Він

Вона схрещує руки на грудях.

— Ти серйозно?

Думаю сказати їй, щоби любила мене за всі мої недоліки, але стримуюся.

Патриція бере ключку — дев’ятий айрон, кому це цікаво — і приміряється вдарити.

— Після нашої розмови я поїхала до прихистку, де ми допомагаємо постраждалим підліткам. Це моя робота, Віне. Ти ж це знаєш, чи не так?

По голосу чую, що вона дратується. Але не відповідаю.

— Останнім часом мені здається, що хоча я маю багато виконавчих завдань, зокрема шукаю фінансування, але врешті-решт це все для порятунку підлітків, тому що в них нікого немає, і такою є місія «Абеони». Ми допомагаємо дітям у біді. Ти це розумієш, чи не так?

— Розумію.

— І знаєш, що привело мене на цей шлях?

— Так, я читав вашу брошуру.

Патриція досі приміряється вдарити, але після слова «брошура» піднімає голову.

— Що?

— Ти пережила жахливе й жорстоке випробування. І через це зрозуміла своє покликання.

— Так.

— Попри всі кошмари, які випали на твою долю, ти почуваєшся щасливицею. У тебе були ресурси й підтримка, щоби залишити цю трагедію в минулому. Тепер твоя місія — дати таку саму можливість тим, кому пощастило менше.

— Так,— знову погоджується Патриція.

Я розводжу руками, ніби кажучи: «Ну от».

— А до чого тоді ця фігня про читання брошури?

— Я не думаю, що це повна історія,— кажу я.

— Що ти маєш на увазі?

— Це було більше, ніж просто усвідомлення покликання.

— Наприклад?

— Провина вцілілого. Ти втекла з хижі. Інші дівчата — ні.

Вона мовчить. Я продовжую.

— Ти віриш, ніби щось винна тим дівчатам. Простіше кажучи, вони переслідують тебе, бо ти маєш сміливість жити. Це те, що насправді рухає тобою, Патриціє. Річ не в тім, що в тебе були ресурси, а в інших ні. А в тому, що ти вижила й, хай як ірраціонально це звучатиме, відчуваєш за це провину.

Патриція супиться.

— Недарма ти слухав курс із психології в Дюкському університеті.

Я чекаю.

— Знаєш, чому я зараз засмучена? — питає вона.

— Можу припустити.

— Розказуй.

— Після нашої розмови ти поїхала в «Абеону». І замість працювати в начальницькому офісі, ти засукала рукави й пішла працювати в польових умовах, так би мовити, бо відчувала потребу повернутися до джерел чи ще якусь таку банальність. Можливо, ти взяла фургон і поїхала на рятувальні виїзди. А може, поговорила з дівчиною, яка нещодавно пережила насилля. У певний момент ти підняла голову й роздивилася все навколо — цей чудовий прихисток, який сама побудувала. А потім твої очі застелили сльози, і ти подумала щось на зразок «ці дівчата такі сміливі, а я боюся піти до ФБР, бо я — боягузливе сцикло».

Патриція майже сміється з моїх умовиводів.

— Непогано.

— Я був близько?

— Досить близько. Я маю розказати, Віне. Ти ж це розумієш?

— Неважливо, що я розумію. Я підтримуватиму тебе.

— Добре, але щодо одного ти помиляєшся,— говорить вона.

— Чого ж?

— Ті дівчата, які не повернулися додому,— вони не переслідують мене. Вони просто очікують, що я зроблю все правильно.

Розділ 24

Ми не бачимо причин зволікати. Я телефоную ПТ і кажу, що Патриція готова розповісти свою історію.

— Я радий, що ти вирішив нам зателефонувати,— говорить він.

— Що це означає?

— Бо ми збиралися до тебе в гості. Побачимося за годину.

ПТ кладе слухавку. Мені не сподобався його тон. За годину — ПТ не принижує інших запізненнями — гелікоптер ФБР сідає на майданчик маєтку Локвудів. Ми обмінюємося люб’язностями й проходимо до кабінету, де порожня рама від Вермера видається більшою, ніж зазвичай. Із ПТ приїхав молодий агент, якого він представив як спецагента Макса. Цей агент носить окуляри в неоново-блакитній оправі. Я не знаю, Макс — це прізвище чи ім’я, але мені байдуже.

ПТ і Макс сідають на диван, Патриція — у старе дідусеве крісло. Я статечно стою, спираючись на камін, наче Сінатра на ліхтарний стовп. Думаю, описати це можна словом «вишукано».

ПТ одразу переходить до суті.

— Він сказав мені, що валіза, знайдена на місці вбивства, належить вам. Це правда?

Патриція відповідає:

— Так.

— Ви, звісно, знаєте про вбивство?

— Безперечно.

— Ви знали жертву, Рая Штрауса?

— Ні.

— Ніколи з ним не перетиналися?

— Не пригадую такого.

— Колись бували в його квартирі в «Beresford»?

— Ні, звісно, ні.

— А в «Beresford» загалом?

— Ні, я так не думаю.

— Ви так не думаєте?

— Гадаю, що могла там бувати на якомусь заході.

— Заході?

— Фандрейзинг, вечірка, якийсь соціальний захід.

— То ви були в «Beresford» на якихось заходах?

Мені це не подобається.

— Ні,— відказує Патриція, теж це помітивши,— я так не думаю. Я не пам’ятаю. Але це можливо. Я відвідувала збори коштів у багатьох багатоквартирних будинках на Верхньому Вест-Сайді, але не пригадую конкретно такого в «Beresford».

ПТ киває, наче його абсолютно влаштовує така відповідь.

— Де ви були п’ятого квітня?

Це день убивства. Мені не подобається, куди все йде — це більше схоже на допит з метою отримати зізнання, ніж спробу співпраці. Я вирішую втрутитися.

— Що конкретно тут відбувається?

ПТ розуміє, що я маю на увазі, тому ігнорує запитання.

— Місіс Локвуд?

— Можете називати мене Патриція.

— Патриціє, де ви були п’ятого квітня?

— Це не таємниця.

— Я не казав, що це таємниця. Я спитав вас, де ви були.

Я кажу:

— Стоп.

ПТ обертається до мене.

— Запитання ставлю я, Віне.

— Усе нормально,— говорить Патриція.— Усі знають, що я того вечора була в «Cipriani» на фандрейзинговому заході.

Зізнаюся, що ця інформація мене здивувала.

— «Cipriani» в середмісті? — питає ПТ.

— На Сорок другій вулиці, біля Центрального вокзалу.

— Тобто ви були в Нью-Йорку?

— Якщо Центральний вокзал і Сорок друга вулиця досі вважають Нью-Йорком,— відповідає Патриція з ноткою роздратування,— то відповідь «так».

— Коли ви приїхали до Нью-Йорку?

Патриція відхиляється на спинку крісла й дивиться в повітря.

— Два вечори я була в «Hyatt» біля Центрального вокзалу. Приїхала туди в п’ятницю залізницею та поїхала в неділю.

У кімнаті зависає тиша — через очевидне припущення. Патриція порушує мовчання.

— Ох, та я вас прошу. Ми нещодавно відкрили «Абеону» в Східному Гарлемі, тож ризикну припустити, що за останні пів року я була в Нью-Йорку майже стільки ж, скільки у Філадельфії. Я можу надати вам свій робочий календар, якщо це допоможе.

— Так, було б добре,— відповідає ПТ.

Я знову пхаю свого носа:

— Чи є у цьому сенс?

— Віне,— у голосі Патриції відчувається приглушена різкість.— Я з цим розберуся.

Вона, безперечно, має рацію.

Патриція звертається і до ПТ, і до Макса:

— То яка ваша теорія? Минуло двадцять п’ять років відтоді, як мого батька вбили, а мене викрали, і я… що… дізналася, що вбивця живе відлюдником в Нью-Йорку, і тому його вбила?

— Вам не потрібно виправдовуватися,— кидає ПТ.

— Я не виправдовуюсь.

— Принаймні це чутно з вашого тону. Ваша валіза — це зв’язок із місцем убивства. З мого боку було б недбало не перевірити всіх варіантів. І це приводить нас до того вечора, коли вбили вашого батька й викрали вас.

— Що ви маєте на увазі?

Спецагент Макс дістає теку й передає ПТ.

— Я переглянув усі свідчення з того періоду, і хотів би з’ясувати кілька речей.

Патриція очима питає мене «навіщо?». Я знизую плечима.

— Ваша матір, Алін Локвуд, знайшла тіло вашого батька, коли повернулася додому з магазину. Вона викликала поліцію.

ПТ зупиняється. Він знову робить маленьку дискомфортну паузу, щоби подивитися, чи проковтне підозрювана наживку. Патриція не реагує.

— Чому ваша мати не була вдома з вами й батьком? — питає ПТ.

Патриція важко зітхає.

— Це ж написано у звіті, чи не так?

— Написано, що вона була в супермаркеті.

Ми чекаємо.

— Була майже десята вечора,— продовжує ПТ.

— Агенте...— Патриція запинається.— Я вас можу називати агентом ПТ?

— Просто ПТ.

— Ні, це якось неправильно. Агенте ПТ, коли моя мати повернулася, я лежала зв’язана в багажнику автівки із зав’язаними очима. Я справді не можу сказати, що вона робила.

— Я просто запитав, чи часто ваша матір ходила в супермаркет о такій порі.

— Не скажу, що часто. Іноді. ФБР перевірили алібі моєї мами, чи не так?

— Так.

— І вона була в магазині, чи не так?

— Так,— ПТ зручніше вмощується на дивані.— Вам це ніколи не здавалося дивним? Я маю на увазі, що вона пішла до супермаркету за покупками. Це тривало менше години. Доволі небагато часу, проте вбивці з’явилися саме в це вікно. Зручно, вам так не здається?

Патриція хитає головою:

— Ого.

— Ого?

— Ви вважаєте, що за всі ці роки я не читала своєї справи? — починає Патриція, намагаючись триматися спокійно, але градус напруження зростає.— Моя мати ніколи не жалілася, хоча ваші люди вилили на неї купу лайна. Звісно, ви думали, що то її рук справа, намагалися підловити, копалися в її квитанціях. Допитували всіх, хто її знав. І нічого не знайшли.

— Тоді не знайшли.

— Що це означає?

— Чи мали ви того вечора бути вдома, Патриціє?

— Ви про що?

— Коли вбивці приїхали. Ви були популярною та привабливою вісімнадцятирічною дівчиною. Вечір п’ятниці. Гадаю, ви не мали бути вдома. Припускаю, що ваш батько мав залишитися вдома сам. Згідно зі справою, ви перебували у своїй кімнаті. Почули звуки й постріл. Вийшли з кімнати та побачили двох чоловіків у масках, а ваш батько лежав мертвий на підлозі.

— І що? — огризається Патриція.

— Річ у тім, що якби це було заплановане вбивство, то в який спосіб вони могли дізнатися, чи ви вдома? Це був вечір п’ятниці. У вас не було машини, чи не так?

— Не було.

— Тобто вони не могли побачити її у дворі, наприклад. Злочинці прийшли, побачили тільки автівку вашого батька. Вони вриваються, одразу вбивають його, а потім — бац — виходите ви. Це ж можливо, чи не так?

— Загалом так,— погоджується Патриція.

— А далі що сталося?

— Ви же знаєте, це все є в справі. Я побігла назад до кімнати.

— Вони вибили двері?

— Так.

— А далі?

— Сказали мені спакувати валізу та поїхати з ними.

— Навіщо валіза?

— Не знаю.

— Але вони конкретно сказали вам спакувати валізу?

— Так.

— І ви це зробили?

Патриція стримано киває.

— Цієї частини історії ми у ФБР,— ПТ киває на спецагента Макса,— так і не зрозуміли. Не могли зрозуміти й тоді, коли вбили вашого батька. Не розуміємо й зараз, за понад двадцять років.

Патриція чекає.

— Уся частина з валізою. Я не хочу нікого звинувачувати, але це ніколи не складалося. Знаєте, якого висновку тоді дійшли мої колеги? Я маю на увазі тоді, коли вони виявили, що валіза зникла. І ваша мати їм цього не казала, мабуть, не помітивши. Один з агентів зайшов до вашої кімнати. Побачив, що з вішалки зник деякий одяг.

Патриція сидить непорушно.

— Ми не розуміємо частини з валізою. А ви, Патриціє?

Я бачу, що в неї на очі навернулися сльози. Я хочу це припинити, але сестра кидає в мій бік погляд, що кричить: «Не втручайся!»

— Ви це розумієте? — перепитує ПТ.

— Так.

— Поділіться зі мною. Чому вони попросили вас спакувати валізу?

Патриція нахиляється вперед і спокійним голосом каже:

— Вони хотіли дати мені надію.

Усі мовчать. Дідів годинник відбиває удари. Десь удалині починає гудіти газонокосарка.

— Що ви маєте на увазі під словом «надія»? — урешті-решт питає ПТ.

— Один із чоловіків, головний, зайшов до мене в кімнату. Говорив майже добрим голосом. Сказав, що я маю пожити в гарному будиночку біля озера. І що він хотів би, аби в мене був власний одяг. «Не забудь покласти купальник»,— він так і сказав, аби мені «було комфортно». Запевнив, що мене не буде вдома кілька днів, максимум тиждень. Він так постійно робив.

ПТ нахиляється трохи вперед.

— Що саме постійно робив?

— Давав мені надію. Думаю, він отримував від цього задоволення. Іноді після того, як він ґвалтував мене в тій хижі, він говорив: «Ох, Патриціє, ти скоро будеш удома». Ще казав, що моя родина нарешті готова заплатити викуп. Якось повідомив, що вже отримав гроші. Він кинув у хижу наручники й пов’язку на очі. Сказав, щоб я надягла їх на час поїздки. «Нарешті поїдеш додому, Патриціє»,— говорив він. Він підвів мене до машини. Допоміг сісти на заднє сидіння. Він поклав руку мені на маківку. «Не вдарся головою, Патриціє». Пам’ятаю, яким він був ніжним, пристібаючи мене паском безпеки. Наче раптом зробився надто скромним, щоби торкатися мене. Він сів поруч зі мною, на заднє сидіння. Інший — мабуть, чоловік із першого вечора, я не знаю,— нас повіз. «Ти їдеш додому»,— казав мені ґвалтівник раз у раз. «Що робитимеш, коли повернешся? Скучила за якоюсь їжею?» і всяке таке. Знову й знову, мені важко це передати. Кілька годин... і нарешті автівка зупинилася. Вони обоє взяли мене під лікті й повели до того, що, як я сподівалася, було свободою. Звісно, я нічого не бачила. Я весь час була в пов’язці й наручниках. «Твоя мама попереду. Я вже її бачу»,— прошепотів він. Але тепер я знаю.

Усі сидять непорушно.

— Що знаєте? — питає ПТ.

Але Патриція, здається, його не чує.

— Вони завели мене всередину.

У кімнаті всі мовчать, таке враження, що навіть стіни затамували подих.

— Я тепер знаю напевне,— говорить моя сестра.

— Що знаєте? — повторює ПТ.

— Знайомий сморід.

— Я не розумію.

— Його важко забути,— Патриція піднімає голову й дивиться на ПТ.— Я знову опинилася в тій самій хижі. Вони просто возили мене колами. Я досі чую, як вони обоє сміються. Я повернулася до хижі, я була в наручниках й із зав’язаними очима. І вони обоє зайшли...

Вона витирає сльози, знизує плечима та змушує себе всміхнутися.

