Він

Звісно, я можу помилятися. Ми про це вже говорили. Можливо, Ян Корнвелл від самого початку казав правду: що нічого не знає, що його справді зв’язали два чоловіки в масках. Якщо це так, то скоро я дізнаюся про це напевно. І так, я погано почуватимуся через заподіяні йому страждання. Насилля — це наркотик, але я не садист. Можливо, це здається дуже великою натяжкою, але я здатен до емпатії, і, якщо я заподію шкоду невинній людині, почуватимуся погано. Але життя — це серія ризикованих кроків, зважування всіх «за» та «проти», тож якщо я і Ема (не кажучи вже про перших слідчих ФБР) переконані, що Ян Корнвелл не був правдивим, то плюси застосування насилля однозначно переважають.

Тому я продовжую свою атаку — методично й беземоційно, аж поки Корнвелл зламується й розповідає мені все.

———

Що ж, це було цікаво.

От що я дізнався від професора Яна Корнвелла.

За три місяці до викрадення Вермера й Пікассо, молодий Корнвелл, науковий співробітник Гаверфордського коледжу, якому залишився рік до закінчення навчання, зустрів у піцерії чарівну Белінду Еванс. За його словами, вона була «карколомною» білявкою з довгим волоссям і поцілованою сонцем шкірою. Він страшенно закохався.

Спочатку Белінда сказала, що вона навчається на першому курсі Університету Вілланова, але після кількох зустрічей зізналася своєму новому кавалеру, що є старшокласницею середньої школи в Раднорі. Також Белінда сказала, що має дуже суворих батьків, тому доведеться тримати свої стосунки в таємниці. Ян погодився — він і сам не хотів виносити на загал свій роман зі старшокласницею, бо це могло зашкодити його академічному та кар’єрному просуванню.

Звісно, через це в новоспечених коханців виникла проблема — простіше кажучи, де займатися сексом. У неї вдома із суворими батьками було неможливо, як і в кімнаті Яна в університетському містечку, що її він ділив із трьома іншими науковими асистентами, бо ті неодмінно пліткували би про ці стосунки.

Белінда запропонувала рішення.

Ян працював нічним охоронцем у Залі засновників. Робота була, м’яко кажучи, одноманітна. Гаверфорд був спокійним студмістечком. Більшість ночей Ян сидів за столом на самоті, читав і навчався. Белінда подумала, що він міг би провести її в Залу засновників, де вони були б лише вдвох?

Ян радісно підтримав пропозицію.

Молоді закохані бачилися так приблизно десять разів за три місяці, як порахував Корнвелл. Він дедалі більше закохувався в Белінду. Їхня домовленість була проста: Белінда йшла до зачиненого заднього входу, де висіла примітивна камера спостереження. Ян бачив це на моніторі. Вона махала йому й усміхалася. Він ішов до дверей, запускав її… про решту ви самі здогадуєтеся.

Проте однієї ночі Ян відчинив двері, побачивши Белінду на камері, але замість неї увірвався чоловік у лижній масці, вимахуючи пістолетом. Спочатку Ян подумав, що грабіжник змусив Белінду, тримаючи її під прицілом, але незабаром стало ясно, що це не так. Вони працювали разом — Белінда й цей чоловік у лижній масці. Той тримав Яна на прицілі, поки дівчина найспокійнішим тоном — такою він її ніколи не бачив — пояснювала ситуацію: що вони його зв’яжуть, а потім він скаже слідчим, що два чоловіки обдурили його, прикинувшись поліцейськими, що такий хід подій нагадуватиме викрадення картин із Музею Ґарднер у Бостоні, аби збити розслідування з пантелику. Усе це казала Белінда, чоловік у масці просто тримав Яна під прицілом пістолета.

Також дівчина сказала Корнвеллу, що якщо він колись розповість про те, що трапилося, вона стверджуватиме в поліції, що пограбування було його ідеєю. Зрештою, Ян був внутрішнім джерелом. Вона також повідомила, що йому нема чого розповісти поліції. Він не зможе ідентифікувати чоловіка в лижній масці, а що стосується самої Белінди, то нічого з того, що вона йому казала, не було правдою. Вона не відвідувала Раднорської середньої школи. Її звали не Белінда. Після цієї ночі він більше ніколи її не побачить. Навіть якщо він скаже поліції правду, зачіпки будуть мізерними; він просто себе дискредитує, нагадала вона йому. Зрештою, це ж він сам три місяці водив до Зали засновників старшокласницю. У кращому разі Яна виключать з університету за порушення й заплямують його академічну репутацію.

Аби ще більше підкреслити серйозність своїх намірів, Белінда сказала Яну: якщо він патякатиме, вони повернуться та вб’ють його. Під час цього попередження чоловік у масці схопив Яна за комір й притис дуло пістолета до його ока.

Наступного ранку, коли Корнвелла знайшли зв’язаним, він обмірковував, чи розповісти все, як було. Але агенти ФБР були такими агресивними та настільки впевненими, що він є співучасником пограбування, що він злякався — раптом станеться так, як і сказала Белінда. Припустімо, він усе розкаже, але правоохоронці не зможуть знайти Белінди й чоловіка в лижній масці. Чи задовольнить це агентів ФБР? Або їм буде потрібен зручний цап-відбувайло, людина, яка, у кращому разі, виявилася настільки нерозсудливою, що дозволила одному з двох злодіїв неодноразово потрапляти до Зали засновників?

Корнвеллу стало ясно, що краще давати хибні свідчення. Якщо він не розколеться, то ФБР на нього нічого не матиме — бо, насправді, він не винен. Яка витончена іронія: його могли притягнути за крадіжку, якби він розповів правду про те, що нічого не робив.

Я спитав:

— Чи бачив ти Белінду Еванс після того?

Корнвелл вагався, але я натис пальцями знову.

Так, сказав він, бачив. За багато років. Він не певен, що то була Белінда, але, на мою думку, він збрехав.

Він точно знав, що то вона.

———

Нічний секс із користувачкою Геленою не дуже вдалий.

Коли я вийшов від Яна Корнвелла, було надто пізно продовжувати розслідування. Не впевнений, що мені потрібно було робити щось більш термінове.

Я вже все зрозумів.

Є кілька нерозв’язаних кінців, але якщо я залишу всі ці докази на кілька годин — плюс Кабір і моя команда проведуть ніч, з’ясовуючи деякі додаткові деталі,— то маю тверде переконання, що вранці все стане зрозуміло.

Із таким висновком я пішов на побачення з користувачкою Геленою. Вона все робила охоче й з ентузіазмом, а я був розчарований і здивований тим, що не відповідаю їй тим самим. Я відволікаюся. Знаю, здається, що я дуже несерйозно ставлюся до сексу, але насправді все навпаки. Секс для мене сакральний. За моїми відчуттями, він найближчий до релігійного екстазу. Багато людей почуваються так у церкві або під час бігу, або, як у випадку Майрона, коли Спрінґстін грає на концерті «Meeting Across the River» і «Jungleland». У мене таке відбувається лише під час сексу. Секс — чудова пригода, грандіозна подорож, з якої ми повністю виходимо, щойно вислизаємо з ліжка. Для мене секс найкращий, коли в партнерів є — вибачте за бізнес-фразу, яку я абсолютно ненавиджу,— «спільне бачення». Цієї ночі все було якось надто статично, аби з’явився зв’язок. Це була просто розрядка, яка не надто відрізняється від мастурбації.

Ми лежимо в тиші, досі важко дихаючи, дивимось у стелю, і користувачка Гелена каже:

— Було добре.

Я мовчу. Обмірковую, чи варто йти на друге коло, можливо, у мене від цього поліпшиться настрій, але я вже не такий молодий, до того ж уже пізно. Обережно обмірковую, як завершити цю зустріч, аж тут дзвонить мій телефон.

Кабір. На годиннику друга ночі.

Це точно не може бути гарною новиною.

— Розказуй,— кидаю в слухавку.

— У нас велика проблема.

Розділ 33

– Ви знайшли Арло Шугармена?

Минуло дванадцять годин відтоді, як мені зателефонував Кабір. Адреналінова хвиля стихла, занепад неминучий. Я не спав, і зараз відчуваю, що вже на межі. Витривалість — це велика частина моїх тренувань, але моя генетика їй не сприяє. Також я старію, що вочевидь заважає витривалості, а досвіду переживання таких умов у реальному світі в мене майже немає. Я рідко мусив чатувати всю ніч, як це буває в армії, або бути без сну по кілька діб. Я воюю, а потім відпочиваю.

