Війна і міф. Невідома Друга світова

Міф 21. 28 героїв-панфіловців

Суть міфу

16 листопада 1941 року неподалік від станції Дубосєково 28 радянських воїнів різних національностей — росіяни, українці, казахи, киргизи — вступили у бій проти 50 німецьких танків, які рвалися до Москви. Політрук роти Василь Клочков, надихаючи бійців на бій, промовив безсмертні слова: «Велика Россия, а отступать некуда — позади Москва!» Під час бою майже всі герої загинули, але ціною власного життя знищили 18 ворожих танків і сотні гітлерівців. Усім 28 воїнам-учасникам бою присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Ця історія як «Подвиг 28 героїв-панфіловців» широко присутня в радянській, російській, а також казахстанській і киргизстанській державній ідеології: про них написано книги, знято фільми, на їхню честь ставлять пам’ятники, називають вулиці і парки, їх згадують у гімні Москви.

Факти стисло

Ніякого бою 28 панфіловців із німецькими танками поблизу роз’їзду Дубосєково 16 листопада 1941 року не було — це вигадка. Того дня біля роз’їзду Дубосєково у складі 2-го батальйону з німецькими танками билася 4-та рота, з якої загинули понад сотню бійців, а не 28, як про це писали в газетах. 7 липня 2015 року Держархів РФ опублікував документи радянської прокуратури, які підтверджують: історію про 28 героїв-панфіловців вигадали співробітники газети «Красная звезда».

Факти докладніше

Наприкінці листопада 1941 року газета «Красная звезда» надрукувала передову статтю «Заповіт 28 полеглих героїв» про подвиг бійців із дивізії генерала Панфілова, які знищили близько двох десятків німецьких танків та ціною свого життя зупинили наступ німців: «Понад п’ятдесят ворожих танків рушили на рубежі, які утримували двадцять дев’ять радянських гвардійців із дивізії ім. Панфілова… Слабкодухим виявився тільки один із двадцяти дев’яти… тільки один підняв руки вгору… кілька гвардійців одночасно, не змовляючись, без команди, вистрілили в боягуза і зрадника». Далі йшлося про те, що 28 гвардійців знищили 18 танків противника і «наклали головою — всі двадцять вісім. Загинули, але не пропустили ворога».

Звідси ростуть ноги. Перше повідомлення про «подвиг» 28 панфіловців у газеті «Красная звезда» від 28 листопада 1941 р.

Жодного прізвища героїв автор, літературний редактор газети Олександр Кривицький, не назвав. Зрозуміло, що такий видатний подвиг не міг залишитися безіменним, і через два місяці в тій-таки «Красной звезде» вийшла ще одна стаття Кривицького «Про 28 полеглих героїв»: там поіменно назвали усіх загиблих гвардійців.

Автор статті уточнив прізвище політрука — Клочков, і докладніше описав бій: «Атаку автоматників відбито. Понад сімдесят ворожих трупів валяються неподалік окопу. Обличчя втомлених бійців задимлені порохом, люди щасливі, що гідно помірялися силами з ворогом, але не знають вони ще своєї долі, не відають, що головне — попереду. Танки! Двадцять броньованих чудовиськ рухаються до рубежу, що обороняється двадцятьма вісьмома гвардійцями. Бійці перезирнулися. На них очікував надто нерівний бій. Раптом вони почули знайомий голос: «Здорові були, герої!» До окопу добрався політрук роти Клочков… Того дня Клочков перший помітив напрямок руху танкової колони й поспішив в окоп. «Ну що, друзі? — сказав політрук бійцям. — Двадцять танків. Менше, ніж по одному на брата. Це не так багато!» Люди усміхнулися… Бій тривав понад чотири години. Уже чотирнадцять танків непорушно завмерли на полі бою. Уже вбитий сержант Добробабін, убитий боєць Шемякін… мертві Конкін, Шадрін, Тимофєєв і Трофімов… Запаленими очима Клочков поглянув на товаришів. «Тридцять танків, друзі, — сказав він бійцям, — доведеться всім нам померти, мабуть. Велика Росія, а відступати нікуди. Позаду Москва».

Всі обставини бою, зокрема й легендарні слова політрука, як було сказано в статті, переповів у шпиталі перед смертю єдиний уцілілий у тому бою червоноармієць Іван Натаров.

Після виходу статей Кривицького про цю історію заговорила вся країна. Як про Миколу Гастелло й Зою Космодем’янську, про подвиг героїв-панфіловців знав кожен. Невдовзі за клопотанням командування Західного фронту вирішили нагородити загиблих героїв. 21 липня 1942 року їм усім посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Усю війну й два з половиною роки після неї майже ні в кого не виникало сумнівів у достовірності викладених в «Красной звезде» обставин бою, доки не сталася одна подія, що примусила військову прокуратуру провести розслідування.

Розпочалося все восени 1947 року, коли в киргизькому селищі Кант органи МҐБ за підозрою у співпраці з нацистами заарештували громадянина Добробабіна Івана Євстаховича. Під час затримання Добробабін заявив працівникам органів, що є одним із 28 героїв-панфіловців, пред’явивши як доказ книжку про загиблих гвардійців, у якій було написано і про нього. Після цього Добробабіна етапували в Харків, де Військова прокуратура Харківського гарнізону почала вивчати обставини справи.

Слідчі прокуратури з’ясували, що підозрюваний Добробабін справді був у лавах 4-ї роти Панфіловської дивізії під час бою 16 листопада поблизу роз’їзду Дубосєково, але, як заявив він сам, «ніяких подвигів не здійснював, і все, що написано про нього в книжці про героїв-панфіловців, неправда».

