Він

— Це переслідування!

— Тсс, не перебивайте. Я вже побачив серед відгуків поганий, у якому жінка розповіла, як її пуделя покусала болонка, коли він був у вас на перетримці. Я підштовхну її до того, щоби судитися з вами, безкоштовно дам їй власного юриста, можливо, зберу ще людей, що приєднаються до колективного позову проти вас. Я найму приватних детективів, щоби вони викопали всі подробиці вашого особистого й ділового життя. Кожному є що приховувати, а якщо я чогось не знайду, то вигадаю це. Я буду безжальним у спробах знищити вас обох, і буду ефективним. Зрештою, після тривалих і непотрібних страждань, ви обидва зрозумієте, що єдиний спосіб припинити цю кровотечу — поговорити зі мною.

Обличчя Росса Дорчестера багряніє.

— Це... шантаж.

— Чекайте, я зараз знайду свою репліку в сценарії,— я роблю вигляд, що перегортаю сторінки.— Ось вона,— я прокашлююсь.— Шантаж — це таке гидке слово!

Секунду Росс має такий вигляд, ніби зараз на мене накинеться. Я відчуваю, як збудження пробігає по жилах. Звісно, я хочу, щоби він напав першим і в мене була можливість дати відсіч. Я вже давно зрозумів, що не здатен повністю притлумити цю частину себе, хоча усвідомлюю, що зараз насильство було б контрпродуктивним для моїх інтересів.

Росс знову починає говорити — і цього разу я чую біль в його голосі.

— Ви не знаєте, що їй довелося пережити.

Я ніяк не реагую на цю фразу. Саме тому, крутиться в моїй голові, ПТ хотів, аби справу вів я, і не бажав покладатися на своїх колег.

— Ви ввірвалися сюди, а вона стільки зробила, щоби нарешті залишити це позаду, побудувати гарне життя для нас і нашої сім’ї...

Частина мене хоче виконати одну з десяти моїх найкращих пантомім — пограти на найкрихітнішій у світі скрипці. Але це теж контрпродуктивно.

— Я не маю наміру нікому шкодити,— запевняю я Росса.— Мені просто треба поговорити з вашою дружиною. Після цього я, мабуть, пораджу вам обом спакувати валізи й вирушити в подорож на деякий час.

— Навіщо?

— Тому що, подобається вам це чи ні, минуле повертається.

Він кліпає кілька разів і відводить погляд.

— Ідіть геть.

— Ні.

— Я сказав...

Ми чуємо інший голос.

— Россе?

Я обертаюся. Коротке біляве волосся. Джинси, велика коричнева робоча сорочка із засуканими до ліктів рукавами, вицвіло-сірі кросівки. На руках латексні рукавиці, в одній руці — відро. Вона дивиться на мене, можливо, сподіваючись на милосердя чи розуміння. Я нічого такого не пропоную — і за виразом її обличчя помічаю, що вона повільно капітулює. Вона дивиться на чоловіка.

— Ти не повинна цього робити,— каже Росс, але Джейн-Лейк махає рукою.

— Ми завжди знали, що цей день настане.

Тепер і Росс капітулює.

— Як вас звати? — питає вона мене.

— Називайте мене Він.

— Прогуляймося, Віне.

Розділ 8

– Як ви мене знайшли?

Ми вийшли на задній двір. Тут собаки вільно бігають у двох великих вольєрах. На столі вичісують бородату колі. Бульмастиф приймає ванну. Яскраво світить сонце.

Джейн чекає на мою відповідь, тому я просто кажу:

— У мене є способи.

— Це було давно. Я кажу це не для того, щоби виправдатися. І моя роль була невелика. Це теж не виправдання. Але не минає дня, щоб я не думала про ту ніч.

Я вдаю, що позіхаю. Вона злегка сміється.

— Добре, можливо, я на це заслуговую. Вийшло трохи лицемірно.

— О, зовсім трохи,— кидаю я.

Вона знімає рукавиці, старанно миє руки, витирає їх рушником. Рухом голови показує, щоб я йшов за нею до лісової стежки.

— Чому ви тут, Віне?

Я ігнорую запитання, натомість кажу:

— Розкажіть мені про день, коли Рай Штраус потонув в озері Мічиган.

Вона йде опустивши голову й поклавши руки в задні кишені штанів — не знаю чому, але мені цей жест здається зворушливим.

— Рай не потонув.

— Але ви так сказали поліції.

— Так.

— Отже, збрехали.

— Так.

Ми заглиблюємось у ліс.

— Я так розумію, Рая знайшли.

Я не відповідаю.

— Він живий чи мертвий?

Це запитання я теж ігнорую.

— Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?

— Ви ж не агент ФБР?

— Ні.

— Але вам це конче цікаво?

Я зупиняюся.

— Місіс Дорчестер?

— Називайте мене Лейк. Чому б і ні.

Мушу визнати, у неї дуже мила усмішка, мені подобається. У цій жінці є прихована сила.

— Чому б і ні. Мої зацікавлення тут ні до чого, Лейк. Я хочу, щоби ви зосередилися й відповіли на мої запитання — і я зникну з вашого життя. Зрозуміло?

— Оце ви штучка.

— Так, це правда. Коли ви востаннє бачили Рая Штрауса?

— Понад сорок років тому.

— Тобто...

— За три тижні до того, як здалася ФБР.

— Чи контактували якось після цього?

— Жодного разу.

— Є ідеї, де він був?

Цього разу її голос м’якший.

— Жодної. Рай живий?

Я ігнорую її запитання.

— Де ви були, коли востаннє з ним бачилися?

— Не розумію, яке це зараз має значення.

Я посміхаюся — цей мій спосіб сказати «Просто відповідайте».

— Ми були в Нью-Йорку. Там є паб «Malachy’s» на Сімдесят другій вулиці біля Коламбус-авеню.

Я знаю його. Це справжній олдскульний бар — із заклопотаними жінками на барі, у яких волосся схоже на сіно, що називають вас «любий», і ламінованими меню, після яких хочеться обробити руки антисептиком. «Malachy’s» — це не штучно створений старий бар, не якась діснеївська версія того, яким має бути подібний заклад, щоби там хіпстери відчували автентику, водночас залишаючись у безпеці та комфорті. Іноді я заходжу туди — це лише за квартал від мого помешкання,— але ніколи не роблю вигляду, що я там свій.

— У сімдесятих роках існувала підпільна мережа прихильників, які піклувалися про нас. Ми з Раєм багато переїжджали. Ці люди допомагали нам переховуватися,— продовжує Лейк, перехоплюючи мій погляд. У неї сірі очі, що пасують до світлого волосся.— Їхніх імен я вам не скажу.

— Я не маю наміру переслідувати старих хіпі,— кидаю я.

— Тоді що вас цікавить?

Я чекаю. Вона зітхає.

— Так, так, ми багато переїжджали — жили в комунах, підвалах, закинутих будівлях, якихось таборах, безіменних готелях. Так тривало два роки. Не забувайте, що мені було лише дев’ятнадцять, коли все це почалося. Ми планували підпалити порожню будівлю, от і все. І не хотіли нікому завдати шкоди. Я навіть жодного коктейлю Молотова тієї ночі не кинула.

Лейк збивається з теми.

— Отже, ви були в «Malachy’s» в Нью-Йорку,— нагадую я.

— Так. Нас поселили в підвалі. Там жахливо смерділо несвіжим пивом і блювотою. Присягаюся, той запах мене досі переслідує. Але найголовніше — це Рай, він тоді був дуже нестабільний. Хоча він завжди був нестабільним. Зараз я це розумію. Не знаю, яка частина мене була настільки зламана, що я сподівалась, ніби Рай здатен усе залагодити. У мене було проблемне дитинство, але ви про те точно не хочете слухати.

Лейк має слушність — не хочу.

— Ми сиділи в тому крихітному брудному підвалі, і Рай почав з’їжджати з глузду. Я не могла більше з ним залишатися. Це були надто аб’юзивні стосунки. Ні, він мене ніколи не бив, я не про це. Дівчина, що дала нам прихисток у «Malachy’s»? Вона теж це бачила. Вона була добра — я називатиму її Шейла, але це не її справжнє ім’я,— і розуміла, що мені потрібна допомога. Вона мене часто вислуховувала. Я мала його кинути, іншого вибору не було. Але куди мені було йти? Я планувала залишатись у підпіллі, Шейла знала когось, хто міг вивезти мене до Канади, а потім до Європи. Тоді я була в бігах уже два роки — і не хотіла прожити так решту життя. Стрес, бруд, виснаження, але найголовніше — нудьга. Або їдеш цілий день, або ховаєшся цілий день. Я вважаю, що найбільшою мотивацією людей із підпілля здатися поліції було припинити нарешті цю монотонність. Я просто прагнула нормальності, розумієте?

— Нормальності,— повторюю я за нею, щоби заохотити до подальшої розповіді.

— Урешті-решт Шейла познайомила мене з юристом, що перейнявся моєю історією. Він викладав у Колумбійському університеті. Цей юрист був переконаний: якщо я здамся ФБР, то великий строк мені не загрожує, адже я була молода, наївна, перебувала під впливом Рая і все таке. Тож ми розробили план. Я поїхала до Детройту й переховувалася там кілька тижнів. Коли минуло достатньо часу, я здалася ФБР.

— Ви казали Штраусу, що збиралися це зробити?

Лейк повільно хитає головою, піднявши обличчя до неба.

— Це все робилося за спиною Рая. Я залишила Шейлі записку з поясненнями.

— Як він відреагував на вашу втечу?

— Не знаю. Коли хочеш втілити такий план, то озиратися назад не можна. Це надто небезпечно для всіх.

— А ви намагалися дізнатися про нього потім?

— Ніколи — з тієї самої причини. Я не хотіла нікого наражати на небезпеку.

— Але ж вам мало бути цікаво.

— Радше було почуття провини,— говорить Лейк.— Раєві гіршало — а моєю відповіддю було його кинути. Його влада наді мною стала слабшою, але... Господи, ви навіть не уявляєте, як це було. Мені здавалося, що сонце сходить і заходить над Раєм Штраусом. Я готова була померти за нього.

Це підштовхує мене до іншого запитання, яке я вирішую поставити пізніше: чи вбила б вона за Рая?

— Ви сказали ФБР, що він потонув в озері Мічиган.

— Я це вигадала.

— Навіщо?

— А ви самі як гадаєте? Я йому була винна, хіба ні?

— Аби збити з пантелику?

— Так, звісно. Аби копи припинили за ним ганятись. А ще я мала пояснити, чому вирішила здатися саме зараз. Я не могла сказати справжньої причини — що великий Рай Штраус божеволіє в підвалі бару на Верхньому Вест-Сайді. Зараз йому поставили б якийсь діагноз на зразок біполярного чи обсесивно-компульсивного розладу, але тоді... Рай піднімався до бару вночі після закриття й вишиковував усі пляшки з випивкою так, аби вони були на однаковій відстані одна від одної й дивилися етикетками в один бік. Це тривало годинами.

Я пригадую квартиру в башті «Beresford».

— У Рая були гроші?

— Що?

— Ви казали, що переховувалися в підвалі під старим баром.

— Так.

— Чи були в Рая гроші на краще житло?

— Ні.

— Чи цікавився він мистецтвом?

— Мистецтвом?

— Живопис, скульптура — мистецтво.

— Я не... А чому ви питаєте?

— Чи вчиняли ви з ним колись пограбування?

— Що? Ні, звісно, ні.

— Тобто ви просто покладалися на доброту незнайомців?

— Я не...

— Ви ж знаєте, що інші радикали грабували банки, чи не так? Симбіоністська армія визволення, пограбування Брінка. Чи ви зі Штраусом колись таке робили? Мені нецікаво вас за це посадити — я думаю, строк позовної давності однаково вже сплив. Але мені треба це знати.

Повз нас проходить підліток із трьома собаками на повідках. Лейк Девіс усміхається йому й киває, він киває у відповідь.

— Я хотіла здатися в поліцію від самого початку. Рай мене не пускав.

— Не пускав?

— Частиною будь-якого покоління є аб’юз. Тепер я це знаю. Ті, хто люблять Бога найбільше, і бояться його більше за всіх. «Богобоязливість», так вони кажуть? Найпобожніші люди, які не можуть припинити говорити про Божу любов, водночас завжди марять пекельним вогнем, сіркою та вічним прокляттям. Тож як зрозуміти, була я закохана в Рая чи просто його боялася? Ця межа надто тонка.

Я прийшов сюди не для того, щоби заглиблюватись у філософські дискусії, тому перемикаю швидкість.

— Чи бачили ви новини, що нарешті знайшли викрадену картину Вермера?

— Учора, так? — до неї повільно доходить.— Зачекайте. Там хіба не знайшли біля картини труп?

Я киваю.

— Так, Рая Штрауса.

Я даю їй хвилину перетравити інформацію.

— Він став відлюдником і барахольником.

Я розповідаю про «Beresford», башту, сміття, розгардіяш, полотно на стіні. Вирішую поки не казати про мою кузину. Попереду стоїть лавка. Лейк Девіс падає на неї, наче в неї підкосилися коліна. Я залишаюся стояти.

— Тобто Рая вбили.

— Так.

— Після стількох років.— Лейк хитає головою, у неї сльозяться очі.— Я не розумію, навіщо ви сюди приїхали.

— Вермер належить моїй сім’ї.

— А тут ви що, хочете знайти другу картину?

Я мовчу.

— У мене її немає. Коли викрали ці два полотна?

Я кажу їй дату.

— Я здалася ФБР набагато раніше.

— Чи бачили ви когось із шістки із Джейн-стріт після вбивств?

Вона здригається від слова «вбивств». Я вжив його навмисно.

— Підпілля нас розділило. Не можна шістьом людям подорожувати разом за таких обставин.

— Я не про це питав.

— Тільки одного.

Вона замовкає. Я прикладаю долоню до вуха.

— Я слухаю.

— Ми дві ночі були в Арло.

— Арло Шугармена?

Вона киває.

— У Туслі. Він видавав себе за студента Університету Орала Робертса, і я тоді подумала, що це доволі іронічно.

— Що саме?

— Арло виріс в юдейській сім’ї, але пишався своїм атеїзмом.

Я пригадую, що бачив щось схоже в його справі.

— Шугармен казав, що тієї ночі він не був з вами...

— Ми всі так казали, і що?

Справедливо.

— Арло навчався на факультеті мистецтв у Колумбійському, чи не так?

— Так, мабуть. Зачекайте, чи не вважаєте ви, що Арло та Рай?..

— А ви?

— Ні. Я не скажу точно, але...

Я згадую про двоюрідну сестру Патрицію та жах, який їй довелося пережити.

— Ви казали, що Рай зробив вам боляче.

Вона сковтує.

— Так. Що саме ви бажаєте знати?

— Ви повністю змінили документи. Практично зникли з радарів.

— Але ж ви мене знайшли.

Я намагаюся не видавати гордості й запитую:

— Ви боялися, що Рай спробує вас колись знайти?

— Не лише Рай.

— Хто ще?

Лейк змахує рукою — я бачу, що вона починає закриватися.

— Існує ймовірність, що Рай Штраус причетний до речей, страшніших за викрадення творів мистецтва,— кажу я.

— Наскільки страшніших?

Не бачу причин пом’якшувати відповідь.

— Викрадення людей, зґвалтування, убивства молодих жінок.

Вона блідне.

— Можливо, з напарником,— додаю я.— Як вважаєте, чи міг Рай бути причетним до чогось подібного?