Стара жінка, яка зараз зі мною розмовляє,— це Ванесса Гоґан.

Я знову в неї вдома в Кінгс-Пойнті. Ми самі. Цю зустріч улаштувала мені Джесіка. Спочатку місіс Гоґан не дуже хотіла бачити мене вдруге. Проте, як я і сподівався, її спокусило те, що я запропонував побачитися наодинці й розповісти про те, де зараз Арло Шугармен.

— Можемо почати з вас? — питаю я місіс Гоґан.

Вона сидить у подушках на тому самому дивані. Колір її шкіри рожевіший, ніж минулого разу. Вона має менш кволий вигляд. Голова так само замотана хусткою. Будинок порожній, вона попросила свого сина Стюарта сходити по продукти.

— Не дуже розумію, про що ви.

— Я нещодавно навідувався до батька Біллі Рована. Ви знали, що він і мати Еді Паркер тепер пара?

— Не знала,— каже Ванесса, і в її голосі з’являється щось надто липке.— Рада за них.

— Так. Вільям Рован у пансіонаті для літніх людей. У нього вся кімната в християнській символіці. На стіні висять цитати з Біблії. Мене вразив контраст.

— Який контраст?

— З вашим будинком,— я розводжу обома руками.— Не бачу жодного хреста.

Вона знизує плечима.

— Це показна релігія,— відповідає Ванесса з легкою гіркотою в голосі.— Це нічого не означає.

— Як поодинокий факт точно нічого. Але я пошукав трохи більше. Ви ніколи не належали до церковних громад, наскільки я зрозумів. Жодного разу не пожертвували грошей на будь-яку релігійну установу. Насправді, до того як Фредерік загинув...

— Загинув,— перебиває місіс Гоґан, липко-солодкувата посмішка застигає на її обличчі.— Мій син не загинув. Його вбили.

Я намагаюся віддзеркалити її посмішку.

— Ми вже до цього дійшли, місіс Гоґан, чи не так?

— Ви про що?

— Мого найкращого друга було позбавлено професійної баскетбольної кар’єри, тому що людина на ім’я Берт Вессон навмисне травмувала його. Знищила його коліно. Якось я навідався до Берта, і відтоді він уже не такий, як раніше. Мені переходили дорогу чоловіки, які робили багато поганого. Я роками здійснював нічні вилазки. Хтось вижив, хтось ні, але ніхто з них уже не буде таким, як раніше. З останнього — незадовго до того як знайшли тіло Рая Штрауса, я потурбувався про те, щоб один кривдник жінок більше не мав можливості їм шкодити.

Ванесса Гоґан уважно на мене дивиться.

— У вас є телефон, містере Локвуд?

— Так.

— Дістаньте його і дайте мені.

Я роблю те, що вона просить. Ванесса дивиться на екран.

— Ви не проти, якщо я його вимкну?

Я подаю знак, аби вона сама вирішила, що робити.

Ванесса натискає кнопку збоку й утримує її. Телефон вимикається, вона кладе його на журнальний столик.

— Що ви хочете сказати, містере Локвуд?

— Знаєте, ми обидва відчули це під час першої зустрічі. Говорили про помсту.

— Я вам казала, що помста — це справа Господа.

— Але ви не мали цього на увазі. Ви мене перевіряли, промацували мою реакцію. Я це бачив по вашому обличчю. Той аб’юзер, який цькував жінок і якому я нашкодив позаминулого тижня, справді був загрозою для інших. Тепер ні. Це просто. Я нейтралізував того чоловіка, бо закон його не зупинить.

Вона киває.

— Ви казали, що хотіли зробити те саме з людьми, які вбили вашого дядька.

— Так.

— І вбивали бідних дівчат.

Я киваю й відказую:

— Ви це зрозуміли й поспівчували мені.

— Звісно.

— Тому що ви вчинили так само.

Я відхиляюся назад і кладу руку в кишеню.

— Де зараз Арло Шугармен? — питає місіс Гоґан.

— Я міг просто здати його копам.

— Так, могли б.

— Але ви воліли б, аби я цього не зробив.

У кімнаті зависає тиша. Ми вже на самісінькій межі.

Я питаю:

— Вам же відомо, що трапилося з Лайонелом Андервудом, чи не так?

Вона не відповідає.

— Це було занадто для Лео Станча. Він не хотів, аби хтось іще пережив те, що Лайонел Андервуд. Тому він попросив мене допомогти йому захистити Арло. Мені це здалося дивним.

— Мені так само,— говорить Ванесса.

— Ні, не те, що він не хотів нашкодити Арло — це я розумію,— я нахиляюся вперед і знижую голос.— А те, чому він спитав тільки про Арло?

— Я не розумію.

— Чому він не запитав мене про Біллі Рована чи Еді Паркер? — я сідаю рівно.— Я над цим довго думав, але відповідь була очевидна.

— І чому ж?

— Станч не питав про Біллі та Еді, бо знав, що вони вже мертві,— кажу я.

Тиша знову зависає в кімнаті, тисне й душить.

— Цікаво, що так багато моїх ранніх припущень виявилися правильними,— продовжую я.— Візьмімо хоча б шістку із Джейн-стріт. Коли Лейк Девіс здалася поліції, лишилося п’ятеро. Усі ламали голову — як інші учасники можуть стільки років переховуватися? Одна людина? Гаразд. Двоє? Малоймовірно, але можливо. Але всі п’ятеро, живі й невидимі всі ці роки? Тепер ми знаємо відповідь, чи не так? Лайонел Андервуд мертвий уже понад сорок років. Про це подбав Неро Станч. А Біллі та Еді немає серед живих ще довше. І про це подбали ви, місіс Гоґан.

Ванесса не відповідає. Вона просто сидить із нудотно-солодкою посмішкою.

— Вам вісімдесят три роки. Ви хворі. Ви хочете розповісти комусь усю правду й бачите в мені споріднену душу. У вас мій телефон — я однаково не матиму доказів. Ви боїтеся, що я здам вас ФБР?

Місіс Гоґан фіксує на мені погляд.

— Я нічого не боюся, містере Локвуд.

У цьому я не сумніваюся.

— Вони вкрали моє життя.

Її голос — болісний і різкий шепіт. Вона глибоко зітхає — дивлюся, як її грудна клітка піднімається й опускається, убираючи кисень.

— Мій єдиний син, Фредерік... Коли я вперше почула, що він загинув, то відчула, наче мене вдарили бейсбольною битою. Я впала на підлогу. Я не могла дихати. Не могла поворухнутися. Моє життя закінчилося. Отак просто. Уся любов, яку я мала до цього хлопчика, безцінного чудового хлопчика, нікуди не поділася. Вона перетворилася на лють. Просто в той момент,— Ванесса хитає головою, очі сухі.— Я не певна, що без цієї люті взагалі спроможна була вижити.

Біля неї стоїть пляшка води із соломинкою. Місіс Гоґан підносить її до губ і заплющує очі.

— Мене поглинула жага правосуддя. От ви, містере Локвуд, турбуєтеся про те, щоби зупинити поганих людей до того, як вони скоять нові злочини. Це викликає захоплення, це навіть практично — ви попереджаєте злочини. Робите так, щоби людям не доводилося переживати того жаху, що стався зі мною та Фредеріком. Але в мене була інша мотивація. Я не думала й мені загалом було байдуже, чи повторить шістка із Джейн-стріт щось подібне. У мене була ця лють — і мені треба було кудись її подіти.

— Розкажіть, що ви зробили далі,— заохочую я.

— Пошук інформації,— відповідає Ванесса.— Ви шукаєте дані про ваших ворогів, містере Локвуд?

— Саме так.

— Я дізналася, що троє з шести виросли в релігійних сім’ях: Біллі Рован, Лейк Девіс і Лайонел Андервуд. Я також зрозуміла, що вони боялися й думали, як їм очистити своє ім’я. Тому я прийшла на телебачення з тим жалюгідним релігійним закликом. І я молилася — не жартую,— щоби хтось із них мені зателефонував.

— І один це зробив.

— Біллі Рован. Ця частина — правда, яку я всім і розповіла. Він прийшов, скориставшися кухонними дверима.

— А далі що?

— Бейсбольна бита. Буквальна, не метафорична. Я заховала її біля холодильника. Біллі сидів за моїм кухонним столом. Я спитала, чи хоче він кока-коли. Він сказав: «Так, будь ласка». Такий увічливий, руки склав на колінах. Плакав. Казав, як йому шкода. Але я все спланувала. Він сидів до мене спиною. Я взяла биту й гахнула його по черепу. У нього все тіло здригнулося. Я вдарила ще раз. Він смикнувся на стільці й упав на лінолеум. Я била його знову й знову. Ця лють. Ця пекуча лють. Вона нарешті була нагодована — ви таке відчували?

