Він

Ян Корнвелл хапається за ці аргументи, як за рятівний круг.

— Так, саме так.

— Ви були просто стажером, який прагнув заробити трохи грошей.

— Так, це була частина моїх фінансових зобов’язань.

— Ваша підготовка була мінімальною.

— Не хочу перекладати відповідальності,— каже професор,— але коледж повинен був надати кращу охорону.

Справедливо, хоча багато речей у крадіжці й розслідуванні справи мене непокоїли. Зокрема те, що картини планували виставляти короткий час, а дати було визначено лише за кілька тижнів до цього. Ми дійсно встановили камери спостереження, але це сталося ще до того, як цифрові відео почали зберігати в хмарних сховищах, тому записи були на жорсткому диску на другому поверсі за кабінетом президента коледжу.

— Звідки грабіжники знали, де шукати жорсткий диск? — запитую я.

Він заплющує очі.

— Будь ласка, не треба.

— Перепрошую?

— Ви думаєте, ФБР тоді не поставили мені таких самих запитань тисячу разів? Вони допитували мене годинами. Навіть відмовили в адвокаті.

— Вони вважали, що ви співучасник.

— Не знаю, але поводилися як зі співучасником. І я вам скажу те саме, що сказав їм: я не знаю. Мені заклеїли скотчем очі й рота та прикували наручниками. Я гадки не маю, що вони робили. Я там просидів вісім годин, аж поки вранці прийшла людина на зміну.

Я все це, звісно, знаю. Корнвелла відпустили з багатьох причин, найвагоміша — він був звичайним двадцятидворічним стажером, що не стояв на обліку в поліції. У нього просто не було мізків і досвіду, щоби влаштувати таке пограбування. Проте ФБР не припинило за ним стежити. Я попросив Кабіра перевірити рахунки Корнвелла й подивитися, чи не отримував він раптового прибутку. Ми нічого не знайшли. Здається, він чистий. Але.

— Я хочу, щоби ви подивилися на ці фотографії.

Я посуваю йому чотири світлини. Перші дві — це збільшені фрагменти зі знаменитого знімку шістки із Джейн-стріт. На одній — Рай Штраус, на іншій — Арло Шугармен. Ще дві — такі самі, але з використанням нової програми вікової прогресії. На них і Штраус, і Шугармен на двадцять років старші — тобто їм сорок — такою мала бути їхня зовнішність на момент пограбування.

Корнвелл дивиться на фотографії, потім на мене.

— Ви жартуєте?

— Що ви маєте на увазі?

— Це Рай Штраус і Арло Шугармен,— каже професор.— Ви вважаєте, що вони?..

— А ви?

Він переводить погляд на світлини й, здається, вивчає їх із більшим ентузіазмом. Я уважно спостерігаю. Мені потрібно оцінити його реакцію, і, попри все, що ви чули, не кожна людина — відкрита книга. Проте я бачу, щось відбувається в його очах,— або принаймні мені так здається.

— Чекайте секунду,— кидає він, тягнеться до шухляди й виймає чорну ручку.

Показує на фотографії й питає:

— Ви не проти?

— Будь ласка.

Він ретельно промальовує вуса на кожному портреті. Завершивши, випрямляється й нахиляє голову, наче художник, що вивчає власну роботу. Я не дивлюся на світлини. Я зосереджений на його обличчі.

Мені не подобається те, що я бачу.

— Не зміг би заприсягтися,— нарешті говорить Корнвелл,— але це, безумовно, можливо.

Я мовчу.

— Щось іще, містере Локвуд?

— Тільки строк позовної давності.

— Перепрошую?

— Він уже вийшов.

— Не розумію...

— Навіть якби ви були причетні до пограбування, вас уже неможливо притягнути до кримінальної відповідальності. Якби ви, наприклад, надали злодіям якусь внутрішню інформацію — якби були співучасником,— уже минуло понад двадцять років. У штаті Пенсильванія за злочини такого типу строк позовної давності — лише п’ять років. Коротко кажучи, вас ніхто не судитиме, професоре Корнвелл.

Він супиться.

— За що?

— За вбивство Лінкольна.

— Що?

Я хитаю головою.

— Тепер ви бачите, чому мені з вами важко?

— Про що ви говорите?

— Ви спитали «За що?», хоча очевидно, що я кажу про викрадення картин.

Я пародіюю його й повторюю:

— «За що?» — це ви переграли, Яне. Це підозріла поведінка. Якщо про це добре подумати, то все у ваших свідченнях є підозрілим.

— Не розумію, про що ви.

— Хоча би про двох грабіжників, що переодягнені в поліцейських.

— А що таке?

— Це саме те, що трапилось у Бостоні під час викрадення з Музею Ґарднер. Два чоловіки, такого самого зросту, як ви описали, і такої самої статури, з такими ж фальшивими вусами, і вони так само прийшли начебто перевірити сигнал.

— Вам це здається дивним?

— Так.

— ФБР переконано, що це той самий ОМ.

— ОМ?

— Операційний метод.

— Так, я знаю цю абревіатуру, дякую.

— Саме тому є ця подібність, містере Локвуд. Існує теорія, що обидва пограбування вчинила та сама група людей.

— Або хтось — можливо, і ви — хотів, аби в це повірили. «Сигнал», серйозно? Пізно вночі в закритій будівлі посеред газону? Ви тут працювали — ви чули якісь сигнали?

— Ну, не чув.

— Не чули,— повторюю я.— Можливо, ви надіслали його? Так само ні. Ви просто відчинили двері двом чоловікам із фальшивими вусами. Вам не здається, що це дивно?

— Я вважав, що вони поліцейські.

— Вони приїхали на поліційній автівці?

— Я не бачив.

— От, ще одна річ. На вході та виході з кампусу працювали камери спостереження. Але ніхто не бачив на записі двох чоловіків у формі поліцейських.

Це неправда — тоді в коледжі не було такого типу спостереження, але я брешу, щоби спровокувати.

— З мене досить! — вибухає Корнвелл і схоплюється з крісла.— Мені байдуже, хто ви...

— Тихо.

— Перепрошую, ви щойно...

Я дивлюся йому у вічі. Якщо ви хочете змінити чиюсь поведінку, то запам’ятайте єдину річ: люди завжди роблять те, що їм вигідно. Завжди. Це єдина мотивація. Люди роблять «правильні речі» лише тоді, коли це відповідає їхнім інтересам. Так, це цинічно — але й правдиво. Якщо бажаєш змінити думку людей, то секрет не в тому, щоби бути вдумливим, шанобливим, примирливим чи надавати переконливі беззаперечні факти, аби показати, що ця думка є хибною. Для найбільш наївних уточню, що ключ не в тому, щоби намагатися апелювати до чиїхось добрих ангелів чи «людяності». Ніщо з цього не працює. Єдиний спосіб змінити чиюсь думку — це змусити людину повірити, що їй вигідно бути на вашому боці. Крапка. Кінець.

Знаю, про що ви думаєте: Він надто милий, щоби бути таким цинічним. Але просто повірте мені.

— От що я пропоную,— кажу я професорові Корнвеллу.— Ви розповідаєте мені правду про те, що сталося тієї ночі...

— Я вже все...

— Тсс,— я прикладаю вказівний палець до губ.— Послухайте та врятуйте себе. Скажіть мені правду. Усю правду. Лише мені. Натомість я обіцяю, що вона ніколи не вийде за межі вашого кабінету. Я не скажу нікому, жодній живій душі. Для вас не буде ніяких наслідків. Мені байдуже, чи висить Пікассо у вас над унітазом, чи ви використали його для розпалювання багаття. Байдуже, чи ви — мозок операції, чи просто пішак. Розумієте, що я вам пропоную, професоре? Така красива пропозиція, шанс на свободу. Ви просто кажете мені правду — і все, камінь із душі. Ба більше, у вас з’являється союзник на все життя. Вдячний і впливовий. Такий, що може допомогти вам із посадою або коштами на будь-який академічний — у всіх сенсах цього слова — проєкт мрії, якого прагне ваше серце.

Пряник я вже показав. Тепер час батога. Я знижую голос, аби Корнвеллу довелося напружитися, щоби почути. Він напружується.

— Але якщо ви вирішите не прийняти моєї щедрої пропозиції, то я почну копатись у вашому житті. По-справжньому копатися. Ви, напевно, почуваєтеся впевнено. Зрештою, ФБР нічого не знайшло за двадцять чотири роки. Ви впевнені у своїй брехні. Але ця безпека — ілюзія. Вермера відшукали. З ним пов’язано щонайменше одне мертве тіло. Так, ФБР повернеться до розслідування крадіжки з усією енергією, але для вашого світу набагато важливіше усвідомити, що я здатний зробити те, чого не можуть здійснити правоохоронні органи. Я буду спиратися на їхні результати й, використовуючи власні ресурси, збільшу цю спрямовану у ваш бік інтенсивність удесятеро. Розумієте мене?

Корнвелл мовчить.

Час кидати рятівний круг.

— Це ваш шанс, професоре, шанс покласти край сум’яттю та обману, що переслідували вас понад двадцять років. Шанс позбутися тягаря. Це ваш шанс, професоре Корнвелл, і якщо ви ним не скористаєтеся, мені шкода вас і всіх Корнвеллів до й після вас.

Я не вклоняюся, коли закінчую, хоча відчуваю, що, можливо, варто було б.

Поки чекаю на відповідь, поки дивлюсь у вікно на газон, де замолоду гарцювали мої батько, дід і прадід,— з’являється думка, що відволікає мене, вириваючи з цього моменту.

Я думаю про те, що дядько Олдріч порушив сімейну традицію, не приїхавши сюди навчатися.

Чому я про це згадав? Не знаю. Але це не дає мені спокою.

Раптом я чую бій курантів і повертаюся на звук. Дідів годинник у кутку показує, що минуло п’ятнадцять хвилин. Двері до кабінету Корнвелла розчахуються, і вбігають студенти з наплічниками та очікуваною післяобідньою какофонією. Корнвелл звертається до мене:

— Ви помиляєтеся щодо мене. Мені нема чого розповідати.

Він позбавляється ошелешеного погляду й дарує студентам променисту усмішку. Я бачу, що він почувається як удома. Я бачу, що він щасливий, що він їхній улюблений викладач. Я бачу, що він добре виконує свою роботу.

Але передусім я бачу, що він мені бреше.

Розділ 17

Коли я повертаюся до маєтку, батько спить.

Вагаюся, чи варто його будити — мені потрібно запитати про візит до дядька Олдріча напередодні вбивства,— але Найджел Данкан попереджає мене, що батько випив ліки й не в змозі спілкуватися. Нехай так і буде. Можливо, краще я зберу більше інформації перед тим, як сваритися з батьком. Але в мене дуже мало часу. Менеджерка філії Bank of Manhattan погодилася на зустріч за півтори години.

Найджел проводжає мене до гелікоптера.

— Що ви намагаєтеся дізнатися?

— Чи повинен я різко зупинитися, розвернутися до тебе та вигукнути: «Правду, чорт забирай!»?

Дворецький хитає головою.

— Ви такий комік, Віне.

Я вчасно прилітаю до Челсі. Маґда везе мене до філії банку на Верхньому Вест-Сайді, а я помічаю, що за нами їде хвіст — «лінкольн» моделі Town Car. Така сама автівка їхала за мною й цього ранку. Аматори. Мене майже ображає, що вони так погано це роблять.

— Плани трохи змінилися,— кажу я Маґді.

— Слухаю.

— Будь ласка, спочатку до офісу на Парк-авеню, а потім поїдемо в банк.

— Ви ж бос.

Так і є. Мій наступний крок не є складним. Рух на перехресті вулиць милостиво легкий. Коли ми під’їжджаємо до будівлі, Маґда зупиняє машину на звичному місці моєї висадки.

— Не виходьте,— кидаю я їй.

За допомогою камери на своєму айфоні я дивлюся, що відбувається за мною. Чорний «лінкольн» моделі Town Car — за три машини позаду. Які ж вони аматори. Я чекаю. Це буде недовго. Бачу, як Кабір підкрадається до «лінкольна» й присідає, нібито зав’язуючи шнурок. Насправді він чіпляє магнітний маячок під задній бампер.

Я ж казав, що це не буде складно.

Кабір підводиться, киває мені, аби я знав, що трекер надійно закріплено на бампері автівки, і йде в інший бік.

— Добре,— кажу я Маґді,— можемо їхати.

Я телефоную Кабіру, коли ми прямуємо до центру міста. Він простежить за тією автівкою.

— Я також перевірю номер машини,— каже він.

Я дякую та кладу слухавку.

Коли ми наближаємося до банку, я зважую всі «за» та «проти» того, щоби позбавитися хвоста — це було б легко зробити,— і вирішую його лишити. Хай побачать, як я заходжу до філії банку на Верхньому Вест-Сайді.

І що з того?

За п’ять хвилин заходжу до офісу, крізь скляні стіни якого видно перший поверх. Банк розташований у красивій старій будівлі на розі Бродвею та Сімдесят четвертої вулиці. Раніше вся ця будівля була банком — у часи, коли ці установи нагадували собори й викликали благоговіння. Натомість зараз вони радше схожі на вітрини сучасних магазинів, із шармом лобі мережевого мотелю. У цій же філії досі збереглися мармурові колони, люстри, дубові каси, гігантські круглі двері сейфа. Одна з небагатьох будівель, яку ще не перетворили на клуб або розкішний ресторан.

Менеджерку банку, як написано на її настільній табличці, звуть Джилл Ґерріті. Вона так туго зібрала волосся у хвіст, що я переймаюся, чи не потече з її голови кров. Джилл носить окуляри в роговій оправі, а комірець її білої блузки такий жорсткий, що ним можна виколоти око.

— Рада знайомству, містере Локвуд.

Ми багато співпрацюємо з цим банком. Джилл сподівається, що мій візит означає щось перспективне. Не хочеться її розчаровувати, але часу обмаль. Кажу, що мені потрібна послуга. Вона нахиляється, прагнучи догодити. Я запитую її про пограбування банку.

— Тут особливо нема чого розповідати,— каже Джилл.

— Був якийсь розбій? Зброя?

— О, ні, ні. Це було в неробочий час, вони ввірвалися о другій ночі.

Це мене дивує.

— Як так?

Джилл починає теребити обручку на пальці.

— Не хочу бути грубою...

— То не будьте.

Вона здригається через те, що я її перериваю. Перехоплюю її погляд.

— Розкажіть мені про пограбування.

Джилл вагається кілька секунд, але ми обидва розуміємо, до чого це призведе.

— До цього був причетний один із наших охоронців. Він не мав судимостей — ми все детально перевірили,— але чоловік його сестри був якось пов’язаний із мафією. Подробиць я справді не знаю.

— Скільки вони вкрали грошей?

— Дуже мало,— говорить Джилл, наче захищаючись.— Ви, напевно, знаєте, що більшість філій банків не тримають багато готівки на місцях. Якщо ви переймаєтеся через викрадену готівку, містере Локвуд, запевняю, жодного нашого клієнта це пограбування не зачепило в плані фінансових портфелів.

Я так і думав. Але не розумію, чому Рай Штраус переймався через пограбування. Можливо, параноя, його хвороблива уява, але мені здається, що за цим мало бути щось більше.

І чому місіс Ґерріті має такий вигляд, наче щось приховує?

— Фінансові портфелі,— повторюю я.

— Перепрошую?

— Ви сказали, що ваших клієнтів це не зачепило в плані фінансових портфелів.

Вона крутить обручку.

