ОСЬ ВІН — СЛОН!


— Голова болить… — зітхнув Вася.

Рая тихенько заплакала. А Толя весь час прислухався до невиразного шуму, який доносився відкілясь здалека.

— Чого розкисли? — несподівано гримнув москвич. — Виберемось. Адже море — поруч.

— Яке, море?!

— Звичайнісіньке. Он шумить. Прислухайтесь.

Затамувавши подих, слухали. Справді, десь за товстою земляною стіною бушував морський прибій.

— Море! Ой, море?!

— Ходімте. Навпомацки підемо. За мене тримайтеся, — підбадьорював приятелів Толя.

Повільно, з труднощами просувалися вперед. Часто падали, плентались по тягучій грязі, але вперто йшли, обмацуючи руками, як сліпі, нерівну стіну печери.

І коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мандрівників, вони побачили попереду маленьку й розпливчасту світлу плямочку. Очі, звиклі до темряви, почали розрізняти окремі предмети — брили, що нависли над головою, калюжі, завали…

— Вихід! Там вихід! — задихаючись від радості, крикнув Толя.

Й вони побігли. Вже не звертаючи уваги на липку смердючу багнюку, зібравши залишки сил, спішили до світла. А попереду все ясніше вимальовувалася світла кругла пляма. Там кінець підземним блуканням! Там море, повітря й сонце. Лагідне сонце! Там життя!

Ось і освітлена арка. Рая кинулася до світла, але раптом, пронизливо крикнувши, відскочила вбік.

— Куди ти? — сторопіли хлопці.

— Там… там потвора! — крикнула дівчинка переляканим голосом.

Під стінкою печери радились.

— Щось велике-превелике стоїть… і з рогами… — поквапливо розповідала Рая.

— Рухалось? — поцікавився Вася.

— Ні-і-і. Тільки страшно…

— Я піду, побачу, — вирішив Толя. — Ви почекайте. — І він обережно попрямував до освітленої невідомим світлом арки.

Нестерпно довго тягнулися хвилини чекання.

— Сюди! Швидше сюди! — крикнув Толя. — Це слон!

— Кам'яний?

— Ні! Справжній скелет.

Перед здивованими очима мандрівників відкрилася незвичайна картина. Десь зверху скупо проникало денне світло. Прямо на стрімкій стіні, як барельєф, випинався блідожовтий кістяк величезного слона. Здавалося, кістки були розколоті вздовж, а потім наклеєні на стінку. Добре було видно величезну, майже круглу голову, з-під якої стирчав білосніжний товстий бивень. Скелет стояв на ногах, нахилившись уперед з піднятою вгору головою. Здавалося, що тварина трубить.

Затамувавши подих, діти дивились на чудову знахідку. Спочатку вони не могли навіть ворухнутися, настільки все тут було загадкове. І ця підземна кімната, й ця таємнича півтемрява, й фантастичний величезний кістяк викликали цікавість і якийсь незрозумілий острах.

— Як він мене налякав!.. — прошепотіла Рая.

Напружено вдивляючись в обриси кістяка, Вася в думках вимірював його величину.

— Мабуть, вищий за нашу хату буде. Величезний який! — захоплювався він.

Обережно ступаючи, Толя підійшов до передньої ноги слона й нігтем дряпнув кістку. Вона була тверда, мов камінь. До Толі несміливо підійшли Вася і Рая. Вони теж дряпнули кістку. Перше враження минуло. Діти вже сміливіше оглядали знахідку.

Несподівано осторонь скелета в просторій ніші Вася побачив скриню. Так, це була справжня скриня, зроблена з грубих, напівзотлілих дощок, обкована хрест-навхрест широкими іржавими залізними смугами.

— Чи не Петра-розбійника золото в скрині? — прошепотіла Рая. — Пам'ятаєте, дідусь розповідав?

— Справді! Мабуть, це добро розбійника. Подивимось, — теж стиха промовив Вася.

Скриню легко відкрили, але вона була порожня.

Недалеко від цього місця на стіні мандрівники помітили якийсь напис. Літери були видряпані чимось гострим на гладкому вапняковому камені, але прочитати його було неможливо. Збоку біля напису виднілася ще якась дряпина.

— Стріла! — промовив Толя, придивившись до неї.

— Може, це тут вихід? — припустила Рая.

Відразу ж за скелетом відкрилася вузька щілина.

Просувалися то плазом, то рачки. Довелось підійматися весь час угору. Все виразніше доносився шум моря. І раптом яскраве сонячне світло обдало мандрівників. Усі троє попадали на траву і, притиснувшись до нагрітої сонцем землі, жадібно вдихали чисте запашне повітря. Шуміло море, кричали чайки, дзижчали комахи. Це було життя…

Вася першим підвів голову й оглянувся навкруги. Вони лежали на високому морському березі. Поруч шарудів листям чагарник. Він здався хлопчику знайомим. Гак, це той самий колючий кущ — глід європейський. Зараз Вася згоден був цілувати кожен листочок цього напрочуд красивого деревця. Але що б це означало? На рейді стояв «Урал», на його щоглі добре було видно чорний прапор, прапор нещастя. Рибалки тягнули невід. Ілля них метушливо бігали й щось кричали батько, Силантій Абакумович, Ростислав Андрійович і Рідненький.

— Рибу ловлять. Забули про нас, — ображено промовила Рая, витираючи брудним кулачком сльози.

Толя ще лежав, уткнувшись обличчям у траву.

Дивно поводився Шустик. Опинившись на свіжому повітрі, він, здавалося, завмер. Нерухомо лежав деякий час. Але незабаром підвівся і, голосно гавкаючи, клубком покотився до моря.