Я киваю.

— Біллі лежав на підлозі. Стікав кров’ю. Очі заплющені. Я ще раз занесла биту над головою, як сокиру. Мені було так добре, містере Локвуд, розумієте? До того я гадала, що від таких дій мене знудить. Але, Боже мій, було навпаки. Я насолоджувалася. Я просто міркувала, скільки ще ударів знадобиться, щоб убити його, аж раптом з’явилася краща ідея.

— Яка саме?

Ванесса Гоґан знову посміхається:

— З’ясувати, що йому відомо.

— Резонно.

— Я зателефонувала Неро Станчу. Ми познайомилися на зустрічі для сімей жертв у Нижньому Мангеттені. Я попросила Неро, щоби він приїхав без супроводу.

Ми вдвох затягнули Біллі до підвалу, прив’язали до столу та привели до тями. Неро використовував електродриль із вузьким свердлом. Він почав із пальців ніг Біллі. Потім перейшов до щиколоток. Спочатку Біллі стверджував, що не знає, де решта — мовляв, усі розбіглися хто куди. Неро на це не купився. Знадобився певний час. Біллі любив Еді Паркер. Ви знали, що вони були заручені?

— Так, знав.

— Тож Біллі намагався триматися, але ставало тільки гірше. Розкриття правди було невідворотним. Біллі не знав про інших, але він та Еді переховувалися разом. Вони планували здатися в поліцію. І ви маєте рацію, містере Локвуд,— ці двоє не кидали коктейлів Молотова тієї ночі. Він зізнався, що вони планували це зробити, але коли автобус вилетів із дороги, то просто побігли. Біллі й Еді сподівалися, що якщо здадуться раніше, зможуть уникнути найгіршого, особливо якщо хтось із батьків буде готовий їх пробачити.

Ванесса Гоґан знову нудотно-солодко посміхається.

— Цією матір’ю, звісно ж, були ви.

— Безперечно. Щоб перестрахуватися, Біллі приїхав один розвідати ситуацію, залишивши Еді в будиночку на озері, що належав професору англійської мови з Університету штату Нью-Йорк у Бінґемтоні. Ми з Неро поїхали туди, закинувши Біллі в багажник. Знайшли Еді Паркер. Розпитали й дізналися, що вона не знає нічого — мене це розізлило ще більше. Я хотіла знайти їх усіх, але ставало очевидно, що швидко це зробити не вдасться. Тому ми покінчили з Біллі та Еді.

— А з тілами що зробили?

— Навіщо це вам?

— Просто цікаво.

Пані Гоґан зосереджено дивиться на мене, вивчає, а тоді махає рукою й каже надто веселим тоном:

— Ох, ну добре! У Неро були гарні контакти з Річчі Бі, головою банди, що жив у Лівінґстоні, і в того була піч у його величезному маєтку. Ми привезли тіла туди. Так усе й завершилося.

Я чекав приблизно такої історії, а їй було приємно це розповідати.

— Тобто двоє померли майже одразу,— кажу я.— За кілька років Лейк Девіс сама приходить до поліції. Також вона укладає угоду з Неро Станчем і розповідає про Лайонела Андервуда. Ви про це знали?

Ванесса супиться.

— Неро сказав мені, але постфактум. Мені це не сподобалось.

— Ви хотіли отримати їх обох?

— Звісно. Проте Неро сказав, що вбити людину у в’язниці не так легко, як це показують у кіно. По-перше, Лейк Девіс утримували у федеральному закладі. Він сказав, що це все ускладнює. Але чесно вам сказати — думаю, що Неро просто старомодний сексист. Убивати чоловіків? Без проблем. Але з Еді Паркер у нього шлунок не витримав. Я сама все зробила.

Я повільно киваю, намагаючись скласти пазли докупи, поки вона розповідає.

— Отже, це четверо з шести відповідальних.

— Так.

— А далі що? Жодних даних?

— Так, понад сорок років.

— А тоді хтось — можливо, на ім’я Ренді — приходить до Неро Станча з інформацією про те, де зараз Рай Штраус,— кажу я.— Неро надто старий і хворий, щоби щось зробити. Він прикутий до інвалідного крісла. Його влада вже чисто церемоніальна. Тепер головний його племінник, Лео, який проти такої вендети. Тому Неро телефонує вам. Можу показати вам три дзвінки, здійснені з родинної броварні Станчів до вашого дому зі стаціонарного телефону. Дротовий зв’язок, якщо дозволите так сказати, є ознакою старої школи.

— Це нічого не доводить.

— Анітрохи,— погоджуюся я.— Але мені не потрібні докази, ми не в суді. Ми з вами просто теревенимо. Але відповіді мені однаково потрібні.

— Навіщо?

— Я вже казав.

— А, точно,— Ванесса киває, згадуючи.— Хижа жаху, ваш дядько та ваша кузина.

— Так.

— То розкажіть мені решту ваших припущень.

Я вагаюся — хочу, аби вона мені сама все розповіла,— але потім наважуюсь.

— Не знаю, чи ви отримали інформацію безпосередньо від Неро Станча, або він прислав до вас того Ренді. Це не так важливо. Зрештою, ви отримали вміст банківської скриньки Рай Штрауса. Ви дізналися, яким ім’ям він користувався, де жив, можливо, номер телефону. Рай, зрозуміло, був у паніці після звістки про пограбування банку. Ви зателефонували йому й вдали працівницю банку. Що саме ви йому сказали?

Вона примружується, намагаючись здаватися лукавою.

— А чому ви впевнені, що то була я?

Я розгортаю теку, яку приніс із собою, і дістаю перше фото з камер спостереження в цокольному поверсі «Beresford».

— Ми думали, що це низький лисий чоловік. Але потім я подумав, що вбивцею може бути жінка, яка гіпотетично нещодавно втратила волосся внаслідок курсу хіміотерапії. Ну це ж ви, чи не так?

Ванесса мовчить.

Я дістаю другий знімок і простягаю їй. На ньому чоловік із насичено чорним волоссям і брюнетка виходять із головних дверей комплексу.

— Це з вестибюля «Beresford». Зроблено за шість годин після тієї з цокольного поверху, яку я вам щойно показав. Оцей чоловік — житель будинку на ім’я Сеймур Раппапорт, живе на шістнадцятому поверсі. Жінка поруч — це не його дружина. Ніхто не знає, хто це. Навіть Сеймур цього не знав. Сказав, що вона була в ліфті, коли він в нього зайшов, відповідно, їхала з вищого поверху. Ми дуже уважно перевіряли. Не було ознак того, що ця жінка заходила в будівлю. Ви дуже розумно це влаштували. З цокольного поверху зайшли в пальто, скинули його посеред квартири Рая. Ніхто його не помітив би, якби спеціально не шукав. Ви наділи перуку — і все, лисий чоловік зник назавжди. Сіли в ліфт і вийшли з іншим мешканцем. Це справді геніально.

Пані Гоґан продовжує посміхатися.

— Та ви припустилися маленької помилки.

Її посмішка зникає.

— Якої?

Я показую на ліву ногу на одному знімку, потім на іншому.

— Те саме взуття.

Ванесса мружиться, розглядаючи обидві світлини.

— Схоже на білий кросівок. Їх усі носять.

— Це правда. Нічого, що можна було б довести в суді.

— Та годі вам, містере Локвуд. Чи не застара я для цього?

— Так можна було б подумати, але ні,— відповідаю я.— Ви мали пістолет, приставили його Раю до спини. Я, звісно, можу попросити ФБР знайти всі записи з камер спостереження з усієї вулиці того дня. Переконаний, ми знайшли б лисого чоловіка, який тримав на прицілі Рая. Можливо, навіть отримали чітке зображення вашого обличчя.

Ванессі це подобається.

— Ви не думали, що я могла якось замаскуватися? Нічого особливого, лише трохи макіяжу.

— Ще геніальніше.

— Мені все ж цікаво.

— Що саме?

— Я не знала, що картина в спальні Штрауса така цінна.

— А якби знали?

Пані Гоґан знизує плечима.

— Думаю, чи забрала б я її.

— Не впевнені?

— Ні, не знаю.

Отже, це все. Тепер я знаю долі всіх шістьох із Джейн-стріт.

Навпроти мене Ванесса Гоґан, і мені здається, що я єдина людина на землі, яка в курсі всіх подій.