Якусь хвилину всі сидять тихо, навіть старий будинок намагається не скрипіти. Минає трохи часу, і ПТ жестом просить Макса дістати якийсь аркуш.

— Чи може це бути чоловік, який вас ґвалтував? — питає він своїм найніжнішим голосом.

ПТ дає Патриції аркуш із шістьма різними фото Рая Штрауса. Перше — наближене обличчя з підвалу на Джейн-стріт. Останнє — труп Штрауса. Чотири інші, мабуть, згенерувала програма зістарення обличчя. Одна світлина мала б зображувати Рая в тридцять років, інші — у сорок, п’ятдесят, шістдесят. На деяких у Штрауса є рослинність на обличчі, на інших — ні.

Патриція розглядає світлини. Її очі вже висохли. Я кручу в голові варіанти. Чи знав Рай Штраус мого дядька Олдріча? Гадаю, що так. Чи міг Штраус примушувати чи шантажувати мого дядька або родину надати йому значну фінансову допомогу? Знову ж таки, припускаю, що саме так і було. То що трапилося далі? Навіщо крадіжка творів мистецтва? Навіщо вбивати Олдріча. Навіщо викрадати Патрицію?

Що я пропустив?

— Не знаю,— Патриція хитає головою.— Я могла бачити цього чоловіка дуже багато років тому. Викрадач завжди носив маску, але це міг бути він.

ПТ відкладає світлини.

— Після втечі ви знайшли спосіб перетворити свою особисту трагедію на добру справу.

Це, звісно, комплімент. Я маю на увазі слова. Натомість тон говорить про інше. Здається, допит добігає кінця, але в повітрі висить певна невизначеність. Я давно зрозумів, що за таких обставин краще не форсувати подій.

— Якщо бути точним, я маю на увазі створення вами притулків «Абеона».

Патриція хоче завершити розмову, тому каже:

— Дякую.

— Можна спитати, звідки ця назва?

— Назва?

— «Абеона»?

Я не витримую.

— ПТ, навіщо?

Й одразу шкодую. ПТ — не дурень, і він не ставить дурних або порожніх запитань. Я не розумію, як назва прихистку стосується справи, але знаю, що його зацікавлення не є випадковим.

— Абеона — це римська богиня безпечної подорожі,— пояснює Патриція.— Коли дитина вперше виходить із дому, Абеона оберігає її та веде за собою.

ПТ киває.

— А логотип у вас — метелик з якоюсь подобою очей на крильцях.

— Tisiphone abeona,— відповідає Патриція так, наче вже казала це тисячу разів, і я підозрюю, що так і було.

— Так. Як ви його придумали?

— Що придумала?

— Ідею використати римську богиню Абеону й метелика Tisiphone abeona для логотипу. Це ваш задум?

— Так.

— Ви вивчали давньоримські релігійні вірування? Можливо, колекціонували метеликів? — ПТ нахиляється вперед і раптом добрим турботливим тоном додає.— Що вас надихнуло?

Я намагаюся прочитати емоції на обличчі Патриції, але сигнали заплутані. Вона зблідла. Я бачу ніяковість. Я бачу страх. Я бачу те, що могло би бути якимось прозрінням, але насправді — хтозна?

— Не знаю,— урешті-решт відповідає вона відчуженим тоном, якого я від неї ніколи не чув.

ПТ киває, наче все розуміє. Він тримає погляд на Патриції, жестом показує Максу, щоби той подав уже заготований аркуш. ПТ повільно й майже ніжно простягує його Патриції. Я зазираю йому через плече. Світлина передпліччя, а на ньому — татуювання метелика Tisiphone abeona.

— Це рука Рая Штрауса,— каже ПТ.— Єдине тату, яке ми на ньому знайшли.

Розділ 25

Набагато пізніше ввечері — ми вже годину пили коньяк, якщо бути точним,— Патриція говорить мені:

— Я пам’ятаю татуювання.

Ми самі в дідусевому кабінеті. Я влігся на дивані, закинув голову й розглядаю інкрустовану плиткою стелю в стилі ар-деко. Патриція сидить у дідовому кріслі. Я чекаю, що вона скаже далі.

— Кумедно, що ми забуваємо,— продовжує вона, і я чую в її голосі присмак коньяку.— Або змушуємо себе забути. Хоча, гадаю, повністю забути неможливо, чи не так? Хочеш забути, і навіть забуваєш, але ні. Я зрозуміло кажу?

— Поки ні, але не зупиняйся.

Я чую, як в її келиху стукає лід. Пити саме цей сорт із льодом — це злочин, але хто я такий, щоби засуджувати? Я дивлюся в стелю й чекаю. Патриція знову сідає в дідове крісло й каже:

— Намагаєшся відкинути спогади. Пригнічуєш їх. Блокуєш. Це наче...— здається, зараз вона скаже щось лайливе.— Наче в моєму мозку є якийсь підвал, і ось що я зробила: спакувала це жахливе лайно у валізу, на зразок клятої валізи з монограмою, яку ти мені подарував, а потім потягнула її вниз сходами до підвалу та запхала в дальній вогкий куток, а після цього кинулася бігти, зачинила за собою двері на замок і сподівалася, що більше ніколи не побачу цієї валізи.

— А зараз, якщо слідувати твоїй яскравій аналогії, цю валізу витягли з підвалу й відкрили.

— Так. Чекай, а це аналогія чи метафора?

— Аналогія.

— Я взагалі в цьому не тямлю.

Я хочу простягнути руку й покласти її на плече Патриції чи зробити щось невинно-заспокійливе, але мені дуже зручно на дивані, я насолоджуюся своїм станом, і я надто далеко від дідового крісла — тому нічого не роблю.

— Віне?

— Що?

— У тій хижі була земляна підлога.

Я чекаю.

— Я пам’ятаю, як він був на мені. Спочатку він фіксував мої руки. Я заплющувала очі й просто намагалася дотерпіти до кінця. За якийсь час... Я маю на увазі, ти не можеш вічно тримати очі заплющеними. Можна спробувати, але не виходить. Я подивилася вгору. Він був у лижній масці, тож я бачила лише його очі. А я не хотіла. Я не хотіла дивитися в його очі. Тому я відвертала голову вбік. Просто намагалася дотерпіти. А він тримав мене, був на мені, і я пам’ятаю його руку, і там... там був той метелик.

Патриція зупиняється. Я намагаюся сісти, але не вдається.

— От я і дивилася на метелика, розумієш? Зосереджувалася на крильцях. А тоді він здригався — його рука смикалась, а я уявляла, що метелик пурхає крильцями й зараз полетить.

У кімнаті темно. Ми випиваємо ще трохи коньяку. Я п’яний, тому починаю думати про всіляку екзистенційну маячню — наприклад, про такий людський стан, можливо, як і Патриція, намагаючись заблокувати щойно почуте. Я не дуже добре знаю свою кузину, еге ж? А вона погано знає мене. Чи справді можливо знати одне одного? Боже, оце я напився. Насолоджуюся цією тишею. Занадто багато людей не розуміють краси тиші. Вона зближує. Я зблизився зі своїм батьком, коли ми грали в гольф у тиші. Я зблизився з Майроном, коли ми мовчки дивилися старі фільми чи телепередачі.

Проте я відчуваю, що необхідно порушити тишу.

— То ти була в Нью-Йорку, коли вбили Рая Штрауса?

— Так, була.

Я чекаю.

— Твоєму другові ПТ я сказала правду, Віне. Я постійно їжджу до Нью-Йорку.

— А мені не телефонуєш.

— Іноді телефоную. Ти один із найбільших спонсорів притулків, але не думаю, що ти хотів би, аби я телефонувала тобі щоразу, коли приїжджаю до міста.

— Ти маєш рацію.

— Ти думаєш, Штрауса вбила я?

Я думав над цим останні кілька годин.

— Не знаю, як би ти це зробила.

— Яка втішна підтримка.

Я сідаю. Коньяк б’є в голову — і вона паморочиться.

— Можна сказати прямо?

— Ти ж тільки так і говориш, хіба ні?

— Гіпотетично, якби ти вбила Рая Штрауса...

— Я його не вбивала.

— Саме тому я вжив слово «гіпотетично».

— Ага, ну добре.

— Якби ти його вбила — гіпотетично чи ні,— я тебе абсолютно не звинувачував би. Якщо вже на те пішло, я хотів би, щоби ти мені про це розповіла, аби ми діяли на випередження.

— На випередження?

— Переконалися, що на тебе ніхто не зможе вийти.

Патриція всміхається й піднімає склянку. Вона теж дуже п’яна.

— Віне.

— Так?

— Я його не вбивала.

Я їй вірю. Але також гадаю, що Патриція не розповідає мені всієї правди. Хоча я можу помилятися щодо обох висновків.

— Можна, тепер я запитаю дещо гіпотетичне? — говорить вона.

— Звісно.

— Якби ти був мною і мав можливість убити Рая Штрауса, то зробив би це?

— Так.

— Недовго думав.

— Узагалі не вагався б.

— Таке враження, наче ти вже був у подібній ситуації.

Не бачу сенсу відповідати. Я вже казав, що не дуже добре знаю Патрицію, а вона погано знає мене.

———

Кілька років тому я був на приватному «ретриті» вихідного дня з деякими столичними політиками, зокрема сенатором Тедом Кеннеді. Місце проведення цієї зустрічі є конфіденційною інформацією, тому все, що я можу сказати,— вона проходила в районі Філадельфії. Останнього дня була вечірка, на якій — я не жартую — сенатори Сполучених Штатів по черзі співали в караоке. Чесно кажучи, я був у захваті. Політики мали дурнуватий вигляд — як і всі ми, коли співаємо в караоке,— але їм було байдуже.

Та повернімося до Теда Кеннеді.

Я вже не пам’ятаю, яку саме пісню обрав Тед — ми тоді лише познайомилися, але він наполіг, щоб я його так називав. Щось із репертуару лейблу Motown, можливо, це була пісня «Ain’t No Mountain High Enough». Чи то була Барбара Боксер? Або Тед і Барбара заспівали її дуетом, як колись Марвін Ґей і Таммі Террел? Не пригадую. Так чи інакше, попри те що ми мали різні погляди з багатьох питань, Тед був до смішного чарівним і веселим. На тій вечірці він пив. Дуже багато. Тед почав танцювати, і єдина причина, чому сенатор не надів на голову торшер,— він був дуже п’яний. Наприкінці вечірки Теду довелося спиратися на когось із близьких, щоби вийти із зали та знайти свій номер.

Чому я все це вам розповідаю?

Бо наступного дня я мав дуже рано поїхати у справах. Прокинувшись о п’ятій тридцять, я зібрався й пішов на сніданок о шостій. У їдальні сиділа одна людина. Ви вже здогадалися, хто це був.

— Доброго ранку, Віне! — гукнув до мене Тед і запросив за свій стіл. Він читав The Washington Post, пив каву, перед ним стояла тарілка з купою їжі. Тед мав ясний погляд і випромінював свіжість. Ми жваво обговорювали різні теми. Але суть історії така: я ніколи не бачив, щоби людина настільки майстерно вживала алкоголь, і навіть не знаю, добре це чи погано.

Гадаю, що все ж таки погано.

До чого ця історія? Я теж дуже добре вмію пити. Але я точно не Тед Кеннеді. Я прокидаюся від головного болю. Я видаю тихий стогін, і, наче за командою, у двері стукають.

— Доброго ранку! — каже Найджел.

Я знову стогну.

— Як почуваєтеся цього ранку?

— Твій голос,— стогну я.

— А що з ним?

— Наче відбійний молоток б’є по черепно-мозковому нерву.

— У вас похмілля, містере Віне? Радійте, бо я приніс вам свої надсекретні ліки.

Найджел висипає мені на долоню дві пігулки й подає склянку.

— Схоже на аспірин і апельсиновий сік.

— Тсс, я думаю це запатентувати. Розсунути штори?

— Якщо хочеш кулю в лоб.

— Ваша сестра Патриція одягається.

Найджел виходить. Я довго стою під душем, одягаюся. Коли я спускаюся, Патриції вже нема. Швидко снідаю з батьком. Розмова не клеїться, але це не дивно. Закінчивши, я вирушаю на зустріч із матір’ю Еді Паркер і батьком Біллі Рована в пансіонат для літніх людей у Нью-Джерсі.

Місіс Паркер сказала мені своє ім’я, але я його забув. Я люблю називати літніх людей містер чи місіс, так мене виховали. Ми втрьох у кімнаті містера Рована — тут так само затишно, як у кабінеті дерматолога. Кольори — нетривіальний бежевий і зелений, як у гольф-клубі. Декор — сучасний євангелічний: прості дерев’яні хрести, полотна зі смиренним Ісусом, дерев’яні таблички з біблійними цитатами, як-от «Дбайте насамперед про Царство Боже» з послання Матвія 6:33, а також, що дійсно привертає мою увагу, з Михея 7:18: «Прости і забудь».

Цікавий вибір, чи не так? Містер Рован справді в це вірить, чи йому потрібне щоденне нагадування? Чи думає про свого сина, коли щодня дивиться на цей напис? Чи змирився він із цим? Чи радше навпаки? Чи сприймає містер Рован цей конкретний уривок із надією, що жертви шістки із Джейн-стріт прислухаються?

Містер Рован в інвалідному візку, місіс Паркер сидить біля нього. Вони тримаються за руки.

— Він не розмовляє,— каже мені місіс Паркер.— Але ми спілкуємося.

Припускаю, що маю запитати, як це відбувається, але мене це не дуже цікавить.

— Він стискає мою руку,— однаково пояснює вона.

— Зрозумів,— кажу я, хоча це не так.

Як стискання руки призводить до справжнього спілкування? Він стискає один раз, коли каже «так», і два — коли «ні»? Чи він вичавлює якусь азбуку Морзе? Я запитав би, але не розумію, як це стосується мене й моїх пошуків. Переходжу до справи.

— Як ви зустрілися з містером Рованом?

— Через мою Еді та його Біллі.

— Чи можна запитати, коли це сталось?

— Коли...— місіс Паркер стискає кулак і підносить його до рота.

Ми обидва дивимося на містера Рована. Він дивиться на мене. Я не знаю, що він бачить, і чи бачить узагалі. Кисневі канюлі йдуть від його ніздрів до резервуара, прикріпленого до правого боку інвалідного візка.

— Коли Еді та Біллі зникли.

— Біллі та Еді зустрічалися, чи не так?

— О, і не лише,— говорить місіс Паркер.— Вони були заручені.

Вона простягає мені світлину в рамці. Через сонце й час вона вицвіла, але видно двох студентів, Біллі Рована й Еді Паркер, щока до щоки. Вони на пляжі, за ними океан, усмішки яскравіші за сонце, піт відсвічує на їхніх шалено щасливих (як видається) обличчях.

Місіс Паркер каже:

— Такі закохані, чи не так?

Це правда. Біллі й Еді молоді, закохані й безтурботні.

— Прекрасні, чи не так?

Я киваю.

— Вони просто були дурними дітьми, містере Локвуд. Так завжди каже Вільям, чи не так, Вільяме?

Вільям не кліпає.

— Це ідеалістично, знаю. А хто не ідеаліст у молодості? Біллі був великим милим дурником, а моя Еді не образила б і мухи. Вона просто щовечора дивилася новини й бачила, як хлопці вертаються додому в пакетах. Її брат, мій Ейден, служив у В’єтнамі. Ви це знали?

— Ні.

— Про це в новинах ніколи не розповідали, так,— говорить вона з гіркотою.— Для них моя Еді була просто скаженою терористкою, як ті дівчата з банди Менсона.