— То як тоді це їх зачепило?

Джилл відхиляється в кріслі.

— Наскільки я розумію, грабіжники прийшли за готівкою, принаймні це здається найвигіднішим для них. Але коли вони побачили, що її небагато, перейшли до другого варіанта.

— Якого?

— Це стара будівля. Тож у підвалі ми досі маємо банківські комірки.

Я практично відчуваю, як у моєму мозку щось клацає.

— І вони взялися за них?

— Так.

— Усіх, багатьох чи якихось конкретних?

— Майже всіх.

Тобто це не було цілеспрямованим грабунком.

— Ви повідомили про це клієнтів?

— Це... складно. Ми дуже намагаємося. Ви знаєте щось про банківські комірки?

— Я знаю, що таким точно не користувався б.

Спочатку Джилл обурено відхиляється, але врешті-решт киває.

— У нових філіях їх немає. Чесно кажучи, вони є головним болем. Дорогі в будівництві та утриманні, невеликий прибуток, займають багато місця... і часто виникають проблеми.

— Які саме?

— Люди зберігають у нас цінні речі — ювелірні прикраси, документи, свідоцтва про народження, контракти, паспорти, акти, колекції монет чи марок. Але іноді вони забувають. Приходять, відкривають свою комірку й раптом починають кричати, що в них зникло діамантове кольє. Зазвичай це ті, хто просто забули, що вже його забрали. Іноді вони хочуть нас обманути.

— Стверджують, що було вкрадено те, чого вони ніколи не клали в комірку.

— Саме так. Іноді й ми помиляємося, але це трапляється дуже рідко.

— А як банк може помилитися?

— Якщо клієнт припиняє платити за свою комірку, ми мусимо його виселити. Ми, звісно, надсилаємо купу попереджень, але якщо вони не оплачують, то ми відчиняємо комірку свердлом і надсилаємо речі до головного відділення в центрі міста. Якось ми зробили це не з тією коміркою. Чоловік прийшов, відчинив сейф, а всі його речі зникли.

У мене починає складатися картинка.

— А якщо у вас трапляється справжнє пограбування, як-от недавно?

— Ну, самі уявляєте.

Так, я можу це зробити.

— Раптом кожен клієнт заявляє, що в його комірці лежав дорогий годинник Rolex або рідкісні марки вартістю пів мільйона доларів. Клієнти, звісно ж, ніколи не читають дрібного шрифту, але відповідальність банку за будь-яку втрату з будь-якої причини не може перевищувати десятикратної вартості річної оренди комірки.

— А скільки у вас коштує винаймати?

— Переважно не більш ніж кілька сотень доларів на рік.

Небагато.

— То зараз вам потрібно зв’язуватися з клієнтами. І багато з них стверджують, що втратили більше, ніж ви зобов’язані виплатити їм за законом, чи не так?

— Так.

Зрештою, у мене виходить скласти пазли. Так, люди зберігають цінні речі, як говорить Джилл, але не тільки їх.

Люди зберігають таємниці.

— А яким є розмір найбільшої комірки?

— У нашій філії — двадцять на двадцять сантиметрів, глибина — шістдесят сантиметрів.

Пікассо в такій не заховати, хоча не думаю, що Штраус таке зробив би. Не для цього він мав комірку, не через це панікував.

Я виймаю світлину — це кадр із камер спостереження в «Beresford», останнє прижиттєве фото Рая Штрауса.

— Чи знайомий вам цей чоловік?

Джилл роздивляється світлину.

— Я так не думаю. Тобто тут мало що можна розгледіти.

— А ті клієнти, яких ви маєте повідомляти про комірки…— починаю я.

— Що вас цікавить?

— Як ви з ними контактуєте?

— Рекомендованим листом.

— Чи телефонуєте ви комусь із них?

— Ні. Принаймні не наша філія. Це робить відділ страхування нашого банку в Делавері.

— Тобто немає жодного шансу, щоби хтось із вашої філії зателефонував клієнтові та запросив його прийти до офісу для розмови щодо пограбування?

— Жодного.

Я ставлю ще кілька запитань, і вперше відтоді, як почався цей безлад, відчуваю, що маю певну ясність. Коли я виходжу, у мене дзвонить телефон. Я дуже здивований, коли бачу, що це Джесіка.

— Зайнятий? — питає вона.

— Хіба ми не маємо домовлятися про наступне побачення в застосунку?

— Ти змарнував свій шанс.

— Ти й сама на це не пішла б,— кажу їй.

— Думаю, ми вже ніколи не дізнаємося. Я не через це телефоную. Ти знаєш, що вони щойно оголосили про Рая Штрауса?

— Я знав, що вони це зроблять, так.

— Ну, я була до цього готова. І запропонувала The New Yorker продовжити мою розповідь про шістку із Джейн-стріт. Оновити мою статтю «Де вони зараз».

— І вони погодилися?

— Я можу бути чарівно переконливою, коли потрібно.

— О, я не сумніваюсь.

— Коротко кажучи, я просто зараз їду на інтерв’ю з Ванессою Гоґан, матір’ю загиблого хлопця, яка останньою бачила Біллі Рована. Хочеш зі мною?

———

Джесіка каже:

— Я не можу повірити, що Віндзор Горн Локвуд III їде в метро.

Я тримаюся за перекладину над головою. Ми їдемо в південну частину міста потягом «А».

— Я людина з народу.

— Ти хто завгодно, але точно не людина з народу.

— Щоби ти знала, я нещодавно літав пасажирським авіарейсом.

Джесіка супиться.

— Не може такого бути.

— Не може, згоден. Але я про це думав.

Причина, з якої ми їдемо в метро, простіша — я не хочу, щоби ті, хто за мною стежить, знали, куди ми їдемо. Я попросив Маґду зробити швидкий поворот, щоб автівка на кілька секунд зникла з поля зору. За цей час я вискочив із машини й зник у фоє театру Давенпорта на Сорок п’ятій вулиці, а далі вийшов з іншого боку будівлі й попрямував до чорного входу готелю Comfort Inn Times Square West і знову опинився на Сорок четвертій вулиці. Я попрямував на схід до Восьмої авеню й зустрівся із Джесікою біля метро на Сорок другій вулиці.

Решту мого плану, гадаю, ви вже зрозуміли.

Найімовірніше, чорний «лінкольн» — як можна було вибрати настільки очевидну автівку? — прямує за Маґдою тунелем Лінкольна в Нью-Джерсі, поки ми з Джесікою їдемо в потязі «А» до Квінзу, там нас підхопить інший водій і відвезе до Ванесси Гоґан.

Мати Фредеріка Гоґана вдруге вийшла заміж і переїхала зі скромного колоніального будинку на дві родини, у якому виростила першого сина, до розкішного сучасного дому в багатшому Кінгс-Пойнті. Стюарт, зведений брат Фредеріка, що народився за вісім років після злочину шістки із Джейн-стріт, відчиняє нам двері й кривиться.

— Ми до Ванесси Гоґан,— говорить Джесіка.

— Про вас я знаю,— каже Стюарт, похмуро зиркнувши на мене.— А це хто?

— Особистий помічник місіс Колвер,— кажу йому.— Я чудово стенографую.

— Ви не схожі на стенографіста.

— Ви мені лестите.

Стюарт ступає до нас на ґанок і стишує голос:

— Я не знаю, навіщо мама погодилася з вами зустрітись.

Він чекає на нашу відповідь. Ми мовчимо.

— Вона не в порядку, розумієте? Мій тато помер минулого року.

— Мені шкода це чути,— говорить Джесіка.

— Вони були одружені понад сорок років.

Джесіка нахиляє голову й киває, від неї хвилями йде співчуття — у поєднанні з її красою це змушує Стюарта розтанути. Я намагаюся зникнути з поля зору — зараз їй точно найкраще працювати самій.

— Вам обом, мабуть, було дуже важко,— говорить Джесіка абсолютно правильним співчутливим тоном.

— Так... І от зараз, розумієте, я не знав Фредеріка.

— Так, не знали.

— Мої тато з мамою познайомились уже після того, як Фредерік загинув у тій аварії. Але я чув про нього все життя. Це не так, що мама просто вийшла заміж і пішла далі,— Стюарт відводить очі й тяжко зітхає.— Я маю на увазі, що Фредеріка немає вже дуже давно, але це й досі завдає їй величезного болю.

Джесіка каже:

— Це, мабуть, було дуже важко для вас, Стюарте.

Я намагаюся не закочувати очей.

— Просто не засмучуйте її більше, ніж треба, добре?

Джесіка киває. Стюарт переводить погляд на мене. Я імітую її кивок. Стюарт проводить нас до вітальні з високими стелями, мансардними вікнами й світлим паркетом. Ванессі Гоґан зараз понад вісімдесят — ми помічаємо в кріслі зморщену істоту, яку з усіх боків підпирають подушки. Шкіра в неї змарніла. Голова замотана хусткою — одна з можливих ознак хіміотерапії чи радіоактивного впливу, чи чогось такого ж руйнівного. На тлі зморщеного черепа її очі здаються величезними — вони широкі, яскраві, джинсово-сині. Джесіка рушає до місіс Гоґан, простягнувши руку, але Ванесса жестом показує нам обом сідати на диван, що навпроти неї.

Вона не зводить з мене очей.

— Хто це? — запитує Ванесса.

У неї молодий голос, який не дуже змінився відтоді, коли вона казала «Я прощаю їх» на пресконференції.

— Це мій друг Він,— відповідає Джесіка.

Пані Гоґан кидає на мене зацікавлений погляд. Я готуюся до запитань, але вона перемикає увагу на Джесіку.

— Чому ви хотіли зустрітися зі мною, місіс Колвер?

— Ви чули про те, що знайшли Рая Штрауса.

— Так.

— Я хотіла би почути ваші думки з цього приводу.

— У мене їх нема.

— Мабуть, це було для вас важко — знову все згадати,— говорить Джесіка.

— Що саме?

— Смерть вашого сина.

Ванесса усміхається.

— Ви вважаєте, що бувають дні, коли я не згадую про Фредеріка?

Мені здається, що це дуже гарна відповідь. Кидаю оком на Джесіку. Вона робить другу спробу.

— Коли ви почули, що Рая Штрауса знайшли...

— Я його пробачила,— перебиває Ванесса.— Давно. Я всіх їх пробачила.

— Я розумію. Як думаєте, де він тепер?

— Рай Штраус?

— Так.

— Горить у пеклі,— відповідає Ванесса, і на її обличчі з’являється пустотлива посмішка.— Можливо, я і пробачила його, але не думаю, що простив Бог,— вона повільно переводить очі на мене.— Яке ваше прізвище?

— Локвуд.

— Він Локвуд?

— Так.

— Він украв вашу картину.

Я мовчу.

— Тому ви тут?

— Частково.

— У вас Штраус забрав картину, у мене — сина.

— Я це не порівнюю.

— Я теж. Чому ви прийшли сьогодні, містере Локвуд?

— Намагаюся знайти деякі відповіді.

Шкіра на її руках схожа на пергамент, помітні сліди від внутрішньовенних голок.

— Досі не можуть знайти ще одну картину. Я бачила в новинах,— говорить Ванесса.

— Так.

— Це те, що ви шукаєте?

— Частково.

— Але це не основна мета пошуку, я правильно розумію?

Наші погляди зустрічаються, і між нами формується щось схоже на розуміння.

— Розкажіть, чому ви насправді тут, містере Локвуд.

Я дивлюся на Джесіку — вона дає мені волю.

— Ви колись чули про Патрицію Локвуд? — питаю я Ванессу.

— Припускаю, це ваша родичка.

— Двоюрідна сестра.

Місіс Гоґан нахиляється вперед і жестом запрошує мене розповідати далі. Тому я починаю.

— У дев’яностих приблизно десятьох дівчат викрали й примусом тримали в хижці в лісі біля Філадельфії. Їх катували місяцями, можливо, й роками, постійно ґвалтували, потім убивали. Багатьох так і не знайшли.

Ванесса уважно дивиться на мене.

— Ви говорите про Хижу жаху.

Я мовчу.

— Я дивлюся багато документальних детективів по кабельному,— каже місіс Гоґан.— Наскільки я пам’ятаю, цю справу так і не закрили.

— Правильно.

Вона намагається сісти рівніше.

— То думаєте, що Рай Штраус?..

— Є докази, що він принаймні був причетний,— кажу я.— І в нього могли бути поплічники.

— І одна дівчина втекла. Це що, ваша...

— Кузина, так.

— Святий Боже,— вона прикладає тремтливу руку до грудей.— І тому ви прийшли до мене?

— Так.

— Але чим я можу допомогти?

— Ви принаймні пробачаєте його.

— А ви ні?

Я знизую плечима.

— Хтось убив мого дядька й викрав мою сестру.

— Ви маєте лишити це на суд Божий.

— Ні, мем, не думаю, що в мене вийде.

— Послання римлянам 12:19.

— «Не мстіться самі, але дайте місце гніву Божому, я відплачу, говорить Господь».⁴

— Я вражена, містере Локвуд. Ви знаєте, що це означає?

— Мені байдуже. Те, що я знаю,— чоловіки, які вчиняють такі речі, не зупиняються. Вони вбивають знову. Завжди. Вони не знаходять зцілення, не реабілітуються, чи, перепрошую, не навертаються до Бога. Вони просто продовжують убивати. Тож якщо ви сьогодні ввечері почуєте в новинах про зникнення дівчини, це можуть бути ті самі вбивці.

— Якщо тільки Штраус не діяв сам,— каже Ванесса.

— Таке можливо, але малоймовірно. Моя двоюрідна сестра розповіла, що її викрали два чоловіки.

Вона злегка усміхається.

— Ви рішуче налаштовані, містере Локвуд.

— Вони вбили вашого сина, а також агента Патріка О’Меллі, батька шістьох дітей. Вони вбили мого дядька Олдріча,— я роблю паузу, більше для ефекту, ніж для чогось іншого.— А тепер додайте жорстокість щодо молодих жінок і їхнє убивство в уже згаданій Хижі жаху.

Я нахиляюся до неї — теж задля драматичності.

— Так, місіс Гоґан, я рішуче налаштований.

— А що буде, коли знайдете правду? — питає вона.

Я мовчу.

— Що, як ви відшукаєте правду, але не матимете змоги її довести? — На її обличчі я бачу пожвавлення, голос збуджений.— Припустімо, ви знайшли винних, але немає жодного способу довести це в суді. Що ви робитимете в такому разі?

Кидаю оком на Джесіку — вона теж чекає на відповідь. Не люблю брехати, тому намагаюся викрутитися за допомогою запитання.

— Ви мене питаєте, чи відпустив би я серійного вбивцю та ґвалтівника просто так гуляти на волі?

Ванесса Гоґан перехоплює мій погляд. Я намагаюся повернутися до теми нашої розмови.

— До вас приходив Біллі Рован,— кажу я.

Вона кліпає, відхиляється в подушках назад.

— Він здавався таким милим, коли прийшов на мою кухню сповнений каяття,— Ванесса думає про сказане й тихо охає.— Ви думаєте, Біллі Рован причетний до Хижі жаху?

— Не знаю, проте впевнений, що все це якось пов’язано. Шістка із Джейн-стріт, убивство вашого сина, викрадені картини, Хижа жаху.

— І саме тому ви прийшли.

— Так.

— Мені недобре, містере Локвуд.

— Що вам сказав Біллі Рован, коли прийшов до вас?

— Попросив прощення. І я простила його.

