Він

Кобен Гарлан

К55 Він. Роман / пер. з англ. А. Копівська. — Харків : ВД «Фабула», 2024. — 400 с.

Цей захопливий трилер є новим спінофом популярної серії Гарлана Кобена про Майрона Болітара. Головному герою — багатому й харизматичному Віндзору Горну Локвуду ІІІ доведеться знайти зв’язок між кількома, здавалося б, непов’язаними злочинами: нещодавнім убивством відлюдника в пентхаусі одного з найпрестижніших будинків Верхнього Вест-Сайду, терористичним актом, який стався сорок п’ять років тому, крадіжкою картин Вермера й Пікассо, які належали Локвудам, убивством рідного дядька та викраденням кузини.

Присвячую Даян і Майклу Дісеполо

З любов’ю і вдячністю

Розділ 1

М’яч, що визначить результат усього чемпіонату, повільною дугою наближається до кошика.

Мені байдуже.

Усі без винятку на стадіоні «Lucas Oil» в Індіанаполісі затамувавши подих стежать за м’ячем.

А я ні.

Я дивлюся на інший бік майданчика. На нього.

Моє місце, звісно ж, у першому ряду, біля центральної лінії. Ліворуч від мене, у чорній обтислій футболці, що гарно підкреслює його біцепси, сидить актор, який грає супергероїв першого ешелону у фільмах Marvel, а праворуч — у сонцезахисних окулярах власного бренду — славнозвісний репер-магнат Сваґґ Дедді, чий приватний літак я купив три роки тому. Мені подобається Шелдон (це справжнє ім’я Сваґґа Дедді) і як людина, і як музикант, але зараз він радіє й вимахує руками так сильно, що мені за нього соромно.

На мені смугастий костюм від Savile Row лазурового кольору, бордові туфлі, зшиті на замовлення в Бедфордширі майстром Бейзілом, що працює на G. J. Cleverley, шовкова рожево-зелена краватка з лімітованої колекції Lilly Pulitzer — і все це доповнює хустинка від Hermès, що визирає з нагрудної кишені й тішить своїм сріблястим відтінком.

Оце я франт.

До всього — якщо хтось досі не зрозумів,— я багатій.

М’яч у повітрі вирішить долю університетського баскетбольного феномену, відомого під назвою «Березневе безумство». Дивно, якщо замислитися. Усі кров, піт і сльози, стратегії гри, вивчення суперників, тренування, безконечні години кидання м’яча в кошик на задньому дворі будинку, відточування дриблінгу й комбінацій на трьох гравців, тягання штанги, біг із прискоренням до цілковитого виснаження, роки в запрілих спортзалах на змаганнях усіх рівнів — від мінібаскетболу, ігор під егідою Католицької молодіжної організації, турнірів Спілки спортивних аматорів до старшої школи… ну, ви зрозуміли — усе це зводиться до простої фізики помаранчевої сфери, що просто зараз крутиться й летить у металеве кільце із сіткою.

М’яч або не влучить, і виграє Дюкський університет, або потрапить у кошик, і фанати Південного державного університету на радощах рознесуть стадіон. Актор Marvel навчався в Південному. Ми зі Сваґґом Дедді — у Дюкському. Вони обидва напружилися. Галасливий натовп замовк. Час уповільнився.

Нагадаю, хоча грає моя альма-матер, мені начхати. Я загалом не дуже розумію фанатизм у спорті. Мені ніколи не було цікаво, хто виграв, якщо я або мої близькі не брали участі в змаганні. Тому мені часто спадає на думку, чому для інших це так важливо?

Увесь цей час я зосереджений на ньому.

Тедді Лайонс. Один із численних помічників тренера команди Південного університету. Двометровий м’язистий здоровань, що має фермерське коріння. Великому Т — він любить, коли його так називають,— тридцять три роки, це його четверта робота в університетській спортивній команді. Наскільки я розумію, він чудовий тактик, але ще краще вміє вишукувати таланти.

Я чую сирену. Час вийшов, проте результат матчу досі невідомий.

На стадіоні так тихо, що я реально чую, як м’яч ударяється об кільце.

Сваґґ хапає мене за ногу. Супергерой Marvel притискає накачаний трицепс до моїх грудей, розвівши руки в очікуванні. М’яч ударяється об кільце раз, другий, третій — цей предмет наче дражнить натовп перед тим, як показати, хто житиме, а хто помре.

Я й досі дивлюся на Великого Т.

Коли м’яч прокочується обідком і падає на землю — беззаперечний промах — сектор фанатів «Синього диявола» вибухає. Периферійним зором я помічаю, що всі вболівальники на лавах Південного університету притихли. Мені не до вподоби слово «пригнічені» — воно дивне, але зараз дуже доречне. Усі фанати Південного завмерли й мають пригнічений вигляд. Кілька людей, спустошені й зі сльозами на очах, осідають на лави, усвідомивши факт поразки.

Великий Т мовчить.

Герой Marvel опускає своє гарне обличчя на руки. Сваґґ Дедді міцно мене обіймає.

— Це вікторія, Віне! — кричить він, а потім, трохи подумавши,— чи краще сказати «це вінкторія, Віне!»?

Я насуплюю брови, даючи йому зрозуміти, що сподівався на краще.

— Ну так, ти маєш рацію,— каже Сваґґ.

Я ледве його чую. Стоїть такий рев, що можна оглухнути. Сваґґ нахиляється ближче й каже: «У мене буде просто бомбезна вечірка!»

Він біжить святкувати з усіма. Натовп підхоплює його бурно й радісно. Я втрачаю Шелдона з поля зору. Кілька людей плескають мене по спині, проходячи повз, запрошують приєднатися, але я відмовляюся.

Я знову шукаю очима Тедді Лайонса, але його вже немає.

Ну, це ненадовго.

———

За дві години я знову його бачу. Він прямує до мене.

Тедді — це моя дилема.

Я збираюся, як то кажуть, завдати йому шкоди. Тільки так — жодних інших варіантів. Я поки не вирішив, що саме вчиню, але шкода його фізичному здоров’ю буде дуже серйозною.

Але не це є моєю дилемою.

Дилема — у який спосіб я це зроблю.

Ні, я не боюся, що мене спіймають. Я вже все спланував. Великий Т отримав запрошення на вечірку Сваґґа Дедді. Він заходить сюди, гадаючи, що це вхід для VIP-персон. Він помиляється. Насправді вечірка відбувається в геть іншому місці. Десь у коридорі гучно лунає музика, але це так, щоби пустити пил в очі.

На цьому складі тільки я та Великий Т.

Я в рукавичках. У мене зброя — як і завжди,— хоча не думаю, що вона знадобиться.

Великий Т наближається, тож повернімося до моєї дилеми: ударити його без попередження чи дати те, що дехто може вважати спортивним шансом?

Річ не в моралі, чесній грі чи чомусь такому. Мені начхати, як це сприйме широкий загал. Свого часу я брав участь у багатьох сутичках. Коли починаєш битися, правила швидко стають нікчемними. Кусай, штовхай, кидай піском, застосовуй зброю — що завгодно. Справжні бійки — це про виживання. Жодних призів чи похвали за спортивну вправність. Є лише переможець й переможений. Кінець. І всім начхати, чи була ця бійка «чесною».

Коротко кажучи, я готовий зненацька вдарити цю огидну істоту. Я не боюся — як то кажуть люди — «бути підлим». Насправді це й був мій початковий план: напасти на Великого T, коли він не буде готовий. Скористатися битою, ножем або руків’ям пістолета. Поквитатися з ним.

Чому ж зараз я вагаюся?

Бо вважаю, що поламати йому кістки — недостатньо. Я хочу зламати його дух. Якщо крутий хлопець Великий Т програє цей буцімто чесний бій мені — старшому, легшому й набагато красивішому (це правда) за нього, людині, що є живою ілюстрацією значення слова «зніжений»,— така поразка буде для нього принизливою.

Я дуже хочу, аби Великий Т це відчув.

Він лише за кілька кроків від мене. Я роблю вибір і йду назустріч, перегороджуючи йому дорогу. Великий Т зупиняється й супиться. Він якусь мить дивиться на мене. Я посміхаюся. Великий Т посміхається у відповідь.

— Я тебе знаю,— кидає він.

— Отакої.

— Ти був сьогодні на грі. Сидів навпроти мене.

— Точно,— відповідаю я.

Він простягає свою велику наче бейсбольна рукавиця долоню, щоби потиснути мою.

— Тедді Лайонс, але всі кличуть мене Великий Т.

Я не простягаю руки у відповідь. Я просто дивлюся на його долоню так, наче вона щойно вигулькнула із собачої дупи. Великий Т чекає мить, застигши на місці, а потім забирає руку, наче малу дитину, яку треба заспокоїти.

Я знову йому посміхаюся. Він прокашлюється.

— Якщо дозволиш…— починає він.

— Не дозволю, ні.

— Перепрошую?

— Щось ти тугуватий, Тедді, еге ж? — я зітхаю.— Ні, я тобі не вибачаю, тобі нема пробачення. Тепер доганяєш?

Тедді супиться знову.

— Якісь проблеми?

— Гмм. З чого ж мені почати?

— Що?

— Я міг би сказати: «Ні, це в тебе проблема — зі мною» або «У мене проблема? Та ніколи в житті!», ну щось таке, але насправді жодна з цих кмітливих відмовок мені не подобається.

Великий Т здається стурбованим. Одна його частина просто хоче відіпхнути мене з дороги. А інша згадує, що я сидів у ряду важливих осіб і, напевно, я якась шишка.

— Що ж, мені час на вечірку,— кидає Тедді.

— Ні, не час.

— Перепрошую?

— Нема ніякої вечірки.

— Ти маєш на увазі, що вечірка...

— Вечірка за два квартали звідси,— кажу я.

Він ставить руки в боки — тренерська поза.

— Це що за чортівня?

— Я надіслав тобі хибну адресу. Музика, яку ти чуєш,— це для відвернення уваги. Охоронець, що стояв на VIP-вході? Він працює на мене й ушився, щойно ти зайшов у двері.

Великий Т двічі кліпає й підходить до мене ближче. Я не рухаюсь ані на міліметр.

— Що відбувається?

— Я зараз тебе відлупцюю, Тедді.

Ну от, нарешті Тедді розцвітає усмішкою. Його груди такі ж широкі, як стіна для сквошу. Він ще наближається, нависає наді мною, дивиться зі впевненістю чоловіка, який через свої розміри й наявну владу ніколи не потрапляв у бійку або не отримував подібних викликів. Це дурний крок любителя — давити суперника масою та дивитися, як той відступає.

Звісно, я на це не ведуся. Я піднімаю голову й дивлюся йому просто в очі. І нарешті бачу за його виразом обличчя, що Тедді почав сумніватися.

Я не чекаю.

Він припустився помилки, підійшовши так близько,— це робить мій перший удар легким і коротким. Я складаю кінчики п’яти пальців правої руки разом подібно до наконечника стріли та б’ю Тедді в горло. Чую, як він клекоче. Одразу б’ю ногою — просто в праве коліно, що, як я знаю із зібраної про Тедді інформації, нещодавно двічі оперували з метою реконструкції передньої хрестоподібної зв’язки.

Чую хруст.

Великий Т падає долу, як дуб.

Я піднімаю ногу й добряче прикладаю його підбором.

Він кричить.

Я б’ю ще раз.

Він знову виє.

І повторюю удар.

Тиша.

Далі розповідати немає сенсу.

За двадцять хвилин я вже на вечірці Сваґґа Дедді. Охорона супроводжує мене до спеціальної кімнати — сюди потрапляють лише три типи людей: красиві жінки, відомі особи й товстосуми.

Ми відриваємося до п’ятої ранку. Потім чорний лімузин відвозить Сваґґа й вашого покірного слугу до аеропорту. Приватний літак уже заправлений і чекає.

Сваґґ спить увесь переліт до Нью-Йорку. Я приймаю душ — так, у моєму літаку є душ,— голюся й перевдягаюсь у діловий костюм від Kiton, K50 сірого кольору в ялинку.

На нас уже чекають два лімузини. Сваґґ залучає мене до доволі заплутаного танцю рукостискань-обіймів — такого собі способу прощання,— а потім від’їжджає у свій маєток в Альпіні. Я сідаю в другу машину та їду до свого офісу в 48-поверхівці, що розташована в середмісті, на Парк-авеню. Моя родина володіє будівлею «Lock-Horne» відтоді, як її збудували 1967 року.

Піднімаючись у ліфті, я зупиняюся на четвертому поверсі. Колись цей простір був домом спортивної агенції, якою керував мій найближчий друг, але кілька років тому він її закрив. Відтоді я надто довго залишав цей поверх порожнім, адже надія помирає останньою. Я був певен, що мій друг змінить думку й таки повернеться.

Але він не повернувся. Тож кожен із нас рушив далі.

Новий орендар — Fisher and Friedman, що позиціонує себе як «адвокатська фірма захисту прав жертв». На її вебсайті, який мене підкорив, це прописано ще конкретніше:

Ми допоможемо вам поставити аб’юзерів, сталкерів, придурків, тролів, збоченців і психопатів навколішки та влупити їм по яйцях.

Важко встояти. Як і у випадку зі спортивною агенцією, що винаймала цей простір раніше, я є мовчазним партнером-інвестором.

Стукаю. Коли Седі Фішер каже: «Заходьте», відчиняю двері й заглядаю.

— Зайнята?

— Соціопати зараз у тренді,— кидає Седі, не відриваючи погляду від монітора.

Вона стовідсотково має рацію. Саме тому я вклався в її бізнес. Мені подобається те, що вони роблять, захищаючи скривджених і побитих, але також я бачу, що невпевнених у собі та схильних до насильства чоловіків (а це майже завжди чоловіки) стає дедалі більше.

Седі нарешті піднімає на мене очі.

— Я гадала, ти на грі в Індіанаполісі.

— Я там і був.

— А, точно, приватний літак. Іноді забуваю, наскільки ти багатий.

— Не забуваєш.

— Це правда. То як справи?

Седі носить окуляри, як у гарячої бібліотекарки, і рожевий брючний костюм, дуже обтислий і відвертий. Це навмисне, як вона мені пояснила. Коли Седі лише почала представляти жінок, які зазнали сексуальних домагань і зґвалтувань, їй казали, що треба одягатися консервативно — у щось безформне й сіре, тобто мати «невинний» вигляд. Це, на думку Седі, було віктімблеймінгом.

Якою була її реакція? Зробити все навпаки.

Я не знаю, як порушити цю тему, тому просто кажу:

— Я чув, одну з твоїх клієнток госпіталізували.

Це привертає її увагу.

— Як гадаєш, чи буде доречно надіслати їй щось? — запитую я.

— Що саме, Віне?

— Квіти, цукерки...

— Вона в інтенсивній терапії.

— М’яку іграшку. Повітряні кульки.

— Кульки?

— Щось, аби вона знала, що ми про неї пам’ятаємо.

Седі повертається до монітора.

— Єдине, чого хоче наша клієнтка,— це те, чого ми, здається, не в змозі їй дати: справедливості.

Я роззявляю рота, щоби щось сказати, але врешті-решт мовчу, віддаючи перевагу стриманості та мудрості, а не комфорту й браваді. Я розвертаюся, щоби піти, і помічаю двох людей — жінку й чоловіка,— що цілеспрямовано йдуть до мене.

— Віндзор Горн Локвуд? — питає жінка.