А вона, наче прочитавши мої думки, каже:

— Тепер ваша черга, містере Локвуд. Де Арло Шугармен?

Зважую, як відповісти на її запитання. Бо мені потрібно дізнатися ще одну деталь.

— Ви допитували Біллі Рована й Еді Паркер.

— Ми вже про це говорили.

— Вони вам сказали, що не кидали коктейлів Молотова.

— Так. І?

— Як щодо Арло?

— Що ви маєте на увазі?

— Що вони сказали стосовно його участі в справі?

Вона знову солодко посміхається.

— Я вражена, містере Локвуд.

Я мовчу.

— Ви думаєте, це знімає вину з Шугармена?

— Що вам сказали Біллі та Еді?

— Ви обіцяєте, що розкажете мені про Арло Шугармена?

— Так, обіцяю.

Ванесса відхиляється на спинку дивана.

— Мені здається, ви й так уже знаєте, але добре, я скажу. Арло там не було, проте він це спланував. Те, що він виявився занадто боягузливим, аби прийти, не робить його менш винним.

— Справедливо. Й останнє запитання.

— Ні,— твердо відказує Ванесса.— Спершу ви мені скажете, де Арло Шугармен.

Я й правда вже маю сказати.

— Він мертвий.

У неї смутніє обличчя.

Я показую світлину надгробка. Розповідаю, що мені сказав Келвін Сінклер. Місіс Гоґан потрібен певний час, щоби це прийняти. Я не поспішаю. Розповідаю все, що знаю про Шугармена, як він жив в Оклагомі й за океаном, як, здавалося, робив гарні речі в житті, щоби спокутувати свої погані вчинки.

Урешті-решт Ванесса Гоґан каже:

— Тобто це все. Це справді кінець.

Для неї — так. Але не для мене.

— Ще одне,— кажу я, підводячись.— Якщо вибухівку кидали не Біллі й Еді, то хто? Вони вам сказали?

— Так.

— Хто?

— Одну Рай Штраус.

— А іншу?

— Ви ж бачили ті зернисті фотографії. Там знову було шість людей. Рай Штраус знайшов когось на місце Арло Шугармена. І та людина кинула другий коктейль.

— Ім’я сказали?

— Біллі та Еді не знали його до того вечора, але всі називали його Річ,— вона вирівнюється на дивані.— Маєте ідеї, хто це міг бути?

«Річ», крутиться в моїй голові.

Скорочення від, звісно ж, Олдріч.

— Ні,— кидаю я.— Гадки не маю.

Розділ 34

Коли я лечу гелікоптером до свого родинного маєтку, то зазвичай не насолоджуюся краєвидами, що відкриваються з висоти польоту. Люди пристосовуються, і одним з аспектів цього є те, що коли щось стає звичним, ми втрачаємо до нього почуття благоговіння. Ми сприймаємо повсякденне як належне. Я не кажу, що це негатив. Занадто багато робиться для того, щоби «жити кожен момент на повну». Це нереалістична мета, що призводить до більшого стресу, а не задоволення. Секрет самореалізації полягає не в захопливих пригодах і житті на повну,— таке не вдається нікому,— а в тому, щоби приймати і навіть насолоджуватися тишею та звичними речами.

Мій батько — на майданчику для гольфу. Я зупиняюся метрів за двадцять від нього й спостерігаю. Його удари ювелірно точні. Гольфісти не погодяться, але щоби чудово грати, потрібно мати хоча б невеликий обсесивно-компульсивний розлад. Бо як без цього людина може годинами стояти над тими самими лунками й відпрацьовувати свій удар? Хто ще здатен провести три години поспіль в тому ж бункері, щоби довести до досконалості спін і траєкторію?

— Привіт, Віне,— кидає батько.

— Привіт, тату.

Батько досі дивиться на свій удар. Він робить це щоразу, незважаючи ні на що, попри те, скільки ударів поспіль практикує. Його теорія, ту саму я застосовую до бойових мистецтв, полягає в тому, що тренуватися треба так само, як і грати.

— Розкажи, про що ти міркував,— каже тато.

— Я думав, що для гарної гри в гольф треба мати невеликий обсесивно-компульсивний розлад.

— Обґрунтуй, будь ласка.

Я коротко розповідаю про ОКР.

Він уважно слухає, а коли я завершую, каже:

— Звучить, як виправдання, щоби не тренуватися.

— Можливо.

— Ти дуже вправний гравець, але ти ніколи не хотів цього достатньо.

Це правда.

— Або от Майрон. Він здається милим і добрим — і так воно насправді. Але ти бачив його на баскетбольному майданчику — у нього майже мізки відшибає. Він страшенно хоче виграти. Такого духу суперництва не навчиш. Але це не завжди здорова річ.

Батько піднімає голову й обертається до мене.

— То що сталося?

— Дядько Олдріч.

Він зітхає.

— Він мертвий уже понад двадцять років.

— А ти знав про його проблеми?

— Проблеми,— повторює тато й хитає головою.— Твої дід і бабуся надавали перевагу терміну «захоплення».

— Коли ти дізнався?

— Завжди знав, думаю. Були ситуації, коли він ще навчався в середній школі.

— Наприклад?

— Ох, Віне, яка різниця?

— Будь ласка.

Батько зітхає.

— Ну, почнімо з підглядань. Також він агресивно поводився з дівчатами. Ти маєш це пам’ятати. Були шістдесяті, ще ніхто не знав, що таке зґвалтування на побаченні.

— Тому твої батьки постійно його кудись переселяли або платили людям, щоби ті забули про якісь речі. Він двічі міняв школи. Почав навчатися в Гаверфорді, а пізніше сім’я перевела його до Нью-Йорку.

— Якщо ти все знаєш, то навіщо питаєш?

— У Нью-Йорку щось трапилося. Що?

— Не знаю, мої батьки не казали. Припускаю, що черговий інцидент з якоюсь дівчиною. Його відрядили до Бразилії.

Я хитаю головою.

— Це була не дівчина.

— О?

— Олдріч був у шістці із Джейн-стріт.

Я хотів побачити, чи знав мій тато про це. За його виразом обличчя бачу, що ні.

— Дядько Олдріч був там тієї ночі. І кинув один із коктейлів Молотова. За кілька днів дід і бабуся відрядили його до Бразилії. Тримали його про всяк випадок подалі від підозр. Улаштували підставну компанію, щоби Рай Штраус тримав рот на замку.

— До чого ти ведеш, Віне?

— До того, що Олдріча це не зупинило. Такі люди не змінюються.

Батько заплющує очі, наче відчуває біль.

— Саме тому я з ним розсварився, вирізав із життя й ніколи більше з ним не розмовляв.

Я чую в його голосі гнів і водночас глибокий сум.

— Він був моїм молодшим братом, я його любив. Але після інциденту з Ешлі Райт я зрозумів, що він ніколи не зміниться. Можливо, не знаю, якби наші батьки не прикривали Олдріча або примусили його пройти якесь лікування чи зрозуміти, що можуть бути негативні наслідки, то до цього не дійшло б. Але було надто пізно. Мій батько вже помер, тому я мав із цим розбиратися. Я зробив те, що вважав найкращим виходом.

— Обрізав усі контакти.

Тато киває.

— Я не знав, як інакше.

Я киваю і підходжу до нього ближче. Мій батько — простий чоловік. Він обрав захищено жити за парканами, бути в безпеці. Обрав пасивність. Чи допомогло це йому? Не знаю. Я син свого батька, але я не він. Він зробив те, що вважав за краще, і я люблю його за це.

— Що? Ти ще про щось питатимеш?

Я хитаю головою, не даючи собі говорити.

— Та що таке?

— Нічого,— запевняю його.

Тато намагається зрозуміти щось по моїх очах. Але я не видаю себе.

Не хочу розбивати серце мого тата.

Минає кілька митей, він показує на стійку з ключками ліворуч від себе.

— Бери,— кидає батько й вирівнює м’ячики для нашої улюбленої гри.

Я хочу побути з ним тут, пограти в «Найближчий до лунки», аж поки сяде сонце. Так, як ми колись грали в моєму дитинстві.

— Я зараз не можу.

— Добре,— батько дивиться на м’ячик, ніби намагаючись прочитати назву його виробника.— Тоді пізніше?

— Можливо.

Я хочу сказати йому правду. Але ніколи цього не зроблю. Це лише завдасть йому болю. Не було б жодних переваг, ніяких позитивних змін. Я мовчки стою поруч і чекаю, поки він знову повністю зосередиться на маленькому білому м’ячику на зеленому полі. Його очі зосереджені на ньому, тільки на ньому, я це знаю, бо багато разів бачив, як він це робить, тікаючи в цю просту та звичну справу. Час від часу я намагаюся робити те саме. Іноді мені це навіть вдається.