Ванесса Гоґан не кліпає. Вона не зводить з мене погляду. Її рот ледь ворушиться, але я переконаний, що вона усміхається.

Тоді я кажу:

— Ви знаєте, де зараз Біллі Рован, чи не так?

Вона не ворушиться.

— Звісно, ні,— каже Ванесса, навіть не намагаючись приховати правду.— Уже пізно, я прошу вас обох піти.

Розділ 18

Після цього Ванесса Гоґан замовкає.

— З останнім надто необережно вийшло,— кидає Джесіка, коли ми виходимо з будинку.

Я так не вважаю, але не хочу зараз у це заглиблюватися.

Ми сідаємо в машину на заднє сидіння, у мене дзвонить телефон. Прикладаю слухавку до вуха.

— Розказуй.

Джесіка закочує очі.

Кабір говорить:

— Хочете всю історію чи одразу до суті?

— О, будь ласка, розкажи все якнайдовше та дуже багатослівно. Ти ж знаєш, як я це люблю.

— Чорна автівка, яка сіла вам на хвіст, належить людям Неро Станча.

Я запитав би Кабіра, звідки він знає, але сам заохотив його перейти до суті, тож він так і зробив. Проте далі мій асистент уточнює:

— Вона зареєстрована на заклад крафтового пива, що його вони використовують як прикриття. Ви, до речі, знаєте, хто зараз голова їхньої банди?

— Не знаю.

— Лео Станч.

— Добре. А це важливо, тому що?..

— Лео — це племінник Неро. Ба більше, Лео — це молодший брат Софії Станч.

— А, цікаво.

— Не кажучи, що він небезпечний.

— А де зараз чорний «лінкольн»?

— Відкрийте на телефоні застосунок мап. За трекером, який я поставив, можна відслідковувати, де перебуває машина.

— Добре, дякую. Щось іще?

— Пам’ятаєте, учора купа медіа хотіли з вами інтерв’ю щодо Вермера, знайденого на місці вбивства?

— Так.

— Тепер додайте сюди те, що жертвою виявився Рай Штраус.

Це й справді має бути тотальне безумство.

— А що ти їм кажеш?

— Вивчив фразу «Жодних коментарів» дванадцятьма мовами.

— Дякую.

— «Ei kommenttia»,— кидає Кабір.— Це фінською.

— Щось іще?

— Завтра до вас на сніданок прийде Ема.

Це єдина зустріч, яку я ніколи б не забув і не пропустив.

Я кладу слухавку. Джесіка дивиться у вікно.

— Не хочеш поїхати кудись на ранню вечерю? — питаю її.

Вона думає мить і відповідає:

— Чому б і ні?

Ми їдемо в гриль-бар елегантного світського клубу «Lotos», серед перших членів якого був Марк Твен. Він розташований у будинку в стилі французького ренесансу у Верхньому Іст-Сайді. Гриль-бар у підвалі. Усе з темного дерева, насичено бордові стіни. Барна стійка попереду в центрі. Для чоловіків тут дрес-код — піджак із краваткою — таке вже рідко зустрінеш на Мангеттені. Деяким це правило здається старомодним, але я — поціновувач штрихів етикету старого світу.

Старший офіціант Чарльз рекомендує нам скуштувати класичну французьку рибну страву з морського язика в борошні, і ми з Джесікою замовляємо її. Я вибираю «Chateau Haut Bailly», бордоське вино з апелясьйону Пессак-Леоньян. Їхні білі вина недооцінені.

Відчуваю, що телефон вібрує, і перепрошую. Витягувати смартфони в клубі «Lotos» не можна — треба йти до приватної кабінки, єдиного місця, де дозволено користуватися гаджетом. Як я і думав, це ПТ. Беру слухавку.

— Розказуйте.

— Вибач, що примусив чекати так довго,— починає ПТ.— Сам розумієш, день видався скажений.

— У вас є якісь нові дані?

— Нічого вартого. Чи вийшло наблизитися до викриття вбивці?

— Убивць. У множині.

— Гадаєш, їх кілька?

— А ви ні?

— Я насправді найбільше зацікавлений в одному.

Звісно, ПТ говорить про Арло Шугармена — чоловіка, що, як він бачив, застрелив його напарника Патріка О’Меллі.

— Тут наші інтереси трохи різні,— кидаю я.

— Чудово. Тобі щось від мене потрібно?

— Чотири місяці тому в Bank of Manhattan сталося пограбування.

— Так, і що?

— Мені потрібна вся можлива інформація про це, особливо те, кого підозрюють.

— Bank of Manhattan,— повторює ПТ.— Я думаю, одного з грабіжників ми зловили.

Це мене дивує.

— Де він зараз?

— Як ти знаєш, що це не вона?

— То де вона зараз?

— Та це він. Я просто хочу, щоби ти був прогресивнішим, Віне.

Я чекаю.

— Я подивлюся.

— Ще запитання: у вас є якісь дані про підставну компанію, за допомогою якої Штраус купив квартиру й сплачував рахунки?

— Вона анонімна. Сам знаєш, наскільки важко зараз відшукати інформацію.

О, я в курсі.

— Але ж ви можете дізнатися дату створення, штат, юриста, можливо, навіть банк, який сплачував рахунки. Хтось платив за проживання Штрауса в «Beresford».

— Зрозумів.

Я повертаюся до Джесіки. Вино вже відкорковане. Джесіка — і це не дивно — чудова співрозмовниця. Ми багато сміємося. Випиваємо одну пляшку й замовляємо другу. Страва розкішна.

— Дивно,— каже вона.

— Що саме?

— Ми колись були лише вдвох?

— Гадаю, ні.

— Майрон завжди був поруч.

— Таке відчуття, що й досі є,— кажу я.

— Так,— Джесіка кліпає та бере келих.— Я й справді облажалась.

Я не виправляю її.

— Мій шлюб жахливий,— продовжує вона.

— Мені шкода.

— Справді?

— Тепер так.

— Ти ненавидів мене, коли я кинула Майрона?

— Не думаю, що ненависть — це точне слово.

— А яке ж?

— Відраза.

Вона сміється й піднімає келих.

— Туше.

— Я жартую,— кажу я.— Чесно кажучи, ти ніколи не мала для мене значення.

— Це чесно.

— Я ніколи не розглядав тебе як окрему особистість.

— Лише як частину Майрона?

— Так.

— Як придаток?

— Не настільки, чесно кажучи. Ти маєш на увазі руку чи ногу? Ні. Не настільки важливо.

Вона робить ще одну спробу.

— Як супутник на його орбіті?

— Це вже ближче. Зрештою, ти завдала Майрону болю. Це все, що мене хвилювало. Як ти вплинула на нього.

— Бо ти його любиш.

— Так, люблю.

— Це мило. То, можливо, зараз ти розумієш краще.

— Не думаю, але продовжуй, якщо хочеш.

— Майрона було так багато,— каже Джесіка.

— І досі є.

— Точно. Він висмоктує все повітря з кімнати. Він домінує просто своєю присутністю. Коли я була з ним, моя творчість страждала. Ти про це знав?

Я намагаюся не кривитися.

— І ти звинувачуєш його?

— Я звинувачую нас. Він не планета, що навколо неї я оберталася. Він — сонце. Коли я була з ним забагато — ну, інтенсивно,— боялася, що врешті-решт розчинюсь у ньому. Що гравітація притягне мене надто близько до його полум’я, переповнить мене, утопить.

Тепер я вже відверто кривлюся.

— Що? — питає Джесіка.

— Якщо не брати до уваги твої взаємовиключні метафори — ти там тонеш чи гориш? — то це повна й цілковита маячня. Він тебе кохав. Турбувався про тебе. Ця інтенсивність, яку ти відчувала, переповнювала тебе? То було кохання, Джесіко. Справжній ідеал, найрідкісніша рідкість. Коли він тобі усміхався, ти відчувала тепло, якого не відчувала ніколи досі, тому що він тебе кохав. Тобі пощастило. Пощастило, і ти це відкинула. Не тому, що Майрон щось зробив не так, а через те, що ти, як і багато хто з нас, схильна до саморуйнування.

Джесіка відхиляється на спинку стільця.

— Ого! Розкажи мені, що ти насправді відчуваєш.

— Ти покинула його заради багатого зануди Стоуна. Навіщо? Бо в тебе було справжнє кохання й тебе це лякало. Тобі було важко не мати контролю. Саме тому ти раз у раз розбивала його серце — тобі треба було мати перевагу. Ти мала шанс отримати найкраще, але ти була занадто налякана, щоби за нього вхопитися.

У неї блищать очі. Джесіка швидко змахує вказівним і великим пальцями сльози й питає:

— Припустімо, що я спробую його повернути.

Я хитаю головою.

— Чому ні? Ти думаєш, що в нього вже немає до мене почуттів?

— Цього не буде. Ми обидва це знаємо. Майрон по-іншому влаштований.

— А як щодо тебе, Віне?

— Ми не про мене говоримо.

— Можемо змінити тему. Ти став іншим, Віне. Я колись думала, що ви з Майроном — як інь і ян: абсолютні протилежності, що доповнюють одна одну.

— А зараз?

— Тепер мені здається, що ти набагато більше схожий на Майрона, ніж думаєш.

Я всміхаюся на це.

— Ти думаєш, це так просто?

— Ні, Віне, я про це й кажу. Воно ніколи не просто.

———

Джесіка хоче пройтися додому на самоті. Я не наполягаю скласти їй компанію. Насправді, хоча на мене чекає авто, я й сам вирішую прогулятися. Вона йде в південному напрямку, я — на захід, перетинаючи Центральний парк уздовж Шістдесят шостої вулиці. Вечір чудовий, парк красивий, і прогулянка заспокоює мене приблизно три хвилини — потім вібрує телефон. Дзвінок від Седі Фішер.

У мене погане передчуття.

Перш ніж я встигаю вимовити своє звичне привітання, Седі майже вигукує:

— Ти де?

Мені не подобається її тембр — у ньому відчувається злість. І страх.

— Іду Центральним парком. Якісь проблеми?

— Так, є. Я в офісі. Приїжджай якнайшвидше.

Седі кидає слухавку.

Я знаходжу таксі, що їде Централ-Парк-Вест-авеню на південь. Зараз заторів практично немає. За десять хвилин приїжджаю в будівлю «Lock-Horne» на Парк-авеню. Сьогодні на зміні охоронець Джим. Я йому киваю та прямую до особистого ліфта. Уже пізно, за десяту, але в цій будівлі переважно працюють фінансові консультанти всіх мастей, і багато хто має бути на роботі, коли працюють ринки в інших частинах світу, ще більше тих, хто марно витрачає довгі години, щоби не відставати від інших хлопців, які змагаються за те саме підвищення. Я натискаю кнопку четвертого поверху, і особливо сьогодні — з кількома келихами вина та образом Джесіки Колвер, які досі плавають у моїй голові,— спогади про MB Reps (де М — це Майрон, а Б — Болітар) і те, як Майрон картався за недостатню винахідливість назви, кружляють у моїй голові.

Седі вітається, коли я виходжу з ліфта, хоча «вітається» — це не те слово, яким можна точно описати її стан.

— Що ти наробив, Віне?

— Я теж радий тебе бачити, Седі?

Вона поправляє окуляри. Відчувається, що вона це робить не через потребу, а як частину іміджу.

— Хіба схоже, що я в гарному настрої?

— Чому б тобі не сказати мені, що сталося?

Седі йде до свого кабінету. Я помічаю, що стіл Тафта на рецепції порожній, але на ньому стоїть коробка з його речами. Седі помічає мій погляд і вигинає брову.

— У мене сьогодні були гості.

— О?

— Вони підхопили мене на вулиці. Двоє кремезних мужиків.

Я чекаю.

— Що ти наробив, Віне?

— Хто вони були?

— Брати Тедді Лайонса.

Мовчу.

— Віне?

— Вони тобі погрожували?

— Ну, пригостити коктейлем не пропонували.

— А що сказали?

— Звинуватили в тому, що я послала людину побити Тедді.

— А ти що сказала?

— А сам як гадаєш?

— Що ти нікого не посилала. Вони тобі повірили?

— Ні, Віне, не повірили.— Седі підходить до мене.— Ти був на тому баскетбольному матчі.

— Як і сімдесят тисяч інших людей.

— Ти справді збираєшся мені брехати?

— Що, на твою думку, я зробив, Седі?

— Саме про це я запитую.

— Тебе це не стосується.

— Ні, Віне, неправда.— Седі показує на порожній стіл.— Тафт сказав тобі, що Тедді Лайонс зробив із Шерін, чи не так?

— Ти теж сказала.

— Поки його не побили, я не казала. Імовірно, Тедді Лайонс більше ніколи не ходитиме.

— Здається, що говорити зможе. То ти звільнила Тафта?

— Я не люблю шпигунів на роботі.

Справедливо.

— Мені теж підшукати нове робоче місце? — продовжує Седі.

— Це залежить від тебе.

— Тобі доведеться придумати щось краще, Віне. Про що ти думав?

— Що Шерін заслуговує на справедливість.

— Ти серйозно?

Я чекаю.

— Ми дотримуємося закону,— говорить Седі.— Ми намагаємося змінити думки та серця... і закони.

— Тафт сказав, що Тедді переслідував когось іншого.

— Можливо.

— Він не змінився б через те, що ти хочеш змінити закон,— кажу я Седі, розуміючи, що в цій думці звучить відлуння слів Ванесси Гоґан про злочинців із Хижі жаху.

— І тому ти з ним розібрався самотужки?

Не бачу сенсу відповідати.

— А тепер ці бандити переслідують нас.

— Я з ними розберуся.

— Я не хочу, щоби ти з ними розбирався.

— Дуже погано.

— Ти хочеш жити в такому світі? — Седі хитає головою.— Хочеш, щоби люди брали закони у свої руки?

— Люди? Та Боже збав. Я? Так.

— Це жарт?

— Я довіряю собі. Але не середньостатистичним людям.

— Ти нашкодив нам. Розумієш? У нас був шанс змінити...

— Шанс.

— Що?

— Шанс не допоміг Шерін. І він не допоміг би наступній жертві Тедді. Седі, я захоплююся твоєю діяльністю. Я вірю в це. Ти маєш беззастережно продовжувати.

— А ти продовжиш робити те, що робиш?

Я знизую плечима.

— Ти працюєш на глобальному рівні. Твоя діяльність важлива.

— І що, ти сподіваєшся, що колись моя робота зробить твою непотрібною?

Я усміхаюся, але нічого веселого не маю на увазі.

— Моя робота ніколи не стане непотрібною.

Седі розмірковує.

— Тобі не можна за мною шпигувати.

— Ти маєш рацію.

— Хай що ти робитимеш, це не має стосуватися мене чи моїх клієнтів.

— Знову маєш рацію.

Седі хитає головою. Правда в тому, що я, можливо, дійсно облажався з цією справою. Мені, звісно, начхати на Тедді Лайонса — він перетнув межу й заслужив усе, що з ним трапилось. І я не розглядаю це як самосуд. Я маю на увазі попередження злочинів. Як на шкільному майданчику: кривдник когось цькує, навіть якщо про це дізнаються вчителі й покарають його, він має усвідомлювати й очікувати, що хтось завдасть удар у відповідь.

Я знав, що це може призвести до неочікуваних, навіть катастрофічних, наслідків, але я зважив усі «за» та «проти» й вирішив діяти. Можливо, я помилився. Я теж іноді можу схибити.

Аби приготувати яєчню, потрібно розбити кілька яєць. Я не знаю, чи це так, але вважаю: якщо вже яйця розбито, то таки варто зробити яєчню, а не розмазню.