Я намагаюся поводитися співчутливо, але мені заважає мій «гордовитий спокійний вираз обличчя». Майрон у цьому майстер — він може показати таке співчуття, що навіть Аль Пачіно є чого в нього повчитися.

— Коли ви востаннє чули щось від Еді та Біллі?

Місіс Паркер, здається, була вражена запитанням.

— Чому ви таке питаєте?

— Я просто...

— Ніколи. Я маю на увазі з тієї ночі.

— Жодного разу?

— Жодного. Я не розумію. Чому ви тут, містере Локвуд? Нам сказали, що ви нам можете допомогти.

— Допомогти?

— Знайти наших дітей. Адже ви знайшли Рая Штрауса.

Я киваю. Це не так, але нехай буде.

— Коли ми з Вільямом побачили світлини Рая в новинах... Хочете почути дещо дивне?

Я намагаюся здаватися підбадьорливим і заохотити розповідь.

— Коли ви знайшли Рая Штрауса...

Вона знову обертається до містера Рована — той ніяк не реагує й не рухається. Не знаю, чи він нас почув. Можливо, у нього афазія, або він узагалі не тут, або в нього чудове покерне обличчя. Я просто не знаю.

— Знаєте, що було найдивніше?

— Розкажіть?

— Що Рай — старий. Розумієте, про що я? Звичайно, не такий старий, як ми з Вільямом. Нам уже за дев’яносто, але чомусь, хоча ми, звісно, знаємо, що це не так, ми досі думаємо про Еді та Біллі, як про молодих. Ніби час зупинився, коли вони зникли. Ніби вони досі такі, як тут,— місіс Паркер бере світлину в рамці з моїх рук.

Вона пальцем проводить по обличчю доньки й ніжно схиляє голову набік.

— Вам це не здається дивним, містере Локвуд?

— Ні.

Місіс Паркер торкається руки містера Рована.

— Вільям був гольфістом. Ви граєте в гольф?

— Так.

— Тоді ви зрозумієте. Вільям був жартував, що ми з ним на «задній дев’ятці» життя. Тепер він говорить, що ми наближаємося до вісімнадцятої лунки. Ми досі називаємо Біллі й Еді «наші діти». Хоча Біллі зараз мало бути шістдесят п’ять років, а Еді — шістдесят чотири.

Вона хитає головою, ніби не вірячи власним словам.

Зазвичай такі розмови видаються мені нудними й далекими від справи, але, чесно кажучи, я заради них і приїхав. Припускаю, що корисної інформації від містера Рована та місіс Паркер я не отримаю. Але це не має значення. Я просто хочу їх розворушити й подивитися, що з цього буде. Дозвольте пояснити.

Якщо Еді Паркер і Біллі Рован були живі весь цей час, найімовірніше, вони зв’язалися зі своїми сім’ями. Можливо, не в перший рік чи два, коли їх інтенсивно шукали. Але минуло вже сорок п’ять років відтоді, як переховується шістка із Джейн-стріт. Якби «її» Еді та «його» Біллі були живі, то логічно припустити, що вони колись виходили на зв’язок.

Звісно, це не означає, що місіс Паркер (мовчазного містера Рована я до уваги не беру) мені про це скаже. Зовсім навпаки. Вона зробить усе можливе, щоби переконати мене, ніби не бачила своєї доньки всі ці роки, навіть якщо це неправда. Отже, чи щира зі мною місіс Паркер, або вона просто мене обманює?

Саме це я й намагаюся з’ясувати.

— Як ви дізналися про,— як це сказати найтактовніше,— інцидент із шісткою із Джейн-стріт?

— Ви не заперечуєте, якщо ми не будемо їх так називати?

— Перепрошую?

— Шістка із Джейн-стріт,— відповідає місіс Паркер.— Це звучить, наче вони якась сім’я Менсона.

— Так, звісно. (Це вся моя спроба проявити такт.) Як ви дізналися про інцидент?

— Купа агентів ФБР увірвалася до мого будинку. Можна було подумати, що шукають Аль Капоне, ось так вони вдерлися. Налякали нас із Барні до пів смерті.

Я це вже знаю. Я переглянув справу. Знову ж таки, я не прагну зібрати інформацію. Я намагаюся оцінити правдивість і, можливо, як ви побачите трохи згодом, викликати реакцію.

Намагаюся надати голосу належної урочистості.

— І ви більше ніколи не бачили своєї доньки?

Вона киває один раз. Без слів. Жодних емоцій. Лише кивок.

— І ніколи більше з нею не говорили?

— Говорила.

Я чекаю.

— Того вечора. За годину до приїзду ФБР.

— Що вона сказала?

— Еді плакала,— місіс Паркер переводить погляд на Вільяма. Він не рухається, але в нього сльозяться очі.— Сказала, що сталося дещо жахливе.

— Уточнила, що саме?

Місіс Паркер хитає головою.

— Що ще сказала Еді?

— Що їй та Біллі доведеться поїхати — можливо, надовго, можливо, назавжди.

Обличчям містера Рована стікає сльоза. Я дивлюся на їхні руки. Вони так міцно стискають одна одну, що їхній колір із пергаментного стає білим.

— А далі що сталося?

— І все, містере Локвуд.

— Еді поклала слухавку?

— Так.

— І?

— І вона більше ніколи не виходила на зв’язок. А Біллі ніколи не контактував із Вільямом.

— Як думаєте, що з ними сталося? — питаю я.

— Ми ж батьки, нас про таке краще не питати.

— Я таки спитаю.

— Ми думали, що вони померли,— місіс Паркер прикушує губу.— Гадаю, через це ми з Вільямом і зійшлися — після того, як наші чоловік і дружина померли, звісно. До цього ми так не вчинили б. Наші стосунки наче стали відлунням стосунків наших дітей, ніби крихітна частинка їхнього кохання жила й об’єднувала нас. Якби Еді та Біллі були досі живі, вони знайшли би спосіб нас про це сповістити,— ніби повторюючи мої думки, говорить місіс Паркер.— Принаймні ми в це вірили.

— Зараз не вірите?

Вона хитає головою.

— Ми вже й не знаємо, у що вірити, містере Локвуд. Досі ми думали, що і Рай Штраус помер раніше. Але зараз ви тут — і це через нього.

Місіс Паркер тягнеться до моєї руки. Я хочу висмикнути її — інстинктивний порив, перепрошую,— але змушую себе залишатися нерухомим. Тепер її ліва рука тримає мою, а права — руку містера Рована. Це триває секунду, можливо, дві чи три, але здається, що набагато довше.

— Тепер у нас із Вільямом знову з’явилася надія,— схлипує вона.— Якщо всі ці роки Рай Штраус був живий, то, можливо, і наші діти теж. Може, Еді та Біллі кудись поїхали й одружилися. І в них є діти й онуки, і, можливо, лише можливо, ми всі матимемо змогу возз’єднатися ще до того, як я та Вільям зіграємо у вісімнадцяту лунку.

Не певен, що можу на це відповісти.

— Містере Локвуд, як думаєте, Еді та Біллі живі?

Я ретельно обираю, як збрехати.

— Я не знаю. Але якщо так, то я їх знайду.

Місіс Паркер дивиться мені в очі.

— Я вам вірю.

Я чекаю.

— Коли з’ясуєте правду, сконтактуєте з нами? — питає мати Еді.— Незалежно від того, що це буде. Ми довго чекали на ці відповіді. Знаєте, як воно?

— Ні.

— Пообіцяйте, що скажете нам правду, як дізнаєтеся. Незалежно від фактів. Пообіцяйте нам обом.

Я обіцяю.

Розділ 26

Сиджу на пасажирському сидінні припаркованого евакуатора, яким керує чоловік на ім’я Джино. Я знаю його ім’я, бо воно вишите червоним курсивом на його робочій формі.

— То що далі? — питає Джино.

Я спостерігаю за Еленою Рендольф, жінкою, що нібито зустрічалась із Арло Шугарменом в Університеті Орала Робертса. Дивлюся крізь вітрину її закладу в «City Gate Plaza» в Рочестері, штат Нью-Йорк. Серед інших орендарів торговельного центру — екстрасенс, податкова служба, дисконтний магазин «Dollar Palace» (я аж здригнувся) і кафе «Subway» (від цього я здригаюся ще більше). Мерехтлива неонова вивіска повідомляє, що переді мною салон краси чи перукарня Елени Рендольф, я не знаю, як зараз точно називають такі заклади. На вивісці напис ««Shear Lock Combs». Я не знаю, аплодувати чи прострелити вивіску.

У Елени Рендольф «хонда» моделі Odyssey 2013 року з марнославним номером «DO-OR-DYE». Я суплюся. Хотілося, щоби поруч був Майрон — він любить такі каламбури. Він і місіс Рендольф точно знайшли б спільну мову.

— Просто будемо тут сидіти? — питає Джино.

У мене дзвонить телефон. Це Кабір.

— Розказуй.

— Жодних дзвінків,— каже мій асистент.

Не дивно. Ми спостерігаємо за місіс Паркер і містером Рованом лише трохи більше години — відтоді, як я з ними попрощався. Я сподівався, що вони мені збрехали, і коли я поїду, зв’яжуться з Еді та Біллі, аби попередити, що я їх шукаю. Але поки ні. Рухаємося далі.

— Щось іще?

— Пошукав інформацію на Трея Лайонса. Ви мали рацію — він служив. Працює охоронцем у різних країнах.

Зважую почуте.

— Додай ще двох людей для спостереження за ним.

Трей Лайонс зробиться гострою проблемою, якщо я не подбаю про нього найближчим часом. Як він сказав тоді у фургоні? Він не може дати вижити мені, а я — йому.

Дивлюся на годинник. Третя тридцять, а «Shear Lock Combs» — мені починає подобатися ця назва — працює до п’ятої. Попри чудову перспективу розслабитися й посидіти наступні півтори години в компанії Джино, я обираю пропустити таке задоволення та діяти.

— Чекай на мій сигнал,— кажу йому.

— Як скажете, босе.

Виходжу з евакуатора та йду до входу в салон. Коли я заходжу, усі погляди спрямовуються на мене, деякі з них я бачу в дзеркалах. Три чорні крісла, усі зайняті. У них сидять клієнтки, поруч — три перукарки. Ще дві жінки відпочивають у зоні очікування. На столику лежать журнали світської хроніки, але обидві відвідувачки віддають перевагу телефонам.

Усі жінки усміхаються гостю-чоловікові, крім однієї. Елена Рендольф — висока й худа. Попри свої шістдесят п’ять років, вона носить вузькі штани й топ на бретельках, і це їй дуже личить. Її волосся сиве й колюче, вона схожа на пташку й здається сердитою. На шиї на ланцюжку висять окуляри для читання.

— Чим можу допомогти? — питає вона.

— Нам треба поговорити.

— У мене зараз клієнтка.

— Це важливо.

— Ми працюємо до п’ятої.

— Ні, вибачте, мені це не підходить.

Зависає щось на зразок незручної тиші, але, гадаю, ми вже з’ясували, що я не вважаю жодну тишу незручною.

Дебела руда перукарка, що працює поруч з Еленою, каже:

— Я можу завершити з Ґерті за тебе.

Елена Рендольф просто дивиться на мене.

Руда нахиляється до старенької в кріслі, чиє волосся запаковане у фольгу.

— Я ж можу завершити вашу зачіску, Ґерті?

Стара вигукує:

— Га?

Елена повільно кладе на тумбочку гребінець і ножиці, торкається обома руками плечей Ґерті, нахиляється й каже:

— Я зараз повернуся, Ґерті.

— Га?

Місіс Рендольф кидає на мене гострий погляд. Я відповідаю їй усмішкою, яку найкраще можна описати словом «обеззброювальна». Вона виходить назовні — ми опиняємося перед вітриною її салону. Усі на нас витріщаються, ніхто не повертається до роботи.

— Ви хто?

— Віндзор Горн Локвуд III,— представляюсь я.

— Я маю вас знати?

— Здається, ви говорили телефоном із моїм помічником Кабіром.

Елена киває, наче очікувала цього.

— Мені нема чого вам розповісти.

— Було б чудово просто пропустити цю частину розмови,— кажу я.

— Перепрошую?

— Частину, де ви кажете, що не будете зі мною розмовляти, а я починаю на вас тиснути. Це таке марне витрачання часу, а зрештою ви однаково все розповісте.

Вона ставить руки на свої вузькі стегна.

— Ви коп?

Я суплюся.

— У такому одязі?

Це майже змушує її усміхнутися.

— Розкажіть про Ральфа Льюїса,— я даю їй копію світлини хлопців у середньовічних костюмах зі щорічного альбому.— Ви зустрічалися з ним в Університеті Орала Робертса.

Елена навіть не дивиться на фото.

— Я не знаю, про що ви говорите.

Я драматично зітхаю. Сподівався цього уникнути, але мій терпець уривається. Піднімаю руку й клацаю пальцями. За дві секунди евакуатор під’їжджає до автівки місіс Рендольф. Вискакує Джино, надягає товсті рукавиці й починає опускати платформу.

— Гей, ви що робите? — вигукує Елена.

— Це мій працівник Джино, він евакуює вашу «хонду».

— Він не може...

Я вручаю їй ордер.

— У вас великий борг, місіс Рендольф. На авто, на будинок,— я жестом указую на салон.— На бізнес.

— Я про все домовилася,— відказує вона.

— Так, зі старою колекторською фірмою. Але я придбав ваш борг, тому тепер ви винні мені. Я перевірив вашу фінансову ситуацію — ви під великим ризиком, і, користуючись своїм правом, я вилучаю ваше майно просто зараз. Джино забере автівку. Двоє моїх людей в цю секунду опечатують ваше житло. За десять секунд я відчиню двері салону та скажу вашим клієнткам, що вони мусять негайно звільнити приміщення.

Елена з розширеними очима читає перші сторінки ордера.

— Ви не можете цього зробити.

Я зітхаю, але цього разу не так драматично.

— Мене втомлюють ваші заперечення,— я беруся за ручку дверей салону.

Елена блокує мені вхід.

— Клянуся, я не знаю, де Ральф.

— Я не казав, що ви маєте це знати.

— То чого ж ви від мене хочете?

— Я поклав би руку на серце та сказав: «Правди», але це буде занадто, чи не так?

У Елени немає настрою на жарти. Чудово її розумію. Я за характером не такий противний, але мене цього навчив Майрон. Докопування збиває людину з пантелику.

— А якщо я не захочу говорити?

— Ви серйозно? Я хіба не показав, що буде? Автівка, будинок, бізнес — усе ваше стане моїм. До речі, як звати руду? Її я звільню першою.

— Є закони.

— Я в курсі, вони на моєму боці.

— Я знаю свої права — не маю вам нічого казати.

— Це правда.

Платформа евакуатора опускається долу. Джино дивиться на мене, я киваю йому, щоби продовжував.

— Ви не можете...— в Елени виступають сльози на очах.— Це цькування. Ви не можете просто...

— Звісно, можу.

Не скажу, що мені це подобається, але й не дуже заважає. Люди довго вірили в тезу «усі рівні», ми, американці, блискуче продавали її протягом всієї нашої поважної історії, хоча останнім часом дедалі більша кількість розуміє те, що завжди було очевидно: гроші схиляють всі шальки терезів. Гроші — це влада. Це не роман Джона Ґрішема, у якому людина йде проти системи,— у реальному світі маленька людина не може їй протистояти. Я попереджав Елену Рендольф від самого початку, що вона все розповість.

Мабуть, я не дуже позитивний герой цієї історії?

