виживає найбільше четверо з десяти.

— До диявола, чи тільки Випробування Травами ризиковане? Чи тільки майбутні відьмаки ризикують? Життя повне ризику, у житті також триває селекція, Ґеральте. Селекціонує нещасний випадок, хвороба, війна. Протистояти долі може бути настільки ж ризикованим, як і віддатися у її руки. Ґеральте… Я б віддала тобі дитину. Але… Я також боюся.

— Я б не забрав дитину. Не зміг би взяти на себе відповідальність. Не погодився б обтяжити нею себе. Не хотів би, аби дитина колись згадувала тебе так… Як я…

— Ти ненавидиш ту жінку, Ґеральте?

— Мою матір? Ні, Каланте. Я здогадався, що вона стояла перед вибором…А може, вибору й не мала? Ні, таки мала, адже, знаєш, досить було застосувати відповідне закляття чи еліксир… Вибір. Вибір, який треба вшанувати, бо це святе й беззаперечне право будь-якої жінки. Емоції тут значення не мають. Вона мала беззаперечне право на рішення і вирішила. Але думаю, що зустріч із нею, вираз обличчя, який вона тоді б мала… Це дало б мені щось на зразок збоченого задоволення, якщо розумієш, про що я кажу.

— Чудово розумію, про що ти кажеш, — посміхнулася вона. — Але в тебе мало шансів на таку приємність. Не можу оцінити твій вік, відьмаче, але готова закластися, що ти куди старший, аніж виглядаєш. Тому й та жінка…

— Та жінка, — урвав він холодно, — напевне виглядала б тепер куди молодшою за мене.

— Чародійка?

— Так.

— Цікаво. Я вважала, що чародійки не можуть…

— Вона, напевне, теж так вважала.

— Напевне. Але ти маєш рацію, ми не дискутуємо щодо права жінки на рішення, бо це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Не забереш дитину? Безповоротно?

— Безповоротно.

— А якщо… Якщо призначення не є виключно міфом? Якщо існує воно насправді, то чи не спадає тобі на думку, що воно може помститися?

— Якщо воно стане мститися, то мені, — відповів він спокійно. — Це я виступив проти нього. Ти ж виконала свою частину зобов'язання. Тож якщо призначення не легенда, серед вказаних тобою дітей я мусив би вибрати правильне. Адже дитина Паветти є серед тих дітлахів?

— Є. — Каланте повільно нахилила голову. — Хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі призначенню?

— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся того хлопця. Не хочу дивитися в очі призначенню, бо не вірю в нього. Бо я знаю: щоб з'єднати двох людей, самого призначення не вистачить. Треба чогось більшого, аніж призначення. Я сміюся з такого призначення, не стану йти за ним, наче сліпець, якого ведуть за руку, наївний і безтямний. Це моє остаточне рішення, Каланте із Цінтри.

Королева встала. Посміхнулася. Він не міг відгадати, що криється під тією посмішкою.

— Тож нехай так станеться, Ґеральте із Рівії. Може, призначенням твоїм було саме зректися і відмовитися? Вважаю, що саме так воно й було. Тож, якби ти вибрав, якби вибрав вірно, зрозумів би, що призначення, з якого ти смієшся, жорстоко насміялося з тебе.

Він глянув у її ядуче-зелені очі. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати ту посмішку.

Поряд із альтанкою ріс кущ троянди. Він зламав стебло, зірвав квітку, устав на коліно, простягнув їй обома руками, схиливши голову.

— Шкода, що ми не познайомилися раніше, біловолосий, — пробурмотіла вона, беручи троянду з його рук. — Підведися.

Він підвівся.

— Якщо зміниш рішення, — сказала вона, підносячи троянду до обличчя. — Якщо наважишся… Повертайся до Цінтри. І твоє призначення тебе чекатиме. Може, не нескінченно, але ще якийсь час — напевне.

— Прощавай, Каланте.

— Прощавай, відьмаче. Бережи себе. Я маю… Мала хвильку тому передчуття… Дивне передчуття… що бачу тебе востаннє.

— Прощавай, королево.

V

Він прокинувся і з подивом зрозумів, що біль, який шматував його стегно, щез, здавалося, перестала дошкуляти й опухлість, що пульсувала і напинала шкіру. Він хотів сягнути рукою, торкнутися, але не зміг поворухнутися. Раніше, ніж зрозумів, що ворухнутися йому не дає виключно тягар шкір, якими він був укритий, холодний і огидний жах наповнив його черево, уп’явся в нутрощі, наче яструбові шпони. Він стискав та розтискав пальці, розмірено, повторюючи подумки: ні, ні, я не…

Паралізований.

— Ти прокинувся.

Ствердження, не запитання. Тихий, але виразний, м’який голос. Жінка. Напевне, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.

— Не рухайся. Принаймні не так різко. Болить?

— Н-н-н-н… — Наліт, що зліплював губи, розірвався. — Н-ні. Рана ні… Спина…

— Пролежні, — байдуже, холодне ствердження, що не пасувало до того м’якого голосу. — Із тим я впораюся. Давай, випий це. Поволі, малими ковтками.

У рідині домінував запах і смак ялівцю. «Старий спосіб», — подумав він. Ялівець або м’ята, обидва додатки не мають значення, вони тільки для того, аби замаскувати справжній склад. І все ж він розпізнав шитначек, може, тянигроно. Так, напевне тянигроно, тянигроном нейтралізують токсини, очищують кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.

— Пий. До кінця. Повільніше, а то захлинешся.

Медальйон на його шиї почав легесенько вібрувати. Тож магія була й у напої. Він насилу розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла його голову, міг її роздивитися. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Обличчя мале й бліде в темряві.

— Де ми?

— На галявині смолокурів.

Справді, у повітрі відчувалася живиця. Він чув голос, що долітав з боку вогнища. Хтось саме докинув хмизу, полум’я із тріском стрелило вгору. Він знову подивився, скориставшись світлом. Волосся вона мала перев'язане ремінцем зі зміїної шкіри. Волосся…

Біль здавив горло й сонячне сплетіння. Долоні різко стислися у кулаки.

Волосся вона мала руде, вогняно-руде, підсвічене блиском вогнища, здавалося воно червоним, наче кіновар.

— Болить? — Вона зчитала емоції, але не точно. — Уже… Хвильку…

Він відчув раптовий удар тепла, що полилося з її руки, розтеклося по спині, стекло вниз, до сідниць.

