Вітрів кут

В ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ

Два дні експедиція вивчала кручі Вітрового Кута. Обійшли яри, оглянули обвали й зсуви, але жодних слідів якої-небудь печери, а тим більше слона не виявили.

Третього дня ранком, одразу ж після сніданку, Рая сказала:

— Ходімте, мабуть, кущ барбарису подивимось. — При цьому вона досить-таки хитро посміхнулася й додала: — Слонів у нашій бухті, здається, немає.

Хлопці згодилися, тим більше, що барбарис, як пояснила дівчина, в цих місцях — рідкість.

Ростислав Андрійович відпустив своїх помічників з умовою, що вони повернуться не пізніше, ніж опівдні. До того часу мав підійти «Урал».

Збирались недовго. Хлопці поклали в рюкзаки їжу, взяли про запас води. Рая поклала свою провізію в кошик, захопила сітку для гербарію, і ботанічна експедиція в супроводі дворняжки Шустика вирушила в дорогу.

З перших же кроків Рая взяла в свої досить тверді руки керівництво експедицією. Вона була вимоглива й невблаганна. Почалося з того, що дівчину дуже зацікавила стеблинка, яка тулилася на високому горбі з крутими, порослими терном схилами.

— Зірви, Толю, — попросила Рая.

Толя ледве виліз на вершину горба, і в ту мить, коли він хотів зірвати рослину, пролунав відчайдушний зойк:

— Обережно! З корінням викопай! — кричала Рая.

І ось, будь ласка, сиди, мов козел, на уступчику й колупай складаним ножиком твердий, як асфальт, суглинок. Хіба для цього вони сюди приїхали?

Інтерес Раї до ботаніки був дуже широкий. Не минуло й кількох хвилин, як вона облюбувала якийсь чагарник, що стирчав на самому вершечку старого зсуву.

Здобувати новий зразок для гербарію взявся Вася. Він досить швидко був біля куща.

— Кущ колючий, до нього й не підлізеш. І нора тут велика! — кричав Вася з верхівки обриву.

На Васине повідомлення про нору не звернули ніякої уваги. З'явився Вася у непривабливому вигляді: подряпаний і забруднений.

— Глід європейський, — захоплювалась дівчинка, не звертаючи уваги на душевний стан хлопця.

Тільки через годину ботаніки добралися до гирла Петрової балки. Треба було ще піднятися до її верхів'я. Там ріс барбарис. Важкий був шлях до цього куща!

Стомлені, сердиті йшли хлопці, а Рая, як і раніше, шукала все нові й нові експонати. Сітка для гербарію вже дуже розбухла, Вася неохоче тягнув її, боязко поглядаючи на Раю: побачить — заклює.

Петрова балка являла собою справжнє міжгір'я серед рівного приазовського степу. Її схили були вкриті непрохідними заростями шипшини, терну та бузини. Багато птахів знаходили тут притулок. Пурхали крикливі чорнолобі сорокопуди, мухоловки, піночки. Десь зовсім близько насторожено стрекотіла сорока.

Вузька стежка тягнулася по дну балки і губилась у чагарнику за поворотом. Увійшовши в міжгір'я, хлопці зразу ж опинилися немовби в іншому світі. Не чути було гуркоту морського прибою. Якийсь особливий спокій оточив їх.

— Лисеня! Он, руде, — раптом прошепотів Вася.

Ботаніки зупинилися. Вони побачили звірка, який причаївся в кущах. Добре було видно його гостреньку мордочку і насторожені вуха. З-за свого укриття лисеня теж з цікавістю стежило за невідомими людьми.

— От би спіймати такого для живого кутка, — сказав Толя.

Хлопці порадились. Швидко визрів план дій. Вася пробирається кущами справа, з лівого флангу атакує звірка Толя, а Рая повинна була вартувати на стежці.

Цей чудовий план був несподівано зірваний. З кущів раптом виплигнув Шустик. Почувши звіра, собака з голосним гавканням кинувся до нього. Лисеня шмигнуло у терник. Хлопці пішли за ним. Нещадно дряпаючи руки і обличчя, забрались у густий колючий чагарник і побачили там звичайну лисячу нору. Зверху сховище було прикрите плоскою глибою черепашника. Камінь надійно приховував житло рудої розбійниці від стороннього погляду. Відтіля, з-під землі, доносилося шалене вищання Шустика. Вхід у нору був досить великий, туди можна було пролізти рачки. Шустик продовжував вищати. Треба було виручати кудлатого друга.

Не роздумуючи, Вася поліз у нору і несподівано опинився в просторому підземеллі, де можна було підвестися навіть на ноги.

— Сюди! Печера! — крикнув він.

В нору проповзли Рая і Толя. їх одразу ж обдало сирим затхлим повітрям. Десь зовсім близько гавкав Шустик. В абсолютній темряві, штовхаючи один одного, друзі поспішали до собаки. І раптом стало тихо. Почувся шурхіт піску. Ось і Шустик, він треться біля ніг.

— Ходімо до виходу, — запропонував Толя. — Ну її, цю лисицю.

І вони пішли. Шустик стиха скавчав: йому, мабуть, добре дісталося від рудої.

— Куди ж поділася лисичка? — поцікавилась Рая.

— Сховалась. Є де. Он яка норища. Справжня тобі печера, — відповів Вася.

В темряві діти часто натикалися на якісь слизькі виступи, падали, йшли довго. Але виходу не було.

— У кого є сірники? — спитав Толя.

Луна від його голосу прокотилася печерою і зникла в глибині підземелля.

Сірників ні в кого не було.

— У мене, здається, ліхтарик кишеньковий є в рюкзаку. Якщо не забув, — проговорив Вася.

Він нестерпно довго шукав у рюкзаку. Нарешті — о радість! — мутний промінь ліхтарика прорізав темряву. Над головою друзі побачили похмурі, готові щохвилини обвалитися склепіння. Прямо перед ними виднівся прохід, який тягнувся кудись углиб.

— Дай, Васю, ліхтарик. Зараз знайдемо вихід, — сказав Толя.

І вони знову рушили в путь. Йти стало веселіше: попереду плигав зайчик від світла ліхтарика. Тільки Шустик зрідка скавчав.

— Це ж чудово! — несподівано зрадів Вася. — Ми заблудилися в печері. Факт, заблудились. Як у книжці. Печера, мабуть, величезна. Побродимо. Можливо, й слон десь тут…

— Печера — це добре, — сказав розсудливий Толя, — а от що заблудилися — це не дуже весело. Значно цікавіше про це в книжці читати на дивані в теплій кімнаті.

— Як же це так? — обурилася Рая. — Тільки що було сонце, квіти, і на тобі… якийсь підвал. Сиро, бр-р-р! А дідусь…

— Ми досліджуватимемо печеру, — запропонував Вася. Взагалі володар капітанського картуза почував себе чудово і радів пригоді.

— Не хочу я вашої печери, — обізвалася Рая. — Кричати треба.

— Можна й покричати, та тільки це даремно. Ми знайдемо вихід, — зауважив Толя.

— Ось тут підхоже місце, відпочиньмо, — запропонував Вася.

Діти влаштувались під стіною печери на сухому піску. Про те, що сталося, більше не говорили.

— Їсти хочеться, — тихо промовила Рая.

— Можна й перекусити, — підтримав Толя. — Треба тільки перевірити, що у нас є в запасі.

Їжі виявилось не дуже багато. Два бутерброди з ковбасою, двадцять сім в'ялених бичків, пляшка молока, шматок хліба…

Толя розрізав бутерброд на три рівні частини. Їли мовчки.

— Гербарій я викину. Нащо він нам тепер, — вирішив нарешті Вася.

— Я тобі викину, — пригрозила Рая. — Неси, згодиться.

— Викину і все. Тепер ми бранці печери, — пишномовно заявив він.

— Морську клятву давав. Пам'ятаєш, на «Уралі»? — нагадав Толя.

— Ну й що ж, давав, — глухо відгукнувся Вася, але тут же змовк.

Знову рушили в путь. Дбайливо оглядали кожну щілину. Куди ж ділася лисяча нора? Вона повинна бути десь недалеко, поруч… Але ліхтарик освітлював вузький прохід, який тягнувся все далі й далі…