Але я насправді не така людина.

Розділ 35

Я прокидаюся від звуку шин, що тріщать по гравію. Я заснув на дивані, це дивно. Виснаження нарешті перемогло збудження. Хто б міг подумати. Я досі лежу на дивані, коли моя двоюрідна сестра відчиняє двері, тримаючи пакет із продуктами.

— Віне, якого біса?

Я потягуюсь і дивлюсь на годинник: сьома п’ятнадцять вечора.

— Як ти сюди потрапив? Я зачинила двері й поставила на сигналізацію.

— О так,— кажу я якомога грайливіше,— мені ж неймовірно важко обійти замок «Medeco» й охоронну систему «ADT».

Патриція переводить очі з мене на обідній стіл і вражено робить крок назад. Я чекаю. Вона мовчить. Просто витріщається. Я повільно встаю, потягуючись.

— Язика проковтнула, Патриціє?

— Ти вдерся в мій дім.

— Гарна спроба перевести розмову, але, якщо хочеш підтвердження,— то так.

Я показую рукою на стіл і кажу, пародіюючи її голос:

— Ти вкрала мого Пікассо.

Звісно, це не мій Пікассо, але мені сподобалася повторюваність формулювань.

— Я думав, що пошук цієї картини буде складнішим. Не можу повірити, що ти просто повісила його у своїй спальні.

Патриція знизує плечима:

— Я туди нікого не пускаю.

— І вона там висіла весь час?

— Загалом так.

— Нахабно.

Вона знову знизує плечима:

— Якби хтось запитав, я сказала би, що це копія.

Я киваю:

— Вони купилися б.

Патриція підходить до столу.

— Навіщо ти відкрутив шурупи?

— Ти знаєш. Що ти зробила з негативами?

— Звідки ти про них знаєш?

— Наш реставратор знайшов частину з них у картині Вермера. Негативи квадратні, шість на шість сантиметрів — незвично за сьогоднішніми мірками. Ми швидко зрозуміли, що їх, найімовірніше, зроблено на старій камері,— я переводжу очі на полицю,— наприклад, «Rolleiflex» твого батька. Я подумав: якщо частину він заховав у Вермері, то, вірогідно, якась частина може бути в іншому шедеврі, що належить нашій родині,— полотні Пікассо.

Патриція підійшла до картини.

— Ти перевірив?

— Так.

— І нічого не знайшов.

Я зітхаю.

— Люба кузино, ми що, справді гратимемося в цю гру? Так, негативи зникли. Ти їх забрала. Проте на рамі є липкі місця — від скотчу, думається мені. У Вермері негативи було приклеєно до підрамника. Логічно припустити, що те саме стосується й Пікассо.

Вона заплющує очі й закидає голову. Я бачу, як Патриція ковтає, і думаю, чи розплачеться вона. Напевно, я мав би сказати якісь слова розради, але не думаю, що це допоможе.

— Патриціє, можемо пропустити фазу заперечення?

Вона розплющує очі.

— Чого ти хочеш, Віне?

— Можеш розповісти мені, що насправді сталося.

— Усю історію? — вона хитає головою.— Я навіть не знаю, з чого почати.

— Як варіант, із того, що твій батько подружився з Раєм Штраусом.

— Ти про це знаєш?

— Так. І про шістку із Джейн-стріт теж.

— Ого, вражає.

Я чекаю.

— Усе це відбувалося набагато пізніше подій тієї ночі. Рай приїжджав до нас із Нью-Йорку. Тато представив його як дядька Райкера та сказав, що той працює в ЦРУ, тому розповідати про нього нікому не можна. Думаю, ми познайомилися, коли мені було п’ятнадцять. Він зацікавився мною, але, ну, він був такий красивий і майже надприродно харизматичний. Але мені було п’ятнадцять, тому нічого такого не було. Нічого подібного. Пізніше я зрозуміла, що Рай періодично приїжджав до батька по гроші та щоби перекантуватися...

Патриція запинається й хитає головою.

— Я не знаю, що далі розказувати.

— Давай просто до справи.

— До чого саме?

— До моменту, коли ви з Раєм вирішили вкрасти картини.

Патриція майже усміхається.

— Добре, чому б і ні? Це було вже після Ешлі Райт. Твій батько вже вигнав мого з родини, але той іноді потай приходив у маєток, аби побачитися з бабусею. Вона, зрештою, його мати. Не вміла йому відмовляти. Якось батько повернувся розлючений і несамовитий, тому що сім’я — тобто твій батько — погодилася дати дві наші картини Гаверфорду для їхньої майбутньої виставки. Я не розуміла, чому він так розгнівався. Запитала його, він почав обурено розповідати, що твій батько його вигнав і відібрав те, що йому належить за правом. Це брехня, звісно. Тепер я впевнена, що він непокоївся через негативи. Проте я тоді була старшокласницею в школі. Ми жили в цьому маленькому будинку, а ви розкошували в грандіозному маєтку Локвудів. На мене зверхньо дивилися в школі, шепотілися за спиною та натякали на всякі штуки. Ти знаєш, як воно було. За кілька днів до нас знову приїхав дядько Райкер. Буду чесна — я його хотіла. Реально. Я думаю, щось би відбулося, але він почув, як я розповідаю про полотна, і вигадав план,— вона піднімає на мене збентежені очі.— Як ти про це дізнався?

— Ян Корнвелл.

— Ох. Бідний милий Ян.

— Ти його звабила. Спала з ним, щоби завоювати його довіру.

— Не будь сексистом, Віне. Якби тобі було вісімнадцять і ти мав спати з охоронницею, щоби провернути пограбування картин, ти й секунди не вагався б.

— Справедливе зауваження,— погоджуюся я.— Більш ніж справедливе, насправді. Припускаю, що Рай Штраус був чоловіком у лижній масці.

— Так.

— Він побачив тебе за багато років. Ну, Ян Корнвелл. Ти була на телешоу й розповідала про «Абеону».

— Коли ми зустрічались, у мене було довге волосся. Я пофарбувалась у білявку на ті три місяці. Після пограбування я його відрізала й ніколи більше не відрощувала.

— Корнвелл казав, ніби не певен, що то була його Белінда,— але навіть якби й так, то що він міг довести?

— Отож.

— І ти не сказала Олдрічу про викрадення картин?

— Ні. Я тоді вже знала, що Райкер — це той самий Рай Штраус. Він мені довірився, ми дуже зблизилися. Навіть зробили спільні тату.

Патриція повертається боком і піднімає топ, показуючи татуювання — такого самого метелика Tisiphone abeona, якого я бачив на фотографіях трупа Рая Штрауса.

— Що означає цей метелик? — питаю я.

— Гадки не маю. Це все Рай. Він просторікував про богиню Абеону, про порятунок молодих, я не знаю. Рай завжди був сповнений такої пристрасті. Коли ти молодий, то не усвідомлюєш, наскільки тонкою є грань між барвистим і божевільним. Але планування й виконання пограбування були — Патриція широко усміхається — наче наркотик, Віне. Просто подумай. Нам нічого не було за викрадення шедеврів. Це було найкраще, що я робила в житті.

— Поки це не переросло,— я піднімаю брову для більшого ефекту,— у катастрофу.

— Ти іноді такий король драми, Віне.

— Теж справедливо. Коли ти знайшла негативи?

— За шість чи сім місяців. Пікассо випав у мене з рук у підвалі, віриш чи ні. Задня частина рами зламалася. Коли я намагалась її полагодити...

— Знайшла негативи,— закінчую я за неї.

Вона повільно киває.

Я питаю її, відчуваючи, що в мене стискається горло:

— Це ти застрелила Олдріча, чи Алін?

— Я. Мами не було вдома — ця частина є правдою. Я вигнала її. Хотіла зустрітися з ним наодинці. Я сподівалася на пояснення. Але він вибухнув. Ніколи не бачила батька таким. Це наче... У мене був друг із дуже серйозною алкогольною залежністю. Він не просто ставав лютим звіром — він тупо дивився на мене й не впізнавав.

— І твій батько був у такому стані?

Вона киває, але її голос на диво спокійний.

— Він дав мені ляпаса, потім бив по носу та ребрах. Схопив негативи й викинув їх у камін.

— Поламані ребра — це були ті старі пошкодження, які на тобі знайшла поліція.

— Я благала його припинити. Але він наче не бачив мене. Батько нічого не заперечував — сказав, що все це робив і навіть гірше. Ну, і ті негативи, зображення на них...

