нення у культі, чи то одне, чи друге Божество до висот чи ро­зуміння Найвищого Бога. „Ріжно називають поети те, що є од­не." — проголошує один із славних гимнів Ригведи .Костомаров, ведений радше інтуїцією, віднаходить подіб­не з'явище у старослов'янській релігії. Читаємо у його вступі: (Цитати наводжу в перекладі на сучасну українську мову.)„Слов'яни, не зважаючи на видиме многобожество, при­знавали одного Бога, отця природи, і цю істоту вони розуміли свідоміше ніж таїнственну Судьбу греки, чи скандинави Альфа-тера, який не брав участи у людських справах. Єдинобожество слов'ян не підлягає сумнівові. Прокопій Кесарійський говорить, що в його часах слов'яни признавали єдиного Бога, творця гро­му і блискавиці, а крім того почитали духів, котрі, згідно із їх розумінням, населювали природу. "Костомаров наводить далі подібні свідчення Гельмгольца і життєписця Оттона. А далі говорить:„Однак слов'янське поняття про Божество, зовсім не є пантеїзмом. Бог, або Прабог, як його називає Коллар, не сам витворив світ, а тільки виеманував (себто витворив із себе) ду­хів, які населюють матерію і служать немов би посередником між мертвою масою і всеоживляючим началом, а які існують окремо від Бога. Слов'янські вірування виявляють виразну по­дібність із ученням Зенд-Авести про феруани і ізеди." (Ст. 1-3.)Отже, тут стрічаємося із свідомістю, що процес творення Світу — себто Різдво Світла і Світу — це процес опосередкова­ний істотами, які є еманаціями, чи творивом Прабога, чи Пра-божества. Ці божественні Потуги, Сили, чи Персоніфікації По­туг Природи, як небудь їх звати, чи розуміти, далі формують цей видимий, з'явищевий світ.Це важливе "ствердження тому, що Різдво для Костома­рова —це „Різдво Світу і Сонця" і таксамо розуміє його Ксено-фонт Сосенко.Важливість цих стверджень і їх глибина відкриває зо­всім нові горизонти для нових дослідів старо-української віри, яку чомусь вважається „примітивною". Але в цій праці не має­мо змоги аналізувати інших, надзвичайно глибоких вникнень і тлумачень дохристиянської віри в Україні з боку Костомарова. Нам доводиться прямо перейти до його поглядів на Різдво:„Третій празник у Слов'ян відправлявся зимою в той час, коли сонце доходило до мінімум своєї сили і зверталося знову395до весни. Цей празник має свою основу в загальнолюдськім мі-тологічнім понятті про Різдво світу. В Персії святкували МІГР-ГАН, при кінці грудня і називали його празником народження непереможного сонця. Подібно до того і в Єгипті жреці тор­жествували Різдво Озіріса. Р римлян відправлялись тоді януарські калеиди, що звалися також „Dies Natalis Solis Invicti" — себто День Різдва Непереможного Сонця...... Старинне зображення жінки із немовлятком було сим­волом народження сонця."Далі Костомаров наводить і порівнює мітологічні свята інших народів і пробує вияснити етимологію слова „коляда".Відтак говорить:„У релігійному відношенні цей празник відправлявся у слов'ян у честь сонця, що саме тоді родиться. Із того слід зро­бити заключения, що слов'яни починали свій рік із зимового повороту сонця (себто зимового solsticium, — В. ПІ.) ...... Пам'ятником цього служить пісня: .іНародилась коляда На початку Рождества"(у перекладі В. Ш.)„Може бути і повинно б бути, що із тим часом збігався прихід на землю світлоносного начала у виді Чоловіка. Чис­ленні колядки, які у видимий спосіб відносяться до Дитяти, Бо­жественного Спасителя, мабуть відносяться до язичного вті­лення. Так, наприклад, в одній коляді говориться, що „матір родила сина — скупала його в морі" — а ми знаємо, що сонце купається в морі, а в литовській мітології його мати живе близь­ко моря."... „Колядники, що ходили під вікнами, в Україні співають обрядові пісні молодцям і дівицям і все представляють їх як незнаючих любови, але передвіщають їх скоре знайомство з тим почуванням. Так юнака зображається із атрибутами мо­лодця, на коні, на ловах, чи на війні, де він нежданно знахо­дить собі дівицю і здобуває її геройською хоробрістю, або виз­начною красою... „Бог тебе кличе! — говориться в одній щедрів­ці, — дає тобі два лани жита а третій пшениці, а четвертий гречки, а п'ятий вівса."(Наведені цитати на сторінках 98-103.)Як бачимо, вже Костомаров визначив вірно природу і зміст старинного свята Різдва і ці його погляди витримують396пробу дальших дослідів, що велися і поза Україною продовж цілого століття.

Аналіза дальших елементів цього широкого і розгалуже­ного празника, складного у своїх наверствуваннях, тільки по­тверджує ці основоположні погляди нашого великого вченого. Віддаючи йому належну пошану, продовжуємо дослідження нашого вужчого предмету у праці Сосенка.Як додаток для цього розділу наводжу для дослідників, які не мають змоги бачити тексту Костомарова, ці частини його книги, з якої зачерпнуті мої цитати, в оригіналі і без скорочень.397

aНаведена у вступі праця Ксенофонта Сосенка обіймає та синтетизуе увесь доступний етнографічний матеріял і пробує з'ясувати складні наверствування, а разом із тим старинність і глибинність культу Різдва.В основному його концепція Різдва — це Різдво Світу, подібно як ми це стрічали у праці Костомарова. Однак, Сосенко багато яскравіше від Костомарова зображує РІЗДВО, як саму Істоту Свята, персоніфікованому як ПТАХА-РІЗДВО, або ЖАР-ПТИЦЯ.У першій своїй праці п.з. „Праджерела українського сві­тогляду" висловлював він погляд про мітологічну орієнтацію цього свята як солярну, себто соняшну, „опираючися — як він сам каже, — на деяких обрядах цього свята, а не звернувши уваги на колядки і щедрівки, що справу в іншім світлі прояв­ляють. В цих колядках і щедрівках знаходить він виразно озна­чені основи люнарного (себто місячного) та астрального, або сі-дерального, (себто зоряного) космогонічного світогляду.У цьому відверненні від солярної концепції Різдва (дар­ма, що вона виразно потверджує свідомістю самих ви знавців401культу Різдва на Гуцульщині) пішов Кс. Сосенко, на мою думку, задалеко, хоч зовсім вірно відкриває ще старші наверствування, а зокрема престаринні космогонічні концепції Різдва Світу.Як протиставлення своїй власній первісній концепції, на­водить він слідуюче:„Культ „живої ватри" мають якраз Гуцули на св. Вечер і по цілій Україні, як свідчать обряди перед святим Вечером, є незабутній первісний культ живого, природного вогню, — а не культ сонця. А вже найкращим доказом цього є тема свята Різ­два, що трактує про створення світу, і всі колядки на цю тему. Тимчасом з колядок і щедрівок виходить, що світотворчим пер­воначалом у почині світу був астральний вогонь загально, а спеціяльно еманаційна сила місяця, що впливала на внутріш­ній гін життя усієї природи." (ст.209.)Завваження про преглибокі інтуїційні концепції космо­гонії Наших прапредків вірні, але це свідчить про старші основи самого свята і зовсім не виключає його основної солярної орі­єнтації у встановленому вже солярному календарі. Трудно одне вважати оригінальним, а друге нагашвовим, коли говоримо про таку старовинність загально-індоевропейського культу і мітології. Крім того, сам Сосенко відмітив був вище, що сама „Жи­ва Ватра" була теж у старині пов'язана із культом Сонця. Це може відноситися до часів, про які ми ще замало знаємо в нау­ці, щоб робити тут розріжнення.Про яку старинність мова? Були ж у цій старині довгі й необчислені ще тисячоріччя, які пов'язують найстарші обрядиіз святом вогню у Мексику, але ж подвійність культу живої ватри може бути зовсім добре їх власним витвором.Чому, отже, не говорити про наверствування цілих епох сідерального (зоряного), люнарного і солярного культів гармо­нійно і органічно поєднаних ідеєю однієї із священних Тріяд, як „Місяць, Сонце, Дощик" — чи теж у інших видах подібної Трі-яди, або троїстости космогонії.Трудно нам увійти у деталі чи аналітичний розгляд зна­менитої праці Сосенка, дарма, що в її спробі, чи може відсут­ності синтези, стрічаємо речі дискусійні.Тут варто однак відмітити один факт, часто невідомий дослідникам старинних культів, а саме:Сонце, у світообразі старинних творців культу, не відігра­вало цієї ролі, яку йому дає сьогоднішнє знання астрономії. Во­402но не вважалося виключним джерелом „Світла Дня" — як це сьогодні знаємо. „Світло Дня", для необзнайомленого з астроно­мією мислителя, з'являється немов незалежно і то довгий час перед появою сонця на горизонті. Ще заки вирине там тріюм-фальна квадрига сонця на східньому горизонті, вже досить дов­го сіяє світлом горішня частина, саме найвища частина небо­зводу над нами. Заповідають і несуть нам світло Близнята — Зорі Кастора і Полідевкса — оці безсмертні, блискучі Брати-Світлоносці несуть нам світло, несуть рятунок нещасним серед нічної бурі на кораблі, — як про це свідчать передгомерівські гимни до цих небесних лицарів світанку. Потім у пишних бар­вах з'являється найпрекрасніша із Богинь, — Богиня Світанку і Ранку, Ушас, що заслужено її славлять найбільше поетичні гимни старинних Вед. Відтак що лиш випливає із моря світлистий віз Бога Сонця на свою дорогу на небесному шляху Зо-діяку. На цьому шляху сонце — як відомо — не займає найви­щого місця у зеніті. У тому змислі світогляд наших предків не був геліоцентричний, а Божественне Світло мало своє джерело у зорях, у місяці, а головно у Найвищому Небі.Культи отих Світлистих, Девів, не є протиставні, але тіль­ки у культі цілих епох наголошують у шуканні генотеїзму таке або інше культове, космогонічне, чи світо і світлотворче зна­чення й потугу предвічних Світлистих.Не може бути однак сумніву, що дата Різдва виразно зо­рієнтована на Корочуна, себто найкоротший день, коли то по­трібне нашому світові нове народження Світла і Сонця.Нам доводиться, однак, зосередитися на його етнологічно­му розгляді „Коляди, колядників і постаті „Берези". Нашим звичаєм, дамо голос самому авторові і наведемо із його рідкіс­ної книги низку цитат. Зачнім від загальних поглядів на Коля­ду, як на основну ідеологічно-культову сторінку Різдва.Отже на сторінках 82-83 читаємо:„Дідуха звуть також Колядою. Коли вносять на св. Вечер сніп пшениці, або жита чи іншого збіжжа, називають сей сніп Колядою. Окрім поданого вже пояснення, що Дідух — це симво­лічна постать Різдва і що його звуть Різдвом для того, бо прадід — це мітичний культурний лицар і приносець культурних дібр; а саме Різдво, як різдво світу дає народові перші культурні здо­бутки: збіжжа, пашню, звірину і пр. і через те уявляється наро­дові доброприносцем і якоюсь ідеальною фігурою, — має Дідух єще особливу ролю зображування кожного з цих благ, які Різд-403во приносить, та висловлення собою усіх святочних мотивів. То­му звуть його Колядою, бо Коляда — це друга технічна назва різдвяного свята. Значіння Коляди як свята, повинно би виходи­ти з єї імени. Походження того імени темне з лінгвістичного й ет­нічного огляду і лишень з його аплікації при різдвяних містері­ях і обрядах можна робити здогади про його значіння й етнолінгвістичну приналежність. Отже називають колядою: 1) саме свято різдвяне, як згадано попередно; 2) Дідуха-прадіда, що є мітольогічною постаттю свята; 3) називають Колядою настіль­ний колач або хліби на святій Вечери. Ми увидимо понизше, що тим колачем чи тими хлібами складає нарід свою пріміціяльну жертву Богови, — 4) це святочна жертва. Було сказано повиїце, що святовечірний хліб називають Корочуном і що це не тільки символ особи прадіда, але і тих первісних культурних здобутків, які приписує нарід прадідови. Таке саме значіння — 5) символу культурних первісних здобутків, виражених загально „хлібом", має і хліб-коляда. Як переконаємося з опису святої Вечери, ко­лач і хліб — це ессенціональні її артикули. Вони появляються на ній як найкрасші, ідеальні, здобутки і в богатшім виді: як хліб з чаркою сирого меду на нім, пшениця з медом (кутя), хліб пе­чений на меді (медівник) — звичайно в подобі великих випліта­них медівникових звізд.* Се святочне сполучення двох артику­лів поживи, хліба і меду, є висловом ідеалу первісного україн­ського рільника й пасічника разом і вважається народом коля­дою par excellence. Пшениця, мід та віск і пчоли є особливо іде­алізовані колядками про сотворения світа. 6) Називають Коля­дою два або три хліби святочні разом, зі спеціяльною їх симво­лікою як фігури астральної тріяди: місяця, сонця і зорі, або: місяця, сонця і Господа, фігури небесних святовечірних гостий. З отсимито символічними хлібами обходить господар хату, своє подвір'я та стайні з худобою. 7) Називають колядою святовечірні хлібні дари: одні з них призначують на пожертвування для церкви, другими обділюються взаїмно з дальшою й близ-шою ріднею, відносять як „коляду"* або „вечеру" своякам, крівним, убожині, приятелям.Хлібом-колядою обдаровують колядників-співаків, яких уважає нарід за небесних післанців або за святочних духовни­*Великі медівникі в астральній подобі, звичайно як восьмігранны звізди, я заважав Підгаєчині (східна Галичина) в селі мужилові і в околичних селах.404ків. 8) Називає отже нарід колядниками цих ідеальних своїх духовників-піснярів, які суть уособленням старовіцьких українських традицій і мрій про послів небесних, звіщаючих на-родови велику світову містерію, тайну різдва світа і появу Гос­пода. Постаті тих колядників зливаються в уяві народу з мітольогічною астральною тріядою, що приходить в гостину до іде­ального господаря. В дивнім загально поширенім і всею народ­ною психікою заволодівшім містицизмі різдвяних свят отсі духовники-колядники стають в очах народу оповиті таємним нім­бом святости, — вони самі собою приявляють первовічні небес­ні явища, себто астральну тріяду. їх називає нарід „божими служеньками", трома небесними товаришами, трома братами, королями.Примірів є повно в колядках.** Вони звищають народові давні таїнниці світа, приходячи в гостину до господаря несуть йому благословенство для роду і плоду і всяке добро і щастя від Господа. Вкінци 9) називаються колядами або коляд­ками святjріздвяні старинні пісні, що проголошують та поши­рюють між народом провідні ідеї свята коляди, всю його місти­ку, весь його релігійний чар і зміст.Це багатство й велика ріжнородність ідей, які містяться в українськім понятті імени Коляди, наводять думку, що ідеольогія коляди — це українська народна властивість і що саме імя будучи таке близьке до душі Укра'нщя, коли не є українсь­кого походження, то було Українцями колись засвоєне і зовсім знаціоналізоване."