— Давай тебе перевернемо, — сказала вона. — Не намагайся сам. Ти занадто ослаблий. Гей, чи хтось може мені допомогти?

Кроки з боку вогнища, тіні, фігури. Хтось схилився. Йурґа.

— Як ви почуваєтеся, пане? Краще вам?

— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, потроху. 0, так… Добре. Дякую.

Він уже не мусив на неї дивитися. Лежачи на животі, уникнув ризику дивитися їй в очі. Заспокоївся, опанував тремтіння рук. Вона могла відчути. Він чув, як брязкають пряжки її торби, як стукають флакони й порцелянові баночки. Чув її дихання, чув тепло її стегна. Стояла на колінах поряд.

— Моя рана, — відізвався він, не в змозі витримати тишу, — завдала клопоту?

— Авжеж, трохи. — Холод у голосі. — Так воно буває із зараженнями від зубів. Найпаскудніший різновид ран. Але для тебе, схоже, не новий, відьмаче.

Вона знає. Гребеться у його думках. Читає? Схоже, ні. І я знаю чому. Вона боїться.

— Так, схоже, не новий, — повторила вона, знову дзенькаючи скляним начинням. — Бачила я на тобі кілька шрамів… Але впоралася. Я, бач, чародійка. Й цілителька одночасно. Спеціалізація.

«Збігається», — подумав він. Не сказав ані слова.

— Повертаючись до рани, — продовжувала вона спокійно, — маю тобі сказати, що тебе врятував твій пульс, учетверо повільніший за пульс звичайної людини. Інакше ти не вижив би, можу стверджувати це з повною відповідальністю. Я бачила те, що було зав’язане на нозі. Мало воно імітувати перев’язку, але імітувало невдало.

Він мовчав.

— Згодом, — продовжувала вона, закочуючи йому сорочку аж до шиї, — почалося зараження, звичне при ранах від укусів. Було пригальмоване. Уважаю, відьмачий еліксир? Сильно допоміг. Утім, я не розумію, навіщо ти одночасно приймав галюциногени. Я наслухалася твоєї маячні, Ґеральте із Рівії.

«Читає, — подумав він, — усе ж таки читає. А може, це Йурґа сказав їй, як я звуся? Може, я сам це випатякав крізь сон під впливом “чорної чайки”? Холера його знає… Але нічого їй не дасть знання про те, як я звуся. Нічого. Вона не знає, хто я такий. Поняття не має, ким я є».

Відчув, як обережно вона втирає йому в спину холодну, заспокійливу мазь із гострим запахом камфори. Долоні вона мала маленькі й дуже м'які.

— Вибач, що роблю це класично, — сказала вона. — Могла б позбутися пролежнів за допомогою магії, але я трохи втомилася від цієї рани на нозі й почуваюся не найкраще. На нозі я зв'язала й закрила, що вдалося, нічого вже тобі не загрожує. Утім, найближчі два дні не вставай. Навіть магічно зв’язані жили й м’язи полюбляють рватися, матимеш паскудні спайки. Шрам, зрозуміло, зостанеться. Ще один, до колекції.

— Дякую… — Він притис щоку до шкір, щоби змінити голос, замаскувати його ненатуральне звучання. — Чи можу я знати… Кому я дякую?

«Не скаже, — подумав він. — Або збреше».

— Звуся Вісенною[47].

«Я знаю», — подумав він.

— Тішуся, — сказав повільно, усе ще зі щокою на шкірах. — Тішуся з того, що зійшлися наші шляхи, Вісенно.

— Що ж, випадок, — сказала вона прохолодно, натягуючи йому сорочку на спину й накриваючи кожухами. — Вість про те, що я потрібна, отримала від митників на кордоні. А коли я потрібна, то іду. Таку вже маю дивну звичку. Послухай, мазь я лишу купцеві, попроси його, щоб натирав тебе вранці й увечері. Як він твердить, ти врятував йому життя, тож нехай віддячить.

— А я? Як я міг би тобі віддячити, Вісенно?

— Не будемо про це. Я не беру плату з відьмаків. Якщо хочеш, назви це солідарністю. Професійною солідарністю. І симпатією. У межах цієї симпатії — доброзичлива порада чи, якщо хочеш, рекомендація цілительки. Припини приймати галюциногени, Ґеральте. Галюциногени не лікують. Нічого.

— Дякую, Вісенно. За допомогу й за пораду. Дякую тобі… за все.

Виборсався рукою з-під шкір, намацав й коліно. Вона здригнулася, після чого вклала йому долоню в долоню, злегка стиснула. Він обережно звільнив пальці, провів ними по й руці, по передпліччю.

Авжеж. Гладенька шкіра молодої дівчини. Вона здригнулася ще сильніше, але не прибрала руки. Він повернувся пальцями до й долоні, з’єднав руки потиском.

Медальйон на шиї завібрував, ворухнувся.

— Дякую тобі, Вісенно, — повторив він, опанувавши тремтіння в голосі. — Я радий, що зійшлися наші шляхи.

— Випадок… — сказала вона, але цього разу в й голосі не було холоду.

— А може, призначення? — запитав він, дивуючись, бо піднесення і хвилювання раптом і безслідно злетіли з нього. — Ти віриш у призначення, Вісенно?

— Так, — відповіла вона не відразу. — Вірю.

— У те, — продовжував він, — що люди, зв’язані призначенням, завжди зустрічаються?

— У це також… Що ти робиш? Не повертайся…

— Я хочу глянути тобі в обличчя… Вісенно. Хочу глянути в твої очі. А ти… Ти мусиш глянути в мої.

Вона зробила рух, наче хотіла підхопитися з колін. Але залишилася біля нього. Він поволі повернувся, кривлячи від болю губи. Було світліше, наче хтось докинув дров у вогнище.

Вона вже не рухалася. Тільки повернула голову вбік, профілем, але тим виразніше він бачив, що губи її тремтять. Вона стиснула пальці на його долоні, сильно.

Він дивився. Не було жодної схожості. Мала вона зовсім інший профіль. Малий ніс. Вузьке підборіддя. Мовчала. Потім раптом нахилилася, глянула йому просто в очі. Зблизька. Без слів.

— Вони тобі подобаються? — запитав він спокійно. — Мої виправлені очі? Такі… небуденні. Чи знаєш, Вісенно, що роблять із очима відьмаків, аби їх виправити? Чи знаєш, що не завжди те вдається?

