Вітрів кут

ГРОТ КАЖАНІВ

Здавалося, не буде кінця цьому вузькому підземному коридору. Часто зустрічались завали. Звичайно першим несподівану перешкоду переборював Шустик. Він зникав за земляним бар'єром, і одразу ж відтіля доносилося нетерпляче гавкання. Толя освітлював дорогу ліхтариком і, обравши зручний перелаз, дерся вгору. За Толею Рая, а потім уже Вася. Від затхлого сирого повітря паморочилася голова. Клонило на сон.

Усе частіше зупинялися на відпочинок. Сідали на пісок і мовчки прислухались. Навколо така тиша, що чути було, як б'ється власне серце. Вася помітно притих. Він почав розуміти серйозність становища. Його друзі правильно оцінили обстановку давно, майже з перших хвилин несподіваного полону.

Після короткого відпочинку знову крокували вузьким коридором. Раптом Толя, який ішов попереду, крикнув:

— Ой! Що я бачу! — і кинувся вперед. — Сюди! Якась записка.

— Записка?

Толя розгорнув зім'ятий аркушик паперу і при світлі ліхтаря прочитав:

— «Марш фізкультурників».

— «Марш фізкультурників»? — запитав, підійшовши, Вася. — Чекайте! Цю пісню я переписував. Вона у мене в кишені була. Теж знайшов час для жартів!.. — докірливо закінчив він.

— Які ж це жарти? — здивувався Толя. — Вона ось тут лежала.

— Дивна річ! Як же це могло статися!

Вася перший розібрався в усьому. Він обмацав свої кишені, мить постояв на тому місці, де Толя знайшов папірець, і сказав:

— У мене в кишені дірка. Папірець і випав. А ми… ми як білка в колесі крутимося!

— Як це крутимося?

— Мою пісню знайшли? Знайшли. Значить, на старе місце прийшли. От і крутимося.

— Правда, крутимося. Що ж робити? — стурбувався Толя.

— А де наш Шустик? — несподівано зауважила Рая.

Толя освітив печеру. Собаки не було.

— Шустик! Шустик! — дзвінко розляглася луна підземеллям.

Собака не з'явився. Вирішили шукати Шустика. Не гинути ж йому! Тепер частіше зупинялись і кликали вірного пса. Але Шустик зник.

Звуки, не голосніші за. мишачий писк, невиразно доносилися звідкись здалеку. Безсумнівно, це вищав Шустик. Але де ж він? Прислухалися. Старанно оглядали стіни печери, завалені глибами черепашника, але ніяких відгалужень не знаходили. А проте Шустик був десь за цими стінами; в цьому вже ніхто не сумнівався: собаче вищання доносилося відтіля.

Пересуваючись вперед підземеллям, Толя весь час обмацував променем ліхтаря нерівну, всю в розколинах, стіну. Чим далі, тим важчим ставав шлях. Дорогу перетинали болітця з смердючою в'язкою грязюкою, часто зустрічалися великі ніздрюваті і колючі, як їжак, кристали гіпсу.

— Дивіться! — раптом крикнув Вася.

За пластом глини, що сповз на дно печери, друзі побачили овальний, на зріст людини, прохід. Звідтіля вже досить гучно доносилося гавкання і вищання. Друзі поспішили Шустику на виручку.

За кілька хвилин Толя, який ішов попереду, зупинився. Шлях перетинала велика з крутими стінками яма. Промінь ліхтарика ковзнув по прямовисній стіні вниз і зупинився на темному клубку. Клубок ворушився. Це був Шустик. Як же витягти пса? Вірьовки не було. Може, є у яму який-небудь спуск? Толя посвітив ліхтариком, але ніякого спуску не побачив.

— Пояс! — вигукнув Толя. — Пояс використаємо замість вірьовки.

Першим спускався Вася. Толя тримав пояс, а Рая світила ліхтариком. Ось хлопець і на дні.

Взявши собаку на руки, оглянувся навколо. З правого боку в кутку чорніла досить широка і висока заглибина.

— Ще одна печера, — закричав Вася.

За хвилину Толя і Рая теж були в ямі. Присвітили ліхтариком. Те, що здавалося заглибиною, виявилося проходом.

Не роздумуючи, мандрівники сміливо ступили в прохід.

Незабаром прохід розширився. Толя освітив ліхтариком велику яму, захаращену кам'яними брилами. Посередині блищало невеличке кругле озерце. Десь дзюрчала вода.

— Дивіться, дивіться! Сумочка шкіряна висить, — крикнув Вася.

При світлі ліхтаря можна було добре роздивитися цю дивну річ. Сумочка була завбільшки з куряче яйце, темнокоричньового кольору і висіла на стіні печери, здавалося, на двох коротких вірьовочках.

— Он там ще три таких сумочки. Та їх тут багато, — зауважив Вася.

Уважно придивившись, мандрівники побачили, що вся стеля цієї печери густо була увішана однаковими сумочками. Одна сумочка висіла дуже близько. Толя простяг до неї руку, але відразу ж злякано відскочив убік: сумочка ожила, заворушилася, розкрила широкі крила і раптом полетіла.

— Та це ж кажани, — догадалася Рая.

— Грот кажанів, — констатував Вася і з жалем додав: — А слонів тут немає.

Мандрівники проголодалися, стомилися. Вирішили відпочити. Знайшли сухе місце і жадно почали вминати хліб з бичками. Раптом почувся якийсь незрозумілий шум і писк. Навіть повітря сколихнулося, здавалося, що звідкись потягнув вітерець. Толя освітив стелю. Кажанів там уже не було.

— Вже ніч. Пів на одинадцяту, — сказала Рая. — Зараз кажани біля нашої землянки кружляють. А ми… — не договоривши, вона замовкла

— А ми будемо спати, — закінчив Толя.

Усім хотілося спати. Нили ноги. Злипалися повіки. Шукачі слонів повалилися на пісок і моментально заснули.

Всю ніч Вася щось мурмотів, перевертався. Рая кликала уві сні маму. Тільки Толя спав спокійно. Він і прокинувся раніше за всіх і, намацавши ліхтарик, освітив стелю. Там знову висіли кажани.

— Вставайте, ранок! — розбудив він приятелів.

Вмилися в озерці. Прохолодна вода трохи освіжила дітей… Сіли снідати. Знов їли в'ялені бички. Тільки тепер їх було мало. Кожному дісталося по два бички і по маленькому шматочку хліба. Продукти закінчилися…

— Не сумувати, — підбадьорював Толя. — Сьогодні побачимо сонце. Вихід там, — впевнено махнув рукою у темряву, — кажани туди летіли. І нам туди треба йти.

Пішли. Як завжди, попереду був Толя, за ним Рая. Вася крокував позаду. Час від часу Толя світив ліхтариком.

Світло ставало дедалі слабкішим, і, нарешті, ліхтарик погас.

— Все… — похмуро сказав Вася. — Батарейка скінчилася.

Приголомшені, вони всі опустилися на пісок, глибоко переживаючи непоправне нещастя. Настало тяжке мовчання.

Десь близько сумно падали краплі води. Кап… кап… кап…