Цілком слушно вказує тут Сосенко на всебічність значен­ня слова „Коляда". Цілком слушно подає на самому кінці як похідне значення „Коляди" святоріздвяні пісні, себто обрядово-культові пісні пов'язані із Святом Різдва і Коляди. Не можу входити далі у його міркування про етимологію слова ,, Коляда* Сі преріжні містерії з хлібом і колачем і називання їх неустанно „колядою" наводять здогад про етимольоіічну єд­ність слова „колач" і „коляда"; подібно як був піднесений по-передно здогад про такуж єдність імен Коронуй і Коровай. До тої самої групи слів належить зачислити і передріздвяну „калету".** Колядників можуть бути більші гуртки та все між ни­ми є три передові. Звичайно однакож гурт колядників, висту­паючи колядувати, ділиться на гуртки по три особи і так, трій­ками, розходяться колядувати (евентуально „щедрувати").405да „плясання", то це не значить, що його там не було, а тільки те, що там цей обряд було закинено під виразним і сильним натис­ком християнізму. Те саме відноситься і до інших теренів „у долах", — як їх називає Шекерик, де це багатство культу втра­тило ще більше елементів, як у самій Гуцульщині.Із цими завваженнями будемо читати його міркування про „Березу".Відчуваю однак, що саме в цьому місці варто навести по­зитивний і таки письмовий доказ, що культ Берези існував та­кож у інших частинах України.Знаходимо цей доказ наведений у праці Богдана Мики-тюка п.з. „Християнські і позахристиянські елементи в укра­їнських народних звичаях", поміщеній на ст. 93-129 181-го тому Записок Наукового Товариства Шевченка, Париж, 1967.Микитюк наводить там цитату із акту Білгородського ар­хиепископа із 1750 року до єпархії, наказуючи священикам ви­корінювати ріжні народні звичаї й обряди. Наводимо цю цита­ту:„ ... Накрепко священникамъ наблюдать и учить народъ, даби вь приходахь ихь идолопоклоническія жертві не праздно­вались, якъ-то колыси называемы ръла, березы, купала, вечер­ницы и клики." (Ст. 96.)Думаю, що ніхто з читачів і дослідників не матиме сум­ніву про якого „березу" там мова. Маємо документ із 1750 ро­ку із Білгороду й Харкова. Отже маємо перед собою один із численних документів боротьби християнської церкви із народніми дохристиянськими звичаями. В тій самій праці Микиткжа, хоч він є „аполегетом" такого винищування обрядів, знайдемо тих доказів таки багато.Якже тут говорити про вплив румунів аж на Харківщи­ну та ще й у 1750 році. Звичайно, що не в 1750 році існували на Харківщині колиски, берези і купали і старовинне Різдво. Бо­ровся із тими звичаями і Вишенський і ціла церква продовж цілого часу свого закріплення впливів над Україною.Терени, що сьогодні звуться Румунією, були в тому часі на сприймальному кінці української культури і писали в той час прийнятою з України кирилицею.Але обмеженість методи Грушевського, який ствердивши теренову близькість подібних з'явищ чи слів, відразу дозволяє408собі на висновок, що це, мовляв, вплив на гуцулів, чи „запо­зичення". Не було в Харкові ані румунів, ані римських легіоне­рів, і не посилали харків'яни своїх людей до... Красноіллі, щоб вчилися в них... народніх звичаїв. Ясне, що стрічаємо тут так само прадавню, праісторичну давнину, що й у космогонічних колядках. Хтось мусів ці колядки берегти, хтось мусів їх па­м'ятати, хтось мусів цілими епохами передавати їх із покоління у покоління. Я далекий від твердження, що впродовж цих епох нічого тут не змінилосяЛале те, що тривало, це була саме' безпереривність самої традиції і її духа.Хто раз прочитав документ Шекерика-Доникова, той не матиме сумніву, що саме тут стрічаємо один із елементів зла­маного вже хребта цієї прастарої традиції.Думаю, що можемо прийняти за доказаний факт, що культ Берези був поширений у цілій Україні на найдальших кінцях нашого історичного поселення, отже далеко поза грани­ці сьогоднішньої України.Зрозуміємо тепер помилкове уявлення про теренове об­меження „гуцульських колядників" у Сосенка, що довело його до деяких обмежень і неправильних висновків. Однак із тими заввагами його студія є в цілості гідна найдбайливішої уваги.Читаємо там важливий розділ п.з. „З проблеми культу Сонця в українському святі Різдва":„Мабуть більше вже виразом культу сонця є другий та­нець колядників т.зв. кругляк, який відбувають вони у господа­ря на пасіці. Господар веде їх на місце, де стоїть пасіка л і -том, там вони стають колесом, упадають усі враз на коліна, роблять перед собою хрести топірцями, укладаючи їх лискучи­ми бардками до середини, а топорисками до себе — і в цей спо­сіб творять лискучий центр з промінням жовтих, висаджува­них узорчатими бляшками палочок. Відтак складають на бард-ки свої шапки, які господиня наповняє золотистою пшеницею — і взявшися за руки крутяться в оден бік „за сонцем". Відспі­вавши в часі кругляка якусь веселу пісеньку, „аби бжоли були веселі", колядники знов упадають на коліна і роблять хрести топірцями. Пшеницю з шапки зсипають господини до запаски вінчуючи: дай Боже, аби пасіка була така велична, як свята були величні. Сю пшеницю ховають господарі як освячену, до весни, та обсипують нею вулії, коли випускають бжоли перший раз у світ.* На відходнім беруть колядники духовника, або господаря з господинею, між себе, а враз з ними свого тримбітаря аби грав, складають шапки до середини і взявшися за руки, крутяться у послідне кругляка та закінчують співом: „Сидів когут на вербі, пустив коси до землі". При тих словах клонять­ся господареви, від разу кождий розхапують свої шапки та дя­куючи за привіт: „шьистєм, здоровлєм, многа-літами", розхо­дяться. Описаний кругляк має багато познак культу сонця. В загально світовій мітольогії вважається символом сонця від'осе-редне проміння, звичайно у виді промінистої коруни.** Таким як раз образом промінистої коруни може бути в гуцульських містеріях шапка (символ власти у пастуших народів), як центр промінистих топірців. Y Вавилонців була символом сонця хрестовидна звізда з чотирма жмутами промі­нистих блискавок від осередка у чотири сторони, обведена кругом*** (анальоґ. круг колядників?). Y Вавилонців сам хрестик був символом бога сонця. Звертає увагу також про­щальна приспівка колядників після послідного кругляка — про когута. Y ній є когут очевидячи якоюсь персоніфікацією; а у Вавилонців був когут (по вавилонськи Kurkie) символом бога сонця.****Так, отже, виявляється, що впливи солярної ідеольогії в обрядах колядників досить ярко зазначуються. Але, щоби се була чисто солярна культова орієнтація, годі на се згодитися.буду повторяти доказів вже виповіджених, а зверну увагу лиш на оден мотив у плясі кругляка, і у рітуальнім поході по-передно, а це на мотив топірців. Y многоти щедрівок це мотив улюблений, бо топірець це слава, майже тотем Гуцулів, але він має своє визначне значіння мітольогійне, — це символ місяця молодика. Як його погодити з культом сонця? Я думаю, що оди­ноким і конечним поясненням було би це, що у Староукраїнців був культ місяця й сонця в одній стадії культурно-історичній злучений разом, іменно в астральній тріяді. А-знов, після вави­лонських астрольогічних традицій наближення місяця з сонцем* Опис цей поданий за Мих. Грушевським, гл. ІсторіяЕлітератури т.1, ст. 148. ** Гл. Paul Ehrenreich, Die allgemeine Mythologie, 1910, t6. ***Гл. Moritz Jaetrow. iun., Bildermappe zur ..Religion Assy-und Babyloniens".**** Гл. Мог. Jastrow. op. c., також О. Schroeder, Reallexi-kon der indogermanischen Altertumskunde, 1923, S. 6+8.f вважалося містичною подією і ворожило щастя для світа й лю­дини. Може й тому, по якійсь традиції з полудневого Сходу, задержує український нарід попри свої власні культові ідеали і отсі напливові."(Ст. 210-211.)Вірно кажучи, ціле оте „питання" про протиставлення культу зір і місяця культові сонця, а вслщ за цим всі оті натяг­нені спроби заперечити культ сонця як один із основних стру­менів ідеології Різдва, всі спроби звести його майже виключно до астрально-люнарного культу, — всі ці „питання" зробив сам Сосенко своїм надто радикальним відверненням від своєї пер­вісної концепції. Він так і пише:„Брак соняшної орієнтації в основі свята Різдва, а фено­мени соняшного культу, як чужі налети у нім, я мушу тут ка­тегорично ствердити, також із цієї причини, щоби виправити власну похибку в моїм первіснім погляді на мітологічну орієн­тацію українського свята Різдва, яку я вважав за солярну, ..." (Ст. 207.)Отже далі, ані обхід „за сонцем", ані культ живого вогню не є для нього доказом, бо, мовляв, „ ... у Мексику є ще інший культ вогню, який можна вважати „несолярним" і т.д." (дарма, що Сосенко знає, що всі відомі в індо-европейському світі куль­ти живого вогню є по суті культом сонця.)Що ці всі штучні розрізнення варті, коли вкінці він сам у вище наведеному місці мусить признати, що „у Староукраїн­ців був культ місяця і сонця злучений разом в одній — аст­ральній тріяді".Астральна тріяда перестає, отже, бути „астральною" у вужчому розумінні „зоряної", а стає єдиною космічною трія-дою, і зайва річ говорити про протиставлення, чи втиснення сонячного культу.Була єдина тяглість розвитку у різних історичних епохах походу Духа Нації у його самоусвідомленні Космосу і Божест-венности. Слід також пам'ятати, що космогонічні концепції не творилися на якійсь догматичній основі, мовляв як є культ ас-трально-люнарний, то це виключає культ сонячний. Отже і сон­це було трактоване як одна із планет, як одне із світил, як одне із праджерел Світла і Світу, як одне із Світлистих.Ціла льокалізація культу Сонця в Різдві і її обмеження виключно до гуцульського терену виявилися зовсім недійсні.410„Береза" був не тільки на Гуцульщині, але в усій великій про-стірності історичної України. Вслід за тим всі міркування, опер­ті на цій недійсній основі, є просто недійсні, як і ціле питання про „втиснення" ідеології культу сонця.З таким застереженням розглянемо, однак, дуже уважно ту частину його праці, в якій вій доходить до питання про т.зв. „іранські втиснення". Ми вже розуміємо, що мова буде не про втиснення, але про історію, чи праісторію культу Берези і Різд­ва. Читаймо:„Що фрагменти солярного культу могли втиснутися ко­лись в староукраїнську різдвяну ідеольогію також за посеред­ництвом СтароіраЦців, що мали культурно-релігійні зношення з Вавилоном, були би на те докази в деяких святоріздвяних тех­нічних назвах, вживаних колядниками. І так: бурта, себто відділ колядників, це староіранське participium futuri passivi, імен­но: barata, в еволюції слова: середноперське apurtan, а.норо-перське burda і значить те, що має бути несене, чи ношене, — тут безперечно в значінні збірки колядних дарів; група коляд­ників, що носить коляду, персоніфікує її. Провідник колядни­ків „береза" має або староіранське ймення berejya, то значить той, що має когось, або щось величати — і його самого треба величати (величальний); або це behredar т.е. той що свою участь в чім має, або свою частку приділу має; а найкрасшу характе­ристику берези дає староір. berezant т.е. високий, стрункий; ви­значний; з високим, співучим голосом. „Вайда", теж оден з провідників але другої ранги, це іранська фраза wajedar, себто такий, що бере у чімсь участь або партіціпує; отже подібно як береза.*Звертаю увагу при тім на ймення береза, що знахо­дить в староіранській мові таке просте і влучне вияснення — і, як прочі згадані назви, має повну свою лєгітімацію в українсь­кім ужиттю, коли зважимо все те, що було досі сказане про культурно-реліґійні староіранські виливи на Україні та їх істо­ричну і річеву доказаність. Це ймення і його значіння було спе-ціяльно об'єктом наукових дослідів єще з часів пок. акад. Н. Весоловського. Весоловський наводить** анальоґії цего імени* Українські назви взяті з етнографічних жерел; а всі фрази староіранські й перські виняті з Christian Bartholomae, Altiranisches Worterbuch.** H. Весоловський, Разьісканія въ области русск. языка, т. 3, ст. 118.411святоріздвяних обрядів: у Румунів, Болгар, Словінців та Нім­ців. Сам він вяже це ймення з санскритським bhraj=fuelgo та з німецьким Berchte, Perchte (Eisen) і з німецькою мітичною фі­гурою Eisenberta. Сю думку піддає йому догадуване значіння статі берези в Румунів та Болгар, та її назва: у Румунів „бреза", у Болгарів „брезая". Тому, що в румунській мові brezaia, brezae, brazae, значить чоловік вбраний у довгий, сорокатий, яркими платками й лентами обвішаний плащ, — а у болгарській мові брезая значить святочна маска, — думав він, що береза, це фі­гура святочної маскаради. Тої думки є проф. Михайло Грушевський, хоч констатує, що український береза ніколи в масці, або маскараднім убранні не виступає. Очевидно, що всі отсі здогади основуються на цій хибній гадці, буцім українські колядники мають свою генезу у римських brumalia-x і їм подіб­них звичаях та екстраваганціях. В моїй студії було довідно стверджене, що українська святочна установа колядників по­ходить з далеко старших часів, чим римські та інші маскаради, які всі суть орієнтовані на культ сонця і* належать до пізнійшо-го, вторичного, культурно-історичного округа. Українські хо-дження з козою, на які иокликується проф. М. Грушевський,*** є зовсім іншого типу — і в них „берези" нема. Вони на­лежать передовсім до обрядів новорічних і щедровечірних та лиш через перемішання з різдвяними увійшли в різдвяний час і мають свою власну мітольогійну орієнтацію й характеристи­ку.**** Безперечно — румунський бреза і болгарський брезая, це тота сама фігура, що український береза, тільки, що перейм шла культурно-історичну еволюцію в напрямі культу солярно­го. Тою самою появою є й німецька Берта (Eisenberta), розу­міється з додатковою мітольогійною характеристикою в дусі народних німецьких мітів, але близшою ідеольогійно до свя­точної ідеольогії української. Бо як усі мітичні і полумітичні святоріздвяні й щедровечірні постаті орієнтовані люнарно, так і Eisenberta, в цій характеристиці, яку дав їй безіменний Чех, що описав її перед 15-им стол. вона, виявляє чисто люнарне мі-тольогійне забарвлення.*При тім думаю, що етимольогійно як укр. імя береза, так і румунське breza, болгарське брезая, і німецьке berta perch-ta, словінське vehtra baba, є всі одного походження від старо­*** Мих. Груш. ор.с. ст. 155.**** Близше пояснення при розгляді новорічних обрядів і Щедрого Вечора.413412іранського ЬегегаїгЬ або berejya.IT.po Румунів та Болгарів можнаби хиба те доповісти, що було сказане в розділі про Корочуна, що ці народи опанувавши в своїм часі українські области й племена, хоч винародовили їх, та були самі поневолені від них культурно і переняли від них отсю культову й обрядову традицію."