— Припини, — сказала вона м’яко. — Припини, Ґеральте.

— Ґеральт… — раптом він відчув, як щось у ньому рветься. — Це ім’я дав мені Весемір. Ґеральт із Рівії! Я навіть навчився наслідувати рівійський акцент. Мабуть, з внутрішньої необхідності мати рідну сторону. Хоч би й вигадану. Весемір… дав мені ім’я. Весемір також видав мені твоє. Досить неохоче.

— Тихо, Ґеральте, тихо.

— Кажеш мені сьогодні, що ти віриш у призначення. А тоді… Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що призначення накаже нам зустрітися. Це тим належить пояснювати факт, що сама ти не дуже прагнула цієї зустрічі.

Вона мовчала.

— Я завжди хотів… Роздумував над тим, що я тобі скажу, коли ми врешті зустрінемося. Думав я про запитання, яке тобі поставлю. Вважав, що це принесе мені збочене задоволення…

Те, що блиснуло на її щоці, було сльозою. Поза сумнівом. Він відчув, як до болю стискається горло. Відчув втому. Сонливість. Слабкість.

— При світлі дня… — простогнав він. — Завтра, при сонячному світлі, я подивлюся тобі в очі, Вісенно… І поставлю тобі моє запитання. А може, не поставлю, бо вже запізно. Призначення? О, так, Йен мала рацію. Не досить бути призначеними одне для одного. Треба чогось більшого… Але я гляну завтра тобі в очі… При сонячному світлі…

— Ні, — сказала вона лагідно, тихо, оксамитово, голосом, який дражнив, який шарпав прошарки пам’яті, пам’яті, якої вже не було. Якої ніколи не було, але ж яка була.

— Так! — запротестував він. — Так. Я цього хочу…

— Ні. Зараз ти заснеш. А коли прокинешся, хотіти перестанеш. Навіщо нам дивитися одне на одного при світлі сонця? Що воно змінить? Уже не можна нічого змінити, не можна нічого прибрати. Який сенс ставити мені запитання, Ґеральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, насправді принесе тобі збочене задоволення? Що дасть нам взаємна кривда? Ні, не станемо ми дивитися одне на одного при світлі дня. Спи, Ґеральте. І так, між нами, це зовсім не Весемір дав тобі те ім’я. Хоча це також нічого не змінить і нічого не відмінить, я б хотіла, щоб ти про це знав. І не намагайся мене шукати…

— Вісенно…

— Ні, Геральте. Зараз ти заснеш. А я… я була твоїм сном. Будь здоровим.

— Ні! Вісенно!

— Засни. — В оксамитовому голосі тихий наказ, що ламає волю, шматує її, наче тканину. Тепло, що раптом витікає з її долоні. — Засни.

Він заснув.

VI

— Ми вже в Заріччі, Йурґо?

— Відучора, пане Ґеральте. Скоро вже річка Яруга, а далі — це вже моя сторона. Гляньте, навіть коники швидше йдуть, головами махають. Відчувають, дім близько.

— Дім… Ти в місті живеш?

— У передмісті.

— Цікаво. — Відьмак роззирнувся. — Майже не видно слідів війни. Казали, що країна ця була страшенно понищена війною.

— Ага, — сказав Йурґа. — Чого-чого, а руїн нам тут не бракувало. Придивіться уважніше, мало не на кожній хаті, на кожній загорожі все аж біле від новісінького тесання. А за річкою, побачите, там ще гірше було, там ущент усе вигоріло… Але що ж, війна — війною, та жити треба. Ми пережили найбільшу завірюху, коли Чорні котилися нашою землею. Правда, здавалося тоді, що тут усе перетвориться на пустелю. Багато з тих, що тоді втекли, не повернулися. Але на їх місці поселилися нові. Жити треба.

— Це факт, — буркнув Ґеральт. — Жити треба. Не важливо, що було. Треба жити…

— Ваша правда. Ну, тримайте, надягайте. Зашив я вам штани, залатав. Будуть, як нові. Це як із тією землею, пане Ґеральте. Роздерло її війною, переорало, наче залізом борони, порвало, кров’ю вона стекла. Але зараз — наче нова буде. І ще краще родитиме. Навіть ті, що в землі цій згнили, добру послужать, удобрять земельку. Поки що орати важко, бо кості, залізяччя всюди на полях, але земля і з залізом собі зарадить.

— Не боїтеся, що нільфгардці… що Чорні повернуться? Раз уже вони дорогу крізь гори знайшли…

— Ага, страшно нам. І що тепер? Сісти й плакати, трястися? Жити треба. А що буде — те буде. Якщо призначено що, так того й не уникнути.

— Віриш у призначення?

— А як мені не вірити? Після того як ми на мосту зустрілися, на урочищі, як ви мене від смерті врятували? Ох, пане відьмаче, побачите, кинеться вам Злотолітка в ноги…

— Та годі вже. Щиро кажучи, то я тобі завдячую. Там, на мосту… Адже це моя робота, Йурґо, мій фах. Я ж бороню людей за гроші. Не через доброту сердечну. Признайся, Йурґо, чув ти, що люди про відьмаків теревенять? Що невідомо, хто гірше, вони чи потвори, яких убивають…

— Неправда це, пане, не знаю, чом ви так кажете. Що я, очей не маю? Ви ж, хоч як крути, з тієї ж глини зліплені, що й ота цілителька…

— Вісенна…

— Не назвала нам імені. Але ж поскакала за нами, бо знала, що потрібна, наздогнала ввечері, зайнялася вами, ледве із сідла спустилася. О, пане, намучилася із вашою ногою, від магії тієї аж повітря тріщало, а ми зі страху в ліс втекли. А їй потім кров носом йшла. Непроста, видко, воно справа — чарувати. О, дбайливо вас перев’язувала, воістину як…

— Як мати? — Ґеральт зціпив зуби.

— Ага. Добре ви сказали. А як заснули ви…

— Так, Йурґо?

— На ногах вона ледь трималася, бліда була наче полотно. Але прийшла, питала, чи не потребує хтось із нас допомоги. Вилікувала смолокурові руку, що тому деревина привалила. Гроша не взяла, ще й ліків залишила. Ні, пане Ґеральте, у світі, знаю, різне про відьмаків балакають і різне про чарівників кажуть. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену, й люди з Заріччя краще знаємо. Забагато ми чарівникам завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках і балачках, а в камені викарбувана. Самі побачите, нехай-но тільки гайок скінчиться. Зрештою, самі ви, напевне, краще знаєте. Тож та битва була на весь світ голосна, а ледь рік минув. Мали ви чути.