— Ні,— м’яко каже Лейк.— І я справді вважаю, що вам уже час іти.

Розділ 9

Я повертаюся до літака й починаю читати справу ФБР. Я називаю це «справа», але фактично це тека завтовшки майже десять сантиметрів із ксерокопіями сторінок. Дістаю свою ручку «Montblanc» і занотовую імена шістки із Джейн-стріт:

Рай Штраус

Арло Шугармен

Лейк Девіс (Джейн Дорчестер)

Біллі Рован

Еді Паркер

Лайонел Андервуд

Я дивлюся на імена й розумію: якщо із шести людей тільки одну (тепер уже двох, рахуючи Рая Штрауса) бачили — чи чули про неї — за всі сорок п’ять років, то припущення ПТ щодо їхньої долі, найвірогідніше, правильне.

Дуже ймовірно, що деякі з них, якщо не всі, мертві.

Або, можливо, і ні. Адже Рай Штраус якось примудрився виживати всі ці роки, аж доки його жорстоко вбили. Якщо йому вдалося переховуватись у центрі найбільшого міста країни, чому інші не могли ховатися в підпіллі?

Хай як це дивно, я не вірю у власне обґрунтування.

Одна людина могла би сховатися. Можливо, двоє. Але четверо?

Малоймовірно.

Я починаю з хронології та записую запитання:

Кого з них бачили після ночі з коктейлями Молотова?

У перший, другий і третій дні після нападу нікого із шістки із Джейн-стріт не бачили. Це доволі дивний факт, якщо згадати, що їх активно шукали. На четвертий день нарешті з’явилися результати — у ФБР отримали анонімний дзвінок, що Арло Шугармен переховується в закинутому будинку в Бронксі. На жаль, ми знаємо, чим це закінчилося — спецагента Патріка О’Мейлі застрелили на ґанку. Я нотую цей інцидент навпроти імені Шугармена, бо це вперше, коли його побачили після нападу з вибухівкою. Друга його поява, згідно зі словами Лейк Девіс,— Тулса в Оклагомі, де 1975 року він був як студент Університету Орала Робертса. Це я теж записую.

Це вся інформація про Шугармена. Третьої появи не було.

Переходжу до Біллі Рована. У справі ФБР написано, що після нападу його бачили лише раз, за два тижні по тому,— це була Ванесса Гоґан, мати однієї з жертв, Фредеріка Гоґана, сімнадцятирічного хлопця з Ґрейт-Нека, штат Нью-Йорк. Ванесса, благочестива побожна жінка, майже одразу після смерті свого сина виступила на телебаченні, аби сказати, що вона пробачила тих, хто завдав шкоди її юному синові Фредеріку.

— Певно, Бог хотів мого Фредеріка для вищої мети,— сказала тоді матір на пресконференції.

Я ненавиджу таке виправдання. Ще більше ненавиджу, коли все відбувається навпаки: коли людина, що пережила трагедію, стверджує щось на зразок: «Бог урятував мене, бо вважає, що я особливий / особлива для Нього»,— такий собі натяк на те, що Богові було начхати на тих, хто загинув. Проте я, напевно, не маю бути таким вимогливим до Ванесси Гоґан, молодої вдови, яка щойно втратила єдиного сина.

Я відволікся.

Відповідно до звіту ФБР, за два тижні після пресконференції Ванесси Гоґан, коли інтенсивність пошуків достатньо стихла, Біллі Рован, що також виріс у глибоко релігійній сім’ї, постукав у задні двері її будинку близько дев’ятої вечора. Вона тоді була на кухні. Біллі Рован нібито побачив її по телевізору й захотів вибачитись особисто, перш ніж піти в підпілля.

Ну добре. Я записую це навпроти імені Рована. Бачили його лише раз.

Тепер інші. Еді Паркер — жодної появи. Лайонел Андервуд — жодної появи. І, звісно, Штраус — жодної появи.

Я стукаю ручкою по губах й обмірковую. Припустімо, вони всі успішно переховувалися аж до цього часу. Чи справді я вірю в те, що вони жодного разу не виходили на зв’язок зі своїми рідними?

Не вірю.

Продивляюся справу й записую імена близьких родичів, яких потенційно маю змогу опитати. У Рая Штрауса є дуже знаменитий брат Сол — прогресивний юрист, що представляє знедолених у судах. Він — балакуча голова в телевізорі, але, з іншого боку, хто зараз не такий. Невже Рай ніколи з ним не контактував, живучи в одному місті цілих сорок років? Варто про це розпитати. Сол Штраус, наскільки я знаю, був гостем програми новин Гестер Кримштейн із безглуздою назвою «Злочини Кримштейн». Напевно, вона може нас познайомити.

Батьки Штрауса померли. Насправді з дванадцяти батьків шістки із Джейн-стріт живі тільки двоє — батько Біллі Рована й мати Еді Паркер. Записую їхні імена. Передивляюся інших братів і сестер, крім Сола Штрауса. Додається ще дев’ятеро людей, з яких двоє є родичами Лейк Девіс, тому вони мені не знадобляться. Записую імена до свого списку. Якщо матиму більше часу або допомогу, то розширю родинне дерево до дядьків, тіток і двоюрідних братів і сестер, але сумніваюся, що доведеться.

Імен справді багато. Мені буде потрібна допомога.

Передусім згадую Майрона.

Він зараз у Флориді, доглядає батьків і допомагає своїй дружині влаштуватися на нову роботу. Я не хочу відривати його від цього. Ті, хто добре знає нас із Майроном, зауважили б, що я завжди приходив на виручку, коли Майрону випадали подібні квести й він просив допомоги. Мовляв, після всіх тих разів, коли я йшов за нього в бій без запитань і перепочинку, Майрон мені «винен».

Ці люди помилилися б.

Дозвольте навести вам пораду, яку батько Майрона, один із наймудріших чоловіків, яких я знаю, дав своєму синові та його шаферові — вашому покірному слузі — у день весілля Майрона: «Стосунки — це ніколи не половина на половину. Іноді в них шістдесят на сорок. Іноді ви матимете вісімдесят відсотків, іноді — лише двадцять. Секрет у тому, щоби прийняти це й не перейматися».

Я вірю в те, що ця проста мудрість справедлива для будь-яких чудових стосунків, а не лише для шлюбу. Тож якщо підсумувати, як дружба з Майроном поліпшила та збагатила моє життя, то ні — Майрон мені нічого не винен.

Телефон пищить, нагадуючи, що я ще не відповів на запит у застосунку для знайомств. Сумніваюся, що сьогодні матиму час, але не відповісти буде неввічливо. Клікаю сповіщення, сканую запит — і в мене очі лізуть на лоба. Дуже швидко змінюю думку та планую зустріч на восьму вечора.

Зараз поясню причину.

У застосунку знайомств доволі незвичний профайл користувача. Тут усе зовсім не так, як в інших, де міститься купа нісенітниць про те, як ви любите піна коладу та бігати під дощем. Ця анкета подібна до рейтингів в «Uber», але через те, що більшість користується застосунком рідко (на відміну від вашого покірного слуги), розробники доповнили особисті рейтинги тим, що можна грубо охарактеризувати, як рейтинг зовнішності. Це набагато складніший алгоритм, який оцінює багато конкретних фізичних параметрів, до того ж на багатьох рівнях. Одне з правил застосунку наголошує: якщо ви запитаєте іншого користувача про свій рейтинг — або інший користувач вам його повідомить — ви обидва повинні негайно відмовитися від членства. Я, наприклад, не знаю, свого рейтингу.

Я впевнений, що в мене він високий. Немає потреби у фальшивій скромності, чи не так?

Наприклад, загальний рейтинг Бітсі Кебот — 7,8 із 10. Найнижчий рейтинг користувачки, з якою я спав, був 6,5. Ну добре, ще була жінка з рейтингом 6, але тоді інших не було в доступі. Оцінювання застосунку дуже суворе. Шістка тут — це вісімка в будь-якому іншому застосунку знайомств.

Найвищий рейтинг, який я бачив у застосунку? Якось зустрічався з користувачкою, що мала 9,1. До того як вийти заміж за популярного рок-музиканта, вона була знаменитою супермоделлю. Ви її точно знаєте. Це була єдина жінка з рейтингом, вищим за 9, яку я зустрічав.

Користувачка, що сьогодні надіслала мені запит на побачення, має рейтинг 9,85.

Я не можу відмовитися від такого побачення.

Мені телефонує ПТ.

— Ну, як пройшло з Лейк Девіс?

— Вона збрехала про смерть Штрауса,— починаю я з очевидного, а далі розповідаю йому решту розмови.

— То який твій наступний крок?

— Піду до бару «Malachy’s».

— За понад сорок років після подій?

— Так.

— Такий собі улов.

— А є інші варіанти? — протестую я.

— Що ще?

— Я склав список осіб, яких, можливо, захочу опитати. Треба, щоби ваші люди знайшли мені їхні актуальні адреси.

— Надішли мені список електронною поштою.

Я знаю, як працює ПТ: він отримує інформацію перед тим, як її дати. Я свою частину виконав, тому питаю його:

— А у вас є якісь новини?

— Ми знайшли записи камер спостереження «Beresford» тижневої давності. Припускаємо, що це саме день убивства, але...

Я чекаю.

— Ми не знаємо, наскільки це допоможе,— додає ПТ.

— На них є вбивця?

— Імовірно, так. Але ми нічого не бачимо.

— Я хотів би подивитися.

— Можу надіслати посилання за годину.

Я на мить замислююся.

— Я краще сам заїду до «Beresford», аби охоронець показав мені запис.

— Добре, я все влаштую.

— Але спочатку я піду до «Malachy’s».

— І ще одне, Віне.

Я чекаю.

— Ми більше не можемо приховувати його особи. Завтра вранці директор ФБР оголосить, що тіло належить Раю Штраусу.

———

— Ну хіба ти не красень?

— Так,— кажу я.— Красень хоч куди.

Кетлін, давня барменша в «Malachy’s», хихикає, закашлюючись від сигарети. У неї спокуслива усмішка й жовте волосся. Кетлін добряче за шістдесят, але вона носить свій вік зі впевненістю та старосвітською спекотною привабливістю, яку дехто може вважати бурлеском. Вона пишна, зі спокусливими формами. Кетлін мені одразу подобається, але я розумію, що така в неї робота — подобатися.

— От була б я молодша...— починає Кетлін.

— Або якби мені пощастило трохи більше,— відказую я.

— Та припини.

Я веду бровою. Це мій фірмовий вираз обличчя.

— Кетлін, не прибідняйся. Вечір тільки розпочався.

— От ти нахаба,— вона грайливо ляпає мене ганчіркою, яку востаннє прали за каденції Ейзенгавера.— Чарівливий і красивий, як чортяка. Але нахаба.

Праворуч від мене на стільці сидить Френкі — йому близько вісімдесяти, на ньому твідовий плаский кашкет. Із вух Френкі стирчать кучми волосся — наче в нього там ляльки тролів, вставлені боком. Ніс у нього не міг бути більш ідеальною картоплею, навіть якби його робив пластичний хірург. До сьогодні я був у «Malachy’s» разів п’ять — і Френкі завжди сидить на тому самому стільці за баром.

— Можна вас пригостити напоєм? — питаю його.

— Гаразд,— кидає він,— але уточню, що не вважаю тебе аж таким красивим.

— Та вважаєте,— відказую йому.

— Ну, можливо, але це однаково не означає, що в нас буде секс.

Я зітхаю.

— У цьому місці вмирають мрії.

Френкі це подобається.

Як я вже казав, «Malachy’s» — це справжній старий бар: тут погане освітлення, брудні пофарбовані дерев’яні панелі, мертві мухи у світильниках і настільки постійний контингент, що іноді важко зрозуміти, де закінчується відвідувач і починається стілець. Над баром висить вивіска: «ЖИТТЯ — ЧУДОВЕ. І ПИВО ТЕЖ». Мудрість. Постійні гості бару змішуються з новачками, і тут панує майже що завгодно, але тільки не претензійність. Тут є два телевізори — з кожного боку барної стійки. На одному екрані програють «Нью-Йорк Янкіз», на іншому — «Нью-Йорк Рейнджерс». Ніхто в «Malachy’s» особливо не стежить за обома іграми.

У меню — стандартні барні позиції. Френкі наполягає, щоб я замовив курячі крильця. Мені виносять таріль жиру, у якому лежать кілька кісточок. Я підсуваю страву Френкі. Ми теревенимо. Старий розповідає, що зараз у нього четверта дружина.

— Я її дуже сильно кохаю,— каже мені Френкі.

— Вітаю.

— Звісно, я любив інших трьох так само сильно. Я й досі їх кохаю,— на очах Френкі виступають сльози.— Це моя проблема — я надто захоплююсь. А потім приходжу сюди, щоби забутися. Розумієш, про що я?

Я не розумію, але кажу «так». Із колонок лунає пісня «True» у виконанні гурту Spandau Ballet. Френкі починає підспівувати: «Це — звук моєї душі, це звук...». Він зупиняється й повертається до мене.

— Віне, ти був колись одружений?

— Ні.

— Розумно. Чекай, ти гей?

— Ні.

— Не те щоби мене це хвилювало. Можеш сказати чесно. Мені тут багато геїв подобаються. Вони зменшують конкуренцію за дамочок, розумієш?

Я питаю його, як довго він навідується до «Malachy’s».

— Перший раз це було 12 січня 1966 року.

— Як точно,— кажу я.

— Це був найважливіший день у моєму житті.

— Чому? — мені щиро цікаво.

Френкі піднімає три кострубаті пальці.

— Три причини.

— Розказуйте.

Він загинає безіменний палець.

— По-перше, тоді я наткнувся на цей бар.

— Резонно.

— По-друге,— старий загинає середній палець,— тоді я женився на моїй першій дружині Есмеральді.

— Ви прийшли до «Malachy’s» у день свого весілля?

— Я женився,— каже він, наголошуючи на «женився».— Чи можна звинуватити чоловіка через бажання накотити чарку міцного перед процесом?

— Я не звинуватив би.

— Моя Есмеральда була така красуня. Велика, як сарай. На ній була яскраво-жовта весільна сукня. На наших фото з того дня я здаюся крихітною планетою на орбіті гігантського сонця. Але красуня.

— А третя причина? — питаю я.

— Ти, певно, надто молодий, але, можливо, бачив телешоу «Бетмен»?

— О, так,— кажу я, а собі думаю, що це доля.

Ми з Майроном дивилися кожну серію мінімум мільйон разів. Я киваю.

— Адам Вест, Берт Ворд...

— Точно. Загадник, Пінгвін, а про Джулі Ньюмар у ролі Жінки-кішки я й починати не буду. Я відірвав би Есмеральді праву руку й бив би нею себе, аби лиш понюхати волосся міс Ньюмар. Без образ.

— Не ображаюсь.

— А сьогодні в нас оці,— він ставить лапки в повітрі,— актори з «методами», які скидають понад сорок кілограмів чи що там вони роблять, аби зіграти Джокера? Цезар Ромеро не потурбувався навіть поголити вуса — просто наклав на них грим. Оце, друже мій, була акторська гра.

Цілком погоджуюсь.

— А третя причина?

Він пирхає.

— А я думав, ти фанат.

— Я фанат.

— То який лиходій з’явився у найпершому епізоді?

— Загадник, його грав Френк Горшин.

— Правильна відповідь. А коли його вперше показали по телевізору? — Френкі всміхається й киває.— 12 січня 1966 року.