Достатньо вже аналогій.

— Я ледь не викликала поліції після того, як його брати мені погрожували.

— Чому ж не викликала?

— І що я їм скажу? Що ти відгамселив їхнього брата.

— Вони цього ніколи не доведуть. Можу я висловити зауваження?

Седі супиться й жестом запрошує мене продовжувати.

— Ти не зателефонувала до поліції, бо знаєш, що закон не здатен тебе захистити.

— І хай тебе дідько візьме за те, що поставив мене в таке становище! — Седі міцно заплющує очі.— Ти бачиш, що наробив? Я навчалася на юриста, я давала присягу. Я знаю, що наша правова система не ідеальна, але я в неї вірю. Я дотримуюся законів. А зараз ти змушуєш мене нехтувати совістю та власними принципами.

Вона глибоко вдихає.

— Не впевнена, що можу залишитися в цьому офісі, Віне.

Я мовчу.

— Можливо, я захочу розірвати наш договір.

— Подумай про це ще трохи,— кажу я.— Ти маєш рацію. Твоя злість...

— Це не лише злість, Віне.

— Називай свої почуття як хочеш. Злість, розчарування, зневіра, моральні протиріччя. Ти маєш на них право. Я зробив те, що вважав найкращим, проте, можливо, помилився. Я досі вчуся. Це моя провина. Я дуже перепрошую.

Седі, здається, здивована моїми останніми словами. І я теж.

— То що нам тепер робити? — питає вона.

— Ти мала можливість поговорити з братами Тедді.

— Так.

— Як гадаєш, вони залишать нас у спокої?

— Ні,— спокійно відповідає Седі.

— Отже, яйця розбито. Тому питання в тому, що ми хочемо зробити: яєчню чи розмазню?

Розділ 19

Я люблю ходити.

Здебільшого ходжу пішки на роботу й додому. Шлях від мого офісу до квартири — від будівлі «Lock-Horne» до «Dakota» — це приблизно три з половиною кілометри, і я проходжу його бадьорим кроком трохи більш ніж за пів години. Зазвичай прямую на північ П’ятою авеню, аж доки опиняюсь у Центральному парку навпроти готелю «Plaza» на П’ятдесят дев’ятій вулиці. Чимчикую ліворуч від зоопарку за діагоналлю на північний захід і зрештою впираюсь у Стробері-філдс і «Dakota». Під час ранкової прогулянки я часто заходжу до кав’ярні «Le Pain Quotidien», що розташована посеред парку. Тут вільно бігають собаки, і мені подобається за ними спостерігати. Не знаю, з якої причини. У мене ніколи не було собаки. Можливо, варто це виправити.

Зараз у парку темно й так тихо, що я чую відлуння власних кроків бруківкою. Можливо, зараз і безпечніші часи, але Центральним парком люди вночі таки не особливо гуляють. Я пригадую свою досить бурхливу юність, коли влаштовував нічні походеньки в найнебезпечніші райони міста. Я вже казав, що більше не шукаю неприємностей на так званих поганих вулицях, прагнучи виправити якусь невизначену кривду й водночас задовольняючи власні бажання. Тепер я обережніше обираю місця, де можна розійтися на повну — хоча, як демонструє ситуація з Тедді «Великим Т» Лайонсом, мої навички цілеспрямованої дії далекі від досконалості. Визнаю, мені погано вдається передбачати довготривалі наслідки своїх дій.

Перетинаю мозаїку «Imagine»⁵, уже видніються фронтони «Dakota». Я одночасно думаю про купу речей — шістку із Джейн-стріт, Вермера, Хижу жаху, Патрицію, Джесіку,— аж тут вібрує телефон.

Знову ПТ.

Я піднімаю слухавку.

— Розказуйте.

— Я викопав усе, що зміг, на підставну компанію Штрауса. По-перше, називається вона Armitage LLC.

Гарна назва, думаю я. Ні про що. Це правило номер один, коли створюєш підставну компанію,— вибирай назву, яка нічого про тебе не говорить.

— Що ще?

— Оформлена в Делавері.

Я не здивований. Якщо прагнете анонімності, то є три штати — Невада, Вайомінґ та Делавер. Оскільки Філадельфія розташована дуже близько до Делавера, Локвуди завжди їздили туди.

— Це не єдина компанія,— продовжує ПТ.

Я знову не здивований.

— Здається, це частина мережі. Певно, ти розумієшся на таких речах краще за мене, але компанія «X» володіє компанією «Y», що володіє компанією «Z», яка володіє Armitage LLC. Дуже важко відстежити все до початку. Чеки приходили з Community Star Bank.

Коли я чую назву банку, то сповільнюю крок і стискаю телефон міцніше.

— А хто заснував Armitage LLC?

— Немає назви, ти сам знаєш.

— Я маю на увазі юриста.

— Чекай,— я чую, як ПТ шарудить паперами.— Юриста як такого немає, просто фірма «Duncan and Associates».

Я застигаю.

— Віне?

Я знаю, що в «Duncan and Associates» працює лише одна людина.

Найджел Данкан. Дворецький, друг, якому довіряють, адвокат, що має тільки одного клієнта. Коротко кажучи, підставну компанію, що оплачувала рахунки Рая Штрауса, заснував один із членів моєї родини.

Я збираюся запитати ПТ, коли саме було створено тіньову компанію, як раптом щось тверде, схоже на лом, із величезною силою врізається в бічну частину мого черепа.

Решта подій відбувається протягом двох-трьох секунд.

Я хитаюся, ошелешений ударом, але стою на ногах.

Чую в слухавці деренчливий голос ПТ.

— Віне?

Лом із гучним тріском гатить мене з іншого боку черепа.

Удар струшує мій мозок. Телефон падає на асфальт. Мені розпанахали скальп, і кров стікає по вуху.

Я не бачу зір — переді мною злісні спалахи світла.

Навколо моєї шиї обвивається чиясь дебела рука. Я готовий автоматично вдарити потилицею по носу чоловіка позаду себе — але другий злочинець, у лижній масці, спрямовує пістолет мені в обличчя.

— Не рухайся, суко.

Він стоїть достатньо далеко, тож — навіть якби я був у найкращій формі — кидатися обеззброювати його було б дуже необережним кроком. Проте я ризикнув би, якби не удари по черепу. Є дві стратегії, коли на тебе спрямовано пістолет. Перша — найочевидніша — здатися. Дати те, що від тебе хочуть. Не чинити ніякого спротиву. Це найкраща стратегія, якщо вас, наприклад, хочуть пограбувати. Злочинці заберуть ваш гаманець чи годинник і зникнуть у темряві. Друга стратегія — зазвичай я надаю перевагу саме їй — це блискавичний удар. Навчіться пропускати ту частину, коли ви в шоці й паралізовані страхом, і негайно атакувати. Це неочікувано. Людина зі зброєю зазвичай думає, що ви будете підкорятися та діяти обережно, побачивши пістолет,— тож, рухаючись швидко, ви можете заскочити її зненацька.

Друга стратегія, безперечно, ризикована, але якщо ви, як і я зараз, розумієте, що людина зі зброєю може завдати вам смертельної шкоди, то це найкращий, на мою думку, вибір із безлічі поганих рішень.

Але щоби такий варіант був ефективним, потрібно бути в повній бойовій готовності. А я зараз не в найкращій формі. Я втрачаю рівновагу. Ледве тримаюся на ногах. На мене насувається якась темрява — якщо я не буду з цим боротися, то можу знепритомніти.

Тому я обираю не рухатися. Якщо використовувати боксерську метафору, я рахую до «восьми» і сподіваюся, що в голові проясниться.

Чоловік, що тримає мене за шию, кремезний. Він міцно притискає мене до грудей, коли я чую, як поруч із вереском зупиняється авто. Мене піднімають. Я досі не пручаюсь — і за кілька секунд мене кидають до фургона. Я жорстко приземляюся. Два мої викрадачі стрибають за мною. Чую вереск шин. Фургон рушає з місця, коли бічні двері ще не повністю зачинилися.

Один шанс.

Перш ніж мої викрадачі встигають відреагувати, я збираю все, що маю в запасі, і кочуся до частково відчинених розсувних дверей, які швидко зачиняються. Маю слабку надію, що вдасться випасти з фургона, який набирає швидкість. Так, це не найкращий варіант, але найкращий із того, що я зараз маю. Я прикрию голову руками, а тіло хай візьме на себе основний удар. Якщо пощастить, то матиму лише кілька зламаних кісток.

Це невелика ціна.

Моя голова і плечі вже поза фургоном. Я відчуваю, як вітер б’є в обличчя, від цього виступають сльози. Я заплющую очі, опускаю підборіддя й готуюся до удару тіла об асфальт нью-йоркської вулиці.

Але цього не відбувається.

Сильна рука хапає мене за комір і смикає назад. Я лечу в повітрі, наче ганчіркова лялька. Чую, як двері фургона зачиняються саме в той момент, коли моя спина вдаряється об дальній борт фургона. Від рикошету гупаюся головою об метал.

Ще один удар по черепу.

Я падаю на холодну підлогу фургона обличчям донизу.

Хтось стрибає на мене зверху, лягаючи на спину. Я обмірковую рух — швидкий оберт, удар ліктем,— але не певен, що зможу це зробити в теперішньому стані.

І ще одна обставина: перед моїм обличчям знову пістолет.

— Чинитимеш опір — я тебе вб’ю.

Крізь каламутну імлу я можу розгледіти потилицю водія. Двоє викрадачів — один на моїй спині, інший наставляє на мене пістолет — досі в лижних масках. Я трактую це як добрий знак. Якби вони збиралися мене вбити, то не було сенсу приховувати обличчя.

Чоловік на спині починає мене обшукувати. Я не рухаюся, намагаюся використати цей час, щоби прийти до тями. З болем я впораюсь. А от струс мозку — у мене, безперечно, струс — це вже гірше.

Він знаходить мій «Wilson Combat 1911» у кобурі, витягує його та спустошує магазин — тож навіть якщо мені вдасться повернути мій пістолет, він буде марний.

Інший чоловік, що тримає мене на мушці, каже:

— Перевір гомілки.

Його напарник перевіряє. Це триває якийсь час, але врешті-решт він знаходить мій менший пістолет «Sig P365» у кобурі на щиколотці. Виймає його перед моїм розмитим поглядом і теж висипає кулі. Досі сидячи на мені, він нахиляється до обличчя так близько, що я відчуваю щокою його шерстяну маску, і зі злістю шепоче:

— Ще щось маєш?

Якби в мене нормально працювала голова, я міг би його вкусити, настільки він близько. Укусити нападника крізь тонку маску, відірвати частину його щоки, крутнутися й штовхнути його до чоловіка з пістолетом, щоби заблокувати кулю, яка могла би прилетіти.

— Навіть не думай,— упевнено каже той, що зі зброєю, посуваючись убік, аби запобігти трюку, який щойно спав мені на думку.

Висновок: чоловік із пістолетом, який керує,— досвідчений. Натренований, можливо, військовий. Він стоїть достатньо далеко, тож навіть якби я був на сто відсотків готовий нападати — а зараз я маю максимум сорок-п’ятдесят,— то в мене не було б жодного шансу.

Чоловік, що сидить у мене на спині,— кремезніший, накачаніший, але я розумію, що більшою загрозою є той, що тримає мене на мушці.

Я не рухаюся. Намагаюся розігнати туман у голові, але нічого не виходить. Я почуваюся загубленим, пливу за течією.

А потім здоровань на моїй спині дивує мене ударом по нирках.

Це нагадує вибух, розрив бомби, гарячі леза, що ріжуть мої внутрішні органи. На якусь мить біль паралізує мене. Кожна частина тіла страждає, хочеться заховатися і знайти полегшення.

Здоровань злізає з мене й дає змогу корчитися від болю. Я відкочуюся до перегородки між кабіною та фургоном. Озираюся на двох моїх викрадачів.

Коли вони знімають лижні маски, дві думки — обидві погані — вражають мене водночас.

По-перше, якщо вони дозволяють мені бачити їхні обличчя, то не планують залишати мене живим.

По-друге — я впевнений, бо схожість надто виразна,— це брати Тедді «Великого Т» Лайонса.

Я намагаюся не рухатися, бо будь-який рух — це мука. І не дихати — з тієї ж причини. Заплющую очі, сподіваючись, що вони подумають, ніби я знепритомнів. Зараз нічого не можна зробити. Найбільше мені потрібен час. Трохи часу без ударів, щоби відновитися настільки, аби дати відсіч.

Як я міг би протистояти? Гадки не маю.

— Завершуй це,— каже більший брат, який сидів у мене на спині, своєму добре натренованому родичу з пістолетом.

Той киває та цілиться мені в голову.

— Чекай,— кажу я.

— Ні.

Я раптом пригадую, коли Майрон так само, як і я зараз, лежав в якомусь фургоні. Тоді він теж попросив нападника зачекати, і той чоловік також сказав «Ні». Я тоді їхав за ними в автівці й слухав цю розмову завдяки ввімкненому телефону Майрона. Коли я почув, що викрадач відмовився, і зрозумів, що мій друг не зможе викрутитися, натиснув на педаль газу та врізався своєю машиною в задню частину фургона.

Дивно, які спогади приходять у критичних обставинах.

— Даю мільйон кожному з вас,— кажу я.

Вони зупиняються.

Кремезніший брат кидає:

— Ти нашкодив нашому брату.

— А він нашкодив моїй сестрі,— відповідаю я.

Вони перезираються. Я, звісно, брешу, хоча існує чимало прихильників ідеї, що в глобальному сенсі всі люди — брати та сестри. Проте ця неправда, як і пропозиція мільйона кожному, змушує їх вагатися. Це все, що мені зараз потрібно,— виграти трохи часу.

Інших варіантів я не маю.

Здоровань каже:

— Шерін — твоя сестра?

— Боббі, ні,— зітхає брат із пістолетом.

— Вона в лікарні. Ваш брат нашкодив багатьом жінкам.

— Фігня. Вони просто брехливі суки.

Брат із пістолетом каже:

— Боббі...

— Ні, чуваче, він має знати це перед смертю. Це лайно собаче. Усі ці сучки запали на Тедді. Він красивий мужик. Вони хочуть його заарканити, розумієш, про що я? Закрити на замок, одружити на собі. Але Тедді — принаймні до того як ти напав на нього ззаду й зробив із нього котлету — багато гуляв. Він не хоче осідати. Коли дівки не отримують від нього обручки, вони раптом усі скаржаться на нього. Чому вони не скаржаться одразу? Чому вони добровільно йдуть із ним на побачення?

— Я не напав на нього ззаду,— кажу я.

— Що?

— Ти сказав, що я, цитую, «напав на нього ззаду й зробив із нього котлету». Усе було не так. Ми билися один на один — і він програв.

Великий Боббі глузливо пирхає:

— Ага, так я і повірив. Поглянь на себе.

— Можемо з цим зараз розібратися.

— З чим?

— Зупиняєш фургон десь у безлюдному місці. Ти знаєш, що я неозброєний. Ми з тобою б’ємося, Боббі. Якщо виграю я — ви мене відпускаєте. Якщо ти — тоді мені смерть.

М’язистий Боббі обертається до брата з пістолетом.

— Трею?

— Ні.

— Та ну, Трею. Дай мені відірвати йому голову.

Трей пильно дивиться на мене. Його не обманеш. Він знає, на що я здатен.

— Ні.

— А щодо мільйона доларів? — питає Боббі.