Чи правильно те, що багатії можуть використовувати своє становище в такий спосіб? Звісно, ні. Система несправедлива. Реальність — це дуже неприємна річ. Я не хочу нашкодити Елені, але якщо так вийде, то я однаково спатиму спокійно. Можливо, вона переховує злочинця. Як мінімум місіс Рендольф має потрібну мені інформацію. Що раніше я отримаю дані, то скоріше Елена повернеться до власного життя.

— Ви ж не заспокоїтеся? — питає вона.

Я знову чарівно усміхаюся.

— Зайдімо в «Subway».

— Та ви що,— я показово жахаюся.— Я б радше відрізав собі нирку. Поговорімо тут, ви не проти? Ви знали Ральфа Льюїса в Університеті Орала Робертса, чи не так?

Елена витирає очі й киває.

— Коли ви востаннє його бачили?

— Понад сорок років тому.

— А якщо відкинути брехню...

— Я не брешу. Дозвольте мені дещо запитати, перш ніж ми почнемо.

Мені це не подобається, але я не хочу витрачати час на пояснення свого невдоволення, тому кажу:

— Питайте.

— Ви ж не поліцейський?

— Ми це вже з’ясували.

— То чому ви шукаєте Ральфа?

Іноді треба вести приховану гру. Іноді просто брати за горло. Зараз я обираю горло.

— Ви маєте на увазі Арло Шугармена, чи не так?

Це уточнення — перша крапля крові. Висновок: Елена Рендольф знала, що Ральф Льюїс був насправді Арло Шугарменом.

— А як ви?..— Вона зупиняється, розуміючи, що це безглуздо, і хитає головою.— Та байдуже. Він нічого не зробив.

Я чекаю.

— Чому ви його шукаєте? Минуло стільки часу.

— Ви мали чути, що знайшли Рая Штрауса.

— Звісно.— Елена мружиться.— Чекайте, я бачила вашу світлину в новинах. Вам належала та картина.

— Належить,— виправляю я її.— У теперішньому часі.

— Не розумію, навіщо вам Арло.

— Викрадення картин — робота не однієї людини.

— І ви вважаєте, що друга викрадена картина в Арло?

— Можливо.

— У нього її немає.

— Ви ж не бачили його понад сорок років.

— І що? Арло ніколи не зробив би чогось такого.

Я намагаюся скинути бомбу:

— А щось на зразок викрадення та вбивства молодих дівчат?

Вона здивовано роззявляє рота.

— Дуже ймовірно, що Рай Штраус зі співучасником убили мого дядька й викрали мою кузину.

— Ви ж не думаєте...

— Ви бачили Рая, коли він приїжджав до кампусу?

— Слухайте, Арло був гарною людиною. Найкращим чоловіком, якого я знала.

— Круто,— відказую я.— То де він зараз?

— Я ж вам сказала, що не знаю. Дивіться, Ральф... тобто Арло... ми два роки зустрічалися в університеті. У мене було важке дитинство. Дитиною мене...— на очі Елени накочуються сльози, і вона намагається їх змахнути.— Ви не захочете слухати всю історію мого життя.

— Боже, ні.

Вона видає смішок, хоча я не пожартував.

— Ральф — я його так завжди називала — був добрим чоловіком.

— Коли ви дізналися, хто він насправді?

— Ще до того, як ми почали зустрічатися.

Мене це дивує.

— Він вам так сильно довіряв?

— Я була його контактом із підпіллям. Допомогла йому влаштуватися, знайти інше ім’я і все, що потрібно.

— І через це ви зблизилися?

Елена підходить до мене ближче.

— Арло не був там тієї ночі.

— Під «тією ніччю» ви маєте на увазі...

— Ніч із коктейлями Молотова й усіма тими смертями.

— Це вам Арло Шугармен сказав? — я скептично веду бровою, і в моєму виконанні, якщо відкинути зайву скромність, це справжній витвір мистецтва.— Ви бачили світлину шістки із Джейн-стріт?

— Ту відому з підвалу? Звісно. Але він тоді з ними бачився востаннє. Він думав, що то просто жарт, що вони насправді не налили керосину в пляшки. Коли Арло побачив, що вони не жартують, то пішов.

— Це він вам сказав?

— І ще, що Рай тоді поїхав дахом. Тому Арло того вечора з ними не пішов.

— З тієї ночі теж є світлини.

— Його там немає. Там шість людей — це правда. Але ви не знайдете там його обличчя, чи не так?

Я обмірковую.

— Так чому ж Арло Шугармен ніколи не розповів про це поліції? — питаю я.

— Він сказав. Думаєте, йому повірили?

— Можливо, він вам збрехав.

— Він не мав причин мені брехати, я й так була на його боці.

— Можу припустити, що спецагента Патріка О’Меллі він також не застрелив.

Елена кліпає й переводить погляд на свою «хонду».

— Вам же відомо про спецагента О’Меллі?

— Так.

— Ви його про це питали?

— Так.

— І?

— Спочатку скажіть вашому покидьку відійти від моєї машини.

Я обертаюся до Джино й нахиляю голову. Він відходить.

— Арло ніколи не говорив про ту стрілянину. Просто закривався.

Я суплюся. Намагаюся повернутися до потрібної теми.

— Ви з Арло почали зустрічатися?

— Так.

— Ви його кохали?

Елена усміхається.

— А яке це має значення?

Туше.

— Де він зараз?

— Я вже сказала, що не знаю.

— Коли ви востаннє бачилися з Арло?

— На випускному.

— Ви тоді ще були разом?

Вона хитає головою.

— Тоді вже розійшлися.

— Чи можна поцікавитися, з якої причини?

— У нього з’явився хтось інший.

Мені здається, що я маю сказати, ніби мені прикро це чути, але не кажу.

— То ви бачилися на випускному?

— Так.

— І це було востаннє?

— Так.

— Ви знаєте, куди він вирушив після випускного?

— Ні. Такі правила підпілля. Що менше людей знає, то йому безпечніше. Моя роль у його житті була виконана.

Глухий кут.

Тільки це не було схоже на безвихідь.

— Я не збираюся йому нашкодити,— кажу я.

Елена зазирає всередину салону. Усі досі витріщаються на нас.

— Як ви змогли так швидко викупити мій борг?

— Це загалом неважко.

— Вам належить Вермер.

— Моїй родині.

Вона ловить мій погляд і витримує його.

— Ви дуже багатий.

Не бачу сенсу відповідати.

— Я вам сказала, що Арло пішов від мене до когось іншого.

— Так, сказали.

— Я дам вам ім’я за двох умов.

Я складаю пальці куполом.

— Я слухаю.

— По-перше, пообіцяйте: якщо знайдете Арло, вислухаєте його. Якщо він вас переконає, що нічого не зробив, відпустите його.

— Добре.

Не можу сказати, що ця обіцянка є обов’язковою. Я вірю в певні ступені лояльності й те, що «моє слово — мої зобов’язання», але не дуже сильно. Я пов’язаний тим, що вважаю найкращим, а не якимись фальшивими обіцянками чи фальшивою лояльністю. Так чи інакше, нескладно сказати «добре», незалежно від того, чи дійсно маєш це на увазі.

— А друга умова?

— Ви пробачаєте весь мій борг.

Зізнаюся: я вражений.

— Ваш борг загалом складає понад сто тисяч доларів.

Елена знизує плечима:

— У вас купа грошей.

Мушу сказати, що мені це подобається. Дуже подобається.

— Якщо ви дасте мені якесь фальшиве ім’я...

— Не фальшиве.

— Ви вважаєте, існує ймовірність, що вони досі разом?

— Так, вони були дуже закохані тоді. То що, згода?

Ця угода коштуватиме мені чималої суми, але я втрачаю і заробляю аналогічні щохвилини, коли ринки працюють. До всього я філантроп — здебільшого тому, що можу собі це дозволити. Елена Рендольф та її салон здаються мені гідною справою.

— Домовилися,— відповідаю я.

— Ви не проти, якщо ми це усно підтвердимо?

— Перепрошую?

Вона виймає телефон і просить мене повторити власну обіцянку.

— Просто запишу це собі,— говорить Елена.

Я ледь не кажу їй, що «моє слово — мої зобов’язання», але ми обидва розуміємо, що це маячня. Вона мені дедалі більше подобається. Коли ми закінчуємо запис, вона повертає телефон до сумочки.

— Гаразд, то заради кого Арло Шугармен вас кинув?

— Я тоді цього не розуміла,— каже вона.

— Чого?

— Були сімдесяті, ми всі були в євангелічній школі. Це просто було не...

— Що? Заради кого він пішов від вас?

Елена Рендольф бере фотокопію групи в середньовічних костюмах зі щорічного альбому. Показує пальцем — але не на Арло, а на крайнього зліва вокаліста. Я примружуюся, щоби краще роздивитися розмите чорно-біле зображення.

— Келвін Сінклер,— каже Елена.

Я піднімаю на неї очі.

— Саме тому ми розійшлися. Арло зрозумів, що він гей.

Розділ 27

Ненавиджу, що так сильно переймаюся за Ему.

Я ніколи не хотів дітей, бо завжди уникав цього відчуття — відчуття жахливої вразливості, коли чиєсь благополуччя таке важливе, що може мене знищити. Мені не можна завдати шкоди, окрім як через мою біологічну доньку Ему. Мати її зараз у житті — ось вона сидить навпроти, ми обідаємо в мене вдома, дивлячись на Центральний парк — означає пізнати тривогу й біль. Дехто скаже, що це почуття, така батьківська турбота, робить мене людянішим. Це його / її особиста думка. Хто взагалі хоче бути більш людяним? Це жахливо.

Я не мав дітей, бо не хотів боятися. У мене не було дітей, бо прив’язаність заважає. Я визначив це аналітично, тож дозвольте вам пояснити. Я розглядаю можливі позитивні сторони наявності Еми в моєму житті — любов, товариство, хтось, про кого можна піклуватися, і подібні речі. Потім оцінюю негативні — а що, як із нею щось станеться?

Коли я зважую плюси й мінуси, то негатив переважає.

Я не хочу жити в страху.

— Ти в порядку? — питає донька.

— Усе круто,— відказую я.

Вона закочує очі.

Її справжнє ім’я — Емма, але вона завжди ходить у чорному одязі, фарбує губи чорною помадою та носить срібні прикраси. У середній школі якийсь дурень сказав, що вона схожа на гота чи емо, тому однокласники почали називати її Ема, щоби посміятися чи познущатися, але вона їм усе поламала й зробила ситуацію виграшною для себе. Зараз вона в старшій школі, також ходить на курси мистецтва й дизайну.

Коли Емина мати, Анжеліка Ваят, завагітніла, то не сказала мені про це. Про народження Еми вона також не повідомила. Я не розсердився й не був анітрохи роздратований, коли Анжеліка нарешті мені сказала. Вона знала моє ставлення до дітей і поважала його, але кілька років тому таки зізналася, так би мовити, з трьох причин. По-перше, вона подумала, що минуло вже достатньо часу (така собі причина); по-друге, я заслуговував знати правду (теж дурня — я нічого такого не заслуговував); і по-третє, якщо з Анжелікою щось трапиться — у неї тоді був переляк через рак грудей,— у Еми буде хтось, хто її підтримає (поважна причина).

Навіщо я все це вам розповідаю?

Я не заслуговую на ці стосунки з Емою. Я не був поруч у важливі моменти, і якби мав такий вибір, то не зробив би його. Саме тому навіть подумки я називаю Ему моя «біологічна» донька. Вона чудова, та це не моя заслуга. Я не маю права грітися в променях її крутості, наче я відіграв у цьому бодай якусь роль.

Я цих стосунків не хотів. Я й зараз не хочу — усі «за» та «проти» я вже пояснив,— але це вибір Еми, і я маю його поважати.

Тому ми, подобається мені це чи ні, отак-от обідаємо.

Уточнення: Ема мене розуміє.

— У мене є хлопець,— каже вона.

— Я не хотів би цього знати.

— Не будь таким.

— Ну, я така людина.

— Жодних порад?

Я кладу виделку.

— Хлопці — і кажучи «хлопці», я маю на увазі всіх хлопців,— жахливі.

— Ага, хто ж цього не знає. Як ти ставишся до підліткового сексу?

— Будь ласка, припини.

Ема ледь стримує сміх. Їй подобається мене дражнити. Я не знаю, як поводитися поруч із нею, бо іноді відчуваю, що кров відливає від мого мозку. В якийсь момент Анжеліка вирішила розповісти Емі про мене. Не дуже гарний план, чесно кажучи. Можливо, Ема досягла певного віку. Або просто запитала, хто її батько. Я не знаю, і це, мабуть, не моя справа.

Анжеліка — та ще матір.

Ми часто чуємо: коли народжується дитина, твоє життя змінюється назавжди. Ось чому я уникав батьківства. Я не хочу, щоб у моєму житті було щось, про що я дбаю більше, ніж про себе. Хіба це неправильно? Коли Ема нарешті сказала мені, що знає, хто я,— вона запросила мене на танець на весіллі Майрона,— я просто втратив землю під ногами. Було важко дихати. Коли танець завершився, це відчуття не відпустило.

Воно й досі не зникло.

Говорячи мовою підлітків, це відстій.

Тепер я думаю про власних батьків, особливо матір — що вона відчувала, коли я повністю викреслив її зі свого життя,— але зациклюватися на минулих власних помилках нікому не корисно, тож я рухаюся далі. Ема відкладає виделку й дивиться на мене, і хоча це, очевидно, якась проєкція, можу присягнути, що я бачу очі моєї матері.

— Віне?

— Що?

— Чому ти був у лікарні?

— Нічого особливого.

Ема кривиться:

— Справді?

— Справді.

— Будеш мені брехати? — Вона пильно дивиться, але я мовчу.— Мама каже, що ти ніколи не хотів бути батьком?

— Це правда.

— То не починай бути ним зараз.

— Не розумію.

— Ти брешеш, щоби мене захистити, Віне.

Я мовчу.

— Це те, що роблять татусі.

Я киваю:

— Правда.

— Ти ніколи не знаєш, як поводитися зі мною, Віне.

— Теж правда.

— Тоді припиняй це. Мені не потрібен батько, тобі не потрібна донька. Просто скажи мені, чому ти був у лікарні?

— Мене намагалися вбити троє чоловіків.

Якби я очікував, що Ема злякається до смерті, то був би розчарований.

Вона нахиляється вперед. Її очі — очі моєї матері — спалахують.

— Розкажи мені все.

———

Я так і роблю.

Починаю з того, що відлупцював Тедді Лайонса після баскетбольного фіналу, пояснюю причину свого вчинку. Далі — про вбивство Рая Штрауса, шістку із Джейн-стріт, знайденого Вермера, валізу з монограмою, дядька Олдріча, мою двоюрідну сестру Патрицію, Хижу жаху, напад Трея й Боббі Лайонсів. Усе це триває майже годину. Ема весь час захоплено слухає. Зізнаюся, що я на таке не здатний. За деякий час я втрачаю фокус і відволікаюся. Мені швидко стає нудно, і люди бачать це на моєму обличчі. Ема — повна протилежність. Вона — чудова слухачка. Не знаю, як багато планував їй розповісти — я хочу бути чесним, то чому б і ні? — проте щось в її манерах, її очах, мові її тіла робить мене більш відкритим, ніж я планував.

Якщо подумати, то її мама така сама.

Коли я завершую, Ема питає:

— У тебе є папір і щось, чим можна писати?

— У столі, а тобі навіщо?

Ема підводиться та йде по папір.

— Хочу пройтись усім детальніше й записати. Нотування допомагає побачити краще.