Гавкання собаки збентежило людей. Рибалки кинули невід і чомусь обернулися до трьох мандрівників. Куди вони дивляться? Та на них дивляться! Й відразу ж з радісними криками всі, хто тільки був на березі, побігли до них. Попереду великими стрибками мчав Рідненький. Він перший вибрався на кручу.

— Живі, рідненькі! Усі живі! — загорланив рибалка так, що голос його відізвався у найвіддаленіших закутках Вітрового Кута.

Могутніми руками Рідненький підхопив Раю.

— А яка ти замурзана! Відкіля ж ви взялися?

— З-під землі. Ми скелет слона знайшли!

— З-під землі? Та що ж ви кроти, чи що? — рибалка зовсім не звернув уваги на повідомлення про скелет слона.

Скоро на кручі зібралося багато людей. Рая зустріла дідуся з образою.

— Рибу затіяли ловити. А я… А ми?..

— Та ми… Ат, що там говорити, одним словом, вирішили, що ви втопилися. От і тягаємо цілий день невід. Утоплеників, значить, шукаємо. А виходить — в іншому місці треба було шукати… Під землею.

— Ми знайшли слона, — повторив Толя.

— Ви слона знайшли? — повільно промовив Ростислав Андрійович, помітно бліднучи. Він сів на землю поруч з Толею. — Та де ж він. Скелет?

— Он там стоїть, — показав хлопець рукою.

— Тут? — перепитав Ростислав Андрійович.

Він на щось зняв окуляри і розгублено озирнувся.

— Під землею, в печері.

— Там і розбійник, мабуть, жив, — втрутився Вася, — ми скриню його бачили.

— А золота сорок бочок? — насторожився Силантій Абакумович.

— Золота… не бачили. Там тільки трухлява скриня була.

— Що ви дітей мучите? — розсердився Рідненький. — У землянку їх. Обмити, нагодувати і на бокову. Після такого діла спати треба. По собі знаю. Доводилося в морі…

Через годину шхуна «Урал» вирушила в море. Експедиція залишилась у Вітровому Куті.

Повідомлення про знахідку не давало Ростиславу Андрійовичу спокою.

Вранці, коли у віконце зазирнув перший сонячний промінь, юні мандрівники разом із співробітником музею попрямували до печери. Тепер вони вже добре знали дорогу. Незабаром усі четверо стояли біля своєї знахідки.

— Ось він, меридіоналіс. Південний слон, — прошепотів Ростислав Андрійович. — Колос! Громада яка! — розчулено повторював працівник музею, торкаючись скам'янілих кісток унікального скелета.

— Коли почнемо розкопки? — нетерпляче запитували хлопці.

— Розкопки? — посміхнувся працівник музею. — Будуть і розкопки, почекайте.

Весь день Ростислав Андрійович і його помічники провадили попереднє дослідження скелета. Кістки вимірювали, фотографували, брали зразки порід, де залягав кістяк. Дбайливо оглянувши шар світлозелених плит, де залягали кістки, співробітник музею повідомив дітям:

— Це пліоценові глини, належать вони до останньої епохи теплого третинного періоду. Так, мільйони років пролежали кістки в землі й повністю скам'яніли. Ось тільки шкода — викопати скелет не можна. Небезпечно. Необхідно спочатку зняти всю товщу суглинку, що нависла над слоном, а тут метрів тридцять буде. Ця робота займе місяця півтора.

— Виходить, у вересні почнуться розкопки, — резюмував Толя.

— Так, приблизно так.

— Шкода. У вересні нам у школу…

… Строкате видовище являє собою вокзал приазовського містечка восени. Сотні пасажирів, бронзових від сонячного загару, з чемоданами у смугастих чохлах і всілякими торбинками та бідончиками наповнюють невеликий перон. Панує звичайна вокзальна метушня: обов'язково когось шукають, сміються і плачуть…

Наприкінці серпня на пероні, біля величезного осокора, звичайного вартового всіх південноукраїнських вокзалів, стояли й наші герої — Толя, Вася і Рая. Рая тримала в руках чудовий букет польових квітів.

До відходу московського поїзда лишалось хвилин десять. Друзі про все вже переговорили, стояли мовчки.

— Так, значить, їдеш, — сумно промовив Вася.

— Так, від'їжджаю. Післязавтра буду по Москві крокувати, — сказав Толя.

— І вся наша дружба залишиться ну… як… сон…

— А морська клятва? Клятва навіки.

— Навіки, — полегшено зітхнув Вася.

— Коли ж ми знову зустрінемося? — несподівано запитала Рая, допитливо вдивляючись своїми променисто-чорними очима в обличчя друзів.

— Давайте зустрінемось там, де буде виставлено нашого слона. Хай це буде через рік, два, три… Однаково зустрінемося, — запропонував Толя. — Згода?

— Згода. Слово моряка, — простягнув руку Вася.

— Ой! Як це буде цікаво! — підхопила Рая, і три руки з'єдналися у міцному потиску.


— Ось ми й зустрілися, — закінчив свою розповідь студент.

Якусь хвилину у великому залі музею було зовсім тихо. А потім загомоніли всі відразу. До молодих людей простягнулися десятки рук, з різних боків на них націлилися об'єктиви фотоапаратів.

І, можливо, тільки тут, у Мамонтовому залі найстарішого в цьому місті музею, троє друзів повністю зрозуміли значення свого відкриття. Вони стояли, ніяково посміхаючись — майбутній ботанік Раїса Перепічка, молодий геолог Анатолій Русинський, шкіпер рибальського сейнера Василь Збандуто. І в очах кожного з них світився вогник незгасного молодечого завзяття.


м. Бердянськ, 1958 р.






Загрузка...