Я хочу розцілувати цього чоловіка.

— Отже, підсумок,— кажу я,— ви у свій день весілля прийшли випити в «Malachy’s», а потім подивилися дебют «Бетмена» на телебаченні.

Френкі урочисто киває та дивиться на свій напій.

— Минуло понад п’ятдесят років, а цей бар і досі в моєму житті. І після стількох років я можу подивитися «Бетмена» на своєму старому відеомагнітофоні,— він знизує плечима.— Але Есмеральди в мене вже немає.

Ми хвилину п’ємо в тиші. Час переходити до суті мого візиту до «Malachy’s», але я дійсно насолоджуюся розмовою. Урешті-решт я виводжу Френкі на те, чи пам’ятає він офіціантку чи барменшу, яку звали Шейла чи Шеллі, або якось так — маю надію, що Лейк Девіс мала необережність таки видати мені справжнє ім’я. Старий чухає голову.

— Кетлін? — гукає він.

— Що?

— Ти пам’ятаєш, чи працювала тут колись давно Шейла?

— Га? — Кетлін посміхається, але я помічаю щось інакше в мові її тіла.

Можливо, посмішка — раптом вона почала видаватися надто вимушеною. Або те, як міцно вона стисла ручку пивного крана.

— А хто питає?

— Наш красивий друг Він,— кидає Френкі та плескає мене по спині.

Кетлін обертається до нас, у неї на плечі ганчірка.

— Шейла і все?

— Більше не знаю,— кажу я.

Кетлін хитає головою.

— Не пригадую Шейли. А ти, Френкі?

Той теж заперечно хитає та зістрибує зі стільця.

— Треба добряче висцятися,— повідомляє нам.

— З твоєю простатою? — кидає Кетлін.

— Та дай трохи помріяти, що ти починаєш.

Френкі шкутильгає до вбиральні, а Кетлін обертається до мене з виразом обличчя, який говорить, що вона це вже бачила мінімум двічі. Загугліть «світова втома» — і в пошуку вистрибне її світлина.

— Коли та Шейла тут могла бути?

— 1975-го або десь так,— відповідаю я.

— Серйозно? Це понад сорок років тому.

Я чекаю.

— Так чи інакше, я почала тут працювати на три роки пізніше, улітку 1978-го.

— Зрозумів. А тут хтось залишився з тих часів?

— Дай подумати,— Кетлін здіймає очі до стелі, роблячи вигляд, що пригадує.

— Старий Мойсей на кухні мав би бути тут, але він вийшов на пенсію та переїхав до Флориди минулого року. Крім нього, мабуть, я є найстаршою працівницею,— договоривши, вона показує на мій порожній келих.— Тобі ще налити, любий?

Є час для ввічливості, а є час для нахабства. Зізнаюся, мені комфортніше бути нахабним. Тримаю це в голові й запитую:

— А як щодо знаменитих злочинців, які переховувалися тут у підвалі?

Кетлін відкидає голову й кліпає.

— Що?

— Ти чула колись про шістку із Джейн-стріт?

— Яку шістку?

— Рай Штраус?

Її очі звужуються.

— Знайоме ім’я, напевно. Але не можу згадати...

— Рай Штраус і його дівчина Лейк Девіс були в розшуку за вбивство. Вони ховалися в підвалі «Malachy’s» 1975 року.

Кетлін мовчить кілька секунд, а тоді каже:

— Я чула легенди про це місце, але це — щось новеньке.

Але її голос став м’якшим. Кетлін, як я помітив, зазвичай грає для всього бару, навіть у розмовах один на один, наче бар — це сцена, і вона намагається зібрати якомога більшу аудиторію для кожного спілкування.

А зараз вона раптом хоче аудиторію тільки з однієї людини.

— Це правда,— кажу я.

— Звідки ти знаєш?

— Мені сказала Лейк Девіс.

— Одна зі злочинниць?

— Її врешті-решт зловили й вона відсиділа строк.

— І вона сказала тобі, що переховувалась у цьому барі?

— Так, у підвалі «Malachy’s». Що добра барменша на ім’я Шейла про них потурбувалася. Що та мила жінка її врятувала.

Ми дивимося одне на одного якусь мить.

— Сумніваюся,— урешті-решт каже Кетлін.

— Чому?

— А ти бачив той наш підвал? Я не думаю, що хтось, крім плісняви, зміг би там вижити.

Вона хихикає знову, але вже зовсім не так природно. Наче за сценарієм, на іншому кінці барної стійки кремезний чоловік радісно ляпає рукою по столу й вигукує:

— Попався!

Кетлін кричить:

— Що там, Фреде?

— Тарган — такий жирний, як оті голуби в парку!

Вона дивиться на мене, наче говорячи: «Бачиш, що я маю на увазі?»

— Не думаю, що Лейк Девіс це вигадала,— кажу я.

Кетлін знизує плечима.

— Ну, якщо вона була однією з тогочасних божевільних радикалів, можливо, просто прийняла забагато кислоти і їй це привиділося.

— Смішно,— кидаю я.

— Що?

— Я не казав, що вона була радикалкою.

Кетлін посміхається й нахиляється ближче до мене. Я відчуваю запах її сигарет, і не скажу, що мені це не подобається.

— Ти сказав про шістку із Джейн чи якось так, і я пригадала, що вони бомбили щось і вбили людей. А чому ти взагалі розпитуєш про це?

— Бо Рая Штрауса так і не зловили.

— А ти його шукаєш?

— Так.

— За сорок п’ять років після подій?

— Так, допоможеш мені з цим?

— Якби ж я могла,— Кетлін дуже намагається приховати зацікавленість.— Було б добре побачити, як такий убивця отримає те, на що заслужив.

— Думаєш?

— Чорт забирай, так. Ти коп?

Я веду бровою.

— У такому костюмі?

Вона знову заходиться прокуреним сміхом, коли на стілець біля мене повертається Френкі.

— Гарно поговорили,— каже Кетлін, нахиляючи голову.— Але в мене клієнти.

Барменша йде.

— Божечки,— старий дивиться їй услід.— На цей зад я міг би дивитися цілими днями. Розумієш, про що я?

— Так.

— Віне, ти нишпорка?

— Ні.

— Щось на зразок Сема Спейда чи Магнума, приватний детектив?

— Ні.

— Але ти щось таке схоже, так?

— Щось таке,— погоджуюсь я, спостерігаючи, як працює Кетлін.— Щось таке.

Розділ 10

Маю понад годину до рандеву з Місіс 9,85.

Хвилин десять витрачаю на прогулянку від «Malachy’s» до «Beresford» — іду Коламбус-авеню та зрізаю територією Музею природничої історії. Коли мені було шість років, а батьки ще були разом, вони привели сюди всю родину. Локвуди, звісно ж, отримали приватну екскурсію перед тим, як його відкрили для загального доступу. Один із моїх найперших спогадів (а, можливо, і ваших теж) — це кістки динозавра у фоє музею, шерстисті бивні мамонта на четвертому поверсі, і найголовніше — величезний синій кит, що висить під стелею в Залі океанічного життя. Іноді я й зараз бачу цього кита — у музеї влаштовують вишукані нічні гала-вечері. Я сідаю під китом, п’ю відмінний віскі й дивлюся на нього. Деколи я намагаюся побачити того маленького хлопчика з його родиною, але усвідомлюю: те, що я уявляю, не є реальним і зберігається в моєму мозку. Це стосується більшості, якщо не всього, що ми називаємо спогади. Вони не зберігаються на певному мікрочипі в нашому черепі чи в конкретних файлах глибоко в мозку. Спогади — це те, що ми реконструюємо та збираємо докупи. Це фрагменти, які ми виготовляємо, аби створити те, що, як нам здається, траплялося, або просто сподіваємося, що було саме так. Коротко кажучи, наші спогади рідко бувають точними. Вони є упередженими реконструкціями.

Ще коротше: ми всі бачимо те, що хочемо бачити.

Охоронець «Beresford» вже чекає на мене. Ми проходимо до екранів спостереження за його столом. Там на моніторах кілька чорно-білих зображень — дві людини йдуть майже впритул. Я мало що можу розгледіти — кадр згори, якість погана. Людина попереду — найпевніше, Рай Штраус. Він у худі, з каптуром на голові, людина за ним — геть лиса. Обидва опустили голови. Вони йдуть так близько один до одного, що голова лисого, здається, спирається на спину Штрауса.

— Прокрутити це відео? — питає охоронець.

Це молодий чоловік, приблизно двадцяти п’яти років. Форма у воєнному стилі завелика для його худорлявої статури.

— Це цокольний поверх, чи не так?

— Так.

— Чи контактували ви з — я не знаю, як назвати Штрауса, тому просто вказую на нього,— з цим пожильцем?

— Ні, ніколи.

— Чи називав його тут хтось на ім’я?

— Ні. Нас вчать називати пожильців на прізвище, ну, знаєте, містере такий-то, місіс така-то. Якщо в нас немає даних, то ми просто кажемо «містере» чи «місіс». Але з цим — я його навіть не бачив ніколи, хоча працюю тут уже два роки.

Я переводжу погляд на екран.

— Натисніть відео, будь ласка.

Запис короткий і нічого на ньому не відбувається. Штраус і лисий чоловік ідуть з опущеними головами один за одним, дуже близько. Видається дивним. Я прошу охоронця програти відео ще раз. І втретє.

— Натиснете паузу, коли я скажу.

— Так, без проблем.

— Зараз.

Зображення завмирає. Я примружуюся та схиляюся до монітора. Я досі не можу багато чого розгледіти, але одне розумію чітко: обидва чоловіки знали, що їх знімає камера спостереження, і цієї миті — момент, який я попросив зупинити,— чоловік, що його ми знаємо як Штрауса, дивиться в об’єктив.

— Можете наблизити?

— Ні, не дуже. Воно просто пікселями буде.

Сумніваюся, що мені це допоможе. Маю припущення, і вважаю його правильним, що чоловік за Штраусом є вбивцею. Вони рухаються так дивно — скуто, короткі кроки, дуже близько,— що маю здогад: Штрауса тримають під дулом пістолета.

— Ви не знаєте, чи були колись у покійного пожильця гості?

— Ні, ніколи не було. Ми про це сьогодні весь ранок говорили.

— Ми?

— Я з іншими охоронцями. Ніхто не пригадує, щоби до нього взагалі хтось приходив. Ніколи. Я маю на увазі, що вони могли проходити з ним, скориставшися входом у цоколі, як і на відео.

— Гадаю, цей гість урешті-решт пішов?

— Якщо і так, то на записах цього немає.

Я відкидаюся на спинку й складаю пальці куполом.

— Ми завершили? — питає охоронець.

— У вас є запис того, як пожилець виходить із будівлі?

— Що?

Я показую на монітор.

— Перед тим як зустрітися з цим гостем, я припускаю, покійний вийшов із будинку.

— А, так, вийшов.

— Можете показати запис?

— Секунду.

На цьому відео ще менше подій. Штраус у худі з каптуром на голові, голова опущена. Помічаю, що він поспішає. Перевіряю час — це було за сорок дві хвилини до повернення з убивцею. У мене в голові все складається.

— Ви сказали, що він ніколи не виходив у денний час, чи не так?

— Принаймні такого ніхто не пам’ятає.

— Тобто це,— я показую на Штрауса, який виходить удень,— незвично?

— Так, можна й так сказати. Відлюдник зазвичай виходив дуже пізно вночі.

Мене це зацікавлює.

— Наскільки пізно?

— Вам краще спитати Гормуза — це нічний охоронець. Але загалом далеко за північ.

— Гормуз сьогодні працює?

— Так. Ой, хтось із пакунками зайшов. Вибачте, відлучуся,— і він відходить.

Я виймаю телефон і набираю ПТ.

— Ваші люди знайшли телефон у квартирі Штрауса? — питаю його.

— Ні.

— А стаціонарний?

— Ні. Чому питаєш?

— Маю одну теорію.

— Розповідай.

— Хтось зателефонував Штраусові та сказав щось, що того дуже стривожило. Можливо, що його прикриття стало відомим,— ми можемо лише здогадуватись. Але йому хтось зателефонував і сказав щось настільки тривожне, що відлюдник вийшов із квартири в денний час. Я підозрюю, що його підставили.

— Як?

— Убивця зателефонував Штраусові та сказав щось, на що той обов’язково мав би зреагувати. Штраус вийшов із будинку, убивця його перехопив, узяв на приціл і примусив привести до помешкання.

— А там убивця приковує його до ліжка та вбиває.

— Так.

— Але Вермера не чіпає. Чому?

— Очевидна відповідь — що його вбили не за вкрадене полотно.

— А через що тоді?

— Може бути купа причин. Але гадаю, найочевиднішу ми знаємо.

— Хижа жаху,— каже ПТ.

Ми мовчимо хвилину.

— Бюро ще не дійшло до цієї версії, Віне.

Я мовчу.

— Вони досі не знають, чому твою валізу знайшли на місці вбивства. А коли дізнаються, то їм треба буде надати алібі для твоєї кузини. І для тебе.

Я киваю сам собі — він правильно аналізує.

— Імовірно, Рай Штраус якось був причетний до Хижі жаху.

Його голос дуже серйозний.

— Гадаю, так і є.

Я відчуваю дрож у шиї.

— Тому мені цікаво.

— Цікаво що?

— Усі завжди вважали, що мій дядько Олдріч і кузина Патриція були випадковими жертвами злочинців. Олдріча вбили, щоби викрасти Патрицію в хижу.

— А зараз ти так не вважаєш?

Я суплюся.

— А ви подумайте, ПТ. Це не може бути випадковістю.

— Чому?

— Бо в Штрауса висів Вермер.

ПТ секунду обмірковує.

— Ти маєш рацію. Це не може бути випадковістю.

— І це означає, що Патриція — не випадкова жертва. Прийшли конкретно по неї.

Ми обоє замовкаємо.

— Дай знати, чим тобі допомогти, Віне.

— Бюро аналізуватиме ці записи з камер спостереження, чи не так?

— Так, але якість у них — лайно. І це вже багато років муляє мені, наче скалка в дупі,— якого біса всі камери висять так високо? Усі злочинці це знають — і просто опускають голови.

— То на нього більше нічого немає?

— Вони ще аналізують, але зараз можуть сказати тільки те, що він худий, невисокий на зріст, лисий.

— Тоді найважливішим буде переглянути записи з камер сусідніх будівель,— кажу я ПТ.— Нам треба зрозуміти, куди Штраус ходив, вийшовши з «Beresford», і кого він зустрів.

— Зрозумів. Ти зараз куди?

Я дивлюся на годинник. Досить роботи на сьогодні. Мої думки швидко зосереджуються на рейтингу 9,85.

— У Saks на П’ятій авеню.

———

Я підходжу до Saks, коли дзвонить телефон. Це Найджел телефонує з маєтку Локвудів.

— Ваш батько почув про Вермера,— каже Найджел.— Також він дізнався, що ваша двоюрідна сестра Патриція приїжджала до нас.

Я чекаю.

— Він хоче вас побачити. Каже, що це терміново.

Я штовхаю двері й заходжу до Saks у відділ чоловічих костюмів.

— Терміново — це сьогодні?

— Ні, це завтра зранку.

— Добре.

— Одне прохання, Віне.

— Кажи.

— Не засмучуйте батька.

— Окей. Як він узагалі, Найджеле?

— Дуже схвильований.

— Через Вермера й Патрицію?