— Не було мене тут, — буркнув відьмак. — Уже рік. Був я на півночі. Але чув… Друга битва за Содден…

— Отож-бо. Зараз пагорб і камінь побачите. Раніше ми те узгір’я завжди називали Шуліковою горою, але нині усі на неї кажуть Чародійська гора або гора Чотирнадцяти. Бо двадцятеро і двоє було їх на узгір'ї, двадцятеро і двоє чарівників стало там на битву, й чотирнадцятеро загинули. Страшна була то битва, пане Ґеральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився, ніби дощ, блискавки гатили… Трупи густо слалися. Але перемогли чарівники Чорних, зламали Міць, що їх вела. І чотирнадцятеро їх загинуло в тій битві. Чотирнадцятеро поклало життя… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Йурґо.

— Страшна була битва, йой, якби не оті чарівники з узгір’я, хтозна, може, й не балакали б ми тут нині, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а може, й вас… Так, завдяки чарівникам воно. Чотирнадцятеро їх загинуло, нас захищаючи, людей із Соддену й Заріччя. Ха, інші — аякже! — також там билися, вояки й шляхта, та й з хлопів, хто міг, взявся за вили, або коси, або ж хоча б за палиці… Усі мужньо вставали, і не один поліг. Але чарівники… То не штука — воякові гинути, бо це ж фах його, а життя і так закоротке. Але чарівники ж можуть жити так довго, як тільки схочуть. Але не завагалися.

— Не завагалися, — повторив відьмак, тручи долонею чоло. — Не завагалися. А я був на Півночі…

— Що вам, пане?

— Нічого.

— Так… то ми туди, з усіх околиць, квіти тепер носимо, на те узгір’я, а травневою порою, на Беллетейн, завше вогонь там палає. Й у віки віків палати буде. Й вічно житимуть вони у пам’яті людей, оті чотирнадцятеро. А таке у пам'яті життя, це ж… Це… щось більше! Більше, пане Ґеральте!

— Маєш рацію, Йурґо.

— Будь-яка дитинка в нас імена знає тих чотирнадцятьох, у камені викарбуваних, тому, що на вершині пагорба стоїть. Не вірите? Послухайте: Аксель, званий Рябим, Трісс Меррігольд, Атлан Керк, Ванель із Брюґґе, Дагобертз Воле…

— Досить, Йурґо.

— Що з вами, пане? Бліді ви наче смерть!

— Нічого.

VII

Він ішов угору дуже повільно, обережно, прислухаючись до роботи м’язів і сухожиль у магічно вилікуваній рані. Хоча й здавалася вона абсолютно зціленою, він і далі оберігав ногу й не ризикував ставати на неї усією вагою. Було жарко, а запах трав бив у голову, приголомшував, але приголомшував приємно.

Обеліск не стояв у центрі пласкої верхівки узгір’я, відступав углиб, за круг гострого каміння. Якби він піднявся сюди перед заходом сонця, тінь менгіра, падаючи на круг, визначила б його чіткий діаметр, вказала б напрямок, куди були звернені обличчя чарівників під час битви. Ґеральт глянув у тому напрямку, у бік безкрайніх горбкуватих полів. Якщо й були там кістки полеглих — а були вони напевно, — то приховувала їх буйна трава. Кружляв там яструб, виписуючи спокійні кола на широко розгорнутих крилах. Єдина рухома крапка серед завмерлого у спеці пейзажу.

Обеліск був широким біля основи — аби обійняти його, мали б з’єднати долоні щонайменше четверо-п’ятеро людей. Було очевидним, що без допомоги магії його не витягли б нагору. Звернена до кам’яного кругу площина менгіру була гладенько стесана, й виднілися на ній вирізані рунічні знаки.

Імена тих чотирнадцятьох, які загинули.

Він поволі наближався. Йурґа і справді мав рацію. Біля підніжжя обеліску лежали квіти — звичайні польові квіти: маки, люпини, мальви, незабудки.

Імена чотирнадцятьох.

Він читав повільно, згори, а перед очима з’являлися обличчя тих, кого він знав.

Каштанововолоса Трісс Меррігольд, весела, яка хихотіла з будь-якого приводу, яка виглядала наче підліток. Він любив її. І вона його також.

Лаудбор з Муррівелю, із яким вони якось мало не побилися у Визімі, коли спіймав чарівника на маніпулюванні в грі у кості за допомогою легенького телекінезу.

Литта Нейд, на прізвисько Корал. Прізвисько походило від кольору губної помади, яку вона застосовувала. Литта колись обмовила його перед королем Белогуном, та так, що він тиждень просидів у ямі. Коли його випустили, він пішов запитати в неї про причини. Невідомо як опинився в її ліжку й там провів другий тиждень.

Старий Горазд, який хотів заплатити йому сто марок за можливість дослідити його очі й пропонував тисячу за можливість виконати розтин, «не обов’язково зараз», як він тоді висловився.

Залишилися три імені.

Почув позаду легкий шелест і відвернувся.

Вона була босою, у простій лляній суконці. На довгому світлому волоссі, що вільно спадало на плечі й спину, носила вінок, сплетений з маргариток.

— Привіт, — сказав він.

Вона підняла на нього холодні блакитні очі, не відповіла.

Помітив, що вона незасмагла. Було це дивно: зараз, наприкінці літа, коли сільських дівчат сонце вже обпалило на бронзу, її обличчя і відкриті плечі мали колір злегка золотистий.

— Ти принесла квіти?

Вона усміхнулася, опустивши вії. Він відчув холод. Вона минула його мовчки, стала навколішки біля основи менгіра, торкаючись каменя рукою.

— Я не приношу квітів, — сказала, зводячи голову. — Але ці, що тут лежать, для мене.

Він дивився на неї. Вона стояла навколішки так, що закривала останнє ім’я, вирізане на камені менгіра. Була вона світлою, ненатурально, сяюче-світлою на темному тлі каменя.

— Хто ти? — запитав він повільно.

Вона усміхнулася, і повіяло холодом.

— Ти не знаєш?

«Знаю, — подумав він, дивлячись у холодну блакить її очей. — Так, здається, я знаю».

Він був спокійний. Не вмів інакше. Уже — ні.

— Мені завжди було цікаво, як ти виглядаєш, пані.