Ще до того, як вони показують свої жетони, я вже знаю, що ці двоє з правоохоронних органів.

Седі теж про це здогадується. Вона автоматично підводиться й іде до мене. Я, звісно, маю групу власних адвокатів, але вони опікуються моїм бізнесом. Для особистих проблем у мене був найкращий друг, спортивний агент / правник, який колись працював на цьому поверсі й завжди приходив на допомогу, бо я йому цілковито довіряв. Зараз, коли він відійшов убік, Седі, наскільки я розумію, інстинктивно взяла на себе цю роль.

— Віндзор Горн Локвуд? — повторює жінка.

Це моє ім’я. Якщо бути технічно коректним, я — Віндзор Горн Локвуд III. Як випливає з імені, я багатий спадкоємець, тож і вигляд маю відповідний: рум’яний колір обличчя, русяве з переходом у сивину волосся, витончені патриціанські риси, майже царствена постава. Я не приховую, хто я є, і не знаю, чи зміг би.

Я роздумую, де міг натупити з Великим Т? Я вправний, дуже вправний. Але ж не ідеальний.

Де ж я припустився помилки?

Седі вже практично біля мене. Я чекаю й не відповідаю, натомість чую її голос:

— А хто цікавиться?

— Я спецагентка Карен Янг, ФБР,— говорить жінка.

Янг темношкіра, на ній оксфордська темно-синя сорочка на ґудзиках під приталеною шкіряною курткою коньячного відтінку. Дуже модно як для федеральної агентки.

— А це мій напарник, спецагент Хорхе Лопез.

А от він не такий модний — костюм кольору мокрої бруківки й краватка сумного плямисто-червоного кольору.

Вони показують свої жетони.

— Вам щось потрібно? — питає Седі.

— Ми хотіли би поговорити з містером Локвудом.

— Я так і подумала,— відказує Седі трохи роздратовано.— Стосовно чого?

Янг посміхається й кладе жетон у кишеню.

— Щодо вбивства.

Розділ 2

Виникає проблема. Янг і Лопез хочуть відвезти мене кудись, нічого не пояснюючи. Седі на це не погоджується. Урешті-решт я втручаюсь, і ми досягаємо певної угоди. Я їду з федералами, але мене не допитуватимуть без адвоката.

Седі, дуже мудра як на свої тридцять років, від цього не в захваті. Вона відтягує мене й каже:

— Вони однаково тебе допитають.

— Я в курсі. Це не перша моя зустріч зі службами.

І навіть не третя чи четверта... Але Седі цього знати не потрібно. Я не хочу далі тягнути час чи очікувати на юристів, і на це є три причини. По-перше, Седі має бути на судовому засіданні, і я не хочу її затримувати. По-друге, якщо це стосується Тедді Лайонса, я, з очевидних причин, не хотів би, щоби Седі дізналась про це в такий спосіб. По-третє, мені дуже цікаво, що ж там за вбивство, і від природи я надмірно самовпевнений. Можете мене за це засудити.

Сівши в автівку, ми їдемо до центру міста. Лопез за кермом, Янг сидить біля нього. Я на задньому сидінні. Як не дивно, вони наче випромінюють тривогу. Обидва намагаються триматися професійно — і їм це вдається,— але я відчуваю приховані коливання. Ідеться про якесь нетипове вбивство, таке не щодня трапляється. Вони намагаються приховати це, але їхнє хвилювання — це феромон, який я не можу не відчути.

Лопез і Янг починають зі звичайного випробування мовчанкою. Теорія дуже проста: більшість людей ненавидять мовчання й зроблять усе, щоби його порушити — зокрема скажуть щось не на свою користь.

Мене майже ображає, що вони випробовують цю тактику на мені.

Я, звісно, не ведуся. Я вмощуюсь на задньому сидінні, складаю руки й дивлюсь у вікно, наче турист, що вперше завітав до великого зіпсованого міста.

Урешті-решт Янг кидає:

— Ми знаємо про вас.

Я засовую руку до кишені піджака й натискаю кнопку диктофона. Розмова одразу полетить у хмарне сховище, якщо хтось із федералів зрозуміє, що я записую, і захоче видалити запис або пошкодити телефон.

Я дуже добре підготовлений.

Янг обертається до мене.

— Я сказала, що ми про вас знаємо.

Я мовчу.

— Ви працювали на Бюро,— продовжує вона.

Мене дивує, що вони знають про мої стосунки з Федеральним бюро розслідувань, але я цього не показую. Я дійсно працював на ФБР одразу після завершення навчання в Дюкському університеті, але це було під великим секретом. Те, що їм хтось розповів про це — а це був хтось із верхівки,— зайвий раз підтверджує, що вбивство незвичайне.

— Ми чули, що ви дуже вправний,— кидає Лопез, перехопивши мій погляд у дзеркалі заднього огляду.

Як швидко вони перейшли від гри в мовчанку до лестощів. Але я на таке теж не ведуся.

Ми рухаємося Централ-Парк-Вест-авеню, моєю рідною вулицею. Імовірність того, що вбивство стосується Великого Т, різко знизилася. По-перше, я знаю, що він не вмер, хоча й не абсолютно здоровий. По-друге, якби федерали хотіли допитати мене про вчорашній вечір, то ми їхали б в іншому напрямку, до їхньої штаб-квартири на Федерал-Плаза, 26. Натомість ми прямуємо до мого житла в «Dakota», що на розі Централ-Парк-Вест-авеню і Сімдесят другої вулиці.

Я обмірковую цей факт. Я зараз живу сам, тому жертвою не може бути хтось близький. Можливо, суд виписав ордер на обшук моєї квартири й вони знайшли якийсь компромат, але це теж здається малоймовірним. Хтось з охоронців «Dakota» попередив би про таке вторгнення. Одна з моїх прихованих сигналізацій мала б надіслати сповіщення на телефон. Я достатньо обережний, щоби не залишати на виду речей, які можуть викликали підозру в працівників правоохоронних органів.

На моє здивування, Лопез без зупинок проїжджає повз мій будинок. Рухаємося далі. За шість кварталів, коли автівка минає Музей природничої історії, я помічаю дві патрульні машини поліції Нью-Йорку біля «Beresford», одного з поважних довоєнних багатоквартирних будинків на Вісімдесят першій вулиці.

Лопез уважно дивиться на мене в дзеркало заднього огляду. Я це помічаю й суплюся.

Швейцари «Beresford» носять уніформу, на пошиття якої надихнув одяг радянських генералів 1970-х. Лопез пригальмовує, а Янг обертається до мене й питає:

— Чи знаєте ви когось із цього будинку?

Моя відповідь — мовчання й посмішка.

Вона хитає головою й каже:

— Що ж, ходімо.

Лопез праворуч від мене, Янг — ліворуч. Вони проводять мене мармуровим вестибюлем до обшитого дерев’яними панелями ліфта, що вже чекає на мене. Янг натискає кнопку найвищого поверху, і я розумію, що ми їдемо в зону розрідженого повітря — у фігуральному, буквальному й передусім фінансовому сенсах. Один із моїх колег, віцепрезидент Lock-Horne Securities, купив на четвертому поверсі цього будинку класичну шестикімнатну квартиру з обмеженим видом на парк. Він заплатив за це понад п’ять мільйонів доларів.

Янг знову дивиться на мене й питає:

— Чи маєте ідеї, куди ми їдемо?

— Угору?

— Смішно.

Я скромно кліпаю очима.

— На найвищий поверх. Бували там колись?

— Не думаю.

— Знаєте, хто там живе?

— Не думаю.

— Мені здавалося, що всі ви, багатії, знаєте одне одного.

— Стереотипи — це погано,— кажу я.

— Але в цій будівлі ви вже бували, чи не так?

Двері ліфта дзвінко відчиняються, я продовжую мовчати. Мені здавалося, що ми одразу потрапимо до шикарної квартири, бо ліфти часто привозять просто до пентхаусів, але ми опинилися в темному коридорі з насичено-бордовими шпалерами. Праворуч від нас — відчинені двері, що ведуть до гвинтових сходів із кованого заліза. Лопез іде нагору першим, Янг жестом запрошує мене йти за ним. Я піднімаюсь.

Тут усюди якийсь мотлох.

Двометрові стоси журналів, газет і книжок вишикувалися обабіч сходів. Нам доводиться підніматися по одному — я помічаю журнал Times 1998 року,— але навіть так ми змушені йти ледь не боком, аби протиснутися крізь вузький прохід.

Сморід стоїть убивчий.

Це кліше, але воно правдиве: запах людського тіла, що розкладається, ні з чим не сплутаєш. Янг і Лопез прикривають ніс і рот. Я — ні.

«Beresford» має чотири башти — на кожному розі споруди. Ми потрапляємо до північно-східної. Той, хто тут живе (чи, точніше, жив), на найвищому поверсі одного з найпрестижніших будинків Мангеттена,— це абсолютний барахольник. Ми ледве рухаємося. Четверо криміналістів у захисних костюмах і шапочках для душу намагаються продиратися й пересуватися крізь купи сміття.

Труп уже запакували. Я здивований, чому його ще не вивезли звідси, але насправді в цій справі все дивно.

Я досі не розумію, чому я тут.

Янг показує мені світлину — підозрюю, що на ній зображено жертву: очі заплющені, біле простирадло закриває тіло аж під підборіддя. Старий, біло-сіра шкіра, напевно, близько сімдесяти років. Лисе тім’я з колом сивого волосся, що розрослося над вухами. У нього велика, густа, кудлата борода брудно-білого кольору, наче він їв вівцю, коли його фотографували.

— Знаєте його? — питає Янг.

Я налаштований бути чесним.

— Ні,— я повертаю їй світлину.— Хто це?

— Жертва.

— Так, я це зрозумів, дякую. А звуть його як?

Агенти перезираються.

— Ми не знаємо.

— А власника квартири питали?

— Ми вважаємо, що власник — це він,— відповідає Янг.

Я чекаю.

— Цю квартиру в башті 30 років тому придбала якась фірма за допомогою підставної компанії, що її неможливо відстежити.

Не можуть відстежити. Я дуже добре на такому знаюся. Часто користуюся аналогічними фінансовими інструментами — не для уникнення податків, хоча нерідко це є додатковою вигодою. У моєму випадку — і, певно, для цього покійного барахольника — це більше заради анонімності.

— Жодних документів? — запитую я.

— Ще не знайшли.

— А працівники будинку...

— Він жив сам. Усі доставки залишали йому внизу біля сходів. У будівлі немає камер спостереження в коридорах на верхніх поверхах, а якщо і є, то персонал нам не зізнається. Усі кооперативні оплати вносилися вчасно від імені фірми. Швейцари кажуть, що відлюдник — таке прізвисько вони йому дали — жив дуже закрито. Виходив рідко, а коли це робив, то ховав обличчя в шарфі й користувався таємним ходом на цокольному поверсі. Менеджер знайшов його цього ранку, коли сморід почав ширитися на нижчі поверхи.

— І що, ніхто в будівлі не знає, хто він?

— Схоже на те, що ні, але ми опитуємо людей по квартирах,— відповідає Янг.

— У мене є очевидне запитання.

— Яке?

— Чому я тут?

— Спальня.

Янг, здається, чекає на мою відповідь. Але я мовчу.

— Пройдіть за нами.

Ми йдемо праворуч, і я помічаю вид із вікна — по той бік дороги великий круглий планетарій Музею природничої історії, трохи лівіше — Центральний парк у всій красі. У мене з квартири теж вид, якому можна позаздрити, але «Dakota» має лише дев’ять поверхів, а тут ми приблизно на рівні двадцятого.

Мене важко здивувати, проте коли я заходжу до спальні й бачу причину, з якої мене сюди привезли, то застигаю. Не рухаюся. Просто дивлюсь. Я провалююся в минуле, наче зображення переді мною — це часовий портал. Я восьмирічний хлопчик, що тишком пробирається до дідового кабінету в маєтку Локвудів. Решта моєї великої родини досі в саду. Я в чорному костюмі стою сам на розкішній паркетній підлозі. Це було до розколу в сім’ї чи, можливо, саме в момент першої тріщини. Похорон дідуся. Кабінет — його улюблену кімнату — запшикали чимось нудотним, якимось дезінфектором, але знайомий мені заспокійливий запах дідової люльки досі домінує. Я насолоджуюся ним. Невпевнено простягаю руку до люльки, яка продовжує домінувати. Я насолоджуюся нею. Далі торкаюся його улюбленого шкіряного крісла, майже вірю, що він зараз матеріалізується в кардигані, капцях, із люлькою, в оточенні своїх речей. Нарешті я, восьмирічний, набираюся сміливості й сідаю в крісло з відкидною спинкою. Коли я вмощуюся, то дивлюся на стіну над каміном — так часто робив дідусь.

Я знаю, що Лопез і Янг спостерігають за моєю реакцією.

— Спочатку ми вважали, що це підробка,— говорить Янг.

Я продовжую дивитися — так само, як у восьмирічному віці, сидячи в дідовому кріслі.

— Тому ми запросили кураторку з Мета,— каже Янг, скоротивши назву Музею мистецтв Метрополітен.— Вона хоче зняти її зі стіни й провести кілька тестів, але майже стовідсотково впевнена, що це — оригінал.

Спальня барахольника, на противагу решті квартири, охайна та чиста, тут немає нічого зайвого, тільки потрібні речі. Ліжко біля стіни застелено, воно без спинки. Поруч журнальний столик, на якому лежать тільки окуляри для читання й книжка в шкіряній палітурці. Тепер я знаю, що мене привезли сюди лише для однієї справи — подивитися на єдину річ, що висить на стіні.

Це олійне полотно, яке має просту назву «Дівчина за піаніно», авторства Яна Вермера.

Так, того самого Вермера. Так, та сама картина.

Цей шедевр, як і більшість із тридцяти чотирьох відомих зараз Вермерових полотен, невеликий — приблизно сорок шість сантиметрів заввишки й сорок один сантиметр завширшки. Проте він захоплює своєю простотою та красою. «Дівчину за піаніно» майже сто років тому придбав мій прадід, вона висіла в кабінеті маєтку Локвудів. Понад двадцять років тому моя родина передала цю картину, вартість якої за сьогоднішніми мірками перевищує 200 мільйонів доларів, разом зі ще одним шедевром, яким ми володіли, «Читачем» Пікассо, на користування Галереї Локвудів у Залі засновників студмістечка в Гаверфордському коледжі. Мабуть, ви читали про нічне пограбування. Протягом багатьох років обидва шедеври постійно «знаходили»,— найостанніший випадок, коли полотно Вермера побачили на яхті близькосхідного принца. Жодна з цих картин (а кілька я перевірив особисто) не була оригіналом. Дехто припускав, що до крадіжки наших полотен причетний той самий злочинний синдикат, який викрав тринадцять творів мистецтва, серед яких роботи Рембрандта, Мане, Деґа і, так, Вермера з Музею Ізабелли Стюарт Ґарднер у Бостоні.

Жодну з картин, викрадених під час цих двох пограбувань, не було знайдено.

Аж до сьогодні.

— Маєте що сказати? — питає Янг.

Я повісив у дідусевому кабінеті дві порожні рами — як данину пам’яті викраденим шедеврам й обіцянку, що колись їх буде повернуто.

Тепер цю обіцянку, здається, було виконано принаймні наполовину.

— А Пікассо?