— Так,— каже Найджел і кладе слухавку.

Я проходжу в цокольний поверх Saks і минаю ювелірний магазин Vault.

У застосунку знайомств доволі довгий опитувальник, «щоби зрозуміти ваш типаж і підшукати для вас найкращі збіги». Я пропустив усі запитання й одразу пішов у віконце коментарів.

Який ваш типаж?

Я написав одне слово: «Гаряча».

Отакий типаж. Мені байдуже, вона білявка, брюнетка, руда чи лиса. Байдуже, низька вона чи висока, огрядна чи худорлява, біла, чорна чи азійка, молода чи стара — немає різниці.

Мій типаж.

У мене є критерій і рейтинг такого штибу:

— дуже-дуже гаряча;

— дуже гаряча;

— гаряча;

— радше гаряча, ніж не гаряча.

От і все. Решта ознак, як я вже сказав, не є важливими. Я не маю жодних упереджень чи обмежень, коли йдеться про гарячість. Тому хочу вас запитати: де мої лаври за те, що я такий відкритий до всього?

Я приходжу до номера першим. Застосунок сповіщає, що партнерка буде за п’ятнадцять хвилин. У душі стоять шампунь «Kevis 8» і парфумований крем для душу «Maison Francis Kurkdjian». Я роздягаюся, заплющую очі під широким струменем води з пропульсивної душової лійки «Speakman».

Хвилинку розмірковую про хронологію. Маємо напад шістки із Джейн-стріт. Потім крадіжка творів мистецтва з Гаверфордського коледжу. Далі вбивство мого дядька й викрадення двоюрідної сестри. Це три різні події. Перші дві об’єднує Вермер, якого знайшли у квартирі найвідомішої людини із шістки із Джейн-стріт. Додаємо мою валізу — і стає зрозуміло, що всі три події мають зв’язок.

Який?

Найочевидніша відповідь: Рай Штраус.

Нам відомо, що Штраус був лідером шістки із Джейн-стріт. Ми знаємо, що він володів викраденим Вермером (і, до речі, де Пікассо?). Також валіза, яку востаннє бачили під час викрадення Патриції, була в його квартирі в башті багатоповерхівки.

Чи планував він усі три злочини?

Я виходжу з душу. Місіс 9,85 має ось-ось прибути. Збираюся поставити смартфон на тихий режим, коли телефонує Кабір.

— Я знайшов охоронця, який чергував під час крадіжки полотна.

— Розказуй.

— На момент викрадення він був студентом, що виплачував борг за навчання, працюючи вночі охоронцем.

Я це пам’ятаю. За це критикували і нашу сім’ю, і коледж — бо довірили охороняти безцінні шедеври непрофесіоналам. Ця критика, звісно, була доречною.

— Звуть Ян Корнвелл. Він на той момент лише рік як випустився з Гаверфордського коледжу.

— Де він зараз?

— Усе ще в Гаверфорді, він фактично завжди там був. Ян Корнвелл — професор на кафедрі політології.

— З’ясуй, чи буде він завтра в кампусі, і приготуй гелікоптер. Уранці я лечу до маєтку Локвудів.

— Буде зроблено. Щось іще?

— Потрібна інформація про бар «Malachy’s».

Починаю говорити Кабірові, що мені потрібно, аж тут клацає ліфт.

Прибула Місіс 9,85.

Я швидко закінчую.

— Наступної години — жодних дзвінків,— кажу я, але потім думаю про її рейтинг і додаю,— можливо, наступні дві-три.

Я кладу слухавку, коли вона заходить до номера.

Я припускав, що її висока оцінка буде перебільшенням. Але ні.

Вона завжди була — і зараз є — мінімум 9,85. Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. Я в халаті. Вона — у гарно пошитому діловому костюмі, хоча будь-що на ній видається гарно пошитим. Намагаюся пригадати, коли востаннє бачив її наживо. Напевно, коли вони з Майроном розірвали заручини, але подробиць не пам’ятаю. Він кохав її всім серцем, вона ж розбила його на мільйон уламків. Частина мене вважає це незрозумілим і нудним — оці от розбиті серця. А інша частина абсолютно точно розуміє, що я ніколи не дозволив би жодній жінці так мене покинути.

— Привіт, Віне.

— Привіт, Джесіко.

Джесіка Колвер — дуже відома романістка. Вона та Майрон були разом років десять, і розійшлися, бо він хотів урешті-решт осісти, одружитися й мати дітей, а Джесіка насміхалася з цього ідилічного конформізму. Принаймні так вона сказала Майрону.

Невдовзі після того розриву, ми з Майроном побачили в The New York Times весільне оголошення — Джесіка Колвер виходила заміж за магната з Волл-стріт на ім’я Стоун Норман. Відтоді я її не бачив і не згадував.

— Оце так сюрприз,— кажу я.

— Так.

— Я так розумію, не все так гарно в тебе з Роком.

Не дуже зріло з мого боку навмисне переплутати його ім’я, але вже якось так.

Джесіка усміхається — чарівно й захопливо, але все це не сягає далі моїх очей. Пам’ятаю, як ця сама усмішка колись поставила Майрона на коліна.

— Рада тебе бачити, Віне.

Я схиляю голову.

— Справді?

— Звісно.

Ми стоїмо мовчки кілька секунд.

— То що, зробимо це, чи як?

Розділ 11

Урешті-решт відбувається «чи як».

Наступну годину ми з Джесікою проводимо в ліжку й розмовляємо. Не питайте чому, але я кінець кінцем розповідаю їй про Рая Штрауса, Вермера й інші події. Вона близько від мене, дуже уважно слухає. Я вже казав, що не розумію романтичних стосунків. Поки вони з Майроном зустрічалися, я сприймав її як привабливу й неймовірно сексапільну жінку, але навколо таких багато. Я ніколи не розумів його бажання мати одну жінку поруч і миритися з її змінами настрою та драмами. Але зараз, коли вона лежить поруч і так сильно зосереджена на моїх словах, я, можливо, зовсім трохи вловлюю це бажання.

Я зупиняюсь і кажу їй те, про що думаю.

— Ти ж мене ненавидів,— відказує Джесіка.

— Ні.

— Ти вважав нас суперниками.

— Тебе й мене?

— Так.

— За що?

— За Майрона, звісно ж.

Джесіка повертається в ліжку. Вона досі одягнена. Я в халаті.

— Знаєш, я писала матеріал про шістку із Джейн-стріт для The New Yorker.

— Коли?

— На одну з річниць того нападу. Двадцяту чи двадцять п’яту, не пригадую. Гадаю, можна знайти в мережі,— вона закладає пасмо волосся за вухо.— Там дуже цікава історія.

— Правда?

— Так, це ідеальний випадок того, що могло би статися, якби. Ті шестеро спочатку планували прийти на інші танці Об’єднаних організацій обслуговування на місяць раніше, але Штраус потрапив до лікарні з апендицитом. А якби він не потрапив? Дехто із шістки злякався і погрожував не з’явитися. А що було б, якби один чи двоє відмовилися? Це ж були просто накурені діти, які хотіли зробити щось хороше. Вони не збиралися шкодити іншим. Що було б, якби? І якби той один коктейль не полетів не туди?

Мене цей аналіз не вражає.

— Усе в житті — це «що було б, якби».

— Згодна. Можна запитання?

Я чекаю.

— Чому тобі не допомагає Майрон? Я до того, що ви завжди грали в Шерлока й Ватсона разом...

— У нього справи.

— З новою дружиною?

Мені ніяково говорити з нею про Майрона.

Вона сідає.

— Ти сказав, що маєш подивитися документалку про шістку із Джейн-стріт.

— Так.

— Спробуймо разом — подивімося, що з цього вийде.

Джесіка лягає на правий бік ліжка, я — на лівий. Наші тіла поруч. Я кладу між нами ноутбук. Вона надягає окуляри для читання й вимикає лампу. Я натискаю кнопку відтворення. Ми починаємо дивитися документальне кіно в неочікувано комфортній тиші. Увесь цей досвід мені здається дивним. Ця жінка завжди була для мене лише надокучливим і незручним продовженням Майрона — і ніколи окремою особистістю. Бачити її та відчувати поруч без прив’язки до нього якось напружено, але не через дискомфорт, а саме тому, що це комфортно. Я вперше бачу її як окрему сутність, а не гарячу подружку Майрона.

Не впевнений щодо своїх відчуттів із цього приводу.

Документалка починається з того, що група ніколи не називала себе «шістка із Джейн-стріт». Вони були лише шістьма випадковими студентами, різношерстою квазігрупою, що відкололася від «Синоптиків» або «Студентів за демократичне суспільство». Назву «шістка із Джейн-стріт» дали їм ЗМІ після того жахливого вечора — просто тому, що ту знамениту світлину з ними шістьма було зроблено в підвалі таунхаусу на Джейн-стріт у Гринвіч-Вілледж. «Саме там, у темному приміщенні,— повідомляє нам серйозний голос,— вони приготували найсмертельніший з усіх відомих коктейлів, коктейль Молотова».

Та-да-да-дааам.

Потім розповідь повертає в минуле, коли Рай Штраус і Арло Шугармен познайомилися шестикласниками в районі Гринпойнт у Брукліні. У фільмі використано стару чорно-білу класичну світлину, на якій Рай та Арло позують у складі команди Малої ліги. Частина дітей стоїть, частина — навпочіпки, і червоним маркером драматично виділено обличчя двох хлопчиків у крайньому правому куті.

«Навіть тоді,— загробним голосом каже оповідач,— Штраус і Шугармен стояли пліч-о-пліч».

Документалісти милостиво пожаліли глядачів і не зробили погано зіграних та освітлених інсценізацій-реконструкцій, які завжди можна побачити в кримінальних драмах. Нам показують справжні події — інтерв’ю з поліцією, з тими, хто вижив після автобусної аварії, з родинами та друзями. Якийсь турист сфотографував, як тікають Рай Штраус і Лейк Девіс. Світлина розмита, але видно, що двоє тримаються за руки. Інші бігли за ними, але обличчя розгледіти неможливо.

У документальному фільмі виділили час на сімох жертв — Крейґа Абеля, Ендрю Дресслера, Фредеріка Гоґана, Вівіан Мартіну, Бастієна Пола, Софію Станч і Александера Вудса.

Джесіка говорить:

— Нагадай розповісти тобі про Софію Станч, коли ми додивимось.

Нам розповідають про п’ятьох підлітків із коледжу Святого Ігнація, які поїхали того вечора до Нью-Йорку, щоби відсвяткувати сімнадцятий день народження Дерріла Ланса. Тоді в барах і клубах ще не було суворої перевірки документів, які підтверджують вік, та й пити можна було вже з вісімнадцяти. Пізніше з’ясувалося, що хлопці їздили до стрип-клубу з промовистою назвою «Шістдесят дев’ять», а потім сіли в нічний автобус до Ґарден-сіті. Про інцидент розповідає Дерріл Ланс, якому на момент фільмування документалки трохи за сорок. Того дня він відбувся лише переломом руки, але його друг Фредерік Гоґан, якому теж було сімнадцять років, загинув. Ланс плаче, розповідаючи про вогонь, паніку, надмірну реакцію водія автобуса.

— Я бачив, як шофер надто різко повернув кермо. Ми їхали лише на двох колесах. Я побачив, як автобус почав виходити з-під контролю й невідворотно летіти в кам’яну стіну. А тоді нас винесло з дороги, наче в уповільненій зйомці...

Далі нам показують пресконференцію, де Ванесса Гоґан відпускає гріхи «шістці».

— Я прощаю їх повністю, бо не мені судити, а тільки Богові. Можливо, так Господь узяв плату з мого сина за його гріхи.

Я трохи обертаюся до Джесіки.

— Це вона каже, що Бог убив її сина за похід до стрип-клубу?

— Напевно. Я брала в неї інтерв’ю для мого матеріалу.

Фільм триває. Тепер про те, як Біллі Рован неочікувано з’явився на порозі Ванесси Гоґан,— вона на екрані розповідає документалістам:

— Ми сіли просто тут, за цей самий стіл на кухні. Я спитала Біллі, чи не хоче він кока-коли. Він сказав, що хоче, і дуже швидко її випив.

— А про що ви говорили?

— Біллі сказав, що то було ненавмисне, що вони не хотіли нікому нашкодити, що просто хотіли висловитися проти війни.

— Що ви тоді подумали?

— Я все думала, який Біллі юний. Фредеріку було сімнадцять, а цьому хлопчині — лише на кілька років більше.

— Що ще сказав Біллі Рован?

— Що побачив мене на телебаченні й хотів почути на власні вуха, що я його прощаю.

— І ви сказали це?

— Так, звісно.

— Це, напевно, було нелегко.

— Цей шлях не має бути легким, натомість має бути благочестивим.

Джесіка обертається до мене.

— Це гарний рядок.

— Згоден.

— Вона й мені його казала.

— І?

Джесіка знизує плечима.

— Звучало надто відрепетирувано.

На екрані тим часом Ванесса каже:

— Я намагалася переконати Біллі піти до поліції, але...

— Але?

— Він був надто наляканий. Його обличчя. Навіть зараз я іноді думаю про нажахане обличчя. Він просто вибіг із моєї кухні.

Я шепочу:

— Вона гаряча.

— Фу.

— Ти так не думаєш?

— А ти не змінився, Віне, чи не так?

Я усміхаюсь і знизую плечима.

— А що ти подумала, коли говорила з нею?

— Два слова — геть божевільна.

— Бо вона релігійна?

— Бо вона божевільна. І брехуха.

— Ти думаєш, що Біллі Рован до неї не приходив?

— Та ні, приходив. Цьому є багато доказів.

— Добре, тоді що?

— Не знаю. Усі реакції Ванесси Гоґан були наче недоречні. Я розумію, що можна вірити, ніби твій син потрапив у краще місце чи що це воля Господня, але вона не плакала, не горювала. Здавалося, що вона на таке очікувала. Ніби це не було несподіванкою.

— Усі горюють по-різному,— кажу я.

— Так, дякую за це заспокійливе кліше, Віне. Але я не про це.

Джесіка лягає на бік, обличчям до мене. Я роблю те саме. Між нашими вустами кілька сантиметрів. Вона неймовірно гарно пахне.

— Так от, Софія Станч,— каже Джесіка.

Одна із жертв шістки із Джейн-стріт.

— Так, що про неї?

— Її дядько — Неро Станч.

Неро Станч у ті часи був важливою шишкою в організованій злочинності. Я лягаю на спину й закладаю руки за голову.

— Цікаво.

— Справді?

— Лейк Девіс не лише змінила ім’я, а й усю свою ідентичність, і переїхала до Західної Вірджинії. Я запитав її, чи вона це зробила, щоб її не знайшов Рай Штраус.

— І що вона сказала?

— Точні слова: «Не лише Рай».

— Тобто вона боялася ще когось. І кого ж, як не Неро Станча?

Ми додивляємося документальний фільм, і Джесіка просить показати мій список людей, яких потрібно допитати. Я показую. Ми дописуємо Ванессу Гоґан. Чому б і ні? Це остання людина, що бачила Біллі Рована.

— А Неро Станч ще живий? — питає Джесіка.

Я киваю.

— Йому дев’яносто два.

— Тобто він уже не в грі.

— Неможливо бути повністю поза грою, але так.

Я додаю до списку й Станча. Ми досі в ліжку. Джесіка зустрічає мій погляд і витримує його.

— Віне, то ми це зробимо?