І тут Сосенко натрапив на питання, яке стає гостро ак­туальним у сьогоднішньому порівняльному мовознавстві, — пи­тання зв'язків, чи впливів старо-іранського передісторичного світу із старо-українським світом.Це питання має сьогодні у своїй основі вже виразно стверджений факт, що ряд слів, назв і імен власних, зокрема у ділянці віри, культу й обряду, показує їх безсумнівне спорід­нення.І хоч Сосенко не був приготований до цих важких філо­логічних студій, але він шукав розв'язки у правильному напрямі.Хоч не розв'язав, а навіть заплутав питання етимології наведених слів, хоч не відріжнює двох окремих слів і коренів як:1. березант — високий, споріднений із словом „берег" — що значить просто „гора", а наш „берег" із іншим словом від іншого кореня, а саме:2. слово „Бередж'я", що буде предметом нашого досліду, — то однак його неоспоримою і великою заслугою для історії української культури і духовости є те, що він це питання вид-вигнув і знайшов правильний напрям для його розв'язки" у текс­тах... Авести.Божество „Бередж'я" у АвестіОтже сягнім до джерел, до текстів Священних Книг Заратуштри, що звуться Авестою. Дещо про їх відкриття ми вже* Отсю німецьку мітичну „Die wilde Bertha — Eiserne Berta, Percht mi der eisernem Nase", описує згаданий Чех у сво­їм творі Candela thetoricae, ось як: Perchta, quae habet aureum caput, stagneVs oculos, ereos aures, ferreum nasum, argenteam barbam et plumbeum Collum... (Karl Mullerhof, Mythologisches). Подаю це за H. Весоловським. Цеж на мою думку чистий образ змінчивости місяця. А крім того мітична постать Берти у Нім­ців є зображувана сліпою на очі. Чи не буде цей образець сим­волом темноти новю?згадували, коли знайомилися з поглядами Миколи Костома­рова.Наведім декілька найбільше характеристичних молитов, в яких стрічаємо... Божество, яке зветься „БЕРЕДЖ'Я" — у мо­їх з конечности дещо вільних перекладах, щоб уможливити че­рез деякі експлікації вставлені у переклад, зрозуміння текстів, надзвичайно трудних у дослівних передачах технічно-ритуалістйчної мови.У низцЬ молитов, призначених до щоденного вжитку в означеній порі доби, читаємо таку молитву до Ушагіна. Вона має бути виголошувана перед світанком. Підкреслюю, що ма­ємо тут до діла із щоденною молитвою священиків і визнавців Агура-Мазди.V. Ґаг Ушагін 1. Молитва до Агура-Мазди:Я визнаю себе визнавцем Мазди, із ордену Заратуштри, ворогом Дайвів (себто демонів) присвяченим Законові Господа, (присвяченим) Ушагінові, Жертві, Богопочитанні, Молитві і Прославлюванні (Агура-Мазди), також Бередж'ї і Нманії, свя­тим Володарям вірожертвенного Закону,2. Хай буде молитва до Сьраоші (Слухняности) благо­словенного, благодарного, що перемагає переможними удара­ми, поширює ріст і розріст поселень.6. Приносимо жертву Бередж'ї, святому Володареві віро-знавчого Закону, також Нманії, із гарячим прагненням доброго Ладу, із гарячим прагненням доброго Маздаясьніянського Зако­ну, для почитания і славлення Нманії,..."В кількох інших гимнах і молитвах стрічаємо зовсім по­дібні, чи рівнобіжні місця, як у фрагменті із Ясни II.Ясна II.6. ... (Прославляємо, жертвуємо і почитаємо) ... Потугу, прекрасну і величаву, переможний удар даний Агурою, пере­можний рід...7.- і Ушагіну, святого Володаря релігійного Закону Віри, Бередж'ю і Нманію, святих володарів релігійних Законів Віри, і Сьраошу (себто Слухняність) благословенного і величавого,415414що побиває ворогів переможним ударом, поширює країни по­селення, священного Володаря вірообрядів...Або інше місце із „Хорда Авести". Читаємо Яшт V.Хорда Авеста, Яшт V.В ім'я Бога Ормузда (себто Агура-Мазди), Володаря, Рос-тителя!Хай зростає він у великому Маєстаті. Сьроша, пречис­тий, премогутній, якого тілом є священні гимни (мантгра), яко­го зброї є прежахливі, якого зброї є піднесені напоготів, Воло­дар створених істот Ормузда, — нехай зійде!За всі мої гріхи я жалую згідно із Патетом (себто пока­янною молитвою)Всі мої погані думки і т.д. (молитва) Ятха Агу Вайріо (молитва, 5 разів) Ашем Вогу (молитва, 3 рази).Я ісповідую себе як Маздаясьніян, учень Заратуштри, поборник Дайвів (демонів) почитатель Агури.Ушагінові, чистому Володареві чистоти обрядів і віри (хай буде) слава, молитва, жертва і хвала.Бередж'ї і Нманії, чистому Володареві чистоти обрядів і віри, слава, молитва, жертва і хвала..."Глибоко вдумуючися у зміст наведених цитатів із гимнів і молитв Авести, можемо ствердити слідуюче:В усіх місцях, в яких прославляється Божество Бередж'ї, воно характеризується як Святий Володар Віро-Обрядового За­кону. Воно виступає майже постійно у трійці: „Ушагіна, Бере-дж'я і Нманія", і до них трьох відносяться незмінно їх теоло­гічно-метафізичні атрибути. Рівночасно їм приписується прик­мети, які пізнаємо як похідні із старшої формації їх культу, а саме їх перемогоносні удари ворогові, поширювання поселень, себто головно пасовищ серед широких степів, а також просто їм приписується ріст зерна і отар, чи черед домашніх звірят.Починаємо розуміти зв'язок обряду нашого Берези із об­рядово-ритуальним посвяченням зерна через священний танець „Кругляк".Щоб зрозуміти місце Божества Бередж'ї в авестійському пантеоні, мусимо відмітити слідуюче:416Авеста, у тій формі, у якій вона збереглася до наших ча­сів, є збірником молитв, гимнів, ритуальних приписів і релігій­ного права, чи законів заратуштріянської віри. В численних місцях, на вступі до молитви чуємо священну заяву: „Я є маз­даясьніян (себто визнавець Агура-Мазди) послідовник Заратуш­три (себто із релігійного ордену Заратуштри) і т.д.Величезні історіотворчі зміни й довершення, які впрова­див проголошенням своєї нової віри Заратуштра, полягали го­ловно в тому, що він Підняв дотеперішні вірування іранських народів і племен на вищий метафізичний і теологічний рівень. Первісно генотеїстичні тенденції він завершив у стрункому єдино-божестві Агура-Мазди, який діє через свої Божественні Осо­би, Сили, Потуги, чи Аспекти своїх Божественних Проявлень у Космосі. Отже всі Божества Авести є тільки умовно окремими особами чи потугами. В дійсному поглибленому розумінні тео­логії Заратуштри вони є тільки Потугами, Особами, чи Еманаці­ями єдиного Бога Агура-Мазди. Божества старого, передзара-туштріянського пантеону попали і були гармонійно поєднані са- і ме у такій системі, через свою первісну популярність і міцне за­кріплення в культі чи то самих медійців, чи інших народів, які були обняті впливом, засягом і законом заратуштріянізму. Але рівночасно була скріплена їх саме метафізично-теологічна ха­рактеристика, яка наближувала їх і поєднувала із цілістю сис­теми теології заратуштріянізму. Я теж не тверджу, що це все сталося нараз, без впливів пізніших включень, чи концепцій для сили традиції народньої віри. Отже існуючі як окремі пер­соніфікації своїх попередніх Потуг, чи З'явищ Всеживучої При­роди і Космосу, стали ці старинні Божества тепер Силами, Потугами, чи Проявленнями одного Агура-Мазди. В такий спо­сіб сталося можливим включення численних Божеств поодино­ких народів у всеобіймаючий пантеон Заратуштри і рівночасно це не порушувало його монотеїзму.Таким чином, наприклад, Божество одного з народів Нманія попадає в пантеон побіч Бередж'ї, чи Ушагіни. Всі три мусіли бути первісно окремими Божествами, але їх теологічна подібність у концепції дозволила теологам обняти їх у одну гру­пу Божества у трьох назвах. Але рівнобіжно бачимо вже там Божество чисто абстракційно-теологічного походження як на­приклад Сьраоша, що просто значить Слухняність, або навіть Карність, себто є Потуги самого Обряду і Ритуалу поєднаного із Законом. Це, отже, відповідає старинним праукраїнським по­няттям Закону і Покону. Сьраоша, як таке Метафізичне Бо­417жество, — уживаю Ч161 назви із застереженнями и недоклад-ности і умовности, має відразу місце як один із Духів, чи Потуг Агура-Мазди. Так відбувався процес синтетизації заратуштріян-ського монотеїзму із тенденціями у тому напрямі первісного Генотеїзму.Сам Заратуштра, так слід мабуть думати на основі того, що до сьогодні знаємо про заратуштріянізм, гостріше і міцніше наголошував монотеїстичну стрункість свого вчення і численні надто примітивні персоніфікації сил природи, чи душі людини, отримують негативну характеристику як „Дайви" себто демони і їх поборювання стає священним обов'язком „маздаясьніяна", себто визнавця релігії Агура-Мазди. Ця священна формула ви­знання „вірую", у виді: „Я є Маздаясьніян, поборник дайвів" стрічається дуже часто у молитвах заратуштріяиців.В той час численні первісні індо-европейські Божества попали в „Демони" заратуштріянізму.Коли ж не попав у той час, чи пізніше пресильний у куль­ті Мітра, Божество Сонця і Володар Широких Степів, то це сталося тому, що він був надто сильний у культі, щоб можна його заступити вищим у абстракції культом Агура-Мазди. Отже Мітра стає Особовим Видом Агура-Мазди, його Божественним Двійняком.Слід, отже, здогадуватися, що таким чином і Бередж'я не міг бути виключений із старинного культу і тому був прий­нятий у пантеон, набравши тільки більше метафізичної харак-! теристики, яка зближувала його чи ідентифікувала із Духом Сьраоші, себто Володарем релігійного Ритуалу і Послуху Зако­нові рівночасно. Цього другого елементу послуху Законові, як такому, ми у нашій характеристиці Берези не знаходимо. Але його характеристика як Володаря Релігійних Обрядів, як їх знавця і зберігача, повністю відповідає тому всьому, що ми нав­чилася із дослідів над постаттю нашого Берези.Але вернім ще на деякий час до загальної характеристики заратуштріянізму.Нищівні, негативні сили природи і людської душі, в тому і деякі „девас" із старого культу, одержують у системі Зара-туштри теж своє метафізичне вивершення у постаті Космічного Зла, себто Ангра-Майнію. Між ним а Агура-Маздою, через його Потуги ведеться Всевічна Боротьба. Звідси популярна характе­ристика заратуштріянізму як дуалізму.Процес включання Божеств у більше суворий, метафі­зичний пантеон Заратуштри мусів теж вестися і після смерти,418а зокрема в добу Сасанідів у Персії, коли саме більше особове Божество улюбленого народами і популярного Мітри, проявляє експансію, далеко поза межі Персії, а ставши популярною ре­лігією римських легіонів, знаходить поширення скрізь там, де сягають межі римської імперії. В такому виді ми бачимо його культ у Англії. Гієрархічна структура Ордену Мітри, із його ступенями, дуже відповідала потребі гієрархії у воєнно-лицарсь­кому її розумінні.Було б однак великою помилкою припускати, що це в тому саме часі розвивається сама концепція Мітри. Ні, це старинне Божество виразне із доби плекання великих отар у ши­роких степах. Його культ тільки вертає до потуги і бере пере­вагу над трудним суто-теологічним культом метафізичного за­ратуштріянізму. Старинні тексти доводиться тоді перекладати на новіші форми іранських мов.Слід виразно ствердити, що Божество Бередж'ї стрічає­мо саме в найстарших частинах Авести. їх постання чи вклю­чення не дасться віднести до доби сасанідів.А отже... і тут ми на порозі можливости датування, часу закріплення і культу Бередж'ї. Його культ мусів бути у розцві­ті ще перед появою самого Заратуштри, як культ одного з на­родів, що його обняв своїм засягом заратуштріянізм.А отже... це мусіло діятися на довгий час, епохи, чи сто­ліття, перед ахаменідами у Персії, перед Заратуштрою, який, як думають учені, виступив у семім столітті перед нашим літочис­ленням у Медії, в добі її найбільшої потуги.При чому, культ Бередж'ї мусів бути настільки сильний і закріплений, що метафізична реформа Заратуштри не змогла його вичеркнути із пам'яті народів, компонентів медійської ім­перії, що це Божество закріпилося в пантеоні офіційної релігії.Y світлі вищесказаного, погляньмо тепер на ще один фраг­мент із Авести, в якому стрічаємо Божество Бередж'ї побіч ін­ших фрагментів того самого гимну, який дозволить нам порів­няти й ствердити високе місце цього Божества у пантеоні Аве­сти.Наведім, отже, фрагменти із Ясни VII.Ясна VII.9. Я складаю оце досконалі і святі жертви Ушагінові, свя­тому Володареві Релігійного Закону, і Бередж'ї і Нманії і Сьра­оші (себто Слухняності) благословенному, наділеному Святіс­419тю, що вдаряє ударом перемоги і веде вперед (наші) поселення, а також Рашнові і Арстатові, що поширюють поселення і спри­чинюють їх ріст.13. І я складаю оце досконалі і святі жертви Агурі і Міт-рі, високим, вічним і святим обом, і Зорям, які є творивом Спента Майнію (себто Святого Духа і Мислі) і (Зорі) Пістрії, блискучій, славній, і Місяцеві, який у своєму промінні має плідне насіння отари, і преясному Сонцеві, що є оком Агура-Мазди, і Мітрі Володареві широких країн-пасовищ.І я складаю оце досконалі і святі жертви Агура-Мазді, блискучому, славленному, який є Володарем Дня, і Фравашіям, -які дають назву місяця.14. Тобі, о Вогню, Сину Агура-Мазди, разом із усіма вог­нями...Нашу студію не можемо надто широко поширювати на поглиблене вивчення пребагатої й глибокої у змісті теології Авести.Але ж наведені фрагменти показують ясно гієрархічне місце многоіменного Божества Релігійного Обряду, Законів і Локонів Віри. Це одним віддихом вимовлені постаті Ушагіни, Бередж'ї, Нманії і Сьраоші (Послушности). Із них Сьраоша має виразно характер теологічно-метафізичної релігії Заратуштри, саме як Дух Релігійного Послуху й Карности. Він відіграє важ­ливу ролю у законах Заратуштри. Інші Божества мають харак­тер зовсім рівнобіжно сформульованих Божеств, мабуть, як я припускаю, Божеств того самого типу тих ріжних народів, що їх обняв синтетично і синкретично великий рух творення релігії заратуштріянізму рівнобіжно із експансією Медії, а далі Ірану.Таке з'явище включання Божеств рівночасно із включан­ням народів, чи племен, чи політей грецького типу, ми бачили як нормальне з'явище у поєднуванні місцевих, але споріднених культів у процесі творення ширших держав чи імперій.Імперія Медії, що створила постать Заратуштри, як бачи­мо включає ліберально у всеобіймаючий пантеон назви того самого Божества. Заратуштра визначує їх метафізичну приро­ду у складній, але не догматичній гієрархії Святих Творчих Ду-хів-Божеств у системі єдиного Агура-Мазди.У наведенім фрагменті бачимо Агуру поставленого побіч Мітри, — найпопулярнішого Божества, Володаря широких і не-обнятих степів, які є рівночасно добрими пасовищамиЛМітра — це передовсім Володар тих широких пасовищ — уругауяоіті.420Хто небудь читав у своєму житті захоплений опис жит­тєдайних степів України у Геродота, той не може мати сумніву, що ці широкі степи Наддніпров'я, що їх Володарем* є Божество Сонця назване Мітрою — є степами України. Геродот відмічує навіть високопоживну якість буйних трав цього простору.