— Ти не мусиш мене так називати, — відповіла вона тихо. — Ми знайомі довгі роки.

— Ми знайомі, — підтвердив він. — Кажуть, що ти йдеш за мною крок у крок.

— Іду. Але ти ніколи не озирався. До сьогодні. Сьогодні ти вперше озирнувся.

Він мовчав. Нічого не міг сказати. Був стомленим.

— Як… Як це відбудеться? — запитав нарешті, холодно й без емоцій.

— Я візьму тебе за руку, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Візьму тебе за руку й поведу через луку. В імлу, холодну й мокру.

— А далі? Що буде далі, за імлою?

— Нічого, — усміхнулася вона. — Далі немає вже нічого.

— Ти йшла за мною крок у крок, — сказав він. — А приходила до інших, до тих, кого я минав по дорозі. Чому? Йшлося про те, щоб я лишився сам, правда? Щоб я нарешті почав боятися? Признаюся тобі. Я завжди тебе боявся, завжди. Не озирався я зі страху. З переляку, що побачу тебе, як ти йдеш одразу за мною. Я завжди боявся, життя моє минуло у страху. Я боявся… до сьогодні.

— До сьогодні?

— Так. До сьогодні. І от стоїмо ми обличчям до обличчя, а я не відчуваю страху. Ти забрала в мене все. Забрала в мене також і страх.

— Тож чому очі твої сповнені страху, Ґеральте із Рівії? Твої руки тремтять, ти блідий. Чому? Аж так сильно боїшся ти останнього, чотирнадцятого імені, вирізаного на обеліску? Якщо хочеш, скажу тобі, як звучить те ім’я.

— Не мусиш. Я знаю, яке те ім’я. Коло замикається, змія кусає власний хвіст. Так має бути. Ти й це ім’я. І квіти. Для неї і для тебе. Чотирнадцяте ім’я, вирізане на камені, ім’я, яке я вимовляв посеред ночі й при світлі сонця, в мороз, у спеку й дощ. Ні, я не боюся вимовити його зараз.

— Тож вимови його.

— Йеннефер… Йеннефер з Венґерберґа.

— А квіти — для мене.

— Покінчимо з цим, — сказав він із зусиллям. — Візьми… Візьми мене за руку.

Вона встала, наблизилася, він відчув холод, що віяв від неї, різкий і пронизливий.

— Не сьогодні, — сказала вона. — Колись — так. Але не сьогодні.

— Ти забрала в мене все…

— Ні, — урвала вона. — Я нічого не забираю. Я тільки беру за руку. Для того, щоб ніхто в той час не був сам. Сам в імлі… До побачення, Ґеральте із Рівії. Колись.

Він не відповів. Вона розвернулася поволі й відійшла. В імлу, яка раптом облягла верхівку пагорбу, в імлу, у якій зникло все, у білу мокру імлу, у якій розчинився обеліск, квіти, які лежали біля його основи, й вирізані на ньому чотирнадцять імен. Не було нічого, була тільки імла й мокрі, блискучі від роси трави під ногами, трави пахли п’янко, важко, солодко, аж до болю у скронях, до забуття, втоми…

— Пане Ґеральте! Що з вами? Заснули ви? Я ж вам казав, ви ще слабкі. Навіщо було лізти на вершину?

— Я заснув. — Він потер долонею обличчя, заморгав. — Я заснув, холера… Нічого, Йурґо, це та спека…

— Ага, гаряче, диявол його… Треба нам їхати, пане. Ходімо, допоможу вам зійти там, де стрімко.

— Зі мною нічого…

— Нічого, нічого. Цікаво тоді, чого то ви хитаєтеся. На яку заразу ви лазили на вершину в таку жару? Хотіли імена їхні прочитати? Я міг би всі їх вам сказати. Що з вами?

— Нічого… Йурґо… Ти справді пам’ятаєш усі імена?

— Напевне.

— Перевірю, яка в тебе пам’ять… Останнє. Чотирнадцяте. Яке це ім’я?

— Ото ви недовірливий. Ні в що не вірите. Перевірити хочете, чи я не брешу? Я ж вам говорив, ті імена в нас кожна дитинка знає. Останнє, кажете? Ага, останній — це Йойль Гретин з Каррерасу. Може, знали ви його?

Ґеральт потер зап’ястком повіки. І глянув на менгір. На всі імена.

— Ні, — сказав. — Не знав.

VIII

— Пане Ґеральте?

— Так, Йурґо?

Купець схилив голову, якийсь час помовчавши та накручуючи на палець рештки тонкого ремінця, яким він підлатав сідло відьмака. Нарешті він підвівся, злегка стукнув кулаком у спину пахолка, що правив возом.

— Сідай на підмінного, Поквіте. Я правитиму. Сядьте зі мною на козли, пане Ґеральте. А ти чого біля воза крутишся, Поквіте? Далі, уперед скачи! Ми тут побалакати хочемо, нам твоїх вух не треба!

Плітка, що дріботіла за возом, заіржала, шарпнула вуздою, як видно, заздрячи кобилі Поквіта, що йшла риссю гостинцем.

Йурґа цмокнув, злегка шмагнув коней віжками.

— Ага, — сказав, подумавши трохи. — Отака справа, пане. Я обіцяв вам… Тоді, на мосту… Склав вам обітницю…

— Не треба, — швидко урвав відьмак. — Не треба, Йурґо.

— Треба, — різко сказав купець. — Слово моє не дим. Те, що вдома застану й чого не сподівався, ваше буде.

— Та заспокойся. Нічого я від тебе не хочу. Ми квити.

— Ні, пане. Якщо щось такого вдома застану, значить — призначення. А якщо з призначення сміятися, якщо збрехати йому, то воно тоді жорстоко карає.

«Знаю, — подумав відьмак. — Знаю».

— Але… Пане Ґеральте…

— Що, Йурґо?

— Нічого я вдома не застану, чого не сподівався. Нічого, й уже, напевне, не те, на що ви розраховували. Пане відьмаче, чуєте: Злотолітка, жінка моя, дітей більше мати не може — після останнього чого-чого, а дитинки вдома не буде. Бачиться, не влучили ви в ціль.

Ґеральт не відповів.

Йурґа також мовчав. Плітка форкнула, помотала головою.

— Але я маю двох синів, — раптом швидко сказав Йурґа, дивлячись перед собою на гостинець. — Двох здорових, сильних і не дурних. І кудись-то я мушу їх у навчання дати. Один, думав, зі мною стане купецтву вчитися. А другий…

Ґеральт мовчав.