У мене досі плями перед очима. У голові паморочиться, усе болить. Краще за ці кілька секунд мені не стало.

— Він нам бреше, Боббі. Два мільйони — це блеф.

— Але...

— Він не може залишити нас живими,— пояснює Трей,— так само, як ми не можемо залишити живим його. Щойно ми його відпустимо, він на нас полюватиме. Це не про поліцію — нам доведеться просто все життя ходити й озиратися. Він за нами повернеться, підключивши для цього всі свої ресурси.

— Але ж ми можемо спробувати отримати гроші, хіба ні? Він може якось їх переказати, а потім — куля в лоб.

Коли Трей хитає головою, я усвідомлюю, що в мене закінчилися час і варіанти.

— Боббі, це було вирішено, щойно ми його викрали. Або він, або ми.

Трей, звісно, має рацію. Ми не можемо дати вижити іншій стороні — це додає забагато невідомих у загальне рівняння. Я ніколи не повірю, що вони не прийдуть по мене знову. І Трей правильно думає — я теж це так не залишу.

Хтось має померти.

Ми їдемо мостом Джорджа Вашингтона. Водій пришвидшується на перетині трас 80 і 95.

Мені дуже хотілося б мати якийсь кращий план — не такий надривний, примітивний і огидний. Те, що він спрацює, дуже малоймовірно, але я на волосині від смерті.

Зараз або ніколи.

Я опускаю плечі — наче вже здався.

— Що ж, тоді я маю в дечому зізнатися,— кажу я.

Вони зовсім трохи розслабляються. Я не знаю, чи це хоч якось мені допоможе. Але на цьому етапі в мене є лише один варіант.

Якщо я кинуся на Боббі, мене застрелить Трей.

Якщо на Трея, він однаково мене застрелить.

Якщо я здивую їх і кинуся на водія, то в мене, можливо, буде шанс.

Раптом я видаю крик, від якого застигає кров у жилах. Через це моя голова розривається від болю.

Байдуже.

Брати, як я і очікував, сахаються назад, гадаючи, що я зараз кинуся на них.

Але мій план інший.

Я повертаюся до водія.

У мене такий собі план — сирий, непродуманий, поганий. Я так чи інакше отримаю ще більше болю. Звісно, можна було б згадати метафору з розбитими яйцями, але який у цьому сенс?

Трей досі тримає пістолет, той нікуди не зник за помахом чарівної палички. Так, викрадач наляканий, але швидко приходить до тями й натискає на курок.

Моя єдина надія, що він не вцілить через те, що я різко рухаюся.

Так і стається. Майже.

Куля влучає мені в лопатку.

Я не зупиняюся. Мене штовхає вперед єдиний шанс. У моїй правій манжеті є крихітне лезо — Боббі не помітив його, коли мене обшукував. Ніхто не помічає. Зараз воно вистрілює та потрапляє в мою долоню. Лезо в правій руці, і поки водій жене сто п’ятнадцять кілометрів за годину — так, я встигаю помітити мерехтливі цифри перед кермом,— я розпанахую йому горло, практично відрізавши голову.

Фургон сильно хитає вбік. З артерії бризкає кров, заляпуючи лобове скло. Я відчуваю, як теплий вміст його шиї — тканини, хрящі, купа крові — витікає на мою руку. Ліву я просуваю під його ремінь безпеки — можливо, це допоможе мені підготуватися до майбутнього зіткнення.

Я знову чую постріл.

Ця куля лише зачепила моє плече, перш ніж розбити лобове скло. Я хапаю кермо та вивертаю його. Фургон різко злітає з дороги й перекидається на два колеса.

Я заплющую очі та тримаюся, доки фургон перевертається раз, другий, а потім із силою врізається в стовп.

Після цього я занурююся в цілковиту темряву.

Розділ 20

Усі супергерої мають історію становлення. Як і всі люди, якщо подумати. От вам скорочена версія моєї.

Я виріс у привілеях. Про це вам уже відомо. Ви, можливо, переконані, що кожну людину оцінюють за її зовнішнім виглядом. Це не зовсім революційне спостереження, і ні, я не порівнюю й не кажу, що мені було гірше, ніж іншим. — Це те, що ми називаємо «фальшива рівність». Але річ у тім, що багато людей починають ненавидіти мене з першого погляду. Вони бачать густе світле волосся, рум’яний колір обличчя, порцелянові риси, моє гордовите спокійне обличчя — і їм невідворотно тхне сморід старих грошей, який іде від мене невпинними хвилями, тож вони думають, що я самовдоволений сноб із купою привілеїв, лінивий, осудливий і незаслужено багатий нероба, який народився не лише зі срібною ложкою в роті, але й зі срібним сервізом на сорок вісім предметів і титановими ножами для стейків.

Я це розумію. Я теж іноді відчуваю подібне щодо людей з мого соціально-економічного оточення.

Ви бачите мене й думаєте, що я дивлюся на вас зверхньо. Ви відчуваєте до мене образу й заздрість. Усі ваші власні невдачі як реальні, так і уявні, піднімаються й спрямовуються проти мене.

Що ще гірше, я здаюся м’якою, легкою, розпещеною мішенню.

Сучасні підлітки могли б охрестити моє обличчя таким, що «заслуговує на удар».

Усе перелічене невідворотно призводило до неприємних інцидентів у моєму дитинстві. Стисло розповім про один із них. Коли мені було десять років, під час відвідин філадельфійського зоопарку я, одягнений у синій піджак зі шкільним гербом на нагрудній кишені, відійшов від своїх забезпечених однокласників. Школярі з «внутрішнього міста»⁶ — так, ви можете прочитати це як завгодно — оточили мене, глузували, а потім відлупцювали. Я опинився в лікарні, ненадовго впав у кому, і в несподівано цікавому життєвому циклі ледь не втратив тієї самої нирки, по якій нещодавно вгатив Боббі Лайонс.

Фізичний біль від побиття був сильним. Та набагато гіршим був сором, який відчував десятирічний хлопчик від того, що відчував себе приниженим, безпорадним і наляканим.

Коротко кажучи, я хотів більше ніколи не переживати такого.

Тож переді мною постав вибір. Я мав змогу, як закликав мене батько, «лишатися серед своїх» — сховатися за кованими воротами й доглянутими живоплотами. Або міг щось із цим зробити.

Решту ви вже знаєте. Принаймні вам так здається. Люди, як зазначила Седі, складні істоти. У мене були гроші, мотивація, травма в минулому, уроджені навички, схильність і, можливо, якщо бути чесним із собою, якийсь гвинтик (чи примітивний механізм виживання?), що дозволяє мені не лише процвітати, але й отримувати певне задоволення від актів насильства.

Візьміть усі ці складові, подрібніть їх у блендері — і вуаля. І ось я тут.

У лікарняному ліжку. Без свідомості.

Не знаю, скільки я вже пролежав. Не знаю, чи це мені привиділося, але, можливо, я розплющував очі й бачив Майрона біля ліжка. Я робив так само, коли ми зішкребли його з асфальту після катувань нашої влади. Також я інколи чую голоси — батька, моєї біологічної доньки, покійної матері,— але оскільки я знаю, що принаймні один із них не може бути реальним, можливо, інші теж почулися.

Але я живий.

Згідно зі своїм «планом» — я використовую це слово в найширшому сенсі,— перед аварією мені вдалося достатньо закріпити тіло ременем безпеки водія. Тому під час зіткнення я був пристебнутий. Що сталося з братами Тедді, я не знаю. Також не уявляю, які висновки зробили правоохоронці. Не знаю, скільки минуло годин чи днів з моменту аварії.

Коли я починаю випливати на поверхню усвідомлення, то дозволяю розуму трохи міркувати. Частина цієї справи склалася докупи, принаймні я так відчуваю. Важко сказати напевне. Більшість часу я непритомний, якщо можна так назвати цю прірву, і через це багато моїх здогадів — про підставні компанії, пограбування банку чи вбивство Рая Штрауса — здаються правильними зараз, але можуть, як і багато снів, перетворитися на цілковиту нісенітницю, коли я повністю прийду до тями.

Досягаю стадії, коли відчуваю себе свідомо, але поки вагаюся. Не знаю, з якої причини.

Частково це тому, що я виснажений, настільки втомлений, що в моєму теперішньому стані навіть розплющити очі здається надто важким завданням. Я почуваюся так, ніби прикутий ременями в одному зі снів, де ти біжиш глибоким снігом і тому рухаєшся надто повільно. Я намагаюся слухати та збирати інформацію, але голоси нерозбірливі, приглушені, як у батьків Чарлі Брауна⁷ чи ніби звук лунає з-за шторки для душу.

Коли я нарешті розплющую очі, біля мого ліжка сидить не Майрон чи хтось із родини. Це Седі Фішер. Вона нахиляється до мене так близько, що я відчуваю аромат її бузкового шампуню, і шепоче:

— Ні слова поліції, поки ми не поговоримо.

Тоді вона гукає: «Здається, він прокинувся!»,— і відходить. З’являються медики — лікарі та медсестри, як я припускаю. Мені вимірюють життєво важливі показники й дають шматочки льоду, щоби втамувати спрагу. Це триває хвилину-дві, але я можу відповісти на їхні прості медичні запитання. Мені кажуть, що в мене травма голови, що куля не зачепила життєво важливих органів, що зі мною все буде добре. Згодом вони запитують мене, чи маю я якісь запитання. Я перехоплюю погляд Седі. Вона ледь помітно хитає головою. Я також хитаю головою.

Приблизно за годину — мені важко вимірювати час — мене переводять у напівсидяче положення. Седі наполегливо просить усіх вийти з палати. Персонал неохоче підкоряється. Коли вони йдуть, Седі дістає із сумочки маленьку колонку, вовтузиться з телефоном і вмикає музику.

— На випадок, якщо хтось підслуховує,— каже вона мені, підходячи ближче.

— Скільки я вже в лікарні?

— Чотири дні,— Седі ставить стілець біля ліжка.— Розказуй, що сталося. Усе в подробицях.

Я розповідаю, хоча від знеболювальних у голові стоїть туман. Вона слухає не перебиваючи. Прошу льоду — вона кладе мені до рота кілька кубиків.

Коли я завершую розповідь, Седі каже:

— Водій, як ти знаєш, мертвий. Один із нападників, Роберт Лайонс,— теж. Він вилетів крізь лобове скло під час зіткнення. Інший брат, Трей, має переломи. Оскільки на нього нічого не було, щоби затримати, він поїхав додому на захід Пенсильванії — «на відновлення».

— А що Трей сказав?

— Містер Лайонс вирішив наразі не говорити з владою.

— А що думає поліція?

— Не кажуть ні про що, крім наявності доказів, що горло водієві перерізав саме ти. Криміналісти дослідили фактори — твоя поза за трупом, положення леза у твоєму рукаві, кров у тебе на руках тощо. Цього, можливо, недостатньо, щоби довести в суді, але копи здогадалися, що сталося саме так.

— Ти сказала їм, що брати тобі погрожували? — питаю її.

— Ще ні. Я завжди можу це зробити. Якщо я скажу зараз, поліція бажатиме знати, чому вони мені погрожували. Розумієш?

Так, розумію.

— Копи вже з’ясовують зв’язок між інцидентом із Тедді Лайонсом в Індіані та подіями у фургоні. І заради тебе, мого клієнта, я не хочу їм допомагати.

Логічно.

— Є якісь поради? — питаю Седі.

— Поліція тут. Вони хочуть отримати свідчення. Я вважаю, що тобі не варто щось розповідати.

— Я вже забув, що сталося,— кажу їй.— Травма голови, розумієте.

— І ти занадто слабкий, щоби давати свідчення,— додає Седі.

— Точно, але я таки хочу виписатися якомога швидше й поїхати додому — там одужувати краще.

— Я спробую це організувати.

Седі встає.

— Ми тримаємо це в таємниці, Віне. Жодних газет.

— Дякую.

— Деякі люди теж прагнули бути біля ліжка, але я порадила їм цього не робити — хотіла поговорити з тобою першою. Вони мене зрозуміли.

Я киваю. Не питаю, хто саме,— байдуже.

— Дякую тобі. Тепер забери мене звідси.

———

Але не все так просто.

За два дні мене перевели з відділення інтенсивної терапії до приватної палати. Саме там, о третій годині ночі, коли блаженно балансую між морфіновою загальмованістю й повним сном, я більше відчуваю, ніж чую, як відчиняються двері.

Звичайно, це не рідкість. Якщо ви колись тривалий час перебували в медичному закладі, то знаєте, що прийти перевірити ваш стан можуть у найнезвичніші години ночі, ніби спеціально заважають вам заснути по-справжньому. Можливо, якщо знову використати аналогію із супергероєм, мої відчуття загострилися, наче в Людини-Павука, і я звідкись знаю, що мій нічний гість не є медсестрою, лікарем чи охоронцем.

Я лежу дуже тихо. У мене немає зброї — і це надто нерозумно. Також я не маю звичних рефлексів, сили й часу. Я трохи розплющую очі, але через наркотики та пізню годину видимість така, наче дивлюся крізь марлю.

Проте я бачу якийсь рух.

Я міг би розплющити очі ширше, але не хочу, щоби гість знав, що я не сплю.

Я таки розгледів чоловіка. Першою думкою було, що це Трей Лайонс, і вона змусила мій пульс прискоритися.

Але тепер я бачу, що цей чоловік занадто великий. Він стоїть у дверях. Відчуваю на собі його погляд. Обмірковую свій наступний крок.

Кнопка виклику персоналу.

Звісно, вона є в кожній палаті, але я не дуже вмію просити про допомогу, тому не слухав, коли медсестра пояснювала, як здійснити виклик. Хіба вона не обмотала дріт навколо перила ліжка? Так. Ліворуч чи праворуч від мене?

Ліворуч.

Я намагаюсь непомітно посунути руку під ковдрою до кнопки виклику.

Чую чоловічий голос.

— Не роби цього, Віне.

Прикидатися сплячим уже немає сенсу. Повністю розплющую очі. Мій зір досі затуманений, світло слабке, але я бачу біля дверей здорованя — він просто велетень, як тепер видно. Розрізняю довгу бороду та якусь шапку на голові. Інший чоловік — зачесане назад сиве волосся, дорогий костюм — заходить до палати. Це він сказав не натискати кнопки виклику персоналу. Сивий киває здорованеві — той виходить і зачиняє за собою двері. Чоловік бере стілець і сідає біля мого ліжка.

— Знаєш, хто я? — питає він.

— Зубна фея?

Не найдотепніша відповідь, але Сивий усміхається.

— Мене звуть Лео Станч.

Я так і думав.

— За тобою стежили мої люди.

— Я знаю.

— Ти швидко виявив хвіст.

— Дилетантський підхід,— відповідаю я.— Майже образливо.

— Перепрошую,— відповідає Станч.— Яке тобі діло до Рая Штрауса?

— У нього була моя картина.

— Так, ми чули. Щось іще?

— Це все.

— І всі твої винюхування — це лише через викрадення картини?

— Це лише через викрадення картини,— повторюю я.— І ще: ти що, справді сказав слово «винюхування»?

Лео усміхається й нахиляється до мене ближче.

— Ми всі знаємо, яка в тебе репутація,— шепоче він.

— Розкажи й мені.

— Люди описують тебе як безумного, небезпечного психопата.

— І що, жодного слова про мою природну красу й надприродну харизму?