— І ти зрозуміла, на що він здатен.

— Я втекла до його спальні.— Патриція наче дивиться кудись у порожнечу.— Батько тримав пістолет у тумбочці біля ліжка.

Вона зупиняється й піднімає на мене очі. Я їй допомагаю.

— Ти його застрелила.

— Я його застрелила,— повторює Патриція.— Я не могла рухатися, просто стояла над його тілом. Не знала, що робити. Просто відчувала щось на зразок розгубленості. Ніби я втратила контроль. Звісно, піти до поліції я не могла, бо вони дізналися б, що я вкрала картини. Зрозуміли би, що причетний Рай,— і він сів би до в’язниці на все життя. Негативи перетворилися на попіл, які в мене були докази? Я також думала — я знаю, що це прозвучить дивно,— переживала за сім’ю, за ім’я Локвудів, хоч нас і вигнали з родини. Думаю, це в нас у крові, чи не так?

— Згоден. Ти казала, що мій батько приїжджав до твого у переддень убивства Олдріча. Це ж неправда?

— Я просто намагалася напустити диму тобі в очі. Вибач.

— А частина про двох ґвалтівників, що тебе викрали?

— Я це вигадала. І ту історію про викрадачів, що дали мені надію, змусивши думати, що вони мене відпускають. Деякі з історій зґвалтувань і насилля, які я розповідала, були на тих негативах, але жодна не траплялася зі мною.

— Ти просто хотіла заплутати слідство.

— Так.

Я хочу, щоби вона розповіла більше.

— Отже, ти застрелила батька й відчувала розгубленість. Що трапилося далі?

— Я була в шоці. Мама повернулася. Вона побачила, що сталося, і теж дуже злякалася. Почала лаятися португальською. Сказала, що поліція посадить мене назавжди. Потім придумала, що я маю втекти й десь сховатися, а вона зателефонує до поліції та скаже, що знайшла чоловіка мертвим. Звинуватить у всьому зловмисників. Я просто відреагувала. Спакувала свою валізу — ну, твою — і втекла.

— Припускаю, що до Рая Штрауса?

— Я знала, що він живе в «Beresford». Він тільки мені одній вірив настільки сильно, гадаю. Не знаю. Але коли я приїхала, він був у поганому стані. Ментально. Він переховувався, не голився й навіть не мився. Удома в нього було огидно. Другої ночі я прокинулася, а він тримав ножа біля мого горла. Він думав, що мене підіслав якийсь Станч.

— І ти пішла звідти.

— Поспіхом. Я навіть не подумала про валізу.

Не можу не зазначити, що в обох справах — про вбивство мого дядька й викрадення сімейних цінностей — перші версії слідчих були правильними. Вони від самого початку підозрювали, що Ян Корнвелл якось причетний. Це виявилося правдою. Одне з перших припущень щодо вбивства Олдріча: Патриція застрелила батька, спакувала валізу та втекла.

І воно теж виявилося правильним.

— Це прозвучить божевільно,— майже пошепки говорить Патриція,— але я була з батьком, коли він купив ту хижу в будівельному магазині. Ми під’їхали майже до того місця й він її там поставив,— вона дивиться на мене, і я відчуваю, що в кімнаті різко похолоднішало.— Я була в машині, Віне. Просто уяви. Я зараз про це думаю — а раптом одна з тих дівчат тоді була в багажнику. Наскільки ж це заплутано.

— Дуже,— відказую я.

— Не знаю, що на твоїх негативах, але на інших були знімки з лісу, і з них я здогадалася, де могла бути хижа. Коли мені було десять чи одинадцять, тато возив мене туди на пікніки.

— Довго ти її шукала?

— Хижу? Близько місяця. Він її дуже гарно замаскував. Я, певно, проходила повз неї разів десять.

— Ти сама колись була в ній?

— Тільки останньої ночі. Перед тим, як я вдала, що втекла звідти.

— Зрозуміло,— кажу я, хоча мені не зрозуміло, щось тут не клеїться.— І ти вигадала цей план?

Патриція примружує очі.

— Ти про що?

— Тобі було вісімнадцять років. Ти вбила свого батька пострілом із пістолета. Це очевидно тебе травмувало — настільки сильно, що ти досі тримаєш його світлини на стіні,— я вказую на них рукою.— Ти зробила батька великою частиною твоєї історії. Ти кажеш, що саме Олдріч надихнув тебе на таку гарну роботу.

— Це не брехня,— заперечує Патриція.— Те, що я зробила... Мій батько... Мене це переслідувало. Він був моїм татом, любив мене, я любила його. Це все правда,— вона підходить до мене ближче.— Віне, я скоїла батьковбивство. Це сформувало все інше в моєму житті.

— І це повертає мене до однієї думки.

— Якої?

— Ти, розгублена вісімнадцятирічна дівчина, вигадала прикидатися жертвою. Бо якщо це правда, це блискуче. Це геніально. Я повністю купився. Я ні на мить не сумнівався. Тобі вдалося дати якесь полегшення сім’ям тих дівчат. Ти, якщо дозволиш, «викрила» Хижу жаху, але не свого батька. Ти привернула увагу й використала її, щоби відкрити прихисток «Абеона». Аби творити добро. Аби спробувати спокутувати те, що зробив твій батько. Я вражений, що все це ти придумала сама.

Ми дивимося одне на одного.

— Та я припускаю, що ти не сама до цього додумалася, чи не так?

Патриція мовчить.

— Ти в бігах. У твого єдиного союзника Рая Штрауса їде дах. Матері ти зателефонувати не можеш. Ти, мабуть, не очікувала, що поліція її запідозрить і тепер вони не спускають із неї очей,— я складаю пальці куполом.— Я ставлю себе на твоє місце: ти в пастці, самотня, молода й розгублена. Кому ж телефонувати в такій ситуації?

Кузина переминається з ноги на ногу, мовчить, тому я відповідаю за неї.

— Бабусі.

Це мало для мене сенс із трьох причин. По-перше, бабуся любила Патрицію. По-друге, вона мала ресурси, щоб її захистити. І третє: бабуся зробила б усе, щоби вберегти сім’ю від скандалу, який стався б через викриття дядька.

Патриція киває.

— Так, бабусі.

Перш ніж засуджувати, подумайте — це не лише Локвуди такі. Сім’ї оберігають своїх. Ми всі це робимо. І не лише сім’ї. Ми всі захищаємо спільні інтереси, чи не так? І виправдовуємо все тим, що робимо це для «вищого блага». Церкви покривають злочини своїх священнослужителів і переховують їх у нових місцях. Благодійні організації та безжалісний бізнес добре знаються на тому, як філігранно приховати невідповідності, захистити себе, визначити найкращу конфігурацію, щоби мета виправдовувала засоби.

То чому хтось дивується, що сім’я чинить так само?

Мій дядько Олдріч змалку робив погані вчинки, і його за це ніколи не карали. Йому не допомогли з цим упоратися, хоча, чесно кажучи, таким людям неможливо допомогти.

Їх можна лише вгамувати.

— То що далі, Віне?

Що я там казав раніше? Немає зв’язку міцнішого за кровний, але немає й крихкішого за нього. Я думаю про те, що в нас із нею спільна кров у жилах. Чи є в мені щось від дядька Олдріча? Чи це робить мене схильним до насильства? А Патрицію? Це генетика? Дядько Олдріч просто мав пошкоджену хромосому, якийсь хімічний дисбаланс? Чи допомогла б йому серйозна терапія?

Не знаю, і мені абсолютно байдуже.

Тепер у мене є всі відповіді. Я просто не знаю, що з ними робити.

Розділ 36

Життя спливає у сірих тонах.

Це проблема більшості людей. Набагато легше бачити світ у чорно-білих кольорах. Хтось тільки хороший, а хтось виключно поганий. Іноді я зазираю в інтернет, твітер або інші соцмережі — на справжнє, уявне та фальшиве обурення. Екстремізм і обурення прості, безкомпромісні, вони привертають увагу. Раціональність і зваженість — це складно, виснажливо, приземлено.

Лезо Оккама працює у зворотному напрямку, коли йдеться про відповіді: якщо відповідь проста, вона хибна.

Я вас попереджаю. Вам не сподобаються деякі мої рішення. Не переймайтеся через це. Я й сам не знаю, чи правильний вибір зробив. Якби я був упевнений, то, згідно з моєю аксіомою, помилявся б.

———

Я приїжджаю в «Dakota», де на мене вже чекає ПТ. Я запрошую його додому, наливаю нам обом коньяку.