Вона висуває шухляду, бачить жовті юридичні блокноти й олівці, її обличчя світиться.

— Ого, як мило,— каже Ема, хапаючи блокнот і три ювелірно заточені олівці. Вона повертається до мене й зупиняється.— Що?

— Нічого.

— Чого ти усміхаєшся, як дурень?

— Хіба?

— Припини, Віне, це лякає.

Ми проходимося моєю історією знову. Ема робить нотатки. Вириває аркуші. Розкладає їх на столі. Ми забуваємо про час. Телефонує її мати. Анжеліка каже, що вже пізно. Вона готова забрати Ему.

— Мамо, не зараз.

— Скажи, що я тебе завезу,— кажу я.

Ема доносить це повідомлення й кладе слухавку. Ми продовжуємо. За якийсь час вона каже:

— Нам потрібен більш структурований план.

— Що ти маєш на увазі?

— Давай спочатку про Рая Штрауса.

Я відхиляюся на стільці й дивлюся на неї.

— Що?

— Ти вже таке робила.

Ема теж відхиляється на стільці й — я не жартую — складає пальці куполом.

— Коли Майрон знайшов свого брата,— кажу я.— Коли ти мала стосунки з Міккі. Я не був поруч у ці моменти. Мені прикро.

— Віне?

— Так.

— Зосередьмося на тобі. З моїм минулим якось потім з’ясуємо.

Я вагаюся, відчуваю пришвидшення пульсу, але врешті-решт погоджуюся:

— Добре.

— Повернімося до Рая Штрауса.

— Гаразд.

— Нам потрібно зосередитися на тому, хто його вбив,— Ема починає сортувати нотатки.— Камери спостереження зафіксували Рая Штрауса на цокольному поверсі з лисим чоловіком.

— Так.

— А спеціалісти з ФБР не можуть отримати більше деталей?

— Ні. Погані пікселі чи щось таке. Плюс він тримав голову долу.

Ема зважує почуте.

— Цікаво, що він показав свою лисину.

— Що ти маєш на увазі?

— Чому він не в бейсболці? Можливо, він і не лисий насправді. Минулого року на конкурсі талантів група хлопців вдавала, що вони «Blue Man Group»¹¹.

— Хто?

— Неважливо. Але вони використовували шкіряні шапочки, щоби здаватися лисими. Можливо, це просто прикриття. Можливо, він хоче, щоби ми шукали когось лисого.

Я обмірковую цей здогад.

— Також...— Ема шурхотить папірцями,— ця барменша з «Malachy’s»...

— Кетлін,— підказую я.

Швидке уточнення: я розказав Емі про розмову в Центральному парку, але не про те, що Кетлін була в мене вдома. Є чесність, а є гидота.

— Так, Кетлін,— Ема натрапляє на потрібну нотатку.— Вона сказала тобі, що Рай запанікував через пограбування банку.

— Правильно.

— Але ми знаємо, що Рай не тримав там грошей. Йому кошти надходили з компанії, яку твоя бабуся...

— І твоя прабабуся,— додаю я.

— Хах, точно,— Ема усміхається.

Я теж.

— Гаразд,— усмішка зникає, й Ема знову серйознішає,— повернімося до твоєї розмови з Кетлін. Ми знаємо, що Рай ніколи не залишав своєї квартири, окрім як уночі, щоби зустрічатися з Кетлін у парку, але раптом він вийшов із дому посеред білого дня.

— І саме в день, коли його вбили.

— Точно, і ти,— Ема хапає аркуш із правого верхнього кута столу,— користуєшся своїми зв’язками Містера Супербагатія та прямуєш до банку. Менеджерка каже, що грабіжники обікрали депозитні комірки.

— Так.

— Це дивно, тобі не здається?

Я знизую плечима.

— У тих комірках купа цінних речей.

— Так, гадаю, ти маєш рацію,— повільно говорить Ема.

— Але?

— Але в мене є інша теорія.

Я відхиляюся й розводжу руками, заохочуючи її розповідати.

— Рай Штраус орендував банківську комірку, мабуть, під псевдонімом.

— Це має сенс,— кажу я, не подаючи виду, що вже багато чого з’ясував.— Є здогадки, що могло бути всередині?

— Щось, що його якось ідентифікувало,— каже Ема, стукаючи олівцем по столу.— Дивися, Штраус протягом цих років використовував кілька імен, згоден?

— Згоден.

— Тож йому, напевно, потрібне було безпечне місце, щоби зберігати ці різні документи, можливо, і його справжній паспорт та свідоцтво про народження. Такі речі викидати не можна.

— Не можна,— я зважую її ідею.— Ти кажеш, що грабіжники прийшли не за грошима, а зламували банківські комірки, бо хотіли знайти Рая Штрауса?

— Можливо.

— Але малоймовірно.

— Малоймовірно. Маю ще одну теорію.

Зізнаюся, що надзвичайно насолоджуюся цією розмовою.

— Я слухаю.

— Твій наставник із ФБР, ПТ.

— Так. До чого ти ведеш?

Ема дивиться час на телефоні.

— Ще не пізно йому телефонувати?

— Йому ніколи не пізно телефонувати. Навіщо?

— ПТ сказав, що вони зловили одного з грабіжників.

— Так.

— Можеш до нього дістатися?

— Дістатися до нього?

— Ну, поговорити з ним. Допитати. Використай свої зв’язки Містера Супербагатія, щоб отримати доступ до цього грабіжника.

Я суплюся.

— Зроблю вигляд, що ти цього не казала.

— Ну, то це наш перший крок, Віне,— Ема усміхається, і в мене щось ворушиться в серці.— Зателефонуй ПТ і признач зустріч.

Розділ 28

Якщо ви вважаєте, що кімната для допитів у ФБР має такий самий вигляд, як показують по телевізору, то маєте рацію. Ми перебуваємо в тісній кімнаті без вікон і повітря, усередині якої стоїть звичайний стіл. Навколо нього — чотири металеві стільці, три з яких зайнято. Я сиджу з одного боку столу, а Стів, упійманий грабіжник, і його адвокат Фред — навпроти мене.

— Мій клієнт уже уклав угоду щодо ймовірного пограбування банку,— починає Фред.

— Я не розумію,— кидає Стів. Це маленький тонкокостий чоловік із руками піаніста, чи, можливо, зламувача сейфів. Його величезні густі вуса домінують над мініатюрним обличчям і забирають на себе всю увагу.— Хто в біса цей мужик?

Фред кладе руку на плече своєму клієнтові.

— Усе добре, Стіве.

Стів кидає оком на руку адвоката:

— Не треба.

Адвокат прибирає руку.

— Що вам потрібно?

— Інформація.

— Щось ви не схожі на прокурора,— акцент грабіжника є насиченою сумішшю говірок Бронксу й Середнього Заходу.

— Я не прокурор. Мені загалом байдуже, винні ви чи ні. Мені потрібна лише одна річ.

Очі Стіва звужуються. У нього майже немає брів, і це доволі дивно для людини з такими визначними вусами.

— Що ви хочете?

— Знати, що було в певній банківській комірці.

Я уважно дивлюся на нього, поки говорю, і бачу, що він моментально розуміє, про яку комірку йдеться.

— Не розумію, про що ви,— каже Стів.

— Ви ж не граєте в покер, чи не так, Стіве?

— Га?

— У мене справді немає часу на все це, тому я просто зроблю вам пропозицію, а ви скажете «приймаю» чи «відхиляю».

Усе це докупи склала Ема, тож якщо мені вдасться отримати якусь інформацію, вона страшенно зрадіє.

— Я хочу, аби ви мені розповіли про вміст однієї конкретної комірки. І все, тільки однієї. Натомість я дам вам п’ять тисяч доларів і не чіпатиму вашої угоди про імунітет у суді.

— Угода про імунітет стовідсотково непорушна,— каже Фред.— Ви не можете її,— він робить лапки в повітрі,— «чіпати».

Я просто дивлюся на нього й усміхаюся.

— Він це може зробити? — Коли Стів говорить, його вуса підстрибують вгору та вниз, як у Йосеміта Сема¹².

— Так, Стіве, можу. Приймаєте чи відхиляєте?

— Відхиляю,— каже Стів, і я чую в його голосі страх.— Не хочу грошей.

Він починає гладити свої вуса, наче маленького песика.

Я очікував, що ця розмова буде простішою.

— Звісно, хочете.

— Я ціліший буду, якщо мовчатиму.

— Розумію.

— Якщо хтось дізнається, що я сказав, то я небіжчик.

— Але про це дізнаються, якщо ви нічого не скажете.

Стів супиться.

— Ви про що?

— Так,— каже адвокат Фред.— Що ви маєте на увазі?

— Усе просто,— я відхиляюся на спинку стільця та складаю пальці куполом.— Якщо Стів не розкаже мені, то я проінформую всіх, що сталося навпаки.

Це на мить збиває їх обох з пантелику.

Тоді Стів огризається:

— Але ж ви самі нічого не знаєте!

— Я знаю достатньо.

— Якщо ви розумієте, що я міг би сказати, то навіщо вам, аби це розповів я?

Я зітхаю.

— Ти мене підловив, Стіве. У мене є теорія. Хочеш її почути?

Фред каже:

— Мені це не подобається. Ми погодилися на зустріч із вами з добрих намірів, а ви розкидаєтеся погрозами. Мені це не подобається ні краплі.

Я дивлюся на нього та прикладаю палець до губ.

— Тсс.

Стів відхиляється на спинку стільця, погладжуючи вуса. Здається, наче він із ними радиться.

— Ну що ж, красунчику, давайте вас послухаємо.

— Це не те, щоби моя теорія. Це...— я мало не кажу «моєї доньки», але не хочу згадувати Еми в цій тісній кімнатці. Я вирішую одразу перейти до справи.— Коли ви дісталися банківських сейфів, то знайшли інформацію щодо перебування такого собі Рая Штрауса.

За посмикуванням вусів я розумію, що натрапив на золоту жилу.

— Чекайте,— у Фреда розширюються очі.— Того самого Рая Штрауса? Це про...

— Тсс,— кидаю я йому, тримаючи погляд на Стіві.— Потім ви віддали чи продали цю інформацію людині, що вбила містера Штрауса. А це, мій вусатий друже, уже робить вас співучасником убивства.

— Що? — Фред готовий вступатися за свого клієнта, поки вуса Стіва очікувано не рухаються.

— Ви не доведете...

— Стіве, зараз це знаю лише я. І я не скажу ані слова ФБР. Ніколи. І не виноситиму це на публічне обговорення. І про це не дізнається той, кого ви так сильно боїтеся. Ви мені скажете, що знаєте, а далі ми всі продовжимо жити, наче нічого не сталося. Єдине, що зміниться для вас,— ви побагатшаєте на п’ять тисяч доларів.

Стів мовчить.

— Якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції, збрешете мені або скажете, що не знаєте, про що йдеться, я піду коридором до своїх друзів у правоохоронних органах і скажу їм, що ви є співучасником убивства. Фред може підтвердити, що в мене тут є друзі, і багато. Я не міг би просто так прийти сюди, щоби поспілкуватися з грабіжником, який перебуває під вартою, якби не мав друзів. Чи не так, Фреде?

— Ви не можете...

— Тсс,— я переводжу погляд на Стіва.

Той совається на стільці.

— Що конкретно ви хочете почути?

— Я хочу знати, що було в банківській комірці та хто ще знає про її вміст.

Стів дивиться на Фреда — той знизує плечима. Стів знову береться за свої вуса.

— Як щодо десяти тисяч?

Я міг би з легкістю заплатити й таку суму, але це буде не настільки весело.

— Добре, тоді я сприймаю це як незгоду співпрацювати,— я кладу два кулаки на стіл, ніби збираюся вставати.— Гарного дня, джентельмени.

Стів махає до мене своїми крихітними рученятами:

— Цейво... почекайте, окей? Ви обіцяєте, що це залишиться між нами? Я зараз не про поліцію. Якщо дехто дізнається, що я розпатякав...

— Я обіцяю.

— Точно?

Я прикладаю руку до серця.

Фред, здається, хоче зі мною сперечатися, але Стів махає йому, щоби не починав.

— Так, гаразд, ми ввірвалися — це всі знають. А готівки в сейфах катма. Наш хлопець помилився, він думав, що пікап... коротше, це неважливо. Отже, ми всередині, тобто зробили найважче, тому я пропоную подивитися, що в комірках, інструменти в нас були. Вам технічні подробиці розповідати?

— Як ви зламували комірки?

— Ага.

— Анітрохи, пропускайте.

— Гаразд, добре, ми набрали всякого й відвезли в наш сховок у Міллбруці. Були там колись? Чудове місце. Недалеко від Пукіпсі.

Я витріщаюся на нього.

— Так, так, не важливо. У всякому разі, ми отримуємо багато хороших речей. Люди зберігають у цих коробках всілякі чудові речі. Годинники, діаманти.

Я жестом показую Стіву, щоби він прискорився:

— А Рай Штраус?

— Так, вибачте. Я знайшов це свідоцтво про народження. Усе офіційно. Я вже збирався його викинути, але потім подумав, що, можливо, хтось із фальсифікаторів може використати цей документ. На ньому й рельєфна печатка була. Тож я віддав свідоцтво Ренді, моєму зятю. Так от, Ренді прочитав його й такий: «Святий Боже, покажи мені, що ще було в тій комірці!» Там було більше папірців: фальшиві паспорти, документи на квартиру, отаке все. Я кажу: «Що за метушня? Хто такий цей Райкер Штраус?» Це ім’я було у свідоцтві — Райкер. Ренді каже: «Дурню, це ж Рай Штраус». А я такий: «Хто?», і тоді він мені розповів, чим той дядько відомий, що він давно пропав, і все таке. Хочете знати нашу першу думку?

Я не впевнений, але відповідаю:

— Так, говоріть.

— Ми могли продати ці документи, наприклад, телевізійній станції.

— Телевізійній станції??

— Ну, знаєте, якомусь шоу з такими новинами чи кабельним новинам. «60 хвилин» чи «48 годин». Могла бути величезна історія. Але я подумав і про Джеральдо.

— Джеральдо?

— Джеральдо Рівера. Знаєте такого?

Киваю, що так, знаю.

Стів має ностальгічний вигляд.

— Мені Джеральдо завжди подобався. Каже як думає. І я вважаю, що його несправедливо звинуватили в тій заворушці щодо Аль Капоне, вам так не здається?

Знову киваю.

— Так от, уявляю, яка війна за цю інформацію могла б розв’язатися, або, не знаю, як я і сказав, я в захваті від Джеральдо, тому, можливо, ми просто домовилися б із ним. Закладаюся, що теж міг би з ним зустрітися. Джеральдо ніби простий чоловік, каже як є.

— І вуса у вас схожі,— кидаю я, бо просто не можу втриматися.

— Скажіть? — він помітно пожвавлюється.— Отож! Можливо, ми із Джеральдо навіть сфотографувалися б разом. Адже я йому такий ласий шматок приніс би! А Джеральдо — чоловік простий, він був би вдячний. Ну, і відплата теж. Якщо саме він знайде Рая Штрауса, то люди забудуть про те, що дурнувате сховище Капоне було порожнім, чи не так?

Я дивлюся на Фреда — він знизує плечима.