Я розумію, що мої слабкі гумористичні потуги видаються недоречними. Якщо ви вважаєте, що ці рядки заслуговують на сміх, то це ви ще не чули Майрона. Але вони слугують певній меті. Страху показувати не можна. Ніколи. Я старанно формував свою репутацію, щоби здаватися трохи божевільним. Це навмисно. Жартуючи в такі моменти, ви сигналізуєте опонентам, що вас складно залякати.

Станч підсуває стілець ще ближче.

— Ти шукаєш Арло Шугармена, чи не так?

Я не відповідаю, натомість питаю:

— Це ти вбив Рая Штрауса?

Він передбачувано каже:

— Запитання тут ставлю я.

— А можна нам обом?

Станчу це подобається, хоча Бог знає чому.

— Я не маю жодного стосунку до вбивства Рая Штрауса, але й сказати, що мені його шкода, не можу.

Намагаюся прочитати його вираз обличчя. Не виходить.

Лео Станч продовжує:

— Ти ж знаєш, що вони вбили мою сестру, чи не так?

— Знаю.

— То де Арло Шугармен?

— Навіщо тобі?

У нього темніють очі.

— Ти знаєш.

— І ти таки хочеш, аби я повірив, що ти не маєш стосунку до вбивства Рая Штрауса?

— А ти хіба не казав, що шукав його лише через викрадення картини?

— Так, казав.

Лео Станч піднімає обидві долоні до неба й знизує плечима:

— Хіба тоді тобі не начхати, хто його вбив, чи не так?

Тут він мене підловив.

На секунду западає тиша. Десь далеко чую пікання. Цікаво, як вони зайшли? Хоча для людини на зразок Лео Станча охорона лікарні — це порожній звук.

Лео знову починає говорити, і я чую біль у його голосі.

— Це була моя єдина сестра, розумієш?

Я чекаю.

— Софія. У неї все життя було попереду. А потім бум — і кінець. Наша бідна мати, що раніше була найщасливішою жінкою на землі, відтоді плакала щодня до кінця свого життя. Кожного. Божого. Дня. Тридцять років. Коли вона померла, усі на похороні тільки й казали: «Принаймні тепер вона із Софією»,— Станч переводить погляд на мене.— Ти в таке віриш? Що моя мати й сестра тепер десь разом?

— Ні.

— Я теж не вірю. Ми тільки тут і тільки зараз.

Лео Станч випрямляє спину й кладе руку на моє передпліччя.

— Я спитаю тебе ще раз: чи знаєш ти, де Арло Шугармен?

— Ні.

Двері прочиняються, і здоровань просовує голову в палату. Станч киває йому й піднімається.

— Коли знайдеш його, даси мені знати першому.

Це було не запитання.

— Чому Шугармен? І як щодо інших?

Мій гість прямує до дверей.

— Я вже сказав, що знаю твою репутацію. Якщо ми будемо воювати, ти, напевно, потягнеш кілька моїх людей за собою. Але мені байдуже на проміжні жертви. Віне, не треба переходити мені дорогу — ціна буде надто високою.

Розділ 21

За три дні мене гелікоптером доправляють у маєток Локвудів.

Я, звісно, почуваюся краще, але розумію, що далекий від стовідсотково гарного стану. Оцінюю власну потужність десь між шістдесятьма п’ятьма й сімдесятьма відсотками, а через скромність не казатиму, що мої шістдесят п’ять — це чимала сила.

Найджел Данкан вітає мене біля гелікоптера.

— Маєте кращий вигляд, ніж я думав.

— Лестиш мені,— відказую йому й одразу переходжу до справи, бо часу не так багато.— Розкажи мені про Armitage LLC.

Ми йдемо до будинку й мовчимо.

— Найджеле?

— Я вас почув.

— І?

— І відповідати не буду. Навіть не намагатимусь щось казати, незалежно від того, розумію я, про що ви говорите, чи ні.

— Вірний до кінця.

— Це не вірність, це законність.

— Адвокатська таємниця?

— Саме так.

— Ні, вибач, тут це не працює. Тебе вже вказано як адвоката.

— Справді?

— «Duncan and Associates».

— Мабуть, існують й інші фірми з такою назвою.

— Ти знаєш, хто користується Armitage LLC? — питаю його.

Головний будинок стає зловісним, коли ми наближаємося. Я його завжди так сприймав, ще з дитинства. Кожен дім — окрема незалежна країна. Я дивлюся на Найджела. Він міцно стулив губи, щелепи рухаються в такт ході.

— Рай Штраус,— кажу я.— Компанія сплачувала його рахунки.

Найджел ніяк не реагує.

— Ти маєш розповісти мені, що це все означає,— продовжую я.

— Ні, Віне, не маю. Навіть якби я це знав — але наголошую, що я не підтверджую, що маю уявлення, про що ви питаєте,— то не мусив би вам щось розповідати.

— Це може мати стосунок до вбивства дядька Олдріча й викрадення Патриції. Ми можемо розібратися з Хижою жаху. Урятувати життя.

Найджел майже всміхається.

— Урятувати життя,— повторює.

— Так.

— Ви зазвичай не говорите гіперболами.

— Це не перебільшення.

— О, Віне, я вас люблю, любив усе життя,— він зупиняється й обертається до мене на мить.— Але якби ви питали моєї поради, я рекомендував би не лізти в це.

— Я не питав.

— Що?

— Твоєї поради.

Найджел опускає голову й усміхається.

— Ви хочете виправити неправильне, Віне. Але ви постійно завдаєте шкоди в процесі.

— Завжди буває побічна шкода.

— Можливо, так і є. Саме тому я повсякчас дотримуюся закону.

— Навіть якщо це призводить до більшої шкоди?

— Навіть так.

— Я можу натиснути на батька щодо цього питання.

— Можете.

— Припускаю, що компанію відкрив Віндзор II.

— Можете припускати, що хочете, Віне.

— Де батько?

— На тренувальному майданчику.

— Тобто він почувається добре.

Найджел на це не ведеться.

— Я вам усе влаштував у східному крилі. У нас є медичний персонал і фізіотерапевт, якщо вам буде потрібно,— у нього вологі очі.— Я радий, що ви в порядку після цього інциденту, але якщо ви продовжуватимете в тому ж дусі, якось...

Найджел обертається та йде геть. Я прямую до кімнати й розкладаю речі. З кутового вікна бачу тренувальний майданчик для гольфу — точніше, поле для короткої гри, де відстань від місця удару до лунки не перевищує сорока п’яти метрів. Там є велике зелене поле з кількома лунками. А також бункер — щоби практикувати удари на піску. Трава навколо має різну висоту, щоби збільшити кількість варіантів розташування м’яча й, відповідно, різноманітність можливих ударів.

Я перевдягаюсь у штани для гольфу кольору хакі й сорочку-поло з логотипом клубу «Merion» — плетеним кошиком на шпильці замість прапора. Розкажу вам секрет, якого не знає більшість людей. Кілька найексклюзивніших гольф-клубів продають відвідувачам сорочки-поло та всіляку символіку — це великий бізнес. Але якщо під логотипом є назва клубу, це означає, що ви тут гість. Якщо ж назви немає, як у мене, якщо є лише логотип і жодних слів, це означає, що власник — справжній член клубу.

Класовий розподіл. Він існує всюди.

У шафі стоїть пара туфель для гольфу — взуваю їх і виходжу на поле, де батько відпрацьовує удар із середньої дистанції. Він обертається й усміхається, коли я підходжу. Ми не вітаємося вголос. Це гольф — тут слова зайві. Я беру ключку «Vokey» з кутом нахилу 60 градусів.

Батько б’є першим — у нас є нескінченна гра під назвою «Найближчий до лунки». У молодості тато був чемпіоном із гольфу. У двадцять один рік він виграв Кубок Паттерсона, головний аматорський приз Філадельфії. З віком його гра погіршилася, але досі видно, як легко йому на полі для гольфу. Батько використовує свою стару ключку «Callaway» із кутом 52 градуси. Після його удару м’ячик летить низько, приземляється на траві, котиться за інерцією повз лунку та застигає на відстані приблизно шістдесяти сантиметрів від неї.

Гольф-клуб «Merion» розташований униз по дорозі й за рогом. Ми з батьком ходили туди із сумками на плечах і часто там грали. Майже всі мої найкращі дитячі спогади пов’язані з гольфом, переважно з батьком. Ми рідко розмовляли під час гри. У цьому не було потреби. В якийсь спосіб батько та гольф змогли передати мені життєві уроки — про терпіння, невдачі, смиренність, відданість, спортивну майстерність, тренування, маленькі поліпшення, хиби, ментальні помилки, долю, ситуації, коли все робиш правильно, проте не отримуєш бажаного результату,— і все це без слів.

Можна любити гру, але, як і в житті, ніхто — ніхто — не залишається неушкодженим. Моя черга бити. Я дуже сильно розмахуюся ключкою, щоби траєкторія польоту була високою, а обертання максимальним,— цей удар називається флоп-шот. М’яч злітає в небо, м’яко приземляється та зовсім трохи котиться вперед. Він зупиняється на п’ятнадцять сантиметрів ближче до лунки, ніж батьків. Віндзор II усміхається.

— Гарно.

— Дякую.

— Але низька траєкторія дає вищі шанси на точний удар,— нагадує він мені.— Флоп чудовий, коли тренуєшся, але на полі, коли напруга зростає, цей удар є ризикованим.

Батько не питає, як у мене справи, але я не певен, що він узагалі знає про мою нещодавню пригоду у фургоні. Чи розповів йому це Найджел? Я так не думаю.

— Гратимемо ще? — запитує він.

— Звичайно. Щодо нашої останньої розмови — я розпитав Патрицію, чому ви з дядьком Олдрічем посварилися.

Усмішка сповзає з його обличчя. Він підганяє ключкою м’ячик для наступного удару.

— І що вона тобі розповіла?

— Про інцидент із підгляданням на вечірці з приводу шістнадцятиріччя.

Тато підкреслено повільно киває.

— Розкажи мені точно, що вона тобі повідомила.

Я розповідаю. Ми продовжуємо грати. На тренувальному газоні шість лунок, тому батько не б’є в ту саму двічі — він у це не вірить. На полі гравець ніколи не влучає в ту саму лунку двічі поспіль, казав він мені колись, тоді навіщо це робити на тренувальному майданчику?

— То Патриція сказала тобі, що батько Ешлі Райт приходив до мене,— говорить батько, коли я завершую.

— Так.

— Ми з Карсоном Райтом дружимо з дванадцяти років. Разом грали в юніорській команді.

— Я знаю.

— Це благородна людина.

Я не знаю, чи це правда, але погоджуюся, щоби підтримати розмову.

— Карсонові це було нелегко.

— Що саме?

— Прийти сюди, у цей дім. Розповісти мені всю історію.

— Усю історію?

— Твій дядько зробив значно більше, ніж просто підглядав,— тато подивився, куди котиться м’ячик і перевірив положення зап’ястка.— Я не знаю, як це зараз називається. Педофілія. Зґвалтування. Заборонені стосунки. Це почалося, коли Олдрічу було сорок років, а Ешлі — п’ятнадцять. Якщо ти хочеш захистити його...

— Не хочу.

— Ну, навіть якби й хотів. Люди так робили в ті часи. «Тобі шістнадцять, ти вродлива, ти моя», «Молода дівчино, іди з моїх думок». І подібні пісні.

— То Карсон Райт прийшов до тебе? — питаю я, намагаючись спрямувати бесіду в потрібне русло.

— Так.

— І що сказав?

— Що за кілька місяців до вечірки, коли твій дядько не відповідав на її дзвінки, його донька Ешлі наковталася пігулок. Їй робили промивання шлунка.

— Але на святкову вечірку Патриції вона таки прийшла?

— Так.

— Чому?

— Ти не розумієш?

Я чекаю.

— Нормальність. Так мало бути, Віне.

— Приховати це під килимом?

Батько кривиться.

— Ніколи не любив цієї аналогії. Радше змиритися з цим. Закопати це так глибоко, щоби ніхто ніколи не вирив.

— Тільки це не спрацювало.

— Принаймні не того вечора.

— І що ти зробив після візиту Карсона?

— Я викликав Олдріча на розмову. Вийшла огидна ситуація.

— Він це заперечував?

— Він завжди заперечував.

— Завжди?

— Це була не перша ситуація,— відказує мій батько.

Я чекаю. Батько обертається до мене. І теж чекає. Ми вже неодноразово грали в цю гру.

— Скільки було інших? — питаю я врешті-решт.

— Не можу сказати точного числа. Коли виникала проблема, ми його переселяли. Саме через це Олдріч не залишився в Гаверфорді, як решта з нас.

— Я думав, він поїхав навчатися до Нью-Йорку, бо хотів іти власним шляхом.

— Ні, твій дядько почав навчатися в Гаверфорді. Але трапився інцидент із донькою професора, якій було чотирнадцять. Сексу не було, але Олдріч робив її фото майже без одягу. Відбулися певні маніпуляції з грошима...

— Тобто від її батька відкупилися.

— Так, якщо вже ти хочеш виражатись у цей спосіб. Дали гроші, а Олдріча відрядили до Нью-Йорку. Це один із випадків.

— Можеш розповісти про інші?

— Твоя тітка Алін.

— Тобто?

Хоча я вже, мабуть, про це здогадувався.

— Коли Олдріч повернувся із Бразилії з Алін, то сказав, що їй двадцять років і вона була вчителькою в школі, яку ми заснували. Ми це перевірили — вона не вчителювала, а була студенткою. Це не перша дівчина, за якою він упадав, але Алін сподобалася йому найбільше. Найімовірніше, їй було чотирнадцять чи п’ятнадцять, коли Олдріч привіз її до нас — навіть наш детектив не міг сказати напевне.

Я не затамовую подиху від жаху й не вигукую безглуздих фраз на зразок «Чому ніхто не пішов у поліцію?». Ми впливова родина. Як сказав батько, «відбулися певні маніпуляції з грошима», що часто підкріплювалися погрозами — як витонченими, так і грубими. Крім того, як зазначав мій батько, це була інша епоха. Це не виправдання, а додавання контексту. Є різниця.

— Який стосунок до цього має Armitage LLC? — питаю я.

Мій батько не дуже вміє прикидатися. Він не актор і не брехун. Схоже, що він справді спантеличений цим запитанням, і це мене насторожує.

— Я не знаю, що це.

— Це підставна компанія, яку створив Найджел.

— Ти думаєш, що я маю до цього стосунок?

— Припускаю.

— Я цього не робив.

Немає жодних підстав продовжувати цю розмову. Якщо він заперечує — стоятиме на своєму.

— Коли ти востаннє бачив дядька Олдріча?

— Не пам’ятаю. Була якась сімейна подія в «Merion» за шість чи вісім місяців до його вбивства. Можливо, тоді. Але ми не розмовляли.

— А напередодні вбивства?

Батько застигає, занісши ключку. Я ніколи такого не бачив. Ніколи. Якщо він зібрався ударити, то зупинити його може тільки постріл у голову.

— Перепрошую?

— Патриція сказала, що ти приїжджав до них додому напередодні його загибелі.

— Вона сказала?

— Так.

— Але я щойно сказав, що не бачив Олдріча щонайменше шість-вісім місяців до його вбивства.

— Сказав, я пам’ятаю.

— Я сказав би, що це головоломка.

— Я теж.

Батько йде до будинку.

— Щасти з її розв’язанням.

Розділ 22

Сер Артур Конан Дойл вустами свого легендарного персонажа Шерлока Голмса сказав: «Коли ви прибираєте неможливі варіанти, той, що залишився, хай яким неймовірним він здається,— і має бути правдою».