— Арло Шугармен помер,— кажу я.

ПТ мій друг. Я не дуже вірю в менторство, але якби вірив, то він був би для мене ментором. Він гарно до мене ставився і був справедливим.

— Ти впевнений?

— Мої люди зателефонували до крематорію, що співпрацює з церквою Святого Тимофія, там перевірили записи за 15 червня 2011 року. Вони також перевірили свідоцтва про смерть у районі Великого Сент-Луїсу за цю дату.

ПТ відхиляється на спинку шкіряного крісла.

— Чорт.

Я чекаю.

Він хитає головою.

— Я так хотів його знайти, Віне. Хотів притягнути до відповідальності.

— Я знаю.

ПТ піднімає склянку.

— За Патріка О’Меллі.

— За Патріка.

Ми цокаємося. ПТ знову відхиляється в кріслі.

— Я дуже хотів виправити цю помилку.

Я тримаю коньяк і кажу:

— Якби ви її зробили.

ПТ супиться.

— Що це означає?

— Ви були молодшим агентом.

— І що?

— І то було його рішення, чи не так?

ПТ обережно ставить свою склянку на підставку й дивиться на мене.

— Яке рішення?

— Не чекати на підкріплення, самостійно зайти у задні двері.

— Віне, що ти намагаєшся сказати?

— Ви картаєтеся. Сорок п’ять років звинувачуєте себе.

— А ти не картався б?

Я знизую плечима.

— Хто дав ту наводку?

— Анонімне джерело.

— Хто вам це сказав? Хоча це неважливо. Ви обоє приїхали до будинку, але спецагент О’Меллі вирішив не чекати на підкріплення.

ПТ дивиться на мене з-за своєї склянки.

— Він був переконаний, що не варто витрачати часу.

— Але цим він порушив протокол.

— Ну, технічно так.

— Він сам вибив задні двері. Хто перший вистрелив, ПТ?

— Це має якесь значення?

— Ви мені не казали цього. То хто перший?

— Ми точно не знаємо.

— Але спецагент О’Меллі розрядив свою зброю, чи не так?

ПТ пильно дивиться на мене кілька довгих секунд. Тоді відкидає голову на шкіряну спинку й заплющує очі. Я чекаю, що він скаже більше. Але ПТ мовчить і просто сидить, закинувши голову й заплющивши очі. Здається старим і виснаженим. Я сиджу тихо. Я вже достатньо сказав. Можливо, спецагент Патрік О’Меллі просто був надто завзятий, хотів зловити Шугармена та стати героєм, навіть якщо для цього треба було порушити стандартний протокол дій ФБР. Можливо, О’Меллі, батько шести дітей, почув, що Неро Станч оголосив щедру винагороду за шістку із Джейн-стріт. Вони й так були вбивцями, то що з того, якщо одного з них застрелили, коли він намагався втекти?

Я не знаю відповідей на ці запитання.

І не хочу наполягати.

Життя проходить у сірих тонах.

— Віне.

— Так.

— Більше нічого не кажи, добре?

Я й не кажу. Просто сиджу та п’ю з другом, а навколо нас спадає ніч.

———

Наступного ранку я їду до Бернардсвіллю, штат Нью-Джерсі, відвідати місіс Паркер і містера Рована.

Це найсіріша зона з усіх сірих.

Вони взяли з мене обіцянку, що я розповім їм про долю їхніх дітей.

Що мені робити? Сказати стареньким батьку й матері, що їхні діти мертві? Чи просто дати надію, ніби Біллі та Еді живі, мають власних дітей і, можливо, навіть онуків? Яку користь принесе знання правди в їхньому віці? Можливо, варто дати їм дожити в невинних фантазіях? Чи не спричинить правда надто великого стресу в цих літніх людей? Чи маю я право обирати за них?

Я попереджав, що вам не сподобаються деякі мої рішення. Ось одне з них.

Місіс Паркер і містер Рован чекали сорок п’ять років, щоби дізнатися правду. Я знаю, що сталося. Я пообіцяв, що скажу їм правду.

І я це роблю.

У жахливі подробиці не вдаюся, і, дякувати Богу, вони про це не просять.

Я завершую, мати Еді Паркер бере мої руки у свої.

— Дякуємо.

Я киваю. Ми просто сидимо. Вони трохи плачуть. Я врешті-решт перепрошую та йду.

Вони хотіли знати, хто саме вбив їхніх дітей.

І тут я теж зробив те, що вам не сподобається.

Я кажу, що Біллі й Еді вбила Ванесса Гоґан.

Вийшовши з пансіонату для літніх людей, я дістаю телефон і надсилаю аудіофайл ПТ. Звісно, я знав, що Ванесса Гоґан попросить мій телефон, коли захоче розповісти правду — і, безсумнівно, у мене був запасний.

Я вирізав початок — там, де я кажу про погані речі, які вчинив сам,— але ФБР матиме її повне зізнання в запису. На мою думку, місіс Гоґан перетнула межу. Ви це читаєте та вважаєте, що я лицемір. Згадуєте про мої нічні вилазки, про те, як я віддубасив Тедді «Великого Т» Лайонса на початку цієї історії. Мені Тедді не нашкодив. З іншого боку, жертви Ванесси Гоґан — Біллі Рован і Еді Паркер — були винні в смерті її єдиного сина.

Я це розумію. Тут усе дуже складно.

Ми живемо в сірих тонах.

Проте Біллі й Еді були молоді, не мали проблем із законом. Не кидали вибухівки. Вони розкаялись і хотіли здатися. Вони не вбивали би далі та не шкодили б людям. Чи має Ванесса поплатитися за те, що зробила?

Нехай це вирішить суд.

Я ходжу надто тонким льодом?

Що ж, ми ще не завершили.

———

На мене чекає літак. Знову до Сент-Луїсу. Приземляємося, і я вирішую поїхати наодинці. Адреса вже є в телефонному навігаторі. Приїжджаю до ферми та паркуюся на дорозі. Іду крізь високу траву. Знаки попереджають про незаконне проникнення на приватну територію. Я не надто переймаюся. Ферма належить родині Сінклерів уже три покоління. Преподобний народився в цьому будинку.

Та мене більше цікавить, хто доглядає за фермою зараз.

Я не повірив словам пастора Келвіна Сінклера, що він не говорив світу, хто такий «Р. Л.» після смерті Арло Шугармена. Він міг сказати, що просто тільки тоді дізнався справжнє ім’я свого коханого. Правда вже не несла небезпеки. Також пастор був готовий до мого приїзду в його церкву, і я подумав, що його попередили,— так і було. Елена Рендольф зателефонувала йому одразу після нашої з нею насиченої розмови.

Знаючи все це, я попросив мою команду, як і сказав ПТ, зв’язатися не лише з крематорієм, що співпрацює з церквою Святого Тимофія, але й усіма в цьому регіоні. Я також попросив їх перевірити записи про смерть в окружному реєстрі. Вони ніде не знайшли людей з ініціалами «Р. Л.», які померли 15 червня 2011 року. Фактично за цей час не було жодної смерті чоловіка, який підходив під опис Арло Шугармена — принаймні за віком і зростом.

Я заходжу у ворота ферми й повертаю праворуч. Бачу чоловіка. На вигляд — шістдесят шість років, голова поголена. За зростом також підходить.

— Чи можу чимось допомогти? — питає чоловік.

У нього досі є легкий акцент вихідця Брукліну.

Арло Шугармен не з’явився тієї ночі, коли намагалися підірвати Фрідом-голл, тому що не вірив у таке руйнування. Зрештою, він потрапив у щось, чого не міг контролювати, і мав усе життя переховуватися. Якби я розповів ПТ правду, чи захотів би він заарештувати Арло та притягнути його до суду? Чи побачив би він це так, як бачу я?

Не знаю. Тому вирішувати не ПТ, а мені.

— Це ще не кінець,— кажу я чоловікові.— Вам знову доведеться тікати.

— Перепрошую?

Задні двері фермерського дому розчахуються, звідти виходить Келвін Сінклер. Пастор бачить мене та починає йти швидше, явно стурбований через моє вторгнення, але чоловік із бруклінським акцентом піднімає долоню, щоби зупинити його.

— Я здогадався, що ви ще живий. Хтось теж може здогадатися.

Чоловік спочатку збирається заперечувати або відмовлятися, але врешті-решт киває й каже:

— Дякую.

Я дивлюся на пастора Сінклера, тоді знову на Арло Шугармена. Я майже готовий запитати, що вони робитимуть далі. Але не питаю. Я свою частину зробив. Решта — на їхній розсуд. Я обертаюся та йду назад до дороги.