— Але Ренді дав мені по голові. Ну, не сильно, а легенько. Ми з Ренді близькі, тому його ім’я взагалі не згадуйте. Та Ренді сказав, що ми не можемо продати документи телешоу, бо це буде гучна історія, що приверне багато уваги. Копи будуть повсюди, вони тиснутимуть на телекомпанію абощо, і тоді для нас усе буде скінчено. Я сказав, що Джеральдо би нас не видав. Не зробив би він так, не така він людина. Але Ренді відповів, що навіть якби й не видав, то навколо нас усе закрутилося б і нас знайшли. Я був розчарований — бо думав, що Джеральдо ця інформація стала б у пригоді. Я почав захищати Джеральдо, а Ренді сказав, що для нас це небезпечно з іншої причини.

— Якої саме?

— Дивіться, у певних колах досить добре відомо, що сім’я Станчів полює на Штрауса роками. Так мені сказав Ренді. Уся їхня група. Ходять чутки, що вони знайшли одного з чоловіків кілька років тому, і старий, тобто Неро, здер із нього шкіру живцем. Буквально. Мужик помирав кілька тижнів. Це жах. Саме тому ви не можете це нікому розповідати, гаразд?

Стів погладжує свої вуса, як давнього коханця.

— Добре,— відповідаю я.— Я нікому не скажу.

— Тепер моя команда, ми не працюємо на Станчів. Ми тримаємося подалі, розумієте, про що я? Нам не потрібні неприємності. Але Ренді побачив шанс зробити їм послугу і, можливо, заробити кілька доларів.

— То Ренді продав документи Станчам?

— Такий був план, так.

— План?

— Я маю на увазі, я припускаю, що все пройшло добре, але мене забрали місяць тому. Розпитувати про це Ренді я не збираюся.

Розділ 29

Крафтова пивоварня Станчів була переповнена — не хотів би створювати стереотипів — надокучливими хіпстерами. Розташований у похмурому складському приміщенні у Вільямсбурзі, епіцентрі хіпстерства, заклад приваблював натовп двадцяти-тридцятирічних, які так сильно старалися бути немейнстримними, що вже перетворилися на новий мейнстрим. Чоловіки в хіпстерських окулярах (ви розумієте, про що я кажу); асиметричне волосся на обличчі; легенькі шарфи, вільно обмотані навколо шиї; підтяжки на стратегічно подертих джинсах; старі футболки з музичними гуртами, які вони носять нібито іронічно; заплетене в гульки волосся або попурі жахливих головних уборів на зразок в’язаної шапки-вушанки чи плаского кашкета та, звісно ж, акуратно зсунутої набік федори¹³ (неписане правило хіпстерів: за столом тільки один чоловік може бути в такому капелюсі); і куди ж без взуття — воно може бути високими чи низькими, будь-якого відтінку, але ви однаково назвали б його хіпстерським.

Жіночий контингент має різноманітніший вигляд: вінтажні речі із секонд-генду, фланель, кардигани, шари одягу, що не пасують один до одного, кислотні кольори, ажурні сітки. Патерн той самий: вони так намагаються бути якомога далі від мейнстриму, що зрештою стають їм — провідним напрямом із нотками відчаю.

Я надто суворий.

В асортименті безліч сортів пива на розлив — «IPA», стаути, лагери, пілзнери, портери, осінні, зимові, літні смаки (тепер у пива є сезони), помаранчеве, гарбузове, кавунове, шоколадне (я не здивуюся побачити навіть пиво з кранчами) — й усі види подають у банках для закруток замість склянок чи бокалів. На одних вхідних дверях написано: «Тур броварнею». На інших — «Дегустаційна зала», крізь них натовп виходить на вулицю до липких столиків для пікніків. Я проходжу повз людей і чую слова «бро», «кицюш», «харчовий», «глютен», «FOMO»¹⁴, «кале», «речовини», «турбота про себе», «топчик», «скрипт», «комбуча». Це просто неможливо — це справжнє випробування.

Прояснення: насправді я не чую всіх цих слів, але думаю, що чую.

У старі часи гангстери збиралися в барах, ресторанах чи стриптиз-клубах. Часи змінились. Коли я потрапляю всередину, до мене підходить симпатична молода офіціантка з косичками в коротко обрізаних шортах.

— Ой, ви, мабуть, Він,— каже вона.— Ходімо.

Підлога тут бетонна, світло приглушене. У правому кутку хтось крутить вінілові платівки, у лівому — розкладено екологічно чисті килимки для йоги, що здаються приблизно такими ж комфортними, як і нижня білизна з твіду. Гнучкий, злегка напідпитку чоловік із бородою розміром із клешню лобстера робить на одному з них вітання сонцю. Офіціантка проводить мене коридором, заставленим пивними кегами та товарами для продажу. Ми доходимо до металевих дверей. Дівчина стукає й кидає мені:

— Будьте тут.

Вона йде, перш ніж я встигаю запропонувати чайові. Двері відчиняються. Схоже, переді мною той самий чоловік, що приходив до лікарні з Лео Станчем, але важко сказати напевно. Це майже двометровий чолов’яга з широкими плечима й такою густою й низькою шевелюрою, що здається, ніби вона починає рости одразу над бровами. Він також має обов’язкову щетину на обличчі й федору, яка здається замалою для його голови — це наче один із тих талісманів у формі бейсбольного м’яча з крихітним капелюшком на голові.

— Заходь.

Я опиняюся всередині. Чоловік зачиняє за мною двері. У кімнаті бачу ще чотирьох хіпстерів, що дивляться на мене важкими хіпстерськими поглядами крізь хіпстерські окуляри.

— Витягуй зброю,— говорить двометровий чоловік, що відчинив двері.

— Я лишив її в машині.

— Усю?

— Так.

— А лезо в рукаві?

Двометровий усміхається, я усміхаюсь у відповідь.

— Усю зброю лишив у машині,— відповідаю я.

Він просить телефон. Я перевіряю, чи заблоковано екран, і віддаю свій гаджет. Двометровий киває іншому хіпстеру — той витягує ручний металошукач і починає обстежувати мене. Раптом лунає голос:

— Облиште. Якщо він намагатиметься зробити якусь дурницю, просто всі стріляйте в нього, зрозуміло?

Я впізнаю Лео Станча. Він жестом запрошує мене приєднатися до нього, і я заходжу до кабінету, чий стиль, якби я краще знався на цій тематиці, можна було б охарактеризувати як дзен або феншуй. Усе біле, сферичні форми, величезне вікно з видом на фонтан у внутрішньому дворі. Також я помічаю перила для людей з обмеженими можливостями та пандус для інвалідного візка.

Двері зачиняються, і звуків броварні вже не чутно. Я наче потрапив в іншу реальність. Лео запрошує мене сісти, я це роблю. Він обходить повністю прозорий стіл із плексигласу й сідає навпроти мене. Його стілець вищий за мій десь на десять сантиметрів, і мені хочеться закотити очі від цієї слабкої спроби залякування, але є один момент: Лео Станч мав рацію під час нашої попередньої розмови в лікарні. Я не куленепробивний. Також я не схильний до самогубства, і попри те, що занадто часто ризикую особистою безпекою, мені подобається думати, що я роблю це з певною часткою розсудливості.

Коротко кажучи, зараз потрібно бути обережним.

— То що, ти знаєш, де Арло Шугармен? — починає Лео Станч.

— Поки ні.

Він супиться.

— Але телефоном...

— Так, я збрехав. Але я не один такий.

Він роздумує над моїми словами.

— Рухайся обережно, Локвуде.

— Чому?

— Що?

— Припини, ти не справляєш враження людини, що любить прикрашати реальність, тож дозволь сказати відверто. Коли ти приходив до мене в лікарню, то запевнив, що не маєш жодного стосунку до смерті Рая Штрауса.

Не знаю, якою буде реакція Лео Станча. Можливо, заперечення. Або фальшиве здивування. Та він обрав вичікування.

Я додаю:

— Це ж була неправда, чи не так?

— Чому ти так думаєш?

— Я отримав нові дані.

— Зрозуміло,— Станч запрошувально розводить руками.— Розкажи й мені.

— Це ти вбив Рая Штрауса?

— Це запитання, а не нова інформація.

— То це був ти?

— Ні.

— Ти знав, що Штраус жив у «Beresford»?

— Теж ні,— Лео проводить рукою по волоссю, щоб відкинути його назад. У нього така воскова шкіра, що це наводить на думку про застосування чогось на зразок ботоксу.— То які в тебе нові дані, Локвуде?

— Незадовго до вбивства ти дізнався, що Рай Штраус живе в «Beresford».

Він кладе ногу на ногу та стукає пальцем по підборіддю.

— Це факт?

Я чекаю.

— Розкажи, звідки ти це знаєш.

— Це несуттєво.

— Для мене — суттєво,— тепер він намагається дивитися на мене суворим поглядом, але на мене таке не діє.— Ти прийшов до мене на роботу під фальшивим приводом. Називаєш мене брехуном. Гадаю, ти мусиш надати пояснення, чи не так?

Я не хочу, щоб у Стіва були неприємності, але мені потрібно розкрити вбивство.

— Було пограбування банку,— кажу я.

Емоцію Лео неможливо зрозуміти, він просто як камінь. Хвилину-дві розповідаю про пограбування й комірку, що належала Раю Штраусу. Імен не називаю, але чи важко буде людині на зразок Лео Станча дізнатися, хто є моїм джерелом?

— Тобто твій контакт,— говорить Лео, коли я завершую,— стверджує, що продав мені інформацію про Рая Штрауса.

— Або віддав.

— Або віддав,— він киває так, наче все стало зрозуміло.— А від мене ти чого хочеш?

Мене дивує це запитання.

— Я хочу знати, чи це ти вбив Рая Штрауса.

— Навіщо?

— Перепрошую?

— На що це вплине? — продовжує Станч, і я відчуваю, що в повітрі щось змінюється.— Припустімо, твоє джерело каже правду. Можливо, він дав нам цю інформацію. Припустімо, гіпотетично, що я вирішив використати її, аби помститися за сестру. І що? Ти мене арештуєш?

Думаю, це риторичне запитання, тому просто чекаю. Лео робить те саме. Минає кілька секунд, і врешті-решт я кажу:

— Ні.

— Розкажеш про мене поліції?

Знову моя черга.

— Ні.

— Тобто ми з тобою маємо зосередитися на важливому.

— І що це означає?

— Знайти Арло Шугармена.

Його голос тепер якийсь дивний, далекий. Щось у кімнаті точно змінилося, але я не впевнений, що саме. Несподівано Станч розвертається на стільці так, що опиняється спиною до мене. Потім тихим голосом додає:

— Яка різниця, чи це я вбив Рая Штрауса?

Мене це збентежує. Не знаю, що казати далі. Думаю, варто взяти до уваги його пораду щодо обережності та діяти поступово.

— Це ще не все.

— Щось більше, ніж смерть Рай Штрауса?

— Так.

— Ти про викрадення картин?

— Це одне, так.

— А що ще?

Чи хочу я розповідати йому про мою двоюрідну сестру Патрицію та Хижу жаху? Ні.

— Мені б дуже допомогло,— кажу я з усією обережністю, на яку лише здатен,— якби я дізнався всю правду. Ти хотів помститися за сестру. Я це розумію.

Я чую сміх:

— Ти нічого не розумієш.

У його тоні відчуваються важкість, глибокий і несподіваний смуток. Лео Станч підводиться, досі не обертаючись до мене, підходить до панорамного вікна від стелі до підлоги.

— Ти думаєш, мені потрібно, щоби ти знайшов Арло Шугармена, аби я міг його вбити.

Це було не запитання, тому я обираю мовчати.

— Це не так.

Лео досі стоїть до мене спиною. Я мовчу.

— Зараз я скажу тобі річ, яка має залишитися в цьому кабінеті назавжди,— він нарешті повертається до мене.— Чи даєш слово мовчати?

Так багато обіцянок було дано мною сьогодні. Двома найбільшими помилками є вважати, що «вірність» і «дотримання обіцянок» — це гідні захоплення чесноти. Усе не так. Обидві часто є виправданням для того, щоби вчинити лиху справу чи прикрити погану людину, бо ви нібито повинні залишатися «людиною слова» або підтримувати зв’язок чи дружбу з кимось, хто не заслуговує ні на те, ні на інше. Вірність занадто часто використовують як заміну моралі чи етики, і так, я знаю, наскільки дивно чути ці міркування від мене, але так воно є.

— Звісно,— брешу я з легкістю (але не аморально). І оскільки слова дуже, дуже дешево коштують, додаю,— даю слово.

Лео Станч повертається обличчям до вікна:

— З чого почати?

Я не кажу «з початку», бо: а) це було б кліше; і б) насправді я хочу, щоби він просто швидко перейшов до суті.

— Мені було шістнадцять років, коли Софію вбили.

Я зітхаю. Швидкого переходу не буде.

— Їй було двадцять чотири. Нас було тільки двоє — я і Соф. Коли вона народилася, лікарі сказали нашій матері, що вона більше не зможе мати дітей, але за вісім років, от несподіванка, з’явився я.

Бачу у віконному відображенні, як Лео усміхається.

— Важко передати, наскільки сильно вони всі мене балували,— він хитає головою.— Не знаю, навіщо тобі це розповідаю.

Не бачу сенсу втручатися, тому зберігаю мовчання.

— Ти же знаєш, хто ми, чи не так?

Цікаве запитання.

— Ти маєш на увазі сім’ю Станчів?

— Саме так, нашу родину. Дозволь розповісти коротку передісторію. Дядько Неро й мій батько — брати, вони були дуже близькі. У подібних, скажімо так, справах потрібен один лідер. Дядько Неро старший і настирніший, а мій батько — усі говорили, що це м’яка душа,— не заперечував залишатися в тіні. Але це його не врятувало. 1967 року його вбили, решту ти, напевно, знаєш.

Трохи знаю. Це була війна кланів. Перемогли Станчі.

— Тоді дядько Неро замінив мені батька, це й досі так. Ти знаєш, що він приходить сюди кілька разів на тиждень? У його віці це просто дивовижно. У нього був інсульт, тому йому важко. Він пересувається на інвалідному візку.

Я дивлюся на перила, пригадую пандус біля дверей.

— Перейду до справи, ти не проти? — питає Лео.

— Будь ласка.

— Коли ті студенти вбили мою сестру, ніхто нічого не обговорював, бо всі розуміли: сім’я буде мститися за смерть Софії. З погляду дядька Неро це було гірше за смерть мого батька. Принаймні то було через бізнес. А шістка із Джейн-стріт була для нас купкою розбещених, надміру начитаних антивоєнних ухилянтів, ліваків і лібералів. З такого погляду смерть Софії здавалася ще безглуздішою.

Я розумію його. Хтось на зразок Неро Станча дивився на цих багатих і розпещених студентів, які ставилися зверхньо до людей, як-от він, і змушували тих почуватися меншовартісними,— і ще більше розлючувався.

— Тому дядько Неро закинув гачки й почав шукати. Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду.

— Закладаюся, що ви отримали кілька зачіпок,— кажу я.

— Так і було. А хочеш дізнатися дещо неочікуване?

— Звісно.

— Жодна нікуди не привела. За два роки — нічого.

— А потім що?

— А потім Лейк Девіс спіймали чи вона здалася, я навіть не знаю, що саме сталося. Лейк зрозуміла, що до чого. Щойно вона потрапить до в’язниці, ми зможемо дістатися до неї. А якби нам це чомусь не вдалося — наприклад, якби вона потрапила в програму захисту свідків,— ми дістали б її після виходу з в’язниці. Тож адвокат Лейк прийшов до нас із пропозицією.

— Вона дала вам інформацію,— кажу я.

— Так.

У моїй голові все склалося. Лейк Девіс уклала домовленість зі Станчами, щоби захистити себе. Коли вийшла з в’язниці, то змінила особу й, коротко кажучи, знову пішла в підпілля на випадок, якщо Станчі вирішать не дотримуватися угоди.