— Жодних ознак, але, як бачите, тут ще купу всього треба розгребти,— відповідає Янг.

Пікассо набагато більший — понад півтора метра заввишки й метр двадцять завширшки. Якби картина була тут, то її вже давно знайшли б.

— Чи є ще якісь думки?

Я жестом показую на стіну й запитую:

— Коли я можу забрати її додому?

— Треба почекати, ви ж знаєте, якою є процедура.

— Я знаю відомого арткуратора й реставратора в Нью-Йоркському університеті, його звуть П’єр-Еммануель Кло. Я хотів би, щоби він перевірив картину.

— У нас для цього вже є люди.

— Ні, спецагентко, немає. Ви фактично самі сказали, що запросили випадкову людину з Метрополітен цього ранку...

— Вона навряд випадкова...

— Я не так багато прошу,— продовжую я.— Моя людина знає, як ідентифікувати, поводитися і, якщо потрібно, реставрувати шедевр такого рівня. Таких людей лише кілька на планеті.

— Ми подивимося,— каже Янг, намагаючись перевести тему.— То що ще думаєте?

— Жертву задушили чи перерізали горло?

Спецагенти перезираються. Потім Лопез прокашлюється й питає:

— А як ви?..

— Простирадло закриває його шию. На фото, яке ви показали. Я припускаю, що це зробили, аби прикрити травму.

— Не будемо в це заглиблюватися,— каже Янг.

— У вас є час смерті?

— І про це теж не будемо.

Коротше: я — підозрюваний.

Я гадки не маю, з якої причини. Звісно, якби я вчинив убивство, то забрав би картину. Або ні. Можливо, я зметикував би, що варто вбити чоловіка й залишити полотно — аби його знайшли й повернули моїй родині.

— Можливо, у вас є ще якісь думки, що могли б нам допомогти? — знову запитує мене Янг.

Я не переймаюся найочевиднішою теорією: відлюдник був крадієм мистецтва. Він ліквідував усе, що вкрав, використав гроші, аби приховати свою особу, створив анонімку підставну компанію, придбав квартиру. З якоїсь причини — найімовірніше, бо він її дуже любив або тому що таку картину одразу помітили б, якби вона десь засвітилася,— він залишив Вермера собі.

— То ви тут ніколи не бували? — питає Янг.

Вона говорить надто розслабленим тоном.

— Містере Локвуд?

Цікаво. Вони явно впевнені, що мають докази мого перебування в цій башті. Але я тут ніколи не був. Також зрозуміло, що вони зробили нетиповий крок — привезли мене на місце вбивства, щоб я швидше розколовся. Якби вони дотримувалися стандартного протоколу розслідування вбивства й повезли мене на допит, то я закрився б і захищався. І привів би адвоката з кримінальних справ.

Та що ж у них таке на мене є?

— Від імені всієї моєї родини дякую, що Вермера знайшли. Я сподіваюся, що це призведе й до швидкого віднайдення Пікассо. Я вже готовий повернутися до свого офісу.

Янг і Лопезу це не подобається. Вона дивиться на нього й киває. Лопез вислизає в іншу кімнату.

— Секунду,— звертається Янг до мене й витягує зі своєї теки інше фото.

Світлина, яку вона показує, знову мене спантеличує.

— Чи впізнаєте це, містере Локвуд?

— Можна просто Він,— кидаю я, щоби виграти час.

— Чи впізнаєте, Віне?

— Ви ж знаєте, що так.

— Це ваш фамільний герб, чи не так?

— Так, це він.

— Очевидно, ми дуже довго будемо обшукувати квартиру жертви,— каже Янг.

— Так ви й казали.

— Але ми знайшли одну річ у шафі його спальні,— усміхається Янг, і я помічаю, що в неї мила усмішка.— Лише одну.

Я чекаю.

Лопез повертається до нас. За ним криміналіст несе валізу зі шкіри алігатора з полірованою металевою фурнітурою. Я впізнаю цю річ, але не можу повірити, що це вона. Це не має жодного сенсу.

— Чи впізнаєте цю валізу? — питає Янг.

— А мав би?

Звісно, я впізнав. Багато років тому моя тітка Плам зробила такі валізи всім чоловікам у родині. На кожній є герб родини та ініціали власника. Коли вона його подарувала — а мені тоді було чотирнадцять років,— я дуже сильно намагався не кривитися. Я люблю дорогі й розкішні речі, але проти вульгарних і марнотратних.

— На цій валізі ваші ініціали.

Криміналіст нахиляє валізу, і я бачу безглузду монограму в бароковому стилі: «ВГЛ-III».

— Це ж ви, чи не так? ВГЛ-III — Віндзор Горн Локвуд III?

Я не рухаюся, не розмовляю, нічого не видаю. Не хочу здатися вам надто мелодраматичним, але це відкриття змусило мій світ зійти зі своєї осі.

— Отже, містере Локвуд, чи не бажаєте нам розповісти, чому ваша валіза тут?

Розділ 3

Янг і Лопез чекають на пояснення. Починаю з чистої правди: я не бачив цієї валізи дуже багато років. Скільки? Тут моя пам’ять стає затуманеною. Багато, кажу я. Понад десять? Так. Понад двадцять? Я знизую плечима. Чи можу я принаймні підтвердити, що ця валіза належить мені? Ні, я маю подивитися на неї ближче, відчинити й поглянути, що всередині. Янг це не подобається. Я й не думав, що вона погодиться. Але чи можу я підтвердити, що це моя валіза, просто поглянувши на неї? Вибачте, але точно ні, не можу, кажу я їм. Але ж тут ваші ініціали й фамільний герб, нагадує мені Лопез. Так, я знаю, але хтось міг зробити дублікат. Навіщо це комусь? Гадки не маю.

Отака історія.

Я йду вниз гвинтовими сходами й зупиняюся в темному кутку. Пишу Кабіру, моєму асистенту, щоби надіслав автівку до «Beresford»,— не маю бажання їхати назад у компанії федералів. Також прошу його підготувати гелікоптер, бо одразу збираюся до Локвуда, родинного маєтку у Філадельфії. Наземний рух між Мангеттеном і Філадельфією непередбачуваний. Зараз, напевно, це буде дві з половиною години їзди на машині. А на гелікоптері сорок п’ять хвилин.

Я поспішаю.

Чорна машина чекає на мене на Вісімдесят першій вулиці. Поки ми їдемо до злітного майданчика, що в кінці Тридцятої вулиці біля річки Гудзону, я телефоную своїй двоюрідній сестрі Патриції.

— Розказуй,— кидає вона, піднімаючи слухавку.

Я не можу не всміхнутися.

— Яка ти кмітлива.

— Вибач, братику. Усе добре?

— Так.

— Давно тебе не чула.

— І я тебе.

— То за що мені зараз ця радість?

— Я збираюся летіти в Локвуд гелікоптером.

Патриція мовчить.

— Можемо там зустрітися?

— У маєтку?

— Так.

— Коли?

— За годину.

Вона вагається, що цілком зрозуміло.

— Я не була там з...

— Я знаю.

— У мене зараз важлива нарада.

— Скасуй.

— Отак просто?

Я чекаю.

— Віне, що відбувається?

Я чекаю трохи довше.

— Точно, якби ти хотів сказати телефоном, то вже зробив це.

— Побачимося за годину,— кажу я й кладу слухавку.

Ми летимо над мостом Бенджаміна Франкліна, що перетинає річку Делавер, яка розділяє Нью-Джерсі й Пенсильванію. За три хвилини в кадрі з’являється маєток Локвудів, який наче заслуговує на саундтрек. Гелікоптер «AugustaWestland AW169» пролітає над старими кам’яними стінами, зависає над галявиною та приземляється серед газонів, які ми досі називаємо «старі конюшні». Минуло майже двадцять п’ять років відтоді, як я зруйнував стайню, будівлю XIX століття. Цей символічний жест був нехарактерно легковажним з мого боку. Я переконував себе: якщо все розламати й перебудувати, це допоможе перетворити мою пам’ять на розрізнені уламки свідомості.

Але цього не сталося.

Коли я вперше привіз мого друга Майрона до Локвуда — ми були першокурсниками на канікулах,— він похитав головою й сказав: «Схоже на житло Вейна». Він, звісно, мав на увазі Бетмена з оригінального телесеріалу з Адамом Вестом і Бертом Вордом. Це був єдиний Бетмен, якого ми поважали. Я зрозумів його думку. Локвуд має ауру, пишність, зухвалість, але «величний маєток Вейна» побудовано з червонуватої цегли, тоді як моє родинне гніздо — це будівля із сірого каменю. Протягом багатьох років тут було зроблено різні оновлення, зокрема дві прибудови з обох боків — красиві, але величезні. Два нові крила затишні та обладнані кондиціонерами, світліші й просторіші, але це перебір. Вони факсиміле. Я ж бажаю бути в оригінальному камені Локвуда. Мені потрібно відчути вогкість, затхлість, протяги.

Але я приїжджаю сюди нечасто.

Найджел Данкан, давній сімейний дворецький / адвокат — так, химерне поєднання — вітає мене біля входу. Він має лисину з трьома зачесаними волосинами й подвійне підборіддя. На ньому сірі спортивні штани з логотипом «Villanova», що тримаються на зав’язках, які оперізують чималий живіт, і таке ж сіре худі з написом «PENN» спереду.

Я хмуро дивлюся на нього.

— Гарний прикид.

Найджел старанно кланяється.

— Майстер Він бажав би, щоб я був у фраку?

Найджел думає, що це смішно.

— Це конверси Chuck Taylor? — я показую на його взуття.

— Вони шикарні,— відказує Найджел.

— Якщо ти у восьмому класі.

— От халепа... Ми не чекали на вас, майстре Він.

Дражнить мене оцим «майстер». Ну нехай.

— Я не очікував, що заїду.

— Усе добре?

— Помірно.

У Найджела іноді проскакує британський акцент, але він фейковий. Наш дворецький народився в цьому маєтку. Його батько працював на мого діда, а Найджел працює на мого батька. Мій тато заплатив за його навчання на юридичному факультеті Пенсильванського університету — щоби дати Найджелові «більше» можливостей, ніж просто бути дворецьким. Водночас це зобов’язало Найджела бути в маєтку завжди, бо така в нього сімейна традиція.

Ремарка: багатії дуже гарно вміють використовувати великодушність, щоб отримати бажане.

— Ви залишитеся на ніч? — питає мене дворецький.

— Ні.

— Ваш батько спить.

— Не треба його будити.

Ми рушаємо до головного будинку. Найджел хоче знати, чому я приїхав, але ніколи не спитає.

— Знаєш, твій прикид пасує до стін будинку,— кажу я.

— Саме тому я його й ношу — камуфляж.

Я кидаю швидкий погляд на стайню. Найджел це помічає, але вдає, що ні.

— Скоро приїде Патриція,— кажу я.

Найджел зупиняється й обертається до мене.

— Ваша кузина Патриція?

— Так, вона.

— Ого.

— Проведеш її до кабінету?

Я піднімаюся туди кам’яними сходами. Досі вловлюю легкий аромат тютюну. Я знаю, що це неможливо, що в будинку ніхто не палив люльки майже сорок років, що це мій мозок підкидає хибні образи та звуки, а найчастіше — запахи. Але цей аромат видається мені реальним. Можливо, запахи справді затримуються — особливо ті, які ми вважаємо найбільш заспокійливими.

Я підходжу до каміна й дивлюся на порожню раму, де колись висіла картина Вермера. Пікассо був на протилежній стіні. Це й була умовна «Колекція Локвудів» — триста мільйонів доларів лише за два полотна. Я чую за спиною цокання підборів по мармуру. Конверси такого звуку не видають.

Найджел прокашлюється. Я стою спиною до них.

— Ви ж не хочете, щоб я її представляв?

Я повертаюсь, а там вона — моя кузина Патриція.

Вона оглядає кімнату, перш ніж подивитися на мене.

— Дивно сюди повернутися.

— Ти дуже давно не була тут.

— Погоджуюсь,— увертає Найджел.

Ми обидва дивимося на нього. Він розуміє.

— Я буду нагорі, якщо комусь знадоблюсь.

Виходячи, Найджел зачиняє за собою масивні двері кабінету. Вони моторошно скреготять. Ми з Патрицією якусь мить мовчимо. Їй, як і вашому покірному слузі, трохи за сорок. Ми двоюрідні брат і сестра. Наші батьки, рідні брати Віндзор II і Олдріч, обидва білошкірі й світловолосі, як власне і я, але Патриція пішла в матір, Алін, бразилійку з міста Форталези. Колись дядько Олдріч шокував усю родину, коли привіз двадцятирічну красуню зі своєї тривалої благодійної подорожі Південною Америкою. У Патриції темне, стильно підстрижене коротке волосся. На ній блакитна сукня — повсякденна й розкішна водночас. Очі Патриції блискучо-мигдалеві. Її спокійне обличчя позбавлене типової «стервозності» багатійок, воно захопливо меланхолійне й напрочуд гарне. Моя кузина вирізняється чарівністю та телегенічністю.

— То що сталося? — питає мене Патриція.

— Знайшли Вермера.

Вона приголомшена.

— Реально?

Я розповідаю про відлюдника, про башту в «Beresford», убивство. Я не вправний у речах, що вимагають витонченості й такту, але дуже намагаюся обережно підвести до розв’язки. Моя кузина дивиться на мене зацікавлено, і я знову провалююсь у часовий портал. У дитинстві ми годинами гасали цими землями. Грали в хованки, каталися на конях, плавали в басейні та озері. Грали в шахи й нарди, навчалися гольфу й тенісу. А коли маєток ставав занадто помпезним чи похмурим, як було заведено в Локвудів, Патриція дивилася на мене й закочувала очі — і через це я всміхався.

Лише одній людині в житті я казав, що люблю. Єдиній.

Ні, я сказав це не особливій жінці, яка, скажімо, урешті-решт розбила моє серце — ніхто ніколи не розбивав мені серця, навіть не надщерблював,— а своєму найближчому другові Майрону Болітару. Коротко кажучи, у моєму житті не було великого кохання — лише велика дружба. І з родиною так само. Ми кровні родичі. У мене сердечні, важливі й навіть цікаві стосунки з батьком, братами й сестрами, тітками та дядьками, кузенами й кузинами. Стосунків із матір’ю в мене практично не було — я не бачив її та не говорив із нею з восьми років аж до того часу, коли у свої тридцять з лишком побачив її на смертному одрі.

Це я вам так довго намагаюся розповісти, що Патриція — моя улюблена родичка. Навіть попри те, що наші батьки посварилися, і саме тому вона не була в маєтку зі своїх підліткових років. Навіть після жахливої трагедії, яка зробила цей розрив не лише непоправним, але й, на жаль, вічним.

Я завершую пояснення, і Патриція каже:

— Ти це міг і телефоном розповісти.

— Так.

— Є щось іще?

Я вагаюсь.

— От лайно,— каже вона.

— Перепрошую?

— Ти вагаєшся, Віне, це так на тебе не схоже... От дідько, це щось погане, так? — Вона підходить до мене ближче.— Що трапилось?

Я просто кажу:

— Валіза тітки Плам.

— І що з нею?

— У того барахольника був не лише Вермер, а й валіза, яку подарувала тітка.

Ми мовчки стоїмо. Патриції потрібна хвилина. Я даю їй цей час.

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що в нього була валіза?

— Це й маю. Валіза була в нього, серед його речей.

