Вафельне серце

Кінець літа

Дідусь має звичку вставати вранці, перш ніж пташка, як він каже, какає на землю. Іноді, влітку, і мені вдається так рано встати. Тоді я вистрибую з ліжка і біжу на узбережжя. Часто дідусь уже в морі, і замість нього я бачу вдалині маленьку крапочку. Це найсумніше з усього, що я знаю, — стояти на хвилерізі в товаристві самих чайок рано-вранці, або ж і зовсім удосвіта. Але буває, що я встигаю.

— О ні, кого я бачу, Тріллуньо! — каже дідусь, і я страшенно тішуся.

Мені дуже добре з дідусем. Я знаю, що він любить мене так, як і я його. Однак Лені саме це важко зрозуміти.

Цього дня я встиг. І перш ніж годинник вибив шосту, ми з дідусем вийшли далеко в море. Ми тягали неводи й майже не говорили. Я відчував, як мені приємно бути з ним удвох на самоті.

— Мінна каже, що ми трохи морські розбійники, — подивившись на нього якусь хвильку, мовив я.

Дідусь випростався, і я розповів йому всю історію про Крихту-Матильду. І тільки-но закінчив, як він гучно зареготав.

— Хіба це неправда? — спитав я, і душа в мене похолола.

— Таж та голубонька Мінна бреше так, що й вуха сміються, — в дідусевому голосі бриніла повага. — Нам усім є чого в неї повчитися.

— Тітонька-бабуня каже, що не можна брехати, — нагадав я.

— Гм, — мовив дідусь, гамуючи в собі сміх. — То це ти через те вчора й гупнувся у хвилеріза? — спитав він трохи перегодом.

Я кивнув і раптом згадав Лену, що приїхала додому напередодні ввечері з пов’язкою на лобі. Рану зашивав Ісак. Вона тим була задоволена. Гірше було те, що через невеличкий струс мозку їй доведеться цілий тиждень лежати в ліжку.

— Йой, — сказала мама, довідавшись про таке.

Раніше, коли в Лени ставався струс мозку, всі в Крихті-Матильді мало не божеволіли. Лена завжди не надто довго лежала в ліжку.

Тепер вона стояла зверху хвилеріза, мов якась тоненька скульптурка, й чекала, коли ми з дідусем причалимо.

— Вам би все ловити, ловити й ловити! — зненацька крикнула вона, коли ми стукнулись об хвилеріз.

Вона так лютувала, що небо над її головою, враженою струсом мозку, потемніло.

Сердешна Лена! Мені закортіло її чимось потішити, і я сказав, що я так і не побував морським розбійником, оскільки Мінна геть усе про Крихту-Матильду набрехала.

— Виходить, мене розтрощило зовсім даремно! — загорлала Лена й так тупнула ногою, що підстрибнув камінець.

Невдовзі я зрозумів, що в неї щось гірше за струс мозку, і через те вона так лютує. Лена вийняла пошту.

— Гляньте сюди, — сказала вона, тицяючи брошурою дідусеві в живіт. — Іде собі людина забирати пошту, сподіваючись отримати листівку чи щось інше, бо вона хвора і всяке таке, а в скриньці лежить реклама на шкільні ранці, що продаються в місті!

Я подивився на брошуру. На ній було написано «Початок навчального року». Лена страшенно любила літні канікули. Школи вона взагалі не любила.

— Я залізу в барліг, — запхинькала вона. — І спатиму до наступного літа.

Господи, як мені стало жаль Лену! Ніхто з нас не зронив ані слова, коли ми помаленьку клигали додому і між нами стриміли вудки.

— Авжеж, ви щасливий, що вже не ходите до школи, — промимрила Лена, звертаючись до дідуся, коли ми дійшли до будинку й стали під балконом. Дідусь зняв дерев’яні черевики й відчинив свої двері. Так, йому збіса пощастило: дідусь, здавалось, погодився з Леною. Хотілося, аби він приготував вафлі чи щось таке, від чого в нас поліпшився б настрій.

— Ні, буде свіжа риба й молода картопля.

— Бо ви, на жаль, не вмієте пекти вафлі, — похмуро сказала Лена, в голові якої було повно струсу мозку.