У наведеному фрагменті бачимо теж, що саме сонце, як світило, є тільки оком Агура-Мазди, побіч всіх інших Світил Не­бесних, як Зоря-Пістрія, Місяць (Володар плідного сімени до­машніх звірят) і преясне Сонце.Бачимо тепер ясно, як непотрібно стратив багато дослід­ницької енергії і вдумчивости наш дорогий Сосенко на спроби протиставлення культів Зір і Місяця — проти, мовляв, „втис­кання" — чужого культу Сонця. Ці культи бачимо тут гармо­нійно поєднані як культ Зорі, Місяця і Сонця у наших коляд­ках і... в пантеоні Заратуштри.Але добре зробив Сосенко, що показав своєю глибокою аналізою наявність цих прастарих культів у наших колядках. Справді вони заслуговують на нову поглиблену аналізу у світлі такого ж поглибленого знання Авести.Бачимо теж виразно концепцію у космогонії, що сам Агу-ра-Мазда не є безпосереднім деміюргом, але у своїх різних осо­бах творить світ.Відмітім теж виразно для дальших дослідів, що Божест­венний Вогонь — або Бог-Вогонь — є сином Агура-Мазди. Це придасться нам для дослідів старо-українських концепцій Тро­їстосте.Це той сам світотворчий Вогонь-Слово, що його у грець­кій філософії буде вже на базі чистої метафізики проповідувати божественний Геракліт.У нашому досліді — це той Живий Вогонь, що із його культом так сильно і нерозривно пов'язаний наш культ Різдва, культ Перуна і культ Купала.І знову бачимо, як даремно пробує Сосенко зрізничкува-ти „два різні культи Живого Вогню", покликаючися на його ін­терпретацію цих культів... у Мексико.Розміри і тема праці не дозволяють увійти в розгляд складної проблеми датування постання віри заратуштріяніз­му, як історичного факту і як довгого історичного процесу пе­ред самою появою пророка. Коли говорю про загально-прийняту дату як семе століття перед н.е., то маю на увазі як ,.terminus non ante quem".*421Отже існування практики Бережі, як того, що береже звичаї і обряди, мусіло на довгі століття випереджувати по­стання його абстрактного культу як Божество Бередж'ї, себто Божество Береження Культів і Обрядів.На мою думку, особа Берези в старо-українському обряді — це залишок отого стану старо-української віри, коли в грома­ді існувало достоїнство народнього жреця, якого обов'язком було саме бсреження обряду і переведення цілого довгого і важливого свята в році, якого кульмінаційним пунктом була відома Сосенкові і етнологам перша жертва в році Істоті Різдва Світу, Творчим Світопотугам і рівночасно Новонародженому Сонцеві, чи теж його персоніфікації у виді новонародженого дитяти, того самого, що його знали вже орфійські містерії у Греції, як „Ерікапайос", себто „Вчаснонароджений у Жолобі".Досліди Сосенка відкривають нову добу у вивченні Різд­ва, у пов'язанні із цілими епохами індо-европейської мовної і ще виразнішої релігійної спільноти, яка то релігійна спільнота саме і творила основу для відчування їх споріднення і прина­лежносте до Віри. Саме такий змисл віднаходжу у славному написі Дарія.Етимологія слів „Бередж'я;* і „Береза"Спробуймо вкінці розглянути етимологію наших понять „Бередж'я" і „Береза" в надії, що можливо звідси доглянемо якесь додаткове світло для роз'яснення нашого питання.Тут доводиться нам користуватися загально відомими джерелами, а головно словниками, тому я не буду вже обтяжу­вати цієї праці надто вже відомими бібліографіями і наведен­нями. В основному це буде відомий словник Бартгольомая для Авести, а словник індо-европейських мов у найновішому видан-* Учені Едуард Маєр (Eduard Meyer), а також Макс Дун-кер (Max Duncker, Geschichte des Altertums, 4, 78.) приймають як дату життя Заратуштри час біля 10.000 літ перед християн­ською ерою. Однак не всі учені погоджуються із тим датуван­ням. Все ж таки є загально прийнятим у науці відносити життя Заратуштри до передісторії і пов'язувати постання його релігії із старинною вірою магів у Медії.Релігійна традиція заратуштріянців переносить цей час у ще глибше минуле.Для основної літератури предмету доводиться вказати на Брітанську Енциклопедію, 1951, том 23, ст. 986-989.422ні для етимологічних дослідів. Подані ними значення і здогадні етимології були мною дбайливо провірені.На ґрунті Авести етимологія слова „Бередж'я" не пред­ставляє ані труднощів, ані сумніву.Це слово-поняття походить від слова „берег" — „Ье", яке означає релігійний обряд. Подаю повний обсяг значення цього слова:1. релігійний звичай2. релігійна форма чи формула3. те саме, що латинське слово „рітус" — себто устійне-ний ритуал жертви, обряду, молитви чи свята.Слово вимовляється і пишеться у фонетичній транскрип­ції через глухе „е", подібне у вимові до полтавського „е" у сло­ві „зелений". Це короткий глухий звук, подібний до нашого „и". У фонетиці він має свій знак як відвернене ,,е", себто як „з", отже в латинській транскрипції ,,Ье".В українській мові, головно у південних діялектах, дуже часто чуємо таке глухе ,,а' замість виразного звука „Е", голов­но перед наголосом.Далі довідуємося, що це слово уживається тільки у зв'яз­ку із гатхами, отже в найстаршій частині Авести.А отже слово,, берег" так і означає той обряд, чи той ри­туальний спів і танець, чи бажання у щедрівці, себто форма благословення, що їх має берегти наш Береза.Під гаслом „Бередж'я" знаходимо вже відоме нам із на­ведених текстів: Назва Божества, що побільшує збіжжя і отару, пов'язана із Ушагіною і Нманією. Тут немає для нас ніякої не­сподіванки крім надто великого спрощення значення тих Бо­жеств, як ми це бачили із текстів.Але довідуємося також, що слово „бередж'я" виступає також як прикметник. Як такий, це слово задокументоване в тексті у своїм найвищім ступені (т.зв. суперлятиві) у виді: „бе-редж'янштама" і означає: „той, що найкраще переводить релі­гійні обряди і на них найкраще розуміється", — а це дослівна і докладна характеристика нашого „Берези".Наше шукання по словниках ще й тим нагороджене, що оба слова, отже „берег" і „бередж'я" пов'язані із поняттям „Аша".„Аша" — це найвищий релігійний закон, а рівночасно основа Космічного Ладу. Етимологічно і семантично це слово важливе і священне, є тотожне із санскритським словом „ри-тя", яке так часто стрічаємо в Ригведі .423Хоч ці слова фонетично не звучать як подібні, проте це „Аша" постало із „Рита", а саме із міцної форми — Арта — че­рез заміну групи приголосних „рт" у „ш", що є закономірним з'явищем фонетики мови Зенд, дістаємо звучання „Аша".А отже, наш Береза, чи Бережа — тут придається запис Федьковича — це не тільки народній жрець, але високий свя­щеннослужитель, — „Маг", — чи „Брагман", який знає основу основ, „Релігійно-Космічне Право", що не тільки є основою кос­мічного ладу, але воно само цей лад творить і здійснює.Бачимо, що із своєї старовинної священничої ролі наш гуцульський „Береза" продовж історії був здеградований до функції самого тільки зберігача народніх обрядів і віри.Натомість в Авесті і Ригведі його священництво стало основою великого космічного права і Обряду Всежертви — а він сам у своїй метафізичній природі — Божеством Релігії, Об­ряду, Законів і Поконів, — Аспектом Бога Найвищого, — чи на­віть самим Брагманом, головою Трійці у Гіндуїзмі.Чи можемо сягнути глибше? Чи відома нам з черги ети­мологія слова „берег" — як релігійний обряд?Тут вже доводиться нам здаватися на порівняльні ана­логії. Я вважаю, що дієслівні корені „берег" у Авесті і санс­критське „бриг" — „ЬгЬ" — є споріднені.Коли порівняємо таку чергу дієслівних коренів як:Санскрит Авеставрит (угт.) — верет (var.it)прит (ргі) — перет (par.it)бриг (Ьгіі) — берег (ЬдОП)то це зовсім виправдує наше рівняння — бриг=берег у значен­ні, яке знаходимо у... староукраїнській мові, а саме „берег-ти", наприклад: берегти звичаї, обичаї, чи тайну. „Берег" — отже це, — „зесгеШт tegendum" -— те, що має бути бережене як таємна, чи загально-релігійна форма, чи магічна формула, чи навіть за­клинання.Із цієї форми „берег" через приросток (суфікс) „а" — найчастіше уживаний в індо-европейських мовах — дістаємо здогадні посередні форми: „берега" — чи „бережа".Для утворення абстрактівум, себто більш загального, аб­страктного поняття, стрічаємо на індо-европейському грунті су­фікс „я", в старо-українськім „є" або „іє", як наприклад: „ве­сел" + „іє" дає „веселіє" і т.п. Палятальне „я" викликає таку ж паляталізацію „г" і „ґ" як у прикладі: „Бог" — „Божіє" — чи „Боже". В староіранськім стрічаємо ще в нашому випадку аф-рикатізацію: „г" стає „дж". Отже „Берега" — „Берег'я" — „Бередж'я".Я вже вказував, що Сосенко помішав тут теж інше слово а саме: „бареза" —„високий", також як іменник — „бареза" — „гора". І це слово, як думаю, має відповідник в українській мо­ві як „берег", себто високий берег, або гора над рікою. Але над цим уже не будемо спинюватися більше.Відмітім накінець той важливий факт, що ключ до зрозу­міння слова „берег", як ритуальна формула, що має бути бере­жена, ми знайшли саме в українському значенні цього словак Я відмічую цей факт, але не виводжу із нього ще ніяких виснов­ків, як я обіцяв у вступі. Ми збираємо дослідницький матеріял для солідніших висновків.Якщо санскритське „бриг" ідентичне у своєму корінево-му значенні і нашим „берег", то це допоможе нам зрозуміти одне із найосновніших понять цілого брагманізму, а саме: сло­во „Брагман". Тут тільки доданий суфікс „ман" до відомого вже нам кореня „бриг" — „браг".Дістаємо поглиблене вже в самій основі значення слова „Брагман".А саме це значить:1. магічна формула, бережена як таємна2. ритуальна формула3. жертовна формула.Брагман із здовженим „а" означає жреця-священика, ві­дуна цих формул. Із цього поняття, як відомо, розвинулося ро­зуміння Найвищого Божества, яке в строго теологічній і тео­кратичній системі брагмаиської літургії стає Ідеєю Божествен­ного Знання і Розуміння, Ідеєю Знання Таємного і Рівночасно Ідеєю Творчости Світу через Священне Слово.Священні гимни Вед були дбайливо бережені від очей і вух профанів чи іновірців.Тут наше слово „берегти як тайну" приходить на поміч цьому розумінню „Брагмана" як таємної формули, і як саме Таїнство релігійного Акту.Ось яке велике таїнство, що його мав берегти наш старо-віцький Бережа.Таїнство Віри, Велику Силу Духа Нації, її Божественні Закони і Покони, які вона сама творить через натхнення своїх425віщунів для своєї Божественної Творчости у світі Найвищого Бога, що його поети звуть такими різними іменами.Писав Щекерик-Доників, що як довго пишеться писанка і співають коляди, так довго не пропала наша українська віраМи починаємо розуміти мудрість і таїнство нашого Вели­кого Свята: Різдва Світла і Світу.Лондон, 1956-57.* БІБЛІОГРАФІЯПодаємо важнішу бібліографію, що має хоч би загальне чи побіжне відношення до нашого предмету. Праці, що мають ближче відношення до самого предмету дослідів, себто постаті „Берези", були вже наведені в тексті. Однак, для цілости пере­гляду подаємо ці твори також у цьому розділі.СОСЕНКО, Ксенофонт: Культурно-історична постать свят Різдва і Щедрого Вечора. Львів, 1928.СВЄНЦІЦЬКИЙ, І.: Різдво Христове в поході віків. Львів, 1933. (Знаходимо там теж згадки про „Березу". Його назва по­ставлена поруч румунської „Бресая", як у Грушевського.)КИЛИМНИК, С: Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Томи І-ІУ. Вінніпег, 1955-62. Праці Інст. Дослідів Волині ч.З. (тут теж знаходимо тільки коротку згадку про „Березу". Немає ніякої спроби історичного освітлення пред­мету заповідженого в заголовку книжки. Постать „Берези" зльокалізована до самої Гуцульщини.), ГНАТЮК, Володимир: Колядки і Щедрівки. Це найкра­ща збірка колядок і щедрівок видана цим великим знавцем і дослідником українського фолкльору, видана у серії Збірників НТШ у Львові. Саме в цій праці поміщений опис ШЕКЕРИКА-ДОНИКОВА: Як відбуваються коляди у гуцулів. Саме цьому описові завдячую найавтентичніший опис колядування та ос­новні відомості про „Березу". Цитати й обговорення у тексті праці.ШУХЕВИЧ, Володимир: Гуцульщина. Т.ІУ. Знаменита праця ученого етнографа і рівночасно любителя Гуцульщини. Одне із перводжерел для нашого досліду.ФЕДЬКОВИЧ, Юрій: Писання. Видання Івана Франка. Федькович перший відкрив і доцінив старинність і культову426

достойність „тих рицарів, що в старовіцьких часах Божеству служили і святі єго контини вартували".PYCOB, Ю.: З езотерики Українського Різдва. Стаття у „Визвольнім Шляху" 4.88, за січень 1955. (З'ясовує питання часу встановлення свята Різдва та його пов'язаність із культом „Дня Народження Непереможного Сонця". Факт добре відомий, хоч-би із Британської Енциклопедії. Однак ця стаття заключає рід­кісні ствердження на українському грунті. Поміщенням цієї статті „Визвольний Шлях" здобув одну із численних заслуг для української науки.КОСТОМАРОВ, Н.: Славянская мифологія, Київ 1847. Це одна із основоположних праць про слов'янську мітологію. Вона була спалена царською цензурою. Це записи із університетсь­ких викладів Костомарова із другої половини 1846 року. Ідеї цієї праці мали великий вплив на формування світогляду КИРИЛО-МЕТОДІЇВЦІВ. Праця повинна бути перевидана і пере­кладена на сучасну українську мову, як один із великих пам'ят­ників української науки.АВЕСТА. Із величезної і загально-доступної бібліографії дослідів Авести наводжу тільки ті основні, які мають безпосе­реднє відношення до предмету дослідів:DUPERRON, Anquetil: Zend-Avesta, ouvrage de Zoroastre contenant les Idees Theologiques, Physiques et Morales de ce Le­gislateur, les Ceremonies du Culte Religieux qu'il a etabli & plu-siers traits important relatif a l'ancienne Histoire des Perses. Tra­duit en Francois sur l'Original Zend par... 3 Vols. 4-o, Paris 1771.KLEUKER, J.F.: Zand-Avesta, Zoroaster's lebendiges Wort etc., nach dem Franzosischen des Herrn Anquetil von... 3 Vols. 4-o, Riga, 1776 etc. (Саме із тим вчасним німецьким перекладом із перекладу Дюперона був знайомий Микола Костомаров. Завва-ги до праці Анкетіль Дюперона, а зокрема численні порівняння і наведення вчасної патристики чинять цей твір одним із осно­воположних для порівняльного релігіознавства, хоч самі пере­клади Дюперона не мають сьогодні повної наукової стійности, однак численні його завваги й спостереження давали натхнення й побудження великим ученим і. мислителям, в тому числі Шо-пенгауерові. Знайомість із цією працею свідчить надзвичайно корисно про ерудицію Костомарова.)