У мене ще одна справа.

———

Коли я виїжджаю з «Hickory Place» і піднімаюся довгою дорогою, то бачу вдалині старий баронський особняк. Я знову в Нью-Джерсі. Тут живуть Ема та її мати-кінозірка Анжеліка Ваят. Помічаю, що вони чекають на мене біля дверей.

Я думаю, ви вже здогадалися, що я нікому не сказав про Патрицію. Вона застрелила монстра — монстра, на мою думку, гіршого за Тедді Лайонса. Він би продовжив знущатися та вбивати. Патриція, що врешті-решт зробила стільки гарних справ, не має за це нести покарання. Визнаю, я можу бути трохи заангажованим — це рішення добре вписується і в мій особистий наратив, і у власну вигоду.

Я не хочу, щоби мого батька й сім’ю втягували в скандал.

Проте я думаю, що це рішення справедливе. Ви не згодні? Шкода.

Я паркуюсь і виходжу з авто, Ема біжить до мене привітатися. Вона міцно охоплює мене руками, тримає — і я відчуваю, що десь у моїх грудях щось розривається.

— Ти в порядку?

— Усе кльово,— кажу я.

— Віне.

Ема тикається обличчям мені в груди. Я не проти.

— Що?

— Будь ласка, більше ніколи не кажи «кльово», окей?

— Добре.

Я піднімаю очі на Емину маму, що дивиться на нас. Анжеліка не рада мене бачити. Ми дивимося одне на одного, я намагаюся видавити заспокійливу посмішку, але її це не дуже втішає. Вона не хоче мене тут бачити. Я розумію.

Анжеліка обертається та заходить до будинку.

Ема відхиляється й питає:

— Ти мені все розкажеш?

— Усе-усе,— відповідаю я.

Хоча я не певен, що так буде.

Дивлюся на доньку та пригадую попередню ніч.

Я був у ліжку з користувачкою Геленою. Задзвонив телефон. Кабір.

— У нас велика проблема.

— Яка?

— Ми втратили Трея Лайонса.

Різко підхоплююся, лякаючи Гелену.

— Подробиці,— кидаю я в слухавку.

Але вам це не треба. Вам не потрібно знати, як мої люди загубили машину Трея Лайонса десь на шосе Ейзенгавер-парквей. А також те, як я здогадався, що Трей Лайонс стежив за «Dakota», міг помітити Ему та простежити за нею, і як я почувався дурнем, що не зрозумів цього раніше. Вам не треба знати подробиць, як я телефонував Анжеліці о другій ночі й казав сховатися з Емою в підвалі. Або як швидко я примчав, припаркувався біля «Hickory Place», надів окуляри нічного бачення та взяв напівавтоматичний пістолет «Desert Eagle». Або як я помітив, що Трей Лайонс пробирається в будинок крізь вікно. І того, що я його не гукнув, не сказав підняти руки вгору й не дав можливості скласти зброю, вам теж не потрібно знати.

Можливо, це здається черговим сірим відтінком життя. Але це не так.

Це було легко. Чорно-біле рішення.

Він прийшов по мою доньку. Мою. Доньку.

— Підемо всередину,— кидає Ема.

Я киваю. Надворі тепло, день поцілований сонцем. Небо такого блакитного кольору, який могло створити лише щось неземне. Ема йде попереду. На ній топ на бретельках, тож я бачу верхню частину її спини. Коли ми наближаємося до дверей, я помічаю між лопаток уже знайоме тату...

Це що, Tisiphone abeona?

Я ледь не зупиняюся, майже запитую, але коли моя донька повертається й дивиться на мене, усі сірі кольори раптом зникають у сяйві її усмішки. Чи не вперше в житті я бачу лише біле.

Чи не банально це звучить? Можливо.

Але відколи мені не байдуже, що ви про це думаєте?

ПОДЯКИ

Я дуже мало в чому розбираюся, тому покладаюся на доброту незнайомих людей і друзів. Тримаючи це в думках, хочу подякувати усім їм: Джеймс Бредбір, Фред Фрідман, Ларрі Гагосян, Ґурбір Ґревал, Шан Куанґ, Беовульф Шихан. Ці люди — висококласні спеціалісти в різних сферах, тож якщо ви знайдете в цьому тексті помилки, то я без питань штовхну їх під автобус.

Бен Сев’є був редактором / видавцем уже десятка моїх книжок. Решта команди — Майкл Пітч, Бет де Гузман (возз’єднання з редакторкою «Нікому не кажи» після стількох років), Карен Костельнюк, Елізабет Кулганек, Рейчел Келлі, Джонатан Валукас, Метью Балласт, Браян МакЛендон, Стейсі Берт, Ендрю Данкан, Алексіс Ґілберт, Джо Бенінкейз, Альберт Танґ, Ліз Коннор, Фламур Тонузі, Крістен Лемір, Марі Окуда, Камрун Несат, Селіна Вокер (голова британської команди), Шарлотта Буш, Ґленн О’Ніл, Ліза Ербах Ванс, Даян Дісеполо, Шарлотта Кобен, Енн Армстронґ-Кобен і, мабуть, найважливіша — Людина, про яку я забуваю, але вона все пробачає.

Також швиденько відзначу Джилл Ґерріті, Елену Рендольф, Карен Янґ, П’єра-Еммануеля Кло та Дона Квеста. Ці люди (або їхні близькі) зробили великі внески на благодійність в обмін на те, що їхні імена з’являться в цьому романі. Якщо ви теж хочете долучитися, то пишіть на giving@harlencoben.com.

Віндзор Горн Локвуд III каже, що мені вже давно час завершувати, але я знаю, що він дає ще трохи часу, аби я встиг подякувати всім, хто вирушив зі мною в подорож сторінками цієї книжки. І ви, любі читачі, відривайтеся на повну. Розказуйте.

Notes

[

←1

]

Нікотинамідаденіндинуклеотид (англ. Nicotinamide adenine dinucleotide, NAD) — складна органічна сполука, кофермент, що міститься в усіх живих клітинах і бере участь у процесах метаболізму. — Тут і далі прим. перекл.

[

←2

]

«Дельта» (англ. Delta Force) — один із найбільш засекречених підрозділів першого рівня таємності сил спеціальних операцій Збройних сил США, пріоритетом якого є боротьба з тероризмом і виконання завдань спеціальних операцій.

[

←3

]

Ката — система індивідуальних тренувальних вправ у карате й інших бойових мистецтвах.

[

←4

]

Усі цитати з Біблії подані в перекладі Івана Огієнка.

[

←5

]

Оптична кругла мозаїка на землі в Центральному парку Нью-Йорку, яка вшановує пам’ять про одну з найвідоміших пісень учасника гурту «The Beatles» Джона Леннона — «Imagine».

[

←6

]

У Сполучених Штатах евфемізм inner-city використовують для позначення і центральної частини міста, і зубожілих кварталів.

[

←7

]

Персонажі щоденного коміксу «Peanuts», написаного та проілюстрованого Чарльзом М. Шульцем.

[

←8

]

«Me Too» («Я теж») — хештег і соціальна акція-флешмоб проти сексуального насильства та сексуальних домагань, поширені в соціальних мережах у жовтні 2017 року внаслідок сексуального скандалу навколо кінопродюсера Гарві Вайнштайна.

[

←9

]

Англійське написання прізвища Андервуд — Underwood.

[

←10

]

Шкала Кінсі — спроба виміряти сексуальну орієнтацію людей за шкалою від нуля (винятково гетеросексуальна орієнтація) до 6 (винятково гомосексуальна орієнтація).

[

←11

]

«Blue Man Group» — американська група перформансу. Учасники відомі як «сині чоловічки», бо фарбують шкіру в синій колір. Під час виступів вони німі й завжди виступають утрьох.

[

←12

]

Йосеміт Сем — мультиплікаційний персонаж із густими рудими вусами із серій «Looney Tunes» та «Merrie Melodies» виробництва Warner Bros.

[

←13

]

Федора — тип фетрового капелюха з широкими крисами й заломом на наголовку.

[

←14

]

FOMO — англійська абревіатура «fear of missing out», «страх щось пропустити».

[

←15

]

Золочене століття — період піднесення економіки США протягом кількох десятиліть наприкінці XIX століття.

[

←16

]

Джейн Доу (Jane Doe), жіноча версія для позначення сторони в судовому процесі; застарілий термін, що використовувався, коли справжній відповідач невідомий або анонімний. Дуже часто під цим псевдонімом малося на увазі невпізнане тіло.