Я нахиляюся, щоб її поцілувати. Але зупиняюся. Вона усміхається.

— Не можеш?

— Не через це,— кажу я.

Я не до кінця розумію, що відчуваю, і мене це дратує. Джесіка з Майроном давно розійшлися. Він щасливо одружений з іншою жінкою. Ця жінка приголомшливо красива — категорія «дуже-дуже гаряча» — і не проти сексу.

Джесіка підхоплює мою наступну думку й говорить її вголос.

— Якщо секс для тебе — така проста штука, то чому не можеш?

Я не відповідаю. Вона встає з ліжка.

— Мабуть, тобі варто про це подумати,— кидає вона.

— Немає потреби.

— Справді?

— Я досі сприймаю тебе як дівчину Майрона.

Вона усміхається.

— Точно?

— Так.

— І все?

— А що ще?

— Не знаю. Щось більш,— Джесіка піднімає очі, шукаючи правильне слово,— приховане.

— Ой, я тебе прошу. Чи не могла б ти бути більш очевидною?

— Один із нас не може.

— Повертайся в ліжко. Дозволь мені переконати тебе в протилежному.

Але вона вже прямує до ліфта.

— Я справді була рада тебе бачити, Віне. Я серйозно.

І вона йде.

Розділ 12

Я повертаюся до «Beresford» о першій ночі.

Гормуз помічає мене біля дверей і поспішає відчинити. Я махаю фальшивим посвідченням ФБР і кладу його назад до кишені піджака. Я знаю, що видавати себе за офіцера Бюро є порушенням закону, але ось у чому бонус бути багатим: за такі злочини до в’язниці не потрапляють. Багатії наймають юристів, які перекручують реальність у тисячу способів так, що врешті-решт вона робиться нерелевантною. Вони скажуть, що Гормуз набрехав, або що я, очевидно, просто пожартував. Вони заперечуватимуть, що я взагалі показував документ, а якщо все потрапило на камеру спостереження, то скажуть, що я показав світлину людини, до якої прийшов у гості. Багатії можуть тихенько нашепотіти щось на вухо дружнім політикам, суддям, прокурору. Пожертвувати грошей на їхні кампанії чи домашніх улюбленців.

І все зам’яли б.

А якби з якогось дива цього не сталося — якби в одному випадку на тисячу органи влади дізналися про порушення, витримали тиск, передали справу до суду та знайшла присяжних, які визнали б мене винним у тому, що я видавав себе за офіцера,— то покаранням ніколи не було б тюремне ув’язнення. Багаті хлопці, як я, до тюрми не сідають. Ми — затамуйте подих! — платимо штрафи. А оскільки в мене вже море грошей, у сто разів більше, ніж я міг би витратити за все життя, то чому щось має мене стримувати?

Вам здається, що я занадто відвертий?

Схожі підрахунки я постійно роблю у своєму бізнесі. Саме тому багато хто обирає обходити й порушувати правила, шахраювати. Шанси бути спійманим? Невеликі. Шанси бути притягнутим до відповідальності? Ще менше. Якщо таки спіймають, можливо, доведеться заплатити штраф, який буде меншим, ніж сума вкрадених грошей? Просто чудово. Шанси на реальний термін ув’язнення? Математичне значення, що постійно наближається до нуля. Мені від усього цього гидко. Я не терплю шахраїв і злодіїв, особливо тих, хто робить це не для того, аби прогодувати голодну сім’ю.

Проте я тут, зі своїм фальшивим посвідченням.

Я здаюся вам лицеміром?

— Так, відлюдник був схожий на вампіра,— розповідає мені Гормуз.— Виходив лише вночі.

У Гормуза настільки примружені очі, що я не розумію, як він узагалі щось бачить. Він має пузо, що нагадує шар для боулінгу, й обличчя, на якому щетина з’являється одразу після гоління.

— Бажаєте чогось випити? Можливо, кави? — питає він.

Гормуз тримає чашку, яка колись була білою, але зараз має колір зубів курця.

— Ні, дякую. Наскільки я розумію, загадковий пожилець користувався цокольним виходом.

— Так, це було дивно.

— Чому?

— Бо він виходив отам, зліва, а тоді однаково мав обходити будівлю та йти перед головним входом. І проходив повз мене.

— Тобто так він робив більше кроків?

— Більше кроків, довше їхати ліфтом, у цьому просто не було сенсу. Крім одного.

— Чого саме?

— У вестибюлі купа камер, а на шляху від ліфта до виходу в цоколі — тільки одна.

Це має сенс.

— А він колись із вами розмовляв?

— Мужик із башні?

— Так.

— Жодного разу. Він проходив повз мене точно за годинником щосереди. Це була приблизно четверта ранку. Напевно, тоді краще казати, що це був ранок четверга? Але надворі ще було темно,— Гормуз хитає головою.— Та менше з тим. Це тривало роками. Я завжди кивав і казав: «Добрий вечір, містере». Я ввічливий, він же один із пожильців. Я ставився до нього з повагою незалежно від того, як ставився до мене він. Більшість пожильців у нас чудові — називають мене на ім’я, просять у такий саме спосіб називати їх. Але я так не роблю. Я краще покажу, як їх поважаю, розумієте, про що я? Я працюю тут вісімнадцять років, і скажу вам, що досі не бачив і половини людей, що живуть у цій будівлі. Вони лягають спати до опівночі, ще до того, як я приходжу на роботу. А той чоловік із башти? Я йому кивав щоразу й казав: «Добрий вечір, містере». Він же просто тримав голову опущеною. Завжди мовчав, ніколи не піднімав очей. Ніколи не показував, що мене помітив.

Я мовчу.

— Послухайте, не хочу, аби ви мене неправильно зрозуміли. Я знаю, що він помер і все таке, тому не варто говорити про нього погано. Але я думаю, що в нього були проблеми. Ґленда, моя дружина, дивиться всілякі шоу про відлюдників — і вона мені сказала, що це справжня хвороба. Можливо, і в цього таке було. Не подумайте, ніби я радію, що він помер.

— Ви сказали про кожну середу в той самий час.

— Що?

— Що він проходив повз вас щосереди вночі.

— Радше в четвер рано-вранці. Дивно приходити на роботу опівночі. Сьогодні так. Я прийшов вночі в середу, а зараз котра година?

Я дивлюся на годинник.

— Майже тридцять хвилин на другу.

— Тобто це вже не середа, це початок четверга.

— Нехай буде початок четверга,— кажу я, бо ця тема для мене нецікава й нудна.

— Так, добре.

— Ви сказали, що бачили, як він проходить повз вас щочетверга о четвертій ранку.

— Правильно.

— Постійно?

— Так.

— Як довго це тривало?

— О, роками.

— Улітку, восени, навесні, узимку?

— Так, в усі пори. Тобто бувало, що він не з’являвся, точно пригадую таке. Місяцями я його не бачив узагалі. Можливо, він літав до Флориди на зиму, не знаю. І були ночі, ну, робота тиха. Я сиджу. Можу встромити навушники AirPods і дивитися щось на Netflix, розумієте? Але щойно хтось торкається дверей — бум! — і я прокидаюся. Ми замикаємо їх після опівночі. Тож, можливо, іноді він проходив повз, а я не бачив.

— Чи бачили ви колись, щоби він виходив в інший час?

— Ні, не думаю. Завжди о четвертій ранку чи десь так.

Я обмірковую почуте.

— А о котрій відлюдник повертався?

— Він довго не ходив. Я думаю, він просто прогулювався. Повертався за годину. Можливо, іноді більше. Не було однакової тривалості. Слухайте, я гадав, що він дивак, хоче побути на самоті. Тому й ходить по ночах. Я чув і про дивніші речі.

— Коли він проходив повз вас, то в який бік ішов?

— На схід.

Я дивлюся на вулицю в напрямку, який показує Гормуз.

— До парку?

— Так.

— Щоразу?

— Саме так. Я думав, що він на прогулянку ходить. Дивний час для цього, хоча парк зараз набагато безпечніший, ніж колись, але я не пішов би туди гуляти о четвертій ранку.

Я думаю про це. Четверта ранку. Міркую, чи може це бути підказкою.

Гадаю, що так.

— Коли ви востаннє бачили, щоби він отак виходив? — питаю я.

— Нещодавно. Минулого тижня, певно. Чи позаминулого.

Я розумію, що це було за день до того, як Штрауса вбили. Він вийшов на свою звичну ранкову прогулянку в четвер. А в п’ятницю вийшов знову, уперше за цілу вічність у денний час, і повернувся зі своїм імовірним убивцею.

У мене є план.

———

Я стою в тіні навпроти «Malachy’s».

Зараз четверта ранку. За законом Нью-Йорку, міські бари мають припиняти продавати алкоголь о четвертій ранку. Збіг? Я сподіваюся, що ні.

Кажуть, що Нью-Йорк ніколи не спить. Можливо, так і є, але зараз його очі ледь розплющені й голова виснажено схиляється на груди. Мій рептильний мозок, цей інстинкт виживання, остерігається вимикатися. Йому подобається готовність. Навіть коли я проводжу звичайний день, рептильний мозок перебуває в пошуку потенційних (або помилково сприйнятих) ворогів і загроз.

Я ховаюся та спостерігаю за дверима «Malachy’s». Я переодягнувся в бігові штани й кофту з каптуром. Ні, це не худі. Це кофта з каптуром. Я ніколи в житті не одягнув би худі. Я терплячий. Спокійно чекаю, слухаючи в навушниках плейліст, який створив для мене Кабір: Мік Мілл, Big Sean та 21 Savage. Десь рік чи два тому я спочатку взагалі не зрозумів цієї музики й насміхався з неї, але потім почав любити те, що ми називаємо реп або хіп-хоп. Я знаю, що ця музика, як і бар «Malachy’s», створена не для мене, але закладена в ній злість мене приваблює. Також мені подобається гуманізм у цих відчайдушних позерстві та браваді — вони так сильно намагаються видаватися міцними горішками, але їхня нужденність і невпевненість аж такі очевидні, що можу припустити: вони самі знають, що слухачі розуміють цей жарт.

Просто зараз, поки Кетлін із колегою-барменом закривають бар, Мік Мілл жаліється мені у вуха, що не може довіряти жінкам, бо в нього проблеми з довірою.

Я чую тебе, мій неспокійний друже.

Кетлін прощається з барменом. Він прямує на захід до Бродвею, імовірно, на метро. Кетлін перетинає Коламбус-авеню й продовжує цілеспрямовано йти на схід Сімдесят другою вулицею. Вона живе, як я знаю з досліджень Кабіра, на Шістдесят восьмій, біля Вест-Енд-авеню.

Коротко кажучи, вона не йде додому.

Я йду за нею, спостерігаючи з іншого боку вулиці. За дві хвилини вона минає «Dakota» й заходить до Центрального парку. О такій годині тут практично нікого немає, принаймні я нікого не бачу. Стежити буде важче. У нас усіх є рептильний мозок, чи не так? А в ситуації, коли ти жінка й сама йдеш парком, а за тобою стежить чоловік у кофті з каптуром — незалежно від того, наскільки гарною є ця кофта,— таке помічаєш.

Кетлін рушає на північ тротуаром понад тим, що називається просто Озеро, а я йду паралельною стежкою західніше від неї, яка проходить крізь чагарник. Цей шлях темний і не найбезпечніший у такий час, але, по-перше, я завжди озброєний, а по-друге, якщо ви досвідчений грабіжник, то не будете полювати в такій віддаленій місцині, де на грошовиту жертву доведеться чекати дні, тижні, місяці.

У якийсь момент я втрачаю Кетлін із поля зору, але ненадовго. Вона йде на північ, у бік входу до простору дикої природи, відомого як Рембл, що біля північного берега Озера. Рембл — це майже сімнадцять гектарів заповідної природної території, зі звивистими доріжками, старими мостами й величезним різноманіттям рельєфу, флори та фауни. Так, тут можна спостерігати за пташками, але в менш просвітницькі часи Рембл був найбільше відомий як місце для зустрічей гомосексуалістів. Там геї «курсували», як ми тоді казали. Це було місце, де геїв гіпотетично не мали би ображати ті, хто цього хотів, але, безперечно, абсолютно безпечним воно не було.

Кетлін зупиняється на мосту, перекинутому над озером у саме серце Ремблу. У воді відображається глянцевий місяць, і я бачу її силует. Минає хвилина. Кетлін не рухається. Я не бачу сенсу ховатися далі.

Іду стежкою в її бік. Вона чує мої кроки й вичікувально обертається.

— Вибач, що розчарував тебе,— кажу я, коли вона мене бачить.

Кетлін трохи відсахується.

— Зачекай, я тебе знаю.

Я мовчу.

— Якого біса, ти що, за мною стежиш?

— Так.

— Що тобі треба?

— Рай Штраус сьогодні не прийде.

— Що? Хто?

Але я бачу страх в її очах.

— Не розумію, про що ти,— продовжує вона.

Я підходжу ще ближче, щоби вона бачила розчарування на моєму обличчі.

— Ти можеш і краще.

— Що ти хочеш?

— Аби ти мені допомогла.

— Чим?

— Рая вбили.

Я кажу це просто та спокійно. Розповідати погані новини — не найсильніша моя сторона.

— Його...

— Так, убили.

У неї на очах виступають сльози. Кетлін прикладає кулак до рота, щоби приглушити крик. Я чекаю, даю їй хвилину. Вона опускає кулак і кліпає на місячне світло.

— Це ти його вбив?

— Ні.

— Збираєшся вбити мене?

— Якби я мав такий план, ти вже була б мертва.

Здається, це її не дуже заспокоює.

— Що тобі від мене треба?

— Твоя допомога,— повторюю я.

— З чим?

— Я шукаю його вбивцю.

Розділ 13

Кетлін мовчить, поки ми йдемо Центральним парком до Сімдесят другої вулиці й далі до мого помешкання. Ворота арки «Dakota» зачиняють на ніч. Я натискаю дзвінок — виходить Том і відчиняє. Він звик, що я приводжу додому жінок у будь-який час доби, хоча останніми роками їх не так багато, але гадаю, що старший вік Кетлін його дивує.

Ми проходимо внутрішній двір з двома фонтанами й піднімаємося ліфтом до моєї квартири з видом на парк. Деяких лякає моє житло, але не Кетлін. Поки ми йшли сюди, вона заспокоїлася, тому підходить просто до вікна й визирає назовні. Рухається впевнено, з піднятою головою та сухими очима. Її одяг пом’ятий після довгого робочого дня, а блузка розстібнута рівно на ґудзик нижче загальноприйнятої норми — звичайна справа, якщо ти працюєш на барі. Я купив цю квартиру з повним умеблюванням у відомого композитора, що жив тут тридцять років. Можливо, ви вже уявляєте цей інтер’єр: темно-вишневе дерево, високі стелі, інкрустовані дерев’яні меблі, антикварні шафи, кришталеві люстри, величезний камін із латунним приладдям, витіюваті східні шовкові килими, червоно-бордові оксамитові крісла. Якщо так, то ви маєте рацію. Майрон називає мою квартиру «Повернення Версалю», що водночас і влучно стосовно враження, і технічно неправильно в усіх сенсах, оскільки тут немає нічого з тієї місцевості чи епохи.

Я наливаю Кетлін коньяку й простягую склянку.

— Звідки ти знаєш? — питає вона.

Припускаю, вона каже про свої щотижневі зустрічі в парку з Раєм Штраусом. Я, звісно, не знав напевне. Просто довірився інтуїції.

