ЮНГА НА ОДИН РЕЙС


Опівночі вони вийшли з хати й відразу поринули в темряву південної ночі. Тримаючись за рукав брезентової куртки дяді Федора, Толя невпевнено крокував вулицею. Жодного вогника або прохожого — рибальське селище спало. Величезний купол неба був усіяний великими зірками. Толя легко знайшов знайоме сузір'я. Велика Ведмедиця повисла над горизонтом, піднявши свій хвіст.

«Дивно, — розмірковував хлопчик, — у Москві Ведмедиця маленька, а тут он яка велика».

Задерши голову, хлопець ішов, милуючись південним небом, і швидко, як і слід було сподіватися, спіткнувся й розтягнувся в пилюці.

— Ти сонний, чи що? — незадоволено спитав дядько Федір.

— Та ні, зірки…

— Які зірки? — не зрозумів дядя. — Стій, ми до моря вийшли.

В обличчя повіяло запахом прілих водоростей. У темряві почувся приглушений стукіт моторів, пропливали сині й червоні вогники.

— Ей, на «Уралі»! — щосили крикнув дядько.

Одразу ж глухо відгукнулось:

— Єсть на «Уралі».

— Шлюпку подавай!

Незабаром почувся плеск води й поруч зашарудів черепашник.

— Де ви? — пролунав сердитий простуджений голос.

— Тут! — Дядько Федір підхопив за руку Толю, й через кілька кроків вони опинилися біля човна.

— Це ти, Рідненький? — спитав дядько Федір.

— А то ж кому поночі блукати?

— Відправ хлопця на судно. Це наш юнга на один рейс. Синок Прокопа Гусинського. Пам'ятаєш такого?

— Як же, пам'ятаю… Добрі рибалки не забуваються. Головатий був. У міністерстві зараз! — Рідненький на мить замовк; було чути, як він щось перекладає в човні. — А от хлопця даремно в море. — За мить промовив несподівано: — У Москві ріс. Закачає його, ніжний. А втім, добре, — раптом погодився рибалка. — Хай сідає на корму. Та швидше, рідненький, зараз з якоря зніматись будемо…

Коли постать дядька Федора зникла у темряві, а шлюпка, похитуючись на дрібній хвилі, відпливла від берега, Толя почув:

— Віра! Ще раз віра!..

Кричали хором. Серед голосів виділявся голос хлопця. Він здався Толі дуже знайомим. Толя міг поклястися, що то кричав рудий хлопчисько у капітанському картузі — Вася Збандуто.

… По вірьовочній драбині Толя виліз на палубу шхуни. Тут у темряві снували якісь постаті. Скреготів ланцюг. Хтось крикнув:

— Якір на палубі!

І відразу ж пролунала команда:

— Малий!

Забуркотів мотор, здригнулася палуба під ногами, заплескала вода. Шхуна йшла у відкрите море.

Толя стояв на палубі, притулившись до бортових поручнів. Перед очима, віддаляючись, замелькали рідкі вогники рибальського селища. Палуба спустіла. Темрява. Тільки на щоглі блищав вогник.

Легкий морський вітерець куйовдив волосся Толі, а хлопець жадібно слухав цю незвичайну для москвича симфонію нічного життя моря.

— Чого це ти зажурився?

Толя від несподіванки здригнувся. Поруч стояв поважний рибалка. Голос знайомий. Та це той же Рідненький.

— Ходімо в камбуз. Обід варити, — запропонував рибалка.

Крутим вузьким трапом спустилися в трюм і опинились у маленькому п'ятикутному приміщенні. Яскраво світила електрична лампа. В кутку горіла чавунна пічка. Запах духовитого перцю, цибулі, лаврового листу заповнював камбуз. Тепер хлопець міг добре розглянути Рідненького. Це був широкоплечий рибалка з дещо похмурим загорілим обличчям і кудлатими бровами, з-під яких дивилися добрі голубі очі.

— Картоплю вмієш чистити? — спитав Рідненький.

— Вмію.

— Тоді сідай там біля кошика. Ніж на полиці. Лушпиння у відро. Та щоб ні смітинки. Зрозумів?