Текст Авести:GELDNER, K.F.: AVESTA, the Sacred Books of the Parsis, Stutgart, 1885-1896.427DARMESTETER, James: The Zend-Avesta, translated by. Parts I-III. Sacred Books of the East, Oxford, 1880 etc.HARLEZ, C. De. : Avesta, Livre sacre des sectateur de Zoro-astre, traduit du texte... Liege, 1875-77, 3 Vols.WESTERGAARD, N.L.: Zend-Avesta or the Religious Books of the Zoroastrians, edited and translated with a dictionary & Grammar, Vol. 1. The Zend Texts.Дальшу літературу про Авесту знайдемо у знаменитій мо­нографії:GEIGER, W. & KUHN, Е.: Grundriss der Irainischen Philo­logie, 2 Vols. St'rassburg, 1896-1904.Новіші праці із відношенням до предмету:МИКИТЮК, Богдан: Християнські і позахристиянські елементи в українських народних звичаях. Записки Н.Т.Ш. Том 181. Париж 1967, ст. 93-129. (Цій праці завдячую цінну довідку про культ „Берези" у південно-східніх областях України, та про боротьбу проти них з боку християнської церкви.)ІЛАРІОН, Митрополит: Дохристиянські вірування укра­їнського народу. Історично-релігійна монографія. Вінніпег, 1965. Ст. 424. (В обох наведених вище працях знайдемо деякі причинки до історії боротьби християнської церкви проти на­родних звичаїв та вірувань. Все ж таки учений Митрополит . здає собі якоюсь мірою справу із розмірів двоєвір'я в житті ук-" раїнського народу аж до сьогоднішнього часу. Очевидно ми не сподіваємося поглибленого філософсько-релігійного підходу до обрядів дохристиянської віри в Україні. Повна історія боротьби церкви проти народних звичаїв, віри і самого духа народу че­кає ще свого об'єктивного дослідника.В англійській мові:GERSHEVITCH, Ilya: The Avestan Hymn to Mithra, with Introduction, Translation and Commentary. Cambridge University Press, 1959. p. 357. (Це знаменита філологічна аналіза одного Гимну до Мітри. Яскраво виринає із гимну характеристика Бо­га Мітри, як Соняшного Божества, Володаря життєдайних і ши­роких степів. Однак історичні висновки у відношенні так до ре­лігії Риґведи, як і первісної індо-европейської спадщини, вима­гає ще довгих і совісних студій та аналіз, а рівночасно спроб конфронтації із деякими новішими дослідами археології. Однак, це зразкова студія одного гимну. Так треба би студіювати й ви­вчати цілу Авесту і Риґведу.)Лондон, 1966.428ДЖЕРЕЛО СИЛИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ(Теоретично-ідеологічні основи)Фолкльор і державницька свідомістьНа Гуцульщині молодий жених у весільному обряді нази­вається "князь". Його "дружина", себто його весільні друзі-ровесники.— „бояри". Князь із дружиною їде на конях і церемоні-яльним обрядом запрошує на своє весілля гостей. Прив'язують коней до "опасання" хати, заходять до світлиці, кланяються по-козацьки і кажуть:"Просили вас батько, просили вас мати, і я вас прошу — прийдіть до мене на весілля".В цей найбільший день у житті, молодий леґінь немов справді" стає молодим князем. І він, і його дружина одягнені в багату традиційну одежу, гідну лицарів-дружинників.Цей приклад ми подали тому, що і "князь", і "бояри", і "староста" — це сутодержавницькі поняття, що мають свої ко­ріння в старій українській державі княжої доби. Молодий па­рубок у весільному обряді переживає, персоніфікує, немовби втілює в собі постать чи образ князя. В той великий день він ні­би справжній князь, а його друзі стають підвладною йому дру­жиною боярів. Усі ті уявлення виразно й очевидно пов'язані із "зразками" з княжої доби. Для самого обряду вони потрібні як вияв прагнення величі і слави, що повинні характеризувати цей великий день — корону життя: вінець, що його кластимуть на голову князя. І саме тут потрібний "образ" чи "взір" князя і ли­царів, як носіїв найвищої гідности, слави і чести. В цей день молодий парубок із благодаті весільного обряду, що його від­чуває нароц як таїнство, стає "князем", і саме від того обрядо­во-таємничого обряду, а з другого боку — державно-традицій­ного елементу, весілля стає гідним і славним.Цей маленький фрагмент фолкльорного обряду ми подали як ілюстративний приклад, що показує, як зберігалися державні ідеали в українському фолкльорі.В таїнстві Щедрого Вечора бачимо наспівування "моло­дому соколові" думи про Славу. Про найбільшу славу Свято­слава, що "блискає мечем — ясним місяцем", озброюється і зби­429рає соколів-лицарів, йде з ними в далекі землі, щоб „кониками з військом бити ворога". Князь-герой, що погорджує золотом, а любить гострий меч і зброю.Нашіптують „молодому соколові", щоб збудити в нього прагнення до слави. Воно існує, приспане в його душі. Воно ж--основа його метафізичного існування. Цей життєтворчий гінтреба пробудити в душі молодого лицаря з допомогою образів про подвиги і славу. Тоді, як завершення його перемог, він одер­жує... прекрасну дівчину, князівну його мрій.|Г Впродовж довгих століть уява народу кружляє, мов за-ворожена, навколо лицарського циклу пригод, подвигів, героїз­му лицарів великого князя Володимира. Маємо тут на увазі на­родні епічні поеми, що процвітали рівнобіжно з літературою у княжих дворах.Обидві ці форми української літератури нерозривно по­в'язані між собою тематикою і — що найважливіше —спільним світовідчуванням та спільними ідеалами.В новішу добу лицарський цикл народних дум був заступ­лений циклем козацьким. Емоційна і ідейна пов'язаність з ідеа­лами козацтва багато міцніша ніж у лицарсько-дружинницькій добі. Традиція зв'язку народної творчости з державними ідеями не переривалася.Цю саму пов'язаність можна ствердити і в правзорах та взорах української національної ноші, навіть у багатогранності її змін крізь доби і століття. 3 цього погляду треба б глибше проаналізувати україн­ський фолкльор. Але і з поданих прикладів видно, що у фолкльорі збереглися традиції та ідеали Української держави, а ра­зом із тим — глибокі, ще не проаналізовані поклади власної духовости, яка постійно виявляється у державницькому й куль­турно-творчому процесі.Новітнє вчення про фолкльор уже усвідомлює собі склад­ність цього питання, зокрема цікавий під тим оглядом україн­ський фолкльор.Перш за все треба сказати, що разом із знищенням Укра­їнської держави пропали цілі поклади скарбів українського фолькльорного мистецтва.і культури. Доступними для нас зали­шилися лиш молодші їх наверствування. Але і в них збереглися основні ідеї, а зокрема свідомість національної і духової своє­рідної окремішности нації.Тут треба підкреслити той факт, що в добу української бездержавности, в час неволі, коли Україна опинилася під тис­ком інших культурних центрів, українська нація зберегла себе як свідома, окрема від інших історіотворча одиниця, великою мірою завдяки своєму фолкльорові. Це ті українські пісні, ук­раїнські обряди, звичаї, українська ноша, українська писанка, вишивка, колядка, щедрівка, гаїлка, чи навіть коломийка, ар­кан і гопак, українське весілля чи похорон, — вони зберегли своєрідність і свідомість нації. Бо всі ті вияви це не тільки зов­нішні форми, не тільки самі краски і сама поведінка, а й зов­нішній вияв суцільного світогляду і віри, головно — вияв тієї утаєної красотворчої, життєтворчої та історіотворчої сили, що зберігається на дні душі нації і є джерелом її життя, якимсь таємничим правзором і ідеалом. Цей ідеал безперервний у йо­го творчому вияві, він втілюється у житті нації, в її історії, спрямовує націю до її повного усвідомлення і завершення як цілости.Тож нічого дивного, що новітнє українське відродження починається разом із свідомим уже плеканням і вивчанням цін­ностей українського фолкльору.Шевченко також користувався збірниками народних пі­сень та етнографічних дослідів його безпосередніх попередни­ків, користувався Ними у своїй творчості, бо бачив у них велику цінність. В нього найяскравіше бачимо нерозривну пов'язаність фолкльору і національної культури. Так відслонюється таємни-*ця потенцій українського фолкльору.Держава і духовість націїЗ накресленим образом самовияву духовости нації ще у фолкльорній стадії її культури пов'язане і питання про поняття держави. Духові й культурні цінності кожної нації визначують її місце, значення і ролю в історії людства. В історії оцінюється нації на основі їх культури в широкому значенні цього слова. Рівень ідейного піднесення і моральної сили нації стас дуже час­то дороговказом для цілого людства. Культурні досягнення ве­ликих історіотворчих народів є основою розвитку культури на цілі тисячоліття. Досить згадати тут культуру і філософію ста­родавньої Греції, що стала наріжним каменем культури й філо­софії цілої Европи. В такому самому змислі творчість Шевчен­ка — це явище світове.Найвище призначення держави, цілеспрямованість її ме­тафізичної природи є саме в площині духового і культурного самовияву нації. Висока культура нації — це її розцвіт, корона її життя в історії, що дає доспілі овочі для незбагненного все­світнього чи космічного процесу творчости.Отже, найвища функція держави цс, без сумніву, духове самовиявлення нації. Але було б непорозумінням приймати вис­431430лів "духове самовиявлення" в утертому й вульгарному розумін­ні слова "духовість", як заперечення і протиставлення т. зв. "ма-теріяльного" життя. Таке протиставлення "духового" т. зв. "ма-теріяльному" є наслідком дуалістичної концепції світу, при чо­му "духове" розумілося часто як аскетичне відречення від світу і заперечення життя чи потреб тіла людини.Тим часом Дух і Ідея є такими самими дійсностями, як і всі іішіі вияви дійсної енергії у своїй метафізичній природі. Всі ці форми вияву "енергій" як багатогранних і багатопрояв-них складових сил космосу творять разом наш світ, а разом з тим і наше бачення цього світу як світу явищ. Розгляд цього пи­тання веде прямо до найтяжчих питань онтології, а згадка про нього зумовлена конечністю, щоб уникнути непорозуміння, яке може виникнути в зв'язку з поняттям "духового самовиявлен­ня"."Духове самовиявлення нації" означає, отже, гегемонію потужности Ідеї і Свідомости над іншими виявами і середника-" ми життя нації, як — наприклад — земля, рослинний і звірин-' ний світ, що служать для розвитку нації, чи користування інши­ми видами енергії, що їх добуваємо або з землі, або створюємо в процесі історії. До інших потуг нації належить і те, що попу­лярно зветься біологічною силою або субстратом.Інші функції держави, наприклад, такі, як оборона т. зв. "фізичного існування" націй, себто самого її життя, від її ворогів, як забезпечення її членами всебічного розвитку — є основою для цієї найвищої мети. В ідеальному образі нашої держави не­має місця на суперечність між індивідуальним і національно-, державним.Тут треба виразно зазначити, що основоположна функція держави це не те саме, що найвища функція держави. Для по­рівняння можна назвати фундамент святині, без якого не мож­на її збудувати, але він ще не є величавим завершенням її у вигляді купола чи струнких готичних веж. Звичайно, купол не • може зависнути в повітрі й мусить мати фундамент.Для бездержавної нації — маю на увазі націю, яка втра­тила свою високорозвинену державність наслідком перемож­ної дії ворожих сил, отже націю, яка бореться за свою держав­ність, — ця основоположна функція держави стає найваж­ливішою, немов би метою самою в собі. Зрозуміло, як без фун­даменту не можна збудувати купол, так без фундаменту не можна збудувати і держави.Отже зовсім природним є те, що в період боротьби за державну незалежність і суверенність, коли творяться самі ос­нови держави, завжди ставиться різкий наголос на такі основні функції держави, як захист самого життя нації, себто її біоло­432гічного існування, від її ворогів. Це боротьба за збереження т. зв. "біологічної субстанції нації", що тісно пов'язана з боротьбою за державу, завданням якої є також зберігати свою біологічну субстанцію. Але оборона держави від ворогів, а тим більше са­ма боротьба за державу, примушують не раз пожертвувати біо­логічною субстанцією, щоб зберегти життя нації, як нації.Механічне чи дуалістичне протиставлення "біологічної субстанції" її духовості, часто веде до небезпечного опортуніз­му, або навіть зради, під претекстом (який, до речі, є самообма­ном), що саме таким способом зберігається "біологічну, субстан­цію". Цьому опортунізмові (чи навіть зраді) дав відсіч Г. Сково­рода, цей пробудник пробудників, свс'.'м відомим ученням:„Знаю, що щадиш тіло, але погубиш душу, а це заміна погана. Не знаю навіщо носиш меч, якщо не для боротьби, для якої він зроблений. Не знаю навіщо щадити тіло, якщо щадитийого віддати за тс, навіщо хто цим тілом одягнений".Сковорода дав ясний і популярний виклад ідей Священ­ного героїзму, що є джерелом лицарськосте борців за волю Ук­раїни.Отже, збереження т. зв. "біологічної субстанції" понево­леної нації можливе тільки через повну погорду до смерти в ре­волюційній боротьбі нації за її визволення. Біологічні жертви, які складає нація, с необхідні для збереження субстанції її жит­тя.Чергове завдання нації — це нагромадження дібр і енер­гії, що сприяють розвиткові нації, забезпечують її як цілість і як єдність її творчих потуг. Саме в цьому процесі витворювалися різні форми держави, що були складовими частинами її куль­тури. В цьому змислі держава служить культурі нації і сама вона є виявом її культури.Справжня філософська аналіза поняття т. зв. "матеріаль­ної бази" навіть у розумінні модерної фізики виявить, що йдеть­ся тут про ділянки енергії і нагромадження енергій. Процвітан­ня культури — це вибухи нагромадженої потенції нації. Націо­нальна територія розвитку, або край у фізичному значенні цьо­го слова, разом з експансією чи обміном "добрами" або "товара­ми", — це і є енергетична база розвитку нації. Сьогодні це не лише родючий чорнозем, а й всі інші види черпання енергій з надрів матері-землі, включно з атомовою енергією. Звідси вип­ливає і споконвічна боротьба за цю матірню землю, себто за резервуар енергії чорнозему, нагромаджений біологічною си­лою впродовж мільярдів літ. У своїй найтоншій, горішній верст­ві чорнозем є також наслідком свідомого плекання його родю­433чиї сили споконвічним господарем — племенами чи державами орачів, себто тих, що орють землю.З найдавніших часів, ще в добу українських родовопле-мінних держав, доводилося нам зударятися з різними ворога­ми України. Часто ці племена, шукаючи захисту, поселювалися на заліснених чи на озерних просторах. Уже в ранній великодер­жавній добі нашої історії нашим предкам доводилося постійно відвойовувати від наїзників землі, що споконвіку були зайняті українськими племенами. Найяскравіше виявилося це в добу зформованої великої української держави часів Святослава, си= на Ігоря і Ольги. Саме завдяки відвоюванню загарбаних наїз­никами українських земель, Володимирові Великому вдалося створити величаву державу середньовічної України.