— По-перше, ти стоїш на обліку в поліції за дванадцять арештів — і всі за громадянську непокору на різних протестах.

— І що?

— Ну, це по-перше.

— А по-друге?

— Ти мені говорила, що почала працювати в «Malachy’s» 1978 року. Натомість Френкі сказав, що ти там підробляла на пів ставки ще з 1973-го.

— Френкі багато патякає.— Кетлін відпиває коньяку.— Рай справді мертвий?

— Так.

— Я його любила, знаєш. Дуже довго любила.

Я так і думав. Кетлін не «врятувала» Лейк Девіс — а якщо й так, то мимохіть. Допомагаючи Лейк здатися ФБР, вона насправді переслідувала іншу мету — прибрати суперницю за любов Штрауса.

— Хто його вбив?

— Я сподівався, що, можливо, ти зможеш мені з цим допомогти.

— Я не знаю, у який спосіб. У поліції є підозрювані?

— Жодного.

Кетлін робить глибокий ковток і відвертається до вікна.

— Бідолашна змучена душа. Та всі вони насправді. Шістка із Джейн-стріт. Вони не хотіли нікому нашкодити тієї ночі.

— Це я чую постійно.

— Діти-ідеалісти. Як і всі ми тоді. Ми хотіли змінити світ на краще.

Я хочу згорнути цю банальщину з виправданнями й повернути обговорення у більш продуктивний для розслідування бік.

— Ти знала, де жив Рай увесь цей час?

— Так, звісно. У «Beresford»,— вона обертається до мене.— Ти бачив його світлини? Маю на увазі, коли він був молодий. Боже, він був такий гарний. Такий харизматичний. Сексуальний до нестями.

У відображенні вікна я бачу, як Кетлін усміхається.

— Я знала, що він травмована людина — я це одразу зрозуміла,— але мене завжди приваблювали небезпечні чоловіки.

— Хто ще знав, що Рай жив у «Beresford»?

— Ніхто.

— Упевнена?

— Точно.

— Ти колись була в нього?

— У «Beresford»? Ніколи. Він ніколи не пускав гостей. Я знаю, що це звучить дивно. Але Рай і був диваком. І ставав чуднішим із кожним днем. Справжнім відлюдником. Нікого ніколи не пускав додому. Надто боявся.

— Чого саме?

— Хтозна. Він був хворий,— вона зважує секунду й продовжує,— принаймні я так думала. Але, можливо, не знаю, у нього були причини боятися.

— Як Рай опинився в «Beresford»?

— Як почав жити в башні?

Я киваю.

— Коли Лейк здалася, ми з Раєм почали зустрічатися. Він переїхав до мене, я жила на Амстердам-авеню біля Сімдесят дев’ятої вулиці, у будинку над китайським рестораном. Потім там відкрили магазин матраців, ще пізніше — взуттєвий. Згодом — манікюрний салон. Тепер там азійський фьюжн, що для мене звучить, як китайський ресторан із прибамбасами. Усе тече, усе змінюється та повторюється, чи не так?

— Усе так.

— Хоча куди воно тече? Якщо все повторюється?

Я зітхаю.

— Менше з тим.

— Так чи інакше, на моєму поверсі був також масажний салон. Не той, про який ти думаєш, а законний. Дешево, без викрутасів, і все легально. Принаймні я так думала. Але хто знає? Усі ці «хепі-енди». Та байдуже, я просто теревеню, вибач.

Я намагаюся звучати м’яко, щоби заохотити її розповідати.

— Нічого страшного.

— Ми з Раєм були щасливі. Ну щось типу такого. Я вже казала, що знала, на що йду. Це точно не мало бути назавжди, та я і сама не люблю вічність. Мої стосунки з чоловіками нагадують родео з биками — збудливо, цікаво, і я впевнена, що зрештою саме мене скинуть і я зламаю ребро, коли впаду на землю.

Кетлін мені подобається.

Вона обертається і дарує мені добре награну довгу напівпосмішку.

— А це родео тривало більше, ніж я сподівалась.

— Як довго?

— Як пара — час від часу роками. Як друзі — до цього дня.

— Мені шкода.

— Закладаюся, що це Станчі його знайшли.

— Неро Станч?

— Родина завжди хотіла помститися, розумієш. Тієї ночі померла його племінниця чи щось таке. Рай завжди думав, що інших вони знайшли.

— Станчі?

— Ага.

— Рай думав, що родина Станчів убила інших із шістки із Джейн-стріт?

— Так, десь так. Та дівчинка з родини Станчів, яку вбили,— я думаю, бізнесом зараз керує її брат,— вона знизує плечима.— Рай дедалі більше їхав із глузду й ставав більш параноїдальним із віком. У кращому разі, він був нестабільним. Іноді, без жодної причини, він починав думати, що його переслідують копи або Станч,— просто тому, що чув дивний звук або хтось дивно на нього дивився. Можливо, через ретроградний Меркурій. Хтозна. Тож Рай тікав на деякий час. Іноді його не було місяцями. Потім він просто з’являвся одного дня і хотів знову жити зі мною. Він так і робив — повертався і жив зі мною, аж поки знайшов квартиру в «Beresford».

— Коли це було?

— Якого року? Зараз пригадаю. Середина дев’яностих.

Гм. Це приблизний час, коли було викрадено полотна.

— Ви бачилися щотижня?

— Так. Із Раєм відбувалося щось погане, і воно дедалі погіршувалося. У нього були проблеми, які насправді були хворобою, знаєш, як-от рак чи серцеві захворювання. Можливо, невиліковні, я не знаю. Але якщо взяти це все, його параною, та додати той факт, що за ним справді полювали — ФБР, родина Станчів, хто завгодно. Ще він постійно відчував провину за ту жахливу ніч, і — бам! — як із коктейлями Молотова. Тож коли Рай переїхав у ту башту, він уже не міг упоратися із життям. Він закрився від світу.

— Крім тебе.

— Крім мене,— вона знову награно посміхається.— Але я доволі особлива.

— Не маю сумнівів.

Ми що, фліртуємо?

Я продовжую.

— Коли ви бачилися на щотижневих рандеву в парку, то що робили?

— Переважно говорили.

— Про що?

— Про що завгодно. Останніми роками він був не дуже розумним.

— Але ви однаково бачилися?

— Звісно.

— І ви розмовляли?

— Також іноді я йому дрочила.

— Мило з твого боку.

— Він хотів більшого.

— А хто б не хотів?

— Отож. І я пробувала — так, по старій дружбі. Я вже казала, що колись він був до біса гарним, десь як ти. Але 2000 чи 2001 року він утратив свою фізичну привабливість. Принаймні для мене,— Кетлін веде бровою.— Але подрочити — теж добре.

— Правдиві слова,— погоджуюся я.

Кетлін дивиться на мій пах. Мені це подобається. Визнаю, я спокусився. Так, вона старша за мене, але в неї є ця вроджена сексуальна привабливість, якої не навчиш,— до того ж із Джесікою мені не перепало. Кетлін підходить до кришталевого графина й жестом питає, чи може долити собі ще. Я киваю.

— За Рая,— каже вона.

— За Рая.

Ми цокаємося склянками.

— А ще він боявся, що люди вкрадуть його речі.

— Які саме?

— Не знаю. Якийсь мотлох у його квартирі.

— Він тобі колись розповідав про свій мотлох?

— Га?

— Ну, про те, що в нього було в квартирі.

— Ні.

— Ти бачила новини про знайденого викраденого Вермера?

У неї смарагдові очі із жовтими цятками. Вона кидає на мене погляд поверх склянки з коньяком.

— Ти що, кажеш, що...

— У його спальні.

— Святий Боже,— Кетлін хитає головою.— Це багато пояснює.

— Наприклад?

— Наприклад, де він узяв гроші на квартиру. Там іще якісь картини було викрадено, чи не так?

— Так.

— Десь у Філадельфії?

— Дуже близько.

— Рай багато їздив до Філадельфії після втечі. У нього там були друзі, наскільки я знаю, можливо, і дівчина. Тому так, я вірю, що Рай міг це зробити. Можливо, продав одне-два полотна, і так отримав гроші.

Це має сенс.

— Ти помітила в ньому якісь зміни останнім часом? — питаю я.

— Ні, не дуже,— потім, подумавши ще трохи, вона каже.— Хоча, якщо подумати, то так, було щось, але я не вважаю, що це якось пов’язано.

— Розкажи.

— Його банк пограбували. Принаймні так мені сказав Рай. Він дуже через це хвилювався. Я казала йому не перейматися. Банки ж повинні відшкодувати збитки, якщо їх пограбували, чи не так?

— Так, загалом.

— Але він не заспокоювався.

Я обмірковую почуте.

— А він це собі не вигадав?

— Ні-ні, про банк писали в Post. Bank of Manhattan на Сімдесят четвертій вулиці. Він навіть сказав мені — востаннє, коли ми бачилися, я це зараз згадала,— що банк надіслав йому повідомлення.

— На телефон?

— Не знаю, щойно це згадала.

— У нього був телефон?

— Якийсь підставний, що я купила йому в Duane Reade. Він дає змогу роками тримати той самий номер. Подробиць не знаю.

На місці вбивства не знайшли телефону, наскільки я знаю. Цікаво.

— Він ніколи не носив його із собою,— продовжує Кетлін.— Боявся, що його вистежать. Рай просто перевіряв повідомлення раз чи двічі на тиждень.

— І банк йому написав?

— Так, здається. Чи вони залишили повідомлення швейцару. Хотіли, щоби він прийшов у відділення чи щось таке.

— І він пішов?

— Не знаю.

Я думаю над цим.

— Рай Штраус вийшов із будівлі вдень у п’ятницю. Менш ніж за годину він повернувся з кимось.

— До своєї квартири? З гостем?

— Низький лисий чоловік. Вони пройшли цокольним поверхом.

— Це, певно, був убивця,— Кетлін хитає головою.— Бідний Рай. Я за ним сумуватиму.

Вона перехиляє склянку й підходить до мене ближче. Дуже близько. Я не відступаю. Вона кладе руки мені на груди. У неї занадто тісна блузка. Кетлін дивиться на мене смарагдовими очима. Її рука повільно рухається моїм тілом і торкається яєчок.

— Я не хочу залишатися сама цієї ночі,— шепоче вона, ідеально їх стискаючи.

Тому Кетлін лишається.

Розділ 14

Я сплю, хоча «сплю», можливо, не зовсім вдале слово для опису цієї ночі в антикварному бароковому ліжку з чотирма колонами з різьбленого червоного дерева та вишитим мереживним балдахіном. Визнаю, це ліжко — перебір. Воно абсолютно домінує в кімнаті — колони майже впираються в стелю,— але таки створює настрій.

На світанку Кетлін цілує мене в щоку й шепоче:

— Знайди покидька, який його вбив.

У мене немає бажання мститися за Рая Штрауса, особливо з огляду на те, що він, імовірно, учинив одну чи більше з наведених нижче речей (у хронологічному порядку): украв картини моєї родини, убив мого дядька, викрав і ґвалтував мою двоюрідну сестру.

Тож виникає запитання: якою є мета моїх пошуків?

Я встаю і приймаю душ. Сідаю у гвинтокрил. Коли я приземляюсь у маєтку Локвудів, батько вже чекає на мене. На ньому блакитна кофта, штани кольору хакі, лофери з китицями та червона краватка-аскот. Таке вбрання він носить практично щоденно — з легкими варіаціями. Його поріділе волосся зачесане назад. Батько стоїть, заклавши руки за спину та злегка піднявши плечі. Я бачу в ньому себе за тридцять років, і мені це не подобається.

Ми вітаємося міцним рукостисканням і ніяковими обіймами. Мій батько має пронизливі блакитні очі, які наче все знають,— навіть зараз, коли його розум затуманений і нестабільний.

— Радий бачити тебе, сину.

— Я теж.

У нас однакове ім’я — Віндзор Горн Локвуд. Він другий, я — третій. Його називають Віндзор. Мене, як і мого любого дідуся, Він. У мене немає синів, тільки біологічна донька, тож якщо я, за словами батька, «не піднатужуся», то ім’я Віндзор Горн Локвуд закінчиться на третьому. Я не бачу в цьому особливої трагедії.

Ми рушаємо в бік головного будинку.

— Я так розумію, Вермера знайшли,— починає батько.

— Так.

— Чи вплине це негативно на родину?

Дивне запитання для початку, але я не здивований.

— Не бачу, у який спосіб.

— Чудово. Ти бачив Вермера на власні очі?

— Так.

— Він неушкоджений?

Я киваю, і батько продовжує:

— Це чудові новини. Просто неймовірні. А як щодо Пікассо?

— Немає.

— Це дуже погано.

Попереду ліворуч стоять стайні. Мій батько навіть не дивиться на них. Можливо, вам цікаво, чому я продовжую надавати їм великого значення, тому скажу: я не мав би так на цьому зациклюватися. Я помилявся. Я звинувачував свою матір, і це було помилкою з мого боку. Тепер я це розумію. Але заради справедливости, мені було лише вісім років.

Як би це пояснити, щоби не здаватися грубим?..

Коли мені було вісім років, невдовзі після похорону дідуся, ми з батьком, нічого не підозрюючи, зайшли до стайні. Це була пастка. Тепер я це знаю. Але тоді не знав. Та тоді я багато чого не знав.

Не буду довго тягнути: ми зайшли й побачили мою голу матір на чотирьох, а ззаду неї був інший чоловік.

Усе, як у коней.

Я майже бачу, як ви з розумінням киваєте. Цей епізод проливає стільки світла, думаєте ви й цокаєте язиком. Це пояснює, чому я не можу зблизитись із жінками, чому розглядаю їх тільки як об’єкти для сексу, чому боюся, що мені зроблять боляче. Доволі дивно, але коли я згадую той день, то переважно бачу не матір на колінах, не руку коханця, що тягне її за волосся, не її закочені очі. Ні, найяскравіше я пам’ятаю попелясте обличчя мого батька, його злегка роззявлений рот, майже як зараз після інсульту, його застиглі очі, що дивилися в порожнечу.

Я вже казав, що мені було вісім років. Я так ніколи й не пробачив матері.

Мене це злить.

Знаю, що мою поведінку можна зрозуміти, але за багато років, коли я дивився, як моя мати помирає на лікарняному ліжку, то зрозумів, якою дурною тратою часу це все було. Тут доречним буде кліше — життя справді надто коротке. Я думаю про те, що втратила вона та що втратив я, що просте прощення могло поліпшити її коротке життя, і моє. Чому я тоді цього не бачив? Я прожив життя, у якому мало про що шкодую. Та найбільше я шкодую про те, як ставився до власної матері. Я ніколи не замислювався над тим, що, можливо, у моєї матері були власні причини або вона не розуміла, або — як і всі ми хоча б раз у житті — припустилася жахливої, трагічної помилки. Моя мати була дуже юною, вона завагітніла й вийшла заміж за мого батька в дев’ятнадцять років. Можливо, у неї були потреби, яких вона не могла висловити. Або, як і її старшого сина, мати не влаштовувала моногамія. А можливо, мій батько, який зрештою одружився ще двічі, й атрибути маєтку Локвудів занадто сковували та обмежували її, не давали дихати на повні груди. Можливо, моя мати не хотіла руйнувати сім’ю чи ранити дітей, може, вона щиро кохала того чоловіка. Ніхто не знає правди, принаймні не я — бо ніколи не питав, ніколи не давав їй шансу пояснити, відмовлявся слухати, аж поки стало надто пізно. Я був дитиною, але дуже впертою дитиною.