— Насправді наша бухта так не зветься, — сказав дідусь, готуючи їжу. — Ми називаємо її так лише через те, що кілька років тому тут жила пані на ім'я Матильда. У неї було чотирнадцятеро дітей і чоловік, який був такого малого зросту, що його прозивали Крихтою. Тож потім, коли він помер, Матильду стали називати Крихтою-Матильдою, так як ото називають мене Ларсом-Крайнім.

— І через те бухта теж стала називатися Крихтою-Матильдою? — перепитав я.

Дідусь кивнув головою.

— У таке навіть не пограєшся, — якось розчаровано мовив я.

— На щастя, ні! — вигукнула Лена.

Попоївши, ми з Леною вилізли на тую і мовчки там сиділи. Я дивився поміж гіллям на нашу бухту й відчував, як із мене витікало літо. Здавалось, ніби все трохи змінилося. Поля вже були не дуже зелені, а вітер не дуже теплий. Лена зітхнула, згадавши урок математики.

— Ох і сумно, що так минає час, — зрештою сказала вона.

А за тиждень ми з Леною пішли в четвертий клас. Мені здавалось, що не було нічого кращого, як знов повернутися до школи, однак Лені я про це нічого не сказав. У нас з’явилася нова вчителька. Вона була молоденька і всміхалася до самих вух. Звали її Еллісів. Вона мені відразу сподобалася.

Гірше було те, що Кай-Томмі піддражнював нас так само дошкульно, як і до канікул. Власне кажучи, він верховодив у нашому класі. На його думку, клас міг би бути бездоганним, якби не Лена, бо без неї в ньому були б самі хлопці. Лена, як правило, так гнівається, що тільки стоїть і чмихає, коли він таке каже, але цієї осені вона також знайшла гідну відповідь:

— А хай йому грець, таж у нас тепер є пані Еллісів! Чи, може, вона не дівчина?

І тоді я зметикував, що Лені подобається наша нова вчителька, хоч вона перші чотири дні сиділа й похмуро дивилась на пані Еллісів, не відповідаючи на жодне запитання.

— Вона дуже славна, ось ви до неї звикнете, — сказав я одного дня пані Еллісів, коли виходив із класу останнім.

Я боявся, що пані Еллісів не так Лену зрозуміє.

— Мені здається, ви обоє славні: і ти, і Лена. — А потім пані Еллісів спитала: — Вона — твій найкращий друг?

Я підійшов трохи ближче.

— Принаймні одне з нас так думає, — шепнув я.

Здавалось, пані Еллісів була готова стати мені найкращим другом.

А ще почалися тренування з футболу. Здійнялася страшенна веремія. Лена заявила, що вона буде капітаном і стоятиме на воротях. Кай-Томмі сказав, що до зустрічі з Леною він нічого дурнішого не чув. Хіба можна, щоб на воротях стояла дівчина?! Лена так розлютилася, що аж грім розкотився в горах, і наш тренер дозволив їй спробувати. Вона стрибала на воротях туди-сюди, мов жаба. Ніхто не спромігся забити гол.

Тож Лена була воротарем, і у вихідні завдяки їй ми виграли на кубку міста цілий турнір. Лена пишалася тим, як індик.

Я розповів про кубок тітці-бабуні, коли говорив із нею по телефону. Але її аніскілечки не цікавить футбол. Вона вважає його дурницею.

— А старенька пані сидить собі сама із вафельницею, що вже кілька тижнів холодна, — поскаржилася вона. — Може б, ви краще відклали того м’яча й приїхали до мене в гості?

А чом би й ні?! Я тут же спитав тата, і він сказав «чудово», оскільки збирався привезти на ці вихідні тітку-бабуню до нас.

До тітки-бабуні їхати дві милі. Тато гнав авто, і Лену занудило, хоч до блювання не дійшло. Вона тільки дуже зблідла.

Тітка-бабуня живе сама в жовтому будиночку, обсадженому трояндами. Тато безліч разів пропонував їй перебратися до нас у Крихту-Матильду. І я пропонував. Однак тітка-бабуня не захотіла. Їй добре велося в своєму жовтому будиночку.