Конечність самооборони впродовж цілої історії України ще яскравіше увипуклювала ідею держави, як єдиного оборон­ця життя і волі нації. Ця конечність була тим більшою, що з те­ренів тодішньої України брали невільників на ринки Візантії, Оирії, Середземномор'я, до Еспанії включно, а навіть до країн північної Европи. Історія цього ловлення невільників ще не вив­чена, хоч про неї виразно говорять численні джерела, як старо­грецькі, так і арабські з УІІ-ІХ століть. Деякі терени України попадали і в тимчасову залежність від міцніших чи краще орга­нізованих сусідів Сплачення данин, визнавання зверхности і т.Щойно Святослав поклав кінець цьому "постачанню ра­бів" з України, створивши найміцнішу з тодішніх лицарських всенародних дружин. За свідченням грецьких істориків, дру­жина Святослава мала 60 000 воїнів. Коли взяти до уваги всі походи Ігоря, то слід розуміти цю силу, викликану назріваю­чими хвилями походів, загально значно більшу, ніж сила одно­разового походу.Тому в нашій історичній уяві носій державної ідеї, її тво­рець і державний муж, нерозривно пов'язаний з образом чи то лицаря-дружинника, чи то лицаря-козака, чи врешті лицаря-героя, лицаря-повстанця.Особливими характеристичними прикметами цих бойово-державних формацій були їх всенародність, лицарська братерськість, вірність і беззастережний послух та повне погорджу-вання страхом і смертю. Всі ці прикмети военно-лицарської ор­ганізації були притаманні (хоч може й не такою мірою) лицар­ським організаціям, відомим в історії під назвою "ордену". Од­нак момент лицарського походження з роду в рід, а також май­новий стан лицаря, були гостріше, часто аж до виключности, наголошені в орденах західньо-европейського типу. В Україні лицарем міг стати і отой "орач", що під проводом князя-володаря захищав свою землю, волю і цілу націю.Це був наслідок не тільки геополітичного становища Ук­раїни, бо ставлення нашого лицарства до світу і оточення випли­ває з самих метафізичних коренів, з ідейно-моральної сфери буття нації, себто з її високого, ще не самоусвідомленого повніс­тю призначення у процесі творення історії людства.Добро і лад, право і права — в'яжуться в українському світовідчуванні з цією основною поставою нації.Добро нації — це природний органічний розвиток, лад буття, як ріст і творчість. Зло — це руїнницькі сили голодного степу, винищування ладотворців загарбництвом і народовбивством. Зло це також руїнницькі сили в народі, які ставлять спро­тив творенню вищих форм життя нації, обмежуючи поняття індивідума самоціллю і самодурством його егоцентризму. Саме це й було причиною національного поневолення і рабства, цієї споконвічної язви України.Одночасно з тим не одне явище в нашій історії було незро­зуміле чи оцінене як "зло" деякими нашими істориками, що не збагнули основного процесу і основного завдання української історії. Внутрішня боротьба, наприклад, не все є злом самим у собі.Якби в нас були такі племена, які не сприяли б відвою­ванню українських земель від наїзників, не брали б участи в подвигах князя Святослава, себто в його вияві могутньої сили України в боротьбі проти її ворогів, рабовласників і рабоперекупців, тоді такі племена, існуючи самі в собі й тільки для сеое, були б злочинним елементом у відношенні до нашої держави, як вияву волі цілої нації. На жаль, не всі внутрішні справи бу­ли в нас такі чіткі як цей приклад, і не все лицарська тимократія — в платонівському змислі цього слова — була одуховлена державною ідеєю, згідно з українським світосприйманням.Звідси випливало й шукання форми найвищої державної влади, як це бачимо, напр., в концепції сеньйорату Ярослава Мудрого чи в ідеї абсолютної влади в концепціях Мономаха, або Романа Великого. Проте в усіх таких концепціях лицар Ук­раїни — це не просто організований воїн чи узурпатор, а лицар ладотворець чи правотворець.Високі ладотворчі й культурнотворчі моральноідені якості української нації не мотли, на жаль, завершитися найви­щим ступенем національної культури, бо саме в той час, коли почався процес національного самоусвідомлення, українська держава була знищена. Початок цього процесу яскраво бачимо435434в ідеології "Слова про похід Ігоря", себто в моменті, коли укра­їнська лицарсько-дружинна верства усвідомлює собі свою відпо­відальність за долю нації і держави. Аналіза згаданого Процесу — одне з найважливіших завдань дослідів над ідеологією "Слова"...Староукраїнську, точніше, середньовічну Українську дер­жаву знищено саме тоді, коли Золотоверхий Київ міг почати будування Золотоверхої Святині духовости і ладу нації, вклю­чивши лицарство як цілість у суверенне життя нації в державі.Хоч процес творення своєї власної культури в найвищому розумінні цього слова був силою перерваний, проте треба під­креслити, що ця культура вже існувала і без неї ми не могли б зрозуміти всієї дальшої історії України, зокрема її визвольної боротьби за часів Козаччини і за теперішньої найновішої доби.Наша боротьба за волю і державність не була і не є на­маганням створити власну державу з нічого чи тільки з племен, що в' стадії фолкльорного розвитку. Ні, завданням наших виз вольних змагань було і є відновити Українську державу і про­відники наших визвольних рухів повністю усвідомляли і усвідомляють собі, що це боротьба за спадщину прадідів — за їх землю, велику культуру, історію і традиції. Українська нація не вела*і не веде цієї боротьби як бездержавний безбатченко, який в племінній стадії життя пробує вперше зформувати свій якийсь державний лад чи його зав'язки.Ні, українська нація має вже свою високу старовинну культуру й історичну спадщину і сама спроба ворога загарба­ти їх викликала смертельну образу і спротив, мобілізувала сили до боротьби, наслідком чого маємо новітнє відродження України, а зокрема визвольні змагання за відновлеїшя Україн­ської держави.Отже, наша національна культура була державно-твор­чою силою. її спадщина, це не тільки сама традиція, а й творча сила, що проявляється в усіх виявах нашого життя і боротьби. Національна культура виявляється не лише у збережених па­м'ятниках літератури чи мистецтва. Вона збережена перш за все як спадщина життя у його безперервності, в містерії дійс-ности існування нашої душі, а не тільки як свіжо помальована табличка без змісту; вона зберігається як таїнство душі — жит-тєтворчої сили самого життя, а духовим життям як його пра-основою.В цьому змислі наша культурна спадщина це не тільки мотив, а й саме право наше, як українців, мати свою суверенну державу. Це також категоричний імператив душі українця.Фолкльор на сторожі свідомості нації" Я на сторожі коло їх поставлю слово!" — сказав Шев­ченко. І це "Слово" — це "Логос" Геракліта, Платона, метафі­зична основа Буття. "Логос" містичного вчення гностиків, спо­пуляризоване в Євангелії Іоана, де воно ідентифікується з сут­ністю бога. Це Слово, що було Богом на початку створення світу.Примітивне вивчання Шевченка звужує таке його проро­че розуміння "Слова" до звичайної функції української мови. Так якби Шевченко не написав „Тризни", де навчає про друге народження, як духове воскресіння „із Слова Бога Живого".В Шевченковому розумінні "Слово" — це світотворчии зміст, програма нації в історії, зов її душі й духа, основна сила творчости і життя самої нації. Воно, це "Слово", висловлюється не тільки в самій мові, а й у збірноті того всього, що зветься мистецтвом і духовістю нації.Так зрозуміле "Слово" проявляється перш за все у фолкльорі нації, ще у фолкльорній стадії її розвитку. Таким чином нам легше зрозуміти і ролю фолкльору в збереженні національ­ної свідомости.Фольклор сам по собі, в своїй первісній самочинній при­родній формі, є виявом зав'язків свідомости й духовости народу на світанку їх формування. Оригінальність культур різних наро­дів і рас можна вивести з її зародкових стадій саме на основі фолкльору. Під побільшуючим склом модерного досліду мож­на показати і „праформи" пізнішого національного мистецтва народів у „примітивній", себто первісній формі народного ми­стецтва. Попри всю анархію доби шукання в модерному ми­стецтві можна відмітити і його радикальний поворот до первіс­ного, оригінального, джерельного, самопроявного "примітива". Зразки для численних модерних шедеврів сучасної скульптури знаходимо... в археологічних музеях. Поза цілим тим процесом є усвідомлене шукання того, спонтанним виявом чого с фолк­льор: модерне мистецтво шукає, отже, праформ і змісту ціннос­тей в "оригіналах" фолкльору.Проте було б непростимою помилкою змішувати фолк­льор української нації з фолкльором племен ще в стадії форму­вання народу. Ні, український фолкльор с виявом розвоєвої ста­дії нації, яка вже оформилася у власну державу, як національ­но-свідому спільноту, і яка, рівночасно, в розвитку своєї націо­нальної духовости й культури продовжує зв'язок із своїм фолк­льором.Первісні племена полян, радимичів, в'ятичів чи дулібів437436уже були свідомі того, що вони належать до великої Української держави зі столицею в Києві. Ця свідомість допомогла їм позбу­тися своєї племінної окремішности і злитися органічно в єдину українську націю. Очевидно, це сталося не відразу, а в довгому •історичному процесі, в якому можна знайти і показати залиш­ки племінної окремішности, але загально вже можна говорити про свідомість державної нації, яка має свою виразно окреслену й окрему від інших державно-національну культуру Руси-Ук-раїни.Герої народних билин, казок чи легенд уже знають, що їх осередок, їх святиня — це Золотий стіл Володимира, "Крас­ного Сонечка" в Києві. І бачимо як народні лицарі сходяться до цього осередка, бо там їх слава, їх честь і життя, там їх володар.Існувала ціла література епічних поем у стилі поем Бояна, що про них і нині так документально свідчить "Слово про похід Ігоря", як теж численні відблиски цієї літератури, заховані в лі­тописах.Все це не можна назвати культурою "примітивного фолк­льору", тим більше, що це була культура цілого народу, а не тільки однієї родово-лицарської його верстви. Микула Селяни-нович так і славиться саме своїм селянським родом, та й інші лицарі билин і легенд приходять до Золотого столу Володимира від свого плуга. Проте всі вони із славного свого роду.* Дослідники українського фолкльору, а ще більше істори­ки літератури, які недооцінювали державно-творчого значення фолкльору, вчинили кривду українській культурі, намагаючись вкласти її у прокрустове ложе чужинецьких понять, схем і норм цінностей.Михайло Грушевський цілком слушно включає усну сло­весність в історію української літератури. Це і є скарбниця ук­раїнської літератури. Західньо-европейська історія літератури охоплює тільки ті пам'ятки, що написані відомими авторами. Але ж і народна література, "писана" чи "не писана", є виявом духового життя нації, висловленого мистецьким словом, саме "красним словом"; вона виконувала успішно своє завдання у відтворюванні ідеальних зразків поведінки, характеру, емоцій і світосприймання, не гірше, ніж писана література, яка перед винайденням друку була доступна тільки вузькому колові лю­дей. Отже вже сама основа розподілу на "писану" і "неписану" літературу має тенденцію понижувати цінності "неписаної", себ­то словесної літератури, як меншевартісної. Крім цього історія тільки „писаної" літератури відгороджує її від джерел, себто від всенародної творчости попередньої доби чи теж і сучасної, із якої двірські поети черпали безсумнівно цілими пригорщами.438Тут слід відмітити ще одну характеристичну прикмету української культури переддержавної і, тіередлітературної" до­би. Вона повністю була виявом передхристиянської України і віддзеркалює тодішній світогляд нашого народу. Зокрема всі його обряди були пов'язані з календарем соняшного циклу та Божественности. Цю віру християни назвали „поганською" від латинського слова "паганус", себто — сільський, народний. От­же, була це віра сільського люду, що відрізняла його від віри двірсько-міщанської верстви, яка скоріше прийняла зразки хри­стиянської віри з Візантії.Вже Нікейський Собор погодився з існуванням пошире­ної обрядовости, зокрема з календарем соняшного циклу, й культу соняшного Божества, що у вигляді мітраїзму був масово поширений серед римських і візантійських легіонерів. Так по­стало своєрідне двоєвір'я, в якому в наверствування старого ка­лендаря вкладено християнський зміст. Тоді, власне, "Дієс На-таліс Соліс Інвікті", себто день народження Непереможного Сонця, проголошено Різдвом Христа. Подібно і в інші свята ста­рого календаря вкладено зміст християнських подій чи чинів святих.Це саме явище повторилося і в Україні, де витворилося своєрідне перемішання двох релігійних культів, відомих в історії української духовости як т. зв. "двоєвір'я". Але ж двоєвір'я по­няття пізніше. З погляду багатовидностй культу Божества пе­ред тим не було ніякої суперечносте в прийнятті якогось нового аспекту прояву Божественности чи назви Бога, яка походить від старослов'янського чи навіть від загально-індосвропейського сло-ва-поняття. Прикладом такого "двоєвір'я" є культура і світогляд автора "Слова про похід Ігоря", де світ стародавніх божеств є не тільки поетичною прикрасою поеми, а й світовідчуванням та сві­торозумінням самого автора.Новітні дослідники старовинної української культури, ві­ри і фолкльору показують, як пиняво поширювалося християн­ство поза княжими столицями. До такого висновку прийшов, як дослідник передхристиянських вірувань, митрополит Іларіои у своїй праці п. заг. "Дохристиянські вірування українського на­роду".З проявами двоєвір'я християнська церква вела нещадну боротьбу. Наслідком було те, що — з одного боку — зникали або й винищувались дохристиянські обряди і звичаї, як цього, наприклад, домагався пізніший теоретик даного напрямку Іван Вишенський, а з другого боку, на ці звичаї наверствувалася то­ненька верства християнізму. Фолкльор знайшовся упослідже­ним, як щось нижче, народно-селянське, засуджений у змислі439морального знецінення, призначений на знищення. Так пропала „неписана" література самої ж лицарської доби, література ти­пу поем Бояна чи поем „Слова про похід Ігоря", хоч саме „Сло­во" збереглося, можливо, завдяки його християнським елемен­там, бо ж зберегти літературу серед історичних бурь і розгро­мів можна було тільки в манастирях. Крім цього священича верства володіла тоді міцніше мистецтвом письма з доби візан­тійських впливів і книжним знанням християнізму, започатко­ваним солунсько-болгарським діялектом, що став відомим під назвою церковно-слов'янської мови.