— Що скажете? — Йурґа повернув голову, глянув на нього. — Ви на мосту обітниці зажадали. Йшлося вам про дитину для вашого відьмацького навчання, адже ні про що інше. То чому ж то мала б це бути дитина несподівана? А сподіваною — бути не може? Двох я маю, тож нехай один із них на відьмака вчиться. Фах як фах. Не кращій, не гірший.

— Ти впевнений, — тихо відізвався Ґеральт, — що не гірший?

Йурґа примружився.

— Боронити людей, життя їм рятувати — це, по-вашому, яка справа, зла чи добра? Ті чотирнадцять на узгір’ї? Ви на тому мосту? Що то ви вчиняли, добро чи зло?

— Не знаю, — із зусиллям сказав Ґеральт. — Не знаю, Йурґо. Часом видається мені, що знаю. А інколи маю сумніви. Чи хотів би ти, щоби твій син мав такі сумніви?

— А нехай має, — серйозно відповів купець. — Нехай би він їх мав. Бо то, власне, справа людська і добра.

— Що?

— Сумніви. От тільки погано, пане Ґеральте, коли немає їх. А призначення свого ніхто уникнути не зможе.

Відьмак не відповів.

Гостинець повертав під високим укосом, до кривих беріз, незрозумілим чином тримаючись прямовисного узбіччя. Берези стояли в жовтому листі. «Осінь, — подумав Ґеральт, — знову осінь». Унизу блискала ріка, білів новенький частокіл кордегардії, дахи хат, тесані стовпи пристані. Скрипів коловорот. Паром підходив до берега, женучи поперед себе хвилю, розштовхуючи воду тупим носом, розгортаючи солому та листя, що плавали на поверхні — нерухомі в брудному кожусі пилу. Скрипіли канати, що їх тягнули перевізники. Натовп, збитий на березі, галасував, у тому галасі було все: крики жінок, прокльони чоловіків, плач дітей, ревіння худоби, іржання коней, бекання овець. Одностайна, басова музика страху.

— Геть! Геть, відступити, псячі курви! — верещав кінний із головою, обв’язаною закривавленим шматтям.

Кінь, занурений у воду аж по черево, борсався, високо підкидаючи передні ноги, розбризкував воду. На пристані вереск, крик — щитоносці брутально розпихували натовп, лупили куди прийдеться держаками списів.

— Геть від парому! — репетував кінний, розмахуючи мечем. — Тільки військо! Геть, бо голови порозвалюю!

Ґеральт натягнув вузду, зупинив кобилу, що танцювала на краю ущелини.

Ущелиною, у брязкоті зброї та обладунку, йшли чвалом важкоозброєні, здіймаючи густу пилюку, що закривала щитоносців, які бігли позаду.

— Ґеральте-е-е!

Він глянув униз. На кинутому, зіпханому з гостинця возі, заповненому дерев’яними клітками, підскакував і вимахував руками худий чоловік у вишневому кубраку й у капелюшку з пером чаплі. У клітках билися і дерлися кури й гуси.

— Ґеральте-е-е! Це я!

— Любистку! Ходи сюди!

— Геть, геть від парому! — гарчав на пристані вершник із перев’язаною головою. — Паром тільки для війська! Хочете на той берег, псячі хвости, то за сокири й у ліс, плоти збивати! Паром тільки для війська!

— Боги, Ґеральте, — сапав поет, видряпавшись по узбіччю ущелини. Вишневий кубрак його був, наче снігом, усіяний пташиним пір’ям. — Бач, що діється? Оті, з Соддену, напевне програли битву, почався відступ. Та що це я, який там відступ? Це втеча, просто панічна втеча! І нам треба звідси валити, Ґеральте. На той берег Яруги…

— Що ти тут робиш, Любистку? Звідки ти тут узявся?

— Що роблю? — крикнув бард. — Ти ще питаєш? Тікаю, як і всі, весь день на тому возі товчуся! Вночі якийсь сучий син коня у мене вкрав! Ґеральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Скажу тобі, нільфгардці можуть бути тут кожної хвилини! Хто не відгородиться від них Яругою, той під ніж піде. Під ніж, розумієш?

— Не панікуй, Любистку.

Унизу, на пристані іржали коні, яких силою затягали на паром, били копитами в дошки. Вереск. Замішання. Плюскіт води, у яку вкотився зіпханий віз, ревіння волів, що виставляли морди над поверхнею. Ґеральт дивився, як клунки та скрині з возу крутяться у вирі, б’ють об борт парому, пливуть собі. Крики, прокльони. В ущелині хмара пилу, тупіт.

— По черзі! — дерся перев’язаний, наїжджаючи конем на натовп. — Порядок, пес вашу мати! По черзі!

— Ґеральте, — простогнав Любисток, хапаючись за стремено. — Бачиш, що діється? У житті не зуміємо ми дістатися на паром. Вояки переправлять ним стільки, скільки зможуть, а тоді спалять, щоб не придався нільфгардцям. Вони ж так звичайно й роблять, ну ні?

— Точно, — кивнув відьмак. — Так вони звичайно й роблять. Утім, я не розумію, звідки та паніка? Це що, перша війна, інших не бувало? Як завжди, дружини королів поріжуть одна одну, а тоді королі домовляться, підпишуть мир й обидва нажеруться з тієї оказії. Для тих, хто оце зараз ламає собі ребра на пристані, в принципі нічого не зміниться. Тож звідки увесь той ґвалт?

Любисток уважно глянув на нього, не відпускаючи стремено.

— Ти маєш кепську інформацію, Ґеральте, — сказав він. — Або не можеш зрозуміти її значення. Це не звичайна війна за наслідування трону чи за клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, на яку хлопи позирають, не перериваючи сінокосу.

— А тоді що воно таке? Просвіти мене, бо я і насправді не розумію, про що йдеться. Так, між нами, це не дуже мене цікавить, але поясни, прошу.