Пам’ятаю слова Лейк у тому її собачому готелі. Я спитав, чи заїхала вона аж у Західну Вірджинію для того, щоб її не знайшов Рай Штраус. Відповідь була: «Не тільки Рай».

— То кого вам видала Лейк Девіс?

Обличчям Лео пробігає тінь.

— Лайонела Андервуда.

У кабінеті западає тиша.

Трохи згодом я питаю:

— Де він був?

— А це має якесь значення?

— Та насправді ні.

— Я завжди думав, що вони всі ховалися в хіпівських комунах чи чомусь такому. Але Лайонел, можливо, тому що він темношкірий, не знаю, просто жив у Клівленді, штат Огайо, під іменем Беннет Лейфер. Працював далекобійником. Одружився, дружина була вагітна.

— Вона знала, хто він насправді?

— Не знаю. Це суттєво?

— Ні, гадаю, що ні.

— Решту ти, мабуть, можеш і сам здогадатися.

— Ви його вбили?

Лео Станч нічого не відповідає — і це найчіткіша відповідь. Він падає назад на стілець так важко, наче йому відняло коліна. Кілька секунд ми сидимо в тиші. Лео знову починає говорити низьким голосом.

— Ми володіємо низкою складських приміщень на цій стороні вулиці. За два під’їзди звідси є будівля. Нині там автомайстерня, але тоді...— він заплющує очі.— Це тривало три дні.

— Ти там був?

Його очі досі заплющені. Він киває. Не знаю, що це мені дає, тож просто виходжу з очевидного. Лайонел Андервуд мертвий. Тепер я знаю долю трьох людей із шістки: Рай Штраус мертвий, Лайонел Андервуд мертвий, Лейк Девіс жива. Залишилися троє — Арло Шугармен, Біллі Рован та Еді Паркер.

Існує ще одна проблема — набагато більша,— яка зараз гостро стоїть на порядку денному: чому Лео Станч вирішив розповісти мені про це? Можливо, комусь це може здатися поганим знаком для мене — мовляв, якщо я знаю правду, то в Лео немає іншого вибору, окрім як мене вбити. Я в це не вірю. Навіть якби я був настільки нерозумним, щоби побігти до федералів, то що вони можуть зробити після стількох років? Які матимуть докази?

Ба більше, якщо Лео збирається мене вбити, то який сенс перед цим сповідатися?

— Припускаю,— продовжую я,— що ти чи твій дядько розпитували Андервуда про те, де інші учасники шістки із Джейн-стріт.

Станч дивиться повз мене невидющим поглядом. Його очі — розбиті кульки.

— Ми не просто розпитували.

— І щось дізналися?

— Він не мав даних.

— А щось узагалі сказав?

— У кінці,— його голос знову стає глухим,— Лайонел Андервуд розповів нам усе.

Лео згадує, що відбувалося в тому приміщенні, яке тепер є автомайстернею. Він блідне.

— Що саме?

— Він коктейлю Молотова не кидав.

— Ти йому повірив?

— Так. Він зламався. Повністю. На другий день благав про смерть,— у Станча виступають на очах сльози, він їх змахує.— Хочеш знати, чому я тобі це розповідаю?

Я чекаю.

— Якийсь час я намагався себе переконати, що нормально ставлюся до ситуації. Я помстився за сестру. Можливо, Лайонел і не кидав вибухівки, але, як мені нагадав дядько Неро, він однаково винен. Але я втратив сон. Навіть після стількох років я іноді серед ночі чую крики Лайонела й бачу перед собою його перекошене від болю обличчя,— він переводить погляд на мене.— Я не боюся насилля, Локвуде. Але така, не знаю, як сказати, самочинна розправа…— він змахує сльозу вказівним пальцем.— Хочеш знати, чому я це розповідаю? Бо не хочу, щоби те саме сталося з Арло Шугарменом. Незалежно від його провини, я хочу, щоби його запакували й потягли до суду. Я втратив смак помсти,— він нахиляється до мене.— Причина, з якої я прошу тебе знайти Арло — щоб я міг його захистити.

Чи вірю я всьому цьому?

Так.

— Є одна проблема,— кажу я.

— Ох, та їх більше,— відказує Лео із сумним смішком.

— Моє джерело зі справи пограбування банку стовідсоткове. Він продав тобі інформацію про місцезнаходження Рая Штрауса.

— Ти йому віриш?

— Так.

Він обмірковує почуте.

— Твоє джерело сказало, що інформацію продано мені чи продано Станчам?

Я вже збираюся відповісти, коли мій погляд чіпляється за перила для людей з обмеженими можливостями. Дивлюся на них секунду й переводжу очі на Лео.

— Думаєш, він продав інформацію дядькові Неро?

— Не знаю.

— У твого дядька був інсульт, він в інвалідному візку.

— Так.

— Проте він міг би найняти когось для такої роботи, чи не так?

— Не думаю, що він таке зробив.

— То що тоді? — питаю я.

— Просто знайди Арло Шугармена.

— А інші?

— Коли ти знайдеш Шугармена, отримаєш усі відповіді,— говорить Лео Станч, прямуючи до дверей.

Розділ 30

Преподобний Келвін Сінклер, випускник Університету Орала Робертса та, якщо вірити Елені Рендольф, єдине кохання Ральфа Льюїса, тобто Арло Шугармена, виходить із дверей єпископальної церкви Святого Тимофія. Священник вигулює на мотузяному повідку британського бульдога. Кажуть, що господарі часто схожі на своїх домашніх улюбленців — і переді мною саме такий випадок. Келвін Сінклер і його компаньйон бульдог приземкуваті, але водночас кремезні, мають зморшкуваті обличчя й приплюснуті носи.

Єпископальна церква Святого Тимофія розташована на напрочуд великій ділянці землі в місті Крев-Кер, штат Міссурі, яке є частиною Великого Сент-Луїсу. Табличка на вході повідомляє, що служби відбуваються о п’ятій вечора по суботах та о сьомій сорок п’ять, дев’ятій і десятій сорок п’ять по неділях. Дрібнішим шрифтом зазначено, що молебні проводять «отець Келвін» або «матінка Саллі».

Преподобний Сінклер помічає мене, коли я виходжу з чорного автомобіля. Вільною рукою він прикриває очі. На вигляд йому шістдесят п’ять років, має рідкі кущі волосся на голові. Коли Сінклер відчиняв двері церкви, на його обличчі була відпрацьована широка посмішка, що її зазвичай начіпляють, аби видатися добрим і дружелюбним, яким — хто я такий, аби судити? — Келвін Сінклер цілком може бути. Проте, коли він бачить мене, його посмішка розсипається на порох. Святий отець поправляє свої окуляри в дротяній оправі.

Я йду до нього.

— Мене звати...

— Я знаю, хто ви.

Я вигинаю одну брову, щоби засвідчити своє здивування. У Келвіна Сінклера приємний тембр. Я впевнений, що з церковної катедри він звучить божественно. Я не телефонував заздалегідь і не повідомляв про приїзд. Кабір зв’язався з місцевим приватним детективом, який запевнив, що Сінклер у церкві. Якби преподобний поїхав кудись в інше місце, поки я був у повітрі, приватний детектив простежив би за ним, тож я міг би зустрітись із Сінклером там, де вважав би за потрібне.

Британський бульдог перевальцем суне до мене.

— Це хто?

— Реджинальд.

Бульдог зупиняється та підозріло мене роздивляється. Я нахиляюся й чухаю його за вухами. Реджинальд заплющує очі й насолоджується.

— Чому ви тут, містере Локвуд?

— Можна просто Він.

— Чому ви тут, Віне?

— Гадаю, ви знаєте причину.

Сінклер неохоче киває:

— Гадаю, що так.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — питаю його.

— Коли Рая Штрауса вбили, я зрозумів, що інтерес підвищиться до...— Келвін зупиняється та мружиться, чи то на сонце, чи то на власну версію Бога.— Вас часто показували в новинах.

— Ясно.

— Рай Штраус викрав ваші картини.

— Схоже на те.

— Звісно, я з цікавістю стежив за цією історією.

— Особистий інтерес?

— Так.

Мене порадувало, що отець Сінклер не влаштував мені танців із бубном, роблячи вигляд, що не розуміє, чому я приїхав, і не знає, хто такий Арло Шугармен,— усю ту словесну тяганину, що крізь неї, як я боявся, мені доведеться продиратися, витрачаючи купу часу.

— Ходімо, Реджинальде.

Він м’яко смикає поводок. Я припиняю чухати Реджинальда. Ми йдемо втрьох.

— Як ви мене знайшли? — питає Сінклер.

— Довга історія.

— Судячи з того, що я читав, ви дуже багата людина. Припускаю, ви звикли отримувати бажане.

Не бачу сенсу відповідати.

Реджинальд стає під деревом і робить свої справи.

— Та все ж мені цікаво. Яка частина нашого життя нас видала?

Не бачу сенсу приховувати.

— Університет Орала Робертса.

— А. Наш початок. Тоді ми були менш обережними. Ви знайшли Ральфа Льюїса?

— Так.

Він усміхається:

— То було два імені тому. Ральф Льюїс перетворився на Річарда Ландерса, а потім на Роско Леммона.

— Ті самі ініціали.

— Ви дуже вбачливий.

Ми вже за церквою, прямуємо до стежки в ліс. Я думаю про те, куди ми йдемо — чи є в нас кінцевий пункт призначення, або це звична для преподобного та його пса щоденна прогулянка. Питати не хочу. Сінклер розповідає те, про що я питаю, а мені це й потрібно.

— Після закінчення університету ми з Ральфом поїхали в місіонерську подорож до країни, яка тоді називалася Родезія. Це мало тривати рік, але за ним ще полювали, тому ми залишилися на континенті на дванадцять років. Я та Ральф мали різні інтереси. Я був зосереджений на релігії, проте в набагато вільнішому трактуванні, ніж нам розповідали в університеті. Ральф релігію зневажав, не був зацікавлений у навертанні людей. Він хотів діяти за класичною схемою: нагодувати й одягнути бідних, дати їм доступ до чистої води та медичної допомоги,— отець дивиться на мене.— Ви релігійний, Віне?

— Ні.

— Чи можна спитати, у що ви вірите?

Я відповідаю те саме, що й будь-якій релігійній людині — християнину, юдею, мусульманину чи індуїсту:

— Усі релігії — суперзабобонна маячна, крім, безперечно, вашої.

Він видає смішок:

— Гарний жарт.

— Преподобний?

— Ох, не називайте мене так. В єпископальній традиції це більше прикметник, описова характеристика. Це не титул.

— Де зараз Арло Шугармен? — питаю я.

Ми вже в лісі. Дерева навколо ростуть так густо, що поглянувши вгору, можна побачити сонце лише над самою стежкою.

— Я так розумію, що не існує способу переконати вас поїхати додому й усе забути, чи не так?

— Жодного.

— Я так і думав,— він покірно киває.— Тому я веду вас до нього.

— До Арло?

— Роско,— виправляє Сінклер.— Знаєте, що смішно? Я ніколи не називав його Арло. Жодного разу за майже сорок років, що ми були разом, навіть наодинці. Думаю, це через те, що я завжди боявся, ніби припущуся помилки й назву його справжнім іменем у присутності інших людей. Звісно, це завжди було нашим найбільшим страхом — що цей день настане.

Ми заходимо дедалі глибше в ліс. Стежка звужується й спускається стрімким схилом. Бульдог Реджинальд зупиняється. Сінклер зітхає та бере собаку на руки, тяжко крекчучи. Переносить Реджинальда на розташовану внизу галявину.

— Куди ми йдемо?

— Він цього не робив, знаєте? Арло — так, тепер я буду його називати справжнім іменем — відмовився в останній момент. Він хотів привернути увагу до війни, кидаючи те, що здавалося коктейлем Молотова, але насправді пляшки було наповнено лише пофарбованою в червоний колір водою — для схожості з кров’ю. Просто щось символічне. Коли Арло зрозумів, що Рай має намір дійсно закидати будівлю вибухівкою, вони посварилися.

— Проте він утік і переховувався.

— А хто йому повірив би? — заперечує Сінклер.— Уявляєте, як страшно було в перші дні?

— Цікаво,— кажу я.

— Що саме?

— Ви також збираєтеся стверджувати, що він не вбивав агента ФБР?

У Сінклера відвисла щелепа, але він не припиняє йти.

— Патрік О’Меллі,— кажу я й чекаю на відповідь.

— Ні, я не буду цього стверджувати. Арло застрелив спеціального агента О’Меллі.

Попереду галявина. Я бачу озеро.

— Ми майже дійшли.

Озеро чарівне — тихе, спокійне, майже занадто спокійне, жодної брижі. Блакитне небо ідеально відбивається у воді, як у дзеркалі. Келвін Сінклер зупиняється на мить, робить глибокий вдих, а потім каже:

— Он там.

Я бачу дерев’яну лавку, таку автентичну, що на колодах навіть лишилася кора. Вона повернута до озера, але ще важливіше те, що перед нею видно маленький надгробок. Я підходжу й читаю.

Пам’яті Р. Л.

«Життя не вічне, а кохання — так»

8 січня 1952 — 15 червня 2011

— Рак легень,— говорить Сінклер.— І ні, він ніколи не палив. Ми дізналися в березні того року, а менш ніж за три місяці він помер.

Я дивлюся на надгробок.

— Він тут похований?

— Ні, тут я розвіяв його прах. Громада встановила лавку й пам’ятник.

— А парафіяни знали, що ви були коханцями?

— Не те щоби ми це афішували. Ви маєте розуміти. Коли ми закохалися в сімдесятих, бути геями було зовсім не прийнято. Приховуючи його справжню ідентичність і нашу орієнтацію, ми звикли до обману. Ми прожили так усе своє життя.— Келвін Сінклер прикладає руку до підборіддя й дивиться в небо.— Але зрештою, так, я думаю, багато хто з прихожан знав. Або, можливо, ми видаємо бажане за дійсне.

Я дивлюся на озеро. Намагаюся уявити: Арло Шугармен починає своє життя як єврейський хлопчик з Брукліну й закінчує його тут, у лісі за цією церквою. Я майже бачу фільм із мелодраматичною музикою.

— А чому ви нічого не сказали? — питаю отця.

— Я про це думав. Ну, він уже помер, його ніхто не притягнув би до відповідальності.

— І?

— Але я не мертвий. Я надавав притулок утікачу. Ви мені скажіть: як на таке відреагували б у ФБР?

Він має рацію.

— Є ще одне, але я маю сумнів, що ви мені повірите.

Я обертаюся до нього.

— Спробуйте.

— Арло не хотів убивати агента О’Меллі.

— Ну так, я впевнений, що це правда.

— Але той агент вистрелив першим.

Цівка холодного поту стікає моєю спиною. Хочу попросити його розповісти більше, але й збивати не хочу. Тому чекаю.

— Спецагент О’Меллі зайшов із заднього входу. Сам, без напарника. Без підкріплення. Не дав Арло можливості здатися, просто вистрелив,— Сінклер нахиляє голову.— Ви бачили старі світлини Арло?

Я заціпеніло киваю.

— Він тоді був із величезною афрозачіскою. Куля, як розповів мені Арло, пройшла крізь волосся, буквально розділила його. І тільки тоді Арло вистрелив у відповідь.

Дві розмови відлунюють, а потім рикошетом проносяться в моїй голові.

