Війна і міф. Невідома Друга світова

Міф 36. Кримські татари — «народ-зрадник»

Суть міфу

Усі кримські татари під час окупації Криму співпрацювали із нацистами, боролися проти партизан, винищували мирне населення, а тому їхня депортація у 1944 році — справедлива та виправдана.

Факти стисло

Серед кримських татар і справді було 15–16 тисяч колабораціоністів, але майже всі вони врешті-решт або загинули, або були заарештовані НКВД. Карати цілий народ за провини окремих його представників є злочином проти людяності, що має ознаки геноциду.

Факти докладніше

У доповідній записці до Сталіна 10 травня 1944 року Берія зазначив дві причини для депортації кримських татар: «зраду» проти радянського народу та «небажаність» їхнього проживання в прикордонній смузі. Наступного дня звинувачення у масовому колабораціонізмі були повторені у постанові Державного комітету оборони № 5859сс про виселення татар.

Утім, на окупованих територіях Радянського Союзу не було жодного народу, якому тією чи іншою мірою не можна було б закинути співпрацю з нацистами. Якщо це стосувалося усіх інших народів, що потрапили під німецьку окупацію, чому кримські татари мали бути винятком?

Через усі види кримськотатарських «добровольчих з’єднань» протягом війни пройшли 15–20 тисяч осіб. Між іншим, така кількість ніколи не була в лавах цих з’єднань одночасно. Також часто забувають, що у «татарських» батальйонах, окрім власне кримських татар, служили також представники інших національностей. Якщо ж спробувати виокремити самих лише кримців — то вийде 15–16 тисяч осіб, тобто 6,5–7 % всього кримськотатарського населення.

Така частка колабораціоністів є справді дещо більшою, ніж середні значення по окупованій частині СРСР. Проте цього недостатньо, щоб звинувачувати у «тотальному колабораціонізмі».

Такі обвинувачення також не враховують специфіку «малих народів», що повністю потрапили під окупацію. Адже тут у гру вступають суспільні настрої того часу: сподівання визволитися власними силами для малих народів були марними. Нацисти ж загравали із національними почуттями корінних мусульманських народів Радянського Союзу. У цьому контексті варто згадати, що 180 тисяч так званих «туркестанців» з подібних міркувань служили у Вермахті, хоча війна не докотилася до Центральної Азії.

Зрештою, в лавах Червоної армії кримських татар все одно воювало більше, ніж у різноманітних мілітарних і парамілітарних формаціях, пов’язаних із Вермахтом та окупаційною владою.

Максимальна кількість власне кримських татар у «татарських» допоміжних загонах усіх родів військ на кінець 1943 року складала 15–16 тисяч.

Кримськотатарський доброволець Вермахту танцює на Південному узбережжі Криму, літо 1942 р.

Найбільш боєздатна частина — 5–6 тисяч «гіві» — евакуювалася з Криму разом із 11-ю армією Вермахту і воювала поза півостровом.

З трьох тисяч особового складу батальйонів «шума» третину німці роззброїли і помістили в концтабори. Найвірогідніше, ця тисяча осіб потім усе одно потрапила до ГУЛАГу. Частина «самооборони» перейшла на бік партизанів, зокрема ціла рота А. Раїмова у повному складі.

Ще приблизно 3,5 тисяч чоловіків із «добровольчих формувань» евакуювали на захід при відступі Вермахту. Власне, інформатори Берії вважали, що «активних посіпак» вивезли до 5 тисяч, але решту, найвірогідніше, складали жінки і діти — всі вони з 14 по 26 квітня 1944 року були морем відправлені до портів Румунії та Болгарії.

Доля цих кримців склалася по-різному. Після цілого року різноманітних переформувань і передислокацій 2,5 тисячі зарахували до Бойової групи «Крим» Східно-тюркського з’єднання. Понад 800 осіб як «гіві» направили до 35-ї гренадерської дивізії. Решту зарахували до Волзько-татарського легіону у Франції та допоміжних підрозділів протиповітряної оборони. Отже, сукупно поза Кримом опинилося 8,5–9,5 тисяч чоловіків-колабораціоністів. До моменту капітуляції Німеччини з них дожили загалом 3,5 тисячі «добровольців». Решта загинула або зникла безвісти. По завершенні війни досить значну частину видали СРСР, де вони опинилися в ГУЛАГу.

У самому Криму залишилося приблизно 5,5 тисяч кримців-колабораціоністів, з яких у боях загинуло до тисячі осіб.

Відразу після вигнання нацистів з Криму держбезпека почала полювання на «антирадянський елемент», головним чином — на учасників воєнізованих формувань.

Згідно із поданням Берії від 5 липня 1944 року, всього заарештували 7 833 особи, в яких вилучено понад 15 тисяч гвинтівок та автоматів, понад 700 кулеметів та 5 мільйонів боєприпасів. Подальша доля цих людей, з яких майже 6 тисяч складали кримські татари, була очевидною — арешт, ув’язнення, табори.

Льотчик Амет-Хан Султан, кримський татарин, двічі Герой Радянського Союзу, 1945 р.

Отже, більшість колабораціоністів або загинули в боях, або понесли індивідуальну кару після війни. Дуже мало хто зміг уникнути покарання за співпрацю з ворогом. У радянської влади та її сьогоднішніх апологетів немає жодних підстав виправдовувати депортацію кримських татар «масовою співпрацею» з німцями. Усіх, хто мав бути покараний, покарали індивідуально.

Натомість від переселення не врятувалися родини і тих кримців, хто чесно служив у Червоній армії, так само як самі солдати й офіцери кримськотатарської національності не змогли повернутися з фронту на свою Батьківщину, в Крим (трохи докладніше про це у міфі 35).

Концепція «татар-зрадників» — одна з ключових складових загальноросійського міфу про «исконно русский Крым». Без звинувачення кримських татар у «масовій зраді» неможливе обґрунтування депортації, а без виправдання цього злочину — неможливо пояснити тотальну русифікацію півострова. Усе це є лише спробами виправдати один із багатьох сталінських геноцидів.