Все це не тільки не сприяло збереженню неоцінених скар­бів фолкльору, а навпаки, спричинилося до його знищування. Крім цього, поки закінчився процес християнізації села і народу як цілости, нашу державу навістила катаклістична трагедія — насамперед монгольський розгром і залив Східньої Европи, а потім нищівні удари і загарбництво гібридної Москви.Настав довгий період залежности нашої держави від чу­жинців та включення її в систему інших держав (Литви і Поль­щі), а далі — доба неволі й бездержавності!. Саме в такий важ­кий час український фолкльор відіграв й нашій історії ролю зберігана української національної свідомости, культури й тра­диції.Ми пережили добу зради частини нашої провідної верст­ви, що шукала собі місця в чужих державних системах. Най га­небнішим прикладом цього є привілеї і титули від московського царату. Провідна верства польонізувалася або московщилася.Не будемо тут деталізувати цього сумного процесу, відо­мого навіть з популярних і неглибоких книжок про історію Ук­раїни. Перший Сковорода прагнув спинити цей процес, висмію­ючи "матеріялізм", себто погоню за добрами коштом зради ін­тересів нації, та "мавпування" чужих культур у наслідуванні чу­жих зразків поведінки і чужих норм цінностей.Сковорода був пробудником пробудників, що започатку­вав добу ідейного і морального відродження України.Проте ще раз підкреслимо, що в цей важкий час бездер­жавносте і неволі ролю Шевченкового "Слова", що його він по­ставив на сторожі народу, відіграв український національний фолкльор з усіма своїми наверствуваниями, зокрема зберігаю­чи пам'ять про велич і славу Української держави часів Свято­слава і Володимира. Саме згадані постаті нашої історії найчіткі­ше записалися в пам'яті народу. Отже, разом із плеканцям за­лишків чи основ "праформ", цей наш фолкльор поневоленої.440але державної в минулому нації, стає формою захисту і збере­ження національного "Я" в неволі.Могутні потенції нашої нації так сильно виявлені в ук­раїнському фолкльорі, що він сам по собі і сйм у собі став своє­рідним мистецтвом поневоленої нації. Українська нація зберег­ла своє існування завдяки своєму фолкльорові не тільки як т. зв. „біологічна субстанція", а також як окрема національна духова одиниця. Саме тому український народ міцніше ніж будь-який інший прив'язаний до своїх обрядів, співів, звичаїв, ноші та ін­ших різноманітних форм нашого фолкльору.Зрозуміємо також, чому інші європейські народи, напр., англійці, майже втратили ввесь свій фолкльор і сьогодні їм до водиться шукати за ним у самих залишках і рудиментах. Це то­му, що в процесі державної культури нової доби функцію збере­ження національної свідомости перебрала на себе писана історія та "писана" форма літератури або філософії. Також у сфері ві­ри маємо тут діло з далеко міцніше посуненою християнізацією, при чому англійський хрисшянізм виявив себе у формах націо­нально-державної незалежносте — в протестантизмі чи у виг­ляді державної Англіканської церкви („Черч оф Інглянд"), де голова держави є, принаймні номінально, головою церкви. Фолк­льор як виразник свідомости чи культури нації став зайвим. Він зберігся тільки в рудиментарній формі, напр., в танці, який має виразну магічну закраску, що така характеристична для саг і ч мітології кельтського циклу. Але такі зв'язки і таку його приро­ду відкривають лише глибокі знавці природи фолкльору.Для української нації фолкльор був потрібний як орга­нічний вияв-духово-ідейного життя, головно селянства, цього за­повідника життєвої нації, з якого виростали українські лицарі та герої. Тому нас зовсім не дивує, напр., той факт, що — крім ідейного і політичного проводу, що складається з української патріотичної інтелігенції — маса українських героїв-повстанців походила саме з тієї селянської верстви, як в найчистішій формі фолкльору зберегла свою національну душу і свідомість. Це не­мов перевтілені українські лицарі з часів Святослава і Володи­мира, що перші відгукнулися на клич наших предків.й Культура державних наційДержавні нації в період своєї державности в новітній іс­торії мали можливість плекати і так яскраво виявити свою на­ціональну свідомість, що вона стала частиною їх щоденного життя. Англійський письменник Конай Дойл, описуючи пережи­вання одного з своїх персонажів під час відвідин Вестмінстерського храму, вкладає йому в уста такі слова:441"Нація, яка має таке минуле, може бути спокійна за своє майбутнє".Сьогодні вже немає такої певности, чи англійська нація може бути так самозадоволено спокійна за своє майбутнє, але знаємо, що національна свідомість англійців завжди зміцню­валася і зміцнюється саме через відвідування Вестмінстерського собору, де спочивають усі великі творці британської нації, ко­ролі побіч поетів і письменників. Це перш за все Галері я без­смертних. Подібне значення має і Лондонська твердиня ("Тавер оф Лондон"). Національна свідомість англійців настільки міцно закріплена, що вони сприймають її як бездискусійні прикмети їх патріотизму і державницької лояльности громадян. їх партії не різнилися (принаймні, дотепер) між собою у питанні самої державности, а лише в способах управління цією державою та в практичних питаннях політики чи життя народу як нації. Ко­роль став інституцією і символом їх традиції та державности од­ночасно. Щойно в новіші часи, під впливом комунїзму-большевизму, деякі групи намагаються підважити цю націоналістичну свідомість британців та їх всенаціональну державницьку кон­цепцію.Можемо собі, напр., уявити завоювання Франції чужою державою на короткий час (як наслідок воєнної дії), але не мо­жемо собі уявити, щоб навіть у неволі французька нація втра­тила прикмети своєї національної окремішности, виявленої пе­редовсім її мовою і культурою.Отже, довша чи коротша доба державности нації закріп­лює почуття національно-державної окремішности, утворює всеохоплюючу національну свідомість, завершуючи той процес не лише національною літературою, а й цілою системою мис­лення і світовідчування у мистецтві та філософії. Така нація навіть у хвилевій неволі не загрожена небезпекою денаціоналі­зації чи національної асиміляції під владою займанців-завойов-ників. Прикладом тут може бути Франція під гітлерівською оку­пацією чи навіть Польща під двократною московською окупа­цією. Польща, чи то в повній неволі за царату, чи в політичній залежності за сучасного квіслінгівського режиму, не виявила і не виявляє (за малими виїмками) податливости до денаціона­лізації, їй не загрожує втрата мови чи цілої національної куль­тури. А це тому, що нації, які пережили період своєї держав­ности в новітню добу, настільки сильно розвинули і закріпили своє почуття націоналізму, що націоналізм чинить їх відпорними на всі ворожі спроби знищити їх, хоч би це було в неволі чи в підданстві. Культура таких націй має за собою довгий період кристалізації і закріпилася в монументальних системах всенаціональної культури. Це, отже, і є культура державних націй.Українські нація, як ми вже згадували, мала також свій період державницької культури, але дуже давно, ще в добу раннього середньовіччя. Доба козацько-гетьманської держав­ности була коротка, до того ж неспокійна, під знаком кривавих війн, отже не було можливости встановити й міцно закріпити національну культуру новішої доби, себто культуру такого ти­пу, як її мають інші європейські народи — французи, еспанці, італійці чи британці.У процесі формування національної свідомости в держав­них умовах завжди важливу ролю відігравала література як форма культивації мови, встановлення норм поведінки, етики, зразків характеру, світосприймання та реакцій супроти оточен­ня, врешті — національних ідеалів і національної свідомости.Хоч кожна з національних культур має своє власне об­личчя, проте подібність історичної долі, приналежність до того самого циклу історії, до тієї самої раси і геополітичної сфери, призвели до витворення явища спільноти чи подібних певних форм, жанрів, стилів і проблем літератури. В цьому значенні можна говорити і про спільність європейської літератури в її абстрактних аналізах історичшіх зв'язків у порівняльному до­сліді. В такому змислі й українська література належить до європейського циклу історії літератури.Характеристичною прикметою згаданого циклу с перш за все спільна праісторична база мовної і культурної індоєвропей­ської спільноти, а далі — спільне користування здобутками і спадщиною грецько-римського циклу. Впливи грецько-римської культури видно не тільки в добу ренесансу, коли вони були на­очні, а й впродовж цілої історії європейської культури, зокрема її найвищої форми — ідеалістичної філософії Европи. Не менш важливими в. тій ділянці були впливи більш спорадичного ха­рактеру з боку орієнтальних культур, але вони, залишаючи свій ненроминальний слід, ішли головно через грецько-римський світ. Тут маємо на увазі добу переселенських впливів і масового по­ширення в Европі релігії мітраїзму.Завдяки тому, що християнізм був спроможний склонювати й асимілювати як здобутки грецької філософії, так і здо­бутки орієнтального струму в історії релігії, а також фактові, що він зумів пристосуватися до місцевих тенденцій і державних форм, — християнізм став однією із спільних прикмет націо­нальних культур європейського циклу.Українська література, крім загальноєвропейських стру­менів проникання, що випливали зі згаданої спадщини, мала442443ж свої власні шляхи пов'язань з іншими літературами, які впливали на неї, як теж, рівночасно, сама впливала на ці куль­турні процеси.Знаменність української літературиНа цьому загальному тлі мусимо підкреслити знаменний факт, що українська новітня література постала і розвинулася в умовах... бездержавносте. І не тільки бездержавносте, а і в умовах переслідування ворогом народу, засудженого на цілко­виту асиміляцію, за постійного винищування його інтелігенції, носіїв національної свідомосте і авангарду спротиву. Це переслі­дування під ярмом московського большевизму прибрало форм і розмірів найбільшого в історії злочинів народовбивства.Як же пояснити цей феномен існування української на­ціональної літератури в таких умовах?Українська новітня література була перш за все наслід­ком духової суверенности української нації і її прагнення до волі. Без цієї простої, але основоположної правди вона була 6 незрозуміла і недооцінена. Вона виростає з протесту проти на­ціонального поневолення і сама перетворюється у протест. Ви­ростає з прагнення національно-визвольної революції і рівно­часно творить ідейні основи для цієї ж революції. Я вже не раз підкреслював цю пов'язаність української національної револю­ції з українською літературою. Найбільш характеристичним прикладом цього факту може бути присяга Тарасівців, що її провів Іван Липа на могилі Тараса Шевченка; ця присяга стала основоположним каменем Братства Тарасівців, яке — в свою чергу — було зав'язком новочасного українського націоналіс­тичного руху. Навіть в умовах царської цензури, коли україн­ські письменники не могли чітко виявити цієї національної ре­волюційної ідеї, або були змушені приховувати її за поняттями чи образами т. зв. "соціальної кривди", то й тоді вони свідомо підготовляли той самий зрив української національно-визволь­ної революції. Навіть, здавалося б чисто „соціяльне" чи „мо­ральне", посадження душ поміщиків до пекла за те, що "людям льгота не давали" (в травестії "Енеїди"), мало вже в собі прихо­ваний революційний клич.Здавалося б, що й творчість Т. Шевченка вже так дослід­жена, що жодних „неясностей" у ній немає. Проте, на мою думку, ще багато можна сказати про недокладно досліджене проникнення його мислення і всієї його творчости саме цією центральною ідеєю української літератури, яку він і сам такою творив. Коли, напр., Шевченко протестує буцімто проти "соці-яльного" поневолення кріпаків, то мас на увазі не лише їх осо­444бисту свободу як селян у системі царату, а передусім волю се-ляр козаків, яку вони мали в українській козацько-гетьманській де} каві.Вже в перших піснях Шевченка чуємо цей могутній клич до відновлення державної волі, як тугу за минулим. І ця туга за минулим уже виразно спрямована до відродження минулого, нагадує, що:Було колись — в Україні Ревіли гармати, Було колись — Запорожці Вміли панувати!"Хоч, як здасться, ми вже вивчили творчість Шевченка „на сто ладів", проте ми так звикли до Шевченкових найпрості­ших слів, що читаємо їх — не думаючи, і навіть не помічаємо, як за кожним його простим словом "козак" оживає серце поета, як за кожним цим простим словом прихований образ пануван­ня в Україні запорозького типу козацького ордену. А цей образ є для нього "архітипом" історії, підсвідомою рушійною силою душі, спадщиною національної духовости. І тому навіть у його "аполітичних" балядах бачимо той самий образ — образ буйно­го козака-сокола, козака-героя, що йде на поклик до бою, як сокіл до високого лету, без найменшого вагання залишає роди­ну і дівчину. Трагічна доля дівчини, що її покинув козак, виїзд-жаючи на війну, але вона приймає це як щось самозрозуміле. Таким самим самозрозумілим у нашій душі є і той „праобраз" виконання національного обов'язку без вагання і сумнівів. Клич Духа нації.Здавалося б теж, що для підтвердження сказаного, не треба й доказів з української літератури, проте проаналізуємо розуміння Священного героїзму, як праоснови української ду­ховости, що нерозривно зв'язана з процесом творчосте україн­ської літератури.Отже, основною силою української відродженої літера­тури є Ідеал, витворений вже в княжу добу, коли українські племена перетворились в одну спільноту, завершену столичними центрами, зокрема Києвом. Подане вгорі розуміння обов'язку лицаря, що його зустрічаємо в балядах Шевченка вже як щось "готове", витворилося ще в час походів Олега, Ігоря і Свято­слава. Цей зов крови, як носія духової спадщини, зв'язує ук­раїнську літературу в один історичний процес, споріднює її і провадить крізь тисячоліття.Це зов Золотоверхого Києва, де лицарі "Золотого стола" докопували всяких геройств, щоб здобути славу "жовтокудро-445му Володимирові, Великому князеві, Красному Сонечкові". Або інакше:"Щоб здобути собі честь, А князеві славу!"("Слово про похід Ігоря")Цей великий державно-творчий міт України, як держави Величі, Добра і Слави, залишив нестерту печать на підсвідомо­му прагненні кожного українського героя, став "праобразом" або "архітипом" Ідеалу мужности, героїзму і слави.