— Зрозумів. Юшку будемо варити?

Рідненький посміхнувся.

— Усі так думають. Де рибалки, там і юшка. Ні, рідненький, звичайнісінький борщ із півнем на обід, а на сніданок — картопляне пюре з м'ясними котлетами.

— А я думав юшку! — розчаровано протягнув Толя.

Хлопець зручно влаштувався на маленькій лавочці й зосереджено взявся за роботу.

Рідненький і хвилини не сидів на місці: майже нечутно рухався по малесенькому приміщенню і, хоч був незграбний на вигляд, нічого не перекидав. Він заглядав у каструлю, часто брав із шафи різні пакуночки і, прицілившись одним оком, насипав з них щось у ложку й кидав у окріп. Зрідка черпав ополоником борщ, взявши вариво у рот, заплющував очі та так і застигав на місці з піднятою вгору патлатою головою. Потім звичайно говорив:

— Так, рідненький, ще лаврового листику та сольки, так, рідненький, сольки. Трошечки.

І тут Толі стало зрозуміло, чому цього рибалку всі називають Рідненьким.

— Ви куховар? — спитав він.

— Рибалка я. А куховарами в нас усі бувають. По черзі.

— А що таке краснолов?

Рідненький ніби чекав цього запитання. Відповів якнайдокладніше. Толя довідався, що шхуна «Урал» держить курс на Залізинську банку. Швидкість руху 9 миль на годину. На Залізниці кілька днів тому висипано «посуд» — своєрідний перемет на багато гачків. На гачки ловиться красна риба. Це найцінніший сорт риби. Колись наші предки все хороше називали красним: красний товар, красна дівчина. В Азовському морі на гачки ловиться білуга, осетер, севрюга. Трапляються білуги вагою з тонну і навіть більше. Велику рибу важко й небезпечно знімати з гачків. Наступного ранку «Урал» кине якір на Залізинській банці.

— А що це за банка така… Залізинська?.. Казан якийсь у морі стоїть? — поцікавився Толя.

— Я й забув, що ти москвич. Моря не знаєш, — промовив Рідненький серйозно. — Так я тобі поясню. Бачиш цей стіл? Він рівний. Таке загалом і морське дно, та тільки не зовсім воно рівне. Є на дні плоскі підвищення. — При цьому Рідненький поставив на столі догори дном алюмінійову тарілку. — Тут ось, над цими підвищеннями, мілко, ці місця і звуться банками. Банки у нас мають свої назви. Тут є Сіра Могила, Червоний Перевал, Залізинська. На банках завжди буває всяка риба: корму там багато — черепашки, морські черв'яки. Красна риба особливо любить гуляти на мідяках.

Від Рідненького Толя також узнав, що на шхуні є ще один хлопець, син бригадира Прокопа Гнатовича — Вася, і що цей хлопчик нагороджений капітанським картузом за те, що разом з дідусем відтягнув з каналу міну.

— Його прізвище Збандуто? — насторожився Толя.

— Він і є. Звідки ти знаєш?

— Ми вже познайомилися…

Сніданок був готовий. Рідненький порадив Толі «на вітерці провітритися, на сонечку обігрітися й море подивитися».

Піднявшись на палубу, Толя зажмурився від яскравого сонця. Перед ним була безмежна морська гладінь. Чайки ліниво літали поруч із шхуною, яка здавалася маленькою шкаралупкою, загубленою серед сріблястого водного простору.

Хлопець з цікавістю оглядав рибальську шхуну й раптом побачив Васю Збандуто. Той стояв за штурвалом шхуни. Він був у смугастому тільнику, брюках кльош, тільки без картуза. Рудий йоржик на голові скуйовджений. Вася теж помітив москвича, але навіть не поглянув на нього, тільки ще більше випнув груди і, вдивляючись у якусь крапку на горизонті, несамовито завертів штурвал.

— Не пустуй, Васько, — захвилювався вахтовий, який дрімав у рубці, — держи заданий курс — 132, а то у Вітрів Кут вріжешся.


Загрузка...