Урешті-решт я зруйнував ті стайні, щоби позбавитися жахливого спогаду, спільного для нас із батьком. Але зараз я бачу нову будівлю й думаю, що це пам’ятник моїм глупоті та впертості, моїй марнотратній помилці в судженнях.

Батько тримається за мене, щоби зручніше йти.

— Коли нам повернуть Вермера?

— Скоро.

— Добре. І більше жодних позичань наших картин,— суворо каже він.— Ми не якісь великі колекціонери. Наші два шедеври більше ніколи покинуть маєтку.

Я з його наміром не згоден, але зараз не бачу сенсу це озвучувати. Дуже люблю батька, хоча насправді в ньому мало що викликає захоплення. Він — стандартний власник трастового фонду, такий собі нероба. Батько успадкував великі гроші, що дало йому купу можливостей — і він обрав присвятити життя власним уподобанням: гольфу, тенісу, елітним клубам, подорожам, читанню та самоосвіті. Він багато п’є, але я не певен, що його можна вважати алкоголіком. Робота його не цікавить, але, з іншого боку, навіщо йому це? Він робить благодійні внески так само, як і більшість багатіїв,— достатньо, щоби здаватися щедрим, але не настільки, аби це його хоч якось обтяжувало. Батько дуже турбується про зовнішні атрибути й репутацію. Спадкоємцям великих грошей притаманна дивна психологія, бо глибоко всередині вони усвідомлюють, що нічого не зробили, аби мати такі статки, що це просто удача, проте водночас абсолютно не припускають, що вони не є особливими? От і мій тато страждає від такої хвороби. «У мене є все це,— думають такі багатії,— відповідно, я чимось кращий за інших». Це призводить до постійної внутрішньої боротьби задля підтримання фальшивого наративу про те, що вони «заслужили» ці гроші, що вони їх «гідні». І такі люди відкидають очевидну правду, що доля і випадковість мають більше спільного з їхнім життям, ніж особисті «геніальність» чи «працьовитість»,— аби не зруйнувати власноруч створеного міфу.

Проте мій батько й подібні до нього знають правду. Глибоко всередині. Ми всі знаємо. Вона переслідує нас. Змушує нас компенсувати. Вона отруює.

— У новинах сказали,— починає батько,— що Вермер був у квартирі в Нью-Йорку.

— Так.

— І що злодія знайшли мертвим.

— Можливо, злодій не один,— нагадую я йому.— Але так, цього вбили.

— Знаєш його ім’я?

— Рай Штраус.

Ми не зупиняємося, але батько трохи сповільнюється. Міцно стуляє губи.

— Ти знаєш, хто це? — питаю його.

— Ім’я знайоме.

Я коротко розповідаю про шістку із Джейн-стріт. Батько уточнює подробиці. Ми підходимо до входу в будівлю. У вестибюлі жінка витирає пил. Коли ми заходимо, вона безшумно зникає — так її навчили. Персонал у будинку носить коричневу форму — щоби пасувало до дерев’яних меблів, працівники надворі вдягнені в зелену, щоби гармоніювати з газоном. Такий камуфляж вигадала ще моя прабабуся. Локвуди добре ставляться до обслуги, але саме як до персоналу. Коли мені було дванадцять, мій батько помітив, що один із садівників зробив перерву, аби подивитися на захід сонця. Батько показав на горизонт і сказав мені:

— Бачиш, який гарний маєток Локвудів?

— Так, звісно,— відповів юний я.

— І вони теж,— він показав на садівника.— Цей працівник має можливість насолоджуватися тим самим краєвидом, що й ми. Для нього все не відрізняється, чи не так? Він бачить те саме, що й ми: той самий захід сонця, ту саму лісову смугу. Але чи цінує він це?

Не думаю, що тоді я усвідомлював, яким страшним невігласом був мій батько.

Ми всі є майстрами самораціоналізації. Усі шукаємо способи виправдати власний наратив. Перекручуємо його, щоби викликати до себе більше симпатії. Ви теж таке робите. Якщо ви читаєте ці рядки, то, без сумніву, належите до чи не найкращої частини населення в історії. Ви відчули розкіш, яку в історії людства мало хто міг собі навіть уявити. Але замість цінувати це, замість робити більше, щоби допомогти тим, хто перебуває нижче за нас, ми нападаємо на тих, кому пощастило ще більше, за те, що вони роблять недостатньо.

Звісно, це людська природа. Ми не бачимо власних недоліків. Як каже мати Майрона, Еллен Болітар: «Горбун не бачить власного горба».

До нас визирає Найджел.

— Вам щось потрібно?

— Трохи приватності,— грубо відповідає йому батько, чомусь вимовляючи це на британський лад.

Найджел закочує очі й пародійно салютує батьку, потім кидає на мене швидкий погляд і зачиняє двері.

Ми сидимо один навпроти іншого в червоних оксамитових кріслах біля кам’яного каміна. Батько пропонує коньяк, я відмовляюся. Він починає наливати собі, але його рука рухається повільно та неслухняно. Я пропоную допомогу — він відмахується. Він сам здатен упоратися. Ще тільки ранок. Ви, мабуть, думаєте, що в нього проблеми з алкоголем, але це не так — у нього просто немає жодних справ.

— Твоя кузина Патриція була тут із тобою,— каже батько.

— Так.

— Чому?

— Вона — частина нашої родини.

Батько пронизує мене своїми блакитними очима.

— Віне, я тебе прошу, не ображай мого розуму. Твоя двоюрідна сестра була тут уперше за понад двадцять років, чи не так?

— Так.

— І це не випадковість, що вона приїхала саме того дня, коли знайшли викраденого Вермера, чи не так?

— Не випадковість.

— Тож я хочу знати, чому вона тут була.

Це мій батько, дещо задерикуватий слідчий. Я не пам’ятаю його таким із часів інсульту. Мені приємно бачити його гнів, навіть якщо він спрямований на мене.

— Можливо, існує зв’язок між викраденням картин і тим, що сталося з її родиною.

Батькові очі починають здивовано кліпати.

— Що з нею сталося?..— він запинається.— Ти маєш на увазі її викрадення?

— І вбивство дядька Олдріча,— додаю я.

Він здригається від імені свого брата. Ми мовчимо. Батько піднімає склянку й дивиться на бурштиновий напій надто довго.

— Не розумію зв’язку,— урешті-решт каже він.

Я нічого не кажу.

— Картини викрали до вбивства, чи не так?

Я киваю.

— Задовго до цього, наскільки я пригадую. За кілька місяців? Років?

— Місяців.

— Але ти бачиш зв’язок. Розкажи, який.

Я не хочу заглиблюватися в подробиці, тому змінюю тему.

— Через що ви з дядьком Олдрічем посварилися?

Батько різко дивиться на мене з-за склянки.

— Який це має стосунок до справи?

— Ти мені ніколи не розповідав.

— Наш...— він секунду добирає слово.— Наш розрив стався за багато років до його вбивства.

— Я знаю.

Я дивлюся на його обличчя. Більшість людей кажуть, що не бачать, чим схожі на родичів. Я бачу. Аж надто яскраво.

— Ти колись думав про це?

— Що ти маєш на увазі?

— Що якби у вас з Олдрічем,— я роблю лапки в повітрі,— не сталося розриву, то він би досі був живий?

Мій батько приголомшений, ображений.

— Боже мій, Віне, що ти таке кажеш?!

Я усвідомлюю, що хотів спровокувати — і, мабуть, мені це вдалося.

— Ти думав колись про такий варіант?

— Ніколи,— надто рішуче кидає він.— Що в тебе вселилося?

— Він був моїм дядьком.

— І моїм братом.

— І ти вигнав його з родини. Я хочу знати, чому це сталося.

— Це було дуже давно.

Він підносить склянку до губ, але тепер тремтять вони. Мій батько постарів, це очевидно, але нам часто кажуть, що старість — це поступовий процес. Мабуть, це правда, але у випадку з моїм батьком усе більше нагадувало падіння зі скелі. Дуже довго він тримався за неї — здоровий, сильний, життєрадісний,— але якось послизнувся, і його падіння було стрімким і раптовим.

— Це було дуже давно,— знову каже батько.

У його голосі — пронизливий біль. У погляді — майже така сама порожнеча, яку я бачив багато років тому в стайні. Я бачу, що він дивиться в порожнє місце на стіні. Колись там висіла приголомшлива чорно-біла світлина маєтку Локвудів. Її зробив мій дядько Олдріч десь у 1970-х. Її тут уже давно нема, як і дядька. Я ніколи не думав про це досі, але навіть творчий доробок Олдріча повністю прибрали з маєтку, коли його вигнали з родини.

— Ти мені казав, що там були якісь проблеми з грошима,— кажу я.— Ти натякав, що Олдріч привласнив їх.

Батько не відповідає.

— Це правда?

Він вибухає гнівом.

— Та яка різниця? У цьому проблема твого покоління — вам вічно треба розкопати неприємні речі! Думаєте, якщо витягнути всяку гидоту на сонце, то вона зникне. А вона не зникне. Навпаки — ви цим даєте потворі нове життя. Я ніколи про це не говорив, і твій дядько також. Це означає бути Локвудом. Ми обоє знали, що багато людей процвітають на наших сімейних проблемах. І вони прагнуть використати будь-яку нашу слабкість. Ти це розумієш?»

Я мовчу.

— Твій обов’язок як члена цієї родини — захищати наше добре ім’я.

— Тату?

— Ти мене чуєш, Віне? Локвуди не вимахують брудною білизною.

— Що тоді сталося?

— Чого це ти раптом спілкуєшся з Патрицією?

— Нічого раптового тут нема, тату. Ми завжди тримали зв’язок.

Батько підводиться, його обличчя багряніє, він увесь тремтить.

— Я відмовляюся це обговорювати...

Він надто збуджений, я маю його заспокоїти.

— Нічого страшного, тату.

— Але нагадаю тобі, що ти — Локвуд. Це обов’язок. Ти успадковуєш ім’я, успадковуєш усе, що з ним пов’язано. Хай там що сталося з викраденими картинами, моїм братом чи Патрицією — це ніяк не стосується старої сварки між мною та Олдрічем. Ти зрозумів?

— Так,— я кажу це дуже спокійно, підводячись із крісла. Я примирливо здіймаю руки.— Я не хотів тебе засмутити.

Двері відчиняються — і там стоїть Найджел.

— Тут усе добре? — він бачить обличчя батька.— Віндзоре?

— Я в порядку, чорт забирай.

Це неправда. Тато досі має такий вигляд, наче перенапружився. Найджел сердито кидає на мене оком.

— Вам час прийняти ліки,— говорить він.

Батько бере мене за лікоть.

— Пам’ятай — ти маєш захищати родину,— і йде геть із кімнати.

Найджел дивиться на мене.

— Дякую, що засмутили його.

— Як довго ти підслухував? — питаю я, але одразу піднімаю руку, це неважливо.— Ти знаєш, чому вони посварилися?

Найджел вагається.

— Чому б вам не запитати про це вашу двоюрідну сестру?

— Патрицію?

Він мовчить.

— Патриція знає?

Тато дійшов до сходів і гукає:

— Найджеле!

— Я маю допомогти вашому батькові,— каже мені Найджел Данкан.— Гарного дня.

Розділ 15

На мене чекає «ягуар» моделі XKR-S GT.

Я сідаю в салон і чую сигнал телефона — повідомлення від Кабіра. Зустріч із професором Яном Корнвеллом, що працював охоронцем, коли викрали картини, відбудеться за годину. Кабір не сказав Корнвеллу про тему розмови — лише те, що Локвуд хоче зустрітись. Ідеально. Кабір кидає точне розташування кабінету Корнвелла в Гаверфордському коледжі — Робертс-голл. Я знаю, де це.

Виїжджаю з маєтку. Телефоную Патриції. Вона бере слухавку після першого ж сигналу.

— Як справи?

— А де «розказуй»? — кажу я.

— Я хвилююся. У тебе є новини?

— А ти де?

— Удома.

— Я буду в тебе за десять хвилин.

Моя двоюрідна сестра живе в тому самому будинку, звідки її викрали й де вбили її батька. Це одноповерхова будівля з двосхилим дахом на тупиковій вулиці. Патриція розлучена й ділить опіку над десятирічним сином Генрі. Доволі цікаво, що основне місце проживання сина — у її колишнього чоловіка, відомого нейрохірурга, що має доречне ім’я Дон Квест. Це кліше, що Патриція живе роботою, але кліше просто так не з’являються. Вона багато подорожує у справах своєї благодійної організації, прихистків «Абеона»,— виголошує промови, збирає кошти в усьому світі. Патриція сама запропонувала колишньому чоловікові таку домовленість — і через це місцеві нахаби цокають язиками та вважають, що вона погана матір.

Я заїжджаю на її подвір’я. Патриція стоїть на щебеневій доріжці з матір’ю, моєю тіткою Алін. Вони дуже схожі — обидві однаково неймовірні, більше подібні на сестер, ніж на доньку й матір. У 1970-х мій дядько Олдріч, найпрогресивніший у нашій доволі статечній родині, кинув університет і поїхав на три роки до Південної Америки — як благодійник і фотожурналіст. Це було задовго до того, як комфортні волонтерські стажування, літні школи та виїзди на канікулах, де з молоддю аж занадто няньчаться, стали мейнстримом. Дядько Олдріч виріс у до смішного привілейованому середовищі, а потім використав свої можливості, щоби кинути все та жити серед найзлиденніших верств населення у відверто жахливих умовах. За сімейною легендою, він навчався новому й розвивався на гроші Локвудів, а також заснував школу в одному з найбідніших районів бразильського міста Форталези. Школа існує й досі та на честь мого дядька називається Академія Олдріча.

Саме там, у новій школі у Форталезі, Олдріч зустрів молоду й гарну вчительку дитсадка на ім’я Алін — і закохався.

Йому тоді було двадцять чотири роки, Алін — лише двадцять. Вони разом приїхали до Філадельфії за рік, після того як їх одружив на Амазонці шаман із племені яномамі. Родина Локвудів була не в захваті від такого розвитку подій, але дядько Олдріч узяв тітку Алін у дружини й за американським законом.

І дуже скоро в них народилася Патриція.

Тітка Алін крокує до мене, коли я виходжу з машини. Патриція хитає головою — попереджує, щоб я нічого не розповідав. Я легко киваю у відповідь.

— Віне! — Алін обіймає мене.

— Тітко Алін!

— Ми так давно не бачилися.

Саме Алін колись знайшла мертве тіло дядько Олдріча у вестибюлі власного дому того вечора. І вона ж зателефонувала «911». Я чув запис того дзвінка — вона була в жаху, істериці, постійно збивалася на португальську. Вигукувала ім’я Олдріча, ніби намагаючись його розбудити. На момент дзвінка Алін ще не знала, що її вісімнадцятирічну доньку викрали. Усвідомлення, що мертве тіло чоловіка було лише початком жаху, прийшло до неї пізніше.

Я часто думаю про те, як моїй тітці вдалось із цим упоратися. У неї тут не було рідних чи друзів, і, звісно ж, поліція вважала підозрілим те, що Алін вирішила так пізно піти за покупками. Патриція того вечора не повернулася додому, і злі язики казали, що Алін убила й доньку та заховала тіло. Інші вважали, що донька з матір’ю змовилися та вбили батька й через це Патриція переховується. Вони хочуть вірити, що для таких трагедій є причина, що жертва в чомусь винна, що існує раціональне зерно хаосу, а отже, такі трагедії не стануться з ними. І ця хибна думка, що ми щось контролюємо, заспокоює.