Потім затриманий псевдогерой розповів слідчим про калейдоскоп незвичайних поворотів своєї долі: під час того бою 16 листопада був контужений і засипаний землею. Його знайшла похоронна німецька команда і взяла у полон. Опісля Добробабін чи то втік, чи то його відпустили німці, тож він добрався в рідне село у Харківській області й там пішов у поліцію. З приходом радянських військ чоловіка заарештували. Німці, які ще раз зайняли село, звільнили Добробабіна. Він знову пішов у поліцію, а з наближенням фронту — втік в Одеську область. У березні 1944-го Івана Євстаховича повторно мобілізували до Червоної армії, де він довоював до кінця війни, був двічі нагороджений, демобілізувався й виїхав до Киргизії, де його й заарештували.

Пам’ятник 28 панфіловцям у далекій від місця їхнього «подвигу» Алматі (Казахстан). На ньому викарбувано слова, яких політрук Клочков ніколи не казав

У доповідній записці прокуратури слідство зазначало: «…що, крім Добробабіна, залишилися живими Васильєв Іларіон Романович, Шемякін Григорій Мелентьєвич, Шадрін Іван Демидович і Кужебергенов Данило Олександрович, які також значаться у списку 28 панфіловців, що загинули в бою з німецькими танками. Тому виникла необхідність розслідування й самих обставин бою».

Слід віддати належне слідчим прокуратури: вони взялися за справу ретельно й скрупульозно, без жодних спроб «зам’яти» незручну тему. Докладно допитали, незважаючи на звання й посади, усіх учасників тих далеких подій, які вижили. Серед них — колишній командир полку Ілля Капров, колишній головний редактор «Красной звезды» генерал Давид Ортенберг, автор статей Олександр Кривицький, письменник Микола Тихонов та інші.

Почали спливати факти, небажані для широкого розголошення. Вимальовувалася справжня історія виникнення газетного варіанта подвигу солдатів Панфіловської дивізії. Після завершення всіх слідчих дій прокуратура докладно реконструювала перебіг подій осені 1941 року.

Усе розпочалося з поїздки кореспондента «Красной звезды» Коротєєва у штаб 16-ї армії. Там він зустрівся з комісаром 8-ї Панфіловської дивізії Єгоровим, який йому розповів про тяжкі бої на їхній ділянці фронту і про героїчні дії солдатів однієї з рот, яка майже вся загинула, але затримала німецькі танки. Сам комісар свідком того бою не був, а дізнався про нього з повідомлень. Коли журналісти (із Коротєєвим був колега з «Комсомольской правды») запитали, чи можна поїхати в полк, до якого входила геройська рота, то почули категоричну відмову.

Повернувшись до Москви, Коротєєв розповів редакторові про свою поїздку і про розмову з комісаром. «Ортенберг мене запитав, скільки ж людей було в роті. Я йому відповів, що склад роти, очевидно, був неповний, приблизно осіб 30–40; я сказав також, що з цих людей двоє виявилися зрадниками… ось так і з’явилася кількість бійців — 28, оскільки з 30 двоє виявилися зрадниками. Ортенберг казав, що про двох зрадників писати не можна, і, очевидно, порадившись із кимсь, вирішив у передовій написати тільки про одного зрадника. 27 листопада 1941 р. у газеті вийшла моя стисла кореспонденція, а 28 листопада в “Красной звезде” було надруковано передовицю “Заповіт 28 полеглих героїв”, написану Кривицьким».

Міфічний подвиг продовжують прославляти у сучасній Росії. Постер художнього фільму «Двадцять вісім панфіловців» (2016 р.)

Так і з’явилася на світ історія про 28 героїв-панфіловців. Після того, як фронт відсунувся на захід, Олександр Кривицький виїжджав до роз’їзду Дубосєково й разом із командирами полку і 4-ї роти бував на місці бою. На його запитання про прізвища полеглих героїв командир полку не зміг відповісти: «Капров мені не назвав прізвищ, а доручив це зробити Мухамедьярову (комісарові полку) і Гундиловичу (командирові 4-ї роти), які склали список, взявши дані з якоїсь відомості чи списку. Так у мене з’явився список прізвищ 28 панфіловців, які загинули в бою з німецькими танками поблизу роз’їзду Дубосєково».

Швидше за все, командир роти просто взяв навмання зі списку загиблих у той день випадкові прізвища бійців, які й стали згодом героями. В усіх написаних потому творах таких письменників, як Микола Тихонов, Володимир Ставський, Олександр Бек, Павло Кузнєцов, Володимир Липко, Михайло Свєтлов, у яких діяли герої-панфіловці, за основу взято дані, викладені Кривицьким у статтях.

Допитаний слідчими колишній командир полку Капров категорично заявив, що «ніякого бою 28 панфіловців із німецькими танками поблизу роз’їзду Дубосєково 16 листопада 1941 року не було, — це суцільний вимисел. Того дня біля роз’їзду Дубосєково у складі 2-го батальйону з німецькими танками билася 4-та рота, і справді билася геройськи. З роти загинуло понад 100 осіб, а не 28, як про це писали в газетах. Ніхто з кореспондентів до мене не звертався тоді; я нікому ніколи не говорив про бій 28 панфіловців, та й не міг говорити, бо такого бою не було. Жодного політдонесення з цього приводу я не писав. Я не знаю, на підставі яких матеріалів писали в газетах, зокрема в “Красной звезде”, про бій 28 гвардійців із дивізії ім. Панфілова».

Певна річ, що Військова прокуратура, маючи на руках такі свідчення, зробила висновок, який напрошувався сам собою, і доповіла куди слід, «…що подвиг 28 гвардійців-панфіловців, висвітлений у пресі, є вигадкою кореспондента Коротєєва, редактора “Красной звезды” Ортенберга і, особливо, літературного секретаря газети Кривицького».