Обмірковую цю цитату, хоча вона й не дуже доречна в ситуації. Виходячи з отриманої інформації та припускаючи, що батько каже правду, стверджуючи, що він не створював підставної компанії, відповідь на запитання про засновника Armitage LLC стає досить очевидною.

Мої дід і бабуся.

Звісно, сексизм був завжди, але коли йдеться про родини на кшталт нашої, яка спромоглася зберегти свою владу і престиж протягом багатьох поколінь, зазвичай не діє застаріле, поблажливе твердження «за кожним успішним чоловіком завжди стоїть жінка». Коли помер мій дідусь, батько не взяв на себе відповідальності, за винятком хіба що церемоніальних дій.

Парадом керувала моя бабуся.

Я хотів би з нею поговорити. Вона знала б, що робити. Бабуся досі жива, але їй дев’яносто вісім і вона вже рік не розмовляє. Проте я знаю, де потрібна мені відповідь — у винному льосі.

Коли я починаю спускатися сходами, то чую, як Найджел запитує:

— Куди ви йдете?

— Ти знаєш.

— Думаю, буде краще, якщо ви залишите це в спокої, Віне.

— Так, ти вже казав.

— А ви однаково не слухаєте.

Я знизую плечима й цитую Майрона:

— Люби мене за всі мої недоліки.

Винний льох у маєтку Локвудів спроєктовано за зразком оригіналу в шато Сміт-О-Лафіт. Стіни кам’яні, стеля склепінчаста. Пляшки, дерев’яні бочки, дубові полиці. У приміщенні завжди підтримуються температура 13 °С і відносна вологість 60 %.

Я минаю колекцію — деякі пляшки тут коштують тисячі доларів. У дальньому правому кутку на найвищій полиці намацую пляшку «Krug Clos d’Ambonnay» і тягну її. Двері відчиняються, і я опиняюсь в іншому приміщенні. Так, це таємна кімната, якщо хочете, і ця таємничість може здатися дещо надмірною, але я вважаю, що моя бабуся просто хотіла мати нормальне робоче місце подалі від сторонніх очей, проте близько до вина.

Уздовж усіх чотирьох стін стоять двометрові шафи з документами.

Мене не лякає велика кількість паперової роботи. Насправді я почуваюся тут наче вдома. Однією з причин, чому ми з Майроном така гарна команда, є те, що він бачить загальну картину, тоді як я більше орієнтований на деталі. Він мрійник. А я реаліст. Він має дивовижну здатність бачити кінцевий результат. А я більш працьовитий.

Я не шукаю легких шляхів і здійснюю марудну роботу. Величезна її частина полягає в тому, щоб уважно розглядати найдрібніші деталі різних корпорацій, вивчати всі грані бізнесу, розуміти їхні плюси й мінуси, їхні входи та виходи, перш ніж давати рекомендацію щодо купівлі чи продажу.

Попри твердження деяких сильних цього світу, з такими вміннями не народжуються.

Тому я дуже поважаю належну ретельність.

Більшість моєї родини, особливо моя люба бабуся, такі самі. Вона ретельно вела документацію родини. Тут, в її улюбленому святилищі, лежать свідоцтва про народження, старі паспорти, генеалогічні дерева, плани на певні періоди, календарі, банківські виписки, щоденники, фінансові нотатки тощо, які вона збирала з 1958 року. У центрі кімнати розташовуються квадратний стіл, на якому лежать юридичні блокноти й гостро заточені олівці «Ticinderoga», та чотири стільці. Я починаю переглядати файли. Роблю нотатки. Дуже багато документів написано бабусею, і хоча я не сентиментальна людина — не виставляю сімейних світлин і рідко ностальгую,— у почерку, особливо бабусиному, є щось настільки особисте, чистота й послідовність її скоропису, краса, утрачене мистецтво та індивідуальність, що я не можу не відчувати її присутності.

Я копаюся в минулому родини. І гублюся в ньому. Мій розум хоче одразу перестрибнути до висновків, але я опираюся цій спокусі. Знову ж таки, це сильна сторона Майрона — він здатен все робити спонтанно, без плану, недбало, але геніально. Він може тримати в голові десятки ідей. А я ні.

Я вповільнююся. Потрібно знайти документи для підтвердження. Я маю побачити дані на власні очі, на сторінці — лише тоді все набуде сенсу. Мені необхідна дорожня карта.

І от, за кілька годин, мої пазли починають складатися в картинку.

Я чую кроки. Піднімаю очі — до кабінету заходить моя двоюрідна сестра.

— Найджел сказав, що ти тут.

— А я саме тут.

— Хіба ти не маєш відпочивати?

— Ні.

— То ти вже в порядку?

— Усе добре, можемо перейти до справи?

— Дідько, я ж просто намагалася бути ввічливою.

— Ти знаєш, що я це ненавиджу,— кидаю я Патриції.— Ти знаєш, скільки років твоїй матері?

Патриція веде бровою.

— Перепрошую?

— Коли твої мати й батько приїхали з Бразилії, родина не повірила, що Алін двадцять років, як казав Олдріч. Батько Найджела найняв детектива у Форталезі. Його фінальне припущення — їй мало бути чотирнадцять чи п’ятнадцять років.

Патриція не рухається.

— Ти про це знала?

— Так.

Навіть не знаю, чи здивований я цим фактом.

— Віне, то були сімдесяті.

Ті самі аргументи, що й у мого батька. Дуже цікаво чути це від його племінниці.

— Я не збираюся засуджувати твого тата. Зараз ідеться не про законність, етику чи мораль.

— А що ти хочеш знати?

— Відповіді.

— Які саме?

— Хто викрав картини, хто вбив твого батька, хто вбив Рая Штрауса. Хто завдав шкоди тобі й іншим дівчатам.

— Чому?

Цікаве запитання. Першим на думку спадає ПТ і те, що він сорок п’ять років картається за смерть напарника.

— Я пообіцяв другові.

На обличчі Патриції з’являється скепсис. Важко її за це винуватити. Мені й самому ці слова здаються порожніми. Пробую знову.

— Це кривда, яку необхідно виправити,— кажу я.

— Гадаєш, відповіді в цьому допоможуть?

— У чому?

— Виправленні кривди.

Справедливо.

— От і дізнаємося, згодна?

Патриція закладає пасмо волосся за вухо й підходить до мене.

— Показуй, що в тебе тут.

———

Мабуть, я маю попередити Патрицію, що їй не сподобається те, що я хочу сказати.

Але не буду.

Краще отримати її раптову реакцію, без фільтрів. Тому я одразу переходжу до суті.

— Твого батька зарахували до Гаверфордського коледжу у вересні 1971 року, це була його альма-матер.

Вона вигинає брову.

— Серйозно?

— Що?

— Ти кажеш «альма-матер» у простій розмові?

Я всміхаюся.

— Мої найщиріші вибачення. Ти знала, що твій батько спочатку навчався в Гаверфорді?

— Так. І твій, і наш дід, і прадід, усі в нашій родині. І що? Мій батько не хотів там навчатися, але в нього не було особливого вибору. Тому він і перевівся.

— Ні.

— Що «ні»?

— Він не тому перевівся.

Я показую звіт про порушення кодексу честі, а також супровідний лист, підписаний дисциплінарною комісією деканату.

— Вони датовані 16 січня 1972 року — тоді у твого батька починався другий семестр першого року навчання.

Ми сидимо за столом посеред кімнати. Сумочка Патриції на підлозі, вона простягає руку й дістає окуляри для читання. Я чекаю, поки вона перегляне звіт.

— Тут усе доволі розпливчасто,— урешті-решт каже вона.

— Це навмисно. Імовірно, твій батько робив неприйнятні світлини неповнолітньої доньки професора біології Ґері Робертса,— я даю їй анульований чек.— 22 січня професор поклав гроші з цього чека, виданого однією з наших підставних компаній, на свій рахунок у банку.

Патриція дивиться суму.

— Десять тисяч?

Я мовчу.

— Досить дешево.

— Це було на початку сімдесятих.

— Однаково.

— І я не впевнений, що в нього був вибір. Скандали, подібні до цього, ніколи не випливали на поверхню. А якби це і сталося б, то професор Робертс, напевно, був переконаний, що його молоду доньку звинуватять і зроблять їй ще гірше.

Патриція перечитує листа.

— У тебе є її фото?

— Доньки?

— Так.

— Нема. Навіщо?

— Татові подобалися молоді жінки. Навіть дівчата.

— Так.

— Але є різниця між фізично зрілою п’ятнадцятирічною і, скажімо, семирічною.

Я мовчу. Патриція не поставила мені жодного питання, тому я не бачу причин щось казати.

— Я до того,— продовжує вона,— перепрошую, якщо це звучатиме, ніби я проти руху «Me Too»⁸, і я не захищаю його, але ти бачив світлини моєї мами на їхньому весіллі?

— Так.

— Вона... моя мама вже мала дорослі форми.

Я чекаю.

— Вона вже була сформована, чи не так? Я просто кажу, що не думаю, ніби мій батько мав педофільські нахили або щось таке.

— Ти більше за ефебофілію? — питаю я.

— Не впевнена, що знаю це слово.

— Потяг до осіб середнього та пізнього підліткового віку.

— Можливо.

— Патриціє?

— Що?

— Не будемо загрузати у визначеннях. Це лише ще більше все заплутає. Він мертвий. Я не бачу причин для його покарання зараз.

Вона киває, відхиляється на спинку стільця й глибоко зітхає.

— Продовжуй.

Я дивлюся на свої нотатки.

— Протягом наступних місяців про нього було мало згадок у щоденниках, які я знайшов, але мій дідусь зберігав усі картки з результатами гри в гольф.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— Зберігав картки з результатами?

— Саме так.

— Припускаю, ім’я мого батька є на деяких?

— Так. Він доволі багато грав у квітні — з моїм батьком, нашим дідом, іншими родичами. Я певен, що він і з друзями грав, але, звісно, цих карток у мене нема.

— Яка в нього була фора?

— Перепрошую?

— Я намагаюся розрядити обстановку, Віне. Що це доводить?

— Що він був у Філадельфії все літо, принаймні грав тут у гольф. Далі, згідно з календарем, один із Локвудів відвіз Олдріча до Ліптон-голлу, його резиденції на Вашингтон-сквер. Це було 3 вересня 1972 року.

— І він пішов до Нью-Йоркського університету.

— Так.

— А далі що?

— Загалом схоже на те, що певний час усе було спокійно. Я ще маю уважніше переглянути документи, але зараз можу сказати, що нічого помітного не траплялося до переїзду твого батька до Сан-Паулу 14 квітня 1973 року.

Показую Патриції штамп із Бразилії у старому паспорті дядька Олдріча.

— Чекай, бабуся зберегла його старий паспорт?

— Так, як і всі наші старі паспорти.

Патриція вражено хитає головою. Потім опускає очі на світлину свого батька в документі. Паспорт було видано 1971 року, коли дядькові було дев’ятнадцять років. Вона схиляє голову вбік, роздивляючись чорно-біле фото. Олдріч був гарним юнаком. Як і більшість чоловіків родини Локвудів.

— Тато казав мені, що прожив у Південній Америці три роки,— задумливо говорить Патриція.

— Це видається правдою. Продивився паспорт — там видно, що він подорожував Болівією, Перу, Чілі, Венесуелою.

— Це його змінило.

Це теж не запитання, тому не бачу сенсу відповідати.

— Він там зробив багато гарних справ. Заснував школу.

— Так, схоже на те. Судячи з паспорта, він повернувся до Штатів у грудні 1976 року.

— Грудні?

— Так.

— Мені казали, що раніше.

— Звісно.

— То моя мати була вагітна мною,— каже Патриція.

— Ти не знала?

— Ні. Але це не має значення,— вона зітхає та відхиляється на спинку стільця.— Віне, у цьому є якийсь сенс?

— Так.

— Бо ми зараз дійшли до 1976 року. Картини викрали з Гаверфорда в середині дев’яностих, чи не так? Я не бачу тут жодного зв’язку.

— А я бачу.

— Розкажи мені.

— Ключовий момент — від’їзд твого батька з Нью-Йорку до Сан-Паулу.

— І що не так?

— Твій батько тоді був студентом Нью-Йоркського університету. Він ще не випустився. У нього ніби все було нормально. Але раптом у квітні, менш ніж за два місяці до кінця семестру, він вирішив поїхати у свою закордонну місію. Мені це здається дивним, а тобі?

Патриція знизує плечима.

— Батько був багатим та імпульсивним. Можливо, не так і гарно в нього все виходило того семестру, може, він просто хотів відрахуватися.

— Гіпотетично так.

— Але?

— Але він поїхав 14 квітня 1973 року.

— І що?

У мене на телефоні відкрито стару статтю. Навіть я відчуваю холод по спині, показуючи її Патриції.

— А то, що шістка із Джейн-стріт скоїла вбивства двома днями раніше — 12 квітня 1973 року.

———

Патриція швидко ходить кабінетом.

— Я не розумію, що ти хочеш сказати, Віне.

Вона розуміє. Я чекаю.

— Це може бути збіг.

Я не веду бровою. Не суплюся. Просто чекаю далі.

— Віне, скажи щось.

— Це не може бути збігом.

— Чому, чорт забирай?

— Твій батько тікає до Бразилії одразу після вбивств, скоєних шісткою із Джейн-стріт. За двадцять років наші безцінні картини опиняються в руках лідера шістки. Потрібні ще якісь аргументи? Добре. На місці вбивства Рая Штрауса ми бачимо валізу, яку тебе примусили спакувати, коли викрадали після вбивства твого батька. І вишенька на торті — Найджел заснував підставну компанію, за допомогою якої Рай Штраус купив квартиру — тепер місце вбивства — і яка сплачувала всі його рахунки. Достатньо?

Патриція підходить до мене.

— То що ти хочеш сказати? Мій батько був у шістці із Джейн-стріт?

— Я не знаю. Я просто продовжую викладати факти.

— Що ще?

— Я знаю барменшу з «Malachy’s», що була в стосунках із Раєм. Вона розповіла, що той часто їздив до Філадельфії.

— Отже, якщо я правильно тебе розумію, ти вважаєш, що мій батько був частиною шістки із Джейн-стріт. Він утік. Наша родина заплатила Раєві Штраусу за мовчання — припускаю, про роль батька. Іншим ми теж заплатили?

— Не знаю.

— Ти хіба не казав, що розмовляв із кимось з учасників? Лейк якось там.

— Лейк Девіс.

— Вона не знає?

— Можливо, але я не впевнений, що вона сказала б, особливо якщо сама отримувала гроші. Ще Лейк говорила, що жінки в шістці були на другорядних ролях, тому вона може просто не знати.

— Але мій батько мертвий,— каже Патриція.

— Так.

— То навіщо комусь досі платити за те, щоби його репутація залишалася чистою?

А тепер я веду бровою.

— Ти щойно приїхала в маєток Локвудів. Тобі справді потрібно про це питати?

Вона замислюється.

— Припустімо, ти маєш рацію. Можливо, мій батько був якось причетний до шістки із Джейн-стріт.

Я цього не казав і не висновував, але не сперечаюся.

— Навіщо викрадати Вермера й Пікассо за стільки років по тому? І як це стосується вбивства батька чи того...— Патриція затинається.— Що зі мною сталося?

— Я не знаю.

— Віне?

— Що?

— Можливо, ми вже знаємо достатньо.

— Що ти маєш на увазі?