Ми провели в тітки-бабуні ціле післяобіддя і допомогли їй трохи попоратися по господарству. Аж тут почався дощ і посутеніло, тож ми зайшли в будинок. Тітка-бабуня накрила стіл, і вся атмосфера була така лагідна й приязна, що в мене до горла підкотився клубок. Нема нічого кращого, як сидіти в тітки-бабуні на канапі й наминати вафлі, коли надворі лопотить дощ. Я силкувався згадати щось краще, але в мене нічогісінько не вийшло.

Поки ми їли, Лена намагалася навчити тітку-бабуню гри в футбол.

— Це ніби з усієї сили стріляти! — пояснювала вона.

— Тьху, — мовила тітка-бабуня.

— Тут у війну була велика стрілянина? — спитав я, оскільки тітці-бабуні набагато більше подобалося говорити про війну, ніж про футбол.

— Ні, Тріллуню. На щастя, ні, але було чимало дуже неприємних речей.

І тоді тітка-бабуня розповіла, що у війну було заборонено радіо, адже німці боялися, що норвежці підбадьорюватимуть одне одного в радіопередачах.

— Та ми однак його мали. — Вона хитро всміхнулася. — Ми закопували його за сінником, а як хотіли послухати новини, викопували.

Батьки тітки-бабуні робили у війну багато чого забороненого, бо коли йде війна, то все виходить навпаки. Якщо те, що заборонено, власне кажучи, цілком законне.

— От, якби так завжди й було, — сказала Лена.

— Але нам не треба було того хотіти, — сказала тітка-бабуня. — То було вкрай небезпечно: якби хтось дізнався, що батько слухав радіо, то його спровадили б із дому.

— Тоді у вас також не було б тата, — додала Лена.

— Атож, що правда, то правда, — мовила тітка-бабуня й погладила Лену по голові.

— А куди спроваджували тих, що слухали радіо? — спитав я.

— У Гріні.

— У Рімі?[2] — здивувалася Лена.

— Та ні, у Гріні. Так називався концтабір у Норвегії. То було вельми неприємне місце, — пояснила тітка-бабуня.

Лена якусь мить дивилася на неї задумливо.

— А ви боялися? — спитала вона врешті-решт.

— Тітка-бабуня ніколи не боялася, — випалив я, перш ніж тітка-бабуня встигла відповісти. — Бо коли вона спить, над головою в неї витає Ісус.

А потім я повів Лену до спальні тітки-бабуні, щоб показати їй Ісуса.

— Ондечки, — сказав я, показуючи рукою на картину над ліжком.

На картині намальовано круту скелю з ягнятком, що стоїть на вузькому виступі і не йде ні туди ні сюди. Мама вівця стоїть на вершині, мекає і тремтить від страху за своє дитя. Але там є й Ісус. Він зачіпається своєю патерицею за дерево, перехиляється над урвищем і рятує ягня.

Лена схиляє голову набік і довго роздивляється картину.

— Може, вона чарівна? — питає Лена згодом.

Я того не знав. Я знав лише те, що тітка-бабуня ніколи не боїться, бо має над ліжком Ісуса. Вона твердить, що всі люди — то малі ягнята, про яких піклується Ісус.

Дорогою додому я сидів спереду й перемикав швидкості. Лена з тіткою-бабунею сиділа ззаду. Її дедалі більше нудило, і коли ми вже майже доїхали, вона викинула із себе геть усе, що з’їла, на горбик червоної конюшини.

— Це тому, що ти перемикаєш швидкості, як навіжений, Трілле, — заявила мій найкращий друг своїм нудотним голосом, тільки-но знов залізла в авто.

Я вдав, ніби не почув. Даремно Лена вмолола дев’ять вафель із маслом і цукром, подумалось мені.

— Тобі, панянко, треба до завтра оговтатися! — сказав тато, коли ми врешті-решт дісталися додому. — Щоб бути готовою зганяти овець.

Ми з Леною витріщили очі.

— Ви візьмете нас із собою?! — майже крикнув я.

— Атож, мабуть, ви вже досить дорослі, — відповів тато цілком природним голосом.

Уявляєте, яку можна відчути невимовну радість!