По-перше, слова Лео Станча про його дядька: «Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду». По-друге, наша розмова з ПТ, коли все це почалося: «Ми надіслали в той будинок лише двох агентів».— «Без підкріплення?» — «Без».— «Треба було зачекати».

Чому вони не дочекалися підкріплення?

Тепер відповідь здається надто очевидною.

Не кажучи ані слова, я обертаюся та йду стежкою назад.

Я все зрозумів. Лео Станч дав мені всі натяки. Сказав, що коли я знайду Арло Шугармена, то отримаю відповіді на всі свої запитання. І він мав рацію. Що стосується справи шістки із Джейн-стріт, то тут ще є над чим працювати, але я приїхав сюди по відповіді — і тепер я їх маю.

Келвін Сінклер гукає мене.

— Віне?

Я не зупиняюся.

— Ви збираєтеся все розповісти? — кричить він.

Але я продовжую йти.

Розділ 31

Коли я сідаю в літак, отримую три дзвінки.

Перший — від ПТ. Я поки не хочу з ним говорити — не тоді, коли я так близько до фіналу гри, і тому роблю переадресацію на голосову пошту. ПТ це, безперечно, не сподобається, бо він зрозуміє, що я його уникаю. Але я це переживу.

Другий — від Кабіра.

— Розказуй,— кидаю я в слухавку, відкриваючи браузер на ноутбуку.

Зазвичай Кабір надсилає мені всю потрібну інформацію електронною поштою, бо я, як і моя донька, візуал.

Але його репліка застає мене зненацька.

— У мене на лінії П’єр-Еммануель Кло. У нього засмучений голос.

За мить я розумію, що йдеться про арткуратора та реставрувальника, якого я наполегливо порадив ФБР, щоби перевірити й обережно попіклуватися про сімейного Вермера. Кажу Кабру, щоби з’єднав нас.

— Містере Локвуд?

— Розказуйте.

— Це П’єр-Еммануель Кло з Інституту образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету,— за тоном чутно, що він намагається приховати паніку.— Ви мене просили перевірити картину, яку нещодавно знайшло ФБР, стосовно її автентичності та стану. «Дівчина за піаніно» Яна Вермера.

— Так, звісно.

— Коли ви зможете приїхати до інституту, містере Локвуд?

— Це настільки терміново?

— Так.

— Із Вермером щось не так?

— Думаю, краще нам поговорити про це наживо,— у нього зривається голос.— Якомога швидше, будь ласка.

Я дивлюся на годинник. Залежно від трафіку, я зможу бути в інституті приблизно за три години.

— Ви ще там будете? — питаю я Кло.

— Інститут уже не працюватиме, але я чекатиму на вас.

Третій дзвінок — від Еми.

Після мого звичного привітання Ема запитує:

— Є новини?

Розповідаю про те, що сталося за день, нічого не приховую й не прикрашаю. Серце вискакує, та що з того? Ема сказала б: «Змирися з цим». Завершую тим, що повідомляю: їду в центр реставрації Нью-Йоркського інституту мистецтв Центральним парком від «Dakota».

— О, добре, саме тому я зателефонувала.

— Розказуй.

— Я переглядаю стенограми ФБР про допити свідків у справі про крадіжку картин у Гаверфорді.

— І?

— І перші слідчі були впевнені, що це зробив хтось із працівників, передусім підозрювали нічного охоронця Яна Корнвелла. Та врешті-решт вони не знайшли доказів, тож припинили розслідування.

Я кажу їй, що вже це знаю.

Ема питає:

— А ти ж допитував Корнвелла, чи не так?

— Так. Він викладає політологію в Гаверфорді.

— Бачу. А яке він на тебе справив враження?

Не хочу нав’язувати їй своєї думки.

— А ти що думаєш про нього?

— Я вважаю, що слідчі спочатку все правильно припустили. Просто не може бути, аби все сталося так, як стверджує Корнвелл.

— Але ті слідчі не змогли довести справу до кінця.

— Це не означає його непричетності.

— Безперечно, не означає,— підтверджую я. На тлі чути вулицю.— А ти де?

— Іду в метро, і додому.

— Я попрошу когось тебе підвезти.

— Віне, я краще так поїду. Коротко кажучи, не знаю, як саме, але нам треба примусити Яна Корнвелла розказати. Він — ключова фігура. А, і повідомиш, що тобі скаже реставратор.

Ема кладе слухавку. Прокручую нашу розмову в голові, і відчуваю, що усміхаюся. Заплющую очі й намагаюся поспати протягом польоту. Не виходить — зі зрозумілих причин я кручуся й нервуюся. Дістаю телефон і заходжу в улюблений застосунок. Призначаю побачення опівночі з користувачкою Геленою. Дванадцята ночі — пізненько, ніж я зазвичай планую, але сьогодні має бути напружений день.

Інститут образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету розташований на П’ятій авеню в будинку Джеймса Б. Дюка у французькому стилі, одному з небагатьох уцілілих «особняків мільйонерів» нью-йоркського золоченого століття¹⁵. Джеймс Дюк — так, моя чудова альма-матер, Дюкський університет, названа на честь його батька — заробив свої статки як партнер-засновник American Tobacco Company, модернізувавши виробництво та маркетинг сигарет. Старе прислів’я говорить, що за кожним великим статком стоїть великий злочин,— у цьому ж випадку статок точно було побудовано на купі трупів.

Зі зрозумілих причин в інституті повно охорони. Я минаю її та йду до реставраційної майстерні на другому поверсі, де в коридорі туди-сюди самотньо ходить П’єр-Еммануель Кло. Він у білому лабораторному халаті й латексних рукавичках. П’єр-Еммануель обертається до мене, і я бачу на його обличчі щось схоже на жах.

— Дякувати Богу, ви тут.

Реставраційна майстерня — це гібрид старомодного особняка й надсучасного дослідницького центру мистецтва. Довгі столи зі спеціальним освітленням, гобелени, пензлі, скальпелі, щось схоже на мікроскопи, стоматологічні інструменти й медичне приладдя.

— Вибачте за драматизм, але я думаю...

Він затинається. Вермерової дівчини за піаніно я не бачу. На найдовшому столі лежить лише один предмет, що нагадує зворотний бік картини приблизно такого ж розміру, як і Вермер. Поруч — хрестоподібна викрутка й кілька шурупів.

П’єр-Еммануель підходить до нього. Я йду за ним.

— По-перше,— каже він спокійніше,— картина автентична. Це справді «Дівчина за піаніно» Вермера, намальована, найімовірніше, 1656 року,— я чую в його голосі ледь стримуване захоплення.— Я не можу вам передати, яка це для мене честь бути поруч із нею.

Я мовчу, даючи йому можливість пережити цей момент, наче ми на релігійній службі, що для нього, гадаю, так і є. Коли ми зустрічаємося поглядами, П’єр-Еммануель прокашлюється.

— Дозвольте розповісти, чому мені так терміново потрібно було вас бачити,— він показує на зворотний бік картини.— По-перше, реверс картини було закрито фанерою. Звісно ж, не оригінальною. Це поширена практика, адже фанерні листи захищають картини від пилу й фізичного впливу.

Він піднімає очі на мене — я киваю, показуючи, що слухаю.

— Фанеру було прикріплено шурупами, тому я обережно її зняв, щоби ретельніше оглянути полотно. Ось вона лежить.

Він показує на тонку фанеру, що нагадує шкільну дошку. На ній видно вицвілий герб родини Локвудів. П’єр-Еммануель знову звертає мою увагу на зворотний бік картини.

— Ось ви бачите підрамник, прикріплений до задньої частини полотна. Це теж не рідкість, але річ у тім, що спочатку потрібно зняти підкладку. Потім треба зазирнути під підрамник. Це нелегко зробити. Але саме там хтось заховав його — під прикрученою шурупами фанерою, між підрамником і полотном.

— Що заховав? — питаю я.

Він тримає це в руці.

— Оцей конверт.

Можливо, колись він був білим, але з часом набув кольору манільської сигари.

— Спочатку,— його слова тепер схожі на поспішне бурмотіння,— я був дуже схвильований. Подумав, що це може бути лист історичної важливості. А, і він не був запечатаний. Я не став би його розрізати та заглядати всередину, якби було інакше. Я просто відклав би його.

— То що всередині?

Мистецтвознавець підводить мене до столу і показує:

— Вони.

На столі лежать коричневі, але прозорі зображення.

— Це негативи плівки,— продовжує П’єр-Еммануель.— Я не знаю, наскільки вони старі, але зараз більшість людей користується цифровими фотоапаратами. Ці шурупи не викручували багато років.

Форма негативів здається дивною для мого непрофесійного ока. Зазвичай зображення на плівці прямокутні, а ці — ідеально квадратні.

Я дивлюся на П’єра-Еммануеля. Його губи тремтять.

— Припускаю, що ви їх роздивилися.

Він пошепки нажахано відповідає:

— Тільки три, більше не витримав.

Він простягає мені латексні рукавички. Я швидко їх натягую та вмикаю лампу. Обережно беру один із негативів подушечками великого та вказівного пальців. Підношу його до світла. П’єр-Еммануель робить крок назад, але я знаю, що він спостерігає за моїм обличчям. Я приховую емоції, але відчуваю, наче тілом проходить електричний струм. М’яко кладу один негатив, переходжу до другого. Потім беру третій. Далі четвертий. Я досі тримаюся, але всередині мене вирує вулкан. Я не втрачаю контролю. Принаймні поки що.

Але в мені наростає лють. Я маю знайти, куди її спрямувати.

Роздивляюся десять негативів і кажу П’єру-Еммануелю:

— Мені шкода, що вам довелося це побачити.

— Ви знаєте, хто ці дівчата?

Так, знаю. Ба більше, я знаю, де ці знімки було зроблено.

У Хижі жаху.

Розділ 32

Я приїжджаю до студентського містечка Гаверфордського коледжу, коли вже сутеніє.

Я дістався з аеропорту сам, бо не хочу, щоби хтось був поруч. Я їхав швидко й люто. Коли Ян Корнвелл бачить мене біля своїх дверей цієї пізньої години, то не знає, як реагувати. Якась частина його досі боїться мене й того, наскільки важлива моя сім’я для цієї установи, але загалом, як я зрозумів, він не хоче мати нічого спільного зі мною або жахливим минулим, яке я продовжую притягувати до його порогу.

— Уже пізно,— говорить Корнвелл, коли я ступаю на його ґанок, і стає перед дверима, щоб я не мав змоги зайти.— Я вже розказав вам усе, що знаю.

Я киваю. Потім без попередження сильно б’ю його в живіт. Він згинається навпіл, наче має шарніри. Я заштовхую його всередину та зачиняю за собою двері. Удар перебив Корнвеллу дихання. Його очі широко розплющені від страху, він роззявляє рота, шукаючи повітря. Я знаю, що мав би картатися за це, але, як уже пояснював раніше, насилля мені до вподоби. Було б нерозумно брехати і вдавати, що це не так.

Корнвелл падає на підлогу. Перебите дихання означає, що через удар у сонячне сплетіння стався тимчасовий спазм діафрагми. Це не надовго. Я беру стілець і сідаю навпроти професора. Чекаю, поки він знову зможе дихати.

Зціпивши зуби, Корнвелл каже:

— Забирайтеся геть.

— Глянь на це.

П’єр-Еммануель допоміг мені зробити світлини зі старих негативів. Я кидаю їх Корнвеллу. Він дивиться й піднімає на мене очі, повні жаху.

— Їх було сховано в рамі Вермера,— кажу я.

— Я не розумію.

— Ці дівчата — жертви з Хижі жаху.

У нього знову розширюються очі — суміш страху й цілковитої розгубленості.

Він не розуміє. Поки що.

— Який це взагалі має стосунок до...

— У мене немає на це часу, Яне, тому я просто запитаю ще раз. Що насправді сталося в ніч пограбування?

Він кладе руку на живіт і сідає. Це місце болітиме й завтра. Я бачу, що він намагається знайти якийсь спосіб викрутитися, і я майже не сумніваюся, що Корнвелл знає більше, ніж говорить. Я кажу «майже не сумніваюся» замість «не сумніваюся», бо мене, як і будь-кого іншого, можна ввести в оману. Найдурніші ті, хто думають, що не можуть помилитися. Ті, які максимально впевнені в собі. Які не знають, що вони чогось не знають.

Але зараз моя гіпотеза така — професор Ян Корнвелл тягне час, щоби щось вигадати. Я показав йому дві жахливі світлини п’ятнадцятирічної жертви, назвімо її Джейн Доу¹⁶, на обох вона гола, лежить на животі, обмотана колючим дротом. Звісно, я вибрав саме ці, щоби шокувати його та змусити швидше розказати правду. Але тепер я сумніваюся, чи не зайшов занадто далеко — можливо, світлини спричинять параліч, а не відкритість. Можливо, Корнвелл обмірковує, чи звинуватять його в скоєнні цих невимовних жахів, якщо він зізнається, що причетний до викрадення картин? Чи звинуватять його як співучасника. Досі мовчання працювало на нього. Воно врешті-решт змусило ФБР лишити його в спокої. Мовчання вберегло його від в’язниці.

Коліщатка в його голові крутяться. Я даю йому ще секунду, можливо, дві, і він піднімає на мене благальні очі.

— Я хотів би вам допомогти,— передбачувано починає Корнвелл,— але я кажу правду. Я нічого не знаю.

Багато бойових мистецтв зосереджені на тому, що ми називаємо «больові точки»,— тобто тому, щоби натиснути або вдарити по чутливих нервових скупченнях із метою завдати болю. Я не радив би користуватися цим у справжній бійці — бо там обидві людини в постійному русі. Тобто рухомість мішеней робить нереальними удари з високою точністю, на яку покладаються ці техніки. Вплив на больову точку, якщо здійснити його правильно, може завдати нестерпного болю, хоча ви ніколи не знаєте больового порогу ваших опонентів. Вони часто можуть реагувати з несподівано потужною силою.

Що я маю на увазі?

На больові точки найкраще впливати в пасивних ситуаціях. Умовно кажучи, це техніки підтримання болю. Якщо ви хочете безпечно, але ефективно вивести з бару п’яного відвідувача або вивільнитися з чиєїсь міцної хватки, такі техніки стануть у пригоді. Якщо ви шукаєте більш яскравий і безпосередній приклад, це ситуація, коли ви хочете спричинити достатньо страждань, щоби спонукати когось до співпраці,— у такому разі больові точки можуть бути страшенно ефективними.

Не буду вдаватися в технічні подробиці, але однією рукою я хапаю Яна Корнвелла за волосся, щоб утримати його на місці. Великим пальцем іншої тисну глибоко в шию, точніше, у верхній відділ плечового сплетіння над ключицею, відомий як точка Ерба. Його тіло здригається в конвульсіях, наче його б’ють електрошокером, який, думаю я, слід було взяти із собою. Він намагається видати здавлений крик. Я різко прибираю великий палець, даючи Корнвеллу секунду полегшення, але на цьому не зупиняюся. Швидко переходжу до іншої точки — внутрішньої сторони біцепса, сильно стискаю, затуляючи йому рота. Потім повертаюся до точки Ерба, ще сильніше натискаючи на нервовий пучок. Як Корнвелл безсило б’ється, наче щойно виловлена риба, яку кинули на причал. Я нахиляюся над ним, притискаю до землі й намацую больову точку на нижній частині щелепи. Його тіло ціпеніє. Я переходжу до скронь, тоді знову тисну на шию. Складаю разом пальці кожної руки, утворюючи два списи, і встромляю їх у заглиблення під вухами. Коли я різко смикаю череп, його голова здригається, а очі закочуються.