— Ніколи не було подібних воєн, — серйозно сказав бард. — Армії Нільфгарду залишають за собою випалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгард проти всіх. Жорстокості…

— Немає і не бувало війни без жорстокостей, — урвав його відьмак. — Ти перебільшуєш, Любистку. Це так, як із поромом: так воно звичайно й робиться. Така, сказав би я, військова традиція. Споконвічно армії, що йдуть країнами, убивають, грабують, палять і ґвалтують, не обов’язково в цій послідовності. Споконвічно хлопи під час війни ховаються у лісах з бабами та підручним майном, а як усе закінчується, то повертаються…

— Не в цій війні, Ґеральте. Після цієї війні не буде кому повертатися і до чого повертатися. Нільфгард лишає після себе попелище, армії йдуть лавою і виганяють усіх. Шибениці й палі тягнуться уздовж гостинців милями, дими здіймаються у небо, наче другий горизонт. Кажеш, споконвічно не було чогось такого? Ага, це точно. Так, споконвічно. У нашому світі. Бо виглядає на те, що нільфгардці прибули з-за гір, аби наш світ знищити.

— Це безглуздо. Кому треба знищувати світ? Війни не ведуть, аби нищити. Війни ведуть з двох причин. Одна — це влада, а друга — гроші.

— Не філософствуй, Ґеральте! Того, що діється, філософією не зміниш! Чому ти не слухаєш? Чому не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга не затримає нільфгардців. Зимою, як річка замерзне, вони підуть далі. Кажу тобі, треба валити, валити аж на Північ, може, туди вони не дійдуть. Але навіть якщо вони туди не дійдуть, світ наш ніколи не стане вже таким, яким він був. Ґеральте, не кидай мене тут! Я собі ради сам не дам! Не кидай мене!

— Ти хіба здурів, Любистку. — Відьмак перехилився у сідлі. — Хіба здурів ти зі страху, якщо міг подумати, що я тебе кину. Дай руку, застрибуй на коня. Тут тобі шукати нічого, на паром ти все одно не пропхнешся. Відвезу тебе вгору річкою, пошукаємо човна чи пліт.

— Нільфгардці нас схоплять. Вони вже близько. Бачиш тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдьмо вниз річки, у бік гирла Іни.

— Досить каркати. Проберемося, от побачиш. Вниз річкою також тягнуться натовпи люду, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни вони, напевне, також позахоплювали.

їдьмо вгору, проти течії, не бійся, я тебе хоча б і на колоді переправлю.

— Той берег ледь видно!

— Не ний. Сказав, що тебе переправлю.

— А ти?

— Застрибуй на коня. Поговоримо дорогою. Гей, диявол тебе, тільки не з цим мішком! Хочеш, аби у Плітки хребет зламався?

— Це Плітка? Плітка була гнідою, а ця — руда.

— Усі мої кобили звуться Плітками. Ти про це добре знаєш, тож зуби мені не заговорюй. Сказав же — мішок геть. Що там у тебе, до холери? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи їдла…

— Кидай у річку. Напишеш нові вірші. А їдлом я із тобою поділюся.

Любисток скорчив жалібну фізіономію, але довго не роздумував, з розмаху кинув сакви у воду. Застрибнув на коня, повертівся, пристроюючись на в’юках, ухопив відьмака за пояс.

— У дорогу, у дорогу, — підганяв неспокійно. — Не гаймо часу, Ґеральте, скочимо у ліси, поки…

— Припини, Любистку, бо ота твоя паніка передається Пліточці.

— Не смійся з мене. Якби ти бачив, що бачив я…

— Заткнися, холера. Їдьмо, я б хотів ще до сутінків влаштувати тобі переправу.

— Мені? А ти?

— Я маю справи по цей бік річки.

— Та ти здурів, Ґеральте. Життя тобі не дороге? Які справи?

— Це тебе не обходить. Їду в Цінтру.

— У Цінтру? Цінтри вже немає.

— Що ти говориш?

— Немає вже Цінтри. Є попелище й купа уламків. Нільфгардці…

— Злазь, Любистку.

— Що?

— Злазь! — Відьмак розвернувся різко.

Трубадур зазирнув йому в обличчя і скочив з коня на землю, відсахнувся на крок, перечепився.

Ґеральт спішився поволі. Перекинув узду через голову кобили, стояв хвильку нерішуче, потім потер обличчя долонею в рукавичці. Сів на краю урвища, під тереном із криваво-червоними гілками.

— Йди-но сюди, Любистку, — сказав він. — Сідай. І розповідай, що із Цінтрою. Усе.

Поет сів.

— Нільфгардці увійшли туди через перевал, — почав він по хвильці мовчання. — Було їх тисячі. Оточили війська Цінтри в долині Марнадаль. Дійшло до битви, що тривала цілий день, від світанку до сутінок. Цінтрійці стояли мужньо, але прорідили їх. Король загинув, і тоді їхня королева…

— Каланте.

— Так. Не допустила паніки, не дозволила, щоб вони розбіглися, зібрала навколо себе й штандарту кого тільки зуміла, пробилися крізь кільце, відступили за річку, у бік міста. Хто зумів.

— А Каланте?

— Зі жменькою лицарів боронила переправу, захищала відступ. Кажуть, билася, наче чоловік, кидалася як шалена в найгірший вир. Пробили її піками, коли атакувала нільфгардську піхоту. Тяжко поранену вивезли її до міста. Що в цій фляжці, Ґеральте?

— Горілка. Хочеш?

— Так.

— Кажи. Кажи далі, Любистку. Усе.

— Місто взагалі не оборонялося, облоги не було, не було вже кому стояти на мурах. Рештки лицарів із родинами, вельможі й королева… Вони забарикадувалися у замку. Нільфгардці здобули замок з ходу, їхні чародії розвалили у пил браму й частину мурів. Боронився тільки донжон, видко, був зачарованим, бо опирався нільфгардській магії. Й усе ж за чотири дні нільфгардці вдерлися усередину. Не застали нікого живого. Нікого.

Жінки забили дітей, чоловіки забили жінок і кинулися на мечі або… Що з тобою, Ґеральте?

— Кажи, Любистку.

— Або… як Каланте… Головою вниз, із мурів, із самого верху. Говорили, що просила, аби її… Ніхто не хотів. Тож вона доповзла до краю і… Головою вниз. Кажуть, страшенні речі робили з її тілом. Не хочу про це… Що з тобою?

— Нічого. Любистку… У Цінтрі була… Дівчинка. Онука Каланте, десь років десять-одинадцять. Звалася Цірі. Ти щось чув про неї?

— Ні. Але в місті й у замку сталася страшенна різанина, і майже ніхто не врятувався. А з тих, хто захищав донжон, — зовсім ніхто, я казав уже. Більшість жінок і дітей значних родів були саме там.