— Ти її бачив?

— Так.

— І вони не знають, хто цей барахольник?

— Ні. Ще не визначили.

— Ти бачив тіло?

— Показали світлину з обличчям.

— Опиши.

Я розповідаю.

— Це може бути хто завгодно,— каже вона, коли я завершую.

— Я знаю.

— Це неважливо. Він завжди був у лижній масці. Або... зав’язував мені очі.

— Я знаю,— повторюю я, цього разу більш похмуро.

Дідів годинник у кутку починає відбивати час. Ми мовчимо, поки це не завершується.

— Але ж існує ймовірність, ну, якийсь шанс...— Патриція підходить до мене. Досі ми стояли в протилежних кінцях кімнати, тепер між нами метр-два.— Що це саме той чоловік, який викрав картини?

— Я не поспішав би з висновками.

— Що ФБР знає про валізу?

— Нічого. Вони побачили монограму й герб і дійшли висновку, що я — її власник.

— А ти їм не сказав?

Я суплюся.

— Звісно, ні.

— Так, чекай, то ти підозрюваний?

Я знизую плечима.

— Коли вони все дізнаються про валізу,— починає Патриція.

— Ми обидва будемо підозрюваними, так.

———

Для тих, хто ще не зрозумів, пояснюю: моя двоюрідна сестра — це та сама Патриція Локвуд.

Мабуть, ви бачили її історію в шоу «60 хвилин» чи чомусь такому, але для тих, хто з якихось причин не знає, Патриція Локвуд керує мережею прихистків «Абеона» для постраждалих від аб’юзу й безпритульних дівчат, підлітків і молодих жінок. Вона — серце, душа, двигун і фотогенічне обличчя однієї з найвідоміших благодійних організацій країни. Вона заслужено отримала десятки гуманітарних нагород.

З чого ж мені почати?

Я не буду заглиблюватись у те, як наші з Патрицією батьки посварилися, як вони воювали, як мій батько, Віндзор II, переміг свого брата й виграв війну, бо, чесно кажучи, гадаю, що врешті-решт мої батько й дядько помирилися б. Наша родина, як і багато інших сімей, багатих і бідних, має історію розбрату й примирення.

Немає зв’язку міцнішого за кровний, але немає й крихкішого за нього.

Потенційне примирення було перекреслене незворотною подією — смертю.

Я розкажу вам, що сталося, якомога беземоційніше.

Двадцять чотири роки тому два чоловіки в лижних масках убили мого дядька Олдріча Паверса Локвуда й викрали мою вісімнадцятирічну двоюрідну сестру Патрицію. Якийсь час з’являлися чутки про неї — дуже схоже на історію з картинами, я це тільки зараз зрозумів,— але всі вони вели в глухий кут. Був якийсь лист із вимогою викупу, але швидко з’ясувалося, що то були аферисти.

Здавалося, що земля просто проковтнула мою сестру.

П’ять місяців по тому відпочивальники біля одного з водоспадів Ґлен-Оноко почули істеричні жіночі крики. За кілька митей до їхніх наметів вибігла із лісу Патриція.

Вона була гола й уся в багні.

П’ять. Місяців.

Правоохоронцям знадобився тиждень, аби знайти невелику хижку для інвентаря — таку можна купити в будівельному магазині,— у якій примусом тримали Патрицію. Там на брудній підлозі досі лежав замок, який вона змогла розбити каменем. Поруч було туалетне відро. І все. Хижка розміром два на два метри, двері на гаражному замку. Зовні зеленого кольору, вона була майже непомітною — її знайшов собака з кінологічного підрозділу ФБР.

Це сховище в газетах назвали «Хижа жаху», особливо після того, як криміналісти виявили в ній ДНК ще дев’яти тінейджерок / дівчат / жінок — усі віком від шістнадцяти до двадцяти років. До цього часу знайдено тільки шість тіл, усі поховані поруч із хижкою.

Злочинців так і не схопили. Їх навіть не ідентифікували. Вони наче розчинилися в повітрі.

Фізично Патриція мала настільки добрий вигляд, на який можна було сподіватися. Її ніс і ребра мали сліди колишніх переломів — викрадення було насильницьким,— та вони досить добре загоїлися. Але їй потрібен був час на відновлення. І коли Патриція знову явилася світу, вона керувалася жагою помсти. Моя кузина каналізувала пережите в гарну справу. Співчуття Патриції до жінок, які зазнали насильства й були покинуті без надії, стало її життям, повітрям, відчутною справою.

Ми з кузиною ніколи не говорили про ті п’ять місяців.

Вона не порушувала цієї теми, а я не з тих людей, які заохочують когось відкрити душу.

Патриція міряє кроками кабінет.

— Зробімо крок назад і спробуймо подивитися на це раціонально.

Я чекаю, даю їй можливість зібратися з думками.

— Коли саме викрали картину?

Я називаю вісімнадцяте вересня й рік.

— Так, це за сім місяців до...— вона досі ходить кімнатою.— До вбивства тата.

— Радше вісім.

Я вже порахував це в гелікоптері.

Патриція зупиняється й розводить руками.

— Що за чортівня, Віне?

Я знизую плечима.

— Ти кажеш, що ті самі мужики, які вкрали картини, повернулися, убили тата й викрали мене?

Я знову знизую плечима. Я щось забагато знизую плечима, але намагаюся робити це з долею співчуття.

— Віне?

— Розкажи мені.

— Ти серйозно?

— Серйозніше за серцевий напад.

— Не хочу,— каже Патриція тихим голосом, що так на неї не схоже.— Останні двадцять чотири роки я намагалася це забути.

Я нічого не кажу.

— Розумієш?

Я мовчу.

— Можеш не гратися зі мною в таємничого мовчуна, добре?

— ФБР захоче, аби ти ідентифікувала вбитого барахольника.

— Я не зможу, я ж тобі казала. І яка тепер різниця? Він мертвий, чи не так? Усе, його немає, кінець.

— Скільки чоловіків увірвалося до будинку того вечора, коли тебе викрали?

Вона заплющує очі.

— Двоє.

Коли Патриція розплющує очі, я знову знизую плечима.

— От лайно,— каже вона.

Розділ 4

Ми вирішуємо поки що нічого не робити. Тобто це вирішує моя кузина Патриція — адже саме її життя може полетіти шкереберть, а не моє,— і я її підтримую. Вона хоче подумати про цю ситуацію та подивитися, яку ще інформацію ми можемо зібрати. Якщо ми відчинимо цю скриньку, зачинити її вже не вийде.

Я заходжу до батька, але він ще відпочиває. Я не турбую його. Більшість днів він нормально все розуміє, іноді — ні. Я йду до гелікоптера й полишаю маєток Локвудів. Скориставшися мобільним застосунком, домовляюся про зустріч із жінкою. Ми вирішуємо побачитись о дев’ятій вечора. Вона має кодове ім’я Аманда, я — Майрон, бо він відчуває до цього застосунку велику огиду. На моє прохання пояснити власну думку Майрон почав читати лекцію про глибинний сенс кохання, зв’язок, єдність, пробудження і прийняття когось іншого як частини свого життя.

Я слухав усе це зі скляним поглядом.

Майрон тоді похитав головою.

— Пояснювати тобі, що таке романтичне кохання,— це як навчати лева читанню: ніколи не вийде й хтось може постраждати.

Мені подобається.

До речі, у вас немає цього застосунку. І не може бути.

За годину я заходжу до свого офісу. Мій асистент Кабір на місці. Кабір — двадцятивосьмирічний американський сикх, він носить довгу бороду й тюрбан. Мені, мабуть, не варто про це говорити, бо Кабір народився в США й поводиться як найстереотипніший американець з усіх, кого я знаю. Але сам він каже: «Тюрбан, завжди треба пояснювати стосовно тюрбана».

Я заходжу до офісу.

— Є повідомлення?

— Купа.

— Від преси щось?

— Так.

— Тоді дай мені годину.

Кабір киває й подає мені пляшку води. Це холодний напій із новітніми молекулами НАД¹, що допомагають уповільнити старіння. Мені надали найсучаснішу сполуку, створену лікарем із довголіття, що працює в Гарварді. Їду ліфтом до особистого спортзалу в підвалі. У мене тут штанга, важка груша для боксу, пневматична груша, манекен для грепплінгу, дерев’яні тренувальні мечі (боккени), гумові пістолети, манекен для він-чунь із руками й ногами з твердої деревини, ну, ви зрозуміли, що маю на увазі.

Я тренуюся щодня.

Я працював із найкращими інструкторами рукопашного бою у світі. Навчався всіх бойових технік, що вам відомі — карате, ґунгфу, тхеквондо, крав-маґа, джиу-джитсу різних типів,— і купі інших, яких ви не знаєте. Провів рік у Сіємреапі, вивчаючи кхмерську бойову техніку бокатор; ця назва приблизно, але влучно перекладається як «бити лева». Два університетські літа я мешкав у Цзінхе-гу в Південній Кореї, опановуючи су-бак-до під керівництвом майстра-відлюдника. Я вивчаю удари, захоплення, підніжки, клінчі (хоча й не люблю їх), больові точки (не дуже помічні в справжній бійці), бій один на один, групові атаки, зброю всіх видів. Я влучно стріляю з пістолета (а також гвинтівки, хоча рідко застосовую це вміння). Я вправно працюю з ножами, мечами та лезами всіх видів. Хоча я обожнюю філіппінську форму боротьби калі-ескріма, але набагато більшого навчився в нашого підрозділу «Дельта»², що використовує елітний мікс стилів.

Я в спортзалі сам, тому роздягаюся до трусів — у мене «боксери», кому цікаво — і починаю відпрацьовувати кілька традиційних ката³. Рухаюся швидко. Між підходами роблю трихвилинні раунди з боксерською грушею. Це найкраще кардіотренування у світі. У молодості я тренувався по п’ять годин на день, зараз — мінімум годину. Більшість днів працюю з тренером, тому що досі маю жагу до навчання. Але не сьогодні.

Звичайно, усе це можливо завдяки грошам. Я можу поїхати куди завгодно — або запросити будь-якого тренера на потрібну мені кількість часу. Гроші дають мені час, доступ, найостанніші технології й обладнання.

Хіба я не схожий на Бетмена?

Якщо подумати, то єдиною суперсилою цього героя було неймовірне багатство.

У мене аналогічна ситуація. І так, класно бути мною.

Піт покриває мою шкіру. Я відчуваю приплив сил. Напружуюся ще сильніше. Я завжди себе підганяю. Ніколи не мав потреби в зовнішній стимуляції. Єдиним моїм спаринг-партнером був Майрон, але так сталося тому, що йому необхідно було вчитися, а не я потребував мотивації.

Я роблю це не для виживання. А щоби бути у формі. Мені це подобається. Не все, звісно. Я насолоджуюся фізичним навантаженням. Мені не подобається догідливе патріархальне «так, сенсею», яке деякі бойові мистецтва нав’язують своїм учням, бо я не схиляюся ні перед ким. Повага — так. Поклони — ні. Також я не користуюся бойовими техніками, вибачте за кліше, «тільки для самооборони» — це така ж брехня, як і «ми надіслали ваш чек поштою» або «не переймайся, я встигну витягнути». Я застосовую те, чого навчився, щоби перемогти своїх ворогів — незалежно від того, хто є агресором (зазвичай це саме я).

Мені подобається насильство.

Я дуже його люблю. Я не потураю насильству інших, а ось собі його дозволяю. Я не вдаюся до бійки виключно в критичній ситуації. Я б’юся завжди, коли маю можливість. Також я не намагаюсь уникнути проблем. Я дуже активно їх вишукую.

Після вправ із грушею я роблю жим лежачи, піднімаю штангу у вертикальному положенні, присідаю. У молодому віці я влаштовував дні качання різних частин тіла — дні рук, грудей або ніг. Коли мені виповнилося сорок, я зрозумів, що краще займатися рідше й різноманітніше.

Я йду в сауну, а потім, коли тіло розігрівається,— одразу під холодний душ. Якщо піддавати тіло контрольованому стресу, відбувається стимуляція продукування певних гормонів. Це добре для організму. Коли я виходжу з душу, на мене вже чекають три костюми. Обираю однотонний синій і повертаюся до свого офісу.

Кабір тримає телефон.

— Історія розлетілася твітером.

— Що кажуть?

— Лише те, що Вермера знайшли на місці вбивства. Також преса закидала дзвінками з проханням якось прокоментувати.

— Серед них є порножурнали?

Кабір напружується.

— Що таке порножурнал?

Оце така сучасна молодь.

Я зачиняю двері. Мій кабінет обшитий дубовими панелями й має завидний вигляд. Також там є антикварний глобус і картина про полювання на лисицю. Дивлюся на неї та уявляю, який вигляд на цьому місці мало би полотно Вермера. Дзвонить мобільний. Дивлюся на номер.

Я мав би здивуватися — не чув цього чоловіка вже десять років, відтоді як він сказав, що йде на пенсію,— але я чекав на його дзвінок.

Прикладаю слухавку до вуха.

— Розказуйте.

— Не можу повірити, що ти досі так відповідаєш на дзвінки.

— Часи змінюються, а я — ні.

— Ти також змінюєшся,— кидає він.— Закладаюся, що ти вже закинув нічні походеньки, чи не так?

Нічні походеньки. Колись я вдягав свій наймодніший костюм і серед ночі тинявся найбільш кримінальними вулицями. Я свистів, я робив так, щоби моє світле волосся й алебастрово-рум’яний колір обличчя помітили всі навколо. У мене вузька кістка й здалеку я здаюся тендітним — непереборно ласий шматочок для хуліганів. Лише наблизившись до мене, людина помічає, що під одягом я маю чималі м’язи. Але тоді зазвичай уже запізно. Ти бачив легку жертву, ти знущався з мене разом із друзями, а тепер тобі нема куди бігти.

Я не дам тобі такої можливості, навіть якщо ти спробуєш відступити.

— Не ходжу.

— Бачиш? Змінюєшся.

Я припинив нічні походеньки багато років тому, бо все це було підозріло дискримінаційно й занадто випадково. Тепер я більш вибірково ставлюся до своїх мішеней.

— Як справи, Віне?

— Я в порядку, ПТ.

ПТ зараз має бути приблизно сімдесят. Колись він найняв мене на короткочасну роботу у Федеральне бюро розслідувань і був моїм куратором. Про ПТ знають дуже мало агентів, але кожен новий президент і шеф Бюро має з ним зустріч у свій перший день на посаді. Деяких людей у нашій владі вважають тіньовими. ПТ настільки тіньовий, що його майже не існує. Він практично не відсвічує на жодному радарі. Живе десь біля Квантіко, але навіть я не знаю, де саме. Також мені невідоме його справжнє ім’я. Напевно, я міг би його дізнатися, але попри те, що мені подобається насилля, я не дуже люблю гратися з вогнем.

— Як там учорашній баскетбол? — питає ПТ.

Я мовчу.

— «Березневе шаленство» в розпалі,— додає він.

Я не відповідаю.

— О, та розслабся,— каже ПТ зі сміхом.— Я просто дивився гру по телевізору, та й усе. Бачив, як ти сидів на трибуні біля Сваґґа Дедді.

Я замислююся, чи це правда.

— Люблю його творчість, до речі.

— Чию?

— Сваґґа Дедді, про нього ж я щойно казав. Ота пісня, де він порівнює сучок, що виривають чоловічі серця, із сучками, що відривають їм яйця? Мені таке знайомо. Поетично.