Щоправда, цей Ідеал у нас часто викривлений, здеформо­ваний чи здегенерований у вигляді анархічного і вибуялого его­центризму; українець з таким "ідеалом" не шукає "князеві слави", а прагне лише для себе "могутности" і "чести". Занархі-зована одиниця, що не визнає над собою авторитету, відмовля­ється від лицарської вірности і послуху князеві, стає проклят­тям історії України. Боротьба між визнавцями правдивого ук-аїнського ідеалу і здегенерозаного ідеалу теж яскраво відбита * нашій літературі.Українська література повніше й правдивіше ніж історія України розкриває сутність обидвох згаданих тилів, себто пози­тивного і негативного, їх ролю в українській історичній спіль­ноті.Історики часто проявляють тенденцію показати лише од­ну чи другу сторінку української історії. Багато з них показу­ють саме її темну сторінку, в якій переважає тип негативний, що, звичайно, пригнічує нас. Натомість в українській літерату­рі бачимо більш зрівноважений образ. Негативними типами є оті князі, що їх так жорстоко лає саме „Слово про похід Ігоря" — ті, що "кують крамолу", зневажають авторитет великого кня­зя, або — ще гірше — сягають по той авторитет "кінцем копія". Це ті два Івани Шевченка чи два брати з пог'сті "Під тихими вербами" Грінченка. А той "другий Іван, що Щцатає матір ка­тувати, це сьогоднішні яничари, що намагаються вбити і в укра­їнській літературі, отже в душі українця, гін до державної суве­ренности. Але навіть ця яничарська література підтверджує факт, що основним гоном української душі є гін до державної суверенности. Якби так не було, то яничарські вислужники не були б потрібні ворогові.Державно-творчий гін української літератури є її най-ориґінальнішою прикметою, бо це література новопробуджено-го, динамічного, революційного українського державно-суверен­ного націоналізму. Вже з найстаршої доби починаючи, україн­ська література витворила своєрідний жанр історіософічної лі­тератури, неперевершеним архішедевром якої є преславне "Сло­во про похід Ігоря". Сюди належить і цінний цикл геніяльних поем Шевченка — "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "Послання" та низка інших. Сюди належить і історіософічна драма Федько-вича "Довбуш" з її оригінальним питанням абсолютної чистоти і відсутности особистого життя провідника повстання, бо тільки тоді він матиме магічну силу старовинного символу, а разом із нею і повний авторитет у революційно-повстанських масах ново го лицарства. Дивна це тема в історії про ватажка "розбійнії ків", але Федькович одержимий уже візією нового лицарської і) ордену і транспонує цю візію в рамки легенди про Довбуша.Сюди належить і творчість Василя Пачовського, призабу того поета і мислителя української державносте. Його сймво лічна драма "Сон української ночі" була настільною книжкою української інтелігенції і студенства на початку ХХ-го століття, ще перед першою світовою війною. Його драма "Роман Великим — висуває питання державного ладу в Україні. Він особливо яс­но бачить в історії України дію "двох Іванів" Шевченка і втілює її в могутню поетичну візію своїх поем. У творі „Храм дітей Сонця" Пачовський пише:"Клянуся Маєстатом Бога Сонця Створити Володимирів Орден І поширити його в глибінь народню Трійками в військо тисячами звен".А Олег Ольжич у вірші "Незнаному воякові" проголошу."О, вірте, всі мури впадуть, Як серце обернеш в сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму".В Михайла Ореста ідеократична система лицарської філо софії проявляється у збірці „Держава Слова" чи в поемі „Пості ріла світу споруда".Все це разом — могутня і суцільна ідеологія українського націоналізму, що знаходить свій вияв і усвідомлення „на най вищих вежах духовости"."Слово" у збірці поем М. Ореста "Держава Слова" — и<-те саме світотворче Слово Шевченка, що він його поставив на сторожі нації.По447

СВЯЩЕННИЙ ГЕРОЇЗМ(Як основа українського національного світогляду)Доповідь виголошена в Ольдгамі, дня 24-го серпня 1957 р. на ill-му З'їзді Філії Легії Українських Повстанців у Вел. Брітанії. (Порівняй: "УкраїнськеСлово", Париж, ч. 827.)Проблема української національної ідеології, чи теж син­тези української духовости обіймає з природи речі цілу історію нації. Однак аналіза цього питання на історичному матеріялі доби Великої Київської Держави — Київської Pye«, — вихо­дить поза межі однієї доповіді. Я зроблю це в окремій праці п. з.: „Ідеали українського лицарства княжої доби".Однак вже тут хочу підкреслити декілька фактів, що творять хребет нашої проблеми.Коли Володимира Великого спитали, чому він так щедро роздає золото своїм лицарям, він відповів:"З доброю лицарською дружиною можна здобути все зо­лото світу, — але за ніяке золото світу не можна купити доброї дружини".Ця правда дійсна і на сьогодні, для українського націо­налізму, який кладе в основу цінностей людини її характер.Славне твердження Володимира Великого приводить на думку міт Плятона, що порівнює людські душі до металів. Лю­дина, якої характер є золотом, чи сріблом, буде творити най­вищу верству і основу в тімократичній суспільності, чи в май­бутній ідеальній державі.В поставі супроти зовнішнього світу і історії українське лицарство здобулося на такий величавий пам'ятник державного мислення та ідеології, яким є "Слово про похід Ігоря"."Русичі червоними щитами степ перегородили!" Перегородили степ від наїзду монгольських орд.В основі такої постави українських лицарів лежить ідея про борню Світла із Темінню, яку вони — внуки Дажбога, си­ни і сила Світла, — здійснюють у боротьбі із синами і силами Теміні, темними і дикими монгольськими ордами.Та сама ідея Борні Світла і Тьми лежить сьогодні і є актуальна в душах сьогочасних українських лицарів, які здійснюють ге­роїчну оборону цілого людства від загрози московського імпе­448ріялізму і всього того лиха, що від нього походить і з ним в'яжеться.Отже становище і характер священного героїзму, як ос­нови українського світовідчування, було вже ясно виражене і здійснюване в ідеології українського лицарства Київської Доби.Однак, як я сказав, докладна аналіза цього питання ви­магає окремої праці.Ближче до нашої доби є період Української Козацької Держави і до питань ідеології цього періоду доводиться нам перейти.Національно-визвольну боротьбу України в усіх часах ха­рактеризує перш за все безмежний і неперевершений в історії героїзм та жертвенність її борців і лицарів.Жаден історик не годен спромогтися навіть на приблизну оцінку жертв боїв і куди вище число жертв погромів і зну­щань над українськими повстанцями з часів Хмельниччини.Якийсь згущений і окаянний вир наруги і насильства над мирною, але свободолюбною нацією повинен би застано­вити істориків над філософією Зла в історії.Конецпольські в часі одного із своїх погромів мав віді­брати кількадесять тисяч крісів. І стільки було шибениць, палів, хрестів, дараб із повішеними, що їх пускали Дніпром, щоб не­світським жахом задавити непереможне прагнення нації до волі.Під Охматовом, на Дрижиполі гине по обох сторонах 15.000 убитих, ніччю, в мороз, ночі із 29-го на 30-го січня 1655 р. Гори трупів встелюють поля. Один бій тільки.Гинуть сотні тисяч і... чудо велике: сотні тисяч за сотня­ми тисяч встають до бою. Розколисане море всенароднього повстання виносить на верх своїм найвищим буруном 300.000 озброєного мужа.Хто порахує шибениці і смолоскипи із живих людей?І хто розкаже, які муки більші? На палях, що вдиралися у внутренності, чи на хрестах?Якийсь смішака Дайте хотів видумати опис пекла в Бо­жественній Комедії.Хто видумує більш пекельні муки і тортури від тих, що їх видумували польські королев'ята і царські пахолки?Хто перелічить відрубані руки, виколені очі, випалені живцем члени тіла, розчетвертовані, замучені на колесах тіла лицарів волі?На варшавському ринку четвертують трупа гетьмана Су-лими за те, що здобув і збурив твердиню Кодак. На суді пока­зував гетьман Сулима орден, що його дістав він був від Папи449Римського. Золотий орден із мініатюрою Паші Павла V-ro. Йо­го отримав Сулима як високе признання його героїчних заслуг за те, що бравурним боєм здобуває велику, триповерхову ту­рецьку галеру і триста полонених. Із цією галерою він доплив до Риму і подарував Папі Римському такий дарунок.Але навіть такий героїзм Великого Лицаря християнсь­кої віри не вирятував його від ганьби четвертування його трупа на варшавському ринку, коли попався в руки полякам.Наведім в цій справі свідчення Радзивіла у латинському оригіналі:Hebebat Sulima a Paulo Quinto pontifise effigiem eius auream donatain ob singulare certamen marinura quo trecentos captivos tur­cica trireme obtenta vi Romae pontifici presentaverat.Цей папський орден вложили до домовини із покраяним м'ясом гетьмана Сулими, почетвертованого за те, що в обороні волі нації у геройському бою здобув твердиню Кодак.Але годі перелічувати безліч боїв найвищої героїчної напруги.Ще не вродився такий титан, що міг би обняти і змістити у своїй душі хоч блідий образ пекла, що його над Україною розховстують її мучителі.Із дна цього пекла дзвонять дзвони.Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, вбитий на паль. Тупий паль так поволі вдирається в тіло і розриває його внутренностьЙого , набитого на паль, питають по шістьох годинах мук, яке його останнє бажання. Чортівські кати вижидають мабуть, що він покається, або проситиме смерти.Тоді серед смертельної тиші заявляє цей Великий Лицар Богдана, що він просить, щоб дзвонили дзвони над його ще живою душею.Серед святої пророчої погоди буде вмирати серед мук один із святих лицарів Богдана.І пропав увесь чортівський тріюмф катів.Задзвонили дзвони перемоги духа над тілом, перемоги святого лицаря над пеклом.І ці дзвони дзвонять над цілою історією України.Дзвони розгойдані у вічність.Дзвони на сполох і тривогу над цілим світом.Дзвони Шевченкового слова."...Схаменіться! Будьте люди!"І на зов цих дзвонів відзиваються серця лицарів Укра­їни, — і міцніше від дзвонів розгойдані їх серця, — лицарів Священної Борні.450Чилі не були ці лицарі святими?Чи треба нам чужих взірців святости?Чи тільки чужі церковні авторитети можуть встанов вати про святість наших національних героїв?Чи справа Добра, Правди, Волі, Людства, Справедливости не була найвищим Ідеалом не тільки нації, але цілого людства?Чому шукати святости тільки серед зів'ялих схимників, монахів чи аскетів?Чому не бачити святости у повних життя, крови, радости і життєвої потуги Лицарів Козацького Ордену?Вони ж складають ці всі цінності, життя, кров, радість і життєву потугу на вівтарі ідеалів своєї нації.Чи могли б існувати Справедливість і Воля, якби не було сили священного героїзму, яка ці ідеали встановлює, закріплює і їх здійсненню служить?Всі історики, що вивчають добу Хмельницького переочу-ють чи недоцінюють факт, що всі універсали чи звернення Богдана носять на собі відпечатку Священного Героїзму.В усіх своїх універсалах Хмельницький свідчиться Бором, що прагне тільки добра, правди і справедливости, і що прагне їх не тільки для України, але для всіх її ворогів.Ніколи в його Великому Серці не запанувало прагнення помсти. Як правдивий Лицар Святої Борні він усе знав межу між помстою і справедливістю і ніколи цієї межі не перейшов. Деякі історики вважають його злим саме тому, що не пішов за голосом помсти тоді, коли здавалося, що ворог лежить про­стертий біля його ніг. Коли була отворена дорога на Варшаву, чому чекати йому на вибір короля на те тільки, щоб пробувати наклонити його до справедливого миру.Сьогодні знаємо, що це не була слабість Хмельницького, але лицарська благородність і рівночасно великий політичний розум та далекозорість державного творця, що глибоко зва­жив і вивчив усі питання політичної рівноваги Сходу Европи.Козацькі хроніки, близькі до традиції козацької борні, цілком свідомо відмічують морально-ідейну велич політичної постави Хмельницького. Нова історична дійсність встає із за­повіту цієї його ідеології.Деякі історики сумніваються, чи із сьогодшшн новища можна виправдати походи середньовічних хре" до Палестини. Вони ж наїзджали чужу землю.Але навіть вороги України ск'лонюють часто голови п моральною величчю козац и в своїй історії показ стільки величавих і барвних постатей святих лицарів, без неправди за ними пороку чи плями. І хоч пробують знищіти451знищуючи свідомість, — хоч пробують звести їх борню уїік званого соціального стрижня, — то все ж таки не ,Пе ніхто із них сказати сьогодні, що справа за яку боролися аки не була доброю, чи справедливою.Ми знаємо сьогодні, — і в перспективі історії ця правда що раз виразніше виступає на світло, — що борня козаків за Волю України і за її Державу була священною борнею за природне право і святий обов'язок нації. Вони творили власну Державу на власній споконвіку Богом нам даній, українській землі. Це рівночасно справа Добра, Ладу і Справедливосте для цілого людства.А отже героїзм, що служить цим найвищим ідеалам На­ції і Людства одночасно, називаємо священним героїзмом.Відкривши і відзначивши його природу, відкриваємо йо­го в цілій історії України, як її рушійну силу, як основну рису українського національного характеру і овітовідчування, що зумовлює велич історії України і ввесь її дотеперішній трагізм у борні із переважаючими силами оточення, яке приймало ста-ноЬиіце ненависти, неправди, кривди, визиску, неволі, деспотії, сваволі, людовбивства і всіх інших злочинів супроти людства.Y цій поставі Української Нації як Лицаря-Оборонця Правди й Справедливости заключається окремішність і виключ­ність характеру Української Нації і вслід за тим історії Укра­їни.Без зрозуміння цього основного факту є неможливим зро­зуміти і дати правильну оцінку цій історії України.Хоч історики дотепер не думали категоріями Правди і Справедливости, проте численні мислителі вже знають, що історія насправді є розвитком ідей, виражених чи то в ре­лігійних системах, чи в ідейно-моральних цінностях нації.Справжньою історіотворчою силою є ті ідеї і основані на них цінності характеру, волі і дії, що їх вносять поодинокі нації в історію людства.Боротьба України із оточуючими її ворогами не дасться ніяк інакше зрозуміти, як тільки у світлі цієї основної різниши питоменности характеру та ідейно-моральних цінностейТут її моральна .гідність, тут її слава, тут джерело її основа її майбутньої історіотворчої сили і її величі та сили.Українська нація не шукала ніякої обітованої землі по голодних пустинях. Не вирізувала вістрям меча всі істоти, що замешкували обіцювану землю.452

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги