Війна і міф. Невідома Друга світова

Міф 47. Жуков — «Маршал Перемоги»

Суть міфу

Георгій Жуков був геніальним стратегом, найталановитішим і найрезультативнішим серед інших радянських полководців часів війни і зробив найбільший внесок у перемогу над Німеччиною, за що був названий «Маршалом Перемоги».

Факти стисло

Називати Георгія Жукова «Маршалом Перемоги» не просто некоректно, а й безпідставно. Як полководець на фронтах війни, він не лише здобував перемоги, а й зазнавав нищівних поразок. Проведені ним як командувачем фронтами операції або ті, які він планував як начальник Генштабу і куратором яких був як представник Ставки Верховного Головнокомандування, часто завершувалися військовими невдачами і провалами.

Факти докладніше

Міф про Жукова як «Маршала Перемоги» почали творити у брежнєвські часи з виходом у світ в 1969 році мемуарів маршала «Спогади і роздуми», й особливо — після смерті Жукова у 1974 році. Свого апогею культ Жукова досяг наприкінці XX століття, коли в 1994 році був заснований військовий орден Жукова, а через рік у Москві поруч із Красною площею встановили бронзову кінну скульптуру, що зображала маршала під час Параду Перемоги.

Георгій Жуков як воєначальник і людина — постать вкрай складна і неоднозначна. З одного боку, незважаючи на відсутність достатньої загальної та військової освіти (чотири класи школи плюс кавалерійські курси командирів) і невисокий рівень особистої культури, він мав хист до військової справи, визначався сильною волею, жорстким, безкомпромісним характером, умінням цілеспрямовано йти до мети. З другого боку, його характеризують безжальні, жорстокі, часто несправедливі дії та вчинки, зокрема й щодо підлеглих.

Його важко звинуватити у боягузтві — він часто бував на передовій, де іноді власноруч «наводив порядок». Водночас він не рахувався з втратами, не беріг солдатські життя, але завдяки їм потрапив до пантеону радянських полководців і воєначальників періоду Другої світової війни як «зірка першої величини». Поряд із провалами і нищівними поразками йому належать і заслуги в успішних операціях Червоної армії. Проте цей успіх часто досягався не за рахунок високого рівня воєнного мистецтва, а багатократної переваги у силах і засобах.

Він далеко не у всьому був сильною та чесною людиною. Не позбавлений комплексу «Наполеона», він приписував собі чужі здобутки і заслуги. І мав слабкість до матеріальних речей та розкоші.

Заперечення особливо видатної ролі Жукова у війні, критика методів його роботи, звинувачення у великих втратах і хамському ставленні до підлеглих зустрічаються у спогадах багатьох маршалів і генералів, учасників війни. Іноді це пов’язано із заздрістю, з ревнощами до його слави, з особистими образами, але переважно такі звинувачення об’єктивні.

Після нападу Німеччини на СРСР, перебуваючи на посаді начальника Генерального штабу Червоної армії і члена Ставки Головного (Верховного) Командування, Жуков був направлений як представник Ставки для організації відсічі противнику спочатку на Південно-Західний, а потім — на Західний фронт. Однак організовані ним контрудари не покращили становища, а призвели до розгрому військ. Відхід Червоної армії перетворився на втечу. Колосальними виявилися втрати у живій силі, озброєнні та військовій техніці. Отже, з покладеними на нього завданнями Жуков не впорався.

Наприкінці липня його усунули з посади начальника Генерального штабу і призначили командувачем Резервним фронтом. Лише особиста прихильність Сталіна уберегла Жукова від повторення долі командувача Західним фронтом генерал-полковника Дмитра Павлова, розстріляного разом з групою інших генералів.

Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков під час параду на Красній площі, 24 червня 1945 р.

З жовтня 1941 до серпня 1942 року Жуков командував військами Західного фронту. 1942 рік виявився роком жорстоких поразок і величезних втрат. Тут Жуков проводив безперервні наступальні операції, які завершувалися невдачею чи провалом. Загальні втрати у Ржевсько-В’яземській операції склали близько 777 тисяч осіб — майже 75 % від чисельності військ до початку операції. Найкривавішими стали дві Ржевсько-Сичевські операції — у серпні та в листопаді — грудні 1942 року.

Але навіть після нерезультативних, з великими втратами наступів під Ржевом і Сичовкою Сталін наприкінці серпня призначає Жукова заступником Верховного Головнокомандувача і першим заступником народного комісара оборони СРСР. Одночасно у ролі представника Ставки ВГК його спрямовують на сталінградський напрямок. І хоча результати діяльності Жукова були вкрай скромними, саме за особисті «заслуги» у січні 1943 року йому першому від початку війни присвоєно звання Маршала Радянського Союзу.

Ще одна малоприваблива сторінка в біографії маршала — операція «Полярна зірка» (лютий — квітень 1943 року). Після прориву блокади Ленінграда він планує розгром німецької групи армій «Північ», звільнення Ленінградської області та створення передумов для успішного наступу в країни Балтії. Але операція завершилася провалом, а радянські війська зазнали важких втрат.

Після смерті Ватутіна Сталін наказав Жукову очолити 1-й Український фронт. 10 квітня 1944 року за звільнення Правобережної України Жуков удостоєний вищої військової нагороди — ордена «Перемога» за № 1.

Влітку 1944 року Жуков координував дії 1-го і 2-го Білоруських фронтів в операції «Багратіон». Головні заслуги у проведенні успішної операції, в результаті якої від ворога було очищено територію Білорусі, Жуков присвоїв собі, фактично відібравши їх в інших, зокрема у командувача 1-м Білоруським фронтом Костянтина Рокоссовського.

Наприкінці березня 1945 року з легкої руки Сталіна «за вміле виконання завдань Верховного Головнокомандування» Жуков першим отримує другий орден «Перемоги». Пізніше до когорти двічі кавалерів вищої військової відзнаки додалися Василевський і сам Сталін.

«Апофеозом воїнської слави» маршала Жукова стала битва за Берлін. 16 квітня він як командувач 1-м Білоруським фронтом починає безпрецедентну за своїми масштабами і швидкоплинністю стратегічну наступальну операцію. Проте вона мала наслідком і великі втрати військ. Червона армія, тільки за офіційними, явно заниженими даними, у Берлінській операції втратила 352 тисячі осіб, з них понад 78 тисяч безповоротно. За розмірами добових втрат особового складу і техніки (понад 15 тисяч осіб, 87 танків і САУ, 40 літаків) битва за Берлін перевершила всі інші операції Червоної армії, де втрати були наслідком боїв, на відміну від битв першого періоду війни, коли добові втрати радянських військ визначалися переважно значним числом полонених. За інтенсивністю втрат ця операція порівнянна лише з Курською битвою.

Мабуть, за такі «досягнення» Георгія Жукова в сучасній мілітаризованій Росії називають «неперевершеним вітчизняним полководцем» усіх часів, який «високо підніс славу російської зброї».