— Я йому передам,— кажу я.

— Це було б чудово.

— Останнього разу, коли ми спілкувалися, ви казали, що йдете на пенсію.

— Так і є. Я пішов.

— Проте.

— Проте... Ця лінія зв’язку захищена, Віне?

— Хіба ми можемо знати це напевно?

— Із сучасними технологіями — ні. Я так розумію, ФБР сьогодні знайшло твою власність.

— Я за це дуже вдячний.

— Але там є ще дещо.

— Хіба це не завжди так?

— Завжди,— зітхає ПТ.

— І цього достатньо, аби витягнути вас із пенсії?

— Це тобі про щось говорить, еге ж? Я припускаю, що в тебе є власні причини, щоб утримуватися від співпраці зі слідством?

— Я просто обережний.

— Чи можеш завтра вранці припинити бути обережним? Я навіть скажу інакше,— його інтонація не змінюється, принаймні явно, проте...— Завтра вранці припини бути обережним.

Я не відповідаю.

— Завтра о восьмій ранку на тебе очікує літак у Тетерборо. Будь там.

— ПТ?

— Так.

— Ви ідентифікували жертву?

Я чую в слухавці віддалений жіночий голос. ПТ каже мені зачекати й відповідає жінці, що за хвилинку він прийде. Це дружина? Я знову в шоці, що так мало знаю про цього чоловіка. Він знову говорить до мене:

— Ти знаєш вираз «це особисте»?

— Коли ви нас навчали, то казали, що особистого не існує.

— Я помилявся, Віне. Дуже сильно. Завтра, о восьмій ранку.

ПТ кладе слухавку.

Я відкидаюся на спинку крісла, кладу ноги на стіл і прокручую розмову в голові. Вишукую нюанси й приховані сенси. Нічого, крім очевидного, на думку не спадає. Чую стук у двері: тук, пауза, тук-тук. З’являється голова Кабіра.

— Седі хоче з вами поговорити. Голос у неї… нещасний.

— Отакої,— кидаю я.

Спускаюся ліфтом до Седі, де мене зустрічає Тафт Бакінгтон III, секретар і помічник юриста в одній особі, який нещодавно випустився з університету. Батько Тафта, якого всі кличуть Таффі,— член гольф-клубу «Merion». Ми з ним багато граємо в гольф. Молодший Тафт перехоплює мій погляд, коли я заходжу, і попереджувально хитає головою. У компанії Fisher and Friedman чотири юристки. Якось я сказав Седі, що їм варто найняти хоча б одного правознавця-чоловіка, щоби фірма мала кращий вигляд. Її відповідь була проста й прекрасна:

— Дідька лисого!

Єдиний чоловік — на рецепції. Розумійте, як хочете.

Седі помічає мене біля столу Тафта й кличе до себе. Зачиняє двері, щойно ми опиняємося всередині вдвох. Я сідаю, вона стоїть. Колись це був кабінет Майрона. Седі лишила його стіл. Він був тут, коли вона приїхала винайняти приміщення. Седі тоді спитала, чи може його купити. Я зателефонував Майрону, щоби дізнатися ціну, але, як я і очікував, він просто сказав віддати його Седі. Проте мені досі некомфортно тут перебувати, тому що все вже інакше. Там, де стояв маленький холодильник Майрона з шоколадними напоями, тепер принтер. Постери з бродвейських шоу — у всій Північній Америці немає жодного гетеросексуального чоловіка, крім, можливо, Лін-Мануеля Міранди, який любить мюзикли більше за Майрона,— зникли. Кабінет Майрона був еклектичним, ностальгійним і барвистим. Натомість у Седі він мінімалістичний, білий і типовий. Вона не хоче відволікатися. Усе зосереджено на клієнтці, як вона мені колись сказала, а не адвокатці.

— Мені дали дозвіл тобі це розповісти,— починає Седі.— Просто щоби ти знав. Це тепер не адвокатська таємниця. Ну, ти зараз побачиш.

Я мовчу.

— Тобі ж відомо про мою клієнтку в лікарні?

— Тільки це й знаю.

— Що саме?

— Що в тебе є госпіталізована клієнтка.

До речі, це неправда. Я знаю більше.

— Звідки ти знаєш?

— Почув, як хтось в офісі говорив про це,— кажу я. (Це також брехня.)

— Її звуть Шерін, прізвища поки що немає. Але це неважливо. Імена не мають значення. Так чи інакше, її випадок хрестоматійний. Принаймні починається він типово. Шерін навчається в аспірантурі у великому університеті. Вона знайомиться з чоловіком, який працює в цьому ж закладі на досить престижній посаді. Усе починається чарівно, як і багато інших таких історій. Чоловік прекрасний, він її зачаровує. Дуже уважний, уже планує їхнє велике майбутнє.

— Вони завжди так роблять, еге ж? — питаю я.

— Так, переважно. Несправедливо було б вішати ярлик психопата на кожного чоловіка, який починає надсилати тобі квіти й обдаровує увагою, але, на мою думку, у цьому щось є.

Я киваю.

— Не всі надто уважні бойфренди — психопати, але всі психопати — надто уважні бойфренди.

— Добре сказав.

Я намагаюся бути скромним.

— Отже, їхній роман починається чудово. Як і багато інших. Але далі ситуація стає дивною. Шерін навчається в групі, де є і дівчата, і хлопці. Її бойфренду — я називатиму його Тедді, бо це ім’я пасує таким мерзотникам,— це не подобається.

— Він ревнує?

— Аж занадто. Тедді починає настирливо запитувати Шерін про її друзів-хлопців. Допитує, як у поліції. Якось вона перевіряє історію пошуку на своєму ноутбуці: хтось — тобто Тедді — шукав її друзів чоловічої статі. Бойфренд без попередження приходить до бібліотеки. Аби зробити їй сюрприз, каже він. Якось Тедді приходить навіть із пляшкою вина й двома келихами.

— Для прикриття, фальшивий романтичний жест,— кажу я.

— В яблучко. Його поведінка стає дедалі гіршою — так завжди й буває. Тедді засмучується, коли Шерін затримується в університеті. А вона ж студентка — і хоче тусуватись у кампусі з друзями. Тедді, який працює помічником тренера, наполягає, що ходитиме з нею. Шерін починає відчувати, що простір навколо неї зменшується. Тедді всюди. Якщо вона не відповідає на його повідомлення достатньо швидко, у нього істерика. Він починає звинувачувати її в зраді. Якось увечері він хапає її за руку так сильно, що залишається синець. Через це Шерін його кидає. І тоді починається його психопатичне переслідування.

Я не є дуже гарним слухачем, але прагну здаватися саме таким. Киваю в потрібних місцях оповіді, намагаюся мати стурбований і пригнічений вигляд. У розслабленому стані моє обличчя, вибачте за просторікування, або байдуже, або зарозуміле. Тому я щосили намагаюся бути залученим і здаватися небайдужим. Це складно, але я вірю, що мені вдається.

— Тедді з’являється без запрошення й благає Шерін не кидати його. Вона змушена тричі телефонувати до 911, бо Тедді гамселить в її двері після опівночі. Він благає поговорити з ним, каже, що вона вчиняє несправедливо й жорстоко, не бажаючи його вислухати. Тедді майже плаче, бо дуже за нею скучив, і врешті-решт переконує її, що вона — тут Седі ставить лапки в повітрі — «мусить дати йому шанс усе пояснити».

— І вона погоджується? — питаю я, здебільшого через хвилювання, що надто довго мовчав.

— Так.

— От цього я ніколи не зрозумію.

Седі подається вперед і схиляє голову набік.

— Віне, це тому, що ти — хоча й намагаєшся зрозуміти — залишаєшся чоловіком. Жінок навчають догоджати іншим. Ми відповідальні не лише за самих себе, а й за всіх, хто перебуває в нашій орбіті. Ми вважаємо, що це наш обов’язок — заспокоювати чоловіків. Що здатні зробити речі кращими, пожертвувавши дещицею себе. Але вони також мають і право питати. Це найперше, що я кажу своїм клієнткам. Якщо вони готові припинити стосунки, нехай припиняють. Розривайте їх повністю й ніколи не озирайтеся. Ви йому нічого не винні.

— Так Шерін до нього повернулася?

— На короткий період. Не хитай головою, Віне. Просто слухай, добре? Ці психопати так роблять — маніпулюють і знецінюють чужу особистість. Примушують почуватися винною, наче це твій промах. Засмоктують тебе назад.

Я досі такого не розумію, але це не має значення, згодні?

— Зрештою, це не триває довго. Шерін швидко все усвідомлює та знову розриває стосунки. Припиняє відповідати на його дзвінки й повідомлення. І тоді психопатична натура Тедді проявляє себе на всю котушку. Без відома Шерін він ставить жучки в її квартирі, приліплює реєстратори натискання клавіш на її комп’ютери та встановлює трекер на її телефон. Потім Тедді починає писати їй анонімні погрози. Він украв усі її контакти, тож засипає поштові скриньки членів родини й оточення дівчини злісною брехнею про неї. Він пише електронні листи від імені Шерін, у яких обливає брудом її професорів і друзів. Наприклад, якось повідомляє нареченому її найкращої подруги, що та йому зраджує. Він вигадує цілу історію про пригоду в барі, якої ніколи не було.

— Винахідливо.

— Це ще навіть не половина. Він починає писати Шерін повідомлення від імені її друзів і подруг — про те, яка вона дурепа, що кинула такого хорошого чоловіка, як Тедді.

Я суплюся.

— Винахідливість на межі жалюгідності.

— За межею жалюгідності. Ці чоловіки — вибач, не хочу звучати як сексистка, але це майже завжди чоловіки — невпевнені в собі невдахи біблійних масштабів.

— Шерін зверталась до поліції?

— Так.

— Але це не дуже допомогло?

У Седі загоряються очі. Зараз вона у своїй стихії.

— Саме тому існуємо ми, Віне. Нинішнє законодавство не може нормально допомагати таким Шерін у всьому світі. По-перше, воно не встигає за розвитком технологій. Тедді ховається, використовуючи VPN, одноразові телефони та фальшиві адреси електронної пошти. Неможливо довести, хто саме переслідує Шерін. Саме тому наша робота така важлива.

Я киваю, заохочуючи її розповідати далі.

— Тож тепер, коли його кинули вдруге, Тедді не здається. Він надсилає оголені фото Шерін її бабусі, якій дев’яносто один рік. Створює відео, наповнене брехнею про Шерін. Нібито вона ненавидить євреїв, любить усілякий збочений секс, що вона біла націоналістка — ти просто не уявляєш. Та це не все. Коли до Тедді приходять із претензіями щодо всього цього, він каже, що Шерін його підставляє! Що це він її кинув і вона не може його забути, і це її спосіб йому помститися.

Я хитаю головою.

— Так чи інакше, саме тоді Шерін дізналася про нас.

— Як давно?

— У лютому.

Я чекаю.

Седі сковтує слину.

— Так, знаю, знаю, давно.

— І що далі?

— Далі ми зробили все можливе, Віне. Ми копнули глибше й дізналися, що Тедді робив те саме щонайменше з трьома жінками — це одна з причин, чому він змінює місце роботи.

— А університети про це знають?

— Вони зацікавлені захищати себе. Тому Тедді погоджувався тихо звільнитися, а університети — нічого не розповідати. Принаймні раз справу прикрили грошима, а жертва підписала угоду про нерозголошення.

Я суплюся ще більше.

— Ми робимо для Шерін усе можливе. Вибили для неї тимчасовий охоронний ордер від Тедді. Я сказала їй записати все, що вона пам’ятає з вибриків Тедді, і загалом вести щоденник того, що він виробляє. Це ключовий момент — нотувати все від самого початку, якщо є така можливість. Ми звертаємося до правоохоронних органів, просто для того щоб усе це зареєструвати, але — як я вже сказала — саме тому наша робота така важлива. Поліція насправді не навчена цифровій криміналістиці.

Я відкидаюся на спинку й кладу ногу на ногу.

— Усе це звучить, як типова справа для твоєї фірми.

— Так, ти маєш рацію,— Седі сумно посміхається.— Тедді — наче з підручника, просто як мій колишній.

Переслідувач Седі теж був відбитий на всю голову, але зараз не про нього. Я сиджу й чекаю. Мені вже відомі основні моменти цієї історії, але Седі доповнює її подробицями. Також я не певен, до чого вона веде.

— Шерін кидає навчання, не отримавши диплома, бо Тедді не припиняє її переслідувати. Вона переїжджає північніше і вступає до іншого університету. Але Тедді її знаходить. Я вже казала, що ми відшукали й інших його жертв, але ніхто не хоче відкриватися, вони його бояться. А потім Тедді починає харасмент за допомогою проксі.

Седі замовкає та дивиться на мене. Я здогадуюся, що вона чекає на якусь реакцію, тому питаю:

— Харасмент за допомогою проксі?

— Знаєш, що це?

Я знаю, але заперечливо хитаю головою.

— Конкретно Тедді зареєстрував профілі від імені Шерін у тіндері, віплрі та застосунках для жорсткого сексу, на яких люди шукають БДСМ або щось схоже. Повиставляв її світлини, чатився з людьми, домовлявся про побачення для сексу. Незнайомі чоловіки почали з’являтися біля дверей квартири Шерін у будь-який час доби — очікуючи на секс, рольові ігри чи щось подібне. Деякі з них зляться, коли вона їм відмовляє. Називають її шльондра та навіть гірше. Тедді добряче постарався. І тоді...

Седі знову замовкає. Я чекаю.

— Тедді почав фліртувати з якимось мужиком на тіньовому сайті — від імені Шерін. Це тривало шість тижнів. Шість тижнів, Віне. Просто уяви його відданість справі! «Шерін»,— вона знову ставить лапки в повітрі,— розповідає цьому чоловікові про свої фантазії щодо зґвалтування. Каже, що хоче, аби на неї напали, надягли кайданки та заткнули рот кляпом. Тедді навіть дає йому адресу, де все це можна придбати. А тоді призначає час, коли чоловік має розіграти це зґвалтування.

Я сиджу непорушно.

— Цей мужик думає, що спілкується з Шерін. Йому тижнями казали, що він має бути агресивним, бити Шерін, зв’язати її, погрожувати ножем. Тедді йому навіть сказав стоп-слово. «Фіолетовий». Мовляв, не зупиняйся, поки не почуєш слова «фіолетовий».

Седі відвертається й кліпає. У мене кулаки стискаються від люті.

— Отак Шерін потрапила до лікарні. Її стан... важкий.

Повторюся: я все це вже знаю. І розмірковую, що мені робити, бо не розумію, через що паніка. Тому я обережно випитую.

— Я так розумію, Тедді знову вдалося приховати свою особу?

Седі киває.

— Тобто поліція на нього нічого не має.

— Так і є.

— Йому й це зійшло з рук?

— Так здавалось.

— Здавалось?

— Повне ім’я Тедді — Тедді Лайонс. Знаєш такого?

Я стукаю вказівним пальцем по підборіддю.

— Щось таке чув.

— Він помічник тренера з баскетболу в Південному університеті.

— Справді? — я намагаюся не видати себе.

— Нам про це щойно повідомили. Учора ввечері після великої гри на Тедді напали. Побили його жахливо, він має дуже серйозні ушкодження.

«Побили». Вона каже в множині. Висновок — мене ніхто не підозрює.

— Поламані кістки, внутрішня кровотеча, якась серйозна травма печінки. Лікарі кажуть, що він ніколи не відновиться.

Я дуже сильно намагаюся не усміхатися. Це не дуже вдається.

— Ах, як шкода,— кажу я.

— Ага, я бачу, що ти дуже засмутився.

— А мав би?

— Він був наш, Віне.

Її погляд крізь окуляри — це пекло. Я бачу ту пристрасть, яка привернула мене до неї та її справи. Вона — діячка, язиком тріпати не любить. Ми в цьому схожі.

— Що ти маєш на увазі під «був наш»? Ти щойно сказала, що він вийшов сухим із води.

— Після того що сталось із Шерін, я знову зв’язалася з жертвами Тедді. Вони врешті-решт погодилися про все розказати. Шерін теж була готова розповісти свою історію на загал. Звичайно, це було б травматично. Тедді й так забрав у них надто багато.

— Гм.

Я відхиляюся назад і схрещую ноги. Таких наслідків я не передбачив. Я таке роблю рідко. Але... ні, урешті-решт Седі помиляється. Я кажу:

— Тоді виходить, що побиття Тедді їм допоможе.

— Ні, Віне, геть навпаки. Щойно ти наважуєшся... Це свого роду катарсис — дати відсіч, протистояти своєму кривднику. Але далі більше — ми запланували пресконференцію на час, коли Шерін випишуть із лікарні. Уяви: чотири жертви на сходах Капітолію штату розповідають свої історії. Ми домовилися з двома членами Асамблеї штату, які були готові вийти з нами. Це зруйнувало б репутацію Тедді — але важливіше те, що ці переконливі історії мали допомогти ухвалити законопроєкт, який ми розробили — Седі стукає по столу — усією цією фірмою. Два члени Асамблеї штату мали представляти його губернатору.

Я чекаю.

— А зараз усе це перетворилося на пшик.

— Чому?

— Чому що?

— Чому ви не можете розказати свої історії?

— Це не матиме такого сильного ефекту.

— Та ну. Звісно, матиме.

— Хтось напав на Тедді вчора вночі.

— І що?

— І те, що тепер він — жертва помсти.

— Але ти цього не знаєш. Можливо, він знову когось переслідував, але цього разу натрапив на сильну жінку.

— І вона відлупцювала його до напівсмерті?

— Або її сім’я, я не знаю,— я клацаю пальцями.— Або це могло бути пограбування, що не має стосунку до жінок.

— Та припини.

— Що?

— Ми в прольоті, Віне. Війна ще триватиме, але цю битву ми програли. Нам потрібно було співчуття публіки. Але наш монстр у комі. Хтось у твітері ляпне, що його побили жертви. Мати Тедді скаже, що пропащі жінки оббрехали її хлопчика та влаштували на нього полювання. Важливі не лише факти, Віне. Ми маємо виграти наратив.

Я обдумую почуте й кажу, можливо, без особливого ентузіазму:

— Мені шкода.

Хочу прояснити ситуацію. Мені не шкода, що я зробив із Тедді. Я шкодую, що не дочекався, поки відбудеться пресконференція. Седі має бути оптимісткою, але я, на жаль, ні. За законом притягнути Тедді не вдалося б. Він утратив би репутацію, можливо, теперішню роботу, але він також дав би відсіч — у найгірші способи. Обливав би брудом Шерін та інших жінок. Стверджував, що то він є жертвою їхніх переслідувань, а не навпаки,— і йому повірило б занадто багато людей. Саме проти цього бореться Седі.

Я вірю в Седі Фішер. Урешті-решт вона досягне свого. Але не сьогодні.

На годиннику 8:30 вечора. За пів години в мене зустріч, але я легко можу її скасувати.

— Можемо піти десь випити,— кажу я Седі.

— Ти серйозно?

— Так, і посумувати.

Седі хитає головою.

— Віне, я знаю, що ти намагаєшся бути добрим.

— Але?

— Але ти й гадки не маєш.

— Колегам не можна вийти випити, чи що?

— Не сьогодні, Віне. Я зараз поїду до лікарні — розповім Шерін, що трапилось.

— Можливо, їй полегшає? Тедді більше їй не нашкодить. Це ж має принести якесь заспокоєння?

Седі намагається щось сказати, але замовкає. Я бачу, що розчарував її. Вона плескає мене по плечу й виходить із кабінету.

Я перевіряю застосунок. Моя програма для побачень з іншими багатими людьми настільки глибоко в темній мережі, що нікому на зразок Тедді не вдасться створити фальшивого профілю. А якби хтось таки зміг, то ніколи не пройшов би системи безпеки. Я отримав повідомлення: «Користувач Аманда очікує на вас».

Отже, моя партнерка на ніч уже в номері.

Не бачу причин змушувати її чекати.

Розділ 5

Застосунок пропонує кілька таємних входів.

Цього вечора ми скористаємося тим, що в Saks на П’ятій авеню. У цьому фешенебельному універмазі між Сорок дев’ятою та П’ятдесятою вулицями є елітний ювелірний магазин Vault, розташований на нульовому поверсі. За ним є двері, які раніше вели до примірочної. Вони зачинені, але ті, хто мають застосунок, можуть відчинити їх магнітним ключем. Зайшовши у двері, слід спуститися сходами на рівень нижче — до підземного переходу, який веде до ліфта під хмарочосом на Сорок дев’ятій вулиці біля Медісон-авеню. Ліфт зупиняється лише на восьмому поверсі. Тут я маю пройти сканування ока. Якщо воно не проходить цієї перевірки, двері ліфта до приватного номера не відчиняються.

Добре бути багатим.

Аби пройти реєстрацію в застосунку, людина має володіти капіталом понад сто мільйонів доларів. Місячні витрати на нього захмарні, особливо для тих, хто, як і я, користується ним часто. Послуги застосунку прості: знайомити багатих людей для сексу. Жодних зобов’язань. Це шик. Бутик. Але головне — це секс.

У застосунку немає назви. Більшість користувачів одружені й прагнуть максимальної анонімності. Деякі з них відомі люди. Дехто — геї чи інші представники ЛГБТК+-спільноти, які бояться розголосу. Деякі, зокрема я, просто заможні й шукають сексу без жодних зобов’язань чи наслідків. Роками я знайомився з жінками в барах, нічних клубах чи на вечірках. Я й досі іноді так роблю, але коли тобі вже за тридцять п’ять, така поведінка може видатися дещо відчайдушною. У моєму не дуже світлому минулому я винаймав повій. Колись я щовівторка замовляв і китайські закуски, і жінку з одного місця на Нижньому Іст-Сайді, що мало назву «Благородний дім» і було моєю власною версією китайської ночі. Тоді я вірив, що проституція — найдавніша й найблагородніша (згідно з назвою закладу) професія. Але це була неправда. Коли я працював над справою за океаном, то багато дізнався про торгівлю людьми й дотичні теми. Відтоді я припинив китайські ночі.

Це як у бойових мистецтвах — ми навчаємося, розвиваємося, удосконалюємося.

Коли опція повій відпала, я спробував себе в колись модній штуці під назвою «друзі з привілеями», але проблема полягала в тому, що дружба — вона завжди про певні зобов’язання. Друзі — це прив’язаність. Я такого не хочу.

Зараз я переважно користуюся цим застосунком.

Користувачка Аманда сидить на ліжку лише в махровому турецькому халатику з атласним оздобленням, який надають у номері. У келихах рожеве шампанське «Veuve Clicquot La Grande Dame». У срібній креманці — полуниця в шоколаді. Першокласна звукосистема може відтворити будь-яку музику на ваш смак. Цей вибір я зазвичай залишаю жінці, але волів би обійтися без саундтреку.

Я люблю слухати жінку.

Користувачка Аманда підводиться, усміхається й пря- мує до мене з келихом шампанського. Майрон завжди каже, що жінки мають найсексуальніший вигляд у махровому халаті з мокрим волоссям. Колись я насміхався з нього, віддаючи перевагу чорному корсету і відповідному поясу з підв’язками, але зараз мені здається, що Майрон таки має рацію.

Ми навчаємося, розвиваємося, удосконалюємося.

Сьогодні секс чудовий. Зазвичай так і є. А коли ні, це однаково секс. Як у тому старому жарті про чоловіка в перуці: перука може бути гарною, або поганою — але це однаково перука. Те саме й із сексом. Я часто чую, що секс із незнайомою людиною — це незручно. Мені так не здається. Частково це може бути пов’язано з моїм досвідом. Я багато подорожував світом, вивчаючи бойові мистецтва й не лише їх, і зрозумів один секрет — бути в моменті. Я даю кожній жінці відчути, що вона єдина у світі. І я не прикидаюся. Жінки завжди відчувають нещирість. Поки ми разом, існуємо лише ми — вона і я. Увесь світ зникає. Я абсолютно зосереджений.

Я люблю секс. І багато ним займаюся.

Майрон любить філософствувати, що секс має бути чимось більшим — що кохання чи романтичні стосунки підсилюють фізичні відчуття. Я це слухаю й міркую: кого він намагається переконати в цьому, мене чи себе? Я не люблю кохання чи романтичних зв’язків. Мені подобається розділяти фізичний акт з іншою дорослою людиною за її згоди. Усе інше не «поліпшує» для мене секс, а пригнічує. Сам собою акт є чистим — навіщо затьмарювати його чимось стороннім. Секс може бути найкращим спільним досвідом на світі. Так, мені подобається ходити на вишукані вечері чи гарні шоу в компанії близьких друзів. Я люблю гольф, музику й мистецтво.

Але чи можна все це порівняти з ніччю сексу?

Я так не думаю.

Це була одна з причин, чому мені подобалася проституція. Це прямий обмін — я отримав своє, жінка своє. У кінці ніхто нікому нічого не винен. Я іноді сумую за відчуттям, коли виходиш із кімнати, знаючи, що партнерка отримала стільки ж, скільки і ти. Можливо, саме тому я в цьому такий вправний. Що більше я приношу насолоди жінці, то в меншому боргу перед нею почуваюся. Також у мене неймовірного розміру его. Я не роблю речей, у яких не є вправним. Я дуже хороший гравець у гольф, дуже хороший фінансовий консультант, дуже хороший боєць і дуже хороший коханець. Якщо я щось роблю, то хочу бути найкращим.

Коли ми закінчуємо — вона першою,— то обидва лягаємо горілиць на подушки й кремові шовкові простирадла Mulberry. Глибоко дихаємо. Я на мить заплющую очі. Вона наливає шампанське й подає мені келих. Дозволяю їй нагодувати мене полуницею в шоколаді.

— Ми вже зустрічалися,— говорить жінка.

— Я знаю.

Таке трапляється часто. Її справжнє ім’я — Бітсі Кебот. Супербагаті люди обертаються у вузьких — і через те спільних — колах. Було б дивно, якби я не знав більшості жінок у них. Бітсі, мабуть, старша за мене на кілька років. Я знаю, що вона ділить свій час між Нью-Йорком, Гемптоном і Палм-Біч. Вона одружена з багатим менеджером гедж-фонду, але я не пам’ятаю його імені. Не знаю причини її поведінки. І мені байдуже.

— У Редкліфів,— кажу я.

— Точно. Їхня вечірка минулого літа була чудова.

— І для гарної мети.

— Так.

— Корделія вміє робити вечірки,— кажу я.

Можливо, вам здається, що я не можу дочекатися, коли встану й піду звідси — що я ніколи не залишаюся на ніч, щоб уникнути прив’язаності. Але ви помиляєтеся. Якщо жінка хоче, щоб я залишився, я це роблю. Якщо не хоче — я йду. Іноді жінка йде першою. Для мене це не має значення. Я однаково добре сплю і з нею, і наодинці. Це ліжко досить зручне. І це єдине, що має значення.

Жінка не прив’яже мене до себе, якщо залишиться. Але й не відштовхне.

Один із великих плюсів на користь спільної ночівлі — зранку можна мати класний секс, не шукаючи для цього іншу. Це приємний бонус.

— Ти ходиш на їхню гала-вечірку щороку? — питає Бітсі.

— Коли буваю в Гемптоні, то так. А ти береш участь в якихось комітетах?

— У харчовому, так.

— А хто робить кейтеринг? — питаю я.

— Рашида. Знаєш її?

Я хитаю головою.

— Вона божественна. Я можу надіслати тобі її контакт.

— Дякую.

Бітсі нахиляється й цілує мене. Я усміхаюсь і дивлюсь їй у вічі.

Вона вислизає з ліжка. Я спостерігаю за кожним рухом. Їй це подобається.

— Мені сьогодні дуже сподобалося,— каже Бітсі.

— Мені теж.

Ще одна річ, яка вас може здивувати: у мене все в порядку щодо того, аби бачитися з кимось повторно, адже, чесно кажучи, у цьому морі не безмежна кількість риби. Я чесний у намірах. Якщо відчуваю, що від мене хочуть більшого, то припиняю зустрічатися. Чи завжди це відбувається так гладко, як я розповідаю? Безперечно, ні. Але все настільки чисто, наскільки це можливо й задовольняє мої потреби.

Кілька секунд я не рухаюся — насолоджуюся післясмаком. Зараз друга ночі. Мені сьогодні все сподобалось, я певен, що ми з Бітсі Кебот ще точно перетнемося раз чи два, але я намагаюсь уявити, що було б, якби я все життя мав кохатися тільки з цією однією жінкою. З будь-якою однією жінкою. Я здригаюся від такої думки. Вибачте, я цього не розумію. Майрон зараз одружений із неймовірною, харизматичною жінкою Терезою. Вони дуже закохані. Якщо все піде за його планом, він ніколи більше не торкнеться плоті іншої жінки.

Я цього не розумію.

Бітсі йде до ванної кімнати. Виходить одягнена. Я досі лежу, заклавши руки за голову.

— Я вже йду назад,— каже Бітсі, наче я знаю, звідки вона прийшла. Я сідаю на ліжку, коли вона каже: «Бувай, Віне».

— Щасти, Бітсі.

І, як і все хороше, ця пригода завершується.

———

Наступного ранку викликаю автівку та їду до аеропорту, щоби зустрітись із ПТ, моїм старим шефом із ФБР.

Раніше я любив кермувати. Я великий поціновувач «ягуарів», досі маю дві такі машини в Локвуді: XKR-S GT 2014 року, якою користуюся, тільки коли туди приїжджаю, та Alloy Roadster XK120 1954-го, що її мені подарував батько на тридцятиріччя. Але коли живеш на Мангеттені, то водіння машини — не варіант. Цей район по суті паркувальний майданчик, який трохи рухається уперед. Одна з найкращих речей, які можна купити за гроші,— час. Я користуюся літаком чи наймаю особистого водія не тому, що хочу більшого комфорту в житті. Я витрачаю на це гроші, бо наприкінці життя ми всі хочемо, щоб у нас було більше того, що набридливі експерти називають «якісно проведений час». І саме приватні літаки й автівки з водієм надають цю опцію. У мене є можливість купувати час — а це, якщо задуматися, найближче до купівлі щастя й довголіття.