Відьмак мовчав.

— Та Каланте, — сказав Любисток. — Ти її знав?

— Знав.

— А дівчинку, про яку запитував? Цірі?

— І її знав.

З річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув гілками, з гілок миготливою курявою полетіло листя. «Осінь, — подумав відьмак, — знову осінь».

Він устав.

— Ти віриш у призначення, Любистку?

Трубадур підняв голову, глянув широко розплющеними очима.

— Чому ти питаєш?

— Відповідай.

— Ну… вірю.

— А чи ти знаєш, що самого призначення — замало? Що треба чогось більшого?

— Не розумію, Ґеральте.

— Не ти один. Але саме так воно і є. Треба чогось більшого. Проблема полягає у тому, що я… Я вже ніколи не довідаюся, чого саме.

— Що з тобою, Ґеральте?

— Нічого, Любистку. Давай, залазь. Їдьмо, шкода дня. Хтозна, скільки часу займуть у нас пошуки човна, а ми потребуємо великого. Адже Плітку я не кину.

— Переправимося разом? — утішився поет.

— Так. З цього боку річки мені вже нічого шукати.

IX

— Йурґо!

— Злотолітко!

Вона бігла від воріт, волосся, що вибилося з-під хустки, віялося за нею, вона ж перечіплювалася, кричала. Йурґа кинув віжки пахолкові, скочив з воза на землю, побіг назустріч, схопив її за талію, міцно, підняв з землі, закружляв, закрутив.

— Я тут, Злотолітко! Я повернувся!

— Йурґо!

— Я повернувся! Гей же, розчиніть ворота! Господар повернувся. Ех, Злотолітко!

Вона була мокрою, пахла мильною водою. Мабуть, прала. Він поставив її на землю, але й тоді вона його не відпустила, схвильована, тепла.

— Веди мене в дім, Злотолітко.

— Боги, ти повернувся… Я ночами не спала… Йурґо… Ночами не спала…

— Я повернувся. Ех, повернувся! І добре повернувся, Злотолітко. Бачиш віз? Гей, поганяй, заїжджай у ворота! Бачиш віз, Злотолітко? Досить добра везу, щоби…

— Йурґо, що мені добро, що мені віз… Ти повернувся… Здоровий… Цілий…

— І з добром повернувся, кажу ж. Зараз побачиш…

— Йурґо? А він хто? Отой, у чорне вдягнений? Боги, і з мечем…

Купець озирнувся. Відьмак зліз з коня, відвернувшись, удавав, що поправляє попругу й в’юки. Не дивився на них, не підходив.

— Потім тобі розповім. Ох, Злотолітко, якби не він… А де діти? Здорові вони?

— Здорові, Йурґо, здорові. У поле пішли, ворон стріляти, але сусіди їм передадуть, що ти вдома. Враз прилетять, уся трійця…

— Трійця? Як же це, Злотолітко? Може…

— Ні… Але дещо мушу тобі сказати… Не гніватимешся?

— Я? На тебе?

— Я дівчинку пригріла, Йурґо. Від друїдів узяла, знаєш, від тих, що після війни дітей рятували… Збирали по лісах, бездомних і погублених… Ледве живих… Йурґо? Гніваєшся?

Йурґа приклав долоню до лоба, обернувся. Відьмак поволі йшов за возом, вів коня. Не дивився на них, усе ще відвертав голову.

— Йурґо?

— О, боги, — простогнав купець. — 0, боги! Злотолітко… Щось, чого я не сподівався! Удома!

— Не гнівайся, Йурґо… Побачиш, ти її полюбиш. Дівчинка мудра, мила, роботяща… Трохи дивна. Не хоче говорити, звідки вона, зразу плаче. То я і не запитую. Йурґо, знаєш, як я завжди хотіла, аби була дочка… Що з тобою?

— Нічого, — сказав він тихо. — Нічого. Призначення. Усю дорогу він крізь сон говорив, марив у гарячці, тільки призначення та призначення… Боги… Не нашого розуму справа, Злотолітко. Не зрозуміти нам, що такі, як він, думають. Про що сни бачать. Не зрозуміти нам…

— Тату!!!

— Надборе! Суліку! Але ж ви й виросли, наче бички! Ага, давайте сюди, до мене! Живо…

Він урвав себе, побачивши малу худеньку попелястоволосу істотну, яка повільно йшла за хлопцями. Дівчинка глянула на нього, він помітив великі очі, зелені, наче трава навесні, блискучі, наче дві зірочки. Побачив, як дівчинка раптом підривається, як біжить, як… Почув, як вона кричить, тоненько, пронизливо:

— Ґеральте!

Відьмак обернувся від коня, блискавичним, спритним рухом. І побіг назустріч. Йурґа дивився, зачарований. Ніколи не думав, що людина може рухатися настільки швидко.

Зустрілися вони посередині подвір’я. Попелястоволоса дівчинка в чорній суконці. І біловолосий відьмак із мечем за спиною, увесь у чорній шкірі, що блищала від срібла. Відьмак у м’якому стрибку, дівчинка підтюпцем, відьмак на колінах, тонкі рученята дівчинки навколо його шиї, попелясте, мишаче волосся на його плечі. Злотолітка крикнула глухо. Йурґа обійняв її, мовчки пригорнув до себе, другою рукою зібрав і притулив обох хлопців.

— Ґеральте! — повторювала дівчинка, горнучись до грудей відьмака. — Ти мене знайшов! Я знала! Я завжди знала! Знала, що ти мене знайдеш!

— Цірі, — сказав відьмак.

Йурґа не бачив його обличчя, схованого в попелястому волоссі. Бачив долоні в чорних рукавичках, що стискали плечі й руки дівчинки.

— Ти мене знайшов! Ох, Ґеральте! Я увесь час чекала! Так страшезненько довго… Ми вже будемо разом, правда? Тепер ми будемо разом, так? Скажи, Ґеральте! Назавжди! Скажи!

— Назавжди, Цірі.

— Так, як і казали! Ґеральте! Так, як казали… Я твоє призначення? Скажи! Я — твоє призначення?

Йурґа побачив очі відьмака. І дуже здивувався. Чув тихий плач Злотолітки, відчував тремтіння її спини. Дивився на відьмака й чекав, увесь напружений, на його відповідь. Знав, що не зрозуміє тієї відповіді, але чекав на неї. І дочекався.

— Ти — дещо більше, Цірі. Дещо більше.