Майрон завжди каже: «Людина планує — Бог сміється».

— Я знаю, що вам двом треба поговорити,— каже тітка Алін із легким бразильським акцентом,— тому йду на прогулянку.

Вона швидко рушає доріжкою — на ній бігові кросівки, обтислі топик із лайкри та лосини для йоги. Я дивлюся на неї якусь мить, вражений побаченим. До мене підходить Патриція.

— Ти що, облизуєшся на мою матір?

— Вона ще й моя тітка,— кажу їй.

— Це не відповідь.

Я цілую Патрицію в щоку й ми йдемо до будинку. Опиняємось у вестибюлі, де вбили її батька. Ми не забобонні, тому йдеться не про нещастя, привидів чи інші дурниці, які часто відлякують людей від подібних місць, але мене завжди цікавило щось конкретніше — спогади. Патриція живе тут сама, вона бачила, як на цьому місці вбили її батька. Хіба це не те, чого варто уникати?

Я запитав її про це багато років тому.

— Мені подобається це нагадування — воно дає мені енергію.

Її відданість своїй справі межує з одержимістю, але так буває з більшістю вартісних починань. Прихистки «Абеона», які облаштувала Патриція, творять добро. Легально. Я добре знаю та підтримую її роботу.

Розповідаю все, що вдалося дізнатися.

Стіна у вестибюлі цього будинку — щось на кшталт храму вшанування батька Патриції. Дядько Олдріч ставився до фотографії досить серйозно. Хоча я не знаюся на тому, як оцінюють такі речі, його роботи вважають ґрунтовними. У вестибюлі купа чорно-білих знімків, більшість з яких зроблено протягом його довгої подорожі Південною Америкою. Сюжети різноманітні — пейзажі, міські злидні, племена аборигенів.

Щоби довершити ефект святині, фотографії в рамках оточують єдину полицю, на якій стоїть лише улюблений фотоапарат дядька Олдріча, прямокутний «Rolleiflex» із двома об’єктивами, такі завичай тримають на рівні грудей, а не прикладають до ока. Коли я думаю про свого родича в його найкращі дні, завжди уявляю його з цією фотокамерою — вона й тоді вже була старомодною, але він старанно знімав сімейні портрети і, як я згадав пізніше, увесь маєток Локвудів.

— То що ми робимо далі? — питає Патриція, коли я завершую розповідь.

— Я хочу поговорити з колишнім охоронцем у Гаверфордському коледжі, якого зв’язали під час викрадення.

Вона супиться.

— Навіщо?

— Ми знайшли зв’язок між викраденням картин у Гаверфорді й тим, що сталось у цьому приміщенні. Треба повернутися та ще раз усе перевірити.

— Мабуть, це має сенс.

Вона не здається переконаною. Запитую, що її бентежить.

— Звичайно, я ніколи не забувала про те, що тут сталося,— відповідає вона, обережно зважуючи кожне слово,— але з роками, гадаю, мені вдалося спрямувати це в гарне русло.

Я кажу їй, що саме так і є.

— Я... просто не хочу, щоби щось цьому заважало.

— Навіть правда? — кидаю я й одразу усвідомлюю, як занадто мелодраматично це звучить.

— Мені, звісно, цікаво. І я хочу справедливості. Але...— вона замовкає.

— Цікаво.

— Що?

— Мій батько теж хоче, щоб я облишив пошуки.

— Ти що, Віне, я не кажу облишити,— вона замислюється на мить і продовжує.— Твій батько переймається, як це відобразиться на репутації родини?

— Як завжди.

— І тому ти приїхав до мене?

— Я приїхав побачитися з тобою та розпитати, чому наші батьки посварилися.

— Ти спитав свого батька?

— Він не каже.

— А чому ти думаєш, що я знаю?

Я дивлюсь їй у вічі.

— Ну, по-перше, ти тягнеш час.

Патриція відвертається, підходить до розсувних скляних дверей і визирає у задній двір.

— Не розумію, як це стосується справи.

— А, ну добре.

— Що?

— Ще більше тягнеш час.

— Поводишся як придурок.

Я чекаю.

— Пам’ятаєш мою вечірку на шістнадцять років?

Так. Це була розкішна, але водночас і влаштована зі смаком подія в маєтку Локвудів. Я кажу «зі смаком», бо наші друзі-нувориші постійно намагалися перевершити одне одного: робили вечірки з дорогими автівками, іменитими рок-гуртами, сафарі в зоопарку, різноманітними зірками й усіма варіаціями несмаку. А Патриція просто запросила найближчих друзів і подруг на пікнік на галявині в Локвуді.

— Після неї ми зробили дівчачу піжамну вечірку,— каже вона.— У наметах біля озера. Нас було восьмеро.

Пригадую той вечір. Я прийшов на вечірню частину святкування, але хлопці вже розійшлися. Я повернувся до головного будинку. Найбільше мені запам’яталося те, що серед гостей була гарна дівчина на ім’я Бабс Стеллман і мені хтось сказав, що вона в мене закохана. Звісно ж, я спробував — а хто б ні? — зірвати куш. Ми з Бабс втекли й цілувалися за деревом. Вона чудово пахла шампунем «Pert». Я пригадую, що просунув руку їй під кофту, але вона мене зупинила й сказала завжди парадоксальну в таких ситуаціях фразу:

— Віне, ти мені дуже подобаєшся.

— Дівчата роздяглися в альтанці,— продовжує Патриція та опускає голову.— А твій батько... він помилявся, Віне. Я хочу, щоби ти це знав. Твій батько звинуватив мого в підгляданні за нами у вікно.

Я застигаю — мені важко повірити в те, що я чую.

— Повтори?

Патриція дуже легко всміхається.

— Ну, і хто тепер тягне час?

— Тобто ти кажеш, що мій батько звинуватив твого у вуаєризмі?

— Так, саме це й кажу.

— Мій батько не вигадав би такого.

— Ні, чесно кажучи, не вигадав би. Пам’ятаєш Ешлі Райт?

Я дуже слабко пригадую.

— Вона була у твоїй команді з хокею на траві?

Патриція киває.

— Ешлі тоді була дуже засмучена, і не сказала чому. Вона почала плакати й захотіла додому. Це було дуже дивно. За нею приїхали батьки й забрали. Удома Ешлі розповіла своєму батькові, що побачила мого, який підглядав у вікно, коли вона була гола. Батько Ешлі прийшов до твого. Коли твій насварив мого, почалось страшне. Мій батько все заперечував. Твій на нього натиснув. Усе лише загострилося. Це роз’ятрило багато старих ран.

Я обмірковую почуте.

— Ешлі Райт,— кажу я.

— Що?

— Вона збрехала?

Патриція намагається щось сказати, замовкає, пробує ще раз.

— А яка тепер різниця, Віне?

Вона має рацію.

— Ти знаєш, де вона живе зараз?

— Ешлі? — Патриція блідне.— Боже, та я не знаю. Ти що, хочеш із нею поговорити? Серйозно, Віне? Припустімо, мій батько був… у найгіршому разі… збоченцем, який підглядав за шістнадцятирічними дівчатами. Що це змінить зараз?

Ще одна слушна думка. До чого я веду? Його вбивство й викрадення Патриції сталися за два роки після цього. Я не бачу жодного зв’язку.

Але.

— Віне?

Я дивлюся на неї. Очі Патриції спрямовані на цю стіну, на камеру, на світлини.

— Я дуже сумую за батьком. Я прагну справедливості. І той факт, що людина, яка завдала мені болю, яка зробила це з усіма тими дівчатами, досі може робити це… переслідував мене вже понад двадцять років.

Я чекаю.

— Але зараз доволі очевидно, що Рай Штраус учинив обидва злочини, чи не так? І тоді, можливо, ми не хочемо, щоби це розкопували.

Вона знову говорить, як мій батько. Я киваю.

— Що?

— Ти хочеш це забути.

— Звісно, хочу.

— Але воно нікуди не зникне.

Я нагадую їй, що за кілька годин світ дізнається про смерть Рая Штрауса, шістку із Джейн-стріт і їхній зв’язок із викраденням Вермера. Дуже скоро ФБР з’ясує, який стосунок до цього має моя валіза,— або причетність до цього Патриції випливе в якийсь інший спосіб. Я дивлюся, як вона робиться дедалі принишклою, поки я все це кажу.

Патриція йде до мене й важко сідає на диван. Я знаю, що буде далі. Їй треба це обміркувати. Урешті-решт вона каже:

— Я повернулася додому. Я цього ніколи не забуду.

Вона починає гризти ніготь на великому пальці — пам’ятаю цей її жест із нашого дитинства.

— Я повернулася,— повторює Патриція.— Ті інші дівчата — ні. Деяких... навіть тіла досі не знайшли.

Вона піднімає очі на мене — але що я можу додати?

— Я зробила своєю життєвою місією рятувати нужденних дітей — а сама ось сиджу й ховаюсь у темряві.

Я усвідомлюю, що зараз маю сказати щось заспокійливе на зразок «я розумію» чи «все буде добре». Натомість я дивлюся на годинник, швидко рахую, скільки часу мені треба, щоби доїхати до Гаверфордського коледжу, і кажу:

— Я мушу йти.

Ми йдемо до моєї автівки — я бачу, що Патриція знову взялася за свій ніготь.

— Що таке? — питаю її.

— Я ніколи не думала, що це має значення. Я й досі так не думаю.

— Але? — кидаю я, сідаючи за кермо.

— Але ти продовжував торочити про розрив між нашими батьками.

— Так, і що?

— Ти вважаєш, це важливо.

Уточнення: я не знаю, чи це важливо. Я взагалі не знаю, чи має те, що ми з’ясовуємо, стосунок до справи. Мене навчили так вести розслідування. Ти ставиш запитання. Ти розпитуєш і, можливо, щось з’ясовуєш.

— Вони говорили востаннє.

— Хто?

— Твій і мій батьки. Тут, у цьому будинку.

— Коли це було?

Патриція відводить руку, щоби не гризти ніготь.

— Увечері напередодні вбивства батька.

Розділ 16

Заснований 1833 року, Гаверфордський коледж — це маленький елітний навчальний заклад, що пропонує бакалаврську програму. Він розташований уздовж головної магістралі Філадельфії біля двох моїх улюблених ексклюзивних клубів — гольф-клубу «Merion» (я багато граю в гольф) і крикетного клубу «Merion» (я не граю в крикет, але дуже мало членів цього клубу грають — не питайте). У Гаверфорді навчається менше 1400 студентів, проте він має понад 50 корпусів, переважно кам’яних, що розташовуються на 200 доглянутих акрах — настільки чудових, що технічно їх можна класифікувати як дендропарк. Локвуди вплетені в історію Гаверфордського коледжу з часів його заснування. Віндзор I і Віндзор II закінчили його, обоє брали активну участь у житті закладу, обоє головували в опікунській раді. Усі мої родичі-чоловіки (жінок не приймали до 1970-х) навчалися тут, аж поки — я щойно це зрозумів — мій дядько Олдріч порушив традицію, обравши Нью-Йоркський університет у тих самих сімдесятих. Я був другим, обравши Університет Дьюка в Північній Кароліні. Я любив і продовжую любити Гаверфорд, але для мене він просто був занадто близьким до дому, занадто знайомим для моїх прагнень у вісімнадцять років.

Кабінет професора Яна Корнвелла в Робертс-голлі виходить вікнами на Алею засновників, а за нею — на будівлю Зали засновників, де тимчасово перебували полотна Вермера й Пікассо, коли їх викрали. Мені цікаво, з яким почуттям Корнвелл дивиться у вікно кабінету на місце, де його зв’язали два грабіжники, що викрали картини. Чи часто він про це думає? Чи це, можливо, стало просто видом із вікна?

Ян Корнвелл надто старанно намагається бути схожим на професора: неслухняне волосся, кошлата борода, твідовий піджак, вельветові штани гірчичного кольору. Його кабінет завалено стосами паперів, що ледве тримаються на полицях і лежать на підлозі. Замість звичайного робочого столу в Корнвелла конференц-стіл на дванадцять осіб — для проведення студентських семінарів в інтимній обстановці.

— Радий, що ви завітали,— каже він мені.

Корнвелл садить мене перед брошурами, що стосуються кафедри політології. Я дивлюся на нього. Його обличчя сповнене ентузіазму, він готовий розповісти мені, які курси чи навчальні програми я можу підтримати фінансово. Не маю сумнівів, що Кабір, аби прискорити цю зустріч, натякнув, ніби я готовий профінансувати якийсь проєкт. Опинившись у кабінеті, я миттєво позбавляю Корнвелла ілюзій.

— Я тут щодо викрадених картин.

Усмішка спадає з його обличчя, наче ковадло в мультфільмі.

— У мене склалося враження, що ви зацікавлені…

— Можливо, пізніше,— перебиваю я.— Але зараз я маю кілька запитань про крадіжку творів мистецтва. Ви були нічним сторожем на чергуванні.

Корнвеллу не подобається моя різкість. Мало хто від неї в захваті.

— Це було давно.

— Так, я знаю, як працює концепція часу, дякую.

— Не розумію...

— Ви, звісно, знаєте, що одне з полотен знайшли, чи не так?

— Я читав у новинах.

— Чудово, тоді немає потреби розповідати. Я дуже уважно прочитав справу ФБР щодо цього викрадення. Ви, напевно, здогадалися, що я маю особистий інтерес.

Корнвелл кліпає, наче ошелешений, тож я продовжую.

— Ви були єдиним охоронцем, який чергував тієї ночі. Згідно з вашими свідченнями, до Зали засновників постукало двоє чоловіків у формі поліцейських. Сказали, що був якийсь сигнал, і треба його перевірити, тому ви впустили їх. Потрапивши всередину, вони накинулися на вас, відвели до підвалу, заклеїли скотчем очі й рот, прикували наручниками до батареї. Обнишпорили ваші кишені, витягнули гаманець, перевірили посвідчення особи та сказали, що тепер знають, де ви живете і як вас знайти. Я так розумію, це були погрози. Я правильно переказую?

Ян Корнвелл важко сідає в крісло навпроти мене.

— Це був травматичний досвід.

Я чекаю.

— Я не хотів би про це говорити.

— Професоре Корнвелл.

— Так.

— Моя родина втратила два безцінні шедеври на вашій зміні.

— Ви звинувачуєте мене?

— Звинувачуватиму, якщо ви відмовитеся співпрацювати.

— Я не відмовляюся, містере Локвуд.

— Чудово.

— Але також я не хочу, щоби мене цькували.

Я даю кілька секунд, аби він міг зберегти обличчя. Він капітулює — вони це завжди роблять.

Минає кілька секунд, і він починає говорити сповідальним тоном:

— Я не знаю нічого, що могло б допомогти. Я вже сто разів усе розповів поліції.

Я незворушно продовжую:

— Ви казали, що один із чоловіків мав заввишки приблизно метр сімдесят п’ять і середню статуру, інший — трохи більш ніж метр вісімдесят, дебелий. Обоє білошкірі, також ви вважаєте, що їхні вуса були фальшиві.

— Було темно,— додає Корнвелл.

— До чого ви ведете?

Його очі дивляться ліворуч.

— Це все неточно — зріст, вага. Я маю на увазі, що опис міг би бути й точнішим, але все трапилося дуже швидко.

— І ви були молодий і наляканий.