Сьогодні мене везе полька з міста Вроцлава на ім’я Маґда. Ми розмовляємо перші кілька хвилин поїздки. Маґда спочатку неохоче долучається до розмови — ексклюзивних водіїв навчають не турбувати елітну клієнтуру,— але я вважаю, що будь-яка людина — це цікава історія, якщо ставити правильні запитання. Тому я здійснюю спробу. Я бачу її очі в дзеркалі заднього огляду — глибока блакить. З-під шоферського кашкета вибивається біляве волосся. Я уявляю, який вигляд має Маґда нижче шиї, бо я чоловік, а в глибині душі всі чоловіки — свині. Це не означає, що я якось намагатимусь задовольнити свою цікавість.

Ми їдемо в «мерседес-майбах» моделі S650. Бренд Maybach надає користувачеві розширення колісної бази на 20 сантиметрів, завдяки чому крісло може відкидатися на сорок три градуси. У плюшевого крісла є підставка для ніг, функція масажу гарячими каменями й підлокітники з підігрівом. Також є відкидний столик для роботи, маленький холодильник і підсклянники, що можуть підігрівати чи охолоджувати — залежно від ваших бажань.

Я тут подумав: можливо, я й справді прагну комфорту.

Тетерборо — це найближчий до Мангеттену аеропорт, у якому є виліт для приватних літаків. Я прилетів сюди зі Сваґґом Дедді після нашої квазі-розпусти в Індіанаполісі. Коли ми під’їжджаємо до південних воріт, що мають надійну охорону, Маґді махають, аби вона їхала просто на летовище. Ми зупиняємося біля «Gulfstream G700» — літака, який ще навіть не з’явився на ринку. Я здивований. Це дуже дорогий транспорт, коштує майже вісімдесят мільйонів, і держслужбовці, навіть вищого ешелону, особливо такі таємні, як-от ПТ, зазвичай так не шикують. Це радше літак для близькосхідних шейхів, а не агентів ФБР.

Я й гадки не маю, куди ми прямуємо та коли повернемося. Припускаю, що мене доправлять до Вашингтону чи Квантіко на зустріч із ПТ, але я не знаю напевно. Маґді дали вказівку дочекатися мене. Вона виходить із машини та йде відчинити мені дверцята. Я наполіг би зробити це самостійно, але не хочу здаватися зверхнім. Я дякую їй, піднімаюся трапом і заходжу в літак.

— Привіт, Віне.

ПТ сидить у передній частині й широко усміхається. Я не бачив його майже двадцять років. Він здається старим, та насправді він і є старим. ПТ не підводиться із сидіння, щоби привітатися, і я помічаю біля нього тростину. Це великий лисий чоловік із вузлуватими пальцями. Я схиляюся до нього й простягаю руку. Потиск ПТ міцний, очі ясні. Він жестом запрошує мене присісти навпроти нього. Літак може вмістити дев’ятнадцять пасажирів. Я це знаю, бо мені зараз намагаються такий продати. Сидіння очікувано широкі та зручні. Ми з ПТ сидимо один навпроти одного.

— Ми кудись полетимо? — питаю я.

ПТ хитає головою.

— Я подумав, що це — гарне місце, аби побачитися наодинці.

— Я не знав, що «Gulfstream G700» уже запустили в продаж.

— Його не запустили. Я прилетів не на цьому літаку.

— О?

— Я користуюся державним «Hawker 400».

«Hawker 400» — набагато менший і старіший літак.

— Цей я позичаю для зустрічей, бо він комфортніший за «Hawker 400».

— Так і є.

— Зокрема через те, що в «Hawker 400», імовірно, є пристрої прослуховування на борту.

— Розумію.

ПТ міряє мене поглядом.

— Радий бачити тебе, Віне.

— Я вас теж, ПТ.

— Чув, що Майрон одружився.

— Він вас запрошував на весілля.

— Так, знаю.

ПТ не розвиває цієї теми, а я не тисну. Натомість намагаюся вести розмову.

— Ви знаєте особу барахольника, ПТ?

— А ти?

— Ні.

— Ти впевнений, Віне?

Мені не подобається блиск у його очах.

— Я бачив лише обличчя на світлині. Якщо хочете показати мені більше...

— Немає потреби,— перебиває ПТ.

Як уже сказав, що ПТ високий чоловік. Це помітно, навіть коли він сидить. ПТ спирається долонями на високі коліна, наче позує для скульптора.

— Розкажи мені про валізу.

— Ви мені не скажете, хто жертва, чи ви самі не знаєте?

— Віне?

Я чекаю.

— Розкажи про валізу.

У його інтонації є щось тверде. Мабуть, це має лякати співрозмовника, але на мою адресу звучить більше як переживання. Можливо, він справді за мене боїться.

— Я чекаю,— наполягає ПТ.

— Я знаю.

— Чому ти не хочеш розповісти про валізу?

— Я захищаю іншу людину.

— Благородно. Але мені потрібно знати.

Я вагаюся, хоча насправді знав, що все до цього прийде.

— Хай що ти мені скажеш — це залишиться між нами. Ти знаєш.

ПТ відкидається назад і жестом заохочує говорити.

— Тітка подарувала цю валізу, коли мені було чотирнадцять,— починаю я.— На Різдво. Вона замовила такі всім чоловікам у родині. Тільки для чоловіків. А жінкам подарувала маленькі косметички.

— Сексистка.

— Ми теж так подумали.

— Ми?

Я ігнорую це запитання.

— Мене нудило від тієї валізи, самої ідеї шкіряного багажу з монограмою, насправді. У чому сенс? Я не хотів її, тому обмінявся подарунками з однією родичкою. Я взяв косметичку з її ініціалами, вона — мою валізу. Дивно, але я досі користуюся тією косметичкою в подорожах. Це наш внутрішній жарт такий.

— Ого.

— Що?

— Оце ти кружляєш, Віне.

— Перепрошую?

— Я ніколи не чув, щоби ти щось так детально пояснював. Припускаю, це тому, що ти не хочеш говорити мені ім’я родички.

ПТ має рацію, тож немає сенсу тягнути час.

— Це моя кузина Патриція.

Він на секунду збентежується, а тоді розуміє.

— Чекай. Патриція Локвуд?

— Так.

— Святий Боже.

— Отож.

ПТ перетравлює почуте.

— А як її валіза опинилась у шафі в «Beresford»?

ФБР урешті-решт вирило б інформацію про валізу, бо та фігурує у справі. Це одна з трьох причин, чому я вирішив розповісти ПТ усе без купюр. Перша — я довіряю ПТ настільки, наскільки можна вірити комусь у такій ситуації. Друга — якщо я розповім щось ПТ, то він, імовірно, дасть якусь інформацію мені. Третя — ФБР рано чи пізно про все дізнається й без моєї допомоги, і тоді здаватиметься, наче ми з Патрицією намагалися щось приховати.

— Віне?

— Після того як два чоловіки вбили мого дядька, вони примусили Патрицію спакувати валізу.

Мої слова кілька секунд висять у повітрі. Коли до ПТ доходить, у нього очі лізуть на лоба.

— Ти про... святий Боже, ти говориш про Хижу жаху?

— Так.

ПТ потирає обличчя.

— Я пам’ятаю, так. Після того як ці двоє вбили твого дядька, вони примусили її скласти якісь речі. Аби відволікти?

Я мовчу.

— То що вони зробили з валізою?

— Патриція не знає.

— Вона її після того не бачила?

— Ніколи.

Я прокашлююсь і говорю беземоційно. Таким самим тоном я міг би розповідати про офісне приладдя або кахлі для ванної.

— Патриції зав’язали очі й засунули кляп у рота. Її руки було зафіксовано за спиною. Вони запхали її та валізу до багажника й поїхали. Приїхавши кудись, примусили її йти крізь якісь хащі. Патриція не знає, як довго це тривало, але думає, що мінімум увесь день. Вони з нею не розмовляли. Діставшися хижи, вони закрили її всередині. Вона врешті-решт зняла пов’язку з очей. Було темно. Минув день, можливо, два. Вона не певна, скільки. Хтось приніс вівсяний батончик і воду. Один із чоловіків прийшов і порізав її одяг канцелярським ножем. Зґвалтував її. Забрав увесь її одяг, кинув кілька батончиків і закрив.

ПТ хитає головою.

— Він це робив п’ять місяців.

— Твоя сестра — не перша його жертва,— каже ПТ.

— Так.

— Я забув, скільки було ще.

— Ми знаємо про дев’ятьох. Можливо, їх більше.

У ПТ відвисає щелепа.

— Хижа жаху,— протягує він.

— Так.

— І ґвалтівника так і не зловили.

Я не знаю, чи він питає, чи просто говорить те, що ми обидва знаємо. Так чи інакше, останні слова ПТ висять між нами в повітрі надто довго.

— Чи ґвалтівників,— додає ПТ.— Це дуже дивно, чи не так? Її викрали двоє чоловіків. Але тримав у полоні тільки один, чи не так?

Я виправляю його.

— Тільки один її ґвалтував. Принаймні вона так пригадує.

Десь удалині в повітря здіймається літак.

— Тобто, дуже ймовірно...

ПТ починає говорити, але його голос збивається. Він підводить очі догори — мені здається, я бачу в них сльози.

— Дуже ймовірно,— намагається він знову,— що цей барахольник — один із цих чоловіків.

— Імовірно, так,— кажу я.

ПТ заплющує очі. Він знову тре своє обличчя, цього разу обома руками.

— Чи прояснює щось та інформація, яку я вам дав? — питаю його.

Він ще трохи потирає обличчя.

— ПТ?

— Ні, Віне, це ні чорта не прояснює.

— Але ви знаєте, хто цей барахольник, чи не так?

— Так. Саме тому я повернувся. Це справа, яку я так і не закрив.

— Ви ж зараз говорите не про Хижу жаху?

— Ні.— ПТ нахиляється вперед.— Але я шукав цього барахольника сорок п’ять років.

Розділ 6

ПТ потирає щелепу.

— Те, що я тобі розкажу,— абсолютно конфіденційно.

Це уточнення мене турбує, адже ПТ знає, що таке попередження є зайвим і образливим.

— Добре.

— Ти не можеш про це нікому розповідати.

— Та добре,— кажу я й чую роздратування у своєму голосі.— Саме це й означає фраза «абсолютно конфіденційно».

— Нікому. Навіть Майрону.

— Ні,— кидаю я.

— Що «ні»?

— Я розповідаю Майрону все.

ПТ дивиться на мене якусь мить. Загалом мій колишній шеф у ФБР виказує емоційний діапазон шафки. Якщо сказати пошуковій системі: «Сірі, покажи мені незворушність»,— то у вас на екрані з’явиться світлина ПТ. Але сьогодні, у літаку «Gulfstream G700», від нього хвилями розходиться переживання.

Я відкидаюся на спинку крісла, схрещую ноги й обома руками запрошую ПТ розповідати. Він тягнеться до портфеля біля свого сидіння, витягує жовту офісну теку та дає її мені. Поки я розгортаю теку й витягую світлину, він дивиться у вікно.

— Гадаю, ти її впізнаєш.

Це правда. Ви теж її впізнали б. Це одна з тих культових світлин, які зображують антивоєнну, квіткову, феміністичну та правозахисну контркультуру шістдесятих чи, можливо (я не можу точно пригадати), самого початку сімдесятих. Разом з іншими визначними фотографіями тієї епохи — суд над Чиказькою сімкою, Мері Енн Веккьо на колінах над мертвим тілом Джеффрі Міллера у Кенті, штат Огайо, «Веселі пустуни» на даху свого психоделічного автобуса, демонстрантка, що простягає квітку нацгвардійцеві, величезний натовп у Вудстоку, сидячий страйк темношкірих студентів біля прилавка універмагу Woolworth — ця сумнозвісна світлина шістьох студентів була на першій шпальті кожної газети й назавжди ввійшла до анналів незабутніх подій.

— Її зробили напередодні нападу,— каже ПТ.

Я пам’ятаю це.

— Скільки людей тоді загинуло?

— Сім загиблих, дюжина поранених.

Цю світлину зробили в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. На ній шестеро людей — четверо неохайних хлопців і дві дівчини-нечепури, усі з довгим волоссям і вбрані в стилі ранніх американських хіппі. Усі шестеро здаються збудженими, широко усміхаються, очі вирячені; думаю, якби я збільшив їхні обличчя, то стало б видно розширені після вживання якоїсь психоделічної речовини зіниці. Усі шестеро високо тримають винні пляшки — якась дивна подоба переможного салютування. Із пляшок стирчать гніти. Скоро світ дізнається, що ці пляшки наповнено керосином. Наступної ночі гніти підпалять, пляшки кинуть — і загинуть люди.

— Пам’ятаєш їхні імена? — питає ПТ.

Я тикаю на двох чоловіків посередині.

— Це, звісно, Рай Штраус. І Арло Шугармен.

Два лідери, чиї імена були на слуху. Дивлячись на найвідоміші світлини, люди зазвичай шукають якийсь додатковий сенс у розміщенні об’єктів, приблизно як на великих картинах. І тут це теж простежується. Двоє хлопців у центрі здаються більшими, на них наче краще падає світло. Як і на «Нічній варті» Рембрандта, на фотографії багато чого відбувається. Спочатку ми бачимо цілісну картину, і лише потім помічаємо окремі фігури. Штраус має довге світле волосся, як Тор чи Фабіо, а в Шугармена кучеряве й пухнасте — наче в Арта Ґарфанкеля. Штраус тримає коктейль Молотова у правій руці, Шугармен — у лівій, вільними руками вони обіймають один одного за шию. Обидва дивляться просто в об’єктив, готові кинути виклик світові, що незабаром і зроблять — і зазнають жахливого провалу.

— А як щодо неї? — ПТ нахиляється вперед і пальцем стукає по обличчю молодиці праворуч від Рая Штрауса. Ця мініатюрна жінка не здається дуже впевненою. Вона дивиться на Рая, ніби намагаючись його наслідувати. Її пляшка піднята наполовину, а жест не такий упевнений.

— Ларк, чи якось так?

— Лейк. Лейк Девіс,— виправляє ПТ.

— Це та єдина, яку зловили?

— Більш ніж за два роки. Вона сама здалася.

— І там ще були якісь суперечки щодо вироку.

— Вона відсиділа лише вісімнадцять місяців. Її адвокат переконливо довів, що її роль була відносно незначною — мовляв, чоловіки не дозволили жінкам кинути вибухівку,— і вона була молодою, дурною та під чарами свого на той час хлопця Рая Штрауса. Рай був харизматичним лідером групи, так би мовити, Чарльзом Менсоном. Арло Шугармен відповідав за технічну частину. І Лейк Девіс співпрацювала з нами.

— Як саме?

— Добре, давай пригадувати,— ПТ знову нахиляється й показує на різні обличчя, розповідаючи.— Рай Штраус і Арло Шугармен були лідерами, обом по двадцять одному року на той момент. Лейк Девіс — дев’ятнадцять, першокурсниця Колумбійського університету. Руда дівчина — Еді Паркер із Нью-Джерсі. Оцей хлопець — Біллі Рован, студент із Голіока, штат Массачусетс, хлопець Еді Паркер, а темношкірий — Лайонел Андервуд, він також був першокурсником у Нью-Йоркському університеті. Усе запам’ятав?

— Так.

— Цю світлину зроблено ввечері перед тим, як вони атакували Фрідом-голл в Нижньому Іст-Сайді. Там тоді влаштували танці для Об’єднаних організацій обслуговування, із солдатами й місцевими дівчатами. Ці шестеро планували спалити будівлю до початку чергової вечірки.

Я суплюся.

— Напад на танці.

— Так, герої, еге ж?

— Або просто під кайфом.