— Я створила благодійну організацію на історії нашої сім’ї. Суттєвою частиною легенди є те, що мій батько допомагав бідним у Південній Америці, а я хотіла продовжити його справу. І от раптом відкривається, що вся ця історія — брехня.

Я обмірковую почуте. Патриція має рацію. Те, що я знайду, здатне завдати шкоди імені Локвудів і, якщо конкретніше, доброчесній діяльності Патриції.

— Віне?

— Краще буде, якщо правду розкопаємо саме ми,— кажу я їй.

— Чому?

— Бо якщо там щось жахливе, то ми завжди матимемо змогу приховати все знову.

Розділ 23

Кабір вистрибує з гелікоптера, притримуючи однією рукою тюрбан, щоби його не здуло з голови. На ньому шовкова чорна сорочка, зелений пуховий жилет, потерті сині джинси та яскраво-білі кеди в стилі ретро. Я озираюся й бачу у вікні будинку батька, який передбачувано супиться, побачивши чужинця.

Я махаю Кабірові й проводжу його винним льохом до бабусиного кабінету. Оглянувши приміщення, він киває й каже:

— Офігенно.

— Згоден.

Коли ЗМІ нарешті дізналися, що жертвою вбивства, яку знайшли поряд із викраденим Вермером, був Рай Штраус, то вся історія, як ви вже зрозуміли, набула неймовірних масштабів. Раніше ці заголовки трималися б на всіх шпальтах днями, тижнями, навіть місяцями. Але не тепер. Зараз наша увага перемикається, наче в дитини, якій запропонували нову іграшку. Ми інтенсивно граємося з чимось день, можливо, два — а потім нам стає нудно, ми бачимо нову «іграшку», закидаємо стару під ліжко й забуваємо про неї назавжди.

Більшу частину медійного шаленства, пов’язаного з Раєм Штраусом, я провів у лікарні. Зрештою, кожна новина, і я не втомлюся від метафор,— це багаття, і якщо не підкидати в нього нові поліна, воно згасає. Поки що не було нічого нового. Викрадена картина, шістка із Джейн-стріт, убивство — усе це дуже смачно навіть окремо, а разом узагалі утворює п’янке вариво. Але минуло вже одинадцять днів.

У газетах поки не знають про валізу з моїми ініціалами, знайдену на місці вбивства, чи зв’язок цієї справи з моєю двоюрідною сестрою та Хижою жаху. Я думаю, це добре. Так мені легше вести розслідування.

Кабір дбайливо розкладає теки з документами на старому бабусиному столі. Спільне бачення — це ключ до злагодженої роботи з чудовим асистентом. Кабір розуміє, що я візуал — і люблю факти й докази, викладені в схемах. Усі теки однакового розміру (юридичні, приблизно 23 х 35 сантиметрів) й кольору (яскраво-жовті). Кожну підписано його охайним почерком.

— Шістка із Джейн-стріт,— каже Кабір.

Шість тек акуратно викладено в ряд. Читаю підписи зліва направо: «Лейк Девіс», «Едді Паркер», «Біллі Рован», «Рай Штраус», «Арло Шугармен», «Лайонел Андервуд». За прізвищами в алфавітному порядку.⁹ Одразу відповім на запитання, що висить у повітрі,— у мене немає обсесивно-компульсивного розладу, але це як зі шкалою Кінсі¹⁰: я вважаю, що ми всі маємо ширший спектр, ніж бажаємо визнавати.

— Можу починати? — питає Кабір.

— Будь ласка.

— Ми знаємо про долю Лейк Девіс і Рая Штрауса,— говорить мій асистент, відсуваючи дві теки й лишаючи чотири.— Тому дозвольте розповісти про решту.

Я чекаю.

— Еді Паркер. Її мати досі жива, мешкає в Баскін-Рідж у Нью-Джерсі. Стверджує, що жодного разу не бачила своєї доньки з тієї ночі. Вона відмовилася давати коментарі пресі, але з вами готова поговорити.

— Чому зі мною?

— Я сказав, що картина, яку знайшли в Рая Штрауса, належить вам. А також трохи натякнув, що ви знаєте про місцезнаходження шістки із Джейн-стріт більше, ніж вона думає.

— Ай-яй-яй, Кабіре.

— Так, ви погано на мене впливаєте, шефе. Перейдімо до Біллі Рована?

Я киваю.

— Схоже, що в Біллі та Еді все було доволі серйозно — серйозніше, ніж думали люди. Батько Біллі Рована ще живий, а мати померла дванадцять років тому. Але ось що цікаво: десять років тому батько Біллі вийшов на пенсію та переїхав із Голіока в Массачусетсі до пансіонату літніх людей у Бернардсвіллі, Нью-Джерсі.

Я так і думав.

— А Бернардсвілль розташований поряд із Баскін-Брідж?

— Так.

— Тобто місіс Паркер і містер Роман тепер живуть за кілька кілометрів одне від одного.

— Якщо точно, то за один кілометр дев’ятсот метрів.

— Це не може бути збігом.

— Я теж так гадаю,— говорить Кабір.— Думаєте, у них там шури-мури?

— Шури-мури?

— Ну, брудні справи, притуляння, секс, гра геніт...

— Так,— перебиваю я його,— дякую за розширений синонімічний ряд.

— Звичайно, їм обом має бути близько дев’яноста,— Кабір робить таке обличчя, наче вдихнув якусь гидоту, але швидко опановує себе.— Так чи інакше, я не додзвонився до Вільяма Рована — так його звати,— але місіс Паркер сказала, що вона та батько Біллі готові зустрітися з вами в пансіонаті для літніх людей о першій дня, якщо ви хочете.

— Хочу. Ще щось?

— Щодо Паркер і Рована — усе.

Кабір відкладає ці теки у стос до Штрауса й Девіс. Лишається дві.

— Якщо дозволите йти не за алфавітом, скажу, що нічого нового про Лайонела Андервуда нема.

І він перекладає теку до стосу. Тепер у нас лише одна.

Арло Шугармен.

Я дивлюся на Кабіра. Він усміхається.

— Це дуже цікаво.

— Кажи.

— Ви вже знаєте, що про Арло Шугармена роками не було жодних даних відколи він убив агента ФБР. Але, звісно, ви отримали якусь інформацію про нього від Лейк Девіс.

— Про те, що він був у Тулсі,— уточнюю я.

— Саме так. Якщо зовсім конкретно, Лейк вам розповіла, що Шугармен видавав себе за студента Університету Орала Робертса. Ви ж не казали про це ПТ?

Я хитаю головою.

— Добре. Виходячи з того, коли Лейк була в бігах, я припустив, що вона та Рай могли перетинатися з Арло приблизно між 1973 і 1975 роками. Про всяк випадок я розширив часові рамки до 1977 року — якщо Арло раптом замаскувався під першокурсника й залишився там на чотири роки.

— І що?

— І тоді я почав копати. Сторінка випускників цього університету вражає. Тож я розпочав із неї,— він нахиляє голову.— Ви знали, що там навчалася Кеті Лі Ґіффорд?

Я мовчу.

— Я змінив світлини Арло у фотошопі. На всіх відомих зображеннях у нього довге волосся й борода — трохи схожий на мене, якщо так подумати, чи не так?

— Справді.

— Якщо подумати, то це було б чудове маскування.

— Що саме?

— Тюрбан. От тільки ви всі просто жахливо його зав’язуєте. Коротко кажучи, за допомогою програми я зробив Арло чисто виголеним і з коротким волоссям. Я маю на увазі, що Університет Робертса — це не те місце, де шанували радикалів, чи не так? Потім я зв’язався з кількома випускниками тих років і викладачами. У них активні групи у фейсбуці, і мені багато хто відповів. Більшість нічого корисного не сказали, але двом людям чоловік на фото здався схожим на якогось Ральфа.

— У Ральфа було прізвище?

— Саме в цьому була проблема. Вони не знали. Усе було дуже туманно, що, як мені здається, і потрібно, коли ти переховуєшся. Проте в мене було ім’я. Я знав роки, коли він, можливо, навчався в університеті. Тож моїм наступним кроком було дістати щорічні альбоми за ті роки.

— Знайшов?

— Так.

— Як?

— В електронному варіанті. Усе є на вебсайті, повні скани кожної сторінки з усіх щорічних альбомів. Із середніх шкіл і коледжів. Їх усі можна побачити, якщо заплатити. Якщо заплатити трохи більше, вам надішлють повну відскановану версію.

Кабір випробовує моє терпіння.

— То ти шукав людину на ім’я Ральф?

— Так, на світлинах. Було кілька Ральфів, і жоден не схожий на Шугармена.

— Імовірно, він був достатньо розумним, щоб пропустити день, коли всіх фотографували.

— Думаю, так. Я не занадто довго це розповідаю?

— Було б добре, якби ти пришвидшився.

— Добре, до суті: це звучатиме заплутано, але я запустив пошук із розпізнавання облич на всіх сторінках, і програма видала ось це.

Кабір бере теку Арло Шугармена й дістає чорно-білу світлину.

— Сторінка 138 щорічного альбому Університету Орала Робертса за 1974 рік.

Він передає мені світлину. Заголовок — «Театральні моменти», п’ять фото на двох сторінках. На одній — жінка з ангельськими крилами, на іншій — щось подібне до сцени на балконі з «Ромео і Джульєтти». Ще на одній чотири чоловіки в середньовічних костюмах грають на музичних інструментах і співають.

Другий праворуч, із мандоліною,— Арло Шугармен.

— Ого,— виривається в мене.

На цій старій світлині Арло в окулярах із чорною оправою — їх не було на жодному фото, які я вже бачив. Він чисто поголений, кучеряве волосся коротко підстрижене. Упізнати Арло важко, якщо не придивлятися, але підозрюю, програма розпізнавання саме це й зробила.

— Тож я знайшов студента, який ставив цю п’єсу. Його звуть Френ Шовлін, працює в мегацеркві в Г’юстоні. Хороший чоловік. Пам’ятає Ральфа як Ральфа Льюїса. Цікаво, що в тій групі був Ральф Льюїс, але він хворів і, здається, зовсім не ходив на заняття. Я думаю, Арло просто використав його ім’я.

— Резонно.

— Єдине, що пам’ятає Шовлін про Ральфа,— той зустрічався з дівчиною на ім’я Елена. Я її знайшов — тепер вона Елена Рендольф. Розлучена, володіє салоном краси в Рочестері, Нью-Йорк. Я їй телефонував, але щойно згадав Ральфа Льюїса, вона кинула слухавку. Я перетелефонував, але вона відмовилася говорити.

— Цікаво. Припускаю, що ти вже провів пошук за іменем «Ральф Льюїс»?

Кабір киває:

— Нічого не знайшов.

Не дивно. Найпевніше, Шугармен не раз змінював ім’я протягом цих років. Є варіант, що ім’я Ральфа він собі офіційно не брав, а просто користувався ним у Тулсі, знаючи, що плутанина зі справжнім Ральфом Льюїсом дасть йому вислизнути з поля зору. У наш час це було б важко зробити — університети відслідковують студентів і більше переймаються безпекою, але в сімдесятих можна було просто зайти в студентське містечко, прийти на лекцію — і ніхто нічого не запідозрив би.

Ми з Кабіром узгоджуємо графік. Завтра я вирушу до матері Еді Паркер і батька Біллі Рована в пансіонат для літніх людей на зустріч о першій дня. Туди краще їхати — це лише півтори години. А потім, якщо я вирішу, що це допоможе, візьму приватний літак у сусідньому аеропорту Моррістауну й полечу до Рочестеру, щоби зустрітися з Еленою Рендольф. Кабір візьме на себе всі організаційні питання.

— Стосовно місіс Рендольф, ти знаєш, що робити,— кажу я йому.

— Зрозумів,— Кабір підводиться зі стільця.

— Залишишся на вечерю?

— Ні. У мене гаряче побачення.

— Наскільки гаряче?

— Вона мені подобається, шефе.

— Можеш узяти гелікоптер на вечір,— кажу йому.

— Га?

— Бери гелікоптер. Повези її в пляжний клуб на Фішерс-Айленд. Можу організувати столик на березі океану.

Кабір не відповідає, натомість жестом показує на теки на столі.

— Вам залишити?

— Так.

— Дякую за щедру пропозицію, шефе. Але я, мабуть, відмовлюся.

Трошки чекаю й питаю:

— Можу я дізнатися причину?

— Якщо я влаштую на четвертому побаченні щось таке грандіозне, то що тоді робитиму на п’ятому? — відповідає Кабір, знизуючи плечима.

— Мудро.

У мене вібрує телефон. Коли я бачу, що телефонує Анжеліка Ваят, мене охоплює страх, і я із запаморочливою швидкістю натискаю зелену кнопку. Ще до того як встигаю сказати звичне «Розказуй», Анжеліка говорить:

— Ема в порядку.

Дивовижно, наскільки гарно вона мене знає, особливо беручи до уваги те, наскільки погано ми знайомі. І так, це та сама Анжеліка Ваят. Так, кінозірка.

— Що сталося?

— Ема питала про тебе.

Ема навчається в старшій школі, а ще вона — моя біологічна донька.

— Ми приїхали до лікарні, щоби ви з нею побачилися,— говорить Анжеліка.

Це мені не подобається.

— Не треба було.

Я дивлюся на Кабіра, але продовжую розмовляти з матір’ю Еми.

— Як вона взагалі дізналася, що я?..

— Ти мав поснідати з нею того ранку,— говорить Анжеліка.

— А, точно.

— Вона хвилюється, Віне.

Я мовчу. Мені це не подобається.

— Коли Ема може з тобою побачитися? — питає вона.

— Завтра влаштовує?

— У тебе? Вечеря?

— Так.

— Я її привезу.

— Приходь теж, якщо хочеш.

— Ми так не робимо, Віне.

Анжеліка, безперечно, має рацію. Ми узгоджуємо час, я кладу слухавку й знову дивлюся на Кабіра.

— Ема телефонувала й питала про вас, а я знаю, що ви не хотіли б, аби я їй збрехав,— відказує він.

Я суплюся, оскільки Кабір має рацію, і мені це не подобається.

— Як багато вона знає?

— Тільки те, що ви потрапили до лікарні. Я сказав Емі, що ви одужуєте, але вона мені не повірила. Хотіла бути з вами в палаті.

Не знаю, як на це реагувати. Від усього, що стосується Еми, я часто ніяковію та не знаю, що робити. Через подібні нові стосунки, якщо це можна так називати, я часто стаю хитким і неврівноваженим.

До речі.

— Трей Лайонс.

— Що? — питає Кабір.

— Седі сказала, що він поїхав додому видужувати від травм.

— Так, на захід Пенсильванії, на якесь ранчо.

— За ним необхідно цілодобово стежити.

— Зрозумів.

— Два чоловіки. Я хочу постійно знати, де Трей. Також перевір його минуле.

Трохи згодом, коли Кабір повернувся до Нью-Йорку на своє гаряче, хоча й серйозне побачення, я йду на тренувальне зелене поле для гольфу — попрацювати над своїм ударом та очистити голову. Помічаю, що схилом до мене наближається Патриція. Вона прямує з опущеними плечима й похмурим обличчям, і не треба бути експертом з мови жестів, аби зрозуміти, що з нею щось не так.

Я швидко це розумію, тож одразу запитую:

— Щось не так?

— Ти дозволяєш мені бути боягузливим сциклом,— говорить Патриція.

— Це надмір.

— Що?

— Сцикло — це за визначенням боягузливе. Кажи або сцикло, або боягузка. Але боягузливе сцикло — це надмір.