— Такі групи тоді вірили, що Сполучені Штати стоять на порозі реальних політичних змін, а насилля все це пришвидшить.

Я ще більше суплюся.

— Або вони таки були під кайфом.

— Пам’ятаєш, що сталося тієї ночі?

— Я читав, але це сталося до мого народження.

— Вони стверджували, що не хотіли нікого поранити — просто пошкодити будівлю. Саме тому вони кидали коктейлі Молотова вночі — коли були певні, що у Фрідом-голл немає людей. Але одна з пляшок полетіла не туди й упала на телефонний стовп. Дроти посипалися, полетіли іскри — це відволікло водія автобуса, який з’їжджав з Вільямсбурзького мосту. Він у паніці різко повернув праворуч. Автобус врізався в кам’яну стіну, перелетів естакаду й упав в Іст-ривер. Усі втопилися.

Голос ПТ надломлюється.

— І от за понад два роки Лейк Девіс приходить до офісу ФБР у Детройті та здається з власної волі. Але доля інших — Штрауса, Шугармена, Рована, Паркер і Андервуда — досі залишається загадкою.

Я все це знаю. Про них створено купу документалок, подкастів, романів. Була навіть фольк-балада «Зникнення шістки із Джейн-стріт», яку й досі крутять по радіо.

— А чому вона здалася? — питаю я.

— Вона була в бігах разом із Раєм Штраусом. Принаймні так вона сказала ФБР. Розповіла, що існує таємна мережа радикалів, що допомагає переховуватися злочинцям у розшуку. Ми про це й так знали. Члени «Синоптиків», «Чорних пантер», Симбіоністської армії визволення, венесуельських Збройних сил національного визволення тощо — усі вони так чи інакше отримували допомогу, коли перебували в бігах. Якось Лейк Девіс сказала, що Рай Штраус зробив пластичну операцію зі зміни зовнішності в того самого лікаря, який пізніше оперував Еббі Гоффмана. Вони зі Штраусом постійно кудись їхали, у такий спосіб випереджаючи поліцію на крок. Урешті-решт вони опинилися на рибальському човні біля берегів північної частини штату Мічиган. Човен перекинувся, і Штраус утонув. І саме тоді вона вирішила прийти до ФБР.

— Штраус утонув,— повторюю я.

— Так.

— Як і його жертви?

— Так.

Я показую пальцем на Арло Шугармена.

— А цього нібито майже зловили?

Обличчям ПТ пробігає тінь. Він починає стискати й розтискати пальці.

— За чотири дні після нападу на Фрідом-голл ФБР отримало звістку, що Шугармен переховується в закинутому цегляному будинку в Бронксі. Як бачиш, ФБР тоді працювало на всіх парах, купа агентів доєдналася до полювання, але в нас було шість підозрюваних і надходила купа інформації...

ПТ змовкає та глибоко вдихає. Знову тре обличчя.

— Ми надіслали в той будинок лише двох агентів.

— Без підкріплення?

— Без.

— Треба було зачекати,— кажу я, згадуючи.— Шугармен застрелив одного з них, чи не так?

— Це був досвідчений агент на ім’я Патрік О’Мейлі. Його напарник-новачок облажався, дозволивши зайти в задні двері самому. О’Мейлі потрапив у засідку. Помер на шляху до лікарні. Шість дітей залишилися без батька.

— А Шугармен утік.

ПТ киває.

— Відтоді про нього не було жодної звістки.

— І про всіх інших теж.

— Так, велика таємниця.

— А теорії у вас є?

— Так.

— І що?

— Я думаю, вони всі мертві.

— Чому?

— Бо я, звісно, люблю фольклор і все таке, але неможливо безслідно ховатися сорок п’ять років. І ті бойовики, що пішли в підпілля,— вони або самі здалися, або їх спіймали на початку вісімдесятих. Думка, що хтось із шістки із Джейн-стріт досі живий і його не викрили,— була просто позбавлена сенсу.

Я дивлюся на фотографію.

— ПТ?

— Що?

— Припускаю, що наш барахольник — це один із шістки із Джейн-стріт.

ПТ киває.

— Хто саме?

— Рай Штраус.

Я піднімаю брови.

— То Лейк Девіс збрехала.

— Схоже на те.

Я зважую почуте.

— І Рай Штраус, харизматичний лідер шістки із Джейн-стріт, урешті-решт оселяється відлюдьком на найвищому поверсі будинку на Централ-Парк-Вест-авеню.

— І вішає над ліжком безцінну картину Вермера,— докидає ПТ.

— Яку вкрав у моєї сім’ї.

— А потім викрав і ґвалтував твою сестру. Не забуваймо й про те, що він убив твого дядька.

Ми даємо цій інформації повисіти в повітрі, а потім я кажу:

— Ви ж не плануєте зберегти особу Рая Штрауса в таємниці?

— Ні, це було б неможливо. У нас є день, максимум два, а потім ця історія вибухне в медіа.

Я складаю пальці куполом.

— Що вам потрібно від мене?

— А це не очевидно? Я хочу, щоби ти розслідував цю справу.

— А як же ФБР?

— Це викриття викличе купу принизливих спогадів у Бюро. Можливо, ти не пам’ятаєш про Церковний комітет 1975 року, але тоді було викрито купу незаконних заходів стеження, які здійснювало ФБР,— за групами з громадянських прав, феміністками, антивоєнщиками, за всіма тими, кого ми тоді називали нові ліві.

— Не розумію, до чого тут я.

— ФБР довелося би діяти строго за правилами,— ПТ багатозначно на мене дивиться.— Чи маю я уточнювати, що на тебе ці правила не поширюються?

— Здається, ви щойно це зробили.

— Вибач за каламбур, Віне, але ситуація «win-win».

— Не буду.

— Не будеш?

— Вибачати каламбур.

ПТ усміхається.

— Так, справедливо, і влучно. Твій профіт — ти будеш залученим, зможеш захищати інтереси власної родини, якщо точніше, своєї двоюрідної сестри.

— А ваш?

— Це велика справа, яку треба завершити.

Я обмірковую почуте.

— Я на це не куплюсь.

ПТ мовчить.

— Останнє, що вам потрібно — це чергова зірочка на своєму чемпіонському поясі.

Запитань багато, але одне постійно виринає на поверхню, тому я його ставлю:

— Чому це так важливо для вас, ПТ?

Він відповідає двома словами.

— Патрік О’Мейлі.

— Агент, якого застрелив Шугармен?

— Я був тим напарником-новачком, який облажався.

Розділ 7

У мій літак заливають паливо, коли ПТ розповідає про теку завтовшки з телефонний довідник. Я маю купу всього дізнатися, але час не чекає. Ми обоє згодні, що насамперед я маю поговорити з Лейк Девіс.

— Вона змінила особу після виходу з в’язниці,— говорить ПТ.

— Звичайна справа.

— Загалом так, але в її випадку це підозріло. Спочатку вона офіційно змінила ім’я. Ну добре. Але за два роки, коли зрозуміла, що ми припинили за нею стежити, вона врешті-решт повністю змінила документи.

Безумовно, ПТ ніколи не припиняв стежити за Лейк Девіс.

— Разом із чоловіком, місцевим забудовником Россом Дорчестером, вона володіє собачим пансіонатом на околиці Льюїсбурга, штат Західна Вірджинія. Біологічних дітей Лейк не має, адже вони одружилися двадцять років тому, коли їй було сорок п’ять років. У Росса дві дорослі доньки від першого шлюбу.

— Чоловік знає її справжнє ім’я?

— Точно не відомо.

Немає сенсу гаяти час. Ми вже в аеропорту Тетерборо. Кабір швидко влаштовує, щоби мій літак вирушив до аеропорту Ґрінбраєр-Веллі. Ми з ПТ прощаємося, і менш ніж за дві години я вже в Західній Вірджинії. На борту в мене є різний одяг, тому я перевдягаюсь у речі, найближчі до місцевих канонів — приталені приглушено-блакитні джинси від Adriano Goldschmied, фланелева картата сорочка від Saint Laurent й похідні черевики Moncler Berenice.

Зливаюсь із натовпом.

На летовищі на мене чекає автівка — пікап «шевроле» моделі Silverado. Ще більше зливаюсь із натовпом.

За п’ятнадцять хвилин після приземлення ми під’їжджаємо до довгого будинку на ранчо в кінці дороги. Водночас депресивна й життєрадісна вивіска, де кожна літера іншого кольору, сповіщає:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ГАВТЕЛЮ!

ГОТЕЛЬ І КУРОРТ

Я гучно зітхаю.

І під цим меншими літерами:

Найкраще собаче СПА в Західній Вірджинії,

присягаємось усіма лапами!

Я зітхаю ще гучніше й думаю, чи взяв із собою документ на право застосування своєї вогнепальної зброї.

Вебсайт, який я подивився під час польоту, розхвалює готель для тварин та виставляє за всі його переваги оцінку «п’ять лап». Там зазначено, що це — «заклад без кліток», де надають «денний відпочинок» та «нічний прихисток» для «собачої розкоші». Також щедро насипано відповідних модних слів / фраз — тут вам і пестощі, і грумінг, і позитивне заохочення і, я не вигадую, дзен-велнес.

Для собак.

«Готель» (так це називають) є стандартним заміським будинком у стилі ранчо з широкими стріхами й пологими дахами. Серенади собачого гавкоту супроводжують мене на шляху до головного входу. Молодиця на рецепції широко усміхається та надто збуджено вигукує:

— Вітаємо в «Гавтелі»!

— Скільки разів на день вам доводиться це говорити? — питаю я.

— Що?

— Чи вмирає шматочок вашої душі з кожним повторенням цієї фрази?

Дівчина досі широко усміхається, але за цим уже немає радості.

— Чим можу допомогти? — вона нахиляється з-за рецепції й дивиться мені під ноги.— А де ваша собачка?

— Мені потрібно побачитись із Джейн Дорчестер.

— Я можу вам допомогти,— дівчина дає мені планшет із формою.— Просто заповніть...

— Ні-ні, я маю спочатку побачитись із Джейн,— заперечую я.— Мені сказав мій друг Біллі Боб (ще більше зливаюсь з оточенням), що треба поспілкуватися конкретно із Джейн Дорчестер, перш ніж заповнювати папери.

Дівчина повільно кладе планшет на стіл і встає.

— Ну гаразд. Зараз гляну, чи вона вільна. Ваше ім’я?

— Мене звати Він.

Вона дивиться на мене. Я заспокійливо усміхаюся. Дівчина виходить.

Дзвонить телефон. Це Патриція. Не беру слухавки, натомість відписую повідомленням: «Усе пізніше розкажу».

Я поки не знаю, скільки інформації з того, що розповів мені ПТ, я можу повідомити Патриції, але це зачекає. Роби одну річ за раз, як казав мій батько, але сам він навіть стільки не завжди робив. Мені більше подобається, як мати Майрона говорила те саме, але так, щоби це звучало не гірше, ніж у Борщовому поясі: «Ти не можеш їхати на двох конях, якщо один позаду». Тоді вона казала мені про бабійство, тож її думка не дуже прижилася в мені, але я обожнюю Еллен Болітар та її мудрість.

Праворуч від себе бачу щось на зразок гральної кімнати — гірки, тунелі, пандуси, іграшки для жування. На стінах намальовано веселки. Підлогу викладено великими гумовими квадратами зеленого, жовтого, червоного й помаранчевого кольорів. У цьому місці барв більше, ніж у дитсадку.

До рецепції підходить великий чоловік у супроводі великого живота й насуплено на мене дивиться.

— Чим можу допомогти?

Я показую на гральну кімнату.

— Хіба собаки розрізняють кольори?

Він збентежений, але питає ще раз, цього разу більш роздратовано.

— То чим можу допомогти?

— Ви Джейн Дорчестер?

Пузаневі це не подобається.

— А я схожий на Джейн Дорчестер?

— Хіба що грудьми.

Жарт чоловікові не подобається.

— Якщо ви хочете записати свого собаку на перетримку...

— Не хочу.

— Тоді вам краще піти.

— Ні, дякую. Я хочу побачитись із Джейн Дорчестер.

— Вона не може.

— Скажіть, що я від міс Девіс. Міс Лейк Девіс.

Реакція чоловіка була приблизно такою, ніби я влучив йому ногою в живіт. Не маю жодних сумнівів. Він знає справжнє ім’я Джейн Дорчестер. Гадаю, це її чоловік Росс.

— Деббі,— кидає він молодиці з широкою усмішкою,— піди на задній двір допомогти з гідромасажними ваннами.

— Але тату...

— Іди, люба.

Тож Деббі на рецепції — одна з доньок Росса. Не дивуйтеся аж так сильно. Вихвалятися погано, але я експерт щодо дедуктивних міркувань. У мене вібрує телефон. Три короткі сигнали. Цікаво. Це означає, що в застосунку для знайомств хтось мені написав. Я маю спокусу подивитися просто зараз. Дуже рідко ініціатором зустрічі виступає не чоловік. Я заінтригований.

Але я згадую мудрість Еллен Болітар: один кінь попереду — один позаду.

— Вам краще піти,— каже пузань, коли Деббі виходить із приміщення.

— Ні, Россе, так не буде.

— Просто сідайте в машину і...

— Це вантажівка, а не машина. Дуже по-чоловічому, як думаєте?

— Ми не знаємо нікого на ім’я Лейк Девіс.

Я роблю свій фірмовий вираз обличчя — скептично веду бровою. Якщо зробити це правильно, фрази «Я вас прошу» можна не казати.

— Не знаємо,— наполягає Росс.

— Добре, тоді ви не будете заперечувати, якщо я піду до ЗМІ й розповім, що Лейк Девіс, знаменита підпалювачка з шістки із Джейн-стріт, зараз переховується в Західній Вірджинії під псевдонімом Джейн Дорчестер.

Росс ступає до мене, його живіт хитається.

— Слухайте,— каже він голосом кіношного крутого хлопця,— вона свій строк відсиділа.

— Я знаю.

— І це досі Сполучені Штати Америки.

— Це правда.

— Ми не зобов’язані з вами говорити.

— Ви, Россе, ні. А ваша дружина — так.

— Я знаю закон, друже, окей? Моя дружина не мусить говорити ні з тобою, ні з будь-ким іншим. Вона має права, зокрема право зберігати мовчання. От ним ми й скористаємось.

Його живіт так близько, що я відчуваю спокусу по ньому похлопати.

— А ви, я так розумію, рідко тренуєтеся, Россе?

Йому це не подобається, і я його розумію, адже міг би вигадати щось краще. Росс підходить ще ближче. Його пузо майже торкається мене. Він дивиться на мене звисока. Великі чоловіки часто припускаються цієї помилки.

— У вас є ордер? — питає Росс.

— Нема.

— Ви на приватній території. І в нас є права.

— Ви постійно це повторюєте.

— Що?

— Що у вас є права. Можливо, перейдемо до справи? Я не з правоохоронних органів. Вони мають дотримуватися правил. А я — ні.

— Не маєте...— він вражено хитає головою.— Ви це серйозно?

— Зараз усе поясню. Якщо Джейн відмовиться поговорити зі мною, я піду до преси й розкрию її особу як моторошної Лейк Девіс. Мені неважко. Але на цьому все не закінчиться. Я заплачу людям, щоби вони тинялися навколо вашого дому, цікавилися вашим бізнесом, цим висококласним собачим готелем, і діставали її запитаннями, куди вона не пішла б...